Істина поруч

СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ

Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабіну. Підвів голову і побачив темний силует — хтось намагався відсунути шторку. Петро швидко простяг руку і намацав стопор. «Добре, що не забув…» — подумав з радістю і почав придивлятися до силуета. В постаті було щось знайоме… Гілка! І як це він одразу не впізнав? Ну, звичайно. Гілка…

Петро відімкнув і відсунув шторку. Дівчина проворно, наче кішка, стрибнула в кабіну і, переступивши через Петрові ноги, сіла праворуч його. Рухи знервовані, швидкі, сині губи її то розтулялися, то стулялися — мабуть, щось казала. Яворович тільки дивився на неї. Здогадувався — трапилось щось серйозне, раз вона забула, що він не сприймає їхньої мови. Раптом дівчина стала перед ним на коліна.

— Оце вже нікуди не годиться… — буркнув Петро. Узяв її під пахви і посадив на місце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.

Та Гілка не хотіла сидіти. Схопилась і випурхнула з кабіни, усім своїм виглядом запрошуючи і його зробити те саме. Він одяг скафандр і незграбно вибрався назовні. Ліани заважали рухатись, але він обома руками відхиляв податливі стебла і, обережно ступаючи, щоб не спіткнутись, пройшов крізь це живе плетиво.

Уже зовсім розвиднилось. Почався ще один похмурий венерійський день — без променів, без тіней. «Отак, мабуть, у нас в океанах на великій глибині», — подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси біластих куль, оточених кущами «Цікаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника…» — подумав Петро і тільки тепер глянув на те місце, де ще вчора біліла куля безсмертного мозку. Зараз там сіріла невеличка купка попелу… Яворович піймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, і здивувався сам собі.

Гілка вхопила його за рукав і намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бік, де за темними лісами лежить Країна Щитів. З її жестів Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкій скруті, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя і Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пішки… чи має він право пуститися в таку далеку мандрівку пішки? Часу в нього тепер зовсім мало…

А Гілка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як від болю. Петро показав на літака і, як міг, розтовкмачив на мигах, що коли б не ці кляті ліани, то він би полетів. Дівчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмірковуючи, а тоді шаснула до літака. Яворович з цікавістю дивився, що вона робитиме.

Здершись наверх. Гілка почала розплутувати плетиво гнучких батогів і закручувати кінці донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплітала! До геніальності просто — нехай ростуть собі вниз… Ох і молодця!

Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.

Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гілка розплутувала і подавала йому кінці, а він нахиляв їх якомога нижче і закручував на стовбурах.

Поступово звільнили турбіну вертикального підйому, а потім і фюзеляж. Гілка, дарма що тендітна, працювала невтомно. Яворович тільки поглядав на її меткі руки — вони були весь час у русі.

Ліани давалися, вони стали покірні й лагідні. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?

За годину чи більше Петро з Гілкою повністю звільнили апарат з їхніх цупких обіймів. Навколо сріблястого тіла літака стояли чудернацькі стовбури. Якби вони були однакової товщини і висоти, то можна було б подумати, що це відполіровані колони з чорного базальту, встановлені на спомин спільної праці людини і венерійки.

З хвилюванням сів Яворович у своє пілотське крісло. Запустив турбіну, послухав її приглушене гудіння, уважно подивився на прилади. «Все гаразд, — подумав задоволено, — можна летіти!» Махнув рукою Гілці, щоб ішла до нього, але вона чомусь не рушала з місця.

Петро вимкнув двигуна і нетерпляче вискочив з кабіни. Пробував пояснити їй свій план, але вона чи не розуміла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, і він, махнувши рукою, пішов до літака. А коли виглянув з кабіни — дівчини вже не було. «Мабуть, подалась стежками… — подумав. — Ну, нехай як хоче».

Знову запустив мотор. Ввімкнув турбіну, збільшив оберти. Апарат здригнувся, Петрові груди пройняло таке знайоме і кожного разу несподіване передчуття, що охоплює людину перед польотом.

Але й цього разу на нього чигала невдача. Літак сіпнувся вгору, та не зміг піднятися й на метр, хоч Петро дав максимальні оберти. Що за лихо?

Довелося знову глушити, вилазити з кабіни. Подивився — ну, так і є: не звільнили шасі! З десяток цупких чорних «канатів» міцно обплутало каретки. Потратив ще з півгодини, поки «розв’язав» останню петлю. Працювати тут довелося лежачи — то на спині, то боком. Нарешті вибрався і полегшено зітхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбіні, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледів і аж не вірив, що машина вільно здіймається вгору.

Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу і з гуркотом і громом помчав у той бік, де його ждала змучена земля Синів Риби. «Ех, шкода, що вони не чують цієї музики! — подумав, дослухаючись до реву дюзи. — Вона б на них справила враження!» Мав на увазі нападників, що плюндрують Країну Щитів. Йому не хотілось нищити їх, мав намір тільки нагнати страху, щоб порозбігалися.

Внизу пропливали ліси — вони схожі на темні хмари, і, здавалось, що під ними, десь там у глибині, є стріли шляхів і кубики жител. Помітивши річку, Петро полетів уздовж неї і незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орієнтуватися Він уже летів над землями Синів Риби — під крилом чорніли їхні густі ліси, де він ходив.

Але що то клубочиться на обрії? Невже дим?!

Повернув у той бік і через кілька хвилин ясно побачив — горить селище. Червоні язики полум’я охопили кілька довжелезних рибоподібних будівель, чорний дим хмарою висне в повітрі. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петрові серце — він, він сам дав їм вогонь!.. От і скористалися, великі та мудрі, випалюють непокірних…

Помітив — чималий гурт Голомозих із тонкими довгими смолоскипами оточує ще цілу будівлю. Стиснув штурвал, пішов у круте піке. Страшний рев, грім виповнив увесь простір, здавалося, сама планета реве од болю і люті. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замість кулемета Петро вистрілив на них снопами світла з прожекторів.

Аж засміявся, коли побачив, як вони попадали з переляку і, тікаючи, натикались на смолоскипи і спалахували як свічки,

— Ага, бандити! — закричав Петро, хоч і сам не чув власного голосу. — Так вам і треба!

Прогуркотів над самісінькими їхніми головами і коли вийшов з піке і оглянувся — внизу валялися трупи, деякі горіли. З уцілілих жител вискакували Сини Риби і бігли до лісу, певне, переслідуючи рештки ворогів.

Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун літака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали і Голомозі і Довговолосі. Одних він радував, а інших приголомшував.

Яворовим літав од селища до селища і скрізь наганяв жаху на жорстоких нападників. Поодинокі Головаті, що керували знищенням Країни Щитів, не витримували таких сильних звукових вихорів і падали мертві. Голомозі страшенно боялися прожекторів.

Більше десятка містечок врятував Яворович, але багато згоріло дотла. Він ніколи б не подумав, що ця війна на знищення набере такого розмаху. І, головне — вогонь, вогонь… На лісових стежках помічав довгі низки Синів Риби, що прямували в глиб країни. Він одразу впізнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. «Молодці, не віддали себе у пащу смерті, — думав, здіймаючись угору. — Виховали силу волі всупереч задумові своїх творців… То хіба ж вони роботи?» Здумав свого друга — Рожевого. Де-то він зараз? Може, серед оцих що пішли в передгір’я? А може, поліг у нерівній боротьбі…

З якоюсь нестямою налітав Яворович на Голомозих, сіючи погибель і жах… Його літак орлом ширяв у венерійському небі, то здіймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звуків і сліпила, наче блискавка.

Раптом звуки обірвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади і обмер: скінчилось пальне. Мотор заглух. Внизу — ліси, ліси… Втримуючи апарат від падіння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої місцини, вільної від дерев… І морського берега не видно — на воду було б найкраще…

Висота різко падала.

«Може, стрибнути з парашутом? Он де він лежить…» Цю думку Яворович одігнав, і не тому, що парашута не було на ньому, — він би стрибнув, тримаючись за ремінь, а тому, що не хотів кидати напризволяще апарат…

200 метрів… 150… 100…

Він робить великі кола, машина слухається, наче відчуває: інакше — загибель.

Зліва помітив чималу плантацію якихось низькорослих рослин. Вирішив сідати там.

Ще одне коло, ще… Апарат плавно іде на посадку.

«Турбіна… турбіна підйому, видно, розкрутилася, підтримує» — встиг подумати Яворович і враз відчув, як шасі ударилося об м’який ґрунт, літак пострибав іще з півсотню метрів і зупинився.

Петро витер піт з чола, полегшено зітхнув.

«Порядок, порядок… — дзвеніло в голові. — Який порядок? Що машина ціла? Ну, й що з того? Пального ні грама, рація не працює… Ну, та чого там, треба подивитися, що за місцевість…»

Втомлено виліз на крило, стрибнув на ґрунт. Озирнувся навколо — тиша, ніде ані шелесне. Плантацію обступає густий ліс, а тут — карликові, по коліна, деревця. Петро нахилився і одразу ж знайшов м’ясистого «опенька». Почистив і почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освіжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантація? Цілком імовірно. Тоді, значить, десь не дуже далеко Долина предків… Так-так, він же бачив і гори…

Вирвав ще одного «опенька». Відкушував потроху, обмірковуючи становище.