РОВЕРАНДОМ


1

Жив собі колись на світі песик, якого звали Ровер. Він був дуже маленький і дуже юний, бо інакше знав би, що й до чого; песик почувався страшенно щасливим, бавлячись жовтим м'ячиком на сонечку в саду, бо інакше ніколи не зробив би того, що зробив.

Не кожен старигань у подертих штанях — поганий: декотрі можуть бути збирачами сміття та пляшок і мати власних песиків; інші — садівниками; а ще інші, хоча таких дуже-дуже мало, — чарівниками, тими, котрі крадькома блукають під час відпустки околицями, вишукуючи, щоби то такого витворити. Оцей якраз і виявився чарівником — і він утрапив до нашої історії. Мандруючи, він ішов собі садовою стежкою, вдягнутий у старе поношене пальто, зі старою люлькою в роті та старим зеленим капелюхом на голові. Якби Ровер не гавкав із таким захватом на м'яча, то помітив би блакитне перо, ввіткнуте в підкладку зеленого капелюха, й відтак здогадався би, що той чоловік — чаклун, як про те здогадалася би решта розважливих песиків; але ж наш того пера взагалі не побачив.

Коли старий нахилився й підняв м'ячика (він зібрався перетворити його на помаранчу, або на кістку, або навіть на шматок м'яса для Ровера), Ровер гаркнув і сказав:

— Поклади, де взяв! — далебі геть забувши про «будь ласка».

Чарівник (саме тому, що він був чарівник), звісно, прекрасно його зрозумів і відказав:

— Заспокойся, дурнику! — далебі геть забувши про «будь ласка».

А тоді поклав м'ячика до кишені, просто щоби подражнити собаку, й відвернувся. Прикро казати, проте Ровер негайно шарпонув його за штанину, видерши з неї чималий клапоть. Імовірно, заразом він прихопив зубами і шматок самого чарівника. Хай там як, але старий раптом дуже розсердився, повернувся і закричав:

— Ідіоте! Відчепись і стань іграшкою!

Згодом почали відбуватись якнайдивніші речі. Для початку Ровер, хоч і був лише маленьким песиком, зненацька почувся ще меншим. Трава — здавалося йому — виросла жахливо високою, вигойдуючись понад його головою: а віддалік у траві виднівся подібний до сонця, що сходить між дерев у лісі, велетенський жовтий м'яч, який лежав на тому місці, куди його кинув чарівник. Ровер почув, як клацнула хвіртка, випустивши старого, та побачити його не зміг. Спробував гавкнути, проте витиснув із себе тільки ледве чутний шум, який годі було почути звичайним людям: і, припускаю, навіть собака не завважив би його.

Він став таким малим, що — я переконаний, — якби тоді повз нього пройшла кішка, вона подумала би, що Ровер — то миша, і з'їла б його. Принаймні Пустунка. Пустунка — то була велика чорна кішка, що жила в тому ж домі.

Сама лише думка про Пустунку нагнала на Ровера неймовірного страху; та невдовзі коти геть-чисто вилетіли йому з голови. Довколишній сад раптово зник, а сам Ровер майнув бозна-куди. Коли напруження минулося, він очуняв у темряві, лежачи поруч із безліччю твердих речей; отак песик тривалий час і пробув у задушливій коробці (таке принаймні підказували відчуття) в дуже незручній позі. Йому нічого було їсти й пити; проте найгірше дошкуляло те, що він зовсім не міг рухатися. Спершу песик гадав, що це через надто тісне упакування, та згодом збагнув, що вдень може ворушитися тільки зовсім трішки, та й то докладаючи значних зусиль, і тільки тоді, коли ніхто не дивиться. Лише після півночі Ровер був спроможний ходити й метляти хвостом, щоправда, трохи незграбно. Він став іграшкою. І за те, що не сказав чарівникові «будь ласка», мусив тепер просиджувати цілими днями, прохально простигши лапки. Пес закляк у такій позі.


Після, здавалося б, дуже довгого перебування в темряві, він іще раз спробував гавкнути: так голосно, щоби його почули люди. Потому намагався кусати різні речі в коробці: безглуздих іграшкових тваринок, насправді виготовлених із дерева чи олова, а не зачаклованих живих песиків, як-от Ровер. Але користі з того не було: він не міг ані гавкнути, ні вкусити.

Зненацька хтось підійшов, відкрив коробку і впустив у неї світло.

— Нумо, Гаррі! Поставмо сьогодні вранці кілька цих тваринок на вітрину, — сказав голос, і в коробку опустилася рука. — А цей звідкіля взявся? — запитав голос, а тим часом рука схопила Ровера. — Не пригадую, щоби він тут був раніше. Йому не місце в коробці з іграшками за три пенси. Чи ти бачив коли-небудь щось аж таке правдоподібне? Поглянь на його шерсть і на очі!

— Познач, що він коштує шість пенсів, — мовив Гаррі, — й постав його на вітрині попереду!

Там, на вітрині попереду, на пекучому сонці, бідолашний маленький Ровер просидів цілісінький ранок і цілий день, аж доки настала пора чаювання; і весь той час він змушений був сидіти, вдаючи, що служить, а насправді всередині аж кипів од люті.

— Щойно мене куплять люди, я від них утечу, — казав песик іншим іграшкам. — Я — справжній. Я не забавка і не бажаю бути нею! Та мені хочеться, щоби мене якнайшвидше купили. Я ненавиджу цю крамницю, я не можу поворушитися, лише стовбичу тут, на вітрині.

— А навіщо тобі ворушитися? — запитували інші іграшки. — Ми ж бо не ворушимося. Стояти нерухомо й ні про що не думати — це вельми зручно. Що довше відпочиваєш, то довше живеш. Тому просто собі замовкни! Ми не можемо спати, коли ти базікаєш, а на декого з нас чекають попереду важкі часи в шумливих дитячих кімнатах.

Далі вони вже не казали нічого, тож бідолашному Роверові ні з ким було й побалакати, він почувався геть нещасним і дуже шкодував, що вкусив чарівника за штани.

Не знаю, чи то сам чарівник вирядив маму до крамниці, щоби забрала звідти песика, чи то трапилося випадково. Так чи інак, а щойно Ровер почувся найнещаснішим песиком у світі, вона ввійшла до крамниці з кошиком для закупів. Побачивши Ровера на вітрині, жінка подумала, що цей гарненький песик сподобається її хлопчикові. Вона мала трьох синів, і один із них страшенно захоплювався песиками, особливо чорно-білими. Тож вона придбала Ровера, його загорнули в папір і поклали до кошика поміж іншими речами, які жінка купила для чаювання.

Незабаром Ровер спромігся видобути голову з паперу. Він уловив запах пирога. Та, як виявилося, йому до нього було зась; і песик, не ворушачись, так загарчав серед паперових пакунків, як гарчать хіба що маленькі іграшки. Його почули тільки креветки і запитали, в чому річ. Ровер усе їм розповів і сподівався, що вони дуже шкодуватимуть його, та натомість вони мовили:

— А чи сподобалося би тобі, якби тебе зварили? Тебе коли-небудь варили?

— Ні! Наскільки я пригадую, мене ніколи не варили, — відказав Ровер, — зате іноді купали, й мені це аніскілечки не подобалося. Та, гадаю, бути зачаклованим стократ гірше, ніж звареним.

— Отже, тебе і справді ніколи не варили, — відповіли креветки. — Ти нічого про це не знаєш. Це найгірше, що може трапитися з кимось, — ми от досі червоні від люті через саму думку про це.

Роверу креветки не сподобалися, тому він мовив:

— Не переймайтеся. Невдовзі люди вас їстимуть, а я сидітиму і спостерігатиму!

Після такого креветкам уже нічого було сказати йому, тож песик лежав і роздумував, які ж саме люди купили його.

Це з'ясувалося хутко. Його внесли в дім, кошик поставили на стіл і повиймали з нього всі покупки. Креветок забрали до комори, а Ровера без зволікань віддали тому маленькому хлопчикові, для котрого його й купували і котрий забрав песика до дитячої кімнати, взявшись із ним розмовляти.

Той хлопчик сподобався би Роверові, якби пес не був надто сердитим, аби слухати, що каже йому малий. Хлопчик гавкав до нього щонайкращою собачою мовою (а він непогано знався на цьому), та Ровер навіть не спробував відповісти. Він безперестанку міркував про власні слова: втекти від найперших же людей, котрі його куплять. І мізкував, як здійснити цей задум; адже йому доводилося постійно сидіти й удавати, ніби він служить, а тим часом малий поплескував його по спині й пересував туди-сюди по столу й по підлозі.

Нарешті настала ніч, хлопчина пішов спати, а Ровера поставив на стільчику біля ліжка, і той служив, доки не запала цілковита темрява. Штори було запнуто, проте за вікном просто з моря виринув місяць і прослав на воді срібну стежину: для тих, хто здатен нею пройти — це шлях на край світу і навіть далі. Тато, мама і троє хлопчиків жили поблизу моря у білому будинку, вікна якого виходили просто до хвиль і до тієї дороги в нікуди.


Коли хлопчаки поснули, Ровер розім'яв змучені закляклі лапи й тихенько гавкнув, так що його не почув ніхто, крім старого гидкого павука в кутку під стелею. Потому перестрибнув зі стільчика на ліжко, з ліжка гицнув на килим, а тоді вибіг із кімнати, помчав сходами вниз і пробігся по цілому дому.

Хоча його дуже тішило те, що він знову може рухатися, й — адже Ровер був колись справжнім і дійсно живим — він стрибав та бігав значно краще, ніж більшість іграшок уночі, проте, як з'ясувалося, пересуватися будинком було дуже складно та небезпечно навіть для нього. Песик був тепер таким маленьким, що, коли спускався сходами, йому здавалося, наче він зістрибує зі стін; а видряпуватися потім нагору було страшенно втомливо і незручно. Усе виявилося марним. Унизу він, звісно ж, натрапив на зачинені двері й не знайшов ані шпаринки, ні дірочки, щоби вислизнути назовні. Тож бідолашний Ровер не зміг утекти тієї ночі, а ранок застав виснаженого маленького песика, який сидів і служив, на тому самому стільці, де його залишили звечора.


Двоє старших хлопців прокидались і, коли випадав погожий день, перед сніданком зазвичай бігали пляжем. Того ранку, пробудившись і розсунувши штори, вони побачили, як вигулькнуло з моря цілком вогненно-червоне, сповите хмарами сонце, — виглядало так, наче після холодної купелі воно витирало себе рушниками. Хлопчики хутко встали, вдяглись і спустилися кручею до берега, щоби прогулятись, — і Ровер подався з ними.

Виходячи зі спальні, Другий Хлопчик (Ровер належав саме йому) помітив песика, який сидів на комоді, де він і залишив його, коли вдягався.

— Він просить, аби його взяли на прогулянку! — сказав малюк і поклав іграшку до кишені штанів.

Але Ровер не просив брати його на прогулянку, тим паче в кишені штанів. Песик хотів перепочити й підготуватися до наступної ночі: він-бо думав, що цього разу йому поталанить знайти вихід і втекти, а тоді він ітиме все далі й далі, доки повернеться до своїх дому та саду і до жовтого м'ячика на лужку. Ровер чомусь вбив собі в голову, що коли знову повернеться на лужок, то все повернеться на свої місця: чари перестануть діяти або ж він прокинеться і збагне, що то був лише сон. Отож, доки діти спускалися донизу крутою стежиною та ганяли по піску, песик намагався гавкати, борюкатись і борсатись у кишені. Але, попри всі його зусилля, він хіба що ледь-ледь ворушився, хоч і був схований, та ніхто його не бачив. Проте Ровер зробив усе, що міг, і доля допомогла йому. У кишені була хустинка, геть зім'ята і збита у клубок, а відтак Ровер опинився не дуже глибоко і завдяки своїм зусиллям та господаревому підстрибуванню незабаром спромігся вистромити носа і втягнути ним повітря.

Він був неймовірно здивований тим, що занюхав і побачив. Ніколи в житті песик не нюхав і не бачив моря, а рідне село, де він народився, було так далеко від моря, що там не можна було ні почути його шуму, ні відчути запаху.

Зненацька — саме тоді, коли песик вихилився з кишені, — просто над головами хлопчиків промайнула величезна біло-сіра птаха і заячала так, наче була крилатим котом. Ровер страшенно перелякався і випав на м'який пісок, але ніхто того не почув. Велика птаха полетіла собі кудись, навіть не помічаючи його тоненького гавкоту, а хлопчики рухалися пляжем далі й далі, геть забувши про Ровера.


Спершу Ровер був вельми задоволений собою.

— Я втік! Я втік! — гавкав він іграшковим гавкотом, який могли би почути хіба що інші іграшки, відтак його нікому було слухати.

Потому песик покотився і простягнувся на чистому сухому піску, все ще холодному від цілонічного лежання під зорями.

Одначе, коли хлопчики, повертаючись додому, проминули його, так і не помітивши, коли Ровер залишився сам-один на порожньому березі, йому було вже не зовсім добре. На пляжі не зосталося нікого, крім чайок. За винятком відбитків їхніх лап, на піску проступали тільки сліди ніг хлопчаків. Того ранку вони вирушили на прогулянку віддаленою ділянкою пляжу, куди навідувалися нечасто. Правду кажучи, туди взагалі рідко хто навідувався; бо, хоча пісок був чистий і жовтий, галька — біла, а море — блакитне з білою піною в маленькій бухті попід сірими скелями, люди почувалися там дивно (нормально ж — лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило). Подейкували, ніби туди, інколи вже навіть пополудні, прибивалися чудернацькі істоти; відтак надвечір пляж аж кишів од водяників і русалок, не кажучи вже про менших морських ґоблінів і їхніх дрібних морських коней, які вільно лежали в піні край берега, припнуті зеленими водоростями до самих скель.

Причина цієї дивовижі доволі проста: у бухті жив найстарший із усіх піскових чаклунів — псаматистів, як називає їх своєю хлюпотливою мовою морський народ. Цей мав імення Псаматос Псаматідес, — так принаймні стверджував він сам, — і дуже переймався правильною його вимовою. Та він був мудрий старець, тож різносортний дивний народ припливав, аби зустрітися з ним; Псаматоса вважали майстерним чарівником, а до того ж дуже добрим (до потрібних істот), хоча ззовні він видавався дещо суворим. Після влаштованих ним опівнічних гулянь морський люд тижнями сміявся, згадуючи його жарти. Проте застати чарівника вдень було важко. Коли сяяло сонце, він полюбляв лежати, запорпавшись у теплий пісок так, що видно було тільки кінчик одного його довгого вуха; проте, навіть якби над піском стирчали обидва вуха, звичайні люди, такі, як ви або я, подумали би, що то надламані гіллячки.


Імовірно, старий Псаматос відав про Ровера все. І він уже точно знав того старого чарівника, котрий зачаклував песика; бо маги та чарівники були нечисленними та рідкісними, тож добре знали одні одних і придивлялися до вчинків своїх колег, хоч у приватному житті не завжди були приятелями. Хай там як, але був собі Ровер, який лежав у м'якому піску, почуваючись дуже самотньо та досить дивно, і був собі Псаматос, який, хоча Ровер його й не бачив, позирав на песика з купи піску, яку за ніч до того насипали для нього русалки.

Пісковий чаклун мовчав. Мовчав і Ровер. Минув час сніданку, сонце піднялося високо і розпалилося. Ровер дивився на море, звук якого здавався йому прохолодним, і раптом страшенно злякався. Спершу він подумав, що йому в очі потрапив пісок, але пізніше зрозумів: помилки бути не могло. Море присувалося все ближче і ближче, заковтувало дедалі більше й більше піску, хвилі все вищали, і на них з'являлося дедалі більше піни.

Почався приплив, а Ровер лежав нижче від рівня, до якого піднімалася вода, однак нічого про це не знав. Спостерігаючи за довколишніми змінами, песик чимраз більше лякався й уже подумував про те, що плюскотливі хвилі, досягнувши скель, змиють його в піняве море (то було значно неприємніше за будь-яку мильну ванну), а він тільки й може, що жалюгідно служити.


З ним дійсно могло трапитися щось подібне, проте не трапилося. Псаматос, як на мене, просто-таки мусив щось із тим удіяти, а чарівникове закляття, гадаю, дещо втратило свою силу в цій дивній бухті, що була поблизу помешкання іншого мага. Так чи так, коли море підібралося надто близько, а Ровер, мало не задихаючись од жаху, намагався відкотитися бодай трішечки вище, він зненацька збагнув, що може рухатися.

Розміри його не змінилися, проте він перестав бути іграшкою. Песик міг швидко та вправно перебирати лапками, хоча надворі був іще день. Він уже не мусив служити, міг бігати по піску там, де той був твердішим; а ще він міг гавкати, — не по-іграшковому, а насправжки, пронизливо, як гавкають маленькі казкові песики відповідно до їхніх казково-песикових розмірів. Ровер був такий радий і так голосно гавкав, що якби ви тоді опинилися там, то обов'язково почули би його чітко і трохи ніби здалека, мовби принесену вітром із гір луну гавкоту вівчарки.

І тоді раптом пісковий чаклун вистромив голову з піску. Він, певна річ, був огидний, завбільшки з величенького пса; проте Роверові — такого розміру, яким його зробили чари, — чаклун здавався гігантським і моторошним. Ровер умить припинив гавкати й сів.

— Чому ти здіймаєш такий галас, маленький песику? — запитав Псаматос Псаматідес. — Зараз час мого сну!

Насправді будь-яка пора була часом його сну, якщо не траплялося чогось такого, що могло би його зацікавити, наприклад, русалкових танців у бухті (на його запрошення). За таких оказій він вибирався з піску, сідав на камені та спостерігав за забавою. У воді русалки, може, й були дуже граційні, проте, коли намагалися танцювати на хвостах на березі, Псаматосові вони видавалися кумедними.

— Зараз час мого сну! — повторив маг знову, бо першого разу Ровер не відповів.

