Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі

РОЗДІЛ 11 ПОТОП

На третій день дощ нарешті виснажився й мовби захекався. Здавалося, він от-от ущухне, та до вечора ще лило. Під струменями впертого дощу лежала широка Енґерська долина. Вода й рідке багно хлюпали під ногами. Низько над долиною стелився густий туман, який приховував бридку грязюку, змішану з попелом.

На невеличкому пагорбі посеред долини сидів у кріслі Ґвальхайд Ґ’юріхар і раз по раз мимоволі витирав піт із чола. Було доволі тепло. Напустивши на Енґерську долину зливу, вороги ще й трохи нагріли повітря. Наґи, мабуть, хотіли, щоб установилася погода, як у Кіборені, але заради цього їм довелося б припинити дощ. Тож і наґам, і їхнім супротивникам було не холодно й не жарко.

Ґвальхайд провів рукою по своєму важкому мечу, загорнутому в тканину. На війні з наґами майже всі користувалися зазубреними мечами, але Ґвальхайд затято не бажав розлучатися з важким мечем, і ніхто не наважувався сперечатися зі старим воїном. Тому що одним важким мечем він робив те, чого вдавалося досягти лише десятками зазубрених.

Обмацуючи крізь тканину свого вірного, надійного друга, Ґвальхайд відчував легке збентеження, бо в пам’яті спливали спогади про давно минулі часи. Це відчуття було йому незвичне. Старий воїн засміявся.

— Ну-ну, не скигли. Сьогодні теж досхочу наїсися.

Інші воєводи, які були поряд на пагорбі, на це жорстоко посміхнулися. Проте ніхто не підхопив жарту Ґвальхайда й не відповів йому дотепом. Він цього не очікував і не відчув дошкульного смутку. Адже мовчанка свідчила, що військо втратило чимало запальних молодиків, які не змогли стримати запалу — недоліку і водночас переваги молодості. Ґвальхайд пам’ятав імена всіх — тих, хто завдавав йому клопоту, але наповнював серце любов’ю. Богомол Фезода, Дикун Ґрімольс, Закоханий Діґур, Коротун Ґоха, Сплюх Ґвіхатц...

Пригадавши прізвисько Ґвіхатца, Ґвальхайд не стримав усмішки.

Ґвіхатц Сінбюре походив зі Шрадоса. Він по-особливому ставився до війни. Цей молодий красень спантеличив бойових товаришів заявою, що вважає своїм бойовиськом ліжко й прибув на поле битви, щоб виспатися. Щоразу, коли сурма кликала до бою, Ґвіхатц бурмотів собі під ніс: «О, спатоньки час! Зараз так солодко висплюся». Ці слова неодмінно викликали в напружених, мов натягнуті струни, воєвод усмішки й ошелешували зіщулених від жаху рядових вояків. Ґвіхатцу надокучали запитаннями, чи бува, не ощасливив він у ліжку більше жінок, ніж вразив у бою ворогів. Але він уникав чіткої відповіді. А тепер і взагалі не зможе її дати. Як Ґвіхатц і казав, він вічно спатиме на бойовищі, куди прибув, щоби виспатися.

Лише Ґвальхайду була відома причина, з якої Ґвіхатц називав поле битви ліжком. Колись той зізнався великому князеві, що страждає від страшних снів, які ніби вгризаються в його плоть і ламають кістки. І він віддав перевагу славі бабія, аби не бентежити правдою своїх підлеглих.

«Більше тобі не снитимуться страхіття. Спи спокійно, друже Ґвіхатце», — тяжко зітхнув Ґвальхайд, спостерігаючи за струменями дощу.

Загинуло чимало молодих людей. Ніби жорстока злива позбивала з дерев прекрасні квіти, які ще не встигли перетворитися на плоди. І старий воїн, якому вдалося вижити, нічого не міг покласти на їхні могили. Уже тривалий час здібності й досвід Ґвальхайда використовувалися не для досягнення видатної перемоги, а радше для запобігання втраті всього війська шляхом відступу. Звісно, ті, кому вдалося таким чином вижити, були вдячні Ґвальхайду. Але він досі не йняв віри, що Фезеда, Ґрімольс, Діґур, Ґоха та Ґвіхатц не зможуть йому подякувати.

Так само, як і міста, що їх не вдалося захистити.

Про красу Шрадоса тепер можна було дізнатися лише зі старих пісень. Славетний мур Джаборо не виправдав довіри містян. Фансайський князь Беміон Ґульдохар збожеволів, коли вежі Шестеро братів у його місті навіки пішли під воду. А Фансай був наймогутнішим містом Давніх верхніх земель. Беміон і досі чує стогони веж, що їх заливає вода, і боїться води сильніше за леконів.

«Пробачте мені, прекрасні міста!»

Ґвальхайд, глибоко занурений у жаль і каяття, раптом крізь дощову завісу помітив, як хтось піднімається схилом пагорба, хлюпаючи по воді.

Ґвальхайд збентежився. «Хоч би не послизнувся», — подумав він, і вояк відразу ляпнувся в багно. Ґвальхайд дивився, як обличчя бігуна то виринає з туману, то знову тоне в ньому, і цокав язиком. Нарешті вояк бадьоро скочив на рівні й побіг до вершини. Зупинився перед Ґвальхайдом і гучно викрикнув:

— Пане головний воєводо, послання зі ставки воєвод.

— Хоч мармизу спершу протри!

Вояк зняв зі щік і чола товстезний шар мокрої землі, й всі побачили розпашіле обличчя юної дівчини. Ґвальхайд умить забув про свої гризоти. Інші воєводи мимоволі всміхнулися. Усмішки воєвод трохи спантеличили дівчину. Щоби пригадати зміст принесеного повідомлення, вона напружилася й через це розчервонілася дужче. Хоча повідомлення було зовсім не складне.

— Погода скоро зміниться, пане головний воєводо! Воєводи бажають провести стройовий огляд, пане головний воєводо!

— Зрозумів. До речі, Деоні. Ти б не бігала так швидко, бо слизько.

— Слухаюсь, пане головний воєводо! Бігатиму повільніше!

— Завдяки тобі ніколи не забуду, що я головний воєвода. Гаразд, іди.

— Слухаюсь, пане головний воєводо!

Деоні Дальбі розвернулася й повільно побігла. Навіть занадто повільно. Втратила рівновагу, безладно замахала руками й знову зарилася носом у багно. Але, як і передбачали Ґвальхайд із воєводами, негайно підвелася й бадьоро побігла далі, мовби нічого не сталося. Про Деоні Дальбі ходили жарти, що навіть опинившись у ведмежому барлозі, вона лише трохи знічено почервоніла б і бадьоро вибігла звідти. А здивований ведмідь побіг би за нею, сам не розуміючи, чому втікає з власного помешкання. Ґвальхайд усміхнувся й підвівся з крісла.

Він пильно вдивлявся в пелену дощу.

«Я безмежно сумую за вами, полеглі герої та зруйновані міста. Проте майбутнє належить таким, як Деоні Дальбі», — подумав старий воїн, погладжуючи важкий меч крізь тканину. Зброя найпотужнішої доброї волі, яка врізується у плоть ворогів. Ґвальхайд прикусив губу.

«Незабаром приєднаюся до вас. Співатиму й сміятимуся разом з вами. Надіюся, що так і буде. А поки що битимуся заради цієї дівчини, яка щодня забиває коліна».

Ґвальхайд обернувся до воєвод. Усмішка зникла з його обличчя. І сліду жалю на ньому теж не було. Він мав причину для битви. І ворога мав.

Настав час битися.

Бау Морідоль відчув, що хтось увійшов. Повернув голову до дверей і заволав:

— Злий дух!

Ласу Ґ’юріхар, не відриваючи очей від мапи, яку розглядав, сказав:

— Та ні, це Деоні Дальбі!

Дзвінкий голос підтвердив:

— Так, це я, пане старший воєводо! Я виконала наказ!

Від її громоподібного вигуку в Ласу Ґ’юріхара вилетіло з голови все, над чим він міркував. Ласу перевів погляд з мапи на Деоні. І перелякався. Слова Бау Морідоля не були перебільшенням. Ласу не був упевнений, що дивна істота на порозі, з якої скрапує болото, — справді його зв’язкова.

— І як тобі вдалося так вимазатися? Хоча, ні, не відповідай. Іди.

— Слухаюсь, пане старший воєводо!

Деоні бадьоро вибігла, а Бау та Ласу мимоволі зітхнули. Забувши про мапу, Ласу Ґ’юріхар звернувся до Бау Морідоля:

— Як там Жар[1]?

— Виснажений.

— Що? Він уже четвертий місяць відпочиває!

— Жар виснажений відпочинком. Зараз він такий розлючений, що я не можу до нього підійти.

Ласу присвиснув.

— Нічого собі. Тож я сподіваюся, сьогодні він покаже свою силу?

Бау Морідоль змучено застогнав. Він зрозумів натяк Ласу.

— Якщо вважаєте, що Червонодеревний полк готовий. Звісно, ви ніколи не помиляєтеся у своїх припущеннях.

— Сумнівів немає. За останні чотири місяці ми зазнавали вже п’яти великих поразок. Цим падлюкам не відомо, що Жар тут. Це очевидно, бо вони намагаються тримати нас в облозі.

— П’ять поразок? І скільки ж вояків ви втратили?

— Мабуть, тисяч із п’ятнадцять.

У Бау Морідоля від збудження налилися кров’ю очі.

— Я часом боюся вас більше, ніж наґів. Чи не здається вам, що ви самі й убили ці п’ятнадцять тисяч?

Ласу Ґ’юріхару було байдуже, що Бау Морідоль його не любить. Але цього разу він не стримав обурення, адже зараз, перед битвою, слова Бау Морідоля здалися йому зайвими й безглуздими. Проте Бау Морідоль був доккебі. І Ласу Ґ’юріхар мусив виправдовуватися, хоча й не ненавидів це робити.

— Так. Згоден з вами. Я вбив п’ятнадцять тисяч вояків, зате врятував сорок тисяч.

— Ви зможете це стверджувати, якщо ця битва закінчиться перемогою.

— Ми переможемо, пане старший воєводо.

Старший воєвода Бау скоса глянув на Ласу й поволі відвернувся до Рюна Фея, який без жодного виразу на обличчі дивився в стіл.

Рюн мав безтурботний вигляд, та насправді стежив за рухом води в долині й навколо неї. Саме Рюн припустив, що дощ невдовзі вщухне. Бау Морідолю запаморочилося в голові від усвідомлення, за яким великим обширом Рюн мусить постійно слідкувати. Він стежив не лише за простором над землею та небесами, а й за підземними глибинами, адже колись наґи влаштували потоп, випустивши підземні води, щоб стримати кінноту супротивника. Тобто Рюн вів спостереження в межах величезної кулі.

Рюн Фей мовив:

— Вам скоро йти, пане Бау.

Велике тіло Бау Морідоля здригнулося. Рюн Фей невідривно дивився в стіл, але каштеляна Бау теж добре бачив. Якби в Бау запитали, хто найдивніший з усіх його знайомих, він без вагань назвав би Рюна. Неможливо було не дивуватися з його здатності навіть із заплющеними очима «бачити» інших, відчуваючи рух їхніх тілесних рідин. Це вміння Рюна лякало навіть наґів. Полонені наґи відмовлялися вірити, що Рюн на це здатний. Але він був здатний, попри їхні вперті заперечення, породжені страхом.

— Зовсім скоро небо проясниться. Хранителі вже змінили погоду в Енґерській долині. Зараз вони чекають, коли дощ закінчиться і встановиться ясна погода. Мабуть, бережуть сили для майбутньої битви. Тож беріть доккебі та йдіть.

— Гаразд, князю.

Рюн трохи скривився від такого звертання. Насправді він усе-таки був князем. У великому Араджитському королівстві Рюна Фея визнавали шляхетною і шанованою хатенґразькою особою.

Усі сприймали це як належне. Було широко відомо, що Рюн — наґ знатного походження, якого витіснили з Хатенґраджа суперники в боротьбі за успадкування князівського звання; він був змушений утекти на Північ, де й зустрівся з королевою, яка щойно повернулася, і почав їй служити. Будь-кого, знайомого з назькими звичаями, таке пояснення, звісно, розсмішило б, але для мешканців Півночі воно було цілком прийнятне.

Те, що останнім часом доводилося миритися з брехнею про себе, бентежило Рюна. Але брехня щодо особистості королеви була ще більша. Рюн підвів голову — на другому поверсі хтось стояв. Рюн не міг бачити цю постать, але відчував її присутність.

Бау Морідоль підвівся з крісла, попрощався й вийшов. Він був радий, що йде звідти. Ставка воєвод розташувалася на першому поверсі двоповерхового селянського будинку, неподалік від місця розташування Ґвальхайда та війська. Будь-кому з людей ця будівля припала б до вподоби, проте Бау насилу терпів перебування в ній. Коли трупи селянина та його сім’ї звідти прибрали, на підлозі й стінах залишилися чіткі криваві плями. Бау погодився ввійти після того, як вояки позмивали всю кров, але страшний спогад з його пам’яті було неможливо змити.

Раптом Рюну спало на думку запитання:

— Чому вони залишили цей будинок цілим?

— Ви про що, князю? — здивувався Ласу.

— Наґи обрали Енґерську долину для битви з нами. Вони навмисно сюди заманили нас і заздалегідь спалили всі селянські господи й поля довкола, щоб позбавити військо запасів харчів. Кажу вам як наґ: зерно й колоски — теж рослини, тож цей вчинок дався наґам непросто. Але цього будинку вони не зруйнували. Значить, щось замислили.

Ласу відчув мороз поза спиною.

— Хочете сказати, нас заманили в пастку?

— Ні, пастки тут немає. Будівля стоїть на підвищенні, дощем її не затопить.

— Можливо, вони просто не встигли дістатися цього будинку. Спалювати зерно легше, ніж трощити стіни. Наґи не бажали марнувати час і зусилля на те, щоб просто завдати нам легких незручностей.

Рюн похитав головою, але сперечатися не став, бо не знав достеменно намірів і задумів противника. Відчув, як до будинку наближаються люди, і байдужим голосом сказав:

— О, до нас шановний полковник Конедо із синами.

Щойно Рюн побачив вираз обличчя Ласу — збагнув: даремно це бовкнув. Через холодну розважливість Ласу Ґ’юріхар більше скидався на наґа, ніж на людину. Та все одно він досі не звик до того, що Рюн здатний ніби бачити крізь стіни. Ласу встиг цілковито опанувати себе, перш ніж троє Вільфарів увійшли до ставки.

— Проходьте, прошу вас. Ближче, ближче.

Троє мужів підійшли до столу, і погляд Рюна мимоволі прикипів до правиці Конедо, чи то пак до місця, де вона колись була. Того дня Конедо почепив собі сьому руку — страшну залізну булаву з гострими шпичаками. На поясі в Конедо Рюн побачив і п’яту та шосту руки. Конедо Вільфар прийшов на зустріч при всій зброї. Ласу скоса глянув на спорядження Конедо й кивнув.

— Забавки, на які ви так чекали, уже тут.

Обличчя Конедо, Ґрума й Токарі засяяли. Ласу обережно відкрив скриньку, що стояла на столі, й дістав три доккебінські шапки-невидимки. Конедо негайно зняв шолом, спритно підхопив шапку однією рукою, надягнув собі на голову — і зник.

Ґрум, Токарі й Ласу були свідками чарівного зникнення вже не вперше, тож нітрохи не здивувалися. Вони стривожено дивилися на Рюна. З порожнечі біля столу почувся голос Конедо:

— Князю, ви мене бачите?

Рюн деякий час мовчки вдивлявся в повітря. Троє чоловіків — а якщо врахувати й невидимого, то четверо — нетерпляче чекали, що він скаже. Нарешті Рюн мовив:

— Не бачу.

Пролунали чотири радісні вигуки. Ґрум і Токарі, не в змозі стримуватися, теж надягнули шапки-невидимки. Ласу задоволено всміхнувся. Але раптом Рюн крикнув:

— Сотнику Токарі, стійте, де стоїте! Ви зараз вріжетеся в полковника Конедо! Шапка зімнеться!

Ласу збагнув, що до чого, і розчарувано зітхнув. Розчаровані Токарі та Ґрум поскидали шапки. Конедо зняв шапку останній, поклав її на стіл і сказав:

— То ви нас усе-таки бачили? Як це розуміти?

— Не бачив. Але всередині кожного з вас міститься вода.

Конедо й Ґрум були спантеличені, а Токарі таки здогадався:

— А-а! Розумію! Отже, для інших наґів ми були б невидимі?

— Так. Нарешті вдалося. Навіть тепло тіл зуміли приховати.

Ласу й Токарі відчули полегшення.

— Батьку, — почав пояснювати Токарі, — звичайні наґи не побачать людину в шапці-невидимці. Це тільки князь бачить воду всередині тіл завдяки своїй незвичайній здатності. Гм... князю, а наші вороги — хоча ні в кого з них, звісно, немає такої здатності, як у вас, — можливо, навіть із трохи слабшою здатністю не зможуть часом нас побачити?

— Гадаю, не зможуть. Як я знаю, лише головний воєвода Ґалотек має здатність, подібну до моєї. Хай навіть один з десяти тисяч і володіє такою здатністю, на полі бою, у натовпі, вона не дасть йому переваги.

Ґрум і Конедо нарешті зітхнули з полегшенням. Мацаючи лівою рукою булаву на правій, Конедо проголосив:

— Що ж! Сьогодні я залюбки скористаюся своєю правицею!

Ласу похитав головою.

— Не перестарайся. Наґам відомо, що ми маємо вдосконалені шапки-невидимки. Шапки слід надягати лише в крайньому разі. Ох, хоча навіщо я це кажу балькенейцям...

Конедо й сини, дико всміхаючись, начебто пробачили Ласу його помилку. Їм, щирим балькенейцям, терпіння аж ніяк не бракувало. Адже терпіння — найголовніше знаряддя крадіїв. Кинувши погляд на сходи, Ґрум зауважив:

— Щоб визначити, Нані перед нами чи Боні, потрібні двоє. Чи не так кажуть? Було б краще, якби Її Величність теж сказала, чи бачить нас.

До кінця речення голос Ґрума згас, бо він відчув на собі ошелешені погляди Рюна й трьох чоловіків. Ласу роздратовано зиркнув на Конедо, той винувато схилив голову й безжально засадив старшому синові ногою по гомілці. Ґрум заволав, зігнувся навпіл і схопився за ногу. А Конедо вивергнув йому на потилицю потік пекучої лайки:

— Порожній твій казанок! Як Її Величність може це визначити?

Ґрум лише тепер усвідомив, що помилився.

— О! Ні-ні! Звісно, Її Величність не може!

— То що ти тоді верзеш?

— Либонь, я на мить з’їхав з глузду.

Ласу знову похитав головою.

— Пане Ґруме, надалі стежте за своїм глуздом.

Ґрум Вільфар зашарівся. А Ласу замислився, чи не варто прибрати цього неуважного сміливця з передової. Та відмовився від такої думки й вирішив обмежитися невеличким попередженням:

— Полковнику Конедо, сотнику Токарі! Доручаю вам турботливо стежити за глуздом сотника Ґрума!

Щоб уникнути пекучих поглядів батька й брата, Ґрум опустив очі.

Ласу Ґ’юріхар вдавано відкашлявся й сказав:

— Вирушайте. Нагадую: потрібно розійтися. Не скупчуйтеся. Бо ви не бачитимете один одного. А що робити, вже знаєте, чи не так?

Вільфари підтвердили, що все знають, і пішли. Ласу обернувся до Рюна.

— Князю, Її Величність повинна провести стройовий огляд. Мені піти до неї?

— Я сам її покличу.

Рюн піднявся сходами на другий поверх, постукав у двері ліворуч. Засвоїв цей людський звичай, хоча й досі не звик до його необхідності.

— Це Рюн. Можна ввійти?

З-за дверей почувся знайомий голос:

— Хто там?

— Це Рюн Фей, Ваша Величносте.

— Заходьте, князю.

Покій був обставлений просто: тільки шафа для одягу та ліжко, на якому й сиділа Само Фей, вдягнена в кольчугу. У руці тримала маску й невідривно на неї дивилася. Рюн хвильку повагався на порозі, роздивляючись сестру.

Само, так і не піднімаючи очей, мислемовила:

— Підготовка завершена?

— Так. І старший воєвода Ласу вкрай збуджений.

— Це можна зрозуміти. Щоб підготуватися до сьогоднішньої битви, він за чотири місяці втратив п’ятнадцять тисяч вояків.

Рюн кивнув. Само на мить перевела погляд на стелю.

— А скільки ворогів ми знищили за цей час?

— Двісті тисяч.

Само трохи помовчала.

— Справжнє диво, що наше військо досі зберігає бойовий дух.

— Це все завдяки невтомним зусиллям воєвод.

Само помовчала, потім мислемовила:

— Пам’ятаєш Ґвіхатца, який казав, що ходить на бойовисько спати?

— Це той юнак, який бачив страшні сни?

— Зараз я почуваюся, як він.

— Що?

— Я погано сплю. Раз на кілька днів бачу майже той самий страшний сон. Я стою перед своїм військом. Проводжу огляд чи виголошую промову, іноді — споминаю полеглих або нагороджую когось... Щоразу різна причина. І от я стою перед військом, аж раптом хтось до мене кидається. Я не знаю, хто це. Не можу збагнути навіть, чи знайомий він мені. Не знаю, чи людина це. Але він наближається і зриває з мене маску. І мені відомо, навіщо він до мене біжить, та спинити його я не здатна. І всі вояки бачать моє обличчя, — Само ледь помітно всміхнулася. — А що далі — невідомо, бо я завжди прокидаюся на цьому.

— Маска тебе гнітить, тому ти бачиш цей сон.

— Рюне, ляж.

— Що?

— Ходи сюди, лягай.

Зніяковілий Рюн підійшов до ліжка. Само підвелася й посунулася вбік, щоб пропустити його. Рюн незграбно влігся, глянув на стелю й скрикнув від подиву.

На стелі був напис, нанесений тушшю на крокву таким чином, щоб його можна було помітити лише лежачи. Само кивнула й мислемовила:

— Атож. Вони передбачили, що ми займемо цей будинок, що саме тут буде моя спальня. І не надіслали листа, а передали повідомлення в такий спосіб, щоб вразити й налякати.

Рюн прочитав напис, слухаючи мислемовлення сестри. Зміст його був цілком передбачуваний: вимагали здатися. Тільки от умова висувалася дивна. Рюн підвівся, став біля ліжка.

— Якщо ми складемо зброю і здамося, нам віддадуть уже завойовані нами землі? Старшого воєводу Ласу ця пропозиція потішила б. Вони думають, що ми аж такі слабкі, щоб погодитися?

— Наґи замислили зібрати безбожників в одному місці, а років за п’ятдесят усіх вирізати. Але цікаво те, що пропозицію, певно, висунув той, хто знається на прагненнях не лише наґів, а й безбожників. Невже серед безбожників знайшовся зрадник, який співпрацює з наґами? Чи наґи почали зважати на інтереси безбожників?

Само замовкла, щоб поміркувати, а відтак продовжила:

— А якщо наґи й безбожники почали звикати до співіснування?

— Хтозна... Але якщо зараз сіверяни дізнаються, що їхня королева — наґиня, їхній жах буде безмежний.

Само зітхнула.

— Авжеж. Так і буде.

Рюн співчутливо глянув на Само. А вона всміхнулася кудись у порожнечу й надягла маску.

Маска була красива й водночас жаска.

Хмари поволі розходилися, і між ними показувалося синє небо. Непроглядний туман, який накривав Енґерську долину, випарувався, і всі побачили, що долина аж до самого виднокраю перетворилася на суцільне багно з калюжами. Оглянувши залиту водою долину, Рюн тяжко зітхнув. Для ворогів вигідніше було битися біля річки чи великого озера. Та Ласу Ґ’юріхар не підводив військо до водойм. Тоді наґи, припускаючи, що наступним місцем битви стане Енґерська долина, напустили туди хмар і заливали долину дощем протягом трьох днів. Старшого воєводу Ласу вразила винахідливість наґів. Ласу сказав, що битва — теж різновид спілкування, хоча, певна річ, вельми жорсткий, тому обидві сторони мусять іти на поступки. І вирішив зробити наґам приємність. Отже, військо чекало три дні, поки поле майбутньої битви розкисне під дощем.

Нарешті вороги спинили дощ. «Природний спосіб оголосити про початок битви», — подумалося Рюну. Він гірко всміхнувся. Слово «природний», ужите стосовно ворогів, які вміють управляти силою природи, здалося йому гірким жартом.

П’ять тисяч кінноти й тридцять п’ять тисяч піхоти вишикувалися в Енґерській долині, але там панувала така тиша, що можна було чути кроки тигра-богатиря, який сунув до скелі. Королева, як завжди, прибула верхи на Хмарі-громовиці, у супроводі вартових.

Спершу в охорону королеви хотіли призначити людей і леконів. Але цей задум не здійснився. Лекони, заповітною мрією яких була перемога над наґами, воліли не охороняти королеву, а вирушити на передову. Доручати ж охорону королеви лише людям ніхто зі ставки не хотів. Тож королева, як і завжди, рушила до скелі в супроводі варти з двадцяти двох дуоксінів. Вигляд дуокісінів переконував людей у тому, що в ставці ухвалили правильне рішення. Дуоксіни завдяки сумлінним і турботливим ковалям тепер носили різноманітні залізні пристосування, що замінювали їм частини тіла, яких бракувало, і мали ще страхітливіший вигляд.

Побачивши королеву, Рюн зосередився і за допомогою свого чуття кілька разів перевірив, чи не відбувається десь підозрілого руху води. Він не виявив жодної небезпеки для королеви, та все одно пильно спостерігав за нею, перебираючи в пам’яті все, що можна зробити, якщо раптом відчує загрозу.

