Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі

РОЗДІЛ 12 КРИК ЗЕМЛІ

Щойно Дасудо піднявся на останній пагорб, дмухнув холодний вітер, від якого його досі захищало це узвишшя, і пронизав до кісток. Дасудо мимохіть примружився, але вмить широко розплющив очі. У нього вирвався радісний вигук.

Похід завершився. Нарешті Дасудо зміг побачити те, заради чого вирушив у мандри.

Перед ним розгорталася порожня скрижаніла рівнина — така сама, як ті, що їх він бачив під час п’ятиденного переходу. Але з незначною відмінністю: на невеликій відстані височіли два кам’яні стовпи. Погляд мандрівника, призвичаєний до плаского краєвиду, відразу зачепився за ці величезні «роги», що стирчали посеред снігу й льоду. На чому трималися стовпи, укриті грубим шаром блискучого льоду, розгледіти було неможливо. До вершини кожного стовпа намертво примерзла снігова шапка. Це був вхід — без одвірка, без стулок дверей, без стін.

За стовпами теж нічого, крім безкрайого льодовика, не було.

Над льодовиком нависала крижана гора, що ніби готувалася його проковтнути.

Ця самотня гора посеред льодовика була неосяжно велика. Вона заступила Дасудо майже весь виднокрай. Дасудо прийшов сюди, маючи гору за дороговказ. Тож його радісний крик був спричинений не її появою просто перед ним. Зрадів він, коли побачив під схилом величну будівлю в оточенні здоровенних брил.

Високий дах, ряди колон, широкі сходи — усе було біле, але з невиразним, також білим, візерунком. У звичайному світі, де панує барвистий безлад, цих смужечок ніхто не помітив би. А тут, у суцільно білому просторі, вони впадали в око, мов яскраві смуги на хутрі тигра. Саме цей візерунок і довів лекону Дасудо, що він прибув, куди потрібно.

І він знову радісно вигукнув, потішений своїм успіхом. Напружені м’язи розслабилися, пір’я, що замерзло в бурульки, миттю відстовбурчилося. З тіла Дасудо обсипалася хмарка крижаного пилу. Він вискочив з хурделиці, яку сам і створив, і побіг льодовиком.

Біг лекон із шаленою швидкістю, але дотримувався чітко визначеного напрямку — від двох стовпів до будівлі під горою. Стовпи могли вважатися входом, бо пройти можна було тільки між ними. Адже, хоча на перший погляд навколо був льодовик, насправді обабіч невидимої прямої стежки, що вела від пагорба до споруди, розкинулося скуте кригою море. Лід у цьому суворому морозному краї, звісно, був грубий, та все одно навряд чи безпечної товщини для збудженого лекона, який мчав щодуху. Від гупання кремезних ніг лід міг тріснути, мов тонкий папір. Отже, будівля, до якої Дасудо збирався потрапити, стояла під захистом гори, що була, власне, островом. А пагорб, звідки він роздивлявся свій подальший шлях, — своєрідним причалом.

Кажуть, у сиву давнину леконам, наляканим ледь не до божевілля, доводилося плазувати по кризі. Якби Королева-з’єднувачка не побудувала одне зі своїх див, Дасудо теж зараз повз би, охоплений нездоланним страхом будь-якої миті провалитися у воду. Тож Дасудо радів, що йому пощастило народитися не в давні часи. Раптом він помітив у будівлі якийсь рух.

З-поміж колон вилетіло щось, подібне до стріли.

Воно стрімко насувалося на переляканого Дасудо. Лекон трохи сповільнився, щоб роздивитися. То біг інший лекон. За спиною в нього був припасований довжелезний спис. Дасудо цей спис вельми припав до душі. Він здогадався, чому той лекон так поспішає. Обличчя Дасудо аж засвітилося від щиросердого бажання привітати бігуна. Коли той достатньо наблизився, Дасудо мовив:

— Добридень, шановний! Яку чудову зброю ви отримали!

Але ще навіть не почувши відповіді, Дасудо подумав, що відбувається щось дивне. Лекон, який біг назустріч, був значно старший за нього. Такого не могло бути. Дасудо задумливо схилив голову набік.

А потім побачив, як небо й земля помінялися місцями.

Дасудо не відразу второпав, що лекон зі списом швидко несе його до будівлі, перекинувши через плече. Поки він вагався, чи не слід чинити опір, — опинився в приміщенні. Лекон опустив його на підлогу. Дасудо розгублено зазирнув йому в очі. Але той уникнув допитливого погляду. Натомість гукнув когось:

— Агов! Сюди!

Перш ніж висловити обурення, Дасудо глянув туди, куди обернувся невідомий лекон. І заціпенів.

Великою залою між красивих колон то туди, то сюди снували лекони. Деякі пильно дивилися на нього. Але налякали його не вони, а незвичайна пара.

Це були доккебі й людський чоловік. Серед велетнів-леконів вони здавалися приголомшливо низенькими. І як ці двоє взагалі тут опинилися? Дасудо хотів був допитатися в лекона, який його сюди притягнув, у чому річ, та лекон, палаючи від нетерпіння, раптом заволав:

— Мерщій! Та щоб вам...

Дасудо подумки пожалів доккебі та чоловіка. Зала була завелика, щоб ці двоє могли вдовольнити нетерплячого лекона, хоча й бігли до нього стрімголов. Вони були вдягнені у важкі хутряні накидки, без яких не вижили б на морозі, на відміну від леконів, укритих пір’ям. Доккебі й людина засапалися, поки добігли. Чоловік нахилився, сперся долонями на коліна. Дасудо навіть подумав, чи, бува, той не хворий. Бліді щоки чоловіка запали, ноги надто сильно тремтіли, навіть якщо врахувати, що він щойно швидко біг. Доккебі, який теж здавався кволим, хоча й не до такої міри, показав лекону коштовну скриньку.

Доккебі відсапався й обережно її відкрив. Лекон уже не лютував і не кричав, а міцно зціпив дзьоба в очікуванні. Спантеличений напруженням, яке висіло в повітрі, Дасудо не наважувався виказати незгоду чи щось запитати.

Доккебі дуже дбайливо, ледве дихаючи, дістав зі скриньки невеличкий шовковий згорток, поклав його на підлогу й розв’язав. Лекон затамував подих. А в людського чоловіка аж очі сяяли, коли він дивився по черзі то на згорток, то на Дасудо. У прибульця з’явилося відчуття, що він випадково став свідком незбагненної важливої події.

Нарешті доккебі розгорнув шовк. Усі побачили купку черепків від якоїсь розбитої миски.

Дасудо не знав, що й думати.

Протер очі. Та це не допомогло. І дорікнув собі за користолюбство й упередженість. Він не уявляв, що черепки можуть становити таку цінність. Хоч і здогадувався, що це уламки миски, та не знаходив пояснення того, чому до них так дбайливо ставляться. Поступово Дасудо відчув, як у його душі наростає хвиля гніву. «Невже я потрапив до безумців? Чи не почнуть вони, бува, зараз пригощати мене цими черепками, примовляючи, що це смачні плоди?» — сяйнуло йому.

Але доккебі нічого подібного не сказав, лише послав лекону розчарований погляд.

Хворобливий на вигляд чоловік теж спохмурнів. Загальне напруження змінилося зневірою. Дасудо подумав, що розчарування цієї трійці якось пов’язане з ним, проте причини збагнути не міг. Зненацька лекон крикнув громовим голосом:

— З’єднайтеся!

Він того крику черепки затремтіли. Дасудо знову збентежився. Він доволі довго стежив за черепками, за леконом, доккебі й людиною, та нічогісінько не розумів. Відчайдушне кукурікання лекона нічого, крім незначного тремтіння уламків миски, не викликало.

Доккебі прицмокнув і сказав:

— Отакої! Не вийшло!

Сережки під дзьобом лекона ходором ходили. Не відриваючи погляду від черепків, він мовив:

— Геть звідси.

Дасудо подумав, що це сказано черепкам: хтозна, можливо, вони тепер зникнуть. Не відразу збагнув, що лекон звертався до нього. Він сердито настовбурчив гребінь.

— Що за свавілля ви вчинили зі мною?

— Геть! Кажу тобі, геть!

— Слухайте, ви хоч пояснили би, що відбува...

— Я — Тінахан! А цей доккебі — Біхьон Шрабль! А людину звати Кейґаном Дракаром! Чув про таких, га? Тінахан! Біхьон Шрабль! Кейґан Дракар! Чув, питаю? А ти? Ти! Ти що за один? Щоб тебе розплющило! Ти хто такий, курча безпере!

— Я Дасудо... — насилу вичавив із себе той.

— Так я і знав! Ти — Дасудо! Інакше й бути не могло! Трясця, навіщо мені знати твоє ім’я, нікчемо? Дасудо, так? Ну гаразд. Слухай уважно. Ти — Дасудо. Просто Дасудо, і нічого більше! А чому? Бо черепки не склеїлися! Тож прошу тебе: негайно забирайся звідси, не муляй мені очі своїми недозрілими сережками! Бо заб’ю до смерті! Забирайся, шмаркачу!

Дасудо таки був леконом, хоча й м’якої вдачі, тож не міг стерпіти подібного поводження. Настовбурчив пір’я і націлив на Тінахана гострий погляд. Дасудо вже приготувався запхати дзьоб Тінахана йому в горлянку, аж раптом підійшли двоє леконів і стали між сперечальниками. Дасудо впізнав у них своїх ровесників.

— Добридень, — сказав один з них, — мене звати Піґотом. Дозволите поговорити з вами?

— Треба провчити цього негідника! — вигукнув Дасудо.

— Спершу пройдіть з нами, поговорімо. Сюди, будь ласка, — розгублено мовив Піґот.

Один з леконів-молодиків обійняв Дасудо за плечі, інший — за стан. Дасудо кортіло вирватися, але опиратися силі двох леконів він не міг. Обидва поводилися доброзичливо й водночас наполегливо. А ще Дасудо здивувала не притаманна леконам поведінка: вони зупинили бійку інших леконів. І Дасудо віддався на волю молодиків, дозволив себе тягти невідомо куди. Лише глянув на Тінахана й побачив, що той, ніби геть про все забувши, витріщається на черепки. Вигляд він мав украй пригнічений. Доккебі та людський чоловік теж із сумом дивилися на черепки.

Молоді лекони відпустили Дасудо, коли дійшли до протилежного кінця зали.

— Ви, мабуть, трохи злякалися? — запитав Піґот.

— Аякже! Хто цей навіжений? І як тут опинилися доккебі й людина?

Другий молодик усміхнувся Піґоту й сказав:

— Ти йому все поясни, а я вже піду, гаразд?

— Так, іди. Дякую, Хечікаре.

Лекон на ім’я Хечікар кивнув Дасудо на прощання й пішов. А Піґот заговорив так швидко, ніби розповідав це вже безліч разів:

— Дасудо, я розкажу вам, хто ці троє. Вони прибули сюди в пошуках одного лекона. Але вони не знають, хто він і як його звати. Знають лише, що коли знайдуть потрібного лекона, ті черепки з’єднаються.

Дасудо безмежно здивувався.

— Навіщо ви так жартуєте?

— Ні. Я не жартую. У них вже один раз вийшло. Ця розбита миска — з останньої зали замку Тисячі всесвітів. Її дав каштелян Бау Морідоль. І вони розбили миску там, у замку. А один уламок зник! Решту уламків зібрали й цілий рік шукали той, якого бракувало. А там, де його знайшли, зустріли одного доккебі...

— Що ви плетете?

— Цього доккебі звуть Жаром.

Дасудо здригнувся. Це ім’я, певна річ, він чув.

— Жар? Значить, ці троє...

Піґот кивнув.

— Так. Розвідники. Вони шукають уособлення божеств.

Тепер Дасудо подивився на все іншими очима. Піґот теж співчутливо глянув на розвідників.

— Так ось, коли вони зустріли пана Жара, черепки з’єдналися. Миску розбили ще раз, щоб розшукати друге уособлення. І один уламок знову зник. Відтоді минуло два роки. Уламок знайшовся тут. Але це місце не вельми підхоже для пошуків.

Дасудо здогадався, чому Піґот так висловився. А той жалібно сказав:

— Тут бувають лише лекони. Та ще й кожен лише один раз за все життя. Розвідники терпляче випробовували всіх леконів, проте миска не відновлюється. Ось чому вони схопили вас. Хотіли перевірити, чи ви часом не уособлення. Коли я прибув до Останньої кузні, зі мною сталося те саме, що з вами. Дізнавшись, чим вони займаються, я їм пробачив. А ви пробачите?

Дасудо вирішив пробачити. І разом з Піґотом ще раз співчутливо глянув на розвідників.

Біхьон довго мовчав. Нарешті тяжко зітхнув і спитав:

— То що, скласти все назад?

Тінахан не відповів. Кейґан став навколішки й обережно взявся за краєчки шовку. Біхьон підняв віко скриньки, щоб Кейґан поклав туди згорток. Опустивши віко, доккебі зітхнув ще раз.

— Колись він прийде, Тінахане. Час ще не настав. Ходімо до нашої спальні?

— Уа-а-а-а!

Коли вляглося відлуння крику, Біхьон поплескав себе по вухах.

— Я не зрозумів, що ти хотів сказати. Можна вважати, що це означало згоду?

— Колись прийде? Час ще не настав? А коли настане?! Коли наґи переб’ють усіх сіверян?! Коли зрівняють із землею замок Тисячі всесвітів і Останню кузню? Коли в усіх прекрасних куточках Півночі понаставляють своїх Веж сердець?

— Лекони, які сюди приходять, переказують, що пану Жару вдалося стримати просування ворогів на північ. Не можна впадати у відчай. Потрібно вірити, що все буде добре. Так легше жити!

Тінахан то настовбурчував, то опускав пір’я, і це дратувало Біхьона. Лекон почав повторювати те, що за останній рік говорив Біхьону вже сотні разів:

— Щось тут не так. Цілком очевидно, що наші зусилля марні. Ми прийшли сюди рік тому. І уламок був тут. Тобто той лекон у той час теж був тут. Він давно пішов! Його не треба чекати. Ось у чому річ! Ми його впустили!

Нескінченні повторення цього припущення вже набили оскому Біхьону з Кейґаном. Обоє поморщилися.

Але Тінахан мислив правильно. Уламок, який зник із замку Тисячі всесвітів, з’явився в селі, де мешкав Жар. І в тому селі інших доккебі не було. Тому розвідники й визначили, що саме він — утілення Бога, який себе вбиває. Коли уламок зник удруге, розвідники сподівалися, що він з’явиться там, де живе втілення Богині, яка нижча за всіх.

Рік тому розвідники прибули до Останньої кузні й серед леконів, вельми здивованих появою людини та доккебі, утілення не виявили. Тоді випробували всіх без винятку леконів у Останній кузні. Миска не відновилася. Потім розвідники пригадали, що лекони відвідують Останню кузню тільки раз у житті. І припустили, що прийшли трохи зарано.

Це «трохи» вилилося в рік очікування. І Тінахан уже підозрював, що загін прийшов не «трохи зарано», а трохи запізно.

— Ми шукали уламок два роки. Поки десь тинялися, утілення прийшло сюди, отримало зброю та й подалося геть! Лекон пішов, а черепок залишився! Ми запізнилися.

Розчарований і втомлений Кейґан суворо сказав:

— Але, Тінахане, як нам переконатися, що ти не помиляєшся? Ми розбили миску, щоб знайти наступне втілення. Розбити її вдруге не можемо. Тому й сидимо, прив’язані до Останньої кузні, не в змозі вирушити на пошуки іншого втілення.

Тінахан знову нестямно, розпачливо закукурікав — чи то від душевного болю, чи від безсилої люті. Загін застряг в Останній кузні на цілий рік не тільки тому, що всі щиро вірили в прихід утілення Богині, яка нижча за всіх. Неможливо було тимчасово припинити очікування цього втілення та перейти до пошуків утілення Бога, якого ніде немає. Тінахан сердито буркнув, що каштелян Бау міг би дати їм три миски, адже це через нього не вдається почати пошуки іншого втілення. Тінахан почав був спокушати товаришів на повернення до замку Тисячі всесвітів, щоб попросити нову миску, коли раптом хтось його гукнув. Усі розвідники обернулися.

До них підійшов старий лекон, дуже незвичайний з вигляду. Жалюгіднішим за мокрого лекона може бути лише лекон без пір’я. Саме таку особливість і мав той старий — його руки, голі до ліктя, були напрочуд схожі на людські. Але ніхто з розвідників не виказав неповаги до його зовнішності дурнуватою посмішкою. Гола шкіра на руках була доказом досвіду, здобутого в щоденній праці з вогнем.

— Тінахане, — сказав старий лекон, — я бачив, як ти знову принизив молодика, того, який щойно прийшов.

— Мені так прикро... Вибачте, Сіру.

— Навіщо ти кидаєшся на всіх підряд, хапаєш і тягнеш, як дикун, що викрадає собі наречену? Лекони приходять сюди з власної волі, долаючи довгий важкий шлях! Буде справедливо, якщо я попрошу тебе набратися терпіння. Спокійно чекай, поки новоприбулі лекони ввійдуть сюди, і випробовуй тільки з їхньої згоди. Будь увічливий, гаразд?

Тінахан не второпав, до чого тут дикуни та їхні наречені, але загалом зрозумів, чого від нього домагається Сіру. Знітився й почав виправдовуватися:

— Ну, не такий уже я грубий.

— Тобі просто байдуже, що вони відчувають. Грубіяни, яким байдуже, що відчувають інші, зазвичай уважають, що всі їх розуміють і пробачають.

Біхьону та Кейґану було незручно втручатися в розмову Сіру з Тінаханом, адже височенні лекони їх ніби не помічали. Крім того, доккебі й людина не мали права втручатися в справи леконів. Відвідувати Останню кузню дозволялося тільки леконам. На перебування там розвідників поблажливо дивилися крізь пальці, зважаючи на важливість їхнього обов’язку. Сіру, не вшанувавши ні Біхьона, ні Кейґана бодай поглядом, вів далі:

— Ти й сам, напевно, розумієш, що для кожного молодика мить прибуття сюди стає найбільш пам’ятною в житті. Цей спогад він носитиме у собі до скону. Тож прошу тебе, шануй молодих леконів, не псуй їм урочистий день. Гаразд?

Тінахан не мав вибору. Мусив вибачатися. Сіру, так і не глянувши на двох інших розвідників, розвернувся й пішов. Присоромлений Тінахан похнюпився, підморгнув друзям і запропонував повернутися до спальні.

Біхьон підвівся й рушив за Тінаханом. Зробив два-три кроки й помітив, що Кейґан так і не поворухнувся, тому повернувся до нього.

Кейґан сидів, тримаючись лівою долонею за праве плече, мовчки втупившись у підлогу. З трійці розвідників він був найменший на зріст, тому Біхьон, стоячи, зовсім не міг бачити його нахиленого обличчя. Коли Біхьон почав нахилятися, щоб зазирнути Кейґану в очі, той хрипко мовив:

— Ідіть без мене. Мені треба вийти.

— Вийти — тобто надвір?

— Так.

Біхьон і Тінахан не злякалися, але трохи занепокоїлися. Насправді намір Кейґана вийти надвір мав би їх налякати. Остання кузня стояла посеред порожнього льодовика. Виходити було нікуди. Але впродовж року, який загін провів тут, Кейґан іноді виходив на льодовик погуляти. Траплялося, що він зникав на кілька днів. У Тінахана, як у будь-якого лекона, жижки затрусилися від самої думки про вихід на кригу, під якою хлюпає морська вода. Біхьона тривожило дещо інше: літо добігало кінця, дні дедалі коротшали. Тому він спитав, хоча й знав, що отримає відмову:

— Піти з тобою?

— Ні, я піду сам.

— Уже сутеніє. Погода ще непогана, але якщо почнеться завірюха, можеш заблукати. А тут це небезпечно для життя.

