ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА
ПЕРЕДМОВА
«Червона Книга» містить чимало віршів. Декілька з них включено до тексту «Падіння Володаря Перстенів» чи до супровідних історій та хронік; набагато більше знайдено на вкладних аркушах, а деякі недбало занотовано на берегах сторінок чи в порожніх місцях. Більшість цих останніх є нісенітницею — нині вони часто незрозумілі, навіть якщо й написані розбірливо, — або напівзабутими уривками. З цих маргіналій узято №№ 4, 11, 13; а втім, найкращим зразком їхньої загальної тональності є радше карлючки на сторінці, де записано «Коли зима нашле холоди…» авторства Більбо:
На шпиці півня вертить так,
Що хвіст схилився вниз;
Дрозд від морозу так закляк,
Що й равлика б не вгриз.
«Лихий мій жереб», — дрозд завів,
«Все марно», — півень відповів, —
Їх пісня повна сліз.
Пропонована добірка складається з доволі давніх поезій, головно пов'язаних із легендами й жартами Ширу кінця Третьої Епохи, — поезій, що їх склали, очевидно, гобіти, переважно Більбо та його друзі або їхні безпосередні нащадки. Авторство, втім, рідко коли зазначено. Вірші, не додані до прозових текстів, записано різними почерками, і, ймовірно, первісно вони побутували в усній традиції.
Подейкують, що № 5 у «Червоній Книзі» склав Більбо, а № 7 — Сем Ґемджі. № 8 підписаний СҐ, і цьому підпису можна вірити. № 12 також підписаний СҐ, хоча щонайбільше Сем міг лише підправити давнішу поезію з комічного бестіарію, який гобіти, вочевидь, полюбляли. У «Володарі перстенів» Сем твердив, що № 10 був традиційним для Ширу.
№ 3 є зразком іншого жанру, який, здається, розважав гобітів: поезія або оповідка, яка повертається до свого початку і яку можна декламувати так, аж доки слухачі збунтуються. Декілька зразків знайдено в «Червоній Книзі», але чи не всі вони — простацькі й грубуваті. № 3 — набагато довший за інші й найкраще опрацьований. Очевидно, цю річ склав Більбо. На це вказує її явна спорідненість із поемою, що її продекламував Більбо як свій власний твір у домі Елронда. За походженням «нісенітна поезія», в рівендільеькій версії вона постала переробленою та пристосованою — дещо недолуго — до високоельфійських і нуменорсь- ких легенд про Еаренділа. Можливо, тому що Більбо винайшов її метричний малюнок і пишався цим. Цей розмір не повторюється в жодній іншій поезії «Червоної Книги». Давніший варіант, поданий тут, можна віднести до перших днів після повернення Більбо з мандрів. Хоча вплив ельфійських традицій помітний, але потрактовано їх несерйозно, а вжиті там назви (Деррілін, Телламі, Белмарі тощо) просто вигадані в ельфійському стилі й насправді зовсім не ельфійські.
Вплив подій кінця Третьої Епохи та розширення обріїв Ширу завдяки контактам із Рівендолом і Ґондо- ром можна побачити і в інших творах. № 6, хоча він уміщений тут відразу після поезії Більбо про Місячанина, й останню річ, № 16, слід виводити, врешті-решт, із Ґондору. Вочевидь, вони базовані на переказах Людей, котрі мешкали на морських узбережжях і котрим були відомі річки, що впадають у Море. У № 6 і справді згадано Белфалас (вітряну бухту Бел) і Вежу на узбережжі, Тіріт Аеар, у Дол Амроті. У № 16 згадано Семиріччя: сім рік[1], які впадають у Море в Південному Королівстві, — й ужито ґондорське ім'я, в його високоельфійській формі: Фіріель, «смертна жінка»[2]. У Довгобережжі й Дол Амроті побутує чимало переказів про старовинні ельфійські оселі та про гавань у гирлі Мортонду, з якої «лоді, що плинуть на Захід» відпливали ще за такої давнини, якої сягає й падіння Ереґіона за Другої Епохи. Отже, ці два твори — лише переробки південного матеріалу, хоча Більбо міг здобути його через посередництво Рівендолу. № 14 також зазнав впливу рівендільських переказів, ельфійських і нуменорських, про героїчні дні кінця Першої Епохи; здається, тут збереглося відлуння нуменорської повісті про Туріна і Міма-гнома.
№№ 1 і 2, очевидно, походять із Цапового Краю. Вони виявляють більше обізнаності з цими землями та з Падолом, лісистою долиною Верболозки[3], ніж це, вірогідно, було властиво будь-яким гобітам на захід від Прилук. Ці поезії також показують, що мешканці Цапового Краю знали Бомбадила[4], хоча, поза сумнівом, вони мали таке саме туманне уявлення про його могутність, як ширяни — про Ґандальфову: обох шанували як осіб доброзичливих, можливо — таємничих, ще й непередбачуваних, а проте — комічних. № 1 — раніший твір, і скомпоновано його з різних гобітських версій легенд про Бомбадила. У № 2 використано ті самі перекази, хоча Томові добродушні насмішки тут перетворено на глузування з його друзів, котрі сприймали це як розвагу (з відтінком страху); але ймовірно, що цей вірш було складено набагато пізніше і вже після того, як Фродо та його товариші відвідали Бомбади- лову домівку.
Вірші гобітського походження, подані тут, мають на загал дві спільні особливості. Вони виявляють замилування в дивних словах та римових і метричних фокусах — простакуваті гобіти, вочевидь, шанували такі речі як певні достоїнства чи красоти, хоча то були, поза сумнівом, лишень імітації ельфійських поетичних вправ. До того ж ці вірші, принаймні позірно, — легковажні та несерйозні, хоча подекуди може збентежити підозра, що мається на увазі дещо більше, ніж те, що доходить до вух. № 15, звісно, гобітського походження, є винятком. Це — найпізніший твір, і належить він до Четвертої Епохи; але його вміщено тут, бо чиясь руїса надряпала в заголовку: «Сон Фродо». Це прикметно, і хоча найменш вірогідно, щоб ці вірші міг написати сам Фродо, але назва вказує на те, що їх пов'язувано з темними і розпачливими снами, які навідували його у березні й жовтні протягом останніх трьох років його життя. Проте були, звісно, й інші традиційні уявлення про гобітів, котрих охопило «мандрівне безумство» — і якщо вони колись і поверталися, то ставали відтоді дивними й замкненими. Думка про Море завжди проступала на задньому плані гобітської уяви, але страх перед ним і недовіра до всієї ельфійської премудрості були панівними настроями в Ширі наприкінці Третьої Епохи, і цих настроїв, звісно, не розвіяли до кінця події та переміни, якими та Епоха завершилася.
1
ПРИГОДИ ТОМА БОМБАДИЛА
Том Бомбадил старий — веселун-базіка,
синя-синя в нього куртка, жовті черевики
пояс він зелений мав, шкіряні штанчата,
звик лебедячим пером шапку прикрашати.
Він жив під Горбом, де у травах плине
Верболозка прудка просто у долину.
Том старий якось улітку йшов по луговині:
то збирає жовтці, то ганяє тіні,
то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах,
то годинами сидить біля плес відкритих.
Борода вже у воді в нього на долоню,
й Золотинка підпливла, пані Річки доня
і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї,
наковтався води, розгойдав лілеї.
«Ти куди? — його питає Золотинка мила. —
Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле,
рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину,
ще й свою утопив із пером шапчину!»
«Повернула ти її, діво прехороша! —
каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу.
Поринай! Знов засни там, де темне плесо
під корінням верби, водяна принцесо!»
Золотинка попливла в неньчині хороми,
у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, —
на вербовому корінні, сплутаному дико,
сушить він перо на сонці й жовті черевики.
Вербочоловік завів, пробудившись, пісню,
під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне
у розколині своїй: клац! як у лещата
куртку, шапку і перо разом з Томом взято.
«Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле?
Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили,
ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче,
ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?»
«Ти мене відпусти, Вербостаригане!
Тут я зовсім закляк, подушка погана
з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку!
Повертайся до сну, як і доня Річки!»
Й Вербочоловік його випустив з капкана,
і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну,
щось бурмочучи тихцем. І за течією
Том далі пішов з низини тієї.
В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим,
і заслухався пташиним щебетом і свистом.
Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила,
й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила.
Тож Том поспішав. Злива набігала,
річку всіяли стрімку водяні кружала,
знявся вітер, з листя зимні котяться краплини,
й Том забіг до нори — в схованку єдину.
Білолобий борсук темними очима
з борсучихою й синками на приходька блима, —
цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору
затягли його, в її довгі коридори.
У таємному барлозі всівшись, бубоніли:
«То куди ти завалився. Томе Бомбадиле?
Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща,
і назад тобі дороги не знайти нізащо!»
«Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе.
Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба.
Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, —
та почистіть свої кігті і носи невмиті!
Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім,
як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!»
«Вибач!» — борсуки тоді проказали хором,
вивели у сад колючий Тома коридором,
повернулись до своєї, тремтячи, господи
і засипали землею виходи і входи.
Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому,
Бомбадил старий сміявся, ідучи додому;
відчинив віконниці, увійшовши в хату.
В кухні нетлі біля лампи почали кружляти.
Том бачить з вікна: зорі заблищали
і на захід молодик хилиться помалу.
Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко,
здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку.
«У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті!
Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти!
Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, —
викладене на вершині там кільце камінням —
візьме він тебе під землю, звільнений з полону.
Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!»
«Геть іди! І не вертайся до мого порога!
Тут очей-жарин не треба й реготу глухого!
Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом,
як і юна Золотинка з Вербостариганом
і борсучою сім'єю, що залізла в нору!
Жде тебе зарите злото і забуте горе!»
Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню,
шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню
і — до кілець кам'яних, під курганні схили
із плачем — лише кістки проторохкотіли.
Том Бомбадил старий — він склепив повіки
солодше за Золотинку й Вербочоловіка,
втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти,
і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти.
Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту
й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату.
Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка;
синя-синя в нього куртка, жовті черевики.
Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома,
ні над Верболозкою, ні в гаю густому,
ні в човні серед латаття в тихому затоні.
Але сам він упіймав якось Річки доню,
що пташкам в очеретах, розпустивши коси,
вся в зеленому, співала солодкоголосо.
Він схопив її! Сичить очерет зрадливо,
видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви.
Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана!
У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана:
масло, мед і вершки до пухкого хліба,
ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби.
Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню
ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!»
Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила!
Плетениця із жовтців шапку замінила,
півники і незабудки в косах Золотинки,
сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко —
ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку,
діву річкову за стан обіймає кріпко.
В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле;
саме на медовий місяць борсуки приспіли,
під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко
Вербостариган до них просто в спальню грюка,
і зітхає в очереті прибережнім наче
пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче.
Том Бомбадил старий не зважа на кроки,
голоси нічні і стукіт — хай собі поцока;
виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Він вербові кілки на порозі теше,
а красуня Золотинка русу косу чеше.
Том Бомбадил старий — веселун-базіка,
синя-синя в нього куртка, жовті черевики
пояс він зелений мав, шкіряні штанчата,
звик лебедячим пером шапку прикрашати.
Він жив під Горбом, де у травах плине
Верболозка прудка просто у долину.
Том старий якось улітку йшов по луговині:
то збирає жовтці, то ганяє тіні,
то лоскоче джмелів, що гудуть у квітах,
то годинами сидить біля плес відкритих.
Борода вже у воді в нього на долоню,
й Золотинка підпливла, пані Річки доня
і за кінчик потягла. Він — шубовсть до неї,
наковтався води, розгойдав лілеї.
«Ти куди? — його питає Золотинка мила. —
Бульбашки пускаєш ти. Томе Бомбадиле,
рибку ти злякав, і видру, і сім'ю качину,
ще й свою утопив із пером шапчину!»
«Повернула ти її, діво прехороша! —
каже Том Бомбадил. — Хлюпання не зношу.
Поринай! Знов засни там, де темне плесо
під корінням верби, водяна принцесо!»
Золотинка попливла в неньчині хороми,
у найглибшу з ковбань. Але вже без Тома, —
на вербовому корінні, сплутаному дико,
сушить він перо на сонці й жовті черевики.
Вербочоловік завів, пробудившись, пісню,
під хитким гіллям приспав Тома — і як стисне
у розколині своїй: клац! як у лещата
куртку, шапку і перо разом з Томом взято.