Хмара-громовиця дістався до скелі й легким стрибком заскочив на неї. Само з підвищення обвела військо поглядом. Славнозвісна маска справляла таке враження, мовби королева дивиться в усіх напрямках одночасно.

Коли вона зайняла своє місце, до скелі підійшов лекон і став спиною до неї. Це було не порушення правил пристойності, а необхідність. Переконавшись, що лекон стоїть, як треба, королева повільно заговорила:

— Слухайте мене всі!

— Слухайте мене всі! — громоподібним відлунням повторив лекон.

Тільки так сорок тисяч осіб, присутніх під час стройового огляду, могли чути звернення королеви. Хоча, можливо, особливої допомоги лекона й не було потрібно, бо Її Величність щоразу виголошувала ті самі слова:

— Я ладна хоч сто разів пробачити вам повернення з поразкою, але не пробачу перемоги, здобутої ціною життів.

Рюн Фей зауважив, що Ласу Ґ’юріхар зітхнув. Старший воєвода давно благав королеву бодай раз вигукнути перед військом щось на кшталт: «В ім’я любові до мене закликаю нещадно рубати ворогів!», та її думка залишалася незмінною, мов та скеля, на якій вона височіла зараз. Якось вона довела Ласу до відчаю своєю впертістю, а потім щиро запитала: «Якби я сказала таке тобі, як би ти вчинив?» Ласу на те тільки пхикнув: «Я відповів би, що люблю життя більше за королеву». Рюн та інші присутні аж зблідли від нахабства Ласу, але королева ледь помітно всміхнулася, ніби пробачала йому нечемність. І відкинула пораду Ласу.

Рюн не розумів затятості сестри. Прохання старшого воєводи Ласу перед боєм загострити рішучість вояків здавалося цілком доречним. Проте королева ніколи не вимагала від них перемоги, не закликала здобути славу й зберегти честь, не бажала, щоб вони нехтували страхом смерті й доводили свою сміливість. Вона завжди наказувала повернутися живими.

— Та хіба є у світі вояк, який цього не хоче?

Рюн на мить поринув у роздуми, а королева тим часом спустилася зі скелі й пішла в супроводі моторошної варти. Сурма оголосила початок битви, і вся старшина розійшлася до своїх підрозділів. Усі заметушилися, здійнявся гамір, пролунали вигуки — начальники віддавали суворі накази, обсипали підлеглих добірною лайкою.

Битва вже почалася. Ще до промови королеви, яка, здавалося, мусила вселити відчай у вояків, вони добре знали, де опинилися. Знали, що воєводи вже поставили їх на тонку межу між життям і смертю.

Страхітливу, нечітку, безжальну межу.

Хмари, які нависали над Енґерською долиною три дні, нарешті розсіялися. Полковник Червонодеревного полку Ґрос, милуючись ясним небом між хмарами, пишався своїм досягненням.

Так, це було його досягнення.

Ґрос самовпевнено роззирався. Особливо його тішив слоновий підрозділ. Залучити до бою слонів довелося, щоби протистояти кінноті безбожників, яка нещадно топтала назьку піхоту. І користь від слонів виявилася напрочуд великою. Захоплювачки свідомості на чолі з видатною майстринею цієї справи Суді Ґаріб злилися зі слонами водно. Було таке враження, що слоновий підрозділ складається з істот, які мають назькі мізки та тіла слонів. І ці істоти мали насправді руйнівну силу. У пам’ять Ґроса назавжди врізалося видовище: слон, керований Суді Ґаріб, затоптав коня безбожника, а самого вершника настромив на бивень і так походжав полем битви.

Вигляд двадцятитисячного піхотного Червонодеревного полку теж уселяв Ґросу впевненість. Його честолюбний задум — одягти всю піхоту у важку броню, яка захищала б від зазубрених мечів безбожників, — інші воєводи не схвалили, бо для цього бракувало ковальок. Та все одно Ґросу здавалося, що його піхота, озброєна сайкерами, могутня й невразлива.

До вдоволеного Ґроса підійшла сотниця.

— Пане полковнику, дозвольте уточнити: ви остаточно вирішили починати битву?

Настрій у Ґроса вмить зіпсувався. Він глянув на підлеглу роздратовано, але швидко відновив самовпевненість. Його підлегла — жінка. Жінки більше не опиралися наказам начальників-чоловіків, але досі були переконані, що мають право ці накази обговорювати. Ґрос вирішив переконати сотницю:

— Так, сотнице. Я хочу почати битву. Королева-тигриця відкинула мою пропозицію.

— Ви могли б напустити дощ іще на три дні й дочекатися прибуття головного воєводи Ґалотека.

— Це геть виснажить наших воєвод-хранителів. Немає потреби зволікати.

— Проте головний воєвода наказав чекати на нього.

— Ми так повільно просуваємося саме через прагнення головного воєводи бути присутнім під час усіх битв. Йому варто довіряти полковникам і не втручатися в усе підряд. Я розумію його: боїться, що підлеглі припустяться помилки, і не хоче давати їм забагато влади. Але він один не може керувати всім військом. Настав час нам показати, на що ми здатні.

— Ви слушно мислемовите, пане полковнику. Але безбожники мають королеву. І з ними Рюн Фей. Ви вважаєте, що наші воєводи-хранителі спроможні протистояти силі Рюна Фея, і я вірю вашому судженню. Але якщо хранителі будуть зайняті Рюном, нашому полкові доведеться виступати проти ворога без підтримки воєвод-хранителів.

— А ми діятимемо жорстко. Слони Суді затопчуть ворожу кінноту, а з піхотою розправитися не важко. Одна наґиня вкладе десяток вояків противника.

Сотниця не мала, чим заперечити. Червонодеревний полк складався з двадцяти тисяч піхотинців та п’яти сотень слонів. Така чисельність означала безсумнівну перевагу над сорокатисячним військом ворогів. Та сотницю щось тривожило. І цю тривогу роздмухував досвід попередніх битв. Щось було не так.

Перш ніж наґиня зібралася з думками, щоб пояснити свої сумніви Ґросу, той передав їй урочистий мислевислів:

— Я пропонував їхній королеві здатися. Склали б зброю — отримали б можливість спокійно жити. Та вони відмовилися. Тож ми їх усіх сьогодні виріжемо. Ось так, сотнице.

Така заява не заспокоїла її. Часу на ухвалення рішення було обмаль.

— Так, пане полковнику. Але знайте, що я особисто не згодна починати битву зараз.

Ґрос гнівно скривився. Яка зухвала впертість!

— Гаразд, я зрозумів, — гостро мислемовив він. — Ти не згодна, Віас Макероу!

— Дякую, — холодно відповіла Віас і пішла. Ґрос проводив її пронизливим поглядом, потім обернувся до війська та наказав іти в наступ.

Смолоскипи зрушили з місць. Слони й піхота посунули вперед.

Прибувши на місце битви, Ґрос побачив, що на північному боці Енґерської долини безбожники вже закінчили шикування. Здогадався, чия це заслуга. І подумки щедро похвалив за це головного воєводу Ґвальхайда. Та Ґрос не поспішав вишикувати свій полк. Нехай Ґвальхайд зачекає. Колись наґи ввели його в оману, удаючи, що зайняті шикуванням. Ґвальхайд наважився скористатися миттю й напасти зненацька, але потрапив під удар мокрого снігу й виверження підземних вод. Якби тоді не втрутився Рюн Фей, наґи завдали б Ґвальхайду нищівної поразки. Відтоді Ґвальхайд завжди виявляв пошану й чекав, поки наґи вишикуються. Ґросу кортіло навмисно подражнити Ґвальхайда.

Та невдовзі його дещо насторожило.

Військо безбожників заворушилося. Ґрос здивувався, проте не розгубився. Він послав потужний мисленаказ приготуватися воєводам-хранителям, які розташувалися вздовж переднього краю. Потім пересвідчився, що інші начальники теж приготувалися застосувати силу води, оглянув вороже військо та спокійно продовжив розстановку вояків.

Як Ґрос і передбачив, противник не мав наміру нападати. Військо лише розходилося на два строї. Мети перешикування Ґрос збагнути не міг. Пересування піхоти заважало кінноті негайно нападати. Для чого Ґвальхайд влаштував це безглуздя?

Ґроса охопило лихе передчуття. Він прикипів очима до ворожого війська. Віас, яка відчувала щось подібне, звернулася до Ґроса:

— Це не вогняні примари. Справжні вояки. Але чому вони переміщуються?

Ґрос хвильку поміркував і мислевідповів:

— Мабуть, хочуть випробувати якесь нове шикування. Спершу не наважувалися, а зараз передумали. Та це зовсім не в дусі Ґвальхайда. Значить, вони у відчаї.

— Ґвальхайд — бувалий воїн. Він точно приготував нам якусь несподіванку.

Ґрос хотів був відповісти Віас, але вмить забув, що збирався мислемовити.

Він побачив, кого пропустило військо, коли розійшлося на два підрозділи, і зрозумів, чому Ґвальхайд не зачекав і чому піхота розступилася.

І чому безбожники відмовилися здатися.

Ця істота мала вигляд доккебі. Тобто найбільше була схожа на доккебі. Його шкіра світилася вогнем, мов розжарений шмат заліза, із суглобів сотався дим. Очниці були порожні, але в них палахкотіло бурхливе полум’я. Таке саме полум’я вивергалося з його ніздрів, рота, з усіх пор. То був справжнісінький згусток яскравого вогню в шкірі доккебі, найкраще у світі знаряддя убивства й руйнування. Ґрос зашурхотів лускою і скрикнув:

— Жар!

Жар стояв, широко розставивши велетенські ноги. З його вогняного волосся раз по раз вилітали іскри. Страховисько вивергнуло вогняну кулю завбільшки як гора й занурилося в неї. Жар побіг, і вогняна оболонка на бігу тріпотіла в нього за спиною, наче довгий плащ.

До наґів бігло уособлення Бога, який себе вбиває.

Спосіб шикування ворожого війська більше не цікавив Ґроса. За його негайним мисленаказом усі воєводи-хранителі, розсіяні долиною, почали мислевигукувати власні храмові імена, зосереджуючи силу води проти Жара.

Вода, яка накопичилася в долині за три дні безперервної зливи, піднялася, ніби розпливчастий привид.

І перетворилася на хвилю.

Неймовірного розміру хвиля здіймалася над широчезною Енґерською долиною, зростала, жадібно поглинаючи залишки води з усіх западин і калюж. І ця хвиля спрямувала удар в одну точку — на Жара. Жар несамовито заревів, коли побачив, як на нього зусібіч рине вода.

Водяна гора з пінистою шапкою обвалилася на Жара.

Здійнявся стовп водяної пари.

Оголеною долиною прокотився гарячий вітер, породжений зіткненням уособлення Бога вогню з велетенською хвилею. Видовище показало всю жахливу міць природи. Ґрос мимоволі відвернувся в мить зіткнення, а коли обернувся знову, на тому місці ще вирувала гаряча пара.

Раптом за паровим стовпом блиснув моторошний вогник. І водяна пара стрімкою круговертю злетіла вгору. Ґрос спостерігав за цим з настовбурченою лускою й безгучним криком жаху.

Хоча Ґроса відділяла від Жара значна відстань і очниці чудовиська були порожні, він усвідомив, що зустрівся з Жаром поглядами. Опустившись на одне коліно, чудовисько випустило зі свого тіла струмінь полум’я, від якого зникла водяна пара та закипіло багно навколо. Поки Ґрос стояв, скам’янілий від жаху, Жар поволі встав з коліна.

А звівшись на рівні ноги, випустив удвічі більший струмінь полум’я. І знову побіг.

Ґрос, розуміючи невідворотність загрози, подумав, що слід відступити. Але полк займався шикуванням, і прибрати всіх з долини швидко не вдалося б. Було очевидно, що зараз зчиниться щось дике. Тоді Віас струснула свідомість полковника потужним мислевисловом:

— Накажіть відступати!

— Що?

— Накажіть відступати! Нас обдурили! Не можна битися з Жаром!

Ще мить тому Ґрос був близький до рішення про відступ, але втручання сотниці його розлютило.

— Ти зовсім без мізків?! Якщо я накажу відступати, Жар спалить весь полк дощенту! Хіба не знаєш, що сталося в ущелині Акінсроу? Ми мусимо нападати!

Віас кортіло відповісти Ґросу брудною лайкою. Той відчув це бажання в її свідомості й зміряв її презирливим поглядом.

— Нападати! Тільки вперед! Якщо ми змішаємося з військом ворога, Жар не зможе застосовувати вогонь.

Наґи почули мислевислів полковника. Усі погоджувалися, що вступити в близький бій — єдиний спосіб стримати Жара. І наґи кинулися до безбожників, щоб вижити.

Через раптову розгубленість Ґрос не врахував, що його вояки не встигли ковтнути пігулки содраку.

За спинами сіверян пролунав чистий і сильний голос сурми. Начальники підняли зброю і віддали підлеглим наказ рушати. Піхота сунула вперед, але неспішно, на відміну від наґів. Тримаючи в руках перші зазубрені мечі, вояки йшли, чітко тримаючи стрій.

Вони йшли, не впізнаючи землі під ногами. Рідке місиво, на яке перетворила долину триденна злива, миттю висохло, потріскалося й дивно шурхотіло під ногами. Земля обурилася тим, що з нею зробили, і була непривітна. Та начальники, пильнуючи, вели військо далі й далі.

Піхота просувалася нерівномірно: середина лави йшла трохи повільніше, ніж краї. Зрештою піхота сіверян з тридцяти п’яти тисяч осіб утворила підкову.

У середині цієї підкови біг Жар, нещадно спалюючи все навкруги. Назькі вояки жахалися його ще здаля, бо на них займався одяг. А він відчайдушно й нестримно сунув на них.

Але воєводи-хранителі, які стояли в тилу назького війська, уже назбирали нової води. Краплі скупчилися зовсім низько над землею, значно нижче, ніж висять зазвичай дощові чи снігові хмари. Жар зиркнув на небо, грізно загарчав і випустив ще потужніший струмінь полум’я. І тут на нього посипався водоспадом мокрий сніг, викликаний десятками хранителів.

Після зіткнення Жара з мокрим снігом почувся гуркіт грому, вивергнулася парова хмара.

Наґи не могли й не бажали пхатися близько до Жара. Тому назька лава розділилася надвоє, мов ножиці. Таким чином їм удавалося обійти його й кинутися на піхоту безбожників.

Хоча наґи щодалі шаленіли, їхні супротивники просувалися з незмінною швидкістю.

Земля невблаганно стугоніла. Ревіння слонів прорізувало повітря. У грудях сіверян божевільно калатали серця. Їхні зіниці розширилися, але крок не сповільнювався. Ближе, ближче, ближче. Дуже близько. Надто близько. «Так я і загину?» «Можливо, цей сайкер летить просто мені в горло. Чи можу я вийти з цієї дурнуватої гри у війну?» «Чи начальники, бува, не проковтнули язики?» Душі вояків пропікали сумніви. Раптом вождь Семіквор і вождь Мупінто, які вели за собою обидва крила війська, майже водночас вигукнули:

— Порвіть їх на шмаття!

І зазубрені мечі почали змагатися з сайкерами за живу плоть.

Кожен рядовий піхоти сіверян носив при собі три зазубрених мечі. Такий меч — безжальне знаряддя для знищення наґів. Його дуже важко витягти з рани, він додає ворогові мук і сковує його рухи. Наґи, які не встигли прийняти содрак перед боєм, були безпорадні перед військом, наїжаченим зазубреними мечами. Та наґи вже призвичаїлися до цих мечів. Вони навчилися терпіти дошкульний біль. І навіть з мечами, що стирчали з ран, продовжували розмахувати сайкерами.

Долина повнилася жахливими криками й потоками крові.

Убивства множилися, втрачали свою страхітливу суть, як і будь-яка війна. Усі правила життя миттю розсипаються на порох, коли відбувається подія, що має увійти в літописи як суха розповідь. Але та мить була просякнута гарячою кров’ю. Хрустка земля, у якої несподівано вкрали вологу, жадібно всотувала кров. Ставала кривавою домовиною для тіл, які падали тут і там. Бездушна земля забирала собі тіла полеглих у бою як платню за залізо, видобуте ними з її лона. Просто холодний розрахунок.

Метушня. Галас.

Скорбота.

Чоловік на ім’я Каллік Місорес прибув з Фансая. Батько його помер, не залишивши спадку, мати тяжко хворіла. Він так довго не міг одружитися, що навіть уже відмовився від цієї думки. Усі батьки дівчат на виданні улесливо хвалили Калліка, називали турботливим сином, але дочок не віддавали. У його душі щоразу кипіло гарячкове бажання відказати, що йому потрібні не лестощі, а наречена, та він щоразу стримувався й скромно всміхався. Так і дожив парубком до тридцяти дев’яти років. А нині Каллік вправно разив наґів зазубреним мечем.

Меч прослизнув між відстовбурчених лусок і ввійшов у м’язи Джімборі Туни, застряг між кісток. Ця наґиня родом з Вісґраджа ще два роки тому була просто матір’ю маленької донечки. Та п’ятирічна дитина розбилася на смерть, впавши з балкону, і Джімборі була не в змозі залишатися в тому будинку, просякнутому жахливими спогадами. І вирушила на Священну війну. Біль від удару зазубреним мечем на коротку мить нагадав їй про біль, який вона відчувала, народжуючи яйце. Але той біль подарував їй миле дитя, а цей — пекучу муку від кожного руху. Джімборі, оскаженіла від болю й розпачу, але й далі махала сайкером.

Не встиг Каллік Місорес витягти з піхов наступного зазубреного меча, як відчув сильний удар у щелепу. Він відштовхнув плечем наґиню, ще не знаючи, що з ним трапилося. Джімборі Туна захиталася й упала. Каллік насилу витяг другого меча й застромив його нападниці в живіт. Пришпилена до землі наґиня звивалася від болю й надривно мислеволала, та Каллік, звісно, нічого не чув. Він хотів був облити її лайкою, аж раптом збагнув, що нижньої щелепи в нього немає. Підняв руку, щоб помацати обличчя, — і вона торкнулася оголеного піднебіння. Захлинаючись кров’ю і слиною, він по-звірячому заревів.

Каллік схопив кинджал і впав на груди Джімборі, мов у обійми коханої. Тільки губи її відчули не поцілунок, а удар кинджала. Каллік піддався спокусі затьмареного розуму й заходився відтинати воро-гині нижню щелепу. З гострим мислекриком вона колола його в бік, але Каллік різав і різав.

Раптом на цю пару, сплетену в смертельних обіймах, наступила велетенська передня нога слона. Вона мовби розчавила нарив на тілі землі, й навсібіч полетіли бризки крові та інших тілесних рідин.

Цей безіменний слон прожив шістнадцять років у Кентеропській долині й жодного разу не зазнавав незручностей через відсутність імені. Останнє, що пам’ятав велетень, — як зривав хоботом гілки акації; трапилася надто міцна, він напружив хобот, щоб її зламати... І все. Певна річ, слон знав, що відбувалося потім. Але нічого не розумів. Коли топтав ворогів, коли розчищав хоботом шлях, він знав, що відбувається, але не міг збагнути, як ці події пов’язані з ним. Мовби дивився на все збоку.

Джурата, вихідець із Касіди, завжди вірив, що все добре й буде ще краще. Він виріс сиротою в домі діда й бабці, але ніколи не занепадав духом, навіть по тому, як дізнався, що так не мало бути. Життєрадісність була його найціннішим скарбом. Дідусь і бабуся старанно приховували від онука свої сльози, а той не сумував. «Як, гадаєш, жилося мені — синові брата й сестри, які вступили в кровозмісні стосунки й були за це забиті односельцями? Ой, гірше ніж зараз!» — думав Джурата, завзято кидаючись із зазубреним мечем, якого схопив не за руків’я, а за клинок, на ошаленілого слона.

— Гей, тлустий бовдуре! Зараз уколю голочкою із замку Тисячі всесвітів!

Наїзниця слона, Суді Ґаріб, страждала від головного болю. Цей біль мучив її відтоді, як колись у лісі її зненацька вдарив по голові вогненаг, що ковтнув содраку. Біль то посилювався, то слабшав, але остаточно не зникав ніколи. Під час битви біль був нестерпний. Роздратована ним Суді помітила наближення Джурати й передала слонові мисленаказ. Той не зволікаючи застосував хобот.

Джурата повалився, стікаючи кров’ю з носа, рота й вух. Разом із кров’ю його залишила вірна товаришка — життєрадісність. На голову мертвого Джурати наступила нога слона. Шолом не захистив череп. Та лють Суді не вщухла, бо лещата болю стиснули її голову ще дужче. Її луска стала сторч. Відчуваючи настрій своєї повелительки, слон з налитими кров’ю очима, гучно тупаючи, кинувся шукати нову жертву.

Наступний противник був угорі. Суді Ґаріб і її слон, сповнені передчуття близькості смерті, підняли голови.

Джурадор, лекон з Давніх нижніх земель, вельми пишався своїм походженням, може, навіть занадто пишався. Він усе життя вважав свій гребінь розкішним, а дзьоб прекрасним. А того дня в Енґерській долині, коли кидався на Суді Ґаріб та її слона, надзвичайно пишався ще й здоровенною подвійною сокирою у своїх руках. Джурадор вирішив: удар по черепу слона дозволить підтвердити, що сокира справді варта такої гордості.

Передчуття смерті допомогло слонові враз звільнити свідомість від впливу наґині. Наляканий, він хотів був утекти, але сокира Джурадора встигла скористатися короткою миттю між наміром і дією.

Джурадор одним ударом перетворив бойового слона на гору м’яса. Виліз на тіло мертвого велета й переможно закукурікав. Від його голосу здвигнулися небо й земля.

Щойно Суді Ґаріб упала зі спини слона, на неї посипалися удари зазубрених мечів. Люди, наче змовившись, висмикували встромлені в її тіло мечі один за одним. Полетіли клапті плоті, й Суді зробилася схожою на драну ковдру. Можливо, помирала вона щасливою, бо загибель назавжди позбавила її дошкульного головного болю.

Але відчула Суді Ґаріб полегшення чи ні — це не мало жодного значення на тлі подій, що відбувалися на бойовиську.

Ґрос і воєводи-хранителі були змушені припинити поливати водою поле битви, щоб стримати Жара, однак цим вони створили найсприятливіші умови для леконів. Тепер назькі начальники шаленіли від безпорадного гніву. Лекони сунули на наґів, розкидаючи слонів, але хранителі не могли застосувати воду проти леконів. Ще більшу загрозу становив Жар, укритий страхітливим вогнем, він пробрався в самісіньку гущу назької піхоти. Земля зовсім пересохла, і хранителям довелося вишукувати підземні води та збирати вологу в небі. Від жадібності хранителів навіть забарвлення небес почало змінюватися.

Відтоді як наґи вперше зіткнулися в бою з уособленням Бога, який себе вбиває, усі вони, тобто ті, кому вдалося вижити, дотримувалися єдиного можливого способу взаємодії з ним: за будь-яку ціну його уникати. Але через жорстокий хитромудрий обман, який Ласу Ґ’юріхар готував протягом чотирьох місяців, наґам довелося зустрітися із Жаром у близькому бою. Воєводи-хранителі були змушені відмовитися від звичного способу, виправдовуючись тим, що потрібно пристосовуватися до нових обставин. І воєводи-хранителі пристосувалися до них таким чином: взялися до «охолодження» Жара, збираючи з усіх усюд вологу, щоб надати наґам з піхоти можливість знищувати безбожників.

Хоч як це дивно, Жар особливо не відрізнявся могутністю від звичайних доккебі. Доккебінський вогонь, який він створював, до снаги було створити будь-кому з його одноплемінників. Різниця полягала лише в тому, що простий доккебі не наважився б підпалити навіть дерев’яного боввана у вигляді наґа, а Жар без жодних вагань нещадно палив живих наґів, мов ті дрова.

Коли наґи довідалися про цю особливість норову Жара, у всіх них луска аж попідскакувала, наче її хотіла одним рухом висмикнути невидима сила. Вони збагнули, що якби світогляд племені доккебі бодай на волосинку відрізнявся від того, який вони мали зараз, і Кіборен, і наґи вже давно перетворилися б на попіл. Хоча Жар не був здатний викликати виверження вулкана або збивати зірки з небес, він міг «холоднокровно» повторити щось подібне до лих на острові Фесірон та в ущелині Акінсроу. Саме це й доводило, що його тіло є помешканням Бога, який себе вбиває.

І саме через це Ґрос, збираючи всю вологу, яку тільки могли дати земля й небо, щоб облити Жара, відчував безглузду вдячність: «Слава Богині, що із цілого племені телепнів, здатних учинити справжнє лихо, достатньо рішучості має тільки один!». У Червонодеревному полку служили зо два десятки воєвод-хранителів, і вони вже вичерпали всі можливості стримувати Жара силою води. Ґрос розумів: якщо зараз утрутиться той ненависний Рюн Фей, полк не зможе встояти.

Але Рюна Фея ніде не було видно. І Ґрос замислився, чому Ґвальхайд не випускає Рюна в бій.

Відповідь на це запитання лежала просто перед очима Ґроса. Тільки він її не помічав, як це зазвичай і буває в житті.

Конедо Вільфар зазвичай не любив жартувати. Але навіть у такого суворого й жорстокого чоловіка вироби доккебі вселили грайливість. Стоячи перед ворогом на полі бою, вельми задоволений собою Конедо Вільфар вигукнув, розмахуючи правою рукою:

— Ох зараз попещу тобі пику цією залізячкою!

Насолоджуючись пустотливим настроєм, який так несподівано в ньому прокинувся, Конедо додав:

— Чого мовчиш? Вважатиму це знаком згоди!

