Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі

РОЗДІЛ 13 ПАДІННЯ В ПРІРВУ

Подвійна сокира, розправивши залізні крила, здіймала хвилі крові й злітала вгору. Кривава піна розліталася навсібіч, ніщо не стримувало змахів сокири, яка вільно шугала в гарячому, просякнутому трупним смородом повітрі.

Коли сокира випала з руки Джурадора, супротивник подумав, що той випадково впустив її. Але то була прикра помилка. Джурадор звільнив руку для удару кулаком в обличчя наґа, який підійшов надто близько, щоб можна було замахнутися сокирою. Але сокира не впала на землю, а пролетіла над головою Джурадора й у співпраці з його лівицею розтрощила череп ще одного настирливого наґа. Джурадор однаково вправно володів обома руками. Третьому наґу здалося, що лекон має аж три руки, бо його спіткала доля черв’яка, схопленого півнячим дзьобом.

Побачивши миттєву розправу Джурадора над трьома нападниками, інші наґи, налякані його бойовим завзяттям, відступили з настовбурченою лускою. Щоб поглузувати з наґів, Джурадор заходився крутити сокирою, яку почепив клинком на зап’ясток лівої руки, водночас підманюючи наґів указівним пальцем правиці.

— Чого стоїте? Навалюйтеся! Де ваш запал?

Наґи не чули його крику, але добре відчули в його поведінці презирливу насмішку, тож у нерішучості шурхотіли лускою, Джурадор клацнув дзьобом і додав:

— Сердець у вас немає, але душі хоча б лишилися? Невже в них немає запалу?

Наґи не почули заклику лекона, але відповіли по-своєму. Джурадор закукурікав.

А тим часом воєвода Мупінто теж несамовито волав, натискаючи ногою на назьку щелепу. Кров прилила до обличчя наґа, і на ньому виразно проявилося чорне татуювання. Воєвода витяг зазубрений меч з тіла ворога й без вагань відкинув його за спину. Меч врізався руків’ям у горло наґа, який підкрадався до Мупінто ззаду, і збив його з ніг. Поки наґ лежав на землі, Мупінто підібрав меч і блискавично встромив йому в коліно. Він робив так уже безліч разів.

Наг не кричав від болю.

А якби й кричав, чи зіщулився б від цього крику Мупінто?

Чи пройнявся б співчуттям і каяттям — досі йому незнайомими відчуттями?

Мупіто міг сказати тільки одне: за роки війни відповіді на ці запитання він так і не знайшов.

Зазубрини меча застрягли в суглобі наґа, тож Мупінто довелося впертися йому ногою в щелепу й нахилитися по камінь. На Мупінто летів сайкер. Хоробрий воєвода використав усі три зазубрені мечі, але мусив битися далі. Хоча камінь як вид зброї був йому зовсім не до смаку, він не скаржився, просто користувався доступним засобом. Розлючений Мупінто, тримаючи камінь за спиною, дочекався, коли сайкер наблизиться до його неприкритого обличчя, і виставив перед собою ліву долоню. Він бачив, як це робив один наґ, і хотів випробувати такий захист.

Гострий клинок сайкера легко ввійшов у плоть долоні. Мупінто затремтів від нестерпного болю й ледь не втратив свідомість, але все-таки замахнувся схованим каменем. Безпорадний наґ, залишившись без сайкера, схопився за спотворене обличчя й упав. Воєвода відсапався й витяг сайкер з рани. З його горла вирвався крик, від якого в слухачів закипала кров.

Воєвода Семіквор простромив ворогові груди мечем і збагнув, що даремно. Меч зачепився зазу-бринами за ребра й застряг, а супротивник і далі розмахував сайкером. За мить до того, як сайкер зітнув би Семіквору голову, той відбив удар ножицями, які тримав у лівій руці. Семіквор розкрив ножиці перед приголомшеним супротивником, який ще не бачив такої зброї на бойовиську. Семіквор звичним рухом розставив леза ножиць на потрібну ширину й рішуче встромив їх в очі наґа. Осліплений наґ моторошно зашарудів лускою.

Ножиці в лівиці Семіквора були його додатковою зброєю, його захистом. Злагоджено працюючи зазубреним мечем і ножицями, він позбавив дієзнатності напрочуд багато наґів. Відправивши в темряву чергового нещасливця, воєвода Семіквор раптом відчув, що калатання серця прискорилося.

«Моя смерть близько!»

Семіквор стиснув у пальцях ножиці й роззирнув-ся. Трохи віддаля побачив наґа, який добивав поранених сіверян. Нічого прикметного в ньому не було, але Семіквору щось підказувало: це він. Той, хто його вб’є. Уникнути цього можна було в один-єдиний спосіб.

«Я випереджу тебе!»

Міцно стискаючи ножиці та руків’я зазубреного меча, Семіквор кинувся на ворога. Той запізно помітив наближення нападника й ледве встиг витягнути сайкер із трупа. Через відчай і брак часу наґ замахнувся незграбно, і Семіквор спритно впіймав клинок сайкера ножицями. А зазубрений меч тієї ж миті ввійшов у шию наґа.

Наґ схопився за рану й покотився по землі. Семіквор підібрав сайкер і кількома ударами переломив пораненому хребет. Лівицею, у якій були ножиці, витер піт із чола.

Тепер Семіквор мав певність, що того дня не загине. Він твердо це знав. І рвонув до наступного супротивника без краплини страху в серці.

У битві при Актаґраджі були задіяні шість назьких полків. Північне військо зіткнулося неподалік міста з Вишневим, Росичковим, Кактусовим, Фікусовим, Дуріановим і Банановим полками. Двадцять двоє воєвод-хранителів, приписаних до цих полків, успішно стримували Жара. Полки нападали на сіверян по одному за день. В умовах густого лісу важко було слідкувати за пересуванням вояків і виконанням наказів, до того ж, існувала велика небезпека опинитися в полоні. Кожен полк воював один день і п’ять днів відновлював сили. Тому назьке військо могло протистояти північному хоч і цілу вічність. Навіть якби безбожники якогось дня завдали наґам значних утрат, ці втрати склали б лише одну шосту від загальної сили. За п’ять днів поранені наґи встигали достатньо оклигати, щоби знову вийти на бій. А от сіверяни не могли виділити жодного дня для відпочинку. Та й для одужання їм усе одно не вистачило б короткої перерви.

Північне військо не здавалося чотирнадцятий день поспіль, хоча давно вже було в жалюгідному стані. Це диво стало можливим завдяки Рюну Фею, який сидів у ставці й заважав воєводам-хранителям насилати дощ. Таким чином він давав леконам можливість битися. Воєводи-хранителі зосереджували зусилля на Жарі, тому нічого не могли вдіяти проти Рюна.

Силу управління водою Рюн застосовував для впливу на воєвод-хранителів, а силу драконодухого — для допомоги Ласу. Указуючи на спрощену мапу, накреслену на землі, Рюн пробурмотів:

— Ось сюди переміщуються шістдесят чотири наґи. Мабуть, збираються перервати зв’язок між нашими загонами.

Ласу Ґ’юріхар коротко кивнув і віддав наказ лекону, який стояв поряд:

— Сундарі й Ґрум Вільфар хай влаштують засідку на пагорбі ліворуч і тихо знищать цей загін, коли він наблизиться. Полковники Созія та Насе хай трохи відведуть своїх вояків. Конедо Вільфар хай готується переміститися праворуч, коли надійде наказ, і вб’є першого-ліпшого наґа з особливою жорстокістю. Здійметься переполох, і Джурадор хай тоді приєднається до Конедо. Созії та Насе передай попередження: якщо зволікатимуть з перешикуванням, як минулого разу, їм не жити!

Лекон зі зламаною ногою, який не міг битися й сидів у ставці, гучним кукуріканням передав накази Ласу Ґ’юріхара. Здатність воєначальника точно й швидко оцінити становище на полі бою рятує тисячі життів. А Ласу Ґ’юріхару в парі з Рюном Феєм удавалося вберегти десятки тисяч. Рюн володів проникливістю, а Ласу — кмітливістю. Лекони передавали накази кукуріканням під носом у наґів, а ті нічого не чули. Таким чином північне військо діяло, як єдина жива істота. Вона невпинно рухалася й змінювала вигляд, щоб вороги не здогадалися, де прихована її нищівна міць, а де вразливість. На додачу до всього, цей звір був озброєний страшними іклами — леконами — й невидимими пазурами — трійцею Вільфарів.

Рюн не сумнівався, що Ласу робить усе можливе для перемоги північного війська, старається не допустити навіть найменшої поступки. Але він відчував кожен крок кожного вояка, і цього разу в нього виникли підозри. Наґ замислено мовив:

— Старший воєводо, відбувається якесь незрозуміле переміщення війська.

— Вам і не треба розуміти, Князю-блискавко. Лише повідомляйте, що й де відчуваєте.

Ця розпливчаста відповідь не спантеличила Рюна. Він знав, що в Ласу на думці, щойно той розтулив рота. Прочитав напружену свідомість старшого воєводи, який прораховував усі можливі способи здобути перемогу. Рюн довіряв Ласу, знав, як сумлінно той ставиться до своїх обов’язків перед вояками, приведеними в землі, де на них чигала смерть.

Рюн побачив у душі Ласу чисту ненависть до наґів. — Звідси відступають сто п’ятдесят сім вояків.

Ласу говорив майже зі швидкістю думки. Невдовзі сіверяни несподівано напали в тому місці, де радив Рюн. Цим нападом Ласу хотів справити на наґів враження, нібито він має в запасі достатньо вояків. Наступ сіверян із засідки збентежив наґів.

Ласу вдалося продовжити диво ще на один день. Чотирнадцятий день битви при Актаґраджі завершився відступом назького Росичкового полку. Але наґи були переконані, що скоро переможуть. Ласу не мав засобу, щоб переконати їх у протилежному. І шаленів від безсилля.

Під стогони поранених вояків на землю опустилася ніч.

Декого пробирав дрож від передчуття, що світанку вони вже не побачать. Між пораненими йшов понурий Рюн з низько опущеною головою. Вітер, який обвівав його, ніс запах крові. Чутливість драконодухого загострилася. Рюн чув жалібні крики, відчував розпач поранених. До нього долинув і густий голос воєводи Семіквора. Той розповідав, як того дня уникнув загибелі.

— Ворогів може бути десятки тисяч. А мій імовірний убивця тільки один. Не двоє, бо не помру ж я двічі. Один! І я його знаходжу й запобігаю своїй загибелі. Я не загину в бою, бо навчився визначати, хто мій убивця. Я виживу.

Міркування було безглузде.

Але здоровий глузд не стане в пригоді воїнові, який стоїть на межі смерті.

Рюн перейшов пагорб і наткнувся на вояків, які сиділи навколо багаття й щось смажили. Поява Рюна їх спантеличила. Наґ уловив сторожкі та ворожі, ба навіть журливі, благальні погляди. Рюн кинув на них погляд і вмить «побачив» усе, що потрібно.

Не запитав, що смажиться на вогні. Не запитав, коли вони встигли сходити на полювання. Що стане воєнною здобиччю — визначає переможець.

І Рюн мовчки проминув їх, відчувши, як за його спиною журливе благання змінюється презирством.

Але що він міг удіяти? Нагримати на вояків за те, що їдять його одноплемінника? Скип’ятити їхню кров у жилах? Висмоктати через пори всю воду з їхніх тіл?

Чи було б це виявом пошани до засмаженого одноплемінника?

Рюн знайшов тиху місцину, сів, прихилився спиною до дерева й охолодив повітря над бойовищем. У Кіборені було легше управляти погодою вночі, коли не пекло невблаганне сонце. Рюн назвав ім’я Богині. І відчув усю вологу на широчезному просторі, охопленому його сприйняттям.

Кіборен почав видихати вологу.

Волога порскала з кінчика кожного листочка, з плетива павучих тенет, з верхівок спалених дерев. Напоєна кров’ю земля втрачала вологу й твердішала. Кіборен утратив тепло. Так само гарячий подих сушить мокру шкіру. Вода поглинає тепло, щоб випаруватися. І Рюн, вільний від докорів сумління, випаровував її. Виганяв її з лютою лайкою, не зважаючи на її благання. Вологе дихання Кіборену запаморочило небеса.

Це була одна з причин, завдяки яким північне військо творило дива протягом останніх чотирнадцяти днів. У воєвод-хранителів, заклопотаних приборканням Жара, не залишалося сили на протидію Рюну. Щоранку наґи мусили просто чекати, коли сонце прогріє повітря. А повітря в лісі нагрівалося довго, майже до вечора. Адже волога, яку Рюн заганяв високо в небо, затуляла землю від сонячного тепла. І далі безжально виганяючи воду, Рюн привітав чоловіка, який простував до нього:

— Беміоне!

Беміон Ґульдохар прискорив крок, ніби вірний пес, що почув поклик господаря. Підбіг і опустився на землю поряд з Рюном. Здавалося, він був усім задоволений. Рюн за звичкою глянув на ступні Беміона. Вони були сухі. Наґ знову прихилився до дерева.

— Князю Беміоне...

Той мовчав. Поринув у спогади про дитинство, коли безтурботно гасав і стрибав між фансайських веж Шестеро братів. Але Рюну було байдуже, про що думає старий князь.

— Мені треба тебе вбити?

Рюн пригадав розмову із Жаром. Подумав про Мертвоспад, ув’язнений у стінах піраміди.

— Я не впевнений, що доживу до кінця війни. А без мене ти загинеш. Навіть якщо вислизнеш із рук наґів, загинеш десь від спраги. Ти ж не п’єш сам. Тобі не вдасться втекти від смерті. Я не хочу, щоб тебе зарізали наґи або щоб ти помер від зневоднення. Тому пропоную тобі легку смерть. Мені слід убити тебе, як гадаєш?

Беміон так і не вимовив жодного слова. Піддавшись пориванню, Рюн смикнув його за плече й зазирнув у обличчя. Воно здавалося цілком безтямним.

— Князю Беміоне!

— Що з тобою? Пусти.

— Беміоне Ґульдохаре! Послухай! Ти був очільник ом Давніх верхніх земель. Ти був видатним князем Фансая. Ти єдиний мав право зберігати всі шість ключів від веж Шестеро братів. Усе це я кажу про тебе! Так треба!

— Пусти, мені боляче.

— Я не знаю, що все це означало для тебе й для оточення. Але знаю, ким ти був раніше. Нині ти став іншим. Це вже не ти. У мене голова мало не лусне від тривоги за сестру. А тут ще ти, хай тобі всячина! Я не можу впоратися з вами обома.

«Убий його».

— Чи мушу я це зробити? Чи мушу знищити тебе заради того, щоб залишитися Рюном Феєм, який прагне врятувати сестру? Знищити через те, що я мушу їсти?

«Так. Зроби це. З’їж його».

— Так влаштоване життя...

«Так. Усе правильно».

Рюн прибрав долоню з плеча Беміона. По всьому його тілі шалено шурхотіла луска. Він дивився на власну руку, мов заворожений. Коли підняв голову, Беміона вже не було біля дерева. Рюн не покликав старого назад, а натомість послав у пітьму дикий мислевислів:

— Жаре!

«Знищ його. Знищувати все навколо заради того, щоб зберегти себе, — це закон життя. Беміон сам цього хоче».

— А я не хочу.

«Якщо ти загинеш, йому не вдасться вижити. Не прирікай його на жахливу смерть».

— Не мислемов так! Я не хочу цього!

Відповіді Рюн не отримав.

Він утупився в темряву перед собою. Тепла Жара ніде не бачив. І не міг його вистежити. Затулив очі руками, зігнувся й припав чолом до землі. Обливаючись срібними слізьми, він захлинався риданнями.

У голови Сховища пергаментів Хатенґраджа Консуми Бальтен не було жодного рубця від бойового поранення. Тож вона не могла віддаватися спогадам про свої військові подвиги, погладжуючи рубці, як це роблять безбожники. Війна не наклала відбитку й на її свідомість. Віас Макероу зустріла Консуму Бальтен таку саму з вигляду, як і кілька років тому.

— Ми відступили від того триклятого укріплення з болем у душі. Але всі поважають рішення пана полковника. Усім зрозуміло, що він ухвалив це складне рішення, бо видовище страждань вояків від лютого холоду було для нього нестерпне.

Хоча одна зміна в старій наґині таки відбулася. Консума, яка вийшла у відставку в званні сотниці, наполегливо попросила полковницю Віас не вживати до неї звертання «пані», попри значну різницю у віці. І Віас погодилася.

— Звісно, Консумо, відступ не збезчестив Кокосовий полк. Павлонієвий теж невдовзі буде змушений відступити.

— Так, пані полковнице. Павлонієвий полк уже здобув велику славу. Ми билися разом із цим полком під Джаборо. Червонодеревний полк тоді, мабуть, був під Шрадосом. Ту битву теж запам’ятають навіки, пані полковнице. Але джаборський мур став для нас суворим випробуванням. На четвертий день облоги...

Консумі вочевидь кортіло покопатися в спогадах не мацаючи рубець на шкірі, а в живій бесіді. Віас щосили старалася не виказати байдужості до тієї балаканини. Терпляче очікувала нагоди перебити Консуму, щоб перейти до справи, не образивши стару наґиню.

Мислевислів, обережно переданий Віас, дуже налякав Консуму, яка тепер вважала себе більше старою вірною воячкою, ніж головою Сховища пергаментів.

— Богиня, яка не залишає слідів, перебуває на південь від Кордону?! Що ви таке мислемовите? — здригнулася Консума.

— На мою думку, так, Консумо.

— Пані Макероу, пані полковнице... Побувати на бойовищі, ще й не раз, — жахливий досвід, але...

— О! Годі, Консумо. Я прийшла сюди не для того, щоб ти мене пожаліла, бо я буцімто схибнулася з розуму через побачені жахи війни. Подумай сама. Звідки у воєвод-хранителів така дивовижна сила?

— Як звідки? Безбожники викрали й ув’язнили Богиню, сила втратила володарку й підкорилася женихам Богині. Хіба не так було?

— Якщо так, чому ж безбожники не відпускають Богиню?

— Що?!

— Якщо сила воєвод-хранителів дає наґам змогу плюндрувати землі безбожників, чому б їм не звільнити Богиню, щоб усе це припинити? Якби звільнили Богиню, воєводи-хранителі стали б безсилі.

Консумі зробилося млосно. Міркування Віас здавалися цілком слушними.

— 3-з-значить...

— Атож! Безбожники не відпускають Богиню, бо вона не в них! Я мислемовила тобі, що прибула обороняти Хатенґрадж. Обороняти від безбожників, які замість того, щоб захищати свої домівки, відчайдушно сунуть на це місто. Навіщо їм віддавати за нього життя? Яке тут може бути пояснення?

Консумі відібрало мову. Та Віас і не чекала на відповідь.

— Так, Консумо. Наша Богиня тут. І бранкою її зробили хранителі. Вони привласнили собі її силу. А сіверяни йдуть на Хатенґрадж, тому що звільнення Богині — для них єдиний спосіб перемогти.

Консума замислилася, шукаючи пояснення.

Віас розгубилася, бо відчула у свідомості Консуми бажання виправдати вчинок хранителів. Це сильно розізлило Віас. Вона вже приготувалася вибухнути гнівом, коли Консума мислемовила:

— Он як усе було...

