Стожар

Пролог

Чи задумувались ви колись, як почуваються книги? Коли їх гортають, стирають з них пил, ставлять дбайливо на полиці, або, навпаки, видирають з них сторінки чи й узагалі спалюють. Як почувається книга помираючи?

Мабуть, вона просто зникає. Та й книги взагалі, скоріш за все, не вміють відчувати.

Та якби вміли… Як почувалась би книга, якби з її сторінок змили чорнило і чиясь неждана рука по нечітких залишках рядків почала виводити новий текст? Як почувалась би ця книга, не книга вже, а палімпсест, вмістилище не цілком забутого старого, і недостатньо чиста, щоб чітко відображати нове? Недокнига, недороблена…

Не знаю, як почувалась би книга. Та що відчуває людина-палімпсест — я знаю достовірно.

А все починалось зі світла і чистих сторінок у моїй голові.

Розділ 1

Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.

А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.

Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»

Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.

Руки…

Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.

Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.

Тоді прийшли сльози.

Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:

— На допомогу…

А тоді голосніше, налякана, у відчаї…

— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!

Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.

— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.

Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.

— Хто ти?

Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.

Відповідай. Бо він піде.

— Я не знаю, — прошепотіла я. І звук мого голосу злякав ще більше. — Допоможи мені.

Мій голос сам вирішив говорити не запитаннями і не проханнями.

Це прозвучало, як наказ.

І злякало мене так, що аж памороки забило.

— Прошу… — додала я, побачивши, що незнайомець не поспішає.

— Ти проклята? — спитав він.

— Не знаю.

Я не знала, що означає «проклята». Може, так, а може — ні.

Якусь мить тривала тиша. Мого словникового запасу, з якого я оце здобула всього кілька слів, явно не вистачало, так само, як і фантазії. Я не знала, як його переконати. Мені було страшно, боляче і холодно.

І сльози потекли з новою силою. В обличчі чоловіка щось змінилось.

Він поклав свою сяючу кульку на землю і за мить я почула тріскотіння. А тоді моя права рука стала вільною.

Незнайомець звільняв мене.

Я ледь змогла сісти.

— Як ти? — спитав чоловік.

Я поглянула на свої руки — було видно, що всі вони в подряпинах. Кров стікала зап’ястями і скрапувала додолу. Мабуть, все тіло таке.

Боліло повсюди.

— Погано, — мовила я перше слово, що спало на думку.

— Якщо хочеш жити, потерпи. Ходімо. Сервуси вже недалеко. Вони ще не бачать нас, бо зір їхній гірший, ніж мій, та їхні вогні я вже помітив біля підніжжя пагорба. Треба спускатись іншим боком. Пішли.

Він простягнув мені руку і я без вагань схопилась за неї. Долоня в нього була сухою і теплою, а ще вся в мозолях.

Мене захитало, коли я підвелась, а проте було відчутно, що я ще маю сили іти. Невідомо, хто такі ті сервуси, але внутрішній інстинкт підказував, що краще іти за своїм рятівником.

— Що це? — спитала я, поглянувши на місце, де пролежала довгий час. Вузлуваті пагони з шипами, листям і червоними квітками вкривали всю землю.

— Ми на Трояндовому пагорбі. Ходімо.

Без дозволу вчепившись у руку свого рятівника, я пішла за ним так швидко, як могла. На щастя, він не відкинув мою руку.

Взуття на мені було поганеньке і зовсім не рятувало ноги від гострих трояндових кущів, що повили весь пагорб. Коротка легка сукня, вся подерта через колючки, не захищала від крижаного вітру і нічної вологи. Коли ми спустились з пагорба і побігли травою, що досягала моєму рятівникові шиї, а мене майже цілком ховала, я від несподіванки зойкнула.

Чоловік спинився і я наштовхнулась на нього.

— Що таке? — прошепотів він.

— Холодно. І… недобре.

— Потерпи. Треба минути цей луг і дістатися лісу. Там перепочинемо. Скоро світає. Слід заховатись.

Слово «світає» змусило мою голову смикнутись вгору. Небо, що нещодавно було чорним і всіяним зорями, тепер починало пломеніти. Ця зміна викликала в мене дивовижне піднесення.

— Ти дуже дивна, — мовив чоловік, побачивши, що я усміхаюсь.

— Просто… сонце сходить.

— І викриває нас перед сторонніми очима, — сказав він трохи роздратовано і дещо здивовано.

Ми прямували далі — і чим світліше ставало, тим краще я почувалась. Не фізично, ні. Фізично я відчувала не тільки біль і холод, а й втому та голод, що було дивно, по-новому.

Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.

Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.

І я безсило опустилась на траву.

Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.

Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.

— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.

— Я не знаю. Заради кого?

Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.

Очі виявились сірими.

— Жартуєш?

Тут до мене дійшло, що мова про мене.

— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.

— Не знаєш, хто ти?

— Ні.

— Ім’я?

Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.

— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?

Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.

— Тигран.

— І хто ти, Тигране?

— Я — Шукач.

— І що ти шукаєш?

— Різне. Ось, тебе знайшов.

— Дякую.

Я поглянула на свої руки — вони всі були в подряпинах. Кров запеклась, а шкіра була стягнутою і сухою. Ноги виглядали ще гірше. Пальці аж побіліли від холоду. Я була вдягнена в тоненьке синє платтячко, що тепер радше нагадувало лахміття. На ногах було легесеньке взуття, що складалось із підошви і кількох шкіряних мотузочків.

— Щось ти не по погоді одягнулась. Осінь наступає, за кілька тижнів почнеться сезон дощів. У такому одязі можна запросто застудитись і навіть померти. До того ж, у цих краях дуже мало поселень. Ти пам’ятаєш, як тут опинилась?

— Я пам’ятаю сліпуче світло. А тоді пітьму і зірки в небі. І кущ, що мене скував. Що це таке, там, на пагорбі?

— Там колись творилась велика магія і тепер те місце вважається проклятим. За трояндовим кущем пролягають безкраї Загублені рівнини, де я збирав останні з трав, які можуть знадобитись для виживання взимку. На Загублених рівнинах завше панує холод, тому там дуже мало що росте, а коли все ж може — то це безцінні компоненти для ліків. Цьогоріч зима приходить швидше і вбиває до весни усі рослини. Поспішав, як міг, бо цього року збори були важчими.

— Як ти мене знайшов? — я слухала, що він говорив і не могла швидко зорієнтуватись, зрозуміти, що то за Загублені рівнини, чи що за збір відбувається. Але я намагалась, хоч від мислення голова раптом почала боліти.

— Верхівка Трояндового пагорба на якусь мить засяяла, а тоді знову потемніла. Та я ніби відчув, що там щось сталось. Я тільки сподівався, що сервуси не дістануться туди швидше за мене.

— Хто такі сервуси? Ти їх боїшся.

— Я їх остерігаюсь, — виправив мене Тигран. — Це військові, вони патрулюють кордон, що пролягає трохи південніше звідси.

— Кордон?

— Патрії. Країни, на території якої ми зараз знаходимось. Хоча нам і треба чимшвидше її покинути. Зараз відпочинемо у сховку, а вночі продовжимо рухатись на схід. Завтра ввечері перейдемо кордон.

— Ти береш мене з собою?

— А ти маєш інші плани? — криво всміхнувся Тигран. Він мав сірі очі, що були то теплими і привітними, а то блистіли прохолодою — коли він надто уважно до мене придивлявся.

— Ну, я про них не пам’ятаю, — призналась я. — А чому ти мене береш із собою? Чому врятував?

— Мені цікаво, хто ти. І ти або не брешеш, або ж робиш це так майстерно, що я не можу тебе викрити. Від цього стає ще цікавіше.

— А куди ми підемо?

— У Дикий край. Землі за Патрією. Сервуси бувають там нечасто.

— Чому?

— Звідти важко повернутись. Усе, годі теревенити. Трохи відпочила?

— Трохи, — наголосила я.

— Підводься і ходімо. Тут годину йти ще. Тоді поспиш трошки.

— А їжа є? — наважилась я спитати.

Тигран якусь мить дивився на мене.

— Щось придумаю. Ходімо.

Він простягнув мені руку і допоміг підвестись. Отак, з палицею зі скляною верхівкою і поправивши на плечі велику шкіряну торбу, він пішов уперед. На поясі його висів у піхвах довгий ніж, яким він вночі звільнив мене від пут.

Я попленталась слідом.

Аж раптом через щось перечепилась і впала.

Зойкнувши, поглянула через плече на перешкоду — і нажахано застигла. На землі лежала людина. Вона хрипко дихала, а з грудей її стирчав десяток стріл. Червона кров стікала білою тунікою з нашитою на ній емблемою у вигляді чотирикутної зірки.

— Забилась?

Голос Тиграна наче вирвав мене з реальності на мить. Я моргнула і побачила, що помираючий зник. Зашпорталась я за корінь дерева.

— Що з тобою? Куди ти дивишся?

Я вдивлялась у гілку, але та не мала в собі нічого дивного.

— Я бачила чоловіка. Він помирав, — прошепотіла я.

— Що? — Тигран вперше справді здивувався. А тоді раптом ривком підняв мене за плечі з землі і струснув. — Що ти вигадуєш? Тут нікого немає!

— Але був, — заскімлила я. Було страшно, неймовірно страшно. Від Тигранових пальців, якими він стискав мої плечі, було боляче. Та я раділа, що відчуваю його дотик. Хотілось притиснутись до нього всім тілом. До живого, хай і роздратованого. — Він був у білій туніці. З зображенням чотирикутної зірки.

Тигран навіть перестав мене трясти.

— Пішли звідси. І не падай більше.

— Ти щось знаєш про це?

— Потім.

Ми йшли дуже довго. Хоч, може, то мені так здалось. Очі в мене злипались, тіло судомило від холоду. Хотіла попросити в Тиграна його куртку — але щоразу відганяла нав’язливу думку геть. Мало того, що врятував, то ще й мерзнути через мене буде?

— Думаю, тобі слід помитись, перш ніж ми заліземо до сховку. Ось, — хлопець порився в сумці і дістав звідти білий відріз тканини, — використаєш замість рушника.

— І де я маю помитись? — запитала я, отримуючи в голові такі асоціації: вода, чистота, пара. Лазня.

Лазня?

— Що таке лазня? — спитала я перш ніж Тигран відповів.

Хлопець витріщився на мене.

— Те, що на нас ще довго не чекатиме. Отам, — показав він рукою на кущі неподалік, — тече потічок. Можеш в ньому помитись. Я чекатиму тебе тут. Краще випери свою сукню, вона вся брудна. Ще занесеш хворобу.

— Хворобу? — тупо перепитала я.

— Так, — втомлено мовив хлопець, явно не бажаючи давати жодних пояснень. Виглядав він дещо роздратованим.

Я понуро попленталась до потічка.

Вперше в житті, яке я пам’ятала, я побачила воду. І це було прекрасно! Прозора субстанція, холодна, м’яка і сильна водночас — вода втамовувала спрагу і гамувала біль. А ще після неї ставало, на диво, тепліше (хоч спершу й зимно, диво!). Тому я без вагань зняла сукню і почала обмивати тіло. Правда, доводилось оминати дивні елементи одягу, що були в мене на стегнах і грудях, — чорного кольору, з мереживом і ще досить чистими. А тому роздягатись догола не було сенсу.

Щось підказало мені, що мити волосся не слід, а ноги, які почали вже синіти, не відчували тепер ні холоду, ні тепла. Зуби відбивали швидкий танок, а в спину наче вставили кілок. Тремтячи, я пішла назад до Тиграна.

— Ти геть змерзла, — мовив він тихо, поглянувши на мене — я обгорнулась тканиною, яку він дав, але біле полотно не сягало навіть колін, намокло і зовсім не захищало від холоду. Мокра сукня дратувала, але я прихопила і її. Виглядала, мабуть, жалюгідно. І не мала сил навіть роззиратись довкола.

— Ще далеко? — спитала я, цокочучи зубами.

— Ні, кілька хвилин. Дай сюди своє шмаття, тобі від нього тільки холодніше. — Тигран забрав мою мокру сукню і пішов далі. Я попленталась слідочком, намагаючись потішити себе тим, що холодна і незрозуміла прогулянка добігає кінця.

Попри те, що я вже була цілком вимучена і голодна, і навряд чи дуже звертала увагу на довколишнє середовище, та відчула неабияке здивування, коли хлопець, що ішов попереду, раптом вхопився за чималий висохлий пень, смикнув його вгору і відкрив тим самим діру в землі достатнього діаметра, аби в неї могла спуститись доросла людина.

— Обережно намацай ногою сходинку драбини і спускайся вниз. Коли досягнеш долівки, відійди вбік і почекай, коли я спущусь, добре?

Я кивнула і зробила, як було велено. Спуск під землю був недовгим, але під пеньком мене чекала цілковита темрява і сирість, тож задоволення було не з приємних. Я ледь примусила себе відступити з кола світла, аби дати місце своєму рятівникові. Тигран опустив за нами пень і в цілковитій темряві спустився вниз — на глибину десь чотири метри під землю. Я мало не заплакала від полегшення, коли він стукнув палицею по підлозі, чим запалив свій диво-ліхтар. Яскраве світло залило підземну кімнатку розміром десь три на три метри. Я заморгала, роззираючись довкола.

Стіни кімнатки, так само, як і стелю та підлогу було оббито деревом, що справляло досить затишне враження, хоч де-не-де дошки посиріли. Під однією зі стін стояла велика скриня, на іншій висіли різні господарські причандали, як-от лопати чи мотики, та кілька ножів. Посередині кімнати було місце для вогнища — залізна бляха, оточена колом з камінців. Я спохмурніла від думки, що раптом прийшла мені в голову.

— Навіщо тут місце для вогнища, якщо диму немає, куди діватись? Ми задихнемось, якщо ти розпалиш тут вогонь.

— Якщо ти нічого не пам’ятаєш, то як здогадалась спитати про це? — мовив Тигран. У сховку він помітно розслабився.

— Я згадую щось, коли мене до цього підштовхнути чи щось показати.

— Мертвих більше не бачиш?

Я здригнулась від несподіванки.

— Ні.

— Добре. Ми не задихнемось, бо це місце не для вогню. Зараз побачиш.

— А нас не відслідкують? Сервуси не йдуть слідом?

— Ми йшли сюди, роблячи кілька кіл і заплутуючи сліди. Тому надіюсь, що не відслідкують. — Тигран пройшов до скрині і підняв важке віко.

— Ми кружляли? — спитала я, відчуваючи несподівану злість.

— Повір, що краще ти будеш втомленою, ніж полоненою. Чи мертвою. Та про всяк випадок я вирішив тобі цього раніше не повідомляти, — мовив хлопець незворушно, дістаючи зі скрині кілька трохи поцвілих і вогких, але цупких ковдр. Покидавши їх на підлогу, він вийняв ще й кілька камінців та акуратно поскладав їх у місце, що, як виявилось, було призначене не для вогню.

— Що це буде?

— Тепло. Тут зараз буде тепло. Я б перепочив і так, але ти помреш від застуди, якщо не відігрієшся.

Я зацікавлено спостерігала, як Тигран витяг зі своєї похідної торби невеличкий мішечок, розшитий золотими нитками. Акуратно він висипав собі з мішечка на долоню трохи золотавого порошку, а тоді посипав ним призначені для обігріву камінці. І — о диво! Не виділяючи ні диму, ні запаху, камінці почали нагріватись і вже за мить перетворились на розпечені червоні грудки.

Я захоплено присіла поряд з ними, простягнувши до живлющого тепла задубілі руки.

Тигран заховав мішечок у торбу і витяг фляжку білого кольору.

— Що це?

— Алкоголь. Треба промити тобі подряпини, щоб не запалились. Забери тканину і повернись до мене спиною.

Хоч і зніяковівши, я послухалась. Тканину розвішала на цвяшках, що були вбиті в стіну, аби висохла. Те саме зробила і зі своєю сукнею.

Тигран налив повну долоню якоїсь гостропахучої рідини і почав розтирати мені спину, плечі та поперек. Я намагалась не зойкати — ставало тепло і боляче. Ранки пекли і, схоже, досі трохи кровоточили. Я ледь примусила себе зробити таке саме розтирання вже самостійно — на руках, ногах та животі. Благо, нижня білизна трохи захистила ніжну шкіру на грудях.

— Ще обличчя. В тебе подряпані щоки. І ніс, — мовив хлопець, уважно слідкуючи, аби я нічого не пропустила. Доклавши неймовірних зусиль, я примусила себе умитись тою самою рідиною. Найдужче запекли губи — я їх ще й обвітрила.

— Молодчина, — похвалив мене Тигран. — Я знаю, що це неприємно.

Зі своєї чудо-сумки він дістав ще теплі шкарпетки і сорочку з довгими рукавами, яка мені сягала колін і була явно цупкішою і теплішою за мою попередню одежину. Одягнувши все це добро, я почувалась просто пречудово. А що ноги лишились голими — так їх грів жар, що йшов від розпечених камінців.

— На жаль, штанів запасних не маю. Свої не віддам, — сказав Тигран, оглянувши мене.

— І так прекрасно. Дякую! — мовила я вдоволено.

— Їжі також нема, мусиш потерпіти до вечора. В лісі мають бути якісь горіхи. Полювати не буду, можу наразитись на ворогів.

Я трохи розчарувалась, але тепло і відчуття чистої сорочки зробили своє діло — я розімліла і почувалась майже щасливою.

— Закутайся в ковдру і постарайся поспати. Вночі довго йти, — мовив хлопець, сам прилаштовуючись біля протилежної стіни — тої, на якій висіла зброя. Я помітила, що він ліг на ковдру, не накриваючись і не знявши навіть куртки, хоч в кімнатці ставало все тепліше.

— Ти не роздягнешся? — спитала я, кутаючись у ковдру. — Тут тепло.

— А ти хочеш, щоб я роздягнувся? — Тигран поглянув на мене, піднявши одну брову.

Я відчула, як шаріюсь. Якісь дивні відголоски спогадів промайнули в голові, примусивши мене зніяковіти, хоч і не проявились чітко.

— Ні, я… не те, щоб…

— Жартую, — мовив він несподівано тепло. — Коли я подорожую, то ніколи не роздягаюсь. Мій одяг допомагає мені не відчувати перепадів температур. Мені не буває ні холодно, ні жарко. Мені було дуже жаль тебе, коли ти тремтіла в лісі, але якщо я зніму куртку бодай на якийсь час, щоб позичити тобі, то більше не зможу зігрітись. Такі правила.

— Ясно, — сказала я, хоч і не цілком зрозуміла пункт щодо правил. Тигран загасив свою палицю і в кімнатці стало майже темно. Тільки червонясте світло від розпечених камінців вихоплювало з темряви силует хлопця і ще часом зблискувало на лезах приладь, що висіли на стіні за ним.

А в якусь мить і ці відблиски, і червонясте світло, і темний Тигранів силует почали зникати. Якусь мить лишались ще запахи цвілі від ковдри і вогкий дух стін з дерева. Гадаю, я відчувала їх ще й тоді, як поринула в сон.

Розділ 2

— Час прокидатись, незнайомко, — пролунав наді мною тихий голос. Хтось лагідно потермосив мене за плече.

— Ще трішки, мам. П’ять хвилин, — пробурмотіла я…

— Дуже гарні звуки, але я не розумію мови, якою ти говориш, незнайомко.

Я сіла так різко, що мало не протаранила Тигранове чоло своїм. Він ледь відсахнувся.

— Не пригадала нічого? Ти розмовляла іншою мовою.

— Я… говорила до мами. Але я не можу згадати, як вона виглядає чи як її звуть. Знаю тільки, що була.