Супротивник, звісно ж, мовчав. А Конедо ввічливо кивнув і націлив праву руку точно в підборіддя хранителя.

Удар розколов обличчя наґа.

Конедо присвиснув і лівою рукою погладив себе по поясу. Трохи на віддалі його старший син, Ґрум Вільфар, виспівував голосом, схожим на вереск недорізаної свині, якусь божевільну пісню: «Жених, який ув’язнив свою наречену — клятий покидьок!». З іншого боку другий син Конедо, Токарі Вільфар, глузливо викрикнув, що братові не судилося бути співаком. Отак балакаючи, трійця Вільфарів просувалася вперед. Кількість розбитих хранительських облич зростала. Вільфарам потрібно було постійно подавати голоси, щоб не загубити один одного. Але ще більше їх спонукало до вигуків відчуття безкарності, яке приносило велику насолоду. Вони відверто збиткувалися з ворогів: дражнилися язиками — а наґи цього не бачили, попереджали вигуками, що зараз розтрощать пику, — а наґи цього не чули. Батькові й синам здавалося, що до наґів можна застосовувати необмежену жорстокість, бо тих дуже важко вбити.

Знімаючи з пояса величезного цвяха, Конедо злісно всміхнувся хранителю, який упав на землю перед ним. Хоч Конедо й не міг тримати в правиці молоток, штучна рука сама по собі нічим не поступалася цьому знаряддю. Мокрий сніг, який сипався на Жара, потроху вщухав.

Жар випускав струмені вогню, що прорізували снігову завісу. Ґрос здригнувся від страху й озирнувся на воєвод-хранителів. І сторопів від несподіваного видовища: усі вони лежали на землі.

— Фріате! Ківейне! Трясця, а що з тобою, Ґруйсе? Агов! Ви чого всі розляглися? Кокіто, що трапилося?

Воєвода-хранитель Кокіта, який лежав доволі далеко від Ґрума, розгублено подивився на нього. Ґрос ще раз мислеспитав, чому всі воєводи лежать, а Кокіта роззирнувся ще більш розгублено.

І тоді Ґрос побачив те, від чого в нього луска миттю стала сторч.

Обличчя Кокіти раптом розбилося, ніби його вразив невидимий молоток. Кокіта підскочив від удару й знепритомнів. Ґрос рота роззявив від подиву, прикипівши поглядом до тіла воєводи.

Зненацька Ґрос помітив біля живота Кокіти іскри. Він не вірив власним очам: просто в повітрі, нізвідки, з’явився здоровенний цвях, який пронизав черево хранителя та ввійшов у землю. Ґрос ще раз обвів поглядом усіх воєвод-хранителів, які лежали тут і там, і лише тепер помітив, що обличчя в усіх розбиті, а з животів стирчать цвяхи.

Та Ґрос був наґом, тому навіть зіткнувшись із незбагненним, не дав жахові себе заполонити, а зберіг холодну розсудливість. Він гнівно мисле-вигукнув:

— Отакої! На що здатні доккебінські шапки!

Віас, яка стояла поряд, мислемовила під шурхіт власної луски:

— Потрібно відступати!

— Скільки можна це торочити, Віас! — відповів Ґрос, не обертаючись до неї. — Якщо накажу відступати зараз, Жар спалить усю нашу піхоту!

Віас безпорадно свердлила поглядом потилицю Ґроса. Той не розумів цілком очевидного: поки бойовищем ходять убивці в шапках-невидимках, Жар не може бездумно палити все навкруги. Наґиня рішуче пішла геть. За мить вона зникла за пагорбом.

Ґвальхайд уважно спостерігав за мокрим снігом, який падав на голову Жара. Пославши піхоту вперед, від змусив кінноту чекати. Вершники вже згорали від нетерпіння, коли головний воєвода нарешті різко віддав наказ рушати, побачивши, що снігопад слабшає. З голосними криками кіннота, наїжачена численними списами, сунула на ворога.

Ґвальхайд віддав другий наказ, і поле битви аж закипіло.

Жар несподівано обернувся й рвучко розставив руки, ніби давно очікував на цю мить. Обабіч нього виросло по вогняній стіні. Смуги вогню піднімалися від землі та блискавично просувалися в обох напрямках. Наґи, які в цьому шаленому вогні обвуглювалися до чорноти, навіть не встигали збагнути, що з ними трапилося.

Вогняна стіна прорізала Енґерську долину зі сходу на захід, і назьке військо виявилося розділеним.

На південній половині залишився Жар і частина назької піхоти. Воєводи-хранителі вже були знищені, стримувати Жара було нікому, і він по-звірячому жорстоко розправився з беззахисними піхотинцями. Він спалював усе навколо, рубав усіх підряд вогняним мечем, шмагав полум’яною нагайкою і вдягав полеглих у вогняні савани. Але наґи, які опинилися на південь від стіни, могли бодай спробувати втекти, тому їхнє становище було краще, ніж у тих, хто опинився на північному боці.

А в тій частині долини відбувалося щось жахливе. Піхота сіверян, яка йшла підковою, зі сходу й заходу тепер тиснула на наґів. Ті кидалися крізь вузький простір між рогами «підкови» потужним потоком, ніби вода крізь діру в загаті. А на виході їх перехоплювала кіннота з бадьорими звуками сурм. Слони на той час уже були переможені леконами, тому кінноті північного війська ніщо не загрожувало.

На північ від вогняної стіни сорокатисячне військо сіверян повністю взяло в оточення десять тисяч вояків із Червонодеревного полку — частину, відрізану від основного назького війська. Цим наґам не було куди втікати чи відступати. На півдні височіла вогняна стіна, зі сходу та заходу їх затримували піхотинці, а з півночі — кіннота.

Навіть якби наґи могли втекти вгору, їм не вдалося б навіть це.

— Дракон летить! — вигукнув воєвода Мупінто, який вів східний ріг «підкови», щоб підтримати бойовий дух своїх підлеглих.

І тоді, ніби відлунням озвався завзятий голос воєводи Семіквора із західного рогу:

— Дракон летить!

Долиною покотилася хвиля радісних криків:

— Князь-блискавка!

На полі бою з’явився останній учасник задуму Ласу Ґ’юріхара. Звісно, Ласу Ґ’юріхар хотів використати дракона наприкінці не через пересторогу, що наґи, загнані в оточення, зможуть у відчаї розкрити в собі нове вміння й злетіти в небо. Призначення цього учасника битви полягало не в тому, щоб узяти ворога в оточення, а в тому, щоб його спалити. Наґи, усвідомлюючи, що опинилися в безвиході, дивилися вгору божевільними від страху очима.

Асхваріталь кружляв над оточеними наґами. А на зашийку в нього сидів ненависний для них, клятий драконодухий — Рюн Фей.

Довжелезна шия Асхваріталя напружилася й випросталася, ніби він хотів у польоті пронизати небеса. На грудях стирчали незліченні шпичаки різної довжини й товщини. Який вигляд мали величезні крила дракона, роздивитися було неможливо, бо з них раз по раз вискакували з гуркотом блискавки. Здавалося навіть, що блискавки і є плоттю, з якої складаються крила істоти. З п’яти відгалужень, на які розділявся кінчик хвоста дракона, і з третього «крила», що стирчало вздовж хребта, також сипалися блискавки, хоча й трохи менші.

Раптом небо потемніло, і з нього на голови наґів посипалася злива блискавок. Асхваріталь повільно описував кола, і всі могли добре роздивитися Рюна Фея. Він старався не дивитися вниз, лише легко попліскував дракона по шиї, а той висів у повітрі та сипав блискавками. На кожній щоці — якщо це слово тут доречне — дракон мав по п’ять навскісних заглиблень, схожих на зяброві щілини акули, але трохи ширших і здатних відкриватися вперед, а не назад, як риб’ячі зябра.

Дракон, який уже не був дитинчам і не вміщався в Рюна на плечі, тепер запалював вогонь інакше. Раніше він трусив китичкою хвоста, і від цього спалахував холодний дим, випущений із щілин на морді. Тепер вогонь вивергався безпосередньо зі щік — десятьма іскристими струменями.

Тієї миті, коли засяяв яскравий вогняний вибух, майже всі наґи заплющили очі. І більшість їх вже не розплющила.

Ківейн не знав, що битва закінчилася.

На його думку, вона ще тривала. Будь-кому знадобилися б певні умови, щоб відчути гірку журбу й похмурий смуток, що витали між трупів на бойовищі. Приміром, для цього варто було б прибрати цвях завбільшки як рука, устромлений у його живіт.

Кровотечі з рани майже не було, адже цвях увійшов у тіло дуже швидко. Цьому посприяли м’якість землі та неймовірна сила того, хто забивав цвях. Невидимий нападник упорався за чотири удари. Саме тому пошкодження плоті були незначні. Ківейн уже давно полишив спроби звільнитися. Щойно він торкався голівки цвяха в рані, тіло пронизував такий невимовний біль, що голова зсередини палала вогнем.

«А це, виявляється, зовсім не весело», — подумав він.

Ківейн був хранителем, мав непогане становище в назькому суспільстві. Ставши одним з воєвод-хранителів Червонодеревного полку, він займався тим самим, що й інші. Тобто управляв вологою, залишаючись віддалік поля битви, у відносно спокійному місці. Так воєвода-хранитель Ківейн бився з ворогом. І був щиро переконаний, що його служба нічим не відрізняється від служби рядового, який намагається вразити сайкером лютого супротивника, що вже встромив у його тіло одного зазубреного меча й несамовито старається встромити другого. Ківейн не особливо на це сподівався, але в душі був упевнений, що колись-таки настане його час і він теж не зганьбиться в бою, хай навіть з його тіла стирчатиме зазубрений меч.

Набираючи повні легені вечірнього повітря, просоченого смородом крові, Ківейн мусив визнати, що був надміру самовпевнений.

«Добре, усе-таки, що я переконався в цьому в інший спосіб».

Над долиною літала хмара попелу, схожа на зграю вороння. Хоча й стояла ясна погода, Ківейну відкривалася моторошна картина неба. Таке небо не сподобалося б нікому, не тільки наґу з його особливим зором. Небо затуляла димова пелена, а під нею сумно пурхали клапті попелу й курява.

— О, мені теж не до вподоби це видовище.

Ківейн повернув голову в той бік, звідки долинув чийсь мислевислів. Рух збудив у тілі страждання й водночас нагадав, що воно ще живе.

На нього згори дивився наґ. Але увага Ківейна була прикута не до нього, а до дивовижної істоти в нього за спиною. Там був велетенський дракон, який теж дивився на Ківейна. І тому здалося, що це не дракон, а пагорб. Розміри істоти справді приголомшували. «Який великий! Жахливо!». Дракон склав крила й блискавок поки що не кидав, але самого його розміру було достатньо, щоб засумніватися, що все відбувається наяву.

Ківейн насилу опустив погляд із дракона до молодого наґа, який на тлі чудовиська здавався неприродно маленьким. Запитувати в наґа ім’я не було потреби, тож Ківейн звернувся до нього з таким запитанням:

— Отже, це правда, що ти вмієш читати чужу свідомість?

— У мене просто загострені відчуття. Ви теж, певно, можете часом здогадатися, про що думає ваш друг. І це не вважається читанням думок. А ще бувають надзвичайно проникливі й спостережливі особи. Так ось, моє вміння приблизно таке саме.

— Ти хочеш мислемовити, Князю-блискавко, що драконодухий — просто дуже здогадливий? Невже?

— Не потрібно бути драконодухим, щоб здогадатися: вам неприємно бачити все це. Як вас звуть, до речі?

Від проникливості молодого наґа в Ківейна настовбурчилася луска. Він не завагався з відповіддю й мислемовив без затримки:

— Ківейн.

І відчув полегшення. Драконодухий не збентежився. Значить, ім’я Ківейна ще не відоме противнику. Рюн твердо мислемовив:

— Ви готові здатися, Ківейне?

— Яка мені від того користь?

— Ви отримаєте право шкодувати про те, що здалися в полон.

— Спокуслива пропозиція, Рюне Фею.

Рюн не відчув у мислевислові Ківейна глузування. Поранений наґ і справді був глибоко зворушений.

— Я вдячний за пропозицію. Але як ти мене зв’яжеш, якщо не маєш мотузки? Хіба сплетеш її з піску?

— Ви зв’яжете себе самі. Я відчуваю, ви вже готові до цього.

— Так, ти дуже прозірливий, драконодухий.

Рюн гірко всміхнувся:

— Не варто заздрити, Ківейне. Я хотів би колись показати вам, що надмірна чутливість — не благословення, а важкий тягар. Щоб ви зрозуміли, яка це мука — постійно знати, що думають і відчувають усі навколо, навіть коли я не бажаю цього знати.

Ківейн не второпав, про що мислемовить Рюн, та й не хотів розуміти. Не відводячи погляду від жахливої почвари за спиною в співрозмовника, він ледве вичавив із себе мислевислів:

— Дозволь дещо запитати.

— Не дивуйся, що дракон дозволяє наґу їздити на собі верхи. Наґи такі пихаті, що вважають, буцімто він мав би не підпускати мене, бо знають, що наґи ненавидять драконів. Але він на це не зважає. А своїми коренями дракони не опікуються. Адже жодна рослина не піклується про своє насіння. До того ж, якби драконів корінь не хотів, щоб я його з’їв, він узагалі не виріс би. Той корінь виріс навмисно, він дозволив себе з’їсти.

Ківейн закрив свідомість. Рюн похитав головою.

— Не бійтеся, я не читаю думок, я лише проникливий.

— Хай тобі грець! Проникливий? Я ще не встиг мислемовити...

— Так, не встигли мислемовити, а я почав відповідати на ваше запитання. І це вас збентежило, я знаю. Але у вас обмаль часу. Там ще багато хранителів лежить у такому стані, як і ви. Я мушу йти до них. І заради вас та ваших товаришів прагну скоротити нашу розмову. То як?

— Так, я...

— У вас немає вибору. Краще здатися. Ви правильно вирішили. Відкрийте свідомість.

— Що?

— Відкрийте вже свідомість. Я повинен зав’язати ваше храмове ім’я.

Ківейн зашурхотів лускою. І відразу пошкодував про це, тому що до нього повернувся біль, який мало не довів його до божевілля. Дивлячись згори вниз на хранителя, що схопився за живіт, не в змозі дихати від болю, Рюн твердо мислемовив:

— Зрозумійте, Ківейне. Я не можу залишити вам таємне ім’я. Я здатний стерти його.

— Невже можливо...

— ... стерти ім’я? Так. Ви тоді назавжди його забудете.

— Я не...

— ... не погоджуєтеся. О, розумію вас. Тому не знищу ім’я у вашій пам’яті, а тільки тимчасово зав’яжу. Так, я й це вмію. Колись мій друг зробив дещо подібне зі мною. Він зав’язав у вузол почуття провини в моїй свідомості. І я відтоді зберігаю всі спогади про нього, а провини за його смерть не відчуваю. Мій друг мертвий і розв’язати цей вузол уже не зможе.

— Без таємного імені...

— ... ви не зможете керувати силою води. Більше ви нічого не втратите. Ваші любов і повага до Богині не зникнуть. Повірте! Навіщо мені обманювати вас? Подумайте самі: було б простіше віддати вас товаришу за моєю спиною, замість того, щоб обманом вдиратися у вашу свідомість і стирати ім’я.

Ківейн переполохався від згадки про дракона.

— Тобто...

— ... колись, коли настане час, я розв’яжу вузол у вашій свідомості й поверну вам храмове ім’я.

Ківейн мав холодний розум, як і всі наґи, тож визнав, що на пропозицію Рюна варто пристати. Умови були несприятливі для довгого обмірковування, та Ківейн і не бажав цього. Вирішив удовольнитися обіцянкою Рюна.

— Присягаюся іменем Богині. Але зізнайтеся, що ви боїтеся втратити? — Рюн, певна річ, випередив Ківейна.

— Що?

— Ви розгублені й налякані. Ви не хочете віддавати таємне ім’я, бо з ним щось пов’язане, і ви не бажаєте це втратити. Що це?

Ківейн ледь стримав крик. А Рюн продовжив, перш ніж поранений почав пояснювати чи виправдовуватися:

— Гаразд. Не хочете, не мислемовте. Ви не дуже боїтеся це втратити. Тому я не буду допитуватися. Ну що, ви дозволяєте зав’язати ваше храмове ім’я?

— Так. Зав’язуй.

Зморений болем Ківейн відкрив для Рюна свідомість, стараючись притлумити страх утрати. Рюн пильно подивився на нього.

— Ви справжній наґ!

— Ти про що?

— Не зважайте.

Рюн обережно проник у свідомість Ківейна.

Ківейн не відчув страшних мук чи душевного потрясіння. Не відчув зовсім нічого й недовірливо втупився в обличчя Рюна. Але вмить збагнув, що не може пригадати своє таємне ім’я. Він його більше не знав. Так само, як не пам’ятав вигляду заднього боку обкладинки книжки, яку читав дуже давно, як не пам’ятав першого запаху, відчутого цього дня після пробудження. Рюн спокійно мислемовив:

— Готово. Зав’язав. І не намагайтеся пригадати, у вас не вийде, хоч би скільки ви напружували пам’ять.

— Що ж. Тоді...

— Я залюбки допоміг би вам звільнитися від цвяха. Та мені треба поспішати до інших храни-телів. Цвях із вас виймуть ті безбожники. Он вони вже йдуть. Виконуйте їхні накази. Користуйтеся слухом.

Рюн указав кудись рукою, відвернувся й пішов. За ним рушив Асхваріталь. Ківейн уже зосередився на звуках, як наказав йому Рюн, і почув страшний шум, який здіймав дракон. Ківейн не хотів більше бачити дракона, щоб не зомліти від жаху. Тож він якнайшвидше спрямував погляд туди, звідки мали прийти його рятівники.

До нього наближалося кілька безбожників. Вони не мали при собі щипців чи якогось іншого знаряддя, щоб ним вийняти цвях. Проте Ківейн не занепав духом, адже попереду безбожників побачив лекона. Той ішов велетенськими кроками, а за ним поспішали кілька людських чоловіків.

Лекон мовив низьким громоподібним голосом:

— Не сіпайся, зараз витягнемо цю шпильку!

— Не буду. Витягайте швидше.

Деякі безбожники здавалися вельми схвильованими. Не зважаючи на розгубленого Ківейна, один чоловік звернувся до іншого:

— То що, правду я казав?

— Я думав, його голос звучатиме не так.

— Але все одно дуже схожий.

— Та де там! У Її Величності прекрасний золотий голос, а цей скреготить, як та ворона, що не може просратися. Нічим він не схожий.

— Е-е-е! Це ти з вороною вже дарма! Гарний у нього голосок!

— А от і нічого схожого!

— А мені здалося, схожий на голос Князя-блискавки.

— І що? Вони ж обидва наґи!

Ківейн уторопав, що люди обговорюють щось про його голос, але подробиць знати не хотів. Вигукнув якомога голосніше:

— Гей, ви двоє! Чи не підказує вам здоровий глузд, що непристойно отак балакати перед пораненим, у якого цвях стирчить із живота? Якщо вже так кортить почухати язики, потерпіть, будьте ласкаві, хоч поки з мене витягнуть цю залізяку!

Чоловіки обернулися до хранителя й загиготіли. Як і сподівався Ківейн, неймовірно великий лекон нарешті став навколішки й схопився за цвях.

— Що ж, наґу, доведеться тобі трохи помучитися!

— Я вийняв серце. Я не боюся якогось там цвяшка!

Безбожники залилися диким реготом. Лекон щосили смикнув цвях.

Сіверяни були вражені, що Ківейн не зойкнув, ба навіть не застогнав. А той не розповів їм, що від мислекрику в нього ледь не луснула голова.

Рюну вдалося врятувати й узяти в полон п’ятьох воєвод-хранителів. Вільфари прибили до землі значно більше хранителів, але деяких забрали із собою наґи, коли втікали, а деякі, на жаль, потрапили під вогонь Жара.

Усі п’ятеро пристали на пропозицію Рюна.

Роздивляючись шостого знайденого хранителя, обвугленого до чорноти, Рюн відчув наближення Жара. І допомогла йому не сила Богині. У тілі Жара зовсім не містилося вологи, тож він був єдиною істотою в Енґерській долині, за чиїми пересуваннями Рюн не міг стежити. Але гостра чутливість драконодухого дозволила йому відчути, як гарячішає повітря.

Рюн обернувся й побачив вогняні очі. Крадькома поглядаючи на Асхваріталя, значно вищого на нього, Жар спитав:

— Скількох я засмажив?

Намагаючись приборкати гнів, Рюн відповів якомога ввічливіше:

— Засмажили? Є в мене один друг, який теж уживає це слово стосовно наґів. Ви висловилися достоту, як він.

— То скількох, га?

— Не знаю. Кілька тисяч.

— Гм. І мені так здається.

— Це все були мої одноплемінники, пане Жаре! — не стримався Рюн.

Жар схилив голову набік.

— Слухай сюди, жениху ув’язненої Богині. Не приплітай сюди свої страждання через чвари з родичами. Вирішили засмажити наґів, то нічого тепер їх жаліти.

— Ви уособлення Бога, ви живете сам-один. А я жив у сім’ї. Жорстока доля змусила мене спалити надії власних одноплемінників. Я не можу не думати про це.

Наступних слів Жара Рюн передбачити не зміг, хоча й володів проникливістю драконодухого. Адже Жар був не такий як усі. Усміхаючись, Жар розмахнувся ногою й копнув обвуглений труп воєводи-хранителя.

Здійнялася невелика хмарка куряви й попелу. Рюн затулив долонею рота й відсахнувся. А Жар стояв, де й був. Огорнутий хмаркою попелу, він подивився в небо, на південь, і сказав:

— Усе просто.

— Що?

— Не треба ускладнювати собі життя пустопорожніми словами. Якщо хтось стоїть на шляху — пали. Пали, поки шкіра не обвуглиться, поки кістки не розплавляться й не закипить кістковий мозок! Потім наступи на купу попелу, щоб залишився твій слід, і рушай далі. І все в тебе вийде.

— Що вийде?

— Змиритися.

— Що?

Жар не став повторювати. Не став нічого розтлумачувати. Залишив Рюна з Асхваріталем і пішов до дальнього пагорба. Лише кинув наостанок:

— Передай Королеві-тигриці, що я пішов допалювати тих, хто ховається.

Хмарка куряви й попелу помалу осідала, а дракон і драконодухий провели Жара поглядами й рушили в протилежний бік.

У будівлі, де розташувалася ставка воєвод, Рюн побачив начальників, які жваво й радісно обговорювали довгоочікувану перемоіу. Досі більшість із них уникала Рюна й не бажала спілкуватися, але нині всі щиро віталися з ним. Деякі були доволі чуйні й здогадалися, що, мабуть, не слід перед наґом виявляти таку бурхливу радість із приводу вбивства безлічі його одноплемінників. Рюн відчув цей настрій співрозмовників і всміхнувся, щоб їх заспокоїти. Щоб не ятрити собі душу й не завдавати нікому незручностей, Рюн поговорив з ними недовго — тільки стисло передав останні вісті — й непомітно вийшов.

Рюн повернувся у свій намет і зняв кольчугу. Біля входу лежав Асхваріталь, тож місце було найспокій-ніше, найбезпечніше. Рюн узяв стілець і вийшов з ним надвір. Сів біля Асхваріталя відпочити.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі. У таборі сіверян де-не-де почали запалювати вогні. Повсюди була помітна метушня, спричинена збудженням від перемоги. Проте намет Рюна залишався острівцем спокою.

У темному небі сновигали жорстокі птахи — справжні переможці всіх битв. Стерв’ятники, жадібні до мертвеччини. Темрява густішала, але це не заважало Рюнові бачити гарячі плями в повітрі. Спостерігаючи за їхніми рвучкими переміщеннями, Рюн раптом відчув напад нудоти.

Насилу стримавшись, Рюн сказав тому, хто підійшов ззаду:

— Я слухаю тебе, Беміоне.

З темряви за спиною в Рюна виринув людський чоловік.

Його волосся скидалося на сплутаний залізний дріт, а цупка щетина на підборідді не поступалася гостротою голкам їжака. Щоки під маленькими очима й чоло вкривав чорний бруд. Зігнута спина нагадувала про пережиті страждання, а дрібне тремтіння в руках і ногах виказувало страх, який він мусив носити в собі до скону. Його вже не можна було назвати чоловіком, радше просто самцем, чи навіть річчю, бо він повністю втратив гідність, притаманну живим істотам, хоча в його очах ще світилися рештки розуму. Беміон зазирнув Рюну в обличчя й сказав:

— Но... ноги промокли.

Наґ ледве змусив себе всміхнутися й подивився на ступні прибульця: з них рясно стікала вода й всотувалася в землю. Чоловік намацав сухе місце, всівся й заскиглив:

— Мене хочуть... хочуть помити.

— Хто? — запитав Рюн, хоча й мав сумніви, що це могло комусь спасти на думку.

— Деоні... Деоні Дальбі.

Рюн здогадався, у чому річ.

— О, вона, напевно, просто забризкала тебе водою, коли бігла по калюжах!

— Вона хотіла мене помити! Насвари її!

Рюн не збирався цього робити. Якщо вона дізнається про скаргу Беміона, побіжить кудись, гнана муками совісті. Проте Рюн кивнув.

— Не хвилюйся. Насварю.

Обличчя Беміона Ґульдохара посвітлішало. Його наступні слова здивували Рюна.

— Та не будь з нею надто суворий! Це добра дівчина. Могла би бути подружкою моєї дочки...

Рюн застиг, щоб не виказати свого подиву. Згадав, як необдумані слова та вчинки в деяких випадках шкодили йому та його оточенню. Він глибоко й повільно зітхнув, постарався якомога повільніше відвернутися, щоб не тривожити Беміона, і заговорив так, ніби ненароком дещо пригадав:

— Князю Беміоне...

