Стожар

Розділ 1

У моєму селі вродливі жінки зазвичай мали дві ролі — або виходили заміж і ростили дітей, або ж ставали коханками белатів. Останнє становище робило менше честі, але давало більший достаток.

Чесно кажучи, я завжди боялась і першого, і другого. Мені видавалося дивним, що доведеться бути слухняною дружиною, виховувати дітей і піклуватись про чоловіка, а ще смиренно працювати на господаря. Та становище ляльки багатія, якому належало наше село, викликало в мене огиду. Моя тітка, мамина сестра, була такою — однією із жінок господаря. Саме жінок, дружина в нього була одна — жорстока і несимпатична Ліса. Та вона мала беззаперечну перевагу над усіма мешканками нашого села — вона була белаткою. Так само, як і її чоловік Киян. І їхні четверо дітей.

А я народилась метейкою. І, ким би я не захотіла бути, метейкою і помру.

Зрештою, коли мені виповнилось п’ятнадцять, я вирішила, що ні дружиною, ні коханкою я не буду. Та й не можу. В Циркуті є закон — одна дитина із сім’ї обов’язково має пройти військову службу і прослужити на благо імперії десять років. Таких воїнів називають сервусами. У моїх батьків було двоє дітей — я та молодший на рік брат Полян. Зазвичай хлопчиків віддають в армію.

Але не все так просто. Мій брат народився хворим і слабким, а тому не пережив би й дороги до військової школи, не те що навчання. Батьки не могли обрати між нами, а тому вибір я зробила сама. На все життя запам’ятаю сльози Поляна і його благання передумати.

— Я все одно помру швидше, ніж інші підлітки. Краще ти лишишся вдома і будеш з батьками. Не хочу бути їхнім тягарем і причиною твого від’їзду. Тебе ж можуть поранити чи… чи… — його мольбу перервав жахливий кашель.

— …чи я вернусь за чотирнадцять років, жива і здорова. Ти ж знаєш, що за гарну службу і платять добре. Я привезу грошей, ми віддамо борги і житимемо в своїй хаті, а не в господаревій. Обіцяй мені триматись і помагати батькам.

— Ханно, я…

— Ти хороший брат, Поляне. І я люблю тебе. Для мене ти зробив би те саме.

Мама плакала не менше, а тато хоч і намагався стримуватись, та повсякчас ходив такий розсіяний і невеселий, що мені аж у грудях все стискалось від їхнього вигляду. Я знала, що батьків брат загинув на службі — це було ще до мого народження. Але люди помирають і в нас у селі, з цим можна тільки змиритись і йти далі.

Останні мої дні перебування під рідною стріхою були такими сповненими жалю і скорботи, наче я вже померла. Напевне, давався взнаки мій паскудний характер, а може, я ще була замала, аби все осягнути, та вже потім, коли минуло вдосталь часу і я із жахом почала усвідомлювати, що забуваю риси облич своїх рідних, прийшло і розуміння того, що треба було тоді сісти і поплакати разом з ними. Але… Вважала, що коли і я плакатиму, то тільки зроблю всім гірше. Я намагалась бути сильною, сміливою і безпристрасною. Напевне, так було правильно. Мій юний вік зіграв зі мною не одну моторошну гру — попри все, що я втрачала і за чим мала шкодувати, я вбачала в своєму від’їзді ще й наявні плюси. Я не буду ні коханкою, ні дружиною, не митиму підлогу в панських покоях, а ще… я вирвусь з того маленького сільця, де росла і зазнала, попри любов близьких, багато лиха і знущань белатів та їхніх прихвоснів. Я жертвувала собою і водночас їхала туди, де могла побачити хоч трохи світу — а тому, коли обличчя моїх рідних, сумні та заплакані, разом з батьківськими обличчями інших підлітків, яких поряд зі мною посадили на віз, зникли вдалині разом з нашим селом, я відчула вину за несподіване полегшення.

Я була і героїнею, і егоїсткою. Гадаю, саме в той день зародилась моя дволикість. Я обрала свій шлях. Плач матері за стіною, кашель Поляна щоночі — все зникало, як щезав за пагорбами мій дім.

Хоча, попри все, життя брата завше було для мене найважливішою причиною від’їзду.

Ha возі нас їхало десять — і навіть один мій знайомий, хлопець із сусіднього села, Адам. Він навіть допоміг мені і моїй сумці вилізти на віз.

Усі їхали бліді та напружені. Я ховала очі — не тому, що плакала, а якраз навпаки. Всі дівчата на возі, крім мене, ридали, і я почувалась ніяково через свої сухі очі.

— Я так і думав, що ти підеш цього року, — мовив раптом Адам. — Ніяк не дочекаюсь, коли одягнеш одну з тих тонких шкільних форм, які, як я чув, носять у Сколісі.

Нічого собі, його почуття гумору ще живе?

— Ти там знаєш, які в Сколісі форми, — буркнула я, але мені трошки полегшало, що поряд сидить хтось і не рюмсає.

Дорога до Сколісу тривала одинадцять днів.

Це були одинадцять днів кошмару.

Мої припаси їжі, які дбайливо наготувала мама, закінчились ще на третій день, тож доводилось харчуватись підгорілою і несмачною кашею, якою пригощали дітей-метеїв провідники-белати, які супроводжували нас до Сколісу. Для себе ж вони смажили соковите м’ясо на вогнищах, а ще забирали в селах, крізь які проїжджали, свіжий хліб. Усе для них було дозволено, могли отримувати, що хотіли. Більшість із провідників були дарвенхардцями і в їхній присутності підлітки-новобранці намагались бути непомітними та тихими.

Щодня вервечка возів з новачками більшала, і ті, що їхали найдовше, виглядали не найкраще. У мене із собою було трохи грошей, але я не збиралась нічого витрачати принаймні до приїзду в школу. Тому доводилось терпіти голод і незгоди.

Ще однією проблемою була ночівля. Ні намети, ні ковдри для нас не були передбачені, а тому доводилось спати на голій землі — сирій, холодній, маючи на собі одну сукню і загорнувшись у запасну. Куртки в мене не було — я, щоб мама не бачила, лишила її вдома, для неї ж, виклавши перед самим від’їздом з торби. В Сколісі мені дадуть новий одяг, а мамі куртка згодиться. Щоночі ми з Адамом спали обійнявшись — так було тепліше. Настав вересень і ночі ставали все холоднішими і непривітнішими, небо чимраз, тим дужче затягувалось хмарами, і за тиждень, зрештою, пішов дощ. Усю ніч просиділи ми, змерзлі та закляклі, в ялиновім гаю, тулячись до стовбурів і потерпаючи від крижаних крапель, які не затримували голчасті дерева. Не знаю, як мені вдалося заснути, але вранці я прокинулась від холоду й голоду, уся мокра і з болем у горлі. До обіду мене мучив кашель і жахливі прогнози боягузок з нашого воза, але день видався теплим, навіть припікало сонце, тож моя застуда, на щастя, швидко минула. Надалі я почувалась добре, на відміну від багатьох інших підлітків, які захворіли і до Сколісу ледь дотягнули.

Вервечка возів, нарешті прибувши до пункту призначення, привезла школі обшарпаних, голодних і смертельно втомлених хлопців та дівчат.

Масивні круглі колони були першим, що впало мені у вічі. Вони підпирали овальну громіздку будівлю, досягаючи метрів тридцяти, і кінчались аж під скісним дахом, що широким козирком нависав над стінами, в яких було лише кілька вікон на верхніх поверхах. Краплі дощу, що почався ще вночі, робили монументальну будівлю ще похмурішою і моторошнішою. Сонце вже заходило, та в поодиноких вікнах не світився жоден вогник. Школу оточували скелясті пагорби, порослі хвойними деревами і чагарниками. Нещасні і мокрі, ми дивились на Сколіс, що нагадував радше в’язницю для якихось покидьків, аніж навчальний заклад.

— Вишикуватись строєм по двоє! — гаркнув сивоволосий дарвенхардець, — якого я бачила кілька разів під час подорожі. — Речі беріть із собою!

Ми з Адамом встали в стрій, тримаючись за руки, щоб нас, бува, не розділили. Зчинився невеликий шарварок, поки всі вистроїлись, але часу багато це не зайняло, — люди були надто потомлені, аби сперечатись.

Коли школярі вистроїлись довгою вервечкою, величезні ворота Сколісу, оббиті ланцюгами і шипами, прочинились до середини.

— Заходьте! — крикнув той самий чоловік. Він першим пішов до середини, ми — за ним. Пройшовши під високою аркою, ми ввійшли у просторий овальний внутрішній двір школи. Тут стіни мали багато вікон — на кожному поверсі. І в цих вікнах переважно горіло світло. Попід пристінками щільним рядом стояла десь сотня чоловіків і жінок в однакових чорних одежинах з великими луками за спинами — дарвенхардці. У мене мурашки побігли спиною, коли я усвідомила, що, ймовірно, саме вони нас і навчатимуть. Я міцніше стиснула руку Адама. Як на зло, колону учнів розбили на кілька, ми опинились у крайній, і я — найближче до дарвенхардців.

Усього новобранців було понад чотирьохсот. Сколіс — одна з дванадцяти військових шкіл Циркути, знаходиться в нашій частині імперії. Це ж скільки підлітків прибуло до усіх шкіл цьогоріч?

Хтось кашляв, хтось бурмотів щось незрозуміле. Але всі притихли, коли пролунав гучний жіночий голос:

— Встали рівно! Ліво-о-оруч повернись!

Довелось відпустити руку Адама і розвернутись. Я опинилась просто навпроти високої світловолосої жінки-дарвенхардки, яка щойно командувала.

— Ти! — крикнула вона мені прямо в обличчя. Я була певна, що її голос чули навіть у будівлі. — Кинь речі на землю!

Я кинула.

— Крок уперед!

Я вийшла й опинилась дуже близько до неї. Відчувала її подих, а в сутінках, які вкривали землю, могла розрізнити краплини дощу на обличчі дарвенхардки. З півхвилини тривала тиша, жінка дивилась мені у вічі, а я стримувалась від того, щоб відвести погляд.

— Ім’я!

— Ханна.

— Встань біля мене, — скомандувала вона.

Я підкорилась і опинилась поряд, обличчям до інших новобранців. Переляканих і втомлених.

— Цю дівчину звуть Ханною. Ви маєте запам’ятати її, як приклад того, що станеться з вами, якщо вчините неправильно, — жінка дістала з-за спини свій лук.

Я нервово ковтнула слину, очікуючи, що ж зараз зі мною буде. Нічого хорошого не передбачалося.

Я не знаю, на що вона натиснула на своїй зброї, та раптом по обох кінцях лука, перпендикулярно до древка, вискочило два гострі стальні шипи. Всі аж підскочили. Жовтувате світло, що лилося з вікон, пройшлось по шипах яскравим відблиском.

— Якщо ви вирішите втекти, — дарвенхардка махнула луком і я відчула, як смертоносне вістря одного із шипів торкнулось моєї ноги, — ми зробимо так, що ви більше не зможете бігати.

— Якщо вирішите порушити дисципліну, — шип перемістився вище, неприємно торкнувшись мого живота, — вас піддадуть виховним тортурам. Під словами «порушення дисципліни» маються на увазі спізнення, невиконання домашніх завдань та пропуски занять. А також перебування поза ліжками у час відбою.

— Якщо ж ви вирішите якимось чином піти проти своїх наставників, а за історію існування школи знайшлося кілька таких дурнів, — шип зупинився перед моїм оком і я перестала дихати, — покарання буде незворотним. Вітаємо в Сколісі. Мене звуть Маїна, я директор цієї школи.

Вона забрала свою зброю, а я все ще не могла прийти до тями. Серце калатало, страх холодними лапами взявся за моє горло. Та ця жінка божевільна!

А якби я померла від страху?..

Адам, що стояв попереду мене в другому ряду, стис зуби і зблід. Але що він міг зробити?

Хто з нас міг би щось зробити?

— Залишайтесь на місцях, доки вас не розділять на класи і не пояснять, що робити далі, — Маїна знову щось натиснула на зброї і шипи зникли. А тоді пішла до одних із відчинених дверей школи.

— Встань у стрій і візьми свої речі, — сказав мені якийсь дарвенхардець. Я виконала все, але перебувала, наче в тумані.

Я опинилась у тринадцятій групі, Адам — у восьмій. Почуваючись неймовірно жалюгідною і самотньою, попрямувала разом з іншими дівчатами зі своєї групи — а їх виявилось дев’ятнадцять — до нашої кімнати, чи радше — казарми.

Це було просторе приміщення з двома десятками ліжок. З однієї сторони кімнати розміщувалося чотири вікна — вони виходили, як я зрозуміла, у внутрішній двір. Кожне ліжко було застелене чистою постіллю з теплою ковдрою, а поряд стояло по стільцю та невеликій тумбочці. Освітлювалось приміщення свічками в чотирьох канделябрах по кутках — тож у вечірній час було досить тьмяно.

— Не так і погано, — промовила одна з дівчат, займаючи ліжко поряд зі мною. Я чомусь, як зайшла, то одразу попрямувала до найвіддаленішого по лівій стороні. Я подивилась на сусідку — вона була низенькою, тендітною, з білявим волоссям, що вилось кучериками, і з великими блакитними очима. Справжня красуня. І дуже ніжна для місця, де ми опинились.

— Я теж думала, що буде гірше, — погодилась я.

— Я — Лада.

— Ханна.

— Я знаю. Всі знають. Ми бачили, що саме тебе викликала Маїна. Не уявляю, що ти пережила. Але ти дуже смілива — навіть оком не змигнула, коли вона махала луком.

Я усміхнулась, хоча від пережитого зуб на зуб не попадав.

— Мене заціпило від страху.

— І все-таки на твоєму місці я б втратила свідомість, мабуть, — повела плечима Лада.

Я кинула свою торбу на стілець, зняла сукню і, лишившись у самій лише тонкій нижній сорочці, пірнула під ковдру. Вперше за багато днів я отримала можливість поспати в теплому ліжку, а сил уже не лишилось навіть на розмови.

— На добраніч. Ладо.

— Добраніч, Ханно, — почула я, а тоді майже миттєво поринула в сон, не помічаючи більше шуму, який спричиняли решта дівчат, що ще розселялись.

Розділ 2

Розбудив мене незрозумілий оглушливий звук.

Враження було таке, наче я опинилась усередині величезного дзвона і в нього вдарили не менш здоровенним молотком.

Мої мізки запрагнули перетворитись на желе. Я різко сіла і затулила вуха руками. Але вже за мить запанувала тиша. Я ошаліло роззирнулась довкола: інші дівчата з моєї групи також попрокидались, дехто сидів, як я, з руками біля вух, а інші взагалі позривались із ліжок.

— Що це було? — спитала мене злякано Лада. Вона стояла поряд зі своїм ліжком — розпатлана, сонна. Я позіхнула, намагаючись опанувати себе і вдати незворушність — більше, щоб заспокоїти її, ніж себе. Аж раптом помітила, що ще кілька дівчат із сусідніх ліжок запитально дивляться на мене. Я що, маю все знати?

— Сподіваюсь, що не дзвінок на уроки, — мовила я зрештою. Хтось пирхнув, хтось видав смішок — і загальна увага до мене розсіялась.

Я поглянула на Ладу.

— Одягайся, бо застудишся.

Лада слухняно почала шукати свій одяг. Подумавши, що й мені пора збиратись, я неохоче відкинула ковдру і сповзла з ліжка. Намацала черевики, взулась, одягла сукню. Саме полізла в торбу за гребенем, як двері в кімнату прочинились.

Хтось із дівчат верескнув. Хтось неодягнений постарався швиденько прикритись простирадлом — у кімнату увійшов той самий дарвенхардець, який вчора ввечері заводив усіх до Сколісу. Перше, що впало мені в око в його зовнішності, був шрам над лівим оком, що серед зморщок нагадував просто-таки борозну.

Окинувши нас понурим поглядом, він мовив:

— Це був дзвін швидкого скликання. Коли він б’є, це означає, що у вас є дві хвилини, аби бути готовими покинути кімнату. Я даю вам двадцять секунд — і щоб усі були в коридорі.

Він вийшов і зачинив двері. Довкола зчинилася паніка — дівчата кинулись чимдуж одягатися. Дехто ще тільки сповзав з ліжок. Усі ще були втомлені після виснажливої подорожі. Я розчесала волосся і сяк-так заплела в косу. А тоді помітила боязкий погляд Лади, спрямований на мене. Дівчина вже одяглась.

— Що?

— Вийдемо разом? — запитала вона тихенько. Я зітхнула — схоже, Лада розраховує на мою опіку над нею. Але я не збираюсь брати верховенство, коли сама страшенно налякана і напружена. Я вже хотіла сказати про це, а тоді зрозуміла, що просто себе накручую.

Товариство мені не завадить, особливо в перший день навчання.

— Ходімо.

У коридорі панувала метушня — новобранці шикувалися в одну довгу шеренгу, керовані кількома дарвенхардцями. Зрештою усі попрямували на подвір’я, де нас вишикували півколом. За нами повставали в ряди старші учні Сколісу, одягнені у форму сірого кольору. Обличчя більшості з них були напруженими, а то й наляканими. Мабуть, нечасто лунає дзвін швидкого скликання.

Пройшло кілька хвилин, на подвір’я вийшли останні учні і запанувала тиша. Я, як на зло, знову опинилася в першому ряду.

— Учора сталася неприємна подія, — промовила Маїна, виходячи в центр подвір’я. Двоє дужих чоловіків витягли за нею попідруки налякану до напівсмерті дівчину. — Під час вечірньої пробіжки одна з учениць нашої школи втратила свідомість. У лазареті сказали, що вона вагітна уже понад три місяці. Цей факт і те, що учениця намагалась його приховати, порушує аж два шкільні правила. Я вирішила, що розібратись з інцидентом слід публічно, щоб першокурсники раз і назавжди запам’ятали, якого покарання заслуговує необережність і дурість. Доки ви навчаєтесь у Сколісі та перебуваєте під нашим наглядом, маєте бути обережні у стосунках з протилежною статтю, оскільки вагітність є причиною, з якої учениця має перервати навчання, а значить — не дотриматись свого громадянського обов’язку.

Усі завмерли. Дівчина підняла втомлений і зацькований погляд на директорку. Маїна дивилась на неї уважно і холодно.

— Янко, чи визнаєш ти, що порушила правила Сколісу?

— Так, — голос хрипкий, але твердий.

— Шкодуєш про це?

— Ні.

— Хто батько дитини?

Мовчанка.

— Тебе буде відправлено на острів Горис, де ти в спеціальному закладі народиш дитину і перебуватимеш з нею рік. Потім тебе чекає двадцять років роботи в шахтах, у Східних горах Бактрії. Дитину ти більше не побачиш.

Я не знала, що відчуваю. Мені було неймовірно жаль Янку, але водночас я усвідомлювала, що дівчина сама винна в тому, що сталось. Звичайно, чотирнадцять років — це багато, але після навчання в Сколісі та служби в якості сервуса можна без перешкод вийти заміж і народити дітей, яких ніхто не забере. Тепер же Янка втратить і дитину, і молодість, а може, й життя — усі в Циркуті знали, що умови праці в шахтах Бактрії — нелюдські. Дивлячись на бліде обличчя Янки, обліплене пасмами чорного волосся, я відчувала, як в мене стискається горло.

Попри це я встигла зауважити і ще дещо — дарвенхардці, які стояли за спинами Маїни та Янки, уважно розглядали обличчя учнів. Я стисла губи і спробувала виглядати незворушною.

— Я наказую хлопцеві, причетному до інциденту, зробити п’ять кроків вперед, — мовила Маїна, розглядаючи юрбу. — Інакше з кожним учнем Сколісу буде проведено допит, і ми, повірте, знайдемо винуватця.

Запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся.

— Я піду на єдину поступку. Якщо винуватець вийде зараз, йому і Янці буде призначено не по двадцять, а по десять років роботи в шахтах.

Знову тиша.

Аж раптом…

Крок. За ним ще один і ще. Юрба десь ліворуч від мене розійшлась і до Маїни підійшов високий світловолосий хлопець. В Янки з очей потекли сльози і вона захитала головою, не в змозі щось сказати.

— Благородно, Данку. Тебе відправлять до Бактрії сьогодні ж, — Маїна махнула рукою. — Заберіть їх.

Хлопця і дівчину забрали — але не одразу. В останню мить вони рвонули одне до одного — і навіть встигли схопитись за руки.

Я опустила очі додолу, коли непритомні від ударів дарвенхардців закохані попадали на землю.

— За непослух — не по десять, а, як і заведено, по двадцять років у шахтах. Я так бачу, милосердя тут зайве. Винесіть їх нарешті з-перед моїх очей, — пролунав роздратований голос Маїни.

— Я ще такого не бачила. Жахіття, — прошепотіла Лада, коли ми повернулись до школи, прямуючи за сивим дарвенхардцем до гардероба.

Я кивнула.

— Нічогенький початок навчального року.

— Ти така спокійна.

— Не зрозуміла? — я подивилась на дівчину.

— Ну… роззирнися.

Я подивилась на інших підлітків. І тут мене осяйнуло. Я переживала все тільки всередині. Деякі дівчата тихо витирали сльози, хлопці нервово перешіптувались. Відчувалась шалена напруга, всі хвилювались. Я перевела погляд на Ладу — в неї тремтіли губи.

А моє дихання було спокійним. Не тремтіли ні губи, ні коліна, не набігали на очі сльози. І це було вперше, коли я усвідомила власну відмінність від інших. Я могла контролювати себе, не видавати емоцій навіть тоді, коли було страшно, і зараз, і навіть в ту мить, коли нас забирали з домівок від батьків, а я єдина на возі не плакала.

— Я просто шокована, — буркнула я.

Форму нам видали сіру, по два комплекти. Усе було теплим і комфортним. Ще дали по три пари шкарпеток, нижню білизну, рушник і по дві пари черевиків — однакових, шкіряних і дуже навіть зручних.

Потім уже такий знайомий сивий дарвенхардець відвів нашу групу, в якій було двадцять дівчат і двадцять хлопців, до їдальні. Я намагалась запам’ятати дорогу, але це було складно — заважало безліч сходів та однакових кімнат.

Їдальня виявилась величезним довгим приміщенням на другому поверсі, вздовж стін якої рівними рядами йшли колони та стояло багато довгих столів з лавами. Між колонами в стінах розташовувались каміни з розведеним у них вогнем. Це поки було найтепліше і найзатишніше місце, яке я побачила в школі. А зважаючи на те, що тут ще й годують, то їдальня, напевне, стане моїм улюбленим місцем у Сколісі.

Ліворуч від входу стояв стіл з мисками і ложками, а здоровенний чолов’яга в засмальцьованому фартусі насипав їжу з величезного казана. Ми з Ладою встали в чергу і невдовзі отримали свої порції. Нам видали кашу з м’ясом — мій шлунок після майже добового голодування захоплено забурчав. Крім того, кожному давали ще й по кухлю з трав’яним чаєм. Було дуже смачно.

За якийсь час напруга, що панувала між учнями від недавно побаченого, почала спадати. Простір сповнився звуками ударів ложок об миски і задоволеного жування. Кожен стіл тут був підписаний двома цифрами — на нашому була цифра «13», тобто номер нашої групи. Я роздивилась довкола, але не побачила Адама чи ще когось з тих, хто їхав разом з нами на возі. Чомусь мені стало сумно.

— Першаки!

Розмови миттю стихли. Навіть старші курси позамовкали. Між столами йшов той самий сивий дарвенхардець, що командував нами вже другий день.

— Мене звуть Берн і я куратор вашого курсу. І буду ним усі чотири роки. Зараз я розповім вам коротко про те, що таке Сколіс і як у ньому вчитись. Заняття починаються о восьмій ранку. Підйом — о сьомій. Один день на тиждень — вихідний. До початку занять ви мусите привести себе до ладу, поснідати і одягтись у форму. З восьмої до дев’ятої відбувається загальна розминка на шкільному подвір’ї. Присутність кожного учня — обов’язкова. З десятої до дванадцятої — заняття фізичного напрямку, до яких входять: загальна фізична підготовка, стрільба з лука, фехтування, біг, боротьба і плавання…

— Плавання? — схвильовано прошепотіла Лада.

— …після цього, з дванадцятої до другої у вас є час, щоб переодягтися, помитися і пообідати. З другої до шостої — теоретичні заняття: історія Циркути, географія, медицина і законознавство. Вечеря — о сьомій. О десятій — відбій. Все ясно?

Учні непевно загули.