«Що на думці в тебе, га. Томе Бомбадиле?
Бачиш, п'ють у серцевині воду мої жили,
ти, з пір'їною своєю, що мене лоскоче,
ставши, мокрий як хлющ, перед мої очі?»
«Ти мене відпусти, Вербостаригане!
Тут я зовсім закляк, подушка погана
з коренів твоїх жорстких. Пий собі водичку!
Повертайся до сну, як і доня Річки!»
Й Вербочоловік його випустив з капкана,
і замкнув свою скрипучу хату дерев'яну,
щось бурмочучи тихцем. І за течією
Том далі пішов з низини тієї.
В лісі він посидів трохи, під гіллям тінистим,
і заслухався пташиним щебетом і свистом.
Мотилів над ним вилася зграйка легкокрила,
й раптом небо проти ночі сіра хмара вкрила.
Тож Том поспішав. Злива набігала,
річку всіяли стрімку водяні кружала,
знявся вітер, з листя зимні котяться краплини,
й Том забіг до нори — в схованку єдину.
Білолобий борсук темними очима
з борсучихою й синками на приходька блима, —
цілий горб вони розрили. Хап його — і в нору
затягли його, в її довгі коридори.
У таємному барлозі всівшись, бубоніли:
«То куди ти завалився. Томе Бомбадиле?
Борсуки тебе спіймали — справа це пропаща,
і назад тобі дороги не знайти нізащо!»
«Чуєш ти, старий Борсуче? Мова йде й про тебе.
Покажіть мені дорогу! Йти мені вже треба.
Виведіть мене надвір, де шипшина в цвіті, —
та почистіть свої кігті і носи невмиті!
Знов засніть ви на соломі в лігві цім великім,
як і гарна Золотинка з Вербочоловіком!»
«Вибач!» — борсуки тоді проказали хором,
вивели у сад колючий Тома коридором,
повернулись до своєї, тремтячи, господи
і засипали землею виходи і входи.
Літній дощ ущух. Ні хмарки в небі смерковому,
Бомбадил старий сміявся, ідучи додому;
відчинив віконниці, увійшовши в хату.
В кухні нетлі біля лампи почали кружляти.
Том бачить з вікна: зорі заблищали
і на захід молодик хилиться помалу.
Тьма вгорнула Горб. Узяв свічку Том і рвучко,
здершись по скрипучих сходах, двері смик за ручку.
«У-у, Томе Бомбадиле! Ось і я нарешті!
Цю ніч тут я, за дверима. Більше не втечеш ти!
Дух Могильний, що в кургані мешка старовиннім, —
викладене на вершині там кільце камінням —
візьме він тебе під землю, звільнений з полону.
Бідний Том Бомбадил зблідне й захолоне!»
«Геть іди! І не вертайся до мого порога!
Тут очей-жарин не треба й реготу глухого!
Череп свій схили на камінь, скрийся під курганом,
як і юна Золотинка з Вербостариганом
і борсучою сім'єю, що залізла в нору!
Жде тебе зарите злото і забуте горе!»
Вилетів Могильний Дух крізь віконце тінню,
шмигонув через подвір'я, шуснув попідтинню
і — до кілець кам'яних, під курганні схили
із плачем — лише кістки проторохкотіли.
Том Бомбадил старий — він склепив повіки
солодше за Золотинку й Вербочоловіка,
втішніше, ніж Борсуки і Курганів діти,
і, калачиком згорнувшись, гучно став хропіти.
Вставши, він шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ла-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Черевики, куртку й шапку він натяг зім'яту
й відчинив вікно, щоб сонце залило кімнату.
Обережний Бомбадил, мудрагель-базіка;
синя-синя в нього куртка, жовті черевики.
Ані в горах, ані в долах не спіймати Тома,
ні над Верболозкою, ні в гаю густому,
ні в човні серед латаття в тихому затоні.
Але сам він упіймав якось Річки доню,
що пташкам в очеретах, розпустивши коси,
вся в зеленому, співала солодкоголосо.
Він схопив її! Сичить очерет зрадливо,
видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви.
Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана!
У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана:
масло, мед і вершки до пухкого хліба,
ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби.
Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню
ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!»
Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила!
Плетениця із жовтців шапку замінила,
півники і незабудки в косах Золотинки,
сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко —
ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку,
діву річкову за стан обіймає кріпко.
В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле;
саме на медовий місяць борсуки приспіли,
під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко
Вербостариган до них просто в спальню грюка,
і зітхає в очереті прибережнім наче
пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче.
Том Бомбадил старий не зважа на кроки,
голоси нічні і стукіт — хай собі поцока;
виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Він вербові кілки на порозі теше,
а красуня Золотинка русу косу чеше.
2
БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ
Вітер Західний; осінні барви відцвілися;
буковий листок летючий Том спіймав у Лісі.
«Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо
на новий чекати рік? Нині втішусь краще!
Ось полагоджу човна, і спущу на воду,
й попливу струмком на захід примсі на догоду!»
Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі.
Що за примха, що за примха — здогадатись можу.
Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?»
«Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко,
що торочиш про чужі справи в кожне вухо!
Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо,
на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!»
А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши:
«Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує:
сяду я йому на вухо — й вістку він почує.
„Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк.
Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!»
Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть.
Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить».
Залатавши днище, човен витяг на глибоке
крізь лозняк і очерет з тихої затоки
біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко,
ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!»
«Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш,
ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?»
«Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну:
може, розкладуть для мене вогнище гостинно
у Заплітті. В мене там, невеликі зростом,
друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем».
«Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті!
Про місця повідай рибні та про плеса чисті!»
«Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу
трунку пінного нюхнути — не за вістового».
«Хі-хі-хі! Нахабо Томе! Стеж, щоб утопити
не вдалось корчам вербовим оцього корита!»
«Ти. Рибалочко, помовч! Побажань не треба!
Риб'ячими кісточками вичисть пір'я в себе!
Ти на гілці — чепурун; вдома, серед бруду —
Халамидник-нечупара, хоч кармінні груди.
Про рибалочок я чув, із дзьобів їх ніби
роблять флюгери маленькі, — вже тут не до риби!»
Дзьоб Рибалочка стулив, підморгнувши Тому,
як під гілкою він плив. Пурхнув — та й по всьому,
лиш перо впустив блакитне — бірюза як бризне
в сяйві сонця! Том спіймав: «Гарна даровизна!»
В шапку застромив його він замість старого:
«Зараз колір мій — блакитний, весело від нього!»
Кола круг човна пішли, бульбашки і брижі.
Лясь! — по тіні у воді Том веслом як вріже!
«Киш! Томе Бомбадиле? Я й не ждав, що стріну.
Що, зробився човнярем? Хочеш, перекину?»
«Що ж! Скінчу, Вусаню, верхи на тобі мандрівку.
Затремтиш, як доберуся до твого загривка».
«Пхе, Томе Бомбадиле! Чула б моя мати!
Я скажу їй: „Тата клич, і сестру, і брата!
Том здурів: пливе, як лиска — дерев'яні ніжки,
Верболозкою, стару осідлавши діжку!“»
«То Могильним Духам шкуру я твою підкину!
Дублять хай її й золотять! Не впізнала б сина,
зрештою, якби не вуса, навіть видра-мати.
Швидший будь, а доти Тома зась тобі займати!»
«Бр-р-р!» — як форкне видреня, бризками обдавши
Тома з голови до ніг; човен розхитавши,
упірнуло й залягло, ще напоготові,
доки Томів спів не стих, десь на бережкові.
Лебідь з Елвет-острівця повз проплив бундючно,
зміряв Тома вбивчим зором, потім пирхнув гучно.
Том у сміх: «Старий шипуне, що — пір'їни шкода?
Дай іще одну! Стару потовкла негода.
Більше б я тебе любив, знай ти ґречне слово:
довгошиїй, шепелявий — кпиш ти гонорово!
Як повернеться Король, виловить із річки,
затаврує жовтий дзьоб — кинеш панські звички!»
Той надувся, зашипів і чкурнув від Тома;
вслід за ним і Том подався в човнику хисткому.
Том підплив до Вербогреблі. Річка вниз тут рине
до Лозового Затону, вся у клаптях піни, —
човен крутячи, мов корок, греблею прогнала
і до Ґріндмурського враз віднесла причалу.
«Гей! Це ж Том Лісовик — борода цапина! —
заплітчан-брередонців залунали кпини. —
З луків ми тебе застрелим! Стережися, Томе!
Зась могильному привиддю й люду лісовому
у човні чи на поромі в Брендівинну вийти».
«Фе, малі черевані! Надто не радійте!
Знав я гобітів, що рили нори-тайносхови, —
їх сполохувало око цапове й боброве,
їх і місячне проміння, й власна тінь лякала.
Орків я на вас накличу: ох, дасте ви драла!»
«Клич. Томе, — бородою тільки б не накласти.
Три стріли в твоїй шапчині! Не лякаєш нас ти!
Зараз ти куди зібрався? Де пивця зварили?
У Брередоні для тебе замалі барила!»
«Я — до Ширського Струмка через Брендівинну,
та для човника ріка надто швидкоплинна.
Вдячний буду тим, хто візьме в лодь мене велику, —
ранків їм і вечорів радісних без ліку».
Палахтіла Брендівинна, доки ген за Широм
сонце не зайшло, — і все потім стало сірим.
Порожньо на Мітських Сходах. І ніхто не кличе
його з Тракту. Каже Том: «Веселенька стріча!»
Том дорогою поплівся, — саме смерк спускався.
В Очеретах засвітилось. Хтось з ним привітався.
«Тпру!» Зупинились поні, стали і колеса.
Мимо Том почвалав, мов без інтересу.
«Гей! Що це за жебрак до Прилук чалапка?
Що за справи тут у тебе? Вся у стрілах шапка!
Хтось провчив тебе за віщось, хтось напав на тебе?
А ходи сюди! Кажи — чого тобі треба?
Ширського, гадаю, елю, а в кишенях свище.
Двері я скажу заперти, хай тобі абищо!»
«Ну. Забрьохо, отакої! Бачились востаннє
ми з тобою біля Міту — ну й лихе вітання!
Будь привітніший, товстий фермере, що пішки
йти не можеш — їдеш возом ти через задишку.
Бевзю-скнаро! Вибирати — справа не жебрацька,
а як ні — пошлю подалі й втратиш ти багацько.
Ну ж. Чударю! Підсади! Кухоль з тебе нині.
Друг старий мене впізнає й у вечірній тіні!»
Вдвох минули Очерети з реготом веселим,
хоч корчма стояла навстіж і пахтіло елем.
Вже вони по Чударевій торохтять Дорозі,
пританцьовує Том і стриба на возі.
В сяйві зір Бобовий Лан, Чударева хата
мов запрошує вогнями переночувати.
Привіталися у дверях Чудареві діти,
жінка винесла по кухлю горло промочити.
І пісні були, й вечеря, оповідки й танці;
на всю губу пан Чудар гопкав на гулянці.
Том, коли не цмулив з кухля, брався за волинку,
дочки втнули «Стриб-скік», реготала жінка.
Хто у папороті вклався, хто в пуху чи в сіні,
а Забрьоха й Том старий всілись при каміні
обсудити сам на сам вісті найсвіжіші
від Курганів аж до Веж: і про кінне й піше,
про сівбу, і про жнива, і про збіжжя різне,
притчі з Брі, чутки про кузню, млин і дешевизну,
шепти, що південний вітер передав модрині,
і про Сторожів на Броді, й про болотні Тіні.
Дід Чудар заснув край приску врешті у фотелі.
Том удосвіта пішов, — сни сумні й веселі
ледве згадуються потім, і так само віщі.
Відімкнулися нечутно двері; вранці хвшца
змила всі його сліди, ані знаку в Міті,
ні пісень його, ні кроків не чутно в Зашгітті.
Біля Ґріндмуру простояв його човен три дні
й Верболозкою в краї вранці рушив рідні.
Кажуть гобіти, його видри від причалу
відв'язали й через греблю уночі попхали.
Лебідь з Елвет-острівця сам підплив до носа,
гордо дзьобом потягнув за обривок троса;
видри стежать, щоб коріння не змогло вузлате
Вербостариганове до човна дістати;
сів Рибалочка на ніс — проводжає радо,
а Кропив'янка весела щебетала ззаду.
Ось і Томова затока. Видра в крик: «Зажди-бо!
Що ж за лиска це без ніжок? Це вже радше риба!»