Кейґан відказав коротко:

— Я — провідник.

Невдовзі Кейґан від’їхав від Останньої кузні на санях, запряжених їздовими собаками.

Він їхав по кризі, від самої лишень згадки про яку лекони мало не непритомніли. Яка глибина під кригою — Кейґан не відав, і це йому не заважало. Лахоцинські лайки, які везли його, теж і гадки не мали, яка глибина в них під лапами. Собаки розумні, але позбавлені уяви, тож бігти поверхнею скутого кригою моря вони не боялися. Щойно сани опинилися на льодовику, Кейґан віддав собакам наказ бігти. Куди бігти — обрали вони самі. Це була не перша безцільна подорож Кейґана. Вожак зграї встиг добре призвичаїтися до того, що сам визначає напрямок.

Як і побоювався Біхьон, пітьма запала швидко.

Кейґан зупинив сани. Тієї короткої миті, коли сонце забарвило небо в моторошні бліді відтінки, лайки перетворилися на тремтливі тіні в червонястій темряві. Собаки заклякли на місці, не відводячи поглядів від Кейґана. Він почав кидати їм їжу. Поки собаки з натугою розгризали заморожене м’ясо, Кейґан, трохи хвилюючись, запалив ліхтар. Послуговувався він лише лівою рукою, тому всі рухи виходили незграбні й повільні. Повісив ліхтар на сани, зачекав, поки собаки наїлися. Аж ось полоззя знову ковзнуло по льоду.

Прийшла Ніч.

А за нею — Безлад, Спокуса, Неволя, Таємниця й Сновидіння.

Засяяли незліченні зірки.

З настанням темряви безмежний простір миттєво стиснувся до розмірів невеличкого кола, освітленого слабким ліхтарем. А навколо мерехтіли дрібні цятки зірок. Істоти, які не вміють літати, у темряві втратили опору — виднокрай. Межа землі й неба розчинилася в чорноті серед зірок, мов підступна брехня. І дванадцятеро лайок помчали Кейґана, відштовхуючись не від землі внизу, яка виявилася облудою, а від блиску зірок угорі.

Тихий спокій північної ночі порушило блакитне сяйво, яке зненацька прорвало небо.

Воно росло та просувалося, поглинало зірки, розчищаючи шлях для зеленого, жовтого й червоного сяйв, які сунули за ним. Безгучні, але стрімкі й дикі струмені світла безжально підпалили Ніч. З її поранених грудей полилася гаряча кров. Ніч нагрілася, розтанула й потекла донизу. Сяйво захопило весь небесний обшир.

А сани тихо мчали.

Ліворуч з’явився небоплав.

Він був надзвичайно великий, мабуть, дуже старий. Більшість із тисяч його очей уже втратила зір, а з ним і життєве світло. Грудні плавці, які колись відбивалися від буревіїв і дражнили блискавки, були подерті на клапті, що безпорадно тріпотіли в повітрі. Поки сліпі очі бачили сни, немічний старий небоплав перетинав зоряне море, наближаючись до місця, де танула Ніч.

Напівсліпий велетень раптом ніби помолодшав. Відблиск сяйва запалював світло в його темних очах. Очі спалахували одне за одним, утворюючи на тілі небоплава чудернацьке сузір’я, що поступово розрослося в яскраву туманність. Небесне сяйво обперізувало величезну істоту зі свистом, наче вітерець. У світлі, яке розтопило північну ніч, небоплав став знову величним і могутнім, як тоді, коли линув у прадавніх небесах, у часи, коли світ ще пам’ятав своє народження. Небоплав глянув униз невидимими очима тієї миті, коли його шлях перетнувся зі шляхом саней Кейґана.

Кейґан підвів голову.

Йому здалося, що небоплав привітався з ним. Це був той погляд, що ними обмінюються самотні мандрівники в часі, для яких час безмежний, як для бездушних скель і гір.

— Здоров був, чоловіче! — мовби сказав небоплав.

— Здоров будь і ти, — відповів Кейґан, опустив голову й повернувся до світу, яким його везли лайки.

Небоплав проминув небесне сяйво та Кейґана й поплив собі далі.

Невдовзі Кейґан мусив зупинити сани.

Сліпуче сяйво зникло. Пітьма знову вступила у свої права. Ніде не було чутно ні звуку. Зникли й блискучі зірки, і світ тепер існував лише в невеличкому колі світла від ліхтаря. За межами цього зіщуленого світу був тільки жорстокий обман. Кейґан довго сидів, бездумно вдивляючись у чорноту, віддавшись беззмістовному плину часу.

Кейґан насилу отямився від гарчання собак. Лахоцинські лайки — одні з найрозумніших приручених тварин. Вони здатні усвідомлювати, що зв’язок з господарем обірвався. Якщо він замерзає на смерть, лайки з’їдають його труп. Зграя здійняла страшний гавкіт, а вожак лише скоса поглядав на Кейґана в темряві. Цей пильний, але ненав’язливий погляд означав, що вожак бажає з’ясувати, чи можливо відновити зв’язок з ним. Кейґан мусив дати собакам відповідь.

Він лівицею витяг Незламного й устромив його в лід біля саней. Спираючись на меч, повільно підвівся. Лайки підозріливо спостерігали. Кейґан ще раз їх погодував. Рука, важка мов залізо, погано слухалася, але кидати шматки м’яса ще могла. Лайки вгамувалися й заходилися жадібно жерти м’ясо. Поки вони їли, Кейґан присів на сани, щоб перевести подих. Поклав Незламного на коліна, лівою долонею стиснув праве плече.

Йому кортіло стиснути плече якомога дужче, але доводилося стримуватися, щоб не розчавити кістку.

Болісне відчуття завжди виникало спершу в правому плечі. Не було потреби роздягатися й дивитися. Кейґан і так чудово знав, що відбувалося з плечем. Шкіра на ньому побіліла, утратила блиск і пружність. Від натискання вона з хрускотом провалювалася: так утворюються западини в крихкому снігу, коли на нього наступають. А кістка, навпаки, розм’якшувалася. Якби Кейґан не вживав необхідних заходів, уся його плоть стала б крихкою, і все тіло разом з кістками розсипалося б на друзки.

Легко уявити, що було далі. Під тріск, з яким собаки гризли тверде морожене м’ясо й трощили зубами кістки, Кейґан, ледве дихаючи, простягнув лівицю, дістав із саней мішок, розв’язав його в слабкому світлі ліхтаря.

Він придбав у Лахоцині упряжку з саньми не лише тому, що пересуватися цією суворою місцевістю пішки було незручно. Головною причиною була необхідність перевозити цей мішок. Кейґан запхав руку всередину й дістав дещо моторошне. Воно було заважке, щоб утримати однією рукою, і Кейґан ледь не впустив його. Це була остання з речей у мішку, з яким Кейґан прибув до Останньої кузні. Поклавши річ на сани, він замислився, що робити, адже друга рука вийшла з ладу. Він глянув на собак, які в повному забутті впиналися іклами в їжу. І збагнув, що вихід таки є.

— О, дякую за підказку.

Кейґан схилився до саней, притиснув назьку голову лівицею, щоб не покотилася, і почав її гризти, уподібнившись лайкам.

Довгі наполегливі зусилля увінчалися успіхом. Кейґан ледь не порвав язика й не зламав зуби, але нарешті видобув дві лусочки й кілька клаптів плоті. Він був спокійний. Поклав свою здобич до рота й чекав, поки вона розм’якне. Коли Кейґан гриз голову, сильно подряпав губи й щоки об заледенілу луску. Кров, яка витекла з ран, відразу замерзла. Обличчя нестерпно боліло. Затуливши долонею обличчя, так що виднілися самі очі, він зосереджено перекочував у роті луски та шматочки м’яса, потроху пережовував.

Сніг навколо був засипаний темно-рудим порохом, схожим на іржу. Це замерзли бризки слини, змішаної з кров’ю.

Кейґан ковтав пережовану луску та м’ясо, не в змозі дочекатися, поки вони остаточно відтануть. Ковтав, не зважаючи на біль у подряпаному гострими крижинками горлі. Тремтів усім тілом, коли схилився над санями ще раз.

А лайки, які вже наїлися, мовчки дивилися на нього.

Пізно вночі в Останній кузні панувала тиша. Хоча численні лекони приходили сюди з усього світу й замовлень завжди було більш ніж достатньо, ковалі працювали тільки вдень, щоб не зіпсувати виробів через перевтому. Тож уночі не горів вогонь у горнилах, не стукотіли молоти об ковадла. Усі молоді лекони терпляче очікували, даючи ковалям змогу відпочивати як слід, щоб отримати якісну зброю, що служитиме їм усе життя. Одна лише біда була: уночі молодики нудилися. Біля кузні не було корчми, де можна було б спілкуватися за чаркою. Не було навколо й дичини, щоб позмагатися в любові до тварин. Не було там і злих ворогів, з якими можна побитися, щоб довести своє право на існування. Одним словом, бракувало там для леконів розваг. А вони дуже потребували діяльності, на яку можна було б відволіктися. Адже всім було важко змиритися з життям на острові посеред моря, хоча й схованого під твердою кригою.

Тож лекони збиралися разом і розводили балачки. Цієї ночі зібрання відбувалося в спальні розвідників. Слово надали новоприбулому Дасудо. Усім, особливо розвідникам, кортіло дізнатися новини про війну, і він розповів усе, що знав. Двоє розвідників виказали непідробне захоплення.

— Рюн Фей став драконодухим? Отакої! — вигукнув збуджений Біхьон.

— Атож, став. А ви що, знайомі з хатенґразьким князем?

Біхьон уже розтулив був губи, щоб відповісти, як Тінахан грізно зиркнув на нього: мовляв, не бовкни зайвого. Лекон шкодував, що з ними нема Кейґана. Він обережно сказав:

— Так. Знайомі трохи. Ми його...

— А, згадав! І справді! Ви його супроводжували, коли він тікав з Хатенґраджа. Ще до початку війни ви допомогли йому прибути на Північ, а потім за наказом королеви взялися шукати уособлень, так?

Тінахан і Біхьон підтвердили, що так і було. Нічого іншого їм не залишалося. Дасудо трохи незграбно погладив сережки. Цим рухом він хотів показати, що очікує ставлення до себе, як до дорослого лекона, адже невдовзі мав отримати зброю. Та, на жаль, Тінахан не був аж таким чутливим, щоб це зауважити.

— Значить, Асхваріталь випустив насіння? І з нього виріс драконів корінь?

Дасудо перестав гладити сережки, бо збагнув, що не справляє на Тінахана бажаного враження.

— Щоб пришвидшити проростання, князь посипав насіння содраком, відібраним у наґів. Проросла тільки одна насінина. Він подарував корінь королеві, але та відмовилася. І князь сам з’їв драконів корінь.

Біхьон згадав, як майже чотири роки тому прощався з Рюном. Спробував поєднати образ Рюна, збережений у пам’яті, й власні знання про драконодухих. Нічого не вийшло. Доккебі здалося, що бути драконодухим — не для Рюна. Тінахан почухав горло й мовив:

— Гм. Отже, цей хатенґразький князь, як ви його називаєте, став драконодухим. Він тепер володіє надприродними здібностями. Може управляти ким завгодно. І цим допомагає на полі битви.

— Ні, Тінахане.

— Що?

— Ні, князь нікому не нав’язує свою волю.

— Що ти верзеш? Хіба не ти сказав, що він став драконодухим?

— Так, це правда! Не знаю чому, але він не управляє ніким. Зате може впливати на хід битви в інший спосіб. Мабуть, тому й не потрібно, щоб він кимось управляв. Він перевершив назьких хранителів у вмінні управляти силою води. Вода підкоряється йому ще краще, ніж вогонь — доккебі!

— Хо! — тільки й вигукнув Тінахан, бо не міг дібрати слів.

У Біхьона покруглішали очі. Інші слухачі напружено перешіптувалися. Дасудо з насолодою розповідав далі:

— А ще князь має Асхваріталя, ви ж не забули? Дракон своїми блискавками може хоч небоплава засмажити!

Усі лекони так і зойкнули від захопливого повідомлення. А Тінахан з Біхьоном сиділи незворушні. Їм було зрозуміло, що це перебільшення, притаманне всім пліткам. Навіть якби Асхваріталь і міг спалити небоплава, — що було вкрай маловірогідно — важко було уявити, що дракон, який, власне, є рослиною, їстиме м’ясо. Тінахан і Біхьон пам’ятали, що Асхваріталь взагалі не мав рота. А ось у те, що Рюн став драконодухим, товариші повірили. І зрозуміли, до яких наслідків це призвело. Тож Біхьон відчув тривогу, а Тінахан — гнів. А молодий Дасудо, який бачив сенс життя в тому, щоб трощити назькі довбешки, і якому кортіло бігцем кинутися на поле битви, завзято правив своєї:

— Перемога буде за нами. Зараз таке відбувається... Ніхто й не думав, що наґи попруться через Кордон. Але ж це сталося. І в нас з’явилася королева, саме тоді, коли була потрібна. Хатенґразький князь привів дракона — а всі думали, що дракони давно вимерли. І це ще не всі дива! Наступне нам покажуть шановні розвідники!

Біхьон з Тінаханом здивовано зиркнули на Дасудо. Той радісно засміявся.

— Пани розвідники вже знайшли для нас пана Жара. І наґи під себе ходять, тільки-но почують його ім’я! А зовсім скоро пани розвідники знайдуть ще двох уособлень, і ми неодмінно переможемо!

Біхьон і Тінахан трохи знітилися, бо не думали, що їхня справа — ключ до великої перемоги. Очікування в Останній кузні надто затягнулося, і сум, який вони відчували трохи раніше, уже витіснило роздратування. Раптом хтось зі слухачів вигукнув:

— Божества — не безкоштовні всемогутні раби, які служать нам, не знаючи відпочинку.

Це був Сіру, майстер, який кував мечі. З усіх ковалів Останньої кузні він мав найменше замовлень. І не через те, що йому бракувало вправності. Ніхто не сумнівався, що Сіру кує найкращі у світі мечі, проте лекони могли в близькому бою клювати противника дзьобом, і від мечів особливої користі не мали. А зброя, отримана з Останньої кузні, мусила стати довічним другом лекона. Тому меча майже ніхто не замовляв. Тож роботи в Сіру було мало, і вільний час він витрачав на спілкування з молодими гостями. Протягом дня не втомлювався, тож міг весело теревенити хоч і цілу ніч. Удаючи, що не помічає здивованих поглядів, Сіру докинув;

— І не безкоштовні вояки.

Дасудо роззявив дзьоба й витріщився на Сіру. Усі велетні заклякли, а Біхьон, який проти них здавався коротуном, обережно зауважив:

— Але пан Жар воює за нас.

Удень Сіру пропустив би слова чужинця повз вуха, ніби його не існує, але під час нічного зібрання, яке звільняє від звичних умовностей, він радо підтримав бесіду з доккебі.

— Не за вас. Не за ваше плем’я. Він б’ється за північне військо. Смішно, чи не так?

— Що тут смішного?

Сіру націлив на Біхьона суворий погляд.

— Кажу тобі, пан Жар не б’ється за вас, доккебі.

— У північному війську служить чимало доккебі. Вони виготовляють зброю, привозять харчі, супроводжують полонених...

— Але вони не беруть участі в битвах. Битви — не для доккебі. А пан Жар б’ється. Якщо доречно називати його вояком, то він не доккебінський вояк, а північний.

Біхьон нарешті збагнув, до чого хилить Сіру. А той якраз підбив підсумок:

— Бог, який сам себе вбиває, опікується доккебі. Його уособлення, як мені здається, мусило б старатися припинити битву. Адже доккебі уникають убивств. Але пан Жар поводиться інакше. Він завзято б’ється!

— Невже ви хочете сказати, шановний ковалю, що Бог, який себе вбиває, не захищає зараз доккебі? — мовив Біхьон здавленим голосом.

— Звідки мені знати, Біхьоне? Може, захищає, а може, і ні. Мені кортить дізнатися, який вигляд матиме уособлення Богині, яка нижча за всіх. Ми, лекони, усі питання з’ясовуємо у двобоях, правильно це чи ні. Така вже леконяча вдача. А уособлення нашої Богині, воно теж буде таким войовничим? Да-судо, ти переконаний, що коли розвідники знайдуть уособлення, воно додасть північному війську сили в боях? Хочу тобі сказати, ти мислиш по-леконячому.

Тремтливе світло ліхтаря згасло.

Кейґан лежав непритомний. Його ліва рука й права нога звисали із саней. У такому жалюгідному, безпорадному стані він пролежав доволі довго.

До нерухомого чоловіка підійшов один собака, тицьнув носом у гомілку.

Кейґан не поворухнувся. Собака ще раз тицьнув носом йому в ногу. Він керувався не хвилюванням за людину й не турботою. До нього приєдналася зграя. Пси штовхалися й гарчали один на одного. Почалася гризня. Вожак так і сидів перед санями, а зграя обступила Кейґана, якого навіть гучний гавкіт не повернув до тями. Лайки поступово сміливішали. Урешті найрішучіший пес вищирив ікла й застрибнув на сани.

За мить до того, як його лапи могли б стати на груди Кейґана, пес отримав різкий удар у щелепу, відлетів і вдарився спиною об твердий лід.

Зграя сахнулася від саней. Усі лайки припали до землі й насторожено дивилися на ліву руку Кейґана. Рука, яка щойно щосили вгатила в щелепу їхнього товариша, неквапно опустилася й знову повисла. Вожак підвівся й коротко гавкнув. Собаки повернулися на свої місця. Побитий пес теж підійшов, кульгаючи. З його пащеки текла слина.

Зірки так само повільно пливли небосхилом.

Кейґан кілька разів кліпнув. Коли нарешті розплющив очі, їх засліпили промені зірок — гострі, мов голки, що пронизують морок. Кейґан обережно помацав лівою рукою праве плече. Це відчуття він передбачав. Потім перемістив ліву руку до живота. Правицю посунув туди само. Обіруч підняв те, що лежало на животі, й наблизив до обличчя.

На нього дивилася оббілована голова наґа.

У темряві здавалося, що вона всміхається.

Кейґан не знав імені цього наґа. Не знав, де той народився, яку погоду любив, чи подобалося йому слухати розповіді, кого він любив, а кого ненавидів, які мрії носив у душі. Кейґану були достеменно відомі три речі. Це була жінка, незадовго до смерті вона прийняла содрак, і вона не уявляла, що її тіло закінчить існування в пітьмі північної ночі, коли обдертий череп моторошно всміхатиметься.

Це було очевидно.

Кейґан знову поклав голову наґині на живіт і підвів очі до неба, знову залитого сяйвом. Цього разу небо вигравало яскраво-червоним блиском. Рідкісне видовище. Сяйво розповзалося небом, складаючись у обриси велетенського обличчя. Кейґан упізнав його.

— Азельківере!

— О, ти досі живий.

— Як ти можеш таке казати тисячолітньому трупу?

— Ти не труп. Ти живий. І мусиш жити далі.

— Показати, на що я став схожий?

Кейґан узяв назьку голову, затулив обгризеним черепом власне обличчя й заговорив, ніби черевомовець:

— Добридень! Я — Кейґан Дракар. Будь ласка, не називайте мене нікчемою. Я й сам це знаю. Але я дуже відома людина. Мої найголовніші скромні досягнення такі: я посприяв загибелі Араджитсь-кого королівства й загибелі кітальджоських мисливців.

— Кинув би це своїм псам.

Кейґан кинув голову зграї. Лайки від несподіванки розскочилися, але відразу повернулися вивчати почастунок. Кейґан різко сказав:

— Це я знищив твій народ.

— Кітальджоські мисливці не вимерли. Тому що залишився я. І королівство під стягом із зображенням чорнолева теж не знищене. Тому що ти ще живий.

— Ні. Воно знищене.