Але помітив, що той сидить, утупившись у землю, і щось бурмоче собі під ніс. Рюн ще раз покликав:

— Князю Беміоне!

Беміон Ґульдохар затремтів усім тілом.

Він зненацька вдарив чолом у землю й заголосив. Рюн підбіг і схопив його за плече. Але Беміон навдивовижу сильно відштовхнув руку Рюна та заходився бити лобом землю знову й знову.

— Вежі тонуть! Вежі тонуть!

Рюн потягнув Беміона за руку й задихаючись від натуги підняв його, притягнув до себе. Обоє ледь не впали, але зрештою втрималися на ногах. Беміон гірко плакав і волав у Рюна в обіймах.

Колись Беміон Ґульдохар був головним очільником Давніх верхніх земель і князем Фансая. А тепер він обливався слізьми та завивав, наче звір. У Рюна, який втішав його, плескаючи по спині, виступили срібні сльози.

Раптом почувся по-молодецьки бадьорий вигук:

— Спали його, Рюне Фею.

Луска в Рюна настовбурчилася. Він обернувся й побачив, що до намету в світлі вечірньої заграви суне Жар. Асхваріталь підняв голову й пронизливо подивився на Жара з карколомної висоти власної шиї. Той зупинився на безпечній відстані від дракона, наґа й божевільного чоловіка, згорнув руки на грудях і витріщився на Рюна.

— Спали. Зроби це для нього.

Луска Рюна шалено шурхотіла.

— Він одужає.

— Ти дбаєш лише про нього, а про себе — ні.

— Що?

Уже запала темрява, але очі Жара палали, неможливо було не бачити цього. Він палив Рюна поглядом.

— Чому Беміон ходить за тобою? Невже ти гадаєш, що йому потрібна твоя турботлива чуйність доброї матусі? Тобі здається, що ти піклуєшся про нього? Це не так. Беміон остаточно схиблений, але не втратив останньої ознаки живої істоти — прагнення смерті. З-поміж усіх у північному війську найближчі до смерті — ти і я. Нам з тобою викликати смерть — все одно що дихнути.

Рюн здригнувся. З очей Жара заструменів вогонь.

— Ось тому Беміон і причепився до тебе. Як слониха, вожачка стада, іде назустріч тигру-богатирю, так і він іде до тебе. Зроби його королем, Рюне. Допоможи найжалюгіднішому у світі чоловікові переродитися найвеличнішим у світі.

— Переродитися? Не буває ніякого переродження. Він перетвориться на купу попелу — от і все!

— Ти не бажаєш дослухатися до пропозиції божества?

— Але ти не божество, ти уособлення!

— А в чому різниця? Зможеш сказати?

Рюн замовк, тільки ще міцніше притиснув до себе Беміона Ґульдохара. Жар усміхнувся.

Уособлення Бога, який себе вбиває, пішло геть, не попрощавшись.

Рюн розслабив обійми тільки тоді, коли Жар віддалився. Зазирнув у чорне від бруду обличчя колишнього князя, рясно змочене слізьми, і, поки той не встиг усвідомити, що обличчя мокре, змусив вологу випаруватися.

— Беміоне, ти хочеш жити?

Беміон прогугнявив:

— Вежі тонуть!

— Так. Ти одужаєш.

— Вежі тонуть.

— Я сьогодні спалив шість тисяч наґів.

— Вежі тонуть.

— Одним рухом руки. Навіть жоден доккебі не має такої чутливості як я, драконодухий! Я відчуваю, як котиться по травинці краплина роси на іншому боці долини! Невже ніхто не розуміє, що значить бути драконодухим? Чи всі розуміють, але вдають, що нічого не відають? Трясця! Якби я міг, я не вагаючись вирізав би зі свого тіла цю кляту чутливість, виколупав би ножем з кісток! Але я мушу носити в собі знання: їх було шість тисяч двісті сімнадцять!

Тим часом ніч після переможної битви дедалі темнішала.

Перемога і поразка — нерозлучні сестри-двійнята, які щиро люблять одна одну. Ніч після перемоги була, звісно, і ніччю після поразки. Наґи, яким пощастило вижити, відійшли доволі далеко від Енґерської долини, — хоча їм здавалося, що недостатньо далеко, — скреготіли зубами від люті й розпачу, охоплені водночас мукою невдачі та страхом.

Наґи зазвичай не плачуть. Тому навіть зажурившись через поразку, вони не проливали би сліз. Та страх — це геть інше. Щоб убити істоту без серця, потрібні надзвичайні засоби. А того дня наґи зіткнулися аж із двома істотами, здатними запросто це робити. Безсердечні, безжальні наґи вважали себе мало не безсмертними, тому остання битва їх приголомшила. Вони почувалися надзвичайно розгубленими, як той подорожній, що зробив крок, думаючи, що перед ним тверда земля, і несподівано провалився ногою в купу гною. Особливо їх приголомшило відкриття: насправді вони вразливі. Їх поглинув жах, який стер на порох їхню велич, розбив на друзки пиху, позбавив упевненості й осліпив.

Дорогою ціною наґи отримали можливість пережити почуття страху перед невблаганною смертю — досі невідоме їм, як і доккебі, хоча цілком буденне для решти живих істот.

Серед наґів-утікачів, які зібралися в невеликій безіменній ущелині, були тільки двоє, що не піддалися цьому страхові. Один з них — головний воєвода Ґалотек — шурхотів лускою, не знаючи, куди вилити свій гнів.

— Вісімнадцять тисяч?! — перепитав він.

— Так. І більшість знищили Жар з Рюном Феєм.

— А що з воєводами-хранителями, сотнице Макероу?

— Жоден з них не повернувся. Загинули або опинилися в полоні.

Ґалотек вивергнув мислелайку й роззирнувся.

В ущелині було не більше двох тисяч наґів. Виснажені, вони лежали просто на землі. Вояки Червонодеревного полку, які вижили в Енґерській долині, не зберегли й крихти величі. У багатьох стирчали з тіл один чи два зазубрених мечі, на деяких згоріла луска, і вони нагадували нікчемних жаб. Але це ще були щасливці. Ті, у кого руки й ноги були на місці, билися в жахливих судомах. Адже втікаючи, вжили забагато содраку, якого не встигли ковтнути перед боєм. Усі наґи чудово знали, що содраком зловживати не можна, бо наслідки бувають більш ніж неприємні. Але полум’я Жара та дракона Рюна Фея спалило їхню розсудливість.

Хай там як, але ці наґи врятувалися від безжальних чудовиськ. А тепер стогнали, бо стали жертвами іншого чудовиська — болю. Ущелина була переповнена нечутним нікому, крім самих наґів, гамором мислемовлення, у якому змішалися страждання, лють і скорбота. Ґалотек стиснув кулаки.

Віас запитала:

— А як це ви так швидко сюди дісталися?

— Що?

— Я спитала, як вам удалося так швидко сюди дістатися? Думала, ви прибудете лише за три дні.

— Я дізнався, що Жар перебуває в Енґерській долині. Сів на коня й примчав сам.

— Ви приїхали на коні? А, мабуть, носите душу вправного вершника. Шкода. Краще б ви трохи затрималися.

Ґалотек не міг збагнути, про що йдеться.

— Стривай. Ти мислемовила, що тобі шкода? Агов, сотнице Макероу?

— Так, мені шкода.

— Як ти можеш таке мислемовити? Вбито вісімнадцять тисяч наших вояків, а тобі чогось там «шкода»!

Замість відповіді Віас Макероу послала довгий потік безладного мислемовлення, у якому ще не визріли чіткі думки. Ґалотеку нескладно було збагнути, що вона хотіла мислемовити. Він розлютився.

— Може, нарешті поясниш, що я пропустив?

— Ви дозволяєте?

— Мислемов уже, ну ж бо!

— До сьогодні військо противника оборонялося, приховуючи точне місцеперебування Жара, а ми його уникали, водночас намагаючись перегнати в потрібну для нас точку. Деякий час тривало нудне протистояння: хто кого перехитрує. Коли ми прицільно наступали на певній ділянці, вони не могли визначити, чи це справжній наступ, чи ми просто хочемо виманити Жара.

Вражений Ґалотек мислемовив:

— Бачу, це задум видатного воєначальника!

— Даруйте, але прошу дозволити мені закінчити.

— Продовжуй.

— Часом нам удавалося виманити Жара, а часом — ні. Та загалом задум був виграшний. Якщо Жар виходив битися, наше військо вдаряло на іншій ділянці. Якщо не виходив — наґи відступали. Нашим було сутужно, коли значні сили зосереджувалися десь для справжнього наступу й там з’являвся Жар. Але в таких випадках воєводи-хранителі стримували його водою, і назькі вояки могли відступити. А от сьогодні полковник Ґрос не впорався.

— Як ти смієш оббріхувати свого начальника, поки він між життям і смертю?!

— Ні, я його не звинувачую. Я саме пояснюю, чому Жара приховували. Тому що якби ми знали, де він перебуває, то напали б в іншому, вразливому місці.

— До чого ти хилиш?

— Сьогодні безбожники навмисно випустили Жара. І таким чином знищили вісімнадцять тисяч наґів. Безбожники дуже задоволені. А мені от здається, цього замало.

Ґалотек застогнав у свідомості. Здогадався, до чого веде Віас.

— Так. Якщо вже тут з’явився Жар, ми можемо відійти подалі й завтра-післязавтра вбити в іншому краї вісімнадцять тисяч безбожників. Навіщо взагалі вони випустили Жара?

У ставці воєвод, розміщеній у селянському будинку, вирувала радість. Північні воєводи сиділи з суворими обличчями, вимазаними кров’ю і потом, цілком задоволені досягненнями того дня, й очікували, що скаже Ласу Ґ’юріхар. Початок промови Ласу їх потішив.

— Наґи думають, що хитрістю загнали нас у цю долину. Але вони не знають, що так сталося, бо ми дозволили їм це зробити, — спокійно мовив він.

Гвальхайд Ґ’юріхар кивнув. Більшості воєвод задум Ласу був відомий у загальних рисах завдяки чуткам і здогадам. Тепер вони жадібно слухали подробиці. Ласу вказав на мапу на стіні:

— Кілька місяців поспіль ми програвали в боях, щоб схилити назьких начальників до думки, що пана Жара з нами немає. Вони зосередили зусилля на його пошук. А ми змогли дістатися долини без особливих труднощів. Вороги цього й хотіли. Вони прагнули заманити королеву разом з усім військом у пастку й оточити нас трьома своїми полками — Чорнодеревним, Червонодеревним і Бамбуковим. Нам було відомо, чого вони хочуть. Ми знали, що Червонодеревний полк перший вступить у бій. Старійшини доккебі доповіли, що в Червонодеревному полку найбільше хранителів, тому саме його виставлять для протистояння з хатенґразьким князем.

Ласу трохи помовчав і продовжив:

— Але сьогодні ми розгромили Червонодеревний полк.

Молоді воєводи, збуджені п’янким відчуттям перемоги, не змогли стримати пристрасних вигуків. Ласу метнув на них грізний погляд, щоб не галасували, і повів далі:

— Розумію, що ви щасливі, але хочу підкреслити, що перемога — це лише шлях до нової можливої поразки. Саме так. Сьогодні ми розбили Червонодеревний полк, помстилися за загиблих мешканців Шрадоса. І вороги тепер скаженіють від люті. Наґи мислять холодно й розсудливо. Вони обміркують сьогоднішню зустріч із Жаром і дійдуть певних висновків. Тепер вони знають, на що він здатний і де перебуває, і можуть спалити дощенту будь-яке північне місто.

Воєводи сполотніли. Ніхто не сумнівався в правоті найкращого воєначальника Півночі. Наґи не перетворили на бойовище всі північні землі лише через те, що досі сіверяни приховували розташування Жара. Не знаючи точно, де перебуває Жар, хранителі не знали, де потрібно змінити погоду. А просуватися на північ, не змінюючи погоди, наґи не могли. Позаяк вони не просувалися на північ, Жар вільно переміщувався в тилу як завгодно й зненацька вигулькував у різних місцях. Наґи були не здатні розірвати зачароване коло й шаленіли від люті.

Найшвидший засіб зв’язку сіверян — послання доккебінських старійшин — не міг зрівнятися за швидкістю з назькими зміїними глечиками, що давали змогу без затримок обмінюватися повідомленнями. Щоразу, коли десь з’являвся Жар, наґи змінювали погоду в цій місцевості й просувалися на північ. Тому північне військо старалося якомога рідше показувати наґам Жара.

Стривожені воєводи перезирнулися й знову подивилися на наймудрішого полководця Півночі очима, сповненими надії на якесь його готове рішення.

Ласу схилив голову. І несподівано сказав:

— Четвертий рік пішов.

Ніхто не зрозумів, до чого він веде. А Ласу, попри загальну розгубленість, заговорив замислено, ніби насилу пригадував:

— Більшість присутніх, певно, пам’ятає сутичку при Секвірадо. Я довіку не забуду тих подій. Саме тоді до нас приєднався пан Жар. Коли він прибув, наше військо було близьке до поразки. Останній день оборони, яка тривала двадцять чотири доби, вдень і вночі. Ви вірішили відчинити браму фортеці, щоб із честю загинути в бою. З вами були Її Величність Королева-тигриця, хатенґразький князь, Асхваріталь і дуоксіни. А я не бився пліч-о-пліч із вами. Пізніше головний воєвода Ґвальхайд передав мені, що ви мене ні в чому не звинувачуєте. Я вам щиро вдячний. Пробачте, що зізнаюся тільки тепер: того дня я був нагорі, на фортечній стіні. Поливав себе олією.

Учасники битви при Секвірадо протяжно застогнали. Ласу всміхнувся.

— Від мене не було жодної користі. Я розумів, що в бою відразу загину, не встигнувши вбити жодного ворога. Я журився через це. Усвідомлював, що все одно загину, бо становище було безвихідне. І мене просто до сказу доводила думка, що я помру, не забравши із собою бодай одного наґа. Так, я теж звичайний Ґ’юріхар! Отже, я взяв барильце олії і піднявся на мур. Хотів дочекатися, коли наґи вдеруться в місто, визначити, хто в них головний, і, запаливши на собі олію, кинутися на нього згори, щоб стиснути в гарячих обіймах.

Старший воєвода Джікома, запинаючись, спитав:

— Тоді... як же... Ви хіба не казали, що ховалися в колодязі?

Ласу незворушно відповів:

— Мені потрібно було змити з себе олію, перш ніж іти на зустріч із паном Жаром. Я згорів би, опинившись біля нього, вимащений олією. Тож я трохи обмився й пішов до нього.

— От-от! Я й мав сумніви: ви ж не такий чоловік, що побіжить ховатися в колодязі, хай навіть і охоплений відчаєм. А навіщо ж ви потім говорили, що ховалися в колодязі?

— Сам не знаю. Соромився розповідати, що збирався здійснити подвиг — сам себе спалити разом з ворогом. Якби тоді це розповів, усі подумали б, що я все вигадав для виправдання. І я не сказав усієї правди.

Давнє непорозуміння з’ясувалося, усі воєводи полегшено зітхнули й усміхнулися. Ласу глянув у стелю й сказав:

— І нині, через три роки після того випадку, я зізнався вам не для того, щоб виправдатися. Я згадав про той день, щоб поділитися з вами думками, які навідали мене, поки я стояв на високому мурі, не звертаючи уваги на жахливий сморід від свого тіла. Не знаю, що подумали ви, коли до міста підбігав пан Жар, уособлення божества, щоб нас урятувати. Я не думав, що врятувався. Навпаки, я вирішив, що помер, хоча й бачу все. Як душі доккебі.

Ласу обвів присутніх пекучим поглядом.

— Пан Жар з нами вже понад три роки. Весь цей час ми дурили наґів, щоб сповільнювати їхнє просування на північ. Після тієї жахливої сутички ми ледве зібрали по жменьці військо для нашої королеви. Аж ось здобули велику перемогу в Енґерській долині.

Воєводи вже були готові знову сповнитися натхнення й радості, як Ласу швидко додав:

— Я вас обманув.

Усі були безмежно спантеличені. Воєвода Семіквор зірвався на крик:

— Обманули?! Що це означає, старший воєводо Ласу?

— Мені боляче про це вам казати сьогодні, коли ви так тішитеся перемогою. Ця перемога поставила нас на шлях без вороття.

Воєвода Мупінто наморщив чоло й спитав:

— Як це? Чому без вороття? Хіба ми взагалі збиралися кудись повернутися? Якщо ви про замок Тисячі всесвітів, то...

— Ні. Я не про це кажу. Сьогодні пан Жар показався наґам. Як я вже говорив, я сам обрав для цієї події Енґерську долину. Що лежить безпосередньо на південь від неї? Найближче — Фероґрадж, потім — Актаґрадж, Сімоґрадж. Так, назви незвичні, незнайомі. Але що між ними спільного? Отож-бо й воно! Це назькі міста! А що розташоване за ними, далі?

Ласу рвучко обернувся й тицьнув пальцем у мапу. Воєвод, які збагнули, на що він показує в південній частині мапи, пробрав дрож.

— Ха-тен-ґрадж, — співуче прочитав напис Ласу. — Або Місто мовчання. Туди ми повинні пробитися.

— Вони підуть на Хатенґрадж?! — мислескрикнув Ґалотек.

— Іншої причини я не бачу, — Віас кивнула. — Навряд чи Ґвальхайд Ґ’юріхар не розуміє, що після зіткнення із Жаром наґи випалять ущент якесь північне місто. Отже, він наказав Жару показатися саме в Енґерській долині, щоб натякнути на свій намір рушити на південь від Кордону. Поміркуйте самі. Що далі, за долиною? Місяці за три безбожники можуть досягти Хатенґраджа.

Ґалотек волів не вірити в припущення Віас. Йому було важко прийняти, що Місто безсердечних може опинитися під ударом. На Хатенґрадж споконвіку ніхто не нападав. Деякі міста, розташовані біля Кордону, потерпали від набігів араджитських воїнів та кітальджоських мисливців під час Великого завоювання, проте Хатенґрадж досі стояв недоторканий.

Ґалотек хотів був заперечити. Та Віас урівноважено мислемовила:

— Вони підуть на південь. А щоб їм завадити, маємо два способи на вибір. Можна впустити їх у Кіборен, а самим тим часом кинути всі сили на північні землі й усе там нещадно знищити. Або зосередити всі полки тут, щоб розбити безбожників на шляху до Хатенґраджа.

Ґалотек вирішив, що Джукведо Сармаку варто взяти участь у розмові.

— Кажи вголос. Ти впевнена, що безбожники здатні вдертися до Хатенґраджа, якщо ми їх не спинимо?

— Ні, певності немає. Але з ними Жар і Рюн Фей...

— На шляху до Хатенґраджа їм доведеться пройти через Фероґрадж, Актаґрадж і Сімоґрадж.

— То й що? Наші міста відрізняються від міст безбожників. Вони не пристосовані до війни. Де на Півдні побачиш фортецю чи бодай якесь укріплення?

— Кіборен і є наша фортеця, наше укріплення!

— Так було кілька років тому. Людська кіннота не могла кроку ступити в нашому лісі, а великий загін не міг продертися крізь хащі. Але тепер у них є Рюн Фей. Він не тільки володіє силою Богині, він став чутливим драконодухим. Він — справжнє лихо! Ліс не спинить його. Навіть у густих нетрях він бачитиме наґів мов на долоні. Підкрастися буде неможливо. А Жар ітиме навпрошки, прокладаючи для війська широку дорогу.

Ґалотек вилаявся собі під ніс. Віас не помилялася. Зрештою Джукведо нетерпляче вирвався на передній край свідомості Ґалотека.

— Це Джукведо Сармак. Може, учитель з мене не найкращий, але й цього недоумка Ґалотека аж ніяк не назвеш найздібнішим учнем! Слухай сюди, сотнице Макероу!

На обличчі Віас на коротку мить промайнув стривожений вираз. Та вона опанувала себе й мовила:

— Слухаю вас, старший воєводо Джукведо Сармаку!

— Ти все правильно припускаєш. Іншої причини, з якої їм знадобилося виставляти Жара саме в долині, важко придумати. Тільки от чи зможеш ти здогадатися, навіщо Ґвальхайд Ґ’юріхар так відверто виставив напоказ свої подальші наміри? Чи не вигідніше було б йому пробратися в Кіборен, приховуючи Жара, як він це робив досі?

Віас зрозуміла, що Джукведо її випробовує, і невдоволено відповіла:

— Якщо вони зайдуть у Кіборен, на північних землях не залишиться вояків, які могли б протистояти нам. Безбожники змушені піти на небезпечний крок. І я вважаю, вони хочуть змусити нас якнайшвидше їх наздогнати, відмовившись від плюндрування Півночі.

— Чи не краще було б їм усе-таки нишком пробратися в Хатенґрадж і захопити його, не привертаючи зайвої уваги?

Віас усміхнулася. Принаймні вдала, що всміхається.

Старший воєвода Джікома похитав головою.

— Та це ж суперечність! Якщо ви справді хочете захопити Хатенґрадж, чому випустили Жара зараз? Чому не зробили це в Кіборені ба навіть краще, поблизу Хатенґраджа?

— Ви правильно кажете, старший воєводо. Усе так і є. Але виказавши наґам наш намір ми рятуємо населення Півночі від назьких лап. Ми готувалися до цієї битви чотири місяці. Ми влаштували наґам пастку. Немовби дражнили їх: «А ходіть-но сюди!». І зараз наґи припинять витоптувати північні поселення і кинуться за нами.

— А якби наґам вдалося-таки нас зупинити? Що тоді?

— Наше становище не дає змоги діяти необачно, наражаючись на загрозу поразки. Якщо хтось має іншу пропозицію, як нам захистити Північ, я готовий вислухати.

— А якщо вони не поженуться за нами? Тоді що?

Усі воєводи прикипіли до Ласу стурбованими поглядами. Той з холодним виразом на обличчі сказав:

— Певна річ, наґи можуть і не піти за нами, а й далі плюндрувати Північ, щоб змусити нас повернутися з Кіборена. Але ми не можемо давати їм вибір. Мусимо обов’язково повести за собою.

— І як ви збираєтеся цього досягти?

Ласу знову вказав на мапу.

— Як я вже зазначив, на шляху до Хатенґраджа стоять Фероґрадж, Актаґрадж і Сімоґрадж. Усе це назькі міста. А що є в кожному назькому місті?

— Вежа сердець! — вирвалося в ошелешеного Джікоми.

Ласу коротко кивнув.

— Так. Князь-блискавка поділився з нами таємницею знищення сердець. Ми поставимо під загрозу безсмертя наґів, яким вони так пишаються. Ми дамо їм зрозуміти, що обряд виймання, придуманий для досягнення безсмертя, — їхня найстрашніша зброя — може обернутися проти них. І їм неодмінно доведеться повернутися до свого лісу, хоч би що вони там собі не навигадували. Якщо наґи не прийдуть навіть після того, як ми знищимо Вежі сердець у трьох містах, потрібно буде переконати їх, що ми готові пройти всіма іншими містами на Півдні. Колись вони таки за нами поженуться... Украй важливо змусити наґів переслідувати нас до самого Хатенґраджа. Це питання життя і смерті! Там ми звільнимо Богиню. І погода у світі стане такою, як раніше. І наґи тоді не зможуть більше лізти на Північ.

Ласу ледь помітно всміхнувся переляканим воєводам.

— Ось що я замислив.

Приголомшені воєводи обмірковували слова Ласу. Раптом звідкись із темного кутка, де скупчилися тіні, долинув голос:

— А що потім, пане старший воєводо? Ви навмисно недоговорюєте?

Усі обернулися, щоб визначити, хто говорить. Але Ласу розпізнав печаль, що бриніла в цьому голосі, й відповів, так і не побачивши обличчя співрозмовника:

— Може, скажеш сам, що я недоговорив, воєводо Джаборо?

Кітата Джаборо підвівся.

Майже всі присутні мали свіжі чи давні шрами й каліцтва. Тому Конедо Вільфар, у якого не було правої руки (хоча він і втратив її не на війні), та інші воєводи підозріливо подивилися на чепурного й неушкодженого Кітату Джаборо. Та ніхто не насмілиться заявити, що людина складається лише з кісток, м’язів і тілесних рідин. Насправді Кітата був одним з тих, хто втратив найбільше. Важко було сказати, що пригнітило Кітату сильніше — падіння міста Джаборо чи загибель усього його роду.

Кітата спокійно мовив:

— Якщо нам усе вдасться, як каже старший воєвода, зрештою розлючені наґи оточать нас у Кіборені. Ми опинимося в руках одержимих прагненням у найжорстокіший спосіб розправитися з нами за те, що ми позбавили їх можливості перетинати Кордон, зруйнували їхні Вежі сердець, вдерлися до їхнього священного міста, куди ніколи не ступала нога чужинця.

Ласу на хвильку заплющив очі. Потім сказав, утупившись у порожнечу:

— Так, воєводо Джаборо. Скажу ще простіше. Дороги назад для нас не буде. Я показав наґам Жара саме тут, щоб вони здогадалися, як рішуче ми налаштовані.

У приміщенні запала важка тиша, яка, здавалося, пригнітила всіх воєвод.

— Так ось, імовірність, що ми повернемося, украй низька, — упевнено вів далі Ласу. — Але якщо нам удасться доправити до Хатенґраджа або пана Жара, або Князя-блискавку — хоча б одного з них — уважайте, ми досягли успіху. А ймовірність успіху підвищиться, якщо всі ми будемо готові йти до кінця.

Хтось сказав хрипким від хвилювання голосом:

— І для того, щоб супроводити до Міста мовчання одну особу, сорок тисяч осіб повинні пожертвувати життями?

— Так.

Ласу невідривно дивився на Кітату, відповідаючи на запитання невідомого.

