Стожар

Пролог

Якась така дурна була, що не йняла віри багатьом людям. Наприклад, Ільясові, коли той казав, що чим більше в людині добра — тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Сумнівалась. А потім побачила на власні очі.

Випускні іспити для бажаючих потрапити в Дарвенхард стали змаганням поміж нами. Я стала горем для своїх суперників. На що здатна людина, в якій ненависть і жаль випалили геть усі гарні почуття? Напевне, з кожною жариною в ній просто згорає те саме людське, необхідне для душі.

Часом я прокидалась від хрускоту кісток, які переламала. І тепер зовсім не бачила у снах рідних мені людей. Я і на яву перестала їх бачити — припинила спілкуватись геть з усіма друзями. Останні місяці у Сколісі я провела в новій марі — просто не помічала тих, хто раніше був такою важливою частиною мого світу. Купави, Світика, Адама, Ламії та інших. Мені стало байдуже, з ким я встаю в пару під час двобою — я майже не знала поразок. Тобто до дня випуску я не зазнавала їх узагалі. Мої колишні друзі, люди, з якими я просто спілкувалась раніше, навіть помічники дарвенхардців — я почала помічати це з часом — остерігалися мене, а то й побоювалися. Я ж не боялась нічого, ні дарвенхардців, ні навіть директора Маїни. Напевне, вона раділа. Я ставала тою, ким вона хотіла мене бачити. Може, вона дійсно бачила в мені щось від себе, та насправді глибоко помилялась. Я знала, що попри жорстокість та силу, Маїна є ще й властолюбною та марнославною. Вона обожнювала бути при владі, хай навіть і в одній-єдиній школі. Тому вона була такою холодною і зверхньою. Я ж зреклась друзів не тому, що вважала себе кращою. Просто далі наші шляхи розходяться. От і все. Вони стануть сервусами, відслужать на благо Циркути десять років та заживуть спокійним життям. Я ж… шукатиму щось геть інше. Помсту? Можливо. Радше силу. А знайти її буде неможливо, спілкуючись з тими, хто не здатен відстояти своє. З тими, хто, як і я, відпустив Вишену, закрив очі на дії лицеміра Бразда, і робить таке щодня, щохвилини, щомиті свого існування. Байдужі, мляві, дарма, що фізично сильні та, якби захотіли, дужі духом. Я не хотіла більше до них. Я хотіла краще потрапити в саму пітьму, в найгірші місця, що є на землі, аби не залишатися з ними. Стати гіршою, та не стояти на місці, не схиляти голову, лижучи черевики тих, хто народився з правом бути володарем, а не виборов його. Хай я буду їхньою слугою до кінця життя, бо цього не змінити. Нехай. Можливо, тоді вони навчаться боятись своїх слуг.

Бразд та Всевлад покинули школу ще до того, як я відновила тренування. Із жодним із них я більше не розмовляла і не дивилась в їхній бік.

Я згадаю про Бразда тоді, коли стану сильнішою — рівнею йому. Тоді я зможу його убити.

А поки… поки йтиму в найтемнішу з темнот.

Розділ 1

Сколіс був жариною у вогнищі, яке чекало мене на тому шляху, який я обрала. Бо Дарвенхард перетворював на зло не лише добро, що жевріло в людині, яка його обрала, він кришив кістки, сушив органи, робив з людини прах, кидав у вогонь, аби ми могли відродитись уже іншими.

Тут не було класичних іспитів, на які, я гадаю, багато хто чекав. Вступали до Дарвенхарду ті, хто зумів пройти шлях, який приведе нас до школи. Кожному з нас дали зброю — ніж, меч, лук та сагайдак зі стрілами. І наказали йти крізь густий ліс, що перемежовувався глибокими урвищами, ріками та скелями. І все б нічого, навіть дикі звірі, — якби серед усього цього ще й люди не вбивали тих, кого хотіли випередити. Без примусу. Просто, щоб прийти першим і самому не стати жертвою. Чим менше супротивників — тим безпечніший шлях.

Те дійство, та рубка, що була спричинена задля нічого, навіть мене не залишила байдужою. Як звір, скрадалася лісом, оминаючи відкриту місцевість, від найменшого шелесту здригаючись, вслухаючись у кожен порух вітру, вдихаючи запахи лісу та намагаючись серед них вирізнити щось, притаманне людям чи небезпечним звірам. Видивлялась сліди серед листя, стараючись своїх не лишати — йшла корінням, де траплялось густо переплетене, іноді вилазила на дерева і сиділа там від кількох хвилин до кількох годин — коли здавалось, що щось запідозрила. Дитиною я росла поряд з лісом, а тому почувалась у ньому комфортніше та віднаходила шлях швидше і легше за тих, хто зростав в іншій місцевості. Першого дня інтуїція мене не підводила чотири рази — і піді мною, між листям гілок, на які я залізла, проходили постаті в такому самому, як і я, чорному одязі з білими пов’язками на передпліччях. Інші, які хотіли пройти дорогу. Троє хлопців і одна дівчина. Усі йшли сторожко і тихо, але все ж недостатньо, бо я почула їх заздалегідь. Тримала під прицілом стріли, сидячи на гілці високо вгорі, доки не втрачала з виду. Але жодного разу не вистрілила — зареклась, іще не ставши дарвенхардкою, стріляти в тих, хто мене навіть не бачить. Це було б не те що неправильно — просто нечесно. Про те, що йде бій, мають знати обоє його учасників, інакше це буде просто холоднокровне вбивство, а до цього я ще готовою не була.

Останній з таких випадків стався надвечір. Я просиділа десь із півгодини на дереві після того, як високий білявий хлопець зник у лісі. Нахилилась, аби обтрусити штани від світлих залишків кори — і завдяки цьому залишилась живою. Стріла міцно застрягла в стовбурі якраз там, де до того була моя голова.

Я мерщій схопила лук і сагайдак, які до того приперла до дерева та, притиснувши їх до себе, покотом заховалась у найближчих кущах. Доки катулялась, за мною в землю встромилися ще дві стріли.

Ривок! Присіла, поклала стрілу на тятиву, кинула оком, в який бік вказує оперення на останній, якою мене атакували, — і вистрілила туди ж, намагаючись бути абсолютно точною. Щось зашурхотіло поміж деревами — і стихло. Утік — не влучила, але сполохала. Сутінки, що вже почали панувати, заважали роздивитись бодай щось, крім стовбурів найближчих дерев.

Я глибоко вдихнула і роззирнулась. Позаду мене було дерево, а за ним, якщо добре придивитись, починався якийсь спуск. Куди він вів, і чи було там полого, чи не дуже, я не знала, та залишатися на одному місці не видавалось перспективним. Ким би не був мій невидимий ворог, він має значну перевагу — знає моє точне місце розташування.

Тож я, вчепившись міцно руками в зброю, швиденько поповзла до спуску. Створювала забагато шуму, але зупинятися вже було пізно. Страшенно заважав меч, що висів у піхвах на поясі. Кров билась у скронях.

Спуск був крутий. Я мало не полетіла вниз головою, але вчасно сахнулась назад і з’їхала на спині. Якийсь дрючок, що стирчав із землі, зачепився мені за штани і роздер їх якраз під коліном. Судячи з гострого болю, роздер він не тільки тканину, але часу про це думати не було. Опинившись у ярі, на відкритій, по суті, місцині, я різко звелась і розвернулась, цілячись із лука. Руки почали тремтіти, дихання збилось. Я уявила, як за це мене б’є по спині один з близнюків, і все припинилось.

Кущі, які поросли довкола яру, якийсь час залишались нерухомими. Та я не вірила, що встигну втекти. Лишалось цілитись і сподіватись на удачу.

Секунда, дві… Спурхнула десь позаду мене пташина, та я не дозволила собі відволіктись. Звісно, і там хтось може бути. Але де ворог точно є, так це там, звідки я скотилась. Скронею потекла краплина поту.

Тиша. Тиша. Тиш…

Маленький потічок сповз з-під одного з кущів. Стріла злетіла з тятиви легко, пружно.

— Ай!

Хтось упав там, за кущами. Влучила!

Не чекаючи, я розвернулась і побігла яром так швидко, як могла. Зупинилась, певне, за годину, коли знову глибоко занурилась у густі зарослі. Як білка, видерлася стовбуром одного з дерев, і зачаїлась, діставшись зовсім близько до вершини. Дерево хиталось, але було цілком безпечно. Чисте темно-синє небо над головою не віщувало бурі, а значить, втримаюсь і тут, аби не зісковзнути. Втім, тут мені пощастило — стовбур мав у собі неглибоке дупло, невелике, але достатнього діаметра, аби моя спина і голова опинились у відносному захистку. Сама не вчулась, як задрімала.

Прокинулась від того, що яскраве світло било мені просто у вічі, а ліва нога нестерпно боліла. Ледь продерши очі, я мимоволі застогнала, затуляючи долонями обличчя. Спочатку злякалась, що то вже полудень, а значить, інші учасники давно мене обігнали. Але ні — небесне світило щойно зійшло. Просто дерево, на яке я видерлась, було високим, і ще й росло на пагорбі, чого я вчора не зауважила, отож східна частина лісу була просто в мене перед очима. Я завмерла.

Пейзаж був воістину прекрасним. Стояла пізня весна, і все буяло. Зелене море, з ліва й направо без межі та краю, колихалось м’якими хвилями. Птахи щебетали так голосно, що я не могла наслухатись. Тиждень тому я вийшла зі Сколісу. Де рік за роком найпрекраснішим, що я бачила, був захід сонця, видимий з вікон, і постійна скеляста пустка. А тут… Світанок. Прекрасний, дзвінкий, свіжий. Я вдихнула на повні груди і відчула, що хочеться сміятись. Але не могла собі цього дозволити — якщо хочу вижити, уста мої мусять залишатися німими.

Втім, мене аж пересмикнуло від болю, коли поворухнула лівою ногою. Вона не хотіла згинатись. Стиснувши зуби, я нахилилась і поглянула на коліно ближче. Гілка під ним вкрилась засохлою кров’ю — добре, отже, кровотечі вже немає, а це означає, що то і не рана зовсім, а радше подряпина, просто в дуже паскудному місці, якраз на згині. Я торкнулась ділянки під коліном пальцями — і намацала довгий свіжий рубець. Порядок. Головне, щоб не потрапила якась зараза, але і це можна виправити. Зараз у лісі повно лікарських рослин, можна бодай розтерти якусь із них та прикласти до ранки, щоб лікувала. А ще треба знайти щось поїсти. Може, вполювати? Але приготувати не вдасться — за запахом чи димом мене обов’язково знайдуть. Спершу пошукаю ягоди та горіхи. А втім… якщо голод геть долатиме, і сире м’ясо згодиться на якийсь час.

Взявши ніж, я відрізала шматок сорочки і перев’язала коліно, досить міцно його стягнувши. Якщо кров знову потече, не вистачає ще, аби такі сліди когось до мене привели.

Потягнувшись, я вже зібралась злазити, як щось на сході знову привернуло мою увагу. Я примружилась і поглянула уважніше. Ліс тягнувся безкрайньо зліва направо, але на самому сході… туди, куди я від початку прямувала… щось блискотіло. Море. До нього — день або трохи більше шляху.

Фінал. Там, де море, найвпертіших і найхолоднокровніших чекатиме винагорода. Дарвенхард.

Я не могла повірити, що ця школа може знаходитись у такому прекрасному місці. Почекати б у цьому лісі, коли всі побіжать вперед, і податись, куди очі бачать…

Труснувши головою, почала важкий спуск донизу, з ногою, яку намагалась зайвий раз не згинати і не навантажувати, уся обвішана зброєю, як віслюк.

Другого дня мені щастило більше. Хоча, з якого боку глянути. Я оминула трьох незнайомців у чорному, не наступила на чотирьох змій, натрапила аж на два струмки, де вдосталь напилась (бурдюками для запасу води нас ніхто не забезпечив), та промила ранку під коліном. А ще назбирала потрібної трави і приклала до неї, що обіцяло гарний початок.

Двічі на мене напали — і двічі невдало. Перший хлопець вискочив на мене з-за дерева з мечем, який виявився повільнішим за мою стрілу. Не знаю, яким дивом я зберігала таку ясність розуму та зосередженість, але вони врятували мені життя. Я прострелила нападнику стопу і зникла далі в лісі, знаючи, що він навряд зуміє одразу ж мене переслідувати. Втім, хлопець голосно кричав від болю, чого нас роками учила не робити Маїна. Гадаю, його одразу ж почув ще хтось. Навряд чи він добереться до фінішу.

Другого разу на мене знову напали зі стрілами, але не так продумано. Дівчисько сиділо на дереві і думало, що цього для переваги досить. Втім, стріляла вона досить добре — її стріла черкнула мені плече, лишивши червоний слід, навіть не подряпину, прорвавши сорочку.

А моя стріла… моя стріла збила її з дерева, як грушку. Я влучила просто в груди. Тіло в чорному зісковзнуло з гілки і гепнулось додолу.

Мені перехопило подих. Стояла, так і не опустивши лук, і дивилась на першу свою жертву. Убивця.

Задля захисту, звісно. Але убивця. На тренуваннях, хай і найболючіших, навіть коли я ламала кістки своїм опонентам, все було не так. Не так, як тепер. Її рана не загоїться.

Спершу я хотіла просто побігти далі. Може, так і варто було зробити. Але ноги не послухались. Я простояла ще кілька хвилин, а тоді пересилила себе і підійшла до дівчини. В неї було довге руде волосся, що різко і болюче нагадало мені Вишену. Я здригнулась. Та невидющі очі були сірими, а обличчя — несимпатичним. Я вчинила зло, але не слід уявляти, наче я вбила свою подругу. Вишена зараз десь у Бактрії, а цю дівчину я ніколи раніше не бачила.

Я нахилилась і опустила їй повіки, чого раніше ще не робила. Вони, певна річ, були ще теплими.

У грудях щось захололо. Іще сильніше, ніж раніше.

Я пішла далі.

За якийсь час пощастило натрапити на кущ їстівних ягід та відкопати кілька поживних корінців. Ні голоду, ні смаку чомусь не відчувалось. Їла інстинктивно, бо так було треба, щоб не знесиліти.

Ночувала знову на дереві. Не спала, а радше перебувала в якомусь маренні, де була крайка лісу та море за ним, а потім з’являлись ще й хвилі рудого волосся. Суцільне божевілля. Цього разу з дуплом мені не пощастило — а тому я мало не зірвалась униз від несподіванки, коли десь під ранок просто піді мною хтось закричав. Якась дівчина.

Я вчепилась у гілку, на якій сиділа, так міцно, як могла. Але крик внизу раптом обірвався, а тоді почулись швидкі кроки, що віддалялись. У темряві внизу геть нічого не можна було розгледіти. Ще й небо позатягали хмари. Значно похолоднішало. Хоча про наше харчування дарвенхардці і не потурбувались, та куртками забезпечили доволі добротними. Вдень у такій куртці, накинутій поверх сорочки, та ще в штанах із цупкої тканини і високих чоботах було жаркувато, але за поганої днини — в самий раз.

Закутавшись і вчепившись у дерево мертвою хваткою, я просиділа так до ранку, більше не стуливши очей.

Перед світанком, коли почало розвиднюватись, наважилася сповзти донизу. Там побачила тіло якоїсь чорнявки, що лежало обличчям донизу. Цій вже не допоможеш, а перевертати її, аби перевірити, чи заплющені в покійниці очі, я не наважилась. Руки затремтіли при самій думці про це.

В її руці був закривавлений меч, а темні блискучі сліди на листі вели на схід. Схоже, вона все ж намагалася захиститись, і — непогано.

Я пішла далі. В повітрі щось змінилось. Якийсь інший запах. Нова свіжість. Щось солоне і таке… хвилююче.

Я ніколи раніше не бачила моря. Навіть великих озер чи рік не бачила. Плавати вміла гарно — завдяки урокам у Сколісі.

А якщо нам скажуть ще й море переплисти?

Та ні, це вже дурня…

У цей день почувалася розсіянішою і слабкішою, ніж у минулі дні. Наступила на змію — якби не груба шкіра, з якої був пошитий чобіт, гадина вчепилась би зубами мені в ногу. Я мерщій відтяла їй голову. Придивилась: отруйна.

Голова почала боліти від фізичного та нервового виснаження.

Брела далі. Зривала поодинокі їстівні ягідки, що траплялись дорогою, і закидала до рота. Потроху починала відчувати смак.

Людина до всього звикає.

Сонце піднялось майже до зеніту, а я так нікого й не зустріла. Чи то всі один одного поперебивали, чи лишились найобережніші.

Тіло свербіло — від нервування я пітніла, а помитись не було можливості. Хотілося скупатися. Зняти жорсткий остогидлий чорний одяг і вбратися у щось зручне. Ранка під коліном нила, і просто вже осточортіла. Руки, шия і обличчя вкрились брудом і дрібними подряпинами від гілочок. Очі щипало. Шия затекла, чоботи понатирали стопи.

Пригадала, як колись у дитинстві гуляла з товаришами з Далекого у лісі і набридливі реп’яхи чіплялись у поділ сукенки. Зривала їх тоді і дратувалась. Була дуже нетерплячою.

А тепер терпляча. І давно сукенок не вдягала. Востаннє — як від’їжджала з дому в п’ятнадцять. А нині самостійно йду довгим шляхом, убиваю, намагаюсь вижити. Як звірюка.

Потрусила головою. Геть такі думки!

Як колись відчувала полегшення, зірвавши з плаття останній реп’ях, так несподівано відчула попуст, побачивши, що дерева попереду рідшають.

Пришвидшила крок. Тоді побігла.

Вчепившись руками у стовбур одного з дерев, завмерла, коли досягла узлісся. Не могла надихатись, не могла надивитись.

Попереду, скільки сягало око, простягалась велика вода. Хвилі набігали на берег, сильні, стрімкі. Хмари на небі були темні, вітер від моря поривами зривався у бік узбережжя, вдаряючи в лице солоним запахом. І хоча до моря було ще метрів п’ятсот, я вже відчувала бризки на обличчі. Не треба бути експертом, аби усвідомити: починається шторм!

Треба поспішати.

Роззирнулась.

Праворуч від мене, далеко, десь у кілометрі, тяглась через воду від берега довга смуга. Я спершу не могла зрозуміти, що то, але потім допетрала.

Дорога. Довга кам’яна дорога. Чи довгий міст? Прослідкувала, куди він веде.

А вів той дивний міст до острова, що лежав десь за два кілометри від берега. Острів був великий, безлісий, кам’янистий. І на ньому здіймалась високими гострими вежами в небо чорна фортеця з височезним муром.

Дарвенхард.

Розділ 2

Не наважуючись висунутися з лісу, я бігла між деревами в бік мосту, тримаючись якомога ближче до узбережжя. Де й сили взялись! Аж у легенях полегшало. Мета, ось вона, мета!

Навіть коліно перестало непокоїти.

Втім, набута за останні роки обережність все ж далась взнаки, коли я підбігла до того місця за деревами, яке було на достатній відстані від мосту, щоб усе добре розглядіти. Я зупинилась, а тоді ретельно оглянула ліс позаду — наче чисто. Тоді я подивилась на міст — і насторожилась. Ним хтось рухався. Від берега до Дарвенхарду. Якісь люди — поодинці, одні були вже майже біля школи, інші — далі.

Такі, як я. Вступники.

Може, поплисти морем?

Але те наче змовилось зі школою, аби завдати новачкам якомога більше труднощів, — хвилі здіймалися вище і вище, оповиваючи берег, розбивались об каміння, що стирчало з води біля узбережжя, та починали вже вихлюпуватись на міст, що був дуже широким, метрів двадцять — але кам’яним, а від того слизьким через воду і небезпечним для бігунів. А ще — він не мав навіть найменшого поруччя. А негода робила його єдиним шляхом до школи. Хоча чому я вирішила, що існує якийсь інший? Хтозна, що там, під водою?

Я вирішила трошки почекати і віддихатись. Зараз на мості десь десять людей. Обов’язково будуть й інші. Не хотілось би ще когось вбити на останньому рубежі. Тож потрібно, аби бігун попереду мене, і той, що буде позаду, знаходились на достатній відстані.

Я схилилась, заспокоюючись і відновлюючи дихання.

Раптом хтось вибіг з лісу метрів за п’ятдесят правіше від мене — я аж підскочила від несподіванки. Якийсь хлопчисько.

Чудово. Тепер треба трохи почекати, як він буде на мості, і почати перебігати кам’янистий пляж, який проліг між лісом та водою. Півкілометра, перш ніж досягну мосту, я буду як на долоні. Там треба буде обернутись і перевірити, чи біжить хтось слідом. Якщо ні — можна буде трошки перепочити. Якщо так — то є шанс втратити своє життя. Не факт, що той, хто мчатиметься слідом, так само не захоче убивати, як я.

А щоб швидко бігти, мені треба стати легшою.

Подумавши, я відщепнула ремінь, на якому висів меч, та залишила його на землі. Так само позбулась куртки. Коли бігтиму, буде жарко, а вона, як намокне від бризок води, стане геть важкою, холодною і вогкою. Непотрібний баласт.

Лук і стріли лишила, почепивши на спину тятивою та ремінцем — навскіс тулуба. Як і зазвичай.

Ніж, що висів у мене на ремінці на стегні я запхала у чобіт. А ремінець кинула у купу з курткою та мечем.

Поглянула на міст — хлопчина, який нещодавно вибіг з лісу, якраз його досягнув. Озирнувся, як планувала і я, на мить зупинився, щоб віддихатись, і побіг далі.

І я побігла. Чимдуж, намагаючись якомога швидше відбігти від лісу, звідки може прилетіти чиясь стріла.

Я дісталася мосту і з полегшенням пригальмувала. Ну ось, задихалась! А раніше така відстань була на один зуб… Усе це — перевтома і голод, а ще попередня пробіжка…

Майже з усмішкою озирнулась і побачила недалеко від лісу двох хлопців.

