Сказання з Небезпечного Королівства

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

Було собі колись одне село: не дуже й давно для тих, у кого довга пам'ять, і не надто далеко для тих, у кого довгі ноги. Називалося воно Великий Вуттон, адже було більше за Малий Вуттон і заходило в ліс на кілька миль глибше за нього. Проте був Великий Вуттон не дуже розлогим, хоч у той час у ньому щасливо жило чимало люду: доброго, поганого і такого собі — як усюди.

То було по-своєму видатне село, бо ж у поблизьких землях його добре знали завдяки вправності тамтешніх мешканців у різноманітних ремеслах, а особливо — в куховарстві. Село мало велику Кухню, що належала Сільській Раді, а Магістр Куховарства був вельми шанованою персоною. Дім Кухаря та Кухня сусідили з Великою Залою — найбільшою та найстарішою будівлею тих місць, а також і найгарнішою. Її спорудили з міцного каменю та добірного дуба і добре доглядали, хоч уже й не фарбували та не золотили, як давніше. У Залі селяни влаштовували зустрічі та різноманітні обговорення, громадські свята й родинні зібрання. Тож Кухар постійно мав роботу, адже мусив забезпечувати всі ці оказії гідним харчем. Під час бенкетів, яких упродовж року було чимало, гідною вважали розмаїту і багату їжу.

Одного бенкету з нетерпінням чекали всі, адже то було єдине свято, яке відбувалось узимку. Воно тривало тиждень, а останнього дня після заходу сонця починалися забави, звані Святом Чемних Дітей, до участі в якому запрошували небагатьох. Без сумніву, декого, хто заслуговував на запрошення, не помічали, а інших, хто на запрошення не заслуговував, таки запрошували — помилково… Бо так воно вже повелося, хай якими уважними намагаються бути організатори таких розваг. Що збільшувало шанси дитини потрапити на Свято Двадцяти Чотирьох, то це її день народження, адже саме Свято було названо так тому, що його проводили тільки раз на двадцять чотири роки й запрошували на нього лише двадцять чотири дитини. З нагоди цього Свята від Магістра Куховарства очікували кулінарних шедеврів, а ще, крім усіляких інших смаколиків, він, за звичаєм, готував Великий Торт. Власне, завдяки вишуканості (або навпаки) торта люди й запам'ятовували ім'я того, хто його готував, адже Магістром Куховарства рідко вдавалося бути так довго, щоби мати змогу спекти два Великі Торти.

Проте настав час, коли чинний Магістр Куховарства, здивувавши всіх (адже такого досі ніколи не траплялося), зненацька оголосив, що йому потрібна відпустка, й подався бозна-куди; а повернувшись через декілька місяців, здавалося, цілком змінився. Раніше він був добрим чоловіком, любив спостерігати, як радіють інші, хоча сам залишався серйозним і говорив мало. Тепер же Кухар повеселішав і часто виговорював і виробляв щонайсмішніші речі; а під час бенкетів залюбки виводив жартівливі пісні, чого від Магістра Куховарства ніхто не сподівався. А ще він привів зі собою Підмайстра; і це вельми здивувало Село.

Загалом, у тому, що в Магістра Куховарства є учень, не було нічого дивного. Це — звична річ. Магістр у належний час обирав собі учня й навчав його всього того, на що був здатен сам; що старшими ставали вони обоє, то більше важливої роботи перебирав на себе учень, — тож у разі відставки чи смерті Магістра він уже був готовий виконувати його обов'язки та сам обіймав посаду Магістра Куховарства. Та цей Магістр так і не обрав собі учня. Він завжди казав, що «часу ще вдосталь» чи «я пильно стежу за всіма і, коли натраплю на когось путнього, зроблю його своїм помічником». І ось він приводить із собою звичайнісінького хлопчака, до того ж — з іншого села. Хлопчина той був гнучкішим за вуттонських юнаків, а також жвавішим за них, говорив м'яко і дуже чемно, проте був занадто молодим для такої роботи, бо — на вигляд — щойно розпрощався з дитячим віком. Хай там як, але обирати підмайстра належало Магістрові Куховарства, й ніхто не мав права втручатись у це. Відтак хлопчина залишився і на той час (доки постаршає і зможе винайняти власне помешкання) зупинився в Домі Кухаря. Невдовзі люди звикли до хлопця, а він набув собі кількох друзів. Вони та Кухар називали прибулого Альфом, але для решти він був просто Майстром.

Наступна несподіванка трапилася через три роки. Одного весняного ранку Магістр Куховарства зняв свого високого білого ковпака, згорнув чисті фартухи, одягнув біле пальто, взяв у руку міцну в'язову палицю та невелику торбинку й пішов собі геть. Попрощався лише з підмайстром. Нікого іншого на той час поблизу не виявилося.

— Бувай наразі, Альфе, — мовив він. — Залишаю тебе порядкувати тут замість себе, адже в тебе це завжди виходило чудово. Гадаю, все буде добре. Сподіваюся, ти детально розповіси мені про все, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову. Скажи їм, що я взяв іще одну відпустку, проте цього разу не повернуся.

Коли Майстер переказав це людям, котрі прийшли до Кухні, в селі зчинилася колотнеча.

— Нечувано! — казали вуттонівці. — Без попередження, не попрощавшись! Що ж ми робитимемо без Магістра Куховарства? Він же не лишив по собі наступника.

Нікому з тих, хто долучився до обговорення, навіть на думку не спало призначити Кухарем юного Майстра. Той уже трохи підріс, але однаково виглядав хлопчаком, та 1 прослужив при Магістрі тільки три роки.

Урешті-решт, не знайшовши нікого ліпшого, люди призначили Кухарем одного селянина, котрий непогано готував, щоправда, для невеличких компаній. Коли він був молодим, йому випадало допомагати Магістрові в особливо гарячі дні, проте Магістрові душа не лежала до нього, тож він і не захотів узяти його за підмайстра. Тепер той селянин був статечним чоловіком, котрий мав дружину та дітей і обережно поводився з грішми.

— Принаймні він не зникне непоміченим, — казали люди, — і краще вже мати бодай якогось кухаря, ніж не мати його зовсім. Доки треба буде пекти наступного Великого Торта мине ще сім літ, а до тих пір він уже дасть собі з ним раду.

Ноукс — так звали того чоловіка — був дуже задоволений. Він завжди хотів стати Магістром Куховарства й ніколи не сумнівався, що це йому до снаги. Адже іноді, коли Ноуксові доводилося самому бувати в Кухні, він надягав високого білого ковпака, дивився на своє відображення в натертій до блиску сковороді й казав:

— Добридень, Магістре. Цей ковпак дуже вам ли- чить. Може, його навіть пошили спеціально для вас. Сподіваюсь, усе у вас буде добре.

Усе й було досить добре, бо попервах Ноукс пнувся зі шкіри, та ще й Майстер допомагав йому. Правду кажучи, хитро спостерігаючи за хлопчаком, Ноукс таки чимало навчився від нього, але сам цього ніколи не визнавав. Однак у належний час надійшла пора Свята Двадцяти Чотирьох, і Ноуксові довелося застановитися, як же спекти Великого Торта. Потайки він хвилювався, адже, хоча за семилітню службу йому і випадало пекти сякі-такі пироги й тістечка для пересічних оказій, він знав, що на його Великий Торт чекатимуть нетерпляче та що йому доведеться задовольнити найвимогливіших критиків. І не лише дітей. Для тих, хто помагатиме облаштувати свято, треба було спекти з тих самих складників і таким самим способом іще один — менший — торт. До того ж, було заведено, щоби кожен Великий Торт мав щось нове та своєрідне, а не просто повторював якийсь із попередніх.