— Не знищене. Не дай йому загинути. Якщо проголосиш королівство мертвим, звільнишся від обов’язку помсти. Проте не можна цього допустити. Не можна забувати про помсту!

Кейґан мовчки дивився на мерехтіння червоних світлових хвиль.

— Зараз у тобі озвалося не відчуття провини, а втома. Ти виснажений. І тому створив мене. Тож я скажу тобі: ти — живий! А якщо ти живий, маєш помститися.

— Замовкни, оманливий спогаде!

І червоне сяйво зникло. Адже його й не було в небі від початку.

Кейґан підвівся. Собаки досі були заклопотані обнюхуванням назької голови. Кейґан похмуро гукнув їх, і звірі вишикувалися перед санями.

Лайки розвернулися й помчали сани до Останньої кузні.

* * *

Сомеро Макероу визирнула у вікно. Вона зроду не бачила Хатенґраджа таким.

У Місті мовчання, як його влучно називали безбожники, завжди панувала така тиша, що аж холод пробирав. А Хатенґрадж, на який тепер дивилася Сомеро, скидався на місто безбожників, якщо не брати до уваги того, що вулицями ходили наґи. Сомеро, звісно, ніколи не бувала в північних містах, але її враження від побаченого було недалеке від правди. Безліч возів, натовпи, торговці... Місто переповнила просто непристойна метушня. До Хатенґраджа стікалося неймовірне багатство, що відразу впадало в око. Це багатство доправило з Півночі назьке військо. І до здобичі не додавалися неприємні наслідки. Людям, які повернулися з війни, спогади про жахи бойовиська розривають голови нестерним болем, який змушує їх напиватися до нестями, а відтак жене, тремтячих від похмілля й страху, назад, на війну. З наґами такого не траплялося. Усі назькі вояки були веселі й життєрадісні. Вони розв’язували мішки з привезеним добром, водночас передаючи охочим свої прекрасні спогади в усіх подробицях: як палили селянські господи, як перерізували горлянки дітям селян. Деякі наґи сором’язливо хвалилися неоковирними намистами, зробленими з людських пальців. Чисте багатство, не заплямоване жодними докорами сумління. Багатство небачених розмірів, яке навалилося на Хатенґрадж, затуманило всім розум. Сомеро не бажала дослухатися до звуків за вікном. Нові звичаї та порядки не припали їй до душі. Хатенґрадж змінився — став надто метушливим, безладним. І Сомеро, як і деяких інших наґинь, ці зміни не тішили. Вона картала себе за нездатність пристосуватися до нових умов.

Сомеро відвернулася від вікна.

— Я не можу на це погодитися.

Чоловіки безпорадно перезирнулися. Це теж здивувало наґиню. Перезираються, коли хочуть отримати підтвердження, що твою думку поділяють. Але чому ці чоловіки перезирнулися? Невже сотні чоловіків не одностайні у своїх переконаннях? Сомеро приборкала напад гніву й терпляче пояснила:

— Щоб зробити те, чого хоче Дзюер, потрібне рішення очільниці родини. А зараз очільниці немає з нами.

— Пані Сомеро, хіба ви не заміняєте очільницю?

— Так, але я все-таки не очільниця. Я займаюся внутрішніми справами родини, проте не можу представляти родину за межами дому. А Дзюер хоче, щоб родина Макероу оголосила про своє ставлення до його прохання. Це повноваження самої очільниці, бо це зовнішня справа. Я не можу виконати ваше прохання.

Один із чоловіків по нетривалому ваганні мисле-мовив:

— Сомеро Макероу, Дзюер уже отримав згоду багатьох впливових родин.

— Справді? Йому пощастило.

Сомеро виказала справжню радість, але збагнула, що чоловікам її відповідь не сподобалася. Вони дивилися на неї із сумнівом. Сомеро розгубилася, поміркувала й зрозуміла, що помилилася. Під одягом у неї зашурхотіла луска.

Чоловіки погрожували їй, натякаючи, що мають тверду підтримку численних очільників. І Сомеро мусила зробити вибір: ворогувати з ними чи перейти на їхній бік. Вона не володіла особливо гострим розумом, але могла легко вловити прихований зміст мислевисловів, коли спілкувалася з наґинями. Мислерозмова із цими чоловіками спантеличила Сомеро. Вона нізащо не подумала б, що чоловіки насміляться погрожувати жінці.

Сомеро гнівно блимнула на відвідувачів. І чоловіки, яким вистачило нахабства погрожувати жінці, хай навіть і не голові родини, а її замісниці, злякалися її гніву. Помітивши їхнє збентеження, Сомеро трохи заспокоїлася.

— Якщо більшість родин послухалася Дзюера, він у будь-якому разі зможе отримати бажане. Тож передайте йому, будь ласка, що наша родина, на жаль, не спроможна йому допомогти.

Сомеро почула нерозбірливі мислевислови чоловіків і вже хотіла прогнати відвідувачів, поки її знову не розлютили. Аж раптом з-за дверей долинув мислевислів:

— Пані Сомеро!

— Заходь. Чого тобі?

До покою ввійшов слуга. Сомеро подумала, що це саме слушна нагода позбутися гостей. Була вже зібралася наказати слузі супроводити їх до виходу, та помітила, що його обличчя світиться від щастя. Слуга повідомив здивованій господині:

— Пані Сомеро, пані очільниця повернулася!

— Очільниця?

— Так, моя пані!

Охоплена радістю, Сомеро ледь не кинулася до дверей, але згадала, що чоловіки ще не пішли.

— Як ви чули, наша очільниця повернулася. Я передам їй ваше прохання. Приходьте за кілька днів, вона дасть відповідь.

Чоловіки подякували. Сомеро наказала слузі їх провести й сама теж вийшла.

Усі слуги й служниці метушливо бігали сюди-туди. Дехто з усмішкою посилав Сомеро мислевислови з вітаннями. І вона відповідала всім усмішкою, поквапливо збігаючи сходами до вхідних дверей. У будинок родини Макероу ввійшла наґиня.

У Сомеро на очах виступили сльози радості. Проте щойно ця наґиня підвела голову й глянула на неї, Сомеро скам’яніла.

Біля порогу, струшуючи з плеча дорожню куряву, стояла Віас Макероу.

Віас зрозуміла, що зараз доведеться пояснювати розгніваній Сомеро причину своєї появи. Це її роздратувало. Сомеро, без перебільшення, оскаженіла. Вона мислевигукнула так, що всі слуги й служниці сіпнулися від страху:

— Очільниця цієї родини — Дусена Макероу, і тільки вона!

Віас спостерігала, як невдоволені слуги й служниці розбігаються, і готувалася до протистояння. Було очевидно, що Сомеро ще вилила не всю злість.

— Рада тебе бачити, — мислемовила Сомеро. — Ти пережила на війні багато труднощів і сподівалася на теплу зустріч, але дурний слуга щось переплутав, і я зустріла тебе не так, як належить. Пробач мені.

Віас ще не визначилася остаточно, як поводитися із сестрою, але вирішила почекати, що Сомеро мислемовить далі. І не тому, що любила її. А тому, що кмітливі слуги вже донесли до Сомеро своє передчуття важливої зміни, яка мала от-от статися в родині, й тому, що тут залишилося зовсім мало жінок.

— Так, трохи смішно вийшло. Тож якщо слуги переплутали мене з очільницею, виходить, вона досі не повернулася?

Сомеро ледь не розплакалася.

— Я саме хотіла в тебе спитати, де очільниця й де Каріндоль. Хранителі відмовляються повідомити мені, в якому вони полку. Суворо дотримуються таємниці. Але ж безбожники не підслухають назьких мислевисловів! Навіщо приховувати? Можна не боятися, що безбожники щось вивідають. Віас, мислемов, ти знаєш, де очільниця й Каріндоль?

Віас відповіла, уникаючи погляду сестри:

— Якщо воєводи-хранителі не бажають, щоб ти це знала, я теж не можу тобі повідомити. Я жінка, і я не хранитель. А чи можуть безбожники щось рознюхати... Хтозна, можливо, хранителі недаремно хвилюються. Чула про Князя-блискавку?

— Про цього драконодухого?

— Так. Він здатний навіть душу вийняти з полоненого.

— Я чула про нього. Ті, хто повернувся з війни, постійно розводять балачки про Жара, драконодухого та дракона. Подейкують, що коли дракон лютує, все навколо навіть набуває іншого вигляду. Та я все одно не розумію, чому від мене потрібно приховувати, де перебувають мої родички. Я далеко від Кордону, тут драконодухий мене не дістане.

— Певності немає.

Ошелешена Сомеро перепитала:

— Як це?

— Довго пояснювати. Потім розповім, — викрутилася Віас, яка бажала уникнути розпитувань. — А що за чужі чоловіки тут побували? Я мигцем бачила, коли заходила.

Сомеро відчула новий приплив обурення. Подумала, що в присутності сестри може дати волю почуттям, і докладно розповіла про нахабних, пихатих, неввічливих і безсоромних відвідувачів. Але хто вони такі, Сомеро так і не пояснила, тому Віас перервала потік її скарг мислезапитанням:

— О так, справжні нахаби. А навіщо вони приходили, сестричко? Хто вони такі?

— Я хіба не мислемо... вила? Йой, вибач. Надто розгнівалася. Вони — слуги такого собі Дзюера. Ходять до кожної родини й домагаються підтримки його задуму. І від нашої родини теж хотіли отримати згоду.

— Дзюер — чоловік? Я правильно зрозуміла?

— Так.

— І що ж він замислив? Для чого йому всезагальна підтримка?

— Він замислив геть нечувану річ.

Сомеро аж підскочила на стільці від люті. І мислемовила наляканій сестрі:

— Бажає стати очільником родини. Хоча він і чоловік!

Гнів і переляк на обличчі Віас витіснив вираз зацікавленості. Сомеро це здивувало. Віас зізналася, що призвичаїлася до чоловічої зверхності, адже на військовій службі тривалий час мусила коритися воєводі-хранителю, тобто чоловікові, й попросила докладно розповісти про Дзюера. Сомеро, зловживаючи лайкою, мислемовила все, що знала про нього.

До проходження обряду виймання Дзюер носив прізвище Сен. Його народила Суйсін — старша дочка цієї дуже шанованої родини. Після обряду Дзюер вирушив у мандри. А нещодавно повернувся в Хатенґрадж і почав обережно заявляти права на звання очільника родини Сен. Ця новина збентежила все місто.

Дзюер мав деякі підстави для такої несусвітної вимоги. По-перше, майже всі жінки Сен загинули на полях битв. По-друге, єдиною спадкоємицею очільниці залишилася Радіоль Сен. (При згадці про Радіоль Віас не змогла стримати гіркої усмішки.) А по-третє, Дзюер мав величезне багатство, яке, напевно, привіз із Півночі, тож міг роздавати впливовим родинам щедрі подарунки, щоб завойовувати їхню прихильність.

— Бідолашна Радіоль! Як їй важко зараз! — мислемовила Віас без найменшої тіні співчуття.

— Дзюер неабиякий хитрун. Він обіцяє повернути родині Сен утрачене процвітання. Становище цієї родини зараз і справді паскудне. Радіоль розтринькала все на своє недолуге мистецтво, і скарбниця родини спорожніла. От Дзюер і просить лише єдиний раз дати дозвіл чоловікові, себто йому, очолити родину Сен з метою відновлення її слави.

— Тому що не може допомогти родині, поки не вважається її повноцінним членом?

— Атож. Зараз він не може навіть наблизитися до родини. Не може передати своє багатство. Він стверджує, що передасть звання очільника дочці Радіоль, коли настане нас. Що буде підтримувати майбутню спадкоємицю. Але тут ось у чім річ: у Радіоль поки немає дочки. І ще одне. Ти й сама здогадуєшся, чи не так?

— Я ж не дурна. Він покаже приклад іншим чоловікам.

— Саме тому деякі жінки, хоча й не бажають, щоб славетна родина Сен занепала, не дають згоди. У чоловіків з’явиться лазівка для втручання в управління родинами, хай вони називають це допомогою чи як завгодно. Дзюер не скупиться на подарунки родинам, і всюди ходять його посіпаки. І, хоч як це неприйнятно, він досяг певних успіхів. Це можна зрозуміти з того, що його посланці дозволяють собі погрожувати жінкам.

— Незвичайний чоловік цей Дзюер. І багато в нього прибічників?

— Чимало. Здебільшого чоловіки, але й жінки є. Ковальки, приміром.

— Ковальки?

— Ковальок усі зневажають, і вони геть не мають гідності. Збожеволіти можна! Його найвірніша прислужниця — ковалька Феніна. Ох, Віас. Ти, мабуть, утомлена з дороги?

Сомеро перепросила за те, що вивалила на сестру так багато всього, не давши їй перепочити. Віас попросила не турбувати її в спальні, поки вона не вийде сама, і пішла.

У спальні стояло сперте густе повітря. Віас поморщилася й подумала, що варто було все-таки попередити про своє прибуття, щоб у її покої прибрали. Але вона дуже поспішала й не мала часу подбати про таку дрібницю. Її військо, чи радше його жалюгідні рештки, мало прийти в Хатенґрадж за кілька днів. Разом з новиною про зруйнування Фероґраджа.

Віас зняла кольчугу та сайкер. Виснажена, упала на ліжко.

Дорогою до Хатенґраджа вона уявляла собі, що побачить переполоханих містян, але вони жили, мовби й не знаючи тривог, хіба що клопоталися чимось особистим, як Сомеро. Віас збагнула, що хранителі Фероґраджа не встигли передати зміїне повідомлення. Їй не хотілося бути посланцем, який приносить сумну звістку. Вона сподівалася з’явитися в Хатенґраджі, коли мешканці вже усвідомлять страшні обставини й віддадуться хвилюванню та страху. Тоді вона швидко завоювала б їхню довіру й підкорила всіх своїй волі. Оборона Хатенґраджа була неможлива без невтомної співпраці містян.

Раптом Віас скочила на ліжку.

Сіла на ліжку, втупилася в стіну. Закипіла злістю на себе саму.

«Чому я повинна сушити собі мізки? Хай це роблять хранителі!»

Їй нестерпна була думка про скруту, в якій вона опинилася. Якби могла, стерла б з пам’яті спогад про це. Хранителі — її вороги. Хранителі використали її, щоб викрасти Каріндоль, і пробачати їм Віас не збиралася. Вона на коротку мить пригадала, як порубала хранителя книг Ювекса, щоб не заважав підстерігати Хваріта. Але не для того, щоб присоромити себе. Випадок з Ювексом здавався їй гарним прикладом, на якому можна було б повчити Ґалотека.

Ланцюжок міркувань, які важко було назвати доброчесними, привів Віас до переоцінювання власного становища. Не погоджуючись сприймати відповідальність за оборону Хатенґраджа як обов’язок, покладений на неї хранителем, вона подивилася на справу з іншого боку.

«Хатенґрадж тепер мій».

Хатенґразькі хранителі володіли військовими повноваженнями. Іншими словами, більшість їх залишила місто й пішла на Північ воювати. А джерело їхньої сили міститься в Каріндоль Макероу. Каріндоль — у холодовій «шафі», а «шафа» — у Вежі сердець. А Вежа сердець — у Хатенґраджі.

І ці міркування тішили Віас.

Дзюер Сен був дуже сумлінний. Якщо давав комусь обіцянку — неодмінно її дотримувався. Така вже була в нього вдача. Саме такою вдачею і пояснюється його вчинок з безбожниками, які запропонували йому гроші, благаючи не дати їм загинути від рук назьких вояків. Дзюер дочекався, коли безбожники відволічуться, зненацька напав і всіх повбивав.

— Я дотримуюся своїх обіцянок. Навіть коли йдеться про безбожників. Я зробив так, щоб назьке військо не могло їх убити.

Віас посміхнулася у відповідь на дотепний жарт.

— Он як ви накопичили своє багатство. Але шляхетних жінок Хатенґраджа вам не вдасться причарувати самим лише багатством.

— О, накопичене золото — не єдине моє досягнення. На ці кошти я придбав зброю, спорядження та набрав загін дружинників.

— Яких дружинників?

— Хотілося зробити внесок у цю видатну війну.

— І в чому він полягає?

— Я розширив поле своєї діяльності.

Віас зрозуміла, про що він мислемовить. Безбожники розчулювалися, познайомившись із людинолюбними наґами, які обіцяли битися з ними пліч-о-пліч, щоби припинити безглузду різанину, та заявляли, що в ім’я справедливості й для очищення сумління готові наставити мечі на одноплемінників. Цим лицемірам, які вдавали праведників, люди довіряли оборону своїх поселень і зустрічали швидку смерть від їхніх рук на вулицях власних міст, на власних подвір’ях. У всьому була винна любов людей до чарівних казок.

— Так і є: ви дотримувалися обіцянок.

— Еге ж. Після мене ніхто більше не міг напасти на їхні будинки.

— І чим думали ці безбожники? Точно не головами. Як можна брати на віру такі побрехеньки?

— Ви, мабуть, не знали, але назькі голоси зачаровують безбожників.

— Розумію.

Дзюер злегка всміхнувся. Віас роззирнулася й запитала:

— Отже, усі статки вам принесла саме ця діяльність?

— Ні, я ще багато чим займався.

Щоб скласти уявлення про розміри багатства Дзюера, було достатньо одного погляду на його помешкання. Він не приєднався до родини, а оселився окремо. Звісно, не в самому Хатенґраджі, адже такої відвертої пихи йому не пробачили б. Тому Дзюер поставив намет на пустирі, на околиці міста. Намет був завбільшки як чималий дім і такий розкішний, що навіть у польових умовах його власник зовсім не відчував незручностей. Навколо головного намету розташовувався табір із численних менших, у яких мешкали поплічники Дзюера — так звані дружинники. Їм не було на що скаржитися. Хатен-ґразькі жінки, побачивши табір Дзюера, мабуть, презирливо пхикнули б, мовляв, якомусь там чоловікові не годиться мати так багато слуг. А Віас, яка провела кілька років на війні, підмітила дещо інше, те, чого не зауважили б інші наґині. Дзюер мав найбільше в Хатенґраджі військо. І його дружинники були вельми досвідчені. Думки про це збудили уяву Віас.

— Чим ще ви займалися?

— Багато чим, пані Макероу. Довго розповідати.

— У вас, гадаю, є щось, варте моєї уваги?

Дзюер нахилив голову й усміхнувся. Йому не доводилося стикатися із суперечністю, з якою зіткнулася Сомеро Макероу. Він мислемовив до справжньої очільниці родини Макероу:

— Для мене честь — показати вам моє скромне зібрання коштовностей.

За наказом Дзюера слуги винесли з намету велику, важку скриню. Дзюер власноруч відчинив її.

І Віас побачила, що скриня повна дивовижних рідкостей. Вона здогадалася, що туди склали все найкраще, найкоштовніше. І всі ці речі були невеличкі — їх можна було легко взяти із собою. Як Віас і передбачила, Дзюер запропонував їй обрати собі подарунок:

— Беріть усе, що вам до вподоби.

— Ви справді дозволяєте? — усміхнулася Віас.

— Звісно, пані.

Вона знову всміхнулася. Дзюер заходився одну за одною виймати коштовності зі скрині, розповідаючи про їхнє походження. Віас слухала з виразом безмежної зацікавленості. Адже Дзюер володів багатством стократ більшим за скриню, яка стояла перед наметом. І це тішило Віас. Коли вільний потік розповідей Дзюера про його здобич раптово обірвався, вона потішилася ще більше.

Дзюер розгублено дивився в дальній кінець табору. Наближалися до зубів озброєні наґи — брудні, втомлені. Їх було багато. Спантеличені дружинники Дзюера почали хапатися за зброю, але прибульці на них навіть не глянули. Дзюер обернувся до гості. Не побачив і тіні збентеження на її обличчі й почав здогадуватися, що до чого.

— Хто ці наґи, пані Макероу?

— Це мій полк.

