Стожар

Розділ 1

— Ти пам’ятаєш, хто він? — запитав мене Ждан. Виглядав він втомленим. Ще б пак — вони з Тиграном дві години тягнули напівпритомного хлопця лісом, аж доки той не опинився у кімнаті Волі.

Я кивнула, спостерігаючи за тим, як стара жінка з допомогою Златодари намагається напоїти хлопця теплим чаєм. Голова юнака падала, було видно, що він перебуває на межі свідомості — повіки тремтливі, дихання нерівне. За весь час, крім мого імені на березі Дівчини, він не промовив ні слова. А за час, що його, мокрого, тягли по морозу, він став геть слабким. Мав коротке руде волосся і був одягнений в чорну куртку та темно-сірі штани.

— Ти не хочеш говорити?

— Справа не в цьому, — похитала я головою і подивилась на Ждана. Його погляд був уважним. Я відчувала ореол настороженості довкола чоловіка.

— Стожаре, ми порушили закон, привівши незнайомця в Павутиння. Здається, ті закони з твоєю появою взагалі перестали бути однозначними. Проте ми маємо бути певні, що він не несе загрози.

— Я розумію. Він назвав моє ім’я і я багато що пригадала. Просто я… він… не несе загрози.

— То хто він? — наполягав Ждан.

Я шумно зітхнула. В грудях народжувалось щось жахливе. Я згадувала. Згадувала і розуміла, що краще б знову забути. Краще б знову опинитись на Трояндовому пагорбі без спогадів. Тому що вони виявилися страшними.

Там, де раніше була тиша, повстала стіна з болю і горя.

Провина. Провина була тим почуттям, яке я пам’ятала з минулого.

Я поглянула на рудого хлопчину.

Провина була перед ним. Та не лише… Бо була й нашою спільною. Вона пов’язувала нас і, здається, затягла його в цей світ за мною.

А в тому, що ми з ним з іншого світу, я вже не сумнівалась. Наче крізь вату до моєї свідомості пробивались обриси багатоповерхівок і шумних авто. А ще нестерпно стійкий аромат кави.

— Здається, він мій коханий.

— Ще один? — прозвучав холодний голос Тиграна. Всі поглянули на нього — і я, і Ждан, і Воля зі Златодарою.

— Що? — здивувалась я.

Тигран мовчки дивився на мене. Він досі був мокрий і промерз не гірше за незнайомця. Але він був Шукачем — сильнішим і витривалішим за звичайних чоловіків. Він вже випив спеціальний відвар, який приготувала Воля, і стояв, загорнувшись у теплу ковдру. Погляд його був важким. Дуже важким.

Але Тигран мовчав, не даючи пояснень. І тут я згадала — він говорив про того дарвенхардця, якого ми зустріли багато тижнів тому в лісі. Якого я назвала…

— Коханий і коханець — різні речі, — мовила я тихо.

— Он як.

— Так.

— Про що ви говорите? — запитала Златодара, переводячи погляд з мене на Тиграна, і навпаки. Шукач повернув голову в інший бік.

— Про те, що вже не має значення, — відповіла я. Колись я скажу Тигранові, що тоді помилилась. Дарвенхардець не міг бути моїм коханцем, бо тоді ми зустрілись вперше. Але був інший, схожий на нього, як дві краплі води…

— Як на закохану жінку ти проявляєш не багато турботи, — мовив Ждан спокійно. Він не засуджував мене і не повчав, від чого мені стало трохи легше. — Ти навіть не торкнулась до нього жодного разу, крім як на березі Дівчини.

— Я…

— Не діймайте її. Аура Стожара сповнена такого болю і страху, що вам двом і не зрозуміти. І не зрозуміти жодному з чоловіків, — буркнула Воля. — Тигране, іди й переодягнися, ти увесь мокрий, а навіть Шукач може застудитись. Ждане, ти теж можеш піти відпочити. Цей хлопчина не очуняє ще кілька годин чи навіть днів, він цілком безпечний. Златодаро, сходи на кухню і скажи, щоб хтось приніс нам сюди попоїсти. Стожар потрібен мені тут.

Воля просто хотіла лишитись зі мною наодинці, і це зрозуміли всі. Було видно, що Ждан цим незадоволений, але сперечатись він не став. Тигран мовчки вийшов з кімнати, а Златодара перед тим, як пішла, легенько стиснула моє плече в знак підтримки.

Вона бачила мої почуття так само, як і Воля.

Щойно в кімнаті лишились ми з Волею і непритомний хлопець, я мовила:

— Я не можу бути Стожаром.

— Допоможи мені його роздягнути. А тоді принеси із сусідньої кімнати найдовшу із сорочок, яку знайдеш. Ти знаєш, де вони лежать?

— Так, — сказала я тихо, не знаючи, як сприймати те, що Воля не відреагувала на мої слова.

Ми роздягнули хлопця, а тоді вдягли його в сорочку, яку я принесла. Воля натягла йому на ноги теплі шкарпетки, а тоді вкрила двома теплими ковдрами. В кімнаті — а була це спальня Волі — світились дві невеличкі сфери. В їх неяскравому світлі я розрізнила вицвілі зображення листочків на верхній ковдрі.

— Що означає лисиця на його грудях? — запитала стара після довгого мовчання. Я відгорнула ковдру і сорочку з лівої частини грудей хлопця.

Там була чорна стилізована лисиця. Я торкнулась її тремтячою рукою.

— Це я. Він називав мене лисичкою.

— Він теж тебе любить?

— Вже ні. Колись любив. Ми… ми зрадили одне одного. Він знайшов іншу. І я її вбила.

Воля поглянула на мене.

— Вбила?

— Через мене вона загинула.

— Отак і кажи. Це як «коханий і коханець». Трошки по-іншому звучить, а різниця разюча. Як звуть цього хлопця?

— Тарас… Я… Воле, я не можу бути Стожаром. Ти бачиш, на що схожа моя аура? На що схожа моя… душа?

— Ha зоране поле без життя.

— Тоді ти розумієш, чому…

— Скажи мені, коли перший Стожар отримав свій дар? — перебила мене жінка. Її добрі очі в сузір’ї зморщок дивились на мене дуже і дуже уважно. М’ятний вінок на її голові чомусь привертав мій погляд і заважав думати.

Раптом я відчула себе дуже втомленою.

— Земовит?

— Так. Що він робив, коли став Стожаром?

— Хотів убити дитину велета. І передумав.

— Він хотів убити дитину. Дитину, Стожаре. Невинну. Так, Земовит передумав, але скількох велетів, молодих і старих, він убив до того? Ти знаєш, що цілі села спалювали? Велети палили людей і навпаки. Не було безгрішних Стожарів. Жодного не було. Хтось був злим більше, а хтось — менше. В часи спокійніші й Стожари були чистіші. А зараз країни, якій вони служили, вже не існує. Її названо Метейською, що з мови белатів означає «країна болю». Тобі не розповідали, що з більш ніж десяти підкорених народів патрійці були найнепокірнішими? Циркута наважилась полонити державу Патрію тільки після того, як цілковито скорила одинадцять інших, сусідніх. А зараз Патрія в ярмі вісім століть. Якого ще Стожара вона заслуговує? Чистого і невинного? Такий тут не виживе.

Я вражено дивилась на неї.

Воля кивнула.

— Так. Я розумію, що тобі важко. Як усвідомлюю і те, що ти почуваєшся винною. Напевне, через твої розбурхані почуття цей хлопчина тут і опинився. Ви ж з іншого світу, правда?

— Так. Але хіба є Стожари в тому світі?

— Цього я не відаю. Та знаю напевне, якщо ти тут опинилась, то прийшов час і ця земля тебе потребує. Потребує Патрія. Я ще не розумію, для чого, але ти тут неспроста. І цей Тарас… ти маєш розібратись у своїх почуттях до нього, вирішити цю справу і тоді тільки зумієш почати нове життя. Тому він тут. Ти притягла свою провину, аби її не стало, і ти змогла оновитись.

— Я можу відіслати його назад? — запитала я з надією.

Воля стенула плечима.

— Я не знаю, люба. Ти маєш і надалі читати книгу Стожарів і пізнавати себе, тоді й дізнаєшся.

Тарас раптом поворушився в безпам’ятстві і щось забурмотів.

Стримуючи тремтіння руки, я торкнулась його чола. Воно було гарячим.

— У нього жар.

— Так, він перемерз. Але ми його виходимо, правда? — мовила лагідно Воля, обійнявши мене за плечі. Я відчула, як на очі набігають сльози і схлипнула. Її полотняний одяг пахнув травами.

— Так, Воле.

— Мій світ зовсім інший, ніж цей. Те, що існує тут — магія, зілля, холодна зброя — для нас, як казка. Такі світи, як ваш, ми вважаємо вигадкою. Дехто пише про них книги чи знімає фільми.

— Що таке «фільми»? — запитала Златодара, схиливши голову набік. Ми сиділи з нею вдвох — дівчина принесла мені бульйон і пиріг з грибами, і поки я їла, Злата вирішила трохи повипитувати. Тим часом до Волі хтось прийшов і жінка вийшла до своєї лабораторії. Було чутно, як вона з кимось розмовляє за ширмою. Тарас досі був без тями, тільки часом легенько ворушився. Я здригалась від кожного його руху та ще змінювала пов’язки на чолі та зап’ястках хлопця, і змочувала їх холодною водою, аби збити жар.

Я хвилювалась, що він не одужає, і водночас боялась миті, коли повернеться до свідомості. Тоді почнеться щось… геть інше. Не схоже на моє попереднє життя в Павутинні. Минуле і теперішнє почали переплітатися.

Я труснула головою.

— Це коли люди створюють якусь історію, в ній грають актори, і потім можна переглянути її на одному зі спеціальних приладів.

— Хіба це не магія?

— Ні, це наука.

— І у вашому світі немає Стожарів?

— Наче ні.

— То як ти така народилась?

— Я не знаю. Я не народилась Стожаром. Хтось наділив мене цим даром, та я не розумію, хто і як. Коли починаю думати про це, голову пронизує болем і я пригадую тільки яскраве світло. Я погано пам’ятаю останні миті життя в своєму світі.

— Ти сумуєш за ним?

— Не дуже.

— А як же твоя сім’я? У тебе є батьки?

Я протерла очі пальцями. Повіки були гарячими, наче у мене також був жар.

— Мої батьки давно розійшлися. Тато пішов до коханки, а мама повсякчас займалась молодшим братом, в якого слабке здоров’я. Коли батько пішов із сім’ї, я «розкрутила» його на квартиру.

— На що?

— Ha власне житло. Я з багатої родини. Чесно кажучи, я страшенно переживала через те, що вони розлучились, але до цього давно йшло. І коли це сталось, то просто втекла від обох.

Сірі очі Златодари дивились співчутливо, що було для неї рідкістю.

— А цей рудий тут до чого? — кивнула вона в бік хлопця.

— А цей рудий, — легенько всміхнулась я, — повернув мене до життя.

— Хто він?

— Художник.

Розділ 2

Іван мене вдарив.

Дав ляпаса — сильного, болючого. В скверику біля мого будинку. За те, що ігнорувала його два дні. Йому набридли мої книжкові «запої».

Пішов.

То був перший раз у житті, коли мене хтось вдарив. Я навіть не плакала — просто прийшла додому і залізла в душ. Не подумала про те, аби прикласти до щоки лід, і на наступний день на ній красувався чималий синець. Одногрупники зацікавлено дивились на мене, але ні про що не запитували. Ще б пак. Вони не наважувались. Усі знали, що особистих пригод я на обговорення ніколи не виношу.

А я почувалася жахливо. Після того ляпасу і на наступний день не могла примусити себе взяти жодну книжку до рук. Десь на краю свідомості, поза ураженою гордістю і больовими рецепторами, хотілось подзвонити Іванові і попросити, щоб приїхав. Владнати з ним стосунки, щоб життя стало таким, як раніше. Зрозумілим. Таким, в якому мене не б’ють, коли я не хочу бачитись. Таким, де мені дарують квіти, водять у ресторани, цілують, тримають в обіймах, дарують щось смачне або красиве.

…І зустрічатись з ним так само, як раніше. Як з ним, як з тими, хто був до нього. Багатими. Вродливими. Сильними.

А що він сильний, я відчула на своєму обличчі.

Саме сиділа в коридорі університету — пари закінчились і пора було йти додому. Коридори порожніли. Тримала в руках телефон і мізкувала. Я не звикла, аби зі мною обходились, як з непотребом. Позустрічатися ще трохи? А тоді покинути? Я знала, що як вдам із себе засмучену, він приїде. На своєму дорогому авто, яке боготворить. Або ж…

— З тобою все гаразд?

Я здригнулась і від несподіванки впустила на землю телефон. Сягнула рукою донизу, аби його підняти — але хтось мене випередив.

Руда маківка опинилась в мене перед обличчям, коли хлопчина присів, аби підняти мій телефон.

— Тримай. Ти що, злякалась?

Я мовчала. Хлопчина сидів навприсядки навпроти мене, і лице його було трохи нижче мого. Рудий, весь у веснянках, він мав зеленуваті очі, був одягнений в зелену футболку і чорні джинси. Про таких кажуть — милий. Джинси потерті на колінах.

— Ти береш телефон, чи як?

Його голос був приємним. Вивів мене зі ступору.

— Ні. Викинь його з вікна, будь ласка.

— Що-що? — обличчям хлопчини промелькнуло здивування. — Ми на четвертому поверсі. А телефон не з дешевих.

— Я знаю. Викинь його, — повторила я вперто. Той телефон був моїм сумнівом. Звісно, я могла б просто змінити «сімку». Але це було б не те. Треба знищити і телефон також. Надто часто на його екрані висвітлювались імена чоловіків, один з яких мене вчора скривдив. Побачивши, що рудий вагається, я тихо додала: — Зроби це для мене.

І він зробив. Підвівся, відчинив пластикову раму і, зробивши замах, пожбурив мобілку надвір. Я зірвалась з лавки і підбігла до вікна — якраз вчасно, аби побачити, як невеликий темний предмет впав внизу, налякавши зграйку студенток. Вони позадирали голови догори, а я засміялась і повернулась до хлопця.

Він усміхнувся.

— Як тебе звуть, марнотратко?

— Анна.

— Дуже приємно, Анно. Я — Тарас.

Так почалось наше знайомство.

— Звідки в тебе синець? — спитав він, зацікавлено розглядаючи мене. — Твоє обличчя надто гарне, щоб отак його прикрашати.

— Допоможеш покарати того, хто зіпсував це обличчя?

Тарас здійняв брови в німому запитанні. Він хотів деталей.

— Мене вдарив хлопець.

— Ти хотіла сказати: колишній?

Я криво усміхнулась.

— Так.

— Добре. Але я захочу дещо взамін. Тобі буде до вподоби.

— Побачимо.

У моїй квартирі було дві кімнати — спальня та бібліотека. Гостей я не полюбляла, подруг близьких не мала, а з кавалерами любила зустрічатись на нейтральній території, тому в вітальні потреби не виникало. Спальня моя була салатово-біла — починаючи від стін і закінчуючи меблями, постіллю на ліжку та навіть мотузочкою на жалюзі — білою, із салатовими китичками, які я сама до неї попричіпляла. Кольоровий одяг надійно ховався за дверима білої шафи. Над ліжком в мене висіла велика картина, яка була єдиним предметом багатоколірності — на картині було зображено велике вовче око. Я купила її в художника на вулиці, два роки тому в Будапешті, коли їздила туди зі знайомими відпочивати. Око було намальоване великими мазками і найкраще воно сприймалось на відстані трьох-чотирьох метрів, тобто якраз біля входу в кімнату, де і справляло найсильніше враження і стимулювало бажання піти звідси якнайшвидше. Особливо в батька, який бував у мене в гостях нечасто — один раз на три-чотири місяці, оскільки мешкав після розлучення в столиці, де не так давно отримав нову посаду. Одного разу він приїхав до мене зі своєю пасією, Мариною.