Дуже схожих між собою. Двійнята. А значить, вони разом. За двісті метрів позаду. Дужчі, вищі за мене, міцніші… і небезпечніші.

Вони бігли, як видавалось, посміхаючись. Мені.

Я зірвалася з місця й одразу ж мало не впала на мокрому камінні. Вилаялась і чимдуж помчала далі.

Милосердя, як виявляється, карається. Якби не боялась знову забруднити руки кров’ю, полетіла б одразу за тим хлопцем, що попереду, і, в разі потреби, застрелила б. А так ні… чекала… пропускала…

Біг, біг, біг… Серце вистрибує з легень, у вухах — шум. Шум прибою, хвиль — чи то страх шепоче? У голові виринула давно призабута пісенька, яку співали, як страшилку, бешкетники в селах, лякаючи молодших дітей:

Я загарчала, намагаючись позбутись дурнуватих слів у голові.

Дурнуватих? А що, як мене зараз уб’ють, і я справді блукатиму іншим світом без мети і щастя?

— Я МАЮ МЕТУ! — закричала я собі. Лише собі. І вітер відніс мої слова разом із сильною хвилею, яка накрила мене з головою, примусивши трохи пригальмувати. Я озирнулась — переслідувачі не наздоганяли, але і не відставали. Може, вони не хочуть мене вбивати?

Але надія — зведена сестра наївності, як сказала колись Маїна.

І рідна мати дурості.

Що ж, зараз я була з нею цілком згідна, і перевіряти ті слова на своїй шкурі не збиралась.

Бігла так швидко, як могла. Чверть шляху, третина, половина…

Ще трохи, он вони — ворота, а перед ними — опущений розвідний міст…

Хлопчина переді мною саме прошмигнув ним до подвір’я школи.

Порятунок… близько…

З кожним хрипким видихом я все ж надіялась. Надіялась… надіялась…

Розвідний міст… близько… П’ятдесят метрів… сорок… тридцять… двадцять…

— А-А-А-А-А-А-А-А-А!

Так голосно я не кричала відтоді, коли Дана зламала мені руку. Навіть з Браздом собі такого крику не дозволяла. Сповненого болю, відчаю, якогось нелюдського, ненормального, божевільного розчарування!!!

Не знаю, чого було більше в тому воланні — болю чи злості на той клятий, несправедливий світ!

Стріла влучила мені в праву гомілку. Я впала. За два метри від розвідного мосту. І десь за п’ятнадцять — від брами. Встигла побачити, що за нею скупчились люди. Новачки, які вже не змагались, і просто чекали, хто ж іще прибіжить, і дарвенхардці. Кілька десятків.

І жоден з них мені не допоможе. Вони — тільки глядачі. Я ще не на території школи, зараз мене уб’ють, а їм буде байдуже. Скинуть у море.

Це усвідомлення раптом неймовірно сильно прояснило мій мозок.

Настільки, що я буквально відчула, як до мене добігають кривдники. Брати, яким зовсім необов’язково було в мене стріляти. Вони зробили це для задоволення. Аби показати себе перед величезною кількістю людей.

У мить болючого розуміння пізнався дивний спокій. За кілька секунд до того, як мене б наздогнала цілковита розправа, я різко крутнулась, вислизнувши з-під ще однієї стріли. Треба. Треба рухатись. І залишатися спокійною.

Що мені втрачати? Життя?

Чого варте життя убивці?

Біжи, убивце, біжи.

Я вже пропала. Але навіть пропасти можна красиво.

Висмикнула з ноги стрілу. Підвелась. Здавалось, навіть хвилі на мить перестали шуміти.

Стоять, двоє. Якісь аж радісні.

Садисти прокляті!

— Ого, а ти красива. Навіть коли брудна, — присвиснув один з них. Обоє засміялись.

— Вас двоє. Дайте мені тридцять секунд — і ми будемо на рівних.

Я не впізнала свого голосу. Чужий, якийсь аж надривний. Як у божевільної.

Їхній сміх став ще гучнішим.

— Маєш сорок, — мовив один з братів, який тримав у руках лук і стрілу на тятиві. Отже, стріляв він. Почав рахувати:

— Один, два, три…

Я випрямилась, а тоді почала розщіпати пасок на штанах. Близнюки округлили очі, але відлік продовжувався.

— …дев’ять, десять…

Нахилилась, стягнула паском праву ногу вище рани, під коліном.

— …двадцять, двадцять один, двадцять два…

Дістала з чобота ніж і відрізала зайвий шмат паска.

Повільно випросталась.

— …двадцять дев’ять… трид…

Він не встиг договорити. Я метнула ніж, який тримала в руці. Стрімко, сильно. Точно. Просто йому в горло.

Вчепившись у рукоятку, з-під якої потоком ринула кров, парубок, захлинаючись і божевільно витріщивши очі, зробив кілька кроків назад і впав з мосту в воду.

— ТИ!!! — озирнувся на мене інший, що перед тим безсило слідкував за братом.

— Я. Не. Просила. Більше. Часу, — мовила я, тримаючи його на прицілі. Миті, на яку той відволікся, вистачило, аби я змогла дістати з-за спини лук і покласти на тятиву стрілу. Говорила тремтячим від люті голосом, наголошуючи на кожному слові. — Всього тридцять секунд. Не знав, що не треба жаліти людину, яку зробив своїм ворогом?

Він потягнувся за ножем, але я вистрелила йому в руку.

— Це за підступність. Вам не обов’язково було в мене стріляти.

Я не знала, чому раптом стала такою красномовною. Але відчувала лють. Справжню, чисту. То не був праведний гнів, а — відверте бажання помсти.

То було бажання убити того, хто хотів убити мене.

Він закричав від болю.

— Я б дала тобі шанс зайти першим. І ми б обоє вчились у цій школі. Та я не дозволю людині, яка хотіла мене вбити, спати зі мною під одним дахом.

Я вистрілила знову. І цього разу остаточно.

Його тіло не впало у воду, а лишилось лежати перед розвідним мостом. Я поглянула в той бік, звідки прийшла, — на мості, не б’ючись між собою, а мовчки спостерігаючи, стояло аж шестеро. Вони не наважувались підійти близько.

Зробила крок у бік брами, вставши на розвідний міст зраненою ногою.

Було боляче, але я мусила. Мене ще в першій школі навчили, що треба йти, коли зранений, коли болить, коли нічого не хочеться.

Біжи, убивце, біжи.

Розділ З

Я поворушила пальцями на правій нозі. Чим ще славляться дарвенхардці, попри уміння убивати, — так це майстерністю лікувати. Чим там намастив мою ногу лікар, я достеменно не знала, бо навіть Ільяс не посвячував нас у такі секрети, та рана не боліла, не кровоточила і, здається, одразу ж почала загоюватись під шаром бинтів.

— Ти гарно стріляєш.

Я поглянула на того, хто говорив. Хлопець. Високий, худорлявий, з білявим волоссям, що після трьох днів боротьби за виживання нагадувало радше гніздо, та довгим гострим носом. Його блакитні очі дивились на мене уважно і, здається, весело.

Серйозно? Йому весело?

— Бачив виставу перед мостом? — сухо спитала я.

— Ні, я, на жаль, прибіг на кілька годин пізніше. Одна скажена дівка зарядила мені стрілою просто над коліном, — він трохи підвівся з койки, на якій сидів, і покрутився переді мною, демонструючи ліву ногу, туго обмотану бинтом від коліна до стегна. Все виглядало досить смішно, бо лікар не зняв з нього штани, а відрізав одну зі штанин, аби мати змогу дістатись до рани. З-під бинтів виглядала худа волохата нога.

А швидко він дійшов, ще й поранений! Не знаю, чи була б на таке здатна.

— Ти… це ти в мене стріляв тоді?

— Я.

Я пригадала невидимого супротивника в сутінках, в якого поцілила радше завдяки удачі.

— Ти теж стріляєш… непогано, — визнала ламаним голосом. Все не могла розговоритися. — Козел.

Хлопець засміявся. Його сміх пролунав у лазареті так дивно і неприродно, що дехто аж озирнувся. А довкола дійсно було чимало людей — кожного, хто добирався до школи живим, відсилали сюди, чи приносили. Мене притягли на ношах як пані. Пройшовши крізь браму, я зупинилась і не могла зрушити з місця. Впала б — але мені не дозволили цього зробити. Зловили попідруки, занесли до лазарету, підлікували і лишили на койці відпочивати, принісши води. Від такої турботи мене коробило. Втім, більше мене не займали, бо троє лікарів, що опікувались цим місцем, і без того мали багато роботи — саме в той день більшість дісталась до школи. Двоє-троє на годину. Часом — більше. І всіх лікували.

— Як тебе звуть, дикунко?

— Відвали, — буркнула я, і повернулась на інший бік. Спілкуватись не хотілось.

Учні доходили до школи ще майже тиждень. Останніми виявились ті, хто просто перечекав основний потік і вибрався з лісу майже неушкодженим, але страшенно голодним.

З майже півтисячі дійшла менше ніж половина.

Я пробула в лазареті три дні, моя рана майже цілком загоїлась. Це було чудом з чудес. При всій вправності Ільяса я не могла пригадати, аби хтось у Сколісі так швидко одужував після подібних уражень. І вже згодом я усвідомила — справа не тільки в лікарях. Просто для метеїв, хай навіть майбутніх сервусів, белати не давали таких якісних ліків, як для дарвенхардців.

За кожним з тих, хто вижив дорогою до школи, приходив окремий дарвенхардець. До того часу ніхто з новачків не покидав великого приміщення з холодними кам’яними стінами і високою стелею. На койках, яких, як не дивно, вистачало усім, відпочивали після дороги десятки хлопців і дівчат. Тих, хто прийшов раніше і був без сильних ушкоджень, уже забрали, тож з ними я не зустрілась. А багато хто лишився, як я, на кілька днів.

Нам нічого не пояснювали, а розмовляли хіба лікарі — та й то у справах. Не було ні привітальних промов, ні чогось подібного. Тричі на день приносили у великих баняках і роздавали голодній молоді їжу. В коридори виходити було суворо заборонено. Втім, був і плюс — душ з гарячою водою та туалети, до яких можна було втрапити через двері з самого лазарету.

Хоч як мені боліло, та на другий день перебування в Дарвенхарді я зрозуміла, що не можу більше бути вкрита кіркою бруду, крові та поту, і, взявши в одного з лікарів милиці та рушник, пішла до ванної. Там вкрай обережно знявши сорочку та стягнувши штани і нижню білизну так низько, як дозволяла перебинтована і страшенно ниюча нога, помилася просто в раковині. Тут було з два десятки душових, і я заздрила тим, хто мав змогу в них залізти. Мені ж лишалась широка кам’яна раковина, вода в якій текла тільки холодна. Але, якщо чесно, після усього пережитого, прохолода мене лякала вже чи не найменше.

Моє волосся трохи врятувало те, що воно під час мандрівки було заплетене в косу, а тому не дуже заплуталось. Проте часу, аби вимити з нього грудки землі та гілочки, пішло чимало.

Помившись, я вперше за останні дні відчула себе живою. Усе, що сталося — те сталося, і мертвих, бодай вдень, я лишила мертвими. Знала, що вони приходитимуть уночі, але так мені і треба.

Я й у Сколісі не була говіркою, а тут — тим паче не збиралась. На відміну від багатьох інших.

Лікарняна палата гула від безлічі голосів. Хлопці та дівчата знайомились, розмовляли, загравали одне з одним. Я намагалась їх зрозуміти, і якась частина мого єства була на це здатна. Людська природа потребує спілкування… Але ж хіба ми не перекреслили в собі людське, убиваючи інших задля того, щоб потрапити в це місце?..

До слова, ніхто особливо не намагався розговорити мене, хіба білявий хлопчина на ім’я Гал, якого я підстрелила в лісі. Він доволі швидко знайшов спільну мову з іншими нашими сусідами, і періодично щось мені казав чи підморгував, хоч я й не відповідала. Це викликало в нього сміх та інтерес, а в мене — глибоке роздратування.

Я мовчала, але слухала. Визначала в юрбі сміливіших, зухваліших… оптимістичніших.

По Гала прийшли за два дні — невисока коренаста жінка середнього віку. Він життєрадісно помахав мені на прощання, і дехто довкола засміявся. Я пирхнула.

Але коли хлопчина пішов, несподівано відчула себе самотньою. Хоч він і намагався раніше мене убити, та за час, проведений на сусідніх койках, я перестала відчувати до Гала ворожість.

— Підйом, лучнице, — мовив хтось наді мною на світанку третього дня. Голос був тихим, але власним. Я повільно розплющила очі, і мимоволі знову замружилась — сонце, що саме встало, заливало палату яскравим промінням. У цьому промінні, поряд з моєю постіллю, стояв високий чоловік. Трохи за сорок, з коротким каштановим волоссям, сивими скронями та світло-карими очима. Ніс — прямий, губи — тонкі. Високе чоло і гострі вилиці. Одягнений він був у чоботи до колін, шкіряні штани та полотняну сорочку — все, звісно ж, чорне. Сорочка мала довгі рукави, та я помітила, як з-під них видніються кутасті елементи татуювань на обох руках. За спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Дарвенхардці що, ніколи їх не знімають?

Я сіла, стиснувши зуби, аби не зойкнути. Ліки, які дали мені вчора ввечері, перестали діяти, і нога, що хоч і вже загоювалась, почала сильно боліти. Але чоловік дивився на мене незворушно і без краплі співчуття, а тому я не хотіла проявляти слабкість.

— Бери милиці, якщо тобі важко йти, і ходімо.

Спершу я хотіла спробувати пошкутильгати, але вчасно схаменулась — не вистачало ще впасти. Взяла милиці.

Ми вийшли з лазарету і пішли коридорами. Крило було західним, а галереї тут мали багато вікон, які виходили на той ліс, яким новачки прийшли до Дарвенхарду. До узбережжя вела вже знайома мені дорога — її було добре видно внизу, так само, як і берег. Сьогодні море було спокійним, і хвилі м’яко накочували на пісок. Вони були золотистими.

У мене в голові аж паморочилось від солоного повітря. Це було прекрасно.

Сивуватий чоловік нічого не говорив, а просто неспішно простував трохи попереду мене. Дорогою нам траплялись інші дарвенхардці, чоловіки та жінки. Усі — зі знаменитими дарвенхардськими луками на спинах. Я мимоволі пригадала шипи, які приховують ці луки, і як один з них свого часу був близько від моїх очей — в перший день мого навчання в Сколісі.

Дарвенхард був величезним. Ми навіть не покинули, наскільки я ще орієнтувалась у просторі, західної сторони замку, тільки піднялись на три поверхи вище. Мені було вкрай важко іти сходами — але я мусила. Піднімалась так довго, що, здавалось, уже настає вечір. Проте мій супроводжуючий не спішив і нічого не говорив, хоч і не допомагав, тож це трохи заспокоювало. Зрештою я впоралась.

Не усі коридори тут мали вікна, як і слід було очікувати. Один з них мав багато однакових дверей, куди й привів мене мовчазний чоловік. Він відчинив переді мною одні з них.

Там виявилась невелика кімната з маленьким вікном, одним ліжком та стільцем. На столі лежало кресало та стояла свічка, а на стільці — невелика миска. На підвіконні — залізний глек, мабуть, з водою. На ліжку було акуратно складено дві купки — одна з постіллю та рушником, інша — з моїм новим одягом. Зверху на ній лежали невеликі ножиці та гребінь. Більше в кімнаті нічого не було, кам’яну підлогу не встеляв навіть благенький килимок. Ставні на вікні були відчинені, але я припустила, що від холоду вони не надто захищають.

Келія.

— Як тебе звуть? — запитав мене чоловік, вперше заговоривши відтоді, як ми пішли з лазарету. Голос він мав приємний і низький. Чимось нагадав мені Ільясів, хоч і не мав того виразного, привабливого акценту, що був у сколіського лікаря.

— Ханна, — мовила я хрипко, але голосно. Він кивнув.

— Це буде твоя кімната, Ханно. Ким ти була до того, як потрапила в цю школу?

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями, — відповіла я, спершу засумнівавшись. Але як іще захистити інформацію про своє минуле? Чоловік якусь мить дивився на мене та нічого не говорив, і я вже, було, злякалась, що сказала щось не те, і за самовпевненість мене покарають.

Але ні.

— Правильно, Ханно. І хоч ти ще не дарвенхардка, але так відповідатимеш будь-кому, хто запитає. Моє ім’я — Ярий, і я буду твоїм наставником у Дарвенхарді. Кожен учень тут має свого вчителя, і якщо хтось інший і дасть тобі якийсь урок, то тільки якщо цього захочу я. У Дарвенхарді є правила, які ти вивчиш пізніше. Зараз головне, аби ти засвоїла: за старанність тебе чекатиме винагорода і продовження навчання в школі. За недбалість — покарання, за серйозний проступок — суворіша кара. За три серйозні порушення тебе чекає виключення. Зрозуміло?

— Так…

— Називай мене вчителем.

— Так, вчителю.

— От і добре. Я даю тобі тиждень на одужання, цього часу буде достатньо. Ти маєш самостійно ходити в лазарет по ліки для ноги, оскільки ночуватимеш тепер тут. Я пришлю одного зі старших учнів, аби він ознайомив тебе з усім навколо. За тиждень зустрічаємось у західній тренувальній залі на четвертому поверсі. Усе ясно?

— Так, вчителю.

— Одужуй, Ханно, — мовив він, і поки я думала, чи варто дякувати за побажання, вийшов.

Розділ 4

— Бачиш того чоловіка з рудою, майже сивою бородою? Це мій вчитель, його звуть Камерій. Він строгий, але доволі справедливий.

Оскільки вчителі та учні в Дарвенхарді їли одночасно і в одному залі з шістьма довгими столами, то знайти серед кількох сотень одягнених у чорне чоловіків і жінок саме того, на якого вказувала Мелана, виявилось непросто.

— Я не бачу, — визнала я трохи роздратовано.

— Другий стіл від нас, сидить чотирнадцятим від входу, обличчям до нас, — уточнила дівчина. Це роздратувало мене ще більше, але я постаралась це приховати. Хвилини за дві нарешті розгледіла Камерія. Він був старшим за мого вчителя і мав років шістдесят. І його борода та волосся до плечей вже були майже цілком сивими.

— Знайшла, — мовила радісно.

— Це важко, але ти маєш навчитися швидко знаходити свого вчителя серед усіх інших.

— А чому тут, — прикинула я на око, — чому… я думала, в Дарвенхарді навчається більше учнів.

— У цій залі — новобранці. Учні другого і третього року та їхні вчителі обідають в іншій. Було б надто тісно. Тут і без того забагато людей, бо ж новобранців супроводжують старші учні, як я тебе. Для цього доставили два столи.

— А є ще більша зала?

— Ні. Просто учнів після першого року зазвичай стає менше, — відповіла Мелана. Я поглянула на неї.

— Тобто? А що з ними стається?

— Різне. Хтось вмирає, когось виганяють… Хтось іде. Піти можна тільки на першому місяці навчання. Побачиш, багато хто не витримає. Тих, хто хоче піти пізніше, страчують за дезертирство, оскільки вони вже знають забагато. Але на самому початку… нікого не змушують тут навчатись.

— Що стається з тими, хто йде?

— Вертаються до своїх сімей.

— І підкорені також? — здивувалась я.

Мелана кивнула.

— Якщо ти не загинув дорогою до Дарвенхарду, і був з підкореного народу, тебе звільняють від служби сервуса. Можна вернутись додому. Це — величезна спокуса, але вона дається саме для того, щоб в цій школі залишились тільки ті, хто справді цього хоче і достойний.

— А чому підкореним взагалі дозволяють вступати до Дарвенхарду? Чому белати не проти?

Мелана якось дивно на мене поглянула і я прикусила язик.

— Про це тобі краще запитати у свого вчителя, Ханно. Не в учня.

— Ясно, — мовила я, хоч це і було неправдою.

Дарвенхард був справді величезним. А ще тут можна було виходити і гуляти островом, на якому височів замок. Він мав лишень один мур, крізь який можна було пройти двома брамами, перша з яких була з підйомним мостом, що вів на довгий кам’яний міст, яким усі й потрапляли до школи. І я зрозуміла причину цього після того, як ознайомилась із фортецею детальніше.

У замку мешкала десь тисяча дарвенхардців. Більшість з них була вчителями, проте їхня кількість щороку змінювалась — усе залежало від того, скільки учнів дійшло до школи дорогою, і скільки залишилось до кінця навчання. Ті дарвенхардці, які не мали учнів, складали собою осердя белатської армії. Вони й мешкали в Серці замку, як називали його тут, — п’яти великих вежах, з’єднаних між собою, найвищих на острові. Довкола Серця замку, відділеного величезним внутрішнім подвір’ям, яке радше нагадувало площу, вимощену каменем, була збудована інша частина замку, що й виконувала, в моєму розумінні, роль великого муру — вікна тут розташовувалися високо, стіни були крутими, каміння біля фундаменту зовні замку — гостре. Біля підніжжя деяких стін узагалі не було землі — тільки море. Зовнішня частина замку мала дванадцять веж, нижчих за ті, що складали Серце замку. В цій частині фортеці знаходились всі тренувальні зали, класи, бібліотеки Дарвенхарду, поштове крило, звідки відсилали за потребою голубів, господарські приміщення, конюшні і псарні, велика частина арсеналу школи та інше. Звідси було два виходи, якими могли користуватись і вчителі, і учні. Один з них вів до брами на міст. Інший, крізь великий сад, — до воріт, що вели на пристань. Попри всі мої уявлення, які я склала, дивлячись малою на похмурих небезпечних чужинців у чорному, Дарвенхард не був місцем, зануреним як не в тишу, то в крики болю, і більше нічого. Це була велика школа, в якій мешкало багато людей, яких треба було годувати. А ще ці люди вміли воювати не лише на суші, а й на морі.