— Ваш полк?

— Так. Я забула вам мислемовити? Я — полковниця Червонодеревного полку, Дзюере. І я прибула в Хатенґрадж, щоб забезпечити оборону міста.

Дзюер не очікував такого від Віас. Поки він стояв ні в сих ні в тих, гостя взяла зі скрині меч із руків’ям у вигляді дракона й клинком — рогом на драконячій голові. Зображення дракона нагадало Віас Асхварі-таля, хоча насправді подібності не було.

— Який незвичайний меч!

— Навіщо сюди прибули ці вояки?

— Щоб поздоровити тебе, Дзюере. З тим, що матимеш можливість зробити вагомий внесок у війну. Ти маєш усе, що мені потрібно. Віднині твій табір стає моїм, а дружинники приєднуються до мого війська. Приведи мені найспритніших і найкмітливіших своїх підлеглих. А тебе призначаю сотником.

— Пані Макероу, я...

— Родина Сен потребує могутнього очільника, здатного підтримувати її процвітання, чи не так?

Як і завжди, коли в розмові траплявся несподіваний поворот, Дзюер закрив свідомість. Трохи поміркував, як відповісти Віас, і мислемовив єдину гідну відповідь, що спала йому на думку, водночас намагаючись укласти луску, яка вся стояла сторч:

— Щиро дякую за призначення, пані Макероу. Я вірно служитиму вам.

Хоча Дзюер мислемовив це з усією урочистістю, справити на Віас особливе враження йому не вдалося. Вона передчувала подив хатенґразьких наґинь: он як вправно приборкала зухвалого чоловіка. І відчула приємне збудження. Уявила, як незабаром її хвалитимуть. Так само, як тоді, коли вона вигнала з міста Само Фей. Віас дуже любила хвалу.

* * *

Над льодовиком займався світанок, хоча півнячі голоси там не лунали. Здавалося, сонце боялося безжального морозу. На видноколі здіймалися буревії. Приємної погоди того дня можна було не чекати.

Сонячні промені насилу пробралися до Останньої кузні й торкнулися повік шанованих гостей. Біхьон розплющував очі обережно, бо не мав певності, що вії не змерзлися. Довкола валялися неприбрані сліди нічних посиденьок. Біхьон сів на постелі, протер очі, роззирнувся й побачив, що посеред спальні сидить Кейґан.

— Кейґане! Ти бачив гарні сни? Коли повернувся?

— На світанку.

Біхьон жваво виліз із-під ковдри й на заздрість Кейґану заходився вмиватися — вогником, запаленим у долонях. У будівлі, спорудженій леконами для леконів, не передбачалася можливість митися. Та навіть якби вона й була, ніхто не наважився б на миття в такій холоднечі. Але доккебі могли легко собі зарадити. Освіжившись, Біхьон усівся навпроти Кейґана.

— Ти, виходить, не лягав спати? Мабуть, почуваєшся так собі?

— Зі мною все гаразд. Закінчуймо пусті балачки. Дорогою назад я бачив удалині світло. Сьогодні прийде ще один лекон. Повідом Тінахана.

Але це повідомлення не стало Тінахану в пригоді. Він днями й ночами тільки й робив, що витріщався в білий простір. Уже розгледів у шалених вихорах леконячу постать і кинувся зустрічати прибульця із завзяттям, яке знову налякало Сіру — коваля мечів. Цього разу жертвою зустрічі з Тінаханом стала леконка, його ровесниця. Після того, як з’ясувалося, що вона не втілення божества, і їй пояснили, чому її піддали випробуванню, нова гостя дала Тінахано-ві добрячого ляпаса. І не тому, що не змогла йому поспівчувати. Навпаки, ця леконка була передбачлива. Хотіла провчити його, щоб не втнув нічого подібного з наступним відвідувачем кузні. Але Тінахан, розчарований і розгніваний, не був готовий до повчань. Між ними зав’язалася така галаслива сварка, що нажаханий Біхьон утік, а Сіру дуже збентежився. Прибігли кількадесят молодиків, схопили сперечальників за руки та розтягли. Але вони все одно довго й невтомно кукурікали здаля, вигукуючи лайку та прокльони.

— Щоб талий лід звалився на твою дурну довбешку!

— Щоб ти до риб потрапила!

Підслуховуючи зі схованки цей обмін лайкою, у якому лекон і леконка уникали назви певної рідини, Біхьон навіть розважився. Зрештою Сіру ввірвався терпець, і він увійшов до спальні розвідників.

Тінахан був весь у крові. Доккебі й люди сказали б, що він отримав у бійці страхітливі рани. Але як на лекона, то були лише дрібні подряпини. Біхьон не міг пересилити себе та підійти до пораненого Тінахана, тому обробляти рани заходився Кейґан. Він кружляв навколо велетня, який сидів на підлозі, обтирав кров і накладав пов’язки там, де було висмикнуто пір’я. Сіру розмістився перед Тінаханом і спрямував на нього обурений погляд. Тінахан спершу намагався вдавати, ніби цього не помічає, а дослухається до завивання вітру за вікном. Проте довго не протримався.

— Я завинив. Вибачте.

Сіру склав руки на грудях і суворо мовив.

— Тінахане, я оце думаю, чи не час вимагати вашого виселення з кузні.

Тінахан здригнувся від переляку й підбив руку Кейґана, який ще займався обробкою ран. Кейґан роздратовано закотив очі.

— Як ви можете таке казати?! Ми ще не знайшли втілення! Поки черепок тут, ми нікуди не підемо.

— Звісно, я розумію, що ваша справа не завершена. Але, мабуть, нічого складного в ній немає?

Тінахан сторопів. Замість нього відповів Кейґан, одночасно спираючись ногою на спину Тінахана, щоб міцніше затягнути пов’язку:

— Так, випробування проводить сама миска. Ми тільки носимо сюди-туди уламки. А чому ви запитуєте?

Біхьон так само сидів, відвернувшись від закривавленого товариша, але його почала розпирати цікавість, і він ледь повернувся. Сіру хвильку повагався і зрештою нерішуче мовив:

— Випробовувати нових гостей... міг би я.

— Ви?

— Я зберігатиму в себе згорток із черепками, а коли хтось прибуде — виноситиму його. Виявлю втілення — повідомлю вас...

— Повідомите? Тобто ви хочете, щоб ми пішли звідси?

Сіру відверто заявив:

— Якщо чесно, хочу.

Розвідників, безперечно, спантеличила заява коваля. Навсібіч від Останньої кузні простягалася мертва пустка. Від бодай якогось житла кузню відділяли кілька днів шляху. Можна було зрозуміти, що Сіру виганяє їх у Лахоцин.

— Визнаю, Тінахан не вміє поводитися в гостях. І господар має повне право позбутися гостя-бешкетника. Але все-таки прошу вас передумати. Чи не погодитеся ви прийняти обіцянку дотримуватися правил пристойності? Будь ласка, не виганяйте нас. Адже до Останньої кузні десять днів ходу через сніги й льодовики.

— Я не такий холоднокровний, як ви могли подумати. Ви заговорили про ввічливість із боку гостя. Я знаю, що й господар мусить пам’ятати про пристойність. Так, виганяти вас — це занадто. Але все не так просто.

— А в чому річ?

— Ви давно бачили пані голову кузні?

Тінахан з Біхьоном знічено перезирнулися. Кейґан мовчки задумався. Коли загін розвідників прибув до Останньої кузні, вони перевірили всіх, хто тоді тут був. Зустрічалися і з пані головою. З’ясувалося, що вона теж не втілення, тому нею розвідники більше не цікавилися.

— Тобто так і є, значить. У вас не було до пані голови жодної справи, та й вона постійно зайнята.

Сіру пом’явся і додав:

— Пані голова нині... трохи нездужає.

— У неї небезпечна хвороба?

— Ні, вона видужає. Просто поки що їй важко пересуватися. Тому й до ковалів вона останнім часом не виходить. Прошу не сприймати це як звинувачення, але гамір, який здіймає Тінахан, їй заважає.

Отже, Сіру просив розвідників залишити кузню тому, що пані голова захворіла. Тінахан сердито бурмотів, мовляв, думав, що їх виганяють через сутичку з тією негідницею, якій він побажав опинитися в гостях у риб. На його бурмотіння ніхто не зважав. Сіру додав, наче щоб заспокоїти засмучених гостей:

— Якщо виявлю уособлення — негайно відправлю до вас у Лахоцин. І ви з ним чи з нею вирушите на пошуки уособлення Бога, якого ніде немає. Гадаю, тобі, Кейґане, і тобі, Біхьоне, в Лахоцині буде значно зручніше. Адже там живуть люди, а не лекони.

Кейґан не знайшов відмовки, щоби просити дозволу залишитися в Останній кузні. Його товариші нічим допомогти не змогли, і Кейґан пообіцяв, що загін вирушить у путь, щойно вщухне буревій, а також побажав пані голові якнайшвидшого одужання. Сіру подякував і пішов собі. Ледве дочекавшись, коли за старим зачиняться двері, Тінахан почав з неабияким запалом клясти й лаяти відому всім леконку. Біхьону це набридло.

— Тінахане, розумію, що у вас, леконів, не так, як у інших племен. Та все-таки невже можна так сваритися із жінкою?

— Ти бачив, який у неї паскудний норов? Не дивно, що в такому віці вона ще без пари.

Біхьон важко зітхнув і враз збагнув: щось тут не те.

— Кажеш, вона незаміжня? А звідки тобі це відомо?

— Та не відомо мені нічого. Сьогодні вперше стрілися.

— А чому ти припустив, що та леконка без пари?

— Вона ж прийшла замовити зброю. Без сумніву, має певне бажання, причому сміховинне. Навіщо заміжній зброя, покумекай сам? Заміжній не треба йти на пошуки судженого! А! Ні, ні! Вона, певно, хоче отримати зброю, бо замислила вбивство чоловіка. Так! А як інакше? У неї божевільний погляд!

Біхьон не зміг дібрати підхожого слова, щоб описати стан Тінахана, і розсудив, що той просто образився на леконку. Кейґан якраз закінчив лікувати Тінахана, сказав Біхьонові, що можна обернутися, і додав:

— Хуртовина посилюється. Навряд чи в таку негоду хтось найближчим часом сюди прийде. Тінахане, лягай, виспися добряче, хай рани загояться. І ти поспи, Біхьоне, поки можна. У дорозі нам вилежуватися не вдасться.

Біхьон погодився й улігся. Тінахан теж постелив собі, але не ліг відразу, а задумливо мовив:

— Якось дивно це все.

Кейґан, розправляючи ковдру, зітхнув:

— Мені не здалося, що очі тієї леконки блищали від бажання вбити чоловіка.

— Та ні! Я не про неї. А про слова Сіру.

— Які саме?

— Чому він нам розповів про нездужання пані голови? Наче пишається її хворобою.

Кейґан зрозумів, що здивувало товариша.

— Мабуть, тому це сказав, що він прямодушний. Або хотів виказати нам пошану.

— Як це — пошану?

— Лекони не люблять зізнаватися у власній слабкості. А Сіру з поваги до нас сказав правду.

Тінахан подумав, що Кейґан, можливо, угадав, що було в старого коваля на думці, й урешті ліг спати.

Наступного дня завірюха припинилася, і коваль Сіру випровадив гостей. Тінахан ішов пішки, Біхьон полетів верхи на Нані, а Кейґан сів у сани із собачою упряжкою. Біхьон, огорнутий доккебінським вогнем, просувався швидше за всіх. Він перший дістався Лахоцина й двічі прилітав до загону та повертався назад: підвозив товаришам харчі й паливо. Коли сили Тінахана вичерпувалися, він сідав до Кейґана в сани, але собаки щоразу здіймали страшний гавкіт, тому відпочивати таким чином він старався якомога рідше.

За дев’ять днів Тінахан і Кейґан без особливих пригод досягли Лахоцина. Біхьон уже чекав на них у корчмі, де став на нічліг. А ще він приготував для Кейґана дещо приємне. Те, чого Тінахан нізащо не торкнувся б, навіть руку дав би відрубати, аби не торкатися, — воду для миття. Якщо не враховувати протирання обличчя снігом, на яке Кейґан наважився кілька разів за рік, проведений у Останній кузні, він не мився жодного разу.

Надворі тріщав мороз, і купання скидалося на прогулянку під дощем. Пара здіймалася густими клубами та осідала на холодній стелі краплями, що падали на Кейґана. Лекон це сприймав як самокатування. Кейґан погладив м’язи, розслаблені в теплій воді, й оглянув праву руку.

Людське тіло не пристосоване до такого великого меча, як Незламний. Кейґан досі не був упевнений, що його можна вважати людиною, але з вигляду правої руки розумів, що таки є нею. Колись він сподівався, що зможе привчити тіло до ваги меча, але надії не справдилися. Як то мовиться, до місяця не дострибнеш. Так і з рукою Кейґана. Вона руйнувалася, не витримавши багаторічного навантаження, до якого не здатна призвичаїтися через обмеження, накладені природою.

І Кейґана це не особливо засмучувало.

— Пісня араджитських воїнів?

Почувши голос, Рюн обернувся. На нього дивився Жар. За плечима уособлення божества вогню Рюн помітив прозорий димок. У наґа в грудях захололо. Цей дим сотався вже кілька днів.

Заглядаючи в обличчя Рюну полум’яними очима, Жар сказав:

— Воїн сидить, прихилившись до великого старого дерева, та думає, що не хотів би померти, упавши на сиру землю. Він вирішує блукати світом, поки не розсиплеться на порох його мертве тіло. Ця пісня не для наґа. Та й взагалі негоже наґу співати.

— Я не знаю інших пісень.

Рюн кивнув на Беміона, який міцно спав, поклавши голову йому на коліна. Жар усміхнувся.

— Оце колискова! А навіщо ти мене покликав?

— Хотів попросити кудись піти зі мною. Тут неподалік — піраміда дуоксінів.

— Де живе та пливка бридота? Добре. Я спалю потвору.

Жар гадав, що Рюн тієї ж миті підведеться і вони попрямують до піраміди. Проте Рюн не поворухнувся, тільки пронизував його поглядом. Жар роздратовано спитав:

— І що?

— Не треба його спалювати. Мертвоспад давно чекає на тебе. Ти уособлення, і він сподівається, що ти зможеш розказати, чому дуоксіни втратили Бога. Хотів у тебе особисто запитати. І нетерпляче очікував зустрічі.

— Он моя відповідь, — буркнув Жар, указуючи великим пальцем собі за спину.

Рюн збагнув, що він натякає на дим від спаленого Фероґраджа, і рвучко відвернувся, бо від цього видовища настовбурчилася луска. Глянув на сонного Беміона.

Дим позначав місце страшної бійні. Спалений Фероґрадж посилав у небеса звинувачення. У день нападу на місто Рюн із заплющеними очима націлив вогонь Асхваріталя туди, звідки линули мислеблагання не вбивати. Він відчув усе, що відчули наґи, помираючи. Відчув, як матері, звиваючись від болю, пригортали до себе дітей. Відчув тих, хто ховався від вогню в глеках з водою і втрачав там свідомість від холоду.

Найбільше вразила Рюна одна стара наґиня. Побачивши в небі дракона, який вивергав полум’я, вона спокійно вийшла в садок біля свого будинку, винесла жаровню й навела погляд на Рюна. Він відчув думки старої та мимоволі розплющив очі. Наґиня змочила руки в мисці з водою і побризкала жаровню. Ошелешений Рюн на мить застиг. Асхваріталь повернув голову в бік наґині. Рюн отямився й хотів зупинити дракона, але запізно. Стару жінку вже проковтнула хвиля вогню.

Спогади скаламутили свідомість Рюна. Раптом голос Жара повернув його до дійсності.

— Ось чому він просив, щоб я особисто прийшов.

— Що?

— Щоб спалити, я мушу прийти особисто!

Рюн не відразу зрозумів, про що йдеться. Коли свідомість прояснилася, він розгнівався.

— Чому ти все торочиш, що треба його спалити?!

Крик Рюна налякав Беміона, і той прокинувся. Вояки, які в благоговійному страху підслуховували розмову, миттю повідверталися. Рюн погладив Беміона по голові, щоби заспокоїти, але не зводив погляду із Жара. Той мовчав, обмірковував відповідь. Драконодухий не міг проникнути в думки божественного уособлення.

Нарешті вуста Жара заворушилися. Його слова нажахали Рюна.

— Причина має стосунок до тебе. Через Королеву-тигрицю.

Рюн не міг і слова вимовити. А Жар вів далі:

— Цей збочений потік мертвеччини оскаженіє від люті, щойно дізнається відповідь. Мені він нічого не заподіє, та з ним з’єднані свідомості двадцяти двох дуоксінів, які охороняють королеву. Варта нападе на неї. Допетрав тепер, жениху ув’язненої Богині?

— Але чому він оскаженіє? — насилу вичавив із себе Рюн. — Утрата Бога — наслідок якогось злочину?

— Злочин — доволі туманне поняття. Ось Асхваріталь спалив Фероґрадж. Це він скоїв злочин, чи ти, коли віддав наказ?

Рюн пригадав жаровню старої наґині й бризки води. Рюн був далеко від неї, тож погано бачив те, що відбувалося на землі. Проте відчуття були такі, наче він тоді стояв поряд з наґинею. Наґ опустив погляд на Беміона й похмуро сказав:

— Війну почали наґи. Мої холоднокровні одноплемінники навряд чи вважали, що війна — це коли ти вбиваєш ворога, а він тебе не вбиває. Почавши війну, вони розуміли, що сіверяни будуть захищатися.

— Знову ти верзеш дурниці.

— Чому?

— Вогонь — твій. Ти захотів їх спалити — і спалив. А тепер скиглиш. «Вони заслужили. А як же інакше?» Не будь жалюгідним. Позбудься слабкості. Сміливо пали їх із вигуком: «Не питайте, чому я вас палю. Вогонь — у мене!». Хто має меч — разить мечем. Хто має вогонь — спалює. Отак от, жениху ув’язненої Богині! У кого гострі зуби — кусає, у кого кігті — рве кігтями. Ось і все.

— Вогонь поглинає все, чого торкається. А ми не повинні бути такими. Звірі гризуть і рвуть кігтями, щоб наповнити шлунки. Нізащо не погоджуся з тим, що можна вбивати безпідставно.

— Нізащо?

— Так.

— Але ми зробили вас саме такими!

Рюн затремтів від жаху й глянув на Жара. Тільки тепер він збагнув, що спілкується не з привітним до всіх доккебі. Під шурхіт луски Рюн мовив:

— Ти хочеш сказати, що божества... навмисно створили нас здатними вбивати без причини?

— Не зовсім без причини. Причина є завжди й у всіх. Тільки не така жалюгідна, як та, що ти назвав.

— І яка ж?

— Ми створили вас істотами, яким потрібно їсти. — їсти?

— Авжеж! Такі вже ви. Таке життя. Усі тварини, рослини, усе живе мусить їсти. Без їжі життя неможливе. Ось як ми все влаштували. Щоб почати щось робити, вам треба спершу попоїсти.

Рюн невідривно й напружено дивився на Жара та важко дихав. А Жар, навпаки, здавався дедалі спокійнішим.

— Жити — означає їсти. Усі сміховинні діяння живих істот стають можливі лише після їжі. Не поїсте — нічого не зробите.

— Навіщо ти говориш те, що й так зрозуміло? До чого це?

— Те, що й так зрозуміло — найважливіше, Рюне Фею. Їсти — означає знищувати когось чи щось заради підтримання свого життя. Потік води видовбує в скелі заглиблення, але вода не їсть скелю. Скеля не підтримує життя води. Сокира рубає дерево — і теж не їсть його. А дерево ніяк не впливає на виживання сокири. Є різниця між знищенням заради їжі й просто знищенням. Але знищення є знищення. Ти втямив? Ми створили вас, як і решту істот у світі, здатними знищувати. Різниця в тому, що живі істоти знищують заради виживання. Це я й називаю словом «їсти». Неживі речі так не роблять. Потік, хвиля, вітер знищують, однак не підтримують цим свого існування. Вони не їдять. Лише знищують.