Але Ровер мовчав і далі й тільки примирливо махав хвостом.

— Ти знаєш, хто я такий? — запитав чаклун. — Я Псаматос Псаматідес, ватажок усіх псаматистів!

Він дуже голосно повторив це декілька разів, карбуючи кожен звук, і з кожним «П» здмухував хмарку піску зі свого носа.

Ровера тим піском майже засипало, песик сидів перед Псаматосом і виглядав таким наляканим і нещасним, що пісковий чаклун пройнявся до нього жалем. І зненацька маг перестав виглядати лютим, зайшовшись сміхом:

— Ох ти ж смішний маленький песику, Маленький Песику! Я взагалі не пригадую, чи коли-небудь бачив іншого маленького песика, який був би таким маленьким песиком. Маленький Песику!

І він знову засміявся, а потому раптом набув урочистого вигляду.

— Ти часом не посварився нещодавно з чарівником? — запитав Псаматос майже пошепки; він заплющив одне око, а другим дивився на Ровера так дружньо і так проникливо, що Ровер розповів йому все.

Такої необхідності, ймовірно, й не було, адже Псаматос, як я вже казав, либонь знав усе заздалегідь; однак Роверові покращало від того, що він поспілкувався з кимось, хто розумів його, і мав більше глузду, ніж звичайні іграшки.

— Авжеж, то був чарівник, — мовив чаклун після того, як Ровер розповів свою історію. — Старий Артаксеркс, якщо зважити на опис. Він родом із Персії. Та одного разу заблукав, — адже таке трапляється навіть із найкращими чарівниками, а щоб уникнути цього, потрібно, як-от я, ніколи не покидати дому, — і перший зустрічний замість того, щоби вказати йому дорогу додому, скерував старого на шлях до Першор. Відтоді він і живе в тих краях, залишаючи їх тільки під час відпустки. Кажуть, Артаксеркс — моторний збирач слив як на стариганя й у вдалий день може зібрати дві тисячі плодів; а ще він страшенний любитель сидру. Але ж це ні в тин ні у ворота, — Псаматос мав на увазі те, що він відхилився від теми. — Повернімося до справи. Що я можу зробити для тебе?

— Не знаю, — сказав Ровер.

— Хочеш потрапити додому? Боюся, я не спроможний збільшити тебе до належних розмірів, принаймні не спитавши на те Артаксерксового дозволу, бо зараз я не хочу сваритися з ним. Але вирядити тебе додому, гадаю, таки зможу. Зрештою, Артаксеркс — щойно цього захоче — завжди зможе відіслати тебе назад. Утім, наступного разу йому, ймовірно, заманеться закинути тебе у значно гіршу, ніж іграшкова крамниця, місцину; якщо він дійсно розсердиться.

Роверові все це не сподобалось, і він наважився сказати, що коли повернеться додому таким, як є, маленьким, то його, напевно, не помітить ніхто, крім кішки Пустунки; а йому не вельми хотілося б, аби Пустунка побачила його в нинішньому стані.

— Що ж, гаразд! — мовив Псаматос. — Придумаємо щось інше. А наразі, адже ти знову став справжнім, — може, хочеш чогось попоїсти?

Не встиг Ровер відповісти: «Так, будь ласка! Так! Будь ласка!» — як перед ним на піску з'явилася маленька тарілка з хлібом, підливкою та двома крихітними кісточками відповідних для нього розмірів, а також мисочка з водою, на якій по колу маленькими блакитними літерами було написано: «ПИЙ, ЦУЦИКУ, ПИЙ». Він зів і випив геть усе й аж тоді запитав:

— Як вам це вдалося? Дякую!

«Дякую» песик додав в останній момент, бо чарівники та всі, хто з ними заодно, здавалися йому надміру чутливими до таких речей. Псаматос лише посміхнувся; тож Ровер розлігся на гарячому піску й заснув, і снилися йому кості, гонитви за котами аж до сливових дерев, де коти оберталися на чарівників у зелених капелюхах і жбурляли в нього величезними, завбільшки з кабачки, сливами. Весь той час лагідно дмухав вітер і мало не з головою засипав песика піском.


Тому-то хлопчики так і не знайшли його, хоча спустилися до бухти саме для того, щоби розшукати песика, щойно Другий Хлопчик зрозумів, що загубив його. Цього разу з ними був іще й батько; вони шукали й шукали, аж доки сонце покотилося до заходу й нагадало про час чаювання, і тоді батько забрав малих додому, щоби ні на хвилину довше не затримуватися там, — він знав надто багато дивних історій про те місце. Другий Хлопчик мусив опісля певний час задовольнятися звичайним песиком за три пенні (з тієї самої крамниці); та все одно, хоч він і був власником іграшки тільки короткий час, малий не забував маленького песика, який служив.

А тепер уявіть собі, як хлопча, не маючи взагалі ніякого песика, сумно сідає до чаювання; а далеко у глибині країни старенька, котра доглядала Ровера та пестила його, коли ще він був звичайним собакою нормального розміру, саме пише оголошення про зникнення цуценяти: «… білого, з чорними вухами, відгукується на кличку Ровер»; а тим часом сам Ровер спить далеко-далеко на піску, а поблизу, склавши короткі руки на товстому череві, дрімає Псаматос.



2


Коли Ровер прокинувся, сонце було вже низько; на піску стелилася тінь од скель, а Псаматоса не було видно ніде. Велика чайка стояла поблизу й дивилася на песика, і на мить Ровер злякався, що вона збирається його з'їсти.

Чайка ж натомість мовила:

— Доброго вечора! Я довгенько чекала, поки ти виспишся. Псаматос сказав, що ти прокинешся, коли настане пора чаювати, але той час уже давно минув.

— Будь ласка, пані Пташко, скажіть, навіщо ви на мене чекали? — дуже ввічливо запитав Ровер.

— Мене звуть Мева, — відказала чайка, — я чекала, щоби, як тільки зійде місяць, відвести тебе куди-інде місячною стежиною. Та перед тим нам іще треба залагодити одну-дві справи. Залазь мені на спину і перевір, чи сподобається тобі літати!

Спершу Роверові не подобалося зовсім. Доки Мева летіла низько над мілиною, спокійно ковзаючи вздовж берега з розпростертими — тугими та незрушними — крилами, все було гаразд; але, коли вона різко линула вгору, чи раптово повертала з боку в бік, щоразу інакше вихиляючись, чи зненацька круто падала вниз, ніби збиралася пірнути в море, песик, чуючи свист вітру у вухах, дуже хотів знов опинитися на безпечній землі.

Він кілька разів сказав про це, та Мева знай відповідала:

— Тримайся! Ми ще й не починали!

Так вони й літали якийсь час, але щойно Ровер почав звикати до польоту і потроху стомлюватися, як Мева раптом гукнула:

— Злітаємо! — і Ровер справді мало не злетів.

Мева, наче ракета, різко зринула вгору, а потому дуже швидко помчала просто за вітром. Чайка піднялася так високо, що Ровер бачив, як удалині, ген понад сушею, за темні пагорби ховалося сонце. Вони летіли до височенних чорних бескидів із прямовисного каміння, — такого стрімкого, що видертися на ті скелі було годі. Далеко внизу хлюпотіло, обсмоктуючи підніжжя скель, море; на голих схилах не росло нічого, а проте щось біле таки вкривало їх і тьмяніло у присмерку. Сотні морських птахів сиділи на вузьких виступах; іноді вони тужливо говорили цілим гуртом, іноді мовчали, а часом зненацька зривалися зі своїх сідал і, шугаючи в повітрі, кидались униз і пірнали в далеке море, де хвилі здавалися маленькими зморшками.

Тут і жила Мева. Їй треба було зустрітися з кількома особами, зокрема з найстарішою та найповажнішою Чорноспинною Чайкою, і — перш ніж вирушити в путь — зібрати пошту. Тож вона висадила Ровера на один із вузьких уступів — значно вужчий навіть за поріг, — і наказала йому чекати й не падати.

Можете бути певні, що Ровер доклав усіх зусиль, аби не впасти, і що — з огляду на сильний бічний вітер — йому там геть не сподобалося. Він якомога щільніше притиснувся до кручі й заскімлив. Місцина та, ніде правди діти, виявилася геть нікудишньою для зачаклованого та схвильованого песика.

Нарешті сонячне світло в небі остаточно згасло, над морем зімкнулась імла й у загуслій темряві з'явилися перші зорі. Потому над імлою вдалині, аж ген за морем, зійшов круглий жовтий місяць і взявся простеляти на воді сяйливу доріжку.

Невдовзі повернулася Мева й підібрала Ровера, який уже сильно тремтів. Після холодного скелястого виступу пташине пір'я здалося йому теплим і зручним, тож песик пригорнувся до нього якомога тісніше. Тоді Мева стрибком злинула в повітря далеко над морем, а решта пташок зірвалася зі своїх сідал, загаласувала та здійняла прощальний гамір, — чайка тим часом прудко летіла вздовж місячної доріжки, яка тепер уже слалася від самого берега до темного краю, в нікуди.

Ровер навіть гадки не мав, куди веде місячна доріжка, і був наразі надто переляканий та вражений, аби запитати про це; до того ж він почав звикати, що з ним трапляється щось надзвичайне.

Вони летіли вперед понад срібно-мерехтливим морем, а місяць уже здійнявся високо, побілів і став таким яскравим, що жодна зірка не наважувалася бодай наближатися до нього, тож він світив на східному небі сам-самісінький. Мева, без сумніву, летіла за наказом Псаматоса туди, куди Псаматос же її і вирядив, і Псаматос, без сумніву, допомагав Меві магією: птаха мчала дуже швидко і прямо, а так зазвичай не вміють літати навіть великі чайки, хоч би вони й линули, поквапцем наздоганяючи вітер. Але ж пребагато часу збігло, доки Ровер побачив іще щось, окрім місячного світла та моря внизу: причому місяць дедалі більшав, а повітря — холоднішало.

Зненацька на краю моря песик помітив темну пляму, що невпинно росла, поки вони наближалися до неї; і от нарешті він збагнув, що то — острів. Понад водою, долинувши аж до них, розлігся приголомшливий гавкіт, сплетений із усіх можливих типів гавкання різної гучності: там учувалося дзявкання та скавучання, підвивання і виття, гиркотіння і гарчання, скигління і скимління, хихотіння і бурчання, випрошування і нарікання, а понад усім — розкотисте валування, наче то гавкав велетенський вівчур на подвір'ї велетня-людожера. У Ровера шерсть довкола шиї раптом зробилася цілком справжньою і наїжачилася; йому закортіло спуститись і посперечатись одразу з усіма собаками — доки він не згадав про свій розмір.

— То — Острів Собак, — сказала Мева, — чи то пак Острів Загублених Собак, — і туди потрапляють усі гідні загублені собаки або ж щасливці. Кажуть, це непогане місце для псів: там вони можуть досхочу галасувати, й ніхто не наказує їм поводитися тихо, ніхто нічим у них не жбурляє. Щоразу, коли ясно світить місяць, вони влаштовують прекрасний концерт, прогавкуючи хором улюблені звуки. Мовлять, ніби на острові ростуть кісткові дерева, на яких достигають соковиті масні кісточки, а дозрівши падають долі. Ні! Зараз ми туди не полетимо! Розумієш, тебе важко назвати власне собакою, хоча ти й перестав бути цілковито іграшковим. Мені здається, Псаматос не на жарт збентежився і не знав, що з тобою робити, коли ти сказав, що не хочеш додому.

— Куди ж ми тоді летимо? — запитав Ровер.

Почувши про кісткові дерева, він розчарувався, що йому не випало нагоди придивитися до Острова Собак ізблизька.

— Місячною доріжкою простісінько до краю світу, а тоді поза край і на Місяць. Так сказав старий Псаматос.

Роверу не припала до душі ідея перелетіти через край світу, а Місяць видався холодною місциною.

— Чому на Місяць? — запитав він. — На світі є чимало куточків, де я ніколи не бував. Мені щось не доводилося чути, щоби на місяці були кістки чи навіть собаки.

— Там є щонайменше один пес, який належить Місячанинові; а тому що він є поважним старцем і найвеличнішим із усіх магів, то там, напевно, знайдуться кістки і для його собаки, і для собак-гостей також. А про те, навіщо тебе туди вирядили, ти, гадаю, довідаєшся в належний час, якщо не втратиш розуму та не гайнуватимеш сил на нарікання. Думаю, Псаматос виявив неабияку ласку, потурбувавшись про тебе; я, правду кажучи, не розумію, навіщо це йому. Він робить щось лише маючи на те велику хорошу причину, — ти ж бо не схожий ані на хорошого, ні на великого.

— Дякую, — відказав Ровер, почуваючись знищеним. — Те, що всі ці чарівники переймаються мною, я певен, дуже милостиво з їхнього боку, хоча мене це трохи пригнічує. Зв'язавшись із чарівниками та їхніми друзями, ніколи не знаєш, чого сподіватися далі.

— Але будь-який дзявкотливий маленький домашній улюбленець не заслуговує і на таке щастя, — відповіла чайка, і потому вони вже довго не спілкувалися.

Місяць дедалі більшав і яснішав, а світ унизу темнішав і віддалявся. Нарешті — цілком несподівано — світ закінчився, і Ровер бачив тільки, як із темряви, що внизу, сяють зорі. Далеко під ними в місячному світлі миготіли бризки: там, де водоспади зривалися з краю світу і линули просто в космос. Від того видовища в нього страшенно закрутилася голова, тож песик занурився в Мевине пір'я і надовго-предовго заплющив очі.

А коли він розплющив їх знову, цілий Місяць розіслався попід ними — новий білий світ, що блищав, наче сніг, а в тому місці, де високі гостроверхі гори кидали додолу довгі тіні, простягайся широкі відкриті простори синьо-зеленої барви.

На вершині однієї з найвищих гір — такої високої, що здавалося, ніби вона проштрикне їх, коли Мева метнулася донизу, — Ровер побачив вежу. То була біла споруда з рожевими та блідо-зеленими лініями, що блискотіла так, немовби цілу її було виготовлено з мільйонів мушель, які все ще волого вигравали піною та мерехтіли; та вежа стояла на краю білого урвища білої, мовби крейда, скелі й у місячному світлі сяяла набагато яскравіше за віддалену скляну шибу безхмарної ночі.

Наскільки сягало Роверове око, жодна стежина не збігала з кручі донизу; проте на той момент це важило мало, бо Мева хутко знижувалась і небавом приземлилася просто на дах вежі, на запаморочливій висоті понад місячним світом, порівняно з якою приморські скелі, де жила сама Мева, видавалися низькими та безпечними.


На превеликий подив Ровера, на даху біля них негайно відчинилися маленькі двері й звідтіля випхав голову старець із довгою сріблястою бородою.

— Нічогенький політ! — сказав він. — Я зазначив час, як тільки ви перетнули край, і, мушу визнати, ви рухалися зі швидкістю тисяча миль за хвилину. Сьогодні вранці ви, вочевидь, квапилися! Радий, що не наштовхнулися на мого пса. Цікаво, куди, місяць забирай, він тепер подівся?

Старий витяг неймовірно довгого телескопа і припав до нього одним оком.

— Онде! Онде він! — закричав. — Знову тривожить місяцепромені, негідник! Спускайтеся-но, вельмишановний! Спускайтеся, вельмишановний! — погукав він у повітря, а потому просвистів довгу чисту срібну ноту.

Ровер поглянув угору, підозрюючи, що кумедний старигань, напевно, несповна розуму, щоби висвистувати за собакою в небі; та, на диво, високо над вежею він побачив маленького білого пса з білими крилами, який ганявся за чимось, що нагадувало прозорих метеликів.

— Ровере! Ровере! — погукав старий; і щойно наш Ровер вискочив на спину Меві зі словами: «Я тут!» — навіть не поцікавившись, звідки чоловік знає його ім'я, — як помітив, що маленький летючий пес шугнув із неба вниз і вмостився на плечах старого.

Тоді він зрозумів, що собаку Місячанина також звати Ровер. Це його неприємно вразило, та на нього ніхто не звертав уваги, тож він знову сів і почав тихенько гарчати.

Ровер Місячанина мав добрий слух, відтак одразу ж стрибнув на дах вежі й заповзявся гавкати, мов навіжений; а потому сів і прогарчав:

— Хто приніс сюди іншого собаку?

— Якого іншого собаку? — запитав Місячанин.

— Оте дурненьке мале щеня, що в чайки на спині, — відповів місячний пес.

Тоді вже, звісно, Ровер скочив на ноги й гавкнув на повен голос:

— Сам ти дурненьке мале щеня! Хто дав тобі право називатися Ровером, тобі, котрий схожий радше на кота чи кажана, ніж на собаку?

Тож ви зрозуміли, що незабаром вони мали стати гарними приятелями. Власне, саме в такий спосіб песики зазвичай і спілкуються з незнайомцями свого виду.

— Ану летіть геть, ви, двоє! І припиніть галасувати! Я хочу побесідувати з поштарем, — мовив Місячанин.

— Ходімо, курдуплику! — сказав місячний пес; і тоді Ровер пригадав, що він і справді курдуплик, навіть порівняно з невеличким місячним псом.

Отож, замість гавкнути щось образливе, песик сказав лише:

— Я би радо, якби мав крила й умів літати.

— Крила? — перепитав Місячанин. — Завиграшки! Ось тобі пара, й летіть собі!

Мева засміялась і просто-таки скинула песика на самісінький край даху вежі! Та не встигнув іще Ровер бодай разочок хапнути ротом повітря й почати уявляти, як він каменем падає вниз на біле каміння глибокої долини, коли раптом відчув за спиною пару прекрасних крил, — вони були білі з чорними плямами (саме такі йому й пасували). А все ж поки він дав собі з ними лад, то падав досить довго, бо не звик до крил. Тож йому знадобився певний час, аби по-справжньому призвичаїтися до них, хоча ще задовго до того, як Місячанин завершив бесіду з Мевою, Ровер намагався ганятися за місячним псом довкола вежі. І він уже почав стомлюватися від цих перших спроб, коли місячний пес шугнув униз до вершини гори й умостився на краю прірви понад кам'яними стінами. Ровер помчав за ним, і невдовзі вони вже сиділи поруч, переводячи подих і повисолоплювавши язики.