До Дарвенхарду припливали кораблі з товарами та провіантом. Сушею їх майже ніколи не доставляли. Але навіть не Це здивувало мене найбільше — дарвенхардці мали неймовірної краси флот. Я ніколи не бачила до того кораблів, але час, проведений в цій школі, дозволив мені побачити безліч торгових суден, які пошарпало море і роки. Кораблі ж дарвенхардців були прекрасними. З чорними вітрилами та високими щоглами, менші за торговельні, вужчі та розраховані на те, аби долати море швидко і без зайвих зусиль. Я нарахувала двадцять таких вітрильників. На найвищій щоглі кожного розвівались два прапори. Вище був білий прапор з чорним колом, з якого проростали шипи, і яке нагадувало і сонце, і терня водночас. То був герб Циркути. На другому прапорі, червоному, був дарвенхардський знак — стилізована «Д», що нагадувала напнутий лук, з покладеною на тятиву стрілою.

На тих кораблях гребцями були злочинці з народів, яких називали в Циркуті підкореними. Метеї були одними з таких. Сотні засуджених чекали, коли будуть потрібними, в підземеллях Дарвенхарду. Це місце було не лише школою, а й в’язницею для рабів.

— Це — не найбільша частина флоту дарвенхардців, — розповідала Мелана. — Основні сили зосереджені в Белаті, центральній частині імперії. Адже столиця її також збудована на березі моря, проте іншого, не Південного, а Златоводного. Оскільки дарвенхардці — еліта армії, і не так їх вже й багато, то коли виникає термінова військова потреба і треба задіяти багато кораблів, вони пливуть на них разом із сервусами, оскільки кораблі тих повільніші. Буває, що ударна частина армії пересувається кораблями дарвенхардців, а решта наздоганяє сервуськими. Кораблі сервусів теж хороші, проте поступаються у швидкості та маневреності дарвенхардським.

Були запитання, які я не наважувалась ставити нікому. Наприклад, в якій частині Циркути ми знаходимось.

Як це не парадоксально, але ні в Сколісі, ні дорогою до Дарвенхарду, яка тривала сім тижнів, ніхто нам цього не пояснював. Проте я розуміла, що знаходжусь вже не там, де народилась. Ми їхали кіньми і здолали величезну відстань, рухаючись на північ.

У пошуках відповіді я вперше пішла до дарвенхардської бібліотеки.

Школа знаходилась біля самого кордону з центральною частиною Циркути, в Парфії. Не знаю, чому, але це вразило мене дуже сильно. Я вперше в житті покинула Метейський край. Тепер від нього мене відділяла велика частина Парфії і ще одна підкорена держава — Персеполь.

Але я могла б повернутись додому, якби захотіла. До кінця першого місяця навчання.

Ця думка не давала мені спати. Як і те, що якоїсь миті я усвідомила, що Всевлад здолав той самий шлях, що і я, аби потрапити до Дарвенхарду. І, попри все, він умів бути ніжним. Він слухав про те, що мене непокоїло, він врятував мене, коли я хотіла напасти на Маїну в день вигнання Вишени. Він був здатен співчувати попри те, через що пройшов. Він шкодував, коли мусив завдавати мені ударів батогом, він піклувався про мене. Але чи був здатен Всевлад любити? Раніше я вірила, що він до мене небайдужий, але тепер не знала, що і думати. Чи то він був особливим, чи я значно швидше розгубила свою чуттєвість, свої співчуття і вміння бути щирою? Відтоді, як забрали Вишену, я перестала бути такою, як раніше. Хоч тепер обіцянка знайти її і видавалась мені думками з якогось іншого життя. І я не знала вже, що з нею робити. Бо я тільки-но втрапила до Дарвенхарду. І вбивати інших вступників мене точно не Вишена змусила чи пам’ять про дружбу з нею, а я сама. Чи пам’ятатиму я про цю обіцянку за три роки, раз я вже стала іншою?

А Всевлад…

Тільки потрапивши до Дарвенхарду, я зрозуміла одну річ. Він довіряв мені.

Бо сказав, що був белатом, і розповів про свого товариша. Бразда. Хоча якби я десь бовкнула про це, і дізнався якийсь інший дарвенхардець, Всевлада неодмінно б покарали.

Він ризикував, довіряючи мені.

Чи здатен він був любити?

Чи вже зумів покохати метейку?

І чи здатна я кохати?

Чи умію насправді любити і цінувати? Його, мою сім’ю, Вишену? Чому я сумніваюсь в тому, що захочу її визволяти, шукати її дитину, коли прийде час?

Чому я роздумую на тим, чи повертатись мені додому і знову ставати метейкою?

Напевне, тому, чому я і прийшла до Дарвенхарду насправді.

Я перестаю бути метейкою.

Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями.

Я заздалегідь розшукала західну тренувальну залу на четвертому поверсі та без проблем знайшла її після сніданку у потрібний день. Рана на нозі вже загоїлась і не турбувала мене. Завдяки чудовій медицині дарвенхардців на шкірі не лишилось і сліду від ушкодження.

Ніщо більше не нагадувало мені про те, що сталось на мості. Ніщо, крім спогадів і пісеньки, що часом лунала в голові.

— Вчителю, — мовила я, зайшовши до зали. Вона була великою і яскраво освітленою, завдяки багатьом вікнам; з дерев’яною підлогою. І, на диво, безлюдною. Тільки Ярий стояв спиною до мене і дивився в одне з вікон. Ніякої зброї на стінах чи лав не було. Лише кілька круглих мішеней на протилежній стіні.

Але… як я могла таке подумати? Зброя була — лук на широкій спині Ярого.

— Як твоя нога? — запитав учитель не обертаючись. Я зупинилась на кілька кроків позаду нього, не наважуючись підійти ближче.

— Загоїлась.

— Добре, — мовив він і запитав без паузи: — Скажи мені, що ти відчувала, коли вбивала тих хлопців на мосту?

— Я… — я затнулась.

Ярий все так само стояв до мене спиною. Він мовчав очікуючи.

— Злість. Страх. Їх було двоє, а я… понад усе хотіла вижити, якщо чесно. І ще мені було шкода просто вмерти, не дійшовши кілька кроків до школи. І мене роздратувало те, що вони напали на мене вдвох.

— Чи відчуваєш ти провину?

— Я не знаю.

— Брехня.

Я зітхнула. Було моторошно про це говорити, але я усвідомлювала, що коли вчитель так прямо про щось запитує — треба відповідати.

— Я відчуваю жах від того, що забрала їхні життя. Це не просто провина.

— Уяви, що ти можеш все переграти. Чи вчинила б ти так само?

Я мить помовчала.

— Так.

Ярий постукав пальцями по підвіконню, а тоді повернувся до мене. Його обличчя було цілком спокійним.

— Я бачив тебе там, тому і обрав. Хоча за більш ніж двадцять років, що я є дарвенхардцем, я вибирав собі когось в учні лише двічі, і в обох випадках це були люди, які показали в собі щось таке, що справді відрізняло їх від інших. Мені сподобалось, як ти вчинила на мосту. Твої рішення були позбавлені паніки, а ще тебе не дезорієнтував біль. Крім того, ти добре стріляєш, краще за багатьох з тих, хто приходить сюди вперше. Часто вони чудово долають неживі мішені, але згодом не можуть поцілити в живу людину. Не через невміння, ні, а через емоції, — Ярий трохи схилив голову набік, розглядаючи мене. Примружився: — Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі. Ти маєш пам’ятати про це. Ти вмієш виживати. Це дуже добре. Та якщо дбатимеш лише про це, то перетворишся на тварину. Я цього не допущу. Я зроблю з тебе дарвенхардця. А ми уміємо виживати, вбивати, змагатися, холоднокровно і розумно мислити, боротися і підкорятися наказам. Останнє для тебе зараз — найважливіше. Ти дуже свавільна, хоч і намагаєшся з усіх сил це не показувати. Проте з нас двох наказувати має право тільки один — і це не ти. Зрозуміло?

— Так, вчителю, — мовила я слухняно.

— Але, окрім цього, ти маєш пам’ятати, що є ученицею вищої військової школи в імперії. А тому попри тих, хто вже став дарвенхардцем, усі інші мають виявляти до тебе повагу. Навіть белати. Навіть якщо ти була підкореною.

Його слова звучали фантастично і я дуже сподівалась, аби моє обличчя не виразило чогось зайвого.

— Добре, вчителю.

— А ще ти маєш право ставити мені будь-які запитання. Але вчись думати, перш ніж говорити, якщо досі цього не вмієш.

Якусь мить я мовчала, вирішуючи, чи варто одразу ж щось запитувати. Найперше, що мене хвилювало: чому метеям та іншим з підкорених народів дозволяють вчитись у Дарвенхарді? Але попередження Мелани все ще бриніло в моїй голові.

Тому я обрала інше запитання.

— Хто був вашими учнями? Ви сказали, що їх було двоє.

— Перший був давно, щойно я став дарвенхардцем і заслужив право навчати. Його кличуть Кушком і, якщо не помиляюсь, зараз він служить десь на півночі. Другого учня звуть Всевладом і він вчився тут якраз перед тобою.

Мені перехопило подих. Всевлад?

Може, слід було присмирити свою цікавість, але я не могла:

— Високий, з чорним хвилястим волоссям до плечей і чорними очима? Так виглядає Всевлад?

Брови Ярого вперше злетіли догори. Йому стало цікаво.

— Ти з ним знайома?

— Була колись, — сказала я, а тоді з жахом відчула, як щоки почервоніли. Звісно ж, Ярий це помітив.

— Зрозуміло. Світ дуже тісний, — мовив він зрештою. А тоді зняв зі спини лук і простягнув мені.

Я несміливо прийняла зброю.

— Ти отримаєш свій лук тільки тоді, коли заслужиш. До того часу навчатимешся з моїм. Такі правила. Тут немає навчальної зброї, а дарвенхардські луки робляться для кожного окремо, запасних не буває. Тобі не можна брати інший лук, що належить не твоєму вчителю, чи давати комусь мій. Ясно?

— Так.

Ярий зняв і так само віддав мені свій сагайдак. Як і лук, стріли були важчими за ті, якими користувалась раніше. Я пригадала, коли вперше взяла до рук зброю дарвенхардки — Маїни.

Ярий махнув рукою в бік мішеней.

— Ну, стріляй, — наказав.

Перша стріла зірвалась з тятиви і застрягла біля нижнього краю мішені.

— Овва, а Всевлад у свій перший раз влучив на три пальці вище, — мовив з ноткою іронії Ярий. А тоді підняв мою руку з луком на кілька сантиметрів вище.

Я труснула головою, відчувши роздратування і злість на себе.

Моя цікавість колись мене згубить.

Розділ 5

У мене в житті було багато страшного і поганого. Але той день, коли я вирішила не вертатись додому, був одним з найважчих і найгірших. Більше я не зможу звинувачувати інших у тому, що лишаюсь не з рідними. Ярий напередодні попередив мене, що я маю дати відповідь на світанку: або я забираюсь геть, або назавжди відмовляюсь від минулого, віддаючи своє життя службі в рядах дарвенхардців. Службі тим, хто тримає мій народ у страшному гонінні. Хто забирає дітей від батьків і робить з них військових. Хто вважає себе вищим за всіх інших, і кому я стану вірною до скону.

Белатам…

— Я залишаюсь.

Слова злетіли з уст і обпекли мені язик. Ярий кивнув.

Він виглядав задоволеним.

Навчання в Дарвенхарді було дуже своєрідним. Тут усі були водночас і покірними наказам, і вільними тоді, коли ніхто чітко не вимагав протилежного.

У Сколісі нас муштрували і вчили жити за годинами. Дарвенхард же учив дисципліні зовсім не так. За роки, проведені в попередніх школах, усі учні вже вміли прокидатись, коли треба, а тому ніякого передзвону вранці не було. Більше того, учні третього курсу мали по два вихідних на тиждень — і користалися правом покидати школу на цей час. Їм можна було брати коней зі школи. Такі привілеї мене шокували, та водночас ставало зрозумілим, що саме на останньому році навчання в школі виховували воїнів, рівних вчителям, а не рабів.

— Куди можна поїхати на два дні? Довкола ж суцільний ліс! — запитала якось Ярого. Тривав п’ятий місяць мого навчання і ми вже тиждень жили в лісі. Не вертаючись до школи навіть вночі. Ходили серед опалого підгнилого листя, Ярий учив мене полювати, замітати сліди і слухати ледь чутні звуки ночі. Стріляли, бились на мечах. Часом — врукопашну. Звичайно в порівнянні з його вміннями, мої були на досить низькому рівні, але чим більше часу минало, тим краще в мене виходило. Крок за кроком, тренування за тренуванням. Спочатку мені було якось незручно бути з ним аж настільки наодинці, але десь на третій день я несподівано для себе відчула, що мені комфортно поруч з цим чоловіком. Якась дивна довіра виникала між нами, чи що. До того ж, іноді ми просто розмовляли, а не бились, — годинами. А часом виникали ситуації, коли починали розуміти одне одного без слів.

А ще Ярий взяв із собою словник мови, назву якої навідріз відмовився мені повідомляти, та яку я зобов’язана була вивчити. Цей момент був найнуднішим за той тиждень, як і години, проведені за тим навчанням.

Тоді я усвідомила, чому дарвенхардці зазвичай виконують якесь завдання вдвох чи втрьох. Попри те, що кожен з них сам по собі був досконалим воїном, ще в школі нас привчали до вміння працювати з напарником. Учитель ставав першим, з ким ми через це проходили. Він вчив мене не боятись його, але поважати.

— Якщо їхати вздовж узбережжя, не занурюючись у ліс, то десь в чотирьох годинах від Дарвенхарду є доволі велике село, що називається Приморне. Там можна посидіти в таверні, випити вина чи пива. Взагалі, там є ще розваги, але їх більше полюбляють хлопці, — відповів Ярий.

— Чому так? — не зрозуміла я.

— Ну, ти маєш бути готовою до того, що прості юнаки, і навіть белати, побоюються дівчат, які навчаються у Дарвенхарді. А от повій звання учня Дарвенхарду не відлякує, а навіть приваблює. На третьому році навчання учням починають непогано платити.

— О, — мовила я ніяково. Ярий якось дивно на мене поглянув, але ні про що не спитав.

До слова сказати, він давав мені достатньо особистого простору, коли ми блукали в лісі. Коли я йшла до річки, неподалік якої ми зазвичай простували, купатись, переважно надвечір, він завжди лишався в таборі, начебто для того, щоб підтримати вогонь чи засмажити впольовану здобич, але насправді, звісно ж, і для того, аби я не соромилась роздягатись і спокійно хлюпалась у воді, скільки мені хотілось. А я робила це, аж поки геть не замерзала і ледь потім одягалась, бо руки від холоду переставали слухатись. Дні ставали все коротшими, а льоду на берегах річки — все більше.

Зрештою випав сніг.

— Завтра ми повертаємось до школи, — мовив Ярий надвечір восьмого дня нашої мандрівки. Я саме здирала шкурку з кроля, впольованого вдень. Мимоволі руки мої завмерли. Я поглянула на вчителя.

— Що ти відчуваєш з цього приводу? — спитав він, за звичкою випитуючи мене про емоції. Він завше так робив, і я вже звикла. За довгі місяці це майже не викликало незручності.

— Жаль.

— Чому?

— Я почуваюсь тут вільною.

— Дарвенхардець вільний завжди. Ти маєш прийняти це і позбутись неспокою. В засніженому лісі чи кайданах — ми завжди міркуємо однаково. Свобода — в нас самих. Накази не обмежують її, тобі не слід їх боятись. Покора не знищує твою волю, а спрямовує дії, щоб вони не суперечили завданням.

Така філософія викликала в мені суперечливі думки.

— Раз так, то чи закуєте ви мене в кайдани? — запитала я, намагаючись бути спокійною.

Ярий несподівано всміхнувся.

— Тебе це лякає?

— Так.

— Отже, закую. Одразу по поверненні в школу.

— Надовго?

— Доки не перестанеш їх боятись.

Я мовчки перетравлювала почуте. А тоді закінчила патрати кроля і почала зрізати з кісток м’ясо і нанизувати його на довгий залізний прутик, який два дні тому несподівано знайшла на березі одного зі струмків, і тепер ми використовували його для приготування їжі над вогнем. Ярий не дивився на мене, він задер голову і поглядом блукав пітьмою між верхівками дерев. Коли ставало темніше, очі вчителя починали легенько мерехтіти, і це мене захоплювало. Дарвенхардці бачили в темряві.

— Татуювання, що видніються у вас на руках… — почала я, поставивши м’ясо смажитись.

— Що з ними? — запитав він, не міняючи пози.

— Можна побачити їх повністю?

Ярий поглянув на мене, а тоді зняв куртку, що, як і моя, була підбита теплим хутром, і стягнув через голову сорочку. Я вперше побачила його без неї і від несподіванки широко розплющила очі. Не через тіло, ні, хоч воно було в нього дуже навіть гарне. Через ті тату.

Руни. Кутасті, вигадливі. Вони переплітались, утворюючи незвичний візерунок чорного кольору, і вкривали всі його груди, плечі та руки аж до зап’ясть. Я встала і обійшла вчителя, поглянувши на спину. На ній теж були візерунки, як на лопатках, так і на попереку. Деякі їх кутики заходили й на шию.

— Гадаю, час тобі дізнатися, що не всі дарвенхардці однакові, — мовив Ярий тихо і теж встав. Оголений до пояса, на морозі він не відчував дискомфорту. В нетривкому світлі вогнища, яке кидало на нього червоні відблиски, з узорами на тілі, що в якусь мить просто вливались в тіні, він виглядав надзвичайно привабливим. Я нервово ковтнула, сама такого не чекаючи. Хотілось торкнутись його, але я не наважувалась.

Нічого хорошого з цього не вийде.

— Що ви маєте на увазі? — мій голос виявився хрипким до невпізнаваності.

— Я не знаю, ким ти була до Дарвенхарду, і це мене взагалі не хвилює. Тому я розкажу тобі про те, про що не дуже добре знають підкорені, і що відомо усім белатам, а ти просто слухатимеш, навіть якщо тобі все відомо. Мені не потрібне твоє минуле, але я розповім тобі про своє, бо ти обов’язково ще зустрінеш когось, схожого на мене, за стінами школи. І муситимеш знати, що робити. Сідай. Навіть якщо ти була белаткою, але не належала до панівної верхівки, ти дізнаєшся дещо нове.

Я слухняно сіла.

Ярий знову одягнув сорочку і куртку, і я мимоволі полегшено видихнула. Дивитись на нього, не бачачи тату, було звичніше і спокійніше.

— Як ти знаєш, Циркута складається з дванадцяти частин. Головна зветься Белатою, це — серце імперії, з нього все починалось. Інші одинадцять — підвладні їй, підкорені держави. Серед белатів є заможні люди, а є — і з меншим достатком, але є ті, хто керує усім. Зараз їх дванадцять, і походять вони з Вищих Родів. Спершу їх було менше, але коли часом якась родина, що не входила до кола Вищих, провокувала підкорення нових земель і гідно очолювала цю справу, здобувала перемогу, то цю родину й ставили над завойованою державою, приймаючи до панівної верхівки. Представники Вищих, які входять до кола тих, хто керує не лише своєю частиною імперії, а й самим її осердям, організувались у Раду Величних. Таким Величним був мій батько. Я — старший його син і Спадкоємець. Влада в Раді передається від батька до старшого сина, і це здійснюється рівно за п’ять років після того, як син закінчить навчання в Дарвенхарді. Ми — єдині белати, які, пройшовши навчання в цій школі, можемо відмовитись від служби і зайняти своє місце в Раді. Мої тату — це символи мого роду. Їх наносять Спадкоємцю одразу ж, як закінчить Дарвенхард. Якщо ти була белаткою, то можеш впізнати деякі символи, але значення усіх знаємо тільки ми, Спадкоємці.

У мене голова пішла обертом від його слів. Не всі белати однакові? Є винятки? Є ті, хто може перестати бути дарвенхардцем?

— Але ж ви… ви закінчили Дарвенхард не п’ять років тому, — мовила я.

— Так. Але мало кому відомо, що Спадкоємець має право відмовитись покидати службу і передати право бути Величним наступному в роді, хто претендує на це місце. В моєму випадку таким був мій молодший брат. Він теж пройшов службу в Дарвенхарді. А потім зайняв місце мого батька. Про це знають тільки ті, хто належить до Величних, а також дарвенхардці. Іншим белатам про це знати не слід. Бережи цю таємницю, вона дуже важлива. Звичайний белат може щось запідозрити, побачивши тату, що визирають з-під моїх рукавів, але, зрештою, деякі дарвенхардці просто набивають собі різні візерунки, а тому тут непосвячений не знатиме, чи правий він, чи ні.

— Чому ви відмовились?

— А оце вже я тобі не розповідатиму, — мовив Ярий, спокійно, але наполегливо. Я опустила погляд, а він продовжував: — А тепер запам’ятай: слово Величного для тебе — більше, ніж закон. Для кожного з нас. Величні — обрані з-поміж усіх белатів. І для дарвенхардців їхні накази важливіші за все. Запам’ятала? Це надзвичайно важливо. Тільки під час зустрічі з Величним дарвенхардець схиляє голову в поклоні. Ні перед ким іншим.

— Добре, вчителю, — сказала я.

— Молодець. А тепер їж і лягай спати. Завтра нам іти увесь день, ми далеко відійшли від Дарвенхарду.

Коли ми вернулись до школи, я отримала вдосталь часу на роздуми над отриманою інформацією. Бо Ярий втілив свої слова в реальність — скував мої руки кайданами. Але це ще було не все.

Він закував мене в пута і посадив до в’язниці. Спершу я думала, що це якийсь жарт, а після довгого перебування в лісі ситуація викликала в мене паніку — вперше в Дарвенхарді. Мені навіть убивати не було так страшно, як опинитись у камері.