— Ви створили нас, щоб ми знищували? Тому ми мусимо постійно когось спалювати, різати, бити?

Жар посміхнувся. І нічого не відповів.

— Злочинів не існує, Рюне. Дуоксіни втратили Бога не через скоєний ними злочин. Та Мертвоспад все одно розлютиться. Якщо не хочеш, щоб так сталося, я його «з’їм». І таким чином підтримаю життя твоєї сестри. Те, що не хочеш або не можеш з’їсти сам, віддай іншому. Тож стули вже пельку й веди мене, куди треба. Твій Асхваріталь не пройде в піраміду, тому згодуй мертвеччину мені. Як ти сказав, вогонь поглинає все, чого торкається. А я і є вогонь. Ходімо!

Рюн із Жаром пішли до піраміди.

Рюн ту дорогу пройшов, мов сновида. Звик до гострих відчуттів, бо його життя останнім часом було схоже на похід крізь колючі чагарники в сорочці, зітканій з голок. І тепер його дивувало, що він не зважає на те, що його оточує. Про мандрівку до піраміди в Рюна залишилися напрочуд невиразні спогади. Він, приміром, чітко запам’ятав, як послизнувся в багні й ледь не впав. Земля в тому місці була дуже мокра, і будь-хто, навіть не драконодухий, який відчуває воду, міг зрозуміти, що ступати на неї не варто. Або врізався чолом у гілку, хоча її було дуже добре видно. До піраміди Рюн дійшов брудний і подряпаний, наче біг лісом із заплющеними очима.

Він пробирався крізь руїни давнього міста навколо піраміди й піднімався на неї, немов уві сні. І місто, і переходи всередині не змінилися. Але навіть незосереджений Рюн із притупленим сприйняттям тепер почувався в піраміді інакше. Переходи не здавалися йому заплутаними. Чутливість вела його куди треба. Щоразу, коли Жар залишав на долівці гарячий слід, Рюн помічав особливості кожного каменя — твердість, нерівність, стертість. Камені підказували шлях. І Рюн упевнено крокував у пітьмі.

Першого дуоксіна Рюн і Жар зустріли вже далеко від входу.

Це був звичайний дуоксін. Тобто вигляд він мав дуже незвичайний: три руки й чотири плеча. Дуоксін, здавалося, хотів, щоб кількість пліч і рук збігалася, і це вочевидь нездійсненне бажання завдавало йому нескінченного клопоту. Він відривав руку за рукою й переставляв на порожнє місце, але одному плечу все одно бракувало руки. Рюн зупинився на мить, заворожено спостерігаючи за його працею. А байдужий Жар пройшов повз дуоксіна, навіть не глянувши. Зайнятий переставлянням рук дуоксін не помітив Рюна й Жара. Наґ зрештою рушив за Жаром, але ще кілька разів обернувся.

Потім показалися ще кілька дуоксінів. Їх було значно менше, ніж минулого разу. Рюн припустив, що Мертвоспад наказав дуоксінам пропустити відвідувачів.

Ось і серцевина піраміди.

Минулого разу Рюн бачив Мертвоспад як тьмяне тепло, що бризкає з темряви. А тепер, відчуваючи вологу, що містилася в потоці мертвої плоті, бачив Мертвоспад цілком. Враження було моторошне й сумне, але Рюн чітко відчув збудження Мертво-спаду.

— Я стежу за вами здалека, Рюне Фею. Це з тобою пан Жар? — мислемовив Мертвоспад.

Рюн не зміг відповісти, бо Жар відтіснив його і вийшов наперед. Уособлення божества вогню спрямувало на Мертвоспад пекучий погляд.

— Ти справді спалиш його? Він чекав на відповідь тисячу років! Для тебе це дрібниця, а для нього — ціла вічність, — звернувся Рюн до Жара.

— Якщо не спалю, Королева-тигриця опиниться в небезпеці.

— Це ж не єдина причина, щоб його спалити? Коли ми це обговорювали, ти сказав, що назвеш причину, яка стосується мене. Тобто є ще принаймні одна, пов’язана зі мною?

— Твоя правда.

— І яка ж друга причина?

— Це тебе не стосується.

— Скажи.

Раптом до Рюна долинув мислевислів Мертво-спаду:

— Рюне Фею, вибач, що перебиваю. У вас важлива розмова? Якщо так, я зачекаю.

— Зачекай, будь ласка, — мислепопросив Рюн і сказав Жару вголос: — То яка друга причина?

— Тобі не треба знати. Не набридай і відійди.

— Коли я відійду, ти його спалиш, чи не так?

— Угадав.

Рюн настовбурчив луску й замислився, чи можна взагалі сперечатися з божеством. Подумав, що вподібниться до хранителів, які полонили Богиню, якщо виявить непокору. «Можливо, наґи всі такі непокірні», — сяйнуло Рюну.

— Поясни, бо не відійду.

Жар схилив голову набік і зареготав, випускаючи з рота й носа вогняні струмені.

— Ти зібрався зі мною битися, чи що?

— Я тільки намагаюся відрадити тобі це робити.

— А навіщо це тобі, руйнівнику Фероґраджа?

Жар рідко називав Рюна на ім’я. І звертання «руйнівник Фероґраджа» було просякнуте набагато сильнішою ворожістю, ніж «жених ув’язненої Богині». Рюну довго не вдавалося вкласти луску, яка нестерпно гучно шурхотіла. А Жар зі сміхом спостерігав за його марними намаганнями.

Рюн глянув на Жара. З тіла уособлення виходили круговерті тепла, які яскраво виділялися в холодному повітрі. Жар стояв непорушно, схрестивши руки на грудях, але Рюну здавалося, що він постійно рухається.

— У мене нема батька, — тихим низьким голосом мовив Рюн. — Він загинув п’ятнадцять років тому на моїх очах. Я виріс серед наґів, смерть у нас рідкість. Ми не живемо в страху, що будь-якої миті може померти родич, друг чи ти сам. Але мій батько зненацька помер. І я не міг наважитися вийняти серце. Усі, кого як знав, віддали свої серця у Вежу як запоруку безсмертя, а я не міг. Для мене вийняти серце було все одно що обрати невідворотну смерть. А ще загинув мій друг. І того дня я втік зі звичного мені світу. Став вогненаґом. Тому що хотів жити.

Рюн стиснув кулаки й відчув у пальцях биття крові.

— Святий Боже, ти сказав, що нас створено істотами, які мусять їсти. Так і є. Для підтримання життя. І життя істоти триває, поки вона знищує те, що лежить за межами її життя, щоб не розбилося її власне. Вона їсть. Жити — означає їсти. Я це добре зрозумів.

Рюн приклав долоню до грудей. Цей мимовільний неквапний рух був дуже красномовний. Рюн розплакався.

— Не знаю, навіщо зараз це кажу. Не можу пояснити, навіщо мені захищати Мертвоспад від загибелі.

— Не можеш, значить? — Жар зміряв Рюна пильним поглядом.

У його голосі наґ відчув те, чого раніше ніколи не відчував. Жар мовби м’яко, терпляче пропонував спробувати пояснити ще раз. Але Рюн не міг надати пояснення. Обливаючись срібними слізьми, він похитав головою.

— Не можу.

Жар помацав підборіддя. Від тертя пальців об шкіру посипалися іскри.

— Я дам тобі одну підказку, — рішуче мовив він. — Тільки більше не допитуйся. Я хочу спалити цю мертвеччину, що тече, наче сльози, щоб декого врятувати. Полонену особу, у якої вкрали її силу.

Рюн затремтів.

— Невже... існує зв’язок між нашою Богинею і Мертвоспадом?

— Сказав же, не допитуйся, Рюне Фею. Ти драконодухий, тож легко знайдеш дорогу назад. Виходь із піраміди.

Рюн хотів був заперечити, та Жар мовив суворим голосом божества:

— Іди!

Рюн не міг відмовитися від виконання цього наказу. Він потупився й пішов, щораз пришвидшуючи крок. Невдовзі вже біг щодуху.

А Жар дивився на спантеличеного Мертвоспада. Той так довго чекав, що хтось прийде і дасть відповідь на запитання, яке так його мучило. Аж ось цей хтось стояв перед ним, але тлумач зник, і тепер розмова не могла відбутися. Мертвоспад, як раніше, спрямував течію вгору й перетворився на «змію». Навис над Жаром, вигинаючись, щоб хоч якось виказати своє розчарування. І тоді Жар узявся в боки й несподівано передав йому повідомлення. Мертвоспад здригнувся.

— Ти вмієш мислемовити!

Жар знову передав повідомлення. Мертвоспад, шалено звиваючись, мислемовив:

— Ні? Не вмієш? Що ж, хай буде так. Я розумію тебе. Благаю, розкажи, розкажи! Чому дуоксіни втратили Бога?

— ...

— Не втратили? А що тоді сталося?

— ...

— Просиш, щоб я обірвав зв’язок?

Мертвоспад обірвав зв’язок із двадцятьма двома дуоксінами, що служили вартовими в Королеви-тигриці. І лише по тому збагнув, що не зможе його відновити. Жар передав наступне повідомлення.

— Не зрозумів, про що ти. Але я обірвав взаємини з тими дуоксінами, тож ти можеш уже розказувати. Як це — не втратили Бога?

І Жар розказав.

* * *

Тінахан вибіг надвір, і вкриті льодом двері задвигтіли від пориву вітру. Вітер дмухнув у приміщення і все там перекинув. Розгублений Біхьон не знав, за що хапатися насамперед. І вирішив для початку зачинити двері. Повернувшись від дверей, сказав Кейґану:

— Оце ти втнув! Усе одно, що лякати когось, вискакуючи з-за рогу з несамовитим криком. Не знав, що ти полюбляєш подібні розваги!

— Поклич Тінахана. Хай повернеться.

— Він не повернеться, поки ти не витрешся й не вдягнешся, хіба сам не розумієш?

Кейґан чудово це розумів, тому заходився швидко витиратися. Але в поспіху не встиг витертися як слід, і одяг прилипав до вологого тіла. Кейґан роздратовано сіпався.

— Уперше бачу тебе таким незібраним. Що трапилося? — здивувався Біхьон.

Тінахан погодився із цим зауваженням. Він не втік далеко, тож товариші в будинку почули його вигук:

— Так-так! Що за коники ти викидаєш? Навіщо вискочив мокрий з купелі?

— Тінахане, ти тут, біля вікна? От і добре. Піди до корчмаря та передай, щоб підготував сани. Я негайно виїжджаю до Останньої кузні. Біжи мерщій!

Надворі запала тиша. Тінахан чи то язика проковтнув від подиву, чи побіг якнайшвидше виконувати доручення Кейґана. Біхьон спробував заспокоїтися.

— Бачу, ти поспішаєш, — сказав він. — А їхати на санях — довго. Ліпше я підвезу тебе на спині жука. Гаразд?

Кейґан, який заклопотано встромляв руку в рукав, на хвильку застиг. Зиркнув на Біхьона й похитав головою.

— Тобі не можна зі мною. От якби Тінахан побіг... Ні... Ні! Ми повинні йти разом, утрьох!

— А чому мені не можна?

— Там, можливо, доведеться дивитися на кров.

І тут Кейґан збагнув, що залишився сам.

Узяв Незламного, поклажу та вийшов надвір. Перед корчмою стояли не сани із собачою упряжкою, які Кейґан сподівався побачити, а схвильований Тінахан зі збільшеними від напруження м’язами. Він обережно спитав у насупленого Кейґана:

— Біхьон сказав дещо дивне. Ти часом не зібрався воювати з Останньою кузнею?

— Хіба я з глузду з’їхав?

— Тоді що це Біхьон верзе?

— Він правильно почув. Але я не чинитиму в кузні насильства. Часу обмаль, Тінахане. Треба вирушати. Утілення знайшлося.

Тінахан і Біхьон так і прикипіли до землі. Тінахан, затинаючись, промимрив:

— У-уті-утілення? 3-знайшлося?

— Я щойно здогадався. Черепок не може помилятися. Утілення — в Останній кузні. Ще не забув, як бився з леконкою? А навіщо вона прибула?

Нещасний Тінахан мало не знепритомнів.

— Та, що задумала вбити чоловіка?! Вона тут до чого? Це вона?!

Від цього припущення ледь не знепритомнів Кейґан. Він розгублено витріщився на лекона, але отямився й подумав, що від того допомоги не буде, і сам побіг по сани. Тінахан з Біхьоном провели його поглядами й прожогом кинулися збирати свої речі. Зовсім скоро Тінахан і Кейґан уже віддалилися від Лахоцина. А Біхьон затримався трохи, щоб закупити харчів на дорогу.

Деоні Дальбі нетерпляче крокувала сюди-туди в таємному приміщенні над пропускною брамою Сіґуріатської платної дороги. Їй знадобилося зовсім мало часу, щоб дізнатися, що довжина сховку — сімнадцять кроків. Тепер її цікавило, на скільки зменшиться число кроків, якщо зміряти цю відстань широкими стрибками.

Полковнику Барса Долю було вже за шістдесят, та він ніколи не вважав себе застарим для успішного засвоєння нових навичок. І був правий. Він вчасно притиснувся до стіни, щойно Дальбі без попередження почала бігти. Проминаючи повз нього, дівчина була вражена спритністю старого. Барса відвернувся, щоб уникнути її погляду.

Та за мить сам підійшов до бігунки. Через те, що Дальбі подивилася під час своїх вправ на нього, вона відволіклася, врізалася в стіну й упала. Барса зітхнув і подав їй руку.

— Я взагалі-то не хотів пхати носа не у своє просо, але прийми пораду: коли біжиш, дивися вперед.

— Дякую за пораду, пане полковнику!

— Нема за що. А навіщо ти побігла ще раз?

Вислухавши пояснення Деоні, Барса спохмурнів. Трохи раніше вона вже зненацька кидалася бігти й необачно наступила полковникові на ногу. Він почав вимагати пояснень, і Деоні сказала, що хотіла перевірити, чи не стане в схованці прохолодніше від швидкого руху. Барса похвалив її завзяття, але сказав, що варто поберегти сили. Він не уявляв, хто і в який спосіб міг би вгамувати цю підлеглу, якій закортіло виміряти довжину приміщення. Тож не віддав жодного наказу, а тільки з гірким виразом на обличчі дивився на стіл, що стояв посеред приміщення.

На ньому лежали рядком п’ятеро воєвод-хранителів. У чотирьох животи були прикриті шматками тканини, яка звисала з боків столу, а кінці її були занурені в глечики з водою.

Це просте пристосування дозволяло охолоджувати тіла воєвод-хранителів. Вода просочувала тканину й піднімалася волокнами вгору. Наґи постійно були мокрі. Таким чином вода вкупі з високогірним холодом тримала їх у стані заціпеніння. Цей спосіб був значно безпечніший, ніж утримування наґів у глечиках, де вони могли захлинутися.

Отже, четверо хранителів спали, а з п’ятого прибрали мокру тканину, щоб отямився.

Нарешті він розплющив очі. Барса підморгнув своїм воякам, і вони витягли з піхов зазубрені мечі. Хранитель поволі прокидався. Неквапно роззирнувся навколо. Барса дав йому час зрозуміти, що відбувається.

— Ви мене розбудили, значить, Бамбуковий полк уже пройшов браму, чи не так? А чому розбудили тільки мене?

— Вони повернулися, Ківейне. Не здогадався? Тебе не дивує, що ти здатний рухатися?

Ківейн ще не повністю оклигав після заціпеніння, не опанував своє тіло. Навіть губами ворушив з неабияким зусиллям. Обміркував почуте й сказав:

— І справді, мені холодно, але я можу хоч так-сяк рухатися. Значить, головний воєвода Ґалотек недалеко.

— Так. І біля укріплення точиться битва. Зараз наґи тимчасово відступили.

— Раз головний воєвода привів полк назад, ваша хитрість не вдалася, еге ж?

— Певно, що так. Твої одноплемінники знаються на доккебінських примарах краще, ніж ми думали.

— Он як. То навіщо ж мене розбудили? Чого від мене хочете?

— Ваш головний воєвода задумав щось незрозуміле. Старійшини повідомили, що Бамбуковий полк зараз завзято рубає дерева, щоб збудувати знаряддя для облоги укріплення. Я не можу повірити!

Ківейн стрепенувся.

— Наґи рубають дерева?!

— Що? А-а-а! Так, це дивно. Але хвилює мене інше. Не знав, що ваше плем’я вміє таке будувати. А ще старійшини вивідали, що ваш головний воєвода — збирач душ. Не уявляю! Наґ — збирач душ. Хіба таке буває? Тобі щось про це відомо?

— Наґ не міг стати збирачем душ із власної волі. Його обрав попередній збирач. Колись один збирач душ перетнув Кордон. Хотів дізнатися, як це — жити по-назькому. І випадково перестрів головного воєводу Ґалотека. Тепер ти знаєш те саме, що і я.

— Що ж... Гм. Я дізнався, що вони вміють, але й гадки не маю, які в них наміри. У вас, наґів, як я чув, не заведено рубати дерева. Але Бамбуковий полк взявся до цього.

— Згоден, це дивно.

— О, я більше не дивуюся. Є певне пояснення.

Ківейн підозріливо глипнув на Барсу. Той, посміхаючись, мовив:

— Наґи ладні піти на будь-які жертви, щоб визволити дуже важливу для них особу. Ця особа — хтось із вас п’ятьох.

Ківейн збентежився. Барса підняв руку та вказав на нього.

— Здається, їм потрібен ти. Бо ти завжди говориш за всю п’ятірку.

— Так, я важлива особа. Для себе самого. Та до чого ти хилиш, не розумію. Ти помиляєшся.

— Годі, Ківейне. Ти не викрутишся. Чого це раптом наґи накинулися на дерева, га?

— Мабуть, знайдеться інше пояснення.

— Я вже все знаю. Вони рятують тебе. Тож маю до тебе пропозицію.

Ківейн вирішив вислухати, перш ніж відмовлятися. Барса махнув рукою в бік вікна й сказав:

— Нам треба до замку Тисячі всесвітів. А вийти з укріплення ми не можемо, бо на нього напосідають наґи. Ми віддамо їм тебе, зате отримаємо дорогу.

— Як це?

— Я про стару дорогу Королеви-з’єднувачки. Це трохи віддалік звідси. Дорога нині занедбана, пройти нею зможе тільки невеликий загін. Ми могли б сьогодні вирушити й до ранку перейти хребет. Поки ми йтимемо, Бамбуковий полк має бути тут, біля укріплення, щоб вартові платної дороги бачили. Якщо полк відійде, вартові відразу тебе стратять. Уторопав? Тебе відпустять завтра, коли ми вже будемо далеко. І тоді наґи разом з тобою неквапно рушать уздовж хребта.

Ківейн не знав, що й казати. На щастя, Барса не чекав на відповідь.

— Полеж поки що, нагрійся, зачекай. Скоро ми тебе виведемо до вікна на верхньому поверсі укріплення. І ти перекажеш своїм нашу пропозицію. Ми могли б послати до наґів старійшину, але якщо вони почують усе від тебе, вийде більш переконливо. Домовилися?

Барса й Деоні вийшли зі схованки. Вояки із зазубреними мечами залишилися стерегти Ківейна. Той замислився про своє складне становище, і від напружених міркувань у нього розболілася голова.

Щоб стримати бажання бігти, Деоні, яка йшла поряд з Барсою, завела розмову.

— Пане полковнику, дозвольте до вас звернутися.

— Дозволяю.

— Ви такий мудрий! Як ви здогадалися, що воєвода-хранитель Ківейн дуже важлива особа? І хто він такий?

Барса обернувся до Деоні й зненацька вибухнув щирим сміхом та похитав головою.