— Як можна вішати таке страхіття на стіну? — спитала вона невдоволено, побачивши тоді те око вперше — і востаннє, оскільки більше до мого житла Марині приходити не кортіло. Я відверто не раділа її появі, а те, що око звіра відлякувало довгоноге стерво, я сприйняла як знак — і почала вважати картину майже оберегом.

У бібліотеці в мене стелажів не було і жодних основних кольорів в інтер’єрі не передбачалось. Тут стояла канапа — під вікном, а простір між нею та дверима займали стоси книг.

З одного боку кімнати були ті, які я прочитала, а з іншого — ті, що купила, але прочитати вирішила пізніше. Я дуже не любила, коли в цю кімнату хтось заходив — вважала її особистою «печеркою». А тому зазвичай просто зачиняла, коли в квартирі бувала не сама. Я перебувала тут в часи, коли шукала спокою, — іноді це були хвилини чи години, вечори, ранки чи ночі, часом могла не ходити на пари і кілька днів майже не покидати бібліотеку; любила спати на канапі, читати або просто лежати і вдихати запах паперу. Кожна книга мала свій аромат, кожна сторіночка — окремий його відтінок, окремий настрій, нотка, мить, порив, пломінь. Я була закохана в книги, і тому зачиняла свою книжкову обитель на ключ, щоб до неї не потрапили сторонні. Поза бібліотекою я була Анною, відмінною від тієї, яка жила написаними іншими людьми історіями.

Усе почалось, коли розлучились мої батьки. Я ніколи не була особливо емоційною чи вразливою, але розвал сім’ї все ж виявився потрясінням. Пам’ятаю місяці після того, як від нас пішов батько, — вони були сповнені кричущої тиші у квартирі, пронизливого холоду, що витав кімнатами і серцями. Бідна моя мама! Вона старалась, просто неймовірно старалась пережити все так, щоб це якнайменше зачепило нас із братом Олегом. Але я знала, що вона часто плаче. І бачила, як багато сили мами йде на те, щоб піклуватися про Олежка, в якого загострились болі в грудях.

Мені було вісімнадцять.

Я просто втомилась від усього, що мене оточувало. Батько саме намагався показати, що він нас з братом любить, попри те, що повсякчас катався з Мариною закордонами, і періодично запитував, чи нічого не треба його любим діточкам. Мати завжди була трохи гордячкою, хай часом несміливою, та все ж, а тому брала дещиці, найнеобхідніші для життя. Я так не звикла.

Я вимагала для себе квартиру і гроші на життя, а Олегові — рахунок у банку, щоб він міг навчатись, де захоче, коли прийде час, а мама не переймалась тим, де взяти гроші на лікування і поїздки в санаторії з малим. Олежику було тоді десять і навряд чи він добре розумів, за які фінансові справи я взяла на себе відповідальність, але я була певна, що колись він мені за це подякує. Бо коли Марина — молода, вродлива, корислива — народить батькові нових дітей, про нас він може призабути. А тоді йому, високопосадовцю, що довгий час вів подвійне життя, звик до грошей та влади, все ж було трохи соромно переді мною та Олежиком. І він дав усе, чого я хотіла.

Коли горить хата, слід врятувати хоча б стодолу.

Я була вдячна батькові за те, що забезпечив нас із братом. Не стану приховувати, я боялась, що він відмовиться. Але… знала, що батько любить нас попри все. Навіть тоді, коли захоплений якоюсь іншою жінкою, а не нашою мамою. І це мені боліло.

Мамі я завше була вдячна за любов та ніжність, за її увагу, за — усе. І мені було боляче, коли я повідомила про переїзд. Та мені було необхідно втекти, а мама не стала мене тримати, хоча прагнула цього безмежно. Та розуміла, що не змогла б втримати, а тому навіть не спробувала. Я була дорослою. Втім, з мамою та Олежиком ми бачились значно частіше — один-два рази в тиждень, частіше навідувалась до них я, а іноді — і вони до мене. Я спостерігала, як росте Олег, як змінюється, дорослішає. Я любила свого брата, хоч, мабуть, не завше уміла це показати.

Тому що попри все, чим мене наділила сім’я, було те, що цілковито мене вирізняло, — мій характер.

Криця.

Хоча ні, не так. Криця передбачає силу. Я її мала не так вже і багато.

Крига.

Холодне серце, яке любило хіба рідню. Холодний розум. Я була вродливою і мала дуже гарне тіло завдяки рокам тренувань у спортзалі, але, мабуть, краса не цілком торкнулась у якусь мить моєї душі, бо років до двадцяти я була переконана, що не вмію, не можу, не хочу любити когось іще. Я зустрічалася з хлопцями, мені подобалось, коли мене добивались, впадали, загравали зі мною, кохали. Мені подобалось бути в обіймах. Бачити захоплені очі. Подобалось — і швидко набридало. У дні, коли я нудьгувала, як тоді — після розлучення батьків, внаслідок стресів, потрясінь, важких перелетів чи переїздів, — я переставала існувати для світу на кілька днів і читала.

Коли мені набрид Іван, я за це поплатилась синцем на щоці.

Він поплатився також, бо однієї ночі на капоті його автівки, яку він необачно поставив далеко від будки охоронця на парковці, та ще й не під ліхтарем, з’явилось нашвидкуруч видряпане сумне сонечко.

Сигналізація вила настільки пронизливо, що, мабуть, прокинулось півміста.

Ми з Тарасом бігли так швидко, що, певне, серця готові були пробити клітки ребер і пурхнути до зірок.

Я щасливо сміялась. Почувалась божевільною. Ніколи подібного не робила! Знала, що для Івана перефарбувати капот буде невеликою витратою, але він любить свою машину так сильно, що, певне, вимите від злості через наругу над нею.

— Куди тепер?.. — видихнула крізь регіт, коли ми спинились, пробігши чотири нічні квартали. На вулицях було темно і безлюдно — ще б пак, четверта ранку, найтемніша пора листопадових ночей. Ті листопадові ночі надовго стануть для мене найтемнішими та найсвітлішими водночас. Найсолодшими аж до гіркоти. За відчуття свободи, що несподівано проросло в грудях у ніч, коли вперше переступила закон.

Що сказав би зараз мій батько-суддя?

— Ти ж наче мала план? — спитав Тарас, весело усміхаючись. Він скинув капюшон чорної куртки, в яку вбрався, йдучи «на справу», і в світлі ліхтаря довкола його рудого їжакуватого волосся наче утворився німб. Це мене насмішило і роздратувало водночас. Я вхопила Тараса за рукав і пересунула в бік. Від несподіванки він піддався. Світіння щезло.

— Але ж не план після закінчення плану? — уточнила я.

Він здивовано на мене витріщився.

— Чому це ти мене сунеш, куди заманеться?

— Бо так мені подобається. То що? Є ідеї, куди у Львові можна піти о четвертій ранку?

— Є. Ходімо.

Він привів мене в свою студію, що розташовувалася на стрісі одного зі старих будинків. Тарас виявився художником.

Тут витав стійкий запах фарб, розчинника і деревини. Стояли старий продавлений диван, мольберт та кілька стільців. А ще — з десяток різних ламп. Полотна великі — переважно пейзажі. Але подекуди — жінки. Різного віку, статури, кольору шкіри. Подекуди — оголені. Подекуди — закохані. Я бачила це в їхніх поглядах.

У поглядах — мені недоступних.

З єдиного не дуже великого круглого вікна було видно майже всю центральну частину міста. Тут було чудово.

— Малюєш коханок? — запитала перше, що спало на думку. Тарас гмикнув.

— Іноді. Чай, кава, вино, пиво, коньяк, горілка, ммм… тепла чи холодна вода? — почав перераховувати варіанти випивки. Я поглянула в куток студії — там стояв стіл, вщерть заставлений пляшками.

— Ти що, пиячина? Звідки в тебе стільки алкоголю? — спитала здивовано.

— Я не пияк, та сповнений сюрпризів.

— Давай вино.

— Поліземо на дах? — запропонував Тарас, шукаючи потрібну пляшку.

— Що?

— Тут є вихід на дах. Дощу наче не було, має бути сухо. Чи лишаємось тут?

— Ні, давай на дах.

Ми сиділи на старій дахівці, звісивши ноги над безоднею темної вулиці, пили напівсухе вино з пляшки, дивились на місто і довго мовчали. Я відчувала, як починаю тремтіти — від холоду пізньоосінньої, такої дивної, такої мінливої, насиченої, іншої, геть з незнаного життя ночі, від пережитого, від скоєного, від того, що могло (має?) статись. Тарас приніс картатий плед і ми обоє в нього загорнулись.

— Ти тремтиш, — мовив він тихо.

— Знаю.

Мій голос прозвучав різко.

— Ти усім своїм колишнім хлопцям машини дряпаєш, чи тільки особливим? — спитав Тарас. Я дивилась на сяючий Високий Замок. Було прохолодно, та безвітряно.

— Першому і останньому, який наважився підняти на мене руку.

— У тебе дуже гарні очі. Я хочу їх намалювати. Тебе… Тебе намалювати. Це буде те, чого я прошу взамін, послуга за послугу.

Я промовчала. Але Тарасові, здається, й не треба було відповіді.

— Як це називається? Я знав, але забув.

Я зрозуміла, про що він.

— Коли очі різного кольору? Гетерохромія.

У мене справді були різні очі. Одне — блакитне, інше — каре. Я знала, що це декого лякає, але багатьом чоловікам така диковина видавалася чомусь привабливою.

— Знаєш, до них важко підібрати колір тіней. Доводиться обходитися стрілками.

— Це жахливо, — мовив Тарас серйозно, хоч я відчувала в його голосі смішок.

— Не уявляєш, наскільки.

Я прихилилась до нього, поклала голову на плече. В його обіймах було дуже спокійно.

Я хотіла його поцілувати.

Ні, не те.

Я хотіла, щоб він поцілував мене.

Ми ще про щось говорили. Тарас щось розповідав. Говорив тихо і спокійно. І не цілував мене, навіть не намагався.

А мені було добре. І я заснула.

Розділ 2

Він не цілував мене і, здається, я його як дівчина й не приваблювала. Тарас цікавився тим, хто я, як живу. А я розповідала. Це було дивно, незвично для мене. Ми мало не посварились, коли я запросила його до себе, але не захотіла відчинити бібліотеку. Він хотів її побачити. Я чомусь боялась. Тоді хлопець почав мене лоскотати і, паралельно, обшукувати. Знайшов ключі. Я висіла в нього на спині, коли він зайшов до бібліотеки. Зважаючи, що Тарас мав зріст метр вісімдесят, а я — метр сімдесят п’ять, то я радше не висіла на ньому, а волочилась слідочком.

Але я знала, як і він, що якби хотіла — спинила б насправді. Не спинила.

— Боже, ти справжній книжковий хробак!.. Хробачиха! — вигукнув він, побачивши сотні книг на підлозі.

Оце було даремно.

— Сам ти хробачиха! — крикнула я і кинула в нього першою ж книгою, що потрапила під руку. Книга виявилась важкою — і вже за годину ліва щока Тараса набула яскравого синього відтінку. Просто, як моя.

— Ми схожі на двох ідіотів, — мовила я, коли ми стояли поряд у ванній перед дзеркалом. Обоє із синцями.

— Після всього, через що ми пройшли, а надто твоєї жорстокої розправи над тою безневинною дорогущою машиною, ми схожі радше на спільників, жінко! Чи на команду. Так гарніше звучить, — проказав Тарас життєрадісно. Я поглянула на нього — у яскравому сонячному промінні чупринка юнака набувала золотисто-солом’яного кольору.

— Зі своїми патлами і синьою щокою ти нагадуєш національний прапор.

— Цить, хробачихо!

Він був першою і єдиною людиною, якій я дозволяла не те що перебувати в бібліотеці — ай навіть валятись там на канапі і їсти морозиво.

Я собі таке не завше дозволяла!

— А це що? — спитав він, зайшовши до спальні і побачивши картину над ліжком.

— Картина. Міг би знати. Знаєш, коли людина фарбу кладе на полотно…

— Ну ду-у-у-уже дотепно! Я не це мав на увазі. Ти мені нагадуєш лисичку, а не вовка. В тебе холодна врода, але надто теплий погляд, щоб таку картину любити.

— У мене теплий погляд? — запитала я тихо. Ніхто раніше не бачив у моїх очах тепла. Я сама не бачила.

— Так, теплий. Тому тут має бути не вовк, а лисиця.

І він намалював око лисиці — і воно в нього вийшло дійсно гарне, добре, а не хитре, як я сподівалась побачити. Припер картину до мене за тиждень. Сам забив цвях і повісив полотно на стіну поряд із вовчим очиськом. Навіть розмір обрав той самий.

— Зоопарк, — буркнула я. Хоч була щаслива — і Тарас дуже добре це знав.

Він теж видавався мені щасливим.

Був він таким завжди чи тільки поряд зі мною?

Я не знайомила його зі своїми друзями, бо близьких не мала, а всі інші, кого я радше йменувала знайомими, були з того самого тіста, що й Іван, або ж їхніми подружками. Я не хотіла, аби той світ дотикався до іншого, де існував художник і у моїх холодних різноколірних очей був теплий погляд. Тарас же мене зі своїми друзяками познайомив, і я щиро цьому раділа.

Щосуботи, підвечір, в його майстерні збиралась ціла компанія художників, переважно хлопців. Зазвичай це була незмінна трійця — Олесь, Вася та Стасик. Інколи приходив ще хтось. Олесь був замкнутий в собі, чорнявий, з довгим волоссям, повсякчас у картатих чи в смужку сорочках та продертих на колінах джинсах. Вася мав славу душі компанії — він же й постачав переважну більшість напоїв до «бару», який я примітила ще першого разу, опинившись у майстерні Тараса. Де Васька брав алкоголь і чому завжди «на халяву» — історія замовчує. Але він умів робити дуже класні коктейлі, гарно співати під гітару та розповідати веселі історії, і це перетворювало кожну суботу на якийсь міні-фестиваль. Вася мав простодушне лице з великим носом і веселими очиськами, які робили його гарним.

Часом із хлопцями приходила Діна — весела білявка, яка, як я зрозуміла, ще в шкільні роки навчалась разом із Тарасом в художній школі. Діна була маленькою, моторною, завжди привітною. Але я помічала, як у товаристві вона часто притихає і позирає на Василя, який, по-моєму, в цьому сенсі був або ж тупуватим, або ж просто вдавав, що нічого не помічає. Часом він приводив із собою якусь пасію — в такі суботи я сама мішала коктейлі з більшим вмістом алкоголю для посмутнілої Діни. Не скажу, що ми стали подругами, але спілкувались непогано.

Зауважу — часом поруч з Діною і, найбільше, мабуть, Олесем, я почувалась, як з іншого світу. Перша була занадто простою і наївною, я не звикла до таких людей в своєму звичному оточенні. До того ж Діна навіть тушшю не користувалась, і це мене неймовірно дивувало. А Олесь, по-моєму, трохи остерігався мене. Це не викликало дискомфорту. Радше просто почуття відмінності.

Інша справа була зі Станіславом. Або ж Стасиком, як його усі називали. З усіх хлопців, що приходили до майстерні, цей найбільше був схожий на тих, з ким я раніше зустрічалась. Він був заможний — про це свідчили ключі від автівки та дорогий, хоч наче й простий, одяг. Стасик значно впевненіший у собі ніж Олесь та менш говіркий ніж Василь. Та в нього усе ж було гарне почуття гумору та гострий розум. Мав привабливий низький голос, яскраво-сині очі та русяве волосся. Він був гарнішим за своїх друзів.

Я йому подобалась. Я бачила це і, можливо, бачили інші. Тарас ніколи про це не говорив, принаймні мені, і я не знала, що він про це думає. Так само, як і Василь, Станіслав іноді приводив на посиденьки якусь подружку — гарненьку, доглянуту, зверхню. Схожу на мене і таких, як я. На моїх знайомих. На татову Марину. Можливо, Стас не до кінця розумів, що відбувається між мною та його другом, а тому займав позицію «я чекаю». Він дожидав. Часто просто спостерігав за мною увесь вечір. Можливо, раніше це б мене зацікавило. Або роздратувало. Та не тепер.