— Коли я запитую, ви маєте чітко відповідати: «Так, Берне!» чи «Ні, Берне!» — гаркнув він десь над самим моїм вухом. Я мало не вдавилась. — Звертання по імені розповсюджується на усіх ваших вчителів, окрім директора Маїни. До неї звертатись: «Директоре Маїно!», і ніяк інакше. Зрозуміло?!

— Так, Берне! — гримнули учні.

— Ви, — Берн поглянув на кількох старших учнів, які щойно зайшли до їдальні зі стосами паперів і виглядали явно невдоволеними через те, що їм довелось пропустити сніданок, — роздайте першокурсникам усе потрібне!

Скоро переді мною на столі опинився план будівлі, на якому було позначено всі класи і приміщення школи, товстий зошит, перо й чорнильниця, а ще аркуш з розкладом. Я проглянула його — сьогодні, на щастя, була субота, отже, завтра вихідний. В першій частині дня стояла боротьба, а в другій — медицина.

— У вас є ще двадцять хвилин до першого заняття, тому, користуючись планом, віднесіть речі до своїх кімнат, переодягніться і приходьте до класів без запізнень. Аби не виникало проблем з орієнтацією в часі, зверніть увагу, що майже в кожному коридорі, а також у ваших кімнатах, стоять пісочні годинники з позначками. Їх справно перевертають чергові учні старшого курсу опівдні, тому час усюди правильний. В бібліотеці висить розклад і завжди вказано, яке зараз число і день тижня в Циркуті. На випадок, якщо заплутаєтесь чи зіб’єтесь. Усе, поспішіть.

— Вибачте, Берне! — озвався якийсь хлопець з-за сусіднього столу.

— Що? — Берн нахмурився.

— Ви казали, що буде плавання, але в розкладі його немає.

— Це розклад на осінь і зиму. Плавання буде навесні та влітку, бо зараз ви всі похворієте. Тільки учні останнього курсу пірнають в ополонку. Ще запитання?

— Ні, Берне!

— От і добре. Розходитеся.

Розділ З

Маїна холодно зміряла нас поглядом світло-сірих очей. Вона була трохи нижчою за мене і мала міцне, фізично досконале тіло. Чорний одяг облягав його так, що можна було побачити майже кожен м’яз, через що вона нагадувала агресивну чорну кішку. Я навіть знала, де кігті цієї кішки — заховані в лукові, що зараз стояв у кутку зали тренувань. Пообіч дарвенхардки стояло двоє — хлопець і дівчина, обоє в чорній спортивній формі з сірими пов’язками на правому передпліччі. Що означає ця пов’язка, я поки не знала. Шикуючись, я використала всю свою хитрість, аби опинитись у другому ряду — не вистачало ще на занятті з боротьби опинитись навпроти директриси, як учора. Благо, що тут було дві групи, тобто вісімдесят осіб, тож загубитись у натовпі виявилось легко, чого й прагнула більшість підлітків. У повітрі явно відчувався страх учнів. Адже викладачем цієї дисципліни була божевільна дарвенхардка.

— Вітаю, дванадцята і тринадцята групи. Це ваше перше заняття з боротьби. Я навчатиму вас увесь рік, і, можливо, наступний. Все залежить від вас. На другому році я обиратиму найсильніші групи з усіх.

Голос Маїни прокотився великою залою — вона була вдвічі менша від їдальні і розміщувалася поверхом вище. Усього, згідно з планом, навчальних залів у Сколісі було вісім. Тут теж стояли колони, що підтримували стелю, в кутках було складено мати, а на стінах висіла зброя — переважно дерев’яна.

— Познайомтеся з Уласом і Даною. Вони — учні другого курсу Дарвенхарду і проходять у нас обов’язкову шестимісячну практику. — Маїна розвела руки і вказала на тих, хто стояв пообіч неї. — Улас і Дана — мої особисті помічники. Ставтесь до них з відповідною повагою. Почнемо з розминки. Ви маєте стати гарними бійцями, а такі обов’язково мають вміти дихати. Правильно дихати. Це перше правило — завжди слідкуйте за тим, чи достатньо у ваших легенях повітря і чи не перехопило вам дух.

Насправді все пройшло не так і погано. Ми робили плавні вправи, ніхто нікого не вбивав. Маїна ходила поміж рядами учнів і командувала, а Улас і Дана показували, як правильно виконувати вправи. І, хоч вони й не були ще повноцінними дарвенхардцями, та їхня граціозність зачаровувала. Як би я не ненавиділа белатів, і надто метеїв, котрі стають їхніми прихвоснями, перетворюючись на дарвенхардців, служачи із завойовниками пліч-о-пліч, я не могла не визнати їхньої відмінної фізичної підготовки. Виконуючи найлегші вправи, я собі здавалась неповороткою дитиною. Я заточувалась і зойкала. Втішало, що більшість учнів поводились так само.

Маїна не особливо чіплялась і більше мовчки спостерігала за нами. Кілька разів пройшла повз мене, нічого не сказавши на мої неповороткі рухи, що мене несказанно втішило.

Медицина виявилась заняттям менш рухливим, але довге сидіння за партами компенсувалось тим, що наш вчитель виявився найгарнішим і найколоритнішим дарвенхардцем, якого я досі бачила. Не скажу, що це пом’якшило моє негативне ставлення до вчителів, але дивитись на нього було приємніше, аніж на холодну Маїну чи вічно похмурого сивого Берна. Вчитель Ільяс народився не на території нашої частини Циркути — в його вимові відчувався сильний акцент. Високий, чорнявий, з хвилястим волоссям нижче плечей і бородою, Ільяс завідував великим приміщенням, повним трав, пляшок-банок-склянок та кісток. Причому як кісток людей, так і тварин.

— За увесь час навчання ви навчитесь лікувати не тільки людей, а й звірів. Здоровий кінь може врятувати вам життя в потрібний момент, а якщо знатимете, як запобігти поширенню певної хвороби худоби, то можете убезпечити від голодної смерті якесь село чи навіть місто. Сервуси мають слідкувати не тільки за тим, аби не ставалось злочинів, а й за здоров’ям мешканців Циркути.

Хоч як це по-дурному не прозвучить, але половина нашої групи, схоже, одразу ж закохалася в Ільяса. Не скажу, що опинилась серед таких, але мене приємно здивувало, як цей чоловік розмовляв і діяв — спокійно, не вороже, намагаючись справді нам щось пояснити, а не залякати до смерті.

Згодом медицина стане чи не найулюбленішим моїм предметом завдяки Ільясові.

У нього були дивовижні сині очі.

Неділя стала «днем знайомств» нашої групи між собою і з тими, що мешкали в кімнатах по-сусідству.

Не скажу, що одразу запам’ятала силу-силенну імен, але ліжка поряд зі мною займали кілька цікавих дівчат. Серед них була веселунка Вишена, дівчина з яскраво-рудим довжелезним волоссям і прегарними зеленими очима. Вона першою підійшла до нас з Ладою і запросила знайомитись зі своїми подругами.

Поряд з Вишеною ліжко займала спокійна пампушка Ламія, невисока, з русими кучериками на голові. Вона увесь час наче перебувала в якомусь іншому просторі — могла дивитись в одну точку, майже не моргаючи і маючи при цьому геть відсторонений погляд. Спочатку це трохи лякало, але з часом ми всі позвикали. Попри все, дівчина виявилась добрячкою.

Найяскравішою персоною нашої кімнати виявилась Купава. До речі, вона ж виявилась і найгарнішою, і найбільш бойовою. Я знала таких дівчат — ця пальця в рот собі покласти не дасть.

Вона була схожою на мене. І внутрішньо, і зовні — чорноволоса, висока, з білою, аж молочною шкірою. Тільки очі мала не блакитні, а темно-карі. Була навіть трохи вищою.

— Привіт, Ханно. Я — Купава, — привіталась вона поважно, потискаючи мені руку. — Вчора була ошелешена всіма тими подіями, що відбувались, але нині все ж варто познайомитись. Запам’ятала, як на твоєму прикладі нас повчала Маїна. Ти реально безстрашна.

— Приємно, — мовила я. Її рука була прохолодною і доволі сильною.

Домашніх завдань нам поки не давали, тож увесь час, попри той, що були в їдальні, ми проводили у себе в кімнаті.

Виявилось, що більшість дівчат, як і я, приїхала з невеликих сіл і були доньками бідних метеїв. Дехто, зокрема Лада і Вишена, народилися в місті. Я ніколи не бачила жодного міста, а тому вирішила при нагоді повипитувати в дівчат все про їхні домівки.

Купава ж виявилась донькою багатого законознавця з невеликого містечка Хугір. Її мати була простою метейкою, яка пішла в житті тим самим шляхом, що й моя тітка — стала коханою белата.

— У мене є дві старші та дві молодші сестри. Мене ніхто не заставляв йти сюди, але я вирішила, що краще потрапити до Сколісу, аніж щодня дивитись на товстого панка, якого навіть батьком називати не можна. Він примушував мене чистити чоботи його «справжніх» дітей. Правда, вони не знали, що я їм всередину халяв плюю щоразу, як маю можливість. Певне, й досі не розуміють, чому в них ноги такі заслинені, — розповідала Купава, сидячи на ліжку, схрестивши ноги.

Першими хлопцями, з якими ми познайомились, були Світик і Тихослав. Вони підсіли до нас в їдальні під час обіду, зайнявши місця навпроти мене та Лади, між Вишеною і Купавою.

— Привіт, дівчатка, — мовив золотоволосий високий хлопчина з веселими бісиками в очах. Він поставив свою їжу на стіл і підморгнув Ладі. Я помітила, як та зашарілась. — Давайте знайомитись? Я — Світик, а це — мій друг Тихослав.

— Один світить, інший — мовчить? — підняла одну брову Купава. Світик оживився.

— Часом і навпаки. А вас як звуть?

Ми погомоніли трохи, а потім разом пішли на прогулянку внутрішнім двором школи. Я раніше цього не помічала, але по периметру тут стояло багато лав. А ще я зауважила, що разом з нами зі школи не вийшла Ламія. Вона, здавалось мені, узагалі побоювалась відкритого простору.

Я вибрала для себе роль мовчунки. Ще життя у моєму селі навчило, що іноді варто не теревенити, а слухати і спостерігати. Вродлива Купава раз по раз сходилась у жартівливому словесному герці зі Світиком, а добра Вишена пробувала розговорити Тихослава і Ладу, мене особливо ніхто не займав. Тихослав дійсно відповідав за характером своєму йменню — говорив неголосно, небагато. Він був нижчим за друга і не таким худим, мав карі очі і коротке каштанове волосся. А ще він дуже мило усміхався.

Я роззирнулась довкола. Стояв прохолодний день. Небо застилали сірі хмари, які стрімко мчались кудись далеко — вочевидь, там, за стінами школи, неабиякий вітер. Розсіяне сонячне проміння робило Сколіс якимсь примарно-нерухомим. Хоч би десь вікно рипнуло, відчиняючись, абощо. Тільки на подвір’ї було людно — але його заполонили переважно першаки. Вочевидь, учні інших, старших, курсів не мали багато часу в єдиний вихідний, аби просто гуляти.

Перший поверх Сколісу з одного боку мав ряд незасклених віконних арок — там була галерея. Я придивилась і помітила, що в одній з арок стояла Дана і ще якась дівчина у формі студентки Дарвенхарду. Вони про щось говорили і розглядали подвір’я. До мене не долітало жодного слова, адже знаходились вони далеко, проте я змогла роздивитись незнайомку — в неї було світле волосся, зібране у вузол на потилиці, і великі очі, кольору яких я роздивитись не змогла. Напевне, я дивилась на неї надто довго, бо дівчина повернула голову і поглянула на мене.

Я одразу ж відвела погляд. Мені стало незатишно.

І тут я помітила, що в деяких вікнах першого поверху видніються силуети в чорних одежинах. Як школа могла здатись мені затишною? Вона аж кишить ними, за кожним нашим кроком неодмінно слідкують.

— Ханно, ти чуєш? Ханно, аго-о-ов… — веселий голос Вишени вивів мене з мовчазного споглядання. Я здригнулась.

— Що таке?

— Ти чому така набурмосена? Щось сталось? — зелені очі дівчини дивились на мене уважно і добродушно.

— Вам не здається, що вчорашній день пройшов дуже легко?

— Ти про що? Про те, як двох учнів відправили у штольні? — здивувався Світик. Усі втупилися в мене.

— Ні, про саме навчання. Я чула, що учнів тут мучать. А вчора в нас було заняття в Маїни і все пройшло дуже спокійно. Жодних сутичок, принижень тощо.

— Ти завжди така похмура? Це ж школа! — вигукнув Світик. Я подумала, що попри веселість і те, що загалом він був гарненьким, хлопчина — дуже наївний. А може, й недалекий.

— Ну дійсно, Ханно. Не можуть тут весь час з нас знущатись. Гадаю, вони жорстокі тільки тоді, коли це необхідно. Інакше учні б не доживали до кінця навчання, — мовила лагідно Купава. Я подивилась на неї. Гадаю, з усіх, вона найкраще мене розуміла, але й найбільше намагалась бути спокійною.

— Ви не помітили цього? На подвір’ї переважно новобранці. Старших майже немає.

— Ну, може, вони зайняті. Нам ще не давали домашніх завдань. Хоча виконати щось для вчителя Ільяса я б не відмовилась, — мовила замріяно Вишена. Всі засміялись.

— Ханно!

Я озирнулась і відчула полегшення. Адам.

Ми не бачилися всього добу, але мені вже здавалось, що з ним щось сталось.

Я підвелась і пішла йому назустріч.

— Це твій хлопець?! — гукнула мені навздогін Вишена. Присутність Адама мене підбадьорила і я, не втримавшись, розвернулась і показала новим друзям язика.

— Симпатичний!

— Ого, в тебе вже ціла компанія, — усміхнувся Адам.

— Так. І дівчата встигли на тебе запасти, — мовила я. Хоч яка я не була спокійна, за версією Лади, але не могла приховати радості, побачивши земляка. І так, він дійсно був вродливим. Вищим за мене, з хвилястим каштановим волоссям і яскраво-блакитними очима. Важка робота в селі забезпечила Адама гарною мускулатурою. І чому я раніше не дивилась на нього в такому світлі?

— Як ти?

— Від’їлась. Відіспалась. Непогано. Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

Ми вже попрямували до гурту, як Адам нахилився до мене і прошепотів:

— Ця форма шалено тобі пасує.

Несподівано для себе я відчула, що щоки мої запашіли.

Розділ 4

На загальній розминці в понеділок нас ганяли, як Сидорових кіз. Подвір’я школи виявилось достатньо великим, аби забезпечити усіх учнів змогою бігти коло за колом. При цьому рухатись треба було в одному швидкому темпі — разом з усіма. Тих, хто здавався, «відновлювали» дарвенхардці і, з усієї сили схопивши за плечі ззаду, кидали на землю. Лада опинилася в болоті ще на другому колі, Лишена — на третьому. Бідолашну пампушку Ламію мало не затоптали ще на першому. Мене вгатили в калюжу, розмішану сотнями ніг, на четвертому колі. Ледь жива, Купава, не чекаючи допомоги, рухнула на землю на п’ятому, впавши поряд з Тихославом, якого перед цим шпурнув донизу дужий дарвенхардець.

Ще гірше було з віджиманнями. Тут поміж рядами ходила сама Маїна, яка за попередніми знущаннями спостерігала збоку, не бажаючи, мабуть, витрачати власні сили. Як на зло, зосередилась вона саме на нас, новачках. Двічі я відчувала на спині її чобіт. Третього разу, коли я, борсаючись у болоті, не зуміла навіть на міліметр піднятись догори, на мене наступив Берн — не настільки сильно, аби щось зламати, але достатньо, аби я хляпнулась у мокру гидку земляну масу самим обличчям.

— Ти була права, перший день пройшов підозріло легко, — мовила Лада, йдучи поряд зі мною в душ. На неї, бідолашну, наступали аж вісім разів. У дівчиська тремтіли ноги, а зуб на зуб не попадав від холоду.

Я не знала, як ми маємо пережити час до обіду, адже фізичні заняття ніхто не відміняв, але добре, що до того в нас була ще година. Майже половину часу ми всі відмокали в душі, вимиваючи болото з волосся, а потім прибігли на стрільбу з лука з вогкими шевелюрами.

Стрільбу викладали два чоловіка-дарвенхардця — Батур та Булут. В них теж були помічники з Дарвенхарду — двоє хлопців, один рудий і високий, здається, Аран, і більш приземистий блондин Дар. Неймовірно, але Батур і Булут були братами-близнюками. Сиві, худі, з холодними очима, і… жорстокі.

Кілька перших занять ми засвоювали, як правильно стояти і тримати луки. Нас примушували стояти непорушно інколи половину заняття, а часом — і все. Коли в когось з учнів не витримували руки, і лук трохи опускався, один з близнюків бив нас по плечах чи попереку широкою міцною палицею. Іноді діставалось сідницям. Іноді моїм. Це видавалось особливо принизливим, хоч і не таким болючим, як по спині.

— Хтось із вас обов’язково захоче стати дарвенхардцем. Тоді лук стане вашим найвірнішим і найближчим другом, частиною вашого єства. Але навіть найгірший сервус на світі не має права неналежно з ним обходитись! — говорив один із вчителів, ходячи поміж нас. Я ніяк не могла їх розрізнити, чесно кажучи. Але навряд чи це колись мені знадобиться — я не збиралась до цих двох звертатись. І я краще здохну від їхніх палок, ніж стану однією з них.

Понеділок виявився настільки важким, що пообіді, на занятті із законознавства, де всі мали просто сидіти і записувати лекцію, мабуть, найстарішого в школі дарвенхардця на ім’я Зарій, я ледь не плакала від того, як тиснула тверда лава на мої побиті сідниці. Про те, аби зосередитись на інформації, яку нам нудним голосом читав з великої книги старий дід, не могло бути і мови. За кілька тижнів у нас буде тестування і треба підготуватись. А поки що я усвідомила, що коли і далі так піде, то я сконаю ще до кінця семестру.

А Лада і того швидше. Я помітила, що вона кілька разів під час уроку законознавства витирала зі щік сльози від болю. Волосся вона зав’язала у хвостик, і трохи нижче шиї, з-за коміра було видно величезний синець. Не знаю, чи виною тому був Берн з його важким чоботом, чи палиця одного з близнюків, — та я їх усіх зненавиділа.

Виявилось, що свої речі ми маємо прати самостійно. Прання форми та чищення черевиків чекали нас, схоже, щодня. Добре, що в одній зі стін нашої кімнати був великий камін: він не давав тепла достатньо, аби обігріти приміщення, але поряд з ним розміщувалися перила, на які ми вішали по черзі свій одяг, щоб він підсох. До слова, вогонь у каміні розводили чергові старшокурсники, щовечора до того, як ми поверталися в спальню. І хтось із них дійсно щоразу опівдні перевертав годинник у ніші на стіні.

— Яка турбота, — прошипіла я, коли Лада несміливо вказала на ці факти. Дівчина аж здригнулась — і мені стало її шкода.

У вівторок нас знову чекало ранкове побоїще під час бігу та інших вправ на ранковій розминці. Ми ставали все більш схожими на примар — бліді, усі в синцях, подряпинах. Купаві в рану над ключицею потрапило болото і та сильно запалилась. Я помітила, як дівчина не може повернути голову вже за вечерею.

Під час другого заняття з Маїною, яке цього разу виявилось не таким страшним, як ми чекали, обіду та медицини, на якій навіть привабливий Ільяс більше не міг відволікти потовчених дівчат від жахливого самопочуття, Купава не подавала і знаку, що з нею щось не так. Але в якийсь момент у їдальні хтось із учнів випадково зачепив дівчину плечем і вона заплакала.

— Що? Що з тобою? — повернулась до неї понура Вишена. Від її веселості за два дні не лишилось і сліду.

Купава зажмурилась і похитала головою.

— Скажи, що таке? Тут усім болить, але ніхто не плаче, — мовила я тихо. Вставши, я обійшла стіл і присіла поряд з дівчиною. — Ну ж бо, покажи мені.

Купава відгорнула комір сорочки і я побачила рану — не дуже велику, кров на ній запеклась, але шкіра довкола потемніла і набрякла так, що, здавалось, у дівчини втричі збільшилась ключиця.

— На мапі школи є лазарет? — спитала я Ладу. Та уважно роздивилась свою карту і похитала головою.

— Ми підемо до Ільяса, — мовила я. — Доїш, а тоді підемо вдвох. Ти можеш захворіти.

— Ханно, я не піду, — в очах Купави я вперше побачила страх. — Ільяс, звісно, найпривабливіший з наших вчителів, але це подряпина, а він — дарвенхардець. З такими дурницями до нього не ходять.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

Купава вперлась не на жарт. І я помітила, що більшість дівчат, попри те, що їм було її шкода, так само бояться іти до Ільяса.

— Ханно, давай дочекаємось ранку, може, до завтра пройде, — мовила тихо Лада, торкаючись мого плеча.

— До завтра вона не зможе підняти руки. І Берн уб’є її на розминці, — проказала я холодно, а тоді повернулась на своє місце, мовчки доїла вечерю і, не сказавши більше ні слова подружкам, які виявились просто боягузками, попрямувала до класу, де в нас проходили заняття з медицини. Сподівалась, що вчитель все ще буде там.

Втім, моя лють на дівчат і жалість до Купави зменшувались з кожним кроком в напрямку до класу Ільяса. А що, як мене покарають? Що, як дівчата насправді не бояться, а просто правильно мислять? Що, як…

Що, як сказати, що було зачинено? Повернутись і збрехати?

Я вже майже дійшла, але зупинилась. Зиркнула у вікно — й зустрілась з власним поглядом. Поглядом зляканих очей на блідому обличчі у відображенні у віконній шибі.

Хто це такий наляканий? Я? Не провчившись у Сколісі й тижня?

Краще вмерти, ніж вернутись боягузкою та брехлом! І хто сказав, що одного дня мені не знадобиться допомога? Якщо не хочу помагати по-доброму, то поможу, аби й мені колись віддячили тим самим.

Сповнена відчуття власної гідності та корисливості (як тільки людина може себе підбадьорювати, одначе!), я дійшла до класу медицини і постукала.

Тиша.

Я постукала ще раз. Може, його немає?

Але я помилилась — двері рвучко відчинились. Перед цим не було чути й кроку. Кляті дарвенхардці! Рухаються, наче тіні.

— Ти хто? — спитав мене Ільяс. Він виглядав так само, як і на занятті — чорне волосся, чорна борода — ну геть усе, навіть одяг. Цікаво, йому ніколи не набридав цей колір? Тільки очі — як озера.

— Ханна, я з тринадцятої групи.

— Перший рік?

— Так.

Якщо чоловік і здивувався, то не показав цього.

— Ну заходь, Ханно, з тринадцятої групи.

Я не знала, радіти чи боятись. Ільяс відступив і впустив мене до класу.

Здивовано помітила, що частина парт відсунута до стін, а посеред приміщення стоять два столи. На одному з них було поскладано якісь інструменти, а на другому лежав… труп. Молода жінка, може, й дівчина. Довга біла коса звисала з-за столу аж до землі. Я завмерла.

— Не треба боятись мертвих, Ханно. Завжди бійся тільки живих, — мовив неголосно Ільяс, а тоді обійшов мене і, взявши зі стільця, що стояв поряд, простирадло, накрив покійницю. Я була здивована його поведінкою. Ільяс що, шкодує мої нерви? — Чому ти прийшла?

— Моїй однокласниці в рану потрапив бруд і почалось запалення. Над ключицею все дуже набрякло.

— Чому вона сама не прийшла?

Я промовчала.

— Вона боїться йти до мене?

— Можливо.

Ільяс знову не проявив здивування, але й ворожості також. Зрештою він кивнув:

— Ти впевнена, що справа серйозна?

— Зовсім не впевнена, але їй вже дуже болить, а завтра вона б не витримала й розминки. А потім у нас урок в близнюків.

— У близнюків? — брови Ільяса вперше смикнулись догори і я зрозуміла, що впорола дурницю.

— Перепрошую, — зніяковіла я. — У вчителів Батура та Булута.

— Отак краще. Якби ти сказала на них просто «близнюки» в їхній присутності, могла б опинитись тут, — Ільяс кивнув на стіл з мертвою жінкою. Я здригнулась. Його голос звучав без тіні жарту.

— А при вас можна?

— Тільки по дурості, більше не намагайся.

— Ясно.