Ноукс забрав собі в голову, що його Торт буде неймовірно солодким і поживним; він вирішив, що щедро заллє його цукровою патокою (в її приготуванні не було рівних Майстрові). «Це зробить Торт гарним і чарівним», — думав Ноукс. Чарівниці та солодощі — це були ті два з дуже небагатьох понять, які нагадували йому про часи і смаки дитинства. Чарівниць, на його думку, можна було перерости, а от солодощі Ноукс полюбляв і досі.

— Ага! Чарівний! — мовив він. — У мене виник задум.

Йому спало на гадку примістити на вершині в самому центрі Торта маленьку ляльку, з голови до ніг убрану в біле, з крихітною паличкою в руці, на кінці якої буде зірка з блискітками; а на рожевій глазурі довкола її ніг мало бути написано: «Королева Чарівниць».

Та коли Кухар узявся добирати складники для приготування торта, то з'ясувалося, що він тільки вельми приблизно пам'ятає, що годиться давати всередину Великого Торта; тож Ноукс перегорнув декілька старих книг, шукаючи рецептів, які би залишили його попередники. Та записи тих кухарів збентежили його, бо, навіть тоді, коли йому вдавалося розібрати їхні почерки, там ішлося про чимало таких речей, яких він ніколи не чув чи про які забув, а тепер уже бракувало часу клопотатися про них. Але Магістр подумав, що може використати окремі прянощі, про які йшлось у книжках. Він почухав потилицю і згадав про стару чорну скриньку з кількома відділеннями, в якій останній Кухар зберігав колись прянощі й інші приправи для особливої випічки. Скринька та не потрапляла Ноуксові на очі, відколи він став на службу, проте, трохи понишпоривши, він віднайшов її на високій полиці в коморі.

Ноукс дістав скриньку і здмухав із неї пил, але, відчинивши її, побачив, що прянощів там залишилася хіба дрібка, до того ж, вони висохли та запліснявіли. Зате в кутку одного відділення Кухар угледів невеличку зірку, меншу навіть за нашу шестипенсову монету, — почорнілу, так ніби вона була виготовлена зі срібла, та згодом потьмяніла.

— Кумедна! — проказав він, піднісши її до світла.

— Зовсім ні! — мовив голос позаду нього, й то так несподівано, що Кухар аж підскочив.

Голос той належав Майстрові, та дотепер він ніколи не розмовляв із Магістром таким тоном. Правду кажучи, хлопець узагалі рідко говорив із Ноуксом, хіба лише відповідаючи на його звертання. Дуже правильно й гідно з боку юнака; він, може, добре дає собі раду з патокою, та мусить іще багато чого навчитися: такої думки був Ноукс.

— Що ти маєш на увазі, хлопче? — запитав він, не вельми задоволений. — Якщо вона не кумедна, то яка?

— Вона дивна, — сказав Майстер. — І походить із Дивокраю.

Тоді Кухар засміявся.

— Ну, гаразд, гаразд, — мовив він. — Це майже те саме; проте називай її так, якщо тобі подобається. Настане день, коли ти подорослішаєш. А поки що йди готуй родзинки. Якщо помітиш якихось кумедних чарівниць, покажеш мені.

— Магістре, що ви хочете, зробити з зіркою? — запитав Майстер.

— Покладу її до Торта, звісна річ, — відповів Кухар. — Це саме те, що треба, особливо, якщо вона чарівна, — він хихикнув. — Гадаю, що ти й сам бував на дитячих вечірках — і то не дуже давно, — на тих, де до солодощів досипали маленькі абищиці на кшталт оцієї, та дрібні копійки, та ще бозна-що. Принаймні ми в нашому селі так робимо, — це розважає дітлахів.

— Але ж то не абищиця. Магістре, а диво-зірка, — мовив Майстер.

— Ти вже казав, — гаркнув Кухар. — Що ж, я розповім про це дітям. Вони будуть сміятися.

— Гадаю, що ні, — заперечив Майстер. — Але вчинити треба так, саме так.

— За кого ти мене маєш? — обурився Ноукс.

Торт було приготовано, спечено та залито патокою (робив це головно Майстер) дуже вчасно.

— Якщо тебе так ваблять чудеса, то я дозволю тобі виготовити Королеву Чарівниць, — повідомив хлопчину Ноукс.

— Гаразд, Магістре, — відповів той. — Я зроблю це, якщо ви надто заклопотані. Проте це ваш задум, а не мій.

— Посада зобов'язує до задумів мене, а не тебе, — сказав Ноукс.

Під час Свята Торт стояв посеред довгого столу в колі з двадцяти чотирьох червоних свічок. Верхівка його стриміла вгору, неначе маленька біла гора, на схилах якої здіймалися мерехтливі, мовби від інею, дерева, а на самому вершечку стояла на одній нозі крихітна фігурка, схожа на снігову діву-танцівницю, причому в її руці була тендітна льодова паличка, що яскріла світлом.

Діти дивилися на Торт завороженими очима, й одне чи двоє сплеснули руками, скрикнувши:

— Хіба ж він не прегарний і не чудесний?!

Їхні слова потішили Кухаря, та підмайстер виглядав невдоволеним. Обоє були присутні на Святі: Магістр — аби в належний час розрізати Торт, а підмайстер — аби наточити ножа та подати його Магістрові.

І от Кухар узяв ножа й підступив до столу.

— Мушу сказати вам, любі мої, — промовив він, — що всередині, під оцією чудовою патокою, заховався торт, виготовлений із багатьох пресмачних речей; але, крім того, до тіста було домішано чимало чудових несподіванок, абищиць, дрібних копійок і ще бозна-чого, а мені сказали, що тому, хто знайде їх у своєму куснику, пощастить. Торт поділено на двадцять чотири шматки: по одному для кожного з вас, якщо Королева Чарівниць вестиме чесну гру. Та вона не завжди поводиться так, бо ця маленька істота дуже хитра. Запитайте у пана Майстра.

Підмайстер відвернувся й узявся уважно роздивлятися дитячі обличчя.

— Але ж ні! Я забув, — мовив Кухар. — Цього вечора шматочків двадцять п'ять. Адже є ще маленька срібна зірка, особлива магічна річ — так принаймні стверджує пан Майстер. Отож, будьте обережні! Якщо хтось зламає об неї свого гарненького переднього зуба, магічна зірка його не вилікує. Та все одно, як на мене, тому, хто знайде її, пощастить найбільше.

Торт вдався, ніхто не знайшов у ньому жодних вад; завважили хіба те, що він був саме такого розміру, як потрібно, й не більше. Коли Торт розрізали, кожна дитина одержала великий шматок, але, крім тих кусників, не залишилося нічого: додаткових ласощів, мовляв, не ждіть. Кусники хутко зникали, й раз у раз хтось знаходив якусь абищицю чи монетку. Дехто відшукав лиш одну таку річ. інші — по дві, а кільком дітлахам не випало нічого: така вона, фортуна, незалежно від того, є на торті лялька з чарівною паличкою, чи немає! Торта з'їли до крихточки, проте не помітили і сліду магічної зірки.

— Лишенько! — забідкався Кухар. — Отже, вона була зовсім не зі срібла й, напевно, розтанула. Чи, може, пан Майстер мав рацію, і вона дійсно була магічна, тож і зникла, повернувшись до Дивокраю. Невдалий жарт як на мене.

Він поглянув на Майстра із самовдоволеною посмішкою, та Майстер дивився на нього похмуро, анітрішки не посміхаючись.