Бо мене він не приваблював. Жоден з них, крім мого художника. Того, хто бачив теплоту моїх очей. Того, чиї руки завжди були теплими і трохи у фарбах, у волоссі бавились золотисті іскорки, а в очах — сонце. Багато сонця. Він жодного разу не цілував мене, але часто обіймав. І ці обійми, найменша їх мить, були для мене найкращими, справжніми, теплішими, ніжнішими за будь-яку близькість з іншим.

Не знаю, чи відчував Тарас до мене те саме. Чи ревнував до інших. Чи помічав погляди Стаса, які той кидав на мене. Чи ніжився у дотиках моїх рук так само, як я в його.

Не знаю, що він почував в ті тижні, які для мене були сповнені сонця і тепла посеред сірого дощового міста.

Він часто казав, що хоче мене намалювати — і не малював. А я не наважувалась запитати, чому. Боялась, що коли почне, коли створить картину, яку задумував — усе скінчиться. Жила кожним днем, слідкувала за його руками, коли він малював. За краплинками різних фарб, що всотувались у мікротріщинки на пальцях, за палітрою та пензлем, за його зосередженим спокійним обличчям… Я б сама змогла його намалювати, якби уміла — по пам’яті, настільки гарно вивчила Тарасове обличчя. Переривала його полиці та розглядала старі роботи, створені ще в студентські роки. Він сміявся і казав, що я можу їх спалити, якщо захочу, бо йому руки до них не доходять, а зберігати там нема що. Я мовчки хитала головою.

З його робіт я б не виокремила жодної некрасивої.

Може, це тому, що я його любила.

А може, тому, що Тарас дійсно був талановитим — у свої двадцять два він уже готував другу персональну виставку, третій рік винаймав майстерню, тоді як його друзі (не Стас, звісно, а бідніші), малювали, де прийдеться, а переважно — вдома. Тарас не мав відбою від замовників. Я не знала, де він мешкає, знала тільки, що з якимось другом, бо його батьки і старші брат та сестра жили в Ужгороді.

Він багато працював. Часто — цілодобово, виділяючи на сон кілька годин між роботою протягом багатьох днів. Але ніколи — навіть у дні авралів чи поганого настрою, важкого дощового неба, сірих калабань і промоклих кросівок, відсутніх усмішок у перехожих, — ніколи-ніколи він не забував про мене. Навіть тоді, коли у мене розпочалася сесія, а в нього з’явилось багато роботи і ми не бачились понад тиждень — Тарас не забував подзвонити чи написати щось смішне в SMS. Завжди по телефону — він не реєструвався у соціальних мережах (вважаючи, що вони забирають час), з’являючись лише на персональному сайті.

Промайнула осінь. Разом з нею минули калабані та мокрі стріхи. Стало холодно вилазити на дах майстерні. Прийшла зима. Львів вкрився візерунками морозу на вікнах, льодом потягнуло по бруківці, коти позалазили в щілини між підвіконнями та батареями, а люди загорнулись у теплі, часто смугасті, шарфи.

У мене закінчився семестр і я часто байдикувала чи читала, валяючись на протоптаній, кривуватій канапі в майстерні Тараса, коли він малював. Тут тепер було прохолодно — старе горище, як-не-як. На Миколая Тарас купив мені капці, більше схожі на чоботи, і теплу камізельку з капюшоном білого кольору, щоб я почувалася затишно серед протягів. А я подарувала йому ще один плед і пару однакових великих горнят ручної роботи.

Був саме переддень нового року. Я увесь день була якась сама не своя — вранці заїхала до мами та брата, завезла їм подарунки на новий рік, посиділи, погомоніли. Потім пройшлася крамницями в пошуках фруктів — сама не знала, чого хотіла. Врешті купила чотири види до біса дорогого винограду. Їхала в маршрутці — і забула там пакет з купленим. Втомлена, сердита, знічена, саме збиралась піти додому, як подзвонив Тарас. Аж тоді згадала, що нині субота, а значить — звичні посиденьки.

— Що з голосом, лисичко?

— Накупила винограду і забула в маршрутці, — мовила я роздратовано.

— Неприємно, але не смертельно. Пирога хочеш? — пролунало після миті мовчання.

— Ти що, спік пиріг?

— Ні. Але можу, якщо прийдеш.

— У тебе немає духовки.

— Це вже деталі. То ти прийдеш?

— Так. Буду за годину. Треба ще заскочити додому.

— Гаразд.

Колись, як я мала поганий настрій, мама сказала, що жінці, аби захотілось усміхнутись, варто для початку гарно виглядати. А для цього треба вдягти сукню.

Приїхала я до Тараса не за годину, а за дві — гарно нафарбована, в короткій чорній сукні, на підборах.

— Ти дуже вродлива, знаєш про це? — запитав він тихо, коли я зайшла і повісила пальто на гачок біля дверей.

— Ти не даєш забути, — мовила я, легенько всміхнувшись. — А де всі?

— Я подумав, що сьогодні не захочеться багато галасу. День був важкий.

Подумалось — а мене запросив же.

— Не образяться?

— Ні, звісно. Кожен має свої клопоти перед новим роком. Та й Різдво незабаром.

Ми сиділи в майстерні, загорнувшись у пледи, і пили гарячий чай з нових горнят. Їли куплений Тарасом пиріг. За круглим вікном лягала сутінь, біліли засніжені дахи і загорались жовтаві електричні вогні на вулицях та у вікнах. Від вікна трохи тягнуло, торшер, що стояв поряд з канапою, світив тьмяно. Тарас вимкнув «велике» світло, бо увімкнув калорифер — а через паскудну напругу лампочка вечорами починала блимати. Я знала, що коли мене не було, хлопець часто жертвував опаленням заради гарного освітлення, через що в майстерні заледве було сім-вісім градусів тепла. Втім, зазвичай я мерзла сильніше, навіть надворі, коли ми обоє були закутані, а тому Тарас не застуджувався і не переймався такими незручностями.

Сьогодні він був одягнений в блакитну сорочку, яка личила до його солом’яного кольору волосся, а в тьмяному світлі почала видаватись сірою. Тарас збирався розповісти мені одну із казок, що почув у дитинстві — його бабуся знала їх багато і переповідала онукові зазвичай перед сном. Не пам’ятаю, коли він розповів мені першу з них, але коли ми були наодинці, таке часом траплялось. Я сама його просила. В його казках часто згадувався Ужгородський замок та його привиди. Я ніколи там не була, але після знайомства з Тарасом неодмінно хотіла поїхати в перлину Закарпаття.

— Взагалі, як ти знаєш, найпопулярнішою історією Ужгородського замку є та, що про «біле дівча», — почав Тарас, і я кивнула.

— Ага, про доньку володаря замку, замуровану живцем.

— Але, як на мене, ця історія вже така заїжджена і туристично приваблива, що зациклюватись на ній — зась.

— То про що ж я сьогодні слухатиму?

Тарасове обличчя набуло таємничого виразу, і він прорік:

— Про чарівний туалетний горщик.

— Що-о? — я округлила очі, хоч починала вже давитися сміхом. Невдалий день щезав десь там, далеко, за колом світла, яке давав торшер.

— А чому ти смієшся? Ти маєш щось проти туалетних горщиків?

— Абсолютно нічого.

— Ну то слухай тоді, — Тарас поставив своє горня, що було уже без чаю, на підлогу, і потягнувся. І тут раптом я помітила щось дивне. Щось майнуло від його руху, якась плямка, там, де трохи нижче коміра була розщепнута його сорочка. — Одного разу…

— А це що таке? — запитала я, мимоволі торкнувшись рукою його грудей.

— Що? — осікся він.

— Під сорочкою. В тебе тату?

Тарас промовчав і це видалось мені дивним. Я ніколи не бачила його без сорочки, але те, що він насторожився зараз, розбудило мою цікавість.

— Лисичко, ти дуже хитра. Знаєш про це?

— Знаю. Покажеш?

Не знаю, чому це тоді видалось мені таким важливим. Можливо, запрацювала так звана жіноча інтуїція. Чи вже тоді я мала якесь надприродне чуття.

— Чи зустрічала ти колись людину, настільки досконалу, що страшно на неї не так поглянути чи не так дихнути в її присутності? — тихо спитав хлопець. Я дивилась на нього і відчувала, як тілом повзуть мурашки. Що це він каже? Про кого? Про… мене? — Як думаєш, чи може художник зобразити когось ідеального? Чи вистачить мені таланту? Чи можу я наважитися щось зробити після багатьох спроб у власній голові? Я подумав… що перед тим як все може закінчитись провалом, можна спробувати знайти бодай символ своєї музи, і зробити так, аби він завжди був біля мого серця.

Він розщепнув сорочку. На його грудях, біля серця, було татуювання — чорна стилізована лисичка.

— Це?.. — мене заціпило. Крізь раптовий туман у голові, що виник з блиску його очей і жовтавого світла торшера, я не могла зрозуміти значення тих дивних слів, які він говорив.

— Ти.

— Навіщо? І чому ти не хотів показувати?

— Боявся тебе злякати.

— Чим? Я не муза, бо ти мене не малюєш, я не твоя дівчина, бо за всі тижні ти й не намагався якось зі мною зблизитись. Між нами, по суті, нічого не відбувається, і я не знаю, чого чекати, а тут ти раптом робиш тату лисички, кажеш, що це я, і…

— Тим, що я знав багатьох дівчат, але ти перша, яку я розумію настільки, наскільки ти дозволяєш. Ти чарівна, вродлива та приваблива, але водночас настільки часом холодна, горда і далека, що я не знаю, як до тебе підступити. Ми бачимось з тобою чи не щодня, але я не можу зрозуміти, навіщо це тобі, і чим я міг тебе зацікавити. Я бачу, як ти спілкуєшся з моїми друзями, зі мною, але водночас тоді, коли тобі хочеться закритись, — ти робиш це з легкістю, одразу наче опиняючись за муром.

Ого. То його що, мучить те саме, що й мене?

— А чим тебе зацікавила я?

Я дивилась на нього. Тарас хвилювався, я бачила це. І я хвилювалась також. Та якась тупа витримка, пережитки, броня не давали мені цього показати. Щось підказувало — обличчя моє не надто емоційне. Таке саме, як і завжди. Як показати, що я не така крижана і неприступна, як він думає?

— Я… — він затнувся.

І я торкнулась пальцями лисички в нього на грудях. Спершу несміливо — а тоді накрила всією долонею. І відчула, як шалено гупає в його грудях серце.

— Бачиш? Моя рука тепла. І серце в грудях теж не з льоду, — всміхнулась я. — Ти можеш пробувати мене малювати. Ти можеш робити це чи ні. Але ніколи не бійся, що відштовхнеш мене, якщо захочеш щось зробити чи сказати. Ти відштовхуєш мене ховаючись.

— Якби вся справа була в тому, що я хочу бачити тебе на полотні, це не викликало б проблем. Але ти хвилюєш мене значно і значно сильніше. Шалена дівчина, яка дряпає машини колишнім хлопцям, і явно не з мого світу. Зі світу, де живуть чоловіки, здатні дати значно більше ніж такий, як я.

— Дурень, — мовила я, забираючи руку.

А він її перехопив. А тоді поцілував долоню. Я завмерла.

Тарас нахилився до мене і поцілував в уста. І серед запаху розчинників та фарб, львівського морозу, що намагався втрапити до приміщення крізь те благеньке вікно, в колі світла від несміливого світильника, серед усього цього — той поцілунок видався прекрасним.

— Ти ж ніколи не працювала, правда?

— Я іноді мию посуд, — буркнула я. Тарас усміхнувся. Він розглядав мої руки. Був ранок, світло пробивалось крізь вікно, що мало зовні ажурні ковані деталі, та падало на нас, створюючи на ковдрах та голих плечах і руках вигадливі візерунки. Було добре, тепло і навдивовижу легко. Калорифер за ніч нагрів кімнату незвично добре.

— Так. А ще я знаю, що тобі подобається мити мої пензлики. Я досі не розумію, чому.

— Я і сама не знаю.

Я зніяковіла. Я дійсно перемила всі пензлі, які могла знайти в майстерні — ті, якими він повсякчас працював, навіть давно забуті на полицях та засохлі, і, щонайдивніше, — зовсім чисті. Мені просто подобалось тримати, перебирати різнотипний ворс.

— Під час першої зустрічі, коли ти потяглась за тим телефоном… я найперше побачив твої руки. Вони видались мені прекрасними. Але коли вони почали пахнути скипидаром та олією після твого дивного фанатичного прибирання в майстерні, я їх полюбив.

— Тільки руки?

— Ні. І їхню власницю також.

Я промовчала. Поставила провокативне запитання і напоролась на відверту відповідь. Зраділа і відчула недовіру водночас. Але мені було добре, затишно, щасливо поряд з ним, в його обіймах.

Втім, я була дівчиною, а дівчата мають звичку не замовкати, коли, може, і варто б трошки помовчати.

— То що? Я вже не видаюсь тобі такою досконалою, як учора?

Тарас поглянув на мене. Я уявила, як виглядаю — макіяж, певне, потік, туш порозсипалась мало не на щоки, очі сонні, волосся — кошлате.

А ще жив страх, що тепер усе закінчиться. Класичний жіночий страх. Я вперше його відчувала, бо зазвичай не чоловіки йшли від мене, я — від них. Ну, за винятком Івана, який тепер фарбуватиме капот. Але поряд з Тарасом все було не так, все було по-іншому. Я була іншою. Прекраснішою, кращою, сором’язливою.

Але — ні. Не скінчилось. Бо пролунали слова:

— Сьогодні ти прекрасніша, бо — моя.

З того дня він мене малював. Сотні зарисовок. Полотно за полотном. Сонну, веселу, оголену, в хутрі, в пальто, надворі, на канапі, з горням чаю в руках. Різну. Здавалось, він намагався вловити кожен настрій, на який я була здатна. Змалювати кожен образ, якого я набувала.

І ніхто з нас іти не збирався.

До пори…

Розділ З

За час, проведений у Павутинні, я пізнала багато різного. З книги Стожарів я вичитала про їхні звичаї, про те, що Стожари могли спілкуватися без слів, лише думками. Навіть не думками — настроєм. Вони могли зазирати в минуле та майбутнє, розсуваючи завісу простору. Я також училась це робити — розмішувала пальцями повітря, і воно вигиналось — іноді я могла помітити, як на тому місці утворюється діра і видно фрагмент події, що відбувалась чи відбудеться на цьому місці. Як хтось пройде чи щось зробить. З часом я навіть починала відчувати, що бачу — минуле чи майбутнє. Могла змінювати щось, заглиблюючись подумки в його структуру. Примушувала воду закипати — самою думкою, бажанням. Але перетворити на лід поки не могла, від чого інколи ставала сердитою. І втомленою. Воля завше лагідно мене заспокоювала.

Я почала відчувати не лише стосунки між людьми, особливості їхнього характеру чи думок. Я стала передбачати, який в людини намір — гарний чи поганий. І, звісно, я бачила ставлення до себе, яке зазвичай в жителів Павутиння було позитивним, та все ж мінялось у деяких випадках. Тому в спілкуванні з тими, хто став мені близьким та дорогим, я намагалась не використовувати цих своїх надзвичайних можливостей, адже це видавалось нечесним. Випадок з виявленням родинних зв’язків між Тиграном та Жданом лишив по собі неприємний слід.

Так само, хоч Тарас ще не прийшов до тями, я боялася «сканувати» його ауру. Я могла побачити там горе чи біль, або ще щось. Боялась, не хотіла… не могла. Не наважувалась. Була боягузкою.

Тарас не приходив до тями чотири дні, і увесь цей час я сиділа поряд з ним. У якісь миті, знеможена чеканням і хвилюванням, засинала, поклавши голову на руки, складені на ліжку поряд з хлопцем. Йому ставало гірше — попри все, що робили я, Воля та Златодара. Я хвилювалася, що це через мене. Через страх, що Тарас отямиться. Але ж я прагнула цього, дійсно прагнула! Чому ж?..

