Істина поруч

ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною — рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутній Гість у супроводі воїнів підійшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро бачив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи — темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем — розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерійців почав світитися ніжним зеленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого, — світні спіралі ніби плавали в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся — здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… «А може, в них очі самі випромінюють світло? — подумав, сідаючи на горбку. — Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…»

В глибокій тиші рухались венерійці і, як спостеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним — четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, і Петро чомусь відчув співчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерійська ніч ніколи не мине, а він отак стоятиме і жеврітиме своєю мукою, своїм горем.

Яворович повернув голову в бік принишклого моря і аж скрикнув од несподіванки. Воно все цвіло зеленими гілочками! Це дуже красиво — з глибини чорного мороку виринає одна пара, потім друга, за ними ще й ще… Ось вони підпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потім проходять повз того, що самотньо жевріє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони ніби пливуть у повітрі — ніжно-зелені візерунки линуть у цілковитій тиші і від цього здаються якимись нереальними, ефемерними.

Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика — тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок більшає, повніє, і Петро починає стиха наспівувати якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.

— Ех, якби симфонічний оркестр… — Це ж венерійська Вальпургієва ніч!

Видовище продовжувалось кілька годин.

Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зерно в стручку, перед очима людей — безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?

Повз нього пливли і пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячні гони?

Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався — рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду — відсутність звукової мови Самі вони якось спілкуються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говорити, що при аварії з ракетопланом його контузило. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, адже чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в місто, зайшов до відведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не відступав і на крок. Це зацікавило Петра, і він пильно приглядався до його жестів.

Принесли гірлянду якихось фруктів, нанизаних на гнучку лозинку. Як тільки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий відсунув ту гірлянду, показав, нібито їсть, а тоді враз упав на підлогу і зобразив сон. Виходило, що ці плоди сприяють сну, а він не хоче, щоб гість спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графіки, Петро почав потроху розуміти його. Із тих численних каракуль, які важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому місті є подруга (дружина, кохана), тільки в Рожевого нема — вона якось потрапила до Головатих і перебуває тепер у Захмарній Країні. Як це сталося, Петро не зрозумів, та це його не дуже й цікавило. Головне він зрозумів добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все і піти в Захмарну Країну.

Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого дуже зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетоплані.

— Розумієш, друже. — злегка поляскав його по спині, — ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…

Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і підвівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою

Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енергійно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до літака, і Рожевий допоможе підготувати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного «Астероїда»!

Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці спливали картини їхньої німої містерії на березі моря. «А в кабіні ж — кіноапарат… — з жалем подумав Яворович. — Який фільм уже був би!».