Істина поруч

ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ І ДАРУНОК НЕБА

Щось наче найшло на Яворовича — уперше за весь час експедиції його пройняв препоганий настрій. На душі зробилося важко, наче груди наповнились свинцем і ніяк дихати. Моментами жалів себе і одразу ж висміював і за ці жалощі, і за нерозумні вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не відвернути, — і сама думка про це здавалась жалюгідною, губи його кривила презирлива посмішка. «Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втішати — ну, й що? Сидиш на якорі з порожніми баками… борець за справедливість. А хіба справедливо забути про головне — про свої обов’язки перед тими, хто тебе послав?»

Намагався заглушити в собі думки, але вони зовсім не підкорялися його волі, виринали невідомо звідки і як, сперечалися, крутилися, вертілися, зникали, натомість з’являлися нові й нові. Хотів визначити форму думки, простежити, як саме вона з’являється, — але цей процес невловимий для свідомості.

Тоді він подумав, що увесь цей джаз від того, що в нього просто болить голова. Дістав з аптечки порошок, проковтнув і, підклавши під голову скафандр, приліг на сидіннях.

Ніби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. «Він приніс вогонь!» Звичайно, цей Зелений — злочинець, але, по-справедливості, разом із ним «перед очима мудреців» мусив би стати і він, Петро Яворович. І коли б вони спитали:

— Ти приніс оце лихо на нашу планету?

Він би відповів:

— А нащо?

— Та вже ж не на те, щоб підтримувати забобон чи палити житла… Вогонь — це ж чудо природи, і поводитися з ним треба обережно…

— Але ж це завдало нам лиха.

І ото вони могли б справедливо вирішити:

— За те, що ти приніс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, — віддати тебе стрілі. А за те, що ти захистив нас і врятував від знищення, — поставити твою мумію на чільному місці в Долині предків.

— Мазер! — гукнув Петро, і обличчя його освітилося такою радісною усмішкою, наче він щось знайшов, те, що давно і довго шукав. — Мазер! Вони б же не віддали, ось у чому причина…

Здавалося, виправдався перед своїм сумлінням — будь веселим. Але усмішка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнічувало усвідомлення невиконаного обов’язку. Другого літака на «Астероїді» нема… Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору — аж до прибуття нової експедиції із Землі? При одній лише гадці про роль Робінзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п’ять чи десять років йому вдалося б нагромадити багато цікавих фактів, спостережень… Та хоча б же хоч повідомити! Хоча б… Ех, ти… ти-и…

Що за мана? Він уже не каже «ти», а воно звучить! Підвівся — перестало. Тільки ліг, знову:

— Ти-и… ти-и…

Сів, провів долонею по чолу. Так і збожеволіти можна. Прислухався — не чути нічого, схилився до скафандра — звучить! Невже запрацював місцевий зв’язок?!

Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так і є!

— Ти-и… ти-и… ти-и…

В цьому слабенькому, приглушеному звукові було все: радість земного життя, люди, сонце!

Похапцем відчепив шолом, натягнув на голову і вискочив із кабіни. Тіло пружинило, втоми як не було.

Звідки сигнали? Те, що не з «Астероїда» — сумніву не було, місцевий зв’язок охоплює відстань до 40–50 кілометрів. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно…

Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирішив, обравши літак за відправну точку, віддалятися по черзі в різні боки, визначаючи силу звуку.

Пішов чомусь спочатку від хвоста. Відрахувавши тисячу кроків, зупинився, прислухався. Сигнал нібито послабшав. Тоді відміряв кілометр від носової частини літака. Сигнал видався сильнішим, а особливо, якщо порівняти з віддаллю у два кілометри.

Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотів так і йти, але передумав. Повернувся до літака, взяв необхідне спорядження, усе перевірив, добре закрив кабіну і тільки тоді пішов. Та недалеко й відійшов — може, кілометра півтора — як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабіні, але хіба він тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзів, а він ляже спати?!

Ввімкнув ліхтар і, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.

— Ти-и… ти-и… — гукало все голосніше й голосніше.

— Іду! Іду! — кричав, як несамовитий, Петро і ступав ще ширше.

А йти доводилось здебільшого хащами, стежки попадались дуже рідко. І як тільки, йдучи стежкою, Петро помічав, що сигнал слабшає,— одразу ж звертав і без вагання простував поміж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через річки.

Ішов доти, поки почав спотикатися. Тоді тільки до його свідомості дійшло: втомився, ноги відмовляються служити.

Присів під деревом, така думка — трохи відпочину та й піду. Але незчувсь, як і заснув. Схопився уже на світанку, його розбудило:

— Ти-и… ти-и…

— Ех, бодай йому! Проспав…

Десь у глибині душі ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?

Навіть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.

Скільки він уже пройшов — п’ятдесят, сімдесят кілометрів? Сигнал помітно подужчав, і це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, біг бігом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду — озеро чи скелю.

І ось він підійшов до узгір’я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так і є — високогірне плато, але що тут сталося? Не видно жодної білої кулі, навіть жовті кущі повиривано, наче тут пройшов смерч!

Яворович зупинився, роздивляючись на всі боки. Забув навіть про сигнал, що марно кликав і кликав голосом мембрани. Уся місцевість вкрита трупами, і особливо багато — Синів Риби. Лежать і поодинці, ї густими лавами, але всі — головами туди, де були кулі Головатих, тобто вперед. Бій, очевидно, відбувся цієї ночі, і хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, — Головатих знищено до ноги.

Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жодного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі… От тобі й роботи… Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.

Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об’єктив Рожевий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повів довговолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то… А може, він якимось чудом уцілів?

Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворович побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.

— А де Рожевий? — закричав Яворович. — Де Рожевий?

Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Петро почав зупиняти їх і показувати жестами. Вони нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, — тільки дивилися на нього своїми великими очима.

Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв’язок з «Астероїдом»?

Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкірих світлопоклонників.

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так «затикали», що довелося скинути шолом. Дорога в’юнилася зиґзаґами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту…

В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають «тіні».

«О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо».

«Так. Де воно лежить?»

«Дарунок неба зовсім недалеко, ходім».

Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіяння, щоб не зачепитись. «Тіні» десь зникли.

«Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…»

«Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з’явитись узурпатори…»

«О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини… А ось і дарунок неба».

На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. «Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже… невже пальне?!» Аж руки в нього затремтіли.

Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дарунок неба!