У короткі миті безпам’ятства мені снились дні, сповнені зими та сонця, його теплих рук і відчуття ворсу пензликів, які я любила мити. Кілька разів мене будила Злата, останнього разу збудив Ждан. Він зайшов, бо почув, що я уві сні плачу. Я різко смикнулась і мало не впала зі стільця. Чоловік підхопив мене, пригорнув — і я розридалась. Плакала мовчки і тужливо, а Ждан гладив мене по голові й обіймав. Ні про що не питав. Я не знала, про що він думав чи що відчував, а дивитись на його ауру не хотіла. Я просто була вдячна йому, що не сама.

— Стожаре, чого ти боїшся? Що він отямиться, чи — що помре? — запитав тихо Радник, коли я трохи заспокоїлась.

Я підняла до нього заплакане обличчя і похитала головою. Я не знала.

Ждан вийшов, а тоді повернувся — приніс ще один стілець із сусідньої кімнати. Я чула, як вони перекинулись кількома словами з Волею — мабуть, та спитала, що сталось, а Ждан сказав їй не заходити. Він поставив стілець поряд з моїм і сів на нього. Повернувся до мене. Його лице було спокійним, тоді як я в ту мить не могла тримати маску. Хотілось вибігти звідси і ніколи не вертатись. І водночас хотілось сидіти тут вічно.

— У нашому світі є казка про дівчину, що поцілувала хлопця, який спав вічним сном, і той отямився. Кажуть, та дівчина була Стожаром. Чи стала згодом — я вже не пам’ятаю. А ще кажуть, що любов уміє воскрешати так само, як і вбивати. Може, перевіримо це? Поцілуй його, і він або очуняє, або ти закінчиш і його, і свої муки. Віриш чи ні, але за тебе переживає усе Павутиння. Новини тут розходяться дуже швидко. Усі бояться, що Стожар заморить себе горем через якогось чужинця.

— Якби я не була Стожаром, це б так усіх не хвилювало, — усміхнулась я сумно. — Правда ж?

Якусь мить Ждан дивився на мене — уважно, торсаючи бороду вказівним і великим пальцями.

— Ні, не правда. Я б переживав і за тебе, Анно. Це ж твоє ім’я, правда?

— Так. Я думала, ви з Тиграном не розчули. Бо всі, як і раніше, називають мене Стожаром. Я гадала, ви б перестали, знаючи ім’я.

— Ні. У Павутинні просто мешкають доволі дисципліновані люди, якщо ти не зауважила. Ми не любимо лізти іншим у душу. Тебе називатимуть Стожаром, доки ти не захочеш інакше. Може, ти не віриш, але тебе тут поважають. І навіть люблять.

— Настільки, що Тигран вже п’яту добу не заходить, щоб побачитись? Це так він переживає? — вихопилось у мене. — А, гаразд, забудь про це, я…

— Мій син ще надто молодий і не завше поводиться так, як личить Шукачеві і навіть другові. Але і ти можеш зрозуміти, що він має право на поведінку хлопчиська, навіть тоді, коли це не дуже доречно, — у голосі Ждана чи не вперше за увесь час нашого знайомства прозвучали вкрай жорсткі та роздратовані нотки. — Усі ми маємо певні почуття і не завжди даємо з ними лад. З вашої перепалки я зрозумів, що між вами щось відбувалось чи відбувається в особистому сенсі. Але, гадаю, це слід відкласти на потім. Розбирайся зараз з цим хлопцем, Тигран почекає.

Я на мить задумалась, а тоді зрозуміла, про що він. Та дурня, «коханий і коханець», ввела всіх в оману. Ніхто не знає про того дарвенхардця, тепер усі думають, що я і Тигран… Я мало не схопилась за голову і не застогнала. Чи не загарчала. Але все ж вчасно схаменулась — хай так. Хай поки що буде, як є. Адже, попри все, Тигран тримає язик за зубами, а про дарвенхардця нікому знати не слід.

Я кивнула.

— Гаразд. Ти кажеш, що мені варто його поцілувати? Це дивно, але в моєму світі є інша історія. Там дівчина прокидається від поцілунку хлопця. Прекрасного принца.

— Я не можу тобі вказувати, та й не хочу. Але якщо хочеш знати мою думку — пора перестати страждати, жаліти себе та ховатись. Поцілуй його і поглянь у вічі своїм бажанням.

— Якщо він помре…

— Він і так скоро помре від лихоманки. А так — є шанс на його спасіння.

Я стиснула зуби. Ждан правий.

Я встала і поглянула на Тараса. Блідий, аж з лиця спав. Він вже давно не був на межі яву й сну. Майже добу перебував у глибокій непритомності, тільки здригався часом. Його лихоманило дуже сильно, я ще такого не бачила. Тут би антибіотики… Але звідки вони в цьому світі? Я відчувала, що можу його зцілити, але не могла достукатись до потрібного куточка, вивільнити належну силу…

Може, Ждан правий? Потрібно перестати себе жаліти. Годі вагатись. Де мій характер, де крига, коли вона так потрібна? Бо через мою легкодухість може померти людина.

Я схилилась до Тараса і поцілувала в сухі, гарячі уста. Мимоволі накрила рукою те місце на його грудях, де під сорочкою була лисичка.

Він зітхнув. І те зітхання прокотилось моїм тілом, як гаряча хвиля, як щось стрімке, неспинне, невловиме, щось таке, що я вже відчувала, але втратила — давно, багато місяців чи літ тому. Втратила і не думала вже віднайти.

Віднайшла.

Сльозинка впала з моєї вії йому на щоку і від того місця жар у Тарасовому тілі почав спадати. Не через поцілунок — через сльозу. Я заплющила очі та відсунулась від його обличчя на кілька сантиметрів, не бажаючи відходити далі.

Колись така сильна, завжди трохи у фарбі, тепла, а тепер слабка рука торкнулась моєї щоки.

— Привіт, лисичко. Я думав, ти померла.

— Я думала, що вмер ти, — прошепотіла я. Розплющила очі, заморгавши від сліз, що набігали рікою. Тарас дивився на мене своїми зеленуватими очима. В них була втома. І ще щось. Мимоволі вловила світіння довкола його очей — світіння почуттів. Знову злякалась — адже обіцяла собі цього не робити! І з переляку вихопила лише одну ноту з мелодії.

Він скучив.

— Іди сюди.

Хлопець пригорнув мене і я впала в його обійми, знову заплакавши.

Через те, що він живий.

І через те, що саме цього я хотіла понад усе.

Але раптом я відчула, як задихаюсь. Усе це було надто ірреальним. Тарас живий і з ним усе добре — а значить, хвилюватись немає чого.

— Я… Зараз прийде жінка, вона принесе тобі цілющий чай. Випий його, гаразд? А тоді відпочивай. Я прийду пізніше.

Вирвалася з його рук, навіть не зустрівшись із хлопцем поглядом. Пробігла крізь ошелешеного Ждана, вирвалася з кімнати Волі. Бігла тунелями і задихалася від втоми і пережитого.

А потім мало не заснула в купальні. Настільки потребувала відпочинку і так добре почувалась у гарячій воді, що більше ні про що й не мріяла. Втомилась так, що в якусь мить величезна кількість запитань і проблем, які з’явились останнім часом, відійшли на задній план.

Так сталось, що нікого не зустріла дорогою до купелі, ні в самій печері з басейнами. Якийсь час знадобився мені, аби усвідомити причину — зараз ніч. Усі сплять.

Напевне, і мені слід.

Я була така втомлена, що не мала сили прихопити свій одяг з купальні — поскладала його на краю одного з басейнів і пообіцяла забрати, коли відпочину. Зайшла до сусідньої печери, що освітлювалася лише однією сферою — і знайшла там те, що шукала. Стоси чистих полотен. Їх використовували в Павутинні всі, хто мав потребу. Але потім обов’язково треба було випрати, висушити і повернути на місце. Обравши одну з білих тканин, я загорнулась в неї, наче в тогу. Тіло від гарячої води видавалось червоним, неслухняним і наче трохи набряклим, а легка тканина приємно огортала шкіру. Ноги боліли так, що я не змогла примусити себе взути чоботи — так вони мені набридли, за останній тиждень жодного разу не роззувалась. Лишила їх поряд з одягом.

І так, у простирадлі, з мокрим волоссям, босоніж почимчикувала у свою кімнату.

Не пам’ятала, як дійшла до потрібного крила. Перед очима все зливалось — сфери, стіни, підлога. Мета була одна — маленька кімнатка-печера за сірою ширмою. Вже майже добрела до неї, як раптом ноги підкосились.

Впала на коліна. Захотіла піднятись — і не змогла. Не вистачило сил. Чи бажання. Сіла на підлозі і прихилилась до стіни. Боже, скільки всього!

Повіки злипались. Тягар тиснув на мої плечі так сильно, що в якусь мить вони не витримали і опустились.

— Стожаре, що з тобою? — пролунав поряд схвильований голос. Я не одразу зрозуміла, хто говорить. Я навіть не чула, щоб хтось підходив.

А цей «хтось» присів поряд і підняв рукою моє підборіддя, зазираючи в очі.

Тигран. Стурбований, зблідлий.

— Тобі погано?

— Іди геть, тебе це довго не хвилювало, — огризнулась я. Спробувала відштовхнути його руку — і не вистачило сил. Натомість просто вчепилась у його зап’ястя пальцями.

— Якщо сваришся, значить, все гаразд, — мовив Тигран з усмішкою. — Ходи-но сюди.

Він підняв мене з підлоги, як пір’їнку, і заніс до моєї кімнати — як виявляється, я не дійшла зовсім трошки.

— Відпусти мене, патлатий, — прошепотіла я. В серці жевріла образа. Я вже не могла пригадати, через що саме, але продовжувала злитись.

— Це я — патлатий? Ти себе бачила взагалі? Чому ти мокра? І чому… скажи, на милість, чому ти боса?!..

— Мені стало жарко і я роззулась, — буркнула я.

Тигран засміявся, поклав мене на матрац, як дитині запхав під голову подушку, а зверху вкрив ковдрою, ще й попідтикав її, аби мені не дуло.

— Спи, Стожаре. Бажаю прокинутись у гарному гуморі.

Я хотіла сказати ще щось образливе, але заснула.

Розділ 4

Прокинулась я не в гуморі. Мізки нагадували безбарвний кисіль. Якийсь час відчуття були схожими на ті, які панували в моєму серці до того, як я почала згадувати минуле. А тоді все водночас врізалося у голову — минуле, теперішнє, любов до Тараса, осінній Львів, далекі вогники Високого замку, смугасті шалики, гарячий чай, аж раптом — обличчя Тиграна, дуже близько, там, у печері, аура його емоцій, шум Дівчини за темрявою ночі, вогонь.

А ще очі, чорні очі з минулого. І не кохання. Чи таки воно?.. Темрява. Пристрасть, біль у серці. Щось у ритмі танцю. Відблиск свічок на келихах з вином, більше схожим на кров.

Я застогнала, вчепилась руками у волосся, і різко сіла.

— Гей-гей, спокі-і-і-йно!

Хтось присів поряд зі мною. Ніжні руки торкнулися моїх зап’ясть. Либідь.

— Ну чому ти сполошилась?

Я схопилась рукою за горло.

— Либеде, я не можу тут вдихнути. Мені треба вийти.

— Давай вийдемо.

— Ти не зрозуміла! З Павутиння, на поверхню! — крикнула я і поглянула на дівчину. Її очі округлились.

— Стожаре, ти ж знаєш…

— Я не запитуватиму Ждана. Ви знаєте, що я нікуди не подінусь. А з небезпекою я впораюсь.

Я зірвалась на ноги.

Либідь перехопила мене за плечі.

— Стожаре, я принесла твій одяг. Ти лишила його вчора в купальні. Нагорі дуже холодно. Накинь щось, ти ж в простирадлі! Я тебе не стримуватиму, але піду з тобою, добре?

Якусь мить я стояла невдоволена, що мене затримують. Та крізь туман у голові пробився все ж промінець раціональності.

Так швидко я ще в житті не одягалась. Коли все було готово, Либідь ще примусила мене розчесати волосся і перев’язати його стрічкою:

— У Павутинні багато говорять. А з таким розпатланим волоссям ти схожа на божевільну. Хай краще всі думають, що усе гаразд, і вийти ми маємо у справі. Жданові так одразу ж все і скажуть.

— Гаразд.

Доки я причісувалась, Либідь принесла свій теплий плащ. Ми пішли.

Взагалі в Павутинні було кілька виходів на поверхню, і найближчий, до якого мене повела дівчина, мав вивести нас до південної частини галявини, вкритої парою. Внизу нас перепинила варта. Четверо чоловіків — авжеж, адже кожен вихід тут охороняють. Я не знала жодного з них, на відміну від Либіді. Але й мене вони впізнали.

— Стожаре, з усією повагою — ми не можемо вас випустити на поверхню без прямої вказівки Радника Ждана, — мовив поштиво один із чоловіків — сивуватий, високий, худий.

— Ми скоро повернемось, — зронила я, відчуваючи, як голова починає боліти. Як вони можуть мене тут тримати силоміць? Що це таке?!

— Стожаре, ми…

Головний біль раптом став нестерпним. Всередині мене вибухнули злість та роздратування. І я раптом зробила щось, чого не вміла раніше, — дмухнула на варту, і ті завмерли. З витріщеними, зляканими очима.

Не знаю, чому, але я відчула втіху від того, на що виявилась здатна.

— Що ти зробила?.. — видихнула поряд Либідь.

— З ними все буде гаразд. За кілька хвилин знову зможуть рухатись, — відповіла я.

Дівчина схопила мене за руку. Я поглянула на неї.

— Це на тебе не схоже, Стожаре.

— Я просто хочу ненадовго вийти з Павутиння, нагору! Ні ти, ні Ждан не можете мене тут тримати проти моєї волі! — гаркнула я, вириваючи руку. Либідь була бліда, напружена. Я зрозуміла, що не можу дозволити їй вийти разом зі мною. Вона буде мене затримувати.

— Стожаре, ти…

Я відступила на крок, і здійняла руку, обриваючи її.

— Пробач.

Ще один мій подих — і ось Либідь стоїть закам’янівши. Її нерухомість завдала мені біль. Виглядало так, наче я її зраджую. Але біль у голові наростав і прийшло розуміння — ось-ось щось станеться. Якийсь вибух. Щось таке в мені, сильне, лихе, рвалось на волю. Краще, аби в цю мить я була сама і не в підземному місті із сотнями людей.

Я відступила ще на крок.

— Пробач. Я скоро повернусь, — мовила я і пішла до ширми, за якою починалися стрімкі сходи нагору. Перед ширмою я зупинилась і знову озирнулась на Либідь. В її очах стояли сльози.

— До слова… тепер я — Анна.

І побігла нагору.

Галявина, ліс, ліс, ліс… перестрибнула струмок, мало не послизнувшись на вкритому льодом бережку. Загрузла в снігу майже по пояс, втрапивши в яму. Вибралась. Знову — біг.

Дерево за деревом, всі — як змазані плями, повз мене лишаються позаду. Свіжість і блакитне небо далеко вгорі, до якого мені так важко підняти очі — від цього голова починає боліти ще сильніше.

Я не пам’ятала, як довго бігла. Не пам’ятала, чи відчувала втому. Напевне, що так. Гілки часом шмагали мене по обличчю, руки заніміли від морозу. В якусь мить я скинула плащ — він заважав мені, — і лишила на землі. Побігла далі — у сорочці. Груди розривало від болю та холоду. А я все бігла.

Втікала від себе. Від усього, що наробила, і що страшенною стіною падало тепер на мене. Стіна падала — а я намагалась з-під неї втекти, хоч, мабуть, достеменно і не знала, в який бік мені нестися.

В якусь мить усе злилось перед очима — дерева, небо, голі гілки, земля. Все стало білим — і я майже осліпла від болю. Впала на коліна. Завмерла.

Десь спурхнув птах — я не бачила його, але почула. Простягнула руку, намагаючись подумки його відчути. Не могла. Майже дійшла відчаю — аж тут сильні кігті стиснули моє передпліччя. Зігнула руку так, що птах опинився біля самого мого обличчя. Біля моїх раптом осліплих очей.