— Цей бовван для них настільки ж важливий, як і решта четверо.

Очі Деоні покруглішали.

— Що це ви говорите? А як же дерева? Хіба наґи їх рубають не заради його порятунку? Ви ж самі так сказали.

— Ні. Наґи добуваються пропускної брами не заради звільнення Ківейна чи всіх воєвод-хранителів заразом. Їм треба якнайшвидше повернутися на Південь. Північне військо просувається до Хатен-ґраджа, і Ґалотек рветься захищати місто. Тому Бамбуковий полк зараз такий настирливий.

— А чому тоді ви так наголошували на важливості Ківейна?

Барса всміхнувся.

— Сотнице Дальбі, вони нещодавно самі сказали, що хочуть пройти на південний бік. Якщо дізнаються про існування іншого шляху, як вони вчинять? Я от думаю: цієї ж ночі Ґалотек відведе весь полк на стару дорогу Королеви-з’єднувачки. І сміятиметься собі тихцем з нашого дурного здогаду про важливість цього Ківейна.

Деоні наморщила чоло, обмірковуючи слова Барси, потім захоплено скрикнула. Барса кивнув.

— Мені це підказали вартові платної дороги. Стара дорога Королеви-з’єднувачки не просто в поганому стані. Вона непрохідна. Навіть лекони там не ходять, а користуються Сіґуріатською платною дорогою. З очевидної причини. Та Ґалотеку це невідомо. Ось хай і веде туди свій Бамбуковий полк. А ми трохи згодом підемо за ними, а коли вони вткнуться в скелі, нападемо зненацька. Уся увага Ґалотека прикута до погоди. Йому потрібно постійно гріти повітря. Тож він не помітить, що ми за ними ув’язалися. Щоб зупинити нас, Ґалотек муситиме відірватися від управління погодою. Але тоді наґи померзнуть. Вони хочуть прорватися на Південь, а ми їх не пустимо. Ми мусимо зробити все, аби Ґалотек не зійшов із Сіґуріатського хребта! Зрозуміла?

— Так, пане полковнику!

Ківейн піднявся на верхній поверх, як пропонував Барса. Ґалотек уже під’їжджав до укріплення, бо Барса передав через старійшину запрошення підійти для перемовин.

Ківейн визирнув у вікно. Його оточували озброєні вояки. Здаля, з-за повороту виїхав Ґалотек на коні. Ківейн відчув, що повітря поступово теплішає. Але Ґалотек не був джерелом тепла, як подумав Ківейн.

Ґалотек самовпевнено під’їхав доволі близько до брами, на відстань, де його могли дістати стріли. Коли він зупинився посеред дороги, Ківейн почав передавати мислевислови. Вирішив висловлюватися стисло. Соромився не лише того, що опинився в полоні, а й того, що не зміг приховати свою особистість. Барса стояв поряд з Ківейном, переводячи погляд з нього на Ґалотека й назад.

Вислухавши верховного хранителя, Ґалотек надовго поринув у роздуми. Коли Ківейн, Барса й Деоні вже закипіли від нетерплячки, він зрештою відповів уголос:

— Тут криється якийсь обман. У цих горах немає іншого проходу, крім платної дороги.

Ківейн розгублено зиркнув на Барсу, ніби просив роз’яснення. А той мовчки витріщався на Ґалотека.

— Стара дорога Королеви-з’єднувачки непрохідна, — мовив Ґалотек. — Цю хитрість вигадали вартові платної дороги. Тоді... Е-ех. Навіть подвійний обман. Хотіли нас загнати в глухий кут і напасти. Не знаю, хто це намудрував, та визнаю, винахідливий супротивник.

Барса Доль процідив крізь зуби:

— Трясця! Він же збирач душ. Мабуть, у ньому є душа вартового платної дороги.

Поки Джукведо говорив уголос, Ґалотек мисле-мовив Ківейну:

— Ваша Превелебносте, вибачте за нечемність, але мушу сказати прямо. Якщо безбожники з’ясують, хто ви, можуть вчинити з вами вкрай жорстоко. Вони вас не шанують і не цінують. Я щойно порадився зі старшим воєводою Сармаком, який чудово знає цю місцевість, і він стверджує, що безбожники замислили подвійний обман.

Ґалотек у загальних рисах ознайомив Ківейна із задумом Барси, про який дізнався від Джукведо. Ківейна вразила підступність ворогів, але самовладання він не втратив. Ґалотека так розізлив його спокій, аж луска в нього почала підніматися, проте він постарався мислемовити стримано:

— Ми врятуємо вас, превелебний. Але для цього потрібно, щоб ви не привертали зайвої уваги безбожників. Не хвилюйтеся. Ви скоро будете на волі.

Джукведо Сармак уїдливо дражнив Барсу. Той насуплено вислуховував, водночас обмірковуючи відповідь. Але Джукведо мовби раптом забув, із чого почалася розмова, і почав звертати грізні вигуки до вартових платної дороги.

— Гей, негідники! Настав час вам розпрощатися з пихою. Ми витягнемо вас із цього клятого укріплення, де ви ховаєтеся, мов звірі в печері! Позагортаємо в шкури ваших любих гірських козлів і поскидаємо в ущелину! Там і буде ваша спільна могила!

З укріплення долинули грубі прокльони та лайка вартових. Вони взагалі-то не збиралися втручатися в протистояння перехожих, тобто північного війська та наґів, але не змогли пропустити повз вуха образу. А помічник Кей, який спостерігав за подіями з вікна покою пані голови варти, зауважив, що наґ лютує якось надмірно.

Обурені крики вартових тільки смішили Джукведо.

— Сучі діти! Двісті п’ятдесят років тому ви взяли з мене десять срібних монет. І де ваша тодішня пиха?

Вартових і сіверян ці слова вельми спантеличили. А помічник Кей відчув, як поза спиною пробіг холодок. Він протер очі й пильніше придивився до наґа, який надривно кричав.

— Не може бути...

Джукведо розійшовся не на жарт. Голос його, вириваючись із назького горла, звучав моторошно й прекрасно.

— Прочистіть вуха, гірські розбійники, та слухайте! Я подолав смерть і повернувся! Джукведо Сармак знову на Сіґуріатській платній дорозі!

Барса Доль упізнав це імя. Спершись безсило на підвіконня, він відчайдушно заволав:

— Майстер смерті!

Нажахані вартові мовчали. Їхня мовчанка тішила Майстра смерті. Він підняв правицю — і з неба градом посипалися каменюки. Це випустили заряди назькі метавки, споруджені в скорботі за деревами заради звільнення верховного хранителя.

Джукведо не рушив з місця, хоча над головою в нього зі свистом пролітали незліченні камені. Тільки холодно посміхався.

Стоячи на сходах перед Останньою кузнею, Сіру примруженими очима вдивлявся в білий обшир льодовика. Поряд стояв знічений Біхьон Шрабль. Йому було вкрай неприємно перебувати тут у цілковитому незнанні, без товаришів.

— Скоро мають бути... Може, ще раз злітати подивитися? — нерішуче запропонував він.

— Не треба. Он вони. Уже бачу.

Біхьон придивився до пагорба на обрії і справді розгледів там якусь цятку. Незабаром вона перетворилася на двох виснажених мандрівників — лекона й людину. Видовище було неймовірне: сани тягнув Тінахан, а собаки розташувалися на санях разом з Кейґаном. Чому вони помінялися місцями, навіть не треба було запитувати.

Тінахан насилу дотягнув сани до Останньої кузні й упав у сніг. Кейґан звісив із саней тремтячі ноги. Сіру, який чекав на гостей з обуренням у душі, не посмів навіть голос підвищити, коли побачив, у якому вони стані.

— Якщо чесно, не сподівався вас сьогодні зустріти. Як вам удалося доїхати всього за п’ять днів? Ви, мабуть, ледь живі.

Кейґан не міг нічого відповісти, бо мусив спершу віддерти з обличчя шар наморозі.

— Мені дуже, дуже шкода, але всередину вам не можна, — понуро мовив Сіру.

Тінахан так здивувався, що вмить забув про втому й скочив на рівні. А Біхьон із байдужістю дивився в безмежний простір, туди, де стояв величезний сніговий дім із закругленим дахом, які будують лахоцинці. Сіру вказав на той дім і пояснив:

— Для вас приготували це помешкання. З вигляду непривабливе, та в ньому доволі затишно. Біхьон уже там ночував.

Доккебі підтвердив, що непогано провів ніч у сніговому будинку, запаливши доккебінський вогонь. Кейґан вислухав без жодних зауважень, нарешті розтулив рота й хрипко промовив:

— Ми зайдемо в кузню.

— Мені складно пояснити причину, та вам туди не можна.

— Я розумію причину, — прохрипів Кейґан.

— Що? Що ти розумієш?

— Розумію, чому ви нас не пускаєте.

Сіру здивовано глянув на Кейґана. Той відсапався й продовжив:

— Розумію, чому ви нас не пускаєте, та доведеться на деякий час забути про забобони.

— Що ти верзеш?

— Ми не проведемо із собою до кузні злих духів. До втілення злі духи взагалі не здатні причепитися.

Тінахан з Біхьоном дуже нудьгували, не маючи змоги взяти участь у розмові, поки не побачили, як Сіру збільшився втричі після слів Кейґана. Вони злякалися, чи не накинеться, бува, розгніваний лекон на їхнього товариша, але за мить збагнули, що марно хвилюються. Сіру не обурився, а злякався — аж мову йому відібрало.

— Ти... ти... хочеш сказати...

— Авжеж.

Тінахан не стримався й накинувся на Кейґана із запитаннями:

— Невже та скажена леконка і справді втілення?!

Кейґана вкрай виснажила подорож, цього важко було не помітити. Та Тінахан і Біхьон все одно були переконані, що дурнувате запитання його не розсердить. Як вони й припустили, Кейґан ласкаво сказав:

— Тінахане, хіба не пригадуєш? У її присутності черепки не з’єдналися.

— Так. Не з’єдналися... Тоді хто це?

— Та леконка не без пари. Вона заміжня, і, гадаю, вже багато років. Вона чиясь перша дружина.

— А навіщо заміжній жінці зброя?

— Вона прийшла не по зброю. Прийшла прийняти дитину.

Біхьон пронизливо скрикнув і обернувся до Сіру. Тінахан, сам не свій, настовбурчив пір’я. У Сіру затремтіли сережки. Він не зводив очей з Кейґана, поки той спокійно говорив:

— Я не ображаюся на тебе, Сіру, хоча ти й не сказав мені раніше. Усе одно довелося б чекати до пологів. Черепок з’явився тут. Так, Сіру. Утілення, яке ми шукаємо, було в лоні пані голови Останньої кузні. Пані голова перестала виходити до ковалів через вагітність. Та, мабуть, вона вже вийшла? Усе завершилося добре?

Ошелешений Сіру мало не знепритомнів і схопився за колону. Кейґан настриливо допитувався:

— Усе гаразд?

— Так... Вона народила вчора.

Кейґан відчув полегшення.

— Я радий. Тоді готуйте вугілля[2]. У кузні його має бути повно.

Тінахана здивували надзвичайні запобіжні заходи, до яких удалися ковалі, перш ніж наважитися пустити сторонніх до новонародженої дитини.

На прохання Кейґана Сіру приніс вугілля, яким Тінахану довелося натерти гребінь. Кейґан і Біхьон замазали чорним лоби. Поки вони цим займалися, надвір вийшов один з ковалів і зазначив, що чужинців не можна допускати до дитини, якщо не посиплються сіллю. Кейґан покірно погодився посипатися сіллю. Сіру щодуху побіг по сіль, а тим часом вийшов ще один коваль. Біхьон і Тінахан здогадалися, що він вимагатиме виконати ще якусь дивну умову. На них полилися запитання: чи не заходили вони нещодавно на ярмарок, чи не переходили річку, яка тече на схід, чи не торкалися зміїної шкіри й ще багато подібних. Коваль запитував дуже суворо, і Біхьон з Тінаханом старалися відповідати правду, хоча не розуміли, навіщо це комусь знати. Прибула сіль, і розвідники рясно обсипалися нею. Проте їм усе одно не дозволили ввійти до кузні, бо ще один коваль згадав, що потрібно відшмагати їх по плечах персиковою гілкою. Сіру, хоча й трохи роздратований, мусив бігти до дровітні по персик. Тінахану й Біхьону вже уривався терпець. А от Кейґан чекав з незворушним, ніби залізним, обличчям, на якому жоден м’яз не поворухнувся навіть тоді, коли один упертий лекон почав наполягати, що не можна пускати чужинців, хай навіть вони виконали всі вимоги й обряди. Тінахан зрештою зірвався:

— Та побий вас грім! Мені так соромно за вас, одноплемінники! Чого збиткуєтеся з людини? Кейґан сумлінно виконав усі ваші забаганки. І після цього забороняєте ввійти? Хай вам грець! Не пустите — оголошу вам війну!

На щастя, ковалі, які висунули вимоги раніше, запобігли кровопролиттю. Вони заявили впертому лекону, що це вже занадто, і підійшли до Тінахана, виказуючи одностайність із ним. Упертюх відступився.

Аж ось розвідників завели до Останньої кузні.

Там повітря бриніло від напруження. Молодики ходили навшпиньки. Тінахан, побачивши натовп молодих леконів, ледь не вигукнув, чому, мовляв, вони допущені до кузні, адже це теж чужинці. Та змовчав, здогадавшись, що їхні пересування обмежені лише певними приміщеннями. Їм не дозволялося відходити далеко від спалень. А розвідників тимчасом повели у внутрішні покої. Усвідомлення урочистості миті спонукало Біхьона говорити пошепки.

— Слухай, Кейґане, а чому ти тоді сказав, що часу обмаль?

— Ти про що?

— У лахоцинській корчмі ти раптом вискочив з купелі й погнав нас сюди. Але чому? Хіба дитя може кудись подітися?

— У тому й річ.

— Що?

— Немовля не може нікуди піти. Не відвірвемо ж ми його від матері, щоб доправити на поле битви? І чому божество втілилося в новонароджене дитя? Як нам не пощастило!

Тінахан змінився на лиці. Біхьон стурбовано зазирнув Кейґану в очі.

— Я кваплюся, щоб швидше вирушити на пошуки наступного втілення. Найімовірніше, що від дитини користі у війську не буде. Значить, треба швидше з’єднати черепки, щоб відшукати втілення Бога, якого ніде немає. Поки шукаємо, нехай дитя бодай на ніжки зіпнеться. Наше щастя, що лекони ростуть швидко.

— Як ти здогадався, що пані голова вагітна, а дитя — і є втілення?

Кейґан помовчав хвильку й відповів:

— Сів у купіль, і мені спало на думку, що я не мився рік, а тепер обмиваюся, мов новонароджений. Дитина ж бо проводить у материнському череві теж майже рік. Так і здогадався.

Біхьон хотів був висловити захоплення уявою й проникливістю Кейґана, але лекони, які їх супроводжували, саме зупинилися. Покій, де опинилися розвідники, скидався на вітальню. Вони сіли, і супровідники вийшли. Невдовзі з’явився Сіру зі скринькою в руках.

— Зачекайте тут. Пані голова зараз винесе дитину.

— Дякую. Маю ще одне прохання. Принеси ще дещо.

— Що саме?

Кейґан сказав, чого потребує. Здивований Сіру вийшов і повернувся з глечиком води. Коли Сіру вийшов, Кейґан з останніх сил поставив на долівку скриньку з черепками й глечик з водою. Спостерігаючи за ним, Тінахан подумав, що той не зможе піти на пошуки наступного втілення, якщо не поспить мертвецьким сном принаймні дві доби. Зосереджено чекав на вихід пані голови лише Біхьон, стомлений трохи менше за товаришів. Зненацька Тінахан здригнувся, наче скинув із себе кволість, і вигукнув:

— Стривайте! А хто батько дитини?

Кейґан підняв на Тінахана втомлені очі. Той, мацаючи сережки, додав:

— У кожної дитини є батько. А пані голова не виходила заміж. Якби була заміжня, хіба працювала б ковалькою?

Кейґан відповів з безбарвним виразом:

— Діти не обов’язково народжуються в шлюбі.

Тінахана мов блискавкою вразило. Він надумав уже насварити Кейґана за такий непристойний натяк щодо головної ковальки Останньої кузні, як від дверей почувся незнайомий голос:

— Правду кажеш.

Розвідники побачили леконку, а в неї на руках — сповите немовля. Вони шанобливо підвелися, але пані голова поблажливо кивнула, даючи дозвіл сісти. І сама вмостилася поряд на підлозі.

Біхьон востаннє бачив ковальку рік тому, тож зацікавлено вивчав, як вона змінилася за цей час. Породілля здавалася трохи втомленою, та її руки та плечі були міцні й кремезні, як раніше. Цю леконку одноголосно обрали головою Останньої кузні за неперевершену майстерність, і можна було здогадатися, що вагітність не позбавила її навичок. Біхьон помітив у ній тільки одну зміну: її обличчя засяяло щастям материнства. А Тінахан дивився на пані голову недовірливо.

Усміхаючись, леконка сказала:

— Так, Тінахане. Дитина народилася від одного молодика, який приходив замовити зброю.

Сережки Тінахана настовбурчилися.

— Я хотіла стати матір’ю, — ковалька клацнула дзьобом.

— Якщо так хотіли стати матір’ю, могли б і заміж вийти.

— Не могла відмовитися від своєї мрії, тому не вийшла. Я мріяла стати головою Останньої кузні.

Сережки Тінахана почервоніли. Йому кортіло заперечити, та Кейґан не міг чекати, поки розмова про материнство згасне сама по собі.

— Я знаю одного честолюбного лекона, який вірить, що зможе поєднати мрію і шлюб.

Тінахану не було чого додати. Пані голова здогадалася, про якого лекона йдеться, і знову всміхнулася Тінахану. Він удавано кашлянув і відвернувся. По тому Кейґан указав на скриньку.

— Вітаю з народженням дитини, пані. У вас син чи дочка?

— Дочка.

— Ви, мабуть, уже все знаєте?

— Так, мені доповіли.

— Тож ви дозволите провести випробування?

З обличчя пані голови зникла радість. Вона стривожено схилилася до немовляти. Пухнасте леконеня міцно спало.

— Невже моє дитятко... справді Богиня, яка нижча за всіх?

— Ні, ваша дочка — леконка. Вона — утілення Богині. Перед смертю попереднього втілення Богиня переселилася у вашу дочку. Це, звісно, лише моє припущення. Але, гадаю, я не помиляюся. Що ж, треба перевірити.

— Скажи спочатку... Якщо виявиться, що вона втілення, ви перетворите її на уособлення?

— Так.

— Я чула, що до зустрічі з вами Жар був звичайним доккебі. А ви зробили з нього чудовисько. Вибач, доккебі, що я це кажу. Але про твого одноплемінника ширяться жахливі чутки.

Біхьон кивнув на знак згоди. Ковалька свердлила Кейґана поглядом.

— І моя дитина стане такою?

— Вона зміниться, тільки я не можу сказати, які це будуть зміни.

— Тобто вона не буде більше моєю дитиною?

На Кейґана навалилася важка хвиля втоми. Він розшукав утілення Богині, але не підготувався до того, що доведеться вмовляти її матір. Міг би сказати ковальці, щоб подумала про сіверян, яких щодня безжально вбивають наґи. Та не став. Не нагадав ні про обов’язок перед суспільством, ні про долю. Цим він принизив би пані голову.

Натомість Кейґан прошепотів:

— Мені дуже шкода.

Він розумів, що не може говорити за цілий світ, за божеств і долю. Та йому довелося, бо цього бажала матір, змушена розлучитися з новонародженим малям. Вона теж розуміла, що Кейґан не може принести вибачення за те, у чому не завинив, але прийняла їх.

Ковалька сумно зітхнула.

— Ходімо.

