Істина поруч

СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ

Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його прикриттям почав одстрілюватись із своєї трубки.

Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Рожевого летіли списи. Придивившись, Петро помітив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п’ятнадцять звідси. «Чого їм тут треба? — тривожно подумав Яворович. — Невже й вони дізналися про літак?» Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув — так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, очевидно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті — і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав’язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!

Яворович діяв обачно, але рішуче. Оглянувся — його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить… Підняв ліхтаря і ввімкнув світло, не мазера, а рефлектор Сліпуче проміння просвітило ліс, і вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтіч. Деякі натикалися на дерева, стукались об них своїми голими головами, і Петро з жалем подумав, що ці — осліпли. З жалем, бо він не хотів їх калічити, а тільки налякати. Блиснув ще раз, ще, і світло погнало голомозих воїнів так, як ото вітер жене пушину. Охоплені безмовним жахом, вони забігли, мабуть, безвісти.

Петро, а за ним і його супутник, підійшли ближче до літака. Ті, що порались біля нього, певне, не помічали їх. Рожевий спрямував туди трубку, і коли б Яворович вчасно не зупинив його — отруйна стріла вразила б чиєсь сухорляве тіло. А навіщо це — адже вони без списів, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть літака…

Ставши за деревами, Яворович і Рожевий мовчки спостерігали за роботою. «А цікаво, що він подумав, коли я розігнав голомозих? — міркував Петро. — Та, правда, він не повинен дивуватися, адже я для них — Могутній Захисник…»

Голомозі робітники працювали мляво, але методично, без метушні. Одна група вибирала ґрунт біля загрузлого крила, а інша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помітно схитнулося, опустилося трохи і знову стало непорушним. Плетиво мотузків натягнулося струнами.

«Нічого, діло йде… — радо подумав Петро. — Налягайте, налягайте, якби тільки ваші шворки не порвалися. А поставите так як слід, я вам продемонструю його літальні якості, довіку не забудете!»

Підійшов ще ближче — хотілося краще розглянути цих нещасних, що колись були вільними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхні застиглі, як маски, обличчя і думав про Головатих, думав з якоюсь ворожістю і тривогою. Хотілося більше дізнатись про них, навіть вивчити їхнє життя, але водночас внутрішній голос застерігав од цього. Подих небезпеки холодив серце.

Ще раз схитнулося крило, ще, помітно опустилося.

Якісь вони жорстокі, бездушні істоти, оті Головаті. Підкорили собі всю планету, навіщо їм іще Країна Щитів? Мабуть, щоб не було прикладу для інших, не інакше. Яворович відчував, як у ньому накопичується і закипає ненависть до поневолювачів. Ще жодного з них він не бачив, а вже ненавидів їх всією душею.

Крило осідає, осідає, літак вирівнюється.

Петро наче дивиться німу кінокартину — Голомозі працюють мовчки.

Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.

Яворович оглянувся на свого товариша — Рожевий наче прикипів до темно-синього стовбура. Але як тільки Петро рушив до ракетоплана, він почапав за ним, немов тінь. Трубка його темніла під лівою пахвою, готова почастувати стрілою кожного, хто стане на заваді. Але оці Голомозі були беззбройними. Вони ніби й не бачили Яворовича і його супутника — продовжували поратись біля апарата.

Радісними, енергійними кроками підійшов Петро до кабіни — наче до свого дому. Та воно ж так і було: літак — це не просто собі засіб транспорту, це те, що зв’язує його з Землею, це, власне, часточка рідної планети, її осколок.

Вслід за Петром до кабіни легко вскочив і Рожевий.

— Ну як? — обернувся до нього Яворовим. — Подобається? А ось як встановлю турбіну вертикального підйому — отоді побачиш!

Рожевий у відповідь беззвучно поворушив тонкими губами і почав стежити за Голомозими.

А вони зняли своє мотуззя з крила і вовтузились біля носа літака.

Яворович на них не зважав, у нього був свій клопіт. Витяг ящика з турбіною, дістав інструменти. Робота хоч і не складна, але кропітка. По-перше, треба змонтувати два диски турбіни, по-друге — вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє — прикріпити турбіну до кронштейна. Флянці, фі-радо, прокладки — все це треба старанно підігнати, добре закріпити. В кабіні тісно, не розвернешся, та ще й Рожевий… Ну, нічого, Петро натренований, справиться.

Працював гарячково, пожадливо. Нарешті він таки вирветься до своїх! Розвідає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потім кулею шугне у високості і, набравши першої космічної швидкості, вийде на орбіту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти і наздогнати «Астероїда»…

Зігнувшись у три погибелі і насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки і міркував про те, що без радіозв’язку не обійдешся, що без попереднього обчислення траєкторії польоту можна вискочити на орбіту, але не на ту… А пального… де візьмеш пального для нових спроб? Зв’язок, зв’язок — інакше на Землю не повернешся. А життя поза рідною Землею, поза своїм суспільством — це, власне, і не-життя, це загибель.

