Unknown

- За декана, - відповіла я, але піймавши здивований погляд, додала, - Шкода його. Це стільки папірців потім заповнювати, якщо щось піде не так.

Декана на справді мені звісно шкода не було. Зайва писанина йому не завадить. А от Лероі було б шкода, якщо з ним щось трапиться.

- Не так вже й багато, але достатньо, щоб заборонити магічні дуелі на рік, - додав дивом протиснувшись Віткар. – Все ще ображаєшся?

- Я з тобою не розмовляю, - відповіла та демонстративно почала роздивлятися натовп напроти.

- Яка кішка між вами пробігла? – запитав Соренто.

- Вперта, - відповів менталіст, - вперта та самовпевнена.

Я ледь стрималась, щоб не розпочати сварку при сторонніх. Не вистачало, щоб про мій статус спостерігача дізналися вся школа. Я лише Філлу з Уллою про це ризикнула розповісти, та звісно Вальдегору й Террі у листі. Поява Темної Орди стосується нас трьох.

Тим часом глядачів зібралась вся школа, а дуелянти увійшли в коло.

Конн аж світився впевненістю. А вирядився як. Шкіряні штани, чоботи до колін. Білосніжна сорочка розстібнута до середини м’язових грудей. На руках рукавички з обрізаними пальцями. Волосся зібрано в низький хвіст. Все новеньке, чистеньке. Леорі на його фоні дивився жалюгідно. Пошарпані, замшеві штани, зношені черевики. Заплати на ліктях, довга безрукавка з різними ґудзиками. Не дивлячись на зовнішність поява другокурсника викликала цілу хвилю захоплення. Й не тільки серед дівчат.

Якось я дізналася чого Леорі, Віткара та Соренто називають "Королями школи". Виявилось, що до їх вступу, тут панувало справжнє беззаконня. Старші знущались з молодших, а аристократи над простолюдинами. Вчителі намагались контролювати ситуацію, та марно. Але це вийшло в першокурсників, що щойно вступили до школи. Не одразу, але за пів року їм це вдалось, за що їм дуже вдячна. Лише поодинокі випадки, нагадували про минуле.

- Дуель продовжується доки хтось переможе або здасться. Чи коли я вирішу сам. Питання? – запитав декан.

- Питань немає, - відповів Леорі.

- В мене також, - додав Конн.

Феттер вдарив першим заклинання якого я не знала. Чи знав про нього хеда, не відомо, але другокурсник з легкістю зупинив його щитом.

Спочатку бій шов на рівних, але незабаром Леорі почав витісняти противника. Та чужинець не здавався. Дуель продовжувалась хвилин п’ятнадцять, та в якийсь момент Конн був збитий з ніг черговим заклинанням. Перемога буда за “королем”, про що головно оголосив пан Лавер. Але тут раптово першокурсник витяг з голені ніж й метнув в стоячого спиною супротивника. Моя вогняна стріла опинилась швидше щита декана та точним влученням збила зброю.

Майже всі хто був поряд зі здивування подивились на мене.

І тут до мене дійшло. Ніж був дивним, і його бачили лише троє: Конн, я та декан.

- Дуель закінчена. Учні Ольше, Феттер та Ей’Крен до мого кабінету.

***

В приміщенні було тихо. Декан Лавер дивився на нас й мовчав, начебто підбирав слова, щоб максимально уникнути недрукованих, описати ситуацію та що він про це думає. Ми ж йому не заважали й також мовчали.

- Отже, - порушив тишу іллін, - Учень Ей’Крен. Ви показали, що не даремно провели рік в цих стінах. Боролися з гідністю, хоча й стримувались, що затягнуло бій.

Від почутого Конн с недовірою подивився на суперника не вірячи, що з ним бились в пів сили.

- Тепер ви пан Феттер. Бити в спину це низько. Це не гідно честі мага.

- А хай не повертається до ворога спиною, - пробурмотів Конн.