— Консумо, ти нічого не второпала?

— Ні, пані полковнице, я чудово все зрозуміла. Так, хранителі скоїли злочин. Проте, пані, завдяки їм наґи можуть продовжувати завоювання Півночі! Завдяки силі воєвод-хранителів ми ступили на північні землі, про які й мріяти не сміли. Уявіть лишень, яке процвітання принесе Хатенґраджу перемога в цій війні!

— Я не сліпа. Бачила вже, що коїться в місті. І знаю, що саме через це тут почало відбуватися щось несусвітне й шкідливе. Хіба раніше бодай один чоловік називався очільником родини?

Консума усміхнулася.

— Ви про Дзюера? Так, різне трапляється. Але я вважаю, це теж на користь нашому суспільству.

— На користь?

— Пані полковнице, ця війна породжує багатство, відкриває жінкам нові можливості. Раніше жінки, які не сподівалися успадкувати звання очільниці родини, були змушені все життя слухати, як власні діти називають їх не матір’ю, а тіткою. Незгодні могли піти служити вартівницями в ліс. Іншого вибору не мали. Хіба що крім ремесла ковальки, та про це й мислемовити не варто. А війна відкрила для жінок новий шлях. І він веде до збагачення. На Півночі жінки можуть здобути щось цінне. Звісно, трапляються й сумні випадки. Зустріч із леконом, приміром... Але більшість ворогів — нікчемні людиська. Тож не бачу в цьому нічого поганого.

Віас придивилася до вбрання голови Сховища пергаментів і зауважила, що воно прикрашене розкішною мідною вишивкою. Вона помітила це ще на початку, але тоді подумала, що Консума просто вдяглася в найкраще, щоб виявити пошану до стра-шої за званням гості. Після одкровення старої нагині Віас збагнула справжнє значення цього вбрання.

Консуми-войовниці, яка кілька років тому заявляла, що віддасть життя заради праведної мети Священної війни, більше не існувало. Нинішня Консума, яка напилася на Півночі крові й привезла додому багатство, не цікавила Віас як союзниця. Але що більше вплинуло на стару наґиню? Віас відчула потребу з’ясувати для себе причину, що змінила Консуму. Якщо річ у тім, що вона взяла участь у святі кровопролиття, значить, кров змила з неї гнів, викликаний викраденням Богині. І гніву в ній більше не було. Проте якщо причина в скарбах, награбованих на Півночі, гнів у душі Консуми ще жеврів. Прихований, оманливий, видозмінений, але він зберігся. Віас обережно мислемовила:

— Тобто ти вважаєш, що Богиню слід тримати в ув’язненні якомога довше?

Віас зоседилася мало не до запаморочення, намагаючись глибше зазирнути у свідомість Консуми. А та хвильку повагалася й відповіла:

— Я такого не мислемовила.

— Мені здалося, ти це мала на увазі. Якщо Богиня звільниться, наґи повернуться до старих порядків. Бо тоді ніхто не зможе потрапити на Північ. Хіба не так?

— Усе так, пані полковнице, але...

Консума закрила свідомість, не завершивши мислевислів. Віас пошкодувала, що не володіє вмінням захоплювати свідомість наґів.

— Ув’язнена Богиня рано чи пізно припинить опікуватися нами. Ми станемо такими, як дуоксіни, — припустила Віас.

Консума перелякано мислемовила:

— Невже може дійти до такого?

Віас подумки вдоволено всміхнулася.

Промені сонця, що висіло низько над обрієм, ковзнули поверхнею віддаленої скелі.

Скеля була величезна. Упродовж сотень тисяч років вітер і дощ точили й розгладжували її до блиску. Але щоб остаточно зламати гордість скелі, їм знадобилося б у багато разів більше часу. Та вітер і дощ не впадали у відчай. Вони невтомно терли, длубали й дробили скелю, ладні це робити безмежно довго. Адже знали, що переможуть у протистоянні.

Скеля поки що не здавалася. Їй судилося зазнати поразки, але її гордість ще була висока. Скеля пихато підпирала чолом небеса, ніби проголошуючи, що неодмінно віджене вітер і дощ. Певна річ, це було нездійсненне бажання. Та скеля була само-впевнена.

Перед скелею простягнися три видовжені тіні. Кейґан, який відкидав одну з них, обернувся до Тінахана. Лекон не зрозумів, чого хоче товариш, і запитав:

— Що?

— Я не на тебе дивлюся. На Богиню, яка нижча за всіх.

— Агов, Кейґане! Ти... Ти! Ти взагалі що...

— Тінахане, я не збирався жартувати, що з тебе нічогенька нянька.

Тінахан ледве змусив себе заспокоїтися. Постійні кпини Біхьона так дратували його, що він уже боявся почути щось подібне від Кейґана. Біхьон поцікавився, чому Кейґан вирішив раптом глянути на Богиню, а той відвернувся й кивнув на скелю.

На скелі був висічений напис. Скеля жила поза часом, а ось рукотворний напис, набагато молодший за неї, піддався натиску вітру й дощу, тому стерся майже повністю. Що предки хотіли передати в наступні віки — тепер годі було розібрати. Поки Біхьон намагався розрізнити букви, Тінахан мовив:

— Я чув, у Касіді теж є схожий напис. Але сам я там не бував і не бачив.

Кейґан здавленим голосом сказав:

— Бував і бачив. Ми в Касіді. А це — так званий Касідський камінь.

— Не може бути!

— І я так гадаю.

— Правда?

— Так. І те, що це Касідський камінь, і те, що мені важко в це повірити.

Приголомшені Біхьон і Тінахан витріщилися на скелю, не в змозі знайти пояснення тому, як зненацька опинилися в місці, до якого було кілька місяців пішим ходом.

— Ви пам’ятаєте, відколи я йду пішки? — запитав Кейґан.

— Ти про що?

Трохи зблідлий Кейґан сказав:

— З Останньої кузні я виїхав на собачій упряжці. А зараз іду пішки. Де сани й собаки? їх ніде не видно. Відколи я йду пішки? Дивно, але не пам’ятаю.

Біхьон і Тінахан здригнулися. Не знали, що й відповісти.

Кинулися перевіряти, хто що пам’ятає. І висновок їх налякав. Ніхто не розумів, скільки часу минуло після виїзду з Останньої кузні. Біхьон, як ошпарений, крутнувся в пошуках Нані. Жук знайшовся. Він лежав біля господаря. І Біхьон полегшено зітхнув. Проте він теж деякий час ішов пішки й гадки не мав, як довго. Спробував знаками розпитати в Нані, та відповідь його не втішила. У всіх зберігалося невиразне відчуття, що в дорогу вони вирушили зовсім недавно. Розвідники не знали, що й думати. А міркування Біхьона спантеличило Кейґана й Тінахана ще дужче.

— Якщо це Касіда, значить, ми неабияк збочили з дороги. Нам треба в замок Тисячі всесвітів, щоб дізнатися, де зараз північне військо. А замок так далеко звідси!

Кейґан і Тінахан визнали зауваження Біхьона слушним. Кейґан розгублено подивився на сідло за спиною в Тінахана й мовив:

— Мабуть, це промисел Богині. Тільки наміри її незбагненні. Коли вона прокинеться, запитаємо. Не впевнений, світанок це чи захід сонця. Скидається на вечірню заграву. Тож зупинімося тут на ночівлю.

Ніхто не мав кращої пропозиції, тому загін розташувався під кручею просто неба. Постелі не мали, тому Біхьон запалив доккебінський вогонь, а Кейґан загорнувся в плащ. Окремо довелося подбати про Дитину. Кейґан влаштував для неї кубло з гілля, трави й моху. Тінахан поклав туди дитя в ковдрочці. Тимчасовий храм був готовий.

Тінахану спало на думку, що непогано було б попоїсти. Він зазирнув у наплічник і виявив, що там повно харчів. Тож Тінахану це здалося доказом того, що після виходу з Останньої кузні минуло небагато часу. Кейґан і Біхьон погодилися й зиркнули на маля. Богиня спала. Кейґан підвівся зі словами:

— Піду знайду щось поїсти Дитині.

— Навіщо?

— Відколи пан Жар став вогняним уособленням, він більше не їв. А Богиня, яка нижча за всіх, живе в тілі звичайного леконеняти. Наші харчі їй не підійдуть.

— І куди ти підеш?

— Я бував у цих краях. Якщо ми перед Касід-ським каменем, Касіда — он там. Сподіваюся, у місті щось роздобуду.

— Ходімо ліпше всі разом. Навіщо спати під кручею, коли місто близько?

— Ні, залишайтеся тут, — заперечив Кейґан. — Повітря прохолодне, значить, наґів тут немає. Але ми не знаємо, чи торкнулася міста війна. У місті може бути небезпечно. Я піду сам.

Товариші Кейґана кивнули, тремтячи від страху. Уява вже намалювала одному з них Касіду, затоплену водою, другому — залиту кров’ю. З твердого кроку Кейґана вони здогадалися, що місцевість добре йому знайома. Тож подумали, що нічого поганого з провідником не станеться, і постаралися стерти побоювання зі своїх душ.

Кейґан відійшов на значну відстань від Касідського каменя, зупинився, щоб роззирнутися й пригадати, куди йти. Пам’ять добре зберегла все потрібне. Він рушив далі, й невдовзі з темряви вигулькнула Касіда.

У вікнах осель не світилося, тож місто постало в нього перед очима трохи несподівано. Кейґан збагнув, що може означати відсутність світла. Побачивши на землі чоловіка, не піддався спокусі подумати, що того звалило з ніг вино, а незворушно переступив випнуті реберні кістки.

Піднявся місяць. І Касіда, просякнута смородом смерті й пітьмою, показала свої жахи. Гостей не з назького племені в місті не з’являлося вже давно.

Будь-хто перейнявся б журбою і ненавистю, побачивши Касіду в такому стані.

Їдкий трупний сік сочився з руїн. Кейґан проминув мерця, насадженого на палю. Наґи, певно, навчилися поєднувати убивства людей з розвагами. У провулку лежало навзнак тіло без ніг, ніби мрець милувався нічним небом та щось примовляв. Насправді урочисту чуттєву промову виголошували білі лискучі личинки, які кишіли в роті трупа, створюючи в місячному світлі враження, що ворушаться його зуби. Трохи згодом Кейґан натрапив на тіло юної дівчини, з якої здерли шкіру. Гладенька м’яка шкіра, якою вона, певно, пишалася за життя, тепер цілком могла перетворитися на піхви для сайкера котрогось наґа. Можливо, винахідливі наґи відчували приплив творчої уяви, коли знімали шкіру з людини, хоча й знали: це не те саме, що линька в їхніх одноплемінників.

Кейґан зупинився біля хлопчика.

Той мав одну рису, яка зазвичай не вважається перевагою, проте в умовах, які склалися тоді в Ка-сіді, цю особливість можна було назвати перевагою. Тому Кейґан звернув на нього увагу й звернувся до нього:

— Тільки ти вижив?

Хлопчикові було років із дванадцять. Його вигляд викликав відразу: на скуйовдженому волоссі засохла кров, порваний одяг висів лахміттям. Худорляві кінцівки, криваві садна. Кейґан помітив купу кам’яних уламків і здогадався, що сталося з дитиною.

Батьки сховали його в погребі. Коли наґи зруйнували будівлю, вхід до погреба виявився перекритим. І наґи, мабуть, полінувалися розгрібати завали, навіть якщо знали, що під ними залишився хтось живий. Хлопчик чаївся у сховку, поки дошкульний голод не змусив його вибратися самотужки.

Кейґан повторив запитання. Але хлопчик так і сидів мовчки біля напівзруйнованої стіни, обійнявши коліна. Його безтямний погляд пронизував Кейґана. Він мовби нічого не чув.

Кейґан дістав з піхов кинджал і опустився перед хлопчиком на одне коліно. Поклав кинджал перед ним і сказав:

— Бери. Та краще не вживай ніж для полювання. Бо здобич уб’є тебе. Навчися непомітно красти їжу в біженців, коли вони сплять. Звісно, леконів не зачіпай. І самотніх старайся уникати. Може здатися, що в них легше вкрасти, але ні. Самотні мандрівники знають, що їм ніхто не прийде на допомогу, тож битимуться відчайдушно. Обирай чоловіків із сім’ями. Вони не нападатимуть, щоб не поставити під загрозу своїх дітей. Хоча, певна річ, колись доведеться зіткнутися також і з самотніми.

Кейґан простягнув руку й торкнувся шиї хлопчика. Той не поворухнувся навіть від доторку.

— Бий ножем сюди. Засади глибоко. І втікай. Ніколи не силкуйся висмикнути ножа з рани відразу. Цього не потрібно. Якщо встромив достатньо глибоко, твій противник швидко помре. Не бійся, якщо він за тобою поженеться. Тільки жінок не вбивай.

Але Кейґан сказав останнє не для того, щоби прищепити хлопчикові поняття про лицарську честь.

— Якщо жінка вижила, у неї точно є харчі. Жінки завжди такі. Мають корисну звичку все враховувати. Як зустрінеш жінку — напросися допомогти, скажи, що понесеш її поклажу. Вона віддасть. А ти вночі втечеш. Убивство — не єдиний спосіб прогодуватися.

Хлопчик так і не поворухнув жодним м’язом. Кейґан підвівся з коліна.

— І затям: беззастережно довіряти можна лише мертвим.

Кейґан розвернувся, щоб іти геть. І тоді почув за спиною хрипкий голос:

— Ти теж живий?

Кейґан відповів, не обертаючись:

— Я схожий на живого?

Хлопчик промовчав. І Кейґан пішов. Проминувши кілька будинків, він перестав думати про нього.

Біля одного помешкання побачив комору. Вона, звісно, була порожня. Наґи не їдять зерна, але забрали його, щоб годувати своїх тварин. Кейґан знайшов віник, потрудився трохи й назмітав кілька черпаків. Потім відніс зерно в кухню та заходився готувати кашу: ретельно вибрав мишачий послід і сміття, промив, розпалив вогонь.

Наглядаючи за вогнем, Кейґан раз по раз визирав у вікно. На подвір’ї, залитому місячним світлом, раптом з’явилася тінь.

— Іди звідси!

Але хлопчик не послухався Кейґана, а ввійшов у кухню. Місяць кидав загадкові відблиски на кинджал у його руці.

— Заберіть мене із собою, будь ласка, — мовив він.

— Ти погано засвоїв уроки, які я тобі дав. Перш за все, я не жінка. По-друге, не можна так відкрито розмахувати ножем, якщо зібрався перерізати мені горло. А головне, я ж казав тобі не зачіпати самотніх мандрівників.

— Ні, я не за цим прийшов. Заберіть мене.

— Не хочу.

— Я помру тут, якщо не заберете.

Кейґан мовчки взяв кочергу й поворушив дрова у вогнищі. Хлопчик несамовито заволав:

— Я помру тут, кажу вам!

— Я чув.

Хлопчик замовк. Кейґан підвівся, узяв ложку й помішав кашу в казанку. Дзеленчання ложки об стінки казанка тривало довго. Хлопчик зболено мовив:

— Вас до скону мучитиме сумління.

— Навряд чи.

— Ні, мучитиме.

— Зовсім ні. Ти думаєш, у тобі є щось особливе? Ні, катма. Поки живий — ти звичайна дитина. Як помреш — будеш звичайним трупом. Просто мерцем, от і все.

— Якщо... якщо я нічим не особливий, чому ви дали мені цього ножа?

— Щоб зіпсувати наґам задоволення. Якщо ти помреш із голоду, все місто вважатиметься знищеним, як вони хотіли. А я трохи порушив їхній задум. З тобою особисто це не пов’язано.

Якби в кухні були Тінахан і Біхьон, вони зауважили б, що Кейґан говорив, як завжди, з люб’язним терпінням, хоча його слова жахали. Хлопчик стиснув губи.

Кейґан не відривав погляду від каші, яка кипіла в казанку, але помітив, що хлопчик зник.

Кейґан пошукав невеличкого глечика, поклав туди кашу, закріпив накривку мотузкою і прив’язав глечик до пояса. Вийшовши на подвір’я, відчув розчарування когось невидимого. Він пробурмотів у порожній простір перед собою:

— Так, нести кашу в казанку незручно. Руки були б зайняті. Добре я придумав.

Ніхто не відповів Кейґану. І він вийшов з подвір’я, крокуючи місячною стежкою.

Коли Кейґан повернувся на місце нічлігу, Богиня ще спала, Біхьон хропів, а Тінахан чатував. Кейґан привітав його легким нахилом голови й поставив біля вогню казанок, щоб підігріти кашу й нагодувати Дитину, щойно та прокинеться. Тінахан і Кейґан деякий час сиділи біля доккебінського вогню, коли раптом зрозуміли, що потай позирають один на одного.

Поки Кейґана не було, а Біхьон віддавався сну, Тінахан замислився над запитанням, яке його дуже хвилювало. Воно мало стосунок до Кейґана. Але вимовити свою думку вголос він не насмілювався. Ось чому довго позирав скоса на товариша в очікуванні слушної миті.

Кейґан, примруженими очима вдивляючись у вогонь, тихо сказав:

— Запитуй уже, що хотів.

— Ти вмієш влазити в чужі голови?!

— У тебе вельми красномовний вираз обличчя.

— Хіба? Гм... Я оце тут сидів, міркував про всяку всячину... І мені дещо подужалося. Ти не образишся? Це про твою дружину. Можна?

Кейґан підняв голову. Тінахан був дуже напружений, а Кейґан спокійно відповів:

— Про дружину говорити не хочу.

— Я невдало висловився, вибач. Запитання не про твою дружину. Про тебе.

— Тоді кажи.

— Гм... Гм... Ти араджитський воїн, так? Тому мстишся наґам. І водночас ти кітальджоський мисливець. І це теж причина, з якої ти мстишся наґам. А... гм... твоя дружина... — Тінахан не знав, як краще поставити запитання.

— Усе правильно. І що? — відрізав Кейґан.

— Як ти міг одружитися, якщо ти араджитський воїн?!

Кейґан схилив голову до плеча. Тінахан, затинаючись, повів далі:

— Араджитським воїнам не можна було мати дітей без дозволу короля. Ти сам розповідав. Так, хай вам грець, пані голова Останньої кузні народила дитя, не взявши шлюбу. Нехай. Визнаю, таке буває. А навпаки-то бути не може! Не мати дітей, але бути в шлюбі? Як це?

— Чимало одружених пар не можуть мати дітей.

— Так, це зрозуміло. Хіба можна бути певним, що в шлюбі ніколи не з’являться діти? Отже, якщо араджитським воїнам заборонялося мати дітей без дозволу короля, можна сказати, що їм і одружуватися було заборонено. Так чи ні?

— Так. Правильно.

— Ну! Так ось. Королева-тигриця править четвертий рік. До неї сіверяни жили без короля вісімсот років. Тож ти ніяк не міг отримати королівський дозвіл. Еге ж? Виходить, ти став араджитським воїном лише після того поранення?

Кейґан трохи помовчав, спрямувавши погляд у темряву, і нарешті відповів:

— Не хотів би тебе засмучувати, Тінахане. Але не можу тобі пояснити.