Хай там як, а срібна зірка таки справді була чарівна: підмайстер не помилявся щодо таких речей. Насправді ж трапилось от що: один із присутніх на Святі хлопчиків просто проковтнув зірку, далебі не помітивши її, хоч і знайшов у своєму шматку срібну копійку й віддав її Нел — маленькій дівчинці, котра сиділа поруч із ним і була вельми засмучена, бо не відшукала у своєму куснику нічого такого, що приносить щастя. Хлопчик той іноді міркував, що ж насправді скоїлось із зіркою, проте навіть не підозрював, що вона, заховавшись у такому місці, де її неможливо було відчути, залишилась у ньому самому: адже сталося так, як і мало статися. І зірка там довго-довго чекала, поки настане її пора.

Свято відбувалося серед зими, а тепер настав уже червень, і ніч майже втратила свою чорноту. Хлопчик прокинувся вдосвіта, бо вже не хотів спати: настав його десятий день народження. Він визирнув у вікно, і світ, здалося йому, завмер в очікуванні. Легенький вітерець, прохолодний і запашний, ворушив дерева, які прокидалися після сну. Потому хутко розвиднілось, і він почув, як десь далеко народжується світанковий пташиний спів, як він гучнішає, наближаючись, а тоді накочується на нього, заливає цілу землю довкола дому й, неначе музична хвиля, лине далі, на Захід, а тим часом над світовидом здіймається сонце.

— Це нагадує мені Дивокрай, — почув хлопчина власний голос, — але в Дивокраї співають іще й люди.

Тоді він раптом високо та чисто завів пісню з дивними словами, що їх, як виявилося, знав напам'ять: і тієї ж миті з рота йому випала зірка, й він упіймав її розтуленою рукою. Тепер вона срібно яскріла та виблискувала в сонячному світлі, а потому здригнулась і трішки піднялася, ніби зібралася злетіти. Не роздумуючи, хлопчик ляснув себе рукою по голові, й зірка прикипіла до його чола, і там він носив її багато років.

Мало селян помічало ту зірку, хоча вона й не була невидимою для уважного ока; проте вона стала частиною хлопчикового обличчя і зазвичай зовсім не світилася. Світло її почасти перебрав його погляд; а хлопчиків голос, що зробився чудовим, щойно до нього потрапила зоря, ставав із віком дедалі прекраснішим. Людям подобалося слухати, як він розмовляє, навіть якщо то було тільки звичайне привітання: «Доброго ранку».

Завдяки своїй вправності хлопчина прославився в окрузі: не лише в рідному селі, але й у багатьох довколишніх. Батько його був ковалем, отож він і продовжив батькове ремесло, вдосконалюючи його. Поки батько жив, хлопця називали Ковальчуком, а згодом — просто Ковалем. Бо на ту пору він став найкращим ковалем на теренах між Далеким Східнокраєм та Західноліссям і міг у власній кузні виготовити з заліза будь-що. Більшість виробів, звісно ж, була невигадлива та господарська, призначена для щоденного вжитку: фермерське причандалля, теслярські інструменти, кухонне начиння, каструлі та сковороди, ґрати, засуви й завіси, гаки, підставки для камінів, підкови тощо. Усі ці речі були міцні й витривалі, та вони випромінювали ще і якусь чарівність, були по-своєму вишукані, — користуватися ними та дивитися на них було приємно.

Проте, викроївши часину. Коваль робив дещо суто заради задоволення: й ті речі теж виходили прекрасними, бо він міг надавати залізу дивовижних форм, на вигляд таких самих легких 1 делікатних, як-от пагін із листям і цвітом, але все-таки твердих, як сталь, або навіть і міцніших. Мало хто міг пройти повз браму чи ґрати, які він викував, не зупинившись, аби помилуватися ними, й нікому не вдавалося пройти крізь них, коли вони були зачинені. Майструючи такі речі. Коваль співав, а коли вже він співав, то кожен, хто опинявся поблизу, кидав свою роботу й поспішав до кузні послухати його спів.

Ото й усе, що знала про нього більшість людей. Та далебі й того було задосить, бо небагато чоловіків і жінок у селі — хоч і яких вправних та працьовитих — досягало чогось схожого. Проте їм варто було би знати ще дещо. Коваль пізнав Диво край, а декотрі місцини в ньому розвідав так добре, як тільки до снаги смертному; та про це, крім своїх дружини та дітей, він не бесідував майже ні з ким, бо надто багато селян почало поводитися, як Ноукс. Дружиною ж його стала Нел — та сама, котрій він колись віддав срібну монетку. Доньку його звали Нан, а сина — Нед Ковальчук. Від родини це годі було втаїти, адже час від часу вони бачили, як у Коваля після його довгих прогулянок на самоті, на які він подеколи вибирався вечорами, чи по приході з триваліших мандрів на чолі сяє зірка.

Вряди-годи Коваль кудись вирушав: іноді пішки, іноді верхи, — і майже всі гадали, що він подорожує у справах. Часом то було і справді так, але часом — ні. Принаймні він відходив не для того, щоб отримати замовлення на роботу чи придбати чавун, деревне вугілля й інші матеріали, хоча дуже уважно ставився до таких речей і знав, що хто дбає, той і має, — як повчає приказка. Проте він мав дуже приватні справи в Дивокраї. Там його радо вітали, адже на його чолі ясно сяяла зоря й він почувався там так безпечно, як тільки може почуватися смертний у тій непевній країні. Менші Лиха обминали зірку, а від Більших Лих вона сама охороняла його.

За це Коваль був вдячний, бо хутко набрався розуму і збагнув, що до чудасій Дивокраю неможливо приступити, не наражаючись на ризик, і що чимало Лих не вдасться здолати без допомоги чарівної зброї, надто могутньої, щоби її могли втримати руки смертного. Замість стати воїном, він і далі був ученим і до- спідником; і хоча з часом зумів би викувати могутню зброю, яка в його власному світі породила би велемовні легенди й вартувала би королівської винагороди, проте він знав, що в Дивокраї ця зброя заважила би небагато. Тож ніхто й не пригадує, щоби серед усіх Ковалевих виробів був бодай один меч, чи спис, чи наконечник для стріли.

Попервах, перебуваючи в Дивокраї, він переважно тихо походжав собі лісами та луками чудесних долин посеред дрібного народцю й тендітних створінь, а ще — біля сяйливих вод, у яких ночами відбивалися дивні зорі, а на світанні віддзеркалювалися блискучі вершини далеких гір. Під час перших відвідин — доволі коротких — він тільки те й робив, що дивився на одне дерево чи квітку; та згодом, коли подорожі подовшали, йому випало побачити речі водночас прекрасні й жахливі, що їх він не міг ані чітко запам'ятати, ні пере- повісти друзям, незважаючи на те, що речі ті запали глибоко в його серце. Проте дечого Коваль таки не забував, і воно засіло в його голові, мов якась дивовижа чи таємниця, про яку він часто згадував.

Коли він уперше вирушив углиб країни без провідника, то подумував розшукати далекі кордони тієї землі; та перед ним виросли височенні гори, і, пробираючись довгими обхідними шляхами. Коваль, урешті, дістався до безживного побережжя. Він стояв біля Моря Безвітряної Бурі, де сині хвилі, схожі на оповиті снігом пагорби, тихо викочувалися з Несвіту і линули до довгої смуги суходолу, несучи на собі білі кораблі, які поверталися після битв на Темних Узграниччях, не відомих жодній людині. Він побачив, як величний корабель викинуло далеко на берег, а води, спінившись, безгучно відступили. Одинадцять мореплавців були рославі й жахливі; мечі їхні сяяли, списи блищали, а в очах пломеніло пронизливе світло. Зненацька вони взялися співати переможну пісню, і Ковалеве серце затремтіло від страху, а сам він упав долі, й мореплавці проминули його, попрямувавши кудись поміж пагорби, де відлунювали їхні голоси.