— Так добре, що хоч це знаєш. А батько?

Я стенула плечима. Тигран підвівся і простягнув мені руку.

— Гаразд. Вставай, пора йти. Я тут дещо тобі знайшов у скрині.

Я мало не заплакала від щастя, коли побачила чоботи з високими халявами і довгий плащ. Тепер не страшно навіть, що я без штанів, — захист від вітру буде пристойний.

— Але мусиш лишити тут свій попередній одяг і взуття. Може, комусь згодиться. Не можна брати, не лишаючи чогось взамін.

— Ой, та нема питань! — радісно вигукнула я, взуваючи чоботи. Вони виявились трохи завеликими і дещо застарими, але цілком теплими і міцними. Плащ смердів пліснявою та мав погризену міллю хутряну підкладку, яка радувала моє тіло, що передчувало холод там, нагорі. До слова сказати, камінці вже згасли і Тигран ховав їх назад до скрині. Вочевидь, порошок має всього кількагодинний ефект. В підземеллі знову ставало холодно.

— Я лізу перший, ти — за мною. Але треба загасити сферу, щоб не привертати увагу.

— Гаразд.

Мені було навіть шкода покидати це місце. Хай я була голодна, але тут принаймні зігрілась і добряче відпочила.

Ліс оповила ніч. Темрява, густа як сметана, небо без зірок і місяця, і запахи — міцні в безвітряному просторі. Пахла вогка земля — вдень пройшов дощ; голова паморочилась від прілого, гнилуватого аромату листя, що вже почало опадати, і навіть крижаний струмок, який ми минули, здавалось, мав свій запах — наче вкривав ніс кіркою льоду, коли ми йшли неподалік.

Тигран бачив у темряві — його сірі очі блискотіли, як у кішки. Це і лякало, і захоплювало водночас. Не знаю, що він був за людина, але в мить, коли вперше побачила цю його особливість, то взагалі задумалась, чи він людського роду. Але знань в моїй голові не вистачало, аби мати якісь теорії — адже все, чим я жила раніше, забулось. Тому я мовчки крокувала, тримаючись за руку хлопця — він не засвітив сферу, щоб не привертати уваги. Рухались ми повільно, до того ж, я неймовірно затримувала той хід. Нічого не бачачи, орієнтуючись лише на те, куди вів мене Тигран, я повсякчас шпорталась за коріння, гілки кущів та дерев чіплялись за плащ і заважали йти, а ще лякали — мені здавалось, що хтось мене ловить з пітьми. Кілька разів я злякано зойкала і Тигран сильно стискав мою руку, аж до болю: мовчи, мовляв. Та все ж мені вдалось зробити те, чого він остерігався: привернути увагу.

Зір і слух в Тиграна були значно сильнішими за мої. Я б, мабуть, не дожила до світанку, якби не він. Бо за звуком шурхотіння листя та трави у нас під ногами і не розчула одразу, як після котрогось мого зойку зашуміли кущі ліворуч від нас.

Тигран на мить відпустив мою руку і сипонув чимось просто мені в лице. Я не встигла ніяк зреагувати, як хлопець затулив мені рота долонею і притис до найближчого стовбура. Його блискотливі очі опинились біля самого мого обличчя — роздратовані, темні. Я злякано, а тоді нервово ворухнулась, бо не зрозуміла причини його дивної поведінки — а тоді завмерла.

Бо пітьма поряд з нами заворушилась. Я відчула, як щось високе і важке пройшло поряд, черкнувши мою руку вогкою шерстю. Від жаху я навіть не ворухнулась, стиснувшись у душі в маленький клубочок. А тоді холодний мокрий ніс торкнувся моєї щоки і, засопівши, відсунувся.

Звір пішов далі, ламаючи кущі.

Якусь мить ми стояли, як були — Тигран притискав мене до дерева і затуляв долонею рота, але в погляді його вже не було роздратування. Спершу напруга. А потім — я відчула, як розслабилось його тіло, — полегкість.

А тоді він відступив і раптом підхопив мене на руки, давши тримати свою палицю.

Так ми рухались значно тихіше і швидше — здавалось, хлопець ступав невагомо, майже не шурхочучи листям, не торкаючись коріння, що повистромлювалось із землі й гілок, котрі черкали мене по обличчю. Було неймовірно соромно, але я тихенько стиснулась у нього на руках, встромивши ніс Тигранові в комір куртки і заплющивши очі.

Не знаю, скільки часу минуло, коли він нарешті зупинився. Я зіскочила на землю і роззирнулась — ми були на узліссі і тут не було так темно. В далині, в степу, виднілись вогні.

— Я… мені дуже соромно, що нашуміла і ти мав мене нести, — прошепотіла я. Хлопець прихилився спиною до дерева і відпочивав, заплющивши очі.

— Все гаразд. Я знаю, що тобі там геть нічого не було видно.

— Чим ти сипонув мені в обличчя?

— Порошком, який перебиває людський запах. А надто запах страху. Вовк прийшов саме на нього. На жаль, то була остання дрібка.

— Вовк? — я здригнулась. — Він був… величезний.

— Це через те, що неподалік Дикий край, там тварини взагалі дикорослі, великі і дуже небезпечні. Ближче до зими трапляються і в південних районах Патрії. Тут легше вижити, бо чим далі на південь — тим важча зима. Птахи замерзають у польоті.

— Ага, і туди ми йдемо? — спитала я.

Тигран усміхнувся і розплющив одне око:

— Маєш щось проти?

Я примирливо здійняла руки.

— Просто уточнила. Не знаю ж, може, я люблю зиму. Треба перевірити, — я поглянула на далекі вогні: — Що це там?

— Одне з прикордонних селищ. Взагалі-то перше й останнє на нашому шляху.

— Ми його обійдемо?

— Звичайно.

— Там сервуси?

— Так, але здебільшого прості патрійці.

— Їх треба боятись?

— Якщо розпізнають у мені жителя Дикого краю — спалять на вогнищі. У кращому випадку.

Якусь мить ми мовчали.

— За що спалять?

— За те, що бояться сервусів, які накажуть так вчинити. Насправді патрійці непогані, вони просто поневолений народ. Зацьковані і заморочені.

— А сервуси — панівний народ?

— Ні, сервуси — насправді ті самі патрійці, тільки на військовій службі. Їх підлітками забирають до військової школи і муштрують, а потім вони десять років наглядають за порядком у містах та селах. До слова, тепер патрійців називають метеями. Їм заборонено навіть вживати назву своєї країни.

— Якщо вони всі патрійці… то в чому проблема? Чому не повстануть?

— Бо над сервусами стоять елітні військові — дарвенхардці. Більшість з них походить з народу завойовників — белатів. Але є і особливо вдатливі до запроданства метеї. Вони не мають ні сімей, ні жодних симпатій — просто служать на благо белатів. Убивають без співчуття і роздумів. Зацькований народ не повстає в таких лещатах.

— І як давно це все відбувається?

— Вісім століть.

— А з якого народу ти? Хто живе в Диких землях?

— Давай будемо іти і дорогою поговоримо. Ніч не вічна, а нам треба минути це поле, щоб дійти до наступного лісу.

— Наступного лісу? — скривилась я.

— Так. Там знову перепочинемо, а потім вже не будемо ховатись вдень і тобі стане легше йти. Моє поселення трохи віддалене від кордону, сама розумієш.

— А чому вас не завоювали? — спитала я, коли ми рушили з місця і попрямували далі.

— Ми дуже невеликий народ. Циркута любить завойовувати когось… вартісного.

— Циркута?

— Імперія белатів. Безкрайня, жахлива. Одинадцять поневолених народів. П’ять тисячоліть могутності. Патрія не мала шансів. Дикі землі їм не потрібні наразі — йдуть війни в інших місцях, важливіших.

— Зрозуміло. А куди ми йдемо? У вас місто, село?

— Побачиш.

— Мені там загрожує небезпека?

— Можливо.

— Тобто ти ведеш мене на смерть? — тихо спитала я. Тигран ішов трішки попереду і на тлі далеких вогнів, які ми обходили дугою по лівій стороні, його силует був цілком чорним. Хлопець не озирнувся та мить помовчав.

— Не брехатиму тобі. Можливо.

— Врятував, щоб згубити?

— Ні. Якщо ти та, хто я думаю — тобі нічого не загрожуватиме, а якщо хтось наважиться напасти — я захищу тебе. Якщо ти ніхто і нічого з себе не представляєш — тебе теж залишать у живих. Але якщо з твого боку буде найменша загроза, якщо ти виявишся шпигункою чи щось подібне — тебе чекає смерть.

— Ким ти мене вважаєш? — запитала я, ніскільки не втішена відповіддю, яка майже нічого мені не пояснила. Лиш пригнітила.

— Я не можу тобі сказати.

— Чому?

— Не можна.

— Я — проклята?

— Іноді мені здається, що всі тут прокляті, тому не приймай близько до серця. Але що б ти не розуміла під словом «прокляття», можу тебе запевнити, що в цих краях його буває дуже важко відрізнити від благословення. Можливо, твій розум не розкривається тільки до певного часу. Не побивайся. Просто прямуй за течією.

— Але це… це ж моє життя. Моя пам’ять. Як можу я ігнорувати все, чим я є?

— Я не кажу ігнорувати. Я кажу набратися терпіння. В мене в житті є багато чого, що я хотів би забути чи бодай на час приховати від себе. Але я не можу цього зробити. В тебе ж є шанс бути ким завгодно, діяти і обирати, не оглядаючись назад. Може, це те, що потрібно кожній людині бодай раз у житті?

Я задумалась над його словами.

— Деякі відчуття чи слова викликають у мене в голові певні асоціації…

— Я щось викликаю? — перебив мене Тигран.

Я відчула, як шаріюсь.

— Що? — його голос став хитрим.

— Розвідник. Це слово, яке ти викликав у моїй голові.

Хлопець тихо засміявся і похитав головою.

— Чому?

— Бо з тобою хочеться говорити, — просто відповіла я. — То як, я правильно сказала? Ти розвідник? Крім того, що Шукач?

Він помовчав.

— Багато запитань. Ти… не маєш пам’яті, але не безпорадна.

Я всміхнулась.

— А що ти можеш сказати про мене? Кого ти бачиш?

— Молоду дівчину, високу і гарну, — почав Тигран з усмішкою. Я собі уявила, яка я вродлива — другий день без гребінця. — Судячи з того, які в тебе руки і нігті, я можу сказати, що важко ти не працювала. А зважаючи на те, яка ніжна шкіра в тебе на стопах і як швидко ти їх натерла, коли ми вчора йшли з пагорба, то ти не звикла до таких шляхів, як той, який ми здолали. Найпевніше, ти була багатою і доглянутою.

— Звучить якось… нудно, — мовила я з усмішкою. — А чому…

— Розвідниця.

— Що?

— Розвідниця, — повторив він. — Ти маєш дзвінкий голос, а тому — менше запитань. Звуки в лузі розносяться далеко.

Ми йшли мовчки доволі довгий час, аж поки вогні селища не перемістились нам за спину.

— Поглянь ліворуч і скажи, що ти бачиш, — раптом мовив до мене Тигран. Я подивилась і, крім темного лугу і так само темного неба з ледь сіруватими прожилками між важкими хмарами, не побачила нічого. Взагалі-то я і Тиграна сприймала, як темний силует у густих сутінках, та з блискучими очима.

— Нічого.

— Добре.

— А що там?

— Застава сервусів. Але якщо ти їх не бачиш, то і вони нас теж. У них такі самі очі, як і в тебе.

— А якщо там є ці дарве… давне…

— Дарвенхардці? Я побачив би їх хіба з дуже близької відстані, тому напевне сказати не можу. Та їхній зір не гірший за мій.

— Як ти впевнишся, що вони не переслідують нас, коли ми підходитимемо до твого поселення?

— Перед світанком, якщо встигнемо дійти, ми перетинатимемо широке плато, на ньому всіх видно, як на долоні. Тоді і впевнюсь.

Хоч шкарпетки, які дав мені Тигран, були товстими і добротними, проте ноги жорсткі чоботи натерли добряче — не згірше за моє попереднє взуття. Тому, коли небо ліворуч засіріло, а ми якось непомітно почали йти вже не лугом, а земляним підйомом, я відчувала свої стопи як щось болюче, ниюче і важке. Ледве переставляла ними, але не скаржилась. Бо попри біль і втому, була ще й голодною. А коли так багато проблем, то нарікати на щось одне вже якось безперспективно. Живіт бурчав і це викликало в мене роздратування. Взагалі почувалась отупілою і нещасною. Тому коли Тигран повідомив, що за дві години ми піднімемось на плато, я не відчула взагалі нічого.

Від спраги пересохли губи.

Ставало світліше. Коли ми піднялись на плато, небо на сході вже геть зарожевілось, а хмари відчутно розійшлися. Праворуч від нас висів ще в небі блідий місяць, а на плато було вітряно — великий простір без трави і дерев, вкритий білою кам’янистою породою розлігся попереду. І десь там, далеко, було видно ліс.

— Хіба розумно іти по такому відкритому просторі завидна? — спитала я і сама здивувалась, як голос охрип.

— Тут ніде сховатись, треба рухатись далі. Я знаю, що ти втомилась, але мусиш потерпіти. Тримай, — він дістав із сумки невеличку флягу.

— Що це?

— Звичайна вода. Ти давно не пила.

— Дякую. Я не знала, що вона в тебе є.

— Я не їм, але ж п’ю. Без цього ніяк. Не казав тобі раніше, бо ти б усе вихлебтала ще на узліссі.

Я ледь всміхнулась і надпила трохи води. В голові прояснилось.

Дивно, але плато ми минули досить швидко. В мене з’явились сили, щойно з-за горизонту з’явилось сонце. До того ж, іти було легко — по рівній, твердій землі. І тут дув вітер — південний, стрімкий, свіжий. Волосся в мене на голові розвівалось, часом темною хвилею закриваючи світ. Я прибирала його з обличчя і мимоволі всміхалась. Кілька разів ловила на собі задумливі погляди Тиграна.

Коли ми опинились на узліссі, я відчула просто неймовірне задоволення: нарешті!

Ліс навколо був несхожий на попередній. Дерева тут росли старі, вищі та ніби якісь міцніші. Коріння так обплітало землю, що часом доводилось іти лише по ньому.

— Зараз ми поліземо на дерево. Маєш ще сили?

Мій настрій різко впав.

— Думаю, що я не маю вибору.

— Повір, що на дереві значно краще відпочивати, ніж тут, у сирості.

Не знаю, як, але я полізла на те кляте дерево. Благо, що Тигран дерся попереду, в особливо важких місцях подаючи мені руку та підтримуючи. Голова крутилась від голоду, а тепер стало геть хижо від страху висоти. Неймовірним зусиллям волі примушувала себе не дивитися вниз, на землю. Добре хоч, що дерева тут мали багато розлогих, міцних гілок.

Гнізда… Величезні гнізда ховались у кронах дерев. Складені з товстих гілок та дрібних м’яких соломин, травинок, навіть пуху. Кілька пір’їн довжиною в половину мого зросту застрягли між гілками. Я сторопіла.

— Ну як? Краще тут буде спати, ніж на землі, правда ж? — спитав задоволено Тигран, допомігши мені залізти в гніздо.

Ми були біля самої верхівки дерева — звідси було видно все довкола. Там, звідки ми прийшли, простягалось велике плато, а за ним, ховаючись у далині — безмежна зелена рівнина. Лісу, в якому провели попередню ніч, мені видно вже не було — він зник десь там, далеко, за зеленою хвилею. Хмари сірими клаптями повзли небом — важкі, дощові. Але сонце пробивалось крізь них і це було воістину велично — золоті промені буквально розривали захмарене небо, проливаючись на землю життєдайним світлом. Низько над землею пурхали зграйки маленьких пташечок, а десь аж на краю плато — там, біля самого спуску в луги, якими ми прийшли, — ходила якась тварина. Я не могла розгледіти, хто то був, але цілком можливим здавалось, що то один з величезних вовків. Вітер дув сильний — землею пливли величезні тіні від хмар, міняючись місцями зі світлими клаптями.

А там, куди ми прямували, панувало царство зелені, гілля та пагорбів. В голові у мене зринуло слово «море» — ми були на височині, але чим далі, тим нижче спадали хвилі лісу, і чим далі, тим вищими ставали дерева. Тільки те, що ми перебували на підвищенні, дозволяло бачити ліс на багато кілометрів далі. Де-не-де із зелених хвиль виринали гострі скелі — коли на них падало сонячне проміння, вони нагадували зуби. Ліс шумів високими кронами, колишучись і змінюючи забарвлення від темно-зеленого, майже чорного — і до жовтого там, де листя торкалась осінь.

— Це… неймовірно, — промовила я тихо, а тоді поглянула на Тиграна. Той уважно спостерігав за мною. — Цей ліс величезний. Скільки днів треба йти, щоб він закінчився?

— За три тижні ходу він переходить у гори. До краю яких я ніколи не доходив, хоч і намагався якось. Але там дуже небезпечно, і гори ті височенні. Я був підлітком і, чесно кажучи, в якусь мить зрозумів, що навряд чи зможу знайти дорогу назад, якщо прямуватиму далі. Довелось обирати між подальшою мандрівкою і поверненням.

— А… ти пішов так далеко один? Чому?

— Втік з дому.

Я витріщилась на нього.

— Ти втік з дому в дрімучий ліс сам-один?

— Так.

— А чому повернувся? Чи не міг сам виживати?

— Я вже тоді був хорошим мисливцем. Я б вижив, — хлопець потягнувся і пригладив волосся рукою. — Просто згадав, що забув про дещо важливе вдома.

Зрозумівши, що більш розгорнутого пояснення не буде, я змінила тему. Де й поділась моя втома від захвату!

— А де ж твоє… поселення? — я знову поглянула на ліс — густий і безмежний. — Я не бачу звідси жодних проміжків у зелені, де б можна було щось збудувати. Тут хоч галявини є?

— Галявини є, але далеко звідси. Їх не видно. А я і не казав тобі, що живу в поселенні.

— Тобто ти живеш у лісі? Отак просто — в лісі? — здивувалась я.

— А чому дивуєшся?

Я стенула плечима.

— Не знаю.

— Ти лягай і відпочивай, дощу ніби не має бути. А я сходжу і пошукаю щось тобі перекусити, — мовив Тигран.

— Добре, а… птахи?

— Які птахи?

— Ну, які тут мешкають. Не повернуться?

Хлопець засміявся, побачивши побоювання в мене на обличчі.

— Ні, не хвилюйся. Вони відлетіли кілька тижнів тому зимувати в тепліші краї, — мовив хлопець і почав спускатись. Я помітила, що свою палицю зі сферою він лишив, а от сумку — ні. Не довіряє.

А він і не мусить. Я ж сама себе не знаю.

Я думала, що довго лежатиму і дивитимусь у небо, поки Тиграна не буде. Але заснула, тільки-но вмостившись у гнізді.

Він не будив мене — я сама прокинулась, коли сонце почало заходити. Тигран спав, лежачи на спині і склавши на грудях руки. Поза якась аж надто спокійна і розслаблена — сама я спала, згорнувшись у калачик, намагаючись якомога щільніше закутатись у плащ, аби не пропускати пронизливий вітер. Я позіхнула і потягнулась, а тоді спробувала розчесатись з допомогою пальців — що виявилось цілком невдячною справою. Волосся в мене було довгим, довше пояса, і за минулу добу сплуталось так, що дати з ним раду без гребінця було несила. Від того, що в пасмах заплутались гілочки і листочки ставало тільки гірше.

— Вдома дам тобі гребінець, — зронив тихо Тигран. Я поглянула на нього — хлопець розплющив одне око і спостерігав за мною.