Камері, повній ув’язнених підкорених.

Зі скутими руками. В одязі учениці Дарвенхарду. Чорному, з сірою пов’язкою на плечі.

Я не наважилась благати, коли Ярий зачиняв за мною двері, що складались з товстелезних прутів. Він би не послухав. Але я вчепилась в ті прути з такою силою, що, здавалось, от-от вирву їх з кам’яної підлоги.

Не вирвала.

Ярий ледь торкнувся моєї щоки пальцями і пішов. Від жаху я не могла усвідомити, що це все означає.

У ту мить він точно не здавався мені привабливим.

Розділ 6

Коли я дивилась на них, то бачила в зморених обличчях кожного в’язня когось з минулого. Жіночі лиця, почорнілі від голоду і бруду, видавались мені обличчями Вишени, Купави, Ламії та інших дівчат зі Сколісу. Я намагалась і не розглядати їх, і водночас не могла стриматись — я мала переконатись, що тут немає тих, кого я знаю. Одного разу мені привиділось, що я бачу маму — я витріщилась на ту жінку так, що заболіли очі. Вона сахнулась від мене. Не мама, ні.

Я пополотніла.

У камері було близько двох десятків жінок та чоловіків. І таких камер тут було багато. Хтозна, може, в якійсь із тих, що далі по коридору, і є хтось з… з…

Я заплющувала очі, щоб не бачити їх. А вони мене боялись.

То було випробування для всіх. Мене годували краще, приносили їжу таку саму, як споживали інші учні в їдальні нагорі, тоді як в’язням давали смердячу кашу. Я відчувала їхні голодні погляди, хоч як піднімала на когось очі — він опускав голову долу. Я не сміла поділитись.

Хоч безмежно хотіла.

Якби ж то Ярий дав мені книжку чи щось, що відволікало б мене. Але ні, він не дав. Я сиділа, ходила камерою, спала на підлозі поряд з людьми з усіх кутків Циркути, яких привезли сюди чекати, коли чоловікам доведеться працювати на кораблях гребцями, а жінкам — коли їх викуплять торговці-белати, що приїздили сюди набирати рабів у Бактрію.

Вони тихо розмовляли, часом ледь чутно співали. За кілька днів чи то звикли до мене, чи просто зрозуміли, що і я тут не зі своєї волі. Мене спершу дивувало, чому вони не нападають на мене, чому не намагаються відібрати їжу чи просто якось нашкодити. Я майже не спала, я чекала чогось поганого, я… я очікувала, що мене покарають за все, що я накоїла.

Але не напали. Вони були зацьковані настільки, що боялись дивитись на мене і не говорили, хоч я була сама, скута кайданами з коротким ланцюгом, а вони — без ланцюгів, бо з камери не можна було вибратись, та ще переважали мене більшістю. Серед ув’язнених були люди з різних частин імперії; коли вони розмовляли, я відрізняла одну говірку від іншої, хоч і не могла достеменно сказати, хто звідки походить. Окрім двох людей, чоловіка і дружини.

Напевне, їм було трохи за тридцять, але виглядали вони на всі сімдесят. Кістляві, аж чорні, з запалими щоками й очима, — ледь живі. Вони мало розмовляли. Та з їхньої мови я зрозуміла, що переді мною — метеї. Сиві, не молоді і не старі, люди без долі та сенсу життя. Можливо, опинились тут, бо вкрали їжу чи заперечили панові. Або ще з будь-якої провини, яка навряд чи була важчою за котрусь мою, бодай одну із багатьох.

Спочатку я не могла на них дивитись. На них усіх. Переважно сиділа з напівзаплющеними очима, намагаючись слідкувати лишень, аби на мене ніхто не напав. Та ніхто й не намагався.

І десь за тиждень я прокинулась посеред ночі. Хтось тихо і тужливо співав пісню: про зелений ліс поряд із селом, про квіти, що вкривали узлісся. Про сонце, що пестить щоки, та хлопця, який цілує в уста. Я впізнала той голос — то співала жінка-метейка.

В її голосі було життя.

Але жити вона не намагалась. Боротись теж. Жоден з них. Тому вони не нападають. Не нападають тут, як не роблять цього і в селах, і містах, й усьому Метейському краї, і в усій Циркуті. Хоча їх більше.

Їх більше там, поряд з белатами і дарвенхардцями, поряд із сервусами, якими стали їхні діти. А вони не нападають. А вони не змагаються. Їх більше там, як більше тут, де я одна, закута і зморена чеканням, та настільки втомлена психологічно, що часом не можу навіть встати. Вони могли б дочекатись, коли я засну міцніше, бо ж щодень я справді ставала більш втомленою і розсіяною. Вони б могли спробувати примусити мене покликати на поміч, відчинити клітку, напасти на охоронців. Більшість доби ніхто за ними не спостерігав. Але вони не робили цього. Хоч їм і не було вже що втрачати.

Чому?

Страх.

Двадцять боялись однієї.

Як тут, так і там. Причина вже навіть не в белатах. У самих підкорених. Вони раби настільки, що вже й не думають про те, що можна бути вільними. Вони раби в своїх душах, серцях, у власних головах. Пани вже могли б нічого не робити з цими людьми.

Я ж не заподіювала їм нічого поганого. Але я бачила їхній страх переді мною.

Колись я була такою самою.

Але тоді, тієї ночі, почувши спів жінки, я вперше відчула разючу відмінність між нами. Хай я йду в пітьму, та я принаймні йду.

А вони — ні. Вони вже поховані. І навіть не ті, хто сидить за ґратами. А ті, хто пасе панських коней замість своїх. Хто вишиває сорочку господині, а не свою. Хто отримує удари нагайкою за надто голосний сміх, і знову покірно йде працювати.

Ярий… він знає, ким я була. Може, не те, що саме метейкою, але що підкореною — точно. Тому він посадив мене сюди. Він знає, хто я, чи те, ким була, він настільки гарно розуміє мене, що вчить ламати страх перед кайданами, посадивши серед тих, хто про це й не думає.

Він кував з мене зброю. А будь-який метал перед тим, як стане вістрям стріли, потрапляє у вогонь і плавиться. Опісля твердіє.

Він вкинув мене у вогонь, щоб я стала іншою.

Не кращою. Сильнішою.

Я просиділа в тій в’язниці десять днів, перш ніж Ярий нарешті спустився, щоб на мене поглянути. І коли ми зустрілись, я знала, що виглядаю спокійною. Я вже не хапалась за пруття клітки. Знала, що та не робить мене переможеною. Бар’єр подолала, учителя зрозуміла.

Найбільше в житті я тепер хотіла вибратися з того смороду і голоду, і помитись. У підземеллях водились блохи та інша мерзота, від якої все моє тіло почервоніло і свербіло.

Вчитель зупинився перед ґратами.

— Я вже думала, ви ніколи по мене не прийдете, — мовила я тихо і злісно.

— А хіба тобі тут погано? — спитав він з легкою посмішкою. Але погляд його лишався холодним і зосередженим.

— Мені недобре будь-де, але тут ще й блохи. Випустіть мене. І зніміть нарешті окови.

— Впевнена?

— Так.

Я говорила наказовим тоном і це явно його розважало. В камері ніхто не дихав.

Ярий витягнув з кишені велику в’язку ключів і випустив мене. Тоді знову зачинив клітку.

Ми мовчки йшли коридором якийсь час. Я швидко крокувала попереду. Тіло, що звикло бути в русі, хотіло повернутись до звичного порядку від скніння на одному місці. Зрештою піднялись сходами нагору, минувши тюремну варту, і опинились у внутрішньому дворі. Я вперше за десять днів побачила білий світ, бо в камері було таке вузьке вікно, що крізь нього проникав всього один-єдиний промінь на світанку.

— Ти так боялась, що навіть не подумала сказати мені, що не хочеш сидіти у в’язниці.

— Бо ви вчите мене покорі, — буркнула я, навіть не дивлячись на нього, і йшла далі. Внутрішньою площею ходили учні та дарвенхардці. Я помічала на собі зацікавлені погляди. Ще б пак — брудна, зла, десять днів не розчісувалась і не вмивалась; все в тому самому одязі, що мандрувала лісом.

— Так. А ще я вчу тебе мудрості. Сьогодні ти сказала, що хочеш вийти — і я тебе випустив. І вчинив би так в ту саму мить, коли зачинив камеру. Але ти боялась про це сказати. Ти боялась, — мовив Ярий і, раптом схопивши мене за плече, притиснув до стіни. Я важко дихала, дивлячись на нього знизу вгору. Він був вищий за мене десь на голову, майже так само, як і Всевлад. Я відчувала таке роздратування, що аж тремтіла.

— Дарвенхардці виконують накази не тому, що бояться. В цю школу нікого не заганяють силою. Це — вибір, свідомий і незалежний. Ти його зробила. Ти вибрала Дарвенхард, а значить, обрала службу белатам.

— Якщо не страх, то що має мною керувати? — прошипіла я, вчепившись у його руку. Ярий тиснув мені на ключицю, завдаючи болю. Він нахилився так, що наші очі опинились дуже близько одне до одного.

— Вірність, — прошепотів він, а тоді труснув мене так, що я від несподіванки вдарилась потилицею об кам’яну стіну.

В очах замерехтіло від болю. Я була втомлена і роздратована, і не чекала цього.

Але роки і дурнувата вдача беруть своє.

Вірність потрібно заслужити, так само, як і повагу.

Я вдарила його. Сильно, не стримуючи себе. Вперше не боячись, не будучи впевненою в тому, що не зможу завдати йому шкоди. Я просто хотіла зробити йому боляче. Вдарила лівою рукою, затиснутою в кулак до хрускоту пальців. І вчитель або ж не чекав цього, або просто був впевнений в тому, що я, як завше, буду трохи скута. Боятимусь. Не сподіватимусь на перемогу.

Та десять днів у підземеллі з підкореними довели мене не лише до спокою. До шалу.

Я вцілила, як і хотіла. Ярому в праву вилицю. Його голова метнулась вбік і він трохи розтиснув пальці в мене на плечі. Цього було досить — я відштовхнула чоловіка від себе, а тоді спробувала довершити справу, влучивши супротивнику ногою в сонячне сплетіння. Та Ярий, вмить оговтавшись від несподіваного нападу, схопив мене за литку і, продовживши силу удару, запустив мною просто в землю. Я впала, а тоді одразу ж перевернулась на спину і стрімко підвелась. Роздратовано здерла з себе куртку — надворі стояв мороз, але мені було жарко.

А ще куртка заважала рухатись.

Ярий стояв і спокійно дивився на мене. Натомість усі, хто до того займався на подвір’ї своїми справами, витріщились на нас.

— Десять днів з підкореними у в’язниці! — прогарчала я, встаючи в бойову стійку.

— Ти не протестувала, — мовив Ярий тихо.

Я знову напала. Ефектно, з розбігу хотіла влучити йому в голову ногою, але отримала удар у бік. Відскочила і зайняла оборонну позицію, бо в бою противник знову б ударив у такій ситуації, і я цього чекала. Але Ярий не бив. Він знову зупинився.

Він бавився зі мною.

А я вкотре наскочила на нього. І знову він був швидшим.

— Дістанеш мене ще бодай раз — і, може, я повірю в серйозність твоїх намірів, — сказав чоловік.

Бій був довгим і зібрав чимало глядачів. Не щодня учениця нападає на свого вчителя, та ще й за такої кількості народу. Я напосідала і щоразу Ярий уміло перехоплював мене, наче знущаючись. Привселюдно повчаючи. І хоч я була слабшою та не такою граційною, як він, та від цього розпалялась іще більше. Зрештою він схопив мене ззаду, заключивши в кільце своїх сильнющих рук, а тоді шарпнув, спіймавши за зап’ястя, і завів їх мені за спину. Я завмерла. Холодне повітря роздирало легені.

— Здавайся, Ханно. На сьогодні досить, — мовив Ярий. Чи не вперше його голос видався мені втомленим.

Дихала так важко, що, здавалось, нутрощі от-от не витримають перенавантаження. Несподівано для себе помітила серед дарвенхардців, які оточили нас колом, знайоме лице. Та очі сльозились, і я засумнівалась, чи все так, як здається.

Не може бути…

Я ледь повернула до Ярого голову.

— Це наказ?

Він похитав головою.

І я таки влучила йому в підборіддя. Своїм чолом.

Вивихнувши при цьому собі одну з рук, які він стискав.

Розділ 7

Мені було погано. Почувалась безмежно втомленою і розбитою після бійки з вчителем, якій передували паскудні обставини. Найгіршим був мій емоційний стан, як не дивно. Руку вправили і, хоч вона й продовжувала боліти, та все ж той біль був терпимим. Перш ніж я дала лікарю перев’язати свою потерпілу кінцівку і прибинтувати її до тіла, щоб знерухомити, я вперлась і домоглась таки права спершу прийняти душ. Стояла під потоком гарячої води, відчуваючи як щойно підлікованою правицею, яка безвольно звисала вниз, бігають болючі мурахи. М’язи розслаблялись. Але мені не стало краще на серці. Я помилась спеціальним милом, від якого повиздихали всі блохи, одяглась у сорочку за коліна, бо більше ні з чим однією рукою б не впоралась, дала лікарю перебинтувати пошкоджену кисть і пішла до своєї кімнати, одягнувши важкі шкіряні чоботи просто на босі ноги. Зайшовши в кімнату, роззулась і безсило впала на ліжко, з трудом вкрившись ковдрою. Не одразу вдалось провалитись у важкий сон.

Мені здавалось, що я пережила грозу, а тепер мене чекає буря. Не могла викинути з голови бідолах у підземеллях і того, наскільки змінило мене життя.

Був обід, коли заснула, а надвечір крізь сон я раптом почула, як прочинилися двері кімнати. Подумала, що то Ярий, і трохи злісно пробурмотіла:

— Що, скучили вже, вчителю?

— Скучив, — пролунала відповідь. Голос не належав Ярому. Низький, бархатистий, з виразним акцентом.

Я сіла на ліжку так різко, що аж в голові бемкнуло. Мабуть, то мізки вдарились об череп — подумалось мимохідь.

Вперше з часу мого перебування в Дарвенхарді груди сповнила безмежна, тиха радість.

У кімнаті стояв Ільяс. Ми не бачились півроку, а не розмовляли ще більше, але здавалось — минула вічність.

— Не вставай, — мовив він тихо, коли я смикнулась йому назустріч.

— Тоді ви сідайте, — пробурмотіла я, не в змозі приховати радість. Сама від себе такого не чекала. — Мені здалось, що я побачила вас у натовпі, але я… ну, була трохи зайнята.

— Я помітив, — мовив Ільяс, уважно дивлячись мені в обличчя. Наче шукав у ньому щось. Що саме? — Як твоя рука?

Підійшов і сів поряд зі мною на ліжко.

— Бувало й гірше, — відповіла я. — Ви ще, може, не забули?

— Такі травми, як отримувала ти, жоден лікар би не забув. У принципі, я не здивований, що й сьогодні ти викрутилась із ситуації, завдавши собі ж шкоди. Ханно…

— Що?

Він виглядав якимось сумним. Хоча він завжди був трохи таким. Ільяс…

Він же також учився у Дарвенхарді. І зберіг здатність бути милосердним. Як?

Я намагалась про це не думати.

— Як тобі тут? Ти не повернулась додому, як я розумію.

— Ну, я щойно десять днів просиділа у в’язниці з двадцятьма напівживими підкореними, а ще дорогою до школи вбила трьох людей. А так нормально, дякую, — мовила я так життєрадісно, що це злякало нас обох.

— Я говорив тобі…

— Я знаю.

Якусь мить ми мовчали.

— Ви теж не повернулись додому, коли був шанс. Чому?

— Тому ж, чому й ти. І тому ж, чому тебе випустив з в’язниці Ярий. Ми з ним розмовляли сьогодні. З усіх учнів він обрав саме тебе, що мене зовсім не дивує. Тобі пощастило. Він хороший вчитель.

— Я помітила, — мовила я трохи з образою. — Ви розповіли йому, де ми бачились раніше?

— Ні. Просто, що знаю тебе.

— І що він сказав про мене?

— Що ти дурнувата, але відважна. Я і в Сколісі це знав, тому Ярий не відкрив мені нічого нового. Але якби ти просто так здалась сьогодні, то розчарувала б його.

— А вас?

Ільяс промовчав, і я спитала:

— Що ви тут робите?

— Виконував роль посланця. Лист від Маїни керівництву, і навпаки. Часом доводиться, коли йдеться про важливий документ, — мовив він, а тоді раптом дав відповідь на моє попереднє запитання: — Ти не розчаруєш мене, що б не зробила.

Я відчула зніяковіння від його слів. І водночас щось тепле ворухнулось у грудях, що давно замерзло. Несподівано навіть тут, у Дарвенхарді, я зустріла людину, яка пам’ятала мене справжню.

Придивилась і зауважила, що в його чорному волоссі з’явилось кілька сивих волосин.

— До речі, тепер ти можеш називати мене на «ти». Я більше не твій вчитель. За два роки ми станемо рівними, — сказав Ільяс і поправив ковдру, що сповзла в мене з плеча з перев’язаною рукою.

Я відкрила рот, аби щось сказати — і не змогла. В горлі утворився клубок, що заважав говорити. Чоловік сидів і дивився на мене своїми вражаюче-синіми очима — сумно і водночас якось ніжно. Не так, як Всевлад колись, бо в тому погляді завжди вирувала не лише ніжність, а й пристрасть. А Ільяс… я не знала навіть, хто він. Учитель? Колишній підкорений? Дарвенхардець? Лікар? Людина?.. Але його погляд був добрим. Це було нонсенсом у цьому світі, зітканому з жорстокості, покори і наказів. Добрий дарвенхардець? Невже це можливо?

Та… хіба в житті лишилось щось однозначно хороше чи зле? Після всього, що я накоїла, чи стала я справді злою? Чи лишилась по-несправжньому доброю? Чи не була такою ніколи?

— Я теж за вами скучила, — мовила я тихо. Зігнорувала його останні слова, бо так мені було простіше.

Він не забрав руку з мого плеча після того, як поправив ковдру. І я торкнулась її своєю. Пальцями пройшло тепло. Його рука була засмаглішою за мою навіть пізньої осені.

Він не відсторонився і руки не прибрав. Я провела пальцями лівиці по його зап’ястку, вище, просуваючись передпліччям до плеча. Трохи нахилилась вперед, не вірячи в те, що роблю, і не в змозі зупинитись. Він був тут, біля мене, живий, теплий; чоловік, що не покидав жодного разу в дні, коли я майже помирала, коли практично не була людиною, і — собою… Ільяс не побоявся показати те, яким лишився навіть після багатьох років, коли його заганяли під ярмо наказу, як зараз чинили зі мною. І мені хотілось наблизитись до нього.

Не відводячи погляду від синіх очей, ледь провела пальцями по його щоці. Здавалось, в його очах зосередився в ту мить увесь мій світ. Він, як і той, інший, довіряв мені, бо розповів, ким був до того, як став довічним слугою белатів. Він, як і той, інший, не був до мене байдужим.

Ільяс прихилився обличчям до моєї руки. І тоді я встала на ліжку на коліна та поцілувала його. Заплющила очі.

Несміливо, так, наче то був мій перший поцілунок. А він, якщо подумати, і був першим для нової Ханни. Мав смак і запах польових трав.

Ільяс поцілував мене у відповідь і я відчула, що по моїх щоках течуть сльози. Це не були сльози ні щастя, ні горя. Можливо, полегшення. А може, я вперше за дуже довгий час розслабилась. Я не кохала його. Довіряла.

Обережно, аби не зачепити мою пошкоджену руку, Ільяс обійняв мене за талію і посадив собі на коліна. Тоді трохи відхилився, облишивши мої вуста.

Я не хотіла розплющувати очі. Прошепотіла це вголос.

— Не розплющуй, — тихо мовив він.

Хіба може одна людина так розуміти іншу? Він міг. Завжди міг.

Ільяс пестив моє волосся, цілував повіки, щоки і губи. Цілував пальці на моїй лівій руці і ніжно водив своїми, окреслюючи контур моїх ключиць.

Насправді він робив саме те, чого я хотіла. Просто був поруч. Ніжно, терпляче. Як раніше.

Але й зовсім по-іншому. Тоді я була зі Всевладом, і він знав про це. А ще тоді він був учителем і не мав би на це права.

Тепер мав, і беріг мій спокій. Став світлим днем між грозою та штормом. Днем, сповненим сонця, смаком літа і степом посеред вкритого кригою острова.

Зрештою він знову вклав мене в ліжко і сидів поруч, тримаючи за руку, поки я, все ще втомлена після в’язниці та бійки з Ярим, не заснула.

А коли прокинулась вранці, то уже поїхав.

Луки та стріли дарвенхардці робили цілком металевими, зі спеціальних сплавів. І чим довше я використовувала зброю Ярого під час тренувань, тим легше мені було її тримати, тятива перестала сікти пальці, а ремінець від сагайдака — натирати плечі. Лук було зроблено з металу, що водночас нагадував і дерево — своєю гнучкістю. Всередині нього було встановлено дивовижний механізм, який керував двома довгими шипами, що вихоплювались по краях лука при нескладній комбінації натисків на спеціальне місце в його центрі. Крім того, змінивши комбінацію пальців на центральній частині лука і натискаючи ними в іншій, складнішій послідовності, можна було зробити так, що пообіч лука, на тій частині, що дивилась у вічі ворогу, трохи на відстані від шипів, з’являлись два леза, що дугою зменшувались до центру, стаючи тупішими в близькості до руки дарвенхардця, та завершуючись невеликими, тонкими, але шорсткими, хоч і не гострими виступами — аби рука не зслизала і не ранилась об власну зброю. Побачивши таку дивовижу, я мимоволі подумала, що луки дарвенхардців нагадують музичні інструменти неймовірної складності. Леза помагали при бійці з ворогом, озброєним мечем, але доки я навчилась ними користуватись, багато разів різала собі руки. Не дивно, що я раніше не бачила цієї особливості зброї у дарвенхардців — Ярий пояснив, що застосовувати її слід тільки в бою зі справді сильним ворогом, а показувати перед слабшими взагалі не заведено.