- До ворога?! – вибухнув Лавер. - Запам'ятай хлопчисько. Між чарівниками не повинно бути ворогів. Конкуренти, суперники так. Але не вороги. Вороги - це ті, хто спалює нас живими, саджає наших дітей на кіл. Вороги це немерці, що блукають на кордоні з Диким Лісом або виповзають з аномальних зон. Чому, ти гадаєш, кожен маг, що себе поважає, йде до кордону Вільних Земель? Якщо ми їх звільнимо, принаймні частково, то отримаємо дім, в якому будемо вільними. Тому що не сьогодні, так завтра не наділені магічною силою, знову підуть на нас війною. А хто прикриє твою спину? Я відповім. Такі ж самі маги, як ти. Але якщо під час навчання ти будеш бити в спину, чи будуть вони прикривати твою в справжньому бою? Можеш не відповідати. Просто подумай над моїми словами. Я вважав, що Тадер Дуфф взявши вашу компанію в особисті учні, не тільки дав основи магії, але й прищепив кодекс честі. Але, здається, старий помилився. Я напишу йому, нехай це буде його головний біль. Ви можете бути вільними. Ольше, залишитесь.

Двері закрилися голосніше, ніж слід, але іллін навіть не звернув на це уваги. Або прикинувся, що не звернув.

- Зараз же поговоримо про тебе, - дочекавшись коли ми залишились на одинці, продовжив чоловік.

- Дивно. А я думала, про те чому ви збрехали на рахунок Дикого Лісу.

- Я не брехав. Хоча з нього й очікується вторгнення та не згасає надія, його оминути. Тому повернемось до вас. Як ви побачили напад?

- Я його скоріше відчула, - зізналася, хоча було бажання не відповідати. З вередливості. Але все ж розуміла, що вічно грати в мовчанку не вийде. Та й не моє життя ми зараз обговорюємо. - Мене оточували азарт, заздрість, відчуття переваги, тощо. Але також були й злість та бажання не програти. Навіть не знаю, чи спочатку помітила ніж, а потім створила стрілу, чи навпаки. Але жбурнула вогняним заклинанням чисто рефлекторно. Мабуть, потрібно було спочатку обміркувати, а потім атакувати.

- В цьому випадку твої рефлекси спрацювали як потрібно. Але в мене інше питання: ти впевнена, що бачила саме ніж?

- Так. А що, це було щось інше?

- То була не справжня зброя, а заклинання у вигляді ножа. Воно було сховано ілюзією невидимості, то що ти його побачила – дивовижно.

- Я бачила, як Феттер витяг його з чобота, - приголомшила черговою заявою.

- Не добре, - тільки й сказав на це декан. – Якщо ти вже закінчила ображатися та додатково займатися у Стера, треба продовжити заняття з емпатії. Тим паче, що твій артефакт майже не допомагає.

Чоловік змінив тему розмови, щоб раптово чогось не сказати того, що знати мені не потрібно.

- Я питала про це в пана Прієра. Він зробить інший, особистий для мене, але на це потрібен час. А з зіллями. Нам ще тиждень над ними чаклувати.

- От через тиждень й почнемо. Й не важливо, готовий буде артефакт, чи ні.

Я на це нічого не сказала. Заняття мені дійсно були потрібні. Того я залишила кабінет декана знов в змішаних почуттях.

29.09.157р.

Маг-Рівік

Листя на деревах поступово набували золотого кольору, а деякі вже навіть почали осипатися, прикрашаючи землю яскравим килимом. Тож я б захоплювалася красою академічного парку, якби не два, "але".

Перше це затягнуте важкими хмарами небо, погрожувало в будь-яку хвилину учинити зливу. Другим були Конн та Бран, вирішивши "серйозно" зі мною поговорити на одинці.

- Ти нас зрадила, - одразу видав Бран.

- Й не раз, - додав його приятель. - Перший раз ще в Дориму.

Ось це поворот в сюжеті! Мені від несподіванки довелось добре стиснути щелепу, щоб та не впала на землю.

- Ти нас покинула та пішла. А ще не попередила, щоб ми зайшли до Вежі.