— Що ж. Не можеш — не кажи. Просто я подумав, що тут щось не сходиться. Не відповідай, усе гаразд. Тільки от у мене інше запитання виникло, поки ми балакали. Як араджитські воїни підтримували свої звичаї?

— Звичаї?

— У вас, людей, як буває? Батьки передають дітям у спадок ремесло, майно — усе, що мали. О, я з вас не глузую. Люди слабкі, їм важко чогось досягти, якщо не діяти спільно. Так ось, батьки передають свої надбання дітям. Це зручно. Ви не здатні здолати власну слабкість. Тому й нема із чого глузувати. Араджитські воїни, значить, не могли щось передати нащадкам. Короля не було вісім сотень років, і жоден воїн не міг отримати дозволу на дітей, яким би передав своє звання. Аж тут — ти. Як ти отримав звання араджитського воїна? Чий ти нащадок?

— І на це запитання я не відповім, Тінахане.

— Хе! Сьогодні в тебе день складних запитань.

Тінахан ніяково всміхнувся. Лекони завжди самі по собі, ні від кого не залежать. Тому він не став допитуватися, коли співрозмовник відмовився розповідати. Йому було байдуже. Він погодився лягти спати, коли Кейґан запропонував стати на варту замість нього.

Кейґана поглинув запаморочливий вир різноманітних думок. Але серед них не було спогаду про хлопчика, імені якого він так і не дізнався.

Для нього він був нітрохи не особливий.

Дитина прокинулася глупої ночі. Кейґан підігрів кашу та подав їй. А вона й не глянула на їжу. Кейґан почав зачерпувати кашу ложкою, дмухати на неї та підносити до дзьобика, але Дитина все одно не дивилася на ложку. Тоді Кейґан здогадався:

— Ти незряча, пресвята Богине? Я ніколи не бачив, щоб твій погляд на чомусь зупинявся.

Проковтнувши кашу, Дитина мовила:

— Ні. Я бачу все відразу, тому й не зупиняю погляд ні на чому. Я нижча за всіх. Тому мені видно все. Ти теж бачиш одночасно свої плечі, руки й пальці, коли годуєш мене.

— Бачу ложку й казанок. А ще мушу дивитися на твій дзьоб.

— Усе це нижче за тебе. І ти дивишся згори. А я, навпаки, в самісінькім низу. І мені все видно. Я навіть не вдивляюся.

Кейґан замислився. Поки Богиня доїдала кашу, зміст її пояснення загалом прояснився для нього. Він прибрав казанок і посадив Богиню, як вона просила. Погладжуючи спинку леконеняти, запитав те, про що збирався дізнатися ще вдень: чи причетна Богиня до незбагненного пришвидшення походу.

Богиня коротко підтвердила. Тоді здивований Кейґан, який і досі пестив її спинку, мовив:

— Ти казала, що не любиш поспіху.

— Я? А-а! Таж я сама й не переміщувалася.

Кейґан знову замислився.

— Он як! Справді, Остання кузня й Касіда стоять на поверхні землі. Сама ти не рухалася. Ти пришвидшила нас. А куди поділася моя упряжка?

— Собаки повернулися до колишнього господаря.

— Зрозуміло. То що нам робити далі? Щоб знайти пана Жара, треба потрапити до замку Тисячі всесвітів. Бо ніхто, крім доккебі, не знає, де зараз північне військо.

— А землі, на яку він ступає, відомо, де його шукати.

Кейґан відчув, що програв Богині. Дитина відригнула, і він дбайливо вклав її. Розправляючи ковдрочку, обережно спитав:

— Нам достатньо просто йти?

— Так. Просто йдіть.

— Гаразд, пресвята Богине.

— Тебе щось турбує?

— Ні, усе добре. Тільки подумав, що я відтепер не провідник. Якщо ми просто йтимемо, загін не потребує вказівок провідника.

— Неправда. Ти залишився провідником. Узяти хоча б того хлопчика.

— Якого ще хлопчика?

— У Касіді ти зустрів хлопчика. Забув?

Кейґан відповів із затримкою, тому що ледь пригадав:

— Так. І тобі відомо про нього, бо ми зустрілися на поверхні землі?

— Ти напучував його, як красти, обманювати й убивати.

— Так і було.

— Невже хочеш, щоб усі мешканці землі почали одне одного обкрадати, дурити й різати?

— Я дав хлопчику такі поради, тому що інші способи прогодуватися значно складніші. Від усіх мешканців землі я нічого не хочу. Маю лиш одне бажання. І ти, пресвята Богине, якщо все бачиш, мусиш знати й моє минуле, адже воно відбулося на поверхні землі. І бажання моє теж тобі відкрите.

— Я знаю, яким ти був у далекому минулому.

— Так, ти ж завжди була в мене під ногами.

— Авжеж. І тоді ти хотів дечого від усіх мешканців землі.

— 0... пригадую.

— Ти мав віру й бажання, Кейґане.

— Годі, благаю. Ти завдаєш болю воїнові, який береже свою гідність.

Дитина не дивилася на Тінахана. А Кейґан спокійно спостерігав, як Тінахан крутиться й здригається на землі.

— У тебе надто гучний голос. Такий гучний, що будь-кому довелося б обирати: підслуховувати чужу розмову й вдавати сонного чи негайно зізнатися, що прокинувся, — зупинив Богиню Кейґан.

— О, прокляття! Вибачте, вибачте мені. А я лежав і думав, чи не навмисно ти змушуєш мене підслуховувати? Ну ж-бо, зізнавайся! Якщо так, якщо так, то я...

— Ні, Тінахане. Спи собі й не хвилюйся.

Тінахан побурмотів трохи й знову влігся. Кейґан обернувся до Дитини. Вона лежала із заплющеними очима, гірко посміхалася.

— Провідник я, чи вже не провідник — це несуттєво. Дозволь дізнатися, що чекає на нас попереду? Коли ми прибудемо, куди треба?

— Цей час можна назвати завтрашнім днем. Ваш загін досягне хребта, який називають Сіґуріатським. А ще за два дні ви дістанетеся долини, яку називають Енґерською.

Кейґан уявив собі відстані між цими місцями й не міг повірити, що така швидкість переміщення можлива. Це мала бути блискавична швидкість. Богиня знову заговорила:

— У Сіґуріатських горах на тебе дехто чекає. Доведеться зробити там зупинку.

— Хто на мене чекає?

Відповіді Кейґан не почув. Дитина, як і властиво малюкам, стомилася й заснула. Кейґан ще раз розправив ковдрочку й усівся біля доккебінського вогню.

Останній містянин Касіди, хлопчик, чиє ім’я невідоме, ховаючись у кущах, підглядав за дивовижним товариством біля кручі. Там був доккебі, людський чоловік, лекон і їздовий жук. Лекон, без сумніву, був чоловіком, але за спиною мав кошик з леконеням. Хлопчик припустив, що лекон овдовів і вирушив на пошуки нової матері для своєї дитини. Тому хлопчик сподівався, що лекон виявить співчуття до нього. Він хотів приєднатися до цього гурту мандрівників.

Хлопчика хвилювало, як його появу сприйме страшний чоловік, який розмовляв з ним уночі. Тому вирішив не показуватися відразу, а піти слідом за мандрівниками й дочекатися слушної нагоди попроситися до них, щоб іти разом. Можливо, товариші страшного чоловіка зглянуться на сироту й приймуть його. Страшний чоловік сказав, що в хлопчику немає нічого особливого, проте він підозрював, що навряд чи можна так сказати про беззахисну дитину, яка втратила батьків. Цьому чоловікові вочевидь бракувало вміння співчувати й любити.

Мандрівники пішли, а хлопчик деякий час проводжав їх поглядом.

З його вуст зірвався крик розчарування й відчаю. Він не вірив власним очам: мандрівники йшли пішки, власними ногами, але з неймовірною швидкістю. Навіть блискавку, напевно, випередили б. Хлопчик тремтів від голоду, але побіг за ними. Зрештою ноги його зрадили, і він упав. Перед очима все попливло, на кінчику язика відчувався терпкий смак крові з розбитої губи. Коли знесилений хлопчик оклигав і розтулив повіки, товариство вже ледь манячіло на обрії.

Безпорадний хлопчик лежав долілиць на землі, як викинуте кимось сміття. Несправедливий, жорстокий жарт долі.

Перш ніж підвестися, він довго й невтішно ридав. Вираз його обличчя був зовсім не такий, як тоді, коли він переховувався в кущах.

Усе-таки він не був особливий.

Йому було важко стояти, тож він прихилився спиною до кручі. Сили, щоб іти, вже не було, але він вирішив спробувати. Сперся на скелю, щоб відштовхнутися, і випадково натрапив долонею на майже вивітрені букви. Напис був йому добре знайомий. Коли хлопчик учився читати, його тішило кожне прочитане слово з касідського каменя. Це було не так давно. У хлопчика тоді були батьки, які називали його на ім’я, та друзі, які вигадували для нього дурнуваті прізвиська. Тепер усе змінилося.

Хлопчик вихопив кинджал.

І на скелі, яка сотні років стояла недоторкана, почало з’являтися нове слово. Кинджал не міг зрівнятися із зубилом і молотком. Хлопчик завзято довбав скелю, аж з-під нігтів виступили краплі крові. Щоб видовбати одне слово, йому довелося кілька разів давати рукам відпочинок, затискаючи їх між стегон.

Нарешті він здійснив свій задум і, хитаючись, поплентався від скелі геть. А нове слово, висічене там, залишилося в тиші чекати на неуникне вивітрювання. «Ненависть». Ось яким словом хлопчик замінив те, що стерлося в одному з речень.

Туман, такий густий, що, здавалося, можна було схопитися за нього пальцями, дратував Тінахана. Лекона охопило відчуття, що він іде у воді, і пір’я від цього мимохіть настовбурчувалося. Місцевість йому не подобалася. Та жук не витримав би такого вершника на додачу до Біхьона. Тож довелося змиритися й іти слідом за Кейґаном.

— Оце так туман, хай йому всячина!

— Мабуть, наґи зігнали сюди багато дечого, щоб нагріти повітря.

Тінахан не уточнив, якого такого «дечого» зігнали наґи. Він свердлив розлюченим поглядом потилицю Кейґана, намагаючись якнайшвидше викинути з пам’яті слово, якого так і не вимовив турботливий товариш. А той, не зважаючи на страждання Тінахана, вів його далі, крізь руїни.

Перед ними, на Сіґуріатській платній дорозі, лежали неймовірні нагромадження каменів і брил, немовби недбало розкиданих кимось. Крізь пелену туману Кейґан розгледів покинуті знаряддя, схожі на кістяки здоровенних чудовиськ.

Це були метавки для облоги пропускної брами. Колись вони з силою буревію запускали в повітря брили, а тепер стояли бездіяльні. Найбільшу метавку заради стійкості приладнали просто до стовбура товстого дерева. Після битви наґи покинули всі пристосування, байдужі до їхньої подальшої долі. Такий учинок наґів суперечив знанням Кейґана про це плем’я. Навіть Тінахана спантеличило відкриття, що наґи здатні так нерозважливо обходитися з деревами.

— Наґи тут збожеволіли, чи що?

— Хтозна.

На шляху траплялося дедалі більше здоровенних важких брил. Тінахан і Кейґан насилу просувалися вперед у кам’яних нетрях, затоплених молочно-білою парою, і ледь не заблукали. На ділянках, перекритих кам’яними завалами, Тінахан застосовував свою міць.

Добряче намучившись, двоє розвідників дісталися пропускної брами. Принаймні місця, де вона колись була. Від видовища, що постало перед ними, обоє аж роти роззявили.

Укріплення над пропускною брамою, вирубане в суцільній скелі, не розсипалося вщент, як це буває з мурованими будівлями. Прохід, прокладений крізь гору, зберігся. Саме тому брама й укріплення не могли приховати свого сумного становища під купою уламків. Кейґан і Тінахан яскраво уявили собі, яке лихо спіткало Сіґуріатську платну дорогу.

Скеля не встояла під жорстоким градом сотень, тисяч каменів, випущених з назьких метавок. Розтріскана скеля дивилася на несподіваних гостей, мов понівечене обличчя велетня. Бійниці укріплення, колись хитромудро приховані від очей чужинців, тепер були на видноті. З однієї стирчали людська голова та рука — свідчення жахливого нещасного випадку. Вартовий, рятуючись від ворогів, які пробралися всередину, з відчаю сунувся у завузький отвір, застряг і помер з голоду, визираючи з карколомної висоти. Та навіть якби йому вдалося протиснутися в бійницю, він усе одно розбився б на смерть.

З проходу, запнутого туманною завісою, вийшла постать.

Тінахан насторожився й міцніше стиснув у руці списа. А Кейґан зберігав спокій, адже повітря було надто холодне для наґів. Він не помилився: перед розвідниками постав не наґ.

Брудний і обшарпаний чоловік здивовано витріщився на відвідувачів. Невимовно жалюгідний вигляд не давав змоги його впізнати.

— З вас п’ятнадцять срібних монет, — почувся знайомий голос.

Тінахан застогнав. Кейґан з безбарвним обличчям скоса подивився на помічника голови варти. Той додав:

— Для вас, Кейґане, і дитини прохід безкоштовний. Сплатіть лише за лекона. З вами ще був доккебі. Де він?

— Туман насичений нестерпним смородом запеченої крові. Тож я дозволив йому перелетіти хребет верхи на жуку. Вони чекають на нас по той бік.

— Добре, що ви подбали про почуття доккебі.

Помічник простягнув руку. Уся його постать виражала байдужість. Замість того, щоб покласти в простягнуту руку монети, Кейґан запитав:

— Що з пані головою?

— Сплатіть за прохід.

Кейґан не сперечався. Дістав срібло й передав помічникові. Той сховав монети десь між складок брудного одягу, відвернувся й пішов собі. Кейґан і Тінахан рушили за ним.

У проході помічник раптово зупинився. Кейґан і Тінахан теж зупинилися, вражені побаченим.

Прохід освітлював один-єдиний смолоскип. Стіна навпроти була частково зруйнована — там проходила довжелезна тріщина. Крізь найширший просвіт, на рівні колін помічника, розвідники побачили обличчя старої жінки, на яке спадало тонке, мов павутиння, волосся, — обличчя Боні, голови варти Сіґуріатської платної дороги.

Помічник Кей став навколішки й мовив, хоча до горла йому підкотився клубок:

— Тут таємна схованка. Ми помістили пані голову туди, але стіна обвалилася... Пані голова затиснута там, під завалом. На щастя, я можу годувати її крізь щілину. Хотів би звільнити її, та боюся, що від ударів молотком обвалиться інша стіна.

Тінахан збільшився від напруження й рвонув до щілини. Обмацав тріщину й стіну обабіч. Проте цей огляд не допоміг з’ясувати, у якому стані схованка. Тінахан розгублено глянув на Кейґана. Той опустився навколішки й зазирнув у щілину. Пані голова не подавала ознак життя: чи то знепритомніла, чи заснула. Кейґан підніс палець до її ніздрів.

Старенька дихала. Тінахан обернувся назад і запитав:

— Що там, усередині? Підкажи, як урятувати пані голову.

Помічник Кей бездумно дивився на Тінахана. Коли заговорила Дитина, на обличчі помічника не відбулося жодної зміни, хоча, можливо, у душі він пережив глибоке потрясіння.

— Навіть не знаю, Тінахане, — мовила Дитина. — Можу сказати одне: якщо пані голова необережно чхне, її розчавить.

— Йой! Трясця! Та щоб тебе!... Ні-ні, я це не тобі, вибач!

Дитина всміхнулася й заховала жовту пухнасту голівку під ковдрочку. Кейґан прикипів очима до обличчя пані голови:

— Укріплення стільки простояло неушкод-жене, — сказав він. — Ні розбійники, ні хворі на королівську недугу, ніхто не міг з ним нічого вдіяти. Що сталося?

— Сюди прийшов головний воєвода Ґалотек.

— Ґалотек?

— Еге ж. Він виявився збирачем душ. Ви ж бачили ті метавки при дорозі? Наґи не вміють споруджувати такі пристрої. Ґалотеку допомогла одна з душ. І наґам вдалося стрілами й камінням накоїти тут лиха.

— Двісті п’ятдесят років тому Джукведо Сармак вдавався до таких самих засобів. І не зміг перемогти.

— Це він і був.

— Що?

— Майстер смерті. Ґалотек прийняв його душу.

Брови Кейґана підстрибнули.

Тепер усе прояснилося. Йому від самого початку не давала спокою думка, що наґи, недосвідчені в справі ведення облоги, досягли такого успіху. А ще Кейґан збагнув, що Ґалотек не поступається драконодухому Рюну Фею у володінні силою води. Збирачі душ звикли запозичувати чужі знання й спогади. Тому Ґалотек краще за інших хранителів опанував силу Богині.

— Отже, ворог добре знав укріплення й ваші порядки. Мабуть, та давня поразка його навчила.

— Ні, він дотримувався звичного йому способу взяття в облогу. Але з ним були воєводи-хранителі. Вони висушили наш колодязь і запустили нечистоти у водогін. А на залізні знаряддя наслали вологу, щоб у нас усе заіржавіло. Особливо вони постаралися зіпсувати петлі залізних воріт. Ми довго не здавалися. Багато вартових оглухло від безперервного грюкоту метавок. На нас накидали стільки каміння, що справжню гору можна скласти. Одного дня залізні ворота впали, і назькі піхотинці вдерлися в укріплення. Зчинилася скажена різанина. Вони забрали полонених наґів і пішли.

— Тут були полонені?

— Так. Кількох полонених мали відпровадити до замку Тисячі всесвітів. І тут була Королева-титриця.

Здивований Кейґан підняв голову й зазирнув помічникові в очі. Той розповів усе, що знав. Кейґана й Тінахана ці новини стривожили. Тінахан настовбурчив гребінь і перепитав:

— Кажете, північне військо не дочекалося нас і пішло на Хатенґрадж?!

— Саме так.

— Що це вони втнули?!

Сердитий Тінахан, не знаючи, як ще вгамувати збудження, заходився нестямно бити кулаком об кулак. А помічник стримано закінчив розповідь:

— Коли закінчилася битва, Королева-тигриця забрала решту полонених та вояків і повела їх на південь. Вони всі переховувалися в іншому потаємному приміщенні.

Гнів заважав Тінахану слухати. Кейґан знову нахилив голову до плеча й подивився на пані голову, затиснуту між уламків стіни.

— Скільки часу вона там?

— Двадцять шостий день.

— Двадцять шостий?

— Так.

Кейґан був приголомшений. Навіть молода здорова людина не прожила б так довго без руху. А пані голові було понад сотню років. Кейґан відчув на собі пильний погляд помічника й обернувся. Той відвернув очі й сказав:

— Гадаю, вона трималася, бо чекала на вас. Чомусь була переконана, що ви обов’язково прийдете.

Тінахан, нічого не розуміючи, зиркав то на Кейґана, то на помічника. Кейґан повільно нахилився, щоб краще бачити пані Боні.

Зморшкувате обличчя пані голови, бліде й безкровне, скидалося на пожмакану ганчірку. Туман, скупчений над Сіґуріатською платною дорогою, майже місяць зволожував її крихке тіло. Вона була притрушена пилом, волосся сплуталося. Вигляд пані мала жахливий. Але Кейґан пам’ятав її іншу. І звернувся до неї тим самим голосом, яким говорив тоді, коли вона була іншою.