Згодом він уже не навідувався до того побережжя, вважаючи, що опинився в острівному володінні, оточеному Морем; відтак дух його потягся до гір, прагнучи дістатися до серця того королівства. Одного разу під час таких мандрів Коваля оповила сива імла, і він, доки відкотився туман, довго блукав навмання й опинився на розлогій рівнині. Віддалік височів великий затінений пагорб, а з тіні, що правила йому за коріння, виструнчувалося все вище й вище, просто до неба, — бачив Коваль — Королівське Дерево, і світло його нагадувало світло сонця опівдні; на тім Дереві росли водночас і листки, і квіти, і незліченні плоди, причому годі було відшукати два однакові.

Він більше ніколи не бачив того Дерева, хоча частенько шукав його. Під час однієї з таких подорожей, видираючись на Зовнішні Гори, Коваль забрів у глибокий видолинок поміж скель, на дні якого лежало озеро, спокійне та гладеньке, незважаючи на те, що довколишні ліси гойдалися від легенького вітерцю. Видолинок немовби освітлювала червона заграва західного сонця, та світло те випромінювало озеро. Коваль подивився вниз із невисокої кручі, що нависала над водою, і — здалося йому — протнув поглядом незмірні глибини, вгледівши там дивних вогняних примар, які гнулися, випускали гілля та колихалися, наче велетенські водорості в морській улоговині, а між ними походжали туди-сюди вогненні істоти. Охоплений подивом, він спустився до краю води і торкнув її ногою, але то виявилася не вода, а щось твердіше за камінь і слизькіше за скло. Коваль ступив на ту поверхню, важко впав, і розкотисте «гу-гуп» прокотилося над озером, відлунивши від його берегів.

Умить легенький вітерець перетворився на шалений Вітер, що, ревучи наче здоровенний звір, підхопив Коваля й пожбурив його на схили, крутячи ним, як опалим сухим листком. Чоловік обхопив руками стовбур молодої берези, вчепившись за нього, а Вітер люто боровся з ними обома і прагнув одірвати Коваля, та береза від сильного повіву зігнулася до землі й затулила його своїм віттям. Коли Вітер нарешті вщух. Коваль підвівся і побачив, що береза стоїть цілком гола. З неї поздирали всі листочки, і вона плакала, і сльози дощем падали з гілок. Чоловік поклав руку на білу кору, мовивши:

— Благословенна будь, березо! Що я можу зробити, щоби виправити скоєне чи подякувати тобі?

Він відчув, як відповідь дерева піднімається вгору крізь його руку:

— Нічого, — казало воно. — Іди собі! Вітер полює на тебе. Тут тобі не місце. Іди геть і ніколи не повертайся!

Вибираючись із того видолинку, Коваль відчув, як березові сльози стікають по його обличчі й гірчать на губах. Він торував довгу путь, але серце його посмутніло, і тривалий час він не навідувався до Дивокраю. Одначе назавжди відмовитися від мандрів туди не зміг, а коли повернувся, то бажання пробратись углиб країни лише зміцніло.

Нарешті він знайшов дорогу через Зовнішні Гори й ішов нею, аж доки дістався до Внутрішніх Гір: високих, стрімких і страхітливих. Одначе Ковалеві вдалося-таки надибати прохід, яким можна було піднятись угору, і, втративши лік днів, він, неймовірно ризикуючи, протиснувся крізь вузьку розколину й поглянув униз — сам того не відаючи — на Долину Вічнорання, зелень якої була настільки пишнішою за зелень луків Зовнішнього Дивокраю, наскільки зелень отих лук перевершує зелень наших навесні. Повітря ж там таке прозоре, що можна розгледіти червоні язики пташок, коли ті співають на деревах у далекому кінці долу, хоч який він просторий, а самі пташки анітрохи не більші за кропив'янок.

З внутрішнього боку гори збігали вниз довгими схилами, оповитими звуками жебоніння водоспадів, і зачудований Коваль поквапився вперед. Ступивши на трави Долини, він почув спів ельфійських голосів, а на галявині біля річки, що аж сяяла від лілей, натрапив на багатьох дів-танцівниць. Швидкість, грація, невпинна мінливість їхніх рухів заворожили його, й він приступив ближче до їхнього кола. Тоді діви раптом завмерли, і юнка в підіткнутій спідниці та з розсипаним волоссям рушила йому назустріч.

Вона зі сміхом звернулася до нього, мовивши:

— Ти стаєш зухвалим, Зоречолий, хіба ні? Чи ти не боїшся того, що скаже Королева, якщо довідається про це? Та, ймовірно, вона дозволила тобі поводитися так.

Коваль збентежився, бо збагнув, що юнка прочитала його думку, яку він щойно сам усвідомив: зоря на лобі слугувала йому перепусткою, з якою він міг іти, куди йому заманеться. Тепер же чоловік зрозумів, що це не так. Але діва, усміхаючись, заговорила знову:

— Ходімо! Якщо вже ти тут, то потанцюй зі мною, — і взяла його за руку, повівши в коло.

Вони затанцювали разом, і на мить Коваль відчув, як то — бути її партнером: легко, приголомшливо, радісно. На коротку мить. Адже невдовзі — здалося — діви знову спинилися, юнка нахилилася, зірвала білу квітку, що росла біля її ніг, і заплела собі у волосся.

— Прощавай! — мовила вона. — Можливо, з дозволу Королеви ми зустрінемося знову.

Коваль не пригадував, як повернувся додому після тієї зустрічі, — отямився, вже їдучи дорогами рідної околиці. Та в деяких селах на нього зацікавлено витріщались і не зводили погляду доти, доки він не зникав із очей. Коли чоловік дістався до власної оселі, до нього вибігла донька і радо його привітала: він повернувся раніше, ніж усі сподівались, але для тих, хто на нього чекав, розлука вже здавалася задовгою.

— Татуню! — скрикнула дівчинка. — Де ти був? Твоя зірка сяє так ясно!

Щойно Коваль переступив поріг, зірка знову потьмяніла: та Нел узяла його за руку і провела до вогню, тоді обернулась і поглянула на нього.

— Любий чоловіче, — мовила, — де ти був і що бачив? У твоєму волоссі квітка.

Жінка легенько зняла її з його голови і поклала на руку. Квітка та здавалася чимось неймовірно далеким, хоча була осьдечки, зовсім поряд, а від світла, яке вона випромінювала, на темні в сутінках стіни кімнати лягли тіні. Тінь чоловіка, котрий стояв навпроти неї, нависла над Нел, а велика голова тієї постаті схилилася.

— Ти схожий на велетня, батьку, — сказав його син, котрий доти мовчав.

Квітка та не зів'яла й не потьмяніла; родина берегла її, як таємницю і скарб. Коваль виготовив маленьку скриньку та ключ до неї, — там її і зберігали, передаючи від покоління до покоління його роду; ті, хто успадковував ключа, вряди-годи відмикали скриньку й довго дивилися на Живу Квітку, аж доки скринька знову зачинялася, — час її замикання залежав не від них.

Роки в селі не стояли на місці. Чимало їх уже минуло. Потрапивши на те Дитяче Свято, де він отримав зірку, коваль не мав іще й десяти років. Згодом надійшло інше Свято Двадцяти Чотирьох, і на той час Альф став Магістром Куховарства, обравши собі підмайстра — Гарпера. А ще через дванадцять літ Коваль повернувся з Живою Квіткою; і от із приходом зими мало відбутися чергове Дитяче Свято Двадцяти Чотирьох. Одного дня того року Коваль походжав лісами Зовнішнього Дивокраю. Була осінь. Золоте листя висіло на гіллі, а червоне лежало на землі. Позаду себе він зачув кроки, та не зважив на них і не обернувся, бо поринув у глибоку задуму.