— Допоможи. Птаху, допоможи мені.

Він вдарив крильми. Один раз, потім другий. Бив мене по обличчю, аж раптом черконув по очах — і з них потекли сльози. Я заплакала — і закричала. Біль минав. А тоді відчула, що біла пелена з очей спадає — і побачила в себе на руці чорного орла.

А за ним — голову велета, ту саму, біля якої ми з Тиграном зупинялись кілька місяців тому, коли йшли до Павутиння. Очі велета були так само заплющені, величезний ніс, тім’я та надбрівні дуги вкривав сніг. Здавалось, що велет вкрився на зиму.

Я встала на тремтячі ноги. Птах лишався у мене на правій руці. Через те, що я не мала захисної рукавиці, кігті його впинались мені в шкіру і з руки текла кров. Але мені було байдуже.

Я підійшла до голови велета і торкнулась її рукою.

І несподівано ясно відчула, як глибоко в скелі, в давно відмерлій плоті, теплиться життя. Як десь далеко під землею, один раз на годину, або й рідше, — б’ється потужне серце.

Це відчуття видалось мені прекрасним. Я встала на коліна і обіперлась до велета боком.

Я не відчувала холоду.

Я прозріла, хоч, крім птаха й велета, чомусь не могла нічого розгледіти.

Я не відчувала холоду. Тієї зими. Жодного дня.

А навесні Тарас презентував нову виставку. П’ятнадцять великих полотен. На кожному — щось від мене. Рука в мереживній рукавичці на столі. Босі ноги з краєчком сукні. Вигин шиї. Ключиці. Спина. І тільки на одній — обличчя. У студії стояло багато моїх портретів, але на загальний огляд він виставив тільки цей. Найкращий. Де я сплю.

Я навіть не знала, що він його намалював. Це стало для мене сюрпризом — вперше я побачила те полотно за день до виставки, коли Тарас привів мене, щоб першій показати експозицію.

Було багато людей. Усі вітали художника, багато хто підходив до мене — щоб познайомитися з музою. Тарас був трохи п’яний і зайнятий спілкуванням з іншими, а я — немов у тумані. Стояла з келихом шампанського в руці та відчувала, що стала мовби Доріаном Греєм — Тарас узяв так багато моєї душі, щоб заховати у цих полотнах. Чи то я її йому забагато подарувала? Разом з коханням?

Але чи можна подарувати забагато кохання?

Почувалась втомленою. Раділа за Тараса, але водночас прийшла несподівана думка — це вже без мене. Я можу бути музою, дівчиною, натхненням. Але те, як багато людей розглядають щось таке «наше», близьке, майже інтимне, з моїми і його почуттями на полотнах — це занадто. Захотілось додому.

— Давно не зустрічав такої краси і художника, здатного її зобразити.

Я повільно обернулась. Позаду мене стояв чоловік, що був, може, років на чотири за мене старший. Юнак. Високий, широкоплечий. З хвилястим чорним волоссям, зав’язаним у низький хвостик, та чорними очима. В темно-синьому діловому костюмі. Гарний. А ще якийсь такий… З чимось, що приваблює в чоловіках сильніше за вроду. Сила? Харизма? Елегантність?

Гадаю, усього було достатньо.

— Яка з них подобається вам найбільше? — запитав він мене.

— Я не знаю, — чесно призналась я. Він усміхнувся. Його усмішка була гарною.

— Справді? Я б її купив, якби ви сказали, яка саме.

— Усі.

— Тоді я усі й придбаю, — мовив він, стенувши плечима.

— І що ви з ними зробите?

— А що роблять з картинами? Повішу їх у себе в будинку. Не переживайте, я не зроблю з вас ідола. В мене вдома висить багато картин, ці п’ятнадцять матимуть достатньо сусідів.

Я легенько всміхнулась, опустивши на мить голову. Тоді поглянула на чоловіка з-під лоба.

— Це такий ненав’язливий спосіб розповісти, що ви багатий, бо можете скупити усю виставку, і ще й маєте дуже великий будинок, де вона загубиться серед інших творів мистецтва?

— Можливо. Хочете його оглянути?

— Що оглянути?

— Будинок.

Я засміялась і похитала головою.

— Навряд.

— Даремно. Я вас не «клею», красуне. Я просто справді хотів би показати вам свій будинок. Я знаю, що вас би зацікавило багато речей з нього. Наприклад, книги.

— О, справді? Ви думаєте, я люблю читати?

Чоловік мовчки вказав на одне з полотен. Те, з моїми ногами. З босими стопами, що стояли серед книг.

Я згадала, коли Тарас робив начерки до цієї картини — у мене в бібліотеці, де усі книжки стоять на підлозі.

Я знову засміялась.

— Боюсь, не зацікавлена.

— Даремно.

— Аню? Привіт! — до нас хтось підійшов. Стас. Я майже зраділа його з’яві. — Привіт, Стасе!

— О, кого я бачу! — всміхнувся хлопець, а тоді потиснув руку брюнетові з хвостиком.

— Радий зустрітись, брате, — мовив той.

— І я. Коли ти вернувся? Що, Австрія трохи набридла?

— В Австрії немає таких жінок, — кивнув на мене, як виявилося, брат Стаса. Від того, що ці двоє знайомі та ще й родичі, я відчула дискомфорт.

Станіслав ледь всміхнувся.

— Що правда — те правда. Познайомився уже з музою нашого Тараса?

— Узагалі-то, не познайомився, — промовила я сухо.

— Справді. Пробачте за це, — мовив юнак з хвостиком, зовсім не покаянно всміхаючись. — Але я вже почув, як вас звуть. Аня, так?

— Анна, — мовила я прохолодно. Але все ж простягнула йому руку, обтягнуту чорною атласною рукавичкою.

— Артур.

Він взяв мою руку в свою і стиснув. Щось ледве вловиме — наче маловідчутний удар струмом пробіг по шкірі від місця дотику і до ліктя. Не знаю, як, але я втрималась, аби не висмикнути долоню з його пальців. Добре, що рукавичка була довгою — я знала, що волосинки на руці стали дибки, наелектризовані.

Подивилась на Артура наче іншими очима. В голові трохи проясніло. Відчула себе так, як раніше на світських заходах. Впевнено, в своїй тарілці.

Артур нахилився і поцілував мою руку.

Удар струму номер два.

— Прекрасні руки. Чому Тарас їх так мало малює?

— Він малює достатньо, — сказала я тихо і вивільнила руку з його пальців. А тоді додала, бажаючи його вколоти: — Усе, що хоче намалювати.

Станіслав поглядав то на мене, то на Артура. Я бачила, як він про щось розмірковував. За усе наше з ним знайомство ми так довго, як я оце з його братом, жодного разу не розмовляли.

— А ви рідні брати? — спитала я Станіслава.

— Ні, двоюрідні, — відповів він, усе ще поглядаючи на мене з підозрою.

— Зрозуміло, — мовила я, і сама не знаючи — а що ж це мені тепер «зрозуміло».

Якусь мить ми мовчали. Станіслав стояв насупившись, а Артур мовчки розглядав мене, наче порівнюючи з картинами.

— Я хочу, щоб ця, — вказала я на картину, де моє обличчя було зображене із заплющеними очима, — висіла одразу біля входу у ваш будинок. Як найкраща з картин. Або ж не вішайте жодну з них!

Станіслав поглянув на мене здивовано, а Артур… я не зрозуміла, що було в його погляді. Наче тінь майнула. Якась чорна тінь. Як в очах хижака.

Я не стала з цим розбиратись і попрямувала до Тараса та людей, які все ще юрмилися біля нього із питаннями і побажаннями.

Розділ 5

Сталося щось. Не знаю, чим це пояснити і як назвати. Я так боялася спершу, що Тарас покине мене після того, як ми будемо близькі, чи як намалює бажану картину. Чи коли закінчиться осінь. Або промайне зима.

Усе сталось не так. Він не розлюбив мене і не покинув. Просто після тієї виставки, коли полотна було виставлено на загал, зникла якась часточка між нами — і він не міг сісти мене малювати. Минув місяць, тоді другий — Тарас писав усе, що завгодно: пейзажі, тварин, часом просто небо. Малював на замовлення інших людей. Його картини були гарними, але якимись… технічними. Прекрасною оболонкою без того змісту, який сповнював серію, написану з мене.

Це призвело до спустошеності. Не його — моєї. Я не могла зрозуміти, чому, адже ті роботи не були єдиним, що нас єднало. Ми й далі зустрічались, були щасливими в товаристві одне одного, проводили час з друзями, коли наставали суботні посиденьки, гуляли містом, а сидіти на даху з дня на день ставало все тепліше. Він подарував мені перстень — не обручку, ні. Просто перстень. Срібний, з рубіном. Сказав, що він нагадав йому мене. Наче холодний, але з пристрасним серцем. Тоді я відчула себе щасливою. Але в дні, коли я в його майстерні зіштовхувалася з людьми, яких він малював, я відчувала в душі щось… образу? ревнощі? злість?

Напевне, усе однаковою мірою.

І я перестала до нього приходити. Мені боліло, я не знала, що відбувається зі мною і Тарасом, з його натхненням, винила себе, його, картини, ту кляту виставку. Не хотілося більше мити його пензлики.

Як не хотілось щось вигадувати — і я тиждень не піднімала слухавку. Назбирались сотні пропущених дзвінків та SMS. Перестала відвідувати пари — знала й так, що татові гроші все залагодять, якщо буде треба. Принаймні тут все було, як зазвичай. Боялася зіштовхнутись із Тарасом, або побачити, що він прийшов, у вічко — і виходила з квартири рано-вранці, а поверталась пізно ввечері. Знала, що поводжусь дико, не так, як він заслуговує. Але щось темне, чого раніше не відчувала, нуртувало в серці, рвалось нагору разом з болем. Мене тягло кудись, а я не розуміла — куди? Навіщо? Чому вириває звідти, де було так добре, де я така кохана, така бажана, така — радісна?

Тинялася містом, сиділа у кав’ярнях. Дивилась в одну точку годинами. Хотіла піти до нього, повернутись. Бути нормальною. Хотіла подзвонити.

Кілька разів тягнулась рукою в сумку, по телефон — і розуміла, що лишила мобілку вдома.

Одного разу повернулась додому, вийшла з ліфта — й побачила Тараса. Він сидів на сходах біля входу в мою квартиру. Заснув.

Першим моїм порухом було одразу ж втекти — але не змогла. Стояла і дивилась на нього.

Так скучила за ним! Як божевільна. За його руками у фарбах, за солом’яним волоссям і веснянками на носі, за тонкими губами. За цими його потертими джинсами.

Він розплющив очі. Поглянув на мене — без злості.

— Де ти була?

Я стенула плечима. Я не пам’ятала добре, де. Останні дні злились у пам’яті в одну-єдину пляму. Відчувала тільки, що змерзла і болять ноги від довгої ходьби.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

Я похитала головою. Підійшла і простягнула йому руку. Тарас взявся за неї і підвівся. Рвучко притиснув мене до себе. Прошепотів на вухо:

— Аню, що відбувається?

Я не відповіла. Заплакала.

Він пригорнув мене сильніше. Тоді взяв з моїх тремтячих рук ключі, відімкнув квартиру і заніс мене досередини. Відкоркував вино, зварив глінтвейн. Примусив мене, попри те, що я продовжувала рюмсати, переодягтись у халат і капці, вклав у ліжко, як малу дитину, змусив випити гаряче вино. Закутав у ковдру. Сів поряд. Зачекав, коли зігріюсь. Тоді взяв моє обличчя в долоні — і довго дивився в очі.

— Ти мене більше не любиш? — запитав тихо.

— Люблю, — мовила я. Голос тремтів. — А ти мене?

Розмова була схожою на перемовини дітей чи підлітків.

Але такою важливою.

— Люблю. Чому ти пішла?

— Бо ти… ти…

— Перестав тебе малювати?

— Так.

Він зітхнув.

— А це настільки важливо? Ти мене любиш, чи лише картини?

Я різко сіла і дала йому ляпас.

І сама злякалась.

Він завмер, торкнувся пальцями щоки.

— Чудова відповідь.

Поцілував. Мене, мої сльози, мій біль. Усе незрозуміле, що було в мені. Приймав такою, якою я була. Він завжди був безкорисливішим. Не вимагав, аби я щось для нього робила — малювала, хвалила, навіть любила. Але робив це все для мене. Він був кращим, ніж я. Насправді ми обоє були митцями. Він малював — а я хотіла, аби він це любив. Тому я пішла. Бо любила його. І любила себе — такою, як бачив мене він.

Ми помирились, але тепер я просила, аби Тарас попереджав мене, коли в його майстерні є інші натури. Він прохання виконав, хоч я і відчувала, що воно не принесло йому радості. Я все ускладнювала і ми обоє це розуміли.

Минуло ще два місяці. Одного разу, на початку серпня, Тарас сказав, що нас запросили на прийом.

— Хто запросив?

— Артур Русин. Не знаю, чи ви знайомі, він…

— …купив твої роботи з виставки, — мовила я тихо. — Я пам’ятаю його, ми з ним тоді познайомились.

Насправді я нечасто згадувала того Артура. Хіба іноді, особливо в той тиждень, що не бачилася з Тарасом. Картала себе за ті свої слова, за те, що сказала, що картина зі мною мусить бути головною в його домі. Що це таке було? Навіщо? Що мені до того Артура взагалі? Від того випадку почувалась ще гірше, але інші проблеми в моїй голові з часом витіснили його. Щоправда, часом прокидалась вночі, бо снилось те відчуття — електричний розряд від дотику.

У такі ночі я приймала холодний душ. Який зливався з моїми сльозами.

Втім, коли Тарас тоді прийшов до мене, і пізніше, коли я знала, що він поряд, такі сни мене не турбували. І Артур Русин не цікавив узагалі. Та коли мій хлопець заговорив про прийом, я відчула, як по спині наче забігали мурашки.

— Я, мабуть, не піду, — мовила я. — Він мені не сподобався.

Тарас поглянув на мене здивовано.

— Як хочеш, просто я подумав, тобі буде цікаво.

Я помітила, що говорить він не цілком щиро.

— Ти щось не договорюєш, — зауважила я, торкнувшись його руки.

— Та ні, все о’кей.

— Не бреши мені. Ніколи мені не бреши.

Тарас зітхнув і почухав потилицю, як робив зазвичай, коли йому було незручно.

— Ну гаразд. Просто це зовсім інший рівень замовника, ніж був раніше, і ще там будуть інші поважні люди… мистецтвознавці, художники. З тобою я почуватимусь значно комфортніше.

Я на мить заплющила очі, борючись зі своїми страхами і звичним егоїзмом. А тоді поглянула на Тараса і легенько всміхнулась.

— Яку сукню краще одягти? Чорну чи си…

— Думаю, завтра ми купимо тобі щось нове і гарне. Як компенсація…

— Мені не потрібна компенсація, — почала я сердитись.

Тарас засміявся.

— Гаразд. Я просто хочу побачити тебе в червоному. Так підходить?

— Вже краще, — буркнула я.

Прийом Артур влаштував вдома — у своїй квартирі. Я чомусь думала, що він живе в особняку, але — ні. Він мешкав на верхньому поверсі однієї з новобудов неподалік центру міста. Квартира його була справді величезною, та ще й двоповерховою. Одна зі стін у холі та вітальні була повністю з вікон від підлоги до стелі. За ними відкривався просто неймовірний вид.

Щойно ми з Тарасом зайшли, як я побачила її — себе. Сплячу, раннього ранку, з візерунком від кованої ґратки на круглому вікні, у формі завитушки, що ніжно лягла мені на плече та ключицю, коли сонце кинуло своє проміння у вікно.

— Ого, — видихнув Тарас і поглянув на мене. В його погляді промайнуло щось… припущення? Сумнів?

Чи здогадувався він тоді, чому я не хотіла йти на той прийом?

Біля входу нас зустріла жінка в чорному діловому костюмі з яскраво-червоними устами. Привітно, завчено всміхнулась. За її спиною перебувало багато людей.