- Стоп, - спробувала я зупинити цю маячну. – По-перше, це ви мене покинули в посольстві та не захотіли спілкуватися й надалі. Про вежу я вам розповідала, та ви не слухали, бо постійно перебували п’яними.

- В посольстві тебе ніхто не кидав. Нам довелось піти, бо дівчатка змерзли та втомились.

- А я по вашому не дівчина? Й втомитися не могла? А якби я заблукала в пошуках заїзду?

- Але ж не заблукала. Та й коханців дуже швидко собі знайшла. Про тебе було кому подбати.

Епт… Брг… Кграм…

Захотілося вилаятись підслуханою орочью лайкою. І ці туди ж. Їм що, інтиму в особистому житті не вистачає? Так борделі в цьому світі законно існують. От що за звичка лізти в чуже життя та обговорював, вигадувати байки?

- Ви правильно помітили. Про мене було кому подбати, як і про вас. Вас шестеро, проти мене однієї. Нічого в голові не клацає? Ніяка розумна думка не народжується?

- Не важливо, - навіть не зробивши жодного правильного висновку продовжив Бран. – Але ти повинна була коли вступила до школи вимагати всіх належних нам пільг. Безкоштовного навчання, харчування, постачання та проживання в нормальних умовах.

- Я вам що мати, чи опікун? З якого дива я повинна була для вас щось вимагати? Пан Ланг одразу ж попередив, що безкоштовного нічого не має.

- Для тебе може й немає, а от для обраних ще як є.

Здається я гикнула. Вони що вважають себе обраними? Та, будь ласка. Я з задоволенням передам їм свій тягар.

- З чого ви взяли, що обрані? – ледь стримуючи сміх, запитала я.

- Ерл Хорлінгтон нам про це розповів.

Ось тут я не втрималась та розсміялась, бо ерл Хорлінгтон був вигаданим персонажем п’єси, а також багатьох місцевих байок та анекдотів. Якийсь жартівник скористувався тим, що ці придурки чужинці та нарозповідав казок.

- Чого регочеш, як кобила? Намагаєшся відповідати своєму зовнішньому вигляду?

Я на останні слова майже не образилась, тому й не розповіла про те, що їх обдурили.

- Це все? Чи ви ще якесь звинувачування вигадали?

- Так, є. Вчора ти завадила здобути перемогу над… Жебрак-аристократ, теж мені поважна персона.

- Ти програв раніше, аніж вирішив вдарити в спину. Раджу ще раз обміркувати слова декана. А якщо не запам’ятав, то він з задоволенням їх повторить, - хотілося якомога швидше закінчити цю розмову, бо починала злитися. А це погано. Вибуху емоцій не передбачається, а от бійка – легко. Я вже ледь стримуюсь, щоб не заїхати по цих нахабних пиках.

- Не тобі читати нам моралі! – закричав Конн. Його обличчя почервоніло від гніву. – Ми чули, чим ти займаєшся для оплати навчання.

- Здивуйте.

- Працюєш повією в порту.

- Даю тобі тиждень, щоб знайти хоча б одного свідка такої поведінки. Він повинен буде на артефакті правдивості засвідчити, що платив гроші Яті за послуги. Якщо не знайдеш, буде друга дуель, але вже на мечах та до крові. Чи до смерті.

Віткару вдалось зненацька застати звинувачувачів. Але ті не розгубилися.

- Та хоча б зараз! – викрикнув Феттер.

- Свідок чи дуель? – спокійно запитав менталіст.

- Дуель звісно!

- Тобто, свідка, що підтвердить твої слова немає? Того й мелеш язиком як бабця на базарі.

Від цих слів Конн почервонів ще більше. Бран його ледь стримував від бійки.

- Ми приведемо клієнтів цієї дівки, - пообіцяв О'Тіллі. – А ти у відповідь прилюдно попросиш вибачення.

- Можу навіть вірш скласти, - розсміявся Віткар. – Але на коліна вставати не буду.

- Й не треба.

Вони пішли сперечаюсь між собою, а ми лишились.

- Слідкуєш за мною?