— Боні!

Пані голова розплющила очі. Тінахан аж присів від несподіванки. Від різкого руху його величезного тіла в повітрі пішла хвиля, яка сколихнула полум’я смолоскипа. На тріщину в стіні впала тінь. Тінахан мерщій підвівся. Пані голова дрібно кліпала очима й мружилася, ніби світло сліпило її. Ледь затримала погляд на Кейґані, і запалі губи поворухнулися:

— О-о-о... нікчемний крадію, це ти?[3]

Ошелешений Тінахан подивився на товаришів і помічника. Обличчя помічника, як і досі, нічого не виражало. А Кейґан, як можна було здогадатися, чудово зрозумів цю чудернацьку мову. І навіть відповів:

— Так, це я.

— Ти спізнився...

— Так, на жаль.

З очей пані голови покотилися сльози. Нестримні струмочки змивали пил зі щік, залишаючи глибокі борозни. Помічник підійшов стерти сльози, та суровий погляд пані голови його зупинив.

Стара довго плакала, захлинаючись слізьми й словами:

— Грайливий вітер може вільно літати небезпечними шляхами, а що робити заплаканій пелюстці?[4]

— Не знаю, чи хочеш ти почути від мене вибачення, але я не вибачатимуся.

Обличчя помічника скривилося. Тінахан не розумів, про що йдеться, лише розгублено зиркав на всіх по черзі. Пані голова тяжко зітхнула за стіною:

— Мені не потрібні вибачення.

Кейґан нічого не сказав. Пані голова теж деякий час мовчала. Усі терпляче чекали, поки вона збирала останні сили.

— Стара бабця має те саме бажання, що й раніше.

Кейґан мовчав. А пані голова раптом вимовила чітко й гучно:

— Пробач упертій старій. Я скажу це ще раз. Після смерті я перероджуся і знову кохатиму тебе.

Тінахан несподівано для себе зрозумів сказане та неймовірно здивувався. Але не встиг поділитися ні з ким своїм подивом.

Стара жінка рвучко закинула голову назад. Помічник розпачливо закричав, але вона смикнулася вдруге. Прогалина розширилася й ураз закрилася. За стіною почувся гуркіт. Злетіла хмара пилу. Помічник мов навіжений замахав руками. Коли пил осів, стало зрозуміло, що пані голова похована під уламками.

Помічник опустився навколішки, вперся долонями в стіну й утупився туди, де була тріщина, наче не вірив власним очам. Потім ударив у стіну чолом і так застиг, видаючи звірине виття.

У таборі Червонодеревного полку на околиці Хатен-ґраджа Дзюер обмірковував три дивних відвідування. Одне з них трапилося минулої ночі, інше — трохи раніше, а третє поки що тільки очікувалося. Дзюер не бачив зв’язку між цими подіями, хоча він був очевидний. Йому було важко вирішити, як учинити, коли станеться третій випадок.

Минулого вечора Віас Макероу розповіла йому дещо приголомшливе. Дзюер був геть спантеличений. Він злякався. Віас говорила доволі переконливо. Дзюер так само, як і вона, не міг пояснити, чому безбожники не відпускають Богиню, попри такі тяжкі втрати, якщо вона їхня полонянка. Тільки от змова, про яку мислемовила Віас, здавалася Дзюеру неймовірною. Тому він пообіцяв виконати вимогу жінки, але глибоко в душі подумав, що варто відкласти її виконання.

А нещодавно до Дзюер а прийшли двоє його підлеглих, до яких він ще не зовсім звик, і назвалися Свачі й Кару. Дзюер зустрів їх насторожено, бо припустив, що ті двоє проситимуть віддати їм частину скарбів. Тільки от вони мислемовили не про здобич, а про змову, влаштовану хранителями. Дзюер, певна річ, дуже переполохався.

Свачі й Кару було відомо значно більше, ніж Віас. Усе, що залишилося незрозумілим після розмови з Віас, допомогли з’ясувати ці двоє. Дзюеру спало на думку, що вони служать Віас і прийшли за її дорученням, щоб остаточно його переконати. Та в тих наґах виразно відчувалася люта ненависть до Віас. Вони також розповіли, що Віас убила одного з хранителів. У Дзюера луска стала сторч. Але він повірив.

— Хранителі ув’язнили наґиню на ім’я Каріндоль Макероу, виманили з неї душу, і Богиня, яка не залишає слідів, опинилася в пастці в її тілі. Тому хранителі отримали доступ до божественної сили. Я правильно зрозумів?

Заради збереження таємниці спілкувалися вони вголос. Свачі кивнув.

— Так, Дзюере. Завдяки цій силі хранителів ти зміг накопичити велике багатство. Але річ не в тім. Ти маєш завдячувати своєму везінню. Не хранителям. Вони підступно перетворили пресвяту Богиню на бранку холодної темниці. Невимовно страшна зрада!

Дзюер погодився. Свачі пристрасно вів далі:

— Подумай лишень: викриєш жахливу змову хранителів — і всі впливові родини тебе хвалитимуть. Це буде найкращий подарунок, який ти міг би піднести очільницям родин.

— Не знаю, Свачі. Я не впевнений. Впливові родини люблять скарби, привезені з Півночі.

— Ніде правди діти. Це так. Але ті скарби рано чи пізно вичерпаються. Сіверяни накопичували їх дуже довго. А ми вже кілька років грабуємо та плюндруємо Північ. Сіверяни не можуть накопичити нове майно, бо ми їх повбивали. Незабаром потік здобичі з Півночі зменшиться. Мабуть, ти й повернувся в Хатенґрадж, тому що це передбачив?

Дзюер гірко всміхнувся. Свачі вгадав його думки. Назькі полки ходили північними землями з метою знищення якомога більшого числа сіверян, а от дружинників Дзюера вабили цінності, а не кров. Тож вони шкірою відчули, що поживи меншає.

— Між впливовими родинами та військом назріває зіткнення. Очільниці досі терпіли військових, яких ставало дедалі більше, бо ті приносили в місто здобич. А якщо військові не зможуть більше нічого здобувати? Це злякає очільниць. Почнеться справжня війна між наґами! І протистоятимуть одне одному не міста, а військо та впливові родини.

— Аж луска стає сторч від твого пророкування. І тому ти пропонуєш мені розкрити злочин хранителів? Щоб суспільство вступило в протистояння з ними?

— У жодному разі! Хранителі потрібні наґам. Їх тільки треба повернути до попередньої діяльності. Вони мусять займатися збереженням сердець, а не вдавати із себе божеств. Достатньо звільнити Каріндоль Макероу, і сила знову опиниться під владою Богині, а хранителі нічого не зможуть вдіяти.

— Якщо воєводи-хранителі зненацька втратять силу, що тоді буде з війною?

— Війні настане кінець.

— Війна дала сіверянам Жара, Князя-блискавку та короля, на якого чекали сотні років, чи то пак Королеву-тигрицю, хоч би ким вона була. Без воєвод-хранителів ми програємо.

— Ні. Сіверяни не нападатимуть на нас. Навіть коли воєводи-хранителі стануть безсилі, безбожники не пхатимуться в Кіборен. Вони дуже ослаблені, їм зараз не до битв. На Півночі все зруйноване, а їм треба вижити. Наґи відступлять, і на тому все завершиться. Це можна вважати перемогою.

Дзюер не повідомив Кару й Свачі, що безбожники успішно просуваються до Хатенґраджа. Він не почувався зобов’язаним передавати таємницю в обмін на таємницю.

— Тобто якщо хранителів позбавити сили, наґи не постраждають?

— Ні. А тебе поважатимуть усі очільниці.

— А яка вам двом від цього користь?

Свачі відповів цілком відверто:

— Я вже сказав, ми не хранителі. Але колись присягалися віддати життя за Богиню. Зловмисники підступно заманили нас до своїх лав, і ми несвідомо посприяли їм у досягненні мети. Проте клятва залишається непорушною! Усе, на що ми сподіваємося, — свобода Богині.

Дзюер прибрав розчуленого виразу обличчя. Насправді в жодному куточку його душі навіть не блимнуло нічого подібного до розчулення. Він подумав, що міг би пообіцяти Свачі й Кару пристати на їхню пропозицію, тож так і вчинив. Двоє наґів пішли вдоволені.

Сидячи на самоті, Дзюер очікував третього відвідування. Його турбувало те, що вимога Віас суперечить пропозиції Свачі й Кару. Останні хотіли, щоб Дзюер розкрив впливовим родинам правду про злочин хранителів і згуртував їх для порятунку ув’язненої Богині. Віас хотіла приблизно того самого, з однією лише дрібною відмінністю. І ця відмінність заважала Дзюеру визначитися перед третіми відвідинами. Муки вибору виїдали йому нутро.

Рішення Дзюер ухвалив якраз на мить до третього відвідування. Він дуже чемно привітав гостя й мислемовив:

— Преподобний Ботріне, чим я заслуговую та таку честь? Яка у вас до мене справа?

Ботрін провів усю війну біля холодової «шафи», не мав досвіду участі в боях і взаємодії з рядовими вояками. Тож почувши улесливе мислемовлення Дзюера, зачванився високим становищем хранителя. Він відповів Дзюеру, добираючи слова, щоб додати собі поважності:

— Дзюере, твоя слава щогодини шириться Хатенґраджем. Навіть я, святобливий самітник, який обірвав усі зв’язки з миром, чув про тебе. Без сумніву, любов і пошана до пресвятої Богині рухали тобою, коли ти разом зі своїми доблесними дружинниками здобував на Півночі визначні успіхи. Усі містяни з радістю в душах дякують тобі.

Дзюер скромно промовчав. І Ботрін із вдоволеним обличчям мислемовив далі:

— Від імені всієї братії хранителів я висловлюю тобі щиру подяку за твої досягнення. Зараз шукаю когось, хто знається на звичаях сіверян. Не вагаючись ані хвилини, я вирішив, що ніхто не перевершить тебе в обізнаності. Чи згоден ти, сповнений любові й пошани до пресвятої Богині вірянине, послужити хранителям і виконати непросте доручення?

— У чому воно полягає, преподобний? Ні, стривайте! Я переконаюся, що нас не підслуховують.

Ботрін зауважив подумки, що Дзюер вельми завбачливий, і кивнув. Дзюер підійшов до виходу, вистромив голову з намету, пересвідчився, що поблизу нікого немає, і повернувся до свого стільця. Підійшов до Ботріна ззаду й зупинився.

Пронизуючи поглядом спину відвідувача, Дзюер згадував Віас. У голові в нього крутилася думка: якщо Віас аж така грізна, що наважилася вбити хранителя, її вимога цілком справедлива. Тієї миті, коли думка остаточно витворилася у свідомості, залізний молот, що його Дзюер стискав у руці, уже нісся до потилиці Ботріна.

Хтось кликав Ботріна:

— Цуботріноне Резольді Ісерідо!

— Це я! Моє храмове ім’я — Резольді. Це ім’я моєї Богині, моєї нареченої...

— Цуботріноне!

— Нареченої, замкненої в холодній скрині... О наречена моя, як я тільки посмів тебе там ув’язнити? Я, твій жених...

— Ботріне!

— Я не прошу мені пробачити. Я не заслуговую на пробачення!

— Ботріне!

Ботрін раптом випав із примарного світу в уловимий, справжній. Упав, злетів, вийшов і ввійшов. Він розплющив очі. Страшний біль пропікав його потилицю. Ботрін зашурхотів лускою і спробував підняти руки, щоб охопити голову. Руки не рухалися. Ботрін розгублено опустив очі й побачив, що сидить у тому самому наметі, на тому самому стільці, що й перед запамороченням.

Була лише одна відмінність: він був прив’язаний міцною мотузкою. Нажаханий Ботрін підвів очі й зустрівся поглядом із жінкою у воєводських латах, із сайкером у руці.

— Добре, далі краще вголос, — мислемовила вона й перейшла на розмову вголос. — І ти, Ботріне, відповідай уголос.

— Ти — Віас Макероу? — непокірно мислезапитав Ботрін.

Віас ввіткнула сайкер йому в стегно. Ботрін скрикнув у свідомості.

— Уголос! Уголос, кажу тобі! — крикнула наґиня. — Не підкоришся — не вийму сайкер.

Ботрін насилу видушив із себе звук:

— Так, пані.

Віас висмикнула сайкер з рани. Ботрін збагнув, що пошкодження незначне, хоча рана так боліла, що він ледь не знепритомнів. Його вуха вловили холодний голос Віас:

— І не думай мені скористатися силою Богині. Щойно запідозрю, що ти хитруєш, подам знак очільникові, який стоїть у тебе за спиною, і він приспить тебе молотом. А коли отямишся, почнемо все спочатку. Ти ж цього не хочеш? І я теж. Тож пам’ятай, що сталося з Ювексом, і поводься мудро.

Біль у стегні заважав Ботріну слухати уважно. Він так і прикипів очима до рани. Тому Віас приставила сайкер йому до шиї. Ботрін зашурхотів лускою і зазирнув їй в обличчя.

— Отже, Ботріне. Ніч коротка, а розмова попереду довга. Треба швидше все з’ясувати. Кажи, хто виявив утілення?

— Про що ви, пані?

— Хтось дізнався, що моя сестра — утілення. Не випадково ж це з’ясувалося? Ви про це знали вже щонайменше п’ятнадцять років.

Ботрін забув і думати про біль і перелякано витріщився на Віас. З його вуст злетіли зовсім не ті слова, які він збирався сказати, перш ніж розтулив рота:

— Я не розумію, про що ви.

Віас у гніві замахнулася сайкером. Ботрін ледь стримав крик. Наґиня не прибрала зброю. Страшним поглядом пронизуючи бранця до глибини душі, вона почала повільно опускати руку. Підсунула стільця для себе й сіла біля Ботріна. Зігнула одну ногу в коліні й поставила на сидіння. На цю ногу сперлася рукою із сайкером і продовжила допит:

— Гаразд. Почнімо із чоловіка на ім’я Юсбі, який помер п’ятнадцять років тому.

Ботрін ніби впав у бездонну яму. А Віас говорила, пильнуючи за виразом його обличчя:

— П’ятнадцять років тому в Хатенґраджі сталася загадкова смерть. У Юсбі, чоловіка, який жив у родині Фей, зненацька з усього тіла почала сочитися кров, і він помер. Тодішня очільниця родини, Джікоен Фей, заявила, що чоловік загинув від невідомої заразної хвороби. Проте інші очільниці не повірили Джікоен. Запідозрили, що вона просто позбулася неугодного чоловіка. Адже він наполягав на тому, що є батьком дівчинки й хлопчика сім’ї Фей. Справжній безумець. Очільниці вирішили, що прибрати безумця — не такий уже й великий злочин. Удали, що приймають пояснення Джікоен, і дозволили спалити тіло. Ну, про все це не знають хіба що малі діти.

Ботрін, насилу стримуючи луску, яка й далі шурхотіла, уникав погляду Віас. Але вона не давала йому спокою. Підійшла й сайкером підняла йому голову так, щоб дивився на неї. Ботрін упокорився й більше не відвертав очей.

— Але в мене є свідчення особи, яка була присутня під час смерті Юсбі. Моя менша сестра Каріндоль Макероу бачила все. І не лише вона. Рюн Фей, який тоді був послушником, теж бачив. Юсбі відвідував спальню матері Рюна. Тобто був його батьком. Простодушний Рюн з повагою ставився до сміховинного слова «батько». Аж ось цей батько незбагненним чином помирає на очах у малюка. Здогадуєшся, що тоді трапилося? Від потрясіння Рюн мимохіть відкрив свідомість. А Каріндоль туди зазирнула. І дізналася про знищення сердець.

— Рю... Рюн відкрив свідомість?

— Так. Я до сестри особливої прив’язаності не відчуваю. Мені байдуже, що з тією негідницею зараз. Мені її не шкода. Та мушу визнати: вона надзвичайно смілива. Дізнавшись про знищення сердець, кілька років по тому добровільно пішла на обряд виймання. Неймовірна хоробрість, згоден?

Ботрін замислився про Каріндоль у «шафі». У її тілі мешкала його божественна наречена — Резольді. А Віас тим часом вела далі:

— Тож я знаю, що Юсбі вбила не загадкова хвороба й не очільниця Джікоен заради спокою в родині. Його вбили ви — хранителі! Але навіщо це вам знадобилося? Та ще й у такий незвичний спосіб. Є чимало простіших способів убити.

Ботрін, досі думаючи про сміливу Каріндоль, ув’язнену в холоді, зібрав крихти власної сміливості й відказав:

— Звісно. Ти вмієш вигадувати різноманітні способи вбивства.

Віас залилася реготом.

— Молодчага! Мені до вподоби твій настрій. Я продовжу. Минали роки, смерть Юсбі забулася. А чотири роки тому в нашому світі сталося небувале. Зникла Богиня! Бо ви ув’язнили Каріндоль — її втілення.

— Немає потреби спростовувати. То й що?

— Чому саме тоді? Чому ви схопили Каріндоль?

— Що ти хочеш сказати?

— Якраз чотири роки тому Рюн Фей мав пройти обряд виймання. Але втік. Подумай сам: що спільного в Рюна з Каріндоль? Вони — свідки того загадкового випадку.

Ботрін скам’янів від подиву. Вираз його обличчя потішив Віас.

— Як мені подобається твій щирий подив. Постарайся не втратити його. Ці двоє — свідки загибелі Юсбі. І саме того року, коли одному з них належало вийняти серце, ви спіймали другу. Ви розраховували, що свідок буде тільки один. Через несподіваний збіг обставин замішаних виявилося двоє. Щоб зберігати наґа живим у цій вашій холодній скрині, чи як її там, він має бути без серця. Адже той, хто серця не вийняв, помре від холоду.

За спиною в себе Ботрін почув чийсь стогін. І справді, як Віас і застерігала, ззаду хтось стояв з молотком напоготові. Ботрін здогадався, що це Дзюер. Але не став відволікатися від розповіді Віас.

— Отже, ви збиралися заморозити Рюна Фея. Тому й чекали, коли він досягне віку проходження обряду виймання. Тобто ви були переконані, що Рюн — утілення. Звідки могла взятися така певність? А звідти, що ви збиралися спершу зробити його втіленням. Хотіли змусити Богиню оселитися в його тілі. Рюн зручний наґ, як не крути. Він чоловік. Можна було б обійтися без заплутаної вистави з викраденням, яку вам довелося влаштувати для Каріндоль. А ще він був послушником. Значить, під вашою владою. Ось ви й замислили перемістити Богиню в Рюна. Але як? Для цього потрібно було вбити втілення перед Рюном, щоби Богиня відразу перебралася в його тіло. Аби вона не мала часу на те, щоб самій обрати, у кого переселитися. Щоб кинулася до того, хто буде найближче. Юсбі був попереднім утіленням.

У Ботріна запаморочилося в голові. Віас зауважила це й заговорила швидше:

— Але все пішло не так, як гадалося. Перш за все, вражений Рюн відмовився від послушництва й перестав виходити з дому. У вас зник доступ до нього. Ви не знали, чи вдалося переселити Богиню. Просто чекали, коли Рюн подорослішає. А одного дня з’ясувалося, що Рюн — не втілення. Як ви це встановили, не знаю. І ви поспіхом заходилися шукати нове втілення. Дізналися, що смерть Юсбі бачила ще Каріндоль. Так і виснували, що Богиня мешкає в ній.