— Я дам тобі мазь для твоєї подруги, — мовив дарвенхардець і підійшов до однієї із шаф з баночками. Дістав звідти невелику скриньку і поставив на стіл з інструментами. Тоді відкрив її — в скриньці було повно маленьких кульок сірого кольору. Витягнувши з-під інструментів шматинку, Ільяс обережно взяв одну з кульок, загорнув і простягнув мені. — Розтопиш у долонях і помажеш подряпину. Від невеликих ран допомагає.

— Дякую, вчителю Ільясе, — мовила я поштиво, приймаючи згорточок.

— Ти смілива, Ханно, з тринадцятої групи. Але тобі слід знати: якщо в когось з твого класу буде дрібна подряпина, ви можете просто попросити на кухні горілки і зробити компрес. Сьогодні я допоміг тобі, бо вже пізно. Та до мене слід приходити в серйозніших випадках. Я допоможу, бо не дуже люблю, коли помирають першокурсники.

Я не знала, чи пожартував він, чи сказав це серйозно.

— Буду знати, вчителю Ільясе.

— Все, йди. Мені треба працювати.

Я швидко вийшла з класу і пішла до своєї кімнати.

Наступного разу до Ільяса я потрапила дійсно з дуже серйозної причини.

На четвертий тиждень навчання я вже пробігала, майже не падаючи, усі вісім кіл. Почали сходити синці від чобіт Берна.

Щоправда, тримати лук правильно я досі не навчилась, але те, що така проблема була абсолютно в усіх, трохи мене заспокоювало. Ми з дівчатами навіть виділили два вечори на похід у бібліотеку задля надолуження теоретичних предметів, які ми майже запустили через фізичні навантаження. Бібліотека в Сколісі була величезна: вона складалася із тисяч книг. Усі — писані від руки, важезні, великі. Для читання був організований ряд столів з лавами, і виносити книги категорично заборонялось. Узагалі, їх тут цінували дуже високо — замість бібліотекарів було аж четверо дарвенхардців, які пильно слідкували за тим, аби якийсь учень часом не пошкодив той чи той манускрипт. Не скажу, що така висока концентрація дарвенхардців в одному приміщенні робила навчання приємним, але вони мовчки ходили і нікого без причини не займали, тому це ще можна було стерпіти.

На фехтуванні нас, подібно до уроків стрільби з лука, також навчали спочатку правильно тримати зброю і робити основні рухи, а ще — просто правильно ходити з мечем. Благо, зброю нам видавали поки дерев’яну. Вчителем виявилась невисока чорнява дарвенхардка, наймолодша з усіх наших наставників. У неї було дві помічниці й однією з них виявилась та сама білявка, яку я бачила другого дня в Сколісі на галереї, поряд з Даною. Її звали Кармою. Ім’я було дивним і викликало неприємні відчуття, але сама дівчина виявилась дуже спокійною. Не те, щоб дружелюбною — але, на відміну від деяких учнів Дарвенхарду, як я помітила, не знущалась із сколісців без причини. А що таке в школі було, я вже переконалась. Та сама Дана, помічниця Маїни, часто любила штурхнути котрусь дівчинку, йдучи коридором, або просто на когось накричати. Найчастіше з нашої компанії їй під гарячу руку траплялись Лада і Ламія. І хоча Лада і була тендітною, та не такою вже й пестункою, як я, було, подумала про неї під час першої зустрічі, то Ламія від таких нападок почувалась вкрай жалюгідно і могла не розмовляти потім увесь день.

У мене таке ставлення викликало не обурення, і в жодному разі не відчуття меншовартості. Воно породжувало в мені озлобленість. Саме так я ставилась до таких, як Дана, — я вважала їх нижчими створіннями, які просто мусять когось ображати, аби самоствердитись.

І десь у своїй злості я мріяла колись принизити Дану.

Що ж, напевне, наші думки матеріальні.

Так-от, того самого четвертого тижня, коли життя в школі для першого курсу почало потроху налагоджуватись, Маїна, вочевидь, вирішила, що годі нам просто так собі розминатись.

— Сьогодні ви битиметеся. Вставайте в пари. Не завдавайте ударів, які можуть убити, але калічити одне одного я вам дозволяю. Усе одно навряд чи комусь вдасться зробити це якісно. Ви достатньо вивчили основи, тепер я хочу подивитись, як ви застосуєте їх на практиці. Ти і ти! — я з жахом усвідомила, що Маїна вказала пальцем на якусь руду дівчинку з дванадцятої групи і… на мене! — Ви битиметеся із моїми помічниками. Уласе, ти займешся рудою. Дано — ти працюватимеш з брюнеткою.

Дана підійшла до мене і я мимохідь подумала, що вона зовсім негарна. Її ніс був занадто круглим, а очі — занадто маленькими для обличчя.

Напевне, Дана відчула, про що я думала, бо одразу ж врізала мені кулаком прямісінько в лице!

Я впала.

Пари довкола, що складались зі звичайних учнів, на мить завмерли. Їхні удари й близько не були такими сильними і впевненими. Я відчула, як запашіла вдарена щока — я ще й прикусила її! Рот наповнився кров’ю.

— Вставай, шмато, — мовила погордливо Дана. Я поглянула на неї — така самовпевнена, так закохана в себе. І така від цього розсіяна…

Я вдала, що зводжусь, а тоді знову впала. Дана засміялась… і я врізала п’ятою, як це сотні разів показувала нам Маїна, дівчині просто по коліні! Не думала, що вдасться, але її сміх… так мене… взбісив…

Я на все життя запам’ятаю, як спаленіло лице Дани, коли вона рухнула на уражене коліно, ледь обіпершись руками об підлогу, аби не впасти цілком. Її темне волосся війнулося.

А вже в наступну мить я опинилась на лопатках. Удар! Ще і ще! Моя голова металась у різні боки, як у ляльки, і я лише боялась, щоб не зламалась шия — бо тоді все, кінець, моїм першим і єдиним тріумфом у Сколісі закінчиться таке, насправді, вбоге життя. Кров тепер була не тільки в роті — вона текла з розбитого носа, з підборіддя. Гула потилиця від удару об підлогу.

Я навіть не оборонялась. Не могла, надто боліло, надто стрімкими і сильними були удари. Перелякані обличчя підлітків, що припинили тренування, яке щойно тільки почалось, розмивались перед очима багряними плямами.

— Зупинись, — долинув до моєї затьмареної свідомості голос Маїни.

Напевне, Дана не дочула, або ж надто захопилась. А такого робити не слід — наказ директора для нас усіх прирівнювався мало не до святині.

Ривок! Маїна здерла Дану з мене, просто схопивши за волосся, і пожбурила на підлогу. Почувся зойк. А я не мала навіть сил підняти голову з підлоги, аби подивитись, що відбувається.

— Чого тебе вчили? Чого вчили?! Як могла першокурсниця поставити тебе на коліна?!

— Директоре Маїно… я…

— Мовчати!

Такої люті в голосі Маїни я ще не чула. Мало не померши від запаморочення, я зуміла відліпити голову від підлоги і трохи звестися на ліктях. Перед очима все розпливалось. Я побачила грізний силует Маїни — вона буквально нависала над Даною, що завмерла на підлозі. На колінах, зі схиленою головою.

Маїна сердиться на Дану? Але за що?

За те, що пропустила удар?

— Ти на випробному терміні. Тобі лишилось тут два місяці, так? Молись, аби вони минули спокійно. Бодай одна маленька помилка — вилетиш з Дарвенхарду! Я сьогодні ж напишу твоєму керівнику. Геть!

Дана звелася і пішла з тренувального залу, жодного разу не озирнувшись.

Я застогнала і знову рухнула на землю. Розлючена Маїна ввела усіх учнів у стан тваринного жаху — до мене ніхто не наважувався підійти.

Директорка підійшла сама і нахилилась наді мною.

— Ти жива?

— Так, директоре Маїно, — прохрипіла я.

— Ти мусиш встати. Сама.

— Я не…

— Ти поставила мою помічницю на коліна. Треба за це розплачуватись.

Що вона має на увазі? Моє лице, мабуть, схоже на відбивну. Як ще я маю розплатитись?

— Вставай.

Величезним зусиллям волі я примусила неслухняне тіло звестись спершу на лікті, а тоді перевернулась на бік. Харкнула на підлогу кров — хтось з учнів злякано відсахнувся. Тоді я зігнула ноги і встала на коліна, все ще спираючись на підлогу руками. Маїна терпляче очікувала. Усі інші, здавалось, не дихали.

Звелася. У голові закрутилось так, що я знову мало не впала.

Але я піднялася на ноги.

Я піднялася з підлоги!

— Молодець, — мовила тихо Маїна. Обличчя її було незворушним, але похвала вразила мене в саме серце. Це і є наслідком? Так я розплачуюсь? Я виросла в її очах? — Я звільняю тебе від фізичних занять та ранкової розминки на весь наступний тиждень. Одужуй. А зараз іди до вчителя Ільяса.

— Добре, директоре Маїно, — прошепотіла я і пішла, ледь пересуваючи ноги. Чому вона не скаже комусь допомогти мені?

Я вийшла з тренувальної зали, тримаючись за стіну. І рухнула б на підлогу, якби хтось мене не підхопив.

— Хто це зробив?

Жіночий голос. Я поглянула вбік.

Карма. О ні, вона ж теж з Дарвенхарду.

Але брехати чи мовчати не було сенсу.

— Дана.

— За що?

— Я вдарила її в коліно і вона впала.

— Зрозуміло. Ти до Ільяса? Я допоможу.

Не знаю, чому вона мені допомагала і навіщо. Але я була вдячна. Дівчина була сильною і буквально потягла мене на собі.

— О, Ханна з тринадцятої групи! Ну, тепер причина твого приходу дійсно важлива.

Мабуть, вчитель Ільяс здивувався вдруге в житті, побачивши мою розбиту фізіономію, коли Карма лишила мене в коридорі, а сама покликала його з класу, де саме відбувався урок.

— Кармо, заведи її в сусідній клас, там нікого немає. Я до вас зараз прийду.

Розділ 5

Верхня губа розпухла так, що, аби щось вимовити, доводилось докладати чималих зусиль.

— Краще не кажи Маїні, що я допомогла тобі дійти, — мовила Карма, спостерігаючи за тим, як Ільяс швидко і професійно порається з моїм лицем. Він приніс до порожнього класу скриньку з якимись пляшечками, бинтом та нитками. Десь там, певне, є і голка. Мені зашиватимуть рани?

— Чому? — пробурмотіла я.

— У Дарвенхарді не поважають поранених, які не в змозі самі дійти до лікаря, якщо в них, звісно, щось не зламано, — пояснив за дівчину Ільяс. — Директор Маїна практикує це і в Сколісі.

— А ви їй не скажете?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо якби не Карма, ти впала б в коридорі та пролежала до перерви, доки тебе б не знайшли. Голова крутиться?

— Дуже.

— Отож-то. Ha, надпий трохи, прополощи рот, а тоді проковтни. — Ільяс простягнув мені якусь маленьку пляшечку з темною рідиною.

— Що це?

— Ти завжди така балакуча, чи тільки тоді, коли головою вдаришся? — запитав він, змірявши мене уважним поглядом.

— Завжди, — прибрехала я, не зумівши промовчати. А тоді зробила так, як мені сказали — за мить у мене занімів спочатку весь рот, а тоді губи, горло і частина обличчя. Біль раптово стих. Знеболювальне. Дуже сильне — мене раніше не раз лікували, але таких хороших ліків у моєму селі годі було й шукати, хіба в панському домі, де метеїв не жалували, ясна річ.

— Тепер помовчиш, — мовила Карма. Я скосила на неї погляд — дівчина усміхалась.

Дивно.

— Я мушу зашити тобі губу, вона найбільше розбита. Тобі не болітиме, не бійся і не смикайся.

Ільяс зашив мені губу, а тоді намастив решту подряпин на обличчі якоюсь маззю, що пахла неймовірно приємно.

— Прийдеш завтра, перевіримо, як все загоюється. Зараз ти вільна. Сама дійдеш?

Я не могла говорити, тому просто стенула плечима.

— Ясно. Кармо, проведи її, але не допомагай, хіба що падатиме. Тоді Маїна не сердитиметься на тебе.

— Добре, вчителю Ільясе, — мовила Карма. — Ходімо, Ханно.

Я хотіла подякувати, але говорити все ще не могла. Зрештою Ільяс хоч і дарвенхардець, але поставився до мене дуже по-людяному. Тому я просто приклала руку до серця — так робили в нас у селі на знак вдячності.

Чоловік помітив мій рух, але нічого не сказав, а почав складати своє причандалля назад у скриньку.

Я відчула себе ніяково.

Ми з Кармою мовчали всю дорогу. Ішли без поспіху — я швидше просто не могла. Нишком поглядала на неї — біляве волосся, заплетене в не дуже довгу косичку, кирпатий носик, тонкі гарні губи. Цілком звичайна, симпатична, мила дівчина. Чому вона пішла до Дарвенхарду?

У кімнаті я була не те що героїнею дня, а більше — героїнею року!

— Я так хотіла підійти до тебе, але Маїна всіх налякала до смерті, — бідкалась Лада, сидячи поряд зі мною і тримаючи мене за руку. Інші наші подруги маячіли в неї за спиною, ба більше — за обідню перерву, половину якої дівчата провели не в їдальні, а поряд зі мною, до нас навідалось багато учнів з інших кімнат. Я шукала поглядом Адама — але того не було. Може, він ще не дізнався, який я дурнуватий відчайдух?

Дану не любили всі. Схоже, усім було наплювати на те, що вона обов’язково метатиметься мені, а може, ще більше діставатиме інших. Через мене вона опинилась на колінах! Це спричинило нереальний фурор.

Якби я не була така побита і втомлена, то обов’язково відчувала б тріумф. Але наразі я просто хотіла спати.

Маїна звільнила мене тільки від фізичних вправ, але я подумала, що в такий день можу дозволити собі прогуляти й наступне, теоретичне, заняття. Тим паче, що проводитиме його Ільяс.

Я помітила, що уроки медицини в нас у розкладі стоять неодмінно після уроків боротьби. Спершу це здавалось мені збігом, але тепер я в цьому засумнівалась.

Гадаю, в цій школі багато що відбувається не просто так.

Найгарнішим звуком Сколісу я вважала ранковий передзвін. Він тривав близько хвилини щоранку — будив учнів і вчителів о сьомій. Відтоді, як ми прибули до школи, минуло досить часу, але дзвону швидкого скликання більше не чули. Не ставалось нічого надважливого. А тому вранці дзвонили в кілька дзвонів, різних за звучанням. Часом їх дзвін був монотонним, а інколи наче нагадував якусь мелодію — що навело мене на думку, що дзвонарів тут є кілька, і в декого з них більш творча душа, аніж в інших. А може, дзвонарів тут і не було, і їхню роль виконували, чергуючи на той момент, дарвенхардці. Я не знала. Чомусь мені здавалось, що коли лунає гарніший передзвін, то черговим є Ільяс.

Навчання в Сколісі на мене справляло багато вражень, іноді дуже незвичних. По-перше, я сумувала за домом. Дійсно сумувала. Мені не вистачало батьків і брата, навіть важкої роботи не вистачало, і дірявих шкарпеток та зшитої з різних шматків тканин ковдри в мене у кімнаті. Бракувало вічно похмурих сусідів, тепла біля печі на кухні. Не вистачало того, як скрапувала вода зі солом’яної стріхи — в Сколісі такої не було. Не вистачало радостей і неприємностей тих часів, коли я жила вдома. Відколи я поїхала, негаразди зникли з пам’яті, і я майже повсякчас згадувала про дім лише хороше. У грудях щеміло. Надто, коли чула звук дощу.

Нам не дозволялось писати додому листи.

По-друге, Сколіс був для мене на смак як тепла каша з м’ясом, якою нас переважно і годували, — а ще — болота. Того самого, якого я наїлась, коли мене обличчям вниз кидали на землю, доки не навчилась гарно бігати і виконувати інші вправи.

По-третє, Сколіс сповнений духом невільництва. Учні не могли покидати його стін, хіба старшокурсники, та й то — під наглядом вчителя. Вікон у зовнішній стіні було дуже мало — але часом я простоювала біля котрогось з них годинами. Я вияснила, що на північ від школи лежить якесь містечко — схоже, година чи півтори пішого ходу. А загалом пейзаж був похмурий, скелястий. Довкола майже не росли дерева. А у внутрішньому дворі школи не росла трава — її стоптали сотні учнівських ніг. Двір був великий, частина його нагадувала стадіон — там ми бігали та розминались, а в іншій частині, меншій, стояли лави, на яких можна було сидіти. І все. Навіть жодного кам’яного вазона з рослиною чи скульптури. Нічогісінько зайвого, погляду в пошуку краси не було навіть де зачепитись. Якось Купава зауважила, що школа з таким великим подвір’ям нагадує радше кількаповерховий товстелезний мур, всередині якого планували щось збудувати, але так і не зробили цього. Я була з нею згодна.

По-четверте, навіть у цьому осередку неволі, болю і холодних протягів було щось хороше. Це були мої друзі. Хоч і не всі посиденьки з ними закінчувались очікувано і приємно.

Якось ми з дівчатами сиділи на подвір’ї, був вихідний і перший день, коли земля вкрилась памороззю. Я вже відвідувала всі заняття — шви з губи Ільяс зняв, рани позатягувались, лишилось хіба кілька синців, але це вже були дрібниці. Сонце саме стояло в зеніті, а значить, його проміння потрапляло до двору. Не можна було в такий день не сидіти надворі. Балакали ні про що.

Підійшов Адам. На його вилиці також красувалась довга подряпина — у п’ятницю він випадково впустив лук на занятті в близнюків, за що поплатився.

— Ну, порівняно з тим, що зробила з тобою Дана, то мене наче котик подряпав, — мовив він, коли я побачила його вранці в неділю і занепокоїлася. — Не хвилюйся.

— Я спостерігаю за вами вже кілька тижнів і ніяк не можу зрозуміти, чи ви пара, чи ні, — проказала Купава, хитро поглянувши спершу на мене, а тоді на Адама.

— Ми не зустрічаємось. Просто ми жили в сусідніх селах і часом бачились, — відповіла я.

— А даремно. Мати хлопця чи дівчину зовсім непогано. Я б навіть сказала, що весело, — дівчина замріяно звела очі до неба. — У мене був, але я поїхала в це кляте місце. Тож уже немає.

— У мене також був хлопець. Взагалі ми дружили з дитинства, а потім якось так склалось, що почали зустрічатись. Обіцяв мене чекати. В нього старший брат тут вчився, тому моєму Івові вже не довелось. Я сказала йому на прощання, щоб не дурів і не чекав, — геть зажурилась Вишена. Її зелені очі сповнились слізьми.

— Я теж з деким зустрічалась, — мовила Ламія, несказанно всіх здивувавши.

— А ти? Ладо? Така мила дівчинка обов’язково мала когось причарувати. Був кавалер? — спитала Купава. Сором’язлива Лада почервоніла і похитала головою.

— Не діймай її, бачиш — ніяковіє, — усміхнулась я.

— О, а ти, панно Набити-Пику-Дані? Напевне, не одне серце розбила? — очі Купави загорілись.

— Замолода я ще, — буркнула я. Всі подивились на мене, Адам аж якось надто уважно. — Я серйозно, це не дуже цікава тема.

— Ну хоч цьомчики були? — Купава не на жарт розхвилювалась, намагаючись хоч щось у мене вивідати.

— Ти не заснеш, якщо я розкажу.

— Справді, так пікантно?

— Так гидко, якщо чесно. Впевнена, що хочеш знати? — мовила я, починаючи сердитись. — Одного разу мене до сараю притиснув байстрюк нашого пана, Ширко, він у нього служить кінним і дуже зазнається. Поцілував, хоч я і не хотіла. То я зі злості й страху відкусила йому шматочок язика. Ширко досі шепелявить.

Усі завмерли.

— Найгірше те, що я той шматочок проковтнула, — мовила я, здригнувшись від власного спогаду. Здавалось, що когось зараз знудить. Але почавши, я вже не могла не виговоритись. Жахлива історія мого першого поцілунку крутилася в голові, як навіжена, бажаючи вистрибнути з пам’яті. — Ширко пожалівся панові. Той хоч і не дуже вступався за своїх байстрюків, проте я, як проста метейка, належала в його очах до найнижчих істот на землі.

Я підтягнула правий рукав куртки і продемонструвала три тонкі білі смужки.

— Це ті, що лишились після багатьох ударів різкою по руках. Напевне, ці три були найглибшими, чи що. В будь-якому разі, на лівій руці все зійшло. Мене хотіли бити батогом, але моя тітка впросила пана. Після того всього не дуже хотілось ще з кимось цілуватися.

— Цінуй ці шрами, дівчино, — почувся голос позаду. Я аж підскочила і озирнулась. Просто за нашою лавою стояла Маїна. Вона уважно дивилась на мене. Я просто-таки бачила власне відображення в її сірих очах — трохи злякане, трохи заціпеніле. — Цінуй кожен шрам як доказ того, що ти відстояла себе.

Не сказавши більше ні слова, директорка пішла в інший бік подвір’я.

— Вона, напевне, думає, що я якась ненормальна. Нападаю на учнів Дарвенхарду, кусаю хлопців, — простогнала я, затуливши обличчя руками. Адам легенько обійняв мене за плечі.

— Ти таки найненормальніша з усіх у цій школі. І, безумовно, найкрутіша, — прошепотіла Лада, захоплено дивлячись на мене.

— У мене розболілась голова, — збрехала я. — Я піду.

— Я з тобою, — мовив Адам. Я не заперечувала.

— Напевне, всі ці дівчачі розмови та посиденьки не для мене, — сказала я, коли ми зайшли всередину.

— Ну, я теж не люблю дівчачі розмови, — всміхнувся Адам.

— Хлопчисько.

— Атож. Слухай, Ханно…

— Що?

Адам якусь хвилину мовчав. Я поглянула на нього. Хлопець почухав потилицю і здався мені геть несміливим. Геть на Адама не схоже.

— Я вразила тебе своєю історією? — здогадалась я.

— Я… так, напевне. Я не знав про це. Але спитати хотів не зовсім про…

— А про що ж?

— Ти з тих пір, мабуть, не дуже полюбляєш хлопців?

— Ну, хіба придурків.

— А якби котрийсь захотів би тебе поцілувати? Ти б і йому язик відкусила?

Я поглянула на нього. Адам вдав, що розглядає вікна, повз які ми проходили.

Він хоче мене поцілувати?

Якщо це так, то я не знала, чи хотіла б цього.

Але я була б не я, якби розвіяла його страхи:

— Аби дізнатись це, йому довелось би ризикнути.

Хоч, чесно кажучи, романтика в стінах Сколісу не викликала в мене ентузіазму. Мені видавалось, що усе світле і чисте тут просто відмирає. Залишається хіба шукати ніжності. Та хіба може прорости ніжність у людях, яких раз за разом кидають у болото?

Я пригадала тих двох дурнів, які зійшлися один з одним, а тепер ніколи не побачать свою дитину і зустрінуться хіба в шахтах, де сонця ще менше, аніж тут.

Його там немає взагалі. А тут його убивають.

Маїна знову поставила мене в пару з Даною — і я знала, що то було останнє заняття, коли та була в ролі помічниці директорки. Те саме стосувалось і Уласа. Завтра вони мали відбути до Дарвенхарду, аби продовжити навчання там, тоді як до Сколісу надішлють інших учнів.

Не знаю, чому директорка вирішила знову нас випробувати, але я ледь стрималась, аби не відступити, коли Дана встала переді мною. Так, я трохи підучилася за ті два місяці, які минули з нашого попереднього «парного бою», але мені годі було й рівнятися до майстерності учениці Дарвенхарду. Особливо мене лякало те, що відтоді вона не зачіпала мене в коридорах, не ображала на заняттях. Узагалі на мене не дивилась. Навіть ні до кого особливо не чіплялась. Знаючи Дану, я усвідомлювала — щось насувається. Біда.

Нащо Маїна знову поставила нас одну проти одної?

Я цього не знала.

Я завдала першого удару.

Дана перехопила мою руку і, кинувши мене на підлогу, наступила на вивернуте передпліччя ногою. Без жодних слів. Холодно, ненависно.

Хрусь! Дана відійшла. Вона домоглась свого — наш поєдинок тривав всього кілька секунд, але я була точно не переможцем.

Я ще в житті так не кричала. Вона зламала мені руку.

Розділ 6

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато наказів. Стіни бібліотеки були списані ними. Часом вони нам снились.

Дні в Сколісі були одноманітними, важкими, сповненими зусиль, поту і крові. І, разом з тим, вони бігли невимовно швидко.