— Отож, тебе назвали Ровером на мою честь? — запитав місячний пес.

— Не на твою, — сказав наш Ровер. — Я певен, що моя господиня навіть і не чула про тебе, коли вирішувала, як назвати мене.

— Це не важливо. Саме мене першого з усіх собак нарекли Ровером, іще тисячі років тому, — тож тебе мали би назвати на мою честь! Авжеж, я був справжнім Ровером! Я ніколи ніде не спинявся й не належав нікому, доки не потрапив сюди. Відтоді, як перестав бути цуценям, я лише втікав і втікав; безперестанку бігав і мандрував, аж доки настав один погожий ранок — дуже погожий ранок, — і я, засліплений сонцем, зірвався з краю світу, коли ганявся за метеликом.

Паскудні враження, скажу я тобі! На щастя, в той момент під світом саме пропливав Місяць, отож, після жахливого падіння прямісінько крізь хмари, ударів об метеори й інших прикрощів я гепнувся на нього. Шелепнувся в одну з величезних срібних павутин, яку гігантські сірі павуки розвішують тут між горами, і, коли павук уже спускався драбиною, щоби замаринувати мене у власній слині й затягти до своєї комори, з'явився Місячанин.

Крізь отой свій телескоп він бачить абсолютно все, що відбувається на цьому боці Місяця. Павуки його бояться, бо він дає їм спокій лише тоді, коли вони плетуть срібні нитки та мотузки для нього. Старий просто-таки впевнений, що вони ловлять його місяцепромені — а це не дозволено, — хоч і вдають, що харчуються самими лише бабкомолями та сутінковими кажанами. Місячанин знайшов крила місяцепроменя в сітях отого павука, тож не встиг той і оком змигнути, як перетворився на камінну брилу. Тоді Місячанин підібрав мене, нагодував і мовив: «Ну й паскудне падіння! Найкраще дати тобі пару крил про всяк випадок, — лети ж бо і розважайся! Не займай місяцепроменів і не вбивай моїх білих кроликів! А коли зголоднієш, прилітай додому: вікно на даху зазвичай відчинене!»

Я подумав, що він порядний тип, але трохи несповна розуму. Тому не повторюй моєї помилки: насправді він не божевільний! Я би не наважився шкодити його місяцепроменям чи кроликам. Він може перетворити тебе на когось жахливо бридкого. А тепер розкажи мені, чому ти прилетів із поштарем!

— З поштарем? — перепитав Ровер.

— Так, із Мевою — поштарем старого піскового чаклуна, — відказав місячний пес.

Не встиг Ровер переповісти історію своїх пригод, як вони почули свист Місячанина. Обоє майнули на дах. Старий сидів, звісивши ноги з уступу, й переглядав листи, відразу ж викидаючи конверти геть. Вітер підхоплював їх і носив колами високо в небі, а Мева літала за ними, ловила і складала до невеликого лантуха.

— Я щойно читав про тебе, Роверандоме, песику мій, — сказав він. — Я назвав тебе Роверандомом, і ти маєш бути Роверандомом, адже тут, на Місяці, немає місця для двох Роверів. Цілком погоджуюся з моїм другом Саматосом — не додаватиму жодних сміховинних «П», аби тільки зробити йому приємне, — що тобі найкраще перебути деякий час тут. А ще мені написав Артаксеркс, — якщо ти знаєш, хто це, — і просив негайно відіслати тебе назад. Здається, його дуже роздратувало те, що ти втік і що Саматос допоміг тобі. Але ми тим не перейматимемось; і тобі не варто, доки ти зоставатимешся тут.

А тепер летіть собі й розважайтеся. Не займайте місяцепроменів і не вбивайте моїх білих кроликів, а коли зголоднієте, вертайтеся додому! Вікно на даху зазвичай відчинене. Бувайте!

Місячанин розчинився в повітрі; а будь-хто з тих, кому доводилося бувати на Місяці, потвердить вам, що повітря там неймовірно прозоре.

— Прощавай же, Роверандоме! — сказала Мева. — Бачу, тобі подобається сварити між собою чарівників. Бувай наразі. Не вбивай білих кроликів — і все тоді буде гаразд і ти безпечно дістанешся додому, хочеш того чи ні.

І Мева полетіла геть, та ще й так швидко, що ви не встигли б і свиснути за ту мить, коли вона вже зробилася тільки цяткою в небі, а потім і зовсім зникла з очей. Ровер же тепер не просто перетворився на іграшку: йому змінили ім'я і залишили на місяці геть самого, якщо не зважати на Місячанина та на його пса.


Роверандом — так, аби уникнути плутанини, поки що назвімо його й ми, — не мав нічого проти. Він неабияк радів, що тепер має крила, а Місяць виявився навдивовижу захопливим місцем, тож песик навіть думати забув про те, навіщо Псаматос вирядив його сюди. Збігло ще багато води, перш ніж йому довелося це з'ясувати.

А тим часом на песика чекала безліч пригод: і наодинці, й укупі з місячним Ровером. Він не часто літав у повітрі далеко від вежі; бо на Місяці, особливо з білого його боку, жили дуже великі та люті комахи, такі бліді, прозорі й безшумні, що помітити чи почути їхнє наближення було вельми складно. Місяцепромені ж просто сяяли та пурхали, тож Роверандом їх не боявся. Значно більше його тривожили великі білі бабкомолі з вогнистими очима; а були ж іще й мечомухи та скляні жуки зі щелепами, які нагадували сталеві капкани, і дрібні комахи-єдинороги зі списоподібними жалами, і п'ятдесят сім різновидів павуків, готових зжерти кожного, хто потрапить до їхніх лап. Але значно страшнішими за комах були сутінкові кажани.

Роверандом поводився так, як поводяться на тому боці Місяця птахи: літав зовсім трішки — й то поблизу дому чи на відкритих ділянках із широким оглядом, якнайдалі від комашиних схованок; походжав тихенько, особливо в лісах. Загалом, там усі істоти походжали дуже тихо, а птахи навіть рідко щебетали. Звуки, що їх можна було почути, видавали головно рослини. Квіти: білодзвоники, яснодзвоники, срібнодзвоники, брязкодзвоники та дзвениружі; віршокраси та центосвисти, дрібносурми, жовторіжки (блідо-блідо-жовті) та багато інших, із назвами, які годі перекласти, — з ранку до ночі творили мелодії. А ще росли перотрави та папороті: ясноскрипкоструни, поліфонії, мідноязики та лісові тріщики, й очерети біля молочно-білих ставків, — і всі вони м'яко виводили якусь музику, навіть уночі. Щиро кажучи, там завжди лунала ледве чутна музика.

Проте птахи мовчали і зазвичай були дуже крихітні, пострибували в сивих травах попід деревами, ховалися від мух і кидалися на перелітних бджіл; більшість тих птахів повтрачала крила чи забула, що з ними робити. Роверандом часто полохав пташок у їхніх маленьких приземних гніздах, коли тихо простував у блідих травах, вистежуючи білих мишей або винюхуючи на узліссях сірих білок.

Коли песик уперше побачив ті ліси, вони м'яко бриніли від хорових співів срібнодзвоників. Гінкі чорні стовбури, прямі та високі, ніби храми, здіймалися просто зі срібного килима, і їх укривало, наче дах, світло-блакитне листя, яке ніколи не облітало. Відтак навіть крізь найдовший телескоп із Землі годі було побачити чи то чорні стовбури, чи то срібнодзвоники попід ними. Наприкінці року всі дерева вкриває блідо-золотий цвіт; а тому що ліси на Місяці майже безкраї, це, без сумніву, змінює вигляд планети з нижньосвіття.


Проте не думайте, ніби Роверандом отак збавляв увесь свій час. Зрештою, песики знали, що Місячанин не спускає з них очей, отож, вони здійснили чимало відчайдушних виправ і добряче повеселились. Іноді вони дуже довго мандрували разом і днями не згадували про повернення до вежі. Раз чи два обоє забредали так далеко в гори, що, озирнувшись, бачили замість вежі тільки блискучу голку, що світилася звіддалік; цуцики сиділи на білих каменях і спостерігали, як схилами пагорбів блукають отари крихітних (завбільшки з Ровера, який належав Місячанинові) овець. Кожна вівця мала золотого дзвіночка, і кожен дзвіночок дзеленькав щоразу, коли вона робила крок уперед, аби знову нащипати повен писок сивої трави; всі дзвоники бриніли одностайно, а всі вівці сяяли, ніби сніг, і ніхто ніколи їх не тривожив. Ровери були для того надто добре виховані (й надто боялися Місячанина), а інших собак на Місяці не було, як не було ні корів, ані коней, ані левів, ані тигрів, ані вовків; із чотирилапства, сказати б, не водилося там нічого більшого за кроликів і білок (аж ніяк не іграшкових розмірів), та ще хіба часом траплялося побачити велетенського — майже з осла — білого слона, який стояв у врочистій задумі. Про драконів я не згадую, адже вони ще не втрапили до нашої Історії, та й жили дракони дуже-дуже далеко від вежі, бо страшенно боялися Місячанина, — усі, крім одного (проте навіть він боявся, хоч і лише наполовину).

Коли б песики не поверталися до вежі, то, залетівши у вікно, завжди — ніби вони прибували саме вчасно — натрапляли на готовий обід; але Місячанина вони бачили чи чули нечасто. У підземеллі в нього була майстерня, з якої вгору сходами піднімалися хмари білої пари та сірої імли, а потому линули кудись через горішні вікна.

— Що він робить там сам-один цілісінькими днями? — якось запитав Роверандом у Ровера.

— Що робить? — перепитав місячний пес. — Та він завжди страшенно заклопотаний, — а відколи тут з'явився ти, він, здається, працює особливо наполегливо. По-моєму, створює сни.

— Для чого ж він створює сни?

— О! Для іншого боку Місяця. Тут ніхто не має снів; усі сновидці обходять по колу на зворотний бік.

Роверандом сів і почухався; для нього це пояснення не було вичерпним. Одначе місячний пес не збирався розповідати ще про щось, і, якщо ви запитаєте мене, чому, — то, гадаю, більше нічого він і не знав.

Проте невдовзі після того трапилася пригода, яка геть вимела з Роверандомової голови такі запитання. Обидва цуцики вирушили в захопливу виправу, сказати б, аж надто захопливу, доки вона тривала; та вони були самі винуваті. Песики подалися геть на декілька днів і забрели значно далі, ніж вони бували, відколи з'явився Роверандом; але про те, куди прямувати, жоден із них не помізкував. Отож, вони пішли й заблукали. А збившись із дороги, брели все далі й далі від вежі, хоча гадали, що повертаються. Місячний песик мовив, що облазив увесь білий бік Місяця і знає його як свої п'ять пазурів (той Ровер був дуже схильний до перебільшень), але нарешті мусив визнати, що довколишня місцевість виглядає дещо незвично.

— Боюся, минуло надто багато часу, відколи я бував тут, — сказав він, — і вже трохи забув, що тут і до чого.

Насправді ж він ніколи раніше не бував у тій місцині. Не підозрюючи про те, цуцики підійшли надто близько до непевного кордону з темним боком Місяця, де безліч призабутих речей видається реальністю, а шляхи та спогади переплутуються. Щойно їм здалося, ніби вони втрапили на правильний шлях додому, як зненацька песики наштовхнулися на якісь високі гори, що здіймалися перед ними: мовчазні, голі та зловісні. Тепер місячний песик уже не вдавав, ніби бачив їх раніше. Гори були сірі, а не білі, і виглядали так, наче їх зроблено зі старого схололого попелу. Між ними лежали довгі тінисті видолинки без ознак життя.


Потому пішов сніг. На Місяці часто йде сніг, але він (чи то пак те, що там називають снігом) зазвичай теплий, приємний, доволі сухий і перетворюється на дрібний білий пісок, що летить за вітром. А от цей сніг радше нагадував наш. Він був холодний, мокрий і брудний.

— Мене аж нудить від туги за домом, — сказав місячний песик. — Оцей сніг — точнісінько як той, що падав у місті, де я жив цуценям, — розумієш: у світі. О! Комини там високі, наче місячні дерева, дими чорні, а вогонь у горнилах червоний! Іноді я почуваюся трохи стомленим від білого. На Місяці важко навіть забруднитися по-справжньому.

Це вказує на брак смаку в місячного пса; а ще — тому що сотні років тому таких міст у світі не було — ви можете переконатися, що песик, окрім усього, вельми перебільшив тривалість свого перебування на Місяці після того, як зірвався з краю світу. Проте саме тієї миті особливо велика та брудна сніжинка поцілила йому в око, й він змінив свою думку.

— Гадаю, це сніжисько збилося зі шляху, випавши з гидкого старого світу, — мовив місячний пес. — Хай йому щур і кролик! Ми, здається, також заблукали. Хай йому кажанячі клопоти! Нумо, підшукаймо собі сяку-таку схованку!

На пошуки сякої-такої схованки вони витратили чимало часу, а тому обидва дуже змокли й померзли: насправді ж цуцики опинились у такій скруті, що шаснули в перше-ліпше укриття, на яке натрапили, геть не дбаючи про обережність, — а обережність у незнайомому місці на краю Місяця має надзвичайну вагу. Прихисток, у який вони заповзли, виявився не норою, а печерою, причому доволі великою. Печера була темна, зате суха.

— Тут приємно і тепло, — сказав місячний песик, очі його заплющились, і він майже вмить задрімав.

— Гав! — дзявкнув пес трохи згодом, по-собачому різко прокинувшись із солодкого сну. — Занадто тепло!

Він підстрибнув. Почувши, як маленький Роверандом гавкає десь у глибині печери, рушив поглянути, що ж трапилось, і побачив, як долівкою до них підповзає тоненька вогняна цівка. Тієї миті місячний пес зовсім уже не тужив за червоними горнилами свого міста; він схопив маленького Роверандома за маленький карк, блискавкою шугнув геть із печери і злетів на найближчу гостру кам'яну вершину.

Там обидва цуцики засіли у снігу, тремтячи та спостерігаючи, — і це з їхнього боку було не вельми розумно. їм слід було би летіти додому чи бодай просто летіти — хутчіш од вітру! Місячний песик не все знав про Місяць, як ви вже зрозуміли, інакше би здогадався, що вони втрапили до лігва Великого Білого Дракона — саме того, котрий тільки наполовину боявся Місячанина (а коли бував сердитим, то ледве чи й боявся взагалі). Місячанин і сам дещо тривожився через того дракона. Коли доводилося згадувати про нього, чоловік називав звіра не інакше, як «ота клята потвора».

Усі білі дракони, як вам, напевно, відомо, первісно походять із Місяця; та саме цей свого часу побував у світі, тож повернувся, встигши дечого навчитися. Він бився з Червоним Драконом із Кердраґона в часи Мерліна, — про це ви можете прочитати в усіх сучасних книгах із історії, — після чого той дракон став Дуже Червоним. Згодом місячна потвора спричинилася до величезних збитків на Трьох Островах і на деякий час оселилася на вершині Сновдона. Люди не завдавали собі клопоту й не вилазили на ту гору, доки там жив звір, — за винятком одного чоловіка, котрого дракон застав за питтям із пляшки. Той чоловік дуже хутко допив і, кваплячись, залишив пляшку на вершині, тож відтоді чимало людей наслідує його. Через тривалий час опісля тієї пригоди й небавом після того, як зникнув король Артур, а сакські королі проголосили драконячі хвости неперевершеними смаколиками. Білий Дракон вирушив до Ґвинфи.

Ґвинфа знаходиться майже на краю світу, й такому велетенському і страшенно лихому драконові політ ізвідти до Місяця не коштував надмірних зусиль. Потому він оселився на краю Місяця, бо ще не розвідав до кінця, на що здатні Місячанин та всі його чари й винаходи. Проте іноді дракон таки наважувався порушувати місячну кольорову гаму. Деколи, бенкетуючи на драконячому святі чи переживаючи спалах роздратування, він випускав зі своєї печери справжнє червоне та зелене полум'я; а часто — навіть клуби диму. Раз чи двічі він узагалі робив так, що Місяць геть червонів або й цілком гаснув. У ті незатишні моменти Місячанин зачинявся (разом із псом) у вежі й тільки що казав: «Знову та клята потвора». Він жодного разу не пояснив, що то за потвора та де вона мешкає; він просто спускався до підземелля, брав свої найкращі чари і якнайшвидше залагоджував усе.


Тепер вам відомо чимало. Якби ж то песики знали бодай половину того, про що дізналися ви, вони ніколи би не зупинилися там. Але вони все-таки зупинилися, принаймні на стільки часу, скільки відняла в мене розповідь про Білого Дракона. А відтак уже й весь він: білий, із зеленими очима, з палючим зеленим вогнем у кожному суглобі, — пирскаючи чорним димом, як парова машина, виліз із печери. Тоді заревів якомога страшніше. ГЬри затряслися, відлунили той рев, і сніг висох; лавини покотились униз, а водоспади завмерли.

Той дракон мав крила, схожі на вітрила кораблів, які були ще вітрильниками, а не пароплавами. Він не вагався вбивати й міг укоротити віку будь-кому: чи миші, чи імператоровій доньці. Він вирішив позбутись обох песиків і кілька разів повідомив їх про це, перш ніж злинув у повітря. Тут він і помилився. Цуцики стартували зі скелі, наче ракети, і шмигонули за вітром із такою швидкістю, якою пишалася би навіть Мева. Дракон помчав за ними, ляскаючи, ніби дракон-ляскун, і клацаючи, ніби дракон-клацун, збиваючи вершини гір і примушуючи всі дзвоники на овечих шиях дзеленчати так, як те роблять міські дзвони під час пожежі. (Тепер ви розумієте, для чого вівцям потрібні дзвоники.)