— Ти не спав?

— Трохи. Але ти розмовляла вві сні, а це неабияк збиває.

— Ну вибач, — мовила я трохи роздратовано. — Ти зрозумів щось з того, що я говорила?

— Ні слова. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я… — я замислилась. За боротьбою з волоссям і не задумувалась над цим. А тоді раптом відчула щось на щоці. Провела рукою — сльоза. — Я плакала?

— Схоже на те.

— Мені здається, я в чомусь винна. Але не пам’ятаю, чим провинилась і перед ким.

— Не переживай. Якщо зараз не пам’ятаєш, то, може, це й на краще. А в мене є дещо, щоб підняти тобі настрій.

Хлопець сів і, порившись у кишені куртки, простягнув мені великий листок, зв’язаний лозою.

— Що це? — спитала я, розгортаючи подарунок. — Горішки?

У листочку справді була чимала жменя чогось, схожого на горішки.

— Вони. Нічого більше не росте о цій порі. Їх не дуже багато, але енергії тобі додадуть.

— Дякую, — всміхнулась я. — А ти їв?

— Ні.

— То бери половину, — я простягнула йому горіхи. Якийсь незрозумілий мені вираз промайнув обличчям Тиграна і він ледь відсунувся.

— Я не буду, їж усі.

— Але чому?

— Мені не можна їсти, доки не вернусь додому. Не переживай.

Якусь мить я сумнівалась, а тоді стенула плечима і почала їсти горіхи по одному. На смак вони виявились ледь солодкуватими і загалом дуже хорошими.

Несподівано відчула, що голод трохи відступив. Горішки були невеликими, але поживними!

З величезним трудом я сповзла з дерева і потягнулась так, що аж хруснули кістки. Усміхнулась, поглянувши на Тиграна, що вже чекав на мене, а тоді раптом відчула, як до щік прилила кров.

Страх.

Але значно швидше, аніж спрацювала моя незрозуміло чітка інтуїція, Тигран перестав усміхатись і невловимим рухом дістав довгого ножа з піхов на поясі. І спрямував його на мене.

Чи на когось, хто стояв за мною.

Я різко обернулась, мало не впавши. І щось важезне перевернулось у мене на душі, неначе скеля зрушила з місця. Я аж охнула і схопилась руками за груди, варто мені було побачити чоловіка, що стояв метрів за десять позаду мене. В сутінках було видно чорняве волосся і довгий шкіряний плащ. І величезний лук, на тятиву якого було покладено стрілу. І вістря її було спрямоване на мене. Крім того, лук було оснащено двома гострими сталевими шипами, що теж спрямовувались у мій бік.

Хвиля небезпеки, майже матеріальна, вдарила мені в обличчя так, що я вкотре похитнулась. Переді мною вбивця. З чорними, непроникними очима.

Та це була всього мить. Бо щойно я обернулась, чоловік раптом зробив крок назад, ніби не вірячи своїм очам. Вістря стріли трохи опустилось. А я дивилась на незнайомця і відчувала, як його обличчя викликає у мене в голові якісь смутні образи. Я не могла вирізнити їх візуально та багатство емоцій всередині мене вражало. Я відчула злість і сором, і водночас палку ненависть; десь поза свідомим промайнув спогад сильної та водночас ніжної руки, що піднімала моє обличчя назустріч пожадливим губам. Злість ішла в купі з якоюсь напівстертою ніжністю і захватом.

Не знаю, що відбилось на моєму обличчі в ту мить, як я побачила незнайомця. Та попри те, що я не могла згадати, хто він і звідки, видавалось очевидним, що ми знайомі. Його обличчя, яке тільки на мить виразило сумнів і здивування, знову стало незворушним, та стріла, що трохи опустилась у сильних руках, які раптом стали не такими впевненими, доводили, що це правда.

Ми знайомі. Це неймовірно, але правда. І саме це, схоже, врятувало нам з Тиграном життя. Бо я навіть не встигла цілком зорієнтуватись, як чоловік у плащі перевів погляд з мене на мого товариша і тихо, так що я ледь розібрала слова, сказав:

— Забери її звідси і поспішіть. Ми вертаємось на північ. Особисто я б ще здивувалась. Або засумнівалась чи щось би запитала. Та Тигран не став питати зайвого, а рвучко розвернув мене до себе і прошепотів:

— Ні звуку.

А тоді раптом закинув мене собі на плече і помчав на південний схід через сутінковий ліс. Я спробувала ще раз поглянути на чоловіка, з яким ми оце зустрілись, але його вже й слід зник.

Розділ З

Зі мною на плечі Шукач рухався значно швидше і тихіше, аніж йшли б ми пліч-о-пліч. Було некомфортно й незвично перебувати в ролі ганчір’яної ляльки, яка не може самостійно бігти і яку несуть абияк — та якось не довелось скаржитись. Я думала, що виплюну нутрощі — при кожному кроці плече Тиграна боляче тиснуло мені в живіт, а темна земля проносилась перед очима стрімко-стрімко, полишаючи в голові неприємне запаморочення. Хотілось вирватись і повернутись на власні ноги, але щось в чоловікові, якого ми зустріли, в його словах і особливо в стрілі, а ще в поспішності Тиграна й обережності, підказувало: треба замовкнути і терпіти. Бо буде непереливки.

Зрештою десь за півгодини Тигран раптом спинився і опустив мене на землю. Від несподіванки я ледь втрималась на ногах і схопилась руками за найближче дерево. У лісі довкола нас стемніло, та й виглядав він моторошним і неприємним. Було чути шурхіт дерев і кущів, а ще нікуди не зник крижаний вітер. Я спробувала щільніше загорнутись у плащ, проте холод однаково проникав під спід.

Та навіть це не турбувало мене зараз так, як нещодавня зустріч. Я поглянула на Тиграна, не певна, що вже можна говорити. У темряві не могла зрозуміти виразу його обличчя. Було чути, як важко хлопець дихає — схоже, пробіжка з вантажем у вигляді мене, посоха і сумки темним лісом далась йому нелегко.

— Ти ж розумієш, що найбезпечнішим для мене зараз буде твоє вбивство? — раптом тихо спитав він. Від колишньої доброти в голосі не лишилось і сліду. Я здригнулась і відступила на крок.

— Але я цілком безпечна.

— Правда? Нас відпустив дарвенхардець. Не якийсь провінційний сервус чи вояка-доброволець. Дарвенхардець. Він спрямував стрілу ще до того, як я його помітив. Ми мали бути мертві. Але ми живі. Дарвенхардці не вагаються і не милують. Поясни.

— Що тобі пояснити?

— Чому він нас відпустив. Він сказав: «Забери її звідси». Забрати тебе. Чому?

— Я… я не знаю.

— Брехня. — Ні.

— Я бачив твоє обличчя. Брехня. Ти його впізнала.

Запала мовчанка. Я кусала губи і відчувала, що зараз просто сяду на землю і заплачу. Але робити цього не можна було. Бо сталось щось таке, що змінило Тиграна. Він уже не добрий і не милосердний, як раніше. І як це неймовірно не звучить, але мене зараз можуть просто убити, незважаючи на те, що я ні в чому не винна. Або принаймні не пам’ятаю цього.

— Я… його обличчя мені знайоме. Це все.

— Брехня, — так само холодно повторив Тигран. Пітьма довкола не була суцільною, але його очі вже починали виблискувати. І від цього мені було ще більше не по собі.

— Гаразд. Він викликав у мені шквал емоцій, але я не знаю, чому. І був якийсь… слід спогаду.

— І що ж це за слід?

— Поцілунок. І, здається, не тільки. Схоже, ми… — я набрала повні груди повітря, не вірячи в те, що збираюсь озвучити. Це ж прозвучить, як повний ідіотизм: — Схоже, ми… були коханцями… Або щось таке.

— Або щось таке? — перепитав Тигран. Не знаю, чи на добре, та щось в його голосі змінилось. А тоді він додав якось втомлено: — Ну гаразд.

— І… і ти повірив? — я не змогла приховати здивування.

— Ну, або ти щойно сказала правду, або мені пора на покій, якщо я не можу відчути брехню. А цього мене вчили з дитинства. Та я…

— Убий тоді, — буркнула я, відчуваючи злість.

— Що?

— Убий мене, якщо не віриш. Бо я сама себе не знаю. Можливо, я несу небезпеку. Може, той чоловік приходив по мене, або має на мене якісь плани і тобі буде безпечніше, якщо ти мене позбудешся. Я не благатиму про помилування, бо я сама не знаю — може, я шпигунка чи навіть дарвенхардка.

Я сама не чекала від себе такої полум’яної промови. І Тигран, здається, теж. Якусь мить ми дивились одне на одного. Я — з викликом, він — втомлено.

— Пішли далі, — сказав він і пішов у хащі. — Не мені забирати твоє життя.

Я попленталась слідком.

Це було неймовірно. Так, я боялась, і тепер не тільки невідомого, а й самого Тиграна. Та місця, якими він мене вів, були захопливими настільки, що страх притуплювався.

Коли я усвідомила, яким дивним лісом ми йдемо, то не втрималась і зупинилась, а тоді схопила Тиграна за руку, перш ніж він віддалився від мене.

— Що? — спитав він тихо, вперше за довгий час подивившись на мене. Очі його сяяли в пітьмі холодним стальним блиском.

Каміння тут було повсюди. І таке ж величезне, як і дерева — здавалось, це ліс якихось велетів, надприродних створінь, і таким дрібним комашкам, як ми, тут місця немає. Цілі скелі височіли поміж деревами — їх верхівки прорізали склепіння з гілок. А ще ці скелі мали обличчя, яскраво освітлені місячним промінням, що робило їх настільки моторошними, що в мене волосся мало не ставало дибки.

Так, саме обличчя. Це було лячно і шокуюче, та водночас так божевільно-чудно, що я не могла відвести очей. Могутні трикутні носи і насуплені брови, заплющені очі та скривлені роти — схоже, це таки були велети. Кимсь переможені і скам’янілі, або ж просто поснулі століття тому. Мох та лишайник вкривав їх потилиці, прикривав повіки. Ліани вились довкола носів і губ. А я дивилась на заплющені очі і знала, якщо зараз бодай одне розплющиться і погляне на мене — я просто вмру від страху і від захвату.

— Ці… ці скелі… вони були живими?

— Кажуть, що так, — Тигран поглянув на мене, злякану, і, може, мені здалось, але вираз його обличчя став м’якшим. — Дуже давно, за тисячоліття до завоювання Патрії.

— І не страшно, що знову оживуть?

— Буває.

Помітивши, що в мене руки затремтіли, Тигран стиснув мою долоню і мовив заспокійливо:

— Але я дуже сумніваюсь, що це станеться саме сьогодні. Я ходжу повз них усе життя і вже не боюсь. Тож і ти перестанеш. Давай відпочинемо.

— Можна води?

— Так.

Ми всілись в тіні однієї з моторошних скель на опале листя. У лісі його було так багато, що часом воно майже досягало пояса і було важко йти. Місяць далеко вгорі видавався величезним на тлі чорнющого неба. Дерева, значно вищі за ті, що росли на краю лісу, обступали скелі щільними стінами. Я чула шурхіт листя і виття вітру між кронами, що скрипіли. Було холодніше, ніж удень. Руки в мене замерзли і пальці майже не згинались.

— Нам довго ще йти?

— Приблизно до світанку.

Я зітхнула і почала розтирати долоні.

— Давай їх сюди, — мовив Тигран. Здавалось, він трохи завагався, бо його руки здригнулись, коли він взяв мої долоні в свої, теплі.

Це було схожим на примирення.

— Я справді не пам’ятаю, хто такий той чоловік.

— Добре.

— Тигране, я не…

— Я не думаю, що ти брешеш. Але ти маєш розуміти мої перестороги.

— Я розумію.

— Коли ми прийдемо до мого поселення, нічого не розповідай про ту зустріч, зрозуміло?

— Але чому?

— Бо тоді тебе одразу ж вб’ють.

Ми помовчали.

— Будемо сподіватись, що я не ворог. У мене навіть є дві важливі причини.

— Які ж?

— Я дуже хочу прийняти гарячу ванну і поїсти.

Я відчула, як Тигран ледь всміхнувся.

— Прекрасні причини.

— Ти вважаєш?

— Так. Восени це, мабуть, найкращі причини для того, аби лишитись живою.

Я теж усміхнулась. Хоч мені і було трохи сумно.

Ранок обійняв ліс густим сірим туманом. Не було видно птахів, але тільки-но сонце почало сходити, їхній гучний спів сповнив усю округу — і якесь дивне щемке почуття наповнило мої груди.

Тигран довго не випускав моєї руки. Не знаю, що він відчував і про що думав, але я була рада його підтримці. Попри плащ і чоботи промерзла до кісток, зуби мої цокотіли так голосно, що, здавалось, часом заглушали пташиний щебет на пару з моїм буркітливим животом.

Наші пальці несподівано розлучились, коли ми вийшли на одну велику галявину. Тут світу білого не було видно через туман.

Туман?

Десятки хмар диму виривались з-під сухої землі і линули до неба. Навіть на відстані було чути, що під землею тепло — на краю галявини було значно тепліше, ніж у лісі. Дим затуляв похмурі небеса, та світла було достатньо, аби роздивитись сіру кам’янисту землю під нашими ногами. Тут не було навіть трави, хоч у лісі за нашими спинами її вистачало. Я не могла роздивитись, де протилежний край галявини і чи галявина це взагалі, а чи ліс уже скінчився.

— Ласкаво прошу до краю пари і тепла, — мовив тихенько Тигран і стиснув моє плече.

— Ти живеш на задимленій галявині? — здивувалась я.

— Hi-і. Я живу під нею. О, нас уже зустрічають.

І справді — з пари й сутінків з різних сторін галявини йшли люди.

Високі. Напружені.

Я мимоволі зіщулилась.

— Якщо ти нічого не приховуєш, то нічого боятися. А я буду поряд, — прошепотів хлопець.

Та його слова мало мене заспокоїли, коли темні силуети стали людьми і я побачила, що вони озброєні. Четверо здоровенних чоловіків у чорному. І як Тигран збирається мене захищати?

— Коли перший з наглядачів відправив мені звістку, що ти привів сторонню дівчину, я ще сумнівався. Але коли від інших трьох патрульних прийшли такі самі новини, я зрозумів, що це буде жахливо — дивитись, як тобі зітнуть голову, — мовив один з чоловіків — коренастий, чорнявий, з густою бородою. На вигляд йому було років сорок, а може, більше. У руці він тримав довгий ніж — схожий на той, що мав при собі Тигран.

Від слів незнайомця я здригнулась, а Тигран тільки усміхнувся і раптом відпустив моє плече.

— Забудь про закон номер один і згадай про номер п’ять, Власе.

Якусь мить тривала мовчанка, а тоді всі чоловіки раптом засміялись і Влас ступив крок до Тиграна і потиснув йому руку.

— Ну, будемо сподіватись, що тобі є чим довести свої слова. Радий, що ти вернувся, хлопче. Надіюсь, що в цій дівчинці є щось більше за гарне личко. До слова, Євсей буде не в захваті, що ти віддав їй його плащ. Він збирається у подорож і планував забрати свої речі на шляху до Трояндового пагорба.

— Нічого, понесе в руках, — буркнув Тигран. — Ходімо. Я не їв майже тиждень, та й дівчина ледь жива.

— Але дивиться сердито, — зауважив інший чоловік — худорлявий, рудий, молодий.

Отут я дійсно спохмурніла — чому це я дивлюсь сердито? Почувалась я наляканою. Мало того, що не розуміла, про які закони говорив Тигран, так не знала взагалі, чого чекати далі.

Усі рушили вперед і мені не лишалось нічого іншого, як попрямувати слідом. Добре хоч, що Тигран йшов поруч. Хай там як, а його я знала найкраще і довіряла явно більше.

Метрів за чотириста всі зупинились біля круглого отвору в землі, що був діаметром десь у метр. З нього, як і з сусідніх, валив чи то дим, чи то здіймалася пара.

— Доведеться стрибнути. Не бійся, ти не обпечешся і не розіб’єшся. Я стрибну першим, ти — за мною, — сказав Тигран.

— Стрибнути… туди? — пробурмотіла я ошелешено, чим викликала усмішки в незнайомців.

— Так, — мовив хлопець, а тоді раптом притиснув до грудей свою сумку й палицю зі сферою і зник у задимленому отворі. Я від несподіванки відступила на крок і врізалась спиною у Власа.

— Підштовхнути? — спитав він весело.

Я окинула поглядом присутніх і вирішила, що як помирати, то принаймні з гідністю.

І полетіла під землю слідом за Тиграном.

Розділ 4

Я не стрималась і заверещала як ненормальна, коли широким кам’яним жолобом, в якому нічим було дихнути, полетіла під землю. Було страшно настільки, що мені памороки забило. Та не встигла ще й перевести подих, як жолоб раптом зробився пологим і за кілька секунд я вилетіла з нього просто в якусь купу соломи.

— Та не кричи ти так, — зі сміхом сказав Тигран, а тоді різко підхопив мене з долівки на руки — і саме вчасно, бо за мною, регочучи, вилетів на солому Влас. І швиденько звівся на ноги — адже за ним вже стрибнули товариші.

Я замовкла і Тигран поставив мене на ноги. Один за одним на солому повилітали й інші наші зустрічаючі.

— Пішли, тут нічим дихати, — мовив Влас і ми попрямували за ним крізь тьмяне приміщення, повне пари. А що це пара, а не дим, я переконалась остаточно — повітря було вологим, теплим і важким, а на шкірі я відчула краплини води.

Ми пройшли кілька кроків і раптом вийшли із задушливої кімнатки. І я охнула.

Тут не було пари. Тільки широкий скелястий коридор, що зникав десь у темряві, а на стінах його висіли сріблясті сфери, схожі на ту, що її тримав Тигран. Тільки ці були дрібніші і давали менше світла. Висіли вони високо, під самою стелею, що була метрах у чотирьох над нашими головами. А в коридорі снували люди. Чоловіки і жінки, старі й молоді. На нас ніхто спершу не звертав уваги. Окрім невисокої арки, через яку ми вийшли із задимленого приміщення, у кам’янистих стінах підземного тунелю було ще багато схожих.

У мене в голові запаморочилось від несподіванки. За останні дні я не бачила людей, окрім Тиграна та ще того дарвенхардця. Ба більше — я взагалі не могла пригадати нікого з тих, що їх бачила раніше. Тож натовп вивів мене з рівноваги.

Але часу пристосовуватись я не мала. Тигран взяв мене під руку і повів вперед — швидко, впевнено, так, що люди, які помічали нас, хоч і озирались здивовано, та не встигали нічого сказати чи зробити. І це було добре. Бо погляди, які на мене кидали, не були доброзичливими. Настороженими, здивованими, враженими, зляканими чи навіть злісними. Аж ніяк не щасливими.

Я тут незвана гостя.

Тунель, здавалось, був нескінченним, та перевіряти мені не довелось. За кілька хвилин ми різко звернули в один з менших ходів, вужчий і ще менш освітлений. Тут я знову відчула теплу вологу — та не таку міцну, як у приміщенні, куди ми потрапили через жолоб. У неясному світлі сфер було помітно тонкі струмочки пари, що проникали крізь тріщинки в підлозі та зникали в таких самих розколинках у стелі. У цьому тунелі не було інших людей, окрім нас, і з часом шум, який створював негустий натовп позаду, став ледь чутним, а тоді взагалі зник.

Попереду з’явились міцні двері. Спершу мені здалось, що вони у тріщинах, але потім я зрозуміла, що то на дереві вирізано зображення павутиння.