Я сильнішала. Витягнулась, стала жорсткішою. Моє тіло набуло м’язів. Долоні вкрились мозолями. Близнюки все рідше били мене палицею — я навчилась не тільки тримати лук, а й стріляти точно в яблучко. Я зуміла стати однією з кращих у своєму класі. І вперше в житті собою пишалась. Хоч у школі моя гордість за себе наче зависла в затхлому місці. Один день був схожий на інший. І кожна мить була подібна до попередньої. Але я не могла поділитись своїми здобутками з батьками і братом. І це пригнічувало мене… Тому жодні мої надбання не були насправді важливими.

Минув час і настав останній рік навчання в Сколісі. Я знала, що після цього всі охочі, які відмінно складуть випускні іспити та отримають гарні відгуки від вчителів, зможуть спробувати вступити до Дарвенхарду. Але я хоч і одна з кращих учнів, та була переконана в тому, що стану сервусом. Не дарвенхардцем, ні. Мої переконання не змінилися: ні коли мені було п’ятнадцять, ні у дев’ятнадцятирічному віці.

Ми з Адамом таки поцілувались. Вірніше, він ризикнув і поцілував мене в кінці першого курсу. І я його не вкусила — хоч, визнаю, бажання трохи його налякати виникло.

Та я хотіла тієї… ніжності.

Власне, це те, що можна було сказати про наші з ним стосунки. Гадаю, Адам був закоханий в мене, хоч ніколи не говорив про це. Він був гарним, а з роками ставав ще кращим. І я знала, що за ним впадає не одна дівчина з нашої школи, зокрема, як не дивно, і Вишена. Ми з нею не сварились через це, навіть ніколи не обговорювали цю тему — хоч, я знаю, вона хотіла. Та я була надто сильною, вона — надто несміливою. Але я не тримала Адама біля себе.

Хоч і не проганяла. Захотів би — пішов. А він не йшов. Ми ніколи не тримались за руки, не вели романтичних бесід. Просто часом цілувались десь у порожньому коридорі, чи в якомусь класі, або бібліотеці, за стелажами, ризикуючи попастись на очі дарвенхардцям (це чомусь особливо мені подобалось). Він одного разу спробував залізти мені під сорочку — і отримав такого штурхана в живіт, що більше не намагався це зробити.

Я не хочу провести все життя в шахтах.

А ще я не хотіла, аби наші з Адамом стосунки змінювались. Мене усе влаштовувало. Часом мені це надоїдало і я могла уникати його тижнями. Часом сама його десь ловила і притискала до стінки. Зазвичай це було після якогось іспиту чи особливо важкого тренування, коли мені хотілось розслабитись і відчути поряд когось сильного. Не знаю, чи він був так само задоволений нашими стосунками і тим, яка я холодна і колюча. Я заспокоювала себе тим, що не тримаю його.

Насправді я його мучила.

І це мені іноді дуже подобалось.

У тій школі, без зеленої трави і яскравого сонячного проміння, моє серце кам’яніло і ставало жорстоким.

Та, зрештою, усі ми кам’яніли. Так було легше.

Хоча минуло всього кілька років, та я майже забула, як виглядають мої рідні. Часом вони снились мені — і я не бачила їхніх облич. Після таких снів я прокидалась, спітніла і злякана, і крутилась у ліжку до світанку.

Часом я згадувала, як Лада в перший день навчання сказала, що я добре тримаю себе в руках. Я тоді думала, що просто гарно контролюю емоції, але з часом почала розуміти, що насправді я не мала, що контролювати.

Одного разу, коли ми сиділи в бібліотеці і робили домашнє завдання з історії Циркути, я раптом відчула сильний головний біль. Відвела погляд від величезної книги в шкіряній обкладинці, яку ледь донесла від одного зі стелажів, і роззирнулась. На столах, за якими працювали учні, а ще на стінах бібліотеки було багато канделябрів зі свічками, тому приміщення освітлювалось добре. Тільки дарвенхардці, що неквапом походжали то там, то тут, нагадували чорні тіні.

Дивно, але мені завжди здавалось, що підлога тут зроблена з червонястого каменю, але сьогодні вона раптом стала бляклою. Те саме відбулось і з дерев’яними стелажами та книгами на них — вони видались мені сірими. Я труснула головою, але нічого не змінилось.

— Чому тут усі книги сірі?! — нахилилась я до Лади. Та поглянула на мене збентежено. Заправила за вухо білявий кучерик.

— Що ти маєш на увазі?

— Палітурки книг… вони усі сірі. Ти не бачиш?

Лада похитала головою.

— Ханно, ти добре почуваєшся?

Я стенула плечима. Чомусь почувалась неприємно.

— Не знаю.

— Може, сходи до котрогось з вчителів медицини? До Ільяса?

— Не варто, — похитала я головою.

Лада погладила мене по спині.

— Ти просто дуже втомлена.

Я кивнула. Напевне, я дійсно дуже втомлена.

Наступного дня палітурки книг знову стали різнокольоровими: бурими, коричневими, чорними, білими.

Але десь за місяць я зрозуміла, що мої блакитні очі в дзеркалі іноді здаються мені сірими.

Я нікому про це не сказала.

У Сколісі не було канікул, розпорядок ніколи не змінювався. Хіба що влітку: коли ми з вчителями плавання залишали стіни школи і йшли до озера, що знаходилось неподалік. Це були найкращі дні мого життя в школі. Ми наче оживали — веселились, раділи, що покинули Сколіс бодай на кілька годин.

Але з часом і ця радість приїлась.

Я запам’ятала слова Купави, яка мало не щомісяця мала нового кавалера, що здавалось мені просто дурістю:

— Я не відчуваю, що жива, коли все стає нудним і звичним. А легкі романи — це єдина зміна, яку ми можемо собі дозволити в цих стінах. Кожен новий хлопець дарує якісь нові відчуття, хай навіть я його не люблю. А дехто дарує навіть пристрасть. Не подумай нічого, мені подобається твій Адам, але ви не виглядаєте ні закоханими, ні особливо щасливими після стількох років. Може, варто щось змінити?

Я не думала, що змінюватиму щось просто, «аби було». Я не бачила когось кращого за Адама в цих сірих стінах.

Проте слова Купави засіли мені в голові.

Не знаю, з ким там зустрічалась Ламія до школи, але на другому році навчання вона несподівано зійшлась зі Світиком, а Вишена кількома місяцями пізніше почала зустрічатись із Тихославом. Я б радше могла уявити, якби все було навпаки, і весела Вишена зустрічалась би з активним Світиком, а Ламія разом би мовчала з Тихославом, але, напевне, моя логіка не була завжди правильною, бо обидві пари здавались цілком щасливими. Хоч Вишена, я знала, більше любила Адама, а не свого хлопця.

Ну, та й нехай. Мені було байдуже. Напевне, мені було б так само байдуже, якби Адам мене покинув і пішов до неї. Хоч він не йшов. І я точно не могла сказати, чому. Він же, напевне, не був таким крижаним всередині, як я.

Часом мене нудило від себе.

Пам’ятаю, як одного разу на мене найшло просвітління — я неправильно виконала якусь вправу і Маїна, яка і далі навчала нас боротьбі четвертий рік поспіль, вдарила мене по потилиці. Сьогодні вона сама ходила поміж учнями — було дивним те, що нових помічників, які мали прибути вранці, досі не було. Заняття тривало вже понад годину.

Маїна та близнюки були єдиними вчителями, які викладали в нас усі чотири роки. Інші змінювались щороку. Хоча я б краще увесь рік ходила тільки до Ільяса, замість одного-однісінького заняття з близнюками…

Але…

…Голова моя мотнулась так, що я врізалась у плече однієї з дівчат, що стояли попереду. З носа заюшила кров.

— Витри кров і виконай вправу правильно, — скомандувала Маїна. Її біляве волосся було сьогодні з нотками сірини.

Вона почала сивіти?

Я послухалась. Правда, кров все текла і текла, тож виконати наказ виявилось не так і легко. Я закинула голову назад і тут же скрипнули двері, що вели в коридор. Краєм ока я побачила, як до тренувальної зали зайшло двоє хлопців.

— Хто такі? — запитала Маїна, вийшовши з-поміж рядів учнів.

— Я — Всевлад, а це мій товариш Бразд. Нас направили сюди з Дарвенхарду. До вас у помічники. Ви ж директор Маїна? — мовив один із хлопців. Я ризикнула повернути голову в попереднє положення, аби їх роздивитися.

Всевлад був вищим за мене десь на голову, мав чорне волосся, стягнуте в хвостик на потилиці, і такі самі чорні очі. Саме чорні — не карі, не просто темні. Чорнющі. Аж до моторошності. Повнуваті губи, високі вилиці, різкі розчерки смоляних брів, рівний ніс, засмагла шкіра. Його голос був низьким і приємним. Те, як тримався Всевлад, дивувало мене. Зазвичай помічники розмовляли з Маїною, трохи побоюючись. А він тримався під її пронизливим поглядом спокійно. Як з рівною.

Він мене зацікавив.

Його товариш, Бразд, був трохи нижчим за Всевлада і стояв на півкроку позаду. Він навіть, я б сказала, був симпатичнішим. Тримався не так самовпевнено, але також спокійно. І, як я помітила, він передусім оглянув наші ряди, а надто — дівчат. Що мене дещо насторожило. В нього був ніс з горбинкою, ясно-блакитні очі та коротке темне волосся. Було дивно, але коли я побачила нові обличчя, то не сумнівалася в тому, що всі кольори сприймаю правильно.

Обоє були одягнені в дорожні плащі, вкриті пилом, що було зовсім нехарактерно для помічників.

— Ви мали прибути ще вчора, аби сьогодні без запізнень прийти на заняття, — мовила Маїна холодно.

— Вибачте нам, директоре Маїно, мій кінь зламав ногу. Ми були в полі, тож мусили йти пішки, склавши всю поклажу на коня Всевлада, — проказав неголосно Бразд.

— Зрозуміло. Зараз ідіть та влаштовуйтесь, від сьогоднішнього уроку я вас звільняю. З розкладом занять та прийомів їжі ознайомтеся в чергового на вході до школи.

— Уже ознайомились, — мовив Всевлад.

— Прекрасно. Ідіть.

Маїна повернулась до нас, але її погляд був розсіяним, наче вона намагалася щось згадати. Тоді глянула на мене.

Я стояла, притискаючи до скривавленого носа руку.

— Іди й умийся, Ханно, — за три роки Маїна вже знала, як мене звуть. — Закінчиш вправу, коли повернешся.

— Добре, директоре Маїно.

Вийшовши з тренувального залу, я попрямувала до туалету, що був неподалік, йдучи зумисне повільно. За рогом саме стихали кроки нових помічників Маїни і я не хотіла з ними зіштовхнутись, будучи в крові.

У туалеті я умилась і поглянула на себе в дзеркало — моє лице було блідим і втомленим. Темне волосся повилазило з коси під час тренування, на сорочці було кілька плям від крові. Під час ранкової розминки я вже забруднила одну сорочку, тож довелось випрати її і повісити сушитись. Навряд чи вона висохла до цього часу — а значить — передягтись я не зможу. Щосеместру нам видавали однаковий одяг в тій самій кількості, а старий викидали. Тож доведеться до кінця дня ходити в куртці, защипнувши її до шиї — Берн терпіти не міг, коли хтось із учнів виглядав неохайно і його не хвилювало, що в нас обмежений гардероб.

Я саме виходила з туалету, коли почула голоси.

— …симпатичні, ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти не матимеш часу про це думати. Маїна не виглядає на…

Всевлад замовк на півслові, коли я вийшла в коридор.

— О, ну що я казав. Ця школа сповнена красунь, — мовив з посмішкою Бразд, окинувши мене зацікавленим поглядом. — Не допоможеш нам? Ми трохи заблукали в цих клятих однакових коридорах.

— Куди вам потрібно? — запитала я. Хотілось чимшвидше піти від них і повернутись до тренувального залу. Мене дратував погляд Бразда.

Добре хоч, що Всевлад дивися просто мені в очі, а не оцінював від потилиці до п’ят.

— У західне крило.

— Корпус вчителів?

— Мабуть.

Я трохи повагалась. У голові стояла сцена: я проблукала школою півгодини уроку Маїни і за це вона розмазала мене по стінці. Страх її несхвалення був сильнішим за можливість зіпсувати стосунки з її помічниками в перший же день.

— Це далеко, — мовила я вагаючись.

Хлопці переглянулись.

— А хіба ти не маєш слухатись нас так само, як вчителів? — запитав мене Бразд. Його голос автоматично похолоднішав.

— Ні, якщо я поспішаю на урок Маїни. Спустіться на перший поверх, там ходить більше дарвенхардців, котрийсь обов’язково допоможе. Ідіть коридором, вікна якого виходять на внутрішнє подвір’я і поверніть на сходи, які не будуть гвинтовими, — відповіла я. — Вибачте.

Відчуваючи, як над моєю головою згущуються хмари, я все ж наважилась повернутись і піти. Вже, було, звертала за ріг, як до мене долинув голос Всевлада, який до того мовчав:

— у тебе текла кров з носа?

— Що? — я зупинилась і обернулась до них.

— У тебе текла кров з носа. Скажеш, що довго не зупинялась. Проведи нас у західне крило. Негайно, — його обличчя було нерухомим, він не виглядав ні злим, ні роздратованим. На відміну від Бразда, щоки якого почервоніли від злості.

Всевладів спокій справляв значно сильніше враження.

Я завмерла. В мені боролись усі попередні аргументи і раптова тверезість в оцінці ситуації. Я уважніше подивилась на них. Я знала, що учні Дарвенхарду проходять практику в звичайних школах або на другому, або на третьому році навчання. Ці виглядали старшими. Значить, вони навчаються у Дарвенхарді останній рік. Отже, вони вже майже випускники.

Напевне, їхні накази ігнорувати не слід. Якась жіноча впертість ще манила мене піти негайно на урок Маїни. Але холодний розум усе ж переміг.

— За мною, — мовила я командним тоном. Це була моя маленька помста за примус. Зрештою вони хоч і є майже дарвенхардцями, але я — майже сервус.

До західного крила іти хвилин дванадцять. Так само — назад. Разом з тим часом, що я провела в туалеті, вийде півгодини. Я закусила губу.

Напевне, розкажу Маїні правду. Хтозна, може, я все роблю правильно.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я крокувала трохи попереду, роздратована і зла, але все ж намагалась вдавати спокій. Як тут пролунав голос Бразда, який, вочевидь, уже заспокоївся:

— Як тебе звуть?

Я обернулась і мимоволі стишила крок, порівнявшися з ними.

— Ханна.

— Скільки тобі ще тут навчатись, Ханно?

— Останній рік.

— Потім що?

— Як що? Служба.

— Ти гарно вчишся?

Я не розуміла, до чого він хилить.

— Непогано.

— Якщо вчитимешся гарно, зможеш навчатись у Дарвенхарді. І вже тоді сама зможеш вказувати, хто і куди може тебе проводити. Чи не так, Всевладе?

Його дружелюбний тон виявився обманкою. Бразд не забув мою відмову.

Всевлад змовчав.

— Обійдусь, — мовила я сухо.

— Ого, яка, — Бразд хижо посміхнувся, але більше запитань не ставив.

Нарешті ми опинились у коридорі, що вів до західного корпусу.

— Вам туди, — зронила я, кивнувши в бік коридору. — Учням у цей коридор не можна.

— Ось бачиш, Ханно, ти провела нас і не померла від цього, правда?

Всевлад нічого не сказав і першим пішов коридором. Напевне, він уміє тільки командувати — подумала я.

Бразд пішов слідом.

Я зачекала трошки, коли вони звернули за ріг, а тоді побігла назад якомога швидше.

Влетіла в зал тренувань. Учні саме змагались у парах.

Маїна стояла, хитаючись з п’ятки на носок і тримаючи руки за спиною.

— Я думала, з тебе там вся кров витекла, — мовила вона холодно, коли я зайшла.

— Вибачте, директоре Маїно. Ваші нові помічники заблукали і я провела їх до західного крила.

— Вони попросили? — її очі хижо звузились.

— Вони наказали, — відповіла я неохоче. Хоч і була спокуса ляпнути, що, власне, Бразд спочатку просив. Але я знала, що Маїна такого не оцінить. Вона любила стриманість. І не схвалювала, коли учні починали зазнаватися.

— Але ти запізнилась. За це будеш битися зі мною.

Звичайно, я не зуміла навіть жодного разу її вдарити. Але зачепила кілька разів — а це вже було досягненням. Зазвичай Маїна рухалась так стрімко, що учень не встигав навіть підступити.

Натомість я отримала кілька серйозних стусанів і протерла своїм одягом всю підлогу.

Розділ 7

— Ви — просто нікчемні залишки народу, який давним-давно вимер. Далекий його віддих, тінь останнього хрипу. Ви — ніхто… Повторіть! — вчитель суворо поглянув на нас і різко вдарив указкою по столу перед руками Али. Маленька Алюся — а вона жила по сусідству, я знала її з дитинства, — втиснулась у стілець. Я сама була дуже наляканою.

— Ми — ніхто… — видихнув клас.

— Ваше життя — служити істинному і єдино сильному народу Циркути, белатам!

— Наше життя… — почали тоненькі дитячі голоси…

Я любила в Сколісі одне місце. Хоч ні, я його не любила, бо любити щось в цій школі було неможливо і навіть гидко, але це місце мені подобалось. То було вікно на верхньому поверсі, що виходило на захід. То був кінець одного з коридорів і в ньому я нечасто зустрічала людей. Тут можна було постояти і уявити, що ти не в Сколісі. Щоправда, десь після другого року навчання я розучилась уявляти, а в пам’яті ті місцини, де було щось, що не належало до цієї проклятої вічно замкнутої пастки, були якісь сірі та напівстерті.

Сірість почала з’являтись повсякчас.

Крізь те вікно можна було дивитись на захід сонця. У Сколісі все було темне — одяг, коридори, взуття, штори на деяких вікнах, віконні рами, дощ, який стікав шибами і здавався гидко-липким, навіть вогонь. О ні, ні-ні-ні-ні! — але навіть вогонь якось дивно втрачав свій колір і наче сірів у Сколісі. А ще були обличчя учнів, які теж сіріли. Сіріли зелені очі Вишени, біляве волосся Лади закручувалося сірими кучериками, часом я сама сіріла у відображенні дзеркала. Незабаром і чорного кольору не лишилось, навіть у найгустіших тінях. Часом я думала, що сліпну. Мені ставало гірше, але я не наважувалася звернутися до Ільяса. Іноді мені здавалося, що божеволію, бо часто я вмивалась водою і та сіріла. Адам пригортав мене сірими руками, цілував сірими губами, я відчувала його сіре дихання на своїй сірій шкірі, я дивилась в його очі, і все там — і білки, і райдужка, і зіниці, і навіть повіки — все було сірим. Сірів мій розум і мої думки. Під час тренувань я стікала сірим потом. І тільки кров найдовше лишалася червоною.

Це навело мене на думку, що очі в мене здорові. А значить, проблема в мене з головою.

Про що нікому знати не слід.

Часом я навмисне роздряпувала собі шкіру на руках, аби виступило хоч трохи крові. Та одного дня я помітила, що і вона Сіріє.

Я знала, якщо не побачу іншого кольору, то просто помру. Від того, що моє серце засіріє до смерті. Звичайно, це все були просто ігри розуму, але я не могла цього зрозуміти. І підкорялась.

А там, нагорі, на верхньому поверсі, було вікно, і за ним сідало сонце. Одного дня на початку останнього року навчання, то саме був вихідний, я ледь дочекалась кінця занять. Я не пішла на вечерю — стрімко побігла сходами догори. Блукала і блукала давно вивченими коридорами і дорога видавалась мені довгою, мені здавалось… я… не… доживу…

Я підбігла до того вікна… і біля нього залишилася живою.

Був вересень, землю вже оповивала сутінь, але далеко-далеко, над нерівним скелястим горизонтом, пломеніла багряна смуга.

Один із останніх променів — слабкий, жовтавий — ще був на підвіконні. Я торкнулась того місця рукою. І там, де живе світло потрапило на шкіру, я побачила, як вона з сірої стала нормальною.

І…

І я…

І я заплакала.

Я плакала так, що, здавалось, мав чути весь Сколіс. Але всі були на вечері — тому ніхто мене не чув. Може, якийсь дарвенхардець хіба блукав десь недалеко, але не звернув увагу.

Я плакала за мамою і татом. Я плакала за братом. Я подумки так і казала на нього — «брат». Я недостойна була більше згадувати його ім’я. Я плакала за тим усім болотом, в якому мене обваляли і яке, напевне, замінило мені кров. Я плакала за тим, що у моєму ЖИТТІ немає цього самого ЖИТТЯ, що в поцілунках Адама немає любові, що в дружбі з дівчатами майже немає тепла. Я плакала ЗА ТИМ і ПРО ТЕ, що мене закрили в проклятому місці, що не випускають і тримають як псяру, готуючи служити, забираючи мою юність і молодість, забираючи мою красу і все моє життя підкоряючи собі. Я плакала, бо могла скільки завгодно вчитись, бути сильною, холодною, гордою, сміливою, старанною, але будь-якою я завжди буду їхньою рабою. Тобто я не буду взагалі. Ніщо не може існувати.

НІЩО.

Я плакала так тужливо, як не плакала ніколи в житті. Ні тоді, коли я відкусила язика тому малому покидькові, ні тоді, як мене били різками, ні тоді, як мене одного разу вдарив обкутим залізом чоботом у живіт охоронець пана, ні тоді, коли вирішила поїхати замість брата до Сколісу, в жодну мить мого паскудного життя я так не ридала. Я думала, що Сколіс висушив мої сльози навіки, як висушив моє серце.

Але я ридала і не могла спинитись.

Це все можна було припинити тільки померши. Лише так. Я не уявляла, як зможу повернутись у ту остогидлу за багато днів і ночей спальню, як слухатиму, кого підчепила цього разу Купава, як сміятимусь, як їстиму там, у їдальні, і як вчитимусь у тих класах, де все і всі… СІРІ.

Сіре НІЩО.

Тут, нагорі, на самоті, вловивши останній сонячний промінь, я вперше за довгий час почала щось відчувати. І навіть мить ПРОЖИЛА.

Гадаю, краще померти, хоч трохи поживши, відчуваючи себе реальною, хай нічого не вартою, хай нещасною, але… відчуваючи…

Я відчинила навстіж вікно, залізла на підвіконня і звісила ноги донизу. Вітер був доволі сильний і гойдав мої стопи. Підбори черевиків шкрябали по сірому камінню.

Я поглянула на горизонт — там сяяло хіба кілька жарин сонця, що вже сіло.

Очі мої висохли.

І на серці раптом стало ЛЕГКО. Хотілося зупинити цю МИТЬ.

Хотілось полетіти і звільнитись. Нарешті.

Я розкинула руки і заплющила очі, затримуючи в уяві ті червоні жарини, які насправді гаснули одна за одною.

Чиясь рука опустилась мені на плече. І я б зірвалась вниз, як і хотіла, — але мене надто сильно схопили. Я закричала, але мені затулили рота рукою. І смикнули назад — та я вчепилась пальцями за раму, не збираючись так просто здатись. Якусь мить ми боролись.

А тоді я зуміла повернути голову і раптом помітила, що рука, яка тримала мене за плече, зовсім не сіра. Від несподіванки я відпустила віконну раму і здалась. Невідомий затягнув мене назад до коридору.

Остання жарина на горизонті згасла.

Розділ 8

— Наскільки я знаю, у Сколісі літати не навчають, — промовив мені на вухо рятівник. Я здригнулась, бо впізнала голос, хоча чула його тільки один раз чи два. Коли він розмовляв з директором і коли наказував. Наказував мені. Нещодавно.

Всевлад.

Помічник Маїни.

Він розвернув мене, боляче схопивши за зап’ястя, і я опинилась дуже близько до чорних, цілковито непроникних очей.

Але вони були чорними, а не сірими.

Я здригнулась і відчула, як мені стає душно.

— Навіщо ти це зробив?

— У цій школі всі дівчата — такі дурнуваті? Чи тільки ти?

Його слова мене образили.

— Я не просила втручатися.

— А я не питав.

— Може, я хотіла цього.

Він дав мені ляпаса, але я не впала, бо він досі тримав мене за руку.

Різкий біль. Іншою рукою я доторкнулася до своїх губ — і побачила на пальцях кров.

Напевне, я таки божевільна, бо побачила, як кров із сірої стає червоною.

Злякана несподіваною здогадкою, я поглянула на руку, яку тримав Всевлад. Смикнула вільною рукою догори рукав сорочки. Від того місця, за яке тримав мене хлопець, моя шкіра знову набувала нормального кольору. Це було, як мара.