- Майже. Повз проходив.

Так і повірила.

- Даремно ти вліз, - не втрималась, та зробила зауваження.

- Може й так. Але моє сумління підказує, що не даремно. Про те, що саме ти є спостерігачем, дізнався в кінці літа. А до цього не знав й просто хотів заприятелювати. Мені дійсно шкода, що ти тепер вважаєш мене ворогом.

Він дійсно за це турбувався. Так щиро, що мені його стало трохи шкода. Добре, не дуже трохи.

- Нащо ти взагалі в той орден вступив?

- Сам не знаю. Захотілось довести, що я з себе представляю дещо більше аніж просто байстрюк аристократа.

- Й кому ти це доводив?

- На першу чергу собі.

- Допомогло?

- Майже.

- Хочеш дійсно допомогти?

- Ти нарешті погодилась, що тобі потрібна охорона?

- Ні. Не з цим. В мене є питання, а бібліотеці відповіді не завжди є.

- Хочеш отримати власного шпигуна?

- Шпигуна?! Можна й так сказати. То що скажеш?

- Добре. Й що хочеш від мене почути?

- Багато чого, але не сьогодні. Я повідомлю тобі про зустріч.

- Тоді до зустрічі.

- До зустрічі.

Хлопець пішов, а я замислилась: що саме я хочу почути? Думки стрибали одна перед одною. Треба скласти список. Та порадитись з друзями.

32.09.157р.

Маг-Рівік

Бібліотека була одним з не багатьох місць де можна було сховатися від дратівливої уваги учнів. Віткар не тільки розповів всім про своє парі з чужинцем, але й про її причину, й тепер задоволений ходив по коридорах школи. Мені звісно захотілось його сяючу пику трохи запорошити, мовляв "А якщо знайдуть?", але цим питанням мене випередила Олдрі. На що блондинчик навіть не замислюючись відповідав: "Я впевнений в тому, що не найдуть, як і в тому де сьогодні провів ніч". Жарт жартом, але така відповідь була схожа на зізнання у спостереженні за мною.

Але в бібліотеці сьогодні було шумно не через суперечку. Центром уваги став Леорі. Хлопець хизувався артефактом, здобутим в аномальній зоні, що нещодавно з’явилася недалеко біля Маг-Рівіка.

Такі зони досить часто виникали по всьому світу, й багато шукачів пригод ходили до них в пошуках скарбів чи вражень. От і Леорі сунувся туди вчора з друзями.

Не втримавшись, я підійшла ближче, щоб подивитися на трофей. І яким було моє здивування, коли хлопець тримав в руках тонку, прозору пластину зеленого кольору, списану тими ж знаками, що ми знайшли в Гаяв-Току.

Відвів хеда в бік, я попросила його розповісти про місце, де знаходиться зона. Розповідати другокурсник не став, але натомість пообіцяв його показати, бо сам хотів ще раз до нього сходити, якщо воно безумовно буде ще на місті. Домовившись обговорити завтра всі деталі, ми розійшлися по кутам бібліотеки.

35.09.157р.

Околиця Маг-Рівіка

Позіхаючи, охорона випустила нас навіть не перевіряючи документи й наш невеличкий загін, швидко перебираючи ногами, висунувся на північний схід, до невеличкого села під назвою Лешивка. Компанія складалась з самого Леорі, і його друзів: Рівіса, який мріяв стати цілителем, та Імара що навчався на големщіка. А також мене, Самідіра та Вальдегора. У вампіра якраз був черговий вихідний для самостійного навчання, тому він вирішив витратити його на дослідження.

З вампіром другокурсники вже встигли познайомитися, коли на святі квітнення танцювали біля вогнища на площі, того якого поява не викликала незадоволення. Головне щоб вони не дізналися про расу.

Аномальна зона захопила покинуту вежу з одноповерховою спорудою. З першого погляду нічого незвичайного в око не впадало, та наблизившись помітила як повітря навколо споруди мерехтіло, а іноді навіть іскрило.