Останній представник могутньої родини сказав, не виказуючи жодних почуттів:

— Я згоден. Але не всі зможуть на це погодитися.

Ласу відчув полегшення.

— Дякую тобі, воєводо Джаборо. Прошу сідати.

Кітата сів. Ласу хотілося на щось спертися, але він боявся здатися слабким, тому підійшов до грубки й підняв очі до стелі.

— Воєвода Кітата правий. Не кожен погодиться на таке. Якби я схитрував, скористався вашим сп’янінням від перемоги, більшість вас дала б згоду. Але мої хитрощі завжди спрямовані тільки на наґів. Тому я даю вам час на обмірковування. Вирішуйте не гарячим серцем, а холодною головою. Але до ранку, не довше. Тепер, коли наґам відомо, де пан Жар, ми не можемо зволікати. Нам потрібно вирушати на південь якнайшвидше. Уранці скажіть, чи погоджуєтеся стати на шлях, звідки немає вороття. Тих, хто не хоче, доккебі та старійшини проведуть до замку Тисячі всесвітів.

Ласу сказав наостанок, у душі бажаючи, щоб ця ніч тривала вічно:

— Усі вільні.

Джукведо замислено кивнув.

— Слушно кажеш, сотнице Макероу. А чи можеш ти запропонувати вихід з нинішнього становища?

— А що тут особливого вигадувати? Потрібно їх зупинити біля Фероґраджа чи Актаґраджа, чи бодай біля Сімоґраджа. Нізащо не підпускати до Хатенґраджа. Мусимо показати, що Кіборен стане могилою для всіх безбожників! Зробімо, як вони хочуть: скличмо всі наші полки, усіх воєвод-хранителів, усіх простих хранителів. Безбожники самі йдуть нам до рук! Ми зможемо впоратися з найбільшим нашим клопотом на своїй землі.

— Гаразд, полковнице Макероу. Вирушай негайно до Хатенґраджа.

— Що?

— Погано чуєш? Я тебе щойно призначив полковницею Червонодеревного полку. Рушай з вояками до Міста безсердечних. Там набери нових вояків і готуйся до оборони Хатенґраджа. Чекай на наступний наказ, який надійде зміїним повідомленням.

Очі Віас засяяли. Ґалотек, який усе чув, сам заворушив губами:

— Стривай, Джукведо! Полковником може бути тільки воєвода-хранитель.

— Ґалотеку, хіба ми не переконалися вже, що від цього дурнуватого правила немає жодної користі? Що можуть воєводи-хранителі? Тільки воду ганяють сюди-туди. Який стосунок має це вміння до управління полками? Хіба сьогоднішня поразка нічого тебе не навчила? Твій Ґрос занапастив полк!

— Але правило є правило. Звісно, рівність важлива, але таке призначення принизить хранителів, ти мусиш це врахувати...

— Годі! Не хочу слухати твоїх теревенів. Віас Макероу відтепер полковниця Червонодеревного полку. Їй доручаю оборону Хатенґраджа. Якщо ти із чимось не згоден, я з тобою розпрощаюся, зажену на дно свідомості та й по всьому!

Ґалотек більше не поривався говорити. Знав, що Джукведо ніколи не вимагає зайвого, тож давно вже вирішив безумовно виконувати його вимоги. Джукведо всміхнувся, відчувши, що губи тепер слухаються лише його. З виразу обличчя Віас здогадався: вона хоче щось сказати.

— Щось додаси?

Віас кивнула.

— Так. До Червонодеревного полку приписаний воєвода-хранитель Ківейн.

Ґалотек різко зблід. І знову сам заворушив губами:

— Так! Щоб я луснув! Ківейн був тут! Що з ним сталося?

— Мені невідомо.

Ґалотек голосно зашарудів лускою й у збудженні підняв був руки, щоб схопитися за голову. Проте Джукведо перехопив управління свідомістю й натомість згорнув йому руки на грудях.

— Ну був тут цей Ківейн, — розслаблено мовив Джукведо. — То що тепер? Або Жар його спопелив, або безбожники забрали до замку Тисячі всесвітів. Вони все одно не знають, хто він. От і добре. Я візьмуся до його порятунку.

— Ти візьмешся?

— А що тут такого? Тут неподалік розташовані Чорнодеревний і Бамбуковий полки. Я не помиляюся?

— Так і є.

— Ну от і чудово.

Спостерігаючи, як Ґалотек сам у себе запитує і сам собі відповідає, Віас трохи збентежилася.

— Полковнице Макероу, — звернувся до неї Джукведо. — Приведи когось зі своїх вояків, хто зможе супроводити мене до Чорнодеревного чи Бамбукового полку.

— Так!

Віас розвернулася й пішла. Джукведо всміхнувся, і Ґалотек не міг цього не помітити. Той надав обличчю стривоженого виразу й запитав:

— Що вас так потішило?

— Це ж ти наполіг, щоб Ківейн служив у Червонодеревному полку, бо саме в цьому полку було зосереджено найбільше воєвод-хранителів? А я заперечував. Пам’ятаєш?

Ґалотек роздратовано випалив:

— Не знав, що ти полюбляєш принижувати, хизуватися, мовляв, я ж говорив! Що ж, я помилився. Хіба міг знати, що безбожники оберуть для свого задуму саме той полк, з яким найскладніше битися?

— Ґвальхайд розумний. Тепер ми не в змозі розраховувати на воєвод-хранителів. Їх нема де взяти. Червонодеревний полк, де їх було найбільше, розбитий. Це для нас відчутний удар!

Ґалотек похнюпився. Від тоді, як Богиня опинилася в ув’язненні, нові хранителі просто не могли з’явитися. Адже Богиня не могла нікому подарувати своє ім’я. Джукведо кинув погляд на мляву ущелину й сказав:

— Ґалотеку, чи не ліпше вважати Ківейна померлим? Він сам захотів стати до лав війська. Але що скажуть у Дзідоґраджі, коли дізнаються, що він загинув?

— Спокуслива пропозиція, але — ні. Якщо Ківейн живий, його серце, яке зберігається в дзідоґразькій Вежі сердець, повинне битися.

— О, як я сам не допетрав! Так!

Джукведо постукав Ґалотека по голові його ж рукою. Наґу не сподобався ця витівка, не гідна шляхетної особи. Він силоміць прибрав руку від голови й сказав:

— Навіть якщо Ківейн живий, у Дзідоґраджі не заспокояться, поки він не повернеться з полону. Ми повинні його визволити.

Джукведо з усмішкою погодився. Він був упевнений, що врятувати верховного хранителя Кіборену зовсім не важко.

Верховний хранитель Ківейн лежав, вільно розкинувши руки й ноги.

Це не личило його високому званню, але наґів, які були поряд, його вигляд не дратував. У його животі зяяла діра, тож йому пробачили б, якби він і розридався, вражений дикою жорстокістю, що захлиснула світ. Проте верховний хранитель Кіборену не плакав. Отже, тримався він усе-таки, як належить. Ківейна, так само, як і решту чотирьох наґів поряд з ним, звісно, турбувала рана в животі, а не власна велич.

Верховний хранитель узагалі-то не особливо піклувався про велич. Перш ніж стати верховним хра-нителем, він пережив безліч заплутаних службових переміщень. Його перекидали з місця на місце, мов розбурханий бджолиний вулик, який ніхто не хотів тримати в руках. Високе звання звалилося на Ківейна цілком несподівано, і він не відчував особливої прив’язаності до нього. Рюн Фей, тобто Князь-блискавка, завдяки видатній чутливості драконодухого зазирнув углиб душі Ківейна й побачив, що той майже не боїться втратити звання верховного хранителя Кіборену після того, як таємне храмове ім’я буде зав’язане.

Чудернацьке звання верховного хранителя з’явилося через те, що хатенґразьких хранителів п’янила їхня безмежна могутність.

Вони довго готувалися, доклали чимало зусиль і зрештою полонили Богиню. І подумали, що стали володарями всесвіту. Можливо, хранителі й справді не розуміли, що хибно сприймають дійсність. Вони здійснили неймовірний задум. І будь-хто без вагань був ладний прославляти їх і виказувати їм пошану.

Та хатенґразькі хранителі забажали більшого. Тоді й прийшло до них усвідомлення, що вони припустилися великої помилки. Поглинуті жадобою до сили Богині, вони випустили з уваги те, що цю силу отримали не лише вони. Найяскравішим прикладом став Князь-блискавка — Рюн Фей. Вийшло так, що хатенґразькі хранителі наділили ворога такими самими здібностями, які здобули самі. До того ж, з’ївши драконів корінь, Князь-блискавка розвинув свою силу до досконалого рівня, про який хранителі не сміли й мріяти. Це було воістину страшне лихо.

А хранителі в інших містах своєю чергою збагнули, що можуть брати приклад з Рюна Фея.

Між містами наґів могла початися війна. Від самої думки про це в хатенґразьких хранителів ставала сторч луска. Вони втішали себе туманною надією, що наґи об’єднаються проти спільного ворога — безбожників. Але хранителям була дуже добре відома вдача одноплемінників, тож вони не цілком покладалися на сподівання, які могли виявитися марними. Наґам притаманна холодна розсудливість. Вони не відчули б докорів сумління, якби дійшло до рішення: які землі простіше захопити — північні чи південні.

Проте хоч би якими холоднокровними були наґи, вони ніколи не вподібнюються до людей, здатних будь-коли наставити один на одного меча. Наґи чудово розуміли, що націлені один на одного сайкери зрештою призведуть до загибелі обох суперників. І тоді виникла думка, що південним землям потрібен єдиний правитель. Спершу це здавалося безглуздям, але поступово серед всіх хранителів запанувала згода.

— А чому б і нам, наґам, не мати короля? У нас його споконвіку не було, і ми не знаємо, як це — жити під владою короля. Але що заважає нам спробувати? Принаймні зараз, напередодні походу проти безбожників, нам потрібна особа, навколо котрої всі згуртуються.

Непогана була мислепромова.

І тоді хатенґразькі хранителі схибили вдруге. Вони висунули в королі Серізму. Дуже нерозумне рішення. Хатенґразькі хранителі все почали, на їхньому боці й була перевага. Певна річ, слід було висунути когось із іншого міста. Адже інші міста не бажали допускати, щоб уся влада дісталася саме Хатенґраджу.

Велике й багате місто Дзідоґрадж виказало невдоволення. Дзідоґразькі хранителі передали хатенґразьким суворе попередження, від якого ті заціпеніли:

«Ми шануємо священне місто Хатенґрадж, духовну батьківщину всіх наґів. Але ця шана не поширюється на хатенґразьких хранителів, які скоїли злочин проти нашої Богині. Якщо ці хранителі не перепросять своїх братів за скоєне, ба більше, якщо замахнуться на щось іще, ми не потерпимо такої пихи!».

«Злочинці, які скривдили Богиню», — пішло відлуння.

Хатенґразькі хранителі мали достатньо холодний розум, щоб збагнути всю непевність власного становища. І пропозиція щодо висунення в правителі Серізми випарувалася швидше, ніж ранкова роса на сонці. Розгорнулися довгі й нудні обговорення, а ще довше хатенґразьких хранителів поливали брудом.

Ось тоді й з’явився Ківейн — верховний хранитель, якого підтримав весь Кіборен. Ківейн з гіркою посмішкою змирився з тим, що його визнали аж таким нікчемним, що призначили верховним хранителем.

Ківейн підвівся із землі й сів. Хранитель, який лежав поряд, мислезапитав:

— Що з вами, превелебний?

Ківейн підтягнув ланцюги ближче до колін і вмостився зручніше.

— Усе гаразд. Набридло лежати.

Ківейн не вирізнявся бездоганною доброчесністю, умінням віддавати накази чи винятковою святістю. Хтозна, мабуть, частина наґів і вірила, що його обрали завдяки цим рисам, але сам Ківейн не належав до таких. Він добре знав, чому отримав таке високе звання. «Тому, що в мені не вбачають небезпеки». Ківейну не забракло здогадливості, щоб виснувати: його призначили верховним хранителем, щоб проторувати шлях його наступникові. Той, хто правитиме наґами після нього, матиме підданих, уже призвичаєних до існування верховного правителя — звання, якого ніколи в назькому суспільстві не існувало, яке наразі здавалося дивним, на появу якого наґи не давали згоди. Поки було невідомо, хто стане наступником Ківейна. Проте це точно мав бути хтось із Хатенґраджа чи Дзідоґраджа.

Ківейна не засмучувало те, що з нього зробили іграшку, вважаючи недоумком. Він тільки думав, що недоумок теж має право отримувати насолоду від гри. Тож верховний хранитель Кіборену заявив, що приєднається до війська. Здійнявся страшенний переполох. Дзідоґразькі хранителі, які «для годиться» його підтримували, були спантеличені. Адже всі воєводи походили з Хатенґраджа, і вступивши на службу, Ківейн мусив би стати їхнім підлеглим. З іншого боку, хатенґразькі хранителі теж неабияк розгубилися. Адже якщо Ківейн на бойовищі втрапив би в халепу, дзідоґразці відразу накинулися б на них зі звинуваченнями.

Таким чином Ківейн досяг успіху в збентеженні Хатенґраджа та Дзідоґраджа, які ставилися до його призначення як до взаємовигідної домовленості. А закінчилося все тим, що його, жалюгідного й брудного, з ганчіркою, запханою в наскрізну рану в животі, вели до замку Тисячі всесвітів.

«Ось і підтвердження стародавньої мудрості: зроблене добро повертається ледве наполовину, а скоєне зло — у подвійному розмірі».

Усміхаючись, Ківейн помацав ланцюги. Усі п’ятеро полонених мали на щиколотках кайдани, і прикуті до них ланцюги були прикріплені до товстого дерева. Безбожники виявилися кмітливими: якби взагалі можливо було зламати таке дерево, хранителі нізащо не наважилися б йому зашкодити. Ківейн, як і решта хранителів, більше хвилювався за стан дерева, ніж за власне тіло, тому пересував ланцюги дуже обережно.

— Певно, головний воєвода Ґалотек не знатиме, як вчинити, коли побачить це дерево.

Ківейн анітрохи не сумнівався, що Ґалотек прийде його визволяти. Якщо дзідоґразькі хранителі дізнаються, що верховного хранителя тримають у полоні безбожники, вони здобудуть привід удруге висунути хатенґразцям принизливі звинувачення. «Ви скоїли злочин проти Богині, та ще й віддали верховного хранителя на поталу ворогам!» Щоб уберегти Хатенґрадж від страшної ганьби, Ґалотек неодмінно мав прийти на порятунок бранця. Ківейн замислився, чи не варто розповісти безбожникам, що в їхніх руках опинився смертельно небезпечний розбурханий вулик. Можливо, це його розважило б.

Раптом Ківейн побачив, як хтось біжить до дерева з полоненими.

Цей незвичайний біг справив на нього сильне враження.

Навколо теплокровної істоти, яка бігла крізь ніч, витанцьовували хвилі тепла. Людська жінка. І бігла вона надзвичайно прудко й легко. Зазвичай живі істоти стоять на місці, не в змозі подолати печаль, коли бачать, як навколишній світ сам себе руйнує. Але в бігунці така печаль не відчувалася. Вона проривалася вперед крізь світ, сповнений холоду, ворожнечі й недовіри, випереджаючи й принижуючи його. У Ківейна, який розслаблено сидів на землі, нудьгуючи, настовбурчилася луска. Гаряча істота зупинилася біля нього, і він мало не підняв руки й не крикнув, що здається.

Інші хранителі, які досі лежали, насторожилися й теж посідали. А жінка стояла й дивилася на Ківейна. Лише коли вказала пальцем на вухо, наґ здогадався, що потрібно дослухатися.

І верховний хранитель почав слухати.

— Тепер я вас чую. Кажіть, будь ласка.

— Добридень! Мене звати Деоні Дальбі, я сотниця північного війська.

— А я Ківейн, воєвода-хранитель Червонодеревного полку.

Ківейн хотів був запропонувати жінці сісти, але передумав, бо вирішив, що він, воєвода-хранитель, має право хоч на якийсь вияв поваги. Деоні, й далі стоячи, бадьоро мовила:

— Мене прислали, щоб перевірити, як ви почуваєтеся, і дещо вам передати. Пане воєводо-хранителю, як ваше здоров’я?

Ківейн зрозумів, що людська жінка обрала за співрозмовника його одного. На обличчях інших хранителів він побачив байдужість і небажання відповідати.

— Мене турбує єдина дрібниця — діра в животі. А так усе гаразд, — повільно промовив він.

Деоні схилила голову до плеча.

— Пробачте, я не зрозуміла, жартуєте ви чи ні. Ви наґ, а я людина. Чи справді для вас діра в животі — дрібниця? Ви пожартували, так?

Запитання Деоні вельми розхвилювало Ківейна. Він і сам не знав, навіщо це сказав. Він мовчав, тож Деоні заговорила знову:

— Пане воєводо-хранителю, буду вдячна, якщо ви чесно розкажете про свій стан, щоб я могла вам допомогти в разі потреби.

— О... Цвях витягли дуже обережно, нутрощі не пошкоджені, й рана потроху затягується, — промимрив Ківейн.

— Можливо, хтось із ваших товаришів почувається зле?

— От якби нам ковтнути по пігулці содраку та добряче відпочити, ми одужали би швидше. У вас немає содраку?

— Содраку немає, пане воєводо-хранителю. А наші ліки вам, мабуть, не допоможуть. Тож як ми могли б вам допомогти? Може, зігріти вас?

— Було б добре, але... Стривайте!

Деоні вже побігла геть, не дослухавши Ківейна. Від його вигуку вона різко зупинилася й ледве не втратила рівновагу. Побачивши, що вона все-таки втрималася на ногах, Ківейн полегшено зітхнув і стривожено мовив, коли Деоні побігла назад:

— Якщо ви для цього збираєтеся спалювати дерева, ми відмовляємося.

— Як ви здогадалися? Ви теж драконодухий, пане воєводо-хранителю?

— Не треба бути драконодухим, щоб зметикувати: для вогнища потрібні дрова.

— Я збиралася принести хмизу, а не рубати живі дерева. Хмиз — це вже мертві дерева.

— Знаю, але дивитися, як горить дерево, для нас нестерпно. Від цього нам стане тільки гірше. Тому ми відмовляємося.

Ківейн перезирнувся з іншими хранителями й переконався, що вони такої самої думки. Деоні пригладила волосся, розкуйовджене від бігу, й поринула в роздуми. Потім пробурмотіла глухо, ніби голос лунав із глибини болота задумливості:

— Тоді... Гм... Ми могли б зігріти вас, не спалюючи дерев.

— Чудово!

Деоні знову бадьоро вигукнула:

— Так, пане воєводо-хранителю!

І втекла, перш ніж Ківейн устиг щось заперечити. Ківейну було відомо, що люди не вельми добре бачать у темряві. Йому хотілося напучити жінку, щоб не поспішала й дивилася під ноги. Та він передумав. Тому що побачив, як Деоні перечепилася, упала, відразу скочила на рівні, наче нічого не сталося, і побігла далі. Хранитель, який лежав біля Ківейна, зауважив, тримаючись за пов’язку на животі:

— Не знаю чому, але не здивуюся, якщо дівчисько прибіжить зараз зі жмутом трави, невимовно пишаючись собою.

Ківейн зрозумів, що на інших вона справила таке саме враження, що й на нього. Та невдовзі всі п’ятеро засоромилися своєї упередженості. Деоні знала, що робити.

П’ятеро воєвод-хранителів побачили диво спритності.

Деоні бігла, тримаючи два зазубрені мечі, а на кінці кожного був настромлений залізний шолом, у якому вирував доккебінський вогонь. І з такою ношею Деоні бігла! Ківейну хотілося крикнути: «Обережно! Полум’я вихлюпнеться!». Але він збагнув, що така пересторога звучатиме дурнувато, і знітився. А Деоні знову заточилася, і хранителі здригнулися. Та вона втримала рівновагу, полегшено зітхнула, і п’ятеро наґів зітхнули разом з нею. Дівчина знову побігла. Хранителі спостерігали з настовбурченою лускою.

Нарешті Деоні дісталася до місця, гордовито підсунула до наґів шоломи й випалила:

— Ось, принесла вогонь, пане воєводо-хранителю!

— Дя-дякую. Це ж вогонь, створений доккебі?

— Так, пане воєводо-хранителю. Його створив для вас пан Жар.

Деоні на мить замислилася, де краще поставити шоломи. Поставила й зазирнула Ківейну в обличчя:

— Маєте ще побажання, пане воєводо-хранителю?

— Справді? Це вогонь Жара?

З голосу Ківейна можна було здогадатися, що він ще не встиг оговтатися від потрясіння.

— Саме так, пане воєводо-хранителю!

— Я чув, що ніхто не може навіть наблизитися до Жара, бо він дуже лютий.

— Ви щось переплутали, пане воєводо-хранителю. Пан Жар лагідний і турботливий.

Ківейн здивувався, бо не міг розібратися, чи то він щось переплутав, чи Деоні. Йому не вірилося, що Жару підходить таке визначення.

Хранитель мовчав, і Деоні вказала на шоломи:

— Посунути ближче, пане воєводо-хранителю?

— Що? Ні, не треба. Так добре. Тепло досягло мого тіла, і я вже почуваюся краще.

Деоні засяяла.

— Пан Жар буде радий це чути. Вам більше нічого не потрібно?

— Ні, дякую.

— Тоді, пане воєводо-хранителю, я передам повідомлення. Чи згодні ви або хтось із ваших товаришів співпрацювати з північним військом?

Ківейн знизав плечима й глянув на товаришів. Потім вибачився перед ображеними хранителями за цей погляд і сказав:

— А що з нами буде, якщо не погодимося?

Хранителі скривилися від зухвалого висловлення Ківейна. Але Деоні не зналася на виразах облич наґів, тому оминула це увагою.

— Зазвичай хатенґразький князь особисто допитує полонених, не згодних співпрацювати, пане воєводо-хранителю. Його Світлість вміє визначати нещирість і читати мовчанку.

Слова, сказані щойно Деоні про Жара, викликали в Ківейна сумніви. А от проникливість Рюна Фея була йому відома з власного досвіду. «Хай навіть я вимовлю тільки одне-єдине слово, він зможе визначити, якої статі мишу я проковтнув на сніданок у свій шістнадцятий день народження». Ківейн напружився.

— Проте цього разу він нікого не допитуватиме, пане воєводо-хранителю. Якщо ніхто з вас не бажає служити в північному війську, завтра ви всі підете звідси.

— Завтра?

— Так, пане воєводо-хранителю. Мене послали, щоб з’ясувати, чи спроможні ви витримати довгу мандрівку.

— А якщо хтось із нас занадто кволий для цього?

— Це вирішувати не мені, пане воєводо-хранителю. Мені лише доручили дізнатися, як ви всі почуваєтеся.

— Нас поведуть до замку Тисячі всесвітів?

— Це теж вирішувати не мені, пане воєводо-хранителю. Але досі всіх бранців відсилали туди. Тож припускаю, що вас теж туди доправлять.

Ківейн швидко обмінявся з хранителями мисле-висловами й сказав:

— Ми зможемо іти пішки.

— Зрозуміло, пане воєводо-хранителю! Що ж, добраніч, пани воєводи-хранителі!

І Деоні знову побігла.

Ківейн провів її поглядом, а коли останні сліди тепла зникли в складках вбрання Ночі, обернувся до товаришів.

— Отже, нас доправлять до замку Тисячі всесвітів.

— Ох, ну й нехай. Там хоч не буде Жара й Рюна Фея, — похмуро мислемовив один із хранителів, а відтак підозріливо зазирнув до шолома з вогнем і зашурхотів лускою. — І це полум’я створив «лагідний і турботливий» Жар? Дівчисько з нас глузувало?

— Ні, не схоже. Вона говорила щиро.

— Чи може вогонь бути «турботливим»?

— Бог, якого ніде немає, той, що опікується людьми, — це вітер. Ми володіємо силою води, тож для нас вогонь — грізний ворог. Але вітрові вогонь може здаватися лагідним і турботливим.

Доккебінський вогонь у двох шоломах повернув до життя ослаблених наґів із пробитими наскрізь животами. Вони навіть могли тепер правити мислетеревені. Ішлося про сьогоднішню поразку, про скорий прихід рятівників. Хранителі намагалися вгадати, який полк прийде їх визволяти — Бамбуковий чи Чорнодеревний. Ківейн деякий час брав участь у розмові, але зрештою поринув у роздуми.

Загадкова нічна темрява текла навколо, а хранителі сиділи біля яскравого вогню. Ківейн не міг викинути з голови того, що добродійник, який передав їм цей вогонь, того самого дня знищив таким вогнем тисячі наґів. Одні наґи вмить перетворилися із живої рухливої плоті на жменьки легкого попелу, а інші грілися біля затишних вогників.

Усе-таки живим бути краще. Тим, хто сьогодні загинув, дуже не пощастило. Вони не потраплять до Богині. Адже вона ув’язнена в Хатенґраджі.

Ківейну захотілося звернутися до поневоленої Богині, та він раптом виявив, що не пам’ятає храмового імені, адже воно зав’язане.

Це здалося йому смішним.

Головний воєвода Ґвальхайд Ґ’юріхар підкинув дров у багаття.

Полетіли іскри, і на зморшкувате обличчя лягли чудернацькі тіні. Старий воїн почув кроки, відвернув погляд від вогню й пильно придивився. До нього прямував Ласу. Вигляд він мав виснажений. Дійшов до багаття й важко, безсило опустився на землю біля Ґвальхайда.

Ґвальхайд глянув на змореного двоюрідного брата.

Той уже четвертий рік ходив на межі життя й смерті, але зберіг гостроту язика та прозірливий зверхній погляд. А ще в ньому вгадувалися глибока втома, розпач і непозбувна журба. Ґвальхайд добре знав свого родича. Він уявляв його радше старим ученим-книжником, ніж старим воїном.