А він узагалі видавався нормальним. В його темному одязі я раптом розібрала неймовірну кількість відтінків кольорів. Аж в очах, що вже звикли до однотонності, зарябіло.

Його чорні очі та чорне волосся видались мені найяскравішими за усе довкола.

Я заморгала, відчуваючи, що на очі знову набігають сльози.

— Що з тобою? — запитав він. У його голосі я почула настороженість.

Ще б пак. Напевне, я видавалась йому божевільною.

— Я… ти… я нежива.

— Що?

— Не жива. Не жила. Я…

— Ми йдемо до Маїни. Хай вона з тобою розбирається, — сказав Всевлад. Його терпець уривався.

— Ні! — крикнула я і вчепилась у нього рукою. — Не до Маїни! Ні!

— А як я можу бути певен, що ти не стрибатимеш знову?

— Можеш. Поцілуй мене.

Я його здивувала. Дійсно здивувала. Але, як це не дивно, я відчувала в ньому потребу. Він не був сірим і виганяв мою сірість.

Я чекала, що він потягне мене до Маїни, що знову вдарить за такі слова, що… що… що хоч перепитає.

А він узяв і поцілував.

Моє серце забилось з такою силою, що, здається, увесь світ запломенів кольорами за мить.

Тоді ми більше не говорили. Після поцілунку Всевлад потягнув мене за передпліччя і не відпускав, доки ми не спустились на перший поверх.

— Вечеря ще триває, — мовив він сухо, відпускаючи мене. — Смачного.

І пішов не озирнувшись.

А я стояла, як дурепа, в коридорі, що вів до їдальні, і не могла зробити й кроку. Не знала, що відчуваю. Образу? Ні, це не була образа.

Це було сум’яття. І якесь дивне полегшення в душі.

Його вже давно не було видно і стихли й так ледь чутні кроки в далині, як я на ватних ногах пішла до їдальні, що вже майже опустіла.

Я взяла їжу і не торкнулась її.

Але випила три кухлі чаю.

Горло боліло після плачу.

І ніяк не вдавалось змити смак Всевладових уст з моїх.

Після ранкової розминки наступного дня усім учням четвертого курсу наказали залишитись. Ми чекали, доки молодші підуть, а тоді вишикувались строєм, який Маїна поставила в чотири ряди.

— Четвертокурсники! Я вітаю вас із тим, що ви розпочинаєте останній рік навчання в Сколісі. Триватиме він до кінця червня, тоді вас очікують випускні випробування. Від їх результатів залежить, куди вас направлять на службу — чим гірші будуть результати, тим в найбідніших і найвіддаленіших районах ви служитимете. Для тих, хто відмінно пройде випробування, з’явиться шанс скласти вступні іспити до Дарвенхарду. Прошу тих, хто хоче там опинитись, вийти з колони і зробити три кроки вперед.

Спочатку ніхто не рухався. Я краєм ока спостерігала за учнями довкола.

Потім хтось заворушився.

Вийшло троє хлопців і двоє дівчат.

Двох із хлопців я знала в обличчя, та не пам’ятала, як звуть. Третій був одногрупником Адама і звали його, здається, Гаранан. Я не могла пригадати, як звуть біляву дівчину, що стояла поряд з ним, але ми з нею кілька разів перетинались за час навчання і навіть якось розмовляли. Я не могла пригадати, коли це було і чому.

А другою дівчиною була Вишена.

Я різко видихнула.

Вишена, наша Вишена! Моя подруга з перших днів навчання в Сколісі. Ми разом їли кожного дня, жартували, вчились, спали в одній кімнаті і майже на сусідніх ліжках. Звісно, вона народилась у місті й не знала тої бідності, що її зазнають метеї в селах. Батьки Вишени були слугами в домі багатого купця-белата, вся їхня сім’я мешкала на території його маєтку. Можна навіть сказати, що поміж усіма нами Вишена була з найзаможнішої родини, вони не їли черствого хліба і пліснявого сиру та не мусили спати взимку під тонкими ковдрами, бо єдина перина використовувалась для того, аби заткнути велику діру в похилій хаті, як це було в мене. Але ж вона все одно була метейкою! І хотіла потрапити до когорти тих, хто допомагав белатам тримати нас у залізних рукавицях. Хотіла добровільно, свідомо.

Я зневажала їх усіх, а Вишену — особливо.

Та її це, схоже, не дуже хвилювало. Дівчина стояла, впевнено дивлячись перед собою, з високо піднятою головою. Її зазвичай усміхнене лице зараз було спокійним і серйозним. Руде волосся видавалось мені золотим.

Вона була прекрасною. Але я не хотіла більше бути її другом.

Я бачила перед собою золоту змію. У скронях дуже голосно пульсувала кров.

І я вперше подумала — як добре, що Адам обрав мене, а не її.

— Дивіться і беріть приклад, — мовила Маїна. В її голосі звучало схвалення. — Ці учні показали себе як люди, які хочуть служити Циркуті. Жоден метей не достойний стати її сином чи донькою, але прагнення віддати за неї життя і бути її захисником — найбільше, чого ви всі можете досягнути в житті.

Дарвенхардка поглянула на п’ятірку.

— Ви мусите гарно постаратися. Цьогоріч з цього Сколісу приймуть до Дарвенхарду тільки одного з вас. Решта стануть сервусами, як і інші воїни-метеї.

Я помітила, як лицем Вишени майнула тінь, і відчула торжество. Що, не так усе просто, руда?

— До того ж, нагадаю, оскільки ви є четвертокурсниками, ви всі є найдосвідченішими учнями Сколісу. Ваш куратор Берн сьогодні ввечері чекатиме вас тут після останнього заняття, аби дещо пояснити. В розпорядку Сколісу відбуваються певні зміни, цього затребувало вище керівництво. До цього часу ви вже виконували обов’язки чергових у їдальні та для зміни часу. Відсьогодні вас чекатиме більше роботи. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно! — крикнули одночасно учні.

— Вільні, — мовила вона і подалася усередину.

Вишена підійшла до нас, але я навіть не поглянула на неї.

Натомість відчула розчарування, що виявилась єдиною, хто був налаштований так категорично, — Лада, Ламія та Купава не ігнорували її, а розмовляли, як завжди.

Я не розуміла, чи то я дивачка, чи з цим світом щось не так. Невже вони забули про те, хто ми такі? Як можна терпіти поряд зрадницю?

— Ханно, ти… — почала була Лишена, але я відвернулась і зайшла у будівлю.

Набалакались за три роки, досить.

Берн був так само похмурим, як і завжди. Мені здалось, що останнім часом він якось постарів. Голова стала цілком сивою, борода поріділа. Його шрам над лівим оком скидався на прірву на помережаному зморшками обличчі.

— Четвертаки! — зневажливо звернувся він до нас. Я завжди відчувала себе якоюсь неповноцінною під Берновим поглядом. Напевне, таке відчуття виникало в усіх учнів Сколісу. Якийсь час він мовчав, спостерігаючи за нами.

Сонце вже заходило, десь там, за стінами, коли ми зібрались на подвір’ї. Тут було б геть темно, якби не смолоскипи, ввіткнуті в землю. Вогонь потріскував у вогкому повітрі. Було дуже холодно. Багато хто казав, що зима цьогоріч прийде швидко.

Вогонь вигравав на обличчях учнів. Я поглянула на Вишену, що стояла поряд зі мною, а вона повернула голову до мене. Відблиски вогню в її очах зробили їх із зелених золотистими. Я пригадала, як вдень сяяло її волосся. Вона була гарною, ця чужа людина.

— Ханно, я…

Я похитала головою і знову подивилась на Берна. Помітила на його чорному плащі, внизу, латку. Таке часто траплялось — дарвенхардці, попри свій високий статус, були дуже бережливими людьми. Вони не змінювали одяг, доки він не зношувався. Крім того, я ніколи не бачила, аби дарвенхардці, що були тут, в Сколісі, носили якісь прикраси.

У нас в селі на постійній варті було двоє-троє дарвенхардців. Вони мешкали в будинку пана, і я знала, що така кількість для села — більше за норму. Просто ми жили близько до південного, дикого, кордону Циркути. Коли вони ходили самі, без пана, то також одягали все чорне, проте коли пан їхав кудись урочисто, на день об’єднання Циркути, або ж до господаря села приїжджали якісь гості, «наші» дарвенхардці одягали плащі зі срібною вишивкою. Один з них, який мешкав у селі останні кілька років до мого від’їзду, не мав ока. То в звичайні дні він носив просту тканинну пов’язку, а в особливі — шкіряну. В Сколісі я такого не спостерігала, навіть влітку, коли відзначався день об’єднання Циркути. Подейкували, око своє той дарвенхардець втратив під час одного з рейдів південними лісами. В дитинстві я чула, що там ще живуть якісь бунтівники, але нашу країну завоювали вісімсот років тому, тож я дуже сумнівалась, що це правда. Які бунтівники? Хто, де? Навіщо? З чим тут боротись? Циркута — величезна імперія, в якій поневолені народи підкоряються і контролюються безупинно, жорстоко. Такі, як я, все життя животіють у дерев’яних хижках із земляною долівкою. Нас і читати вчать з примусу, бо кожен метей повинен розуміти укази белатів, які повсякчас вивішують на стовпах чи деревах, або прибивають просто на стіни наших хиж. І якщо накази белатів, які видавались для усієї імперії, були не надто частими, то місцеві з’являлись мало не щотижня. Зазвичай вони просто виражали волю господаря певного населеного пункту. Якось наш наказав, аби всі жінки та дівчата ходили в хустинах чорного кольору — бо, написав він, усі метеї — то просто чернь. І ми ходили.

Розважались господарі, як могли…

— Ви всі — дорослі люди, — мовив Берн, вивівши мене з роздумів. — І за дев’ять місяців ви вийдете звідси військовими. Я вітаю вас із цим. Директор Маїна повідомила мене, що п’ятеро з вас хочуть стати дарвенхардцями. Підніміть праву руку ті, про кого йдеться.

Рука Вишени зметнулась.

— Зрозуміло. Опустіть руки. Ну що ж, вам треба буде добряче для цього попрацювати. Зрештою усім треба буде попрацювати. Якщо ви погано закінчите цей рік, то служитимете сервусами в Бактрії. Вас, звісно, не примусять працювати в шахтах, але ви станете наглядачами там і житимете в постійній чорній пилюці. Повірте, що за десять років служби ваші легені перетворяться на смолу.

Берн обвів нас уважним поглядом. Мені здалось, але на мить він затримав погляд на Вишені, а тоді перевів на мене.

Я ковтнула слину, що раптом стала гіркою.

— Цьогоріч вас чекають певні зміни в плані навчання. Узагалі заведено, що сервуси — це піші військові. На конях вони пересуваються переважно поміж місцями, де служать. І заняття з верхової їзди відбуваються здебільшого в останню чверть вашого навчання. Та цього року заняття почнуться швидше, з початку жовтня. Керівництво дійшло висновку, що випускники шкіл подібного формату справляються з кіньми на неналежному рівні, адже в деяких районах, особливо тих, де є великі міста і служить велика кількість дарвенхардців, за їхніми кіньми слідкують сервуси, а не звичайні конюхи. Такий порядок. Тому вас більше навчатимуть верховій їзді, а також відбуватимуться додаткові заняття з догляду за тваринами. На цю справу вам виділяють вівторок і неділю. Сколіс цього краю — десята школа у Циркуті, до якої вносять такі зміни. Тепер у вас не буде вихідного, але ви зможете покидати стіни школи не тільки для занять з плавання, а й для верхової їзди. Я знаю, що цього ви прагнете всіма вашими метейськими серцями відтоді, як опинилися в цій школі, — його голос став зневажливим, але це нічого. Я відчула, як в серці виростає радість. Учні весело переглядались. Нам дозволять два дні проводити поза школою! Два дні!

Загули, мов бджоли.

— Тиша! — всі одразу ж заспокоїлись. Берн спохмурнів іще більше, якщо таке взагалі можливо. — Політика школи така, що ви маєте зайти сюди темними метеями, а вийти уже вишколеними освіченими сервусами. І на час занять поблизу села діятимуть ті самі правила, що й у шкільних стінах: не спілкуватися з селянами, не покидати заняття, не мати жодних стосунків зі сторонніми людьми, зокрема і романтичні. Якщо тут ми ще заплющуємо очі на те, що ви часом мацаєте одне одного в коридорах, і караємо вас тільки у випадку, якщо виникають ситуації, котрі загрожують навчальному порядку, то поза школою вам не можна навіть дивитись на представників протилежної статі! Дівчат це стосується особливо! Бо інакше поздаю вас усіх до борделів!

Берн погрожував, але радість наших сердець була надто сильною. Коли він нас відпустив, я вперше за довгий час ішла на вечерю з усмішкою. І потім з нею ж засинала.

Розділ 9

В останню неділю, яка ще була нашим вихідним, я сиділа наодинці на подвір’ї і дивилась на небо, яке вкривали важкі сірі хмари. Вітер дув сильний, навіть тут, у захищеному високими стінами просторі. Він доносив запах вогню — напевне, в селах зараз палять солому, що лишилась після жнив і не була потрібною в господарстві.

У метеїв не було своїх полів. Але за роботу нам платили по мішку пшениці, картоплі та вівса на хату. Для нашої сім’ї, яка складалася з чотирьох людей, один з яких був хворим, це було занадто мало. У нас було кілька курей та общипаний півень, та й це не дуже допомагало. Курку можна було зарізати тільки з якогось важливого приводу, або коли хтось хворів і треба було зварити бульйон. Зазвичай хворів брат.

Нас часто рятувала тітка Леля, та сама, що була коханкою нашого господаря. Вона мала від нього двох дітей, яких пан, звісно, не визнавав. Але їм трьом давали вдвічі більше їжі, аніж нам чотирьом. Іноді на панській кухні Леля діставала яйця, молоко та сир. Іноді — свинину чи яловичину. Вона нас дуже любила і завжди ділилась. Часом випрошувала в пана ліки для мого брата, коли йому ставало зовсім погано. Якби не тітка, він помер би ще дитиною.

Мені було гидко думати про те, що і я можу стати такою, як вона, — продавати своє тіло за їжу. Але я не могла не бути вдячна Лелі. Вона була в моїй дитячій свідомості найпершим прикладом того, що життя дуже неоднозначне. І дуже нелегке.

Я не знала, що чекатиме її за кілька років. Вона працювала так само важко, як і більшість жінок нашого села. В полі, коло худоби, прибирала в покоях пана, вишкрябувала бруд з його черевиків. З таким життям навіть найвродливіші жінки в’януть передчасно. Потім вони стають непотрібними.

Я знала, що Леля прагнула в житті одного — бути цікавою панові до того часу, як її діти підростуть і самі зможуть працювати та заробляти. Її старшій доньці зараз було дванадцять, а молодшій — вісім. Напевне, старша побачить Сколіс вже за три роки.

Чи варті були жертви Лелі? Вона народила дітей, життя яких не буде кращим.

Колись я розповіла про свою тітку дівчатам.

У той день Вишена про це згадала. Я сиділа на лавці і дивилась на небо, коли дівчина сіла поряд.

— Ханно, давай поговоримо.

— Я не хочу з тобою говорити. Я спілкуюся тільки з метеями, — відповіла я, дивлячись в небо.

— Я — метейка.

— Ні, більше ні. Пам’ятаєш, ти мені розповідала, що бачила, як дарвенхардець прострелив руку старому, який хотів підняти із землі мідну монетку, що викотилась на дорогу, якою якраз ішов якийсь поважний белатський пан? Той чоловік нічого не зробив, а став калікою. Старим калікою. Як думаєш, чи довго він ще прожив після того… І тепер ти вирішила стати однією з них.

— Я все пам’ятаю. Я нічого не забула, просто вирішила вирватися з усього цього, — дівчина обвела рукою довкола, вказуючи на подвір’я та школу. — В нашій ситуації — стати дарвенхардцем означає тільки можливість більше не підкорятися.

— Справді? — я подивилась на неї. Щоки Вишени палали.

— Так. Я знаю, звісно, що в дарвенхардців є своя ієрархія, проте для метея не може бути вищої посади. До того ж, уже років сорок Циркута не веде воєн. Можливо, що на нашому віку цього робити не доведеться. І не треба буде вбивати та калічити людей.

— Дарвенхардці здійснюють смертну кару. І ти це знаєш, їм не треба війни, аби вбивати.

— Так. Я це знаю. І знаю так само, що сервуси теж убивають, коли є потреба. Убивають метеїв. Та інших підкорених.

— Тобто, якщо ти станеш дарвенхардкою, то просто матимеш на це більше прав? Чи просто стане менше совісті? — я сама не чекала, що в моєму голосі буде стільки отрути. Але я не могла себе пересилити. Вишена трималась спокійно, та я бачила, що мої слова її зачіпають.

А так і треба.

— Якщо ти підеш до Дарвенхарду, я тебе зневажатиму, — мовила я. — Зневажатиму до кінця життя. Не знаю, чи це має для тебе значення, але я хочу, аби ти про це знала.

— Я знатиму, — кивнула Вишена. Її очі наповнилися злістю. — Я знатиму, що мене зневажатиме лицемірка!

— Це я лицемірка?!

Я не пам’ятаю, коли ми зірвались на ноги. Вишена стояла переді мною — руки стиснуті в кулаки, лице пашить, груди здіймаються і опускаються у шаленому ритмі від дихання та злості. Її лице, гарне, веснянкувате, зараз видавалось мені страшною маскою.

— Пам’ятаєш, ти розповідала мені про свою тітку?! Коханку белата?! Казала, що віддала б усе, аби не стати такою самою, аби не обмінювати своє тіло на милість?! І ти пішла до Сколісу, аби уникнути цього, признайся, брат був тут ні до чого! Ти просто хотіла стати сильнішою і отримати трохи влади, але ти занадто велика лицемірка і занадто дрібне брехло, аби зважитись піти далі!!!

— Як ти смієш!!!

Я вдарила її. Вишена була нижчою та легшою і їй майже вдалось ухилитись від мого кулака — та я зачепила її щоку кісточками. Дівчина крутнулась, а тоді вдарила мене ногою в груди. Я виставила блок руками, та однаково удар видався сильним і я відскочила на кілька кроків, а тоді заточилась і рухнула додолу. Викрутившись, ногою підкосила ноги Вишени і вона впала — і вдарилась головою об кам’яну лавку.

Я закричала так, що, мабуть, почули в тому далекому селі, де палили сіно.

Хтось уже біг до нас, якісь учні, здається, навіть хтось із дарвенхардців. А я присіла навпочіпки біля непритомної подруги і тремтячими руками торкнулась її шиї.

Вишена дихала. Серце билось.

Але очі її були заплющені, а з-під потилиці на землю текла кров.

— Ні-ні-ні-ні-ні, навіть не думай, — зашепотіла я.

— Відійди, — скомандував мені хтось. Я не послухалась і мене просто відштовхнули. Поряд з Вишеною присів Всевлад і, так само, як я, перевірив пульс. Довкола нас згуртувалась зграйка учнів — вони були перелякані і щось говорили, запитували, шепотіли. А мені їхні голоси злились в один.

Почався дощ. Сильний. Краплини стікали пасмом волосся Всевлада, що впало йому на чоло. Він зосереджено оглядав Вишену. Учнів розштовхав Бразд.

— Занесеш її до лікаря? — спитав його Всевлад. — Шию вона не зламала, але сильно вдарилась головою.

Бразд кинув на мене швидкий погляд.

О-о-ох, що це був за погляд! Пітьма там була, сама пітьма.

— Це ти зробила?

Я не заперечувала.

Хлопець більше не сказав мені ні слова, а взяв Вишену на руки і поніс усередину, кинувши на ходу Всевладові:

— Зроби їй боляче.

Якусь мить Всевлад мовчки дивився на мене і я не могла зрозуміти, що означав його погляд. Зневагу? Презирство? Чи байдужість?

Він стрімко підвівся і, схопивши мене за комір, смикнув догори, як мале кошеня. Я скорилась. Так ми і пішли. Учні розступились і я побачила трьох дарвенхардців у них за спинами. Вони стояли і просто спостерігали. Одним із них був Ільяс. Я не впізнала його лиця за маскою жорсткості.

— Куди ти її ведеш? — запитав він, вставши на шляху Всевлада.

— До Маїни.

— Ти знаєш, що чекає її за бійку?

— Так.

— Веди.

Нам дали дорогу.

Я і сама знала, що мене чекає.

Удари батогом. Стільки, скільки треба буде, аби моя спина перетворилась на шматок скривавленого м’яса.

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато чого.

Стіни бібліотеки. І слова, вкарбовані у пам’яті, якими ми з Вишеною знехтували. Тепер вона поранена, а мене покарають.

Заслужено. Хоч я була певна, що вони знають правду — за подвір’ям завжди спостерігали дарвенхардці, але якщо мене спитають, хто почав бійку, я признаюсь, що це я. Хоч те, що на допомогу нам прибігли їхні помічники, означало тільки те, що самі дарвенхардці не були в ній так вже й сильно зацікавлені.

Так, мене покарають і це буде заслужено. Але це тільки тому, що такі правила. Якби Вишена померла, їм було би байдуже.

Я молилась невідомо до кого, аби її лікував Ільяс.

Хай навіть він не був добрим, хай зараз мене зневажав, але я пам’ятала, як він передав мазь Купаві. Він був наймилосерднішим з немилосердних.

Якщо учні бились між собою, їх ставили на коліна на всю ніч посеред подвір’я, зі зв’язаними за спиною руками, лицем одне до одного.

Якщо ж хтось, як я, завдавав серйозної травми супротивнику, його чекали спочатку удари батогом, а тоді — стояння на колінах усю ніч.

Нехай.

Нехай заб’ють мене до того, як я перетворюсь на болото під їхніми ногами.

Коли ми зайшли до школи, Всевлад трохи сповільнив крок.

— Відпусти мій комір, будь ласка, я не втечу, — мовила я тихо.

— Не любиш почуватися приниженою? — запитав він. Зі здивуванням я зрозуміла, що в його голосі немає злості.

— Не люблю.

— І правильно.

Він відпустив мій комір.

— Через що ви побились?

— Дівчачі дурниці, — буркнула я. Всевлад ледь усміхнувся. Я була настільки засмучена, що не могла придумати, як не грубіянити йому. Після мого невдалого самогубства і нашим досить-таки вдалим поцілунком він жодного разу не заговорив зі мною і, як мені здавалось, намагався навіть не дивитись у мій бік на заняттях Маїни. А зараз я його раптом зацікавила. Після того, як мало не вбила свою подругу.

— Я вас бачив. Ти вдарила першою. Хоч ти не схожа на людину, що піддається пристрасті. То чому?

— Я не знаю. Вона назвала мене лицеміркою, і була права. А я розлютилась. Ось і все.

— Ти лицемірка? — спитав він насмішкувато.

— Після сьогоднішнього дня я королева лицемірів.

Ми саме піднімались сходами, як Всевлад раптом сказав:

— Ти здаєшся мені божевільною, але я знаю людину, яка вважає тебе непоганою дівчиною.

Це здивувало мене настільки, що на мить я навіть забула про почуття провини і пригніченість. Подивилась на нього. Всевлад дивився на мене.

— Моя сестра Карма. Вона була тут кілька років тому. Розповідала про шалене дівчисько, яке поставило ученицю Дарвенхарду на коліна.

Від несподіванки я завмерла. Всевлад усміхався. Його усмішка була гарною.

— Ходімо, не спиняйся, — він легенько підштовхнув мене в спину. А я згадала незвично привітну дівчину з Дарвенхарду з кирпатим носиком і білявим волоссям. Згадала, як вона допомогла мені, хоч не повинна була.

А я цілувалася з її братом. Ой, лишенько.

Ми зупинились перед кабінетом Маїни.

— Перш ніж із мене зроблять відбивну, можна тебе про дещо попросити? — прошепотіла я, поглянувши на хлопця.

Від здійняв брови.

— Ти можеш відправляти листи?

Всевлад кивнув.

— Передай Кармі вітання, гаразд?

Перш ніж ми ввійшли до кабінету Маїни і обличчя Всевлада стало звично непроникним, він кивнув і востаннє легенько всміхнувся. Було дивним, але від цього мені трошки полегшало. Не знаю, чи задумав він мене підтримати, і чим я це заслужила, але в ту мить між нами була іскра доброти.

І запалив її він, а не я.

Втім, всі іскри гаснуть в присутності Маїни.