Віас відсапалася й заговорила знову:

— І ви захотіли вбити Карнідоль, щоб перемістити Богиню в підхожого послушника. Такий у вас був на прикметі. Наш Хваріт. Тільки от убити жінку — не те саме, що вбити чоловіка. Раптова смерть Каріндоль набула б широкого розголосу. А чекати її природної смерті ви не могли. Вона ж вийняла серце й могла жити багато десятиліть. І ви вдалися до заморожування.

Віас підняла голову й глянула в напрямку Вежі сердець. Її вуста розпливлися в холодній посмішці. Та вже за мить вона свердлила поглядом Ботріна.

— Усе це неможливо було зробити без участі... Здогадуєшся, кого? Того, хто вміє визначати втілення. І у вас такий був. Без нього нічого і не почалося б. Тож, Ботріне, твоя черга говорити. Кажи, хто цей чутливий хранитель?

Запаморочення Ботріна посилилося.

Його свідомість повернулася в минуле. Але не на п’ятнадцять років, про які говорила Віас, а на десять.

У спогад про день, коли Місяць затулив зірку Сянаґа. Того дня він побачив у натовпі двадцятидворічних наґів Каріндоль Макероу. В тому вирі страху, надії та радісного збудження — цілком звичайної суміші почуттів молодих наґів, які простували до Вежі сердець, — вона вирізнялася, як непохитне міцне дерево в сколиханому вітром бамбуковому гаю.

Дивовижне самовладання й холодний спокій, які легко було сплутати з байдужістю. Каріндоль справила на Ботріна незабутнє враження. Тепер він знав, як їй удалося бути такою незворушною того дня.

Каріндоль прийшла на обряд виймання, знаючи про знищення сердець. Це все одно, що прийти на страту. Тому вона й не могла радіти, як усі бовдури навколо, зачаровані можливістю безсмертя.

Під час того обряду виймання Ботріну доручили слідкувати за порядком у натовпі. Тож йому випала щаслива можливість помилуватися Каріндоль. Він щосили старався залишитися непоміченим нею. Ботріна налякало почуття, яке його охопило. І він зажурився. Жениху Богині не місце в ліжку живої жінки. Перед Ботріном стояли в очікуванні обряду безліч юнаків, і серед них, без сумніву, були й ті, кому судилося потрапити до спальні, куди не судилося ввійти Ботріну. Розлючений до нестями, він ревниво водив очима по натовпу юнаків, яких уявив суперниками, що зазіхнули на його наречену.

Ботрін був упевнений, що Каріндоль і є його Резольді.

Він опанував себе, лише коли Каріндоль викликали на обряд. Згораючи від нетерпіння побачити її зблизька, Ботрін чекав, щоб вона пройшла повз нього. Думка про те, що він більше не побачить свою Богиню-діву, доводила його до божевілля. Якби поряд нікого не було, підійшов би до Каріндоль сам і завів мислерозмову. Зненацька в ньому прокинувся бунтівний дух. Він заходився гарячково добирати слова, якими хранитель міг би звернутися до незнайомої юнки в черзі.

Мислив він дуже тверезо й неочікувано збагнув, що не обманувся грою уяви й почуттів.

Приголомшений Ботрін придивився пильніше. Каріндоль насправді була його наречена — Резольді.

У ній Ботрін відчув те саме, що колись помітив у Сеферін. Він уже знав, що це означає. Прокинулася його чутливість. Але він не йняв віри сам собі. Не могло бути такого, щоб Каріндоль виявилася втіленням, адже Богиня мала вселитися в Рюна Фея. Від жаху Ботрін замахав руками.

Коли він отямився, Каріндоль ніде не було видно. Вона пішла на обряд виймання. Ботрін, сам не свій, повернувся до свого завдання — слідкувати за чергою. Вирішив не квапитися з висновком, а дочекатися виходу Каріндоль і перевірити ще раз. Щоб запобігти помилці, зібрав усю свою вигадливість, якої мав не так уже й багато, докупи. І придумав хитрість. Хоча не зовсім хитрість, а дитячу витівку.

Ботрін пішов до книгозбірні особливого призначення та навмання обрав книгу. Потім із книгою, міцно затиснутою в руках, зачаївся в переході й підстеріг стомлену обрядом Каріндоль.

— Перепрошую, пані. Ви Каріндоль Макероу?

Каріндоль повільно обернулася.

— Так. Чим можу вам допомогти, преподобний?

Від її мислевислову свідомість схвильованого Ботріна закрутилася коловертю. «О Богине, не дай мені знепритомніти!» — подумав він і вайлуватим рухом простягнув Каріндоль книгу. Та скоса глянула на неї, перевела погляд на Ботріна й мислемовила:

— Книга.

— Що?

— Це книга. Ви хочете ще щось мені показати? Це таке випробування після обряду? Спитали, чи не забула я своє ім’я, а тепер спитаєте, який сьогодні день? Я тут втратила серце, а не мозок!

Каріндоль мислемовила трохи роздратовано, і Ботрін сприйняв її відповідь як гнівний докір. Насилу змусив себе мислемовити підготовані заздалегідь слова:

— Вибачте, пані. Я хотів лише попросити вас передати це послушникові Хваріту. Ця книга піде йому на користь. Передайте, будь ласка, що я призначаю йому урок: прочитати й підготуватися переказувати зміст.

— Он як? Неодмінно передам, преподобний.

Ботрін на мить забув про Каріндоль і подумав, що дарма схопив першу-ліпшу книгу. Читання праці безбожника Ґайнера Кашнепа, яку дано зрозуміти навіть не всім найосвіченішим хранителям, було б страшною мукою. Каріндоль узяла книгу й мислемовила ввічливо:

— Дякую, що піклуєтеся про мого брата. Як ваше ім’я, до речі?

— Хранитель Ботрін.

— Так, я передам.

Каріндоль пішла. Ботрін остаточно позбувся сумнівів. Помилки не було. І впевненість ще дужче розбурхала його почуття.

Ботрін доповів про своє відкриття Серізмі. Вони довго й прискіпливо обмірковували обставини п’ятирічної давнини. І дійшли висновку: смерть Юсбі призвела до непередбачуваних наслідків.

Необхідно було змінити задум.

Свідомість Ботріна перенеслася в інший відрізок минулого. Цього разу на чотири роки назад. Тоді він разом з іншими хранителями оселився в домі Макероу, щоб викрасти Каріндоль. Йому було вкрай важко впорядкувати почуття, які переповнювали душу. Загибель Хваріта Макероу, здавалося, усе зруйнувала, але незбагненим чином склалося так, що Рюн Фей узяв обов’язок друга на себе, і Ботрін, як усі хранителі, радів і відчував приплив наснаги. Їм дуже пощастило. Пристрій, виготовлений Феніною Сіедо за кресленням Ноґі Хасуона, працював бездоганно. Залишалося викрасти наґиню й замкнути її в «шафі». Ботрін і троє товаришів терпляче очікували поклику Ґроса зі спальні Віас.

Ботрін, найважливіший учасник змови, який водночас знав про Каріндоль дуже мало, сам настирливо просив дозволу на те, щоб допомогти в її викраденні. Хотів прослідкувати, що хранителі не поводитимуться грубо з його нареченою, Резольді. Він так набрид усім своїми благаннями, що його зрештою узяли в дім Макероу.

У нічній тиші почувся голос Ґроса — знак, на який чекали хранителі. Ботрін не замислюючись вискочив з ліжка. Щоб ніхто не образив його наречену неввічливим поводженням, хотів прибігти перший. І йому вдалося випередити товаришів. Але біля дверей спальні Віас він ледве не знепритомнів з переляку.

— Хочеш дізнатися, на що я здатна? — почулося з-за дверей.

Несподіваний вигук налякав і решту трьох хранителів, які спізнилися лише не хвильку. Вони заклякли й витріщилися на Ботріна. Той обережно зазирнув у покій. І мало не впустив булаву. Каріндоль стояла спиною до дверей. А навпроти неї — збентежений Ґрос.

— Ні, зовсім не обов’язково. Я вже здогадався з того, що ви прийшли сюди з олією і мечем. Але ви дещо залишили поза увагою, — сказав Ґрос.

Його голос був знаком діяти. Один хранитель вихопив з піхов сайкер і рушив до дверей, але Ботрін несвідомо відштовхнув його. Хранитель розгублено глянув на Ботріна, і той указав на булаву у своїй руці. Усі подумали, що зрозуміли намір Ботріна. Цієї миті Каріндоль мовила:

— І що ж це?

Товариші Ботріна пропустили його вперед, бо вважали, що булавою простіше оглушити наґиню. Але Ботрін, певна річ, збирався вчинити інакше. Він рішуче стискав руків’я булави, готовий захищати наречену. Ґрос помітив його наближення й сказав:

— Наприклад, булаву, націлену на вашу голову.

Ботрін здригнувся. Він сподівався, що Ґрос дасть йому ще трохи часу. Налякався, що Карнідоль може обернутися, і високо заніс булаву, перш ніж встиг замислитися, що робить. Усвідомив, що відбувається, лише коли булава ринулася вниз. Та запізно. З моторошним звуком булава опустилася на потилицю Каріндоль. Заціпенілий Ботрін дивився на нерухоме тіло.

— Трясця твоїй матері! Де ти був стільки часу?! Я вже й так, і сяк її морочив.

Ботрін не чув бурмотіння Ґроса. Відлуння відчуття, яке передалося йому через руків’я булави, так жахало, що луска ставала сторч. Усі хранителі стояли ошелешені, — усе-таки на підлозі лежала закривавлена жінка, — і тому не звернули уваги на надзвичайний переляк Ботріна. Ґрос поплескав його по плечі. Той сіпнувся й зазирнув Ґросу в очі. Переляканий жених поступився місцем боягузові Ботріну, який усім своїм виглядом мовби казав: «Я на твоєму боці, Ґросе. Я вчинив би так само скільки завгодно разів. Тобі немає в чому мене підозрювати».

— Молодчага, Ботріне! Дякую тобі.

Ботрін запалав пекучою ненавистю до самого себе. Але на вустах його з’явилася усмішка. Він заговорив, сам дивуючись з власних слів:

— Що вона тут робила? Я почув дивний шум і прибіг, побачив, що ти потребуєш захисту, але нічогісінько не второпав.

Жених, який щойно вдарив наречену булавою, не міг дозволити собі сумувати. Для нього важливіше було завоювати довіру інших хранителів.

Ботрін повернувся в теперішній час.

У цьому часі хранитель Ботрін дивився в обличчя Віас. Її кровожерлива злість трохи вгамувалася. Віас була спантеличена. Ботрін відчув вологу на щоках.

— І чого ти сльози пустив?

— Це я.

— Що — ти?

— Я і є той чутливий хранитель, про якого ви запитували.

Віас радісно скрикнула й хотіла була підвестися, але Ботрін ще не договорив.

— Сеферін, Юсбі, Каріндоль. Їх усіх визначив я.

Хто така Сеферін, Віас не знала. Та її зацікавило інше.

— Навіщо вам так конче було потрібно зробити з Рюна втілення? Навіщо було вбивати Юсбі, якщо ви могли заморозити його, як пізніше Каріндоль? Чому чекали п’ятнадцять років?

— Через Сеферін. Так захотів Ґалотек.

Знову зайшлося про цю Сеферін, і Віас запитала, хто вона така. Ботрін проскімлив:

— Старша сестра Ґалотека.

Тепло, яким щедре сонце поливало Кіборен, наповнювало й тіла вояків Бамбукового полку. Протягом виснажливого прискореного походу, який тривав цілий місяць, вони теж не мерзли. Але тепло рідного лісу годі було порівнювати з теплом, створеним воєводами-хранителями. Тепло змило з них місячну втому. Особливо насолоджувалися ним верховний хранитель Ківейн і четверо інших хранителів, які побували в безбожницькому полоні. По тому, як наґи прорвалися в укріплення над пропускною брамою Сіґуріатської платної дороги й звільнили бранців, довелося поспіхом забиратися звідти. Тож щастя свободи хранителі відчули тільки тепер. Швидкий похід на південь лякав їх. Їм здавалося, що поспішати потрібно, щоб утекти від переслідувачів.

А спека Кіборену пробудила в них відчуття свободи. Вони усвідомили, що врятовані. Разом з рядовими вояками тішилися, обмінювалися дотепами, раз по раз вибухали радісним мислесміхом.

Але полковник Барса Доль та сотниця Деоні Дальбі не розуміли, що наґам весело, бо не чули мислемовлення. Тому Ківейн, який крокував поряд з ними, турботливо пояснив, що наґи в піднесеному настрої, тож боязко щулитися не варто. Барсу це зауваження розлютило, а Деоні пильно придивлялася до наґів, намагаючись помітити ознаки радості. Ківейн знічено всміхнувся.

Під час облоги укріплення полковник Барса Доль відіслав усіх доккебі та старійшин до замку Тисячі всесвітів. Залишати доккебі там було нерозумно. Барса Доль хотів послати бранців разом з доккебі, але останньої миті передумав. Полоненими можна було скористатися як заручниками. Якби Барса не змінив рішення, зараз, можливо, Ківейн та ще четверо хранителів слухали б жарти доккебі й вигадували, як вибратися із замку Тисячі всесвітів. Замок, зрештою, не таке вже й страшне місце, щоб луска ставала сторч. Ходили чутки, хоча й не вельми варті довіри, що доккебі давали полоненим повну свободу в межах замку. Адже знайти вихід їм усе одно не вдалося б. Та хоч якими люб’язними були доккебі, Ківейн нізащо не погодився би проміняти Кіборен на замок Тисячі всесвітів. Але полонені хранителі бачили від сіверян тільки шанобливе, дбайливе ставлення, тому Ківейн вирішив відплатити тим самим. Четверо товаришів Ківейна, не в змозі забути, як Деоні принесла їм доккебінський вогонь у шоломах, одностайно й повністю підтримували його. Коли Бамбуковий полк вирізав вартових платної дороги та вдерся до укріплення з метою повбивати ще й північних вояків, полонені хранителі завзято стали на захист сіверян. Вояки Бамбукового полку, так само, як і будь-якого іншого назького підрозділу, погано розуміли, що таке «брати в полон». Та ніхто, зокрема й Ґалотек, не бажав сперечатися з верховним хранителем. Уперше відтоді, як отримав це високе звання, Ківейн відчув користь від нього.

Протягом цього тяжкого місяця вояки Бамбукового полку йшли разом з північними бранцями пліч-о-пліч і поступово позбувалися ворожості до них. Цьому сприяло й те, що сам верховний хранитель та четверо його товаришів завжди йшли поряд із бранцями. Усіх наґів вражала витривалість Деоні Дальбі. Одного разу Ківейн навіть запитав у неї:

— Сотнице Дальбі, ти бодай колись утомлюєшся?

— Навіть не знаю, превелебний. А чому ви запитуєте?

— Просто цікаво. Звісно, ти йдеш без зброї та без поклажі, але як можна так довго зберігати сили? Усі виснажені походом, а ти прудка, наче наґ, який так і сочиться содраком!

Після цих слів Барса, який крокував поряд з Деоні, розправив плечі. Ківейн зауважив цю спробу полковника вдати бадьорість і тихо засміявся. Очі Деоні покруглішали:

— Превелебний, невже є наґи, з тіла яких сочиться содрак?

— Що? Ні! Це я сказав задля красного слівця.

— Справді? Я донедавна не знала, що в наґів є верховний хранитель. А ви, превелебний, існуєте. Тож я подумала, що наґи, з яких сочиться содрак, теж можуть існувати.

Ківейн не перепитав, який зв’язок бачить Деоні між цими двома твердженнями, адже на власному досвіді переконався, що додаткові запитання лише все ускладнюють. Він усміхнувся й відповів жартом:

— До початку війни я теж ніколи не чув про верховних хранителів. Це звання запровадили зовсім недавно. Обачні наґи й люди не люблять новизни. Тому нові звання дістають такі нерозсудливі особи, як я.

— А що робить верховний хранитель, превелебний?

— Ну... якщо стисло... виступає від імені всіх хранителів, — не надто замислюючись відповів Ківейн і відчув на собі погляд примружених очей Барси.

Барса цмокнув язиком і спитав:

— Значить, ти справді дуже важливий наґ?

— Тебе це здивувало тоді в укріпленні, так, полковнику Долю?

Деоні заходилася весело розпитувати, як Барса вгадав у Ківейні непростого наґа. А Барса відповідав так розпливчато, що справив на Деоні враження справжнього чарівника.

— Тобто ти король, чи що? Король наґів?

— Ні, куди мені. Але мій наступник, імовірно, буде королем.

— Наступник?

— Так. Гадаю, його незабаром оберуть. Моє храмове ім’я зав’язане, тож як я можу бути верховним хранителем? — безжурно мовив Ківейн.

Барса поміркував трохи й здогадався, про що йдеться, але не міг зрозуміти, чому Ківейна не засмучує таке майбутнє. Та він не мав удосталь часу, щоб допитуватися в Ківейна, що в нього на душі. Тому що Ківейн пришвидшив крок, наздоганяючи Деоні, яка вирвалася вперед.

— Сотнице... Сотнице Дальбі! Будь ласка, не біжи так швидко!

Вояки Бамбукового полку та, безперечно, Ґалотек, щиро раділи поверненню в Кіборен. Більше не потрібно було нагрівати повітря. Ґалотек передав управління полком полковнику Бораку, а сам розслаблено грав на дудці, їдучи верхи.

Дудка, виготовлена з рослини, назву якої носив полк, уважалася серед вояків оберегом, що закликав удачу. Звичайних наґів насторожило б видовище гри на дудці — заняття вельми дивного для цього племені. Проте вояки Бамбукового полку виявляли радість щоразу, коли бачили її в руках Ґалотека, хоча ніхто з них не дослухався до звуків. Тож у Ґалотека був лише один слухач.

Душа, яка навчила Ґалотека грати, розповідала, що музика виражає почуття і що справжній друг може прочитати думки виконавця, коли той грає[5]. Але це аж ніяк не стосувалося наґів. Ґалотек ніколи не думав про свого слухача як про друга. Він обірвав гру й прибрав дудку від губ. І вони миттю заворушилися з волі Джукведо:

— Заграй ще, Ґалотеку.

— Я граю мало не пів дня. Годі на сьогодні.

— Ми в Кіборені. Тобі не треба більше клопотатися про погоду. Грай.

— Я хочу поговорити з тобою.

— А ти грай і говори.

— Але ти не наґ! — розгубився Ґалотек. — Я міг би дмухати в дудку й одночасно мислемовити, але ти не почуєш мислемовлення.

Губи заворушилися знову не відразу.

— Так. Твоя правда. Я ж не наґ.