— Доброго дня! Назвіть, будь…

— Усе гаразд, Владлене, це одні з моїх найпочесніших гостей! — почувся знайомий голос. До нас вийшов Артур — я тільки зараз зауважила, що він мав десь два метри зросту, оскільки явно вивищувався поміж багатьма гостями. Втім, він був плечистим і струнким, що підкреслював чорний костюм. Який коштував дуже, дуже дорого.

— Тарасе, Анно. Радий, що ви прийшли, — мовив він. Чоловіки потисли одне одному руки, я ж тільки кивнула і усміхнулась, не протягаючи Артурові руки. Досить, минулого разу вистачило.

— Прошу, проходьте. Як справи в митця? Над чим працюєш, Тарасе?

Вони про щось говорили, але я не вслухувалась у розмову. Крокувала під руку з Тарасом, роззираючись довкола. Зауважила, що по периметру величезних вікон зовні розташований відкритий балкон. І не страшно йому тут жити? Це ж просто цукерка для грабіжників — верхній поверх, балкон, житло, сповнене різноманітних творів мистецтва.

— А не страшно, що хтось у вікно залізе? — спитала я, зауваживши на собі цікаві погляди кількох чоловіків та жінок. Гадаю, обличчя з «головної» картини не так і важко впізнати. Хоча червона сукня з глибоким вирізом на всю спину, мабуть, теж привертала увагу. Коли Тарас раптом провів рукою в мене по оголеній спині, вздовж розрізу, я відчула дивовижний трепет у грудях, й усміхнулась.

Я ще й зачіску зробила високу, відкривши цілком шию і плечі. Одягла срібне кольє та довгі сережки без коштовного каміння — аби гармоніювали із значно скромнішим та приємнішим для мене перснем на лівій руці.

— Тут скло куленепробивне і високий рівень сигналізації в усьому будинку. А охорона базується у сусідньому кварталі. Було б непросто, — мовив Артур без пафосу. Просто розповів, як є.

— Непогано, — зауважила я, продовжуючи роззиратись. Вітальня була величезною і займала, мабуть, майже увесь поверх. То тут, то там білі чотирикутні колони підпирали стелю. На стінах висіли картини, поряд стояли різні скульптури. Але я не помітила більше жодної зі мною. Відчула майже полегшення.

— Ви в курсі, що ваше житло нагадує радше музей, а не житлове приміщення? — спитала я, поглянувши на Артура. Він звів брови. Я помітила, як Тарас ледь усміхнувся, опустивши голову.

— Запевняю вас, що другий поверх значно затишніший. Особливо спальні. Там навіть кухня окрема. Я купив цю квартиру тому, що люблю приймати в себе гостей, а на цьому поверсі можна влаштовувати прийоми формату, який мені потрібен. І зберігати велику кількість творів мистецтва.

— А навіщо вони вам? Невже всі так подобаються?

— Я люблю колекціонувати красу, — мовив Артур і я знову помітила в його чорних очах ту дивну тінь. Пригадала, як він назвав мене красою в першу нашу зустріч. Відчула холод. Втім чоловік і далі провадив своїм спокійним, приємним і низьким голосом: — А ще моя сім’я довгий час займається продажем творів мистецтва. У нас є кілька галерей в Європі. Тому картини я купую з різною метою. Втім твої, Тарасе, я продавати наразі не збираюсь. У них є щось таке… не для продажу.

— Гадаю, це комплімент, — промовив Тарас обережно.

— Звичайно, комплімент.

— Де тут можна припудрити…?

Артур не дав мені закінчити речення, махнувши до когось рукою. До нас підійшов один із офіціантів.

— Чим можу допомогти, пане Артуре?

— Вікторе, проведи Анну до вбиральні на другому поверсі.

— О, може, не варто? На першому немає? — забелькотіла я.

— Там зараз так багато леді, що до дзеркала в черзі стоятимете, — з посмішкою зауважив Артур. — Повірте, на другому поверсі значно спокійніше.

— Що ж, дякую, — буркнула я.

— А я тим часом познайомлю вашого хлопця з кількома цікавими колекціонерами, моїми друзями.

Тарас поглянув на мене якось трохи винувато. Я легенько всміхнулась: мовляв, чого ти? І пішла слідом за Віктором до гвинтових сходів, що вели нагору.

Я не могла зрозуміти, чому Артур проявляє до мене інтерес, і чому він докладає для цього стільки зусиль, але те, що він зробив, справді мене вразило.

На першому поверсі висіла тільки одна картина зі мною — як я і просила. Інші були на другому. Вісім пообіч коридору, яким ми йшли. Інші — десь за зачиненими дверима кімнат. Тільки одні двері, повз які ми проходили, були прочиненими, — це був кабінет, що нагадував радше бібліотеку. Стільки там було книг! І там, просто за розкішним письмовим столом з червоного дерева, висіло полотно з моїми ніжками серед книг. Я охнула. Коли влетіла до вбиральні, що виявилась трохи далі, моє серце так сильно калатало, що, здавалось, от-от знепритомнію.

— Навіщо?

Я стояла на балконі, вчепившись пальцями в бильця. Артур підійшов і зупинився поряд. Я дивилась на місто внизу.

Вітер розвівав пасма волосся, що вибилися з зачіски. Охолоджував моє розпашіле лице.

— Що — навіщо?

— Навіщо? Це все? У мене таке враження, що я в гостях у маніяка. Знаєш, жінку можна підкорити багатьма іншими способами.

— Я тебе не підкорюватиму.

— Тоді для чого це? — запитала я роздратовано, поглянувши на нього. Чоловік був цілком спокійним. Хоч його темні очі наче ледь мерехтіли, коли він дивився мені у вічі. Він був вродливим. Я відчувала впевненість і силу, яка оточувала його, наче ореолом, — і це приваблювало ще сильніше за зовнішність.

Він простягнув руку — я ледь стрималась, аби не відступити.

Але я не відступаю. Чоловікові не вивести мене з рівноваги.

Прохолодні пальці ковзнули моїм плечем — і я відчула на оголеній шкірі наче іскристий слід. Мимоволі здригнулась.

— Відчуваєш це? Ось навіщо. Я купив ці картини і розвішав їх не для того, аби тебе злякати. А щоб пізнати.

— І як успіхи?

Він ледь усміхнувся і не відповів.

— Знаєш, я взагалі-то з іншим. З тим, кого ти запросив сюди, — мовила я тихо. У грудях стало і гаряче, і холодно водночас. У роті пересохло.

Ну цього ще не вистачало — що за мара? Бракує мені проблем з одним, а тут ще й інший?

— Кохаєш його?

— Так.

— А він тебе?

Я набурмосилась.

— Звичайно.

— А я б не був таким упевненим.

Його слова вдарили мене в груди холодним вітром. Мара щезла. Я почала відступати до дверей балкона.

— Ти нічого не знаєш про нас… Дай мені спокій!

— Я знаю чоловіків, — спокійно мовив Артур, ледь схиливши голову на бік, наче вивчаючи мене.

Я розвернулась і пішла. Якомога спокійніше підійшла до Тараса, що саме сміявся з чийогось жарту, стоячи в колі з іншими чоловіками та жінками. Всі погляди звернулись на мене.

— Аню? З тобою все добре? Ти бліда, як простирадло! — сказав Тарас. Стурбовано і водночас наче… Видно було, що його, крім мене, цікавить і те, що відбувається довкола.

— Мені погано. Пішли, будь ласка.

І ми пішли. Я знала, що він не хотів. Але все ж пішов — без зайвих слів. Я намагалась переконати себе, що все гаразд.

Та навіть Тарасові обійми та тепло не рятували мене тієї ночі від холоду, що заповз у душу на тому клятому балконі.

А наступного дня я побачила в майстерні кілька полотен, обернутих до стіни. Я не помічала їх раніше.

Взагалі Тарас ніколи нічого не перевертав до стіни. Виглядало так, наче він щось приховує. Або хоче, аби так видавалось. Щоб хотілось на них подивитись?

Я довго вагалась, але зрештою попросила Тараса сходити по сік. По душі щось зашкребло. Коли він вибіг у магазин, я підійшла до тих полотен і відхилила їх, щоб роздивитись намальоване.

Там була дівчина. Чотири полотна. Русява, мила, життєрадісна. Якась аж наче — тепла. На одному полотні — на вулиці, біля велосипеда. На іншому — сиділа на підвіконні, мені незнайомому. На третьому — нахилилась, взуваючи черевички.

Побачивши четверте, я охнула.

— Аню, що ти?.. — Тарас зупинився на порозі.

Я взяла велике полотно і обернула до нього.

— Ти пройшов з нею той самий шлях, що й зі мною, аби намалювати це? — прохрипіла я.

Дівчина була в одному лише простирадлі, притискаючи його до грудей. Сиділа на тій самій канапі в його майстерні, де так часто сиділа, лежала, читала та-й-до-біса-всього-багато робила я. Трохи розпатлане русяве волосся хвильками спадало по її плечах.

— Ні. Між нами нічого не було, — сказав хлопець, ставлячи куплений пакет із соком на підлогу.

— Але ти хотів би, щоб було?

Він промовчав. Ніколи мені не брехав і не хотів.

— Я мушу когось малювати. Ти сама знаєш, що вибір я роблю не такий, який би й сам хотів. Не завжди.

— Ти знаєш, чому мене перестав малювати? Знаєш, правда? Що ти відчув тоді?

Тарас якусь мить мовчав. Я бачила, що він вагається. Але, напевне, він і сам розумів, що краще сказати зараз — більше шансу в нас не буде.

— Одного дня просто побачив, що ти… інша. Перестав помічати промінчики сонця на твоїй шкірі. І радість в усмішці. Часом вона поверталась. Але загалом — ні. Мені просто не хотілось творити. Мені шкода, що це має для тебе таке велике значення. Я кохаю тебе. Кохаю як жінку, яка була моєю музою, але із серця нікуди не пішла. Невже тобі цього мало?

— Знаєш, мені завжди було тепло поряд з тобою. До останнього, — прошепотіла я. Щокою збігла сльоза. — Тепер і ти можеш зігрітись, не відчуваючи при цьому провини переді мною. І не ховаючи полотна так, щоб я неодмінно їх знайшла.

— Аню, не йди, я благаю тебе. Не йди.

Пішла.

За тиждень заболіло так, що вирішила вернутися сама. Але вже не змогла.

Внизу, біля під’їзду, що вів до майстерні Тараса, я побачила його. Оповитого чужими руками. З її устами на його. Біля того її клятого велосипеда. Такого дурнуватого, з кошиком.

Йому знадобився усього тиждень.

Напевне, ми не завжди можемо повернутись. Навіть тоді, коли хочемо цього понад усе. Рано чи пізно сонце сідає і перестає кидати проміння та тіні від завитушок на вікні, вкриваючи ними оголені плечі та руки, усміхнені обличчя. Сонце сідає, і не стає видно вже й одягу на підлозі, і пензликів, які треба помити. Сонце сідає, і любов, гаснучи в грудях одного, іншого перетворює на в’язня болю.

Сонце сідає.

І життя зупиняється на довгу мить.

Мені боліло так, що, здавалось, я помру. Прийшла додому і напилась як чіп, та заснути однаково не могла. Шпурляла книги в бібліотеці об стіни, стелю, вікна. Жбурляла їх ногами, видирала сторінки, відривала палітурки. Кричала так голосно, що, здавалось, мав почути увесь світ. Та ніхто не чув. Чи то сусідів не було вдома, чи то всім було байдуже на покинуту ненормальну. Потім впала серед купи сторінок, що поопадали на підлогу, та дивилась на стелю, яка крутилася вгорі. Видавалось, що за мною тягнуться довгі мотузки, канати, на іншому кінці оповиваючи Його — єдиного, такого жаданого, такого коханого. Такого більше мені не вірного, такого, якому я більше не була потрібна. Такого, що забув мене так швидко!..Тягнуться і рвуться один за одним. Вони рвались і били мене в серце. Так сильно, що воно готове було зупинитись, і так гучно, що ляскіт перекривав мій крик. Бриніло у вухах. Лежала і не могла дихати. Безпомічно хрипіла.

День за днем. Голодна, втомлена. Не хотіла ні їсти, ні спати. Лежала і дивилася в стелю. І кожен подих — натужний, болючий, — розривав тіло та душу на шматки.

Не йдіть. Коли кохаєте — не йдіть. Не залишайте, коли вас просять. Прощайте. Боріться за своє. Не йдіть у надії, що за вами побіжать.

Один раз — можливо. Але усе завершується.

Я хотіла рвати на собі волосся, усвідомлюючи, що сама вчинила це з нами. Сама себе накручувала. Сама придумувала причини бути від нього подалі. Сама завдала нам так багато болю. Та я не мала сили. Канати, що обривались, завдавали нестерпного болю. Та їх було надто багато. Ті, що лишались, викачували з мене все, чим жила.

Не могла повірити, що не кохав. Але чому ж тоді? Та… інша?

Така тепла, сонячна. Невже він справді перестав бачити теплоту в моїх очах? Та як він міг?! А серце, серце моє, що тріпотіло пташечкою від найменшого його подиху на моїй шкірі, найлегшого дотику, найкоротшого погляду… Хіба він його не чув?

Не міг не чути.

Серце, яке б’ється від такої любові, може почути весь світ. Хіба ж Тарас не чув? Не чув, як воно б’ється, коли я побігла сходами донизу?

Він мав чути. Може, так і було.

Але за мною він не побіг. Бо…

Я широко розплющила очі. Минуло скільки днів? Два? Три?

Десь там, у його серці, яке любило мене, народжувалось іще щось. До неї. Тому не наздогнав.

Хотів іншу.

Я пригадала, як сказав мені колись, що я — наче ковток свіжої джерельної води.

Вочевидь, коли довго пити таку воду, захочеться чогось іншого. Хай не такого свіжого, хай не…

Нехай. Цього разу я пішла не тому, що не малював. І не тому, що розлюбив. Не через сотні інших неважливих дрібниць.

А тому, що кохати себе наполовину я не дозволю.

Розділ 6

Боліло. Боліло і ламало мене всередині. Довго-довго, і щодень не легшало. А наче було ще гірше.

Та я б не була собою, якби дозволила і далі лежати серед понищеної літератури та займатися самобичуванням. Одного ранку просто встала, прийняла душ, поприбирала У квартирі. Сльози перестали текти наче самі собою. Тільки в спальні ходила обережно, не піднімаючи голови на стіну над ліжком — аби не дивитись на лисяче око. Не мала сил.

І не вистачало поки духу його зняти. Так дивно було — висить на стіні картина, свідок мого щастя, багатьох-багатьох гарних днів, свідок усмішок і хвилювань. Висіла тоді, коли він був поряд. Малювалася ним з любов’ю.

А тепер його вже поряд немає, а світ довкола цього і не помітив. І картина, мабуть, також.

Довго рилась у речах, не знаючи, що хочу одягнути. Обрала, зрештою, чорні облягаючі джинси і легку синю блузку з глибоким вирізом. Знала, що маю в них дуже привабливий вигляд. Навіть підмалювалась — хоч іти наче нікуди й не хотілось.

Але, як виявилось, то спрацювала моя жіноча інтуїція, розрахована на те, аби хазяйка не опинилась у паскудному вигляді перед гостями. У двері подзвонили.

Побігла до них жвавою білочкою і якусь мить просто дивилась у вічко, не розуміючи, нащо до мене прийшов той… гм, хто прийшов. Станіслав. Друг Тараса.

Звідки він знає мою адресу?

Не дуже рада, я все ж відчинила, хоч думка проігнорувати нежданого гостя в голові промайнула.

— Привіт, Аню, — мовив Стас. Чи не вперше в житті я бачила, що йому ніяково. Раптом він — весь такий гарний, причесаний, заможненький, — видався мені просто хлопчаком. Невпевненим, юним. Я мимоволі пирхнула. Він аж підскочив.

— Якими шляхами?

— Я… дізнався, що ви з Тарасом… — Що в нього нова дівчина? Я теж нещодавно дізналась, — грубо урвала я хлопця.