Її кабінет був невеликим і аскетичним, як і все у світі дарвенхардців — голі стіни, вікно, що виходило на подвір’я, шафа з книгами і якимись паперами, письмовий стіл та стілець. До стіни було прибито великий гак, на якому висів плащ директорки, лук і сагайдак зі стрілами. В кутку стояв спертий до стіни меч у піхвах. Той меч був першою гарною і витонченою річчю, яку я побачила за довгий час — його руків’я було срібним, з великим чорним каменем в основі леза.

Маїна примусила мене все розповісти.

І, чесно кажучи, я отримала певне задоволення від того, що висловила своє ставлення до дарвенхардців просто у вічі директорові Сколісу. Вона не змигнула й оком — сиділа за столом і слухала.

А я розповідала. Позаду мене стояв Всевлад і я не уявляла, що він про мене думав. І чи думав щось узагалі. Я дивилась у вічі Маїні та знала, що зараз вона моргне — і з мене здеруть шкіру. За все, що я наробила і що сказала.

Врешті, коли я замовкла, Маїна поглянула на Всевлада і тихо мовила:

— Почекай за дверима. Я покличу.

Він вийшов. Якусь мить директорка мовчки дивилась на мене, а я розглядала її лук.

— Хочеш такий?

Запитання було настільки непередбачуваним, що я завмерла, розкривши рота.

— Візьми. Зніми його зі стіни.

Я підкорилась. Мені було боязко і цікаво.

— А у мене не відсохне рука? Це було б гарною наукою, — мовила я, підійшовши до зброї і простягнувши руку.

— Не грубіянь. Це не робить тобі честі. Візьми лук.

Я взяла зброю і зняла з гака. Лук був значно довший і важчий за ті, на яких нас учили стріляти.

— Чудово. Тепер дістань одну зі стріл. Яка подобається.

Це здалось мені ще дивнішим, але я дістала стрілу. Її оперення було чорним, а наконечник — срібним.

Специфічне відчуття елегантності.

Директорка встала з-за столу, підійшла до вікна і сіла на підвіконня, закинувши на нього ноги в чорних шкіряних черевиках.

— Встань біля дверей.

Я встала. Тепер це не видавалось мені цікавим. Я почувалась не в своїй тарілці. Я відчувала щось недобре.

— Стріляй.

— Що?

— Стріляй в мене! — гаркнула Маїна.

— Ні.

— Це наказ. Інакше я візьму одного з твоїх друзів і зроблю те, що в нас роблять за втечу. Ти пам’ятаєш, про що я? Або зроблю те, що обіцяється за зраду. Я можу взяти Купаву чи Ламію. Або Ладу. Чи твого хлопця Адама. Я знаю про них, я знаю, що ти цілуєшся з ним у бібліотеці, як знаю і те, що ти не любиш його. Але не захочеш, аби він помер. Я знаю, що ти шалено шкодуєш про те, як вчинила з Виїденою. І, хоч то вона, на твою думку, зрадила тебе і всіх метеїв, насправді це ти зрадила її, осуджуючи вибір друга. Ти дійсно лицемірна. Ти холодна, як крига, і в тобі не менше зла, аніж у будь-якому з дарвенхардців. То чому ти боїшся зброї одного з них? Ти ж вважаєш себе вищою та благороднішою за нас усіх. Ти не…

Я вистрілила. Стрімко здійняла лук, вклала стрілу і натягнула страшенно тугу тятиву так сильно, як змогла. Я цілилась Маїні в голову — просто, щоб вона перестала говорити. Але промазала, бо зброя виявилась занадто потужною для мене. Стріла полетіла нижче, і врізалась би в стіну під підвіконням, якби жінка блискавичним рухом не сягнула вниз і не спіймала її. Одразу за наконечником.

— Я хочу, щоб ти склала вступні до Дарвенхарду. Ти маєш здібності, — мовила вона спокійно. Я тремтіла.

— Я не хочу бути дарвенхардкою. Я метейка. І я не збираюся зрікатись батьків.

— Ти — давно не метейка. Вишена сказала правду про тебе. Дай мені відповідь на одне запитання: якби твій брат був здоровий, чи лишилась би ти вдома, чекаючи, коли він піде навчатись на сервуса?

— Так, — видихнула я злісно.

— Ти не вмієш брехати мені. Я знаю, коли ти це робиш. Відповідай знову. Чи був твій брат єдиною причиною, чому ти тут?

— Я… не…

— Ти знаєш!

— НЕ ЗНАЮ!!! — заволала я.

Маїна зіскочила з підвіконня і, обійшовши стіл, підійшла до мене впритул.

Схопила мене за плечі і труснула.

— Відповідай!

— Ні!

— ТАК!

— Мій брат не був єдиною причиною, — прошепотіла я. Було важко дихати. Важко було навіть думати про таке, та я сказала це в голос.

— Ти не хочеш бути коханкою господаря, як твоя тітка. Але такі, як ти, не можуть бути дружинами. Чому ти зустрічаєшся з тим Адамом? Він, може, й непоганий, але він слабший за тебе. Ти розважаєшся, правда? Тобі не хотілось би бути самій, аби не було до кого пригорнутись, але ти занадто розумна, аби зустрічатись з кимсь і дозволити собі його полюбити, бо любов робить нас дурними і слабкими. Ти закінчиш цю школу, відслужиш десять років і повернешся до свого села. Я знаю, як живуть люди в таких селах, як твоє. Так, у тебе буде певне забезпечення за службу, але ти не настільки альтруїстична, щоб повернутись додому заради забезпечення близьких, які на той час будуть тобі цілком чужими людьми. Хтозна, чи й доживуть вони до того дня. Ти вже жорстока, а за десять років, коли тобі буде двадцять дев’ять, твоє життя не стане легшим чи світлішим. Як думаєш, чи зможеш ти вийти заміж? Чи знайдеш ти чоловіка слабшого і він підкорятиметься тобі, чи все буде навпаки — однаково те життя буде нестерпним. У службі сервуса є багато плюсів, але вона закінчується, і тоді доводиться вертатись до життя метея. Хіба ти захочеш бути сервусом довічно? Але ти заслуговуєш на більше. У тебе є шанс вирватись із цього. Твоя подруга Вишена виявилась найрозумнішою з вас. Вона гарна учениця, але значно вразливіша за тебе. А тільки одна людина потрапить до Дарвенхарду з метейського Сколісу цьогоріч.

— І ви хочете, щоб це була я? — спитала я тихо, вражена її промовою. Обличчя Маїни було зовсім близько. І я раптом зрозуміла, чому тим кольором, який ламав мій мозок, був сірий. Очі Маїни були сірими. Очі людини, яка знала про все, що відбувалось у цій школі, яка знала кожного з сотень учнів. Якій розказували про кожен наш крок.

Я ненавиділа її.

Але я здогадувалась про що вона не знала. Про те, що сталось біля вікна горішнього поверху.

Я вже й забула, що Всевлад досі стоїть за дверима.

Цікаво, чи чув він наші слова?

— Я хочу, щоб ти спробувала.

— Але навіщо?

— Я так хочу. Ти нагадуєш мені одну людину.

— Я нагадую вас? Ви були метейкою?

Маїна дала мені ляпаса. Не надто сильного. Радше символічного.

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями. Ніколи не запитуй жодного з нас про таке. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно, — мовила я.

— Розмову закінчено. Всевладе! — крикнула вона.

Двері відчинились. Він стояв просто за ними.

Не знаю, чи здивувався Всевлад, що ми стоїмо поряд, а я досі тримаю лук Маїни в руках, чи ні — але жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

— Директоре Маїно?

— Відведи її до підвалу і зачини. Після вечері виконаєш покарання. Тридцять ударів.

— Можливо, після того руки зв’язати спереду, а не ззаду? — запитав він. — Вона може не встояти потім, спина болітиме сильніше, якщо їх зв’язати ззаду.

Маїна поглянула на мене.

— Виконуй все так, як має бути.

Ми із Всевладом не розмовляли. Він мав стати катом, а я — його жертвою. Про що тут говорити.

Я вже шкодувала про те, що знаю, що Карма — його сестра, і що я попросила переказати їй вітання. Це непотрібні емоції, непотрібне нам зближення. Краще було б, аби він був безликим.

До вечора я сиділа в підвалі — тут було влаштовано справжні камери, куди учнів кидали за особливий непослух.

Я ще не чула, аби хтось із моїх друзів чи знайомих тут побував.

Всевлад мовчки передав мене похмурому дарвенхардцеві на вході в підвал і пішов.

Мені не приносили ні їсти, ні пити.

Мене зачинили в кімнаті метр на метр без навіть маленького вікна. В слабкому світлі, що лилось з-за рогу, де сидів наглядач, я ледь розрізнила маленький стілець. Торкнулась його — і з-під ніжки вискочила миша. Я аж скрикнула від несподіванки.

А тоді підтягла стілець до ґрат і сіла на нього, спершись боком до залізного пруття.

Хотілось плакати, але сліз не було.

Натомість я спробувала подрімати — мене чекали довгий вечір і ще довша ніч.

Мені снилась мама. Як і раніше, я не розрізняла її обличчя, але цього разу я лежала головою в неї на колінах, а вона гладила моє волосся. Мені було добре в тому сні.

Розділ 10

Учням не наказували дивитись на покарання, як це не дивно, але деякі все ж прийшли. Був тут і Адам — я помітила його обличчя за іншими. Він дивився на мене, блідий, напружений.

Я боялась, аби він нічого не вчинив. Нащо мені його жертва?

Самими губами я мовила йому: «Іди». Але він похитав головою.

Тоді я чомусь вперше усвідомила, що він мене любить.

Мої подруги теж були тут. Хоч я не знала, як вони до мене тепер ставляться — після того, що я вчинила з Вишеною.

Мені прив’язали руки до двох стовпів і примусили встати на коліна. Маїна стояла ліворуч і спостерігала то за мною, то за учнями.

За час свого навчання в Сколісі я бачила таке покарання тільки один раз — якісь хлопці побились за дівчину. Один з них скинув іншого зі сходів і той згодом помер.

Я знову молилась за Вишену. Я дивилась на небо. Там вже не було хмар, тільки з’являлися зорі. Я дивилась на них і просила, аби Вишена вижила.

Довкола горіли смолоскипи. А земля була мокрою після дощу, який пройшов вдень.

Всевлад нахилився до мене ззаду і тихо промовив:

— Я розірву на тобі сорочку до пояса, щоб тканина і нитки не потрапляли до ран.

Я повернула голову до нього. Його лице було блідим, губи — міцно стиснені.

— Вишена жива?

— Так, їй стало краще. Вона прийшла до тями і просила тебе не карати.

Я відчула, наче підлітаю догори, до тих прекрасних зір. Тепер хай б’ють.

Я не вбила її.

Хай б’ють мене за мою дурість.

Голос Всевлада прозвучав біля самого мого вуха:

— Ільяс змочив нагайку спеціальним відваром. Твої подряпини заживуть.

— Дякую.

Всевлад роздер мені сорочку на спині — рівно до пояса, щоб вона втрималась на тулубі і я не стала раптом ще й голою. А тоді дав у зуби палицю, обмотану шкірою.

Я підняла голову і побачила, що, хоч на подвір’я і вийшло небагато учнів, але з вікон спостерігає, мабуть, уся школа.

Всевлад відійшов і приготував батіг.

— Один! — скомандувала Маїна.

Свист. Біль.

Я застогнала.

Я була вдячна, що в роті в мене та палиця, бо не хотіла принижуватись і кричати, а біль був жахливим. Тож я могла тільки скімлити.

Коли усе скінчилось і мене відв’язали, я ледь зуміла втриматись на колінах. По спині текла кров.

Учні почали розходитись. Близився час відбою. Я підняла голову, аби знайти своїх друзів, та перед очима все розпливалося. Я була знесилена. В голові все помутніло.

— Маїно, ти дозволиш?

Я не могла зрозуміти, хто говорить. Але, мабуть, вона щось таки дозволила, бо поруч зі мною хтось присів.

— Ханно з тринадцятої групи, не відключайся!

— Вчителю Ільяс, — прошепотіла я. — Ви лікуєте Вишену?

— Так. З нею все буде гаразд. На, це тобі допоможе.

Він притулив до моїх губ горличко якоїсь фляги і перехилив. Я зробила кілька ковтків і закашлялась. Рідина була пекучою і не смачною. Але в голові у мене трохи проясніло.

— Я маю змастити твою спину маззю, аби рани не запалилися до ранку від холодного повітря. Твоя смерть не входить у план покарання. Буде боліти, але ти мусиш терпіти.

— Боліти? Ще більше? — прошепотіла я.

— Напевне, що так.

Я вчепилась руками в землю, зариваючись нігтями глибше, аби не зіскочити з місця і не побігти.

Боліло.

Та я б не побігла. Мої ноги б мене не послухались.

Мені зробили одразу кілька поблажок. Аби я не вмерла принаймні до ранку. Дозволили встати колінами на дерев’яну дошку — це було боляче і незручно, але не настільки холодно, як тоді, коли я стояла в болоті.

А ще на мою уражену спину накинули простирадло, згорнуте в кілька разів. Воно було легким і не мало завдавати зайвого болю.

Але завдавало.

І найгірше мені стало, коли Всевлад зв’язав мені за спиною руки.

Його пальці ледь відчутно тремтіли.

Як не зійти з розуму, коли спина вся в ранах, а ти стоїш годинами на колінах на дошці, одяг увесь просяк кров’ю та болотом, а ще, крім болю і втоми, відчуваєш, як повільно замерзаєш? Коли єдиним звуком, який ти чуєш серед ночі, є стукіт власних зубів?

Напевне, ніяк.

Напевне, я вже була божевільна.

Я згадувала. Довкола мене була величезна темна школа, у якій давно всі спали. Навкруг панували порожнеча і пітьма. Не було, за що зачепитися поглядом. А тому вперше за довгий час я згадувала.

Не знаю, може, Всевлад дійсно якось із цим пов’язаний. З тим, що мій світ пригадує свої кольори. Як тоді, біля вікна, коли він мене поцілував. І так само зараз, адже саме він завдав мені усього того страшного болю, хоч і наказувала Маїна, після дотиків його рук я могла згадувати.

— Мого брата звуть Поляном, — прошепотіла я.

Я не могла пригадати все, то було як щось нереальне — мої спогади. Вони приходили уривками, картинками й епізодами. Я заплющила очі і видива виявились дуже яскравими.

Я не любила нашу хату, бо там повсякчас гуляли протяги; в нас була одна-єдина грубка і, хоч ми мали три кімнати, та взимку мусили спати всі в одній, де було тепліше. Та хата на півметра вгрузла в землю, в ній були маленькі вікна, а тому в кімнатах завше було темно.

Та я пригадала ті дні, коли я любила свій дім. Таких днів було не дуже багато, але все ж… То були часи, коли надворі панувало тепло і яскраво світило сонце, від світанку і до заходу світлі промені пронизували діряві дерев’яні стіни і створювали в кімнатах якийсь ірреальний світ.

Я пригадала обличчя батьків. Моя мама була нижчою за мене, а тато — вищим на півголови. Вона мала найніжніші на світі руки і свої блакитні очі я успадкувала від неї. Мама рано постаріла, але її добре серце, здавалось, завше лишалось молодим. Тато мав густу чорну бороду і, коли він їв, вона вкривалась крихтами хліба. Мама казала, що тоді його борода нагадує зоряне небо. Ми називали татову бороду «зоряною бородою» навіть тоді, коли вона почала сивіти і крихт на ній вже не було добре видно.

Тато мав великі мозолясті руки і трохи кульгав. Він рубав дерева для господаря і одного разу великий стовбур впав і придавив йому ногу. В нього був перелом і кістки неправильно зрослись.

Я пригадала, що ми завжди робили запаси їжі — з чого тільки могли. Я знала безліч їстівних грибів, трав і корінців. Коли ставало геть сутужно, ми варили з них юшку, яка виходила препаскудною на смак, але досить поживною.

А ще ми всюди, де могли, збирали яблука і груші — тихцем у пайовім саду, коли ніхто не бачив і можна було заховати їх в сорочку, при дорозі, понад річкою. Потім ми різали їх і сушили, а взимку варили з них і трав чаї.

Ті чаї нас також рятували.

Я згадувала все і майже нічого: як тато гарно різьбив. Як мама пекла хліб. Як Полян розпалював в грубі вогонь і співав пісні, доки не заходився кашлем.

Але звуку самого кашлю я не пам’ятала. Як дивно.

Мені знадобилось майже чотири роки в Сколісі, тридцять ударів батогом і ніч на колінах у жахливому холоді для того, аби згадати хороше.

І від того, що я згадувала, мені ставало трішечки тепліше.

Розділ її

— Тебе приніс Всевлад. Схоже, що під ранок ти втратила свідомість. Маїна наказала йому принести тебе сюди. На той час ти марила. Кілька разів назвала його «сраним дарвенхардцем», що було досить весело. Але в основному ти плакала і горнулась до нього.

— Який жах.

Вишена лагідно всміхнулась.

— Думаю, що з нас трьох найбільш ніяково було саме йому.

Ми не вибачались одне перед одною, не розпитували, як хто почувається. І без того все було зрозуміло.

Лежали на ліжках у якійсь кімнаті, де я раніше не була. Поряд стояло ще чотири ліжка. Напевне, тут кладуть людей, яким уже геть паскудно, бо коли Дана зламала мені руку, то я спала в себе в кімнаті, поряд з усіма іншими дівчатами.

Я лежала на животі. Приходив Ільяс, допоміг мені роздягнутися (я не мала сил навіть червоніти). Так само поміг, як малій дитині (мене хитало, мов п’яну), одягнути чисті штани, які приніс хтось із моїх подруг. Сорочку одягати мені категорично заборонили. Ільяс обмив мою спину і знову наніс лікувальну мазь. Боліло не так сильно, як ввечері, але теж немало. Дав мені випити гарячого бульйону (це було божественно!), який сам же і прихопив із собою, а тоді ще втулив якісь ліки, бо в мене, виявляється, піднялась температура. Сама я була така розбита, що геть нічого не відчувала.

— Ви вчитель року, ви знаєте про це? — пробурмотіла я, коли він допоміг мені лягти на живіт. Раніше я б такого ніколи не сказала.

— Знаю, — відповів він у притаманній йому безпристрасній манері, накриваючи мене простирадлом, а тоді — дуже обережно — ковдрою. У стінах школи було холодно і сиро. Тоді дарвенхардець наказав мені поспати і пішов.

У Вишени була перемотана голова і вона лежала на спині, потопаючи у великій м’якій подушці. Коли дівчина спромоглась повернути голову до мене, через подушку я побачила тільки одне її око.

І те око було щасливе мене бачити.

Здуріти можна!

Ми ще зовсім нещодавно бились і сварились, а через добу лежимо на сусідніх ліжках, ледь живі, і не відчуваємо одна до одної неприязні.

Я більше не засуджувала її і не хотіла навіть про це думати. Я знала, що люблю її, що вона — мій друг.

— Я шалено рада, що не вбила тебе вчора, — прошепотіла я.

— І я рада, що ти мене не вбила.

Ми засміялись.

Надворі було навдивовижу сонячно. Напевне, нас поклали на четвертому поверсі або вище, бо вікно тут виходило назовні школи. Я шкодувала, що не маю сил встати і підійти до нього. Може, звідси видно ту саму частину полів і далекого села, що й з вікна, з якого я хотіла стрибнути?

Вперше мені захотілось туди повернутись. Не для того, аби стрибнути, ні. Просто повернутись на те місце, де життя знову стало кольоровим.

— Ми пропустимо перші заняття з верхової їзди, — мовила тужливо Вишена.

Я поглянула на неї.

— Ти їздила колись на коні?

— Ні. А ти?

— Так. Багато разів. Та й хто в селі не їздить верхи? Ми, як були малі, гляділи господарів табун…

— Як називається твоє село?

— Далеке.

— І чого б то?

Ми знову засміялись.

І я почала розповідати їй про свою домівку.

Моє село було Далеким у повному сенсі цього слова — найближчим було село Адама, Заїждже, — десь за дві години ходу, а довкола розташовувалось ще кілька хутірців та заїжджих дворів. До інших поселень треба було їхати значно довше. З одного боку нас оточували безмежні лани, а з іншого, південно-західного, — ліси. Як я скучила за тими лісами) Вони були окрасою нашого краю. Природа взагалі видавалась мені гарнішою за світ людей. Там діяли дикі закони, але кожен володів правом на життя, якщо мав голову на плечах, знав, де роздобути їжу і як заховатись від великих хижаків.

— Я пам’ятаю, як одного разу до нас з півдня, де ліси дрімучіші та ще страшніші, забрів величезний вовк. Він убив чотирьох лісорубів, друзів тата. Господар відправив дарвенхардців на полювання за ним. Їх не було кілька днів. Одного з них вовк поранив так, що той до кінця життя мав роздерту щоку. Всі дітлахи через той страшний шрам боялись його до смерті. Ми дуже зраділи, коли його перевели на службу в інше місце.

— А вовка впіймали?

— Так. Дарвенхардці зробили собі коміри до зимових плащів з його хутра, а величезну голову з роззявленою пащею було повішено в господаря вдома, у вітальні. Ми з друзями були малими і тишком бігали та зазирали до вікон, аби її побачити. Пам’ятаю, я мріяла стати вовком. Він був першою істотою, про яку я знаю, що вона змогла завдати шкоди дарвенхардцеві.

— У моєму Ліліумі вовків ніколи не бачили. Місто лежить у болотному краї, у нас повно водяних квітів, п’явок та очерету. Коли хтось одружується, то нареченій плетуть вінок з лілій і суджений дарує їй перстень, вирізьблений із зеленого болотного каміння. — обличчя Вишени набуло мрійливого виразу. Я уявила її у вінку з лілій. — А у вас які звичаї?

— У нас обручки — з дерева, спочатку вони виглядають дуже гарними, але за роки темніють і стають майже чорними. А наречену не квітчають, а плетуть вінок з гілочок дуба — він вважається у наших краях царем над деревами. Такі вінки одягають на голови обом нареченим. Весілля — єдиний день в житті метеїв Далекого, коли ми можемо відчути на голові щось схоже на корону, — усміхнулась я.

— Ти хотіла б заміж? — спитала мене Вишена.

— Не знаю. Не дуже, якщо чесно.

— А я б хотіла.

— Справді?

— Ага.

Вишена пробула в кімнаті для хворих ще вісім днів, а тоді її забрали назад до загальної спальні і дозволили відвідувати заняття. Я раділа, що їй стало краще, але водночас почувалась тоскно — рани в мене на спині затягувались, та ще не настільки, аби повернутись до нормального життя. І температура не спадала понад тиждень. Я скинула кілька кілограм, бо не могла кілька днів примусити себе їсти. Ільяс був цим незадоволений, але зрештою я знову почала відчувати голод.

А Маїна заборонила учням навідувати мене. Про це мені сказав той самий учитель медицини.

Пам’ятаю, як десь третього дня самотності я присвятила свій вільний час (тобто взагалі увесь) вигадуванню способів вбивства директорки. Тіні від вікна довшали, а я прив’язувала Маїну за волосся до вітряка, вкидала до ями з отруйними жабами, які мучили її ще багато днів, вішала гаком за пупець над річкою неподалік Далекого…

Здається, я задрімала. Скрипнули двері.

— Ви щось сьогодні довго, вчителю Ільясе, — мовила я дружелюбно, навіть не розплющуючи очей. Окрім нього, нікому було сюди прийти.

— Вчителя Ільяса сьогодні не буде. Йому довелось покинути Сколіс на певний час.

З дрімоти мені видалось, що до кімнати зайшов Бразд. Я спробувала різко сісти, але, оскільки лежала на животі доволі довго, це виявилось досить непростим завданням і я мало не впала з ліжка.

— Спокійно, Ханно, лежи!

Я завмерла, тицьнувшись носом у подушку. Поряд зі мною присів Всевлад — наші обличчя опинились на одному рівні. Його волосся сьогодні не було зав’язане в хвостик.

Ми не бачились з дня моєї кари.

— Ти що, злякалась?

— Я не впізнала твій голос.

— Навіть якби це був не я, тобі немає чого робити такі різкі рухи.

— Не впевнена в цьому.

— Ільяс дозволяє тобі сідати, правда?

— Так, але не надто часто. І ходити мені теж можна.

— Давай сядь трошки, я хочу поглянути, чи все з тобою гаразд.

Він допоміг мені сісти. Оскільки я все ще використовувала замість верхнього одягу простирадло та ковдру, то загорнулась у них, наче в плащ. Мені було ніяково без сорочки в присутності Всевлада.