Голо-гілко-вербо-річко! Весла-бо забули!
Том у Ґріндмурі нескоро витягне їх з мулу.
Вітер Західний; осінні барви відцвілися;
буковий листок летючий Том спіймав у Лісі.
«Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо
на новий чекати рік? Нині втішусь краще!
Ось полагоджу човна, і спущу на воду,
й попливу струмком на захід примсі на догоду!»
Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі.
Що за примха, що за примха — здогадатись можу.
Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?»
«Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко,
що торочиш про чужі справи в кожне вухо!
Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо,
на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!»
А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши:
«Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує:
сяду я йому на вухо — й вістку він почує.
„Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк.
Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!»
Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть.
Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить».
Залатавши днище, човен витяг на глибоке
крізь лозняк і очерет з тихої затоки
біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко,
ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!»
«Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш,
ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?»
«Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну:
може, розкладуть для мене вогнище гостинно
у Заплітті. В мене там, невеликі зростом,
друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем».
«Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті!
Про місця повідай рибні та про плеса чисті!»
«Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу
трунку пінного нюхнути — не за вістового».
«Хі-хі-хі! Нахабо Томе! Стеж, щоб утопити
не вдалось корчам вербовим оцього корита!»
«Ти. Рибалочко, помовч! Побажань не треба!
Риб'ячими кісточками вичисть пір'я в себе!
Ти на гілці — чепурун; вдома, серед бруду —
Халамидник-нечупара, хоч кармінні груди.
Про рибалочок я чув, із дзьобів їх ніби
роблять флюгери маленькі, — вже тут не до риби!»
Дзьоб Рибалочка стулив, підморгнувши Тому,
як під гілкою він плив. Пурхнув — та й по всьому,
лиш перо впустив блакитне — бірюза як бризне
в сяйві сонця! Том спіймав: «Гарна даровизна!»
В шапку застромив його він замість старого:
«Зараз колір мій — блакитний, весело від нього!»
Кола круг човна пішли, бульбашки і брижі.
Лясь! — по тіні у воді Том веслом як вріже!
«Киш! Томе Бомбадиле? Я й не ждав, що стріну.
Що, зробився човнярем? Хочеш, перекину?»
«Що ж! Скінчу, Вусаню, верхи на тобі мандрівку.
Затремтиш, як доберуся до твого загривка».
«Пхе, Томе Бомбадиле! Чула б моя мати!
Я скажу їй: „Тата клич, і сестру, і брата!
Том здурів: пливе, як лиска — дерев'яні ніжки,
Верболозкою, стару осідлавши діжку!“»
«То Могильним Духам шкуру я твою підкину!
Дублять хай її й золотять! Не впізнала б сина,
зрештою, якби не вуса, навіть видра-мати.
Швидший будь, а доти Тома зась тобі займати!»
«Бр-р-р!» — як форкне видреня, бризками обдавши
Тома з голови до ніг; човен розхитавши,
упірнуло й залягло, ще напоготові,
доки Томів спів не стих, десь на бережкові.
Лебідь з Елвет-острівця повз проплив бундючно,
зміряв Тома вбивчим зором, потім пирхнув гучно.
Том у сміх: «Старий шипуне, що — пір'їни шкода?
Дай іще одну! Стару потовкла негода.
Більше б я тебе любив, знай ти ґречне слово:
довгошиїй, шепелявий — кпиш ти гонорово!
Як повернеться Король, виловить із річки,
затаврує жовтий дзьоб — кинеш панські звички!»
Той надувся, зашипів і чкурнув від Тома;
вслід за ним і Том подався в човнику хисткому.
Том підплив до Вербогреблі. Річка вниз тут рине
до Лозового Затону, вся у клаптях піни, —
човен крутячи, мов корок, греблею прогнала
і до Ґріндмурського враз віднесла причалу.
«Гей! Це ж Том Лісовик — борода цапина! —
заплітчан-брередонців залунали кпини. —
З луків ми тебе застрелим! Стережися, Томе!
Зась могильному привиддю й люду лісовому
у човні чи на поромі в Брендівинну вийти».
«Фе, малі черевані! Надто не радійте!
Знав я гобітів, що рили нори-тайносхови, —
їх сполохувало око цапове й боброве,
їх і місячне проміння, й власна тінь лякала.
Орків я на вас накличу: ох, дасте ви драла!»
«Клич. Томе, — бородою тільки б не накласти.
Три стріли в твоїй шапчині! Не лякаєш нас ти!
Зараз ти куди зібрався? Де пивця зварили?
У Брередоні для тебе замалі барила!»
«Я — до Ширського Струмка через Брендівинну,
та для човника ріка надто швидкоплинна.
Вдячний буду тим, хто візьме в лодь мене велику, —
ранків їм і вечорів радісних без ліку».
Палахтіла Брендівинна, доки ген за Широм
сонце не зайшло, — і все потім стало сірим.
Порожньо на Мітських Сходах. І ніхто не кличе
його з Тракту. Каже Том: «Веселенька стріча!»
Том дорогою поплівся, — саме смерк спускався.
В Очеретах засвітилось. Хтось з ним привітався.
«Тпру!» Зупинились поні, стали і колеса.
Мимо Том почвалав, мов без інтересу.
«Гей! Що це за жебрак до Прилук чалапка?
Що за справи тут у тебе? Вся у стрілах шапка!
Хтось провчив тебе за віщось, хтось напав на тебе?
А ходи сюди! Кажи — чого тобі треба?
Ширського, гадаю, елю, а в кишенях свище.
Двері я скажу заперти, хай тобі абищо!»
«Ну. Забрьохо, отакої! Бачились востаннє
ми з тобою біля Міту — ну й лихе вітання!
Будь привітніший, товстий фермере, що пішки
йти не можеш — їдеш возом ти через задишку.
Бевзю-скнаро! Вибирати — справа не жебрацька,
а як ні — пошлю подалі й втратиш ти багацько.
Ну ж. Чударю! Підсади! Кухоль з тебе нині.
Друг старий мене впізнає й у вечірній тіні!»
Вдвох минули Очерети з реготом веселим,
хоч корчма стояла навстіж і пахтіло елем.
Вже вони по Чударевій торохтять Дорозі,
пританцьовує Том і стриба на возі.
В сяйві зір Бобовий Лан, Чударева хата
мов запрошує вогнями переночувати.
Привіталися у дверях Чудареві діти,
жінка винесла по кухлю горло промочити.
І пісні були, й вечеря, оповідки й танці;
на всю губу пан Чудар гопкав на гулянці.
Том, коли не цмулив з кухля, брався за волинку,
дочки втнули «Стриб-скік», реготала жінка.
Хто у папороті вклався, хто в пуху чи в сіні,
а Забрьоха й Том старий всілись при каміні
обсудити сам на сам вісті найсвіжіші
від Курганів аж до Веж: і про кінне й піше,
про сівбу, і про жнива, і про збіжжя різне,
притчі з Брі, чутки про кузню, млин і дешевизну,
шепти, що південний вітер передав модрині,
і про Сторожів на Броді, й про болотні Тіні.
Дід Чудар заснув край приску врешті у фотелі.
Том удосвіта пішов, — сни сумні й веселі
ледве згадуються потім, і так само віщі.
Відімкнулися нечутно двері; вранці хвшца
змила всі його сліди, ані знаку в Міті,
ні пісень його, ні кроків не чутно в Зашгітті.
Біля Ґріндмуру простояв його човен три дні
й Верболозкою в краї вранці рушив рідні.
Кажуть гобіти, його видри від причалу
відв'язали й через греблю уночі попхали.
Лебідь з Елвет-острівця сам підплив до носа,
гордо дзьобом потягнув за обривок троса;
видри стежать, щоб коріння не змогло вузлате
Вербостариганове до човна дістати;
сів Рибалочка на ніс — проводжає радо,
а Кропив'янка весела щебетала ззаду.
Ось і Томова затока. Видра в крик: «Зажди-бо!
Що ж за лиска це без ніжок? Це вже радше риба!»
Голо-гілко-вербо-річко! Весла-бо забули!
Том у Ґріндмурі нескоро витягне їх з мулу.
3
ЛИЦАРСЬКИ ПРИГОДИ
Веселий був моряк один —
бурлака він і висланець,
і золочений човен ним
збудовано — замислив це;
вівсянка з помаранчами
на харч йому у трюмі там,
лаванда й майоран йому
є пряними парфумами.
Вітри благав для цілої
флотилії впокоритись,
з сімнадцятьма щоб ріками
великими упоратись.
Де річка рінь розкочує,
русло чиє — у ґравії,
там, перепливши Деррілін,
на берег він упав її.
Путь у Країну Сутінну,
окутану зажурою,
за пагорби для нього є
дорогою похмурою.
Загаявся в поході він —
мелодію наспівує;
просив руки в капусниці,
спокусниці вродливої.
Вона це стріла кпинами
невпинними й зневагою, —
й вивчати він ударився
і чари всі, і магію.
Повітряні вже сплетено
тенета ним, зі шкірочки
хрущевої засклілої
вже крила є — із пір'ячка.
Вже ниттю він павучою
обкручує їй талію,
почаклував над білою
із лілії він залою
з весільними альковами
квітковими, де спати їй;
зіткав сріблисті тканки він
серпанкові на шати їй.
Він дарував коштовності —
їх повністю змарновано,
на ньому ж, ніби пагуба,
зганя хіба що зло вона;
й, сумний, її покинув він,
полинув він світ за очі,
мов пух, на крилах леготу,
сердега той, літаючи.
Архіпелаги з жовтими
знайшов там він нагідками,
із золотими скелями
й джерелами-лелітками.
Він битви разом з війнами
розбійними розв'язує,
злітав за море в Белмарі,
і Телламі, й Фантазію.
Шолом і щит — зробив колись
з слонівки і коралу їх,
меч зі смарагду викував
і дику вів баталію
з героями ельфійськими,
із військом їх розцвіченим, —
злотоволосі витязі
мчать битися у січі з ним.
При пишних піхвах, панцер мав
із кварцу на раменах він,
і срібне вістря викував
на піку він ебенову.
І списом малахітовим
сердито він вимахував,
нагнав на райських джмеликів,
метеликів тим спраху він.
Він бився з Гострожалами,
Дзижчалами і Бджолами,
вкрав Золотий Стільник у них,
і втік від них Гондолою
із листя й павутиночок,
і, плинучи назад уже,
лиш панцер начищав собі,
лищав аби він райдужно.
Загаявся він тільки щось
на хвильку ще на острові,
між квітами повештався
й нарешті все ж без остраху
зі стільником додому він,
в хороми він прибув свої —
й згадав своє доручення!
Закручений, забувся він
у виправах, чаклуючи
й воюючи, бурлака цей.
І знову нарихтовано
вже човен ним — моряк оцей
гінцем є вічним, висланцем,
замисленим, замріяним,
немов перекотиполе,
що тріпали борвії ним.
Веселий був моряк один —
бурлака він і висланець,
і золочений човен ним
збудовано — замислив це;
вівсянка з помаранчами
на харч йому у трюмі там,
лаванда й майоран йому
є пряними парфумами.
Вітри благав для цілої
флотилії впокоритись,
з сімнадцятьма щоб ріками
великими упоратись.
Де річка рінь розкочує,
русло чиє — у ґравії,
там, перепливши Деррілін,
на берег він упав її.
Путь у Країну Сутінну,
окутану зажурою,
за пагорби для нього є
дорогою похмурою.
Загаявся в поході він —
мелодію наспівує;
просив руки в капусниці,
спокусниці вродливої.
Вона це стріла кпинами
невпинними й зневагою, —
й вивчати він ударився
і чари всі, і магію.
Повітряні вже сплетено
тенета ним, зі шкірочки
хрущевої засклілої
вже крила є — із пір'ячка.
Вже ниттю він павучою
обкручує їй талію,
почаклував над білою
із лілії він залою
з весільними альковами
квітковими, де спати їй;
зіткав сріблисті тканки він
серпанкові на шати їй.
Він дарував коштовності —
їх повністю змарновано,
на ньому ж, ніби пагуба,
зганя хіба що зло вона;
й, сумний, її покинув він,
полинув він світ за очі,
мов пух, на крилах леготу,
сердега той, літаючи.
Архіпелаги з жовтими
знайшов там він нагідками,
із золотими скелями
й джерелами-лелітками.
Він битви разом з війнами
розбійними розв'язує,
злітав за море в Белмарі,
і Телламі, й Фантазію.