Ґвальхайд тихо заговорив:

— Є така сміховинна вигадка, що кожен має свою зірку...

Ласу підняв обличчя до брата.

— Жоден воїн, який провів достатньо часу в боях, не повірить у таке. Сьогодні в Енґерській долині згоріли живцем двадцять тисяч наґів. Глянь-но на небо, Ласу! Чи зникли через це з неба двадцять тисяч зірок? Якщо в тебе все гаразд із зором, побачиш, що в небесах нічогісінько не змінилося. Тож тут можливі два висновки. Або в наґів не буває зірок, або зірки не мають стосунку до мешканців землі. Мені до вподоби другий висновок. Тому що я постійно думаю про десятки тисяч загиблих з нашого боку.

Ласу роздратовано відказав:

— Світ не дбає про кожну окрему істоту. Кожен, хто має бодай краплину розуму, мав би про це здогадуватися.

— Так, Ласу. Я багато років провів у битвах. Але так і не бачив, щоб після бою впала зірка. Та де там зірка! Навіть пожовклий листок не впаде з дерева!

— Це зрозуміло. Але до чого ти ведеш?

— Я старий воїн. Коли настане мій час, помру, тримаючи в руці меч.

З багаття піднявся їдкий дим. Ласу потер очі й відсунувся. Але він не міг відсунутися від смороду крові, яким увесь просякнув. Ласу вже й не пригадував, коли востаннє змивав із себе бризки крові. Сіверяни билися з ворогами, які управляли водою, тому всі в північному війську ставилися до води з острахом.

Ґвальхайд простягнув руку в пітьму й вихопив звідти глечик з вином. Ковтнув трохи й передав глечик Ласу зі словами:

— Якщо повести на смерть усе військо — справді найкращий засіб здолати ворога, який ти можеш придумати, наші вояки підуть з тобою. Хай навіть зірки не падатимуть від скорботи.

Ласу не підніс глечика до вуст, а натомість провів рукою по його поверхні.

— Нам більше немає звідки взяти нових вояків. Поповнити лави більше нема ким. Мусимо довести справу до кінця з тими силами, які ще маємо. А з таким нечисленним військом особливо нічого й не зробиш. Не поліземо в Кіборен — наґи нас поступово переб’ють. Тоді ми загинемо даремно.

— Так... Ти правий.

— Ми не можемо допустити, щоб війна точилася десятки років, поки наґи не виловлять і не вб’ють останнього вояка-сіверянина, який дивом виживе.

— Згоден.

— Вони не зрозуміють.

— Зрозуміють, Ласу.

Ласу підняв глечик і почав жадібно й недбало пити, проливаючи вино на одяг. Опустивши глечик, Ласу скривився й утупився в полум’я.

— Не зрозуміють. Я й сам не можу зрозуміти.

— Тоді не слід вживати це слово — «розуміти». Можливо, вони й не зрозуміють головою, але відчують серцем. Завтра вранці вони начистять зазубрені мечі й рушать назустріч смерті, хоч би куди ти їх повів. Навіть якщо не розумітимуть мети. Знаєш, чому так буде?

— І чому ж?

— Бо той ліс — лігво триклятих ворогів!

І «мозок» північного війська, який досі сидів похнюплений, ураз захлинувся реготом. Він довго сміявся, задихаючись, поки нарешті не опанував себе.

— Так, саме так! — погодився зі старшим братом засапаний Ласу.

Потім Ласу Ґ’юріхар описав наґів висловами, якими не користувався в жодній з написаних ним книг. А так само налаштований Ґвальхайд сумлінно йому допомагав. Тривала тепла братня суперечка, пересипана вибухами сміху. Уся її суть стисло вмістилася в останньому вигуку Ласу, викрикнутому зі слізьми на очах:

— Ходімо, не будьмо тюхтіями! Ходімо й порвімо на шмаття цих бридких гадів!

Королева Півночі ще не розплющила очей, коли відчула: щось не так. Вона підвелася з ліжка, охоплена невиразним неприємним настроєм. Не хотіла дізнаватися, яка саме біда трапилася.

Само Фей, Королева-тигриця, перш за все зауважила, що в спальні занадто яскраве світло.

Наґині не забракло мудрості здогадатися, що вона проспала. А роззирнувшись, з’ясувала й причину цього: хутро чорнолева, яким зазвичай укривалася вночі, висіло на стільці. Само хутко накинула на змерзле тіло хутро й замислилася, хто б міг так з нею вчинити. Одяглася, взяла маску й пішла до дверей.

Біля дверей Само виявила ще один привід для подиву: до неї не долинало мислемовлення Рюна.

Брат, здатний бачити крізь стіни й стелі, постійно тримав частину своєї уваги на ній. Тому вона завжди виходила до підданців підготована, вислухавши спершу його поради. Аж ось Само стояла біля виходу з покою, а мислевисловів Рюна не чула. Здивована Само зробила крок назад. Поміркувала хвильку. Надягла маску, поправила шиктоль при поясі. І сторожко відчинила двері.

Само спустилася сходами й натрапила внизу на ще одну дивину: там сиділа пригнічена, тиха Деоні Дальбі. Почувши кроки на сходах, вона рвучко обернулася, смикнулася, ніби вколота кинджалом, і встала.

— Ваша Величносте!

— Сотнице Дальбі, що ти тут робиш? І де всі?

Нещасна Деоні Дальбі сприйняла запитання королеви як докір, мовляв, ти повбивала всіх.

— Зачекайте, Ваша Величносте! — скрикнула Деоні й кинулася до виходу.

Само невдоволено цмокнула язиком, і тоді Деоні, яка вже була біля дверей, квапливо повернулася. Само лише головою похитала.

— Дозволите на хвилинку вийти?

— Дозволяю.

Деоні подякувала та побігла, задкуючи. Звісно, ударилася потилицею об двері. Але для Деоні падати й забиватися було так само природно, як і дихати. Не зважаючи на біль, вона вискочила надвір.

Само сіла й замислилася, чи на цьому метушливий ранок закінчився. Ні, все тільки починалося.

Невдовзі двері відчинилися. Само глянула на них, сподіваючись побачити Деоні, але то був людський чоловік — сивий як лунь, зі смаглявим обличчям. Він підійшов до Само й опустився на одне коліно.

— Ваша Величносте, полковник Барса Доль до ваших послуг.

Само скоса кинула на нього погляд і зітхнула.

— Полковнику Долю, здається, мені знадобляться пояснення. Ти не міг би викласти суть без зайвих подробиць?

І Барса Доль виконав наказ королеви. Вислухавши доповідь, Само недовірливо перепитала:

— Кажеш, усі пішли?

— Так, Ваша Величносте.

— Усі пішли, а поклажу покинули?

— Залишилися я, двісті вояків і двадцять ваших вартових. Я отримав наказ супроводжувати вас до замку Тисячі всесвітів, приєднавшись до доккебі, які прийшли забрати полонених.

— А де хатенґразький князь?

— Його Світлість вирушив з усіма. Це він прибрав з Вашої Величності хутро вночі.

— Підведися, полковнику Долю! Я даю тобі новий наказ: ми негайно відпустимо полонених хранителів і підемо наздоганяти військо!

Барса Доль підвівся з коліна. Проте виконувати наказ відмовився.

— Спершу вислухайте мене, Ваша Величносте, будьте ласкаві.

— Ні!

— Благаю вас, пані Само Фей.

Само здригнулася й подивилася в очі Барси Доля. Той відповів їй стриманим поглядом, у якому вона не побачила погрози. Само так нічого й не відповіла, і Барса почав трохи натужно розповідати:

— Три роки минуло відтоді, як загін розвідників знайшов перше божественне уособлення й скерував його до нас. Розвідники більше не надсилали звісток. Друге уособлення до нас поки не йде. Ми довго приховували пана Жара, щоб стримувати просування наґів. Але робити це вічно не могли. Тому старший воєвода Ласу Ґ’юріхар вирішив піти в наступ на наґів — відчайдушний наступ. Похід, з якого ніхто не повернеться. Хтозна, може, цей наступ — остання передсмертна судома північного війська, і користі від нього не буде. Але ми не повинні втрачати надію. Якщо це військо спіткає невдача, Ваша Величність згодом збере нове. Знаю, це майже немислиме завдання. Але хто, крім Вашої Величності, міг би до нього взятися? Не забувайте, що ви, а не хтось інший, — королева Півночі.

Барсу, здавалося, пригнічувала його власна промова. Йому не подобалося те, що доводилося казати. Та на останніх словах він відновив самовладання:

— Отже, Ваша Величносте, ви повинні стати насіниною Півночі.

Придушуючи гнів, Само сказала:

— Насіниною? Тобто, як драконова насінина, яка ховається під землею в очікуванні дня, коли зможе розправити крила?

— Так, Ваша Величносте.

Само Фей пронизала Барсу поглядом.

— Полковнику, а звідки тобі відоме моє ім’я?

— Я був у Великому храмі Хаінся. Супроводжував великого князя.

— Тобто ти служиш Ґвальхайду Ґ’юріхару?

— Так.

— І давно?

— Це вже вшосте воюю в його війську.

Само Фей зрозуміла, що за людина цей Барса Доль. Він був не просто відданий слуга, а давній бойовий товариш Ґвальхайда.

— Як ти сам гадаєш, Ласу Ґ’юріхар правильно чинить? Ти згоден з його рішенням повести голову ґ’юріхарського краю, якому ти служив усе життя, на вірну загибель?

Барса Доль прикусив нижню губу.

— Вибору немає.

— Я питаю, ти згоден чи ні!

— Я згоден із цим рішенням.

Само стиснула руків’я шиктоля. А Барса стояв непорушно, із суворим обличчям. Само вже усвідомила, що переконати його не вдасться, але все одно спитала:

— Полковнику Барсо Долю, хто в північному війську найголовніший?

Для співрозмовника, який щойно назвав її просто «Само Фей», це звучало непереконливо. Але Барса Доль зумів дати відповідь, яка не мала її образити:

— Ваша Величносте, я розумію, на що ви натякаєте. Проте не можу виконати ваш наказ. Вважайте мене державним зрадником, якщо ваша воля. Але спершу вислухайте.

— Що ти ще скажеш?

— Як Ваша Величність і наказує, ми мусимо негайно вирушати звідси. Тільки наш шлях лежатиме в північному напрямку.

— Чому це?

В очах Барси сяйнув вогник гіркого вдоволення.

— Нещодавно доккебінський старійшина повідомив, що багато наґів, імовірно, Бамбуковий полк, помічені на південь від Енґерської долини. Наґи будуть тут зовсім скоро. Доккебі, які прибули забрати полонених, запалили по всій долині свої чарівні вогні, щоб ввести ворогів в оману. Але обманювати їх тривалий час ми не зможемо. Назь-кий воєвода, який веде полк, відразу знищить усі ці вогні.

— Назький воєвода? Хто це?

— Доккебі та старійшини стверджують, що це, очевидно, Ґалотек.

Тансіль Ґумарі була старійшиною. Тому коли вона влетіла в гущавину назького полку, наґи не хвилювалися, що вона почне розмахувати доккебінським вогнем, хоча й бачили її. Вони лютували, деякі намагалися вразити її сайкером, розуміючи, що зусилля марні. А Тансіль з усмішкою поцілувала в губи одного наґа, який цілився в неї сайкером. Наґ страшно переполохався. Але, звісно, Тансіль не торкнулася його вуст, а лише залилася дзвінким сміхом і перевернулася з ніг на голову.

Витягнувши ступні в небеса, Тансіль долетіла до місця призначення.

Там був воєвода-хранитель, який доводив доккебі до сказу. Коли доккебі ширяли над Енґерською долиною на їздових жуках, щораз створюючи нові примари, напружуючи всю свою уяву, цей хранитель безпомилково розпізнавав їх і просто знищував силою води. Сіверяни знали, що такою потужною силою володів, крім хатенґразького князя Рюна Фея, лише один наґ — головний воєвода Ґалотек.

Коли Тансіль підібралася до Ґалотека, він саме зосереджено знищував триголового дракона, який несподівано з’явився в долині. Цей дракон був видатним витвором мистецтва: він співав на три голоси. Тому Тансіль із сумом дивилася на його загибель. Вправність Ґалотека вразила її. І Тансіль Ґумарі згадала, як хатенґразький князь колись визнав, що сила Ґалотека майже рівна його силі, тому висунув припущення, чи, бува, і Ґалотек не став драконодухим. Проте Рюн Фей сказав, що це неможливо. Щоб стати драконодухим, Ґалотеку потрібно з’їсти драконів корінь, а Рюн неодмінно відчув би, якби десь розпустився драконів квіт.

Спостерігаючи за тим, як гарно Ґалотек тримається в сідлі, досвідчена й хитромудра Тансіль щось запідозрила.

Ішов четвертий рік війни. Тобто Ґалотек майже чотири роки опановував верхову їзду. А це зовсім не по-доккебінськи, — подумалося Тансіль. Певна річ, старійшини бувають досвідчені й хитромудрі, але ця хитромудрість утворена з властивої доккебі нетерплячої непослідовності. Тож Тансіль, яка так і летіла догори дриґом, впритул підсунулася до обличчя Ґалотека й голосно крикнула:

— Агов! Тут що, є доккебі?

Переляканий Ґалотек не зміг стримати Ноґі Хасуона, і той вийшов на передній край.

— Так, пані старійшино. Мене звати Ноґі Хасуоном.

— Я вгадала! Збирач душ! Я здогадалася з того, що він вміє їздити верхи. А ти — Ноґі, значить? Невже коваль Ноґі Хасуон?

— Я справді зараз сиджу на коні?

Ноґі злякався й умить зник з переднього краю свідомості. Розлючений Ґалотек потягнувся до зброї при поясі, та Джукведо перехопив управління рукою, а відтак наполіг, щоб Ґалотек запросив до переднього краю декого іншого. І Ґалотек викликав лекона Ґрасве. Той на прохання Ґалотека повторив те, що один з леконів зробив у прадавні часи.

— Забирайся геть! — заволав Ґрасве.

І Тансіль Ґумарі, як і старійшина Загадкар свого часу, полетіла геть, немов осінній листок, підхоплений поривом вітру. Ґалотек зрадів, помінявся місцями з Ґрасве. Управління тілом у сідлі він, як зазвичай, доручив Джукведо. Але між леконом Ленукою, який у давнину на прохання Королеви-з’єднувачки прогнав Загадкаря, та леконом Ґрасве, який на прохання Ґалотека вийшов проганяти Тансіль, крім того, що перший жив дуже-дуже давно, була ще й інша різниця. Тансіль Ґумарі повернулася й сказала:

— Ох, і чого це я схарапудилася й утекла? Якось мимоволі вийшло. Ну, почула я з горла наґа кукурікання, то й що тут такого?

Ґалотек зашурхотів лускою, а Джукведо відчув жаль. Тепер Тансіль усміхалася й літала, лежачи на боці.

— Отже, ти вмієш лякати старійшин. Значить, давно носиш чужі душі.

Ґалотек відповів уголос:

— Не набридай, бо зараз покажу другий спосіб!

Тансіль глянула на пояс Ґалотека й перемінилася на виду. Проте Ґалотек не був переконаний, що вона справді злякалася, бо Тансіль почала кружляти навколо нього у вигляді голови без тіла.

— Так налякав, аж тіло в мене зіщулилося!

Ґалотек вирішив, що більше не зважатиме на старійшину. Тансіль здогадалася про це, але дражнитися не перестала.

— У тебе є і доккебі, і кім, певно, є, бо ти ж на коні їздиш, і лекон є. То як же ти збираєшся повбивати всіх сіверян? Відповідай!

Ґалотек надумав уже застосувати третій спосіб, щоб прогнати старійшину. Він мовчав. Тоді Тансіль усміхнулася й залетіла коневі в око. Кінь брикнув, ледве не скинувши вершника. Ґалотек несамовито закричав:

— Щоб ти луснула! Забирайся, звідки прийшла!

— Чого не відповідаєш? Молодий чоловіче, ти впевнений, що не помиляєшся? Невже гадаєш, що душі всередині тебе бездіяльно дивитимуться, як ти знищуєш їхніх одноплемінників?

— Дурна доккебінко! Оце спитала! Хіба можна сказати, хто одноплемінники мула — коні чи віслюки?

Тансіль скрикнула в захваті:

— О-о! Тобто ти — покруч, у якому змішалися всі племена!

Ґалотек креснув Тансіль поглядом.

— Забагато теревениш! Бачу, ти хибно вважаєш, що маєш скільки завгодно часу. А за плоттю своєю ніколи не сумуєш?

Ґалотек угадав. Тансіль багато чого сказала йому на прощання, але зрештою перетворилася на вогняний згусток і майнула в небо. Спостерігаючи за її польотом, Ґалотек намагався зібрати докупи власні думки. Але доккебі не вгавали, старанно прикрашали надто нудну буденність долини дивовижними, вигадливими примарами. І Ґалотек знову запалав люттю.

Вивергаючи прокльони, він знищив одним махом п’ять примар. Раптом подав голос Джукведо:

— Слухай, Ґалотеку. Годі марнувати силу. Це ж просто видіння.

— Це згустки вогню! Я не можу їх просто так облишити.

— Авжеж, вони гаряченькі, але якщо до них підійти близько, доккебі їх обов’язково приберуть. У жодного доккебі сили в пупі нема когось спалити. Щоправда, Жар не такий, та він — уособлення, що про нього казати.

Ґалотек подумав, що міг би допетрати й сам, і розгнівався ще дужче. Насилу пригасив збудження та послав потужний мислевислів:

— Доккебі вперті, нам їх не здолати. Не бійтеся їхнього полум’я, ідіть у наступ!

Його охопили суперечливі почуття. Доккебі бракує сміливості когось спалити, а наґам забракне рішучості сунути просто у вогонь. Ґалотек махнув рукою полковнику Бамбукового полку Бораку й мислемовив:

— Ми безсердечні. А бовдури доккебі — ні! Хай їхні серця захолонуть!

Наґи зрозуміли, на що натякає головний воєвода. Вони з виразом невдоволення на обличчях рушили вперед.

Сталося так, як передбачив Джукведо. Доккебі, що кружляли над Енґерською долиною, якнайшвидше прибирали свої вогні, щойно помічали наближення наґів. Один доккебі спробував обдурити наґів, зробивши ледь теплий вогонь, але наґи збагнули, що цей вогонь їм не зашкодить, бо вміли розрізняти ступені тепла. Наґи наступали на доккебінських примар і дедалі сміливішали.

Схвильовані доккебі зрозуміли, що програють, і почали радитися, як їм бути. Щоб дотримуватися таємності, перемовлялися тільки їм відомими знаками, а не словами. Невдовзі всі вогняні примари в долині зникли, небо над долиною очистилося від їздових жуків. Наґи радісно загукали — звісно, без звуку, — і подвоїли натиск.

Але Ґалотек не відчував радості, адже тепер не мав на кого спрямовувати гнів.

— Зараз буде твій вихід, Джукведо.

Джукведо слухняно вийшов на передній край свідомості, а Ґалотек відсунувся на глибину.

Ґалотек утратив крила, які давало йому сприйняття навколишнього світу, і його затягло в болото свідомості, у мішанину переплутаних спогадів. Печера досвіду, підсвічена ліхтарем самосвідомості, була захаращена сміттям, залишеним сплесками жадоби. У світлі цього ліхтаря зникало спершу нещодавнє сміття, а за ним — і старе. Ліс занепаду, освітлений світлячками. Ґалотек збагнув, що заглибився надміру, і розправив сприйняття.

«Я... тут... зараз... десь...», — думав Ґалотек.

Аж раптом зупинився.

— О, це ти, Ґалотеку?

«Невже я сягнув аж такої глибини?»

Ґалотек зашурхотів лускою, обернувся і побачив Хваріта, який стояв до нього спиною. Але водночас Ґалотек відчув, що Хвартіт уїдливо посміхається.

— Пан зараз на службі в суспільства і, певно, весь у клопотах. Не чекав на пана тут.

— Я лише на хвильку спустився, щоб позаважа-ти. Тож не міркуй.

Ґалотек зауважив, що переплутав місцями слова «заважати» та «міркувати», коли вже закінчив мислевислів. Ось як на нього впливав Хваріт. І це розлютило Ґалотека.

— Припини дражнитися. Не смішно.

— Вибач. Я забув, що сила й напрямок бувають постійними.

Ґалотек не зрозумів, чому Хваріт замість слів «час» і «простір» ужив «сила» й «напрямок». Хваріт обернувся й знизав плечима. Його постать неначе мерехтіла: ставала то розмитою, то чіткою.

— Розкажи, що там, нагорі відбувається?

— Просив же, не заважай.

— Ти сам мене потривожив, Ґалотеку.

Ґалотек недовірливо примружився. Хваріт наполягав на тому, що ця місцевість належить йому. І заперечити Ґалотеку не було чим. Щоби приховати збентеження, він роззирнувся навкруги. Але скрізь бачив тільки Хваріта. Той холодно всміхався.

— Тобі з думки не йдуть слова тієї доккебінки, так?

Ґалотек сіпнувся.

— Як ти міг їх чути? Ти ж був тут, унизу.

— Ти мені розповів. Ну, тобто невдовзі розкажеш.

Ґалотек спантеличено витріщився на Хваріта й насилу збагнув, що той змінює не лише порядок слів, а й плин часу. Ґалотек боявся й уявити, які ще вміння розвинув у собі Хваріт, а той грайливо мислемовив:

— Йой, чого це я. Як же не додумався? А це дивно, дуже дивно. Ти в гніві сказав їй про мула, але то були просто слова. Тобі й самому невідомо, чому люди, доккебі та лекони, які живуть у тебе всередині, такі байдужі до вбивства їхніх одноплемінників.

— А ти... знаєш відповідь?

— Узагалі-то, нічого складного в тому нема. Але є одна заковика: ти ще не помер. Тому пояснити тобі буде непросто.

— Хіба померлим не байдуже до живих одноплемінників?

— Ти занадто спрощуєш, Ґалотеку. От якби в тебе запитали, скількох друзів маєш, ти не включив би у це число померлих, чи не так? Ось і міркуй далі сам.

Ґалотек замислився над висловом Хваріта. Здавалося, дещо прояснилося, та певності не було.

— Є такий вислів: «Юність належить юності, життя — живим, але минуле не належить літописцям». То чому ж душі хочуть оселитися всередині збирача?

— Ти в мене запитуєш? Ґалотеку, я ніколи не хотів стати душею, яка живе у збирачі. Ти мене викрав! Хай Джукведо тобі скаже!

— А чого ти хотів би?

— Щоб ти звільнив Богиню, відвів усіх наґів на південь від Кордону. А після — здох, і щоб сліду від тебе не лишилося!

— Ти ж розумієш, що я не виконаю такого твого бажання?

— Авжеж! Ну ж бо, мислемов нарешті запитання, яке підкинула тобі доккебінка, та втікай мерщій.

— Утікати?

— Вона близько.

Ґалотек настовбурчив луску. Йому хотілося втекти, байдуже куди, та раптом він зрозумів, що прикипів до місця. Воно не відпускало його: мусив переповісти Хваріту розмову з Тансіль. Тому що Хваріт уже все «вислухав». Ґалотек не став марнувати час на роздратування, а натомість швидко передав Хваріту, про що говорив з доккебінкою.

Він закінчив переказувати і вже здобув свободу руху, як відчув чиєсь наближення.

На нього насувалася розлючена, мов небоплав, Каріндоль Макероу.

Її широко розплющені очі скидалися на двоє озер. Верхня частина тіла нагадувала хмару, що огортає гору, а нижньої зовсім не було видно. Каріндоль здавалася велетенською, більшою за найбільшого небоплава. Охоплений жахом Ґалотек дивився, як вона на шаленій швидкості мчить просто на нього — надприродна потвора, змучена спрагою так, що могла б випити море. Хваріт квапливо мислемовив:

— Лети до неї!

— Ти здурів?!

— Я допоможу тобі. Лети до неї. Трясця! Гадаєш, ти зможеш її уникнути? Глянь, які в неї довгі руки! Тож лети на неї!

Хваріт був правий. Ґалотек бачив, що кожен палець Каріндоль завбільшки як Вежа сердець. І пекучий, убивчий жах погнав його їй назустріч. Він був схожий на муху, що нападає на небоплава. Ґалотек не стримався й заволав.

Відстань між ним і Каріндоль дедалі скорочувалася.

Вона шалено розмахувала руками. Її руки не торкалися Ґалотека, хоча вона, здавалося, мала намір стерти його на порох. Це Хваріт змінив властивості простору, а Ґалотек так і не здогадувався, чому це відбувається. Каріндоль завила:

— Хваріте! Годі! Я вб’ю тебе!

Від несамовитої ненависті в крику Каріндоль у Ґалотека луска стала сторч. А Хваріту було байдуже. Він з гіркотою в мислевислові зізнався Ґалотеку:

— Я допомагаю тобі, бо ти єдиний, хто впорається з нею. Бачиш, як вона збільшилася? Каріндоль ніяк не знайде виходу нагору, тому нарощує свій розмір. Не може вигадати нічого кращого. Але це надійний спосіб вибратися. Величезна ненависть, величезне бажання колись нарешті прорвуться на поверхню. Затям це! Вона скоро вибереться «назовні». І я тоді не матиму змоги її втримувати.

І без того спантеличений Ґалотек розгубився ще дужче.

— Отже, ти весь цей час її стримував?

— Так. Я заплутував простір, щоб вона заблукала. Перш ніж дістатися до тебе, Каріндоль звільнить Богиню й змусить наґів повернутися в ліс. Змирися. Так буде правильно.

— Хваріте! Коли вона вирветься?

