Стожар

Розділ 1. Ханна

Першим, що я відчула, був запах вогнища. Хвойні голочки потріскували в багатті, і коли на шляху гарячих язиків траплялась промерзла гілочка, тріскотіння лунало гучніше.

Не розплющуючи очей, ледь ворухнула руками — їх міцно зв’язали і поклали мені ж на коліна. Ноги — також у полоні. Плащ з мене зняли, але холодно не було — вочевидь, я не тільки біля вогню, а й не надворі. Проте долівкою віяв протяг — значить, вихід неподалік. Повз тріскотіння вогнища до слуху добирався й інший шум — води. Неподалік нуртує велика водойма. Ріка з порогами чи навіть водоспадом.

Крім звуків природи, інших до мене не долинало. Де Всевлад? Я тут одна? І хіба немає вартових?

Повільно і обережно розплющила очі. Дивилась на свої коліна.

— Я знаю, що ти прийшла до тями. Не варто це приховувати, — долинув до мене тихий, скрадливий голос.

Я підвела голову ледь зітхнувши. Скроні дивно стискало.

Навпроти мене горів вогонь. За ним сиділо аж четверо людей — дивовижно, що я не почула їхнє дихання. Може, мене вдарили по голові, хоч вона й не болить.

До мене звертався чоловік років сорока з білявим волоссям і короткою бородою, заплетеною в косичку. Він уважно вивчав мене ледь примруженими очима бурштинового кольору. Був гарним і дужим, одягненим у шкіряні чоботи, штани та куртку. Сидів, спершись на стіну печери, в якій ми перебували, витягнувши одну ногу вперед, а іншу підтягнувши до себе. В руках крутив… дарвенхардську стрілу.

Я на мить прикувала до неї погляд. А тоді все ж примусила себе оглянути інших людей по той бік вогнища.

Неподалік від чоловіка сидів юнак, схожий на бородатого. Можливо, син того, хто говорив, або це просто так видавалось. Волосся хлопця було довшим і мало ледь темніший відтінок, а риси обличчя видавались м’якшими. І очі він мав тепліші, хоча й сірі. Втім, коли дивився на мене, погляд його не виражав душевності. Радше — настороженість.

Він пригортав до себе мою сплячу копію, загорнуту в сірий хутряний плащ. Стожар міцно спала, однією рукою вчепившись у комір сорочки білявого. Зараз вона виглядала ще беззахиснішою, ніж тоді на галявині.

Трохи віддалік, ближче до повороту, за яким, видається, і був вихід з невеликого скелястого укриття, стояла дівчина. Вона була одягнена в білу шкіряну куртку, що я зустрічала нечасто, такі самі штани і чоботи. Яскраво контрастував з одягом незнайомки чорнющий колір її довгого волосся, заплетеного в косу, що сягала нижче пояса. Почувши голос бородатого, дівчина поглянула на мене — і я на мить наче відчула, як обличчям ковзнуло щось холодне і гостре. А тоді відчуття зникло і юнка несподівано спохмурніла.

— Де мій напарник? — спитала я. Голос прозвучав хрипко і дуже тихо. Говорити було трохи важко — горло наче стискало так само, як і скроні.

— Я тут, — пролунав зовсім поруч голос Всевлада. Дарвенхардка, називається! Розглядаючи ворогів, не додумалась поглянути ліворуч, аби побачити друга. Всевлад сидів, як і я, міцно зв’язаний, у метрі від мене. Ледь рухав носками чобіт, гріючи їх біля вогню. Погляд його був спокійним, ушкоджень наче не було. Я видихнула з полегшенням.

— З тобою все гаразд? — спитав Всевлад, уважно мене оглядаючи. Йому також полегшало від того, що я прийшла до тями.

Наші голоси розбудили дівчину, що до того горнулась до білявого юнака. Розгублено заморгавши, вона послабила хватку на його комірі і ледь усміхнулась. Той усміхнувся у відповідь.

— Ви мене приспали? — спитала вона так само хрипко, як і я. Сіла рівно, пригладила волосся, і поглянула на мене та Всевлада. Але зверталась вона не до нас.

— Довелося. Сонний порошок розпорошується за вітром, вкриваючи велику площу. Хотіли обсипати цих двох, а втрапили й на тебе, — мовила брюнетка з довгою косою, підійшла і присіла поруч зі Стожаром. Легенько торкнулась її щоки, зазирнула в очі: — Як ти почуваєшся? Ти була не при собі, коли вибігла з Павутиння. До смерті налякала Либідь.

Стожар залилась рум’янцем:

— Минуло, не переймайся.

— Я давно такого не бачив. Навіть вдихнувши сонного порошку, ти ще якийсь час намагався з ним боротись, — сказав раптом чоловік з бородою, дивлячись на Всевлада. Ледь нахилив голову набік і нагадав цим рухом хижачку-рись. — Напав…

— А я давно не бачив, аби хтось ловив дарвенхардську стрілу перед своїм оком, — мовив, криво всміхнувшись, Всевлад. Я відчула злість — то мене порошок одразу ж з ніг звалив, а його — ні?!