— Тебе хвилює, чи зі мною все гаразд? — мовила я з посмішкою, аби розрядити обстановку.

Він сів на ліжко, де раніше лежала Вишена. Наші коліна майже торкались одні одних.

Напевне, я дурепа, але мене це схвилювало.

— Можливо, — мовив він, уважно дивлячись на мене. Я помітила, що він приніс пляшечку з маззю, яку зазвичай мав із собою Ільяс. — Як ти почуваєшся?

— Кості вже скриплять від постійного лежання, а ще крутиться голова від ледарства. А так непогано, дякую.

— Мене цікавить спина, — сказав він трохи роздратовано.

— Злегка болить, але не як тоді, коли ти бив по ній батогом, — мовила я не стримавшись. Він не опустив погляд, тільки схилив голову на один бік.

— Це був наказ. Ти зробила б те саме.

— Не факт.

— Справді? — одна його брова трохи підскочила догори.

— Ну, я б не була такою впевненою. Але для мене краще, що це зробив ти, аніж якби це робила сама Маїна.

— Тобто, я бив легше за неї?

— Ні. Просто я вважаю, що це було менш принизливо.

— Он як, — він трошки нахилився вперед і усміхнувся. В сутінках, які панували в кімнаті, його усмішка видалась мені хижою. Я мимоволі здригнулась. — У тобі багато гордині, метейко.

— Метейко? — я відсахнулась, несподівано навіть для себе.

— Хіба ти не метейка? — він усміхнувся ширше. Його погляд був хитрим. Всевлада не так просто ввести в зніяковіння.

— І багато в тебе було таких метейок, белате?

— Чому ти вирішила, що я — белат? У Дарвенхарді навчаються і ті, і ті.

— У тебе на чолі написано, — огризнулась я. — Ти — белат! Та ще й кучерявий, як виявилось!

Всевлад скосив очі та подивився на своє волосся, що легкими хвильками вилось до широких пліч.

— Це що, мало мене якось принизити? — спитав він насмішкувато. — А в тебе взагалі на голові віник.

Я втратила дар мови і мимоволі пригладила волосся рукою. Від цього руху занили ледь затягнуті рани на спині.

Здається, я справді дні три не розчісувалась. Мені було байдуже, як я виглядаю перед Ільясом. Кров вдарила в обличчя.

— То можеш іти!

— Не можу. Ільяс сказав натерти тобі спину.

— У нього що — своїх помічників немає? Взяв Маїниного?

— Його помічники зайняті.

— Мене це не хвилює. Забирайся.

— По-моєму, не ти тут керуєш. Розвертайся, — Всевлад встав і розкоркував пляшечку з маззю. — До речі, ти знала, що залікувати твої рани можна було за чотири дні? Просто Ільяс використовує мазь, яка не лише загоює рани, а і не дає утворитися шрамам. Твоя прекрасна спинка залишиться без недоліків.

Я схрестила руки на грудях. Це виявилось непросто, адже тримала ними ковдру, якою прикривалась. Але я впоралась.

— Я не дозволю тобі мене торкнутись! — гаркнула.

— Не будь дитиною, Ханно. Я роблю це для тебе.

Я набурмосилась. Напевне, я дійсно поводилась по-дитячому, але мені не хотілося, щоб він підходив і торкався моєї голої спини.

Тому, що він був белатом. Занадто гарним белатом.

Я пригадала Лелю. Наш господар також колись видавався їй вродливим?

— Я відвернусь, щоб ти могла перемістити ковдру.

Всевлад дійсно відвернувся. Я дивилась на його широку спину в чорній сорочці, і вагалась.

А тоді все ж послухалась.

Встала з ліжка, відвернулась від нього, а тоді зняла ковдру зі спини і притулила її спереду, прикриваючи груди та живіт.

— Готово, — буркнула я.

Позаду почула, як черкнуло кресало, а тоді в кімнаті стало світліше — Всевлад запалив свічку на столику між ліжками.

Якусь мить він стояв позаду мене і нічого не робив. Просто розглядав.

— Що, не така вже і прекрасна спинка, белате? — прошепотіла я. Світло від свічки вигравало на голих кам’яних стінах і стелі. За вікном геть стемніло.

Всевлад промовчав. Зачерпнув пальцями мазь, що пахла чимось гарним та свіжим, і почав обережно наносити мені на спину. Його пальці виявились трохи шорсткими, але теплими. Я здригнулась.

— Не бійся, — мовив він неголосно.

Його тепле дихання залоскотало мені шию.

— Якщо тебе цікавить, чи багато в мене було метейок, то скажу, що ні. Ти здивуєшся, але белатки теж бувають привабливими. Були тільки вони. Метейок не було.

Його рука перемістилась з моєї правої лопатки на ліву, а тоді — нижче, до попереку.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому не було метейок? Боявся забруднитись?

Його рука завмерла.

— Ні. Просто це було б…

— Це було б..? Як?..

— Я не люблю наказувати.

— Ніколи не повірю. Ти мені за першої ж зустрічі…

— Ти зрозуміла, про що я.

Якусь мить ми мовчали. Я не наважувалась до нього повернутись.

Його рука торкнулась мого плеча і ковзнула до шиї. Там, де пройшлись його пальці, на моїй шкірі проростали полум’яні квіти. Тоді та сама рука легенько зачепила підборіддя і ніжно примусила мою голову повернутись ліворуч. Я відчула, як його обличчя наблизилось до мого, і заплющила очі, ледь опустивши голову.

Він узяв мене за передпліччя і розвернув до себе. Я ще сильніше притиснула до себе ковдру.

— Ти дуже холодна, — мовив він тихо. — У цій школі, мабуть, і літа не було за той час, що ти тут навчаєшся.

— А в тебе теплі руки, — прошепотіла я.

— У мене ніколи не було метейок. Але якщо хочеш — можеш стати першою.

Я розплющила очі та поглянула на нього. Він був так близько. Я здивувалась — не хотілось відходити.

— Ні.

Він легенько всміхнувся.

— Боїшся забруднитись?

Я не відповіла.

Встала навшпиньки і легенько торкнулась його губ своїми. Моїм тілом пройшло тремтіння. Хотілось відкинути ковдру і пригорнутись до Всевлада цілком і без перешкод.

Але я лише сильніше притисла її до себе. Відхилилась від нього.

— Це все, що я можу тобі дати.

— Цього достатньо.

Наступний поцілунок так швидко не закінчився. Але це був тільки поцілунок.

Всевлад був правий. Я була холодна. Я хотіла розтанути в його руках, він дарував мені барви в похмурому світі, я почувалась живою-живісінькою в його обіймах. Та я ніколи йому про це не скажу. Так, він бачить, як сяють мої очі та горять щоки після його поцілунків.

Але я ніколи йому про це не розповім.

Я ніколи не поступлюся белату.

Розділ 12

За два тижні мені наказали повернутися до своєї спальні. На спині лишилось кілька світлих смужок — але вони мали незабаром зійти.

Я не хотіла повертатись. Я хотіла знову понести покарання, аби лишатись у тій кімнаті.

Не знаю, чи дійсно Ільяс попросив Всевлада доглядати мене, чи той сам усе якось організував. Та він приходив щодня, вечорами. Їжу мені приносив один із кухарів-метеїв, як це було і за Ільяса. Але ввечері приходив Всевлад. Офіційно — щоб намастити мої рани маззю.

Неофіційно — щоб спершу вкрити мою спину поцілунками. Рани його не лякали.

На помічників вчителів так само діяло правило відбою, як і на учнів, тому він не міг лишатися на ніч. Я навіть трохи раділа цьому — мало що, ночі ставали все довшими. Та він завжди був зі мною так довго, як міг. І ті два тижні були найщасливішими в моєму житті.

Ми небагато говорили про те, що нас розділяло, — тобто про життя метеїв та белатів. Єдине, про що я знала, хоч навіть радше здогадалась із кількох випадкових фраз, — Всевлад походив з дуже могутньої і багатої родини.

Я розповідала йому про ліси. Він — про краї, де побував. А подорожував Всевлад багато.

Часом ми могли мовчати увесь вечір — просто лежали поряд і тримались за руки. Або цілувались. Годинами. І я забувала, що в мене болить спина і що саме він наніс ті удари. Я пломеніла в його руках. Я була живішою за себе колишню і за всіх у Сколісі разом узятих.

І так, тепер я щодня причісувалась, милась, і заново заплітала косу.

Всевлад повсякчас розплітав її і бавився з моїм волоссям. Його дивувало, як дівчина, що проходить військове навчання вже четвертий рік, змогла зберегти волосся таким гарним і довгим.

Мене тішив його подив.

Я танула в його руках. І я йому не вірила. Не вірила, бо не знала, що він відчуває. Чи закохався він у мене? Напевне, ні. Як може белат з впливової родини покохати метейку? Але щось було між нами. Я і сама не знала, що відчуваю до нього, і чи відчуваю насправді.

Напевне, він просто мене бажав. Але ніколи не робив нічого, що б мене насторожило чи не сподобалось. Йому або справді вистачало наших поцілунків, або він дуже гарно грав свою роль.

І поки все було так, я була дуже щаслива.

— Ти якось змінилась, — мовила якось Лада, поглянувши на мене уважно. Ми сиділи в бібліотеці: я, Лада, Ламія, Тихослав і Адам. Решта друзів десь швендяли. Був вечір п’ятниці. В неділю мало відбутись перше заняття з верхової їзди, на якому я буду присутня. Вперше чогось у Сколісі я чекала з таким нетерпінням.

Окрім зустрічей із Всевладом, звісно.

— Що? — я неуважно підняла голову. Лада дивилась на мене підозріло. Це було на неї не схоже.

— Кажу, що ти якось змінилась. Погарнішала.

— Немає тут Купави, обов’язково сказала б, що ти закохалась, — мовила Ламія, замріяна, як і завжди.

— Не верзіть дурниць, — заперечила я. Щоки чомусь запалали. Я помітила, як поглянув на мене Адам. Я все робила з часу свого одужання, аби не опинитися з ним наодинці. Я не хотіла більше бути з ним — чи як ще охарактеризувати наші відносини. Це видавалось мені підлим. Але я не знала, як йому про це сказати і чим все пояснити. — Я просто виспалась. Вперше майже за чотири роки. От і все.

Ми вже виходили з бібліотеки, як Адам взяв мене за руку.

— Поговоримо?

— Про що?

— Просто.

Я скорилась. Не втікати ж від нього.

— Гаразд.

Ми відділились від компанії та вийшли в галерею, що була на першому поверсі та простягалася вздовж одного боку внутрішнього двору. На цій галереї я колись вперше побачила сестру Всевлада.

Тепер я все пов’язувала з ним.

— Що з тобою таке? Ти повсякчас від мене бігаєш.

— Не бігаю.

Я стояла, впершись руками в підвіконня однієї з арок, і дивилась будь-куди, тільки не на Адама. Хтозна, чому це було так важко.

Я завжди думала, що він небагато для мене означає. Виявилось, що все не так просто.

— Поглянь на мене, Ханно.

Я подивилась. Його очі були втомленими.

— Скажи, як є.

— Я хочу припинити наші стосунки.

— Чому?

— Я…

Я маю іншого.

Я не кохаю тебе.

Я не хочу, аби ти мене ще хоч раз поцілував.

Я похитала головою.

— Я не хочу більше з тобою зустрічатись. Просто не хочу. Це все.

Я обрала найбанальнішу з фраз.

Вираз обличчя Адама майже ніяк не змінився. Тільки на чоло набігла тінь.

Він опустив голову.

— Хто він?

— Хто «він»?

— Той, з ким ти тепер хочеш зустрічатися?

— Немає нікого.

Адам зітхнув. Я бачила: він мені не повірив.

— Гаразд. Щасти тобі, Ханно.

Я відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Адам якусь мить постояв, роздивляючись мене — і пішов. Просто пішов.

Я лишилась сама.

На мить затулила обличчя руками, а тоді повернулась на подвір’я.

Далеко, з іншого боку, стояли двоє знайомих мені людей: Маїна і Бразд. Директорка щось сказала, дивлячись у мій бік, а Бразд кивнув.

Я не уявляла, про що вони говорять. Я була така втомлена останніми хвилинами, що не мала навіть сил їх ненавидіти.

Не знаю, чому, але почувалась вкрай паскудно.

Минуло кілька днів. Нарешті і для мене почались заняття верхової їзди.

До повного щастя мені не вистачало Всевлада. Я була б навіть готова стерпіти Маїну в ролі вчителя цього предмета. Втім, то було б надто ідеально — директорка мала свої справи, а навчав нас Хорт. Молодий, високий і худий, він справді нагадував мисливського пса. Він мав двох помічниць, що було дуже незвично. Зазвичай помічниками ставали або двоє хлопців, або хлопець і дівчина. Хорт мав довгу чорну бороду, заплетену в косу, і чисто виголену голову. На потилиці в нього було витатуйовано символ Дарвенхарду — літеру «Д», яка нагадувала натягнутий лук, який наскрізь пронизувала стріла. Хорт видався мені моторошним і дуже-дуже незвичним дарвенхардцем.

А ще він був таким сильним, що одного разу зумів закинути мене на спину коневі, просто підкинувши однією рукою. Вочевидь, його худорлявість була оманливою.

Я остерігалась Хорта, але була в захваті від того, як він викладав. Одну половину дня ми гарцювали на конях на великому гарно втоптаному полі, а іншу — приводили тварин до ладу в довгих стайнях, збудованих на його краю.

Нас вчили правильно вичісувати гриви та шерсть, діставати бруд з-під підків. Одного дня мали навчити самих підковувати коней. Я боялась цього і чекала водночас.

Почувалась неймовірно вільною на тих заняттях. Іноді я просто сміялась, коли мчала на коні — навіть Хорт визнав мою вправність; я і відчувала тварину, як свого найкращого друга. Зазвичай я їздила на гарному вороному жеребцеві. Звався він Темним Солем.

Я не знала, що означає це ім’я, але мені подобалось.

Найгірше з моїх друзів на тих заняттях справлялась Лада. Вона повсякчас не могла добре і вчасно залізти на коня, за що Хорт наказував їй робити найбруднішу роботу в стайнях. Кілька разів дівчина навіть падала з сідла, хоч нічого, на щастя, собі не зламала.

Узагалі, я хоч і ходила окрилена через більшу свободу і Всевлада, з яким ми бачились переважно біля того вікна, де вперше поцілувались, та не розтратила своєї уважності та тверезого мислення. І бачила, що з Ладою щось не так.

З нас усіх їй найбільше не щастило в особистому житті. У присутності хлопців дівчина починала повсякчас говорити якісь дурниці, затинатись, і це всіх тільки веселило. Друзі жартували з неї, зокрема і я, і це було по-доброму, але одного дня я зрозуміла, що Лада глибоко і насправді ображається. Її миле личко могло таїти в собі злобу, не притаманну ні пристрасній Купаві, ні веселій Вишені, ні мрійливій Ламії. Єдиною з дівчат, хто міг відчувати щось подібне, була я — але ніколи до друзів, тільки до дарвенхардців, а надто після бійки з Вишеною.

Гадаю, що вечори, проведені в прибиранні кінського гною, стали для Лади останньою краплею.’Вона ходила замкнена і похмура. Я переживала, аби це не вилилось у серйозну сварку з кимось із нас.

Часом я ділилась своїми побоюваннями із Всевладом. Це було дивовижно — але я дійсно розмовляла з белатом про своїх друзів, і такі розмови виходили цілковито природними для нас обох. Здавалось, я можу поділитись з ним геть усім, що мене турбувало.

Чим далі, тим важче мені ставало йому не вірити.

— У мене шестеро братів і сестра, з нею ти знайома. І один з них, другий по старшинству — найпідліший. Він усе життя здавав нас батькам і вчителям. Гадаю, в компаніях друзів теж таке буває.

— Але Лада нікого не здає. Вона просто… нещасна, — пробурмотіла я, намагаючись не сприймати його слова близько до серця.

— Будь з нею обережна. Ти сама відчуваєш недобре, інакше б нічого мені не сказала. Просто будь уважна, гаразд?

— Гаразд.

Я поглянула за вікно, де вже було геть темно. До відбою десь півгодини. В коридорах висіли канделябри зі свічками, але в цьому закутку їх ніколи не було. Це було нам на руку.

Мені подобалось бути із Всевладом у темряві. Не тому, що я не любила на нього дивитись — я любила. Але коли ми бачились при світлі, то майже завжди на уроках Маїни — і часто могли навіть не дивитись одне на одного усе заняття, аби ні в кого не викликати підозри. Я знала, що в нас обох можуть виникнути неприємності. Він — майбутній дарвенхардець і від народження белат. І між нами щось інше за ті стосунки, які дозволяє суспільство для подібних пар. Не знаю, чи зробили б щось зі мною, але його могли б за таке покарати. Ризикувати не було потреби. Хоч іноді я згорала від бажання торкнутись його. Раз чи двічі я була винагороджена за своє бажання — Всевлад підходив і поправляв мої рухи, взявши мої руки в свої і керуючи ними, а сам притискався до мене ззаду. Це було абсолютно нормально — з іншими учнями працювали так само. Але не думаю, що в когось із тих вісімдесяти людей, які приходили на урок Маїни, так само серце пташечкою літало в грудях, коли їхні рухи поправляв один із помічників. До слова, Бразд іноді теж керував моїми рухами — переважно, завдаючи мені стусанів. Це було б принизливо раніше, а тепер мені начхати. Він був для мене ніким. В такі миті я думала про вікно на горішньому поверсі.

Тепер, коли вже минав листопад, ми не встигали зустрітись тут до заходу сонця і за нашим вікном завше панувала ніч. Іноді ми рахували зорі.

А часом просто дивились на вогні селища вдалині.

Бувало, Всевлад притискав мою руку до шибки і цілував кожен пальчик.

Я не уявляла, про що він в ці миті думав, і чи думав взагалі.

Я тоді точно про це не думала, хоч все ж не вірила йому.

Чи можете ви уявити себе людиною, чиє серце повсякчас стиснуте крижаними кістлявими пальцями розуму? А я такою була.

Але я була щасливою. Мої пальці, яких торкались його губи, були моїм щастям. Тремтіння від його дотиків було моїм щастям. Рум’янець, який вкривав мої щоки від його погляду, був моїм щастям.

Може, він і сам був моїм щастям. Яке народжувалось із недовіри і глибокої радості.

Настав грудень. Землю вкрив густий сніг. В перший ранок після снігопаду ми бігали подвір’ям по пояс у тому снігу.

Коли поблизу не було дарвенхардців і вони слідкували за учнями інших груп, ми з Вишеною напихали повні роти сніжинок і видмухували їх у морозне подвір’я. І реготали. Потім похрипли і майже не могли говорити до самого вечора.

Всевлад дістав нам флягу з чимось смачним і, напевне, алкогольним, від чого горлу стало краще. Вишена не питала, звідки я взяла ті ліки, а я не розповідала.

Іноді мені здавалось, що чорноокий белат має в школі владу, не меншу за вчителів. Часом я помічала, з якою обережністю ставляться до нього інші помічники вчителів. І я задумувалась — хто ж він поза Дарвенхардом? Що вони знають про нього, чого не знаю я?

Але я пізнавала його такого, якого не знали вони. І це було стократ мені необхідніше, аніж відповіді на зайві запитання.

До певного дня.

За сніданком Лада, що виглядала якоюсь незвично напруженою навіть для останніх тижнів, нахилилась до мене і прошепотіла:

— Вишена сьогодні не ночувала в спальні.

— Що?

Я різко повернула голову до Лади.

— Що ти таке говориш? Вона лягала разом з нами і вранці була в ліжку, я сама бачила.

— Вона пішла, коли всі заснули, і вернулась перед світанком, — мовила Лада, явно ображена моєю недовірою. — Я бачила, бо вставала в туалет і помітила, як вона вислизнула за двері спальні. Я не спала всю ніч і дочекалась, коли вона вернулась.

Почуте не вкладалось мені в голові.

— Я думала розповісти…

— Кому? — я схопила Ладу за руку під столом, аж вона підскочила.

— Комусь… вчителю… бо буде краще, якщо її покарають зараз, ніж якщо вона… вона… завагі…

— Тихо, — прошипіла я, нахилившись до неї. Лада нервово ковтнула.

— Ти робиш мені боляче, Ханно.

Я не послабила хватку на її руці. Напевне, це було грубо з мого боку, та мені було байдуже. У скронях сильно запульсувала кров.

— Потерпиш. Ти хочеш здати Лишену? Вчителям? Ти забула, як мене випороли і поставили на коліна у дворі? Хочеш, аби з нею зробили те саме? Надворі мороз і вона просто помре.

— Але вона…

— Вона наш друг, — мовила я грубо. — І твій, і мій.

— Вона не була твоїм другом, коли ви бились, — в голосі Лади прозвучала отруйна нотка. І це була та мить, коли я усвідомила, чому вона сказала мені про все, а не пішла до вчителів. Вона думала, що я зроблю це за неї. Розраховувала на те, що я досі відчуваю до Вишени ненависть.

Лада — боягузка. Паскудна боягузка.

— Я помилялась. І ти щойно теж мало не помилилась. Більше нікому — ні слова. Зрозуміла?

— Але…

— Я тебе вб’ю. Якщо з Вишеною щось станеться — ти не побачиш наступного світанку, — прошипіла я, нахилившись до її вуха. Збоку все виглядало так, наче ми просто перешіптуємось. Я сподівалась лише, що ніхто не помітить, яка я ошаленіла, і яка Лада перелякана.

— Ти не забула, що я теж умію битись? — пискнула вона тоненьким голосом.

Я поглянула їй у вічі і дівчина сахнулась. Біляві кучерики спурхнули в повітрі.

Якби не люди довкола — я б убила її в цю саму мить. Клянусь.

Заради Вишени — убила б.

— Я все владнаю. А ти тримай язик за зубами, — сказала я тихо, а тоді відкинула її руку і, взявши свій посуд зі столу, встала і пішла.

Мене трясло.

Розділ 13

Напевне, не про мене надто довго почуватись щасливою. Почуватися в безпеці. Саме так — із Всевладом я почувалась захищеною. Але ось з’явилася реальна проблема — і я усвідомила, що він нічим не допоможе. Хто б не був причиною відсутності Вишени вночі — я маю розібратись із цим самостійно.

Не можна нікого в це вплутувати.

Я ледь дочекалася вечора, аби без проблем поговорити з подругою.

— Хто? — спитала я її. Вишена вийшла зі мною до одного з коридорів — усміхнена, життєрадісна. Як завжди. А я мало не плакала, бо відчувала, як над нею згущаються чорні хмари. Я хотіла розігнати їх, розсунути своїми руками, своєю любов’ю до цього дурного дівчиська — та не досягала їх навіть кінчиками пальців. Ці хмари обіцяли дощ з отрути.

— Що?

— Хто, Вишено?!

— Я тебе не розумію! — вона склала на грудях руки.

— З ким ти провела сьогоднішню ніч?

Вишена зблідла, як смерть, і відступила від мене до стіни.

— З ким? — я підбігла до неї і вчепилася в її руки. — Скажи мені, з ким?

— З Браздом.

Її голос був тихим, а в моїй голові прогримів, наче канонада.

— Ні…

— Не говори так, наче ти свята, — мовила Вишена. Вона була несподівано спокійною.

— Що?

— Бразд знає і мені розповів. Я знаю про твої стосунки із Всевладом.

— Що?..

— Знаю. І попереджаю: якщо ти закладеш мене — я зроблю те саме у відповідь.

— Я… я не збиралась тебе закладати, — прошепотіла я. — Я… Вишено, це ж Бразд!

— І чим він гірший за Всевлада?

Як же їй пояснити?! Я стисла руки в кулаки. Як пояснити, щоб вона зрозуміла, а не образилась?..

Як?

— Всевлад — інший.

— Справді? І я знаю, ким він народився. Бразд був метеєм принаймні.

— Та ну?

— Скільки ночей ви провели разом?

— Жодної.

— А чи довірила б ти йому хоч одну?

— Що?

— Не довірила б. Я тебе знаю. Ти надто обережна. Ти не кохала Адама і так само, напевне, не кохаєш Всевлада. Або ж просто не довіряєш йому. Ти — дурепа, а не я. Я цю ніч була в кімнаті Бразда. І знаєш, що? Він і пальцем мене не торкнувся.

— Не вірю.

— Не віриш? — брови Вишени поповзли догори.

— Ні, я… — я глибоко вдихнула. Це видавалось мені неймовірним, але я мала їй повірити. Та й для чого Вишені брехати? — Я вірю, звісно.

— Тоді розмову закінчено.