На превелике щастя, вітер підганяв утікачів у правильному напрямку. А крім того, щойно шалено закалатали дзвоники, як із вежі рвонула вгору дивовижна ракета. Б було видно з будь-якої точки Місяця, а нагадувала вона золоту парасолю, що вибухнула тисячею срібних китичок, які згодом спричинили у світі непередбачений метеоритопад. Для песиків це стало дороговказом, а для дракона було би пересторогою; проте він випустив занадто багато пари й нічого не помітив.

Тож люта гонитва продовжувалася. Якщо вам коли-небудь доводилося бачити, як пташка ловить метелика і якщо вам не бракує фантазії, щоб намалювати в уяві гігантську птаху, яка серед гір намагається впіймати двох мізерних метеликів, тоді ви можете уявити собі всі закрути, викрути, всі втечі в останню мить і несамовиті швидкісні кривуляння того польоту додому. Перш ніж песики подолали заледве півдороги, Роверандомові довелося не раз відчути на своєму хвості драконів подих.

А що ж робив Місячанин? Він, як сказано, випустив справді чудову ракету, а потому мовив: «Трясця б ухопила ту потвору!» — та ще: «Трясця б ухопила тих цуценят! Вони надто рано спричинять затемнення!» А тоді спустився до підземелля й відкоркував темне, чорне закляття, що скидалося на драглисту смолу з медом (а пахло як П'яте листопада укупі з вареною капустою).

Тієї самої миті, пролітаючи просто над вежею, дракон кинувся вниз і розтулив величезні щелепи, щоби збити Роверандома — збити прямісінько в порожнє нікуди. Та не встиг. З нижнього вікна Місячанин вистрелив закляттям, і воно, хлюпнувши, поцілило дракона в живіт (а це місце в усіх драконів надзвичайно ніжне), криво відкинувши його вбік. Драконові забило памороки, й він, не встигнувши повернути праворуч, налетів на гору. Важко сказати, що постраждало більше: драконів ніс чи гора, — і те, й інше стало безформним.

Отож, двоє песиків шаснули крізь горішнє вікно у вежу й цілий тиждень переводили подих. Дракон же, помаленьку й заточуючись, полетів додому, де ще багато місяців чухав носа. Чергового затемнення не трапилося, бо дракон цілковито перейнявся вилизуванням свого черева й не подбав про це. Та, зрештою, він уже ніколи не позбувся чорних цяток у тих місцях, куди поцілило закляття. Гадаю, ті крапки не зникнуть довіку. Тож тепер дракона називають Поцяткованою Потворою.



3


Наступного дня Місячанин подивився на Роверандома й мовив:

— Твоє життя висіло на волосині! Як на юного песика ти, здається, вже добре розвідав білий бік планети. Думаю, коли ти нарешті переведеш подих, настане пора відвідати протилежний.

— А можна й мені? — запитав місячний песик.

— Це не піде тобі на користь, — відказав Місячанин, — тому не рекомендую. Ти можеш надибати там дещо таке, що змусить тебе тужити за домом значно більше, ніж вогонь і комини. А шкоди від того буде не менше, ніж од драконів.

Місячний песик не почервонів тільки тому, що не вмів; він промовчав, відійшов і сів у кутку, розмірковуючи, як багато старий знає про все, що діється навкруги, і про все, що мовиться, — також. Певний час він іще мізкував, що саме мав на увазі старий; але не довго: песик був безтурботною істотою.

Щодо Роверандома, то, коли він за кілька днів опанував себе, прийшов Місячанин і прикликав його свистом. Вони разом спустилися далеко-далеко вниз — сходами, в підземелля, витесані всередині скелі та з невеличкими вікнами, які виходили на прірву понад розлогими місячними просторами; потому таємними східцями, які, здавалося, вели просто під гори, — й збавивши так чимало часу дісталися до абсолютно темного місця, і зупинилися, але Роверандомові голова все ще йшла обертом після спуску довжелезними гвинтовими сходами.

Місячанин нагадував світляка, тьмяно виблискуючи в цілковитій темряві, — іншого світла вони не мали. Проте й цього вистачило, щоби побачити поблизу двері, великі двері в долівці. Старий потягнув їх, вони відчинились, і з-під них заструмувала, наче туман, темрява — така, що крізь неї Роверандом не бачив навіть примарного світіння Місячанина.

— Спускайся донизу, добрий песику! — проказав голос із чорноти.

Але ж ви не здивуєтеся, коли я скажу, що Роверандом не був добрим песиком, а тому й не думав слухатися. Він позадкував у найдальший куток маленької кімнати, прищуливши вуха. Собака боявся отвору в долівці більше, ніж старого.

Та все було марно. Місячанин просто схопив його й рішуче вкинув у чорну діру; безупинно падаючи в ніщо, Роверандом чув, як старий, десь там угорі, гукав:

— Спускайся прямо, потому лети вперед за вітром! Зачекай мене на іншому кінці!

Ці слова мали б утішити його, та не втішили. Згодом Роверандом завжди повторював, що це падіння, на його думку, було навіть гірше за падіння з краю світу, і що воно стало найнеприємнішим досвідом у всіх його пригодах, і що тільки він згадає про нього, то почувається так, ніби його нудить. Напевно, він і досі згадує те: коли повискує та звивається вві сні на килимку перед каміном.

Хай там як, але падіння наближалося до кінця. Минуло чимало часу, й воно поступово сповільнилось, аж урешті песик майже спинився. Решту шляху він пролетів, послуговуючись власними крилами, і йому здавалося, наче він ринув угору й угору великим комином, — на щастя, допомагав у цьому сильний перетяг. Коли Роверандом, кінець кінцем, дістався вершини, радість його не мала меж.

Там він і лежав, відсапуючись, на краю отвору з протилежного кінця, і слухняно та нетерпляче чекав на Місячанина. Збігло багато часу, доки той з'явився, й Роверандом устиг розгледіти, що опинився на дні якоїсь глибокої темної долини, оточеної по колу невисокими темними пагорбами. На їхніх вершинах спочивали хмари, а з-за хмар світила єдина зірка.

Зненацька на песика налинула непереборна сонливість: десь поблизу в тьмяних кущах пташка виспівувала дрімотну пісню, яка здавалася йому незвичною та дивовижною, особливо при згадці про німих пташок із Іншого боку, до яких він уже звик. Цуцик заплющив очі.

— Песику, прокидайся! — погукав якийсь голос.

Роверандом підстрибнув саме вчасно, щоби побачити, як Місячанин вибирається з діри по срібній мотузці, яку великий сірий павук (значно більший за нього) прив'язував до дерева неподалік.

Місячанин виліз нагору.

— Дякую! — сказав він павукові. — Можеш собі йти.

І павук пішов, причому з радістю. На темному боці водяться чорні павуки, вони отруйні, хоч і не такі великі, як чудовиська з білого боку. Вони ненавидять усе біле, чи сіре, чи світле, а особливо сірих павуків, — їх вони ненавидять так, як зазвичай ненавидять багатих родичів, котрі нечасто навідуються в гості.

Сірий павук скинув мотузку в діру, й тієї самої миті з дерева спустився чорний павук.

— Акшу! — гукнув старий до чорного павука. — Повзи собі геть! Це мої приватні двері, й не забувай про це. Зробиш мені хороший гамак між отими-он двома тисами — і я пробачу тобі.

— Довгувато доводиться пробиратись униз і вгору через середину Місяця, — звернувся він до Роверандома, — і, гадаю, до їхнього прибуття мені не завадить трохи перепочити. Вони милі, та вимагають дуже багато енергії. Звісно, я міг би скористатися крильми, та от біда — вони в мене надто швидко зношуються; а ще довелося би розширити діру, бо крилатий я би там не помістився. Крім того, я прекрасний мотузколаз.

— Ну, як тобі подобається цей бік? — продовжив Місячанин. — Темний під світлим небом, а попередній був світлий під темним небом, еге ж? Разюча зміна, хоч і тут не часто зустрінеш те, що я називаю справжнім кольором: яскравим і потужним. Можна дещо підгледіти під деревами, якщо придивлятися: вогнемухи, діамантові жуки, рубінові мотилі тощо. Проте вони крихітні; надто крихітні, як і все яскраве на цім боці. Та й життя у них теж жахливе: всі ці сови завбільшки з орлів, чорні, як вуглини: ворони завбільшки зі стерв'ятників, такі самі численні, як горобці: чорні павуки. А є ще й оксамитово-чорні совки, які зграями літають у хмарах, — особисто я їх люблю найменше. Вони навіть мені не поступаються дорогою: тоді я припиняю випромінювати тьмяний блиск, бо всі вони можуть заплутатись у моїй бороді.

Але і цей бік має свої принади, юний песику; й одна з них полягає в тому, що жодна людина та жоден пес у притомному стані ніколи його не бачили, — жодна істота, крім тебе!

По цих словах Місячанин раптом ускочив до гамака, якого, доки він говорив, сплів чорний павук, і вмить міцно заснув.

Роверандом сидів самотою і дивився на чоловіка, не випускаючи з очей також і чорних павуків. Попід темними безшелесними деревами подекуди спалахували та мінилися червоними, зеленими, золотими і блакитними барвами дрібні вогнесвітні зблиски. Небо було тьмяне, понад клаптиками оксамитових хмар, які пропливали вгорі, сяяли дивні зорі. Здавалося, що в іншій долині, в невиразному пониззі при сусідньому пагорбі, виспівують тисячі соловейків. А тоді Роверандомові причулися дитячі голоси чи то відлуння луни їхніх голосів, що прилинула на крилах несподівано м'якого та бентежного вітерця. Він сів і гавкнув так голосно, як не гавкав, відколи розпочалися його пригоди.

— Леле! — скрикнув Місячанин, хутко гицнувши з гамака і приземлившись на траву, майже на Роверандомів хвіст. — Вони вже прибули?

— Хто? — запитав Роверандом.

— Слухай-но, якщо ти не чув їх, то навіщо дзявкав? — мовив старий. — Ходімо! Нам сюди.


Вони спускалися довгою сірою стежкою, над якою нависали кущі та яка була позначена з боків каменями, що слабко світилися. Стежка бігла вперед і вперед, кущі поступово перетворилися на сосни, а повітря запахнуло так, як пахнуть уночі бори. Потому стежина помчала вгору, і по якомусь часі мандрівники дісталися до вершини найнижчої точки в колі пагорбів, що замкнулося довкруж них.

Тоді Роверандом поглянув униз, у наступну долину; всі солов'ї припинили співати — ніби хтось зненацька вимкнув їм звук, — і раптом виразно та мелодійно залунали дитячі голоси, виводячи прегарну пісню на різні голоси, які зливались у єдину музику.

Старий і песик разом підстрибом помчали вниз схилом пагорба. Світоньку мій! Місячанин вмів перестрибувати зі скелі на скелю!

— За мною! За мною! — гукав він. — Я можу бути бородатим цапом, диким чи домашнім, але тобі мене не впіймати!

Справді, щоби наздогнати його, Роверандом мусив скористатися крилами.

Так вони зненацька й натрапили на крутосхили провалля, не високі, але темні та гладенькі, мов гагат. Зиркнувши вниз, Роверандом побачив долі сад у сутінках; доки він дивився, сутінки змінилися м'яким світінням пообіднього сонця, хоча песик так і не зміг видивитися, звідкіля ж те світло, що залило затишне місце, не випустивши назовні бодай промінчика. Там були сірі водограї, довгі лужки, й усюди сонливо танцювали, ходили, ніби сновиди, розмовляли самі з собою діти. Декотрі ворушилися так, наче щойно прокинулися після глибокого сну; інші, мовби вже цілком прокинувшись, бігали та сміялися: вони длубались у землі, зривали квіти, лаштували намети й житла, ловили метеликів, копали м'ячі, лазили по деревах; і всі — співали.

— Звідки вони взялися? — запитав збентежений і втішений Роверандом.

— Зі своїх домівок і ліжечок, звісно, — відказав Місячанин.

— Як же вони дісталися сюди?

— А от цього я тобі не розповідатиму; про це ти не дізнаєшся ніколи. Ти щасливець, як, зрештою, і будь-хто, кому поталанить утрапити сюди; проте діти опинилися тут зовсім не так, як ти. Одні бувають тут часто, другі — зрідка, і переважну частину кожного сну створюю я. Якусь дещицю приносять, ніби перекуску до школи, самі діти, а ще трохи (шкода і згадувати) плетуть павуки, — та не в цій долині й не тоді, коли я ловлю їх на гарячому. А тепер нумо приєднаймося до гуляння!

Гагатова скеля круто зривалась униз. Вона була надто гладенькою навіть для павуків: спуститися не наважувався жоден із них; адже павук міг би зірватися долі, але ні він, ані будь-хто інший нагору вже би не видерся; а в тому саду були вартові, не кажучи про Місячанина, без якого не обходилося жодне гуляння, адже він сам їх і влаштовував.

Тож він узяв і з'їхав прямісінько у вир того, за чим вони спостерігали. Чоловік просто сів і скотився, мов на санчатах, — шурх! — в осердя дитячої юрби, а Роверандом котився зверху на ньому, геть забувши, що може літати. Чи то міг літати, — бо коли він отямився внизу, то виявилося, що його крила зникли.

— Що робить отой маленький песик? — запитав у Місячанина один хлопчик.

Роверандом крутився, мов дзиґа, намагаючись побачити власну спину.

— Шукає свої крила, любий. Він думає, що крила стерлися під час спуску сюди, та насправді вони лежать у моїй кишені. Тут, унизу, заборонено мати крила, звідси не вибираються без дозволу, еге ж?

— Так! Татуньо Довга Борода! — вигукнуло в один голос зо двадцятеро діток, а один хлопчик схопив старого за бороду й видряпався до нього на плече.

Роверандом гадав, що його тут-таки на місці обернуть на міль, чи на кусень гуми, чи ще на щось подібне.

Тим часом Місячанин вигукнув:

— Світоньку мій! Та з тебе ж вийде мотузколаз, хлопчику мій. Треба буде тебе підівчити.

Він підкинув хлопчика в повітря. І той не впав донизу, зовсім ні! Хлопчик завис у повітрі, а Місячанин кинув йому срібну мотузку, яку витяг із кишені.

— Ану, злазь, хутко! — сказав, — і хлопчина скотився просто старому до рук, які його гарненько полоскотали.

— Якщо будеш так голосно сміятися, то прокинешся, — мовив Місячанин, опустив його на траву і зайшов у юрбу.

Роверандом мусив розважати себе сам, але щойно він погнався за прегарним жовтим м'ячем («Точнісінько, як мій власний удома», — подумав цуцик), як почув знайомий голос.

— Це мій песик! — гукав голос. — Це мій песик! Я завжди знав, що він справжній. І коли день у день я шукав і шукав його в піску, кликав І свистів, то уявляв, що він тут!

Тільки-но Роверандом почув цей голос, він одразу ж узявся служити.

— Мій песик, що служить! — сказав Другий Хлопчик (а то, звісно, був саме він), підбіг і почав гладити його. — Де ж ти був?

Але Роверандом найперше запитав:

— А ти можеш чути те, що я кажу?

— Авжеж, можу, — мовив Другий Хлопчик. — Але коли мамуся вперше принесла тебе додому, ти геть не слухав мене, хоча я намагався розмовляти з тобою найкращим своїм гавканням. І щось мені не віриться, що ти багато хотів мені сказати тоді; здавалося, ніби ти міркуєш про щось своє.

Роверандом сказав, що йому дуже шкода, і розповів хлопчикові про те, як випав із його кишені, про Псаматоса та Меву і про інші свої пригоди, відколи він загубився. Ось так той хлопчик і його брати дізналися про старця в піску та про багато корисних речей, що їх вони інакше би проґавили. Другий Хлопчик вважав, що «Роверандом» — чудове ім'я.

— Я теж називатиму тебе так, — сказав він. — І не забувай, що ти досі належиш мені!

Вони погралися з м'ячем і в хованки, побігали, відбули далеку прогулянку й улаштували полювання на кроликів (проте, єдиною їхньою здобиччю став тільки захват: кролики виявилися надміру затіненими), досхочу нахлюпались у ставках, разом забавлялися безліччю інших ігор нескінченно довго; і що далі, то більше захоплювались один одним. Хлопчик знай качався по росяній траві, а світло вже нагадувало вечірнє (одначе в тому місці ніхто, здавалося, не зважав ані на вологу траву, ні на те, що час укладатися в ліжко), песик також качався й качався разом із ним, а ще — стояв на голові, чого не робив жоден інший собака на землі від часів, коли на таке спромігся покійний пес Матінки Габбард. Хлопчик сміявся, доки… взяв і щез — цілком несподівано, залишивши Роверандома на лужку самотнім!

— Він прокинувся, от і все, — мовив Місячанин, який з'явився так само зненацька, як зник хлопчик. — Подався додому, і якраз вчасно. Атож! За п'ятнадцять хвилин настане пора сніданку. Цього ранку він пропустить прогулянку по пляжі. Ну, ну! Боюся, нам теж час іти.


Відтак Роверандом вельми неохоче повернувся разом зі старим на білий бік. Цілий шлях вони подолали пішки й витратили на це пребагато часу; Роверандомові це сподобалося менше, ніж мало б. Адже подорожні зустріли різноманітних дивних створінь і пережили чимало пригод, — причім у цілковитій безпеці, бо Місячанин завжди був поблизу. І то було дуже добре, адже у трясовинах водилося безліч гидких жахливих потвор, які неодмінно схопили би песика. Темний бік був настільки вологим, наскільки білий — сухим, там жили вкрай дивовижні рослини і тварини, що про них я міг би вам розповісти, якби Роверандом бодай помітив їх. Але він не звернув на них уваги: він думав про сад і про хлопчика.