Кейґан підвівся, узяв скриньку та глечик. І пані голова повела розвідників у таємне місце. Ковалі, повз яких вони проходили, лякалися, побачивши чужинців поряд з пані головою. Дехто навіть поривався її рятувати, але вона не підпускала до себе нікого. Невдовзі розвідники й ковалька опинилися в серці Останньої кузні — приміщенні, куди мали право заходити лише ковалі.

Біхьон і Тінахан благоговійно розглядали все навколо.

Справжня стіна в цьому приміщенні була одна — з того боку, де розташовані двері. Решта стін були крижані й дуже довгі. Біхьон збагнув, що це — порожнина в льодовій горі. Стеля здавалася чорною і незбагненно високою. Підлога з льоду була слизька.

Посередині розвідники побачили горно зоряного сяйва.

Воно теж було зроблене з льоду. І в ньому, хоч як це дивно, не горів вогонь. Горно вбирало зоряні промені, які проникали крізь прозорі стіни й стелю. У цьому горні пані голова плавила залізо. Потім це залізо передавала ковалям, і ті кували для леконів зброю, яка могли служити тисячу років. Пані голова обернулася до розвідників і сказала:

— Здогадалися, де ми? Тут звичайне залізо перетворюється на зоряне.

Притискаючи до себе дитину однією рукою, другою вона погладила горно зоряного сяйва.

— Я хочу, щоб дочка змінила свою сутність саме тут. Починайте.

Кейґан вийшов наперед зі скринькою. Попросив, щоб пані голова сіла на підлогу. Тоді підняв віко скриньки біля неї, розгорнув шовк, і всі побачили черепки.

Вони тремтіли й дзеленчали.

Тінахан з Біхьоном аж дихати забули, коли черепки почали пересуватися, відшукуючи ті, з якими мусили з’єднатися. Таке вони вже бачили під час випробування Жара. Дрібні уламки збиралися в більші, поступово перед спостерігачами складалася ціла миска. Пані голова журливо всміхнулася:

— Отже, це правда.

— Так. Ця дитина — утілення.

Леконка знехотя кивнула.

— Зачекайте.

— Ще не все?

Кейґан підніс до відновленої миски глечик і повільно налив туди води. Помітивши подив пані голови, Кейґан заспокоїв її:

— Ми так робили із Жаром. Тоді вода в мисці перетворилася на рідину, якої уникають доккебі. Розумієте?

Пані голова тихо скрикнула. Біхьон пригадав день випробування Жара й затремтів. Щойно вода ледь почервоніла, переполоханий Біхьон утік. Але Жар, хоча й був до останньої миті звичайним доккебі, мов зачарований прикипів очима до миски. Він випив кров за наказом Кейґана й став уособленням.

Кейґан поставив глечик на підлогу. Усі схвильовано чекали на перетворення води, та воно не відбулося. Кейґан кивнув.

— Я припускав, що може так статися. Для доккебі вода перетворилася на рідину, самого вигляду якої вони не зносять. Лекони ж ненавидять воду. А вода вже в мисці.

Ковалька стримано запитала:

— Що думаєш робити?

— Треба спробувати дати цю воду дитині.

— Гаразд.

Тінахана вразила незворушність пані голови. Вона звернула увагу на його збентеження й усміхнулася:

— Ковалі працюють не лише з вогнем. Залізо гартують у воді.

Пані голова обережно розбудила дитя. Воно щось пролепетало й розплющило оченята. А мати взяла миску й піднесла до м’якого дитячого дзьобика, і цим знову дуже здивувала Тінахана. Дитина спершу відверталася від напою, але після терплячих умовлянь випила. Мати поставила порожню миску, стурбовано зазирнула дочці в обличчя.

Та кілька разів клацнула дзьобиком і раптом заплакала. Пані голова розхвилювалася ще дужче, а для Тінахана й Біхьона крик дитини був найважливішим звуком у світі. Вони пильно дослухалися, як той крик голоснішав. Перелякана мати вже тремтіла, бо не могла заспокоїти дитя. Крик сягнув нестерпної гучності. Біхьон і Кейґан відсахнулися, затуляючи вуха. Тінахан теж зрештою не витримав і відійшов. Але гучність наростала. Від цього крику задвигтіла вся будівля Останньої кузні.

* * *

Само Фей, стоячи з відкритим обличчям, дедалі міцніше стискала в пальцях маску. Мимохіть заплющила очі — така була збентежена. Маска в руці допомагала врівноважити почуття. Само опанувала себе та розплющила очі. Навколо неї сиділи й лежали розслаблені дуоксіни.

Від доторку свіжого повітря до шкіри в Само приємно наморочилося в голові. Вона дивилася на Кіборен під благословенням сонячного блиску.

Гілки дерев прогиналися під вагою задумливого листя. Його колихав непосидющий вітер-невидимка, який плутався у свіжих, вологих хащах. Він зривав старі сухі листки й підкидав у височінь, а вони у відповідь обурено шурхотіли. Здавалося, що скоро поллється дощ. Але ніде не було ні хмаринки. Лише розжарене сонце палахкотіло на тлі темної синяви, а перегрітий вітер разом з листям здіймав у повітря попіл.

Клаптики гару кружляли навколо Само, Хмари-громовиці та дуоксінів і летіли далі, підхоплені вітром. Само опустила очі з небес до землі.

Усюди безладно лежали купки попелу, вкриті кіптявою камені, розплавлені, обвуглені до невпізнаваності моторошні рештки. Що то за рештки — не хотілося навіть думати. І все це досі було гаряче.

Само Фей стояла на мертвому тілі Фероґраджа.

Її погляд зачепився за маленький вогник, схожий на китицю квітів. Він горів на кінці довгого патика, що стирчав з кам’яного завалу, мов поламана кістка, яка прорвала плоть. Вогник на вершечку патика, затиснутого між каменів, як смолоскип, горів, бо живився досі не згаслим великим вогнем під купою каміння. Так олива у світильнику просякає ґніт і піднімається догори. Само намагалася не уявляти собі, яке паливо давало життя цьому прихованому вогнищу.

Вона відвернулася й побачила щура, який щось старанно гриз. Без сумніву, він утік зі спаленого кубла. Щур теж постраждав від лиха, що спіткало Фероґрадж: на спинці виднілися червоні плями опіків і чорна обпалена шерсть. З ран сочилася кров, але пошкодження, здавалося, зовсім не заважали йому гризти до чорноти обвугленого іншого щура. У Само зашурхотіла луска. Наляканий раптовим звуком щур кинув здобич, невдоволено зиркнув на Само й побіг геть. Наґиня гидливо відвернулася.

Вона легко визначила, де стояла колись фероґразька Вежа сердець. Будівля, яка до пожежі ледь не сягала небес, перетворилася на купу каміння завбільшки як пагорб. Звідти доносився насичений запах засмаженого м’яса, вельми спокусливий для Хмари-громовиці. Само суворо заборонила тигрові туди йти. Не хотіла наближатися до місця, де згоріли серця всіх мешканців Фероґраджа. Пригадала трупи, побачені на околиці міста. Що сталося з тими наґами — було цілком зрозуміло. Ті, кому пощастило вибратися з охопленого полум’ям міста, упали, стікаючи кров’ю, тієї миті, коли завалилася Вежа сердець. Вижити після руйнування Вежі могли хіба що діти та юні наґи, які ще не вийняли сердець. Але вони здебільшого не виходили з домівок, тому, найімовірніше, загинули у вогні. Нізвідки не було чутно жодного мислевислову. Якщо людський крик може загубитися в галасі, то мислевислови линуть без жодних перешкод. Само облишила надію знайти когось живого.

Вона стояла там, де колись процвітав Фероґрадж, прославлений високоякісними писемними дощечками, адже поблизу росло багато цінних порід дерев. Само кинула в порожнечу мислезапитання:

— Ось так ти покарав наґів за вбивства сіверян, Рюне?

Само поглинула бездонна журба. Проте печалилася вона не через жахливу долю Фероґраджа. За чотири роки, проведені на Півночі, надивилася на страхітливу кровожерливість наґів. Спалений Фероґрадж мав навіть охайний вигляд порівняно з бойовищами в калюжах крові, над якими висів сморід гниття. Її засмутила бездушна жорстокість, про яку свідчив кожен камінь цих руїн.

— Це справа твоїх рук, але рішення не було твоїм. Я знаю, хто прагнув цих страхіть. Беміон Ґульдохар, Кітата Джаборо, Ґвіхатц Сінбюре хотіли, щоб це сталося. Ти — лише їхнє знаряддя, Рюне. Проте... проте... ти знаряддя, здатне мислити. Звідки в тобі взялася ця бездушність? Невже це і є прокляття, яке змушений нести драконодухий? Ти став надзвичайно чутливим до всього, що відбувається довкола, і тобі бракує відчуття самого себе!

Само вчепилася в зашийок Хмари-громовиці. Тремтіння руки нагині стривожило тигра. Він зазирнув їй в обличчя.

— За них повинна померти я — королева. Не ти, Рюне! Ти не мусиш стати другим Кейґаном Дракаром.

Само надягла маску й сіла на спину тигра. Вартові-дуоксіни підвелися.

— Я цього так не залишу.

Хмара-громовиця побіг. За ним поволі посунули дуоксіни.

Руїни Фероґраджа здалися Само безмежними. Вона навіть пошкодувала, що зайшла в місто, і вирішила, поки не пізно, розвернутися та обійти його. Ліс біля Фероґраджа був бляклий і непривабливий, але тепер Само принаймні не бачила того, що нагадувало страшні сни. Вона поквапилася на південь.

Хранитель Серізма прибрав суворого виразу обличчя. Хранитель Ботрін нерішуче мислемовив:

— Ґалотек скоро зможе пройти крізь пропускну браму.

Серізма похмуро відповів:

— Становище вкрай складне. Тамтешні гори дуже високі. Там холодно. Ґалотек витрачає всю силу на підтримання теплої погоди. Буревії, які здіймають полкові воєводи-хранителі, не завдають істотної шкоди укріпленню. Вартові платної дороги призвичаєні до будь-яких погодних умов і не бояться якогось там вітерцю. До того ж, Ґалотек захопив управління над усією водою поблизу, тому воєводам доводиться збирати вологу для створення буревіїв у інших місцях і здалеку приганяти вітри до укріплення. А ці вітри зводять нанівець зусилля Ґалотека, який намагається підтримувати в повітрі тепло.

— То хай би вступили в сутичку з вартовими. З наґами Джукведо Сармак. Хто знається на війні краще за нього?

— Але це укріплення — єдине у світі, яке не підкорилося цьому знавцеві війни. Може, варто просто послати їм золота? Сплатять за прохід — та й по всьому.

Луска в Ботріна ледь настовбурчилася. Серізма пропонував таке вже не вперше. Ще коли надійшла звістка, що Ґалотек застряг на Сіґуріатській платній дорозі, Серізма подумав, що все вирішать гроші.

Та ось послати туди із золотом не було кого. Усі полки, усі підрозділи відрядили на стримування наступу північного війська. Для передавання золота не знадобився б великий загін, але наґи не дісталися б до пропускної брами, на морозяне високогір’я, без допомоги воєвод-хранителів, які нагрівали б для них повітря. А всіх воєвод-хранителів кинули на те ж таки стримування сіверян. Міць назького війська була зосереджена в руках воєвод-хранителів. Тільки вони могли дати бодай якусь відсіч Жару й Князю-блискавці. Чисельність піхоти не мала жодного значення. Тож Серізма запропонував зібрати загін для передавання золота з хранителів, які перебували в Хатенґраджі. Але таких майже не лишилося — більшість уже пішла на війну. Ботрін якраз і опирався пропозиції Серізми, бо не бажав залишати Хатенґрадж.

— Преподобний, а хто боронитиме наше місто, якщо всі хранителі підуть? Щоправда, можливо, надійде допомога від Дзідоґраджа.

У Серізми всередині все стислося. Якщо дзідоґразькі хранителі посилять свій вплив, і думати не варто про те, хто стане наступним верховним хранителем. Перед очима в Серізми постав образ дзідоґразького Ораґі. У нього зашурхотіла луска. Він витратив понад десять років на підготовку до захоплення влади хранителями. Тепер усі зусилля могли виявитися марними.

— Слушно. Не посилатиму хранителів, — твердо мислемовив Серізма.

— Але іншої ради нема.

— Потрібен хтось, кому відомо про Північ більше, ніж нам. Ми з тобою все життя провели у Вежі. У Хатенґраджі зараз чимало наґів, які повернулися з війни. Серед них знайдеться хтось тямущий, який підкине добру пораду.

Ботріну полегшало. Він знав, що відповісти Серізмі.

— Є чоловік на імя Дзюер. Він походить з родини Сен і збирається стати її очільником.

— Чоловік? Очільником? Що за маячня?

— Він вельми досвідчений шукач пригод.

Ботрін поділився відомостями про Дзюера, і Серізма стурбовано поцікавився:

— А як він походжав північними землями, де заманеться?

— Я ж пояснив вам, преподобний, що він ходив разом із назьким полком і дурив безбожників, обіцяючи їм захист. Тобто діяв там, де очікували нападу наґів.

— А, тримався місцевості, де мала відбутися битва і воєводи-хранителі вже підготували сприятливу погоду! Так, на таке здатний тільки винятковий розумник.

— Він уміє пристосовуватися й викручуватися. Тримався на такій відстані від полку, щоб його не помітили, але й щоб тепла вистачало.

— Ось цей хитрун нам і потрібен. Може, щось зметикує. Піди до нього, Ботріне.

— Так, преподобний.

Ботрін уклонився Серізмі та вийшов з келії.

Спустився на кілька поверхів і зупинився. Він опинився в особливій частині Вежі сердець. Роззирнувся й передумав спускатися далі.

Біля дверей стояли на чатах двоє послушників. Побачивши Ботріна, свого начальника, привітали його легкими поклонами. Ботрін кивнув у відповідь і відімкнув двері ключем. Увійшов і зачинився на засув.

У глибині келії виблискувала холодом величезна залізна скриня. У ній зберігалося заморожене тіло Каріндоль Макероу. Ботрін переконався, що холодова «шафа» працює як слід: з одного боку виходив струмінь тепла. Але про всяк випадок перевірив усі частини пристрою, як і щодня. Він робив це вже безліч разів, тож упорався швидко. Уважно перевірив, чи немає десь витоку холоду з пристрою, — для назьких очей це легке завдання. Додав речовини, які закінчувалися. Тепер усе було гаразд.

Невиразне відчуття, що він щось упустив, раптом пробралося в душу Ботріна. Він пересвідчився, що засув на місці, й знову глянув на «шафу». Часу на вагання не було. Послушники на чатах зауважили б, що він надто затримався з перевіркою. Ботрін сміливо підійшов до стіни, вдягнув хутряну накидку, яка висіла на гачку, повернувся до холодової «шафи» й рвучко розчахнув стулки.

«Шафа» дихнула на нього нещадним холодом. Ботрін щільніше загорнувся в накидку й зазирнув у темне нутро «шафи». Поступово прояснилися обрис і барви. Ботрін пережив це вже стільки разів, що й не злічити, проте, як завжди, сповнився радісного збудження й водночас напруження.

Він дивився на свою наречену.

«І чому вони ставляться до моєї здатності гостро відчувати Богиню лише як до корисного засобу? Вони теж її женихи!», — обурився він.

Та Ботрін чудово розумів, чому хранителі такі холоднокровні з Богинею. Слова «жених» і «наречена» для будь-якого наґа пусті. У їхньому світі не послуговуються поняттями, які стоять за цими словами. Наґи й наґині не вступають у постійні, довічні союзи. Хоча...

Ботрін дав волю уяві. Замислився про безбожницький звичай, який називають шлюбом. Шлюб — союз одного чоловіка й однієї жінки. І Ботрін дозволив собі помріяти про те, що сталося б, якби цей чудернацький звичай застосували до нього й Богині. Почувався спантеличеним, але думати про шлюб з Богинею було приємно. Він відчув її. Відчув, що вона відчуває.

Ботрін кохав Богиню.

Замріяний хранитель не відразу усвідомив, що збігло чимало часу. Стрепенувся, щоб остаточно скинути з себе ману.

Холодна темрява всередині «шафи» стала трохи розмитою. Ботрін квапливо схопився за стулки дверцят. Але не зачинив їх, а очманіло подивився на Каріндоль. Тепер, коли надмірний холод вийшов назовні, її обличчя можна було добре розгледіти. Ботріну здалося, що наґиня от-от розтулить повіки й зазирне йому просто в душу.

Він насилу змусив себе зачинити дверцята.

Відійшов до стіни, повісив на місце хутряну накидку. Луска стояла сторч. Збудження й задоволення від мрій ще не випарувалися. А ще він побоювався, що наступного разу це й справді може статися.

На околиці Хатенґраджа, на пустирі, Дзюер і його дружинники зібралися, щоб обміркувати їхнє спільне минуле й порадитися щодо сьогодення та майбутнього.

Новина про те, що вони відтепер служитимуть у Червонодеревному полку, нікого особливо не схвилювала. Дружинники багато чого накоїли на Півночі й не поступалися досвідченістю воякам полку. Різниця полягала хіба що в тому, що вояки спершу вбивали безбожників, а потім шукали, чим поживитися в їхніх помешканнях, а дружинники вбивали, спершу дізнавшись, чи мають безбожники щось цінне. Деякі з них зраділи приєднанню до полку, бо отримували можливість повернутися на Північ. Ці наґи вважали, що намір Дзюера покинути звичну діяльність і очолити родину Сен — цілковита нісенітниця.

Але з’ясувалося, що Віас не збирається виходити з Хатенґраджа. Тож дружинники, які прагнули повернутися на Північ, засмутилися, коли нові товариші з полку повідомили, що їхнє завдання — оборона міста. «Від кого маємо обороняти Хатенґрадж? Дзідоґразці на нас нападуть, чи що?», — думали налякані дружинники. З безбожниками можна було розправлятися граючись, а от наґи — геть інші супротивники. Скрадаючись за назьким полком, посіпаки Дзюера на власні очі бачили, на що здатні вояки за підтримки воєвод-хранителів. Тому ймовірність бою з одноплемінниками зовсім їх не тішила.

Природно, що обурені посіпаки прийшли до свого ватажка. Повідомили, що їхні шляхи розходяться, і попросили заради спільних прекрасних спогадів справедливо поділити здобуті на Півночі скарби. Повернення зі страхітливого холоду Півночі в тепло Кіборену, певно, якось вплинуло на свідомість Дзюера, бо його відповідь спантеличила прохачів. Усі погоджувалися з твердженням, що вояк-утікач заслуговує на страту, але не припускали, що це правило може застосовуватися до них самих. Розгублені, похнюплені дружинники зібралися, щоби придумати, як зарадити собі, але так нічого й не придумали.

Неподалік місця зборів, де роїлися збентежені мислевислови, лежали двоє наґів, з вигляду байдужих до цього мислегаласу. Вони зовсім недовго служили в загоні Дзюера, тож не встигли прикипіти душею до таких пригод і не заперечували проти приєднання до полку. Дружинники пропонували їм приєднатися до обговорення, однак ці двоє відхилили люб’язне запрошення. Їм справді було байдуже, з ким накажуть битися — з безбожниками чи з дзідоґразцями. Аби тільки не довелося голодувати. Решта дружинників помітили, що двоє лінивих новачків куняють, і пройнялися неприязню до них.

Якби дружинники скористалися слухом, то відкрили б дивну обставину: ці двоє, що відокремилися від загону, навмисно відвернулися та вдавали сонних. Вони розмовляли між собою вголос. Але ніхто не дослухався й не заважав їхній розмові.

— Кару, ти віриш, що ми готуємося відбивати напад Дзідоґраджа?

— Ні, Свачі, навряд чи. У Червонодеревному полку колись було найбільше воєвод-хранителів. Якщо Дзідоґрадж нападе, без них нам годі вистояти. Ти тільки поглянь на це посміховисько: рядових вояків обмаль, а воєвод-хранителів і взагалі катма. А на додачу, полком орудує Віас Макероу.