Тріпнувши своїм довжелезним рудим волоссям, Вишена стрімко пішла назад до того коридору, який вів до спальні.

Перша краплина отрути впала на мене, завіяна вітром від її рудих пасом. Праву руку запекло — я поглянула на неї, але нічого не побачила.

Це була та рука, якою я колись вдарила Вишену.

— Поговори з ним. Або з нею. Бо мене вона не слухає! — я майже кричала. Ми не бачились кілька днів і я не мала змоги розповісти йому про те, що дізналась, хоч хотіла неймовірно. Надто після провальної розмови з Вишеною.

Всевлад потер пальцями чоло.

— Я не буду, Ханно. Це не моя справа.

— Але вона — моя подруга! А ти знаєш Бразда.

— Знаю.

— І що? Як думаєш, чи довго він ще вдаватиме невинність? Ти знаєш Бразда, — повторила я з натиском. — І ти знаєш, що буде з Вишеною, якщо це не припинити. Я не знаю, що він їй наобіцяв, але…

Всевлад зітхнув. Я бачила, що він засмучений моїми словами. І непохитний. Він не збирався нічого робити!

— Ханно, ми такі самі, як і вони, ти не розумієш?

— Ні. Ти не заперечуєш, що белат.

— Що?..

На його обличчі промайнуло здивування.

— Скажи мені, що я помиляюсь, і Бразд був метеєм, як і сказав Вишені.

Якусь мить Всевлад дивився на мене.

В його чорних очах щось було. Недовіра?

— Ні, Бразд — белат. Ми знайомі з ним з дитинства і разом навчались в Еліті.

Еліт — школа для белатів. Як Сколіс, тільки там не примушують їсти болото за розминкою.

— Припини це, — прошепотіла я. — Я знаю, ти зможеш.

— Ні.

— Прошу. Для мене. Чи я геть нічого для тебе не значу?

— Ханно, це не наша справа, — наполягав він. — Якби він її до чогось змушував, тоді б я міг на нього натиснути. А так — не буду. Вишену ніхто ні до чого не силує. Вона сама бавиться зі своїм життям. І має на це повне право.

— Якщо він її скривдить — я вб’ю його.

— Ханно, не кажи дурниць.

— Я й не кажу. Це не дурниці. Можеш так передати своєму другові. Чи ти сумніваєшся в мені?

Мої щоки палали.

Ось і перша наша сварка. Все біля того самого вікна.

— Я не сумніваюсь. Але ти вимагаєш від мене того, чого мені робити не слід.

— Визнай просто, що не хочеш вступитись за метейку.

— Так.

Я думала, він заперечить. Або хоч промовчить.

Якусь мить я стояла, відкриваючи і закриваючи рот, як риба. А тоді почала відступати.

— Дякую за чесність, — я не впізнала свого голосу.

— Ханно, якщо я зіпсую стосунки з іншим учнем Дарвенхарду через метейку, якій він нічого не заподіяв, — мене можуть вигнати зі школи. А якщо Бразд усе розкаже — покарають і Вишену, бо вона втікала до нього вночі, і тебе, бо ти знала, та не сказала, і Ладу — за те саме.

— А якби йшлося про мене? — запитала я. Відстань між нами ставала все більшою.

— Лишися, — він простягнув руку. — Прошу тебе, лишися.

Я повернулась і побігла. В очах стояли сльози.

Я не хотіла його бачити.

Але і відступати не збиралась. В усій цій ситуації лишилась єдина людина, з якою я ще не з’ясувала стосунки — винуватець.

Бразд.

Як можна влаштувати зустріч чи бодай перемовитись із людиною, яку ти зневажаєш, ненавидиш і усіма силами намагаєшся триматися від неї подалі?

Правильно — треба викликати цю людину на герць!

Мені навіть здалося, що я налякала половину присутніх у тренувальному залі, бо коли Маїна наказала розділитися на пари, я стрімголов помчалась поміж учнями, а тоді наче ненароком відіпхнула дівчисько, яке саме стало до бою з Браздом.

— Агов, ти! — дівчисько спаленіло і кинулось би на мене, але Бразд, зачудований моєю з’явою, а ще більше тим, як чудернацько я виглядаю після пробіжки — з розпатланим волоссям і червонющими щоками — спинив її порухом руки:

— Знайди когось іншого.

Вона відійшла.

Я випрямилась, дивлячись на нього.

Він трошки нахилив голову на бік і блимнув своїми блакитними очима, як кіт.

— Я хочу, щоб ти залишив Вишену в спокої.

— Одразу до діла? Покажи, як сильно ти цього хочеш, — мовив він, а тоді зробив рух руками, припрошуючи мене нападати. Нічого не заперечував. Я скрипнула зубами і зробила легенький випад ногою приміряючись. Я знала, що Бразд значно вправніший і сильніший за мене — тому хотіла бодай зрозуміти, в якому стилі він рухається. Він без проблем блокував мою ногу, але чомусь не атакував у відповідь. Його рухи були плавними і дуже-дуже гарними. Навіть я це визнавала. Юнак був трохи вищий за мене і важчий кілограмів на двадцять. Я думала, він буде трішки повільнішим, але прогадала.

— І все? Я не буду з тобою так розмовляти, — мовив він насмішкувато.

Я вдарила знову. Ще і ще.

Так само, як і Всевлад, Бразд уже був майже повноцінним дарвенхардцем. Як і Маїна, він рухався так, що мені важко було навіть зачепити його, не те що серйозно нашкодити. Це мене розлютило.

Бразд бавився зі мною, як кішка з мишкою. Провокував, посміхався і — ухилявся. Я почала задихатися. Крутилась довкола нього, вертілась — і не могла наздогнати його рухів. Встигла забути, який він насправді лицемір. На мить подумала, що так і мине наша бійка — аж тут він підкосив мої ноги з такою силою і швидкістю, що я впала з усього маху на підлогу і вдарилась потилицею. В очах замерехтіли зірочки.

Я зціпила зуби, щоб не застогнати.

Бразд підійшов і… подав мені руку.

— Вставай.

Я проігнорувала його руку і підвелась похитуючись. Учні довкола з усіх сил намагались вдавати, що займаються своїми справами, але насправді всі їхні бої перетворились у фарс. Ніхто не знав, що відбувається між мною і Браздом, але усім було цікаво, чому ми так дивно поводимось. Краєм ока я помітила Всевлада — він саме взяв за барки і відкинув хлопця, з яким встав у пару раніше, аби мати можливість поглянути на нас із Браздом.

Його очі просили мене зупинитись.

Я поглянула на Бразда — і отримала удар в обличчя. Не встигла навіть закрити його руками.

— Звикла нападати? — прошепотів хлопець, а тоді вдарив мене ногою в живіт — і я впала на одне коліно. — Пора знати міру!

Він знову мене вдарив — я встигла згрупуватись і виставити блок. Його нога мало не проламала моє передпліччя. Я перехопила його стопу і шарпнула на себе — але Бразд не впав. Та заточився. Він також людина. Небездоганний.

І я, зірвавшись з місця, головою врізалась у його тулуб. Не знаю, як, але завдяки своїм дурнуватим і непрофесійним ударам зуміла його нарешті дістати.

— Звик багато розмовляти?! — я закричала як навіжена.

Ми впали на землю. Бразд схопив мене за підборіддя і знову вдарив потилицею об землю. Я дала йому ляпас — просто, по-дівчачому. Очі його розширились від гніву. Але хватка на мить ослабла — радше від здивування, аніж від неуважності. Я скинула руку зі свого обличчя, а тоді грубо обхопила Бразда руками за шию і підтягнулась до його обличчя своїм.

— Я сказала, щоб ти лишив Вишену в спокої! — гаркнула я.

За це поплатилась тим, що він знову вдарив мене в обличчя. Рот наповнився кров’ю. Потилиця вкотре бемкнулась об кам’яну підлогу.

— Непереконливо.

Удар, потім ще і ще. Я дістала його шию, він мало не зламав мені ногу.

— Вже краще, — прошепотів Бразд. У кутику його рота текла кров.

— Хочеш іще?.. — спитала я так само тихо. Спробувала завдати йому удару ногою по гомілці, спершу зробивши обманний замах у бік тулуба, але він не повівся. Схопив мою стопу в польоті та з розмаху пожбурив усю мене кудись у бік. Я й забула, як близько ми були до стіни! Вона складалася із рельєфного каменю. Найбільший удар прийшовся на голову.

Таких небезпечних прийомів на тренуванні з учнями не застосовувала навіть Маїна.

Я думала, що померла, коли в очах усе потемніло, а у вухах на мить запанувала цілковита тиша.

Але ось я відчула, як хтось нахилився до мене і обдав моє вухо гарячим диханням. Бразд.

— Я чекатиму тебе сьогодні вночі. Тоді я її залишу. Ти цікавіша.

Я підвела голову і плюнула йому в обличчя. Кров’ю.

Він знову мене вдарив — цього разу носаком чобота в живіт, а тоді відійшов.

— Вставай, — почула я голос Маїни. І пригадала перший рік навчання — коли я поставила на коліно Дану і та побила мене до півсмерті.

Ну звісно, зараз мені також не допоможуть.

Я була напівжива і перебувала на межі свідомості. Та я була настільки сповнена ненависті, що не могла залишатись на землі та дозволити собі поринути в забуття.

Коли я звелась, то одразу знайшла поглядом Всевлада. Його фігура розпливалась.

Але я бачила достатньо — Всевлад дивився не на мене.

Він дивився на Бразда. Його погляд палав.

Я простояла кілька секунд — а тоді знову впала. В темряву.

Мене вивертало кров’ю. Це було нестерпно. Гадаю, тепер я могла б без пересторог стати першою коханкою-метейкою Всевлада. Подумалось, що після тих страшних ударів, яких завдав мені Бразд, я навряд чи колись матиму дітей.

Голова боліла, температура піднялася дуже високо. Вишена, яка міняла мені змочені ганчірки щохвилини, забирала їх абсолютно сухими. Ільяс, який був відсутній кілька тижнів, саме повернувся до школи, — буквально за день до моєї нової «пригоди». І я знову опинилась в його дбайливих лікарських руках. Я мало що розуміла, бо мені було страшенно погано, — але я заплакала з радості, коли побачила його.

В його погляді щось перемінилось. Він опустив очі. Вчителям в цій школі не можна любити учнів, а учням — любити вчителів. Але він був найкращою людиною з них усіх. І зараз він мене не покидав. Він наказав Вишені йому допомагати. Було вже далеко за північ.

У горлі пересохло. Я не могла говорити. Вони боролись за моє життя вже багато годин. Я згорала від жару. В мене був струс мозку і дуже багато забиттів на спині й особливо на попереку. А ще тріснуло кілька ребер. Голову розривала страшна мігрень. Я дивилась на все крізь білі плями.

Часом я втрачала свідомість. Я хотіла вхопити Вишену за руку, хотіла молити не йти. Але я не мала сил навіть підняти пальця. І лишень шепотіла щось безладне. Очі мої закочувались. Я виринала з пітьми і бачила обличчя то Ільяса, то Вишени.

Одного разу її лиця не виявилось поряд. Я закричала.

Ільяс подумав, мабуть, що це від болю — і щось влив мені до рота. Я поринула в забуття.

Опритомніла за кілька днів.

Розділ 14

Цього разу я пробула в лікарняній кімнаті навіть довше, ніж тоді, коли мене покарали за бійку з Вишеною. Я не могла ходити і навіть сидіти. Я увесь час плакала. Я не знала, що з моєю подругою — бо вона жодного разу мене не навідала. Я плакала через неї. Я плакала, бо мені повсякчас було боляче. Я плакала, бо боялась, що не зможу ходити.

Цього разу Маїна не забороняла мене навідувати — але Ільяс був суворий щодо цього — мої друзі не мають права мене турбувати. Він заборонив приходити навіть Всевладові.

До мене приставили доглядальницю-метейку, яка була зацькованою і тупуватою, і майже не говорила зі мною. Але коли Ільяс не мав занять та інших нагальних справ, він сидів поряд зі мною.

Якось, коли ми були самі, я наважилась спитати його про вік.

— Тридцять п’ять.

— Чому ви стали дарвенхардцем?

— Я хотів стати сильнішим. Ти не спитаєш мене, ким я був до того?

— Маїна заборонила мені подібні запитання, — прошепотіла я. — Але я здогадалась. Ви були з дуже бідної сім’ї?

— Дуже.

— Я також. І як? Ви стали сильнішим?

— Я став просто іншим. Хай тебе не обманює моя доброта. Це залишки минулого. Я такий самий, як і вони… інші дарвенхардці. Усі, хто закінчив цю школу, стають однаковими. Цього не уникнути.

Я не запитувала, чому.

— Маїна сказала, що хоче, аби я вступала до Дарвенхарду. Що ви про це думаєте?

— Тобі там не місце.

— Чому?

— Ти добра.

— А Всевлад каже, що я холодна, як крига.

— Від криги в тобі більше духовної чистоти. А холодними нас зробило наше дитинство, чи не так? Але ти добра. І вірна. А чим більше в тобі добра, тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Тобі там не місце.

Така розмова була всього одна. Втім, Ільяса часто цікавили мої знання лікувальних трав. Він приносив мені різні трави, а я говорила йому, що це. Я знала майже все, хоч він показував мені більше трав, аніж представляв нам на уроках. Він дивувався.

— Звідки ти знаєш, що це?

— Я росла в чарівному лісі, — усміхалась я.

— Зрозуміло. Що можна робити з цією травичкою?

— Прикладати до хворого зуба.

— Правильно. А з цією?

— Їсти, коли болить живіт.

— Правильно.

Мені здавалось, що я знайшла в цій школі когось нового під гарно створеною маскою.

Коли він вже показав мені всі свої запаси трав і квітів — я раптом поворушила ногами. Було це після трьох тижнів лежання без руху. Ще за тиждень Ільяс дозволив мені сісти. Тоді до мене вперше впустили друзів. Прийшли і дівчата, і хлопці. Адама не було. Вишена плакала увесь час, що сиділа поряд зі мною, і стискала мене в своїх обіймах. А в мене серце розривалось. Та я не могла її ні про що запитати, доки навколо було стільки людей.

Всевлад прийшов до мене тільки один раз. Увесь той час я шалено за ним сумувала, але коли побачила, то відчула раптом, як заболіло в мене у грудях.

Ми трохи поговорили з ним про моє самопочуття. Він був радий, що я видужую — я це бачила. Але мені чомусь боліло все дужче.

— Всевладе…

— Ханно?

— Мені потрібно трохи часу. Без тебе. Це не тому, що між нами щось не так і я не хочу більше тебе бачити. Просто в мене в грудях щось болить, і я хочу, аби це минуло. Ця історія… Ти не винен ні в чому, просто…

Я затнулась. Я не знала, як пояснити. Він був тим, хто викликав у мені вир почуттів, але потрясіння з Вишеною і Браздом, бійка, а ще те, що Всевлад… навіть не хотів поговорити з тим… тим… несло за собою й інші, негативні, емоції. Я не могла це пояснити навіть собі. Знала тільки, що хочу ще якийсь час тримати серце і розум ясними. Я не хотіла, аби Всевлад асоціювався в мене з чимось поганим, але зараз так було. І я хотіла, аби це минуло.

Він уважно на мене подивився.

— Скажеш, коли мине.

— Добре.

Він підійшов і поцілував мене в чоло. Я заплющила очі та відчула, як по щоці скотилась сльоза.

— Одужуй, Ханно.

Наприкінці січня я почала ходити. За два тижні мені дозволили повернутися до теоретичних занять. Одного разу, йдучи коридором повз клас медицини, я почула, як Ільяс і Маїна сваряться. Це було неймовірно — вони сварились!

Я ризикувала, але все ж підійшла до дверей і вирішила підслухати.

Маїна хотіла повернути мене до занять з боротьби.

— Я забороняю вам це робити, директоре Маїно. Її спина ще не оговталась. Ви зробите дівчину калікою. Як директор ви маєте тут найвищу владу, але як медик — найкомпетентніший в Сколісі я. Якщо ви зробите по-своєму, я напишу керівництву.

Напевне, Ільяс володів правом погрожувати Маїні і мав на те підстави. Бо коли я наступного ранку зустріла її в коридорі, то директорка тільки окинула мене холодним поглядом і нічого не сказала.

Однієї ночі я прокинулась від того, що хтось у кімнаті схлипував.

А я, було, подумала, дозволила собі подумати, що раз за ті дні, що я вже ходжу на заняття, Вишена нічого не каже, то з нею все добре. Що все минулось. Я навіть дозволила собі не питати її ні про що.

Натерпівшись, я дозволила собі легкодухість.

Я встала зі свого ліжка і лягла поряд з нею. Вишена розридалась ще сильніше. Я знала, що це означає.

Вона збрехала мені, коли казала, що їхні стосунки неблизькі. Виявилось, що у Сколісі процвітав чорний ринок різних трав і засобів, що мали б убезпечити дівчат від вагітності. Про це знали ті, хто цікавився. Напевне, всі, крім мене.

Вишену трави не убезпечили.

А ще — Бразд переконував її, що як їхня необачність матиме наслідки, він за неї заступиться — і тоді їй просто дозволять повернутися до життя метейки.

А тепер він навіть не дивився у її бік.

— Я сама винна, — шепотіла дівчина.

Я була з нею згодна.

— Так, ти винна. Але я їм тебе не віддам. Ми втечемо.

Вишена здригнулась від моїх слів і навіть перестала плакати.

— Ханно, ні. Ти забула, про що нас попереджала Маїна першого дня в школі? Я вже пропала. Ти помреш ні за що.

— Краще я помру за дружбу, ніж згнию такою, як вони.

Минув тиждень. Я все підготувала. Вкрала в тренувальному залі довгу мотузку — аби спуститись по зовнішній стіні з того вікна, біля якого ми зустрічались із Всевладом. То був найглухіший і найнепопулярніший куток серед вартових, який я знала.

Яка ж я дурна. Треба було обрати прохідний коридор, аби мати шлях для відступу. Але коли боїмось — ми помиляємось.

Я досі пам’ятаю ту ніч по хвилинах. Як ми крались коридорами — темними-темними. Я шкодувала тільки про те, що ні з ким не попрощалась. З друзями. З Ільясом. Особливо із Всевладом. Мені було шкода, що ми так безладно розстались.

Але яке б ми могли мати майбутнє? Настав час перестати себе обманювати. Ми з надто різних світів, і обоє — надто сильні, аби бути разом. Краще так.

Я тримала руку Вишени і відчувала, як та тремтить. Я чула її уривчасте дихання.

Коли ми минули вже всю школу і завернули за ріг, пройшли останнім коридором і дійшли до того єдиного, що було тут, потрібного нам вікна, я зупинилась.

— Вишено…

— Що?.. — видихнула вона. Те «що» багато років висітиме в повітрі поруч зі мною.

— Воно завжди було відчинене. Замка не було.

Ручки вікна було перемотано ланцюгом, на якому висів замок. Я вчепилась за нього руками і почала трясти, трясти, трясти…

З-за рогу з’явилось світло від смолоскипів. Почулось ледь чутне тупотіння — значить, дарвенхардці вже близько. На дальшій відстані ми б їх і не почули зовсім. Я подивилась на Вишену — в світлі місяця вона видалась мені блідою і прекрасною. Її очі були величезними.

Її очі виглядали приреченими. І люблячими. Такою я її і запам’ятала.

Бо то був останній раз, коли я стояла поряд з нею. Вишена раптом щось закричала до мене, здавалось, це було: «Я не повернусь з тобою в ту кляту спальню!», а тоді вирвала свою руку з моїх і вдарила мене так, що я впала головою до стіни і втратила свідомість.

Розділ 15

Я прокинулась у своїй кімнаті. Спочатку не зрозуміла, що відбувається і що тут роблю. Зірвалась з місця — дівчата не спали. Це було незвично. За вікном щойно світало. Всі вже були одягнені.

— Очуняла!

Хтось вхопив мене за руку. Я глянула — перелякана на смерть Купава.

— Що за?!

Я глянула на ліжко Вишени — порожньо. Зіскочила з постелі.

— Де вона?! Купаво, де Вишена?!

— Її забрали, Ханно… Тебе принесли… Ми знаємо, що ти хотіла її повернути, але Вишена вдарила і ти втратила свідомість.

Ноги раптом підкосились і я рухнула на підлогу. Купава сіла поряд зі мною і пригорнула до себе. Я вирвалась і обхопила її лице руками.

— Чому ви всі одягнені?

— Ми одяглись, коли дізнались, чому Вишену забрали. Тепер чекаємо…

— Чого?

— Його. Ти знаєш. Звуку.

І він пролунав — дзвін. Оглушливий, страшний.

Але насправді то не дзвін бемкнув. То так розірвалось моє серце.

Коли ми вийшли в коридор, я не могла зрозуміти, чому досі не захлинулась у власній крові. Напевне, Всевлад був правий. Я була холодною.

Я була безсердечною.

Крок. Крок. Крок.

Ми йдемо коридором.

Стук. Стук. Стук.

Гримають двері. Учні виходять з кімнат. Першокурсники перелякані та нічого не розуміють. Розтріпані, неохайно одягнуті.

Бах. Бах. Бах.

Кров стугонить у мене в голові. В очах від кожного удару серця стає червоно.

Нарешті — внутрішнє подвір’я.

Сильний вітер жене хмари. Земля замерзла. Сніг нападав за ніч і вкрив її білою кіркою.

Я в першому ряду. Як колись. Не бачу нічого довкола. Дивлюсь на головний вхід — скоро звідти вийде та, яку я чекаю.

Даремна жертва.

Я збираюсь усе зіпсувати.

Вийшла Маїна. Зібрались і вишикувались усі учні. Я знаю, що говорить директорка, хоч і не чую її. Чи справді вона повірила в те, що я хотіла повернути Вишену в кімнату? Ні, звісно, ні. Вона знає правду. Чому ж я тоді тут, а не стікаю кров’ю від шипа її лука в тілі? Напевне, вона має на мене якісь плани. Та мені байдуже.

Маїна обводить нас поглядом своїх хижих очей — і в ранковому світлі її сірі очі раптом видаються мені червоними.

Вона запитує Вишену, хто батько дитини. Та мовчить.

Чому вона мовчить?

Настає мій хід. Я бачу за спиною Маїни Бразда. Він стоїть і дивиться… на мене. Його очі — сам лід. Вони також червоні. Його руки в крові.

Я на мить опускаю повіки. Не треба піддаватися марі.

Але треба розповісти їм, хто батько дитини. Хто згубив Вишену.

Хай це нічого не дасть. Але я скажу це, а тоді нападу на Маїну.

І вона мене вб’є.

Я не житиму по-їхньому.

Я заношу ногу, щоб зробити перший крок. Як тут чиясь сильна і шорстка рука зупиняє мене.

Не за руку. Не за плече, як колись.

Його пальці обхоплюють мою шию.

— Якщо зробиш хоч крок — я зламаю тобі шию, — шепоче Всевлад мені на вухо. Я навіть не знала, що він стоїть позаду мене. — Це буде безславна смерть, ніхто і не помітить. Ти так не захочеш.

Так і стоїмо.

Він тримає мене за шию — так сильно, що я майже не дихаю. Не можу нічого сказати, не можу поворухнутись. Я починаю плакати — цілком беззвучно. Я бачу Браздові й Маїнині червоні очі. Я бачу, що крізь натовп, від стіни, з Вишени на мене переводить погляд Ільяс — і ледь помітно хитає головою. Він хоче від мене того самого, що й Всевлад, — аби я нічого не робила. А Всевлад силою примусив підкоритися йому.

Белат. Це те, як він чинить зі мною. І як чинять усі вони. І чинитимуть усе моє життя, знову і знову. Він вкотре намагався мене врятувати, але цього разу я помочі не потребувала, і була впевнена в цьому.

Вишену забирають — вона йде слухняно, але не з опущеною головою. Вона дивиться на нас, своїх друзів. Зупиняє погляд на мені — і я бачу в її зелених очах сльози. А тоді вона заходить у будівлю з дарвенхардцями, які її навіть не торкаються — адже вона не опирається. І дівчина й не дивиться на Бразда. Я відчуваю гордість за неї і плачу ще сильніше. Мої сльози — це той отруйний дощ. Він нарешті впав з небес.

Сестра. Вона стала мені сестрою. Світло довкола її рудого волосся видається мені короною.

Ми ще побачимось, сестро. Я знайду тебе, де б ти не була. Витягну тебе з глибин земель Бактрії. Витягну звідки-небудь. І я знайду твою дитину.

Я не віддам вас їм. Ми втечемо.

Але до того… Я стану сильною.

Я стану дарвенхардкою.