Шолом і щит — зробив колись
з слонівки і коралу їх,
меч зі смарагду викував
і дику вів баталію
з героями ельфійськими,
із військом їх розцвіченим, —
злотоволосі витязі
мчать битися у січі з ним.
При пишних піхвах, панцер мав
із кварцу на раменах він,
і срібне вістря викував
на піку він ебенову.
І списом малахітовим
сердито він вимахував,
нагнав на райських джмеликів,
метеликів тим спраху він.
Він бився з Гострожалами,
Дзижчалами і Бджолами,
вкрав Золотий Стільник у них,
і втік від них Гондолою
із листя й павутиночок,
і, плинучи назад уже,
лиш панцер начищав собі,
лищав аби він райдужно.
Загаявся він тільки щось
на хвильку ще на острові,
між квітами повештався
й нарешті все ж без остраху
зі стільником додому він,
в хороми він прибув свої —
й згадав своє доручення!
Закручений, забувся він
у виправах, чаклуючи
й воюючи, бурлака цей.
І знову нарихтовано
вже човен ним — моряк оцей
гінцем є вічним, висланцем,
замисленим, замріяним,
немов перекотиполе,
що тріпали борвії ним.
4
ПРИНЦЕСА СЯЯ
Принцесонька Сяя
Красою сяє.
Як пісня ельфійська впевня:
Їй намисто в волосся
Перлове вплелося,
Хустинки її ткання —
Золотава павоть,
І разок їй править
Срібних зірок за кольє.
Із павутинки
Біла кофтинка
Місячно вся виграє,
І стягує шату
По перехвату
З рос діамантових шнур.
Удень на ній тільки
Сіра мантилька
І хмарно-блакитний каптур.
Але серед ночі
Вона вся блискоче,
В сяйві зірок осяйна,
І полискують, ніби
Луска у риби.
Черевички її, як вона
На дзеркальне поверне
Плесо озерне
Й на воді танцювати почне.
Залиша вона в леті,
Немов на паркеті.
Відсвітів мрево ясне.
Де її ноги
Зі срібла живого
Ковзнуть по водному склі.
Вона дивиться вгору —
У вись неозору.
На берег, що тоне в імлі,
І, зробивши коло.
Очі додолу
Опускає, а там — що за збіг! —
Принцеса Тая,
Прегарна, як Сяя, —
В них торкаються пальчики ніг!
Тая — блискуча,
Як Сяя, й сліпуча;
Але Тая — дивний каприз —
У зірчастій короні
В бездонній тоні
Головою висить униз!
Вона зором сяйливим.
Дивуючись дивом.
Пронизує іншу немов;
Це чудо — над морем
Отак яснозорим
Гойдатися сторчголов!
Мають лиш ноги
В них стрітися змогу,
Бо що за шляхи простяглись
До тієї країни,
Де землю покине
З них кожна, піднісшись увись, —
Це невідомо,
Й не пізнати нікому
В ельфійській цього ворожбі.
Тож кожна зосібна
Ельфоподібна
І далі танцює собі:
З перлами в косах
І в гостроносих
Черевичках лускатих,
У прегарних шатах — Сяя;
У прегарних шатах.
Черевичках лускатих
І гостроносих,
З перлами в косах — Тая!
Принцесонька Сяя
Красою сяє.
Як пісня ельфійська впевня:
Їй намисто в волосся
Перлове вплелося,
Хустинки її ткання —
Золотава павоть,
І разок їй править
Срібних зірок за кольє.
Із павутинки
Біла кофтинка
Місячно вся виграє,
І стягує шату
По перехвату
З рос діамантових шнур.
Удень на ній тільки
Сіра мантилька
І хмарно-блакитний каптур.
Але серед ночі
Вона вся блискоче,
В сяйві зірок осяйна,
І полискують, ніби
Луска у риби.
Черевички її, як вона
На дзеркальне поверне
Плесо озерне
Й на воді танцювати почне.
Залиша вона в леті,
Немов на паркеті.
Відсвітів мрево ясне.
Де її ноги
Зі срібла живого
Ковзнуть по водному склі.
Вона дивиться вгору —
У вись неозору.
На берег, що тоне в імлі,
І, зробивши коло.
Очі додолу
Опускає, а там — що за збіг! —
Принцеса Тая,
Прегарна, як Сяя, —
В них торкаються пальчики ніг!
Тая — блискуча,
Як Сяя, й сліпуча;
Але Тая — дивний каприз —
У зірчастій короні
В бездонній тоні
Головою висить униз!
Вона зором сяйливим.
Дивуючись дивом.
Пронизує іншу немов;
Це чудо — над морем
Отак яснозорим
Гойдатися сторчголов!
Мають лиш ноги
В них стрітися змогу,
Бо що за шляхи простяглись
До тієї країни,
Де землю покине
З них кожна, піднісшись увись, —
Це невідомо,
Й не пізнати нікому
В ельфійській цього ворожбі.
Тож кожна зосібна
Ельфоподібна
І далі танцює собі:
З перлами в косах
І в гостроносих
Черевичках лускатих,
У прегарних шатах — Сяя;
У прегарних шатах.
Черевичках лускатих
І гостроносих,
З перлами в косах — Тая!
5
МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ
Стара корчма, весела корчма
стояла при сірім горбі.
І таке примудрялись там пиво варити.
Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,
щоб напитись добряче й собі.
Стайничий мав п'яничку-кота,
п'яничку та ще й скрипаля, —
Літа вгору-вниз смичок у котиська.
То низько муркоче, то високо хвиська,
то в середнім регістрі пил я.
Корчмар тримав мале собача,
що жарти любило і сміх;
Веселяться коли пожильці, воно слуха
Дотепи всі, нашорошивши вуха,
і регоче до гикавки з них.
А ще в них рогата корова була,
пихатіша за королев, —
Та від музики, ніби упившись пивом.
Вона махала хвостом красивим,
танцюючи поміж дерев.
І о! ряди срібних мисок
і срібних ложок запас!
Для неділь — особлива ложка і миска,
Й по суботах їх натирали до блиску
у пообідній час.
Місячанин кухоль за кухлем кружля,
нявчанням це кіт зустріча;
У миски і ложки — танок на шинквасі.
Корова скажено брикати взялася,
і ловило свій хвіст собача.
Тоді Місячанин випив іще,
і сповз зі стільця під стіл,
І заснув, і снилось усе йому пиво.
Аж доки зірки поблідли лякливо
і просвітлів небосхил.
Стайничий сказав до п'янички — кота:
«Місячний кінь ірже,
А другий гризе свої срібні вудила.
А господарю пиво тямки відбило,
а скоро й світатиме вже!»
І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,
що збудить і мертвяка. —
Скрипка все швидше вищить і лепече.
А корчмар Місячанина трусить за плечі:
«Уже по третій!» — гука.
Місячанина викотили на горб
і спровадили на небеса.
А коні галопом скачуть позаду.
І корова, як олень, стриба по саду,
і з ложкою миска гаса.
Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,
собача загарчало притьмом.
Корова і коні на голови стали.
Зіскочивши з ліжок, посеред зали
пожильці танцювали гуртом.
Лопнули струни із дзвоном — бринь!
Через Місяць корова — скік!
Собача реготало над вибриком вдалим.
І з хати суботній полумисок чвалом
з недільною ложкою втік.
Закотився круглий Місяць за горб —
це Сонце його проганя.
Очам своїм світлим не йме воно віри:
Усі, на його здивування щире,
повкладалися спати за дня!
Стара корчма, весела корчма
стояла при сірім горбі.
І таке примудрялись там пиво варити.
Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,
щоб напитись добряче й собі.
Стайничий мав п'яничку-кота,
п'яничку та ще й скрипаля, —
Літа вгору-вниз смичок у котиська.
То низько муркоче, то високо хвиська,
то в середнім регістрі пил я.
Корчмар тримав мале собача,
що жарти любило і сміх;
Веселяться коли пожильці, воно слуха
Дотепи всі, нашорошивши вуха,
і регоче до гикавки з них.
А ще в них рогата корова була,
пихатіша за королев, —
Та від музики, ніби упившись пивом.
Вона махала хвостом красивим,
танцюючи поміж дерев.
І о! ряди срібних мисок
і срібних ложок запас!
Для неділь — особлива ложка і миска,
Й по суботах їх натирали до блиску
у пообідній час.
Місячанин кухоль за кухлем кружля,
нявчанням це кіт зустріча;
У миски і ложки — танок на шинквасі.
Корова скажено брикати взялася,
і ловило свій хвіст собача.
Тоді Місячанин випив іще,
і сповз зі стільця під стіл,
І заснув, і снилось усе йому пиво.
Аж доки зірки поблідли лякливо
і просвітлів небосхил.
Стайничий сказав до п'янички — кота:
«Місячний кінь ірже,
А другий гризе свої срібні вудила.
А господарю пиво тямки відбило,
а скоро й світатиме вже!»
І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,
що збудить і мертвяка. —
Скрипка все швидше вищить і лепече.
А корчмар Місячанина трусить за плечі:
«Уже по третій!» — гука.
Місячанина викотили на горб
і спровадили на небеса.
А коні галопом скачуть позаду.
І корова, як олень, стриба по саду,
і з ложкою миска гаса.
Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,
собача загарчало притьмом.
Корова і коні на голови стали.
Зіскочивши з ліжок, посеред зали
пожильці танцювали гуртом.
Лопнули струни із дзвоном — бринь!
Через Місяць корова — скік!
Собача реготало над вибриком вдалим.
І з хати суботній полумисок чвалом
з недільною ложкою втік.
Закотився круглий Місяць за горб —
це Сонце його проганя.
Очам своїм світлим не йме воно віри:
Усі, на його здивування щире,
повкладалися спати за дня!
6
З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО
В Місячанина-діда сріблилися блідо
і борода, і взуття.
У короні — опали, і перли внизали
пояс тонкого шиття.
І, в сірих шатах по світлих палатах
блукаючи, він тихцем.
Піддавшись химері, зі слонівки двері
відімкнув кришталевим ключем.
По сяйливій драбині із волосіні
він легко донизу зійшов
І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду
кинувшися стрімголов.
Діаманти білі йому вже немилі,
і власний набрид мінарет —
Місячна брила, що сама височіла,
у місячний врісши бескет.
Зміг би все він здолати, аби його шати
берил розцвітив і рубін.
Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим
нові діадеми він.
Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком
вбирав золотавий світ.
Прислухаючись чуло до дальнього гулу
з його веселих орбіт.
Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,
запрагнув Полум'я він:
Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —
червоного, ніби кармін;
Шарлатного блиску й іскристого приску.
язиків жаркого вогню,
Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,
віщуючи бурю дню.
Не безодні блакиті й не тони соковиті
зелених лісів і боліт —
Веселість рум'яна і кров полум'яна
в людський його вабили світ.
Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.
і вина, і гарячих страв.
Сам же печиво з тіста снігового перлисте
з місячним сяйвом вживав.
Про перчене м'ясо замріявшись ласо
і пунш рікою, він зліз
Із хисткої драбинки, необачний, гінко
і шугнув метеором униз, —
Мов зірка, саме перед Святками,
відіпхнувши останній щабель.
Він упав у хвилі, від піни білі,
у вітряну бухту Бел.
Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —
замислився, тонучи, він,
І рибацький ялик, на подив рибалок,
спіткав його серед пучин.
Він лиснівся волого, і сяйво від нього
йшло фосфоричне якесь.
Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,
опалів і зелені весь.
На берег з уловом він був ранковим
доставлений мимохіть:
Мовляв, «недалечко є тут містечко —
у корчмі комірчину зніміть».
І тільки з Вежі на узбережжі
дзвону повільного бас
Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик
у той неслушний час.
Ні вогнища зранку, ані сніданку,
досвітки зимні й сирі.
Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,
не сонце — чадні ліхтарі
Завулку бічного. Не стрів він нікого,
не залунали пісні, —
Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди
ніжаться ще уві сні.
Він у двері дубасив, заперті на засув,
кликав — та все дарма.
Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —
оце й була корчма.
Кухар надутий і спросоння лютий:
«Вам чого?» — почина.
«Вогню, і злота, й пісень охота,
і червоного вдосталь вина!»
«Як свого ви носа це побачите, — скоса
той зиркнув, — та прошу в дім.
В мене срібла замало і шовку не стало, —
може, й будете гостем моїм».
Сріблом плата — щоб клямку підняти,
перлина — щоб увійти.