- Як бачите, загрози тут немає. Як і шукати чогось нового. Тут вже побували всі, від селян до магів, - сказав Леорі перетинаючи межу.

Я ризикнула піти слідом. Дихати під куполом було трохи важче, але особливого дискомфорту не відчувала. Саме повітря було наповнено запахом попелу та гарі, начебто тут нещодавно була пожежа.

- Я ж тут не заради мародерства. Мені цікаве саме місце, - запевнила я прислухаючись до своїх відчуттів.

Трохи сильніше аніж завжди стукало серце, від чого тиснуло в грудях. По шкірі бігали "мурахи", а вуха уловлювали ледь помітний гул, наче поряд проходили високовольтні дроти. Було моторошно. Моторошно та неспокійно.

- Давайте для початку пообідаємо, - запропонував Імара. Ми йшли години три, добре встигли зголодніти.

- Тут? – здивовано запитала я. Не знаю як у хлопців, а мене від цього місця кусок в горлі застрягне.

- Краще дійсно вийдемо з зони, - підтримав мене Вальдегор. Схоже він також відчував небезпеку цього місця. Он як ніздрі ходять.

***

В приміщені одноповерхівці було абсолютно порожню. Навіть дошки з підлоги зірвані, рами з вікон вийняті, а дах знятий. На черзі були стіни. Над вежею також добре попрацювали мародери.

- Я знайшов пластини тут, - сказав Леорі махаючи на нішу, яких було багато в підвалі вежі. – Їх тут ціла купа лежала. Якого хочеш кольору. Але як бачиш всі розібрали більш розторопні шукачі.

В підземелля ризикнули спуститися вчотирьох, залишивши Рівіса з Імаром спостерігати за зоною. Раптом вона почне зникати, а ми не встигнемо її залишити.

- А сама вежа належить цьому місцю? – запитав Гор, ретельно простукуючи стіни.

- Ні. Вежа з будинком належать зоні, - відповів хеда.

- Он як.

Глухий стук привернув увагу всіх присутніх. Вальдегор стукнув по сусідньому камінцю. За стіною порожньо.

Вибити декілька камінців для Леорі не склало складності. Одне заклинання й готово, перед нами ще одні сходи вниз.

Знайдене сховище нагадувало лабораторію чи майстерню. Полиці зі склянками, бляшанками, камінцями, рудою та деревиною. Шматки якихось пристроїв лежали поряд з інструментами. Довгий стіл заставлений посудом, горілками, приладдям та списаними папірцями, які від дотику розсипалися.

- Цікаво, а чого вона розташована так глибоко під землею? – запитала я беручі зі столу прозору призму в металевій оправі.

- Ховалися від жерців, - відповів Вальдегор намагаючись при цьому прочитати хоча б одну замітку, чорнила давно втратили колір.

- Скоріше за все, ти маєш рацію. Це зараз можна відкрити магічну крамницю, а до початку війни за таке спалювали живцем, - додав Леорі. – Я піду нагору. А ви?

- Я лишусь тут. Може знайду чогось цікавого.

- Мабуть, також піду на свіже повітря. Тим паче може хлопці також хочуть тут пошукати щось цікаве, - сказав Вальдегор й разом з другокурсником залишив приміщення.

Рівісу тут не знайшлось нічого цікавого, того разом з Імаром ми провозилися до заходу сонця. Сиділи б й довше, але нас покликали на вечерю.

01.10.157р.

Околиця Маг-Рівіка

Вранці прокинулась від звуків брязкоту метала, а визирнувши з намету, побачила двох напівроздягнених хлопців розважаючи двох інших спарингом. Не дивлячись на те, що вночі вдарили приморозки, складалось враження, що їм не холодно.

- Хто виграє? – запитала я у Рівіса.

- Вальдегор. Спочатку йшли на рівних, але Леорі не витримує темп, почав видихатися.

І чому я не здивована? Мабуть, згадала слова Філла, що якщо буде дуель між цими двома, то вампір виграє. І дійсно, ще декілька хвилин, й Леорі втратив свого меча, який приземлився майже у моїх ніг.