Нарешті вони дісталися до сірого краю і, поглянувши ген за попелясті долини, де мешкало чимало драконів, угледіли крізь пролом у горах величну білу рівнину та сяйливі скелі. Подорожні побачили, як сходить Земля — блідо-зелений із золотим місяць, велетенський і круглий, — понад виступами Місячних Гір; і Роверандом подумав: «То ось де живе мій хлопчик!» Шлях туди здавався жахливим і неймовірно довгим.

— А сни здійснюються? — запитав він.

— Декотрі з моїх — так, — відповів старий. — Декотрі, та не всі: проте й вони рідко здійснюються відразу ж у такому вигляді, в якому наснилися. Чому тобі захотілося довідатися про сни?

— Мені просто цікаво, — відказав Роверандом.

— Через отого хлопчика? — мовив Місячанин. — Я так і думав.

Потому він вийняв із кишені телескоп. Той розтягнувся до неймовірної довжини.

— Падаю, один коротенький погляд не зашкодить, — сказав Місячанин.

Роверандом подивився крізь телескоп — коли йому нарешті вдалося заплющити одне око, а інше втримати розкритим. І чітко побачив Землю. Спершу він помітив далекий кінець місячної доріжки, що стелилася просто через море; йому привиділося, наче нею швидко спливають униз схожі на тонкі ліні! чи то пак примари довгі шереги людей, але він був не зовсім певен того, що побачив. Місячне сяйво хутко тьмяніло. Натомість дедалі сильнішало сонячне світло; зненацька стало видно бухту піскового чаклуна (та жодних слідів Псаматоса: Псаматос не дозволяв підглядати за собою); а через деякий час у круглому вічку з'явилося двійко хлопчиків, котрі йшли пляжем, тримаючись за руки.

— Шукаєте мушлі чи мене? — поцікавився пес.

Дуже швидко зображення перемістилось, і він побачив білий дім на скелі, що належав хлопчиковому батьку, і сад, який збігав аж до моря; а при хвіртці помітив — неприємний сюрприз — старого чарівника, котрий сидів на камені й курив люльку, так ніби не мав інакшої роботи, як тільки сидіти тут і спостерігати, збивши старий зелений капелюх на потилицю та розстібнувши камізельку.

— Що старий Арта-як-там-ти-його-назвав робить коло хвіртки? — запитав Роверандом. — Я гадав, ніби він давно вже про мене забув. Хіба його відпустка ще не закінчилася?

— Ні, він чекає на тебе, цуценятку. Він не забув. Якщо ти зараз з'явишся там — чи справжній, чи іграшковий, — він негайно накладе на тебе якісь нові чари. Не тому, що йому шкода штанів (їх швидко зашили), а тому, що його дратує втручання Саматоса; Саматос же досі не уклав потрібних угод щодо тих справ, які мав із ним.

І тієї миті Роверандом побачив, як вітер зірвав капелюх Артаксеркса і той побіг за ним; а на його штанях стало чітко видно дивовижну латку: клапоть оранжевого кольору І чорними цятками.

— Я чогось думав, що чарівник здатен краще залатати свої штани! — сказав Роверандом.

— А от він гадає, що йому вдалося прекрасно їх залатати! — зазначив старий. — Він вичаклував отой клапоть із чиїхось фіранок: ті люди отримали пожежне страхування, а він — кольорову пляму, й усі лишилися задоволені. І все-таки ти маєш рацію. Гадаю, йому не щастить. Після стількох століть сумно бачити, як чолов'яга позбувається магічних здібностей; але то, ймовірно, тобі на користь.

Потому Місячанин з виляском згорнув телескоп і вони пішли далі.


— Ось, тримай знову свої крила, — мовив він, коли обоє дійшли до вежі. — Ну ж бо, лети й розважайся! Не тривож місяцепроменів, не вбивай моїх кроликів і повертайся додому, коли зголоднієш чи коли тобі допікатиме щось інше.

Роверандом миттю помчав на пошуки місячного песика, щоби розповісти йому про зворотний бік Місяця: та іншого песика взяли завидки, бо гостеві дозволили побачити те, чого не бачив він, тож цуцик удав, ніби йому не цікаво.

— Загалом, не вельми приємна місцина, — пробурчав він. — Я певен, що не хочу І побачити. Але тобі, гадаю, тепер буде нудно на білому боці, до того ж ти вештатимешся тільки зі мною, а не зі своїми двоногими друзями. Шкода, що перський чарівник — такий причепа й ти не можеш повернутися додому.

Це вразило Роверандомові почуття; він знову і знову повторював місячному песикові, що страшенно зрадів, коли повернувся до вежі, та що білий бік ніколи не стане для нього нудним. Невдовзі вони вже поновили дружбу і разом робили багато-пребагато речей; і все-таки те, що сказав, роздратувавшись, місячний песик, виявилося правдою. У тому не було Роверандомової провини, — він докладав чимало зусиль, аби не виказати того, проте жодна пригода чи розвідка не здавалася йому такою захопливою, як ті, що їх вони здійснювали раніше, й він постійно згадував, як весело йому було в саду з Другим Хлопчиком.

Цуцики побували в долині білих місячних гномів (скорочено — міномів), котрі їздять верхи на кроликах і роблять млинці зі сніжинок, а ще вирощують у крихітних садах золоті яблуньки завбільшки з жовтець. Песики насипали друзки битого скла та дрібні цвяшки перед лігвами декотрих менших драконів (доки потвори спали) й лежали без сну аж до півночі, щоби почути, як ті ревуть од люті: дракони, як я і розповідав, зазвичай мають доволі ніжні черева і виходять попити рівно опівночі кожної доби впродовж цілого життя, не кажучи вже про пиття в інший час. Іноді песики наважувалися навіть дражнити павуків: вони шарпали павутину, звільняли місяцепромені й устигали відлетіти саме вчасно, щойно павуки починали закидати на них ласо з вершин пагорбів. Але Роверандом щомиті чекав Поштаря Меву та Новин зі Світу (головно то були вбивства та футбольні матчі, — про це відомо навіть малим песикам; однак іноді в чудернацьких куточках трапляється дещо краще).

Подавшись у безцільні мандри, він проґавив черговий приліт Меви, та повернувшись, застав старого за читанням листів І той, здавалося, був у прекрасному гуморі: сидів на даху, звісивши ноги та попахкуючи величезною люлькою а білої глини, пускав хмарки диму, наче паротяг, і посміхався всім круглим старечим обличчям).

Роверандом зрозумів, що далі терпіти несила.

— У мене всередині щось болить, — сказав він. — Я хочу повернутися до хлопчика, щоби його сон здійснився.

Старий відклав листа (він був про Артаксеркса й видався вельми кумедним) і витяг із рота люльку.

— Мусиш іти? Не можеш залишитися? Це так несподівано! Приємно було познайомитися! Заходь іще колись! Раадесенько стрінуся з тобою ще раз! — випалив він на одному подиху.

— Дуже добре! — продовжив старий уже дещо розважливіше. — 3 Артаксерксом домовилися.

— Як?! — запитав Роверандом, знову почуваючи справжній захват.

— Він одружився з русалкою і подався жити на дно Глибокого Синього Моря.

— Сподіваюся, вона гідно залатає йому штани! Клапоть зелених водоростей дуже пасуватиме до його зеленого капелюха.

— Любий мій песику! Він одружувався в абсолютно новому зеленому костюмі з водоростей, що мав рожеві коралові ґудзики й еполети з морських анемон; а старий зелений капелюх було спалено на пляжі! Це все влаштував Саматос. О! Саматос дуже потайний, такий само потайний, як і Глибоке Синє Море. Гадаю, він поклав собі в такий спосіб залагодити чимало справ, а не лише твою, песику.

Цікаво, на що воно все повернеться! О цій порі Артаксеркс, здається мені, вступає у двадцяте чи двадцять перше дитинство; він зчиняє багато галасу довкола сущих дрібниць. І, певне вже, він страшенно впертий. Віддавна цей чолов'яга був управним магом, але тепер характер у нього псується й він стає надокучливим. Коли Артаксеркс прийшов, викопав старого Саматоса з піску дерев'яною лопатою просто серед дня та витяг його з нори за вуха, то саматисти вирішили, що то вже занадто, і мене це не дивує. «Стільки клопотів у найкращий для спання час, — і все через якогось там клятого пса», — ось що він мені пише, але ти не червоній.

Отож, Саматос запросив Артаксеркса на русаляче гуляння, під час якого обоє трохи вгамувались, і отоді все й трапилося. Русалки витягли Артаксеркса купатися при місячному світлі, й тепер він ніколи вже не повернеться ні до Персії, ні навіть до Першора. Чарівник закохався у багату, хоч і не юну, але привабливу доньку морського короля, й наступної ж ночі їх одружили.

Так воно, мабуть, і на краще. В Океані певний час не мешкав постійно жоден Маг. Протей, Посейдон, Тритон, Нептун та інші давним-давно перетворилися на дрібнориб'я чи на мідій, до того ж вони ніколи не знали й не вельми переймалися чимось, окрім Середземного моря: надто вже полюбляли ласувати сардинами. Старий Ньйорд теж уже давненько вийшов на пенсію. Авжеж, нерозважливо одружившись із велеткою, він міг дбати про справи хіба що впівсили, — пригадуєш, вона покохала його за чисті ступні (це дуже корисно для оселі), а коли вже було запізно — розкохала через те, що ті ступні були мокрі. Я чув, ніби він доживає останні дні; бідолашний недоумкуватий старигань. У нього від нафти почався жахливий кашель, і він подався до малосонячного узбережжя Ісландії.

Не гоже забувати і про Морського Старця. Він був моїм двоюрідним братом, але я цим не пишаюся. Бо дещо обтяжував: замість ходити, завжди просив, аби його несли, — про це, гадаю, тобі відомо. Так і знайшов свою смерть. Десь із рік чи два тому він сів на плавучу міну (якщо ти розумієш, що воно таке), просто на одну з кнопок! Навіть моя магія виявилась у тому випадку безсилою. Справи були кепські, гірші, ніж у випадку з Коротуном.

— А як щодо Британнії? — запитав Роверандом, який був усе-таки англійським песиком; хоча насправді все це почало йому трохи набридати, бо він прагнув якнайбільше дізнатися про знайомого чарівника. — Я думав, що хвилями править Британнія.

— Правду кажучи, вона рідко мочить ноги. Натомість залюбки пестить край моря левів, сидячи на пенні з виделкою для вугрів у руці, — та й у морі доводиться клопотатися не лише про хвилі. Тепер у них є Артаксеркс, і, сподіваюся, він стане їм у пригоді. Перші кілька років, гадаю, старий витратить на спробу вирощувати сливи на коралових поліпах (якщо йому дозволять); але це вдасться йому легше, ніж навести лад із морським народом.

Так, так, так! Про що це я? Авжеж! Тепер ти можеш повернутися, якщо хочеш. Насправді, коли відкинути зайву ввічливість, тобі треба повертатися якнайшвидше. Насамперед ти зустрінешся зі Саматосом, і не бери з мене поганого прикладу: не забувай про «П»!


Мева з'явилася наступного дня з додатковою поштою, незліченним числом листів для Місячанина та газетними підшивками: ілюстрованим «Водоростяним тижневиком», «Океанічними знайомствами», «Морською поштою», «Черепашкою» та «Ранковим плюскотом». У кожній газеті було вміщено однаковісінькі (ексклюзивні) фото з весілля Артаксеркса на пляжі в час повні, разом із паном Псаматосом Псаматідесом та добре знаним фінансистом (чистісінький вияв пошани), котрий шкірив зуби на задньому плані. Проте ті фото виглядали краще за звичні для нас, адже були принаймні кольорові; а русалка здавалася справжньою красунею (ЇЇ хвіст приховувала піна).

Настав час прощатися. Місячанин радісно всміхався Роверандомові; а місячний песик намагався приховати хвилювання. Сам же Роверандом трохи повісив хвоста і спромігся сказати лише:

— Прощавай, песко! Бережи себе, не тривож місяцепроменів, не вбивай кроликів і не надто переїдай за вечерею!

— Сам ти песко! — мовив місячний Ровер. — Перестань гризти чарівників за штани!

Оце й усе. Проте, гадаю, він частенько докучав Місячанинові проханнями вирядити його яких-небудь вихідних відвідати Роверандома; і це йому навіть кілька разів дозволяли.

Відтак Роверандом полетів назад із Мевою, чоловік повернувся до своїх підземель, а місячний песик сидів на даху та дивився, як чайка з його товаришем на спині зникає вдалині.



4


Коли подорожні наближалися до краю світу, з Полярно! зірки дмухав морозяний вітер, а довкола них пролітали холодні бризки водоспадів. Дорога назад була важкою, бо магія старого Псаматоса не прискорювала їх так, як раніше; тож вони радо зупинилися перепочити на Острові Собак. Але тому що Роверандом усе ще мав зачакловані розміри, йому там не вельми сподобалося. Решта собак виявилася надто великою та галасливою і поводилася вельми зверхньо; а кості на кісткодеревах були надто великі й тверді.

Тільки на світанні післяпіслязавтрашнього дня вони нарешті побачили чорні скелі, на яких мешкала Мева; а коли приземлились у бухті Псаматоса, сонце вже гріло їм у спини й вершечки піскових горбиків потьмяніли та висохли.

Мева тихенько скрикнула і постукала дзьобом по шматку деревини, що лежав долі. Шматок деревини негайно піднявся просто в повітря й перетворився на ліве вухо Псаматоса, біля якого вистромилося ще і праве, а за ними хутко з'явилися й інші частини бридких голови та шиї чаклуна.

— Чого вам обом треба о цій порі дня? — гаркнув Псаматос. — Це ж мій улюблений сонний час.

— Ми повернулися! — сказала чайка.

— А ти, як бачу, знову дозволив, аби вона несла тебе на своїй спині, — мовив Псаматос, звертаючись до песика. — Я-бо думав, що після гонитви з драконом нетривалий переліт додому буде для тебе легким.

— Але ж перепрошую, пане, — відказав Роверандом, — я залишив крила на Місяці, та вони й не належали мені по-справжньому. Я радше хочу знову стати звичайним собакою.

— Он воно як! Гаразд. Сподіваюся, ти подобався сам собі, коли був Роверандомом. Принаймні мав би подобатися. Тепер же, якщо ти дійсно цього хочеш, можеш бути просто Ровером. Хочеш — повертайся додому гратися зі своїм жовтим м'ячем, спати при нагоді на кріслах, сидіти на колінах і загалом бути знову маленьким поважним гавкунчиком.

— А як же хлопчик? — запитав Ровер.

— Ти ж утікав од нього, дурненький, коли летів на Місяць, — так я гадав! — мовив Псаматос, удаючи обурення та подив, але весело підморгуючи одним мудрим оком. — Я сказав: «Додому», — і мав на увазі саме це. Не торохти і не сперечайся!

Бідолашний Ровер дійсно торохтів, адже намагався дуже чемно вимовити «пане П-саматосе». Зрештою, йому це вдалося.

— П-п-прошу вас, пане П-п-псаматосе, — сказав він дуже зворушливо. — П-прошу, п-простіть мені, та я знову зустрівся з ним і тепер уже не тікатиму. Я ж бо належу йому, чи не так? Отож, повинен до нього вернутися.

— Дурниці! Не так і не повинен! Ти належиш старій пані, котра купила тебе першою, тож до не! тобі й дорога. Крадених речей — і зачарованих також — купувати не годиться: про це тобі було би відомо, нерозумний песику, якби ти знав Закон. Матір Другого Хлопчика змарнувала на тебе шість пенсів, та й край. І взагалі, що то за зустрічі вві сні? — завершив промову Псаматос, кліпнувши дуже сильно.

— Я гадав, що деякі сни Місячанина здійснюються, — сумно мовив Ровер.

— О! Ти гадав! Що ж, то справи Місячанина. Мені натомість потрібно якнайхутчіше повернути тобі належний розмір і відіслати іуди, де тобі належить бути. Артаксеркс подався в інші, сприятливіші, середовища, тож через нього вже не треба хвилюватися. Ходімо!

Чаклун схопив Ровера, помахав пухкою рукою понад песиковою головою, і овва — зовсім нічого не змінилося! Він повторив усе спочатку, проте — знову нічого.

Тоді Псаматос вибрався з піску, і Ровер уперше побачив, що його кінцівки схожі на кролячі лапи. Чаклун тупотів ногами, шаленів і підкидав пісок у повітря, топтав мушлі та пирхав, мовби сердитий мопс. Але однаково — жодного результату!

— Ото вже мені робота водоростяного чарівника, щоби його вкрили пухирі та бородавки! — лаявся Псаматос. — Ото вже мені робота перського збирача слив, аби його посадили в горщик і закрутили!

Він кричав і кричав без упину, аж доки стомився. Потому сів.

— Гаразд, гаразд! — сказав нарешті, трохи заспокоївшись. — Живи й учись! Артаксеркс дуже своєрідний. Хто би міг подумати, що навіть весільне збудження не змусить його забути про тебе та що перед медовим місяцем йому заманеться марнувати щонайсильніші свої чари на якогось там пса, — неначе нерозумне маленьке цуценя варте чогось більшого за його перше закляття! Ніби не досить просто позбавити когось власної шкури.

— Гаразд! Мені принаймні не доводиться гадати, як треба діяти, — продовжив Псаматос. — Тут може зарадити лишень одне. Ти мусиш податися на його пошуки і, знайшовши, попросити пробачення. Та згадаєш моє слово! Я йому цього не забуду, доки море вдвічі не посолонішає та не стане наполовину мокрішим. Ідіть-но ви обоє погуляйте і повертайтеся десь за півгодини, коли мій настрій трохи покращає!