На ті відвідини його запросили, та ще й мандрувати довелося далеко, — далі, ніж усі попередні рази. Коваля провадили й охороняли, і він майже не пам'ятав шляхів, якими простував, адже його часто огортав сліпучою пеленою туман або ж оповивав морок; і от нарешті Коваль опинився на верховині попід нічним небом, засіяним незліченними зірками. Там він постав перед самою Королевою. Вона не носила корони й не мала трону. Стояла там, сяючи у величі та славі, а довкруж неї юрмилося величезне воїнство, мерехтливе і блискуче, мовби горішні зорі: та Королева була вища за вістря їхніх могутніх списів, а на голові в неї яскріло біле полум'я. Знаком вона наказала йому наблизитись, і Коваль, тремтячи, зробив крок уперед. Високо та чисто зазвучала сурма, і — о диво! — вони опинилися сам на сам.

Коваль стояв перед Королевою, не схиливши голови в поклоні, бо розгубився, а ще йому здавалося, що будь-які жести такого нікчеми будуть марні. Перегодом він звів очі й узрів її обличчя та пильний, звернений на нього погляд; чоловік розхвилювався та збентежився, адже тієї самої миті знов упізнав її — прегарну юнку з Зеленої Долини, танцівницю, біля чиїх ніг розпускалися квіти. Ці спогади викликали її усмішку, й вона підійшла до нього; вони довго бесідували, головно без слів, і з її думок він дізнався чимало всього, що почасти подарувало йому радість, а почасти — наповнило журбою. Тоді дух його полинув у минуле, озираючи його життя аж до дня Дитячого Свята й появи зірки, і зненацька він знову побачив маленьку фігурку танцівниці з чарівною паличкою та, засоромлений, відвів погляд од Королевиної краси.

Проте вона лише засміялася так, як сміялась у Долині Вічнорання.

— Не журися через мене, Зоречолий, — промовила. — І не соромся надто за свій народ. Краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Диво- край. Для декого то — лише проблиск. Для інших — пробудження. Від того дня ти завжди серцем прагнув побачити мене, і я задовольнила твоє бажання. Більшого я дати не можу. Тепер, у годину прощання, призначаю тебе моїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, перекажи йому: «Час настав. Нехай він обирає».

— Але Володарко Дивокраю, — затнувся Коваль, — де ж той Король?

Він часто запитував про це в мешканців Дивокраю, та вони всі відповідали одне й те саме:

— Він нас не повідомив.

А Королева сказала:

— Якщо він не повідомив про це тебе, Зоречолий, то не скажу і я. Проте Король багато подорожує, і його можна зустріти в несподіваних місцях. А тепер ушануй мене і стань навколішки.

І Коваль став на коліна, а вона схилилась і поклала руку йому на голову, і його охопив цілковитий безрух; Ковалеві здавалося, що він опинився водночас і у Світі, й у Дивокраї, й поза ними, що він оглядає і те, й інше, так що чоловік переживав і важку втрату, й чуття власності, й спокій. А коли через деякий час безрух минув, він підняв голову й підвівся. На небі займався світанок, зірки поблідли, а Королева зникла. Далеко в горах він почув одзвук сурем.

На полонині, де стояв Коваль, було тихо та порожньо: він збагнув, що шлях його нині знову веде до втрати.

Місце тієї зустрічі залишилося далеко позаду, й ось Коваль був уже тут, походжав опалим листям, розмірковуючи про все, що побачив і про що дізнався. Кроки наблизилися. Тоді зненацька голос поблизу мовив:

— Ти йдеш у мій бік, Зоречолий?

Він стрепенувся, пробудився від задуми і помітив поруч чоловіка. Чоловік той був високий, ішов легко та швидко, а на собі мав темно-зелені шати з каптуром, що частково закривав його обличчя. Коваль збентежився, бо Зоречолим його називали тільки мешканці Дивокраю, а він не пригадував, аби зустрічав цього чоловіка раніше; проте тривожне відчуття підказало йому, що він повинен його знати.

— А в який бік ідете ви? — запитав Коваль.

— Я простую назад до твого села, — відповів чоловік, — і, сподіваюся, ти теж повертаєшся туди.

— І справді, — сказав Коваль. — Ходімо разом. Але я оце дещо собі нагадав. Перш ніж я вирушив у мандрівку додому. Велика Володарка наказала мені передати послання, та ми вже невдовзі покинемо Дивокрай, і, гадаю, я вже ніколи не вернуся сюди. А ви?

— Я — повернуся. Можеш переказати послання мені.

— Те послання адресоване Королю. Чи не знаєте ви, де його можна знайти?

— Авжеж, знаю. То про що послання?

— Володарка просила мене переказати йому лише таке: «Час настав. Нехай він обирає».

— Зрозуміло. Не переймайся цим більше.

Вони долали путь пліч-о-пліч, і мовчанку порушував тільки хрускіт листя під їхніми ногами; проте через кілька миль, коли вони все ще були на теренах Дивокраю, чоловік зупинився. Він повернувся до коваля й відкинув каптура. Тоді коваль і впізнав його. То був Альф — Майстер, як звик подумки називати його коваль, не забуваючи того дня, коли Альф, іще юний, стояв у Залі, тримаючи сяйливого ножа для розрізання Торта, й очі його поблискували у світлі свічок. Він мусив би донині постаріти, адже прослужив Магістром Куховарства багато років; але, стоячи тут, під покровом Зовнішнього Лісу, виглядав, як отой колишній підмайстер, лише дещо величніше: в його волоссі не було сивини, на обличчя не лягли зморшки, а сірі очі тьмяно поблискували, мовби відбиваючи світло.

— Я хотів би побесідувати з тобою. Ковалю Ковальчуку, перш ніж ми ввійдемо у твою країну, — сказав Альф.

Коваля це здивувало, бо він сам частенько бажав порозмовляти з Альфом, але так ніколи й не спромігся. Альф завжди ласкаво вітався з ним і дивився приязним поглядом, проте, здавалось, уникав розмови наодинці. Зараз він теж дивився на коваля приязним поглядом, поволі підняв руку і вказівним пальцем торкнувся до зірки на його чолі. Блиск в Альфових очах погас, і тоді коваль збагнув, що той блиск породжувала зірка та що вона, певно, раніше світилася дуже яскраво, а тепер пригасла. Це вразило його, й він роздратовано відсахнувся.

— Чи не вважаєш ти, пане Ковалю, — запитав Альф, — що тобі вже час віддати оце?

— А яке твоє діло, пане Кухарю? — відказав той. — І навіщо мені це робити? Хіба вона не моя? Вона дісталася мені, а хіба не вільно людині залишати собі речі, які потрапили до неї в такий спосіб, — принаймні як згадку?

— Лише деякі речі. Ті, які стають безоплатними дарами і які дають на згадку. Інші ж речі — не для того. Вони не можуть належати людині вічно, не можуть і стати скарбом, що передається у спадок. їх позичають. Ти й не думав, що хтось, можливо, потребує цієї речі. Проте насправді це так. Час не жде.

Тоді коваль стривожився, адже був щедрою людиною і з вдячністю згадував усе, що набув завдяки зірці.

— Що ж мені робити? — запитав він. — Віддати її комусь із Великих у Дивокраї? Віддати її Королю?

