Істина поруч

ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гілка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лівою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.

І ось він став проти білої кулі на відстані польоту стріли — невеличкий, але красивий у своїй рішучості.

«Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!»

«Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю».

Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.

«Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!»

«Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань».

«Хіба ж це…» — почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої кулі, наче з легкого туману, до нього простує… точнісінько і який самий юнак, як він. Така постать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.

Побачивши двійника свого коханого, Гілка затулила очі долонями. Рожевий мимоволі позадкував.

Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.

«О Великий Розпоряднику! — підняв він руку. — Я визнаю, що ти наш творець, мені не потрібно доказів…»

А двійник підходив ближче — вже видно було, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.

«…Але нищити своїх дітей — це жорстоко і безглуздо».

Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:

«Вгамуйся. Найвища мудрість — підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко…»

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.

«О Великий Розпоряднику, а коли ви всі станете перед лицем Матері Невідомості…»

В тумані, що оповиває білу кулю Розпорядника, бовваніє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гілки тремтять руки — ще один такий самий, як її коханий!

«Вгамуйся, — промовила постать знайомим, рідним голосом. — Це марне — опинатися несхитному Законові Оновлення».

«Виходить, тільки для нас цей закон?»— гукнув Рожевий до кулі.

Але відповів йому новий двійник:

«Все підкоряється цьому Законові. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з’явиться інший…»

«І ти, підкінчик, говориш про «наш рід», — обурився Рожевий. — Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?»

«Я такий же, як і ти».

«Ні, не такий! — заперечив Рожевий. — Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!»

«Зрозумій, що життя — це тільки прояв Невідомості. Такий закон: одна краплина поступається місцем іншій. Увесь наш рід — це крапля».

«Ні, не крапля, а велике море!»

«Хіба це не однаково для Матері Невідомості — крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?»

«Чого я хочу? — гукнув Рожевий. — Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю. Ось чого я хочу!»

«Закон його змете. Ходімо, Гілко, ходімо, люба…»

Друга стріла з шумом вирвалася з трубки, і цей покотився додолу.

Але двійники ішли і йшли. Здавалося, безліч їх сиділо за білою мовчазною кулею і тільки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрість, про одвічні закони буття, і кожен закликав спокійно йти у Невідомість. Спочатку Рожевий відповідав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцій і що цю суперечку вирішить боротьба.

Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хіба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музику моря? Вони таки справді — роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити…

Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з’явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

«Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!»

«Коли б у мене були пелюстки емоцій, — відгукнулась голова, — то я б радів з тебе: адже ти — продукт діяльності нашого мозку, нашого життя — піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На новому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше».

«Творці… Боги… Я не вірю у ваше безсмертя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!»

Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до свого нового друга — Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспішно намагався полагодити рацію. Слухав розповідь молодого розхвильованого венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.

«Як тільки стемніє — ми втечемо!» — виголосив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в голові пропливали якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в земному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. Намагаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними плямами очей… Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя… То невже ж Природа — наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнувати… Вона творить із захопленням, використовуючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так… А замість них з’являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі переступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково — жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам’ять. Тільки в бездонній пам’яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається… Так… То вони, а я… Великий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи… Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж… Немає нічого, що приховалося б від його мудрості. Адже він одразу розгадав знаки мого мислення… Він читає мою психіку, наче розкриту книгу. І невже в ній не залишив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати…

«Спати!» — це слово прозвучало сигналом тривоги. Сліпуче сяйнув у Петровій голові «маяк». Яворович потер долонями скроні, стрепенувся. Будь насторожі, юначе, не піддавайся чужій волі! Бач, як скрадливо пробрався у твою свідомість Великий Розпорядник, як непомітно накинув сіть своїх думок… Е ні, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабіні, став обличчям до білої кулі.

— Хочеш говорити — то давай відверто!

Білі пелюстки почали танути, танути, і перед зором Яворовича знову з’явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькі очиці так і вп’ялися в Петра. Але він стояв несхитно, як і належить людині.

— Я відкидаю твої думки, — сказав уголос Яворович. — І якщо Природа — дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собі, Великий Розпоряднику, що хтось інший експериментує над вами, Головатими?

Петрові здалося, що синя рисочка рота тіпнулася.

«Ми завжди були і завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. І ти створений кимось із наших мудрих. Невже ти не усвідомлюєш цього? Адже ти — один».

— Ні, я не один, нас дуже багато — людей!

«Це в твоїй уяві».

— Можеш переконатися.

«Як саме?»

— Спробуй прийняти електромагнітні коливання із-за неба. Там мої товариші ждуть мене.

«Нова загадка, — подумав Великий Розпорядник. — Оце парадокс, яких немає в лабіринтах моєї пам’яті».

На голому черепі Великого Розпорядника з’явилося синє яблуко. Спочатку Петрові здалося, що воно набухло під плівкою, але придивившись, він побачив, що «яблуко» вільно перекочується на голові. Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. «Оце так приймач, — подумав Петро. — Сферичний, охопить усе шатро неба». В цю мить «яблуко» почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.

«Вони тебе кличуть», — передав Великий Розпорядник.

— З якої ділянки неба? — аж стрепенувся Яворович.

А «яблуко» на голові Великого Розпорядника мінилось, там нуртували якісь течійки.

«Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато».

— Кинь туди отаку думку: «Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота».

«Добре, хай знають, що я здогадався».

«Яблуко» на його величезній голові посиніло, наче від напруження.

— Прийняли?!

«Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся».

— Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я — людина, житель планети Земля, третьої від Сонця…

«Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосферні явища викликали…»

— От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, — перебив Петро. — Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною…

«Парадокс із парадоксів. — подумав Великий Розпорядник. — Або я збожеволію, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри».

— Не для гри, а для зв’язку з космічним кораблем!

«Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування».

— Даремно погрожуєш, — спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. — Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок досвіду, через це і мудрість ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить…

«Ага, тепер мені стає зрозумілим, хто послав тебе, — злорадо подумав Великий Розпорядник. — Говори, говори».

— Ми прибули до вашої планети як друзі. Ми хочемо розкрити перед вами океан світла…

«Так, це ті уперті сектанти, які вигадали легенди і самі повірили в них. Вони надумали зруйнувати Суспільство Мудрих».

А Петро, запалившись, продовжував:

— Одною з причин вашого виродження є ліквідація мови. Адже голос, інтонація сприяють виробленню людського…

«Яблуко» з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднілися неначе в хмарі. То була хмара страшного гніву, а Петро не знав і жбурляв дошкульні слова:

— Пройде небагато часу, і мужній народ Країни Щитів залишить вас далеко позаду…

Це, мабуть, була та іскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плівка на гулі, і він побачив… червоне око. Рожевий і Гілка шарпнулися, забилися в куток, і Яворовим інстинктивно закрив прозору шторку кабіни.

— Світло того ока — вбивче, — проскрипів Рожевий.

— Якщо космічна радіація не могла проникнути в кабіну, то біологічне випромінювання — тим більше, — заспокоїв його Петро. — Зараз ввімкну двигуна, і ми відлетимо від такого нервового сусіди. Юпітер гнівається, значить правда не на його боці!

Він спокійно сів за пульт, натиснув кнопку стартера і одразу ж почув, як запрацював двигун підйому. Зараз Петро підніме апарат, десь у безпечному місці висадить своїх пасажирів, а сам… Але чому апарат не здіймається? Яворович дає такі оберти турбіні, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на місці, наче прип’ятий. Петро повернув голову і побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в’ються якісь гнучкі, як ліани, дерева. Незабаром вони буквально сповили літака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?