Влас прочинив двері і ми зайшли всередину.

— Чому ти вирішив померти, Тигране? Наскучило бігати Патрією?

Рука Тиграна на мить скам’яніла на моєму плечі.

— Ні. Я просто проявив фантазію.

— Закон перший.

— Закон п’ятий.

Я роззирнулась. Ми опинились в округлій кімнаті, у центрі якої розмістився басейн. У світлі сфер було видно, що водичка в ньому чиста і прозора, а ще — ледь сяйлива. Більше в кімнаті нічого не було, крім десяти рядків невідомих мені рун, вирізаних у камені на стіні навпроти дверей.

На краю басейну, вмочивши ноги в воду, сиділа дівчина. Ми були з нею десь одного віку, та я б не подумала, що така молода людина може мати настільки жорстокий і зверхній вираз обличчя. Не знаю, як не замерзала вода в басейні від її погляду, та коли наші очі зустрілись, я відчула, наче тонке крижане лезо пройшлось у мене по обличчю, і охнула від несподіванки. Дівчина криво посміхнулась, оголивши рівні білі зуби, і поправила товсту чорну косу в себе на плечі.

Тигран мигцем поглянув на мене, а тоді кивнув у бік стіни з рунами:

— Ти розумієш, що там написано?

Я похитала головою.

— Поглянь уважніше.

Я здивовано подивилась на нього і помітила, яке в хлопця напружене обличчя. Майже таке, як тоді, коли ми в лісі зустріли дарвенхардця. І чомусь мені стало моторошно від цього. Тигран обіцяв захищати мене, та той факт, що кожен зустрічав його словами про якісь закони, вказував на те, що щось тут не так. Може, я теж можу якось його захистити?

Я знову поглянула на стіну і напружила зір.

І тут сталось неймовірне — незнайомі знаки раптом почали наче напливати на мене і приймати в голові чіткі обриси відомих слів.

Не розкривати місцезнаходження Павутиння стороннім. Нікого не приводити до Павутиння.

Служити народу Павутиння вірою і правдою, захищати його інтереси та місцезнаходження ціною власних інтересів та життя.

Від першого і до останнього подиху підкорятись наказам Ради.

Захищати слабших і молодших жителів Павутиння. Дбати про їхній добробут ціною власного.

Якщо на землях Патрії є предмет чи артефакт, що може бути використаний в інтересах Павутиння та не несе загрози його жителям, можна принести цей предмет чи артефакт на розгляд Раді.

— Я — предмет чи артефакт? — спитала, поглянувши знову на Тиграна. Його обличчя прояснилось від моїх слів.

— Артефакт. І, сподіваюсь, дуже цінний. Людина-артефакт, якщо забажаєш.

— Прекрасно, дякую, що попере…

— Ніхто з Патрії не знає мови древніх, — пролунав холодний голос дівчини. Вона витягла ноги з води і підвелася, виявившись ледь нижчою за мене. Була одягнена в тонку білу сукню. Полишаючи мокрі сліди на холодній кам’яній підлозі, підійшла і подивилась на мене ще непривітніше, ніж до того. — Хтось із наших зрадив Павутиння і навчив мови древніх чужинку.

— У тебе є інше пояснення? — спитав Влас Тиграна, підходячи ближче і встаючи так, що опинився між мною і дівчиною. Та невдоволено насупилась, але нічого не сказала. А мені наче відпустили горло, здавлене крижаною рукою. Мимоволі я відчула до Власа вдячність.

— Не впевнений, що вона взагалі з Патрії.

— А звідки ж? Виросла в лісі, як грибочок?

Я подивилась на дівчину, високо здійнявши підборіддя. Так, я налякана, але насмішки не потерплю.

І тут щось сталось. Не знаю, як, та я наче побачила тонку темну нитку, що пов’язувала незнайомку з Тиграном. Навіть не так — то була не нитка, а, скоріше, промінь. Не знаючи, навіщо, але я простягла руку і торкнулась його.

— Ох… яка ж ти зла, — пробурмотіла я. — Тигране, ти…

— Що? — спитав Тигран.

— Ти її образив? Вона страшенно зла на тебе.

Погляди людей в кімнаті й так були напруженими, а тепер усі дивились на мене мало не злякано. Дівчина спохмурніла — чи не вперше її обличчя виразило розгубленість.

— За що ти тримаєшся? — спитала вона. Я прослідкувала за її поглядом і опустила руку, відпустивши темний промінь, який, вочевидь, бачила тільки я одна. Відчувши біль у долоні, поглянула на неї — і помітила щось на кшталт опіку в тому місці, де моя шкіра торкнулась дивовижі.

— Звідки це? — спитав Тигран. — Твої подряпини майже загоїлись, а опіків взагалі не було…

— Її злість матеріальна, вона… — я не встигла договорити, як позаду прочинились двері і до кімнати почали один за одним заходити люди. Мимоволі я притиснулась до Тиграна і зраділа, що він не забрав руки з мого плеча. Бо, окрім тих, хто вже був у підземеллі, зайшло ще п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, усі в шкіряному одязі та з однаковими медальйонами на шиях — круглих павутинках зі срібла. Вочевидь, павутиння — символ Тигранової домівки.

— Чому Павутиння? — прошепотіла я тихо, поглянувши на хлопця. Він похитав головою: мовляв, пізніше.

— Що ж ти коїш, хлопче? — спитав один з чоловіків, які щойно зайшли. Він був високий і худорлявий, з вигляду мав років сорок. І що найдивніше — лице його здалось мені знайомим. Він мав біляву борідку, заплетену в косичку, і карі очі. Не скажу, що його погляд був таким самим жахливим, як той, що кидала на мене босонога дівчина, та надії вселяв мало. — Ти знаєш, яке покарання за твій вчинок.

— Я можу пояснити.

— Ти маєш всього одну можливість, Тигране. Ми неприємно вражені твоїм безрозсудством, — мовила жінка, що стояла найближче до дверей. Вона, здавалось, була наймолодшою з п’яти — років тридцяти, невисока, з круглим і трохи обвітреним обличчям. Чорняве волосся було стягнуто в недбалий вузол на потилиці.

— Гаразд, тоді слухайте, — мовив хлопець. — Я знайшов цю дівчину на Трояндовому пагорбі. Вона лежала, вся обплутана пагонами троянд, зранена і задубіла. І спочатку говорила незнайомою мені мовою. Та коли заговорив я, вона одразу ж перейшла на нашу мову.

Я подивилась на Тиграна ще здивованіше, ніж інші. То я спочатку розмовляла іншою мовою? Чому ж він не казав?

— Це була перша причина, чому я вирішив її звільнити. А оскільки в околицях перебували сервуси, то часу розбиратись у нас не було, а тому я просто повів її з собою. Коли ми дійшли до краю Південного лісу, дівчина почала бачити привидів.

— Тобто, вона так сказала. Чи ти сам їх бачив? — уточнила все та сама круглолиця жінка.

— Вона так сказала.

— Тоді це ще не доказ.

— Ви ставите під сумнів мою здатність розрізняти правду і брехню? — спитав Тигран з роздратуванням. І це була перша мить, коли я зрозуміла, що він справді має значний авторитет, тому що попри свій лихий настрій жінка опустила очі.

— Звісно, що ні, Шукачу.

— Тоді це доказ? — вперся Тигран.

— Так. Та все ж сумнівний.

— А ще вона змогла прочитати наші закони на цій стіні, — додав хлопець, вказавши рукою на руни. — Мову древніх тепер навіть не всі жителі Павутиння знають.

— І що ж, яких ти дійшов висновків?

— Ну, по-перше, я діяв згідно з п’ятим законом, а не помилявся щодо першого, — на цих його словах я ледь стримала усмішку. — А ще я вважаю, що ця дівчина — Стожар.

Усі охнули, а босонога аж відступила від нас на крок.

Якусь мить у підземеллі мовчали, а тоді почали говорити одночасно. Їхні голоси почали сприйматись, наче крізь вату, і голова в мене розболілась.

Мимоволі я скривилась.

— Тобі погано? — спитав тихо Тигран, уважно поглянувши на мене.

— Трохи.

Він нахилився і прошепотів мені на вухо:

— Якщо мене благополучно виправдають, то вже за півгодинки ти нормально поїси. Трохи потерпи.

Хвиля вдячності сколихнулась у мене в грудях, але я не знала, що сказати. Невідомо, чи Стожар я, чи ні — а що це слово взагалі означає? — та я однаково була рада його підтримці.

— Усе, заспокоїлись! — вигукнув раптом той самий білявий чоловік, що заговорив першим. — Нам треба порадитись. Ви, — поглянув він на мене й Тиграна, — почекаєте тут. Власе, ти зі своїми хлопцями їх охороняєш і не даси покинути залу, поки не буде наказу. Тобі поможе Златодара. Ми повернемось незабаром.

— Пошліть по Волю, Ждане. Якщо вона справді Стожар, я з нею не впораюсь, — мовила босонога дівчина, яка виявилась Златодарою. Я витріщилась на неї. По-перше, я навіть не знаю, хто такий Стожар, тож якщо я й він, то це навряд чи мені поможе. А, по-друге, у дівчини виявилось ім’я занадто гарне для такого стерва.

— Добре, Златодаро, — кивнув білявий Ждан, а тоді вийшов услід за іншими.

— Якщо вона справді Стожар, тобі доведеться проявити більше поваги, — тихо мовив Тигран, холодно змірявши дівчину поглядом.

— Якщо, — уточнила та. І в цю мить я помітила, як наче темна хмарка закручується в неї біля лівого боку грудей.

— Ти хвора? — спитала я швидше, ніж зуміла себе спинити. Яке мені діло до неї? Хай собі буде хоч лиса, хоч без рук. Насправді мене більше мало б хвилювати те, які дивні речі я почала помічати довкола. Та слова вже вихопились.

Златодара від несподіванки здригнулась.

— Перестань! — вигукнула вона. — Годі так на мене дивитись, бо виколю очі.

Я була надто втомленою, аби сперечатись, та й не мала на це бажання, а тому просто стенула плечима і мовила:

— Взаємно.

Насправді я думала, що Рада — а так виходило, що загадкова п’ятірка і була тією Радою, що про неї написано на стіні — буде відсутньою довго, та вони повернулись швидко — схвильовані, розпашілі — і попереду них до кімнати буквально забігла ще одна незнайома жінка похилого віку. Й одразу ж завмерла, побачивши мене.

— Як довго ця земля тебе чекала, дівчинко моя, — прошепотіла вона і я вражено побачила, як щоками жінки течуть сльози. Я моргнула і на мить вгледіла, як довкола старої розсіюється слабке сяйво. Вона незвичайна, ця жінка. Мабуть, це Воля.

— Ти відчуваєш це, Златодаро? Яка вона надзвичайна? — прошепотіла жінка.

— Я відчуваю силу, — нехотя мовила Златодара.

— Можна твою руку? — спитала Воля і я невпевнено простягнула правицю, де все ще був опік на долоні. — Ти вхопила промінь! — охнула жінка. Її пальці були теплими і лагідними. — Отак одразу ж, інтуїтивно… Ти знаєш, хто ти?

— Ні.

— Як тебе звуть?

— Я не пам’ятаю, — прошепотіла я і вловила ще більше здивованих поглядів, аніж до того. Не знаю, хто була ця жінка, та її поведінка зробила диво — радники більше не дивились на мене вороже. І це вже викликало в мене симпатію до Волі.

— Я так і думала. Твої знання надто великі, щоб їх одразу ж осягнути… Тому ти забула, хто ти. Пам’ять захищається, так і має бути… А поки ми називатимемо тебе так, як звали всіх твоїх попередників. Тигране… — стара подивилась на хлопця й усміхнулась йому, — Тигране, ти, мабуть, благословенний самим небом. Бо на проклятому пагорбі ти знайшов найціннішу з усіх квіток. Ти привів до нас Стожара.

Розділ 5

Не знаю, що там чекало на мене в майбутньому і ким я взагалі виявилась, та пожинати переваги буття Стожаром почала одразу ж. Воля заявила, що я надто втомлена і поговоримо ми завтра, а сьогодні мене мають нагодувати, напоїти, помити і вкласти спати. Не те, щоб я була проти — ноги гули від напруги, голова йшла обертом від голоду і пережиття, а опік на долоні неприємно поболював. Тому в ту мить, як я зрозуміла, що нічого мені наразі не загрожує і ніхто мене не вбиватиме, то одразу розслабилась і всі почуття мої притупились. Наче в тумані проминули повз мене обличчя радників та інших присутніх у кімнаті, коли Тигран, віддавши Волі свою сумку («Ой, ти назбирав мені трав!» — вигукнула жінка щасливо), повів мене лабіринтом тунелів і за якісь десять хвилин всадив на стілець у просторій підземній залі, де стояло багато довгих столів і не було людей, окрім кількох чоловіків та жінок у фартухах, що метушились біля величезних казанів, у яких булькало щось, що пахло просто прекрасно. Тільки цей запах ще втримав мене від падіння головою на стіл — очі просто злипались.

— Та ти геть розклеїлась, — усміхнувся Тигран, сідаючи поряд, а тоді гукнув до гурту людей біля казанів: — Гей, Мале!

Від казанів до нас підбіг верткий, худорлявий хлопчина. На зріст він був нижчий за мене на голову.

— Тигране! Ти спізнився на день і ми вже почали хвилюватись, що з тобою щось трапилось.

Хлопці обійнялись і Мал поглянув на мене. Очі його округлились.

— Ти привів патрійку? — прошепотів він вражено.

— Ні, вона не з Патрії.

— І як ти ще живий?

— Були обставини, — всміхнувся Тигран. Мал знову поглянув на мене:

— Я — Мал. А тебе як звуть?

— Ммм… не знаю. Стожар поки що, — мовила я непевно. Хлопець засміявся.

— Ну так, звісно.

І тільки поглянувши на Тиграна, аж схопився за груди:

— Вона серйозно?

— Серйозніше нікуди.

Мал, здавалось, не міг відвести від мене очей, я аж занервувала. Це незручно, коли на тебе дивляться так захоплено.

— Щось не так? — запитала я.

— Це так, ніби зустріти богиню з давніх легенд, — прошепотів хлопчак.

— Ну все, ти доводиш її до зніяковіння. А вона, до слова, ледь жива. І голодна. Ти ж не хочеш, щоб богиня з давніх легенд померла на нашій кухні?

— Ага, — мовив Мал, так і дивлячись на мене.

— Мале, — поторсав його за плече Тигран. Той нарешті відвів від мене погляд і подивився на друга.

— Га?

— Вона голодна. А я тиждень пив саму воду.

— Так, зараз.

Наче зачарований, Мал відійшов від нас і подався до казанів.

— Хто я така? Чому він такий шокований? — спитала я тихенько. — Може, вже минув час таємниць і ти можеш мені розповісти?

— Ні, я розповім тобі завтра. Після того, як виспишся і відійдеш з дороги. Ти надто сонна, щоб сприймати подібну інформацію, — мовив Тигран безапеляційно.

Я відчула роздратування, що, схоже, граничило з істерикою. Очі почало щипати. Чому він нічого мені не каже? Завів невідомо куди, де мене спершу хотіли вбити, а тепер богинею називають, а пояснень ніяких не дає.

Аби не потекли сльози, я закліпала і поглянула в той бік, куди побіг Мал. Під казанами горів вогонь, а дим виходив у широкі щілини в стелі. Мал щось захоплено шепотів, часом озираючись на нас, і водночас ополоником з довжелезною ручкою наповнював дві миски бульйоном з одного з казанів. У мене аж слинка потекла. Інші кухарі недовірливо дивились то на хлопчака, то на нас.

— Не плач і не засмучуйся. Я більше нічого від тебе не приховуватиму, — тихо сказав Тигран. Я вперто дивилась у інший бік. — Ну ж бо, поглянь на мене.

— Не хочу.

Він тихо засміявся.

— Не вірю.

Я повернулась до нього. Хлопець виглядав втомленим і, як і завше, спокійним.

— До завтра нічого не зміниться. Якщо хочеш знати щось про себе, то скажу тобі, що ти — дивовижна.

— Я зараз несприйнятлива до компліментів, — сказала я сухо.

— Це не комплімент, а правда. Стожари зникли багато століть тому. Це диво, що ти з’явилась.

Я зітхнула.

— Я зовсім не відчуваю себе надзвичайною.

— Хіба сонце усвідомлює, яке воно сліпуче?

Я не встигла нічого відповісти, бо перед нами поставили дві миски бульйону і ще одну — з тушкованим м’ясом.

— Смачного, — побажав Мал і сів навпроти. — У вас є небагато часу до того, як почнеться обід. Тут буде сила-силенна людей, а Стожар не виглядає готовою до сотень запитань і знайомств.

— Ми підемо до того, — кивнув Тигран. — Стожаре, не поспішай з їжею. Ти надто голодна і тобі може стати погано.

Намагаючись не залити в себе все одразу ж, я мовчки пила бульйон маленькими ковтками — гарячий, неймовірний. Шлунок вдячно буркнув і затих.

Покінчивши з бульйоном, я поглянула на Мала.

— М’ясо одне.

— Воно тобі. Тигран до завтра питиме тільки бульйончик, — всміхнувся той.

Я здивовано поглянула на Тиграна. Він кивнув.

— Я тиждень не їв, треба, щоб шлунок адаптувався. Мене просто знудить.

Я стенула плечима і прийнялась за м’ясо, черпаючи розварені соковиті грудочки великою дерев’яною ложкою.

— Як взагалі можна не їсти тиждень і залишатись таким сповненим сил, як ти?

— Завдяки Волі та її зіллю. Вона тобі все розповість. Та й узагалі, Шукачів тренують з дитинства.

— Я принесу тобі попити, — мовив Мал і за мить повернувся з кухлем якогось ароматного чаю. Я випила половину і відчула в животі болючий спазм. Схоже, трохи об’їлась. І не дивно.

Але воно того варте.

— Все, пора йти, — промовив Тигран підводячись. — Наїлась?

— Так. Дякую, Мале, — сказала я.

— Приємно було познайомитись, — кивнув Мал і, схопивши брудний посуд, зник у якомусь сусідньому приміщенні.

— Зараз приймемо ванну і завалимось спати, — мовив Тигран, знову ведучи мене тунелями. Тепер, на повний шлунок, вони не здавались мені такими похмурими, як спершу. — Ми йде…

— Як ти мене злякав!

Щось стрімке, з довгим білим волоссям, врізалось у Тиграна, мало не збивши його з ніг. Хлопець засміявся і поцілував високу дівчину в ніс.

— Налякав?

— Ти затримався на день. Хоч ніколи не затримувався й на годину! — дівчина перевела погляд на мене. — А ти — Стожар?

— Схоже на те, — відповіла я.

— Треба тебе відмити, — усміхнулась вона. — Мій брат зовсім не вміє дбати про дівчат у дорозі.

— Ну, я не замерзла на смерть і не померла з голоду завдяки йому, — усміхнулась я у відповідь і перевела погляд з дівчини на Тиграна.

Отже, це його сестра.

Здивована, я відчула полегшення.

— Павутиння вже гуде, чутки тут розходяться швидко. Я взагалі здивована, як тунелі не розвалились від купи цікавих.

— Ми просто йшли сюди обхідними шляхами, — мовив Тигран. — До речі, Стожаре, це невиховане створіння, яке не вміє представлятись під час знайомства, — моя сестра Либідь.

Десь ліворуч з тунелю почулись голоси.

— Змиваємось, — проказала Либідь і ми пішли в протилежний бік.

За якийсь час стало жаркіше і тунель знову почав роздвоюватись.