З цими словами в його серці знову розквітла надія на те, що така мета виправи дозволить йому ще раз потрапити до Диво краю.

— Можеш віддати її мені, — мовив Альф, — одначе тобі, напевно, буде надто важко. Чи не хочеш піти зі мною до комори й покласти її до тієї самої скриньки, в якій і зберігав зірку твій дід?

— Я не знав цього, — сказав коваль.

— Ніхто не знав, окрім мене. З ним був лише я.

— Тоді, гадаю, тобі відомо, звідки в нього зірка й чому він поклав її до скриньки?

— Зірку твій дід приніс із Дивокраю — це ти й сам розумієш, — відповів Альф. — Він залишив її собі, сподіваючись, що колись вона потрапить до тебе, його внука. Так він сказав мені, бо гадав, ніби я можу це влаштувати. То був батько твоєї матері. Не знаю, чи багато вона розповідала тобі про нього, бо насправді чи й знала аж так багато, щоби розповідати. Його назвали Вершником, і був то славний мандрівник, — він багато побачив і навчився, перш ніж осів і став Магістром Куховарства. Та він подався кудись, коли тобі виповнилося тільки два роки, — і люди не змогли призначити замість нього нікого кращого за бідолаху Ноукса. І все-таки, як ми і сподівалися, я став Магістром вчасно. Цього року я спечу ще один Великий Торт і, якщо добре пригадую, стану єдиним Кухарем, котрому поталанить спекти два Торти. Я хочу покласти в Торт зірку.

— Гаразд, ти її одержиш, — мовив Коваль і подивився на Альфа так, ніби намагався прочитати його думки. — А знаєш, хто її знайде?

— Що тобі до того, пане Ковалю?

— Просто хотів би знати, якщо знаєш ти, пане Кухарю. Це може полегшити мені розлуку з такою дорогою річчю. Дитина-бо моєї доньки ще надто мала.

— Може, й так, а може — й ні. Побачимо, — сказав Альф.

Після того вони не розмовляли, в мовчанці йдучи доти, доки покинули Дивокрай і нарешті дісталися до села. Потому вони ввійшли до Зали; а на ту пору саме сідало сонце й червоне світло заливало вікна. Позолочені різьблення на великій брамі відсвічували жаром, а дивні різнобарвні обличчя позирали вниз із ринв під дахом. Залу нещодавно обновили та перефарбували, і через те в Раді точилися зятяті суперечки. П, кому вона не подобалася, називали її «новомодною», та інші — кращі знавці — розуміли, що то лише повернення до давнього звичаю. Відтак, тому що все те не коштувало нікому ні копійки, бо Магістр Куховарства самотужки відшкодовував видатки, йому дозволили переробити Залу на власний розсуд. Але коваль досі не бачив її в такому освітленні, тож стояв і здивовано роззирався по Залі, забувши, навіщо прийшов.

Він відчув доторк до руки, й Альф повів його до невеликих дверей у глибині кімнати. Кухар відчинив їх і повів коваля темним коридором униз до комори. Там він запалив високу свічку й, відімкнувши шафу, дістав із полички чорну скриньку. її було начищено до блиску і прикрашено срібним орнаментом.

Альф відчинив скриньку і простягнув її ковалеві. Одне маленьке відділення було порожнє; в інших тепер зберігали прянощі, свіжі й пахкі, тож у коваля засльозились очі. Він підніс руку до лоба, й зірка без зусиль відпала, та чоловік несподівано відчув раптовий гострий біль і сльози заструменіли його обличчям. Хоча зірка знову ясно світилась у нього на руці, коваль бачив не її, а тільки розмите сліпуче світло, що здавалося дуже далеким.

— Я ледве бачу, — сказав він. — Мусиш укласти її туди замість мене.

Він простягнув руку, Альф узяв зірку, поклав її на місце, і вона згасла.

Коваль відвернувся, не мовивши ні слова, й узявся навпомацки пробиратися до дверей. Уже коли він став на поріг, до нього повернувся зір. Сутеніло, й у сяйливому небі поблизу Місяця яскріла Вечорова Зоря. Чоловік зупинився на мить, споглядаючи цю красу, а потому відчув, як на плече йому лягла рука, й озирнувся.

— Ти добровільно віддав мені зірку, — сказав Альф. — І якщо ти все ще хочеш знати, якій дитині вона дістанеться, то я тобі розповім.

— Так, я справді хочу знати.

— Вона дістанеться тому, кого вибереш ти.

Коваль був приголомшений і попервах не знав, що відповісти.

— Ну, — промовив нарешті, повагавшись, — цікаво, що ти подумаєш про мій вибір. Гадаю, в тебе обмаль причин любити ймення Ноукс, але, скажімо, його маленький правнук, Ноукс із Піскомістя. Тім, прийде на Свято. Ноукси з Піскомістя зовсім інакші.

— Я помітив це, — відказав Альф. — У малого мудра матір.

— Еге ж, сестра моєї Нел. Але навіть попри те, що ми родичі, я люблю маленького Тіма. Утім, це не очевидний вибір.

Альф посміхнувся.

— Ти теж не був «очевидним», — мовив. — Одначе я згоден. Правду кажучи, я вже й сам обрав Тіма.

— То навіщо ж просив мене?

— Так зажадала Королева. Якби ти вибрав когось іншого, я мусив би поступитися.

Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько вклонився.

— Нарешті я зрозумів, ваша величносте, — сказав він. — Ви виявили нам дуже велику честь.

— Мені за це віддячили, — мовив Альф. — Іди додому з миром!

Діставшись до власного помешкання на західній околиці села, коваль побачив свого сина біля дверей кузні. Він саме щойно замкнув їх, бо денну працю було завершено. і тепер стояв, видивляючись на порожню дорогу, якою батько зазвичай повертався з мандрів. Почувши кроки, син обернувся і здивувався, побачивши, що батько надходить од села, а тоді побіг йому назустріч. Обхопив руками у сповненому любові привітанні.

— Я ще вчора сподівався побачити тебе, тату, — сказав.

А потому, зазирнувши батькові в обличчя, стурбовано додав:

— Яким утомленим ти виглядаєш! Певно, ти ходив дуже далеко?

— Так-так, дуже-дуже далеко, сину мій. Я пройшов увесь шлях од Світання до Смеркання.

Вони разом увійшли в дім. Там було темно, й тільки вогонь палахкотів у коминку. Син запалив свічки, і якийсь час вони обоє мовчки сиділи біля вогню; коваль відчував неймовірну втому й переживав важку втрату. Нарешті він, мовби отямившись, роззирнувся довкола і спитав:

— Чому ми самі?

Син суворо зиркнув на нього.

— Чому? Мама — в Малому Вуттоні, у Нан. Її хлопчикові сьогодні виповнилося два роки. Вони сподівалися, що ти також прийдеш.

— Авжеж. Я й хотів туди потрапити. Я мусив устигнути. Неде, та мене затримали: мені довелось обмірковувати деякі речі, які на певний час витіснили все інше. Проте я не забув і про найменшого — про Томлінґа.

Він сягнув рукою до грудей і витяг із-за пазухи невеличкий гаманець із м'якої шкіри.

— Я приніс йому дещо. Старий Ноукс назвав би це абищицею, та воно родом із Дивокраю, Неде.

Він витяг із гаманця маленьку срібну річ. Вона нагадувала гладеньке стебельце крихітної лілії, на верхівці якого розпускалися, хилячи донизу точені голівки-дзвоники, три витончені квітки. І то дійсно були дзвоники, бо, коли коваль легенько струсонув їх, кожна квіточка відгукнулася тихенькою чистою нотою. При тому звуці свічки спалахнули, а потім якусь мить горіли білим світлом.