- Доброго ранку, - привітався зі мною посміхаючись вампірчик. – Ти вже вмилася? Готова до тренувань?

- Я, мабуть, сьогодні пропущу, - не хотілося ганьбитися на очах сторонніх. – Краще піду, поплаваю.

Підхопивши рушник, я пішла до невеличкого струмка, розташованого недалеко від нашого табору, в якому не тільки не можливо плавати, а й втопитися, настільки дрібний він був.

***

Зону вирішили залишити о півдні, попередньо ще раз обстежив лабораторію та ретельно замаскувавши прохід. Але не встигли ми й кроку зробити, як небо затягло важкими хмарами та нас накрило холоднючою зливою. Ховатися довелось в вежі, лише тут був хоч якийсь дах. А від спроби розігнати за допомогою заклинання, мене відмовив Леорі. Від води несло магією спостереження. Я, грішним ділом в першу чергу подумала на декана, йому міг запросто ляпнути Віткар, куди мене біса понесли. Але на це заклинання дивно реагував Вальдегор. Він тихенько гарчав, а його червоні очі аж світилися, чим лякав другокурсників. Хлопці страх ретельно переховували, але я його відчувала.

- Я скоро повернусь. Лише дещо перевірю, - сказав вампір, й не чекаючи зайвих питань, чи заперечень вискочив з вежі.

Поступово злива посилювалась, а блискавки все частіше освітлювали небо. В повітрі з’явився новий неприємний запах, від якого в мене з очей побігли сльози. А ледь чутний гул посилився настільки, що його почули всі.

Відчуття небезпеки охопило мене. Я підскочила до виходу з вежі, та почала озиратися в пошуках загрози.

- Ята, - звернувся до мене стоячий поряд Леорі, - Самідір обернувся вовком з рогом, а в тебе на шиї з’явилася луска. Що відбувається?

- Небезпека.

- Яка? Звідки?

- Не знаю. Ще й Гор не повертається. Не подобається це мені.

- Ходімо на розвідку. Та стій, зараз на нас накину заклинання не промокання, - схопивши мене за руку, зупинив хеда.

- А он і Вальдегор, - відвернув нас голос Імара. – Що він робив в будинку?

- Це не Гор, - дістаючи лук зі стрілами з браслету, відповіла я.

Леорі також не відводячи очей від незнайомця замотаного в плащ, дістав свій меч.

- Стій! – викрикнула я натягуючи тятиву. – Хто ти?

Незнайомець зупинився, але не завмер. Те, що прийняла за плащ, насправді опинилися крилами, після розгортання яких змогла добре роздивитися гостя.

Він більш нагадував двометрову мураху. Шість лап, жало та дуже схожа голова, особливо очі й щелепи. Лише більш кремезний.

- Ларгінець, - тихо промовив Леорі.

- Хто? – перепросила я.

Мені не подобався стан хлопців. Налякані, наче приречені на смерть.

- Нижчий демон. Його неможливо вбити. Від нього неможливо сховатися. Наша єдина перевага – кількість. Може вдасться поранити настільки, що він не буде здатен нас переслідувати.

Наче цитуючи підручник відповів хеда.

- Це ми ще подивимось. Чи ти вже готовий помирати? – запитала я ховаючи лук.

- Це божевілля, але просто так не віддам своє життя, - запевнив мене він.

- Але помолитися не завадить, - додав Імар, бо з будівлі вийшло ще двоє демонів.

- Можеш й помолитеся, а я бачу чудовий привід розважитись. То ти кажеш його не можливо вбити?

- Можна, але не магією, - відповів Леорі.

В моїй крові гуляло дике й перворідне бажання полювання. Хотілося обернутися повністю й розірвати на шматки цих тварюк. Приятелі на мене дивились як на божевільну. Ще б пак. Замість того, щоб дістати зброю, я зняла куртку та чоботи. Але пояснювати нічого не збираюсь.

- По одному на нас, й один на вас. Впораєтесь? Дір, ти готовий?

- Гаррррр, - було мені відповіддю.