— Так, я — ліворуч, ви — праворуч, — мовив Тигран. — Либідь, не лишай її ні на мить, ясно?

— Ясно, командире, — промовила дівчина з усмішкою і, перш ніж я встигла щось сказати, взяла мене за руку і потягла в тунель ліворуч.

— Він не може з нами піти, бо зазвичай чоловіки і жінки миються окремо, — пояснила дівчина. Тим часом тунель почав розширюватись і сповнюватись парою. А тоді раптом скінчився просторою підземною залою, ще більшою, ніж та, в якій ми вечеряли. І я охнула від здивування — в залі, у світлі сфер, виднілось п’ять, а може, й більше, великих басейнів. Вода в них парувала, а краї були обкладені світлим каменем. Було дуже тепло.

— Як це можливо, під землею? — прошепотіла я.

— Нижче, значно нижче протікає гаряча ріка. В деяких місцях її води намагаються пройти нагору і ми це використовуємо. Не бійся, в басейнах вода тепла, а не гаряча. Роздягайся — зараз час вечері, ніхто не прийде купатись. Я принесу тобі простирадло, бо те шмаття, в яке ти загорнена під плащем, треба попрати і полатати. Потім дам тобі нормальний одяг.

Либідь пішла в якийсь менший, бічний тунель, а я на мить завмерла в нерішучості.

А тоді так швидко, як могла, скинула з себе і плащ, і сорочку, і білизну, і тим паче остогидлі чоботи та шкарпетки, та обережно, мало не навприсядки, спустилась кам’яними східцями в найближчий басейн.

Якби можна було розтанути від блаженства — я б розтала.

— Вставай, Стожаре. Вже ранок.

Я розплющила очі. Цієї ночі мені нічого не снилось. У кімнаті Либіді було так само, як і тоді, коли я засинала, — темряву розганяли дві невеличкі сяючі сфери. Ніяких ознак ранку я не побачила — та й не могло їх бути під землею.

— Тут завжди темно, звикай, — мовила Тигранова сестра, простягаючи мені кухоль з водою і гребінець. — Рушник на стільці. Умивайся і вдягайся. Я піду розбуджу Тиграна, він після подорожей втрачає відчуття часу. Твої нові речі поряд з рушником. Принесли за Ждановим наказом. Одяг, який могла запропонувати я, виявився, на його думку, занадто простим для Стожара.

Я не зрозуміла, що ховалося за останніми словами Либіді, бо та вже покинула свою кімнату — тільки завіса, що заміняла тут, під землею, двері, сколихнулась.

Я сіла і позіхнула. А тоді умилась, а воду, що лишилась, просто випила — в горлі було сухо, як у пустелі. Повіки в мене трохи набрякли від довгого сну, а все тіло було неймовірно розслаблене. Опік на долоні почав загоюватись і майже не докучав.

Після вчорашнього купання мені було ліньки розчісуватись, а тепер це становило серйозну проблему. Довге волосся за останні кілька днів сильно заплуталось і довелось буквально продиратись крізь сплутані пасма. Та все ж я впоралась і, позичивши в Либіді шкіряну стрічку, зав’язала нею доволі товсту косу. А тоді поглянула на старий дерев’яний стілець і зрозуміла, про що говорила дівчина.

Люди, яких я встигла побачити вчора, ходили тут переважно в поношеному, старому одязі. Вочевидь, під землею не прийнято викидати речі, якщо вони ще можуть служити. Більш-менш розкішно були вдягнені тільки члени Ради. Схоже, вони вирішили зі мною поділитись. Не знаю, звідки той Ждан розбирається в жіночих розмірах, та мій він вгадав. Бо чорні туніка та штани з якоїсь міцної, але м’якої тканини, «лягли» ідеально. Шкода, що в кімнаті Либідь не тримала дзеркала — я б з радістю поглянула на себе, а надто після того, як взула новесенькі шкіряні чоботи з розшитими срібними нитками халявами та накинула поверх туніки шкіряну жилетку з прекрасним вишитим узором. Нитки на жилетці теж були срібними, та під промінчиками сфер невловимо змінювали своє забарвлення.

Взагалі я була б не проти дзеркала й з іншої причини. Вода в басейнах парувала так, що не було видно свого відображення в ній. А я б дуже хотіла на себе подивитись.

Я б хотіла знати, яке в мене обличчя. Тигран казав, що я вродлива. Але вродлива — це яка? У мене світла шкіра і чорне довге волосся. А які в мене очі, якого вони кольору? А губи? Які в мене губи? Чи є в мене ямочки на щоках, чи лице овальне, а чи кругле?

Дзеленькнув дзвоник, за мотузочку якого смикнули з протилежного боку ширми. Так тут «стукали». Без дверей важко було б придумати щось інше.

— Ти вже переодягнулась? Можна зайти? — крикнула Либідь.

— Так!

Ширма відсунулась і до невеликої кімнати зайшли Тигран із сестрою. Я не змогла стримати усмішку, побачивши посвіжілого хлопця — він позбувся своєї шкіряної куртки і був одягнений тепер у штани та просту сорочку, комір якої був розшитий звичайними нитками, не срібними. Може, це зробила Либідь.

— Ого, яка ти… — здавалось, Тигран не міг підібрати слів. Я не стрималась і сказала, що це на нього не схоже.

— Я так добре відпочив, що досі не можу прийти до тями, — усміхнувся він. — Ходімо, сніданок вже почався, прийдемо останні, то нам нічого не залишать.

Ми вийшли і опинились у підземному коридорі з багатьма арками, завішаними ширмами — ще вчора Либідь пояснила мені, що так виглядають усі житлові сектори Павутиння. На окремий сектор з кількома кімнатами тут можна було не розраховувати.

— А як же діти? Маленькі діти живуть разом з батьками?

— Дітей тут немає. Вони в іншому місці ростуть.

— Чому?

— Тут надто близько до кордону.

Увечері я не мала сил на запитання. На відміну від ранку.

— Скільки людей тут живе?

— Півтори тисячі.

Я округлила очі.

— І як усі поміщаються?

— Підземелля більші, ніж ти могла подумати.

Я вловила на собі зацікавлений погляд якоїсь жінки, що саме вийшла зі своєї кімнати в коридор.

— Будь готова, що всі тебе розглядатимуть, — усміхнулась Либідь, поглянувши на мене краєм ока.

Вона мала рацію — коли ми зайшли до їдальні, де вчора були лише кілька кухарів, то на мене поглянули десятки чи й сотні очей. На якусь мить розмови стихли. І я б завмерла в нерішучості на порозі — якби Тигран не взяв мене легенько за руку і не повів за собою.

— Не переймайся, скоро звикнеш, — мовив він. Ми пройшли до одного з крайніх столів і сіли поряд — не знаю, чи навмисне, та Либідь сіла ліворуч від мене, а Тигран — праворуч. Я була вдячна їм за це — все ж почувалась трохи комфортніше. У чоловіка, що сидів навпроти, ложка завмерла на півдорозі до рота, коли він побачив мене.

— Я ніколи не бачила стількох людей, — прошепотіла я.

— Думаю, ти просто цього не пам’ятаєш, — всміхнувся Тигран. — Ростику, каша стигне.

Чоловік, що був завмер, тут же проковтнув свою кашу й усміхнувся мені.

— То ти справді Стожар?

— Думаю, так, — невпевнено всміхнулась я.

— Подивись, яка вона гарна. Звісно, вона Стожар, — почувся знайомий голос і переді мною поставили миску з якоюсь кашею і шматочками м’яса.

— Привіт, Мале, — мовила я радісно.

— Доброго ранку, Стожаре, — усміхнувся хлопець і, поставивши іншу миску перед Либіддю, зник.

— Ти і далі нічого не їстимеш? — спитала я в Тиграна.

— Буду. Мал зараз принесе.

І справді — незабаром Мал з’явився з горням якогось ароматного чаю і шматком дивного хліба зеленуватого кольору.

— Апетитно, одначе, — мовила я, скептично приглядаючись до хліба.

— То прекрасний хліб, ти нічого не розумієш, — мовив Тигран і відкусив шматочок з виразом невимовного задоволення. — Особливо після тижневого голодування.

— Воля сама пече його для Шукачів. Спочатку дає якесь зілля, щоб людина могла довго не їсти і не втрачала сили, а потім допомагає повернутись до нормального харчування з допомогою отаких хлібців, — зауважила Либідь. — Все, годі розмов. Скоро інші прийдуть і будемо голодні.

Ми швиденько поснідали — каша й чай, який знову ж таки приніс Мал, були смачними і ситними. Я відчула, що знову хочу спати — не відійшла ще після довгої дороги.

— І що тепер? — спитала я, коли ми встали з-за столів. На повний шлунок легше було сприймати цікаві погляди довкола.

— Ідемо до Волі. Думаю, їй не терпиться з тобою побалакати, — мовив Тигран. — А мені потрібні очні краплі.

Я подивилась на хлопця — очі в нього були цілком нормальні.

— Навіщо?

— Вона крапала мені спеціальний відвар, щоб покращити зір на період перебування в Патрії, а тепер треба зняти напругу з очей.

— Я вас покидаю. Будь чемна, — проказала Либідь на виході з їдальні й жартівливо погладила мене по голові. Від несподіванки я мотнула головою і мало не розбила носа Тигранові.

— Тихо ти, — засміявся він.

— Пішла збирати гриби, — прощебетала Либідь і побігла в один з коридорів. Я пішла за Тиграном в інший.

— Збирати гриби? — перепитала я.

— Так. Сезон заготівлі ще не завершився. Зима буде довга і важка, цього року холоди настали раніше, ніж звичайно. Ти ще не освоїлась тут, та скоро зрозумієш, що в Павутинні кожен має щось робити, аби всі були в безпеці і не голодні.

Якийсь час ми йшли мовчки, минаючи розгалуження тунелів і я зовсім втратила орієнтацію в цьому дивному місці. Одні ділянки шляху освітлювались яскравіше, а інші були тьмянішими. То тут, то там з тріщинок біля стін виривались хмаринки теплої пари, тунелями ходили люди. Хоча кожен і розглядав мене, та ніхто не намагався заговорити — і я не знала, чи це має мене турбувати, чи ні.

— Про що задумалась?

— Якого кольору в мене очі? — запитала я не подумавши. Тигран якось дивно на мене глянув.

— Що? Я справді не пам’ятаю. Не можу згадати свого обличчя.

— Карі. Я сказав би навіть, що золотисті… — якусь мить він помовчав. — Золотисто-теплі. Як рання осінь.

Слова викликали у мене в душі дивне тепло, мабуть, таке, як він мав на увазі, називаючи мої очі золотисто-теплими. Хотілось запитати ще щось, наприклад, які у мене губи, та я чомусь вирішила, що таке запитання примусить зніяковіти нас обох.

— Дякую, — це було все, на що я спромоглася.

За якийсь час волога і сируватий теплий запах підземелля почав змінюватись і наповнився чимось трав’янистим та міцним. У голові в мене зринув образ відкоркованої пляшки і концентрований винний запах, що навівав думки про терпкий дотик рідини до язика і виноград — дитя сонячного літа, ув’язнене в скляній посудині.

За якусь хвилину тунель розширився і в неясному світлі сфер стало видно велику різнобарвну ширму. Тигран потягнув за мотузочок, на якому висів дзвоник.

— Хто?.. — долинув приглушений вигук.

— Шукач зі Стожаром!

Почулось тупотіння, а тоді ширма різко відсунулась і з’явилось усміхнене обличчя Волі.

— Доброго ранку!

Жінка була одягнена в щось на кшталт білого халата, а на голові красувався вінок із сушеного листя. В голові зринув невиразний образ — «М’ята».

Помітивши, куди спрямований мій погляд. Воля засміялась:

— Тут не всі так ходять, тільки я. М’ята знімає головний біль і допомагає думати. Прошу, заходьте.

Воля, вочевидь, була привілейованою особою — їй виділили аж три кімнати. В тій, у яку ми зайшли, було дуже світло — тут на стінах та стелі було прикріплено зо два десятки сфер, які яскраво освітлювали два довгі столи та десяток полиць. Повсюди стояли якісь пляшки, глечики та миски. В другій із кімнат виднілись полиці та багато сушених рослин, підвішених попід стелею. Вхід до третьої кімнати був завішаний — схоже, там знаходилась спальня.

Зайшовши до кімнати, я відчула стійкий трав’яний дух і ще щось, ледь вловиме. Повітря ніби вібрувало місцями. Я простягнула руку і здивовано відчула, як простір наче загустів. На мить я завагалась, не знаючи, чи варто мені продовжувати свої дії.

— Що ти відчуваєш? — поцікавилась Воля.

— Наче повітря загусло.

— Схопи його і потягни.

Я послухалась.

Якби можна було вловити світло — це було б саме те. Бо під тиском моєї руки ледь помітні промінці сфер, що перетинались у кімнаті, заломились і там, де я торкнулась повітря рукою, простір наче поплив і вигнувся, а обриси столу, що був найближче з усіх предметів, почали моторошно стягуватись у бік моєї долоні. Я зойкнула і розслабила пальці. Простір у ту саму мить повернувся на своє місце.

— Дивовижно, правда? — спитала Воля, поглянувши спершу на мене, а тоді на Тиграна. Хлопець провів рукою по волоссю і похитав головою.

— Як на мене, то доволі моторошно.

У цьому я була з ним згідна.

— Що це було?

— Ти можеш торкатись простору і часу. Можеш зазирати в минуле і проникати крізь нитки теперішнього у майбутнє. У цій кімнаті найбільше сприятливих для цього місць, бо я часом бавлюсь з різними замовляннями, а вони змінюють довкілля. Та зараз ти просто торкнулась його, але ніяк не змінила, для цього необхідна практика, — досить туманно пояснила Воля. — Зараз ми про все поговоримо. Проходьте і сідайте. А я принесу краплі для Тиграна.

Воля зникла в кімнаті з полицями, а ми з Тиграном знайшли стільці і сіли. Я втупилась у стіну навпроти.

— Це було страшно.

Я перевела погляд на хлопця і помітила, що він усміхається. Мені було зовсім не смішно.

— Тобі весело?

Він похитав головою.

— Якщо ти робиш щось дивовижне, це ще не означає, що воно погане.

— У тебе якісь ідеалістичні погляди на Стожарів, тобі не здається? — буркнула я.

— Пам’ятаєш, що казав Мал? Це — як зустріти богиню з давніх легенд. Ми з дитинства чуємо розповіді про таких, як ти. Чесно кажучи, ніхто не думав, що ще десь є живий Стожар. Та навіть якби був… я думав, що це буде сивий бородань, мудрий-мудрий, спокійний і розважливий. А ти молоденька, без пам’яті і будь-яких знань. Здається, Воля вважає, що це добре. А Радники, мабуть, шоковані. Можу посперечатися, що вони не спали цю ніч, думали, як з тобою бути. Стожари володіли величезними знаннями і силою. Це дивно і небезпечно.

— Я тут полонена? — запитала я тихо. — Чого від мене хотітимуть?

— Ти не полонена, — мовила Воля, повертаючись у кімнату. В руках вона несла малесенький скляний флакончик, закритий кришечкою. Рідина в посудинці була яскраво-бірюзовою. — Ніхто не наважиться полонити Стожара. Навіть белати. В своєму страху і незнанні вони повбивали всіх Стожарів. А тут ніщо не загрожує твоєму життю.

— А волі?

— Тобі доведеться її відстояти. В Павутинні кожен мусить щось робити, аби заслужити право на захисток та житло. Від тебе захочуть допомоги, — кивнула жінка. — Та попри все, ти не лежиш десь у полі, обвита трояндовими пагонами, тебе не мучать дарвенхардці. Ти тут. Звичайно, Радники вкажуть тобі на це і захочуть чогось взамін. Та перш ніж відмовлятись у своїй гордості, подумай, чи варто… Тигране, закинь голову.

Говорила жінка спокійно і дружелюбно, але вона була права — вже сама думка, що мене хтось захоче використати, викликала почуття спротиву. Але тут я захищена, одягнена і сита. Хіба цього не досить, аби зробити щось, як мене попросять?

— Не противитимусь, якщо не захочуть щось геть неможливе, — мовила я зрештою. Тим часом Воля закрапала Тигранові в очі бірюзову рідину і він затулив обличчя руками без жодного звуку. Його реакція була оманою і наслідком неймовірної сили волі. Не знаю як, та я вловила хвилю болю. Сильного болю.

— Як довго йому болітиме? — спитала я тихо, поглянувши на Волю. Та зітхнула.

— Кілька хвилин. А тоді ще кілька годин він погано бачитиме. Потім зір відновиться і стане нормальним, але не таким досконалим, як у час вилазки.

Я встала і, підійшовши до Тиграна, торкнулась його рук, які він все ще притискав до обличчя. Він зловив мою руку, не розплющуючи очей. Його пальці ледь тремтіли.

— Це ціна, яку платять Шукачі. Все гаразд.

— Я можу якось зняти біль?

— Ще зарано, — мовила Воля, а тоді віднесла флакон назад до сусідньої кімнати. Повернулась вона з товстою книгою. — Давай зараз я розповім, хто ти така.

Воля, вочевидь, вирішила, що раз я встала, то більше не сідатиму, а тому вмостилась на моєму стільці і, поклавши книгу на стіл, розгорнула. Я мимоволі зробила крок уперед.

— Патрія, за межами якої ми перебуваємо, — дуже давня країна. Понад три тисячі років тому її землями ходили велетні та дивовижні звірі. Небом ширяли птахи — величезні, мов скелі. Мабуть, це було таке покоління, коли поряд з велетами жили такі ж величні звірі, а дерева в південних лісах росли такі, що людині знадобилось би декілька днів, щоб видертись на крону. Це були дерева-гори. В Патрії жили створіння-велети. І люди. Люди, не схожі на тих, що мешкають зараз, — ті вміли поважати та не боятись тих, хто був вищим та міцнішим за них. Та навіть найсміливішим потрібна основа для мужності. І основою патрійців були Стожари.

Ті, перед ким схилялись наймогутніші з велетів. Люди, що утримували рівновагу між жителями Патрії. Як не жаль це визнавати, та там, де мешкають різні групи створінь, обов’язково котресь захоче домінувати. Так виникають війни. Стожари утримували велетів та людей на цій межі протягом двох тисяч років.

Воля замовкла і перевела дух. А тоді вказала на першу сторінку книги.

— Прочитай, що тут написано.

Символи були мені невідомі і я певний час не могла достатньо зосередитись, щоб їх зрозуміти. Бо якщо письмена в кімнаті, де я була вчора, були старовинною мовою та доходили до мого розуміння плутаною вервечкою, то текст, написаний в цій книзі, був нещадно древнім. Письмо нагадувало орнамент, в якому знаки складались то в округлі, то в кутасті елементи. Останні під час детального розгляду наче дряпали мене по очах, дивитись було фізично боляче.

Не знаю, яка така надприродна впертість не дозволила мені відвести погляд одразу ж, та я вдивлялась у символи до того часу, як відчула, що з очей покотились сльози.

— «Дев’ять променів», — мовила я, відводячи погляд і витираючи мокрі щоки. — Це все, що я змогла прочитати.

Тигран, що вже розплющив очі і підійшов до нас з Волею, зазираючи мені через плече, здивовано зітхнув.

— Звичайно, я все бачу розпливчасто… та мені здається, що сторінка — чиста.

Якусь мить я мовчки дивилась на нього, а тоді перевела погляд на Волю.

— Ти теж нічого на ній не бачиш?

— Не бачу, — похитала головою стара і всміхнулась. — Цю книгу писали Стожари і лише вони зуміють її прочитати.