Посидіти нині удвох при каміні
коштує ще двадцяти.
Голодний, ні ріски не мав він у писку,
аж дістались йому того дня
Навзамін корони і балахона
закоптіле щербате горня.
Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,
й дерев'яна ложка проста.
На кутю різдвяну, дурненький, зарано
до цього він прибув кута. —
Гість непрактичний, що шлях лунатичний
з Місячних Гір верста.
В Місячанина-діда сріблилися блідо
і борода, і взуття.
У короні — опали, і перли внизали
пояс тонкого шиття.
І, в сірих шатах по світлих палатах
блукаючи, він тихцем.
Піддавшись химері, зі слонівки двері
відімкнув кришталевим ключем.
По сяйливій драбині із волосіні
він легко донизу зійшов
І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду
кинувшися стрімголов.
Діаманти білі йому вже немилі,
і власний набрид мінарет —
Місячна брила, що сама височіла,
у місячний врісши бескет.
Зміг би все він здолати, аби його шати
берил розцвітив і рубін.
Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим
нові діадеми він.
Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком
вбирав золотавий світ.
Прислухаючись чуло до дальнього гулу
з його веселих орбіт.
Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,
запрагнув Полум'я він:
Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —
червоного, ніби кармін;
Шарлатного блиску й іскристого приску.
язиків жаркого вогню,
Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,
віщуючи бурю дню.
Не безодні блакиті й не тони соковиті
зелених лісів і боліт —
Веселість рум'яна і кров полум'яна
в людський його вабили світ.
Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.
і вина, і гарячих страв.
Сам же печиво з тіста снігового перлисте
з місячним сяйвом вживав.
Про перчене м'ясо замріявшись ласо
і пунш рікою, він зліз
Із хисткої драбинки, необачний, гінко
і шугнув метеором униз, —
Мов зірка, саме перед Святками,
відіпхнувши останній щабель.
Він упав у хвилі, від піни білі,
у вітряну бухту Бел.
Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —
замислився, тонучи, він,
І рибацький ялик, на подив рибалок,
спіткав його серед пучин.
Він лиснівся волого, і сяйво від нього
йшло фосфоричне якесь.
Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,
опалів і зелені весь.
На берег з уловом він був ранковим
доставлений мимохіть:
Мовляв, «недалечко є тут містечко —
у корчмі комірчину зніміть».
І тільки з Вежі на узбережжі
дзвону повільного бас
Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик
у той неслушний час.
Ні вогнища зранку, ані сніданку,
досвітки зимні й сирі.
Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,
не сонце — чадні ліхтарі
Завулку бічного. Не стрів він нікого,
не залунали пісні, —
Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди
ніжаться ще уві сні.
Він у двері дубасив, заперті на засув,
кликав — та все дарма.
Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —
оце й була корчма.
Кухар надутий і спросоння лютий:
«Вам чого?» — почина.
«Вогню, і злота, й пісень охота,
і червоного вдосталь вина!»
«Як свого ви носа це побачите, — скоса
той зиркнув, — та прошу в дім.
В мене срібла замало і шовку не стало, —
може, й будете гостем моїм».
Сріблом плата — щоб клямку підняти,
перлина — щоб увійти.
Посидіти нині удвох при каміні
коштує ще двадцяти.
Голодний, ні ріски не мав він у писку,
аж дістались йому того дня
Навзамін корони і балахона
закоптіле щербате горня.
Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,
й дерев'яна ложка проста.
На кутю різдвяну, дурненький, зарано
до цього він прибув кута. —
Гість непрактичний, що шлях лунатичний
з Місячних Гір верста.
7
КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ
Троль-одинак на камені вкляк
Й обсмоктував-гриз старий маслак:
За багато років він його весь обчмокав.
Бо м'ясце пробігало там рідко.
Не видко! Нізвідки!
В печері у горах він жив, одинак,
А м'ясце пробігало там рідко.
Йшов Том у той бік — чималий черевик.
«Що там у тебе? — до Троля прорік. —
Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,
Що місце їй на кладовищі!
Гробищі! Горбищі!
Тім уже мертвий не перший рік,
І гадав я — він на кладовищі».
«Моє ж ти хлоп'я, украв ії я.
Чи не байдуже, кістка в ямі чия?
Твого стрийка тіло вже задубіло,
Як знайшов я його гомілку.
Ходилку! Худілку!
Хай він бідному тролю хоч так посприя.
Бо йому вже не тра' гомілки».
А Том: «Не крути, — не збагну щось, як ти
Без дозволу можеш собі піти
Та й гомілку забрати в рідні мого тата.
Поверни ж оцю кістку в могилу!
Бурмило! Громило!
Хай він мрець — вона має йому відійти.
Поверни ж оцю кістку в могилу!»
Троль шкіриться: «Дзусь! Я й за тебе візьмусь
І твоїми гомілками теж поживлюсь.
Свіженьке м'ясо — шматочок ласий!
Тебе роздеру я негайно.
Ставай-но! Стривай-но!
Я стомився мертвеччину гризти якусь,
На обід тебе з їм я негайно».
Він гадав, що без бід упіймав свій обід,
Але бачить — за ним прохолов і слід.
Перш ніж дав би він раду. Том підкрався ззаду
Й носаком його пхнув, щоб провчити.
Вперчити! Вгірчити!
Його, подумалось Томові, слід
Копняком попід зад провчити.
Та м'ясо й кістяк за камінь, однак.
Має твердіші троль-одинак.
Він для черевика — що гора велика.
Бо тролю той не дошкуляє.
Штурляє! Шпурляє!
Том стогне, а Троль регоче усмак.
Бо зна, що йому дошкуляє.
У Тома нога відтоді кульга,
І він її скрізь за собою тяга.
А Троль — нівроку, він з місця ні крюку,
З ним і кістка кістлявого стрийка.
Щедрійка! Мудрійка!
В нього камінь той самий, хай час і збіга,
І кістка кістлявого стрийка!
Троль-одинак на камені вкляк
Й обсмоктував-гриз старий маслак:
За багато років він його весь обчмокав.
Бо м'ясце пробігало там рідко.
Не видко! Нізвідки!
В печері у горах він жив, одинак,
А м'ясце пробігало там рідко.
Йшов Том у той бік — чималий черевик.
«Що там у тебе? — до Троля прорік. —
Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,
Що місце їй на кладовищі!
Гробищі! Горбищі!
Тім уже мертвий не перший рік,
І гадав я — він на кладовищі».
«Моє ж ти хлоп'я, украв ії я.
Чи не байдуже, кістка в ямі чия?
Твого стрийка тіло вже задубіло,
Як знайшов я його гомілку.
Ходилку! Худілку!
Хай він бідному тролю хоч так посприя.
Бо йому вже не тра' гомілки».
А Том: «Не крути, — не збагну щось, як ти
Без дозволу можеш собі піти
Та й гомілку забрати в рідні мого тата.
Поверни ж оцю кістку в могилу!
Бурмило! Громило!
Хай він мрець — вона має йому відійти.
Поверни ж оцю кістку в могилу!»
Троль шкіриться: «Дзусь! Я й за тебе візьмусь
І твоїми гомілками теж поживлюсь.
Свіженьке м'ясо — шматочок ласий!
Тебе роздеру я негайно.
Ставай-но! Стривай-но!
Я стомився мертвеччину гризти якусь,
На обід тебе з їм я негайно».
Він гадав, що без бід упіймав свій обід,
Але бачить — за ним прохолов і слід.
Перш ніж дав би він раду. Том підкрався ззаду
Й носаком його пхнув, щоб провчити.
Вперчити! Вгірчити!
Його, подумалось Томові, слід
Копняком попід зад провчити.
Та м'ясо й кістяк за камінь, однак.
Має твердіші троль-одинак.
Він для черевика — що гора велика.
Бо тролю той не дошкуляє.
Штурляє! Шпурляє!
Том стогне, а Троль регоче усмак.
Бо зна, що йому дошкуляє.
У Тома нога відтоді кульга,
І він її скрізь за собою тяга.
А Троль — нівроку, він з місця ні крюку,
З ним і кістка кістлявого стрийка.
Щедрійка! Мудрійка!
В нього камінь той самий, хай час і збіга,
І кістка кістлявого стрийка!
8
ПЕРРІ-КАЛАЧИК
Самотній Троль на камені вкляк
і тужливу співав кантилену:
«О, чому маю жити як одинак
серед горбів Пїнгену?
Давно десь поділась рідня моя
і не сумує за мною,
від гори Грозової до Моря я
лишився сам самотою».
«Не цуплю я золота, пива не п'ю,
не харчуюся м'ясом ніяким,
але Люди, зачувши ходу мою,
зачиняють хвіртки з переляком.
О, мрія ніяк мене не полиша
про зграбніші ноги і руки!
В мене ж усмішка лагідна, добра душа,
й куховарську я знаю науку».
«Ну-ну! — він подумав. — Зміню я ходу!
Ось піду і знайду собі друга.
Ступаючи м'яко, весь Шир обійду,
обнишпорю всю округу».
Отож він узув хутряні постоли,
і йшов цілу ніч до рана,
й у Ритів прибув на світанку, коли
вже були на ногах городяни.
Він роззирнувся — нікого ніде,
тільки пані Хосен по алеї
з парасолем і кошиком тихо йде;
він спинився, всміхнувшись до неї.
«Добридень, мем! — привітався Троль. —
Все гаразд, сподіваюся, з вами?»
Та впустила і кошик вона, й парасоль
і заверещала без тями.
Гуляв там старий Казанок, їх Мер,
і вищання почув навіжене;
спаленівши, від страху він мало не вмер
і шуснув у сутерени.
Ображено й сумно Троль позира:
«Не йдіть!» — промовив нишком,
та чкурнула додому пані стара,
як дурна, і сховалась під ліжком.
На ринкову площу Троль прийшов,
до яток зазирнув крізь щілинку, —
його вгледівши, вівці сказились немов,
розлетілися гуси по ринку.
Фермер Паць і Білл Різник —
в одного розлилося пиво,
а другий ножа віджбурнув — і втік Хап,
його пес, полохливо.
Старенький Троль завів плачі
біля брами Замкова Шпарка,
аж Перрі-Калачгас, повз ідучи,
ляснув його по карку.
«Ну чого ти ревеш, одоробло? — гука. —
Тут місця для тебе замало!»
Він по-дружньому Тролеві дав копняка
й посміявся з його оскалу.
«О Перрі-Калачику, — вигукнув Троль, —
ти хлопець такий, як треба!
І зараз тебе я — ти тільки дозволь —
на чай завезу до себе».
І Троля Калачик уже поганя,
вмостившись у нього на спині;
й чаював по-святковому він того дня,
і в Троля сидів на коліні.
Грінки були з маслом, солодкий пиріг,
і джем, і крем, і бісквіти,
і Калачик усім запихався, як міг, —
як тут ґудзикам не відлетіти?
Чайник свистить, від вогню гаряче,
брунатне кипить казанище,
і в Калачика чай ледве з вух не тече,
а він усе хлище і хлище.
Напхавши свої животи досхочу.
спочили вони без звуку,
аж Троль проказав: «Дай тебе я повчу
пекарської науки:
пекти чудовий пухкий коровай
і рум'яні коржі — на початок,
а потім на вересі спати лягай,
де за подушку — пух совеняток».
«Де був ти, Перрі?» — пита його всяк.
«На грандіозному чаї, —
відказує він. — а погладшав я так.
бо їв пухкі короваї».
«Та де це в Ширі? В який це бік?
Чи це аж у Брі?» — напосіли.
Та Калачик схопився й рішуче відрік:
«А це вже не ваше діло».
«Де? — обізвався Джек Підзирач. —
Це не сховалось від мене:
він верхи на Тролі подався навскач
аж до горбів Пїнгену».
Всі Люди тоді посідали собі
на поні, чи віз, чи кобилу
й до хатини дісталися так на горбі,
де з димаря куріло.
У двері загупали. Троля звучи:
«Пухкого чудового хліба
для нас, о будь ласка, побільше спечи.
Спечи-бо! — кричали. — Спечи-бо!»
«Вертайтесь додому! — їх Троль блага. —
Не запрошував я вас ніколи.
Хліб я печу тільки щочетверга
і лише для вузького кола».
«Вертайтесь додому! Це жарти чиїсь.
Занадто мала в мене хата,
та й бісквіти із кремом перевелись:
Калачиком все ум'ято!
Паць, Хосен, Казанок і Джек —
я не хочу вас бачити в себе.