Мева та Ровер подалися вздовж берега скелею вгору: Мева повільно летіла, а вельми сумний Ровер трюхикав підтюпцем. Вони зупинилися біля огорожі будинку хлопчикового батька: Ровер навіть увійшов досередини й сів на клумбі під вікном хлопчикової кімнати. Було ще дуже рано, проте він, сповнений надії, не припиняв гавкати. Хлопчики ж або все ще міцно спали, або перебували деінде, бо до вікна ніхто не підійшов. Так принаймні вважав Ровер. Він забув, що у світі все інакше, геть не так, як у саду на протилежному боці Місяця, та що чари Артаксеркса й далі робили маленьким його самого і притишувати його гавкіт.

Через деякий час Мева сумовито віднесла його назад до бухти. Там на песика чекала цілком нова несподіванка. Псаматос бесідував із китом! Велетенським китом — Уіном, найстарішим зі Справжніх Китів. Маленькому Роверові він видавався горою: лежав, поклавши чималу голову в глибоку калюжу при самому краю моря.

— Вибач, за такий короткий час я не зміг знайти нічого меншого, — мовив Псаматос. — Але він дуже зручний!

— Заходь! — сказав кит.

— Прощавай! Заходь! — сказала чайка.

— Заходь! — сказав Псаматос. — І то хутко! І не кусайся та не шкребись усередині; інакше Уін може чхнути, а це вже тобі не сподобається.

То було майже так само неприємно, як тоді, коли його попросили стрибнути у дірку в підземеллі Місячанина, тож Ровер позадкував, і Мева та Псаматос мусили заштовхувати його досередини. Вони таки запхнули його без зайвих умовлянь; китові щелепи з виляском замкнулися за ним.

Усередині, правду кажучи, було дуже темно та пахло рибою. Ровер сидів і тремтів; отак сидячи (і не сміючи навіть почухати власні вуха), він чув — чи йому причувалося, — як китовий хвіст розтинає повітря й ударяється об хвилі; а ще він відчув — чи йому здалося, — як кит поринає щоразу шибше, ген до самісінького дна Глибокого Синього Моря.

Та коли кит зупинився і знову широко роззявив рота (при тому зробив це з радістю, бо кити полюбляють плавати, широко розкривши пащу, щоби туди вливалася різноманітна пожива, однак Уін був деліватною твариною), а Ровер визирнув назовні, там було темно й загалом неймовірно глибоко, проте аж ніяк не синьо. Тільки блідо-зелене світло. Ровер вийшов і опинився на білій піщаній стежині, що вела крізь тьмяний фантастичний ліс.

— Прямуй уперед! Тобі недалеко йти, — мовив Уін.

Ровер попрямував уперед, наскільки те дозволяла стежина, й невдовзі побачив перед собою браму, що вела до величного палацу, збудованого — здавалося — з рожевого та білого каменю, крізь який просвічувало матове світло; а у безлічі вікон ясно сяяли зелені та блакитні світла. Довкола мурів усюди росли велетенські морські дерева, вищі за куполи палацу, що розлого вивищувались і мерехтіли в темній воді. Великі каучукові стовбури дерев згинались і колихалися, наче трави, а в тіні їхніх незліченних гілок юрмилися золоті рибки. А ще срібні, й червоні, й блакитні, й фосфоресцентні, схожі на птахів. Рибки не співали. Натомість у палаці співали русалки. І то як співали! Усі морські чудодійниці хором виводили пісню, й музика випливала з вікон, і тисячі морських мешканців грали на ріжках, сурмах і мушлях.

З темряви попід деревами на песика шкірилися морські ґобліни, тож Ровер щодуху квапився вперед, — його кроки під водою стали повільними, а ноги мовби налилися свинцем. Чому він не потонув? Не відаю, та гадаю, що то Псаматос Псаматідес подбав про те (він знає про море значно більше, ніж можуть уявити собі люди, навіть якщо без особливої потреби й пальця туди не вмочить), доки Ровер і Мева гуляли, а він сидів, ледве стримуючи гнів та вигадуючи новий план.

Хай там як, а Ровер не потонув; одначе, доки він дістався до брами, йому вже дуже хотілося бути деінде, бодай навіть у вологому нутрі кита: песик почував внутрішній неспокій через тих дивних примар і обличчя, які позирали на нього з пурпурових кущів та губкових чагарів обіч стежки. Нарешті він дійшов до велетенської брами — золотого склепіння, облямованого коралами, й перламутрових дверей, поцяткованих акулячими зубами. Дверний молоток мав вигляд чималого кільця, інкрустованого білими рачками, з яких звисали маленькі червоні стрічки; проте Ровер, звісно, не міг ані дотягтися до нього, ні зрушити його з місця. Тому він гавкнув, і — на його превеликий подив — досить голосно. Музика всередині палацу стихла, коли він гавкнув утретє, а двері відчинились.

І хто би ви думали їх відчинив? Артаксеркс власною персоною, одягнений у щось подібне до оксамитового піджака сливового кольору і зелені шовкові штани; в роті він тримав незмінну велику люльку, тільки тепер замість тютюнового диму вона випускала прекрасні бульбашки веселкового кольору; а от капелюха старигань не мав.

— Здоров був! — мовив він. — Отож, ти з'явився! Як я і думав, старий П-саматос (але й пирхнув він, вимовляючи те перебільшене «П»!) хутко тобі набрид. Не може ж він робити геть усе?! Гкразд, навіщо ти спустився аж сюди? У нас тут саме вечірка, а ти завадив музиці.

— Перепрошую, пане Артерксаксе, тобто Ертаксарксе, — почав Ровер, страшенно хвилюючись і намагаючись бути ввічливим.

— А, не зважай на правильну вимову! Мені байдуже! — сказав чарівник трохи сердито. — Переходь до пояснення й говори коротко; я не маю часу на довгі теревені.

Одружившись із багатою донькою морського короля та посівши посаду Тихоокеанського й Атлантичного Мага (позаочі чарівника скорочено називали ТАМ), він сповнився почуття власно! ваги (перед незнайомцями).

— Якщо ти хочеш побалакати зі мною про щось нагальне, то найкраще зайди й зачекай на мене в залі; можливо, після танцю я викрою яку хвилинку.

Артаксеркс зачинив за Ровером двері й пішов геть. Песик опинився у велетенському темному місці з тьмяно освітленим куполом. Довкіл розходилися запнуті водоростями гостроверхі склепінчасті проходи, більшість яких була темна, та з одного струменіло світло й лилася гучна музика — музика, що, здавалося, лунала вічно, не повторюючись і не зупиняючись.

Небавом Ровер утомився чекати, тож і рушив до освітленої дверної пройми й зазирнув між завіси. Він побачив простору бальну залу зі сімома куполами та десятьма тисячами коралових колон, заповнену щонайчистішою музикою і теплою іскристою водою. Там усі золотокосі русалки й темнокосі сирени танцювали, переплітаючись у танку та співаючи, — танцювали не на хвостах, а дивовижно плаваючи у прозорій воді: вгору-вниз і вперед-назад.

Ніхто не помітив песикового носа, вистромленого крізь водоросгяні завіси на дверях, отож, трохи подивившись, він прошмигнув досередини. Долівку зали було вистелено срібним піском і рожевими мушлями, схожими на метеликів, які всі порозкривались і ляскали стулками в повільних водовертах, відтак Ровер обережно пробирався між ними, тримаючись якомога ближче до стіни, коли це раптом над ним пролунав голос:

— Маленький милий песик! Він, очевидячки, земний, а не морський, — я певна цього. Як же він потрапив сюди — таке крихітне маля!

Ровер звів очі й побачив прекрасну морську діву з великим чорним гребенем у золотому волоссі. Вона сиділа на виступі понад ним, її хвіст звисав униз, а сама вона латала одну з зелених Артаксерксових шкарпеток. То була, звісно, новоспечена пані Артаксерксова (ії знали ще й під іменем Принцеси Пем і, на відміну від ії чоловіка, шанували). Артаксеркс також сидів поруч із нею та — мав він час, аби вислуховувати довгі теревені, чи ні — слухав балачку своєї дружини. Принаймні, доки з'явився Ровер. Пані Артаксерксова припинила теревенити й латати шкарпетку, щойно вгледіла песика, тоді підпливла до нього, підхопила на руки й понесла до свого ложа. Ложе те насправді було нічим іншим, як підвіконням (внутрішнього вікна) на другому поверсі, — в морських оселях немає сходів і парасольок — зі зрозумілих причин: як не існує помітної різниці між дверима та вікнами.

Морська діва незабаром знову зручно вмостила на ложі свою прекрасну (й опасисту) персону, посадовила Ровера собі на коліна, й негайно ж із-під підвіконня долинуло моторошне гарчання.

— Лежати, Ровере! Лежати, хороший песику! — мовила пані Артаксерксова.

Проте зверталася вона не до нашого Ровера; її слова стосувалися білого морського собаки, який, не зважаючи на П наказ, показався, й гарчав, і бурчав, і бив по воді маленькими перетинчастими лапами, і хльоскав великим пласким хвостом, і видмухував бульбашки а гострою писка.

— Що за жахлива дрібнота! — сказав тоді морський пес. — Погляньте на його жалюгідний хвіст! Погляньте на його лапи! Погляньте на його безглузде хутро!

— На себе поглянь, — огризнувся з колін морської діви Ровер, — і тобі не захочеться зробити цього вдруге! Хто назвав тебе Ровером? Тебе, мішанину качки та пуголовка, що вдає зі себе пса!

Тож, як ви помітили, обидва собаки з першого погляду відчули взаємну прихильність.

Авжеж, невдовзі вони стали щирими друзями, — може, не такими щирими, як Ровер і місячний песик, але тільки тому, що Ровер менше пробув у морських глибинах, аніж на Місяці, та й глибини — не таке веселе місце для песиків, як Місяць, адже там повно темних і моторошних закутків, де ніколи не було й не буде світла, і яких виявлять хіба що після того, як зникне усе світло. І ще там живуть жахливі створіння: надто старовинні, щоби їх можна було уявити, надто сильні, щоби зачаклувати, і надто величезні, щоби виміряти. Артаксеркс це вже зрозумів. Посада ТАМа — не найспокійніша у світі робота.

— Пливіть-но кудись і порозважайтеся! — мовила його дружина, коли суперечка між цуциками стихла й вони тільки сопіли один на одного. — Не тривожте вогнерибок, не жуйте морських анемон, не втрапляйте між стулок молюсків і повертайтеся до вечері!

— Перепрошую, та я не вмію плавати, — сказав Ровер.

— Ой лишенько! Яка прикрість! — мовила діва. — Егей, Таме! — поки що вона була єдиною, хто смів так називати Артаксеркса в обличчя, — тепер ти нарешті дійсно можеш чимось зарадити!

— Безперечно, люба! — відказав чарівник, щиро прагнучи зробити їй приємне та радіючи з нагоди показати, що він і справді володіє магією, а не є звичайнісіньким непотрібним службовцем (таких морською мовою називають тарілочками).

Тож він витяг із кишені камізельки невелику паличку, — насправді то була його водограйна ручка, проте за нових обставин вона не надавалася для письма, бо морський народ використовує для цього дивне липке чорнило, яким годі заправити водограйну ручку, — і помахав нею над Ровером.

Артаксеркс, попри те, що про нього базікали, був по-своєму вправним магом (інакше Ровер не спізнав би всіх цих пригод) — не першорядним, звісно, та йому однаково потрібно було потренуватися. Хай там як, а вже після першого помаху паличкою Роверів хвіст почав уподібнюватися до риб'ячого, на лапах з'явилися перетинки, а хутро, змінившись, нагадувало прогумовану тканину. Коли перетворення завершилися, песик хутко до них призвичаївся; окрім того, виявилося, що навчитися плавати значно легше, ніж літати, а задоволення від того отримуєш приблизно однакове, і не так втомлюєшся — приблизно, як тоді, коли летиш униз.


Перше, що зробив Ровер після пробного колового запливу бальною залою, — це вкусив іншого пса за хвіст Жартома, звісно ж; одначе жарт то був чи ні, та це мало не призвело до бійки, бо морський пес був надміру чутливий до таких речей. Ровер урятувався лише завдяки стрімкій утечі; він мусив бути моторним і прудким. Світоньку мій! Яка гонитва зчинилася тоді: туди-сюди, крізь вікна, вздовж темних проходів, довкола колон, попід куполами, над ними та довкола них; і тривало це доти, доки нарешті виснажився й сам морський песик, і його поганий настрій. Відтак обоє собак дружненько вмостилися на вершині найвищого купола поблизу флагштока. На ньому майорів штандарт морського короля — довга стрічка з пурпурових і зелених водоростей, помережана перлами.


— Як тебе звати? — запитав морський песик після напруженої паузи. — Ровер? — здивувався він. — Але це моє ім'я, тож воно не може бути твоїм. Я перший отримав його!

— Звідки ти знаєш?

— Звісно, що перший! Я ж бачу, що ти лише цуценя й не пробув тут і п'яти хвилин. А мене зачаклували багато віків, сотні років тому. Я вважаю себе першим із усіх псів-Роверів.

Моїм першим господарем був Бурлака, справжній морський бурлака, котрий плавав північними водами в довгому човні з червоними вітрилами, що мав ніс у вигляді різьбленого дракона; він називав його Червоним Змієм і дуже любив. А я любив його, хоча був лише цуценям. і він не часто мене помічав, бо я ще не доріс до полювання, а у плавання він собак не брав. Але одного разу я таки вирушив у плавання — без запрошення. Бурлака саме прощався з дружиною; дмухав вітер, і люди котили Червоного Змія по валках у море. Довкола драконової шиї нуртувала біла піна, і я зненацька подумав, що коли негайно не попливу з господарем, то того дня бачитиму його востаннє. Тож я прокрався на борт І заховався за бочкою з водою; і, доки мене знайшли, човен заплив уже далеко в море, а берегові знаки поринули у воду.

Тоді-то — витягши за хвоста — мене й назвали Ровером. «З нього вийде справжній морський бурлака», — мовив один чоловік. «І над ним тяжіє дивна доля: додому він не повернеться», — додав інший, із дивакуватими очима. І я дійсно ніколи вже не повернувся додому. Й анітрохи не підріс, хоч і постаршав — та й помудрішав, звісно.

Під час тієї подорожі спалахнув морський бій, і, коли сипалися стріли, а мечі гриміли об щити, я вибіг на верхню палубу. Проте люди з Чорного Лебедя взяли нас на абордаж, і команда мого господаря змушена була стрибати за борт. Сам він стрибнув останнім. Бурлака стояв біля голови дракона, а потому пірнув у море в повному обладунку; я пірнув за ним…

Він потонув швидше, ніж я, і його піймали русалки: та я попрохав їх якнайхутчіше витягти його на поверхню, бо його було кому оплакувати, якби він не повернувся додому. Вони посміхнулися мені, й підняли його нагору, і понесли його геть: потому — мовили деякі з них — винесли на берег, а декотрі просто хитали головами… На русалок годі покладатися, хіба би йшлося про їхні власні таємниці, — тоді вони мовчазніші навіть за устриць.

Я часто думаю собі, що насправді його поховали у білім піску. Далеко звідси досі спочивають уламки Червоного Змія, якого затопили люди з Чорного Лебедя, принаймні коли я востаннє минав те місце, уламки ще були там. Понад ними та довкруж них буяло густолісся водоростей, тож видніла сама лише драконова голова; з якогось дива на неї не налипло жодного молюска, а під нею насипано курган на білого піску.

Я вже давно покинув ті краї. І поволі перетворився на морського пса, — в ті далекі часи старші морські діви зналися на чаклунстві, й одна з них виявилася доброю до мене. Саме вона подарувала мене морському королеві — прадідові нинішнього, — й відтоді я мешкаю в цьому палаці. Отака моя історія. Вона трапилася сотні років тому, й відтоді я бачив чимало припливів і відпливів, але додому так і не повернувся. А тепер розкажи-но мені про себе! Ти-бо точно родом не з Північного моря, чи не так? І не знаєш жодних стародавніх місць поблизу Оркнейських островів?

Наш Ровер змушений був зізнатися, що раніше чув хіба просто про «море», та і про нього знав не багато.

— Зате я був на Місяці, — мовив він, а тоді розповів своєму новому другові про нього рівно стільки, скільки той міг збагнути.

Морському песикові Роверова історія припала до душі, й він повірив десь у половину всього, про що той розповідав.

— Неймовірно цікава байка, — сказав він, — найкраща з тих, які я чув за довгенький період часу. Я бачив місяць, — авжеж, деколи я виринаю на поверхню, — та ніколи не припускав можливості чогось подібного. Але ж світоньку мій! Той небесний цуцик — таки нахаба! Три Ровери! І двох аж задосить, а про трьох не може бути й мови! Я і на мить не повірю, що він старший за мене; й вельми здивуюся, якщо йому виповнилася бодай сотня років.

Імовірно, він був недалекий від істини. Місячний песик, як ви помітили, був схильний до перебільшень.

— У будь-якому разі, — правив далі морський песик, — він назвав сам себе, а мені моє ймення дали.

— Як і мені — моє, — сказав наш песик.

— Причому абсолютно ні за що, адже ти навіть не почав його заробляти. Мені подобається ідея Місячанина Я теж називатиму тебе Роверандом; і на твоєму місці я би тримався саме за це ім'я, — адже ти, здається, ніколи не знаєш, куди втрапиш наступного разу! Спускаймося до вечері!

Вечеря була рибна, проте Роверандом швидко до цього звик; із його перетинчастими лапками давати раду з такою їжею виявилося дуже зручно. Уже після вечері песик раптом згадав, для чого здолав увесь далекий шлях до морського дна, й подався на пошуки Артаксеркса. І застав його за надуванням бульбашок і перетворенням їх на справжні м'ячі для розваги морських дітлахів.

— Перепрошую, пане Артаксерксе, чи не могли би ви повернутися до мене, — почав Роверандом.

— Га! Іди геть! — відказав чарівник. — Хіба ти не бачиш, що мене не можна турбувати? Не зараз — я заклопотаний.

Таке Артаксеркс частенько говорив особам, котрих не вважав важливими. Він чудово знав, чого хоче Ровер; одначе сам не поспішав.