Нарешті з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн із запресованою втулкою. Всі ці деталі легкі, з синтетичних матеріалів. Але чому Петро ніяк не може поцілити лапою кронштейна в гніздо? Він же тримає його без напруження, легко… Тільки тепер помітив — літак похитується! Це здивувало Яворовича. Він підвів голову і здивувався ще більше: апарат не просто похитується, він рухається! Повільно, із швидкістю пішохода, але сунеться вперед по широкій просіці («І коли вони її прорубали!»).

Венерієць зіщулився, як звірок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабіни, поглянув під фюзеляж — Голомозі позгинали голови і, підставивши плечі під сріблясте тіло літака, несуть його на собі. Де в них стільки сили взялося?

Ошелешений Петро сів у своє крісло. Він не знав, що робити. Завести мотор — небезпечно. І їх поб’є, і машину. Вискочити та розігнати їх за допомогою ліхтаря? Це, мабуть, найкраще.

Виліз з кабіни, постояв на крилі — воно ритмічно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз — сковзнув на м’який ґрунт і забіг наперед.

— Стійте! — закричав з усієї сили.

А вони йдуть, наче це їх і не стосується. Петро бачить сотні напружених ніг, наче вони приросли до апарата і тепер носитимуть його вічно.

— Стійте! — Петро підніс над головою руку. Голомозі не зупинялися.

— Ну, що ж, — говорив сам до себе космонавт, — я вас попередив.

Підняв ліхтаря і ввімкнув світло.

Сліпучий сніп сизуватого проміння освітив передні постаті, але голови в них дуже нахилені, аж до грудей, і Голомозі, мабуть, побачили тільки бліді відсвіти.

Яворовим відходив задом і все бив і бив їх промінням, але літак не зупинявся. Трохи похитуючись, він сунув просто на Петра, і пілотові довелося відступити набік.

Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли він хотів пустити в дію мазера. Але схаменувся, поміркував і вирішив, що ще встигне. Цікаво, куди вони прямують?

Знову зайшов наперед, нагнувся і присвітив їм прямо в обличчя, в сухі блискучі очі. Ніхто не зупинився, навіть не кліпнув. І Петро помітив якусь автоматичність їхніх рухів, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхніх напружених лиць і охнув: усі ці Голомозі загіпнотизовані! Якась стороння могутня воля керує їхніми рухами… Яворович мимоволі озирнувся навколо. Ніде нікого. Тільки жовтава мла сповиває оцей дивовижний ліс та розмірено шурхають кроки:

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

— А хай вам грець! — вигукнув Петро. — Побачу, що буде далі.

Заліз у кабіну. Венерієць похитувався, наче п’яний, грізна трубка його і стріли валялися на підлозі. Придивившись, Петро помітив — Рожевий притупує ногами і не безладно, а в такт, як оті, що несуть літака, — шу-у-рх, шу-у-рх… «І його захопило… — подумав Яворович. — А мене все-таки не бере, не бере… Може, дати йому нюхнути нашатиря?» Він уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, підвестися, а йому не схотілось. Та й навіщо розбуркувати бідолашного? Адже він, мабуть, дуже стомився — ого, скільки вони з ним протюпали…

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

Заколисує. Петрові теж хочеться подрімати під оцей шурхіт, руки й ноги якось обважніли, потерпли. Він зручніше вмощується в сидінні, простягає ноги. Згадує, що не закінчив монтувати турбіну, але ця думка ковзнула по його свідомості, як легка хмарина в чистому небі. Встигне, він ще встигне, хай тільки несуть. Бач, як плавно похитується літак:

— Шу-у-рх… шу-у-рх…

Ноги його починають відбивати такт — спочатку помаленьку, а потім дужче і дужче. Так продовжується доти, доки він не цокнув каблуком по чомусь металічному. Цей цокіт порвав павутину заціпеніння — Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, і штукарі! Мало й його не приспали… Чи, може, це просто втома?

Поспішаючи, щоб не передумати, Яворович дістав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потім тицьнув під ніс венерійцеві. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопіло озираючись навколо, а тоді швиденько схопив трубку і стріли. Озброївшись, витяг із складок своєї одежі два «гриби» — одного подав Петрові, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу відсвіжила Яворовича. Кожен м’яз у нього забринів силою, думки з’являлися чіткі, як блискавки.

Найперше — треба оберігати свою свідомість, зосередити силу волі, щоб діяти, діяти. Закінчити монтаж турбіни вертикального підйому. Налагодити зв’язок з «Астероїдом».

І Яворович з подвоєною енергією взявся за роботу.