Геть забирайся усяк ім'ярек!
Мені лиш Калачика треба!»
Перрі-Калачик тепер так розпух
від короваю пухкого,
що порвалась жилетка його й капелюх
не налазить на голову в нього,
бо щочетверга на чай він ішов
і долі сідав на кухні, —
і здається все меншим Троль немов,
що більше він пухне і пухне.
І став, як пісня до нас донесла,
великий з Калачика Пекар;
від Моря до Брі величає хвала
його хліб, і батон, і крекер.
Але смачніший пухкий коровай
і масло добріше свіже,
що Троль на свій четверговий чай
для Перрі-Калачика ріже.
Самотній Троль на камені вкляк
і тужливу співав кантилену:
«О, чому маю жити як одинак
серед горбів Пїнгену?
Давно десь поділась рідня моя
і не сумує за мною,
від гори Грозової до Моря я
лишився сам самотою».
«Не цуплю я золота, пива не п'ю,
не харчуюся м'ясом ніяким,
але Люди, зачувши ходу мою,
зачиняють хвіртки з переляком.
О, мрія ніяк мене не полиша
про зграбніші ноги і руки!
В мене ж усмішка лагідна, добра душа,
й куховарську я знаю науку».
«Ну-ну! — він подумав. — Зміню я ходу!
Ось піду і знайду собі друга.
Ступаючи м'яко, весь Шир обійду,
обнишпорю всю округу».
Отож він узув хутряні постоли,
і йшов цілу ніч до рана,
й у Ритів прибув на світанку, коли
вже були на ногах городяни.
Він роззирнувся — нікого ніде,
тільки пані Хосен по алеї
з парасолем і кошиком тихо йде;
він спинився, всміхнувшись до неї.
«Добридень, мем! — привітався Троль. —
Все гаразд, сподіваюся, з вами?»
Та впустила і кошик вона, й парасоль
і заверещала без тями.
Гуляв там старий Казанок, їх Мер,
і вищання почув навіжене;
спаленівши, від страху він мало не вмер
і шуснув у сутерени.
Ображено й сумно Троль позира:
«Не йдіть!» — промовив нишком,
та чкурнула додому пані стара,
як дурна, і сховалась під ліжком.
На ринкову площу Троль прийшов,
до яток зазирнув крізь щілинку, —
його вгледівши, вівці сказились немов,
розлетілися гуси по ринку.
Фермер Паць і Білл Різник —
в одного розлилося пиво,
а другий ножа віджбурнув — і втік Хап,
його пес, полохливо.
Старенький Троль завів плачі
біля брами Замкова Шпарка,
аж Перрі-Калачгас, повз ідучи,
ляснув його по карку.
«Ну чого ти ревеш, одоробло? — гука. —
Тут місця для тебе замало!»
Він по-дружньому Тролеві дав копняка
й посміявся з його оскалу.
«О Перрі-Калачику, — вигукнув Троль, —
ти хлопець такий, як треба!
І зараз тебе я — ти тільки дозволь —
на чай завезу до себе».
І Троля Калачик уже поганя,
вмостившись у нього на спині;
й чаював по-святковому він того дня,
і в Троля сидів на коліні.
Грінки були з маслом, солодкий пиріг,
і джем, і крем, і бісквіти,
і Калачик усім запихався, як міг, —
як тут ґудзикам не відлетіти?
Чайник свистить, від вогню гаряче,
брунатне кипить казанище,
і в Калачика чай ледве з вух не тече,
а він усе хлище і хлище.
Напхавши свої животи досхочу.
спочили вони без звуку,
аж Троль проказав: «Дай тебе я повчу
пекарської науки:
пекти чудовий пухкий коровай
і рум'яні коржі — на початок,
а потім на вересі спати лягай,
де за подушку — пух совеняток».
«Де був ти, Перрі?» — пита його всяк.
«На грандіозному чаї, —
відказує він. — а погладшав я так.
бо їв пухкі короваї».
«Та де це в Ширі? В який це бік?
Чи це аж у Брі?» — напосіли.
Та Калачик схопився й рішуче відрік:
«А це вже не ваше діло».
«Де? — обізвався Джек Підзирач. —
Це не сховалось від мене:
він верхи на Тролі подався навскач
аж до горбів Пїнгену».
Всі Люди тоді посідали собі
на поні, чи віз, чи кобилу
й до хатини дісталися так на горбі,
де з димаря куріло.
У двері загупали. Троля звучи:
«Пухкого чудового хліба
для нас, о будь ласка, побільше спечи.
Спечи-бо! — кричали. — Спечи-бо!»
«Вертайтесь додому! — їх Троль блага. —
Не запрошував я вас ніколи.
Хліб я печу тільки щочетверга
і лише для вузького кола».
«Вертайтесь додому! Це жарти чиїсь.
Занадто мала в мене хата,
та й бісквіти із кремом перевелись:
Калачиком все ум'ято!
Паць, Хосен, Казанок і Джек —
я не хочу вас бачити в себе.
Геть забирайся усяк ім'ярек!
Мені лиш Калачика треба!»
Перрі-Калачик тепер так розпух
від короваю пухкого,
що порвалась жилетка його й капелюх
не налазить на голову в нього,
бо щочетверга на чай він ішов
і долі сідав на кухні, —
і здається все меншим Троль немов,
що більше він пухне і пухне.
І став, як пісня до нас донесла,
великий з Калачика Пекар;
від Моря до Брі величає хвала
його хліб, і батон, і крекер.
Але смачніший пухкий коровай
і масло добріше свіже,
що Троль на свій четверговий чай
для Перрі-Калачика ріже.
9
НЯВКУНИ
В чорнильній пітьмі трясовин
У Нявкунів хати.
Повільно й тихо б'є їх дзвін,
Якщо загрузнеш ти.
Хто в двері стукає до них.
Угрузне той у мул
Під шкірення химер жаских
І вод у ринвах гул.
Там гниловоддя затіня
Плакучих верб гілля
Й похмуро кряче вороння,
Хоч очі сон стуля.
За Мерлоцьке Узгір'я тяжка і довга путь.
Дерева сірі з цвіллю у падолі ростуть,
Там Нявкуни таяться, там темна їх топіль —
Без місяця й сонця, без вітру й хвиль.
Льохи, де скніють Нявкуни.
Холодні і сирі.
Рахують золото вони
При свічці, скупарі.
Зі стін і стель у них тече.
Ногами місять глей.
Як, випнувши вперед плече.
Лопочуть до дверей.
У шпару глянуть, крутії.
Просунуть п'ясть чутку…
потім кісточки твої
Сховають у мішку.
За Мерлоцьким Узгір'ям — пустельний довгий шлях,
Крізь темне павутиння, по Тодських мочарах.
Крізь шибеничні хащі та петлі-бур'яни.
До Нявкунів як підеш — з'їдять тебе вони.
В чорнильній пітьмі трясовин
У Нявкунів хати.
Повільно й тихо б'є їх дзвін,
Якщо загрузнеш ти.
Хто в двері стукає до них.
Угрузне той у мул
Під шкірення химер жаских
І вод у ринвах гул.
Там гниловоддя затіня
Плакучих верб гілля
Й похмуро кряче вороння,
Хоч очі сон стуля.
За Мерлоцьке Узгір'я тяжка і довга путь.
Дерева сірі з цвіллю у падолі ростуть,
Там Нявкуни таяться, там темна їх топіль —
Без місяця й сонця, без вітру й хвиль.
Льохи, де скніють Нявкуни.
Холодні і сирі.
Рахують золото вони
При свічці, скупарі.
Зі стін і стель у них тече.
Ногами місять глей.
Як, випнувши вперед плече.
Лопочуть до дверей.
У шпару глянуть, крутії.
Просунуть п'ясть чутку…
потім кісточки твої
Сховають у мішку.
За Мерлоцьким Узгір'ям — пустельний довгий шлях,
Крізь темне павутиння, по Тодських мочарах.
Крізь шибеничні хащі та петлі-бур'яни.
До Нявкунів як підеш — з'їдять тебе вони.
10
ОЛІФАНТ
Сірий, як мишка,
З будинок заввишки.
Ніс — як змія,
Як ступаю я —
Тремтить земля.
Тріщить гілля.
У роті — роги,
Млинцевухий до того.
Півднем гуляю.
Без кінця і краю
Топчуся по колу.
Не ляжу ніколи.
Хоч і смерть підкосить.
Старий уже досить,
Я — Оліфант,
Найбільший гігант.
Як зустрінеш мене.
Це тобі не мине,
А коли ні —
Не повіриш мені.
Й не брешу-таки я,
Оліфант на ім'я.
Сірий, як мишка,
З будинок заввишки.
Ніс — як змія,
Як ступаю я —
Тремтить земля.
Тріщить гілля.
У роті — роги,
Млинцевухий до того.
Півднем гуляю.
Без кінця і краю
Топчуся по колу.
Не ляжу ніколи.
Хоч і смерть підкосить.
Старий уже досить,
Я — Оліфант,
Найбільший гігант.
Як зустрінеш мене.
Це тобі не мине,
А коли ні —
Не повіриш мені.
Й не брешу-таки я,
Оліфант на ім'я.
11
ФАСТІТОКАЛОН
Це острів Фастітокалон!
Тут висадитись є резон.
Хоч голо тут і вбого.
Забудь про море! Мчи на пляж.
Танцюй чи проти сонця ляж!
Чайки ж летять на нього!
Тривога!
Не тоне птах.
Тут попишавшись попервах.
Остереже він бідолах.
Відвага є у кого
Прибитися сюди —
Принаймні переждати зливу.
Спочити й скип'ятить, можливо,
У чайнику води.
Дурний, хто схоче тут пристати.
Ще й розпалити дровенята.
Надіючись на чай!
Хай грубий в Нього панцер вельми,
Він ніби спить — а потім, шельма.
Пливе за небокрай
Зі спіхом.
Коли ж відчути Він устиг
Раптовий жар і тупіт ніг —
Зі сміхом
Пірна
Й, перевертаючись на спину.
Скидає всіх, і люд той гине,
Знетямлений, до дна
Пішовши різко.
Май мізки!
Багато в Морі є страхіть.
Та в підступах їм не затьмить
Старого Фастітокалона.
Чий рід во врем'я вимер оно.
Нащадка черепахо-риб.
Тож дам, аби ти не загиб.
Порад я низку:
В моряцьких притчах сіль влови.
Сходь на відомі острови!
А краще — вчися.
Щоб мирно в Середземі тік
Твій вік
У втісі!
Це острів Фастітокалон!
Тут висадитись є резон.
Хоч голо тут і вбого.
Забудь про море! Мчи на пляж.
Танцюй чи проти сонця ляж!
Чайки ж летять на нього!
Тривога!
Не тоне птах.
Тут попишавшись попервах.
Остереже він бідолах.
Відвага є у кого
Прибитися сюди —
Принаймні переждати зливу.
Спочити й скип'ятить, можливо,
У чайнику води.
Дурний, хто схоче тут пристати.
Ще й розпалити дровенята.
Надіючись на чай!
Хай грубий в Нього панцер вельми,
Він ніби спить — а потім, шельма.
Пливе за небокрай
Зі спіхом.
Коли ж відчути Він устиг
Раптовий жар і тупіт ніг —
Зі сміхом
Пірна
Й, перевертаючись на спину.
Скидає всіх, і люд той гине,
Знетямлений, до дна
Пішовши різко.
Май мізки!
Багато в Морі є страхіть.
Та в підступах їм не затьмить
Старого Фастітокалона.
Чий рід во врем'я вимер оно.
Нащадка черепахо-риб.
Тож дам, аби ти не загиб.
Порад я низку:
В моряцьких притчах сіль влови.
Сходь на відомі острови!
А краще — вчися.
Щоб мирно в Середземі тік
Твій вік
У втісі!
12
КІТ
Кіт — ситий живіт
не встане з дивану,
мов вирішує — миша смачніша
чи духмяна сметана.
Одначе він скаче в котячій
уяві, мабуть,
вільний і сильний, де спільно
ревом ревуть
його родичі, жертву знаходячи
чи рвучи
у барлогах, — звіроти й двоногих
пожирачі.
Там леви — знічев'я сталеві
все б їм кігті вганяти
у здобич, що ікла їх звикли
рвати на шмати.
Ягуар, ярий, як жар,
чиї очі урочі,
часто, зубастий, напасти
з дерева хоче
у пущі, де хащі темнющі, —
це дикі-таки
з чужини хижаки,
а він — навпаки.