— Ти… гарно виглядаєш. Я думав…

— Стасе, чесно скажу: я не плачу і самогубство скоювати не збираюся. Але і гостей зараз не дуже охоча приймати.

— Я розумію. Але все ж я прийшов, щоб запросити тебе на один… захід.

— Захід?

— Ну, пікнік. Завтра. Підемо разом?

— Боже, Стасе, ти що, збожеволів? Скільки часу пройшло, як ми з Тарасом… як він… я… ТА Я ДИВИТИСЯ НА ВАС УСІХ НЕ МОЖУ!!! — закричала на увесь під’їзд.

Я лише сподівалась, що він встиг відскочити перед тим, як двері мали вдарити його в ніс.

На щастя, Станіслав більше в двері не дзвонив і просто пішов собі. А я металась увесь день квартирою, як розлючена тигриця, не знаючи, що й думати.

Ввечері задзвонив стаціонарний телефон. Це було неймовірно дивно, адже я ніколи ним не користувалась і телефонувати до мене на цей номер могло дуже обмежене коло людей — батьки і брат. Зрештою я пригадала, що давно не заряджала мобілку, а значить, та лежить вимкнена… ну, десь лежить собі.

А телефонувала справді мама. Стурбовано запитала, чи все зі мною гаразд, потім трохи посварила за інший, вимкнений, телефон. Я не стала поки розповідати їй про Тараса — натомість чимшвидше перевела розмову в інше русло. Розпитала про брата, його успіхи в школі. У них усе було гаразд.

Від чогось спустошена, поклала слухавку — і раптом телефон озвався знову. Одразу ж. Мама забула про щось сказати?

— Мам…? — приклала я слухавку до вуха.

— Ти розбила моєму двоюрідному братові ніс своїми дверима, ти в курсі? — пролунав мені у вухо приємний низький голос. Я оторопіла, стиснувши слухавку пальцями так, що ті аж заніміли.

— Ти де взяв мій номер?.. — запитала тихо. Так, що сама на себе розізлилась.

— Ти запитуєш очевидні речі. В довіднику, звісно. Електронному, — в голосі Артура зазвучав смішок. — То ти йдеш завтра?

— Куди? — запитала я, нічого не розуміючи.

— Та на пікнік. Тебе запрошував Станіслав. Він це зробив для мене, я просто не мав сьогодні часу. Ходімо, буде багато людей, яких ти не знаєш. Все, як тобі зараз потрібно.

— Мені не потрібні люди. Ні зараз, ні взагалі.

— Неправда, — мовив він уперто.

— Не йду. Йому сказала, що не йду, і тобі повторюю! — загарчала я. — Облиште мене!!!

Кинула слухавку.

Наступного дня, ближче до полудня, коли я саме переривала порожній холодильник у пошуках чогось їстівного, знову озвався телефон.

— Я ж чекаю біля під’їзду. Ти ще довго? Годі там себе жаліти, спускайся, — скомандував Артур і сам поклав слухавку.

У мене було таке враження, наче я з’їхала з глузду. Підійшла до вікна і визирнула назовні.

Він справді чекав на мене. Увесь у чорному, обіпершись на мотоцикл.

Він їздить на мотоциклі!

Якусь мить я вагалась, а тоді пішла одягатись.

На противагу його вигляду, одягла усе біле — шорти, майку та кепку. Навіть губи підмалювала безбарвним блиском. Нечасто так одягалась, надаючи перевагу темним кольорам. Але сьогодні відчувала — так треба. Так хочеться.

Болить. Дійсно, болить. Але я голодна, а внизу мене чекає чоловік на байку, готовий відвезти мене туди, де, найпевніше, будуть вогнище, алкоголь і багато м’яса. Усе, що мені потрібно. А на людей я не зважатиму.

Я заборонила собі думати і просто вийшла з квартири.

— Ти схожа на сонячного зайчика, — мовив він усміхнувшись, коли я вийшла на вулицю.

— А ти — на придурка, — буркнула я. Артур засміявся. — Якщо полізеш до мене — покалічу, — попередила я, вмощуючись позаду нього і обвиваючи чоловіка руками. Цього разу я відчула просто тепло, що йшло від його мускулястого тіла, і ніяких іскор. Чи то вогонь лише розгорався, чи то згас у зародку.

Він косо на мене поглянув.

— Взаємно, зайченя.

У житті якось так очікується, що смуги йдуть по черзі, за пітьмою настає світло, за сплеском почуттів якийсь час має тривати спокій… і навпаки. Та в моєму житті все йшло вперемішку — навіть коли кохала, то боялась втратити, а коли втратила — покохала ще сильніше.

А коли не хотілось нікого бачити, з’явився Артур.

Того дня, вже майже вночі, після пікніка, що минув, як у тумані, він відвіз мене додому, а тоді зник на два місяці. За той час якось захистила диплом бакалавра і поступила на заочне в магістратуру — просто так, без бажання чи мети. Знайшла неподалік від дому притулок з покинутими тваринами і взяла чорне кошеня. В той самий час почала бачити дивні-предивні, чарівливі, подекуди жахливі сни, в яких опинялась то на безкрайніх просторах сірих земель, то — на березі нуртуючого моря. Прокидалась від того, як гулко калатало серце, і не могла зрозуміти, чому. І сідала писати.

Зазвичай казки. Трохи моторошні, але сповнені любові.

Я сумувала за Тарасом.

І не знаю, чому, але я страшно сумувала за Артуром. За хлопцем, якого бачила кілька разів у житті, і з яким мене нічого не пов’язувало.

Пізніше я дізналася, що він їздив до батьків, в Австрію, тому так довго був відсутній.

А коли повернувся, то одразу з аеропорту приїхав до мене.

Не знаю, може, якби не листопад, що от-от мав настати і не щемливе почуття безнадії, яке охоплювало мене тієї осені, коли все і скрізь нагадувало те, що втратила, я б його зігнорувала. Але мені було боляче на самоті, я не мала сили встати вранці і лягти ввечері. Попри те, що батько не був у захваті, я іноді працювала волонтером на різних заходах — концертах, форумах. Аби бодай якось розбавити кисіль, на який перетворювалось моє життя.

І тому, коли Артур з’явився в мене на порозі, я просто зробила те, чого він захотів — зібрала речі, взяла кота і переїхала до нього.

У дім, де дивним чином позникали всі Тарасові картини, крім тієї, що висіла в передпокої, і на яку я натрапляла щоразу, як заходила в квартиру. Картина, яку я не хотіла прибирати, але бачити яку було водночас і сумно, і десь аж нестерпно.

Він не займав картину, бо хотів, аби я зуміла побороти своє минуле. Він поважав мене і визнавав за рівну в багатьох питаннях — крім цього. Бо тут я виказала слабкість. Не просила його знімати картину і не наважувалась зробити це сама, але й не могла позбутись холоду та жару, що водночас оповивали серце, при вигляді власного обличчя — такого щасливого вві сні, розслабленого, гарного. З Артуром я була іншою — ще холоднішою, ще свавільнішою і незалежнішою, ніж раніше. Але я не йшла від нього, бо… нам було добре одне з одним. Він був розумним, освіченим і відмінним маніпулятором. Його шарм приваблював мене настільки, що іноді я переставала навіть бути настороженою. Часом я ставала розслабленою. Артур був цікавим та щедрим. Коли ми прозустрічались всього місяць, він подарував мені чорне спортивне «БМВ», і я прийняла подарунок. Просто тому, що авто мені сподобалось. Мала колись одне, теж недешеве — батько подарував невдовзі після купівлі квартири. Я защемила в ньому педаль газу і втопила автівку у Винниківському озері, дізнавшись, що то — стара машина Марини, і коханка просто віддала її мені. Та історія навчила мене не цінувати речі, що викликали огиду, хоч і дарували розкіш.

Я стала окрасою Артурового дому, ходила з ним на прийоми та різні заходи, а часом ми ганяли на байку, гуляли в парку чи на озері. Навесні подорожували Європою. Я була його красою, він — тим, хто не дав мені опустити руки, часом керував мною, а інколи і сам міг скоритись. Вдень він бував спокійним, іноді зовсім небалакучим. Вечорами — цікавим. Він не був невиліковним романтиком, але робив милі подарунки — просто, щоб мені було приємно. Вночі його спокій ставав несподіваною шаленою пристрастю. Він умів вразити і схвилювати.

Артур ніколи не розповідав мені про себе усе, я знала тільки, що значну частину свого життя він провів у Австрії, з батьками, а вищу освіту чомусь вирішив здобувати в Україні, де й керував частиною родинного бізнесу. Він мало розповідав про свою сім’ю: батьки — українці, колишні художники, тепер — бізнесмени. Двоє молодших братів та сестра. Станіслав — племінник його батька. Усе.

Тільки одне в наших стосунках було моєю слабкістю — та картина. Доки вона висіла в передпокої, я часто прокидалась ночами від того, що мені сниться Тарас. Але з часом ці сни минали — натомість у них з’являвся Артур. Він не знімав картину, бо хотів, аби я була вільною. І я ставала такою, та водночас завдяки йому почувалась захищеною. Минали місяці, знову прийшло літо, за ним — осінь. Здавалось — минуло. Перейшло.

Я зняла картину і обернула її до стіни.

А наступного дня Артур влаштував великий прийом. Просто так, без приводу.

Але я знала — це для мене.

Я випила багато шампанського і була весела та розкута, як ніколи. Танцювала і, здається, перебалакала з половиною гостей. Напевне, багато з них здивувались, почувши, що завжди дещо відсторонена і трохи зверхня дівчина їхнього ділового партнера, спонсора чи просто покровителя, уміє так сміятись. Я була одягнена в легку шовкову сукню чорного кольору з глибоким декольте і вирізом на спині. Та сукня спурхувала м’якими лискучими хвильками, коли я робила найменший крок чи оберталась. Мені було легко і добре.

Аж тут я побачила, як до «зали з картинами», як я називала перший поверх, заходять двоє. Він і вона, під руку.

Тарас з тією дівчиною, яку я вперше побачила на його полотнах у день, коли ми розійшлися. Майже рік тому. Та хай коли то було — а в пам’яті її лице лишилось настільки чітким, мовби ми спілкувались роками.

Біль, відчай… страх. Усе давно полишене повернулось в одну мить. Я стиснула келих з шампанським так, що він хіба дивом не розлетівся на друзки.

Не знаю, чи чекав Артур десь обіч, чи випадково опинився поруч в цю мить. Напевне, чекав. Бо ж усі гості були тут за його запрошенням.

Він підійшов та зупинився — поряд і трошки позаду. Я спиною відчувала, як він стоїть поруч, а його дихання лоскотало мені шию і ліве плече.

— Я йду, — мовила я тихо, не спромігшись більше щось придумати. Його рука стиснула моє ліве передпліччя — ніжно, але водночас сильно.

— Нікуди ти не йдеш. Чи ти думала, картини буде достатньо, зайченя?

Я дивилась на Тараса — той поки не бачив нас, він привітався з кимось, кого знав, і вони стояли балакаючи. Дівчина поряд з ним нагадувала польову квітку — не така гарна, щоб вразити в саме серце, але мила і… проста. Саме так. Ніяких тобі пристрасті та загадок. Одягнена в квітчасту сукню до колін. Серйозно? З нею він точно не дряпав автівок. І, тим не менш, вони разом вже більше ніж рік. Довше, ніж була з ним я.

— Одне твоє слово — і я зроблю з ним будь-що. Або з нею. Або з обома. Тільки, щоб ти більше не прокидалася вночі, видихаючи його ім’я. Я хочу, аби з твоїх уст злітало лише моє.

— Я не хочу нічого з ним робити. Чи з нею. Хочу забратися звідси.

— Такого варіанту в цьому домі не передбачено. Доки ти тут, ти зобов’язана збороти свій страх. Він робить тебе слабачкою. Слабачки мене не цікавлять.

— Доки я тут? — я обернулась до нього. Відчувала, що видаюсь, мабуть, білою, як смерть, та ще й в ореолі чорного волосся і в чорній сукні. Та такої темряви, як в його очах, не було в моєму образі й близько. Я взагалі не бачила його зіниць. Раніше якось не надавала цьому аж такого великого значення, та в цю мить раптом відчула страх. Все довкола зблякло — гості, музика, картини, яскраві кольори. Звук долітав до моїх вух повільно, тягуче. Лишились тільки ці чорні-пречорні очі.

Інша б злякалась і пішла. Але я б не була собою, якби не зробила навпаки. Бо страх змінився стійким, пристрасним відчуттям спротиву. Артурові, який вважає, що може мною керувати. Тарасові, який закохав мене в себе, а сам не зумів покохати цілком. Спротиву собі за те, що так довго страждала, чекала, бідкалася. За те, що коротку казку проміняла на золоту клітку, в якій дверцята відчинені, а відлітати не хотілося.

Та клітка не була домом Артура. Та клітка була моїм серцем.

— Ти можеш піти, якщо не готова робити так, як слід. І страждатимеш до кінця життя. Або…

— Хіба нам не слід привітати гостей? — спитала я холодно, урвавши його монолог.

Артур якусь мить дивився мені у вічі, а тоді раптом смикнув до себе з такою силою, що мало не порвав й без того вже відверту сукню, та вп’явся мені в губи поцілунком.

Коли відпустив, я відчула на губах кров — він мене вкусив.

Витерла її рукою і засміялась. Зауважила довкола здивовані погляди. Та було байдуже.

— Ходімо, королево! Привітаємо.

Обійнявши за талією однією рукою, Артур повів мене в інший бік зали.

Я просто уявила собі, якими ми видались Тарасові та його подружці. Обоє з чорним волоссям, у чорному одязі.

Я — з почервонілими губами, не від помади — від поцілунку з болем. Високі, горді. Разом. Як двоє круків чи темних вовків.

Хоч, як я часто згадувала, Артур любив, коли я одягала біле. Я часом здавалась і носила білі штани і кофтинки, але ніколи — сукні. Боялась стати схожою на наречену.

Насправді, як це не було б важко визнати, навіть опинившись в іншому світі, я визнала, що в той момент не хотіла йти від Артура не лише тому, що боялась лишитись боягузкою, а й тому, що просто хотіла й надалі бути з ним. Чим би не були мої почуття до нього, — коханням? прив’язаністю? любов’ю до сили? — та вони робили мене сильнішою і вільнішою за найщиріше кохання до Тараса.

І останнє слід було приглушити остаточно. Чи бодай спробувати.

Мені здавалось, я не хочу помсти. Та разом з тим щось темне і густе закручувалось довкола серця, не даючи забути, що моє щастя було зруйноване, а кохання — знехтуване.

— А ось і наш чудовий художник, — мовив приязно Артур. Тарас обернувся до нас з усмішкою. Його дівчина — також. Я прикипіла до них поглядом.

Вона тримала його попід руку. Невисока, з ластовинням.

Боже…

Я перестала дихати.

— Привіт, Артуре, — мовив Тарас за мить оговтавшись. Я відчула, як Артур легенько і ніжно водить пальцями в мене по талії. Він був дуже розслабленим і, може, намагався передати це відчуття й мені. — Привіт… Анно.

— Радий тебе бачити! Точніше, вас обох.

Чоловік потисли одне одному руки.

— Ем… це — Маргарита, моя дівчина, — представив русявку Тарас, явно намагаючись триматись незворушно.

Я ледве стрималась, аби не пирхнути. Маргарита? Марго? Справді? Та для неї найкращий варіант — це якась Полінка, Василинка чи Іринка. Але точно не Маргарита.

— Можете називати мене Маргариткою, — мовила лагідно дівчина, протягаючи руку Артурові. Він нахилився і, взявши її долоньку у вільну руку, легенько її поцілував. А тоді стиснув іншою рукою мою талію — значно сильніше, ніж до того, аби привести до тями. Я мало не зойкнула.

— Анна, — мовила я цілком спокійно. Дотик руки дівчини до моєї простягнутої долоні був подібний до розпеченої сталі.

— Маргаритка, — знову повторила вона. А тоді додала: — У тебе неймовірні очі, Анно.