Хваріт щось відповів, віддаляючись. Ґалотек випірнув на поверхню свідомості, як прудка риба вистрибує з води, так і не вислухавши відповіді. Повернутися на глибину ще раз він не наважувався. Не встиг відсапатися, як негайно викликав Джукведо.

— О, давненько тебе не чув! — радісно відповів той. — Чим ти там займався?

— Давненько? Ти про що? — знітився Ґалотек.

Він роззирнувся і побачив, що навколо — не долина, якою він їхав верхи, а гірські вершини, і над ними низько нависали хмари. Його кінь крокував уздовж гірського хребта.

— Ми не спілкувалися десять днів, то хіба не доречний вислів «давненько тебе не чув»? — підозріливо запитав Джукведо.

— Десять днів? — спантеличено перепитав Ґалотек.

— Що це з тобою коїться?

Ґалотек здогадався, що ігри Хваріта з часом у світі свідомості спричинили часовий зсув і в справжньому світі. Він сумнівався, що Джукведо це зрозуміє, тому пояснювати не став.

— Були деякі справи. А де це ми зараз?

Джукведо здивовано сказав:

— І справді, у дивну пригоду ти втрапив! Ми на Сіґуріатському хребті. Поки ти спочивав на глибині, ми переслідували безбожників і опинилися тут. Паскудники доккебі вигадали новий жарт: створили примару на подобу Королеви-тигриці! І добряче нас потягали туди-сюди. Скрутно нам велося, а тебе не було. Я так намучився, віддаючи розпорядження. Голосно викрикую наказ — а ці телепні не чують! Довелося ляскати по плечі, показувати на вуха. Тільки тоді вони розуміли, гадючі діти!

Джукведо був страшенно розлючений. Але крім гніву, Ґалотек відчув у його словах ще й нетерплячку. Напружено намагався збагнути причину — аж раптом дещо пригадав.

— Стривай-но. Ми на Сіґуріатському хребті? Значить, тут проходить платна дорога?

— Еге ж. Тут, — злісно відповів Джукведо.

І Ґалотек зрозумів, що зробив правильне припущення.

Майстра смерті, який переміг смерть, переповнювало хвилювання від необхідності повернутися туди, де колись зазнав страшної поразки.

На Сіґуріатській платній дорозі Само Фей не натрапила на сліди жахливої війни, яка плюндрувала Північ.

Укріплення над пропускною брамою так само стояло на вершині гори — величне й урочисте. А начальник вартівні мав такий самий вираз обличчя, як і кілька років тому, коли Само тут проходила. На столі перед ним стояв незмінний глечик з архі. Змінилося одне: начальник вартівні вивчив назубок, яку платню слід стягувати з різних подорожніх. Він швидко проторохтів, скільки коштує прохід вояків-людей, наґів-хранителів, Хмари-громовиці та дуоксінів. Затнувся, лише побачивши полковника Барсу Доля.

— Перепрошую, скільки панові років?

— Шістдесят два.

— Тоді пан проходить безплатно.

Барса залився сміхом.

— Поважаєте старих?

— Так, пане. З людей, старших за шістдесят років, платня не стягується.

Така відповідь зацікавила Деоні. Вона нахилила голову набік і запитала:

— Пане начальнику, а як щодо літніх доккебі та леконів? Чому для них немає пільги?

Начальник вартівні люб’язно пояснив:

— Для представників інших племен, які досягли поважного віку, теж є пільги. Але цей вік не вимірюється кількістю прожитих років. Безкоштовно ми пропускаємо старійшин доккебі та леконів, які більше не в змозі тримати зброю.

Деоні погодилася з тим, що це справедливо.

— А як щодо наґів? — спитала Королева-тигриця.

Начальник вартівні зазирнув їй в обличчя та спокійно відповів:

— Щодо наґів рішення поки немає. У нас ще не проходили старі наґи.

Королева-тигриця кивнула.

Коли підрахунок платні завершився і Барса Доль привів підготованих заздалегідь десять голів гірських козлів, начальник вартівні сказав, що цього достатньо. Козлів можна було залишити собі як запас їжі, замість того, щоб віддавати вартовим. Але за прохід козлів теж стягнули б платню, тому вигідніше було їх позбутися.

Начальник вартівні відчинив пропускні ворота — величезну залізну браму — і всі побачили озброєних вартових, вишикуваних обабіч проходу. Барса насторожився й поклав долоню на руків’я меча, але начальник вартівні відразу це помітив і поспішив його заспокоїти:

— Не хвилюйтеся. Вартові нічого вам не заподіють.

— Навіщо ж тоді виставили вояків?

— Про всяк випадок. Ми ж не знаємо, чи не спробуєте ви захопити наше укріплення, щоби скористатися ним для війни.

— Розумію. Але ми теж не знаємо, чи не зібралися ви часом захопити нас у полон і передати ворогам.

Начальник весело розсміявся.

— Ворогам? Вороги варти платної дороги — подорожні, які не сплачують за прохід. Та навіть їх я не назвав би ворогами. Ми їх проганяємо з дороги, та й по всьому. Ми не маємо стосунку до ваших ворогів.

— Наґи вбивають усіх сіверян без розбору. Їм байдуже, що ви вартові платної дороги. Ви — люди, значить, наґи нападуть і на вас. Тому я не сказав би, що ви не маєте до них стосунку.

— Наґи мають право думати що завгодно. Ми не зобов’язані поважати їхню думку.

Барса хотів був заперечити, але королева, яка сиділа верхи на Хмарі-громовиці, втрутилася в розмову:

— Полковнику Долю, ми не підемо крізь ворота.

— Що ви сказали, Ваша Величносте?

— Зупинімося тут. Вартові мають забезпечити нічліг подорожнім, якщо ті його потребують. Тож ми ненадовго зупинимося тут на відпочинок.

— Але, Ваша Величносте, вороги дихають нам у потилиці!

— Тому я й вирішила тут зупинитися. Захопимо укріплення та відіб’ємо противника.

Полковник Барса Доль і начальник вартівні були ошелешені. Маска приховувала від них вираз обличчя королеви, тому вони не розуміли, як сприймати її заяву.

— Ви справді збираєтеся так учинити? — спитав недовірливо перепитав начальник.

— Так. Я займу укріплення. Але не за допомогою списів і мечів. Передайте помічникові голови, що я вимагаю провести переговори.

Помічник голови варти дав згоду. Тому невдовзі почалися ускладнення.

Начальники варти платної дороги аж ніяк не могли спокійно допустити присутності в укріпленні сотень озброєних вояків. Вирішили розмістити їх частинами в різних приміщеннях. Проте Барса Доль на це не погодився. Сказав, що не дозволить забрати від королеви військо, що її охороняє. І всі розмістилися всередині укріплення. Понад дві сотні вояків-людей, два десятки здорованів-дуоксінів і Хмара-громовиця ледве вмістилися там сидячи. Помічник голови спустився до гостей і запропонував почати переговори.

Королева-тигриця і помічник голови стали на сходах, приблизно посередині приміщення.

За помічником вишикувалися вартові платної дороги, за королевою — її вояки. Усі напружено дивилися на сходи.

Помічник голови заговорив холодним, не вельми привітним голосом, який Само добре пам’ятала:

— Забагато зайвих очей, Ваша Величносте.

— Давно не бачилися, пане помічнику.

— Справді, давно. Що ви хотіли мені сказати?

— Я хочу скористатися вашим укріпленням. Яку платню за це призначите?

Помічник скоса глянув на Королеву-тигрицю й похитав головою.

— Це неможливо.

— З попередньої нашої зустрічі я виснувала, що ви не боїтеся нового. До вас прийшли незвичайні мандрівники — і ви спокійно призначили розмір платні. Вчиніть так само й зі мною. Прохання незвичайне, але подумайте, скільки це могло б коштувати, і призначте платню.

— Ваша Величносте, ви щось плутаєте. Ми торуємо шлях! Тобто обслуговуємо дорогу заради зручності подорожніх. Якщо ви залишитеся тут і битиметеся з кимось, подорожніми вас вважати не можна. А ще, як вам відомо, на дорозі заборонено вступати в сутички. Тому я не можу виконати ваше прохання. Проходьте крізь браму та йдіть собі далі.

— Тоді найміть нас.

— Що?

— Найміть нас на службу. За нами женуться наґи. Вони вбивають усіх, кого зустрічають, і для вас винятку не зроблять. Вам доведеться оборонятися, а ми вам допоможемо.

Здивований помічник деякий час дивився в обличчя королеви.

— Я не пристаю й на це, — він знову похитав головою. — Невже ви думаєте, що за весь час війни наґи жодного разу не пхалися сюди?

Само здивувалася. Укріплення й пропускні ворота були неушкоджені, тож вона припустила, що наґи тут досі не побували.

— Вони були тут? І як ви відбилися? Як ви змогли протистояти силі воєвод-хранителів?

— Розташування укріплення — наша зброя, наш щит. На такій висоті назьким хранителям нелегко підтримувати теплу погоду, щоб наґи могли битися. Один хранитель наслав на нас кілька буревіїв, але в наших краях такі буревії цілком звичні. Нас цим вразити не вдалося. А без сили воєвод-хранителів наґи — не більш ніж надокучливі нападники. Ось як ми змогли відбитися від них.

— Але цього разу буде інакше. З ними головний воєвода Ґалотек. Той, хто затопив Фансай.

— Він іде сюди?

— Іде. Старійшини доповіли.

Помічник на хвильку замислився.

— Потрібно порадитися з пані головою. Підете зі мною?

Барса Доль, який стояв поряд, удавано кашлянув, виказуючи незгоду, але Само кивнула.

— Гаразд. Я піду.

Обернулася до Барси, заспокоїла його:

— Я піду не сама, а з Хмарою-громовицею.

Та Барса все одно був невдоволений.

— Ваша Величносте, вам не можна туди. Нехай пані голова варти спуститься до вас.

Помічник мотнув головою.

— Пані голова варти не спускалася, відколи їй виповнилося вісімдесят. Уже двадцять років вона перебуває в покої нагорі.

— Тоді йдіть у супроводі своїх вартових чи вояків. І я піду з вами, Ваша Величносте.

— Ні, ти залишайся, наглядай за військом. Хмаро-громовице, до мене!

Здоровенний тигр-богатир підвівся на пружних лапах. Барса Доль хотів заперечити ще раз, але його випередив помічник:

— Я дам під ваш нагляд десятьох своїх підлеглих. Тримайте їх у заручниках, поки королева не повернеться.

Барса більше не сперечався. За наказом помічника голови десятеро вартових склали зброю і ввійшли в юрбу сіверян.

Королева-тигриця подякувала помічникові голови й разом із Хмарою-громовицею почала підійматися сходами. Помічникові довелося помізкувати, як провести тигра-богатиря, щоб він, бува, не застряг у якомусь завузькому переході.

Невдовзі вони опинилися нагорі, у покої пані голови варти.

Королева-тигриця насамперед зауважила дивну тишу. Для наґині це було незвичне відчуття. Тиша здавалася не просто відсутністю звуків. Немов на підтвердження її припущення помічник указав на стілець і сказав:

— Сідайте, прошу вас. Пані голови тут немає.

Само сіла, нахиливши голову до плеча. Помічник обійшов стіл і став навпроти неї.

— Це справді покій пані голови, але вона нездужає, тому її перемістили в спокійніше місце. Я привів сюди Вашу Величність, щоб нам ніхто не заважав. Дозволите мені сісти?

— Сідай.

Помічник зробив легкий уклін і сів. Само подумала, що давно вже не сиділа на такому чистому стільці, у чистому покої. А Хмара-громовиця геть не дбав про чистоту. З лап звіра часом сипалися грудочки землі.

Спостерігаючи за тигром, помічник не міг позбутися думки, що вартовим доведеться займатися прибиранням. Він насилу перевів погляд на маску королеви й мовив:

— Гадаю, запитувати, як ви жили всі ці роки, не варто.

— І я так вважаю.

— Ваша Величносте, дозвольте нагадати, як ви минулого разу сплатили за прохід дуоксінів, що гналися за вами, щоби припинити кровопролиття. Чому ж сьогодні прагнете битися з переслідувачами?

— Тоді мені потрібно було йти на північ. А цього разу я йду в протилежний бік. І переслідувачі не дають мені пройти. Я заманила їх сюди, щоб скористатися вашим укріпленням і розбити їхнє військо.

Само говорила відверто, по-простому. Помічник здогадувався, чому вона відкинула королівську зверхність, але поки не виказував цього.

— Ви привели їх сюди навмисно?

— Так.

Помічник замислено опустив очі.

— І з ними той, хто затопив Фансай?

— Так.

— А де драконодухий, якого називають Князем-блискавкою? Я думав, він охоронятиме вас.

Само затнулася. Відповіла не відразу.

— Він іде на південь, щоб захопити Хатенґрадж.

Помічник голови з помітним подивом вислухав пояснення Само. Коли вона закінчила, нарешті кивнув.

— Ласу Ґ’юріхар зібрав рештки північного війська й кидає його на смерть заради перемоги. Поставив на кін усе. Він же вчений. Так і буває, коли вчений веде війну.

— Що ти хочеш сказати?

— Не зважайте. Отже, військо прямує на південь. А ви навіщо його наздоганяєте? Чому не пішли до замку Тисячі всесвітів, як було задумано?

— Я не згодна з їхнім рішенням іти в Кіборен на самогубство. Постійно повторювала воякам, що готова сто разів пробачити їм повернення з поразкою, але не пробачу перемоги, здобутої ціною життів. А вони вирішили пожертвувати життями. Я не можу цього допустити.

— Розумію. Тільки от чому ви йдете особисто? Могли послати старійшину, щоб передав вашу волю воякам.

— Вони не послухаються наказу, відданого через старійшину. Недарма ж вирушили в похід таємно, без попередження. Я мушу сама їх повернути.

— Слушно. А що ви зробите, коли змусите їх повернутися? Що потім?

— Поки не знаю. Має бути якийсь інший вихід.

— Чи зможете ви набрати ще вояків? Чи впорається замок Тисячі всесвітів із забезпеченням війська всім необхідним? Адже не може військо існувати й збільшуватися без надійного тилу.

— Троє протистоятимуть одному! — зопалу вигукнула Само.

Помічник на мить завмер, зачарований красою голосу наґині, прекрасного навіть у гніві. Само зірвала маску й кинула на стіл. Зиркнула на помічника й гостро викрикнула:

— Розвідники вже знайшли уособлення Бога, який себе вбиває. Ми дочекаємося появи двох інших уособлень. І вони втрьох звільнять Богиню наґів.

— А ви впевнені, що це здійсниться, пані Фей?

Коли Само показала обличчя, помічник припинив звертатися до неї, як до королеви. Само зашурхотіла лускою. А старий суворо продовжив:

— Ніхто не знає, коли розвідники знайдуть ще два уособлення, чи не так?

Само поклала на стіл стиснуті кулаки. Вони тремтіли. Помічник заговорив трохи стриманіше:

— Чи можна платити сьогоднішніми стражданнями за відкладений на невідомий час порятунок? Нині страждають земні мешканці, а не божества.

— Ти згоден з рішенням Ласу та вояків?

— Пані Фей! Варта платної дороги не втручається в справи подорожніх. Я не даватиму оцінки їхньому задуму. Але як той, хто торує шлях, я схильний підтримати не тих, хто сидить на місці в очікуванні приходу божеств, а тих, хто іде вперед, хай навіть назустріч смерті. Будь-яке життя завершується смертю. Рано чи пізно вони все одно зіткнуться з нею.

У Само захололо в грудях, вона не відчувала ніг, не відчувала стільця під собою. Помічник твердо вів далі:

— Ліпше вам піти до замку Тисячі всесвітів. Чекайте на двох уособлень там. Я не дам вам дозволу на використання укріплення над пропускними воротами. А головний воєвода Ґалотек нехай робить вибір: або сплатити за прохід, або битися з нами. Ми впораємося з наґами.

Запала тривала мовчанка. Нарешті Само тихим низьким голосом сказала:

— Там мій брат.

Помічник мовчки дивився на королеву Півночі. А Само дивилася на свою маску, кинуту на стіл.

— Я не змогла запобігти тому, щоб Рюн з’їв драконів корінь, і тому, щоб він виховав з Асхваріталя безжального вбивцю. Рюн захотів стати для наґів почварою зі страшних снів. І для цього скористався всім, що міг йому дати дракон. Раніше він був зовсім інший... А я... Я просто дивилася, як він змінюється, і нічого не робила. Не зупинила його. Після того, як надягла цю маску, більше не могла діяти, як велить мені совість. Я почуваюся дуже дивно, ставши королевою.

Само відвернула очі від маски, ніби щось збагнула.

— Тому я не дозволю.

— Чого не дозволите?

— Якщо хтось має померти, хай це буду я. Тому що я — королева. Не Рюн. Я тепер усвідомила, що Рюн сам себе знищує. Колишній Рюн Фей, мій любий братик, майже зник. За його оболонкою ховається чудовисько, яке вбиває наґів, як Наґожер. Рюн став ще одним Кейґаном Дракаром.

* * *

Рюн відчув, що до Беміона наближається вода, і напружився. Але вмить зрозумів, що ця вода міститься в людині, розслабився й обернувся.

Беміон, сидячи долі, набирав повні жмені землі й запихав до рота. А до нього крокував Кітата Джаборо. Воєвода Джаборо нагримав на Беміона, шоб не їв землі, а той без суперечок упокорився. Кітата обтрушував долоні Беміона від бруду, коли раптом зловив на собі погляд Рюна, і на мить застиг, ніби замислився, а по тому рішуче попрямував до наґа. Рюн привітав його кивком.

— Дякую вам. Я відволікся й не бачив, що він робить.

— Земля була майже суха, тому він і наважився її їсти.

— Так. Я вбиватиму наґів.

Кітата пронизав Рюна поглядом і пригладив бороду. Рюн прочитав його невисловлені думки й сказав:

— Пробачте.

— Не перепрошуй. Вищий не повинен почуватися винним перед нижчими. Проте, князю...

Кітата замовк на півслові.

— Кажіть уже, я вислухаю, — криво всміхнувся Рюн.

— Ви справді не проти?

— Не проти.

— Старший воєвода Ґ’юріхар замислив проти наґів нечувану жорстокість.

Звісно, Ласу Ґ’юріхара можна було назвати старшим воєводою Ґ’юріхаром, але, щоб не переплутати двох Ґ’юріхарів, його зазвичай називали старшим воєводою Ласу, а його двоюрідного брата — головним воєводою Ґвальхайдом. Так само чинили й із трьома Вільфарами — до звання приєднували їхні імена. Але Кітата Джаборо вперто вживав тільки прізвища й цим часто збивав слухачів з пантелику. Дехто припускав, що таким чином він прагнув добитися того, щоб його не кликали воєводою Кітатою. І проникливий Рюн це врахував.

— Воєводо Джаборо, я розумію, чого хоче Ласу Ґ’юріхар.

— Старший воєвода Ґ’юріхар хоче заманити військо наґів до Кіборену за будь-яку ціну. Для цього ладний навіть руйнувати Вежі сердець. Проте вдертися до Вежі сердець у Хатенґраджі вам не вдасться. Адже там зберігається серце Її Величності. Тому найімовірніше, що під удар потраплять Вежі в Фероґраджі, Актаґарджі та Сімоґраджі. Вежі сердець — вдало обрані цілі. Навіть якщо не брати до уваги заманювання назького війська до Кіборена. Це дозволить заразом знищити всі сили противника просто в його лігві. Певний спосіб. Але вкрай жорстокий.

Рюн махнув рукою в бік Беміона.

— Коли наґи затоплювали фансайські вежі Шестеро братів, совість їх анітрохи не мучила.

Кітата глянув на Беміона. Той сидів із заплющеними очима, підставляючи сонцю відкритий рот, ніби пив сонячні промені. Рюн сказав:

— Він досі відмовляється пити воду. Тому я посилаю вологу в його тіло. Іноді мені здається, що я чиню неправильно, бо позбавляю його можливості подолати страх перед водою. Та щоразу, коли побачу, як відчайдушно він сахається води, навіть якщо відчуває пекучу спрагу, проймаюся співчуттям і крадькома «напуваю» його тіло.

— Коли наґи вбили весь рід Джаборо, крім мене, їхні душі теж не діймали докори сумління. Я знаю, князю. Мені їх не шкода. Нехай журяться й плачуть біля Веж сердець, що розвалюються в них на очах. Я тільки радітиму. Ніколи не забуду, як волали перед смертю мої родичі, розчавлені уламками джаборського муру. Наґи не чують звуків, тому я приготував для них це.

Кітата Джаборо показав Рюну свій щит. Рюн чудово знав, що було на щиті, але відчув, що Кітаті дуже кортить це показати, тому уважно подивився. До дерев’яного щита були прибиті мідні букви: «Помста за Джаборо». Мідний напис мав впадати в око кожному наґу. Кітата спершу хотів, щоб йому вживили букви з мідного дроту в шкіру на чолі, але всі вправні доккебінські ковалі, які володіли достатніми вміннями, відмовили йому. Вони падали непритомні, коли дізнавалися про намір Кітати. Тож йому довелося вдовольнитися щитом.

— Раз вони не можуть почути моїх прокльонів, я пхатиму їм під ніс цього щита. Я підготувався, щоб показати їм, що таке жорстокість. І дозвольте спитати у вас, князю, чи підготувалися ви подібним чином.

— Так, підготувався.

— Навіщо це вам? Я не розумію. Наґи, ясна річ, не вважають вас одноплемінником, бо ви не вийняли серця. Послали рідну сестру вас убити. Та я не вірю, що ви йдете на страшну бійню через це.

— Справді, я маю інший привід.

— Може, бажаєте наблизити закінчення війни?

— Це одне з моїх бажань.

— А що ще вас веде?

— Так, я розумію.

— Що розумієте?

— Природно, що вам важко довіряти якомусь там наґу.

Обличчя Кітати Джаборо на мить застигло. Але він був розумний чоловік, і не хотів ганьбити себе перед драконодухим брехнею чи виявами гніву.

— А ви, князю, допоможіть мені навчитися довіряти цьому наґові.

Рюн кинув погляд на Беміона. Той водив пальцем по землі — й у нього виходили не слова, не малюнки, а якісь незрозумілі риски.

— Я роблю це заради сестри.

Кітата скоса подивився на Рюна, який, не відриваючи очей від Беміона, додав:

— Вона помирає.

— Про що це ви? Її Величність хіба нездужає?

— Її вбиваєте ви. Як і передрік колись Кейґан Дракар.

Кітата стулив рота. В кутиках очей Рюна бриніли срібні сльози.

— Вона вже не та Само, яку я знав. Погодившись надягти маску, вона перестала бути не тільки моєю сестрою, а й наґинею. Вояки не бачать її обличчя, але ж чують голос! Чують і мій голос, а іноді й голоси інших наґів. Та все одно не помічають схожості їхнього звучання. Як це можливо? Наші голоси, без сумніву, подібні! Але ніхто цього не помічає. Вони самі вводять себе в оману. Як кажуть, щоб розрізнити Боні та Нані, потрібні двоє. А якщо обидва наполягатимуть, що перед ними Боні, то Нані може стати нею.

— Вояки... й подумати не сміють, що їхня королева може бути наґинею. Але чому ви кажете, що Її Величність помирає?

— Вона хоче себе знищити.

— Що ви маєте на увазі?

— Само часто бачить сон: як стоїть перед вишикуваним військом, і раптом хтось невідомий зриває з неї маску.

Кітату розповідь про цей сон зовсім не здивувала. Нічого дивного, що особа, змушена постійно терпіти незручність маски, бачить уві сні, як знімає її, або як маску зриває з неї хтось інший. Щойно він зібрався поділитися своєю думкою, Рюн похитав головою.

— Ні.

— Тоді... що може означати цей сон? Як гадаєте?

— А ви уявіть, що було б, якби це трапилося наяву.

— Наяву?

— Так! Якби хтось зірвав маску з моєї сестри перед військом? Що сказали б вояки? Ви четвертий рік воюєте зі мною пліч-о-пліч, та досі не навчилися мені довіряти. Щоправда, ніколи не зізнавалися в цьому відкрито. Ваше самовладання варте поваги. І я поважаю вас. Але чого чекати від простих вояків, коли перед їхніми очима зненацька постане наґиня?

Кітата знітився. А Рюн раптом усміхнувся.

— Вони можуть сказати, що це витівки злого духа.

— Що?

— Колись давно я зустрів тут одного божевільного, хворого на королівську недугу. Так ось, почувши мій голос, він тієї ж миті забажав узяти мене за дружину. Кинувся всередину цієї вежі, побачив мене й пояснив собі розбіжність між бажаним і дійсністю так, нібито це злий дух підступними чарами перетворив на наґа майбутню королеву.

Рюн дивився на Вітряну вежу, до якої прихилився спиною Беміон.

— Безневинні вигадки — не єдиний спосіб заперечити те, що здається неймовірним. Є й інший, більш дієвий, руйнівний спосіб.

Кітата не став запитувати, що то за спосіб. Не було потреби. Рюн продовжив:

— Наґи називають таких, як я, вогненаґами. Для них це означає приблизно те саме, що «збоченець» для вас. Пояснити точне значення слова «вогненаґ» не так просто. Більшість наґів переконана, що це слово означає «наґ, створений з доккебінського вогню». Збоченець — це той, хто втратив людські ознаки, а вогненаґ — той, хто з вигляду наґ, але насправді ним не є. Як примара з доккебінського вогню. О, вороже військо переміщується.

Кітата аж підскочив від здивування. А Рюн так само дивився на Вітряну вежу та незворушно говорив далі:

— Чорнодеревний полк ухвалив рішення відступити. У них тільки п’ятеро воєвод-хранителів. Вони не вистоять проти Жара. І земля вся висушена. Розуміють, що перемогти неможливо.