Очі Неда розширилися від подиву.

— Можна мені поглянути, тату? — запитав хлопець.

Він обережно взяв стебельце пальцями й зазирнув поміж пелюсток.

— Дивовижна робота! — промовив. — І… Тату, ці дзвоники пахнуть! їхні пахощі нагадують мені… нагадують про… ну, щось таке, чого я не можу згадати.

— Так, аромат з'являється невдовзі після того, як відзвучать дзвіночки. Не бійся тримати їх, Неде. Це — забавка для втіхи малюків. Дитина її не пошкодить і нічого їй не заподіє.

Коваль поклав подарунок назад у гаманець і заховав його.

— Я сам завезу це до Малого Вуттона завтра, — сказав він. — Можливо, Нан, Том і мама пробачать мені. А щодо Томчука, то в переліку днів і тижнів, місяців і років його час іще не настав.

— Правильно. Іди, тату. Я би радо подався з тобою, та наразі ще не можу піти до Малого Вуттона. Я не зміг би піти й сьогодні, навіть якби не чекав на тебе. У мене багато нагальної роботи, а невдовзі її ще побільшає.

— Ні, ні. Ковальчуку! Влаштуй собі свято! Те, що я вже дідусь, іще не означає, що мої руки ослабли. Нехай буде робота! З нею тепер змагатимуться дві пари рук — упродовж усіх трудових днів. Я вже не подорожуватиму, Неде, — принаймні не ходитиму в довгі мандри, якщо ти мене розумієш.

— То от як воно вийшло, тату? Я все думав, що трапилося з зіркою… Це важко, — він узяв батька за руку. — Мені шкода тебе; та в цьому є й дещо добре — для нашого дому. Чи знаєте ви, пане Ковалю, що є ще багато такого, чого ви можете мене навчити, коли матимете час? І тут не йдеться лише про роботу з залізом.

Вони повечеряли разом і ще довго сиділи за столом, доки коваль розповідав синові про свою останню подорож до Дивокраю та про інші речі, які спадали йому на гадку, — лише про вибір наступного власника зірки він промовчав…

Зрештою, син поглянув на нього й мовив:

— Батьку, ти пригадуєш той день, коли повернувся з Квіткою? Я сказав, що твоя тінь робить тебе схожим на велетня. Тінь була правдивою. Тож ти танцював зі самою Королевою. Проте віддав-таки зірку. Сподіваюся, вона дістанеться комусь гідному. Та дитина повинна бути вдячна тобі.

— Та дитина не знатиме про мене, — відказав коваль. — Отак воно завжди зі справжніми дарами. Так-так… Я передав зірку наступним поколінням і повертаюся до молотків та кліщів.

Дивно, проте старий Ноукс, який знущався зі свого підмайстра, ніколи не зміг викинути з голови думку про зникнення зірки в Торті, хоч і трапилося те багато років тому. Він став товстим і лінивим, а службу полишив, коли йому виповнилося шістдесят (не вельми поважний вік у тому селі). Тепер йому вже добігав кінця восьмий десяток, і Ноукс був непомірно великим, бо й досі об'їдався донесхочу та безтямно любив цукор. Більшість часу він проводив якщо не за столом, то у великому кріслі біля вікна свого будинку (чи біля дверей, коли було погідно). Ноукс любив побалакати, бо все ще мав чимало невисловлених поглядів; але віднедавна його розмови крутилися довкола єдиного Великого Торта, який виготовив він (у цьому Ноукс тепер був непохитно переконаний), бо щойно він засинав, як Торт приходив до нього у сновидіннях. Майстер іноді зупинявся, щоби перекинутися з Ноуксом словом-двома. Старий кухар і далі називав Альфа Майстром, очікуючи, що його самого теж зватимуть Магістром. Майстрові вистачало тактовності виконувати його бажання; цим він заслужив собі ласку, хоча було чимало людей, котрими Ноукс захоплювався значно більше, ніж ним.

Одного пообіддя Ноукс, добряче попоївши, куняв у своєму кріслі біля дверей. Раптом він здригнувся і прокинувся. І побачив, що поруч стоїть Майстер, дивлячись на нього.

— Здоров був! — сказав Ноукс. — Радий тебе бачити, бо той торт ніяк не йде мені з голови. От і щойно я думав саме про нього. То був найкращий торт із тих, які я коли-небудь пік, а це вже неабищо. Та можливо, ти забув його?

— Ні. Магістре. Я його добре пам'ятаю. Що ж вас турбує? То був хороший торт, його з насолодою з'їли і поквапили.

— Звісно. Це ж я спік його! Та мене турбує не це, а маленька абищиця, зірка. Я не годен придумати, що з нею трапилось. Адже вона не розтанула. Я сказав це тільки для того, щоби не злякалися діти. Я думав: може, хтось із них проковтнув її. Та хіба таке буває? Можна непомітно проковтнути одну з тих дрібних монеток, але ж не зірку! Вона, може, й маленька, та має гострі промінці.

— Так. Магістре. Та чи знаєте ви, з чого насправді зроблено зірку? Не переймайтеся цим. Запевняю, хтось і справді проковтнув її.

— І хто ж? Ну, пам'ять у мене довга, а той день просто-таки засів у ній. Я можу пригадати імена всіх дітей. Дай-но подумати. То, певно. Мельникова Моллі! Вона була жадібна й заковтувала їжу, не жуючи. Тепер вона товста, як мішок.

— Авжеж, декотрі люди поводяться саме так, Магістре. Та Моллі не заковтнула торта. Вона знайшла у своєму шматку дві абищиці.

— Та невже? Ну, тоді це Бондарів Гаррі. Хлопчик-бочка з великим, як у жаби, ротом.

— Мушу сказати вам, Магістре, що то був милий хлопчина з великою дружньою посмішкою. Так чи інак, а він був такий обережний, що, перш ніж з'їсти свій кусник, подрібнив його. І не знайшов нічого — саму лише випічку.

— Отже, це трапилося з маленькою блідою дівчинкою — Літ, донькою Торговця Мануфактурою. Коли вона ще була немовлям, то ковтала шпильки, й це їй не шкодило.

— Ні, не з Лілі, Магістре. Вона з'їла тільки тісто й цукор, а начинку віддала хлопчикові, що сидів поруч із нею.

— Тоді я здаюся. Хто ж то був? Ти, здається, дуже уважно стежив за всім. Якщо тільки сам не повигадував цього.

— Зірка дісталася Ковалевому сину. Магістре; і гадаю, що це пішло йому на користь.

— Продовжуй! — повеселішав Ноукс. — Я мав би здогадатися, що ти граєшся зі мною. Не будь смішним! На ту пору нинішній коваль був тихим неповоротким хлопчиком. Тепер він створює більше галасу, ніж тоді: такий собі пісняр, як я чував; але він обережний. Не ризикує. Двічі пережує, перш ніж ковтнути, — він завжди був такий, коли ти петраєш, про що йдеться.

— Петраю, Магістре. Та якщо ви не хочете вірити, що то був Коваль, то я нічим вам не зараджу. Нині, ймовірно, це не вельми важливо. Чи вам полегшає, коли я скажу, що зірка тепер знов у скриньці? Ось вона!

Майстер був одягнений у темно-зелений плащ, якого Ноукс лише тепер уперше помітив. З його складок Альф видобув чорну скриньку й розкрив її перед носом у старого кухаря.

— Ось вона, зірка. Магістре, — там, у кутку.

Старий Ноукс почав кашляти і чхати, а відтак зазирнув до скриньки.

— Справді, це вона, — мовив. — Принаймні дуже схожа.