Я не встигла відповісти, та й не дуже хотіла. Мені кортіло піти геть, але я стримувалась — та не знала, що робити. Тим часом з іншого боку зали, де квартет щось тихо награвав, почулась голосніша музика — а значить, були охочі потанцювати. Повз нас пройшов офіціант, один з тих, яких Артур наймав на час прийомів, — і я взяла з таці келих.

— Чи не хоче квітка-Маргаритка потанцювати? Думаю, це слід зробити, аби розслабитись у цьому колі набундючених багатіїв, — запитав Артур спокійним, м’яким голосом, простягаючи руку дівчині. Не знаю, хто більше насторожився — я чи Тарас. Але тільки не Маргарита. Вона поглянула на Тараса — о ні, вона справді чекає на його схвалення?.. Хлопець усміхнувся, і Артур з Маргариткою зникли в юрбі.

Якусь мить ми мовчали. Я пила шампанське і дивилась будь-куди, аби не на Тараса.

— Ти стала ще вродливіша, ніж була. Якщо таке можливо.

Я поглянула на нього. Тарас дивився на мене — трохи — сумно. Трохи — захоплено. Як на чудову річ, яка колись була твоєю, але ти продав її іншому, бо не було за що жити.

— А ти не змінився. Так само, як і Маргарита, — вимовила правду.

— Я сумував, — несподівано сказав Тарас. Я примружилась і засміялась.

— О, ти сумував? Я знаю, як ти сумував, бачила вже за тиждень, біля твого під’їзду. Думаю, поцілунки Маргаритки дуже швидко тебе заспокоїли. А взагалі, знаєш, а я… А я не сумувала. Я просто помирала.

Допила шампанське і, поставивши келих просто на підлогу, розвернулась і пішла на балкон.

Не знаю, чому там було пусто — в залі ж бо товклось повно людей, було навіть жарко. Але подихати повітрям саме в цю мить вийшла тільки я.

І Тарас — за мною.

Я різко розвернулась і штовхнула його в груди рукою. Він зупинився.

— Перестань за мною бігати! Як же ти мене дістав! Чому ти взагалі сюди прийшов?

— Артур запросив. І, до слова, я чув, що ви разом, але якось аж не вірив. Стас якось прохопився… Та я… Хотів сам переконатись.

— Переконався?

Я дихала так швидко, що аж у грудях було боляче. Я втратила усю свою незворушність. Здавалося б, чому? Ми ж не бачились так багато часу, ми зустрічаємось з іншими людьми, і кожен з нас по-своєму щасливий. Я б хотіла протриматись незворушною, бути схожою на Артура, я б хотіла бути схожою на себе… поряд з ним.

Але вистачило кількох хвилин без мого хлопця, в присутності Тараса, як я знову стала такою, як була раніше… Не коханою, ні. І не щасливою.

Просто я стала знову відчувати і не мала змоги ті почуття сховати. Напевне, я надто часто чекала цієї зустрічі та уявляла її, аби тепер зробити і сказати все так, як планувала. Плани полетіли в тартарари.

— І чому це ти не міг повірити, що ми з Артуром разом?!

— Бо я добре знаю тебе, і достатньо — його. Ти не така, як ті жінки, які зазвичай супроводжують чоловіків, схожих на Артура.

— Супроводжують? Я що тобі, собака якась? Чи продаюсь? Ми живемо разом уже більш ніж півроку, і, повір мені, що з ним я, може, не така зашкалююче-ясно-щаслива, як з тобою, але принаймні не знаю відчуття страху, наче я можу його втратити будь-якої миті, коли у нього настрій зміниться!

— ЦЕ ТЕБЕ Я ВТРАЧАВ, КОЛИ У ТЕБЕ НАСТРІЙ МІНЯВСЯ! — крикнув Тарас так голосно, що я аж підскочила. — Це ти щоразу від мене втікала!!!

— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ ВІД МЕНЕ?! — я закричала не менш пронизливо.

Він підійшов впритул. Ми важко дихали і дивились одне на одного, а найбезглуздіше те, що я була на високих шпильках, а відтак навіть вища за нього.

— Ти щаслива тут, Аню?

— Тут я Анна. І так, я щаслива. Я не хочу більше бачити тебе, бо коли бачу, то серце моє розривається на шматки.

— А якщо б ми все вернули?.. — запитав тихо. Він тремтів. А я думала, думала, думала… чому він раніше… не…

— Немає чого вертати. Сонце вже сіло. Потяг поїхав. Ту-ту-у-у-у… І, до того ж, як же Маргаритка?

Він відступив від мене на півкроку.

— Тільки не кажи, що готовий тут же кинути її і вернутись до мене. Бо ти розіб’єш її серце. А воно чистіше і за твоє, і за моє. І я тебе після такого не прийму. Занадто ти вже розкидаєшся дівчатами, друже. Зустрів її — мене розлюбив. Побачив знов мене — розлюбив у мить її. Знайди, може, третю, і спробуй заново, бо то якесь замкнуте коло. Що за ідіотизм? Вернути все? Чому ж увесь рік не вертав?

— Я знав, що ти… ти… ти з ним. Пробач мене.

Він вперше сказав щось дуже тихо відтоді, як ми вибігли на балкон.

Я відступила на крок. Шокувало те, як мало нам знадобилось часу після розлуки, аби одразу ж поринути в таку розмову. Видавалось божевіллям, що Тараса прорвало на таку відвертість. І мене. Треба було стати каменем…

— Пробач, прошу. Я думав, що з тобою все минуло. Наші останні тижні… були важкими. Я збрехав. Я цілувався з нею, ще коли був з тобою. Але лише цілувався… я…

Його безладне лопотіння раптом мене заспокоїло. Так, я все ще любила цього хлопця. Та знала, що не хочу більше його бачити. Хотіла закінчити все тут і зараз. Це занадто велика мука — аби він і далі був у моєму житті, хай навіть у думках і переживаннях, а не насправді. Це дійсно робить мене слабкою.

— Знаєш, у колі, де я виросла, модно заводити коханців. Ну, з ними не лише цілуються, сам знаєш. І, може, якби ви навіть не лише цілувались, навіть якби ти щось до неї відчував, але сказав про це мені прямо, а не так, що я вся вимучилась і потім ще й знайшла ті полотна… Я більше не хочу з тобою бути. Я не пробачаю тебе і впевнена, що й ти мені не пробачиш всього, бо і я винна багато в чому. Просто не хочу більше тебе бачити.

Я розвернулась і пішла б, але він схопив мене за руку.

Поглянула на нього. Тарас стояв, на диво, серйозний. Емоції минули. Ми прощались.

— Чому ти не схопив мене за руку тоді, коли я вибігала з майстерні?

— Бо я… не знав, чого хотів тоді.

— А тепер знаєш?

— Ні. Але знаю точно, чого не хочу.

— Ти…

Я не встигла договорити, як він, стрімко шарпнувши мене за руку, за яку тримав, притиснув до перил, за якими починалося провалля вечірнього міста, і поцілував.

Не так, як раніше. Не так, як колись. Не ніжно, так, наче цілував скульптуру, чи якесь неземне творіння. Він вкусив мене — в ту саму губу, що вже кривавила. І це мені сподобалось. Ловив мене руками, не даючи втекти, проникаючи пальцями у виріз на спині і притискаючи до себе. І — байдуже на всіх. На людей, що були за високими вікнами і, найпевніше, чудово нас бачили. На рік, що минув. На його дівчину і мого хлопця.

Я відчувала, що зараз заплачу. Від любові чи — щастя. Або від горя. Цілувала його у відповідь… і відчувала десь глибоко в серці чи мозку, що це вже — не те. І не так.

— …не хочу відпустити тебе просто так… — видихнув мені на вухо, на мить відірвавшись від губів. І в цю коротку секунду, коли він відхилився, я побачила за склом єдиного, хто нас справді помітив — Артура. Він стояв з келихом шампанського в руці.

І посміхався. Сухо. З палаючим поглядом.

Це видалось мені диким.

Ненормальним. Нестерпним.

Поцілунки Тараса стали гірші від укусів.

Не можна так.

Я відштовхнула хлопця від себе. Він поглянув на мене — і я вдарила його в обличчя. Кулаком, вперше. Так сильно, що Тарас мало не впав, а я — заледве не зламала руку.

Скрикнула від болю, притискаючи кулак до грудей, і тут вже помітила, як далеко в залі, за вікнами, біля самого входу майнуло квітчасте плаття і русява маківка.

— Біжи за нею, біжи!!! — закричала я так голосно, що, схоже, навіть музика перестала грати за вікнами. Більшість людей в залі тепер дивились на нас.

— Ні, — мовив Тарас випрямившись. — Не треба. Їй буде краще без…

— ЯКЕ Ж ТИ СЦИКЛО!!! — гаркнула я, відштовхнула його з дороги і помчалась залою поміж здивованих, зловтішних, різних-різних облич. У коридор, звідти — до ліфта. Бігла за дівчиною колишнього хлопця, бо, як виявилось, той узагалі не вмів нікого втримувати біля себе. Не вмів любити.

Бігла за нею, бо за мною не побігли.

І вже тоді, хоч і не була ще наділена жодними надзвичайними здібностями, я відчувала, що насувається біда. Я маю її наздогнати… Наздогнати…

НАЗДОГНАТИ МАРГАРИТКУ!

Я саме вибігла у вестибюль, коли вона вилетіла за парадні двері. Бідна, бідна Маргаритка… Прийшла в гості до хлопця колишньої дівчини свого хлопця… Боже, як заплутано… яке заплутане життя… прийшла і одразу ж пізнала зраду. І гру, в яку її втягнули, а я погодилась своїм «Хіба нам не слід привітати гостей?»…

Машина збила її саме тоді, як я вибігла з будинку і була ^в тридцяти метрах позаду. Вона ще озирнулась на мій крик… і все. Кров.

І я заверещала. Кричала так, що, напевне, почули в іншому світі. Бігла до неї, кричала, горланила, волала… Обіймала її, нерухому. Белькотіла щось неясне, коли приїхали медики і забрали дівчину в квітчастій сукні, що почервоніла від крові.

А потім був період у моєму житті, який називається «провал». Я майже нічого б не могла про нього розповісти. Напевне, я не настільки стійка і холодна, якою мене вважали інші, вважала я сама. Приходили люди — мама, тато, брат, поліцейські, інші люди, яких я не знала, запитували про щось, говорили заспокійливі слова, розпитували про той вечір. Я знала, що фактично ніхто не винен у тому, що сталося, адже Маргарита вибігла на проїжджу частину сама, без примусу, з неуважності. Її ніхто не штовхав, не примушував. Те, що сталось, було нещасним випадком.

А ще… вона не померла. Впала в кому і мала переламані руки та ноги, пошкоджений хребет, роздроблене плече. Лікарі збирали її тіло докупи, по шматочкам, методично, година за годиною. І дівчина не померла, хоча й живою її назвати достеменно ніхто б не наважився. Батьки сиділи біля її ліжка, не лишаючи й на хвилину. Там був і Тарас — я про це знала. Розповів Артур. Тарасова вина була не меншою, а, мабуть, більшою за мою. І він її не лишав.

Чи надовго? Я не знала, та запитувати не хотіла. Я не хотіла його бачити, і не хотіла з ним говорити. Я перейшла межу між коханням та ненавистю і втрапила тією дорогою в найтемнішу з темнот. Так, як я ненавиділа себе, ніхто не міг мене ненавидіти.

Я й далі жила в Артура, бо не хотіла більше нікуди йти. Не хотіла вертатися в свою квартиру. Боялась, що там, прокинувшись від жаху і спогаду про дівчину під колесами машини, уб’ю себе.

А навіть тоді, коли відчай наповнив мою душу по вінця, я не хотіла помирати.

Тому лишалася з Артуром ще деякий час. Не дозволяла йому себе торкатися, ми навіть майже не розмовляли. Та й я ні з ким не хотіла розмовляти, чесно кажучи.

А десь через місяць після аварії Артур поклав переді мною на стіл платіжну картку.

Я підняла на нього погляд.

— Що це?

— Мільйон гривень. Пін-код — твоя дата народження. Документи, що додаються до картки, — у вестибюлі, на комоді. Я знаю, що ти зараз трохи у прострації, але все ж вирішив тобі сказати. Лікарі вмовляють батьків Маргарити відключити дівчину від апаратів, бо це обходиться дорого, а шансів на вихід дівчини з коми практично немає. Якщо хочеш, можеш віддати цю картку їм.

Я заніміла. Зважаючи на все, що сталось, і на те, що Артур заплатив чималі гроші структурам, аби поліцейські до нас не чіплялись, і щоб наші імена не світились у ЗМІ, я не думала, що його хвилює, власне, Маргаритка.

— Навіщо це тобі?

— Це потрібно тобі. А ти — мені.

Щось защеміло в мене у грудях. Він ніколи подібного не робив і так мені нічого не говорив.

Я встала з-за столу і пригорнулась до нього. Вперше з того вечора не відчула до нього відрази. Тільки вдячність і спокій. І раптово — любов.

Майже як у нормальної пари.

Артур зарився обличчям мені у волосся і якусь мить так ми й стояли. Потім він поцілував мене в чоло, що видалось якимось аж братським жестом.

— Я чекатиму тебе, зайченя. Я кохаю тебе.

Я не змогла нічого сказати, тільки кивнула. Він вийшов з кімнати.

Якби ж він знав тоді, як довго йому доведеться терпіти те чекання. Може, й не говорив би такого.

Я віддала гроші батькам Маргарита, хоч вони, мабуть, і не знали, хто я. Тараса там не було, на щастя, тож я вийшла з лікарні без зайвих розмов.

Ішла вулицею і відчувала, як важкий тягар наче на коротку мить перестав тиснути мені на плечі, хоч і не зник. Зате якась та тиша, що повсякчас супроводжувала мене останніми тижнями, те відчуження, яке не дозволяло бачити світ довкола, поменшали. До вух увірвались звуки — голоси людей, шум автівок, сміх дітей. Стояв теплий жовтневий день.

І тут я почула дзвін. Обернулась. Дзвонили в церкві неподалік — був ще ранній ранок неділі, люди йшли на службу. Пішла і я.

Просто пішла. Я добре не знала навіть, як молитись, бо робила це хіба в дитинстві з бабусею. Мої батьки вважали себе християнами, але точно не ревними. Ми бували в церкві хіба на Великдень. Я й сповідалась усього один раз — перед першим причастям.

І так страшенно захотіла зробити це зараз, сьогодні, що не боялась навіть навчитись молитов. Я більше узагалі не боялась.

Я йшла до церкви, а потім майже бігла.

Та коли вже була десь на середині вулиці та вже бачила такі потрібні мені куполи, коли звук дзвонів відбивався у голові співом когось високого і натхненного, раптом сталося те, чого не буває в жовтні — гримнув грім і вдарила блискавиця.

І втрапила прямісінько в мене.

Оповила жаром і світлом.

А тоді я розплющила очі. І побачила зорі. І відчула біль.

І опинилася в іншому світі, ставши Стожаром. Та найменш з-поміж усіх заслуговуючи на це.

Прозріла. Безіменний палець на лівій руці раптом запік. Я поглянула на нього — нізвідки, сяючи холодним світлом, обпікаючи шкіру, на пальці з’явився срібний перстеник з невеликим ромбоподібним рубіном.

Я б зарилась пальцями у сніг, аби полегшити біль. Але не могла — на руці все ще сидів чорний орел і незмигно за мною спостерігав. Кров з-під його кігтів, з моєї руки, крапала на сніг.

Серце боліло сильніше за руку.

І водночас з тим, як перстень з’явився в мене на пальці, я відчула, як у лісі неподалік хтось стоїть. Двоє. Чорні згустки енергії, непроникні, потужні, сильні. Стоять і дивляться на мене. Вичікують. Спостерігають.

— Виходьте, — мовила я хрипко, але досить голосно. — Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось повіє вітер — і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула.

І вони вийшли з-за дерев. Обоє в чорному, і з душами, сповненими пристрасті, болю, навіть… любові. І пітьми, великої пітьми.

Чоловік, як дві краплі води схожий на Артура.

І жінка — схожа на мене. Лишень блакитноока.