Та кіт — ситий живіт,
хазяїв фаворит,
пам'ята їхній сприт.
Кіт — ситий живіт
не встане з дивану,
мов вирішує — миша смачніша
чи духмяна сметана.
Одначе він скаче в котячій
уяві, мабуть,
вільний і сильний, де спільно
ревом ревуть
його родичі, жертву знаходячи
чи рвучи
у барлогах, — звіроти й двоногих
пожирачі.
Там леви — знічев'я сталеві
все б їм кігті вганяти
у здобич, що ікла їх звикли
рвати на шмати.
Ягуар, ярий, як жар,
чиї очі урочі,
часто, зубастий, напасти
з дерева хоче
у пущі, де хащі темнющі, —
це дикі-таки
з чужини хижаки,
а він — навпаки.
Та кіт — ситий живіт,
хазяїв фаворит,
пам'ята їхній сприт.
13
НАРЕЧЕНА-ТІНЬ
Жив чоловік собі один, —
дні й ночі в самотині
просиджуючи сиднем, він
не мав, одначе, тіні.
Йому на голову вночі
сова мостилась біла,
за неживого беручи,
і дзьоб собі гострила.
У сутінь леді йшла бліду,
убрана в сірі шати, —
на мить сповільнила ходу,
щоб коси заквітчати.
Збудившись, чари він зборов,
струсив заціпеніння
й, її обнявши — плоть і кров,
й повився тінню.
При сонці й зорях навмання
вона вже не блукає —
в безодні скніє, де ні дня,
ні ночі не буває.
Та раз на рік, коли з яскинь
дихне ява незнана,
вони, єдину мавши тінь,
танцюють аж до рана.
Жив чоловік собі один, —
дні й ночі в самотині
просиджуючи сиднем, він
не мав, одначе, тіні.
Йому на голову вночі
сова мостилась біла,
за неживого беручи,
і дзьоб собі гострила.
У сутінь леді йшла бліду,
убрана в сірі шати, —
на мить сповільнила ходу,
щоб коси заквітчати.
Збудившись, чари він зборов,
струсив заціпеніння
й, її обнявши — плоть і кров,
й повився тінню.
При сонці й зорях навмання
вона вже не блукає —
в безодні скніє, де ні дня,
ні ночі не буває.
Та раз на рік, коли з яскинь
дихне ява незнана,
вони, єдину мавши тінь,
танцюють аж до рана.
14
СКАРБ
За юного місяця й сонця нового
про срібло і злото співали боги, —
хлюпали сріблом на зелень трав,
і білий ручай у них золотом грав.
Перш ніж Пекло запало й розкопано руди,
перш ніж гном і дракон розплодились усюди,
вже ельфи жили і магічний їх спів
під горбами зеленими в долах бринів,
як різьбили клейноди з мистецтвом великим
і блискучі корони своїм владикам.
Та недоля їм випала й спів їх затих
під ударами криці, в залізах важких.
Захланність, чужа і усмішці, й пісні,
їх багатства сховала в нори зловісні,
різьблене срібло і злото, — і тінь
до ельфійських вступила тоді володінь.
Гном старий не виходив із ґрота,
його пальці прилипли до срібла і злота,
від молота, кліщів, ковадла, в труді,
стали долоні, мов кістка, тверді, —
ланцюги і монети клепав до упаду
і купити гадав королівську владу.
Та слух притупився, й померкнув зір,
і на черепі шкіра — мов жовтий папір;
крізь пальці кістляві його немало
самоцвітів зі зблиском блідим прослизало.
Він не чув, як двигтіла земля навкруги,
коли юний дракон шаленів від жаги,
і струмок парував на його порозі,
і пломінь шипів на сирій підлозі.
І помер він сам у червонім вогні,
його кості зітліли в гарячім багні.
Під каменем — лігво старого дракона;
лежачи, око він мружить червоне.
Його юність минула, втіхи нема,
він лапами в жовнах і зморшках всіма
прикутий до злота свого повсякчасно,
в його серця горні полум'я гасне.
До слизького черева липнуть скарби —
йому нюхати їх і лизати аби,
йому персня останнього місце знане,
де тінь відкидає крило його тьмяне.
На ложі твердому про крадіїв
він мріє — як би він кров їхню пив,
трощив їхню плоть і кості їхні;
його вуха обвисли, дихання тихне.
Задзвеніла кольчуга. Не чує він.
Від печерних чийсь голос відлунює стін:
з мечем блискучим це юний витязь
його викликає за скарб його битись.
Його зуби — ножі, рогова в нього бронь,
та згасила в нім криця життя вогонь.
Король був старий на високім престолі —
борода на коліна звисала кволі;
їжа й питво йому не до смаку,
ані пісня, — він думає думу важку
про скриню в підземній скарбниці велику,
в якої різьбою мережане віко, —
в ній бліді самоцвіти й казна золота;
там залізом оббито міцні врата.
Мечі його воєвод — іржаві,
занепала слава, безправ'я в державі,
в його замку — холод і пустка недоль,
та ельфійського золота він король.
Він не чув з перевалу суремного гулу,
йому кров'ю столочені трави не тхнули,
але в замку — пожежа, престол загиб,
його кості в холодний кинуто глиб.
Скарб старий — у темній печері,
не відмикались ніколи двері,
не пройде крізь них людина жива.
На кургані росте зелена трава,
там вівці пасуться, і жайвір ширяє,
й у вітрі море шумить безкрає.
Ніч на скарб накладе печать,
доки жде земля і ельфи сплять.
За юного місяця й сонця нового
про срібло і злото співали боги, —
хлюпали сріблом на зелень трав,
і білий ручай у них золотом грав.
Перш ніж Пекло запало й розкопано руди,
перш ніж гном і дракон розплодились усюди,
вже ельфи жили і магічний їх спів
під горбами зеленими в долах бринів,
як різьбили клейноди з мистецтвом великим
і блискучі корони своїм владикам.
Та недоля їм випала й спів їх затих
під ударами криці, в залізах важких.
Захланність, чужа і усмішці, й пісні,
їх багатства сховала в нори зловісні,
різьблене срібло і злото, — і тінь
до ельфійських вступила тоді володінь.
Гном старий не виходив із ґрота,
його пальці прилипли до срібла і злота,
від молота, кліщів, ковадла, в труді,
стали долоні, мов кістка, тверді, —
ланцюги і монети клепав до упаду
і купити гадав королівську владу.
Та слух притупився, й померкнув зір,
і на черепі шкіра — мов жовтий папір;
крізь пальці кістляві його немало
самоцвітів зі зблиском блідим прослизало.
Він не чув, як двигтіла земля навкруги,
коли юний дракон шаленів від жаги,
і струмок парував на його порозі,
і пломінь шипів на сирій підлозі.
І помер він сам у червонім вогні,
його кості зітліли в гарячім багні.
Під каменем — лігво старого дракона;
лежачи, око він мружить червоне.
Його юність минула, втіхи нема,
він лапами в жовнах і зморшках всіма
прикутий до злота свого повсякчасно,
в його серця горні полум'я гасне.
До слизького черева липнуть скарби —
йому нюхати їх і лизати аби,
йому персня останнього місце знане,
де тінь відкидає крило його тьмяне.
На ложі твердому про крадіїв
він мріє — як би він кров їхню пив,
трощив їхню плоть і кості їхні;
його вуха обвисли, дихання тихне.
Задзвеніла кольчуга. Не чує він.
Від печерних чийсь голос відлунює стін:
з мечем блискучим це юний витязь
його викликає за скарб його битись.
Його зуби — ножі, рогова в нього бронь,
та згасила в нім криця життя вогонь.
Король був старий на високім престолі —
борода на коліна звисала кволі;
їжа й питво йому не до смаку,
ані пісня, — він думає думу важку
про скриню в підземній скарбниці велику,
в якої різьбою мережане віко, —
в ній бліді самоцвіти й казна золота;
там залізом оббито міцні врата.
Мечі його воєвод — іржаві,
занепала слава, безправ'я в державі,
в його замку — холод і пустка недоль,
та ельфійського золота він король.
Він не чув з перевалу суремного гулу,
йому кров'ю столочені трави не тхнули,
але в замку — пожежа, престол загиб,
його кості в холодний кинуто глиб.
Скарб старий — у темній печері,
не відмикались ніколи двері,
не пройде крізь них людина жива.
На кургані росте зелена трава,
там вівці пасуться, і жайвір ширяє,
й у вітрі море шумить безкрає.
Ніч на скарб накладе печать,
доки жде земля і ельфи сплять.
15
МОРСЬКИЙ ДЗВІН
Над морем я йшов, і раптом — немов
промінь зорі на вологім піску —
пролебеділа мушля біла,
ніби дзвін морський, свою пісню тремку.
Я в руці її стряс і почув у цей час
калатання всередині й сплеск попід молом,
де на хвилях буї, і як зови свої
хтось шле через море голосом кволим.
І вночі я бачу, Сіріє неначе
човен порожній, тихцем пливучи.
«Вже пізній час! Що затримує нас?»
Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!»
І мене він повіз крізь вологий бриз,
повитий імлою, в глибокому сні,
до забутих меж, до чужих узбереж.
І я чув, як у сутінках удалині
бевкає він, морський мій дзвін,
над гладінню вод і ревуть нурти
серед рифів підводних десь у безоднях;
і на берег нарешті я зміг зійти.
Світився він біло, і море кипіло,
ловлячи зорі до срібних тенет;
і, в місячній піні леліючи нині,
вусом китовим білів бескет.
Тік у мене пісок зі жмені —
перловий і самоцвітний пил,
сурми з опалів, троянди з коралів.
а флейти — нефрит з аметистом навпіл.
Але морок завмер у глибинах печер,
за пологом трав, що звисав з-під бескеть;
аж піднялося моє волосся,
і світло померкло, як я кинувся геть.
Зелений з горба ручай стриба —
його води зцілили тривоги мої.
У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,
підіймався я проти його течії,
все далі від моря, — де квіти, мов зорі,
на луках нагірних і пурхають тіні.
озерце талі було — прохолодне скло —
і лілей місяці в його чистій сині.
Вільхи снили, а верби тужили
над рікою під сколихи зел волохатих;
мечоносець-ірис біля броду виріс,
зі списами рогозу ставши на чатах.
Луни пісень котились весь день
сутінним долом, різні звірята
гасали на схилі — зайці сніжно-білі,
полівки прудкі, комашня крилата
з ліхтарями-очима; дивуючись німо,
визирав зі своєї нори борсук.
Я чув, як лилась легка звідкілясь
музика й ніг танцюючих звук.
Та куди б я не йшов, те саме знов:
віддаляються кроки і все змовка, —
ні слова вітання, лише віддаляння
голосів і мелодій волинки й ріжка.
З лепехи й очерету собі сплів я верету —
мантію, наче смарагд, зелену,
корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —
очі, мов зорі, засяяли в мене.
У короні квітучій стояв я на кручі
і згорда кричав, наче півень: «Агов!
Що за звичка у вас ховатись весь час?
Чому мовчите ви, куди б я не йшов?
Тут я чекаю, король цього краю,
булава в мене й меч з річкової трави.
Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!
Обличчя свої покажіть мені ви!»
Тут як огорне все хмара чорна!
Зір мій померк, я зігнувся й сліпма
поповз, неначе кріт незрячий,
впинаючись пальцями в землю всіма.
Приповз я в ліс: облетілий, підніс
голе гілля він, завмер і притих.
Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.
а сови хропли у дуплах своїх.
Мав лишатися сам цілий рік я там, —
шашіль точив дерева гнилі,
скрізь павутина, й до мого коліна
тягнулися порхавки з-під землі.
Та світло осяло мою ніч тривалу:
бачу — волосся моє сіде.
«До моря, хоч гне додолу мене!
Я не знаю путі, що до нього веде,
та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,
а за мною — тінь кажаном кровожерним,
вітер у вуха сичав мені сухо,
й затулитись я намагався терням.
Мої руки — обдерті, коліна — стерті,
років тягар мою спину схиля.
але дощ на смак ніби сіллю просяк
і згубною пахне плавбою здаля.
Птахи налетіли, ячали, квилили.
я чув голоси з печер холодних,
дзяволили тюлені, а скелі на мене
гарчали під клекіт нуртів підводних.
Зима вже прийшла, круг мене — імла.
на край світу приніс я свої літа:
сніг іде синій, на волоссі — іній,
берег останній тьма огорта.