— Йой... Та ще й ця клята Віас. А раптом вона впізнає нас?

Свачі відчув, як від згадки про ту наґиню луска в нього стає сторч. Кару й Свачі відвернулися від дружинників, щоби приховати рухи губів, але настовбурчена луска могла привернути непотрібну увагу. Тому Свачі постарався стриматися. Кару похмуро сказав:

— Мусимо звільнити Богиню, поки не сталося лиха. Завдяки цим схибленим розбійникам ми повернулися в Хатенґрадж. Тепер нам слід перейти до останньої частини задуму.

Свачі впевнено відповів:

— Маю одну думку. Якщо на Хатенґрадж хтось таки нападе, — не так важливо, хто — охорона Вежі сердець послабиться. Адже всі хранителі вийдуть на битву.

— І тоді ми проникнемо у Вежу?

— Атож. Чудова нагода.

— Тоді треба забиратися звідси. Бо нас потягнуть знову до полку й поставлять на оборону міста. Ось тільки не знаю, чи відпустить нас Дзюер. У нього жорстка вдача. Навіть тих, хто довго служив йому, відмовляється відпускати.

— Значить, треба втікати. Сховаємося в лісі.

— А як ми з лісу проберемося до Вежі, коли почнеться битва? Маємо бути якомога ближче до неї.

— Утечемо й приєднаємося до якоїсь родини в місті. Це ж Хатенґрадж. У такому великому місті нас не зловлять.

Кару важко зітхнув.

— Не все так просто. Хатенґрадж нині занадто метушливий. Нині жінки завели звичай часто виходити з дому. І нам доведеться їх супроводжувати, щоразу наражаючись на небезпеку. Нас швидко викриють. Може, і знайдеться родина, яка живе за старими правилами. Але як нам дізнатися про неї?

Свачі не знав такої сім’ї. І Кару не знав. Розмова згасла. Невдовзі Кару сяйнула нова думка.

— Може, розкрити Дзюеру таємницю?

— Що Віас убила Хваріта? Звісно, завдяки цьому Дзюер зможе взяти гору над Віас. Та ми не маємо доказів. Хто підтвердить наші слова?

— Ні, не цю таємницю. Можемо розказати про ув’язнену хранителями Богиню.

— Що?

— Чому б і ні? Якщо підемо мислерозповідати про це містянам, нас ніхто не слухатиме. І хранителі нас миттю схоплять і вб’ють. А Дзюер здобув прихильність багатьох впливових сімей... Стривай, треба це обмізкувати.

Кару й Свачі говорили ще дуже довго. Поступово в їхніх головах зародився нечіткий задум.

* * *

Тінхан сердито вигукнув:

— Дай-но її сюди! Я спробую.

— Прошу.

Кейґан люб’язно кивнув і передав Тінаханові миску. Той прийняв її обома руками — так само урочисто, з гордістю, як колись приймав з рук коваля Останньої кузні свого списа. Потім нагнувся й поставив миску на підлогу. Дбайливо повертав її то праворуч, то ліворуч. Коли нарешті вдовольнився її розташуванням, розігнувся й постояв трохи, відсапуючись.

А відтак зробив дещо несподіване. Він високо підстрибнув. У мить, коли Тінахан завис у повітрі, Біхьон задер голову, щоб помилуватися стрибком товариша. Аж раптом Кейґан схопив Біхьона за руку й потягнув до себе.

— Сюди, Біхьоне.

Тінахан громовим голосом закукурікав. Він збільшився втричі, його очі палали войовничим вогнем. І з висоти він упав просто на миску.

Падіння було гучне. Кам’яна підлога вкрилася тріщинами. Біхьон і Кейган сторожко вийшли з-за спини пані голови кузні. Тінахан стрибав на одній нозі біля місця падіння, охаючи від болю. Він пошкодив щиколотку під час удару. Але розвідники не виявили до нього співчуття, бо їхні погляди були прикуті до місця, де стояла миска. Тінахан сів, погладив забиту ногу й теж подивився туди. Курява осіла, й усі побачили, що миска шалено крутиться. Коли обертання припинилося, Тінахан заволав на все горло.

Миска була ціла-цілісінька.

Її кидали на долівку, жбурляли об стіну, топтали ногами. Вона витримала навіть стрибок розгніваного лекона.

— Яка міцна! От би вся зброя була така! — гірко пожартувала ковалька. — А як її розбили минулого разу?

— Просто кинули на підлогу.

— То чому тепер миска не б’ється?

— Так і знав, що запитаєте.

Ковалька всміхнулася:

— Значить, вам це невідомо.

Кейґан сумно зітхнув. А тим часом Тінахан тицьнув миску до рук Біхьону. Той, ніби нічого не зрозумів, заніс її над головою, як наказав лекон, і раптово сполотнів. Тінахан відбіг на кілька десятків кроків і рішуче схопився за списа.

Біхьон хутко відкинув миску і з криком відскочив.

По тому розвідники вдалися до сторонньої допомоги. Сіру, майже як завжди, не мав замовлень. Він стомився, спостерігаючи за безпорадними спробами чужинців, і так роздратувався, що поставив миску на своє ковадло та щосили вгатив по ній молотом. Ковадло розкололося. Сіру не пожалів і другого, але теж тільки марно розбив його. Схаменувся запізно. Розбите ковадло вважалося в ковалів поганою прикметою. А з ним це сталося, ще й двічі! Наляканий коваль мечів побіг допитуватися в товаришів-ковалів, якими обрядами можна відвернути нещастя. Кейґану набрид зайвий галас.

— Вона не піддається. Годі.

Тінахан, важко дихаючи, витріщився на миску. Ніхто не бажав її торкатися, і вона так і залишилася на розколотому ковадлі.

— Чому нічого не виходить? Минулого разу вона розбилася від одного удару.

— Можливо, річ у тім, що цього разу ми шукаємо Бога, якого ніде немає. Як його знайти? Його ж немає в жодному певному місці! — спересердя бовкнув Біхьон.

Розвідники зі щирим зацікавленням обернулися до нього. Біхьон відчув на собі їхні погляди, знітився й почав виправдовуватися, мовляв, просто грався словами. Але Кейґан похитав головою.

— Можливо, ти правий. Бога, якого ніде немає, немає в жодному певному місці. А от його втілення десь-таки мусить бути. Гадаю, це більш правильне міркування. Хоча ніхто не знає, чи взагалі існує правильне рішення для нашого теперішнього становища.

— Якщо миска не розбилася, ми не можемо вирушити на пошуки втілення. Що робитимемо?

Кейґан хвильку поміркував і безпорадно розвів руками.

— Як написав Ґайнер Кашнеп, Бог — не безкоштовний усемогутній раб, який служить нам, не знаючи відпочинку. Хоча ми поки не знайшли Бога, якого ніде немає, Богиня, яка нижча за всіх, уже з нами. Не можна нехтувати нею. Ходімо до дитини.

У Дитини не було справжнього імені. Право дати його належало матері, але пані голова соромилася давати ім’я Богині. Або, як припускали деякі зажурені лекони, вона перестала вважати дитя своєю дочкою. Та ніхто не наважувався запитати про це вголос. Пані голова, напевно, ще не відновила здоров’я після пологів, але трималася з гідністю, наче нічого й не сталося.

— Не уявляла собі, що майструю вівтар, а не звичайну колиску, — сказала мати.

Це був єдиний вияв її переживань. Уникаючи співчутливого погляду Біхьона, вона схилилася до Дитини й мовила:

— О велика Богине, яка нижча за всіх, час тобі прокидатися.

Дівчинка-леконеня розплющила очі. Закліпала, роззявила дзьобика й позіхнула. Достоту як усі малята у світі. Потім укрита легким пушком дитинка потягнулася, пововтузилася в ліжечку й сказала, помітивши Кейґана:

— Бачу, до мене прийшли розвідники. Посади мене.

У Біхьона з Кейґаном задзвеніло у вухах. Голос у дівчинки був надзвичайно гучний і дзвінкий. Ковалька посадила її в колисці. Якщо не брати до уваги приголомшливого голосу, Дитина нічим не відрізнялася від інших малюків і потребувала постійного піклування. Розвідники не забули миті перетворення простого доккебі на згусток вогню — на Жара. Тому відсутність помітних змін у Дитині їх дивувала.

Дівчинка покрутила голівкою в жовтому пушку й спитала, не дивлячись ні на кого одного:

— Миска розбилася?

— Ні, не розбилася, пресвята Богине.

Дитина вимагала подробиць. Кейґан розповів про всі їхні спроби. Уособлення із загадковим блиском в очах мовило, так само ні на кого не дивлячись:

— Так, це можливо.

— Що можливо, пресвята Богине? Чи не будеш така ласкава, щоби пояснити?

— Полюбляє швидкість. На відміну від мене. Я люблю, щоб усе відбувалося повільно.

Кейґану нескладно було здогадатися, що йдеться про Бога, якого ніде немає, а не про миску з останньої зали замку Тисячі всесвітів. Він подумав, що повільність Дитини, подібна до незворушності землі, усе ускладнює. Її слова не були відповіддю на запитання Кейґана. Попри нетерпіння розвідників Дитина одноманітно, але дуже голосно, пробурмотіла:

— Я виготовляю залізо десятки тисяч років. А він умить перетворює залізо на меч, напускає на нього іржу та повертає мені. Траплялося, що повертав лише за кілька років. Не розумію, навіщо так поспішати? Як я можу дозволити йому торкатися заліза, призначеного для моїх дітей?

Ошелешені розвідники перезирнулися. Раптом пані голова радісно скрикнула. І Кейґан збагнув, у чому річ.

У горні зоряного сяйва не буває вогню. В Останній кузні плавлять з руди зоряне залізо на зоряному світлі. А вже потім за допомогою вогню кують з нього зброю. Кейґан дещо пригадав.

— Ти даєш зброю, пресвята Богине?

— Даю, — спокійно всміхнулася Дитина.

— А Богиня, яка не залишає слідів? Що вона дає?

— Ти й сам здогадався. Кажи.

— Імена?

— Ти кмітливий.

— Дякую. А що тоді дає він?

Дитина трохи помовчала, а потім знову струсонула спальню своїм голосом:

— Я могла б тобі сказати, та непристойно говорити за нього. Він сам повинен сказати.

Кейґан зазирнув Дитині в обличчя й мовив:

— Розумію. А що порадиш робити з мискою? Навчи нас, Богине, бо ми безсилі.

— Ходімо до Жара.

— Що?

— Кажу, ходімо до Жара. Адже миска — виріб доккебі. Ковалько!

Пані голова мить вагалася, перш ніж схилитися до Дитини. Та говорила, не дивлячись матері в очі:

— Зроби для мого сина Тінахана наплічник, щоб він узяв мене в дорогу. Наплічник має бути надійний і такий, щоб у мого сина були завжди вільні руки. Зможеш?

Тінахан зойкнув. Йому здалося, що наплічник з немовлям дуже нашкодить його войовничому образові. Але перш ніж він устиг заперечити, Дитина заснула. Пані голова випросталася й багатозначно всміхнулася Тінахану. Той мало не плакав. І блиск в очах Біхьона ще додав йому смутку.

Ковалі зглянулися на Тінахана, який відчайдушно сперечався з ними, і не стали прикрашати сідло дитячим брязкальцем. Назва «сідло» теж дратувала Тінахана, але іншої підхожої назви дібрати не вдалося. Це був кошик із двома лямками для пліч і поясним ременем. Щоб Дитина могла дихати, кошик сплели нещільний. Біхьон наполягав на тому, що Тінахан мусить приміряти сідло й перевірити, чи зручно його носити, але той навідріз відмовився, заявивши, що начепить цю дурничку тільки коли настане час вирушати. Звісно, він усвідомлював невідворотність надягання сідла. Загін був готовий до виходу. Його затримувала тільки хуртовина.

Тож Біхьон перестав доводити Тінахана до сказу й пішов до Кейґана.

Той, одягнений у грубу хутряну накидку, стояв на сходах перед Останньою кузнею і споглядав снігопад. Наближався вечір, і Біхьон подумав, що вийти того дня все одно не вдасться, навіть якщо хуртовина вщухне. А от Кейґан був іншої думки.

— Ковалі кажуть, що в цю пору року негода нуртує майже постійно. Якщо буря бодай трохи вляжеться, ми вийдемо вночі. Тінахана це потішить, бо молодики не побачать його із сідлом на спині.

— Ковалі сердечно люблять Дитину, як гадаєш?

— Так. Адже тут зазвичай не буває малих дітей.

— Справді. А поясни мені, будь ласка, слова Дитини. Я нічого не втямив. Що означає — «дає зброю» і «дає імена»?

Кейґан відповів не відразу. Біхьон мовчки чекав, поки той збере докупи думки. Хуртовина, дико завиваючи, відкидала чудернацьку тінь на присмеркове небо. Ніч зростила в небі яскраві зірки, з якими, на подив Біхьона, сперечалася, хизуючись різнобарвним вбранням.

Кейґан поволі розтулив уста.

— Коли ми знайшли пана Жара і виявилося, що він володіє такими самими вміннями, як будь-який доккебі, у мене виник дивний здогад.

— Що? І який?

— Доккебі мають таку саму силу, як і Бог, який себе вбиває. Отже, Бог доккебі дав їм вогонь, — припустив я. Якщо взяти назьких хранителів, вони теж отримують дещо від Богині, яка не залишає слідів. Це звання женихів Богині, що міститься в імені, дарованому Богинею, — таємному храмовому імені. Якщо ці двоє божеств дають дари племенам, якими опікуються, інші двоє теж повинні чимось обдаровувати. Легко здогадатися.

Біхьон здивовано глянув на Кейґана. А той махнув рукою в бік Останньої кузні й сказав:

— Тут, в Останній кузні, лекони отримують зброю. Наґи теж вміють кувати зброю. Хто не чув про їхні чарівні шиктолі? Доккебінські ковалі виготовляють із заліза таке, що іншим племенам годі й уявити. Чому леконам конче потрібно йти по зброю саме сюди?

— І чому ж?

— Це не проста зброя. Це зброя, викувана із заліза, виплавленого зоряним сяйвом. Із заліза, дарованого Богинею, яка нижча за всіх, її дітям. Доккебінські мечі руйнує іржа, а назькі шиктолі — хічамма. Я особисто не випробовував леконську зброю хічаммою, але гадаю, що зоряне залізо вона не візьме. Тому що це залізо — дарунок Богині її підопічним.

Кейґан схопився за колону, щоб утриматися на ногах. Потужний вітер врізався в крижану гору й розбився на друзки.

— Нікому не відомо, де храм Богині, яка нижча за всіх. Я тепер знаю, де він. Там, де Богиня дає своєму племені зброю. Остання кузня — храм цієї Богині! А ковалі самі не відають, що є її священнослужителями.

Біхьон роззирнувся. І піднесено вигукнув:

— Авжеж! Твоя правда! Де ще він має бути? Ми жили в храмі. Отакої! Чому ніхто не здогадався раніше? Ох! А що тоді...

Кейґан важко кивнув.

— Еге ж.

Біхьон не міг висловити думку. Його очі гарячково бігали. Кейґан помітив його розпач і допоміг:

— Так. Якщо знаєш про подарунки трьох божеств, хочеться дізнатися, що дарує четверте божество. Але Богиня сказала, що я можу з’ясувати це, лише коли знайду Бога, якого ніде немає. Я стільки сушив собі мізки над тим, що це могло б бути... Гадки не маю.

Біхьон повільно кивнув. Він теж не мав жодних припущень. Доккебі глибоко занурився в роздуми: «Що ж таке дає кімам Бог, якого ніде немає?».

Пристрасне бажання Тінахана, мабуть, почули небеса: на світанку буревій ущух. Але навіть о цій ранній порі молоді лекони зібралися, щоби провести видатних розвідників. Усі вони мали такий непідробно щиросердий вигляд, що Тінахан не зміг прогнати «ледачих витріщак» назад під ковдри.

Згодом з’явився й Сіру — із кошиком-сідлом у руках. Тінахан, у якого сережки налилися кров’ю, повернувся до нього спиною, щоб той урочисто начепив йому на плечі сідло. На обличчях молодих леконів блимнули усмішки, які важко було назвати ввічливими. Коли усмішки вже переросли в гамір, вийшла пані голова зі сповитою Дитиною. Молодики враз притихли.

Пані голова посадила Дитину в сідло й припасувала. Підійшов Біхьон і запалив навколо кошика доккебінський вогонь, щоб захистити маля від безжального морозу. Але тільки бачити це пані голові було замало, і вона для певності провела рукою по сідлу.

Дитина мовила:

— Дякую за все, мамо.

Усі присутні, крім Тінахана, прикипіли поглядами до сідла, звідки долинув не дзвінкий, гучний голос Богині. Пані голова міцно схопилася за сідло й зазирнула всередину, ніби не повірила власним вухам, і довго так простояла з виразом страху на обличчі.

Нарешті вона сказала:

— Нема за що, пресвята Богине.

І Дитина всміхнулася.

— З тобою розмовляє не Богиня, а твоя дочка, мамо. Звісно, я говорю так зв’язно тільки з її волі.

Пані голова не працювала зі звичайним вогнем, тож усе її тіло було вкрите пишним оперенням, яке від хвилювання настовбурчилося.

— Це правда? Донечко!

— Матусю, чекай на мене. Коли все скінчиться, я повернуся.

— По-вер-неш-ся?! — несподівано прокудкудакала втішена мати.

Біхьон ледь не зомлів. А Дитина тільки всміхнулася.

— Так! І я повернуся до тебе простою леконкою. Богиня переселиться в інше тіло, бо якщо всі знатимуть, де вона, їй постійно надокучатимуть і заважатимуть.

Розвідники зрозуміли, чому в Дитині не відбулося жодної зміни. Щоб її тіло можна було повернути власниці, коли настане час.

— Дозвольте запитати, що станеться із Жаром. Він зараз перетворений на згусток вогню... — не втерпів Кейґан.

Він не договорив, бо збагнув, що запитання безглузде. Хоча Жар, тобто плоть доккебі, став вогняним згустком, душа цього доккебі зможе весело ділитися з одноплемінниками спогадами про життя в одному тілі з божеством. Доккебі взагалі не дбають про виживання тіла. На обличчі Біхьона Кейґан побачив підтвердження свого здогаду.

Лекони дуже раділи за пані голову кузні.

— Тоді й даси мені ім’я, мамо, — сказала Дитина.

Пані голова захлиналася від шаленого калатання серця й не могла вимовити ані слова.

Коли нарешті вона із зусиллям розтулила дзьоба, Дитина вже заснула. Пані голова обережно погладила її пушок, дбайливо накрила дитя ковдрою і блискавично зірвалася з місця.

Тінахан аж здригнувся, зненацька побачивши перед собою обличчя ковальки, яке світилося щастям. Та говорила леконка так грізно, наче була ладна повідривати йому сережки.

— Ти все чув?!

— Що чув?

— Це дитя — моя дочка. Оберігай її, життя свого не шкодуй! Повернеться бодай з однією подряпиною — я тебе втоплю у воді!

Тінахан зомлів, а коли отямився, свято заприсягнувся, що оберігатиме Дитину. Ні в кого не виникло сумнівів у його щирості.

Розвідники вийшли на сніг. Кейґан заліз на сани, Біхьон сів на спину Нані. А Тінахана довго не відпускали ковалі та молоді гості, які хотіли з ним попрощатися. Дехто ледь не довів його до сказу застереженнями щодо труднощів піклування про дітей, але більшість лише бажала щасливої дороги та успіхів. Щойно Тінахану вдалося вирватися з Останньої кузні, Кейґан змахом батога віддав лайкам наказ рушати. Собаки відштовхнулися лапами від криги, і сани помчали вперед.

Загін прямував на південь.