Ґалотек шумно зашарудів лускою. Після проходження Сіґуріатського хребта Джукведо поводився по-дурному. Збайдужів до всього, не хотів ні над чим замислюватися. Його розум ніби заснув. Єдине, чого Джукведо потребував, — музика. Але Ґалотеку здавалося, що Джукведо слухає неуважно. Насилу стримуючи гнів, Ґалотек сказав:

— Джукведо, змії передають, що північне військо зараз протистоїть шести нашим полкам біля Актаґраджа. Ти ж не забув Секірі, полковника Кактусового полку? Він повідомив, що ворога вдається стримувати. Воєводи-хранителі всіх шести полків разом заважають діяти Жару, а на бій посилають щодня по одному полку, по черзі.

Джукведо зітхнув:

— А що робить Князь-блискавка?

— Він зайнятий тим, що зупиняє дощ, аби лекони могли битися. А ще постійно охолоджує повітря, щоб наґам було важче рухатися.

— О, то в них там усе гаразд. Ось ти прибудеш і допоможеш прогнати їх геть.

— Але дивно, що з ними немає Королеви-тигриці.

— Он як?

— Ти чого? «Он як»? Полковника Секірі дуже тривожить відсутність королеви. Це може бути якийсь підступний задум. Раптом Королева-тигриця веде звідкись ще один підрозділ? Може, поки її основне військо відволікає наґів при Актаґраджі, вона підкрадається до Хатенґраджа? Як думаєш, який наказ передати Віас?

— Он як воно!

Ґалотек не стерпів млявості Джукведо й сердито вигукнув:

— Джукведо! Що з тобою?

— Що? Га?

— Твій розум ніби заіржавів. У чому річ? Ми знищили варту платної дороги. Ти так про це мріяв! Вояки дуже обурилися, коли я звелів рубати дерева без належних поховальних обрядів. Ледве приборкав їх! Добре, що я мав привід, вартий такої жертви, — порятунок верховного хранителя. І твоє бажання здійснилося. Ти переміг варту платної дороги — тих, кого ніхто досі не міг підкорити, навіть ти сам. То чому тепер ти розкис?

— Я їх переміг?

— Джукведо, ти зруйнував укріплення над пропускною брамою, ти знищив варту.

— Хіба це я зробив?

— Ти про що?

— Це зробив я чи ти? Чи, може, Ґрасве? Хваріт? Ноґі? Не впевнений. Невже я?

— Ти. Бо саме ти стільки років виношував це бажання.

Джукведо на деякий час замовк. Ця мовчанка була нестерпна для Ґалотека. Нарешті Джукведо розтулив рота:

— Повернімося.

— Куди?

— На Сіґуріатську платну дорогу.

Ґалотек заволав від несподіванки:

— Навіщо?!

— Я мушу вибачитися. Не можна було цього робити. Що я накоїв?

— Що за маячня? І кому ти зібрався приносити вибачення? Усі вартові мертві.

— Бодай один залишився.

— Не знаю, може, і так. Та навіть якщо хтось вижив, він уже пішов звідти.

— Ні. Вони не йдуть зі своєї брами, поки живі. Чекають на мої вибачення. Той, хто вижив, не пішов. Чекатиме на мене, інакше й бути не може. Ґалотеку, повернімося туди!

Ґалотеку це остогидло, і він позбавив Джукведо доступу до вуст. Але тільки погіршив своє становище: Джукведо зопалу почав різко рухати іншими частинами його тіла. Рука несподівано дала йому ляпаса, груди припинили дихати. Ґалотек не знав, що вдіяти. Полковник Борак і вояки Бамбукового полку із жахом в очах дивилися на шанованого головного воєводу. Ґалотек так напружився, намагаючись відновити владу над тілом, що з нього мало не посипалася луска. Боротьба із самим собою затягнулася надовго.

Угамувавши Джукведо, Ґалотек ще доволі довго вгамовував свою лють. Грізним поглядом змусив нахабних витріщак — Борака й вояків — відвернутися.

Ґалотека роздирали сумніви, чи варто йому й надалі мати справу з Джукведо. Він непогано навчив наґів правил і хитрощів війни. Можна було впоратися й без нього. Більше з нього нічого було взяти. Поради Джукведо давав слушні, але Ґалотека виснажувала необхідність постійно ходити за вказівками Джукведо. Якщо Джукведо потрібно було кудись потрапити, Ґалотек мусив туди йти. Можна було подивитися на їхні стосунки й з іншого боку: Ґалотек будь-якої миті міг звернутися до Джукведо по підтримку, але ніколи не міг позбутися думки про те, що йому було б зручніше мати особистого помічника, хай навіть менш розумного, ніж Джукведо, та здатного переміщуватися самостійно. Приміром, це міг бути кмітливий Секірі з Кактусового полку. Секірі добре показав себе. Без порад Ґалотека чи Джукведо винайшов спосіб стримати Жара й Рюна Фея. Якби Ґалотек завів собі кілька таких помічників, то звільнився б від багатьох задач і клопотів. Із глибоким жалем Ґалотек згадав про справу, до якої досі не мав часу приступитися.

На четвертому році війни він так і не знайшов ані найслабшого сліду Наґожера, який відтяв голову Сеферін.

Віас глузливо сказала:

— Сестра Ґалотека — це та, якій Наґожер відтяв голову? А вона тут до чого?

— Сеферін була втіленням.

— Як це? Ти казав, що втіленням був Юсбі.

— Так. До нього. Я виявив усього три втілення. Сеферін, сестру Ґалотека, потім Юсбі, а потім уже Каріндоль Макероу. Пані Макероу, ви гадаєте, ми почали здійснювати свій задум п’ятнадцять років тому? Це не так.

— А коли все почалося?

І Ботрін розповів, як дізнався про свою чутливість.

Це сталося, коли він уперше побачив Сеферін. Вона прийшла до Вежі сердець зустрітися з братом. Сеферін хотіла попрощатися перед відбуттям з Хатенґраджа для служби в лавах лісових вартівниць. Ботрін тоді вже вийняв серце, але ще не здобув звання хранителя. Тож послушнику Ботріну доручили супроводити Сеферін до келії Ґалотека. На сходах послушника охопило дивне відчуття, яке він мало не сплутав із шаленою пристрастю. Коли Сеферін залишила Хатенґрадж, Ботрін ще кілька днів міркував, що б це могло бути. Але не впорався самотужки й звернувся до свого наставника Серізми. Той вислухав докладну сповідь Ботріна дуже уважно й виснував, що послушник наділений умінням визначати втілення.

— Тоді й зародився задум? — Віас нахилила голову до плеча.

— Так.

— І Ґалотек не заперечував? Як він міг дати дозвіл на заморожування сестри?

Ґалотек не заперечував. Навпаки, радо погодився. Хранителі збагнули, що Ґалотек має збочене нав’язливе бажання володіти сестрою. Він хотів поселити всередині себе її душу.

— І тому Юсбі відрядили на Північ. Пам’ятаєте Свачі й Кару, пані?

Коли прозвучали ці імена, Дзюер сіпнувся від подиву. Але Віас, яка зосереджено слухала Ботріна, цього не зауважила.

— Юсбі був старшим товаришем Свачі й Кару, досвідченим мандрівником, який напрочуд вправно захоплював свідомість. Серізма доручив йому віднести глечик зі зміями до Великого храму Хаінся. Юсбі не був посвячений у задум і вважав, що це потрібно просто для налагодження зв’язку між Півднем і Північчю.

— Скількох наґів і людей обдурив старий змій з Вежі сердець, годі й уявити...

— Так, важко злічити їх. Люди у Великому храмі Хаінся повірили Серізмі. Але я забіг наперед. Більше не квапитимуся, вибачте. Юсбі взяв глечик і хоробро рушив до Кордону. Проте дорогою зустрів Сеферін. Точніше, натрапив на вмирущу Сеферін, коли на неї напав Наґожер.

— Наґожер? Той, з казок?

Ботрін раптом настовбурчив луску.

— Це не казка. Наґожер існує, пані. Він того дня, як і завжди, підстеріг вартівниць, сповільнених холодом, і всіх порубав на січку. Остання під його меч потрапила Сеферін. Ось яке видовище постало перед Юсбі. Наґожер помітив його, схопив голову Сеферін і втік. Юсбі, не довго думаючи, за допомогою глечика передав зміїне послання в Хатенґрадж. Він упізнав цю наґиню.

— І завдяки цьому Ґалотеку вдалося доправити до Хатенґраджа обезголовлене тіло сестри.

— Так. Юсбі передав повідомлення й погнався за Наґожером. Ми опинилися в складному становищі: утілення загинуло, і в кого переселилася Богиня, ми не знали. Хотіли наказати Юсбі повернутися. Але не стали, бо вирішили, що все-таки було б непогано, якби в Хаінся зберігався глечик зі зміями. Юсбі без пригод досяг храму й віддав монахам глечик. Коли він повернувся в Хатенґрадж, я визначив, що він утілення.

— Отже, Богиня переселилася в Юсбі, бо він був наґом, найближчим до місця загибелі Сеферін.

— Так, пані.

— Ну, і чого ж ви не заморозили Юсбі? Не можу второпати.

— У Ґалотека виникли деякі підозри. Як я сказав, Наґожер убив усіх вартівниць із того загону. А чому він не вбив Юсбі? Певна річ, з ним нелегко було б упоратися, адже він умів захоплювати свідомість і чудово володів мистецтвом бою на мечах. Та все надзвичайно підозріло: Наґожер, який вирізав усіх вартівниць, злякався самотнього наґа й утік?

Віас погодилася, що Ґалотек недаремно засумнівався.

— Так, тут щось незрозуміле. І що було далі?

— Наґожер не вбив Юсбі, бо вони були знайомі. Вони товаришували.

— Що?!

Від подиву Віас роззявила рота. Ботрін похмуро мовив:

— Юсбі познайомився з Наґожером за кілька років до походу з глечиком. Мабуть, роки за три до вбивства Сеферін. Так ось, зустрілися друзі через три роки якраз тієї миті, коли Наґожер убивав одноплемінницю Юсбі. Наґожерові стало соромно, що Юсбі заскочив його за цим, і тому він утік. Та незабаром вони знову зустрілися, і Наґожер допоміг Юсбі дійти до Великого храму Хаінся. Якби не поміч Наґожера, Юсбі не виконав би завдання.

— Хто цей Наґожер? Може, дуоксін?

— Ні, пані. Він людина.

— Невже?

— Саме так.

— Наґ потоваришував з людиною? Цей Юсбі точно був божевільний.

— Цього я не знаю. Дозволите продовжити?

— Продовжуй.

— Ґалотек зачаїв образу й злість на Юсбі. Ми не могли обійтися без збирача душ, якщо хотіли ув’язнити Богиню. А збирач у нас був лише один — Ґалотек, і він затявся на тому, щоб не пускати до себе всередину душу Юсбі. Він палко наполягав на тому, що власноруч помститься й Наґожеру, вбивці його сестри, і Юсбі, який цьому сприяв. І таким чином ми додумалися до того, що Юсбі треба вбити, а Богиню перемістити в Рюна Фея. Ви й самі зазначили, що Рюн тоді був послушником, тобто постійно перебував у нас під наглядом. Після переселення Богині з Сеферін у найближчого наґа, Юсбі, ми були впевнені, що наступне переселення відбудеться цілком передбачувано. Тому й убили Юсбі. Його серце знищив особисто Ґалотек.

Ботрін утомився від довгої розповіді.

— Тепер Ґалотеку залишилося вбити тільки одного ворога. Він обов’язково покінчить з Наґожером. Війна стала цьому на заваді, але колись він помститься.

Стояла пізня ніч, але в нічному повітрі Хатенґраджа наґи не ціпеніли. Тож тіло не накладало обмежень на здатність Віас Макероу мислити. Їй потрібно було впорядкувати нові знання, а їх за короткий час надійшло забагато. Тож вона поринула в роздуми, попри те, що перед нею сидів ворог, наділений силою Богині.

Віас дізналася чимало нового й цікавого. Але їй здалося, що всі ці відомості не наближають її до мети. Вона хотіла з’ясувати, хто з хранителів уміє визначати втілення. І з’ясувала. Це був Ботрін, і він сидів просто перед нею. Віас пригадала, як чотири роки тому здобула записи Каріндоль. Володіння тими записами тоді нічим їй не допомогло. Знання, отримані із заповіту Каріндоль, про те, що вона й Рюн Фей були свідками загадкової смерті Юсбі, стали в пригоді лише тепер. Завдяки цьому Віас вийшла на Ботріна. Довгі роки вона не знала спокою, мучилася здогадами, та нарешті знайшла його. З цього можна було видобути деяку вигоду, але спершу Віас мусила відтворити в пам’яті й упорядкувати те, що почула від Ботріна, — послідовність подій, зустрічі й учинки.

Для цього знадобилося чимало часу. Віас так довго мовчала, що Дзюер не витримав і пробурмотів:

— Мене не назвеш чесним і справедливим, але ви, хранителі, — справжні почвари. Стільки років то когось убивали, то переміщували Богиню, поки зрештою не ув’язнили її. Не знаю, що мене дивує більше, — ваша ницість чи ваше неймовірне терпіння.

Ботрін злісно процідив крізь зуби:

— Дзюере, ти, звісно, правий, але те саме стосується й цієї відважної та рішучої пані, яка сидить перед нами. Ми, хранителі, мали велику мету. Ця мета вимагала жертв. Можна посперечатися, чи варта вона була цих жертв, та мета все-таки була. А що ти знаєш про цю жінку? Знаєш, що вона вбила брата, який не погодився зробити їй дитину, а на додачу — ще й хранителя, який заважав. Її діяння теж гідні подиву.

Ошелешений Дзюер подивився на Віас. Та з крижаною посмішкою на вустах свердлила очима Ботріна. Цей погляд дуже його пригнічував, але він набрався хоробрості й заговорив знову:

— У тебе, Дзюере, гадаю, теж є мета? Що тобі пообіцяла Віас Макероу? Щось значне. Аж таке значне, що ти посмів ударити хранителя. Та невже ти віриш, що вона дотримається обіцянки? Я не радив би вірити їй. Настане день, коли ти пожалкуєш, що зв’язався з нею.

Віас набридло це слухати.

— Дзюере, бий!

Дзюер підняв молоток, і Ботрін заверещав:

— Не треба! Схаменися, Дзюере! Ти помилився, бо тобі бракувало знань про неї. Але можна все скасувати. Не доводь помилку до кінця! Звільни мене, і ми вкупі впораємося з нею. Цю жінку прислали готувати Хатенґрадж до оборони, а вона чомусь замість того, щоб виконувати наказ, полонить і катує хранителя. Вона замислила дещо воістину жахливе. Послухай мене, Дзюере!

Дзюер здригнувся.

— Дзюере! — жорстким голосом гукнула Віас.

Той міцно стиснув повіки й опустив молоток на потилицю Ботріна. Непритомний бранець упав разом зі стільцем.

Коли Дзюер розплющив очі й побачив на молотку кров і лусочки, у нього настовбурчилася луска. Йому відібрало мову. Віас поволі похитала головою.

— Ти трохи забарився.

— Ви...вибачте. Що робитимемо тепер? Як я вже застерігав вас, зникнення Ботріна викличе у Вежі сердець стурбованість.

— Його не можна залишати живим.

— Що?!

— Його треба вбити. А ми заберемо в хранителів силу й повернемо Богині. Ми звільнимо її!

Те, що казала Віас, частково збігалася з пропозицією Кару й Свачі. Ті двоє хотіли нацькувати впливові родини на хранителів, щоб змусити їх відпустити Богиню. А Віас замислила досягти цієї мети в інший спосіб.

— Сьогодні ми захопимо всіх хранителів у Вежі сердець у полон. Як ті падлюки чотири роки тому глупої ночі хапали жінок.

— У полон?

— Авжеж. І врятуємо Богиню. Якщо дозволити Ботріну жити, колись хранителі зможуть знову скористатися його вмінням визначати втілення. Лихо сталося саме через нього. Одного разу достатньо. Ми налякали безбожників, збагатилися. Вдруге такого допускати не можна. Годі схилятися перед хранителями.

Дзюер глянув на Ботріна. Від слів Віас йому стало млосно. А наґиня засміялася й мовила:

— Гм. Перепрошую, але слави я тобі не віддам. Я так довго чекала на це.

Так і було. Віас упродовж чотирьох років до дрібниць продумувала вбивство хранителя.

— Ти вже повправлявся, з тебе годі. Хочеш дивитися — дивись. Не хочеш — вийди з намету.

— Ви вб’єте хранителя Ботріна?

— Іди звідси, Дзюере Сене.

Прізвище, яке вона вжила, вплинуло на Дзюе-ра, мов чарівне заклинання. Він незчувся, як ноги понесли його до виходу. Віас гукнула навздогін:

— Пильнуй, щоб ніхто не вдерся.

Дзюер безпорадно кивнув і вийшов. Опускаючи запинало намету, встиг побачити, що Віас із сайкером у руці зробила крок до Ботріна.

Луска в Дзюера мимоволі зашурхотіла. І він різко смикнув запинало на себе.

Коли в проході під брамою Сіґуріатської платної дороги стихло відлуння лементу, помічник насилу підвівся з колін і пішов, не попрощавшись з подорожніми бодай поглядом. Кейґан гукнув його:

— Що робитимете, пане помічнику?

Той зупинився. Повільно обернувся, змахнув сплутане волосся з почервонілих очей і мовив, зазираючи в обличчя Кейґану:

— Ви про що?

— Варти більше немає. Як ви тут виживете сам-один? Ходіть з нами вниз. Там, на жаль, теж побували наґи й усе сплюндрували. Але там вам буде легше.

— Я залишуся тут.

— Ви... впевнені?

— Так. Моє місце тут. Варта не зникла. Тому що є я. Варта дбає про дорогу. А дорога не ходить за подорожніми. Я залишаюся.

— Ми можемо вам якось допомогти?

Помічник мовчки зиркнув на Кейґана. Тінахан збагнув, що це вияв презирства, і знітився. Помічник заговорив з відчутним зусиллям:

— Ви запам’ятали останні слова пані голови?

— Запам’ятав.

— І вони не сколихнули вашу душу?

Кейґан стиснув губи. Помічник склав шорсткі долоні в кулаки й запитав:

— Ви справді нічого не відчуваєте? Мабуть, у вас це було безліч разів, і ви переситилися почуттями. Але моя мати пам’ятала вас усе життя. Я хотів замінити їй вас. Кажуть, удови бачать у своїх синах покійних чоловіків. І я хотів дати матері те, чого вона не отримала від вас, — любов! Любов! Але вас ніхто не може замінити. Мати померла з обіцянкою на вустах: бути поряд з вами в наступному житті. Я не впорався, не замінив вас. І її передсмертні слова вас анітрохи не розчулили? Скажіть, батьку!

Тінахан зойкнув. Від невимовного подиву його пір’я настовбурчилося й огорнуло дитину. У Тіна-хана ледь голова не відірвалася, коли він зиркав по черзі то на помічника, то на Кейґана. А батько й син стояли нерухомо, наче скам’яніли, і дивилися один одному в очі. Тінахану раптом спало на думку, що Кейґан у старості стане схожий на цього помічника, і його пробрав моторошний холодок.

Кейґан з байдужим, безбарвним виразом насилу вичавив із себе:

— Кей... Я ж не помиляюся?

Помічник мовчав. Кейґан перевів погляд на обвалену стіну, потім знову на помічника.

— Гадаю, ти чекаєш на вибачення. Але я не вибачатимуся.