— Це та сама зірка. Магістре. Я власноруч поклав її туди кілька днів тому. Цієї зими вона знову втрапить до Великого Торта.

— Ага! — сказав Ноукс, скоса позираючи на Майстра: а потому від сміху аж затрусився — наче желе. — Розумію, розумію! Двадцять чотири дитини і двадцять чотири щасливі шматочки, а зірка була вже зайвою. Тож ти вихопив її перед випічкою, приберігши до наступного разу. Ти завжди був спритником. Моторним, можна сказати. Та ще й бережливим: і дрібки масла намарно не витратиш. Ха, ха, ха! То ось як воно було. Я міг би і здогадатися. Ну, що ж, зрозуміло. Аж тепер я спокійно собі подрімаю, — він умостився у кріслі. — Гляди, щоби твій хлоп-підмайстер не втнув якої штуки! Бо ж кажуть: мудрий не той, хто знає, а той, хто знає потрібне.

Старий заплющив очі.

— Прощавайте, Магістре! — мовив Майстер, зачинивши скриньку з таким тріском, що кухар знову розплющив очі. — Ноуксе, ви знаєте стільки всього, що я лише двічі наважився розповісти вам бодай щось. Я розповів, що ця зірка родом із Дивокраю, а також те, що вона перепала ковалеві. Ви висміяли мене. Тепер — на прощання — я розповім іще дещо. І ви не сміятиметеся! Ви старий пихатий дурисвіт, товстий, ледачий і хитрий. Я виконував за вас більшість роботи. Ви, не дякуючи, навчилися від мене всього, що змогли, — крім поваги до Ди- вокраю та бодай дещиці поштивості. Вам її не стачило навіть для того, щоби побажати мені доброго дня.

— Якщо вже зайшла мова про поштивість, — відказав Ноукс, — то я не вважаю поштивістю лихословити на старших і кращих за себе. Забирай свою Чарівницю й інші дурниці куди-інде! Доброго дня, якщо ти хотів почути саме це. А тепер іди собі геть! — він глузливо плеснув у долоні. — Якщо у тебе в Кухні переховується котрийсь із чудесних друзів, то виряди його до мене — нехай я хоч подивлюся. Якщо він змахне своєю чарівною паличкою і зробить мене знову струнким, то я думатиму про нього краще, ніж зараз, — і старий засміявся.

— Чи не вділите кілька хвилин для Короля Диво- краю? — мовив на те його співрозмовник.

Нажаханий Ноукс помітив, що, проказуючи це. Майстер вищає. Альф одкинув свого плаща. Під ним виявився святковий одяг Магістра Куховарства, проте білі шати мерехтіли і спалахували, а на чолі в чоловіка сяяла велика коштовність у вигляді зірки. Обличчя його було молодим, але суворим.

— Старче, — мовив він, — ти аж ніяк не рівня мені за літами. А щодо кращості, то ти часто глузував із мене позаочі. Чи ж тепер кинеш мені виклик відкрито?

Він ступив уперед, і Ноукс, тремтячи, відсахнувся. Спробував було покликати на допомогу, та заледве витиснув із себе шепіт.

— Ні, величносте! — пробурчав. — Не кривдьте мене! Я ж бо лише бідолашний старий.

Обличчя Короля пом'якшало.

— На жаль, так! Ти кажеш правду. Не бійся! Заспокойся! Та хіба ж ти не очікував, що Король Дивокраю зробить для тебе щось, перш ніж піти? Я вволю твоє бажання. А тепер прощавай! І спи!

Магістр знову загорнувся у плащ і подався в напрямку до Зали: та не встигнув Король зникнути з овиду, як витріщені очі старого кухаря заплющились і він захропів.

Коли дід прокинувся знову, сонце котилося на захід. Він протер очі й легенько затремтів, адже осіннє повітря було прохолодним.

— Ох! Оце сон! — мовив. — То, мабуть, через ту свинину, яку я зів за обідом.

З того дня він так боявся появи поганих снів, що майже перестав їсти, боячись шлункового розладу, — харчувався нечасто і скупо. Тож незабаром зісохся, й убрання та шкіра звисали на ньому складками і зморшками. Діти називали його Кістлявим Обірванцем. Отоді раптом з'ясувалося, що він може ходити селом і прогулюватися з допомогою самої лише палиці: та і прожив Ноукс набагато довше, ніж якби залишився товстим. Загалом, кажуть, ніби він дожив до століття, — то був його єдиний здобуток, вартий згадки. Але до останніх днів його життя люди чули, як він кожному, хто хотів послухати старечі байки, розповідав таке:

— Ви можете називати це тривожним знаком, але насправді то лише дурний сон. Король Дивокраю! Де там! У нього не було чарівної палички. А якщо перестанеш їсти, то неодмінно схуднеш. Це — природно. Покладайтеся на здоровий глузд. У цьому немає жодної магії.

Настав час Свята Двадцяти Чотирьох. Коваля запросили співати пісень, а його дружина допомагала давати раду з дітьми. Коваль дивився, як вони танцюють і співають, а сам думав, що ці діти прекрасніші та жвавіші, ніж були в дитинстві вони самі. На мить його зацікавило, що би міг робити у свій вільний час Альф. Кожен із дітлахів, здавалося, заслуговував на те, щоби знайти зірку. Та погляд його раз у раз звертався до Тіма: пухкенького хлопчати, незграбного в танцях, але з приємним співочим голосом. За столом він сидів мовчки, спостерігаючи, як гострять ножа та розрізають Торт. Зненацька він пропищав:

— Любий пане Кухарю, відріжте мені, будь ласка, маленький шматочок. Я сьогодні з'їв уже стільки, що почуваюся дуже ситим.

— Гаразд, Тіме, — мовив Альф. — Я відріжу тобі особливий шматок. Думаю, він тебе не обтяжить.

Коваль спостерігав, як Тім їсть свій торт: повільно, та з очевидним задоволенням: утім, не знайшовши там жодної дрібнички чи монетки, малюк виглядав дещо розчарованим. Але незабаром у його очах спалахнуло світло, хлопчина засміявся, повеселів і тихо заспівав собі під ніс. Потім підвівся й пішов у танок, — сам, із дивною грацією, якої раніше в нього не помічали. Усі діти сміялись і плескали в долоні. «Отже, все гаразд, — подумав Коваль. — Тепер ти мій спадкоємець. Цікаво, в які дивовижні місцини заведе зірка тебе? Бідолашний старий Ноукс. І все ж, гадаю, він ніколи не дізнається, яка приголомшлива подія трапилася з його родиною».

Він таки й не дізнався. Та на Святі трапилося дещо таке, що страшенно йому сподобалося. Перед завершенням Магістр Куховарства попрощався з дітьми й усіма присутніми.

— Мені час сказати вам «до побачення», — мовив він. — Через день чи два я піду звідси. Пан Гарпер уже цілком готовий зайняти моє місце. Він дуже хороший кухар і, як вам відомо, походить із вашого села. Я ж повернуся додому. Не думаю, що ви сумуватимете за мною.

Діти щиро попрощались і красно подякували Кухареві за прегарний Торт. Лише маленький Тім подав йому руку й тихо промовив:

— Мені шкода.

Та насправді було в селі кілька родин, які певний час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Гарпер, тужило через його відхід і — на згадку про нього — й далі золотили та фарбували Залу. Проте більшість людей була задоволена. Він пробув із ними дуже довго, і зміна їх тішила. А старий Ноукс гупнув палицею по підлозі й сказав не криючись:

— Нарешті він пішов! І я дуже радий. Я ніколи не любив його. Він був жахливий. Надто моторний, так би мовити.