У ті дні вчитель вперше дав мені скуштувати напій, який назвав «трунком сили». Попри дивну назву напій шкоди мені не завдав, а навпаки — допоміг, як це не дивно, стати сильнішою. Точніше — не послабшати після здобуття перших серйозних успіхів.

Ось чому дарвенхардці постійно перебували в ідеальній фізичній формі. Коли учні досягали нового результату, кращого за попередній, їх пригощали «трунком сили» — і він наче закріпляв здобуте вміння, вводячи його в нормальний, постійний стан. Після цього легше було рухатися далі. Не просто — але легше. А відчуття сили, що зростала, п’янило. Дивне вариво навіть зір і слух робило кращими, ніж у простих людей. Я почала бачити в темряві, що водночас і лякало, і захоплювало до запаморочення. Швидкість, досягнута одного разу, ставала звичною, і хотілось рухатись іще стрімкіше. Удар, завданий з чималою силою, ставав легшим для тіла, і можна було бити ще сильніше.

Це вражало.

Ярий вчив мене варити відвари з трав, раніше мною не бачених. Ті трави привозили до Дарвенхарду з усіх куточків Циркути. Він навчав лікувати людей та тварин, розуміти поведінку усіх — від зайця до найзаможнішого белата. З Ярим я вперше опинилась у Приморному — ще не маючи права на самостійну подорож туди, бо було це на другому році навчання. Ми сиділи там просто на вулиці й обговорювали людей, які йшли, хто куди, стояли чи щось робили. Я вчилася читати по губам.

Я дізнавалась багато нового і дещо забувала. Дивовижний напій робив мене сильнішою і я помітила, що починаю думати як дарвенхардець, який знає про свою перевагу над іншими, необдарованими високими можливостями, людьми. Ярий учив мене, скажімо, лікувати переломи — і то були справжні скалічені кінцівки живих підкорених. А я, перебувши з ними разом у в’язниці та раз і назавжди зрозумівши нашу відмінність, та ще почуваючись емоційно піднесено від своєї міці, — переставала відчувати жалість. Просто робила, що було треба, не зважаючи на зойки чи прохання. Училась загоювати переломи і водночас починала розуміти, як їх завдати, схоплювала, де людині боліло найбільше, чого вона боялась понад усе.

Часом ми розмовляли тією мовою, назву якої Ярий пообіцяв повідомити мені перед закінченням навчання. Я не розуміла, чому так, але відчувала, що за всім цим криється щось значно більше.

А ще, наслідуючи Ярого, я почала зав’язувати на голову, впоперек чола, шкіряну стрічку з символами, значення яких він пояснював мені поступово. В основному ті символи означали значення на кшталт «холодний розум» чи «ясність рішень» — тобто те, що було притаманне дарвенхардцям.

Дні летіли стрімко і, визнаю, захоплююче.

Я вирішила стати дарвенхардкою, відчуваючи до них ненависть. Але чим ближче було до закінчення навчання і чим краще я розуміла те, чому дарвенхардці чинять так чи інакше, тим більше в мене виникало до них поваги.

І дивної вірності. Я не забула, ким була, але вода камінь точить. Я вперше в житті перестала боятись будь-чого, і не завдяки минулому, а завдяки Ярому. Навчилась поважати себе. І розуміти. Пізнала спокій і холодну розсудливість.

На третьому курсі пройшла практику в Еліті Персеполю — сама обрала школу белатів. Частково з цікавості. Почасти — бо не хотіла в Сколіс, у жоден з них, ні в метейський, ні будь-який інший, де навчались діти підкорених.

Однієї такої школи мені цілком вистачило.

Я не хотіла більше вертатись до метеїв.

І з кожним днем все більше не боялась стати дарвенхардкою.

Розділ 8

Зорі видавались краплинами роси, що замерзли на темній тканині неба. Дихалось легко і гарно, повітря було кришталево чистим і холодним — наближалась зима, це відчувалось навіть тут, біля Східного краю імперії, куди морози добирались не так швидко, як на продуту вітрами пустельну північ чи в дикі гори півдня.

Йшов п’ятий місяць моєї служби. І другий — на цьому місці.

За спиною — стальний лук зі смертоносними шипами та лезами, захованими всередині, та сагайдак з чорними стрілами. На плечах — теплий плащ, підбитий хутром.

Я стояла на мурі Східного замку Норта Циркутського — сина нинішнього Величного Белати, Батаря. Норт, звісно ж, був дарвенхардцем, і ще відбував службу в іншому місці, та до дня, коли він мав зайняти місце батька, лишилось кілька тижнів, і родовий замок готувався до святкувань. Звичайно ж, основна їх частина пройде в Медії — столиці Белати. Але потім новий Величний приїде до Східного замку, де відбудеться його весілля з донькою іншого володаря Циркути.

Східний замок було збудовано на скелястому, похмурому пагорбі, біля підніжжя якого розкинулось одне з найбільших міст Белати — Орієн. Високі шпилі його пронизували зоряне небо, нагадуючи зуби.

Більшість белатских міст мали гостру, кутасту архітектуру. Будинки переважно будували або білі, або ж чорні — і значно рідше траплявся сірий камінь, та ніколи — кольоровий. Сірими були хіба халупи підкорених, з яких складались значні приміські райони Орієна.

Я почула ледь чутні кроки позаду себе. Дарвенхардець. Тільки ми чуємо кроки одне одного, для інших людей вони занадто тихі.

— Ведане? — запитала тихо, не повертаючи голови. Більше нікого не могло бути на мурі о цій порі.

— Тобі лист, Ханно.

Я повернулась до нього, відводячи погляд від чорних шпилів. Срібнобородий Ведан підійшов і зупинився біля мене. Його лиса голова видавалась білосніжною в світлі зір. Чоловік простягнув мені сувій.

— Чому його принесли серед ночі? — запитала я, приймаючи лист. Звично перевірила, чи не пошкоджена і не підроблена печатка, що належала керівництву в Дарвенхарді, і тоді ж зламала її, розгортаючи послання.

— Гонець щойно прибув.

— Зрозуміло. Дякую.

Я пробігла листа очима. Мені не треба було запалювати світло, аби бачити, що там написано.

— Якісь новини? — запитав Ведан, хоч ми обоє знали — я можу й не відповідати. Та причин для цього не було, лист не був секретним.

— Мене переводять, — мовила я неохоче, відчуваючи роздратування. Мені подобався Східний замок та Орієн, їхати не хотілось. Лист виявився неприємною несподіванкою.

— Куди?

— У Метейський край, на кордон з Диким краєм.

— Це нагадує заслання, — сказав повагавшись Ведан, озвучивши й мою думку. Та чоловік явно не засмутився — не було чого, власне. Ми надто мало одне одного знаємо.

— Простий перевід. Може чекати кожного з нас.

— Звичайно, Ханно.

В його голосі пролунали нотки примирення.

Я не відповіла, і Ведан пішов собі. А я лишилась стояти на стіні. І дивилась на зорі, почуваючи злість, а не трепет перед незворушною красою.

Мене відсилали в глушину.

— Патрійська. Мова, яку ти вивчила, називається патрійською, — мовив тихо Ярий. Нас чекало придушення повстання в одній з північних частин Циркути. То було моє перше завдання після отримання свого лука та прийняття присяги в столиці Белати. Вчитель поїхав зі мною. Усього нас було десять — величезна кількість дарвенхардців, як на маленьке село, куди ми прямували.

— Я ніколи не чула цієї назви.

— Ти й не могла. Ця назва заборонена і її не вживає ніхто, крім Величних та ще дарвенхардців, бо нас було створено для боротьби з тими, хто пам’ятає подібні мови чи культури. Патрія була завойована багато століть тому, і донині вважається найнепокірнішою землею в Циркуті. Тому цю частину перейменували, і саме після її завоювання по всій імперії заборонили вживання будь-якої іншої мови, окрім белатської. Хочеш знищити народ, лишити його без суті, — убий насамперед його мову. Спів матері дитині. Присяги наречених. Пісні в полі чи байки при вогні… — Ярий на мить замружився, ніби згадуючи те, чого насправді не міг пам’ятати. — Тим, хто не слухався, виривали язики. Сім’ям, родам. Іноді — цілим поселенням. Знадобилось двісті років, аби люди перестали боротись, навіть підкорені. Особливо на колишніх землях Патрії. Але навіть зараз часом хтось згадує… і ми їх караємо.

— Ми… вирвемо їм язики? — запитала я, намагаючись, аби мій голос звучав спокійно. Я ніколи не була надто емоційною, але на те, аби вдосконалити це вміння, пішло багато років.

— Ми заберемо їхні життя, — мовив просто Ярий і мене кинуло в жар.

Повстання, як такого, навіть не було. Просто якийсь дурень понаписував на більшості хат у селі прокльони на адресу белатів. Патрійською.

Я була певна, що більшість жителів навіть не розуміли, що ті символи означають.

Ми приїхали вночі, як тіні, як чорні ворони з довгими, важкими крильми, які мали гострі шипи по краях… Я була єдиним новачком серед інших дарвенхардців, і відчувала їхні погляди… Наче не відверті, наче приховані. Та в них ясно читалось — убивай, або уб’ємо. Вірність має бути доведена.

Ярий майже не лишав мене… майже, бо теж мав роботу. Я не знала, чи захистив би він мене, якби не наважилась убити людей, в чию домівку увірвалась, коли вони саме лягали спати… Молоді батьки та донечка. Чи сам би вбив усіх нас?

Я зупинилась перед ними, звівши стрілу, покладену на лук. Мить на самоті з чужими, відчайдушно наляканими людьми… Зустріч поглядом з батьком, що стискав у руках кочергу, дружиною у нього за спиною, що притискала до себе дитину…

Позаду я вже чула кроки. Я знала, що за ними буде.

На секунду опустила лук. А тоді вістрям стріли вказала на дівчинку і — на куток під ліжком. Кочерга в руках незнайомого чоловіка ледь опустилась. А жінка мимоволі зойкнула — не вірячи своїм очам. На них виступили сльози.

А тоді заштовхала малу під ліжко, надірваним шепотом наказавши не рухатись і не дивитись. Я сподівалась, що та послухається.

Саме опустила зброю, як до хатини за мною увійшов Ярий. Він важко дихав, і в ту мить я не впізнала його, свого вчителя. Того, кого поважала і кому, на відміну від белатів та дарвенхардців, і точно метеїв, була вірною… Кого, здається, я встигла полюбити… В чиєму обличчі не побачила більше нічого знайомого. Переді мною стояв убивця. І я стала такою самою.

Ярий окинув поглядом два тіла на підлозі зі стрілами в грудях — і просто вийшов та пішов далі, не поставивши запитань. А я вибігла за ним, намагаючись не озиратись у той бік, де в кутку кімнати, під ліжком, закинутим нашвидкуруч ковдрою, жевріло налякане життя. І тільки подумки просила зорі, як робила це вже колись давно, коли боялась, що убила Вишену, аби дитина мовчала, поки ми не підемо з села. Аби не вийшла. Аби не ворушилась.

Потім довго не могла спати. Довго запихала в себе їжу над силу, під неспокійним поглядом Ярого, просто тому, що так було треба.

— Як назвали Патрію після її підкорення? — спитала я. То були мої перші слова після вбивства, на третій день нашої подорожі до спустошеного містечка. Ми сиділи в таверні і, як звично, довкола панували приглушені голоси. Мене вражало те, що навіть самі белати, які й створили дарвенхардців, лякались нас. Боялись говорити надто голосно в нашій присутності. Боялись напиватись і сперечатись. Знали ж бо — поряд присутній вищий за їхнє походження Закон. В той вечір я пригадала й інше запитання, яке так цікавило мене колись, та яке з часом призабулось… або не хотіло бути згаданим.

Чи відповідь не хотіла бути почутою.

— Метейський край, — відповів Ярий не вагаючись. Він і далі уважно дивився на мене, вивчаючи моє лице. Що він у ньому бачив? Залишки метейки? Залишки людини?

Я чекала цієї відповіді.

Здогадувалась, що саме такою вона буде, з тої самої миті, як він розповів мені про Патрію.

Чоловік підніс до губ келих і зробив великий ковток. Мій погляд впав на кутики татуювання, що визирали з-під його чорної сорочки. Колишній Спадкоємець… Чому він відмовився?

Та про це я вже його запитувала.

— Чому белати дозволяють підкореним ставати дарвенхардцями?

Колись я вже запитувала про це дівчину з Дарвенхарду, Мелану. Її обличчя стерлось із моєї пам’яті, як багато інших… А потім… потім не наважувалась спитати про це Ярого, хоч, мабуть, давно пора було.

— А сама не здогадуєшся? — вчитель підняв легенько брови. Я важко зітхнула, говорилось погано. Язик заплітався — хоч пили ми саму воду. Дарвенхардці не п’ють нічого іншого, хіба самі це зварили. У воді ми одразу б відчули щось не те. — Як ти думаєш, з кого все почалось?

— З патрійців.

Ярий кивнув.

— Але чому? — спитала я. Вперше за багато років відчула, що руки тремтять. Стиснула ними кухоль, аби не було помітно. Маленька скалка вп’ялась мені в палець.

— Бо з одинадцяти мов, які знищили белати, саме патрійська досі живе десь у пам’яті тих, хто давно забув, ким вони були. І не лише на землях Метейського краю, як ти знаєш… По всій Циркуті. Давно забутий символ, він ще не до кінця викорінений. Він — надія. А надію слід придушувати. Та перед ким беззахисний найвідважнійший? Перед тими, кого любить. Як батьки перед своїми дітьми, так і метеї — перед тими з них, хто став дарвенхардцями. Присяга, яку ти дала в Медії, — не просто слова, Ханно. Ніколи про це не забувай. А невинна кров, яку ти пролила, скріпила її назавжди.

У мене голова пішла обертом від його слів. Я на мить подумала, що Ярий отруїв мене. Отже, я — не просто відступниця, а зброя насамперед проти свого ж народу?

Я… я… патрійка?

Десь ляснули ставні від сильного вітру. Якась белатка нервово засміялась злякавшись. Я окинула таверну поглядом, але не побачила нічого — в очах побіліло. Слова Ярого пульсували в скронях разом з кров’ю, яку гонило неспокійне серце.

Я так багато в житті пережила… і ніколи б не подумала, що бодай щось — після болю, кривд, убивств, Сколісу, Дарвенхарду, усього-усього — ще зможе мене вразити. Вразило. У саме серце.

— Коли ви… коли ви… — я замовкла, не в змозі вичавити з себе слова. Ярий знав. Ярий завжди знав, ким я була.

І навчав мене? Чому? За більш ніж три роки я не відчула й тіні посмішки чи чогось подібного в його поведінці. Він ніколи не показував, що знає, що я — метейка. Але ж белати… Не такі. То в чому ж справа?

— …зрозумів, хто ти? — продовжив моє запитання чоловік, незмигно дивлячись на мене. Від його погляду було нестерпно жарко. І боліло десь у лівому боці грудей. — Перша думка була, коли я побачив тебе на тому мості. Коли ти вбивала близнюків. В Еліті готують не гірше, ніж у Сколісі, Ханно. Але те, що показала ти… Белатам часто заважає пиха. Вона й згубила тих хлопців. Інші підкорені, навіть ті одиниці, що добираються до Дарвенхарду, завше несуть за собою шлейф зацькованості… Але ти… Ханно, я ніколи не візьму собі більше дівчини в учні. Я просто знаю, що ніхто тебе не перевершить. Коли ти тільки зайшла у ворота Дарвенхарду — а зайшла ти з кривавою раною в нозі! — я побачив, хто переді мною. Ти висмикнула стрілу і пішла далі! Нескорений дух. Не метейка, ні. Метейки лишились там, де ти виросла. Патрійка.

Ярий раптом встав і пішов до виходу з таверни, махнувши мені, щоб я слідувала за ним. Я не хотіла.

Та не перечила.

Покора і вірність.

Два відчуття, що перероджувались у моїй душі в щось нове. Геть інше.

У що?

Я поки не знала.

Покрокувала за ним.

За рогом, серед безлюдної нічної вулиці, Ярий схопив мене за руку і зупинив, розвернувши до себе.

— Ви завоювали мій народ і знаєте, хто я. Ви дозволили мені стати дарвенхардкою. Я убила невинних за вашим наказом. Чому ж ви ризикуєте усім, розповідаючи мені про те, ким були метеї? — запитала я тихо.

— Бо тільки патрійці свого часу гідно протистояли белатам. І хай більшість із нас про це забули, та Величні пам’ятають. Чотири тисячоліття Циркута та Патрія співіснували, як рівні.

— Як же сталось, що Циркута перемогла? — спитала я, відчуваючи, як на очі набігають сльози. Я не плакала три роки. За винятком, коли мене тримав у своїх обіймах Ільяс.

Тепер же я не могла звільнити руку з хватки Ярого.

— Я не скажу тобі, Ханно. Хоч і не сумніваюсь у твоїй вірності.

— Що ж зашкодить мені вас зрадити? Тепер, коли я все знаю? — прошипіла я, наближаючись до нього. Вільною рукою стиснула вже його зап’ястя. Вітер холодними хвилями бив нас по обличчях, і я відчувала, що щоки мої горять. Ми стояли неподалік ліхтаря, що висів над воротами якогось белатського будинку, і червоні відблиски падали на бліде лице Ярого, а карі очі його наче іскрились. Від того вогню, чи від внутрішньої пристрасті — я не знала.

Те, що він говорив, і те, як на мене дивився… Я ніколи ще не бачила, аби белат так дивився на метейку. Він визнавав мене за рівну, він вважав мене такою, зрештою, сам поміг нею стати. Як, як… чому?

Чому вони так чинять з нами? Відбирають одиниці, дозволяючи стати схожими на людей, та втратити все, що єднало нас з тим, що справді дороге і важливе? Як виглядають зараз мої односельці, які обличчя в мами з татом, як…

Я з жахом відчула, що забула лице брата. Забула… його ім’я. Як колись давно… в Сколісі.

Напевне, якби мене повсякчас не називали Ханною, я б і це ймення лишила в минулому.

— Завадить маленька рудоволоса дівчинка, яку ти врятувала два дні тому, — прошепотів мені в обличчя Ярий. Я сахнулась від нього — але чоловік міцно схопив мої руки. Навіть попри те, що я була тепер сильнішою за більшість простих людей, завдяки рокам тренувань та «трункові сили», я все ж поступалася Ярому. Або просто звикла, що так завше було.

Я загарчала від безсилої люті.

— Це буде тобі уроком на майбутнє. Наші почуття роблять нас слабкими.

— Що ви з нею зробили?! — скрикнула я, вириваючись з його рук. Наступила ногою в калабаню і від несподіванки послизнулась. Якби не Ярий — упала б.

Дарвенхардка підсковзнулась!

Моя лють робила мене вразливою. Я завмерла важко дихаючи.

— Нічого не зробив, — мовив Ярий. А тоді раптом відпустив мої руки, відступивши на крок. — Ти хоч уявляєш, що чекало б тебе, якби не я, а хтось інший побачив, що ти зробила?

— О, він вчинив би милосердніше, вбивши мене! — гаркнула я, штовхаючи його в груди. Геть втрачала самоконтроль.

— Не кричи. Якщо хтось побачить, що дарвенхардці сперечаються — мені доведеться зламати їхні шиї, — сказав чоловік погрозливо. Я притихла, хоч злоба моя і не втамувалась.

— Я не вбиватиму тебе. Ти — моя найкраща учениця. І хоч ми вже рівні з тобою, та я дам тобі ще один урок. Виконуй накази, дівчино. Кожен твій неправильний вчинок тягтиме за собою щось гірше, значно гірше. Ця дівчинка стане першим наслідком. Якщо я дізнаюсь, що ти пішла проти тих, кому присягнула на вірність, — врятоване тобою життя пізнає мук, про які ти й не чула. Доки ти вірна нам — усе з нею буде гаразд. Усе зрозуміло?

Я мовчки кивнула. В мізках дзвеніло від його слів і від того, що тягнула за собою його довга розповідь та моя необережність-милосердя.

— І ще. Аби в тебе не викликало дурних думок, запам’ятай: про те, ким ти була, здогадався хіба що я. І знають про це лише люди з твого минулого, яких на просторах Циркути зовсім небагато. Тому якщо хтось назве тебе метейкою — ти маєш примусити його про це пошкодувати. Зрозуміло?

Я знову кивнула. Щелепу звело і я не могла говорити.

— Я дуже сподіваюсь, Ханно, що ти впораєшся з дурнею, яка, мабуть, заскочила в твою голівку, і житимеш так, як обрала сама. Завтра я попіклуюсь про те, аби тебе перевели на якесь більш-менш постійне місце.

Ярий підійшов до мене і ніжно торкнувся долонею моєї щоки.

Я ж прораховувала можливість убити його, аби ніхто і ніколи не міг тиснути на мене з допомогою врятованої дитини.

Прораховувала, і розуміла — не зможу.

Не тому, що слабша. Ні. Я не слабша. Тепер — ні.

Просто я не піду проти нього, як він не йде проти мене. Ось і все. Не знаю, чому і як, та я відчувала — Ярий не видав мене іншим дарвенхардцям не просто, щоб мати на мене важіль впливу. І не лише через дивний захват перед тими, хто проніс крізь століття спадкового рабства дух патрійців. А тому, що я заслужила його вірність так само, як і він мою. Тільки це почуття занадто непідхоже, аби існувати в світі саме по собі.

Я відчула, як він вклав мені в руку щось холодне — скосила погляд і побачила: маленький металевий свисток.