У помічника дрібно затремтіли плечі. Його очі палали такою гіркою люттю, наче він цієї ж миті міг кинутися на Кейґана. А той відвернувся й пішов, не прощаючись.

Тінахан безпорадно глянув услід Кейґану, що віддалявся в проході, потім на помічника, який важко осів на землю біля завалу. Та часу на роздуми не було, і Тінахан кількома кроками наздогнав Кейґана. За мить озирнувся й побачив, що укріплення вже далеко, а зіщулена постать помічника перетворюється на цятку. Той так і не зрушив з місця.

Голова в Тінахана йшла обертом від стількох запитань, що вирували всередині. Йому навіть кортіло спитати, з якого запитання краще почати. Нарешті він наважився й мовив:

— Як пані голова назвала тебе тією дивною мовою, щойно розплющила очі?

— Нікчемним крадієм. Вона говорила араджитською мовою.

— Що?

— Так, араджитською. Назвала мене злодієм і водночас ніби пожаліла, — терпляче пояснив Кейґан, не обертаючись до Тінахана й не сповільнюючи кроку.

— Пресвята Богине, не так швидко, благаю!

Тінахану не було видно Дитину в сідлі, й він пропікав спину Кейґана сердитим поглядом.

— Як сталося, що той старий вважає тебе батьком? Ти не міг би бути навіть його вітчимом, різниця у віці завелика. Що це означає? Ти справді його батько? Але як... Це ні в які ворота не лізе!

Кейґан мовчки крокував уперед. Тінахан замислився: чи варто чекати на відповідь наступні півтори доби, чи ліпше забути й іти спокійно. Кейґан заговорив саме тоді, коли Тінахан подумав, що не може обрати.

— У наґів не буває батька.

Тінахан напружився. І за мить збагнув, що відповідь Кейґана — цілковите безглуздя. Розчаровано застогнав, так само втупившись у потилицю Кейґана. Той сказав:

— Дивно, чи не так?

Тінахана переповнив гнів. Друга відповідь не додала йому розуміння. На третій раз Кейґан сказав уже не таку нісенітницю, хоча запитання й залишилося без відповіді.

— Он де Біхьон!

Тінахан роззирнувся й помітив, що гори вже позаду, а трохи на віддалі сидять Біхьон і Нані. Наближаючись до Біхьона, Кейґан сказав ще дещо:

— Тінахане, забудь про це.

— Забути?

— Так, будь ласка, забудь. Коли все закінчиться, коли загін із провідника, захисника й чарівника більше не буде потрібен, я піду від вас назавжди. Ви за життя ніколи мене не зустрінете. Але наостанок я все про себе розповім. Обіцяю. А поки просто забудь.

Тінахан не був певен, чи вигідна така угода. Та відстань до Біхьона швидко скорочувалася, і нечутно перешіптуватися ставало дедалі складніше. Тож Тінахан коротко кинув:

— Згода.

Почався новий день битви при Актаґраджі. Битися того дня належало Вишневому полкові. Той бій спантеличив вояків, бо видався надто легким.

Зіткнутися довелося вже не з тим північним військом, яке спритно відбивало щодня по одному з шести свіжих назьких полків. Того дня сіверяни здавалися розгубленими, млявими й божевільними. Такими наґи пам’ятали безбожників до того, як у них з’явилися потужні покровителі — Жар і Князь-блискавка. Навіть погода була не така, як попереднього дня. Повітря стало гарячим, яким і мусило бути в Кіборені. Тому наґи могли рухатися швидко.

Воєводи-хранителі стояли в щільному колі вартових, які мали захищати їх від убивць у доккебінсь-ких шапках-невидимках, і не знали, що й думати. Князь-блискавка, Рюн Фей, не охолодив повітря вночі, як досі. Рядові північного війська безладно метушилися й галасували, і можна було зрозуміти, що драконодухий більше не управляє ними. Без підтримки Рюна вони були безпорадні. Насилаючи вітри на Жара, який лютував на відкритому місці та вивергав струмені вогню, воєводи-хранителі за можливості перекидалися мислевисловами.

— Що це сталося з Рюном Феєм?

— Хтозна. Але якщо в них щось негаразд, чому не відступають? Чому приймають бій?

— Тривожно мені якось. Пильнуймо повітря. Потрібно стежити, чи не починає холоднішати.

Але повітря не втрачало тепла. Сонце піднялося вище, зробилося ще гарячіше. Наґів це пожвавило, а їхніх супротивників, навпаки, послабило. Наґів просто переповнювала сила. Скрізь тільки й чулися просякнуті кров’ю крики болю.

У лісових хащах від кінноти користі немає. Тому кінні вояки спішилися та вийшли на бій, розмахуючи зазубреними мечами. На чолі йшов Ґвальхайд Ґ’юріхар зі своїм важким мечем — вмістищем багаторічного бойового досвіду. Зі вправністю великого князя не міг зрівнятися ніхто ні з північного війська, ні з Вишневого полку. Важкий меч крутився, рубав, колов. Простромлював, різав, трощив. Наґи призвичаїлися до такого бою і не виймали з ран зазубрених мечів. Та невдовзі второпали: меч Ґвальхайда — не те саме, що зазубрений меч. Устояти перед його жагою назької плоті вони не могли. Наґи скаженіли, відчайдушно гатили сайкерами по важкому мечу, та він завиграшки витримував ці удари, а легкі сайкери просто відскакували від нього.

Ґвальхайд одним махом розрубав голову чергового наґа й зупинився на мить, щоб відхекатися. Поблизу не лишилося жодного живого ворога, а ті, що були на віддалі, шукали собі зручніших супротивників. Тому Ґвальхайд отримав хвилину на те, щоб перепочити й витерти закривавлену руку об одяг.

Зненацька старому воїнові стало нестерпно гаряче. Він роздратовано скинув залізний шолом. На відміну від бороди, просоченої кров’ю, волосся під шоломом було білосніжне. Старий воїн навіть розпустив його, хоча досі воно було зібране в ґулю на тім’ї. Але пасма прилипли до шиї та пліч, і Ґвальхайд роздратувався дужче.

У Кіборені встановилася задушлива спека.

Тривала жорстока битва розігнала всіх звірів з околиць Актаґраджа, тому ліс повнився не звичайними звуками природи, а дзеленчанням зброї, завзятими вигуками й моторошними стогонами. Від зіткнення клинків навсібіч летіли іскри, усе навколо просякнув нудотний запах розігрітого заліза, що змішався зі смородом крові й поту. Суміш запахів війни була добре знайома Ґвальхайду. Але його нюх уловлював у цьому куточку Кіборену ще один дивний запах — незбагненно гнітючі пахощі лісу, які навіювали лиховісне передчуття.

Ґвальхайд змахнув із чола мокре сиве пасмо й зітхнув. На клинку важкого меча він помітив налиплі зламані лусочки й хотів був їх прибрати пальцями, але відсмикнув руку. Меч, який здолав безліч сайкерів, розжарився так, наче побував у горні.

Навколо все трохи стихло, наче битва віддалилася. Але Ґвальхайд не поспішав повернутися до бою. Прихилився до дерева й заходився протирати від поту засмаглі шию та руки.

У молоді літа, коли він так прагнув жити праведно й бути корисним, Ґвальхайд часто замислювався над тим, що звання великого князя насправді є дозволом на вбивства. І це бентежило його душу; ця думка ніколи не полишала його. Для того, хто носить звання великого князя, праведність завжди недосяжна.

Але нині, коли волосся вкрив іній років, Ґвальхайд усвідомив, що розважливо відмовився б від можливості повернутися в молодість. Бо йому до нестями набридли ці переживання через добро і зло.

Тому, хто просить дозволу на вбивство, доведеться просити й дозволу на життя.

«Я нестиму свій гріх до скону», — подумав Ґвальхад і глянув у небо. І з важким мечем напереваги шугонув, мов хижий птах, у самісіньку гущу битви.

Небо було ясне й чисте. Кіборен тремтів у сяйних хвилях гарячої спеки.

Спека стояла нестерпна.

Жар прибрав полум’яні струмені. Скориставшись розгубленістю воєвод-хранителів, він відстрибнув назад. Розвернувся й побіг, відштовхуючи північних вояків, ніби втікав. Беззахисні вояки, залишені без управління Рюна, яких і так одного за одним різали наґи, тепер страждали ще й від вогню Жара. Там, де пробігав Жар, натовп вояків помітно рідшав.

Один з воєвод-хранителів надарма мислемовив те, що було всім зрозуміло:

— Жар відступає!

Сторопілі воєводи-хранителі перезирнулися.

— Що за хитрість? Спершу Рюн Фей зник, а тепер втікає і Жар?

— От і добре. Можемо побризкати леконів дощем.

— Гадаю, не варто. Наші вояки відігрілися й відновили сили. Від дощу похолоднішає.

Воєводи-хранителі поспіхом порадилися і вирішили, що ліпше поки приготуватися до повернення Жара чи Рюна Фея. Навіть без участі воєвод-хранителів північним воякам велося вкрай сутужно. Подекуди лекони показували свою міць і відтісняли наґів, але переважно поле битви перетворилося на поле різанини. Скидалося на те, що воєводи північного війська покинули своїх вояків напризволяще. Раптом воєводи-хранителі помітили Секірі.

— Вони зараз відступлять. Може, задіяти решту п’ять полків і винищити всіх до останнього? — запропонував хтось із воєвод-хранителів.

Полковник Секірі з сумнівом оглянув ліс. Йому здалося, що припущення воєвод-хранителів правильне. Та він не був упевнений, чи достатньо виснажене північне військо. Секірі не давала спокою думка, що Рюн Фей кудись запропастився. Але спека не спадала. Отже Рюн не змінював погоди. Навіть якби він несподівано охолодив повітря, на сьогоднішню битву це вже ніяк не вплинуло б.

— Гаразд. Віддайте всім полкам накази виступати.

П’ять незадіяних полків, розташованих далеко від міста, завжди були напоготові. Щойно накази надійшли, полки прибули на бойовисько. Сіверяни захлинулися в потоках назьких лав. Воєводи-хранителі, які за цим спостерігали, не сумнівалися, що доля сіверян вирішена. Але Секірі не розслаблявся.

— Чого вони там валандаються?!

Секірі уявляв собі, що п’ять нових полків разом з Вишневим миттю повбивають безбожників, але приголомшливого успіху не було видно. Секірі зиркнув на воєвод-хранителів, поглядом вимагаючи пояснення.

— Мабуть, наґи забули, як битися на повну силу. Давно не було теплої погоди, — мислемовив один з них.

— Так, то холод, то раптом спека... Їм важко пристосуватися. Потрібен час, — підіграв йому другий.

Інші воєводи-хранителі підтримали товаришів. Наґи билися на холоді майже двадцять днів, і різка зміна погоди могла похитнути їхнє здоров’я. Зненацька долинув чийсь пронизливий мислевислів.

Перелякані воєводи-хранителі прикипіли очима до полковника Секірі. Той дивився в небо, вивергаючи мислевислови, сповнені страждання й жаху.

— Що з вами, пане полковнику?

Секірі з перекривленим від страху обличчям мислевідповів:

— Сонце! Сонце!!!

— Що з сонцем, пане полковнику?

— Їх на небі двоє!

Воєводи-хранителі здригнулися й підняли очі до неба. У мереживі гілля з густим листям насилу розгледіли те, про що мислемовив їхній полковник. І відчули те саме, що він.

З неба над Кібореном на них дивилися два сонця[6].

Жар стояв за північним військом, трохи зігнувшись у попереку й виставивши руки вперед. Не рухався, але здаля здавалося, що він перебуває в постійному русі, бо з його тіла струменів вогонь.

Усе полум’я, яке витікало з уособлення божества вогню, підіймалося вгору. Вогняні струмені проминали його живіт, груди, шию та обличчя, досягали маківки й відділялися. А в небі, у нього над головою, збиралися докупи. Вогняна куля більшала, а тіло Жара поступово всихало, ніби він витрачав усього себе на творення вогню. Ніхто не наважувався наблизитися до нього, пекучого, як ніколи. Охоплені жахом вояки могли тільки мовчки спостерігати.

Куля над головою Жара виросла до неосяжного розміру. Усі дерева поряд уже були обвуглені. Та Жар не збирався зупинятися. Уже здавалося, що горить саме повітря. Вітри з усіх усюд стікалися до Жара, шалено розхитуючи й з оглушливим тріском ламаючи гілля. Жара огорнула круговерть обірваних травинок і листків. Ліс корчився й розпачливо волав. Вітри видихнулися, земля двигтіла. Коли повітря нагрілося так, що мало не вибухало, куля нарешті перестала рости. Жар загарчав, видихаючи вогонь, підняв правицю. Куля вільно й нестримно злетіла в небо. І приєдналася до своєї сестри, яка вже проткала небо Кіборену. Куля стала третім сонцем.

Запустивши в небо дві вогняні кулі, кожну завбільшки як гора, Жар знесилено повалився на землю. Його тіло зіщулилося й зім’ялося. З носа виривалися язики синього полум’я. З тихим ревінням він обернувся.

Там стояв, склавши долоні, Рюн Фей. Його очі, звернені до трьох сонць, були заплющені. Жар палко мовив:

— Ну що, кінець?

Рюн Фей повільно опустив голову. Розплющив очі й кивнув. Потім узяв барило з водою і сказав:

— Так, це кінець.

Від початку битви Рюн опускав з небесної висоти на землю вологу, напоєну сонячним теплом, і зробив так, щоб гаряча волога не могла повернутися в небо. Він облився водою з барила. Вода теж нагрілася, тому Рюн не змерз. Витираючи підборіддя, він сказав:

— Найближчим часом уся волога триматиметься Рюн глянув під ноги й зауважив, що тінь дивним чином розсіюється. Знову підняв очі до неба, обережно, скоса, глянув на три сонця. Яскраве потрійне світло нестерпно сліпило. Навіть забарвлення неба змінилося. Скажений небесний жар котився небом, розбурхуючи вологу, яку стягнув до землі Рюн. Небо стало схоже на дуоксіна.

— Які страшні сонця! Забагато тепла тут зібралося. Сьогодні вдень, найпізніше, завтра вранці, із землі здійметься буревій. Коли битва закінчиться, влаштую дощ, щоб трохи все охолодити.

— Залиш як є.

— Залишити?

— Хай усе тут позмітає.

Рюн кивнув. Здаля почулося громоподібне кукурікання, і Рюн сказав:

— Треба йти до Ласу.

Ласу надривно викрикнув, аж в очах лопнули судини:

— Тварюки! Що, не вмієте пітніти? Щоб ви всі повиздихали!

А лекон, який стояв біля нього, повторив те саме, але в кілька разів гучніше. Його голос розійшовся полем бою, і північні вояки зрозуміли, що це знак іти в наступ. Усі люто заревіли.

Наґи не перетинали Кордон, бо не могли підтримувати тіла завжди однаково теплими. У північних землях вони мерзли. Але це не означало, що в них постійно була холодна кров. Ласу помітив цю особливість наґів і вигадав новий спосіб їх здолати. Він припустив: якщо наґи ціпеніють на холоді, те саме з ними відбуватиметься й від надмірного тепла. І вирішив, що можна спробувати нагріти Кіборен — і без того найгарячіше місце у світі. Ласу розумів, що багато людей і леконів перегріються й зомліють, та водночас припустив, що наґи, не здатні пітніти, мучитимуться значно дужче.

І ось північне військо під пекучими променями трьох сонць рушило в наступ.

Наґи застигали від самого погляду на блиск трьох сонць. Шалені теплові плями доводили їх до божевілля. Ласу розраховував, що наґам нашкодить спека, але яскраве світло заважало їм дужче. Вони втрачали зір. Три сонця стрімко проганяли з Кіборену тінь. Щойно затінені клаптики землі захоплювало сонце, земля нагрівалася, й утворювалися теплові вихори, які сліпили наґів шести полків, зосереджених в одному місці. Якби наґи мали серця, вони калатали б щораз швидше. Їхні тіла нагрівалися, кров закипала. А випустити зайве тепло вони не могли. Десять тисяч наґів купно втратили розум у жорстокому пеклі та яскравому сяйві. Не могли нічого вдіяти, скуті жахом і відчаєм. Колодязь свідомості кожного висушили троє сонць. Жоден наґ не міг навіть розрізнити, ворог перед ним чи товариш.

Наблизившись до назьких полків, сіверяни заклякли від подиву: наґи різали й рубали одне одного.

У їхніх очах усі постаті навколо були гарячі. Сплутана свідомість підказувала, що вони в оточенні безбожників. З безгучними зойками вони за-махувалися сайкерами на будь-кого, хто траплявся під руку. Гострі леза продиралися крізь луску й пускали гарячу кров, тож наґам здавалося, що перед ними — безбожники. Вони лютували дужче й далі вбивали один одного. Якийсь наґ злякався власної руки та знічев’я відтяв її. Страшно волаючи, він упав на землю, і на нього посипалися незліченні удари сайкерів.

Тим часом у тилу Рюн ще раз облився водою, намагаючись відволіктися від того, що коїли його одноплемінники. Та йому не вдалося. Чутливість драконодухого передавала видовище в його заплющені очі. Луска Рюна несамовито трусилася.

— Князю! — гукнув його Ласу.

Рюн відчув, що волога з тіла вже випарувалася, глянув на Ласу. Очі в того були червоні від утоми й напруження, але мозок мислив напрочуд чітко.

— Князю! Прямуйте до Актаґраджа!

— До Актаґраджа? Але ви без мене не знатимете, що відбувається.

Тіні на обличчі Ласу дедалі скорочувалися й на тлі яскраво освітленої шкіри темнішали, ніби риски, накреслені вуглиною на полотні. Ласу нетерпляче гримнув:

— Мерщій! Зараз чутливість драконодухого нам ні до чого! Зараз потрібен вогонь дракона! Вилітайте якнайшвидше. Містяни теж зварилися й нічого не тямлять. Жар кращий за холод. Вони не чинитимуть опору. Скористайтеся нагодою і зруйнуйте Вежу сердець!

— Вежу... Навіщо?

— Тоді загинуть не тільки містяни, а й усі вояки з Актаґраджа!

Кмітливість Ласу вразила Рюна, розум якого ніби затягнуло пеленою туману. Йому здалося неймовірним те, що в таку спеку можна зберігати голову такою холодною. Напівнепритомний Рюн покликав Асхваріталя. Дракон витягнув шию, запрошуючи сісти, проте Рюн не поворухнувся. Тоді Ласу підбіг з барилом води й облив Рюна. Наґа мов блискавка вдарила. Він суворо зиркнув на Ласу. А той відкинув порожнє барило й крикнув:

— Лети, лети вже Рюне Фею!

— Гаразд.

Рюн виліз на Асхваріталя, і дракон, випускаючи блискавки, помчав його над зеленим лісом, що плавився під трьома сонцями.

Серізма спантеличено дивився на змій. Такого він не бачив відтоді, як опанував зміїну мову.

Змії звивалися, виставляючи білі черевця, ніби на розжареній сковороді. Серізма не міг визначити, де закінчується послання, а де починається їхній біль. Старий хранитель Серізма зрозумів одне: в Актаґраджі відбувається щось жахливе. Він напружив усі сили й через змій твердо віддав наказ:

— Що там у вас сталося? Мислемов стисло!