Я розповім тобі історію коротку і таку, що може повідати стара жінка, яка все життя чекала зустрічі з тобою. Але історію справжню, знання істинні ти можеш здобути тільки сама і з цієї книги, останньої, яка лишилась нам від Стожарів.

Воля простягнула мені руку і я стисла її долоню.

— То розкажіть вашу історію. Бо своєї я не пам’ятаю.

Розділ 6

Воля була жвавою жіночкою, в помешканні якої повсякчас товклися люди, котрі потребували її допомоги. Воля розраджувала, лікувала і допомагала всім, чим могла. Вона була трохи лікаркою, а трохи — зовсім трішечки — чаклункою. Так само, як я вловлювала біль чи інші почуття, я інтуїтивно відчувала доброту, що линула від старої, а тому поряд з нею почувалась захищеною та спокійною.

Воля допомагала мені освоїтись у Павутинні — підземному місті з тунелів та залів, освітлених сферами і подекуди сповнених пари. Як виявилось, тут майже на кожному перехресті були певні позначки, що допомагали орієнтуватись у просторі. І навіть така необізнана людина, як я, швидко вчилась визначати, в яке крило втрапила.

Їдальня в Павутинні була одна, так само, як і купальні. Туалети траплялись частіше — то були невеликі приміщення з дірами в підлозі і десь там далеко внизу струменіла ріка. Коли ти заходив до туалету, то просто засовував за собою завісу і інші знали, що потикатись не слід. Взагалі, відсутність дверей, до яких я звикла (хоч і не знала, коли і де жила раніше), мене дратувала, та з часом я змирилась.

Житлових секторів було чотири і головним для мене було запам’ятати, як втрапити в свій. Наступного ж дня, як я прийшла до Павутиння, мене відселили до окремої кімнати з цілком пристойним матрацом, ковдрами, стільцем і навіть кількома поличками, що для простих жителів Павутиння було розкішшю. Мені дали змінний одяг, але коли я спитала про дзеркало, то Либідь, яка показувала мені нове житло, похитала головою.

— Дзеркал тут немає.

— Ви ніколи не дивитесь на себе? — спитала я розчаровано.

— Коли хочемо, то вибираємось нагору. Там є таке місце… сама побачиш. Краще за будь-яке дзеркало.

— Можна мені піти?

— Треба обговорити це зі Жданом.

— Він головний серед Радників?

— Ці два роки. На початку наступної весни вони або оберуть його знову, або ж буде хтось інший. Такі правила.

Я похнюпилась.

— Це для тебе так важливо?

— Я не пам’ятаю, як виглядаю. А тут немає жодної дзеркальної поверхні, — пояснила я. — Я б роздивилась себе у воді, та через тепло вся вода тут парує.

— О, — Либіді, здавалось, така причина не спадала на думку. — Попроси Волю, вона його переконає. Але нагорі може бути небезпечно.

Та прагнення побачити себе здалось мені недостатнім, щоб турбувати Волю. Вона була такою доброю і повсякчас зайнятою то розповідями про давню Патрію, то лікуванням людей, що я якось не наважувалась хвилювати її дрібницями.

Завдяки Волі я познайомилась з багатьма підземними жителями — оскільки повсякчас сиділа в її помешканні, а багато хто приходив туди з певної причини, то я часто перетиналась із новими людьми. Деякі не приховували свого захоплення, побачивши мене, а інші — здивування. В ці миті я розуміла їх — народ все життя живе у вигнанні під землею, а тоді з’являється людина, про яку вони чули ще в казках. І то мав би бути хтось досвідчений, хтось сильний. А не дівчина, яка не пам’ятає свого імені.

— Зазвичай Стожарами народжувались. Пам’ять дитини була чистою і вільною до здобуття знань. Тобі ж хтось передав право бути Стожаром, це — особливий випадок і особлива честь. Тому ти нічого не пам’ятаєш. Аби осягнути знання, якими володіли сотні твоїх попередників, потрібно, щоб твоя свідомість була достатньо сильною і чистою. Всі наші спогади — і щасливі, і погані — наче нитки, якими вишивають по полотну. Зверху на них нічого не накладеш, щоб виглядало добре. Тому твої старі спогади тимчасово заховались. Спочатку почни освоювати знання Стожарів, стань сильною — і тоді зумієш впустити колишню пам’ять, — Воля на все мала пояснення.

— А що, як я назавжди забула, ким була? — питала я в моменти сумніву.

— Але ж ти сама казала, що пам’ятаєш провину. І розмовляла невідомою Тигранові мовою. Твоя пам’ять зовсім поряд. Та не спіши повертати її, доки цілком не будеш впевнена. Доки не зміцнієш і не заспокоїшся. А поки читай книгу.

І я читала. Розбирала кілька слів — і плакала від болю. За тиждень здолала лише першу сторінку. На ній розповідалось, що кожного століття в різний час народжується дев’ять Стожарів. Одні з них вчать інших мудрості, передають свої спогади і знання, тож останній з дев’яти є носієм думок, спостережень та досвіду восьми своїх попередників зі свого століття та ще всіх тих, що були до них. Важка ноша. Але тільки завдяки цьому Стожари мали таку силу і владу, що могли стримувати будь-кого.

— А вони не воювали? Не прагнули бути правителями? З такою силою…

— Ні, — похитала головою Воля.

— Чому?

— Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях. Стожари ловили чужі почуття, біль, страждання, радість і знали причини сліз кожної дитини. Ти не можеш хотіти владарювати над іншими, коли тобі відкриті такі тайни.

Побачивши, що я розгубилась, Воля всміхнулась:

— Ти маєш сама це відчути, щоб зрозуміти.

— А коли я це відчую? Коли дочитаю книгу?

— Думаю, що значно раніше, ніж гадаєш.

— А ти не можеш цього осягнути? Ти ж також маєш певний дар. І Златодара…

— Ми — слабкі відголоски минулого. Носії іскорок сили, що давно згасла на цих землях. Я не можу навіть торкнутись простору, як ти це зробила, не те що змінювати його. Як і Тигран, я не бачу нічого з книги Стожарів.

Тож я читала далі. Не тільки з впертості. І не з жадоби знань.

А тому що почувалась самотньою.

Усі мої попередники не були такими. Вони з дитинства були Стожарами, їх виховували ті, хто розумів їх. А я виявилась ніким, людиною без минулого і з туманним майбутнім. Тому читала, катуючи себе, розпитувала Волю — робила усе, щоб стати кимось. Щоб пізнати бодай не себе минулу, та хоч таку, якою стала.

До мене ставились привітно, кілька разів навіть навідувались Радники — так що з часом я запам’ятала імена кожного з них. Правда, головний радник, Ждан, кудись подівся одразу ж після мого приходу в Павутиння, але я чомусь раділа, як не бачила його. Коли розпитувала Тиграна чи Либідь про Раду, то про Ждана вони говорили неохоче. Я не розуміла, чому, та не наполягала.

Мене більше хвилювали дві цілком реальні персональні проблеми — читання книги Стожарів та відстоювання свого «Я». Останнє стосувалось насамперед тих моментів, що я проводила в товаристві Златодари.

Златодара була донькою Радниці Біляни, високої жінки з таким самим чорним волоссям та сірими очима, як і в доньки. Правда, в її косі вже була сивина, а погляд хоч і був чіпким, та не таким злобливим. Кілька разів вона приходила до Волі по снодійне, і ще раз чи два — до мене, щоб запитати, чого я навчилась і як мені життя в Павутинні. Не знаю, як, та я поки стримувала бажання попроситись нагору — постійні сутінки та волога у підземеллі наганяли відчуття, наче не існує ні дня, ні ночі, попри чіткий розпорядок життя в Павутинні, а тому я відчувала щось на зразок туги.

Біляна не виказувала до мене ворожості, на відміну від її доньки. З нашої першої зустрічі, коли я відчула темну хмаринку біля її грудей, Златодара наче відгородилась від мене незримим щитом, так що я не бачила ні хмаринки, ні променів, які, я відчувала, тягнулись від кожної людини, пов’язуючи її з іншими людьми чи предметами. Я іноді помічала ці промені, особливо коли почуття були сильними, — та Воля радила мені не зациклюватись на них. Поки я не хотіла їх бачити, вони не ставали матеріальними. А що роблять матеріальні промені, тобто ті, на які я звернула увагу, я пам’ятала завдяки тонкій смужці рубця від опіку, якого завдала мені злість Златодари до Тиграна.

Дівчина була єдиною ученицею Волі, оскільки лише в них двох на усе Павутиння були певні магічні здібності. Однак вони були цілковитими протилежностями. Златодарі не приносило задоволення вивчення приготування мазей та зілля, лікувальних нашіптувань чи щось подібне. Найчастіше під час занять, коли Воля казала їй щось виконати, Златодара робила усе повільно і без завзяття. Але робила — як я дізналась раніше, в Павутинні мешкали тільки ті, хто був чимось корисним.

А я не була корисною. Я увесь день або читала свою книгу Стожарів, або вчилась чогось у Волі, або розмовляла з її гостями. Та поки що мені просто раділи — і це було тим, за що Златодара палко мене не любила, ба навіть зневажала. Гадаю, вона ще й заздрила, бо попри всі свої амбіції, була значно слабшою за мене. І кожне моє просування, кожне вдале відкриття вона сприймала як особисту образу. Хоч при Волі вона не наважувалась грубіянити, та хіба сліпий не зауважив би між нами напруги. А коли до Волі приходив Тигран, то повітря буквально паленіло від емоцій — не знаю, чим там хлопець її образив, але Златодара не могла навіть приховати злість за своїм щитом — я відчувала червоні згустки, що випромінювало її тіло. Хоч вони були невидимими для інших, та я розуміла, що вони можуть завдати шкоди Тигранові. І несподівано для себе почала вчитись того, про що Воля поки мені не розповідала.

І це було несподіване, неждане і небезпечне знання.

Та воно було неймовірним.

Я здивувалась, коли на сторінці книги Стожарів перед очима раптом з’явився жмут золотистого листя. Втерши сльози, які зазвичай проступали з очей під час втомливого читання, — побачила усміхненого Тиграна. Златодара, що сиділа за сусіднім столом, окинула нас похмурим поглядом.

— Де ти їх взяв? Я думала, нагорі давно дощі, — спитала я радісно, беручи листя до рук і зариваючись у нього обличчям. У ньому були запахи вітру, лісу і свободи.

— В одній долині, де гілля дерев таке високе, що дощ майже не потрапляє на землю. Там збереглось кілька сухих листочків.

— Вони прекрасні.

Я провела пальцем по одному з листочків і на мить він став зеленим. А тоді знову висох. Та від цієї маленької іскринки магічної сили я відчула шалену радість. Це було щось… таке прекрасне. Таке… з ароматом свавілля.

— Ого, у тобі, я бачу, прокидається весняний настрій, — із захватом мовив хлопець.

— Можна мені нагору? Хоч на трішки? — я благально подивилась на нього. Тигран похитав головою.

— Ти ж знаєш, що поки не можна. Ждан ще не повернувся. Ти надто цінна та ще не вмієш захищатись, а нагорі небезпечно.

— Там же наче є ваші вартові, а патрійці в ці ліси не забрідають?

— У лісі найстрашнішу небезпеку несуть аж ніяк не люди, а голодні пізньої осені хижаки. Чим далі на південь, тим місця дикіші. Почекай трошки, вернеться Ждан і ми з ним обговоримо, коли тобі можна буде вийти на прогулянку.

— Ти обговориш щось із Жданом? — пирхнула Златодара. Ми поглянули на неї.

— А в чому проблема? — спитала я.

— Тиграна питай. Чому він не може знайти спільної мови зі своїм…

— Замовкни.

Златодара урвалась не договоривши, і з кривою усмішкою поглянула хлопцеві у вічі.

— Що, страшно поділитись усіма своїми таємницями з подружкою?

Тигран мовчки підійшов до столу, за яким сиділа дівчина і, впершись руками в стіл, нахилився до неї.

— Одного разу вже поділився.

Златодара підвелась, не зводячи з нього погляду. Не знаю, що між ними було раніше, та зараз кімната буквально сповнилась страшної напруги. В якусь мить дівчина забула про те, що вирішила ховати від мене свої емоції, пелена спала і я побачила, як її тіло буквально розливається хвилями злості. Тигран їй не поступався, та випромінював він не злість, ні. Презирство. І Златодара це відчувала, не могла не відчувати. І це ранило її найбільше. Бо злість викликає супротив, а презирство… Образу.

Ображена жінка.

Ображена чаклунка.

— Одного разу я повірив подружці. Пам’ятаєш, чим це закінчилось, Златодаро?

— Тим, що ти мене зрадив.

— Це ти мене зрадила.

Ого.

Не знаю, як я вгадала цю мить, а може, й не вгадала. Здавалось, я просто знала, що це трапиться, бо встигла схопитись зі свого місця і підбігти до Златодари й Тиграна за мить до незворотного. Образа і злість в серці дівчини закрутились у страшний коловорот, змішаний з чорним фізичним болем, що розривав її груди, і, ставши багряним, сповненим сили променем, вирвався з її тіла разом зі злісним вигуком.

Я простягла руку і вхопила промінь, водночас неймовірно боячись того, що він може зробити з моїм тілом. І страх, відчуття небезпеки та прагнення самозбереження неймовірним чином ніби обгорнули мою долоню невидимою рукавичкою. Не відчуваючи болю, я смикнула промінь, ніби вириваючи його з грудей Златодари, і кинула в стелю.

БА-БАХ!

Тигран ледь встиг збити мене з ніг, перш ніж здоровенний шмат печерної стелі приземлився на мою нещасну голову. Ми впали на підлогу і я боляче вдарилась потилицею, та свідомості, на щастя, не втратила. Перед очима замиготіло, а за якусь мить побачила над собою злякане обличчя Тиграна:

— Ти жива?!

— Здається. Я… ти… Златодара!

Не зовсім коректно відштовхнувши Тиграна, я зірвалась на ноги і, хитаючись, кинулась туди, де під розсипом каменів та залишками столу лежало тіло в білій сукні. Я відчувала її біль — тільки біль, ніякої злості, ніякої образи. Златодара важко дихала, а ногу їй придавило столом, на який впало кілька брил зі стелі, де тепер красувалась широка тріщина. Благо, що нас не засипало цілком, адже стеля могла зовсім впасти.

Я впала навколішки біля дівчини і побачила, що сукня на грудях в неї почервоніла від крові.

— Що я наробила?!..

Дівчина хотіла щось сказати, та закашлялась і не змогла. Схоже, я перехопила не лише її емоції — я зранила її фізично.

У паніці я озирнулась на Тиграна — він похитав головою. Був блідий, як смерть.

— Ти нічого не вдієш…

Нічого не вдію? Вмирає людина — людина, яку я поранила, в чиїй смерті я буду винна… Хвилі її болю били мене по обличчю, а кривава пляма на грудях збільшувалась. І знову, як у мить, коли я схопила її емоції та висмикнула назовні, я відчула, що маю робити. А може, це завжди знав Стожар у мені.

Я поклала тремтячу руку на її груди, відчуваючи, як б’є в долоню тепла кров. Але не ці відчуття я шукала. Треба було зцілити її. Та я не могла зробити цього, не відчувши того, що шукала.

Ось він, темний згусток. Десь у неї в серці. Він повсякчас завдавав їй болю, а зараз почав убивати, не дозволяючи серцю нормально качати кров після травми, блокуючи його удари, пожираючи залишки життя.

Заплющивши очі, щоб не бачити крові, я намацала промінчик, чи радше щупальце — чорне, жорстке. Насправді його не було видно, я знала це — та це щупальце існувало, воно вело до згустку, було його частинкою і допомагало мені знайти ваду.

Вкрай обережно я потягла щупальце і відчула, що рука стає кам’яною. Та в цю мить серце Златодари зробило сильніший удар. І це дало мені сили — вхопивши міцно темну нитку, я рвонула її.

І висмикнула з тіла дівчини! Златодара здавлено скрикнула. В моїй руці було щось невелике і криваве.

Я нічого не встигла з ним зробити — бо раптом відчула, що вже не рука кам’яніє, а мої легені перестають впускати повітря. Перед очима потемніло, в грудях пекуче заболіло — а тоді мене огорнула важка пітьма.

Розділ 7

Насправді, коли прокидаєшся, обплутана колючими трояндовими пагонами, — то це не найгірше, що може трапитись у житті. Це вже повірте. Бо з колючок ще можна вирватись, хай з болем, та можна.

А коли ти в полоні у болю, що сковує зсередини, — це зовсім інша справа. Бо із собою завше найважче боротись.

Я поринала в темряву та виринала з неї, одразу опиняючись у пеклі. Спасіння не було — або миті поза свідомістю, в нестямі, або — в лещатах нестерпного болю, що розривав груди. Губи пересохли, я відчувала скрипіння піску на зубах, а ще моє тіло спітніло і було гаряче. Кінчики пальців дивно поколювали і у мареннях чомусь здавалось, що зараз вони розсипляться; це лякало мене десь на задвірках втомленої муками свідомості. А ще то тут, то там я чула або лагідний голос якоїсь жінки, що називала мене донькою, — мабуть, це була моя мати, та я ніяк не могла пригадати її обличчя, — або вкрадливий, звабливий голос якогось чоловіка. І мимоволі я пригадувала його очі — та не більше. Вони були чорними. А потім ставали раптом очима Тиграновими — стурбованими, добрими. І я чула, як він просив мене триматись, але не могла нічого відповісти — язик зводило судомою. А ще я ловила вдалині голос Волі — і те саме прохання. Триматись. Боротись.

І я боролась. Бо хай яким страшним був біль, але темрява лякала більше. Я відчувала, що як піддамся спокусі там лишитись, сховатись від болю — то так воно і станеться, тільки я ніколи вже не повернусь. Просто помру. Терпіла. Здається, що минуло кілька століть, коли, зрештою, темрява почала відступати, а біль перестав бути таким нещадним.

І одного разу я прокинулась, не відчуваючи його більше. Вгорі була сіра кам’яна стеля, десь праворуч сяяло неяскраве світло, а в повітрі витали запахи трав. Я спробувала здійняти руку — та не змогла. Не вистачило сили. Тільки пальці трішки смикнулись — і одразу ж почувся результат.

— Невже отямилась?

Лагідне, схвильоване обличчя Волі аж засяяло, коли вона схилилась наді мною.

— Дівчинко моя… яка я рада!

Я хотіла щось спитати, та з горла вирвалось тільки якесь сичання. Воля правильно його зрозуміла — і за мить піднесла мені до губ горня з водою, іншою рукою припіднявши мені голову.

Я зробила кілька ковтків і мені здалось, що я заново народилась, таким прекрасним було відчуття прохолодної водички в роті.

— Як довго я була без тями?

— Доволі довго. Але тепер все гаразд. Ти вирвалась із полону пітьми. Тепер все буде добре.

— Вона отямилась?

Поряд з Волею з’явилось обличчя Тиграна. Він усміхався — але усмішка ця була невпевненою.

— Як ти?

— Жахливо, — просипіла я.

— Побудь з нею, я зараз прийду, — мовила Воля і кудись зникла. Тигран лагідно торкнувся моєї щоки.

— Як Златодара?

— З нею все добре. Значно краще, ніж з тобою, — сказав він із несподіваною злістю.

Неймовірним зусиллям я зуміла підняти руку і торкнутись його пальців.

— Не злись. Її мучив біль, тому вона була такою злою.

— Я не злюсь. Просто ти мало не вмерла.

— Але я жива.

Вернулась Воля і примусила мене випити якусь гіркувату, але холодну рідину. Я мало не поперхнулась.

— Що це?..

— Додасть тобі сили.