— Я ріс у Дикім краю. Ваша школа порівняно з моєю — початкова, — прорік зверхньо бородатий, чим викликав посмішки в своїх товаришів. Всевлад ледь пирхнув.

— Що двоє дарвенхардців забули за межею Циркути? — спитав білявий юнак.

Ні я, ні Всевлад відповідати не поспішали.

— Я можу їх розговорити, — промовила раптом дівчина в білому. Я поглянула на неї — і, трясця, таки відчула, що вона зможе це зробити. Було щось в ній… нелюдське. Таке, чого я ще не зустрічала.

Коли я дивилась на неї, нутро моє протестувало проти такої компанії.

— Не треба! — заперечила та, що була схожа на мене, як дві краплі води. — Ще ні, Златодаро.

Я думала, Златодара протестуватиме. (І що це за ім’я таке гарне у стервозної особи?) Але вона покірно схилила голову і трошки відступила.

— Як скажеш.

— Ти б і мене часом так слухалась, — мовив з усмішкою найстарший чоловік. Златодара смикнула підборіддя вгору.

— На відміну від тебе, Анна ніколи не наказує. Врахуй це…

— Тебе звуть Анна? — спитала я, перебиваючи Златодару. Стожар уважно поглянула на мене і кивнула.

— Мене — Ханна, — просто сказала я. Не те, щоб мені хотілося з ними говорити, але дівчина з обличчям, схожим на моє, була єдиним шансом на те, що ми зі Всевладом можемо лишитись живими.

Я не могла звільнитись. Вони повитягали всі мої ножі з рукавів і халяв, я це відчувала. І зв’язував мене, мабуть, найстарший — добротно, примотавши пальці один до одного, а руки — до тулуба. Мотузок не пошкодували.

— Ти ж розумієш, Ханно, що тільки завдяки вашій з Анною дивній схожості і тому, що ваші імена — насправді одне, просто в різних формах, — ви з напарником ще живі? — спитав бородатий.

— Я розумію те, що ви навіть не ризикнули напасти відкрито, використавши шахрайський порошок, — фиркнула я.

— О, — чоловік усміхнувся, скосивши погляд на Анну, — у неї ще й твій характер.

— Неправда, — мовила та хмурячись. — Златодаро, ти ж теж бачиш?

— Що саме? — насторожилась та.

— Пітьму, — уточнила Анна.

Златодара придивилась до мене.

— Я бачу наче кокон довкола них, та й усе. Нічого розгледіти не можу. Дивина.

Я відчула, який погляд кинув на Златодару Всевлад, і зрозуміла, що ми подумали про одне й те саме.

Два Стожара?

— А ти можеш? — спитав Анну юнак.

— Щось… Уривки чогось є. Але вони справді захищені чимось. Гадаю, це пов’язано з тим, що обоє — дарвенхардці. Вони або ж зачаровані, абощо, — мовила Анна, а тоді підвелась і, обійшовши вогнище, присіла перед нами зі Всевладом.

Спершу дивилась мені у вічі, а тоді — значно довше — Всевладові. Вона виглядала геть, як я. Тільки слабша.

Щось вкололо мене в грудях. Мені не подобалось, що вони знаходяться так близько.

— Стожаре, не треба тобі до них… — почав був юнак, та старший зупинив його помахом руки.

— Не заважай їй. Інакше доведеться їх допитувати. Бачиш, Златодара не може розгледіти їхнє єство.

Це не була погроза, просто констатація факту. Але, знаходячись перед собою з різними очима, я б краще пішла на тортури. Бо до болю звикла з дитинства… а тут… я не знала, чого чекати.

Я ледь відсунулась, але ніхто не звернув на це уваги. Анна продовжувала дивитись на Всевлада, а той — спокійно — на неї.

— Ти захищений більше. Тут погляду замало. Щось на твоєму тілі…

Дівчина нахилилась вперед, простягла руки — і трохи закотила рукави Всевладової сорочки догори.

І мені перехопило подих. Я ж не бачила його без довгих рукавів, що приховували зап’ястя, вже дуже давно. Ще зі Сколісу.

Тоді він… тоді його руки були чистими. А тепер передпліччя вкривали кутасті завершення татуювань. Я вже бачила такі. Вони зникали під сорочкою, і, я знала, переплітались його грудьми, ключицями та спиною, розходячись на лопатках, мов чорні крила із символами замість пір’їн.

— Я зазирну в твою голову. І в серце, — прошепотіла Анна, нахиляючись ще ближче до Всевлада і заносячи тонкі пальчики над його жилавими руками. Її очі були неймовірно чаруючими в напівтемряві. Всевладові на мить перехопило подих.

— Спробуй. Якщо не боїшся страшного болю, — так само прошепотів він.

У мене обертом пішла голова. Я не знала, що шокувало мене більше — що Всевлад так просто дозволить їй торкнутись себе, чи що він… що він…

Що він — Спадкоємець?

Я не знала, що злякало мене більше. Її сила чи його мовчанка про своє призначення.

Руки Анни опустились на зап’ястя Всевлада.

І — загорілись.