Отож. Роверандом поплив собі геть і вклався спати чи радше вмостився на жмутку водоростей, які колихалися на високому камені в саду. Під каменем відпочивав старий кит; якщо хто-небудь скаже вам, що кити не спускаються на дно й не дрімають там годинами, нехай це вас не обходить. Старий Уін був винятком із усіх правил.

— Ну, — запитав він. — Як просуваються твої справи? Бачу, ти й досі іграшкового розміру. Що ж трапи лося а Артаксерксом? Він що, не може нічого вдіяти? Чи не хоче?

— Думаю, може, — сказав Роверандом. — Поглянь на мою нову подобу! Та щойно я намагаюся завести мову про розмір, чарівник твердить одне: він заклопотаний, він не має часу на довгі пояснення.

— Ух! — зітхнув кит, збивши хвостом дерево біля себе, й шумлива хвиля мало не змила Роверандома з каменя. — Як на мене. ТАМ не матиме успіху в цих краях: але що мені до того? З тобою — раніше чи пізніше — все буде гаразд. А тим часом завтра матимеш нагоду побачити чимало нового. Засинай! На добраніч!

Кит поплив у темряву. Звістка, яку він приніс до бухти, неабияк розлютила старого Псаматоса.


У палаці вимкнули світло. Крізь глибоку темну воду не було видно ні місяця, ні зірок. Зелень поступово тьмяніла, аж доки перетворилася на чорноту, в якій не мерехтіло жодного промінчика, хіба лише великі блискучі риби спроквола рухалися між водоростями. Та Роверандом однаково міцно спав тієї ночі, як і наступної та ще кілька ночей поспіль. А два подальші дні він розшукував чарівника, та ніде не міг його знайти.

Одного ранку, коли Роверандом уже почав був уявляти себе морським песиком і розмірковувати, чи не втрапив він сюди, щоби залишитися тут навіки, морський песик сказав йому:

— Не переймайся чарівником! Облиш його! Дай йому на сьогодні вихідний. Попливімо з тобою далеко-пре далеко!

І вони попливли, й далекий заплив перетворився на кількаденну подорож. Песики здолали неймовірну часову відстань, — адже вони були чарівними істотами й мало які звичайні морські створіння могли зрівнятися з ними. Коли обоє стомилися від придонних круч і гір та від перегонів на середніх висотах, то почали підніматися вище й вище, просто вгору на милю з гаком: а діставшись поверхні, ніде не побачили суші.

Море довкруж було гладеньке, спокійне та сіре. Зненацька під поривом легкого холодного вітру — вітру світанкового — воно вкрилося брижами і темними плямами. Сонце хутко та шумливо визирнуло над краєм моря, розпашіле, мов од гарячого вина; так само хутко воно піднялось у повітря й рушило у щоденну подорож, позолотивши гребені хвиль і надавши тіням поміж ними темно-зеленої барви. На межі моря та неба пропливав корабель, і плив він просто до сонця, а щогли його чорніли на тлі заграви.

— Куди це він? — запитав Роверандом.

— О! Припускаю, до Японії, чи на Гонолулу, чи до Маніли, чи на Острів Пасхи або Четверга, чи до Владівостока, — відказав морський песик, який знав географію досить поверхово, попри сотні літ мандрів, що про них було стільки говорено. — Мені здається, ми в Тихому океані, хоча я і не знаю, в якій саме частині, — теплій, судячи з відчуттів. Велетенський водний простір! Пливімо й пошукаймо що-небудь попоїсти!

Коли вони через кілька днів повернулися. Роверандом негайно взявся розшукувати чарівника: на його думку, той навідпочивався вже вдосталь.

— Перепрошую, пане Артаксерксе, чи не могли би ви… — за звичкою почав песик.

— Ні! Не міг би! — відповів Артаксеркс навіть упевненіше, ніж раніше.

Проте цього разу він і справді був заклопотаний. До нього поштою надійшли Скарги. Звісно, як ви можете собі уявити, в морі виходили з ладу всілякі речі, й запобігти цьому не мав снаги навіть найкращий ТАМ в океані, а дещо взагалі його не стосувалось. Інколи дах чиєїсь морської оселі могло бути раптово розтрощено внаслідок якоїсь катастрофи: на морському ложі траплялися вибухи (авжеж, у них, як і в нас, теж є вулкани й усяка лиха докука) та розносили чийсь премійований косяк золотих рибок, або премійовану клумбу анемон, або одним єдину перлівницю, або славнозвісний камінь чи кораловий сад: або ж риби-дикуни вчиняли бійку на дорозі та збивали морських дітлахів; або ж акули-роззяви запливали у вікно їдальні та псували обід; або темні глибинні безіменні монстри з чорних безодень чинили щось жахливе й огидне.

Морський люд завжди потерпав од усього такого, та постійно скаржився. Скаржитися любили всі. Зазвичай писали листи до «Водоростяного тижневика».

«Морської пошти» й «Океанічних знайомств»; але тепер у них був ТАМ, отож писали і йому, звинувачуючи його ж таки в усьому, навіть якщо їх щипали за хвости власні улюбленці-лобстери. Мовили, ніби магія його недосконала (інколи так і було) і треба урізати йому платню (теж правда, хоч воно й неввічливо); ніби він завеликий для власних чобіт (це так само було недалеко від істини, та правильніше було би сказати «капців», адже Артаксеркс був надто лінивим, аби часто взувати чоботи); і ще багато всякої всячини, що докучала чарівникові щоранку, а особливо по понеділках. У понеділок завжди було найгірше (кількасот конвертів); а сьогодні саме й був понеділок, отож Артаксеркс пожбурив у Роверандома уламком каменя, й песик вислизнув геть, мов креветка з ятера.

Діставшись до саду, він страшенно зрадів, виявивши, що подоба його не змінилась; і, мушу сказати, якби він хутенько не зник з-перед очей чарівника, той неодмінно перетворив би його на морського слимака чи послав би до Іншого Боку Потойбіччя (хоч би де воно було) або навіть до Казанка (що знаходиться на дні найглибшого моря). Песик дуже розсердився й подався виливати жалі до морського Ровера.

— Раджу тобі дати йому спокій, доки не закінчиться понеділок, — порекомендував морський песик. — На твоєму місці я взагалі не чіпав би його по понеділках. Нумо попливімо ще кудись!

Після того Роверандом надовго облишив чарівника у спокої, так що вони майже забули один про одного — але тільки майже: собаки не швидко забувають про тих, хто кидав у них уламки каменів. Виглядало на те, що Роверандом вирішив замешкати в палаці назавжди. Він постійно крутився поблизу морського песика в супроводі морських дітлахів. На думку Роверандом а (але ж Роверандома не можна вважати невід'ємною часткою моря, тож і суддя з нього кепський), вони були не такі веселі, як справжні — двоногі — діти, але теж робили його щасливим; і їм би вдалося затримати його в морі довіку й, урешті-решт, змусити забути Другого Хлопчика, якби згодом не трапилися певні події. Коли дійдемо до розповіді про них, спробуєте вгадати, спричинився до того Псаматос чи ні.

Хай там як, а дітлахів у морі було пребагато. Старий морський король мав сотні доньок і тисячі внуків, і всі жили в одному палаці, й усі — на чолі з пані Артаксерксовою — захоплювались обома Роверами. Шкода, що Роверандом не додумався розповісти свою історію їй: уже хто-хто, а вона знала, як ладнати з ТАМом і з будь-яким його настроєм. Але тоді Роверандом хутко втрапив би додому і втратив би безліч цікавого. Саме з пані Артаксерксовою та декотрими дітлахами він побував у Великих Білих Печерах, де нагромаджують і переховують усі коштовності, які загубились у морських водах або й були там одвіку.

А іншого разу вони навідалися до менших морських чарівниць, котрі мешкали у скляних будиночках на дні моря. Морські чарівниці нечасто плавають, лише блукають, співаючи, спокійними місцинами або катаються у каретах-мушлях, запряжених найдрібнішою рибкою; або ж їздять верхи на зелених крабах, правлячи ними з допомогою віжок із тонких волокон (це, втім, не заважає крабам звично рухатися боком); чарівниці мають клопоти з морськими ґоблінами — більшими за розміром, огидними та бешкетливими, — котрі тільки те й роблять, що борюкаються, полюють на риб і гасають усюди на морських кониках. Оті ґобліни можуть довго обходитися без води й під час шторму граються край берега у хвилях прибою. Чарівниці теж так уміють, але над усе полюбляють спокійні теплі ночі, які настають услід за літніми вечорами, тож чарівниці виринають із води на самотніх узбережжях (відтак їх рідко хто бачить).


Одного дня старий Уін з'явився знову і, щоб урізноманітнити життя песиків, запропонував покатати їх верхи; катання те нагадувало подорож на рухомій горі. Цуциків не було багато-багато днів, одначе повернулися вони зі східного краю світу (там кит виплив на поверхню й випустив такий височенний водний фонтан, що значна його частина вилилася зі світу і вихлюпнулася за його край) саме вчасно.

Іншого разу кит завіз песиків на протилежний бік моря (чи просто підплив до берега так близько, як тільки наважився), і то була ще довша та ще захопливіша подорож, найдивовижніша з усіх мандрівок Роверандома, — та це він усвідомив лише згодом, коли подорослішав і помудрішав. Аби розповісти про всі пригоди подорожніх у Водах-яких-немає-на-мапах, про невідомі географам терени, які їм довелось угледіти, перш ніж вони проминули Тінисті Моря й досягли великої Затоки Дивоземелля (за нашою назвою) поза Магічними Островами, побачивши вдалині на крайньому Заході Гори Ельфійської Оселі та відсвіт Дивокраю на хвилях, треба було би написати ще бодай одну Історію. Роверандомові здалося, що він помітив ельфійське місто на зеленому пагорбі попід Горами — білий спалах удалині; та Уін зненацька знову пірнув на глибину, тож песик не був певен, що саме він побачив. Якщо ж він не помилився, то став однією з дуже небагатьох дво- чи чотириногих істот, котрі ходять нашою землею І можуть похвалитися, що бодай мигцем змогли побачити ту іншу землю — хоч яка вона далека.

— Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються! — сказав Уін. — Нікому з Зовнішніх Земель не дозволено запливати сюди: і таке трапляється не часто. Анічичирк про це!


Що я там казав про песиків? Що вони не забувають уламків каменів, пожбурених у них в поганому гуморі? Так-от, попри всі огляди різноманітних місцевостей і ці захопливі мандрівки. Роверандомова глибинна пам'ять раз у раз повертала його до того уламка. А щойно вони повернулися додому, його верхня пам'ять теж згадала про камінець.

Найпершою його думкою було: «Де ж той старий чарівник? Навіщо бути з ним увічливим? Щойно трапиться найменша нагода, я знову зіпсую йому штани».

Саме такий настрій мав песик і тоді, коли після марних спроб порозмовляти з Артаксерксом віч-на-віч, побачив, як маг проходить повз нього однією з королівських доріг, які вели з палацу. Чарівник, маючи поважний вік, був надто гордим, аби відростити собі хвіст чи плавці або ж навчитися добре плавати. Єдине, що він робив, як риба, — це пив (навіть у морі, тож тепер його, певно, мучила спрага); чимало часу, який найкраще було би використати для виконання службових обов'язків. Артаксеркс витрачав на те, щоби начаклувати величезні бочки сидру в особистих апартаментах. А якщо йому треба було швидко кудись дістатися, він їздив. Коли Роверандом побачив його, чарівник їхав у своєму експресі — гігантській мушлі їстівного молюска, запряженій сімома акулами. Морські мешканці швидко втікали з дороги, бо акули могли покусати.

— Пливімо за ним! — сказав Роверандом морському песикові, й вони попливли слідом; і обидва собачі бешкетники жбурляли в карету камінці, щойно вона пропливала під скелями. Як уже було мовлено, вони могли рухатися майже блискавично, пролітали вперед, ховались у водоростях і зіштовхували на експрес усе, що вдавалося знайти. Чарівникові це вельми надокучало, та песики були обережні, тож йому не вдавалося їх вистежити.

Артаксеркс був у поганому гуморі ще до мандрівки, а не проїхавши й кількох миль, по-справжньому розлютився, проте до люті домішувалася тривога. Він їхав дізнатися, якої шкоди завдав незвичайний вир, що виник на рівному місці, — та ще й у тій частині моря, яка йому геть не подобалася; чарівник гадав (і був цілком правий), що там водяться препаскудні істоти, котрих найкраще не чіпати. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться; принаймні Артаксеркс це розумів. То прокидався (чи подумував про це) стародавній Морський Змій.

Він довгі роки спав міцним сном, а тепер заворушився. Якби він випростався, то, безперечно, простягнувся би на сотню миль (дехто каже, що змій сягнув би від Краю до Краю, та це перебільшення): а вгорнутого його могла вмістити лишень одна печера, однісінька печера на всі океани, крім хіба що Казанка (там він раніше й жив. І туди його хотіло би запроторити чимало морських мешканців), і вона — на превелике нещастя — була менш як за сто миль від палацу морського короля.

Коли Змій спросоння розпростав кільце чи два, води збурунилися, здригнулись і знесли житла морських мешканців, позбавивши сну всіх на багато миль довкола. Проте виряджати ТАМа в розвідку було не вельми розумно, адже Морський Змій був надто великий і дужий, старий і нерозумний (правічний, доісторичний, первісноморський, казковий, міфічний та Інші дурнуваті прикметники, якими його характеризують), аби його можна було контролювати: і Артаксеркс розумів це аж надто добре.

Навіть Місячанин за п'ятдесят років важкої праці не спромігся зварити такі великі, довгі та сильні чари, щоби зв'язати його. Чоловік одного разу (на особливе прохання) вже намагався це зробити, й тоді щонайменше один континент поринув у морську глибінь.

Бідолашний старий Артаксеркс під'їхав просто до входу в печеру Морського Змія. Та ще перш ніж вийти з карети він помітив кінчик Змієвого хвоста, що вистромився звідти, — більший, аніж шерег здоровенних баків для води, зелений і слизький. Цього ТАМові вистачило. Він захотів негайно потрапити додому, ще до того, як Черв надумає перевернутися знов, — у дивний і несподіваний момент, як і всі черви.

Та маленький Роверандом усе зіпсував! Він анічогісінько не знав про Морського Змія, ні про його велич: песик думав лише про те, як би вкусити осоружного чарівника. Тож коли випала нагода — Артаксеркс саме стояв і безглуздо витріщався на кінець Змієвого хвоста, а його жеребці ні на що особливо не зважали, — він підкрався і гризнув одну з акул за хвоста — задля розваги. Задля розваги! Якої розваги?! Акула стрибнула вперед, і карета теж шарпнулась уперед. І Артаксеркс, який саме повернувся, щоби знову сісти в неї, впав на спину. Тоді акула, не знайшовши в ту мить нічого, що можна би було вкусити, куснула передню акулу, та — наступну, та — ще наступну. І ще, і ще, й от уже сьома, не бачачи нічого іншого, — от лишенько! дурепа! — підпливла і гризнула Зміїв хвіст!

Морський Змій повернувся — знов і несподівано! Наступне, що довелося пережити песикам, було кружляння у скажених водах, удари об риб, яким забило памороки, та швидкоплинні морські дерева, страх за власне життя серед хмари висмикнутих із корінням водоростей, піску, мушель, молюсків, барвінку та хмари розмаїтого дріб'язку. Справи дедалі гіршали, а Змій не припиняв перевертатись. А ще був Артаксеркс, який учепився за віжки. І його теж немилосердно крутило, й він лаяв усе на світі. Насамперед, звісно, акул. На щастя для цієї історії, чарівник ніколи не дізнався, що накоїв Роверандом.

Навіть не знаю, як ті песики втрапили додому. Та втім, дорога туди забрала багато часу. Спершу їх вимив на берег один із жахливих припливів, які спричинило Змієве ворушіння. Потому їх виловили рибалки на протилежному боці моря і мало не віддали до Акваріуму (жахлива доля!), та вони врятувалися якраз вчасно й мусили діставатися додому самотужки, долаючи безперервне підземне хвилювання.


Коли ж нарешті песики добулися додому, то й там застали жахливе хвилювання. Усі морські мешканці скупчилися довкола палацу і в один голос кричали:

— Покажіть нам ТАМа! (Авжеж! Вони називали його так прилюдно, не знаходячи жодного довшого чи гіднішого ймення.) Покажіть нам ТАМа! ПОКАЖІТЬ НАМ ТАМа!

А ТАМ тим часом ховався в підземеллях. Пані Артаксерксова, врешті-решт, знайшла його там і змусила вийти: й коли той визирнув Із горішнього вікна, весь морський люд зарепетував:

— Припини цей безлад! Припини цей безлад! ПРИПИНИ ЦЕЙ БЕЗЛАД!

І всі зчинили такий несамовитий галас, що люди в усіх кінцях світу подумали, що море реве чомусь гучніше, ніж завади. І то була правда! А Морський Змій увесь той час і далі перевертався, намагаючись — через свою забудькуватість — дотягтися ротом до кінчика власного хвоста. Проте, дякувати небу, він не цілком прокинувся, інакше би вибрався назовні й потрусив би хвостом од люті, що потопило би ще один континент (чи варто було про те жалкувати, чи ні, залежало би, звісно, від того, який саме континент затонув би та на якому континенті живете ви).

Проте морський народ не мешкав на жодному континенті — він жив у морі, на самій його глибині, і йому вже вривався терпець. Мешканці наполягали, що морський король зобов'язаний примусити ТАМа вигадати які-небудь чари, ліки чи рішення, щоб угамувати Морського Змія: вода так тряслася, що вони не могли піднести руку до обличчя, аби попоїсти чи висякати носа. Усі зіштовхувалися між собою. У всіх рибин почалася морська хвороба — такою хисткою стала вода, — а ще вона була каламутна і з піщинами, тож усі кашляли й ніхто не танцював.