Не скажу, що відвар чимось поміг, але присутність друзів явно заспокоювала.

— Що сталось? Що я з нею зробила?

— Врятувала життя, — буркнув Тигран, а тоді взяв мою руку і легенько поцілував. — Своїми чарівними руками.

Я відчула, як до щік мені прилинула кров.

— Своїм чарівним і милосердним серцем, — додала Воля, погладивши мене по голові. Якби я була котиком, то б замуркотіла від їхніх ніжностей, їй-богу. В грудях стало добре і тепло, незважаючи на слабкість. Болю наче й не було.

— У Златодари було хворе серце. З народження. Кілька років тому хвороба загострилась, — Воля чомусь поглянула на Тиграна і той, на моє здивування, понуро опустив голову. — 3 того часу її мучив біль. А ти її вилікувала. Ніхто не міг, а ти змогла.

— Високою ціною, — тихо мовив хлопець. Я стиснула його руку.

— Про що ти?

Воля зітхнула, коли Тигран не відповів.

— Ти всотала її хворобу, витягла з тіла і ввібрала в своє. Ми думали, що помреш. Ти боролась з хворобою два тижні. З трудом вдавалось тебе поїти відварами, які мали б допомогти, та ти зцілилась сама. Але це було жахливо. Ти не приходила до тями і металась у гарячці. Аж нарешті почала заспокоюватись десь позавчора, — жінка стиснула другу мою руку.

Якусь мить тривала мовчанка і я намагалась переварити все, що почула.

— Я можу зціляти людей від смертельних хвороб?

— Я хочу взяти з тебе обіцянку, що ти ніколи так більше не робитимеш, — мовив раптом Тигран.

Я здивувалась.

— Але хіба ж це не чудово?

Хлопець поглянув на Волю і вона похитала головою.

— Насправді тобі пощастило. Більшість хвороб вб’ють тебе, яким би сильним чарівником ти не стала. Не можна так робити. Стожари не можуть знищити смертельну хворобу в чужому тілі — вміють тільки перетягти в своє. А що з цього виходить, ти відчула на собі.

— Тобто, навіть якщо якась дитина чи…

— Твоє життя цінніше за інші. Ніколи так не роби, добре? Обіцяєш? — перебив мене схвильовано Тигран.

— Ні, — мовила я тихо.

Чим заслужила важке зітхання.

— Я хочу її побачити, — сказала я. Куди й поділась моя неприязнь до Златодари! Я врятувала їй життя і це породило в мені якісь настільки дивні відчуття і таке прагнення на власні очі переконатись, що з дівчиною все гаразд, що в цю мить мене перестала цікавити навіть причина їхньої з Тиграном боротьби.

— Побачиш. Але спершу маєш одужати, гаразд? — мовила лагідно Воля.

— Гаразд.

Прийшовши до тями, решту шляху до одужання я здолала швидко. Тепле вологе повітря печер, дбайлива допомога Волі та підтримка інших мешканців підземель додавали мені сил. Тому вже на третій день після повернення до свідомого існування я повернулась до своєї кімнати, а ще — до звичних повсякденних турбот. Часом ще паморочилось у голові, бувало, важко йти, та загалом самопочуття врегулювалось.

За усі дні, що минули, я не бачила Златодари — і непокоїлась. Які б стосунки між нами не були до того, та я все змінила. І хотіла впевнитись, що з дівчиною все гаразд. Воля мені сказала, що та поки в своїй кімнаті і не хоче нікого бачити, що б це не означало; тому я змирилась. Принаймні поки.

Бо в моєму звичному житті сталась ще одна зміна — повернувся у Павутиння той, кого я і чекала, і водночас остерігалась: Ждан.

Його волосся, зібране в хвостик на потилиці, трохи відросло, а світло-карі очі дивились уважно, як і в першу нашу зустріч. Було видно, що чоловік тільки з дороги — його одяг був вогким від дощу, а сам Ждан виглядав втомленим і невиспаним. Та попри це, так само, як колись у лісі я відчула небезпеку, що йшла від дарвенхардця, я відчувала силу, що йшла від Ждана. Не знаю, за які заслуги його обрали головним у Раді, та особисто для мене інтуїції було достатньо, щоб визнати: переді мною — безумовний лідер.

І вдруге риси його обличчя видались мені наче знайомими.

— Привіт, Стожаре, — мовив він тихо, зайшовши до лабораторії Волі. Я саме сиділа там сама — Златодара ще не повернулась до нас, а стара цілителька пішла десь у справах. Я мимоволі здригнулась від несподіванки, хоч голос чоловіка і був тихим та спокійним. Я одвела погляд від уже двадцятої сторінки книги Стожарів — і звично стерла сльози з лиця.

Чоловік вивчав моє обличчя.

— Привіт, Ждане.

— Мені казали, що ти хворіла.

— Застудилась, — невідомо чому збрехала я. Голос мій прозвучав доволі іронічно.

Несподівано аура сили довкола Ждана видала його цікавість.

— Не знав, що можна застудити серце.

— Мабуть, можна. Мало б допомогти свіже повітря. А мені казали, що ти єдиний тут, хто може дозволити прогулятись нагорі, — не стала зволікати я.

Ждан підійшов і сів навпроти мене. Під столом наші коліна торкнулись одне одного і я ледь втрималась, щоб не відсунутись.

— Ти не виглядаєш такою, що потребує дозволу.

— Але я маю бути ввічливою з тими, хто надав мені притулок і захисток.

— Правильно, — чоловік перевів погляд з мого обличчя на книгу Стожарів. — Як успіхи?

— Під кінець дня мені здається, що я сліпну, — призналась я.

— Я дещо тобі приніс. Довелось довго шукати цю річ, та я її знайшов, — чоловік порився у кишені куртки і дістав якийсь невеликий овальний предмет, загорнений в темну тканину. Простягнув мені: — Тільки обережно.

Я взяла річ, розгорнула, і побачила скельце.

— Скло? — здивувалась я.

— Кришталь Стожарів. Помагає читати такі книги, як ця, і взагалі є досить сильною річчю. Допоможе тобі концентрувати власну силу і бути менш розсіяною. Рідкісна річ, хоч кажуть, що раніше кожен Стожар мав таку. Його тримали в селі вигнанців за багато днів ходу звідси. Я був там ще малим, а тому трохи втратив час, згадуючи дорогу. Сподіваюсь, тобі пригодиться.

— Дякую, — я не знала, що ще сказати. Це було трохи дивно. Я ніби й не відчувала загрози з боку Ждана, і розмовляли ми нормально. А ще він потратив кілька тижнів на пошуки амулета для мене. Однак те, що ні Тигран, ні Либідь не хотіли говорити про Радника, а ще загальне побоювання перед його персоною примушували мене бути обережною.

— Чи винна я щось за цей Кришталь? — вирішила я уточнити про всяк випадок.

— Ти повсякчас очікуєш, що тебе використають для своєї вигоди? — спитав Ждан, ніскільки не здивувавшись, а навіть усміхнувшись кутиком рота.

— Не те, щоб кожної миті, але буває.

— Тобі нічого переживати. Якщо мені щось буде потрібно, я попрошу, але конкретно за цю річ ти мені поки нічого не винна.

«Поки».

— Гаразд, — стенула я плечима.

Ждан втомлено провів долонею по обличчю і позіхнув.

— Я радий, що ти тут, Стожаре. Особливо в такі дні, коли над нами вирує злива і в Павутинні всі готуються до важкої зими.

— То як щодо мого першого питання? — нагадала я. — Я хочу вийти нагору.

— Гаразд, — просто сказав чоловік. — Але лише зі мною. І тоді, коли мине дощ і земля вкриється першою памороззю.

— Чому так?

— Я втомився від цього нестерпного і всюдисущого болота. А ще йдучи сюди, ти застала останні спокійні дні в лісі. Тепер там неймовірно холодно, мокро і небезпечно. Багато звірів пішли в тепліші краї і навіть вдень можна натрапити на голодних хижаків, що лишились без здобичі. Я хочу бути впевненим, що ти в безпеці.

Якусь мить я мовчала, не знаючи, що відчуваю. З одного боку, я просто неймовірно хотіла нагору. З іншого — чи варто аж так довіряти Жданові, йдучи з ним вдвох з безпечного Павутиння до сповненого небезпек лісу?

— Я хочу, щоб з нами пішов Тигран, — мовила я.

Ждан криво усміхнувся.

— Не довіряєш мені?

— Справа не в цьому. А в тому, що я йому довіряю, — проронила я. Чоловік засміявся і кивнув.

— Воля Стожара. Я згоден.

Я певний час стояла і не наважувалась смикнути за мотузку з дзвоником. Але зрештою вирішила, що раз прийшла, то слід це зробити, бо виглядаю дурнувато.

Дзвоник легенько дзенькнув. Відповіді не почула.

Я почекала трошки і знову дзеленькнула. А тоді мовила в коричневу ширму:

— Златодаро, я розумію, що ти можеш не хотіти мене бачити, але мені треба знати, що з тобою все гаразд.

Знову ніякої відповіді.

«Може, вона кудись відійшла?»

Я повернулась, щоб піти, а тоді раптом з-за ширми пролунав невпевнений голос:

— Заходь.

Я відсунула ширму і зайшла до кімнати Златодари.

Дівчина сиділа на матраці, обхопивши руками коліна. Вона була одягнена в чорні штани і білу туніку — я помітила, що білий взагалі досить часто фігурує в гардеробі Златодари, а тому є, мабуть, її улюбленим кольором. Хоч як вона умудрялась не забруднити його тут, під землею, видавалось мені загадкою.

Я потупцяла біля входу, а тоді підійшла і сіла на землю поряд з дівчиною. Вона дивилась кудись вбік.

— Як ти почуваєшся?

— Усе добре, дякую.

— Нічого не болить?

— Ти мене зцілила.

Якусь мить ми мовчали.

— Що ж, рада це чути. Мабуть, я піду, — мовила я непевно. Я не знала, про що ще можна її спитати. Златодара видавалась апатичною і наче перебувала вві сні. Може, не слід було й приходити?

Я почала вставати, як тут міцна, але ніжна рука вхопила мене з зап’ястя. Я поглянула на Златодару — дівчина дивилась на мене, а по її щоках текли сльози.

— Вибач, що так поводилась з тобою.

— Нічого страшного.

— Ні, справді. Мені страшенно соромно. Я заздрила тобі і ревнувала Тиграна. А ти навіть секунди не вагалась, рятуючи мене, і мало не померла через це.

У мене в голові щось аж дзеленькнуло від її відвертості. Я почувалась зніяковіло і не знала, що сказати.

А тому я просто її обійняла.

— Усе буде гаразд. Ми обоє здорові, — прошепотіла я. — І ти ні в чому не винна. Зрозуміло?

— Так.

Розділ 8

Я навіть не знаю, що можна сказати про наші нові зі Златодарою стосунки. Я отримала друга, який — як це ідіотично, мабуть, прозвучить — ну зовсім не вмів дружити.

Воно, в принципі, не дивно. Горда і хамовита, Златодара, скоріш за все, просто не мала шансу з кимось порозумітись. Але тут з’явилась я, врятувала їй життя — і ось зустрічайте геть оновлену людину.

Тепер у мене було аж дві подруги, що для дівчини, яка не пам’ятає, як її звуть, зовсім непогано. Перша, Либідь, дуже не любила другу, Златодару, і навпаки. Тому посиденьок утрьох чекати було годі. Але ми справлялись.

З Либіддю ми снідали, обідали, вечеряли і часто просто гуляли. Зі Златодарою ж бачились переважно в кімнатах Волі — і скажу, що проводити там час без постійних шпильок та злісних поглядів стало значно приємніше. Часом ми розмовляли про роботу, навчання у Волі, а іноді Златодара розповідала щось про себе — якісь незначні дрібниці, на кшталт улюблених страв чи випадків з дитинства. Ми ніколи не говорили про Тиграна, хоч я знала, що коли-небудь муситиму дізнатись, що ж між ними сталось. Це питання гризло мене, як черв’ячок.

Тим не менш, поки все було дуже навіть непогано. Взагалі Златодара, отримавши новий шанс на життя, стала якоюсь тихішою і смирнішою. І тільки якийсь далекий вогник у неї в очах не давав мені забути про те, що переді мною — горда і свавільна особистість. І я була цьому рада.

З Тиграном все було значно складніше. Ні, між нами нічого особливо не змінилось, проте він ще більше озлобився на Златодару після тих подій, що завдавало мені болю. Врятувавши дівчину і здружившись із нею, я часом навіть сумнівалась, кого б стала захищати в разі сутички — її чи Тиграна. Останній був моїм другом і довіреною особою, але мій магічний вчинок заклав між мною і дівчиною якісь дивовижні узи, тож я почувалась трохи відповідальною за неї. На щастя, коли Тигран і Златодара перетинались, то навіть не розмовляли, а значить і не сварились.

За два тижні після мого одужання, одного вечора, у моїй кімнаті задзеленчав дзвоник.

— Хто там? — спитала я, йдучи до «дверей».

— Ждан.

Я відсунула завісу.

— Можна зайти?

— Так, звичайно.

Чоловік окинув поглядом мою кімнату. Він виглядав втомленим — як і зазвичай в ті рідкісні моменти, що я його бачила. Чим він займається?

— Тобі тут зручно? Можна знайти більшу кімнату, в іншому секторі.

— Дякую, все чудово.

— У тебе тут неподалік живуть друзі?

— Так.

Справді, в цьому секторі мешкали і Либідь з Тиграном, і Златодара — в найвіддаленішому коридорі.

— Зрозуміло. Я прийшов з гарною звісткою.

— Ми йдемо гуляти?

Ждан усміхнувся моїй радості. Я мимоволі усвідомила, що усмішка в нього дуже гарна, коли не іронічна.

— Так. Я вже повідомив Тиграна. Завтра вранці тобі підходить?

— Будь-коли підходить, — мовила я втішено.

— Добре. Одягайся тепло і візьми ось це. Можеш сховати в халяву чобота. Звісно, ми з Тиграном будемо поряд, та про всяк випадок перестрахуймося.

Ждан простягнув мені тонкий ніж. Я взяла його. На рукоятці було вигравіювано ініціали «КЗ».

— Чий це ніж?

— Прекрасної людини, яка вже давно померла, на жаль. Він дуже делікатний, якраз для такої дівчини, як ти.

— Дякую.

Ждан, здавалось, хотів іще щось сказати, але передумав.

— До завтра. Стожаре.

— До завтра.

Ми прямували до річки.

Я не могла надихатись. Повітря було морозним і чудовим, височенні дерева довкола вкрились інеєм, а земля замерзла. Сніг ще не випав, тож крокувати було легко. Та попри все, я не могла йти швидко — по-перше, не могла надивитись на світ білий і це неабияк відволікало від, власне, ходьби, а по-друге — я почувалась хай і щасливою, проте втомленою.

І Тигран це помітив.

Десь над головою спурхнула з гілки на гілку пташка і я підняла погляд вгору. Каптур зісковзнув з голови і хлопець миттєвим рухом закинув мені його назад. Я засміялась:

— Не розтану!

— Ти можеш застудитись. Ти ще слабка.

— Не слабка.

— Справді? — іронічно спитав Тигран. — Я бачив тебе сильною, коли ми йшли сюди від Трояндового пагорба. А сьогодні ти задихалась, підіймаючись на поверхню.

— Таких довгих сходів я ще не зустрічала, — образилась я.

— Або ти цього не пам’ятаєш.

— А чому троянди на тому пагорбі не в’януть? Воля якось згадувала про це.

— Там зник останній Стожар. Коли белати захопили Патрію. Він утік на пагорб і після того його не бачили. Кажуть, той чоловік перетворився у кущ і тому той не в’яне, бо наділений магією. Насправді той пагорб лякає усіх. Не уявляю, як ти там опинилась.

— Може, так мало статись, що новий Стожар з’явився там, де зник останній, — тихо мовив Ждан не обертаючись. Він ішов трохи попереду від самого початку прогулянки.

— А Патрія велика? — допитувалась я.

— Якщо йти пішки, то за три місяці можна досягти північного кордону.

— А Циркута?

Тигран на мить задумався.

— Патрія не є найбільшою її частиною.

Я присвиснула.

— Як вони все контролюють?

— Белати?

— Так. Невже їх так багато?

— Насправді багато. Але справа не в цьому. Якщо хвороба вражає ногу, її можна відрізати і решта тіла буде здоровою. Та коли хвороба контролює мозок і серце — від цього нікуди не подінешся. Белати завжди були сильними стратегами і мали відмінну дисципліну. Вони повсякчас у стані бойової готовності. В цьому їхня перевага. У них прекрасна армія.

— Дарвенхардці?

— Ні. Я маю на увазі армію із сервусів, жителів підкорених країн. Одна дитина з кожної сім’ї обов’язково вчиться у військовій школі, а тоді відбуває службу протягом десяти років. Цих солдатів відправляють у віддалені райони, щоб вони не шкодували населення, яке триматимуть в узді.

— І ніхто не перечить цьому порядку? Самі солдати…

— Були випадки, особливо в перше століття після завоювання. У цих вояків просто знищували родини. Або й усі села чи містечка, з яких вони походили. Ти можеш беззаперечно плисти проти течії, якщо тобі немає чого боятись. Але навіть найсміливіший повстанець не переступить через життя своїх рідних. Хоча, звісно, бувають винятки. Правда, Ждане?

Тигран поглянув на чоловіка, що на останніх словах обернувся і подивився на нас важким поглядом:

— Іноді бувають, — погодився він.

— Що з вами обома? — роздратувалась я.

— Давня справа, — холодно мовив Ждан і пішов далі.

Я спохмурніла. Їхні стосунки додавали ложку дьогтю до мого прекрасного настрою.

За весь час нашої мандрівки вони більше ні словом не обмовились. Мимоволі я почала зауважувати дивні емоційні нитки, що пов’язували цих двох, але поки не наважувалась їх розплутувати. Якщо Тигран захоче, то хай сам мені розповість про те, що між ними сталося. Мені здавалось нечесним дізнаватись про все без його згоди.

Втім, я забула про все, почувши шум води, що наближався.

— Вже недалеко, — мовив з усмішкою Тигран.

Ми вийшли на широченну кам’янисту галявину. Посередині її перетинала широка бурхлива ріка. Та навіть не це прикувало мій погляд — метрів за триста праворуч був водоспад, що зривався вниз, стікаючи кам’яним обличчям велета з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима. Те обличчя буквально лежало на дні річки, а ніс виступав з води. Я здригнулась.

— Це… це… страшно, — прошепотіла я зупинившись. Тигран усміхнувся і обійняв мене за плечі.

— Я знав, що тобі сподобається.

— Це місце має якусь назву?

— Спраглий Мисливець, — мовив Ждан, а тоді підійшов до якогось каменя і сів, простягнувши перед собою довгі ноги. — Так називається водоспад. А річка називається Дівчиною… Я посиджу тут і попильную. А ви собі йдіть до води, якщо хочете.

Я не стала зволікати і потягла Тиграна вперед.

— Чому саме Дівчина? — спитала я, підходячи до води.

— Бо норовиста і ніжна водночас, я гадаю. Це завжди приваблює в дівчатах, — сказав хлопець з усмішкою. Я не знати чому, зашарілась.

Ми підійшли до води, але я не наважувалась поглянути донизу. Так давно хотіла побачити своє обличчя. Біля берега річка була досить спокійною, і мала можливість себе розгледіти. Та в останню мить завагалась.

— А я норовиста і ніжна?

— Ти? Перше не викликає сумніву.

— А друге?

— Я ще не мав змоги перевірити. Та зараз ти схвильована і я навіть здогадуюсь, чому.