— Коли здаватиметься, що ти сама — подуй в нього. Гаразд?

Я відсмикнула голову від його руки і пішла, не сказавши й слова. Свисток з того часу носила з собою, у внутрішній кишені плаща.

Згодом мене справді перевели до Орієна. А потім я опинилась на широкій та довгій дорозі, що вела до Метейського краю. Ця назва означала «країна скорботи».

Я пригадала значення слова «Патрія», вивчене ще в Дарвенхарді. Тоді я вважала те слово звичайним, бо воно нічого для мене не важило.

А тепер? Я не знала.

«Патрія» означало «Батьківщина».

Розділ 9

Ханна не була б Ханною, якби робила все так, як нормальна людина. Напевне, якщо не кожен, то принаймні більшість, вирісши в рабстві і пізнавши на власній шкурі всі незгоди і болі зростання поміж недругів, ухопився б за знання про велич землі, з якої походить.

Але не я. Я злякалась і постаралась не згадувати про те, що дізналась. Про дівчинку. Зараз мені було достатньо, що вона жива і неушкоджена, а більшого я для неї зробити не зможу. І навряд чи вже захочу після всього. Чи шкодувала я за своїм милосердям? Ні. Але на цьому зупиняюсь. А ще… Постаралась не згадувати про Патрію. Усе моє життя та частина однієї великої імперії називалась Метейським краєм. І хай так і буде.

Безстрашна Ханна. Та, що зайшла з простромленою ногою в найвищу військову школу Циркути. Та, що до поламаних ребер билась за подругу із сильнішим. Та, що… що…

Що насправді більше не має батьківщини, бо присягнула великій нездоланній імперії белатів. Пора облишити нерозвинуті зачатки героїзму.

Тижні подорожі мали закінчитись у найпівденнішому селі Метейського краю — Барговому. Воно пролягало всього на відстані сорока кілометрів від того місця, де я народилась, хоч я й ніколи не заїжджала так далеко, коли була метейкою. Я прямувала до Баргового і намагалась впізнати бодай щось, хоча б якесь місце з минулого — і не могла. Сім з половиною років стерли ті місця з пам’яті, якщо вони там і були раніше.

Але я впізнавала не щось окреме, ні — я згадувала метейські ліси. Трави, які росли тільки тут, та ще дерева — височенні, як на Циркуту. Більше в жодній з її частин не було таких високих дерев. Як не було і вовків зростом з людину — а про одного з них я все ж пам’ятала. Як той зашкодив дарвенхардцю з нашого села.

Я не боялась ні того вовка, ні інших, схожих на них. Десь потай в душі я сподівалась на зустріч з ними. Навіщо? Мабуть, аби перевірити, чи досконалий лук у моїх руках з тою самою легкістю скуштує крові тварин, що й людської.

Чотири тижні їхала з Орієна до Баргового — і той час став першим у моєму житті, коли я була справді сама. Засинала і прокидалась лише в товаристві вірного коня Зозулина — чорного стрункого дарвенхардського жеребця, подарованого мені на третьому році навчання Ярим. Часом доводилось заїжджати до містечок і селищ, аби поповнити запаси їжі та помитись, але ті дні минали, мов у тумані. До товариства людей я почувала глибоку байдужість. За всі дні мандрівки я зустріла чотирьох дарвенхардців — і хіба з ними я ще почувалась більш-менш звично. Решта людей видавались мені надто повільними і водночас надто суєтними, вони дуже галасували і повсякчас супроводжували мене полохливими поглядами. Можливо, я запишалась би з того, що мені гарніше сидіти і спостерігати, мовчати і слухати тишу, яка могла сказати дуже і дуже багато, що мені легше читати їхні думки за виразами облич, жестами, поглядами, нервовими зітханнями, краплинами поту на скронях та тремтливими руками, аніж слухати слова. Можливо, я запишалась би, якби не було так байдуже до них усіх. Якби вони не стали раптом такими однаковими і нецікавими. Навіть сервуси, за рідкісним винятком. Часом траплялись такі, що вставали струнко при моїй появі тому, що були зобов’язані, а не через страх чи улесливість. Я це відчувала, і тільки це мені ще подобалось.

Щодня ставало холодніше, іноді лив дощ. Три дні я змарнувала на північному кордоні Метейського краю — якраз почалась злива, і міст, через який нам із Зозулином треба було перебратись, знесло рікою, яка вийшла з берегів. Усе навколо затопило болотом. Довелось чекати, коли стане бодай трохи видно дороги і полагодять переправу.

Потім, десь за тиждень, у повітрі запахло морозом. Болота попідмерзали.

Якось задрімала аж перед світанком, а коли прокинулась — навколо залягла разюча біль, вкривши поля та ліс, що виднівся вдалині, перетворивши світ на суцільне снігове покривало. Мій кінь спав і довкола нас не було жодного недоліку на сніговому покрові — просто тому, що ми були на цьому краю світу цілком самі. Снігу було багато, але я спала так міцно, що навіть не відчула, коли він падав — і вся була так само вкрита білим пухом. Коли заморгала, сніжинки посипались з повік.

Я сіла і потягнулась. Скинула ковдру, якою накривалась поверх плаща. Мені було зовсім не холодно — не тому, що одягнена була тепло, просто Дарвенхард відучив мене мерзнути.

Небо над головою було ясно-блакитним і таким чистим, що, здавалось, сніг, коли падав на землю, помив його від хмарок. Ні вітерцю. Ні поруху.

Білий-білий світ. І сонце стоїть якраз посередині неба — ідеальний полудень. Стоїть сонце, та не гріє. Світить яскраво-яскраво, аж очам боляче.

Дивно, що я проспала так довго. Завше-бо підривалась на світанку.

Згідно з моїми розрахунками, дістатись до Баргового я мала надвечір того самого дня. Але все сталось не так, як гадалось, — вслід за погожим полуднем, в обід почалась завірюха неймовірної сили. Раптово, стрімко. Я йшла, ведучи за узду Зозулина, намагаючись коритись своїм внутрішнім інстинктам, гостреним у Дарвенхарді, і не здаватись. Довкола не було й натяку на якийсь сховок — а тому треба було йти і йти. Просто, щоб не замело. Та в якусь мить я почала сумніватись — а чи рухаюсь бодай в тому напрямку, куди мала. Година минала за годиною, надворі геть стемніло, Зозулин почав харапудитись. Коневі стало страшно — і не дивно. Я міцно тримала узду, хоч, може, слід було його відпустити — може, тварина без мене швидше б знайшла правильну дорогу. Але я дуже боялась лишитись і замерзнути наодинці. Натренована і сильна, а головне — вперта, я вела його далі, аж раптом не витримала — і впала на коліна. Несподівано для себе. Здавалось — ще зможу іти, ще ноги тримають. А встати не змогла. Розум огорнули неспокій і туга. Зір, що дозволяв бачити в темряві, не допомагав — бо не було, на що дивитись. Сніг падав і падав, в якусь мить я опинилась у ньому по пояс, тож коли впала, він сягнув мені шиї. М’який, але колючий і холодний. Сильний вітер забивав сніжинки за комір, у каптур, вкривав, засипав очі. Я замружилась на мить.

Здалось — стою на березі моря. Позаду височіють вежі Дарвенхарду. Поряд — Ярий.

«Коли здаватиметься, що ти сама…»

Загарчавши, піднесла вільну руку до обличчя і зубами стягнула рукавицю. Виплюнула її на сніг — і сягнула неслухняною, замерзлою рукою за пазуху. Чим він поможе, той свисток? У мене он ноги замерзли й не відчуваю ні їх, ні рук. Здавалось, замерзають мізки, засипає їх снігом, білим-білим… Зір, мій ідеальний зір, притупився від втоми та відчаю.

Піднесла маленький залізний циліндрик з двома дірочками до губ і видихнула в нього.

Ледь чутний, та дивовижно пронизливий звук пролинув довкола, розчиняючись у пітьмі, долаючи снігово-вітряну пелену.

Подула знову. Те саме — звук пішов, та й згубився.

Завмерла. Розвернулась до Зозулина, побачила, як блиснули його очі. Притулилась обличчям до морди і відчула, як тремтить від холоду вірна тварина. І я затремтіла.

Минула, здавалось, вічність. Уже не йшли — не було куди. Втратила лік часу і відчуття напряму. Здалась. Стояла, обійнявши коня, та намагаючись не померти раніше за нього — щоб не лишати одного. Холод, а за ним дивовижна, манлива безчуттєвість огортала тіло. Хотілося спати. Пальці руки, з якої скинула рукавицю, наче примерзли до вкритої кристаликами льоду шерсті Зозулина. Сніг продовжував сипати. Тепер, стоячи на ногах, я була поглинута ним вище, ніж по пояс.

Заплющила очі. Страх минав.

Я ж дарвенхардка. Ми якщо й боїмось, то не надто сильно. І не надто довго.

Втома навалилась на плечі. Сніг заліплював напівзаплющені повіки.

Аж раптом — наче відблиск світла. Ні, не те… не відблиск, ні. Просто… щось… щось…

Тонкий звук. Свист, неголосний, наче різонув по вухах. Схожий на той, що його створила я своїм свистком… але я давно не свистіла.

Повторився знов.

Розплющила очі. Не могла позбутись отупіння, що огорнуло свідомість, та якась маленька іскринка, якийсь незгасимий вогник всередині наказали: давай ще. Свисти.

Напевне, нічого важчого в житті не робила, як підносила свисток до губ рукою, яка не хотіла згинатись. Піднесла — і зробила в нього один з останніх подихів, на які ще здатні були замерзаючі легені.

Засвистіла.

І — впала в сніг, відпустивши Зозулина.

Розділ 10

Пальцями відчувала шерстинки хутра, на якому лежала. Заморгала, проганяючи сон. Зір відновився і знову став прекрасним — я бачила найменші порошинки, що кружляли під стелею в світлі поодиноких променів сонця, їх шерстисту поверхню, розрізняла сотні відтінків. Ковзнула правою рукою ліжком і намацала поряд з ним лук та сагайдак. Порядок.

Порядок?!..

Сіла так стрімко, що в очах на секунду потемніло. Роззирнулась, миттєво схопивши лук і наклавши на тятиву стрілу.

Я лежала на ліжку, встеленому хутрами, посеред просторої кімнати, всуціль оббитої деревом. Кімната мала одне вікно, завішане вишитими фіранками, а посередині приміщення висіла мотузка із ширмою, що мала ділити його на дві рівні частини, але зараз була відсунена. В іншій частині кімнати стояли дерев’яна купіль та, ближче до протилежної стіни, — довгий стіл з різноманітним посудом. Над столом на стіні було багато полиць з порошками, мінералами та оберемки сушених трав. Ліворуч від столу — двері. З високої стелі звисало дерев’яне колесо зі свічками, які місцями сильно оплавились, а тому додолу обвисали воскові бурульки. Ліворуч від ліжка був камін, перед ним — розстелено шкуру величезного вовка. Я мимоволі витріщилась на те сіро-біле хутро, вражена його розмірами — близько п’яти метрів від холки до хвоста.

З іншого боку від ліжка знаходились ще одні двері, менші. І — кілька гачків на стіні — на них висіли всі мої торби, привезені з Орієна, та два чорні плащі, дуже схожі між собою — з добротної шкіри, з розкішними хутряними комірами. Один з плащів точно належав мені, інший… теж був дарвенхардським.

Я відкинула хутро і поглянула на своє тіло — мене одягли в звичайну лляну сорочку сірого кольору, в яких зазвичай сплять сільські жінки. Ще й з мережкою біля пелени. Ні на ногах, ні на руках не було й сліду обмороження. Мене врятували, виходили, лишили в теплі, а поряд поклали всі речі, включаючи зброю, аби не хвилювалась.

Я встала і підійшла до вікна — перебувала на другому поверсі. Внизу люди прогортали стежки в заметах, що засипали нешироку вулицю. Будинки навпроти були нижчими — напівземлянками. Їх майже повністю вкривав сніг — селяни метушились, намагаючись вивільнити свої домівки з білої кірки. Сонце заливало село. За дахами я побачила дві кам’яні, але невисокі сторожові башточки — вочевидь, пообіч воріт. Муру чи частоколу з вікна я не розгледіла.

Невже той, хто знайшов мене в заметілі, не лише врятував, а й доправив до кінцевого пункту моєї мандрівки, Вартового?

Втім, доки я не з’ясувала, що тут до чого, зброю опускати не слід. Прислухалась.

Знадвору долітали веселі голосочки дітей, захекані перемовини дорослих, звичні для малих поселень перегуки з однієї вулиці на сусідню; шкряботіння лопат об сніг. Я нечутно підійшла до менших дверей: тиша. Штовхнула їх — за дверима виявилась невелика кімната з кількома книжковими шафами, заставленими вщерть. Не стала вдивлятись в назви книг, зачинила двері, і пішла до наступних. Прислухалась — знизу, з першого поверху, долинали голоси, але надто далеко, аби я могла їх чітко розрізнити.

Прочинила двері й опинилась у неширокому коридорі. Навпроти — ще одні. Торкнулась — зачинені. Ліворуч — шлях до сходів.

Знизу вже чіткіше чувся чоловічий голос:

— З Осерднього надійшли вісті про зникнення чотирьох мисливців. Вочевидь, ви були праві, і цьогоріч вони не відкриватимуть зимову ярмарку.

Я легко збігла дерев’яними східцями і опинилась у просторій вітальні з каміном, так само оббитій деревом. Тільки тут ще стояли дерев’яний стіл, вкритий білосніжною скатертиною, та кілька стільців.

У кімнаті було двоє. Я ще не встигла зорієнтуватись, хто саме, але стрімко, інстинктивно підняла стрілу, покладену на лук, на того, хто говорив (він одразу ж замовк), а тоді — перевела на іншого. Не для того, щоб убити, щоб — перестрахуватись.

Вперлась вістрям своєї стріли в таке саме, розташоване буквально в десяти сантиметрах попереду.

Те чуже вістря було першим, на чому я сфокусувала погляд, наступним виявились спокійні та такі темні, що видавались аж чорними, очі.

— Доброго ранку, Ханно, — мовив Всевлад з легкою усмішкою.

Ми водночас склали зброю.

Я сиділа на кріслі, п’ючи гарячу трав’яну настоянку та загорнувшись у ковдру, яку приніс маленький хлопчик-метей за наказом Всевлада, і слухала господаря Баргового, якого звали Аццо. Того самого, на якого спершу й спрямувала стрілу. Він був високим та дужим, мав сиве волосся і бороду, та розміняв уже, здається, шостий десяток літ. Попри широку усмішку його чіпкі темні очі мені не сподобались.

Але, тим не менш, познайомившись (після того, як я поставила зброю неподалік, сперши до стіни), Аццо сказав, що радий вітати мене в Вартовому і запропонував разом поснідати. Доки я повернулась з другого поверху, де одяглась і привела себе до ладу, Всевлад повісив над вогнем у каміні казанок з водою і накидав туди трав із запасів. Тоді подав мені горня з ароматним напоєм і ковдру. Я просто мовчки кивнула і все прийняла. Майже не дивилась на нього. Його з’ява не вразила мене, але сильно здивувала, і я не хотіла, аби він прочитав це в моєму погляді, а обличчя я мала, як і зазвичай, незворушне. Аццо переводив уважний погляд з мене на Всевлада, і навпаки, а я дивилась старому у вічі.

Виявилось, що в Вартовому за останні місяці загинуло сорок сім осіб. З них — десять сервусів.

— Великі вовки прийшли з гір. Це почалось ще навесні. Вони нападали на пастухів, понищили багато худоби. Вовки об’єднуються у зграї, а це становить неабияку небезпеку. З моменту, як ми перестали виганяти худобу на пасовиська, бо почало холодати, звірі вбили багатьох мисливців, які вийшли за межі Баргового. Тоді ж винищили майже весь загін сервусів, які вирішили їх вистежити. До того в Барговому довгий час не перебували на постійній службі дарвенхардці, але ситуація склалась така, що нам довелось послати по вищу допомогу.

— Скільки вас прибуло? — поглянула я на Всевлада. Той ледь скривився:

— Двоє.

— Не замало? Яка за розміром зграя? — мені в голові зринув образ шкури вовка, що лежала нагорі. Пригадала, як один такий поставив все наше село в оборону і покалічив дарвенхардця.

— Цілком достатньо. Зграя складалася з дванадцяти вовків. Два місяці тому ми пішли на полювання. Я убив п’ятьох, мій напарник Еб — стільки ж. Двоє вовків втекли, але ми не змогли їх переслідувати.

Двері, що вели з кімнати надвір, відчинились, і зайшли двоє — хлопчик років дванадцяти і дівчинка років десяти. Я окинула їх поглядом — обоє русяві, зацьковані, тихі, і дуже схожі між собою. Схоже, брат і сестра. Вони принесли кошик, з якого почали розставляти на столі тарілки, ложки і страви, що пахли просто пречудово і були гарячими. Ми сіли їсти. Всевлад приніс дзбан з водою — для себе, і з вином — для Аццо. Так було заведено — в будинку, де мешкали дарвенхардці, тільки вони пропонували присутнім питво. Я продовжувала насолоджуватись чаєм.

— Чому? Що сталось? — спитала я Всевлада. Уважно поглянула на нього — чи не вперше.

— Один з них відкусив Ебові ногу, — мовив неохоче Всевлад і зробив великий ковток з кухля. Наче запиваючи пережите. Хоч пив він, звісно, просту воду. — Мого напарника відкликали, що й не дивно. Я написав лист у Дарвенхард, щоб прислали когось стрімкого і розумного. Радий, що це ти. Ми знову йдемо на полювання, вовки все ще рискають околицями, наче зумисне вчепившись до цього села. Минулого тижня я знайшов останки ще двох мисливців. Треба звірів добити.

— Добре, — погодилась я. — Але мені потрібен бодай день на відпочинок.

— Відпочивай, скільки потрібно, Ханно. Я планував вирушити за три-чотири дні, якщо ти погодишся, — голос Всевлада прозвучав м’яко, коли він звертався до мене, але вже за мить набув сталевих ноток: — А до того часу, Аццо, я забороняю будь-кому покидати Баргове задля їхньої ж безпеки. Заборона стосується як метеїв, так і всіх інших. Навіть якщо в Осердньому і проводитимуть ярмарку, цьогоріч ніхто з Баргового туди не поїде. До того ж, позавчорашній снігопад геть-чисто замів усі шляхи. Можливо, ми чекатимемо довше, ніж чотири дні, доки трохи проявляться з-під покрову дороги.

— Я віддам наказ, — мовив поштиво Аццо.

— От і добре.

— Позавчорашній снігопад? — перепитала я. — Скільки я спала?

— Десь добу, — Всевлад стенув плечима.

— А яка ситуація зі зброєю? Село забезпечене? І скільки тут сервусів?

— Зброї в нас на п’ятдесят сервусів, хоч зазвичай у селі перебуває сорок. Зараз, через втрати, — тридцять. Я написав, щоб прислали ще стільки ж. Баргове в силах їх утримувати, а люди потрібні тут для додаткового захисту. Якщо поруч з’явиться ще одна зграя вовків, а нас з тобою не буде, селу знадобиться оборона. Зважаючи на те, що воно ще й на самому кордоні з Диким краєм.

— А з цим є якісь проблеми? — вирішила уточнити я.

Всевлад мить мовчав, але я відчула, як його тіло ледь напружилось. Втім, це тривало лише якусь секунду.

— Жодних проблем.

«Але ж це не так?» — подумалось мені, та перепитувати я не стала. Не при Аццо. Навряд чи Всевлад приховує (якщо приховує) щось таке, що стосується белатського пана з краю імперії.

— Що ж, був радий знайомству, Ханно. Сподіваюсь, служба в Барговому буде вам у задоволення, — мовив Аццо підводячись.

— Дякую, Аццо.

— А мені пора до справ. То коли вирушаєте, Всевладе?

— За три-чотири дні, як я й сказав, — незворушно нагадав дарвенхардець.

Аццо кивнув і пішов. Маленькі служки, що стояли біля дверей, вклонились йому мало не до землі.

— Залиште нас, — наказала я їм. Коли брат із сестрою пішли надвір і зачинили за собою двері, я нарешті поглянула на Всевлада. Він сидів навпроти мене, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.

— Я не знала, що тепер ми будемо служити разом. Як так сталось? І що це за свистки, завдяки яким ти знайшов мене?

— Одразу до справи, — мовив чоловік примружившись. Він змінився. Обличчя стало жорсткішим. Суворішим. Риси трохи загострились, волосся відросло ще більше. На голову він, як я та Ярий, пов’язував шкіряну стрічку. Те, що він мав два метри зросту, вражало, навіть коли Всевлад сидів, зважаючи на його міцну статуру та широкі плечі.

Я, хоч і висока, була значно нижчою за Всевлада, хоч і встигла вже це призабути.

Промовчала. Всевлад ледь зітхнув.

— Гаразд… Ярий подарував мені такий самий свисток, що маєш і ти. Ці свистки створені в парі, і чути свист одне одного можуть лише ті, кому вони належать. На відстані до п’яти-шести кілометрів. Він не розповів тобі?

Я похитала головою.

— Ярий часом служить і за межами Дарвенхарду. Дуже зручно мати таку річ, коли йдеш кудись з іншим дарвенхардцем, і треба зберігати мовчанку. Коли я послав по нового напарника, Ярий, вочевидь…

— Він подарував мені свисток до того. Невже він знав, що ми зустрінемось? — допитувалась я. Якусь мить Всевлад витріщався на мене.

— Ну, тоді Ярий просто розумний мужик. А може… Може, він просто хотів тобі щось подарувати, а без пари той свисток йому і так до одного місця.

Я мимоволі посміхнулась.

— Досить вірогідно.