Артаксеркс зітхнув, але таки мусив щось зробити. Тож чарівник подався до своєї майстерні й зачинився там на два тижні, за які відбулося два землетруси, два підводні урагани та кілька бунтів морських мешканців. Потому він вийшов і звільнив найграндіозніші чари (вкупі з заспокійливим закляттям) на деякій відстані від печери; всі розійшлися по домівках і засіли по підвалах, вичікуючи, — всі, крім пані Артаксерксової та її нещасного чоловіка. Чарівник мусив залишитися (на відстані аж ніяк не безпечній) і спостерігати за результатом дії чарів, а пані Артаксерксова повинна була залишитись і стежити за чарівником.

Чари спричинилися хіба до того, що Змієві наснився жахливий сон: йому привиділося, наче його з ніг до голови обліпили молюски (це страшенно неприємно й частково було правдою) та наче його повільно підсмажували на вулкані (це дуже боляче й, на жаль, було тільки плодом його уяви). Та ці сни його розбудили!

Імовірно, Артаксерксова магія була сильнішою, ніж припускали. Хай там як, а Морський Змій не виповз назовні — на щастя для цієї історії. Він поклав голову на те місце, де лежав його хвіст позіхнув, роззявив пащеку мало не на цілу ширину печери й так голосно пирхнув, що його почули в усіх підвалах у всіх морських королівствах.

І Морський Змій сказав:

— Припиніть це БЕЗГЛУЗДЯ!

Та ще й додав:

— Якщо цей чаклун-веселун негайно не забереться звідси і якщо він іще коли-небудь поткнеться сюди, я ТАКИ ВИЙДУ: і тоді найперше з'їм його, а потому розіб'ю все на мокрі друзки. Отак. На добраніч!

І пані Артаксерксова потягла ТАМа додому, бо він був у напівпритомному стані.

Коли ж він оклигав — а відбулося це швидко, бо про те подбали, — то зняв зі Змія закляття і спакував свої торби: а всі мешканці репетували і кричали:

— Заберіть звідсіля цього ТАМа! Відставка! І край. Прощавай!

І морський король мовив:

— Ми не хочемо втрачати тебе, проте вважаємо, що ти мусиш піти.

І Артаксеркс раптом почувся маленьким І нікчемним (це пішло йому на користь). З нього сміявся навіть морський песик.

Але Роверандом, на диво, дуже засмутився. Зрештою, він переконався на собі, що Артаксерксова магія не зовсім марна. Та й хіба ж це не Роверандом куснув акулу за хвіст? Він заварив усе це, хапнувши чарівника за штани. І він сам був частиною суходолу, тож розумів, як нелегко було нещасному сухопутному чарівникові, коли його дражнили всі морські мешканці.

Тож песик наблизився до стариганя і сказав:

— Перепрошую, пане Артаксерксе!..

— Що? — запитав чарівник цілком лагідно (він дуже зрадів, що його назвали не ТАМом, а звертання «пане» він не чув уже багато тижнів). — Що? Чого тобі, песику?

— Дуже перепрошую, справді. Тобто мені страшенно шкода. Я аж ніяк не хотів зіпсувати вашу репутацію.

Кажучи це. Роверандом думав про Морського Змія та про акулячий хвіст, але (на щастя) Артаксеркс вирішив, що йдеться про подерті штани.

— Ходімо, ходімо! — мовив він. — Забудьмо про минуле. Що менше сказано, то швидше все владнається чи залатається. Гкдаю, для нас обох буде найкраще разом повернутися додому.

— Але ж, будь ласка, пане Артаксерксе, — сказав Роверандом, — чи не могли би ви повернути мені мій нормальний розмір?

— Аякже! — погодився чаклун, радіючи, що залишився бодай хтось, хто вірить у його здатність що-небудь зробити. — Аякже! Проте тут, унизу, тобі найзручніше та найбезпечніше бути саме таким, який ти е. Нумо спершу виберімося звідсіля! Бо я дійсно по-справжньому заклопотаний зараз.

Він таки був дійсно і по-справжньому заклопотаний. Артаксеркс подався до майстерень і зібрав усі особисті речі, відзнаки, символи, пам'ятні записки, книги рецептів, чарівні еліксири, прилади, торбинки та пляшечки з різноманітними чарами. Спалив те, що могло горіти, у водонепроникному горні, а решту витрусив у сад позаду палацу. Після того в саду почали коїтися неймовірні речі: всі квіти знавісніли, городина перетворилася на монстрів, а риби, які живилися нею, ставали морськими червами, морськими котами, коровами, левами, тиграми, дияволами, морськими свинями, дюгонями, головоногими, ламантинами та каламітами або ж просто труїлися; примари, видіння, замішання, ілюзії та галюцинації просто-таки заполонили те місце, тож ніхто в палаці не мав спокою і всім його мешканцям довелося переїхати. Правду кажучи, спекавшись самого чарівника, вони почали шанувати його ймення Але то було вже згодом. А тоді вони голосно вимагали, щоби він забирався геть.

Зібравшись. Артаксеркс попрощався з морським королем — досить прохолодно; навіть морські дітлахи, здавалося, не вельми зважали на матове відбуття, адже він майже завжди був чимось заклопотаний, і нагоди попускати бульбашки (як-от та, про яку я розповідав) випадали рідко. Декотрі з його незліченних зовиць намагалися бути ввічливими, особливо у присутності пані АртаксерксовоІ; проте насправді всі тільки й чекали, коли він нарешті виїде за ворота, а вони зможуть надіслати примирливе послання Морському Змієві: «Ваша Величносте, прикрий чарівник забрався геть і вже не повернеться. Благаємо, спіть собі!»

Пані Артаксерксова, звісно ж, пішла разом із чоловіком. Морський король мав стільки доньок, що міг позбутись однієї — надто десятої, — не вельми тим переймаючись. Отож, він дав їй клуночок коштовностей, супроводив мокрим поцілунком перед порогом і повернувся на свій трон. Але всі інші дуже банували за нею, зокрема безліч П морських племінниць і племінників, котрі, до того ж, не хотіли втрачати Роверандома.

Найбільше шкодував, почуваючись найпечальнішим, морський песик:

— Щойно зберешся до моря, дай мені знати, — сказав він, — я випливу і бодай погляну на тебе.

— Я не забуду про це! — відповів Роверандом, і вигнанці пішли.

Найстарший кит уже чекав на них. Роверандом умостився на колінах пані Артаксерксової, і — щойно всі розмістилися — подорожні рушили в путь.

Морський народ дуже голосно сказав:

— Прощавайте!

— Гарно позбулися поганого сміття, — додали моряни тихо, проте не настільки, щоби їх не почули; так завершилась Артаксерксова служба на посаді Тихоокеанського й Атлантичного Мага.

Мені не відомо, хто відтоді чаклував для морських мешканців. Ґадаю, старий Псаматос і Місячанин розділили ці обов'язки поміж собою, адже вони здатні досконало їх виконувати.



5


Кит пристав до суходолу на тихому узбережжі, далеко — дуже далеко — від Псаматосової бухти; Артаксерксові вельми залежало, щоби було саме так. Кит і пані Артаксерксова там і залишились, а чарівник (із Роверандомом у кишені) пройшов кілька миль до найближчого приморського містечка, щоби Якщо ж він не помилився старий костюм, зелений капелюх та дрібку Якщо ж він не помилився Якщо ж він не помилився обмін на чудовий вельветовий костюм (він спричинив фурор на вулицях). А ще він купив Інвалід не крісло для пані Артаксерксової (не забувайте, що вона мала хвоста).

— Перепрошую, пане Артаксерксе, — вкотре почав Роверандом, коли того пообіддя вони знову сиділи на пляжі.

Чарівник димів люлькою, притулившись спиною до кита, й виглядав значно щасливішим, аніж тривалий час перед тим, І геть не заклопотаним.

— То як щодо того, щоби повернути мені нормаль ну подобу, коли ваша ласка? І звичний розмір також, дуже прошу!

— О, гаразд, гаразді — відказав Артаксеркс. — Я саме подумував про те, щоби подрімати, перш ніж узятися до якоїсь роботи. Однак я не проти. Покінчімо з цим! Де моя… — він замовк на півслові.

Чарівник раптом пригадав, що спалив і повикидав усі свої чари на дні Глибокого Синього Моря.

Він справді жахливо засмутився. Підвівся, обнишпорив кишені штанів, камізельки та пальта, повивертав їх усі, проте в жодній не знайшов ані дрібки магії (та й де би йому, нетямущому стариганеві, знайти; він був такий схвильований, що геть забув, що не минуло і двох годин, відколи він купив новий костюм у лихваревій крамничці. І костюм цей, правду кажучи, належав одному лакеєві — себто він продав його, — котрий попередньо сам гарненько обстежив усі кишені).

Чарівник сів і обтер чоло багряною хустинкою, знову виглядаючи нещасним.

— Мені справді дуже-дуже шкода! — мовив він. — Я зовсім не хотів, аби ти зостався таким навіки, а тепер-от не бачу, як цьому зарадити. Нехай це буде для тебе уроком, аби надалі не кусав за штани милих добрих чарівників!

— Сміховинне безглуздя! — сказала пані Артаксерксова. — Ото ще мені милі добрі чарівники! Не буде ні милих, ані добрих, ані чарівників, якщо ти не повернеш цьому песикові його звичних подоби та розмірів; що більше: я повернуся на дно Глибокого Синього Моря й ти мене ніколи не побачиш.

Бідолашний старий Артаксеркс виглядав стурбованим так само, як і тоді, коли заворушився Морський Змій.

— Люба моя! — мовив він. — Мені страшенно шкода, та я наклав на собаку своє найсильніше неусувне чарозбережне закляття — після того, як у цю справу втрутився Псаматос (хай йому грець!), — просто щоби показати йому, що і здатен на все та що якийсь там кроликоподібний пісковий чаклун не завадить мені трохи розважитись, — і я геть забув про протиотруту, коли прибирав усе внизу! Зазвичай я тримав ії в маленькій чорній торбині, що висіла на дверях у моїй майстерні.

— Лишенько, ой лишенько! Я певен, ти погодишся, що я хотів лише трохи розважитися, — сказав Артаксеркс, повернувшись до Роверандома. І його старий ніс дуже роздувся та почервонів од горя.

Він безупинно повторював: «Лишенько, лишенько, ай лишенько», — трусив головою та бородою і зовсім не помічав, що Роверандом не зважає на нього, а кит підморгує. Пані Артаксерксова підвелася, рушила до свого майна, а тепер сміялась і простягала чоловікові стару чорну торбинку.

— Припини махати бородою і берися до справи! — сказала вона, Проте Артаксеркс, побачивши торбинку, був надто здивований і з хвилину лише остовпіло дивився на неї, широко розкривши рота.

— Ну ж бої — гукнула дружина. — Це ж твоя торбинка, чи не так? Я підібрала ії та ще кілька Інших дрібничок, які належали мені, на купі препаскудного сміття, якого ти понасипав у саду.

Вона розкрила торбинку, щоби зазирнути всередину, а звідти вигулькнула чарівникова магічна паличка у вигляді водограйноі ручки та ще хмарка дивного диму, з якого виклубочувалися чудернацькі подоби та неймовірні обличчя.

Тоді Артаксеркс очуняв.

— Віддай це мені! Ти марнуєш чари! — скрикнув він, схопив Роверандома за карк і хутенько вкинув його, брикливого та гавкучого, до торбинки.

Потому тричі перекрутив торбинку, вимахуючи ручкою, і:

— Дякую! Вийде чудово! — сказав чарівник і розкрив торбинку.

Пролунало голосне «гуп», і — о диво! — торбинки вже не було, а був лише Ровер, точнісінько такий, як до першої зустрічі з чарівником уранці на лужку. Ну, можливо, не зовсім такий: трохи більший, адже за той час він постаршав на кілька місяців.

Марно бодай намагатись описати, який схвильований був песик і яким кумедним і змалілим видавалося йому все довкола, навіть старезний кит: ані те, яким дужим і лютим почувався сам Ровер. Якусь мить він знову пожадливо дивився на чарівникові штани, та врешті не захотів, аби історія повторювалася, тож, прокружлявши від радості з милю та мало не очманівши від власного гавкоту, він повернувся і промовив:

— Дякую! — ще й додав: — Дуже приємно було зустрітися з вами, — це було вже, ну, зовсім ввічливо.

— Усе гаразд! — відказав Артаксеркс. — Але то останнє моє чарування. Я йду на пенсію. А тобі найкраще рушати додому. У мене не залишилося магії, щоби відіслати тебе туди, тож доведеться прогулятись. Одначе сильному молодому собаці це не завадить.


Отож. Ровер попрощався, кит підморгнув йому, а пані Артаксерксова дала цуцикові на дорогу шмат пирога; тоді він бачив їх востаннє перед тривалою розлукою. Тільки через довгий-предовгий час, опинившись на незнаному раніше узбережжі, він з'ясував, що їх спіткало, — бо вони були там. Не кит, звісно ж, тільки відставний чарівник і його дружина.

Вони оселились у тому приморському містечку, й Артаксеркс, прибравши ймення А. Там, відкрив поблизу пляжу крамничку, де торгував цигарками та шоколадом. В але він дуже-дуже остерігався будь-коли торкатися води (навіть свіжої, хоча не вважав це склад ним). Для чарівника то було не вельми підхоже заняття, проте він принаймні намагався давати лад усьому тому огидному безладу, який зчиняли на пляжі його покупці, й заробляв непогані гроші на страшенно рожевому та липкому «Камені Тама». У ньому точно була бодай дрібка магії, бо діти так його любили, що їли навіть після того, як цукерок падав у пісок.

Але пані Артаксерксова, тобто пані Тамова, заробляла значно більше за чоловіка. Вона облаштувала плавальні намети й фургони, давала уроки плавання, їздила додому на Інвалідному стільці, запряженому білими поні, пополудні надягала коштовності морського короля і стала дуже знаменитою, так що ніхто не згадував про ії хвіст.


Тим часом, одначе. Ровер чвалав сільськими вуличками та великими дорогами, йдучи туди, куди вів його ніс, — а ніс мусив, урешті-решт; привести його додому, як і належить робити псячому носові.

«Не всі сни Місячанина здійснюються — так він сам казав, — думав Ровер, шкандибаючи дорогою. — Цей, вочевидь, не здійснився. Я ж навіть не знаю назви тієї Місцини, де живуть хлопчики, а шкода».

Суходіл, як з'ясувалося, для собаки не менш небезпечний, аніж Місяць чи океан, хоч і менш цікавий. Поруч пролітали, наче ракети, машина за машиною, везучи (на думку Ровера) однаковісіньких людей, котрі на повній швидкості (при повній пилюці та повному смороді) мчали бозна-куди.

— Щось мені не віриться, що бодай половина з них знає, куди Іде і чому Іде, та і приїхавши, теж не знатиме, — бурчав Ровер, кашляючи та задихаючись; а його лапи стомилися від твердих понурих чорних доріг.

Відтак він звернув у поля й пережив чимало пересічних пригод пташино-кролячого штибу на шляху без мети, а також не одну приємну бійку з іншими псами та кілька поспішних утеч од собак, більших за нього самого.

Так нарешті, через кільканадцять тижнів чи й місяців од початку цієї історії (Ровер і сам точно не знав, коли саме), песик дістався до рідної садової хвіртки. А на лужку грався його жовтим м'ячиком той самий хлопчик! І сон здійснився, хоча він зовсім того не сподівався!!!

— Ось він, Роверандом! — голосно скрикнув Другий Хлопчик.

І Ровер узявся служити, й не міг здобутися на голос, аби гавкнути бодай щось, і хлопчик поцілував його в голову, а потім ураганом залетів у дім із криком:

— Ось він, мій маленький песик, що служить! Він повернувся — великим і справжнім!

Хлопчик усе розповів своїй бабусі. Звідки було Роверові знати, що весь той час він належав хлопчиковій бабусі?! Він пробув у неї щонайбільше два місяці, перш ніж Його зачаклували. Та — цікаво мені — чи відали про це Псаматос і Артаксеркс?

Бабуся (вельми здивувавшись, що ії песик повернувся й виглядає досить добре, а не збитий автівкою чи розплющений вантажівкою) не зрозуміла ні слова а того, що говорив хлопчик, хоча він переказував усе, що знав, дуже точно й по кілька разів. Стара лише з великими труднощами (вона була трішечки глухенька) збагнула, що песика треба кликати Роверандом, а не Ровер, бо так сказав Місячанин («Що вже за чудасії в голові у нашого хлопчика»); та що він належить не їй, а Другому Хлопчикові, бо матуся принесла його додому разом із креветками («Гаразд, любий, як захочеш, але мені здавалося, ніби я купила його в сина садівникового брата»).

Я, звісно ж, не переказуватиму вам цілої їхньої суперечки, — вона була складна і тривала, що трапляється досить часто, коли обидві сторони мають рацію. Вам годиться знати лише те, що песика дійсно відтоді називали Роверандомом і що він таки належав хлопчикові й разом із ним, після гостини у бабусі, повернувся в той дім, де вже колись сидів на комоді. Згодом він уже, напевно, ніколи не робив цього. Іноді він жив у сільській місцині, та переважно мешкав у білому домі на скелі.

Роверандом дуже близько зійшовся з Псаматосом: не аж так близько, щоби наважуватися випускати літеру «П» з його імені, проте настільки, щоби, ставши великим і поважним псом, випорпувати чарівника з піску та з його сну і довго-довго теревенити з ним. Правду кажучи. Роверандом став дуже мудрим, здобув неабияку місцеву славу та пережив чимало різноманітних пригод (багато з них — разом із хлопчиком).

Але ті пригоди, про які я вам розповів, виявилися, напевно, найбільш незвичайними та захопливими. І тільки Пустунка стверджує, ніби не вірить жодному моєму слову. Ото заздрісна кішка!

КІНЕЦЬ

Загрузка...