Хлопець раптом взяв мене за руку і лагідно провів пальцями по зап’ястку.

— У цьому немає потреби. Заспокойся.

Я подивилась на нього. Тигранові сірі очі, здавалось, відбивали похмурі небеса. Але дарували тепло, як і завжди. Це було дивовижним у ньому.

— Чому ж я схвильована?

— Бо ти хочеш подивитись на своє відображення, а не наважуєшся. Либідь казала, що ти просила дзеркало. То чому ж ти зараз дивишся будь-куди, а не на воду, де зможеш побачити себе?

— Що, як це нашкодить?

— Як саме?

— Я не знаю, — прошепотіла я.

— То давай подивимось разом.

Якусь мить я ще вагалась, а тоді кивнула.

І перевела погляд з Тиграна на воду біля своїх ніг.

Щойно я поглянула на своє відображення, як поряд з моїм лицем у воді впала перша сніжинка.

Дивовижно, але було одне питання, в якому Тигран та Ждан одразу ж дійшли згоди — снігопад треба перечекати в захищеному місці. Не скажу, що зраділа перспективі сидіння у лісі в сутінках, але снігу за годину нападало по коліна, та й вітер здійнявся не на жарт. А тому чоловіки вирішили, що чекати в укритті ми будемо до ранку.

Неподалік Спраглого Мисливця височіли скелі — звичайні, без облич. В одній із них була печера, де ми і заховались від хурделиці — Ждан розпалив вогонь, назбиравши під пишними гілками сосен сухе гілля, а в сумці Тиграна, яку він прихопив із собою, виявились досить непогані хлібці і фляга з чимось ароматним, солодкуватим і, схоже, алкогольним, що дуже тішило після прогулянки на холоді.

Ми сиділи в печерці, освітленій тріскотливим вогнем, і я розглядала своїх супутників. Ждан чомусь викликав у мене в голові слово «варяг», що б воно не означало, — міцний, широкоплечий, вищий за мене на голову. Його світла борода була заплетена в косичку, а карі очі дивились на вихід з печери — наче й спокійно, проте уважно.

Тигран же справді нагадував великого кота — він рухався найтихіше з нас трьох і був навдивовижу граційним у будь-якому русі. Він навіть гілки у вогонь підкидав якимись такими плавними рухами, що я завмирала, спостерігаючи за його руками. Тигран був трохи нижчим і худорлявішим за Ждана, проте я не могла не помітити схожості в їхній енергетиці. Ще один лідер. І якийсь наче розлючений, коли дивиться на іншого.

Щойно помітила це, перевела погляд на вогонь. Не варто…

Жоден з них не поцікавився, чи сподобалось мені моє відображення в річці. Я слухала її шум, що долинав до печери крізь завивання вітру, і розуміла, що не могла б дати однозначної відповіді.

Я була вродлива. Звісно, я не можу бути геть об’єктивною в судженнях про себе, та все ж… Я зустрічала багатьох жінок і дівчат у Павутинні, та й мої подруги були красивими… Либідь взагалі уміла усміхнутись так, що ніби квіти довкола розквітали. До того ж, я повсякчас помічала її схожість із привабливим братом… а Златодара хоч і відштовхувала своєю вродженою агресивністю, але риси обличчя в неї були по-королівському прекрасні — ідеальний овал обличчя, гарненький носик, в міру пухкі уста. І все ж…

Овал мого обличчя був ідеальнішим.

Великі карі очі та чорне, як ніч, пряме волосся. Я аж нахилилась до води, щоб переконатись, чи справді мої вії, як здалося спершу, — довгі та густі, і такі ж чорні, як і волосся, та ідеальні дуги брів. Шкіра — ніжна, без недоліків. Губи — не дуже пухкі, вишневого кольору. На щоках не проступали ямочки від усмішки, але вони були б навіть зайвими. Ніс — прямий, акуратний. Здавалось, на мене з води дивиться не дівчина, а якась загадкова, чарівна русалка.

Але не добра і привітна, а прекрасна і холодна, наче мармурова статуя.

У моєму погляді були тільки сум і холод. Я навіть усміхнулась, аби це змінилось — та губи вигнулись у гарну, неживу усмішку.

Дивилась я на себе недовго.

— Чи допоміг Кришталь Стожарів? Я повсякчас забуваю спитати.

— Я більше не плачу. Спасибі, — мовила я, полегшено зітхнувши. Голос Ждана вивів мене з важких роздумів.

— От і добре. Тигране, вартуєш першим. Я подрімаю кілька годин. Ясно?

— Так, — сказав Тигран.

На відміну від Ждана, я ще зовсім не хотіла спати. Але спина і ноги після мандрівки лісом боліли, тому я вирішила, що лягти не завадить.

Я поміркувала, що на підлозі моїй бідній голові буде холодно, тож поклала її на коліна Тигранові.

Я не бачила його обличчя, бо повернулась до вогню, але відчула, як він усміхнувся.

А тоді раптом розплів мою косу і почав бавитись з волоссям.

— Я не взяла гребінця. Буду завтра схожа на чудовисько.

— Ну то й що. Згадаємо нашу першу зустріч. Ти тоді ще й у землі була і вся обдряпана, — мовив він тихо, перебираючи пасма. — А взагалі ти мене недооцінюєш. У мене ж сестра молодша. Знаєш, скільки разів я плів їй косички?

— Не уявляю, — усміхнулась я. Ми трохи помовчали.

— Ти щось притихла після того, як поглянула на своє відображення. Ти собі не сподобалась?

— Не дуже.

— Це жахливо. І що ж не так? Оченята чи носик?

Я махнула рукою, аби дати йому щигля в ніс, але промазала і влучила в око. Тигран зойкнув і на мить випустив моє волосся.

— А от нема чого знущатись. Я досить гарна. Просто мені не сподобався мій погляд, зрозуміло?

Тигран знову взявся за моє волосся.

— А що з ним?

— Не знаю. Сумний, чи що. Якийсь неживий.

— Нормальний в тебе погляд, не вигадуй. Просто ти дивилась на себе вперше і була настороженою. Це природно.

— Ну, ти б собі теж не сподобався, якби дивився холодно на себе, правда?

— Дай руку.

— Нащо?

— Дай.

Я підкорилася.

Тигран потримав її, а тоді відпустив.

— І що це тобі дало?

— У тебе навіть руки тепліші за мої. І погляд теж дуже теплий.

Я мимоволі усміхнулась.

— Порівняв.

— Сперечаєшся із Шукачем?

— Сперечаєшся зі Стожаром?

— Я — старший.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вередлива, як маля.

Я набурмосилась. Хоч мені було приємно, що для нього я не така холодна, як здалась собі.

— А коли я злюсь? Виглядаю дуже лихою?

Тигран засміявся. Я швидко зиркнула на нього.

— Що?

— Пам’ятаєш, як Златодара сказала під час вашої першої зустрічі, що виколе тобі очі?

— Ну?

— От ти виглядаєш страшнішою, коли злишся. В рази. І я серйозно. Я не знаю, в кого з вас сильніший характер, але точно бачу, що ти їй не поступаєшся. А я Златодару, попри все, поважаю.

— Ти мене боїшся? Я відчуваю, що дехто боїться, — зронила я несміливо.

На щастя, Тигран не став кепкувати.

— Тебе треба боятись, ти — найсильніша людина в усій Циркуті. Та попри все — і найвразливіша… Та навіть без цього… я тебе не боюсь.

— Чому?

— А мені варто?

— Ні. Звичайно, ні.

Здається, він справді плів мені кіски. Я поглянула на Ждана — той лежав на спині, простягнувшись впоперек печери найближче до виходу. Лице його було спокійним і мирним. Може, дійсно спить, а може, прикидається.

Сильний порив вітру надворі сколихнув на мить полум’я вогнища. Я заморгала.

— Розкажи щось, ти ж Шукач. Напевне, багато чого знаєш і бачив.

— Що тебе цікавить?

— Патрія. Як далеко ти заходив?

— Я був у столиці Патрії — Колісії. Це місто лежить за два місяці мандрівки звідси, на півночі. Гарне місто, величезне, усе на пагорбах, оточене мурами, які збудовано ще до завоювання Патрії. Колісія означає «пагорб», назву міста белати навіть не змінювали, бо кращої не придумаєш. У Колісії живе велика кількість людей з усієї Циркути — белати, патрійці, горти та староти, що мешкають іще далі на північ, піфи зі сходу, зрештою, ще багато хто. Купці, воїни, ремісники. Багатьох іноземців переселили до Колісії для того, аби «розбавити» патрійське населення, а багатьох патрійців виселили в інші частини Циркути. Я ніколи не був далі Патрії.

— А що ти робив у Колісії? — я лягла на спину і повернула голову так, щоб бачити Тиграна. Він сидів із задумливим виразом обличчя, вочевидь, згадуючи часи своїх мандрівок.

— Це була моя перша втеча з дому. Про другу ти вже знаєш.

— Ого. Тебе ж могли спіймати!

— Але не спіймали.

— А чому ти втік? — я вирішила, що ми вже достатньо знайомі, аби зважитись на такі запитання. — Був важким підлітком?

— Можна і так сказати. Моя мама померла і я… мені було п’ятнадцять, від горя трохи зірвало дах. Кинувся в мандрівку Патрією, потім — лісами. Подобалось жити наодинці і в постійній напрузі та боротьбі за виживання. Я в Колісії прожив майже тиждень. Найнявся мити посуд в одній таверні. Дивовижно, але у великому місті виявилось напрочуд легко сховатись. Там стільки жебраків і бідноти, що сторожі на голодного розпатланого хлопчиська і уваги не звернули. Але мені швидко остогидло життя в столиці — надто вона гомінка і подекуди смердюча, і я знову подався в степи Патрії. Мандрівка лісами була радше відпочинком — не треба було весь час ховатись, лякатись белатів, красти їжу. Але тоді я відчув, що дичію. Не був у Павутинні понад півроку. Зрештою вирішив повернутися.

Я потягнулась і торкнулась його щоки рукою. Тигран поглянув на мене — у світлі вогнища його очі видавались не сірими, а золотистими.

— Ти казав, що вернувся заради когось. Хто це був?

— Либідь. А ти що думала?

— Може, в тебе була дівчина, я звідки знаю, — усміхнулась я.

— О ні, тоді моя голова не була зайнята такими дурницями. Від дівчат самі проблеми. Не скажу, що зараз ви викликаєте їх менше.

Ми засміялись.

Мені було затишно і тепло. Плащ, в який я загорнулась, оберігав від холоду землі і повітря, на колінах Тиграна голові спочивалось дуже добре. Вогонь потріскував і пахло сосною. Вітер надворі трохи стих і шум ріки та водоспаду став гучнішим.

— А твоя мама? Якою вона була?

— Чудовою. Я вже казав тобі, що діти ростуть до певного віку окремо від батьків. Та вона навідувалась до нас з Либіддю значно частіше за батька. Вона любила нас більше за будь-кого. І це не заважало їй бути Радником і виконувати дуже багато обов’язків. Ви чимось схожі. Моя мама була дуже сильною, і водночас — доброю. Крім того, в них з батьком є ще двоє синів — вони молодші за нас з Либіддю і ще не живуть у Павутинні.

— Як їх звуть?

— Гліб і Вітан. Одному десять, іншому — дев’ять.

— А коли діти повертаються до Павутиння?

— Після дванадцяти років.

— Сумуєш за ними?

— Я їх майже не знаю. Навідувався кілька разів. Але після смерті мами… не міг робити це часто. Чи не хотів. Не знаю.

— Ти звинувачуєш батька в її смерті?

Тигран раптом поглянув на мене не так, як зазвичай, — гостро, насторожено. Я зіщулилась.

— Вибач, я не хотіла… Просто ви…

— Я не хочу про це говорити. Гаразд?

— Добре, пробач. Я не мала… Просто я увесь день відчувала ці струни болю, що вас єднають, але не розуміла, чому. А коли збагнула, то випалила не подумавши. Пробач.

Тигран — Жданів син. Я не хотіла торкатись ниток, що їх єднали, справді не хотіла! І радше не вони підказали мені правду, а те, як Либідь з Тиграном не хотіли говорити про Ждана, а ще — миті, погляди, слова, учинки, що раптом склались у мозаїку в моїй голові.

Я різко сіла, аж в голові запаморочилось. Але моє волосся, з якого Тигран де-не-де понаплітав кісок, зачепилось за пряжку на чоботі хлопця і я своїм ривком мало не зняла сама собі скальп.

Голосно зойкнувши, завмерла.

— Ти що?.. Хочеш голову відірвати собі?..

Тигран акуратно вивільнив моє волосся.

Я випрямилась і знічено на нього подивилась. Хлопець не виглядав роздратованим чи злим, але мені однаково було ніяково.

— Ну і чого ти смикаєшся? Усе гаразд.

Тигран простягнув мені руку і я несміливо вклала в неї свою. Його долоня була більшою і теплішою — збрехав одначе.

Хлопець притягнув мене до себе і обійняв.

— Я не хотіла лізти не в свою справу. Чи образити тебе.

— Щоб мене образити, треба щось більше, аніж Ждан у ролі мого батька.

Я не могла бачити Ждана і тільки тихо сподівалась, що він спить.

Тигран трішки відсторонився і поглянув на мене.

— Лягай і не переймайся, дурненька.

Якусь мить ми так і сиділи — Тигран обіймав мене і був так близько. В мене серце чомусь закалатало швидко-швидко.

Але він не робив нічого, просто дивився на мене — серйозно, спокійно.

Я знову лягла і поклала голову йому на коліна. Зніяковіння минуло.

— Тепер твоя черга щось розповідати, — сказав Тигран.

— Знаю я не так і багато. Здебільшого про Стожарів.

— І що ж ти знаєш про Стожарів?

— Що вони уміли чути думки бджоли і бачити очима змій, мишей, вовків та усіх інших тварин. Відчували биття сердець усіх, кого зустрічали, могли ходити із заплющеними очима, просто відчуваючи нутром, що і де знаходиться, а не бачачи очима.

— Ти пробувала щось робити?

— Трошки… Одного разу почула биття серця Волі. І кілька разів примусила волосся Златодари позеленіти, хоч уявлення не маю, як. Добре, що ми тепер не ворогуємо, бо раніше б Злата видерла мені коси за таке. Тепер тільки сміється.

— Злата? — в голосі Тиграна промайнуло щось дивне. — Вона дозволила тобі так себе називати?

— Згодна, це неймовірно. Але знаєш, вона зовсім непогана насправді. Хоч і вредна.

— Ну, а що далі? Стожари і зелене волосся?

— Ну, я часом наче пальцями пролажу крізь простір… І бачу якісь елементи минулого чи, наприклад, речі, що стоять у кімнаті, стають старішими — вочевидь, це майбутнє. То дуже маленькі миті і вони мене лякають, — на якусь мить я замовкла.

— Розкажи щось, що можна прочитати лише в твоїй книзі. Якщо ти не проти, звісно, — мовив тихо Тигран.

Я усміхнулась.

— Першим Стожаром був Земовит. І, як і я, він не народився надзвичайним. Тривала війна між велетами та людьми й останні значно програвали, сам розумієш, чому. А Земовит був одним із кращих воїнів, він один міг вбити велета, що дуже і дуже непросто. Умілий був — і жорстокий. Його сім’ю знищили велети і Земовит вирішив помститись. Прокрався в село — адже те, що він людина, давало певні переваги в розмірах, а значить — і непомітності. Проник до будинку головного велета — а там — тільки дитина маленька, молодший велетів син, спить. Земовит видерся на колиску, взяв списа — і прицілився дитині в око, бо інакше велета не вбити. А той розплющив очі та як заплаче — та без крику. Тільки сльози, великі, гіркі з очей котились. Здригнувся спис у руках воїна — і не зміг Земовит вбити дитину, хай велета, але невинну ще. Понурився, давай з колиски злазити. А дитина — за ним, нахилилась, і одна її сльозинка впала на Земовита та майже всього його вмила.

— І що ж сталось?

— Недоторканим став Земовит. Де не йшов, ніхто не міг його вразити — жоден велет. Хотів наступити — то падав, вкинути каменюку на Земовита — сам від неї страждав. І там, де проходив чоловік, не могли одне одного кривдити — ні люди, ні велети. Зброя їхня проти них самих оберталась. Так і почався мир — можна сказати, нав’язано. Але ж почався. Війна припинилась. Велети жили собі окремо, люди — собі. Аж тут у Земовита і його нової дружини народився син. Ріс, і було видно, що, як і батько, не такий, як усі. Чув він думки чужі і почуття бачив. Тож міг розсудити, хто що кому винен, хто правий, а хто — ні, хто брехливий, хто — чесний. З мудрим суддею стало ще легше в мирі жити. Потім стали інші діти народжуватись — незвичайні. По дев’ять у століття. Старші передавали знання молодшим, а ті мали і свої особливі риси, не схожі на інших.

— А чому вас Стожарами назвали?

— Я не знаю. Ще не знайшла значення цього слова. Але щось воно мені нагадує, щось забуте…

Ми проговорили довго, аж ніч надворі запала чорнюща і тиха. Здається, снігопад припинився, коли я почала засинати. Тигран щось тихо говорив, перебираючи моє волосся, заколисував мене своїм голосом і рухами, теплом рук і слів.

Мені марились далекі часи, Земовит і дитина-велет. Снився маленький хлопчик Тигран, якого обіймала мати — її обличчя я роздивитись не могла. Та руки її були такими ніжними і теплими, як і в її сина. Снилась сумна дівчина, з очей якої текли сльози, аж стали річкою, яку заковтував ненажерливий велет, Спраглий Мисливець.

Він усе пив і пив воду, а я стояла на березі, охоплена страхом перед міццю видовища, яке споглядала. Мені було страшно і я закричала.

Аж раптом прокинулась і зрозуміла, що надворі ранок, сніг більше не падає, а я дійсно стою на березі Дівчини та дивлюсь на скелю, що стирчить з води — ніс Спраглого Мисливця.

І кричу, кричу так, що аж вуха закладає.

А за ніс Мисливця хтось тримається. Хтось, до болю знайомий, такий рідний і чужий водночас, хтось, промоклий до нитки. Його зносить течія і він не має сил триматись за скелю, ще трохи — і той хтось зірветься у воду і його поглине не Мисливець, а Дівчина, бо вона з її водоспадом таки єдина, хто тут є ненаситним.

— Стожаре!

Мене хтось хапає за плечі і трусить — стрімко, сильно. Я замовкаю. Нічого не розумію, але вже мовчу. Не пам’ятаю, як тут опинилась.

Ждан…

Повз нас проноситься Тигран — не знаю, коли, але він встиг скинути свій плащ, сумку і навіть чоботи.

Стрибок! Тиграна не видно. Я хапаюсь за Ждана, роздивляючись воду, молюсь невідомо до кого, аби він виплив — і так, Тигран випливає! Далеко від берега, він пливе до Спраглого Мисливця!

Не знаю, як він зумів побороти течію, не знаю, як зумів не тільки сам проплисти річкою, в якій нормальна людина померла б від холоду і знемоги. Але Тигран не тільки повернувся на берег — він виволочив і того чоловіка, що чіплявся за ніс Спраглого Мисливця. Відпихнувши руку Ждана, я підскочила до них і опустилась поряд на коліна.

Незнайомця трусило, він стояв на чотирьох і відкашлював крижану воду. Тремтячи, я простягнула до нього руку — і торкнулась обличчя, примушуючи поглянути на мене.

Гаряча хвиля прокотилась моїм тілом від пальців, якими я торкнулась його щоки. Голову пронизав різкий спалах болю. Я зойкнула і незнайомець підняв голову. Вражено глянув.

— Анна?