— Тут спека. Гаряче. Тут безбожники! Вони нас оточи...

Змії раптово завмерли.

Ошелешений Серізма мовчки дивився на нерухомих змій. Здавалося, тривалий, нестерпний біль виснажив їх. Серізма навіть не міг думати про те, щоб скласти змій до глечика. Що йому хотіли повідомити? Невже безбожники вдерлися до актаґразької Вежі сердець? Значить, Актаґрадж упав? Серізма квапливо підвівся й заходився збирати змій. Недбало запхав закляклих плазунів у глечик і взяв інший — для спілкування з Кактусовим полком.

Серізма повторював виклики знову й знову, проте ніхто з Кактусового полку не відповідав. Не завдаючи собі клопоту збирати цих змій, він висипав на підлогу плазунів ще з п’яти глечиків. Келія перетворилася на кубло, де з шурхотом перепліталися сотні плазунів. Та жоден з них не передавав чийогось повідомлення. У Серізми жижки затрусилися. Щоб не впасти, він сів на стілець. Але відразу підхопився, вивергаючи лайку, — одна змія видерлася на сидіння. Серізма злісно пожбурив її на підлогу й усівся знову.

— Усі шість полків розбиті? Не може бути!

Він не йняв віри очевидному: одне втілення та один драконодухий знищили шість полків безсмертних наґів! Його розум відмовлявся це прийняти. Невже Жар повторив те, що сталося в давнину на острові Фесірон і в ущелині Акінсроу? У це теж важко було повірити. Бо тоді як би він захистив сіверян?

— Як? Як?!

Страх душив Серізму зсередини.

Тут, на висоті п’ятдесят п’ятого поверху, Серізма не лише бачив увесь Хатенґрадж мов на долоні. Через зміїні глечики він дізнавався, що відбувається по всьому Кіборену, ба навіть по той бік Кордону, у Великому храмі Хаінся. Хитромудрий досвідчений хранитель досі не зазнавав поразок і майже не виходив з високої келії, переконаний, що йому підкоряється цілий світ. Він без вагань присвятив кількадесят років здійсненню задуму, на який не наважився б звичайний наґ. І зрештою досяг мети, не виходячи навіть з келії на п’ятдесят п’ятому поверсі.

Але тієї миті, коли змії передали погану звістку й заклякли, Серізма відчув, як світ різко стиснувся. Висота раптом викликала в нього тривогу й острах. Стіни, до яких він мало не приріс, ніби грозилися розчавити. Келія перетворилася на в’язницю.

Серізма підвівся. Наступаючи на змій, старий хранитель бездумно побіг до вікна, ледь не збивши головою ринву, коли вистромився в отвір. Важко дихаючи, він дивився в небо. Глянути вниз бракувало сміливості.

Тверда воля Серізми не дозволяла йому так легко здатися. Хранитель наполегливо намагався вкласти луску, яка шалено шурхотіла. Доволі довго сварив сам себе, та нарешті ухвалив рішення:

«Усе станеться, як задумано. Нікому не вдасться скасувати наш успіх. Тому що я так хочу!»

Серізма глянув униз.

Від такої висоти в будь-кого луска стала б сторч. Серізма щосили вчепився пальцями в підвіконня. Колись він безжурно визирав у вікно, і висота плекала в ньому жадобу влади та надихала. Нині йому було страшно. Серізма уявив, як падає, позбавлений опори, і здригнувся. Із зусиллям відновив душевну рівновагу, обвів поглядом дахи й дороги міста. Вулиці, якими його нога ступала востаннє десятки років тому, були рідні й звичні. Серізма заспокоївся.

Аж раптом він побачив дещо дивне.

До Вежі сердець наближався загін вояків. Загін розділився на малі гурти, щоби пройти непомітно, але від очей Серізми годі було сховатися. Усі їхні переміщення він бачив мов на долоні. Вони просувалися до Вежі.

Стривожений Серізма замислився. Це могли бути вояки із Червонодеревного полку, які прийшли боронити Вежу, бо безбожники вже підібралися до Хатенґраджа. Але Серізма за мить відкинув це безглузде припущення. Безбожникам не вдасться вдертися в Хатерґрадж. Та навіть якби це й трапилося, навіщо загонові розділятися?

У свідомості Серізми спливло неприємне слово. Він утішав себе тим, що це слово — відлуння дурнуватого припущення, породженого тривогою. Та слово не забулося. А ще він збагнув, що Ботрін не повернувся. Ботрін провів у Дзюера цілу ніч і у Вежі сердець так і не з’явився. Це стривожило Серізму ще дужче. Більшість хранителів пішла воювати, у Вежі залишилося вкрай мало захисників, здатних користуватися силою Богині. Серізма вирішив не занепадати духом.

Та жодне пояснення не зарадило йому в приборканні страху. Було зрозуміло, що вояки збиралися захопити Вежу сердець.

Серізма рвонув до дверей. Прочинив їх і розгублено завмер. За межами келії все здавалося чужим. З іменем Богині у свідомості він змусив себе зробити крок.

Хранитель Серізма вийшов з келії.

Як і передбачила Віас, поява на вулицях Хатенґраджа загону вояків нікого не збентежила. Містяни давно звикли, що тут і там ходили невеликими купками військові. Тож дорогою до Вежі сердець вояки Червонодеревного полку та дружинники Дзюера переміщувалися гуртами по кілька осіб, не привертаючи уваги. Дзюер вдав із себе скромного вояка, безтурботно роздивляючись крам мандрівного торговця. Коли торговець мислезвернувся до нього, Дзюер наполохався й перевів погляд на Вежу сердець. Бездоганна споруда постала перед ним у всій красі. Совість Дзюера трохи колола думка про намір, з яким він туди йшов. Не вірилося, що всесвіт не розсиплеться на друзки після того, як він зухвало захопить Вежу сердець. Але в душу закрався сумнів: «Може, слід було послухати Свачі й Кару?».

Що далі міркував Дзюер, то більше визнавав, що задум Свачі й Кару був кращий. Він міг би прийти до хранителів з очільницями численних родин і суворо вимагати звільнення Богині. У такому разі не наражався б на небезпеку. Навпаки, заслужив би вдячність впливових родин за те, що викрив страшний злочин проти Богині.

Проте Дзюер пристав на пропозицію Віас. Якби він пішов до Вежі сердець разом з очільницями, право заявити вимогу щодо звільнення Богині точно надали б не йому. Мислемовила б котрась із очільниц ь, а не він. Дзюер цінував прихильність впливових родин, але й не переоцінював її. Очільниці, без сумніву, привласнили б собі його заслугу та взагалі прогнали б, мов безрідного шакала, який прибився до них на бойовищі. А Віас пообіцяла, що вся слава належатиме йому. Прославитися як той, хто викрив злочин хранителів, чи той, хто звільнив Богиню, — різниця величезна. Удаючи, що зацікавлено слухає торговця, Дзюер обмацував молоток, схований на поясі за спиною. Він очікував знаку Віас.

Сомеро Макероу намагалася уникати будь-чиїх поглядів. Та насправді на неї ніхто не дивися. Представниці всіх родин, присутні в залі Зібрання родин, поважали чесноти Сомеро й здогадувалися, що вона скликала їх заради обговорення чогось надзвичайно важливого. Коли початок засідання затягнувся, наґині в залі подумали, що виникли непередбачувані ускладнення, тому терпляче чекали. Тільки голова Зібрання родин була збентежена, як і Сомеро. Дріґо Ісерідо, яка сиділа в кріслі голови, занепокоєно поглядала на неї. Щоб не привертати загальної уваги, вона звернулася до Сомеро знеособленим мислемовленням:

— Сомеро Макероу, скільки ще чекати?

— Мені дуже прикро, що я змушую всіх чекати, пані голово. Віас має невдовзі прийти.

Сомеро так знітилася, що забула перейти на знеособлене мислемовлення. Тож її почули інші наґині. Але, як веліли правила пристойності, не виказали цього.

Коли Дріґо Ісерідо вже думала, чи не повторити запитання, двері розчахнулися. Сомеро прикипіла очима до дверей і ледь не кинулася назустріч Віас — таке полегшення відчула, коли сестра нарешті ввійшла. Проте пані голова Зібрання та учасниці засідання, завмерлі від подиву, зустріли її прохолодно. Тому Віас переступила поріг без оголошення.

Її супроводжували вояки з оголеними сайкерами в руках. Подив наґинь змінився сум’яттям.

Усі спрямували безпорадні погляди на голову Зібрання. Але Дріґо Ісерідо, як і будь-яка голова Зібрання родин, ніколи не мала справи з озброєними наґами в залі. Поки наґині сиділи розгублені, вояки вишикувалися вздовж стін, а Віас рушила до крісла голови Зібрання, метнувши короткий погляд на перелякану Сомеро з настовбурченою лускою. Сомеро стрільнула в сестру докірливим поглядом. Та відповіла зверхньою посмішкою і обернулася до голови Зібрання.

— Пані голово, я полковниця Червонодеревного полку Віас Макероу. Прошу надати мені слово.

Дріґо насилу вичавила із себе:

— Чоловіки! Хіба так можна?!

Віас не відразу зрозуміла, про що йдеться. Помітила злісні посмішки своїх вояків біля стін і зауважила, що серед них чимало чоловіків. Віас розсмішило те, що голова Зібрання обурюється не через появу озброєного загону, а через те, що до зали потрапили чоловіки.

— Перепрошую, пані голово. На війні я підкорялася наказам чоловіків, тому не подумала, що вас може засмутити поява моїх вояків.

— Ті, кому ти підкорялася, — хранителі! Женихи Богині!

— Тюремники Богині.

— Що?

— Хранителі ув’язнили Богиню. Вони її викрали й утримують силоміць.

Залою покотилася хвиля мислезойків. Навіть воякам не вдалося зберегти грізні вирази на обличчях. Деякі учасниці напружено свердлили Віас очима. Серед них була й Консума Бальтен, яка на її прохання підмовила кількох наґинь. Віас оглянула залу та з усмішкою на вустах обернулася до голови Зібрання. Очі Дріґо Ісерідо палали від гніву.

— Шановні пані, — мислемовила Віас. — Я попросила сестру скликати Зібрання родин, щоб усе вам пояснити. Ви мусите знати подробиці зникнення Богині, яка не залишає слідів.

Так і не отримавши дозволу голови Зібрання, Віас піднялася на підвищення для виступів. Коли пані голова оговталася, забороняти виступ Віас було запізно. Було б просто смішно сварити Віас за порушення правил Зібрання родин перед її озброєними вояками. Інші наґині також зрозуміли, що доведеться вислухати Віас. Її неймовірне повідомлення так і прикувало всіх до сидінь. Тож Дріґо Ісерідо та представниці родин приготувалися слухати, намагаючись укласти настовбурчену луску.

Віас відчула, що всі зосереджено чекають на її мислемовлення. Загальна увага, готовність наґинь ловити кожне слово безмежно тішили її честолюбство. Їй хотілося розтягнути задоволення. Та водночас вона мусила думати й про Дзюера, посланого до Вежі сердець. Із жалем у душі Віас почала швидко розповідати.

Щойно вона закінчила, усі присутні наґині та вояки, ніби змовившись, закрили свідомості. Новини, передані Віас, глибоко всіх вразили. Тільки Сомеро запитально дивилася на сестру, ніби хотіла щось їй мислемовити. Але Віас відвернулася, бо й так знала, що почує від Сомеро. Вона дала всім трохи часу, щоб обміркувати почуте, а потім повільно мислемовила:

— Ми чотири роки блукали північними землями в пошуках нашої Богині, а вона була тут, ув’язнена, схована. Як же Богиня страждала через нашу сліпоту! Що нам робити тепер — цілком очевидно. Шановні пані учасниці, ми повинні виправити те, що скоїли дурні пихаті хранителі, які уявили, нібито їм усе дозволено!

Наґині не виказали пристрасного схвалення, але Віас не була розчарована. Тому що вже мала розмову з Консумою Бальтен. Очільниці зі стривоженими обличчями замислилися над тим, до чого призведе звільнення Богині. Вони воліли, щоб потік багатства з Півночі не пересихав ніколи. Віас послала їм підготовану заздалегідь посмішку.

— Звісно, не обов’язково звільняти Богиню негайно.

Ці слова ошелешили наґинь. Але хвилювання й страх у залі вже вляглися. Віас, винуватиця всього сум’яття, по-змовницьки всміхнулася слухачкам.

— Богиню потрібно звільнити від хранителів. Але поспішати не варто. Війна в розпалі, а божественна сила хранителів нас береже. Зараз, коли північне військо просувається до Хатенґраджа, відмовлятися від найпотужнішої зброї вельми нерозумно. Це була б справжня дурість.

Консума Бальтен боязко підняла руку. Віас чекала на це, але вдала, що здивована.

— Пані Макероу, що ви пропонуєте?

— Ми захопимо Вежу сердець.

— Якщо ми не збираємося звільняти Богиню просто зараз, навіщо захоплювати Вежу?

— Там зберігаються посудини із серцями. Зокрема й із серцями хранителів. Ми зможемо примусити хранителів до поступок.

Наґині розгублено перезирнулися. Віас швидко й твердо запитала:

— Ніхто з вас не знає про знищення сердець?

І вона розкрила другу таємницю. Ця новина збентежила слухачок незрівнянно більше. Ще б пак, вони дізналися, що в руках хранителів не лише Богиня, яка не залишає слідів, а й їхні життя. Вояки, які теж вийняли серця, поділяли гнів учасниць засідання. Щоб запобігти безладу й заворушенням, Віас почала викладати свій задум.

Поступово всі в залі зрозуміли, чого домагається Віас. Її задум був дуже простий. Вона насправді не бажала звільняти Богиню, хоча й намагалася справити враження, що бажає саме цього. Їй потрібна була влада над серцями в посудинах. Для чого — теж було зрозуміло. Щоб мати в руках силу, досі доступну лише хранителям. Обличчя наґинь засвітилися. Консума запопадливо мислемовила:

— Яку допомогу ми можемо надати вам, пані Макероу?

— Я зроблю все сама. Мої вояки напоготові. Я прийшла до вас по схвалення й дозвіл.

Учасниці засідання не встигли навіть замислитися, що відчувають, як Консума, згідно з попередньою домовленістю, почала щедро вихваляти Віас за її розум і скромність, подаючи приклад іншим наґиням. І присутні пітримали Консуму.

Лише Сомеро Макероу дивилася на сестру з тривогою. Більшість тих, хто знав Віас, вважали її жінкою найвидатніших чеснот. Але Сомеро знала про неї більше, ніж будь-хто. Миттю збагнула, на що націлилася сестра.

Віас просто сяяла, стоячи на підвищенні для виступів. А похмура Сомеро думала: «Сестричко, доступ до посудин із серцями здобудемо не “ми”. Він дістанеться тобі, чи не так? Ти прийшла, щоб увести в оману всіх жінок, відсторонити їх і розчистити собі шлях. Якби ти захопила Вежу сердець, ні з ким не узгодивши своїх дій, жінки не змовчали б. А тепер вони повірили, що отримають владу над знищенням сердець, владу над хранителями. І хвалять тебе. Яке ж ти чудовисько!».

Можливо, між сестрами існує незбагненний зв’язок, і завдяки йому Віас щось відчула й глянула на Сомеро. Але та саме опустила голову, і побачити її обличчя Віас не вдалося. Вона не стала витрачати час на підглядання за сестрою і повністю віддалася вислуховуванню лестощів. Тим часом Сомеро, так і не піднімаючи голови, подумала про зниклу Каріндоль та очільницю Дусену, яка, імовірно, була вже мертва. Її охопила нестерпна журба. Та викрити лиходійку Віас вона не могла. Каріндоль або Хваріт, без сумніву, наважилися б, але Сомеро була не такої сміливої вдачі.

Глибоко зажурена, вона думала: «Ти завжди любила увагу, сестро. Ще б пак, усім подобається хвала. Але ти без неї жити не можеш. Тих, хто тебе не хвалить чи зневажає, ти готова порвати на шмаття. Зараз ти сяєш від щастя. Яка щира радість! Що ж, радій, сестричко, поки є привід. А мені здається, що наша сім’я падає у прірву».

Побачивши, що від Будинку зібрань біжить вояк, Дзюер збагнув: це і є знак. Ще до наближення вояка він дістав з-за пояса молоток. Торговець, який так довго вмовляв Дзюера щось купити й був майже впевнений, що розтопив його душу, переполохався й пообіцяв добре скинути ціну. Проте Дзюер не подякував йому за люб’язність.

Вільною рукою виймаючи з кишені пігулку содраку, він послав потужні мислевислови.

І з найближчих провулків та широких вулиць до Вежі сердець поспішили вояки, які чекали на його наказ.

Містяни не встигли навіть здивуватися. Вояки, прийнявши содрак, стрімко кинулися до Вежі сердець. Невдовзі вона була оточена. Дзюер на чолі особливого загону з ретельно відібраних дружинників підбіг до головного входу та вдерся всередину.

У Вежі сердець нікого не було. Дзюер сподівався зустріти спротив, тому трохи здивувався. Але без зайвих вагань повів загін сходами нагору. Йому було відомо, що сходи довгі й круті, тож він зібрався полонити всіх хранителів, поки триває дія содраку. До десятого поверху ніс у душі жалюгідне переконання, що є героєм, визволителем Богині. Тому вирішив порушити вимогу Віас — не зачіпати холодової «шафи» без неї.

«Ти сама хочеш стати героїнею? Гм. Тоді чому пішла на те засідання? Обговорюєш там з іншими жінками, як вам верховодити? Ні, Віас, нічого в тебе не вийде!»

У Дзюера зашаруділа луска від радісного збудження. Саме через це збудження він до дванадцятого поверху не помічав, що Вежа здригається. А відчув це, зрештою, лише тому, що один із дружинників схопив його за руку й зупинив.

— Дивно, пане Дзюере. Вежа тремтить!

Дія содраку вгасала, але Дзюер вирішив затриматися. Приклав долоню до стіни й зауважив, що дружинники не дарма хвилюються. Цілу будівлю проймав дрож. Дзюер дослухався до звуків.

Луска по всьому його тілі різко стала сторч.

— Спускайтеся! Мерщій униз!

Перш ніж він закінчив мислевислів, дружинники теж почули страшний гуркіт з вищих поверхів Вежі й побачили, як він твориться.

Неперевершений, точний розрахунок. Сходи затопив бурхливий потік води, який не сягав посудин із серцями на полицях, але міг збити з ніг наґів. Дзюер зрозумів, що втекти неможливо. Виразно уявив, що коїться на недосяжно далекій вершині Вежі. Нечіткі мислевислови, які долинали з міста, підтвердили його здогад.

На вершині Вежі сердець, на висоті пташиного польоту, самотньо стояв хранитель Серізма й без перестанку стягував вологу з небес над Кібореном довкола Хатенґраджа. Слухняні чорні хмари стрімко сунули на його поклик, скупчувалися над містом, затуляючи небесну синяву. Вигляд хмар, які рухалися, мов живі істоти, нажахав усіх хатенґразців.

Серізма викликав із цих хмар дощ і спрямовував його на Вежу сердець. Зливаючись на сходах в єдиний потік, дощ перетворювався на водоспад.