Кітата мимоволі спрямував погляд на південь, хоча й розумів, що не вгледить там Чорнодеревного полку. Рюн не зважав на це й вів далі:

— Тож я не наґ, а вогненаґ. Наґи не сприймають мене як свого. Але моя сестра — така, як звичайні наґи. Я не хочу, щоб вона носила маску й помирала через вас. Їй потрібно повернутися в Кіборен, а не помирати на Півночі. Я, клятий драконодухий Рюн Фей, прийму на себе назьку ненависть замість Само. Ось моє рішення. Я зроблю це просто зараз.

— Просто зараз?

— Дивно, що Чорнодеревний полк переміщується на південь. Мабуть, звідти рушить йому назустріч ще один полк. Чорнодеревний полк зараз пропустить нас, а трохи згодом, об’єднавши зусилля із цим невідомим полком, спробує нас оточити. Обмін зміїними посланнями дає наґам змогу діяти злагоджено на великих відстанях.

Кітату приголомшила хитрість наґів. Але він сумнівався, що два відокремлені підрозділи зможуть одночасно підійти до визначеного місця. Найменша розбіжність у часі — і полки будуть розбиті по одному. Небезпечний задум.

Кітата напружено мовив:

— Як ви збираєтеся вчинити?

— Я здолаю п’ятьох воєвод-хранителів Чорно-деревного полку. Поки триватиме наша сутичка, Асхваріталь робитиме свою справу. Передайте головному воєводі, що нам слід сповільнити просування на південь. І ще одне прохання: подбайте, щоб Беміон Ґульдохар не підходив до пана Жара.

Перш ніж Кітата встиг щось відказати, Рюн махнув рукою до Асхваріталя. Дракон схилив голову, і Кітаті довелося відступити. Хапаючись за шпичаки на грудях Асхваріталя, Рюн спритно видерся йому на шию. І Асхваріталь шугнув у небо. Він розправив крила, створивши потужний порив вітру, й випустив блискавку. Коли Кітата нарешті наважився прибрати руку від очей, Асхваріталь уже відлетів доволі далеко на південь.

Кітата подумав, що, мабуть, так ніколи й не звикне до драконових див, зітхнув і замислився, де міг би сховатися від вітру й блискавки переляканий фансайський князь. Найбільш імовірним йому здалося припущення, що шукати потрібно всередині Вітряної вежі.

* * *

Кей, помічник голови варти платної дороги, сидів, склавши на столі руки з переплетеними пальцями.

— Чому ваш брат так зненавидів наґів?

— Тому що всі навколо ненавидять їх.

— Тобто ви хочете сказати, що він просто піддався загальному настрою?

— Ні, я не казала, що Рюн слабкий і не має власної думки! Він — драконодухий. Знаєте, що це означає?

— Це особа, гостра, як вода.

Само здивовано зазирнула в очі помічникові.

— Вода здатна проникати куди завгодно, — додав він.

— Куди завгодно... Так, ваша правда. Рюн надто довго перебував серед сіверян, а ті всім серцем ненавидять наґів. Тільки Богиня відає, що він відчув завдяки своїй проникливості. Майже чотири роки серед сіверян, у яких наґи відняли найцінніше. І половину цього часу він прожив зі здібностями драконодухого.

— Вода проникає куди завгодно й перетворюється на що завгодно. Якщо в неї додати кров — стане кров’ю, якщо отруту — стане отрутою. Ви натякаєте, що ваш брат, проникнувши в душі сіверян, перейнявся їхньою ненавистю?

— Так.

Помічник поволі похитав головою.

— Не може бути. Лише за чотири роки стати новим Кейґаном Дракаром? Не вірю.

— А ви добре знаєте Кейґана Дракара?

— Ніхто у світі його не знає добре.

Само відчула в голосі помічника дивний відтінок, але не вловила його значення. Помічник заговорив знову:

— Хай там як, ваші стосунки з братом мене не обходять. Варта може надати вам можливість скористатися дорогою та нічлігом. Але пустити вас в укріплення, щоб ви влаштували тут битву, ми не можемо.

Само збентежилася.

— Благаю вас, передумайте!

— Я не можу. Ви мусите дотримуватися правил платної дороги — користуватися тим, що вам надається.

Само хотіла й далі вмовляти помічника, але збагнула, що останні його слова дещо приховують. Він не відмовив, а сказав, що потрібно користуватися тим, що надається. Само пильно придивилася до виразу його обличчя й усе зрозуміла.

Вершини Сіґуріатського хребта відчули спеку вперше відтоді, як відкрилися небеса.

Вода вбирає тепло. А коли переповниться теплом, випускає його. Вода жадібно крала всі сонячні промені, що падали на землю, а тепер випускала надлишок. Сіґуріатські гори здригнулися від небаченої спеки. Волога стікала стовбурами дерев, наче піт. На схилах скупчився такий густий туман, що наґи не бачили, куди ступити. Спантеличені наґи, які не вміють плавати, проходили крізь туман, наче пливли у воді.

Це погодне лихо створив один воєвода-хранитель. Головний воєвода Ґалотек зібрав з низин усю вологу, яку тільки зміг, і перекинув її на гори. Хоча йому й не вдалося створити сприятливу для наґів погоду, принаймні ніхто з них не ціпенів від холоду. Військо просувалося без особливих труднощів.

Ґалотек міг би пишатися своїм досягненням, але, на жаль, йому не дозволено було радіти. Він гнівався на себе самого. Таке часто буває зі збирачами душ. Вимога Джукведо доводила Ґалотека мало не до сказу.

— Що ти верзеш? Ти ж сам казав, що вартові пропускають усіх без розбору, аби тільки сплатили за прохід?

— Це правда. Гм. Так вони й роблять.

— То ми сплатили б і пішли собі. Навіщо починати битву?

— Слухай, Ґалотеку! Ми збираємося підкорити всю Північ. Сіґуріатську дорогу теж доведеться колись захопити. Тож спробуймо зараз! Чому б і ні? Нам потрібно помститися за Павлонієвий та Кокосовий полки!

Полки, згадані Джукведо, колись напали на укріплення Сіґуріатської платної дороги, але нестерпна холоднеча змусила їх відступити. Проте Ґалотека промова Джукведо не вразила.

— Ти сам знаєш, чому я проти! Ми мусимо найперше звільнити верховного хранителя Ківейна. Не слід марнувати час на битву, якої можна уникнути.

— Ґалотеку, ну ж бо, Ґалотеку! — стримуючи гнів, канючив Джукведо. — Уяви лишень, як я почуваюся. Я не можу пройти крізь пропускну браму, наче нічого й не було! Зараз становище геть інше, ніж дві з половиною сотні років тому! У нас двадцять тисяч вояків, та ще й яких — майже безсмертних! Протягом часу дії содраку вони вистоять перед будь-якими супротивниками, крім хіба що особливо затятих леконів. У нас є воєводи-хранителі, які володіють силою води. І ти кажеш мені просто пройти повз, маючи таке військо? Який ти немилосердний до мене! Я боюся, що збожеволію. Ти розумієш?

Ґалотек трохи здивувався. Адже Джукведо ніколи так не плазував перед ним, нічого не вимолював так. Але він відповів на ці благання прохолодно:

— А ти спустися на глибину й там поспи, поки ми проходимо браму.

Збирачі душ не всемогутні. Хоча про це їм не варто шкодувати. Наприклад, вони не можуть пронизати самих себе грізним поглядом. Але й Джукведо не міг послати Ґалотеку свій роздратований погляд. Та все одно Ґалотек здогадався, що відчуває Джукведо, і заспокійливо мовив:

— Так, Джукведо. Колись нам доведеться завоювати це укріплення. І того дня я передам тобі всю владу. Але це буде не сьогодні. Наша мета — порятунок верховного хранителя. Потім ми якнайшвидше повернемося до Кіборену. А коли все закінчиться — присягаюся, дам під твою оруду не двадцять, а хоч двісті тисяч вояків. Наберися терпіння.

— Щоб ти провалився! Давно вже обіцянками годуєш! Тільки язиком плещеш! Казав же, що віддячиш, якщо допоможу тобі стати клятим очільник ом триклятих наґів! Що дозволиш вести війну на Півночі, як мені заманеться! А тепер, значить, «наберися терпіння»? Як мені впевнитися, що ти не набрехав знову?

Ґалотек був ошелешений таким вибухом гніву. Джукведо був якийсь не такий, як зазвичай. І Ґалотек замислився, чи варто завдавати собі клопоту, намагаючись його втішити.

Ґалотек так і не встиг визначитися. Хід його думок перервав мислевислів полковника Борака:

— Пане головний воєводо, надійшло зміїне повідомлення.

Галотек запитально витріщився на Борака, і той пояснив:

— Повідомлення із Дзідоґраджа. Хочуть передати щось вам особисто.

— Джукведо, поки мушу відкласти нашу розмову. Треба прийняти повідомлення, — з важким зітханням сказав Ґалотек і відразу передав Бораку мисленаказ: — А ти поки підтримуй тепло разом з воєводами-хранителями.

Полковник Борак переполохався. Переконавшись, що Борак почав посилати мислевислови іншим воєводам-хранителям, Ґалотек пішов до пересувного сховища глечиків зі зміями — невеличкого будинку на колесах.

Він піднявся східцями до дверей, відчинив їх і ввійшов.

Всередині сховище мало вигляд покою знахаря: уздовж усіх стін тягнулися ряди полиць, і кожна була щільно заставлена глечиками, призначеними для спілкування з певним містом або полком. Посередині стояв стіл. Його стільниця була оточена невисокою стінкою, щоб убезпечити від падіння змій, висипаних із глека.

Коли Ґалотек увійшов, на столі вже вовтузилися змії, а поряд стояв зміїний тлумач.

— Повідом, що головний воєвода Ґалотек прибув.

Зміїний тлумач привітав Ґалотека ввічливим кивком, захопив свідомість змій і передав повідомлення. Тлумач тримався спокійно й мовчав, адже завдяки своїй діяльності був утаємничений в численні важливі подробиці. Ґалотек не володів умінням захоплювати свідомість, проте читати зміїні знаки вмів.

— Це хранитель Ораґі. Як ваші справи, головний воєводо? — прочитав Ґалотек повідомлення із Дзі-доґраджа.

— Усе гаразд, дякую, Ораґі.

— Від вас не було новин майже десять днів. Чому так сталося?

— Весь цей час військом управляв старший воєвода Сармак. Ми переслідуємо противника.

— Тобто поки верховний хранитель перебуває в лапах ворогів, ви знайшли собі більш нагальні справи й знехтували своїми обов’язками?

— Джукведо Сармак — один з найвидатніших полководців усіх часів. Я не полишав своїх обов’язків, а передав їх тому, хто знається на військовій справі краще за мене. Що з посудиною із серцем верховного хранителя?

Ґалотек почувався бридко, пригадуючи попередню розмову з Джукведо. І сам дивувався, що верзе таку нісенітницю. Змії склалися в нове повідомлення:

— Посудина із серцем верховного хранителя ціла й неушкоджена. А він, певно, з нетерпінням чекає на порятунок. Ви придумали, як його звільнити?

— Так, і крок за кроком здійснюємо свій задум.

— Тобто вам нічого відповісти. Сталося щось погане?

Ґалотек зажурився, бо не міг відповісти хранителю Ораґі: «Я тут б’юся з безбожниками, а ти сидиш і тільки розумного із себе корчиш. Стули пельку й жери, що дають!». Усе-таки Дзідоґардж був могутнім містом. Аж таким могутнім, що Ґалотеку довелося вдавати шанобливість.

— Зараз я веду Бамбуковий полк Сіґуріатським хребтом. Ці гори дуже високі, й встановити тут теплу погоду неабияк складно. Але скоро ми наздоженемо їх.

— Вибачте, що кваплю вас, але не забувайте, що всі хранителі зараз у безмежному відчаї через викрадення верховного хранителя. Доки превелебний не повернеться до нас, ніщо не зможе втішити нас у печалі й страху.

— Верховний хранитель обов’язково повернеться. Я ніколи не беруся за неможливе.

— Широко відомо, що ви не визнаєте неможливого. Моє найщиріше бажання — щоб верховного хранителя звільнили, щоб він повернувся, зберігши якнайбільше частин тіла. Це спільне бажання всіх хранителів.

Ґалотек жорстко вилаявся:

— Так-так, поганцю! Просиш, щоб я привіз його цілим, з головою? На відміну від моєї сестри!

Завдяки останнім краплинам самовладання Ґалотек випалив ці слова вголос. Тому його почув лише Джукведо. Зміїний тлумач трохи стривожився, помітивши, як шаленіє головний воєвода. Ґалотек відчув на собі його погляд, уклав настовбурчену луску й мислемовив:

— Я зроблю все можливе. Довіртеся мені.

Ораґі передав ще кілька недоладних речень для завершення розмови. Змії завмерли, і тлумач, стиснувши кулаки, заходився згрібати плазунів. Ґалотек деякий час за ним спостерігав, а потім мислемовив:

— Подай хатенґразький глечик.

Тлумач відшукав потрібний глечик, і за мить хранитель Серізма відповів на виклик Ґалотека.

— О, Ґалотеку!

— Преподобний Серізмо, я хотів би знати, як у Хатенґраджі ставляться до того, що Ківейн потрапив у полон до безбожників. Чи не більш розумно обрати нового верховного хранителя, ніж рятувати того бевзня? Дзідоґразький Ораґі заявив мені тут, що всі хранителі без винятку охоплені жахом і печаллю через зникнення того недоумка. Дурниця якась...

— Ґалотеку, накажи тлумачеві відвернутися.

— Що?

Перш ніж Ґалотек отямився, тлумач виконав наказ і повернувся до нього спиною. Він був сумлінним служником. Ґалотек прочитав таємне послання:

— Ґалотеку, цей Ораґі не перебільшує. Можливо, він навмисно старався справити на тебе таке враження. Ти не знаєш, що відбувається в Кіборені. А поки ти на війні, у тилу Ківейна шанують дедалі більше.

Ґалотек не міг надіслати відповідь і лише схилив голову до плеча. А Серізма продовжив:

— Для тебе Ківейн — лише уособлення угоди з Дзідоґраджем і незручний воєвода-хранитель. Але в нас усе інакше. Богиня ув’язнена, а святе місце не може залишатися порожнім. І Ківейн посів його. Якщо дзідоґразькі хранителі грають з тобою, значить, це не підлягає сумнівам.

Ґалотек знову вилаявся. Тепер мислевисловом. Тлумач так і стояв спиною і не передав лайку Серізмі. Ґалотек прочитав наступне зміїне послання, яке ще дужче розбурхало його гнів:

— Я тобі розповім, що на думці в кожного хранителя. Запам’ятай це. Коли в нашому суспільстві всім заправляли жінки, Богиня належала тільки хранителям. Коли Богиня зникла, хранителям знадобилося її кимось замінити. У тебе та інших воєвод-хранителів є вояки, якими ви управляєте. А хранителі залишилися без правителя. Верховний хранитель їм дуже потрібен. А прості наґи — ті взагалі з глузду з’їхали. Знаєш, що вони думають про верховного хранителя, який став до лав війська? Його вважають рятівником Богині. Для них він мученик, який не шкодує себе заради повернення Богині народові.

Ґалотек більше не міг навіть лаятися. Мимохіть шурхотів лускою і невідривно дивився на змій.

— Розумію, що зараз у тебе на душі. Ти й твої воєводи-хранителі вели за собою військо, билися з безбожниками. А дурники в Кіборені приписують усі заслуги Ківейну. Він уважається святим, який звільняє Богиню від злих духів. Він мов казковий богатир. Хотів би я змінити ставлення до Ківейна в народі, але вихваляти військових не можу. Тому що військом управляють хатенґразці. Тож, Ґалотеку, ти мусиш звільнити Ківейна, хай там що. Тоді всі подумають, що верховний хранитель нікчема, бо не врятувався сам, а чекав, поки його визволять видатні воєводи-хранителі з Хатенґраджа. Зрозумів, до чого я хилю?

— Обернися і передай, що я все зрозумів, — звернувся Ґалотек до тлумача.

Тлумач передав, що було наказано, Серізма розпрощався. Ґалотек вийшов зі сховища глечиків у ще гіршому настрої.

А те, що він побачив надворі, поліпшенню настрою не сприяло.

Повітря холоднішало. Полковник Борак і воєводи-хранителі дуже старалися зберегти теплу погоду, але їхній силі бракувало потужності. Ґалотек вилаявся й нагрів повітря. Змучений Борак кинув на головного воєводу радісний погляд і відразу опустив очі, бо побачив його скам’яніле обличчя. Ґалотек ішов уперед, байдужий до всього оточення.

Ось показалися залізні ворота Сіґуріатської платної дороги.

Місцина була знайома Ґалотеку, хоча він тут опинився вперше в житті. Він носив у собі душу Майстра смерті, якому двісті п’ятдесят років тому тут нещадно обламали крила, і тому невиразно відчув, що все тут знає. У ньому закипіла незбагненна злість. Він поворухнув губами:

— Що, Ґалотеку, відчуваєш мою лють?

Ґалотек не відповів, проте Джукведо не відчепився.

— Ти покинув би сестру напризволяще? Ні? Я теж не міг покинути те, що почав. Тож сплатив за прохід десять срібних монет і пройшов крізь ворота. Мені тоді здавалося, що це мене задовольнить. Дурний я був. Я ж поступився їм! Але вигадав собі виправдання, мовляв, я не програв, я пройшов дорогою. Кляті вартові! Я мушу їх поставити на коліна. І повернути свої десять срібних монет. У тому сріблі — моя гідність, яку я так дешево продав!

— Джукведо, я холоднокровна істота.

— Тоді підігрій свою кров! Так само, як нагріваєш воду. Хай твоя кров закипить!

— Ми сплатимо за прохід і підемо собі далі.

— Ґалотеку!

— Пірни в глибину, побалакай з Хварітом.

— Що?

— Кажу, тобі треба зустрітися з Хварітом. Каріндоль Макероу там такі коники викидає! Хваріт тобі розповість. Помізкуйте разом, як її вгамувати.

Ґалотек не міг побачити виразу обличчя Джукведо, проте відчув його обурення. Голос Джукведо тремтів, коли він сказав:

— Он як. Захотів мене позбутися, значить. Та чи зможеш ти впоратися без мене?

— Джукведо, моя обіцянка залізна. Я віддам це укріплення тобі на поталу. Тож...

Раптом Ґалотек затнувся на півслові. Це було вже після того, як Майстер смерті опустився на дно свідомості. Ґалотек, охоплений гірким відчуттям, покликав полковника Борака. Наказав відкрити полкову скарбницю й дістав звідти бамбукову дудку. Щоб заграти для Джукведо, який так любив ці звуки. Щоб водночас зробити приємність ображеній душі воїна та потішити самого себе.

За прохід Бамбукового полку варта призначила величезну платню. Двадцять тисяч вояків, та ще й із запасами їжі, за які теж треба було платити. Наґи харчуються лише живими тваринами, яких доводилося водити за собою. Коли Бамбуковий полк розплатився з вартою, скарбниця майже спорожніла. Але Ґалотека, як і жодного наґа, це зовсім не засмутило. Їм не потрібні були гроші, бо купувати щось на Півночі вони не збиралися. Золотих прикрас і монет награбували в сіверян, і цінності це золото для них не становило. Хіба що золото можна було б надіслати в Хатенґрадж, як воєнну здобич, щоб похизуватися. Ґалотек узагалі сумнівався в тому, що варта платної дороги зможе скористатися грошима. На сплюндрованій Півночі майже загинули ремісництво й торгівля. Після приходу наґів тамтешні мешканці зосередилися на виживанні й віддавали перевагу харчам, а не золоту. Але вартові з поважним виглядом прийняли монети.

Прохід Бамбукового полку крізь браму платної дороги тривав пів дня.

Невдовзі по тому, як з брами по інший бік вийшов останній назький вояк, в одному з покоїв укріплення прочинилися двері. Загадкова постать вислизнула звідти й поквапилася до покою пані голови. Вартові, які охороняли вхід, не затримали її. У цей час помічник голови саме сидів за столом і вносив записи в щоденник.

— Дякую тобі, — почув він голос.

Без тіні усмішки на обличчі помічник підвів очі й глянув на маску відвідувачки.

— Не варто подяки. Ваша Величність і військо сплатили за прохід і, відповідно, отримали можливість скористатися дорогою та нічлігом.

Само всміхнулася під маскою.

— Так. Сплатили сповна й отримали можливість відсидітися на верхніх поверхах укріплення, поки під нами проходитимуть переслідувачі.

— Подорожні вільні користуватися нашими послугами так, як вважають за потрібне.

Раптом у двері постукали.

— До вас Барса Доль — полковник північного війська, — доповів вартовий.

— Впусти його.

Увійшов Барса Доль зі скуйовдженою бородою, весь напружений. Вклонився Королеві-тигриці й зітхнув.

— Жахливий був день, Ваша Величносте.

— Дякую за твою службу.

Розчулений Барса зазирнув королеві в обличчя.

— Ваша мудрість надзвичайна! Вони тепер довго блукатимуть. Доккебінські вогні заведуть їх бозна куди. Хай женуться за примарами. Нікого їм не спіймати! Ми ж будемо позаду! Деякий час просуватимемося за Бамбуковим полком, а потім підемо своєю дорогою — до замку Тисячі всесвітів.

— Полковнику, цього не буде.

— Ви про що, Ваша Величносте?

— Я піду на південь і поверну наше основне військо.

— Ваша Величносте!

— Хмара-громовиця буде зі мною. І мої особисті вартові — дуоксіни. Вони ніколи не розлучаться із Само Фей. Їм байдуже, королева я, чи ні.

Барса хотів її відраяти, але усвідомив, що Королева-тигриця щойно не просто запевнила його у відданості свого тигра-богатиря та охоронців. Вона натякала на щось іще. Очі Барси розширилися від хвилювання, коли він глянув на королеву. Вона лише кивнула.

— Якщо нічого не вдасться, я вже не повернуся, навіть у разі перемоги північного війська. Ти тоді очолиш вояків. І на власний розсуд вирішиш, кому бути королем замість мене.

— Ваша Величносте, що ви кажете!

Само заговорила скромним, тихим голосом:

— Я повертаюся туди, де мені місце. Сюди мене завели пошуки брата. Якби він не вскочив у халепу, я ніколи не перетнула би Кордон. Я погодилася бути королевою, бо того вимагали обставини. Але перш за все мушу бути біля брата. Я не можу допустити, щоб усі загинули.

— Розумію ваші почуття. Але так не можна. Ваша Величносте, ви мусите піти до замку Тисячі всесвітів і...

— Ви теж туди не підете.

— А як же...

— Ліпше тобі залишитися тут, разом із загоном. Чекай на моє повернення.

— Як це — залишитися тут?

Замість пояснення Само перевела погляд на помічника й усміхнулася йому. Вона розуміла, що послуги варти платної дороги не вичерпуються наданням притулку.

Завдяки Джукведо Ґалотек дізнався гірку правду: Королева-тигриця й Ківейн не йшли попереду назького війська. Ґалотек був твердо переконаний, що ген там, на небокраї, йдуть сіверяни. Тому коли Джукведо сказав, що це доккебінські вогні, у нього ледь луска не посипалася.

— Кажеш, не видно слідів?

— Раніше були сліди дуоксінів. А вони вельми незвичайні, їх ні з чим не сплутаєш. Тепер їх не видно. Вам варто було б зважати на такі дрібниці.

— І коли сліди зникли?

— Після того, як ми пройшли сіґуріатську браму.

І Ґалотек здогадався, що наґи пройшли просто під ногами Королеви-тигриці й верховного хранителя. Він гнівно закричав:

— Чому раніше не сказав?

— Ти говорив, що я тобі не потрібен, головний воєводо.

Ґалотек не міг марнувати час у сварках із Джукведо. Пропускну браму наґи проминули ще два дні тому. Тож Ґалотек негайно віддав Бамбуковому полкові наказ розвернутися й прийняти содрак. Він і сам спішився та ковтнув пігулку. І назькі вояки на чолі з Ґалотеком щодуху кинулися бігти назад тим самим шляхом. Тварин і небойових службовців залишили позаду.

Біля пропускної брами виснажені наґи зустріли одного чоловіка. Той дивився на Бамбуковий полк, як на найбільшу дивину у світі. І справді, було із чого дивуватися. Наґи подолали відстань дводенного походу лише за пів дня. До того ж, вони були дуже злі на вигляд.

Від утоми й обурення Ґалотек не міг вимовити й слова, тільки свердлив вартового поглядом. А той ввічливо кивнув подорожнім і сказав:

— Харц Добін до ваших послуг. Бажаєте пройти на той бік?

— Де сіверяни?!

— Пішли в південному напрямку.

— Тоді відчиняйте ворота, лиходії!

Харц Добін і бровою не повів, почувши лайку Ґалотека. Склав руки на грудях і заявив:

— Отже, усе-таки бажаєте пройти. Будьте ласкаві, повідомте, скільки осіб і тварин у вашій ватазі, щоб полегшити підрахунок розміру платні. Певно, з вами нині менше тварин, ніж минулого разу? Значить, платня буде менша.

— Гей, нахабо! Хіба тобі невідомо, що того разу ви вигребли майже всі наші гроші?

— Відомо. Але мене це не обходить.

— Не обходить? У нас немає більше золота!

— Немає?

Харц Добін зробив сумне обличчя і сказав:

— Як шкода! Але варта платної дороги змушена показувати зброю тим, хто не платить за прохід.

Ґалотек розлютився ще дужче. І не через те, що Харц подав знак своїм підлеглим, і з укріплення негайно посипався град стріл. Він усвідомив, що Джукведо навмисно не повідомляв про відсутність слідів так довго, щоб підбурити наґів до битви з вартовими.

Ґалотеку нелегко було змиритися з тим, що поки уособлення божества вогню наближається до Хатенґраджа, найкращі назькі воєводи застрягли в пастці на Півночі.