А човен тоді ще чекав на воді —
у такт прибою кивав його ніс.
І, скородячи море, через хвилі-гори
мене він, стомленого, поніс,
мимо сяючих суден і старих посудин.
що їх обліпили чайки, пливучи
в гавань, де тиша за сніг тихіша
і морок, мов круче крило, вночі.
Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,
будинки заперті. Я сів під стіною
й, де вода дощова по ринві сплива,
викинув все, що приніс із собою:
піщинки, що в мене були у жмені,
і мушлю морську, німу й неживу.
Того дзвону вже вухо моє не послуха.
до тих узбереж я вже не припливу, —
ніколи в житті: по сумній путі,
по вулицях довгих чи завулках глухих
бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,
бо стрічні — не чув я ще й слова від них.
Над морем я йшов, і раптом — немов
промінь зорі на вологім піску —
пролебеділа мушля біла,
ніби дзвін морський, свою пісню тремку.
Я в руці її стряс і почув у цей час
калатання всередині й сплеск попід молом,
де на хвилях буї, і як зови свої
хтось шле через море голосом кволим.
І вночі я бачу, Сіріє неначе
човен порожній, тихцем пливучи.
«Вже пізній час! Що затримує нас?»
Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!»
І мене він повіз крізь вологий бриз,
повитий імлою, в глибокому сні,
до забутих меж, до чужих узбереж.
І я чув, як у сутінках удалині
бевкає він, морський мій дзвін,
над гладінню вод і ревуть нурти
серед рифів підводних десь у безоднях;
і на берег нарешті я зміг зійти.
Світився він біло, і море кипіло,
ловлячи зорі до срібних тенет;
і, в місячній піні леліючи нині,
вусом китовим білів бескет.
Тік у мене пісок зі жмені —
перловий і самоцвітний пил,
сурми з опалів, троянди з коралів.
а флейти — нефрит з аметистом навпіл.
Але морок завмер у глибинах печер,
за пологом трав, що звисав з-під бескеть;
аж піднялося моє волосся,
і світло померкло, як я кинувся геть.
Зелений з горба ручай стриба —
його води зцілили тривоги мої.
У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,
підіймався я проти його течії,
все далі від моря, — де квіти, мов зорі,
на луках нагірних і пурхають тіні.
озерце талі було — прохолодне скло —
і лілей місяці в його чистій сині.
Вільхи снили, а верби тужили
над рікою під сколихи зел волохатих;
мечоносець-ірис біля броду виріс,
зі списами рогозу ставши на чатах.
Луни пісень котились весь день
сутінним долом, різні звірята
гасали на схилі — зайці сніжно-білі,
полівки прудкі, комашня крилата
з ліхтарями-очима; дивуючись німо,
визирав зі своєї нори борсук.
Я чув, як лилась легка звідкілясь
музика й ніг танцюючих звук.
Та куди б я не йшов, те саме знов:
віддаляються кроки і все змовка, —
ні слова вітання, лише віддаляння
голосів і мелодій волинки й ріжка.
З лепехи й очерету собі сплів я верету —
мантію, наче смарагд, зелену,
корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —
очі, мов зорі, засяяли в мене.
У короні квітучій стояв я на кручі
і згорда кричав, наче півень: «Агов!
Що за звичка у вас ховатись весь час?
Чому мовчите ви, куди б я не йшов?
Тут я чекаю, король цього краю,
булава в мене й меч з річкової трави.
Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!
Обличчя свої покажіть мені ви!»
Тут як огорне все хмара чорна!
Зір мій померк, я зігнувся й сліпма
поповз, неначе кріт незрячий,
впинаючись пальцями в землю всіма.
Приповз я в ліс: облетілий, підніс
голе гілля він, завмер і притих.
Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.
а сови хропли у дуплах своїх.
Мав лишатися сам цілий рік я там, —
шашіль точив дерева гнилі,
скрізь павутина, й до мого коліна
тягнулися порхавки з-під землі.
Та світло осяло мою ніч тривалу:
бачу — волосся моє сіде.
«До моря, хоч гне додолу мене!
Я не знаю путі, що до нього веде,
та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,
а за мною — тінь кажаном кровожерним,
вітер у вуха сичав мені сухо,
й затулитись я намагався терням.
Мої руки — обдерті, коліна — стерті,
років тягар мою спину схиля.
але дощ на смак ніби сіллю просяк
і згубною пахне плавбою здаля.
Птахи налетіли, ячали, квилили.
я чув голоси з печер холодних,
дзяволили тюлені, а скелі на мене
гарчали під клекіт нуртів підводних.
Зима вже прийшла, круг мене — імла.
на край світу приніс я свої літа:
сніг іде синій, на волоссі — іній,
берег останній тьма огорта.
А човен тоді ще чекав на воді —
у такт прибою кивав його ніс.
І, скородячи море, через хвилі-гори
мене він, стомленого, поніс,
мимо сяючих суден і старих посудин.
що їх обліпили чайки, пливучи
в гавань, де тиша за сніг тихіша
і морок, мов круче крило, вночі.
Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,
будинки заперті. Я сів під стіною
й, де вода дощова по ринві сплива,
викинув все, що приніс із собою:
піщинки, що в мене були у жмені,
і мушлю морську, німу й неживу.
Того дзвону вже вухо моє не послуха.
до тих узбереж я вже не припливу, —
ніколи в житті: по сумній путі,
по вулицях довгих чи завулках глухих
бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,
бо стрічні — не чув я ще й слова від них.
16
ОСТАННІЙ ЧОВЕН
Фіріель визирнула з вікна
о третій — уже сіріло,
крик золотого півня луна
здалеку дзвінко і сміло.
Темні дерева, світання бліде,
прокидається птаство співоче,
прохолодний вітер де-не-де
у тьмяному листі шурхоче.
Бачить — на шибах відсвіт заграв:
це ряхтять на землі й на листі
промені довгі — й на килимі трав
роси блищать іскристі.
По долівці тихцем, через східці всі
її білі ніжки майнули,
і по травах вони, по краплистій росі
кроком танечним гайнули.
В самоцвітах на шатах її кайма,
і, збігши до річки з кручі,
вербу за стовбур вона обійма,
задивившись у води текучі.
Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,
леліткою впав голубою,
повіяв легіт в очеретах,
розіслалось латаття габою.
Враз музику вітер до неї доніс,
як стояла вона, вся в промінні,
розпустивши по плечах струмені кіс
у заграві вогненно-кармінній.
Флейти лунали й арф перелив,
і срібне багатоголосся —
ніби сурмління, юнацький спів —
передзвоном далеким лилося.
Лодь — золоті в неї ніс і весло —
линула повз, білобока,
попереду лебедів кілька пливло,
направляючи прову високу.
З Країни Ельфів там веслярі,
сріблисто-сірі їх строї,
і з розмаяним світлим волоссям вгорі
в коронах стояло троє.
Під арфу й весел повільний змах
співали вони кантилену:
«Листя довге, співочий птах,
і вся земля зелена.
Світання багато днів золоте
буде цей край осявати,
і, перш ніж снігом поля замете,
квітів розквітне багато.
Куди ж ваша путь за водою лежить,
о човнярі ясноликі?
В сутінь густу, до таємних укрить.
що ховають ліси великі?
До північних скель-островів подастесь
на лебедях повносилих —
скніти край хвиль холодних десь
під крики чайок білих?»
«Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях,
останнє з наших плавань, —
дерзнувши пливти по млистих морях,
покинувши західну гавань,
в ельфійські вертаємо землі старі,
де Білого Дерева крона
й на останньому березі сяйво Зорі
у піні припливу тоне.
Зречися підвладних тлінові меж,
лишаючи Середзем'я!
Дзвони лунають з високих веж,
де панує ельфійське плем'я.
Тут лист опадає і в'яне трава,
і місяця, й сонця замало,
і поклик далекий нам повеліва,
щоб ми туди прямували».
Не веслує ніхто. Вони глянули вбік:
«Діво земна, будь пильна!
Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. —
У нас є місце вільне.
Одного лиш узяти ми можемо в лодь.
А життя твоє короткочасне.
Почувши наш поклик останній, приходь,
діво, як ельфи, прекрасна!»
Задивилась на човен Фіріель цей,
зважившись, крок ступила,
та глибоко ноги вгрузли у глей —
і рушити їй несила.
Повільно ельфійська лодь почина
під плескіт води відпливати.
«Я не можу прийти! — гукнула вона. —
Земля — моя рідна мати!»
Самоцвіти з її осипались шат,
коли вона з лук вертала
під сутінний дах, до своїх палат —
через темінь порталу.
Брунатну кошулю вона вдягла,
заплела своє довге волосся
і за щоденні взялася діла.
Вже й сонце за пруг подалося.
Років так само сплива течія
водами Семиріччя,
хмари проходять, сонце сія,
а вранці й перед ніччю
тріпочуть верби й очерета,
та до смертних жодна з лодей,
що плинуть на Захід, не заверта
і не чути їхніх мелодій.
Фіріель визирнула з вікна
о третій — уже сіріло,
крик золотого півня луна
здалеку дзвінко і сміло.
Темні дерева, світання бліде,
прокидається птаство співоче,
прохолодний вітер де-не-де
у тьмяному листі шурхоче.
Бачить — на шибах відсвіт заграв:
це ряхтять на землі й на листі
промені довгі — й на килимі трав
роси блищать іскристі.
По долівці тихцем, через східці всі
її білі ніжки майнули,
і по травах вони, по краплистій росі
кроком танечним гайнули.
В самоцвітах на шатах її кайма,
і, збігши до річки з кручі,
вербу за стовбур вона обійма,
задивившись у води текучі.
Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,
леліткою впав голубою,
повіяв легіт в очеретах,
розіслалось латаття габою.
Враз музику вітер до неї доніс,
як стояла вона, вся в промінні,
розпустивши по плечах струмені кіс
у заграві вогненно-кармінній.
Флейти лунали й арф перелив,
і срібне багатоголосся —
ніби сурмління, юнацький спів —
передзвоном далеким лилося.
Лодь — золоті в неї ніс і весло —
линула повз, білобока,
попереду лебедів кілька пливло,
направляючи прову високу.
З Країни Ельфів там веслярі,
сріблисто-сірі їх строї,
і з розмаяним світлим волоссям вгорі
в коронах стояло троє.
Під арфу й весел повільний змах
співали вони кантилену:
«Листя довге, співочий птах,
і вся земля зелена.
Світання багато днів золоте
буде цей край осявати,
і, перш ніж снігом поля замете,
квітів розквітне багато.
Куди ж ваша путь за водою лежить,
о човнярі ясноликі?
В сутінь густу, до таємних укрить.
що ховають ліси великі?
До північних скель-островів подастесь
на лебедях повносилих —
скніти край хвиль холодних десь
під крики чайок білих?»
«Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях,
останнє з наших плавань, —
дерзнувши пливти по млистих морях,
покинувши західну гавань,
в ельфійські вертаємо землі старі,
де Білого Дерева крона
й на останньому березі сяйво Зорі
у піні припливу тоне.
Зречися підвладних тлінові меж,
лишаючи Середзем'я!
Дзвони лунають з високих веж,
де панує ельфійське плем'я.
Тут лист опадає і в'яне трава,
і місяця, й сонця замало,
і поклик далекий нам повеліва,
щоб ми туди прямували».
Не веслує ніхто. Вони глянули вбік:
«Діво земна, будь пильна!
Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. —
У нас є місце вільне.
Одного лиш узяти ми можемо в лодь.
А життя твоє короткочасне.
Почувши наш поклик останній, приходь,
діво, як ельфи, прекрасна!»
Задивилась на човен Фіріель цей,
зважившись, крок ступила,
та глибоко ноги вгрузли у глей —
і рушити їй несила.
Повільно ельфійська лодь почина
під плескіт води відпливати.
«Я не можу прийти! — гукнула вона. —
Земля — моя рідна мати!»
Самоцвіти з її осипались шат,
коли вона з лук вертала
під сутінний дах, до своїх палат —
через темінь порталу.
Брунатну кошулю вона вдягла,
заплела своє довге волосся
і за щоденні взялася діла.
Вже й сонце за пруг подалося.
Років так само сплива течія
водами Семиріччя,
хмари проходять, сонце сія,
а вранці й перед ніччю
тріпочуть верби й очерета,
та до смертних жодна з лодей,
що плинуть на Захід, не заверта
і не чути їхніх мелодій.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