Відкинула ковдру, встала й, обійшовши стіл, зупинилась перед Всевладом. Він усміхнувся — несподівано щасливо. Суворе, зосереджене лице на мить зникло, ставши на мить таким, як я пам’ятала зі Сколісу. Щось у мене в грудях сильно закололо. Він такий вродливий. Хай і змінився.

— Ну ж бо, підйом, дарвенхардцю. Невже ти забув, що ми маємо привітатись? — я не втрималась і штурхнула його в плече. Він сидів такий зумисне розманіжений, різко почавши валяти дурня після відходу Аццо, що це починало мене злити. Але я відчувала, що рада його присутності, так само, як і він — моїй.

Всевлад встав. Я простягнула руку і він стис моє передпліччя, а я — його. Відчула поколювання в кінчиках пальців там, де торкнулась чорної сорочки.

Наші голоси злились в унісон:

— Присягаюсь, напарнику, служити Циркуті та тобі віддано і беззаперечно, до перемоги в битві чи смерті.

Така сама присяга, яку я вже дала своєму попередньому напарнику в Орієні, і яка, подібно тій, що прозвучала з моїх уст у Медії в день, коли я стала дарвенхардкою, не мали для мене особливого, тремкого значення. То були просто слова, обов’язкові для вимовляння в певний момент.

Але зі Всевладом… Коли я дивилась на нього і чула, як його голос зливається з моїм, а між руками проскакують незримі, але такі обпікаючі іскри, все було геть по-іншому. Відчувала, наче звуки, які зривалися з подихами, огортали наші передпліччя міцною, нерозривною сіткою. Надто глибокі спогади єднали нас у минулому, аби тепер присяга одне одному видалась просто словами.

Я відчула, що моя рука почала тремтіти — геть неймовірна річ для дарвенхардки. Але враз тремтіння припинилось — Всевлад сильніше стиснув пальці.

— Дякую, що врятував мене, Всевладе, — мовила я тихо і розірвала рукостискання.

Розділ 11

Я дозволила собі відпочити аж до наступного дня. Виспалась, переглянула книжки в кімнатці, що примикала до моєї спальні. Всевлада не було — після сніданку ми трохи ще погомоніли, а тоді він пішов у справах. Мисливці саме йшли перевіряти пастки, і Всевлад хотів піти з ними, щоб у разі чого захистити від вовка. Якщо так і далі піде, в селі не лишиться чоловіків, здатних полювати, а в прикордонні це дуже паскудно. Поля тут не такі щедрі, як ліси.

— Зі мною все гаразд, можу… — почала, було, я, але Всевлад похитав головою.

— Ти ще втомлена і чудово це знаєш. Відпочивай. Я візьму кількох сервусів. Хоча, чесно кажучи, більшість з них готові втратити свідомість при самій думці про вовків.

Отож, він пішов, а я почала чи не вперше в житті байдикувати. Читала, пила гарячий чай, їла те, що двічі принесли служки. Довго сиділа біля вікна, дивлячись на засніжену даль, і вперше за довгий час відчувала себе спокійною. Так, на підвіконні, і заснула.

Вночі прокинулась від ледь чутного сміху, що долинав з-за дверей. За вікном та в кімнаті було темно, хоч в око стрель, та з-під дверей завиднівся хисткий вогник свічки. З коридору долинули легкі жіночі кроки і ще тихіші — ніг у чоботах з підошвами, що майже не видавали звуку при дотику до підлоги. Всевладові. Він повернувся — і не сам.

Кроки стихли, так само, як і сміх, за дверима його кімнати. А я ще кілька хвилин просиділа в тій самій позі, що й до того, а тоді встала і розпалила вогонь у давно загаслому каміні. Лягла на спину на ліжко і дивилась як граються відблиски вогню на стелі.

Звичайно, дарвенхардці часом приводять жінок, це не заборонено. Але я чомусь не думала, що так буде на другий день мого перебування в Вартовому.

А чого я чекала? Що Всевлад розтане, побачивши мене? Він врятував мене, і за це я маю бути йому вдячна. Тепер ми напарники, і треба звикнути до цього. Слід минулого не має заважати теперішньому. Якщо я близько до серця прийматиму те, що він має коханку чи навіть кількох, то просто збожеволію. Дарвенхард же відучив мене хвилюватись через такі речі, то чому ж так раптом сильно запекло в грудях?

«Лишися… Прошу тебе, лишися…»

Хіба не він шепотів ті слова мені? Хіба не він хотів, аби я була його?

А я пішла. Обрала дружбу, як гадала, а потім зрадила і забула і її теж.

До ранку не стулила очей. Згадувала те вікно в Сколісі і як хотіла стрибнути та щоб тіло розбилось, бо душа вже давно була розтрощена на друзки Маїною та іншими викладачами. А Всевлад тоді душу залікував. І от тепер… тепер він радий мене бачити, це видно по ньому. Але ми однаково стали геть чужими. Колись там, біля вікна, він просив мене лишитись, а я пішла. Те, що відбувалось, видавалось трохи нереальним. Я наче поверталась на чотири роки назад у час, коли для щастя було достатньо його погляду, подиху, уст… заходу сонця за вікном на верхньому поверсі Сколісу… і водночас я вже не була тією, що тоді, і Всевлад… мабуть, теж став іншим. І справа не в роках, що минули. Справа в нас. Ми подорослішали. Між нами встало дуже багато, починаючи від Вишени і його руки в мене на шиї, коли її забирали, і закінчуючи тим, що я убивала в облудному шалі невинних, змилосердившись лиш один-єдиний, і, мабуть, останній раз.

Між нами встали Белата, Персеполь, Метейський край… кілометри доріг розділяли наше помешкання, а не маленький коридор.

Настав час цілком засвоїти урок, про який ще з самого початку говорив Ярий. Дарвенхардці відчувають. Але уміють відсторонюватись від почуттів, коли ті заважають. Та й чи почуття це, чи просто слід? Як би там не було, пора навчитись гасити пожежу в грудях.

Настав час його відпусти.

Так знову і не заснувши, я ще перед сходом сонця вийшла з будинку, аби не зіштовхнутися з нічною гостею Всевлада. Вирішила не провокувати себе.

Баргове ще спало, у вікнах поки не світились вогники, поснула худоба не ревла ще в стійлах, вимагаючи їжі. На безлюдних вуличках нікого не було, я йшла і розглядала все довкола. Мій зір дозволяв роздивитись усе до найменших дрібниць — похилу хвіртку, дірки в покрівлях, затикані ганчір’ям, сліди котів на засніжених підвіконнях. Село було дуже схожим на те, в якому я виросла. Такі самі хатинки метеїв — невеличкі, напівземлянки, зі солом’яними стріхами. Поміж ними — кілька кращих хатин, деякі навіть двоповерхові. Я здогадалась, що належать вони сервусам, як тим, хто ще на службі, так і тим, хто вернувся з неї в двадцять дев’ять, і отримав від белатів достатньо грошей на нормальний будинок. У цій глушині белатська сім’я була одна — господарева.

На хатинках метеїв я бачила багато знайомих з дитинства речей — від одвірків, вкритих характерною цьому краю різьбою, до великих вінків, сплетених восени, які вішались над вікнами, і покликані були відганяти від домівок все лихе.

Цікаво, ці вінки — то ще патрійський звичай? Якщо й так, то справлялись вони поганенько.

Попереду з’явились ворота з двома башточками пообіч та містком між ними, які я побачила ще з вікна. Баргове було обнесено високою дерев’яною огорожею. Оглядовими майданчиками башт та містка походжало з десяток людей, вдивляючись вдаль. То тут, то там нічну пітьму розсіювало світло смолоскипів.

Один із сервусів помітив мене, коли я саме почала підніматися сходами. За кілька секунд усі, хто був там, виструнчилися в шеренгу.

— Вільно! — мовила я, роздивляючись закутаних у хутра людей. Про себе відмітила, що більшість з них — віку за сорок років. Отож, це ті, хто вирішив служити белатам усе життя. Мигцем кинула оком за загорожу — суцільний білий покрив. Навіть не розрізниш, де дерева. Снігу насипало майже до верхівки огорожі. Ворота виходили на схід — там саме загорався вогник світанку. Небо було безхмарним, повітря — крижаним. — Хто тут головний?

— Вітаємо в Вартовому. Мене звуть Мартином, я командую місцевим загоном сервусів, — мовив один із військових, роблячи крок вперед. Мав років п’ятдесят, коротку сиву бороду і лису голову, яку навіть на морозі не ховав ні під шапку, ні під каптур. Був мого зросту, та значно ширший в плечах. Очі — холодного сірого відтінку, погляд — чіпкий і уважний. Сервус дивився на мене вивчаюче.

Бувалий.

— А мене звуть Ханна. Покажіть мені, Мартине, ваше село і розкажіть про його мешканців. І відведіть до архіву.

— Як накажете, Ханно. Ходімо.

Ми знову спустились донизу. Одразу за воротами в селі був головний майдан, розчищений від снігу. Обстановка тут була звичною для сіл — з одного боку стояли припалі снігом і відтягнені вбік прилавки, за якими в тепліший час продавались продукти і різний крам, який привозили мандрівні купці, а з іншого — поміст, з якого зазвичай виголошували важливі новини чи накази, і де відбувались страти і покарання, для чого на помості завжди були плаха та високий стовп з ланцюгами.

Ми пішли від майдану найширшою вулицею. Я здогадалась, що веде вона до будинку господаря Аццо.

— Я вже познайомилася з вашим господарем, — зауважила я, помітивши, що сервус не з говірких. — Його родина — єдині белати, що мешкають у Барговому?

— Зараз — так, — кивнув Мартин. — Але навесні зазвичай прибувають юнаки і дівчата з Еліту, аби навчитись дечого нового.

Я кивнула. Пройшовши практику в Еліті, я вже знала, що, на відміну від Сколісу, в якому діти метеїв скніли за замкненими ворітьми, школи для белатів не були настільки відстороненими від світу. Їхні учні часом приїжджали в прикордоння, аби навчитись виживати в дикій місцевості, чи, навпаки, могли якийсь час бути помічниками дарвенхардців у містах. Усе залежало від рішень їхніх наставників. Белати мали уміти пристосуватись до життя в будь-яких умовах, і знати свою імперію.

— Наш господар має сина Рабана, що одружений з белаткою, чия вотчина в Бактрії, звуть жінку Золотія. У них двоє дітей — донька Мікана та син Аро. Дружину Аццо звуть Атала. Ось їхній будинок.

Ми саме підійшли до великого чотириповерхового будинку з білого каменю, обнесеного окремим, вже кам’яним, муром, зі своїми воротами, пообіч яких стояло троє змерзлих від морозу сервусів, що гріли руки біля невеликого вогнища. Побачивши мене та Мартина, сторожа встала струнко. Мартин привітався з ними, я ж лише кинула побічний погляд на рум’яні від холоду молоді обличчя, бо значно більше мене цікавив дім господаря Баргового.

Він нагадував невеличкий замок і був розкішніший за той, в якому мешкав господар Далекого. Верхні вікна будинку прикрашали вітражі, для виготовлення яких було, мабуть, запрошено найкращих майстрів зі столиці якщо не Белати, то принаймні Метейського краю. Рами до вікон були зроблені товстелезні, з чорного дерева, що на тлі білих стін виглядали просто розкішно. На подвір’ї — ні деревця, все викладено сірим, ідеально гладеньким річковим камінням, з якого слуги ретельно позішкрябували сніг. Цей будинок нагадував ті, які я бачила в Медії, де мешкало, певна річ, дуже багато белатів.

— Сам Аццо приїхав сюди чи тут народився?

— Його сім’я мешкає тут вже шосте покоління, — відповів Мартин.

— Вони приїхали сюди з Белати, чи не так?

— Правильно.

Сонце, що вставало за нашими спинами, кинуло перші промені на верхівку даху маєтку Аццо, забарвивши її в пурпуровий колір. Видавалось, наче дах трошки загорівся. Я стояла і дивилась на той колір, не в змозі відвести погляд. У пам’яті раптом зринув спогад про палац Величного Белати, де всі молоді дарвенхардці складали присягу. Білосніжний, з просторими мармуровими залами з натертою до дзеркального блиску підлогою, той палац надовго закарбувався у моїй пам’яті. Своїми гострими верхівками веж він, здавалось, роздряпував небо, а під його високими арками людина видавалась геть маленькою. Ми, одягнені в чорне, наче губились у білому кольорі найвеличнішої будівлі в Циркуті.

— Бажаєте піти до архіву? — вивів мене із задуми голос Мартина.

— Так.

В усіх крайніх точках імперії були споруди, відведені під різноманітні папери й книги, де записувалась будь-яка діяльність, пов’язана з прикордонням. Архів Баргового виявився досить великою кам’яною будівлею на три поверхи на півдні села, доволі далеко від головної брами. Завідував ним старий сервус Читар. Я сумнівалась, що це справжнє його ім’я, та випитувати не стала. Зрештою, не моя справа. Сервус був увесь скрючений через жорстокий до його кісток радикуліт, та ще й сліпий на одне око. Втім, він справно, хоча не вельми каліграфічно, нотував усі зміни на кордоні з Диким краєм ось уже п’ятдесят сім років. Читар погано чув, але знав мову жестів, вивчивши її вже після того, як почав глухнути. Завдяки ній ми й порозумілись — мови німих у Дарвенхарді навчали усіх. Чесно кажучи, я завше ставилась до цього знання трохи скептично, але Ярий не запитував мене, чи я охоча. Зрештою і ті, що чують, часом мусять розумітися без слів.

Я попросила показати мені-записи за останні півроку.

Читар приніс товсту книгу з чорною палітуркою, в якій потрібна мені інформація займала останні двадцять сторінок.

«Принести вам свічку? Чи лишити мою лампу?» — спитав жестами Читар. Він носив із собою невелику олійну лампу, що тьмяно освітлювала високі стелажі. Вікна в архіві давно не мили і світла було мало навіть вдень.

Вісімсот років прикордоння зберігали книги на тих стелажах.

Чи є десь тут на сторінках те слово? «Патрія»?

Втім його, якщо й шукатиму, то наступного разу.

«Світло мені не потрібне, можете йти», — відповіла я жестами. Читар кивнув і пішов собі. Ще якийсь час було чути його човгання, а потім єдиними звуками, що долинали до мене, стало завивання вітру за вікном та ще поскрипування віконних рам, на які той вітер знадвору нападав.

Я сіла на одне з підвіконь, закутавшись у плащ та розгорнувши на колінах книгу.

Читар детально описав напади вовків, занотував кожне ім’я загиблого, кількість роздертої худоби, дати і час, коли це ставалось. Я не знайшла нічого дивного в історії з вовчими набігами, а написаного тексту ставало все менше. Аж ось погляд натрапив на знайоме ім’я. Точніше, на два імені, хоч тільки одного зі згадуваних чоловіків я знала особисто. Всевлад та Еб — двоє дарвенхардців, що прибули до Вартового, аби вирішити проблему з вовками. Вони вирушили на полювання, яке тривало приблизно три тижні. Знищили майже всю зграю, як і розповідав мені Всевлад, окрім двох особин… Ебові відгризли ногу. Всевлад завдяки потрібним навичкам зумів врятувати товариша, зупинив кров і відходив Еба в пущі, а тоді приволік до Баргового, звідки Еб за кілька тижнів поїхав.

Нічого дивного і незвичного. Як раптом:

«За три дні до того, як дарвенхардці Еб та Всевлад повернулись із Дикого краю, на Трояндовому пагорбі, що знаходиться за день пішого ходу від Баргового в бік півночі, сталось дивне. Пагорб на певний час засяяв яскравим молочно-білим сяйвом, що освітило довколишні луги на кілька кілометрів, а тоді згас. Коли найближчий загін сервусів дістався туди, то знайшов на верхівці багато розрізаних пагонів трояндового куща. Пояснень цьому не знайшли.»

Опісля нічого важливого не було, однак відповідальний Читар вже встиг написати, що: «до Баргового на зміну Ебові прибула з Орієна дарвенхардка Ханна».

Я закрила книгу, а тоді відчула на собі погляд. Подивилась за вікно — на снігу стояла знайома висока постать у чорному плащі. Я мимоволі відчула злість. Не хотіла зараз його бачити.

Всевлад помахав мені, а за кілька хвилин вже був поряд. На чисте вранці небо вітер, що ставав все сильнішим, нагнав хмарин. Починало сніжити. Хутро Всевладового плаща та його чорне волосся вкривали снігові порошинки. Він пахнув морозом.

— Привіт, — мовив Всевлад, згрібаючи на найближчому столі книжки, і сідаючи там, де звільнив місце. Дивився на мене спокійно. — Як ти?

— Вже відпочила і почала шукати собі заняття, — стенула я плечима.

— Ханно, я хочу тебе спитати про дещо. Це може видатись дивним.

— Ну питай, раз треба.

— Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?

Його слова мене здивували.

— Ні. Я була в Орієні, у Белаті. А чому ти питаєш?

— Просто я бачив декого схожого. Все гаразд, я помилився, — Всевлад потер перенісся. Раптом видався мені втомленим чи навіть засмученим. Не таким, як вчора.

— Щось ти невиспаний. Безсонна нічка? — спитала я не втримавшись, але намагаючись говорити спокійно.

Чоловік не відповів, просто поглянув на мене, ледь схиливши голову на бік, чим вивів мої думки з рівноваги. От варто було мені згадувати ніч, варто було?..

— Чого витріщився? — спитала грубо. Він гмикнув.

— Ми не бачились майже чотири роки. Я просто намагаюсь усвідомити, чи змінилась ти, чи ні.

— І як? Вдається?

— Ти стала дарвенхардкою. Чи змінилась ти? Так. Але не через це.

— Ти знаєш через що.

— Ой Ханно-Ханно, лиши в минулому свій докірливий тон. Ти зробилась іншою не тому, що стала воїном, і не тому, що пройшов час. А через те, що перестала йти шляхом, торованим іншими. Ти ж могла піти з Дарвенхарду, але не зробила цього.

— І що? — спитала я з викликом.

— Ти стала ще прекраснішою, ніж була. Тепер твоя природна жорстокість набула кришталевих, чистих форм. У поєднанні з твоєю вродою, загартовані уміння — зброя неймовірної сили. Якби я був твоїм учителем — я б пишався.

«Але ти — учень мого учителя», — подумала я з погордою. Його слова, як не дивно, геть мене не схвилювали. Ярий навчав нас обох. Якими б не були його методи… ми із Всевладом рівні в цьому плані.

— Ти завжди умів гарно говорити.

— Хіба я колись казав забагато?

— Ні. Іноді навіть замало, — усміхнулась я, заштовхуючи дурні думки ночі подалі. — А тепер кажи, що тут відбувається. Що з Диким краєм? Ти щось не повідомив господарю Баргового?

Всевлад схилив голову і якусь мить стояв так. Я не могла бачити його лице, і це мене дратувало.

— Всевладе, розповідай. Я втомлююсь від твоєї таємничості.

— Ханно, коли ти була в Метейському краї востаннє?

— Коли покинула його, прямуючи до Дарвенхарду. Після Сколісу. А чому ти запитуєш?

Всевлад підняв на мене погляд. Його обличчя набуло холодного і жорсткого виразу. Я не пам’ятала його таким. Здавалось, що проміння, яке падає на його високі вилиці крізь вікно, замерзає. Чоловік наче думав: чи вірити мені?

Мимоволі зловила себе на тому, що стискаю рукою пояс неподалік місця, де висить у невеликих піхвах ніж. Що ж це?..

Розслабила руку.

— Всевладе, я хочу тобі довіряти. Але ти маєш довіряти мені.

— Я тобі довіряю. Просто не можу одразу… — він затнувся.

Я зісковзнула з підвіконня, відклавши книгу. Поправила лук і сагайдак зі стрілами, приперті до стіни. Підійшла до Всевлада і зупинилась за крок від нього. Зазирнула, переступаючи жіночу впертість, в такі знайомі очі.

— Добре. Розповіси, коли будеш готовий.

Всевлад ледь усміхнувся, дивлячись на мене з полегшенням.

— Ходімо, я ще не снідала, — буркнула я, а тоді підхопила зброю і пішла до дверей.

Він покрокував за мною.

Розділ 12

Дівчинку, яка прислуговувала нам разом з братом, звали Петіркою. Ми майже не розмовляли, мала не особливо мене цікавила, а я її явно лякала. Втім за день до того, як ми зі Всевладом вирішили піти на полювання на вовків, щось потягло мене заговорити із слугою.

— Хто твої батьки, Петірко? — запитала я, коли мала саме чистила камін в мене у кімнаті. Я перевіряла стан стріл, витягаючи їх одну за одною із сагайдака і розкладаючи на ліжку. Дарвенхардські стріли зазнають пошкоджень нечасто, але я хотіла перевірити, чи нічого з ними не сталось за час моєї мандрівки, зважаючи на дощі і сніги, які впали на мою голову. Вранці навідалась до Зозулина — тварина була чи не єдиною істотою, яка горнулась до мене з любов’ю. Вірний кінь радів моїй з’яві.

— Мати — кухарка в домі господаря Аццо. Батько був лісорубом, — відповіла Петірка, розпалюючи дрова в каміні. В кімнаті повіяло теплом і затишком. Але я відчула холодок, який ковзнув тоном дівчинки.

— А зараз він де? — спитала я, піднімаючи на неї очі. Дівча дивилось на вогник, що вибився в багатті.

— Його одного з перших роздерла вовча зграя.

Якусь мить ми мовчали.

— Скоро ми доб’ємо останніх вовків, — мовила я. Не розраджувала дівчинку, просто сказала це як повідомлення. Не вистачало ще, аби Петірка вважала дарвенхардців героями. Ні, вона має нас боятись. І пам’ятати, що ми сильні.

— А мого дядька убив дарвенхардець, — раптом сказала Петірка. Чи не вперше її голос не затремтів.

— За що убив?

— Вкрав у пана Аццо підкови зі стайні та спробував продати їх на ярмарку. На початку цієї осені. То був Еб. Він зловив і стратив дядька. Ми лишились без жодного чоловіка в сім’ї. Тому моя мама вирішила, що нам з братом час працювати не тільки на господаря в сезон збору чи посадки врожаю.

— І відправила вас до дарвенхардців у найми? — уточнила я. Справді, як я могла забути — якщо метеї відправляли своїх дітей на додаткову роботу до дарвенхардців чи сервусів, їхнім батькам трохи платили. Напевне, я забула про це, бо зі мною та братом ніколи так не чинили.

Петірка кивнула.

— І яке твоє враження від мене? Відповідай правду. Я за неї не каратиму.

— Я…

— Дивись на мене! — гаркнула я. Відчувала, що дівчинка зараз скаже щось… щось таке, на що пробудити нас може тільки втрата близьких. То був момент, коли її страх ненадовго склав крила, поступившись болю.

— Я вважаю, що ви — найгарніша жінка, яку я бачила в своєму житті, господарко Ханно, — видихнула нарешті Петірка, стискаючи пальчиками поділ сукенки, аж ті побіліли. — Але чи ви вб’єте вовка, чи він вас — для мене це не матиме великої різниці.

Якусь мить ми дивились одна на одну і мовчали. Тоді я встала і, обійшовши стіл, зупинилась просто перед дівчинкою. Від її слів я відчула дивний спокій. Мала ж, здавалось, зараз зламає собі пальчики, стискаючи напружено кулаки. Її сплутане русяве волосся було дуже неохайно заплетене в косичку, і це мене дратувало.

Я була вищою за невисоку худорляву дівчинку, а тому, аби зазирнути їй в очі, схилилась і сперлася руками собі на коліна.

— Ніколи не кради підков, Петірко, і нічого, що належить белатам, а особливо — дарвенхардцям.

— Ви не покараєте мене? За мої слова? — прошепотіла дівчинка. Я вперше зауважила, що очі в неї бурштинового кольору, дуже гарні.

— Ну, ти ж нічого не вкрала в мене і відповіла правду, — мовила я втомлено. — Іди. Вечерю може принести твій брат, ти сьогодні вільна.

Дівчинка кивнула і вже подріботіла була до дверей, як я не втрималась:

— Петірко!

Вона зупинилась і озирнулась.

— Твій брат хоче іти в Сколіс?

— Ніхто не хоче туди іти.

Я хотіла сказати, аби вона подумала про це, та прикусила язик і промовчала. Дівчинка потупцяла мить на місці, здивовано дивлячись на мене, а тоді пішла.

Було чути тільки скрип снігу, в який ми провалювались по коліна. Добротні чорні чоботи гарно захищали ноги, та оскільки ми йшли під гору, то кучугури мене трохи дратували. Ще раніше Всевлад розповів, що після виходу з села ми маємо піднятись вище, на якесь плато, перейти його, а вже тоді втрапимо на узлісся, де й почнеться Дикий край. Сильний мороз щипав щоки. Небо було чистим і гарним, але я вже знала, що в цих краях снігові хмари збираються швидко.

У Дарвенхарді я багато чула про ці місцини. Дикий край називався так не лише через височенні дерева і величезних звірів.

Ходили чутки, що в його лісах досі живуть нащадки тих, хто мешкав у Метейському краю, і втік після завоювання його Циркутою.

Зрештою ми опинились на початку великої білої площини. З іншого боку її проростав ліс, могутній і безкрайній. Вгорі почали бігти поодинокі хмарини, сонце стояло вже високо-високо, і через це тіні від хмар падали на плато широкими клаптями, розтинаючи ідеально білу рівну поверхню.

Та все це було звичним і передбачуваним, таким, що можна було уявити з опису. Але ліс… вразив мене неймовірно, варто було лише трохи пройти його гущавиною.

Скелі з людськими обличчями.

— Всевладе, що це таке? — прошепотіла я, побачивши першу з них. Могутній лик з грубими рисами потопав у сніговому заметі, але заплющені очі і ніс з горбиком можна було роздивитись дуже добре. Видавалось, що то хтось заснув і вкрився білою ковдрою, а поки спав, то довкола проріс ліс.

— Велет, Ханно, — мовив тихо Всевлад, зупиняючись поруч зі мною. Його рука ледь торкнулась моєї, наче заспокоюючи. Навіть для дарвенхардки побачити таке — неабияке хвилювання. — Не тривожся, він спить вже багато століть.

— Він один такий?

— Ні, їх повен ліс. Вони… — чоловік затнувся. Я поглянула на нього. Щоки його були рум’яними від морозу, пара виривалася з рота, коли говорив. Чи не вперше за довгий час я побачила, як Всевлад хвилюється. Дійсно бентежиться — не вивчає мене уважним поглядом, не хмуриться, не усміхається.

— Ці велети поснули ще до завоювання Патрії? — спитала я тихо. Десь угорі зірвалась з гілки пташка, посипавши нас сніжком.

Хвилювання Всевлада миттєво змінилось настороженістю. Чорні очі недобре зблиснули.

— Звідки ти знаєш про Патрію?

— Ярий розповів.

— Ярий розповів?

Я стрималась, аби не відступити на крок.

— Так. Він навчив мене патрійської. Я думала, всі дарвенхардці її вчать.

— Так, усі. Але ніхто цю мову так не називає. Нам заборонено говорити це слово, як і всім на землях Циркути. Цього Ярий тобі не повідомив? Ми можемо називати її лише мертвим наріччям.

— Він казав про це… Але я думала, що тобі можу довіряти, — мовила я холодно. Не вистачало ще, аби він мене повчав. — До того ж, Всевладе, зараз ми не на землях Циркути. Ми не в імперії.

Я вимовила це і вперше відчула страх через сказане. Зараз він мене уб’є. Просто тут, біля цього велета.

Всевлад дивився на мене невідривно. Я спітніла, намагаючись витримати жар його погляду.

— Я помилявся. Ти не змінилась.

— Ну, давай ще скажи, як багато в метейці гордині, — сказала я з викликом. Мене понесло. Ми справді не були зараз у Циркуті, я вперше в житті опинилась за межею безкрайньої, здавалось, імперії.

— Я ніколи більше так тебе не назву. Ти дарвенхардка. Чи поранила ти руку і скрапнула своєю кров’ю в чорну чашу в Медії у день, коли дала присягу?

— Звичайно, так роблять усі, — відмахнулась я. — До чого це запитання?

— Бо не усім пояснюють, для чого це робиться! — несподівано гаркнув Всевлад і, підскочивши до мене, схопив за плечі. Я від несподіванки остовпіла. Він не збирався мене вбивати, хоч мої слова про Патрію явно потягли за собою щось більше.

— Я знаю, ким ти була раніше, до Дарвенхарду. Але тепер ти вже не та. І ти присягнула. Та чаша пам’ятає твою присягу. Якщо в тебе виникнуть думки…

— Якщо ти вважаєш, що я здатна на зраду, то чому притягнув сюди, показав цю скелю, Всевладе?! — крикнула я. Мій терпець уривався. Він про щось не розповідав, а мене вимучував.

— Бо нікому з молодих дарвенхардців не пояснюють достеменно, що то за чаша, в яку ми проливаємо свою кров. Я просто хочу, аби ти добре думала над своїми рішеннями… Ханно, я… — він затнувся.

— Ти сумніваєшся в мені! Ти не проти, аби я стала твоїм напарником, але не віриш мені! Якщо це так, то для чого… лишив би мене в спокої!

Я рвонулась від нього, але Всевлад міцно стискав мої рамена. Мені аж памороки забило від злості.

«Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?»

Слова і події минулих днів промайнули перед очима. Баргове, снігопад, свистки…

Свисток!

— Ти мене обманув, — загарчала я йому в лице. Всевлад трохи відсахнувся, але мене не відпустив. — Ти знав, що саме я приїду до Баргового! Ти не почув би свистка, якби не чекав мене! Ти мав стояти на воротах прислухаючись! Я пам’ятаю ту заметіль, ти мав добре вслуховуватись, адже навіть для дарвенхардця щось розчути в ній було б занадто важко, а надто тихий свист, нехай і характерний! Ти чекав мене, і мав на це причину, але не хочеш розповідати. Ти втягнув мене в щось. Ти написав не абикому в Дарвенхард, ти написав Ярому, правда? Щоб він організував моє заслання в цю глушину! Хоча я навіть не говорила тобі, хто був моїм учителем! Ти обмовився першим, що знаєш, і сказав це так звично, що я й не зрозуміла спершу, що щось не так!

Його подих торкався мого обличчя, а я не могла вдихнути від злості.

— Так, — зрештою мовив Всевлад. Тихо, але голос його ледь тремтів: — Я попросив Ярого, щоб він усе організував. Ми переписуємось із ним. Я знав, хто став його ученицею. Він розповів мені.

— Ось як він узнав, що я була метейкою, — гаркнула я. — Відпусти мене, або я захищатимусь. І ми вже не в Сколісі, Всевладе, ти знаєш, що не зможеш просто стиснути моє горло.

Він розтиснув пальці на моїх плечах.

Я відступила на крок. Тоді — на ще один. Просто, як колись. Нестерпно було стояти поряд з ним. Почувалась так, як тоді, багато років тому, коли йшла, а він стояв у коридорі біля нашого вікна і просив мене лишитись.

— Не йди, Ханно. Не роби цього знову, прошу тебе. Я розповім тобі усе.

І тут я почула те, чого ніколи не чекала в його голосі — благання. Не прохання, ні. Справжню мольбу. І його погляд… Не такий, як раніше. Бо я так багато бачила завжди в його очах — бажання, захват, владолюбство, біль… Але благання там було вперше. Він дійсно розповість. Він привів мене сюди, щоб це зробити. Або ні… та це вже не має значення.

— Ти привів мене сюди, колишню метейку, на землі, де ще живе пам’ять про народ і Патрію, країну, в якій він проживав, і на руїнах якої я народилась. Ти кажеш мені про клятву, яку я дала людям, чиї предки підкорили моїх. Я не збираюсь зраджувати її, Всевладе, бо не бачу причини… Але ти і Ярий — ви наче зумисне зіштовхуєте мене з минулим Метейського краю, на щось провокуєте. Навіщо ти чиниш так зі мною? Що я тобі зробила?

— Ханно, вислухай мене! — його обличчя скривила гримаса. Всевлад важко дихав, я ще не бачила його таким схвильованим. Я завмерла. — Я б ніколи… ніколи не зробив нічого, через що ти могла б постраждати, і не наразив би на небезпеку… І я не розповідав Ярому, де ми познайомились. Просто він написав, що взяв собі ученицю. Описав тебе, назвав ім’я. Можливо, є ще якась Ханна на світі, але тільки ти могла зайти до Дарвенхарду з ногою, в яку перед тим влучила стріла… Я захоплююсь тобою. І я написав йому, що знаю тебе, але ніколи не згадував, де ми познайомились і хто твої батьки. Ярий здогадався сам. Хоч теж про це не писав. Якби ти сама не сказала, я й не знав би. Я…

— Розповідай усе.

Мить.

Тиша.

— Два місяці тому, коли ми пішли на полювання… якраз зупинились, щоб готуватись на нічліг, коли я вирішив зробити ще маленьке коло біля табору. Еб лишився розпалювати вогонь. А я…

Я дивилась на Всевлада, відчуваючи сум’яття і роздратування, і хотіла вернутись назад, до Баргового, а не йти вглиб лісу з напарником, який підозрює, що я збираюсь його зрадити. Але він говорив так… з таким несподіваним болем в голосі і сумнівами, що я не могла знову піти. Стояла і слухала. Вгорі бігли небом хмари, таки заполонивши бездонне небо, сонце стояло вже високо-високо.

Всевлад замовк.

— Що сталось у лісі, Всевладе?

— Я зустрів там тебе.

Я здригнулась від несподіванки.

— Тобто?

— Ханно, тому я і запитував, де ти була в той час. Я не міг повірити своїм очам! У тому лісі, в напівтемряві я зустрів двох… хлопця і дівчину. Хлопець явно належав до жителів Дикого краю, вони часом трапляються тут, у прикордонних лісах… Зазвичай дарвенхардці убивають їх, як пошесть, але я… я поклав стрілу і прицілився, та вистрілити не зміг. Бо поряд з тим хлопцем стояла дівчина, як дві краплі води схожа на тебе. Я дійсно думав, що це ти, Ханно.

— Минуло стільки часу відтоді, як ми не бачились, Всевладе, ти міг помилитись, — мовила я невпевнено. Він говорив правду, або ж просто сам вірив у те, що казав.

— Я ж пам’ятаю, як виглядає найменша зміна у вигині твоїх уст, найлегший вияв невдоволення в згині брів… Я пам’ятав би тебе і за тридцять років, не те що за три… І та дівчина була такою самою, як і ти… Вираз обличчя, усе… Вона навіть злякалась так, як ти б це зробила. І… вона теж мене впізнала. — Всевлад здійняв руки догори, а тоді безсило опустив їх і поглянув на мене: — Я знаю, це звучить, як божевілля!

— Так, але я тобі вірю, — мовила я спокійно. Тепер, коли ми раптом помінялись місцями, і я була спокійною і уважною, а він — розгубленим і стурбованим, — мені більше не хотілось на нього злитись. І я казала правду — я вірила в його слова. Хай якими вони були. Ніхто не може так брехати.

— Справді? — спитав він невпевнено.

— Так, — кивнула я. — Що ти зробив з ними?

— Відпустив.

— Ти відпустив… ти ж думав, що це я! Ти відпустив ту, кого вважав мною, з жителем Дикого краю? — спитала я ошелешено.

— Я думав, ти… ти… — Всевлад розвів руками. Якусь мить ми стояли, витріщившись одне на одного і не знаходячи слів. Дві чорні цятки серед засніженого лісу, перед обличчям велета.

— Ти думав, що… я втікаю з Циркути?

— Так.

— І ти відпустив би мене?

— Я вже тебе відпустив. Але… я… я хотів упевнитись, чи це дійсно так, вирішив рушити одразу ж до Дарвенхарду, аби вияснити, де ти і що з тобою. Та саме тоді, як я пішов до лісу і зустрів тих людей, на Еба напали вовки… а я був такий приголомшений, що не одразу почув крики і гарчання, які лунали з табору. Через те, що я вчасно не прийшов йому на допомогу, мій напарник втратив ногу.

Всевлад понуро замовк.

— Завдяки тобі він лишився живим, — уточнила я про всяк випадок. — Це якщо ти призабув.

— Не призабув я… І це бодай трохи покутує те, що я відволікся. Але через те, що сталось, я не міг поїхати з Вартового, бо полишати село в такий час було заборонено, а тому мусив писати листа Ярому, чекати його відповіді, і аж тоді просити про те, аби він постарався організувати все так, щоб ти опинилась тут. Хоч, я гадаю, свисток, який він тобі подарував, свідчить про те, що Ярий і без того вважав, що якось ми з тобою обов’язково зустрінемось.

Я дивилась на нього і не знаходила слів.

— Я б ніколи не робив цього, не просив твого переводу сюди, на кордон з Диким краєм, до краю, в якому ти виросла і який з такими труднощами покинула, аби почати нове життя. Я б ніколи не ставив тебе в незручне становище, яке може виникнути, якщо ми зустрінемо когось із колишніх патрійців… Але я зустрів дівчину, так разюче схожу на тебе… і самому мені з цим не розібратись.

Всевлад дивився на мене, шукаючи відповіді на свої слова. Ніколи ще його таким емоційним не бачила. Нинішній Всевлад був стриманішим і холоднішим, ніж той, що його знала майже чотири роки тому, але… не зараз.

Напевне, саме тому з усього, про що я могла спитати, я обрала момент, який, звісно, найперше зауважила б саме жінка:

— Ти думав, що я втікаю в Дикий край… я, що закінчила вже на той час Дарвенхард і присягнула Циркуті… Ти думав, що я втікаю, порушивши присягу, з іншим чоловіком… І ти відпустив мене. Хай навіть то була не я, але ж ти не знав… Всевладе, і ти кажеш мені щось про вірність імперії? Твоя кров також у тій чаші, дарвенхардцю.

Я говорила, мабуть, жорстокі слова, але не могла втриматись. Тому просто вклала в свій голос стільки ніжності, скільки могла. Думала, розучилась так говорити, але — ні…

Тонула в його очах, в його словах. Була захоплена його вчинками.

Всевлад, мій Всевлад… Він залишався вірним нам більше, ніж я. Чи зробила б я те саме задля нього?

— Ханно, я так сумував за тобою. Ти й не уявляєш.

— Настільки, що на другу ніч, як ми почали мешкати в одному домі, хай навіть через службу, ти привів іншу жінку в своє ліжко? — спитала я тихо. Не ображено, ні. Зневірено. Як його зрозуміти?

— Я сумував за тобою. І, мабуть, так само сильно намагався забути. Але коли знову побачив тебе, коли виніс на руках із заметілі, виходив, відігрів… Здавалось, тільки інша може згасити те, що не слід відчувати тим, ким ми стали, — мовив він тихо. — Пробач мені.

Я похитала головою. Серце вистрибувало з грудей, адже я почула водночас і забагато, і замало, аби знати, як чинити.

І в цю саму мить мій слух вловив якийсь звук. Сніг хрускотів під чиїмись ногами. Досить далеко.

Ми водночас завмерли, повернувши голови на південь, куди хтось біг. Біг Диким краєм, де взагалі не має бути людей.

Розділ 13

Багато людей проживають свої життя, не пізнавши жодної пригоди, нічого собі не зламавши і не скривдивши особливо інших, не покохавши до нестями, не розчарувавшись до божевілля, не відчувши смертельного болю в душі. Я ж пізнала так багато в свої двадцять три, що, здавалось, Всесвіт має трошки змилосердитись і дозволити передихнути. Хоча б трохи. Бодай день, бодай ніч. Бодай мить не думати і не переживати.

Але — ні. Бо попри все, що я побачила раніше, зустріч із собою виявилась таким потрясінням, що й не передати.

Ми зі Всевладом завмерли під вітами дерев, наздогнавши того, хто біг лісом. То була дівчина, і зупинилась вона біля ще однієї скелі-обличчя.

То була дівчина, настільки схожа на мене, що від цього забивало памороки. Здавалось, я божеволію.

Але втрималась. Бо попри зовнішню схожість, то таки була не я.

Вона не була дарвенхардкою. Попри страшенний холод, незнайомка була одягнена в штани і тонку лляну сорочку з вишивкою на рукавах. Довге, пряме чорне волосся її розпатлалось, а сама вона стояла навколішки у снігу, в тіні скелі, а на її лівиці сидів великий чорний орел. Кров скрапувала з її руки, з-під кігтів птаха, забарвлюючи сорочку і сніг унизу в червоний колір. Щоками її текли сльози.

А очі… очі її якусь мить були геть білими. Це виглядало до тремтіння в колінах жахаюче. А ще дівчина міцно стискала щелепи, від чого ставало зрозуміло — їй болить. Не рука. Щось інше, більше. Глибше, десь усередині. Може, те, що люди називають душею — хоч ніхто й не пам’ятає вже точно, що то таке.

— Вона дуже сильна, — прошепотів Всевлад поруч зі мною. Навіть не сказав слова — видихнув. Ледь чутно, наче до себе.

Я не могла відвести від дівчини погляд.

— Вона — це ж не я, правда?

— Правда, Ханно. Не бійся, ти не збожеволіла.

— Але хто вона тоді?

Він не відповів. Я вперше відірвала погляд від дивного дійства перед скелею, і перевела його на чоловіка. Той увесь напружився, дивлячись то на неї, то на мене.

— Розповідай. Я бачу, що ти все знаєш.

— Вона — Стожар. І дуже сильний та небезпечний. Нам потрібно забиратися звідси.

— Ні, доки ти не поясниш, хто такий Стожар, — вперлась я. Було страшно лишатись поряд з дивною незнайомкою, але я не розуміла, чому вона небезпечна. До того ж, вона сліпа та неозброєна.

Всевлад не відповів, міцно стиснувши губи, немов борючись із собою. Я простягнула руку і лагідно торкнулась його щоки. Пальцями відчула коротку щетину.

— Довіряй мені.

Він зітхнув і нарешті здався.

— Ханно, якби я знав, що вони ще існують, я б ніколи тебе сюди не привів. Стожари були могутніми чудодійниками, з багатьма талантами, непритаманними звичайним людям. Вони захищали Патрію, Ханно, і останнього з них убили вісім століть тому. Було зроблено усе можливе, аби на землях Метейського краю ці люди більше не могли з’являтись.

Я відсмикнула руку від його шкіри, мов обпечена.

«Захищали Патрію»…

Що тут, трясця Маїні, відбувається?!

Аж раптом дівчина скрикнула і ми знову мимоволі відволіклись одне від одного, поглянувши на неї.

Пальці руки, на якій сидів птах, раптом засвітились яскравим білим сяйвом. А тоді на безіменному пальці з’явилась срібна каблучка з червоним камінцем.

Дівчина опустила на мить голову і замружилась. А коли знову поглянула на світ, я побачила, що її очі стали звичайними, карими. Птах полетів.

— Виходьте! — крикнула вона підводячись. Я здригнулась від несподіванки і Всевлад, здається, теж.

Ми зрозуміли це водночас — вона зверталась до нас. Раптом у морозний день мені стало нестерпно гаряче.

— Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось віє вітер і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула дівчина знову. Голосом, таким схожим на мій.

Мене пройняло ще більшим жаром від її слів.

І я зробила крок вперед.

Ми зі Всевладом вийшли з тіні дерев, і в ту мить, як ми зі Стожаром зустрілись поглядами, я вражено побачила, як одне її око змінило колір, ставши блакитним. Як мої.

Тепер нас можна було відрізнити тільки через те, що друге її око залишалось карим.

Ми дивились одна на одну і раптом, я так і не зрозуміла, що сталось, — усе навколо поглинула пітьма.