- Стій, - крикнув моїй спині Леорі та запізно, я вже наблизилась до першого демона.

Ларгіньці часу не витрачали, та втрьох накинулись на мене дістаючи зброю, довгі списи.

Й почалося.

Один з демонів одразу перекинувся на Діра. Але фамільяра не так просто було дістати. Той за лічені секунди міняв облік з вовка на білку мутанта, та назад тим самим уникаючи атак. Увагу ще одного вкрав хеда з друзями.

Те, що з першого погляду прийняла за панцер, насправді виявилось обладунком на якому мої пазурі залишали не глибокі подряпини. Діставати мечі не було сенсу, вони навряд завдадуть більше шкоди. Що там Леорі казав? Вбити можна, але не магією. Того я намагалася дістатись голови та просто її відірвати. Без голови ніхто не живе.

Несподіваний викрик Імара відвернув увагу на хвильку й того проґавила як мене схопили за ногу, а після чого жбурнули. Не знаю куди саме мене хотів закинути демон, але перелетівши стіну опинилась в будівлі, добре що дах був відсутній, та побачила те чого не очікувала. Портал! Й не просто портал, а стихійний, від чого й нестабільний. Він наче весь складався з чорного диму та блискавок. А з нього виходило ще два демони.

Все. Терпець увірвався. Пазурі при повній трансформації більш міцні та довгі. Та й вогнем плюватися зручніше.

Дракон став несподіванкою для демонів. Не приємною несподіванкою. Я добре відчула їх стурбованість. Але не наляканість. Шкода. Може замість бійки вони б повернулися туди звідки прийшли, щоб уникнути поразки.

Першим, що я зробила після перетворення, це випустила струю вогню. А за нею ще й ще, перетворюючи простір на суцільну пожежу. Навіть дощ не міг її загасити. Добре, що вогонь не шкодив мені, я навіть не відчувала жару, того з легкістю маневрувала між охоплених полум’ям демонів, які корчились від болю, та відривала їх голови. Не знаю як в підручниках, але в реальному бою не такі й невразливі ці ларгінці. Впоравшись з останнім, добре, що з порталу більше не лізли, бо його вже не було, я вибралась з будівлі. Та завмерла на порозі.

Три демони, що встигли вийти на двір, мертвими лежали на землі, а над ними стояв весь забруднений в крові Вальдегор. Зі скрученими, наче в судомі, пальцями на правій руці, яку він направив на компанію другокурсників, наче чаклував на них. Поруч з непритомним Імаром, що сплавав кров’ю, сидів Рівіс, а ледь тримаючись на ногах Леорі погрожував Гору мечем. Самідір же знаходився біля входу, не ризикуючи зайти в вогняну пастку.

- Дракон! – голосно викрикнув наляканій Рівіс тикаючи в мене пальцем.

Леорі перевів напрямок свого меча в мій бік, намагаючись вирішити хто представляє більше загрози: вампір, чи дракон.

- Опусти меч, й дай оглянути Імара, - промовила я після наближення до хлопців. Вміння розмовляти у вигляді дракона з кожним разом було все краще і краще. Тому мене мали добре зрозуміти.

- Ята?! Це ти? – здивовано запитав другокурсник, все ще не ризикуючи опустити меча.

- Я. А ти хто думав? Головний в лусці? Й припини погрожувати Вальдегору.

- Він вампір.

- То й що! Декан, наприклад спокійно прийняв цю інформацію. Навіть розмірковував, як його офіційно до школи прийняти. Тому опусти зброю й дай оглянути Імара. Я навіть звідси чую як його серцебиття слабне.

Леорі обернувся, щоб отримати підтвердження моїм словам. Рівіс, хвала силі, не став спростовувати.

- Моїх знань не вистачає, - тихо сказав майбутній цілитель, ніби вибачаючись за свою недосвідченість.

Хеда меч опустив, а Вальдегор одразу кинувся до пораненого.

- Я довго не зможу тримати його в цьому світі, - звернувся вампір до мене.

- Що ти пропонуєш?

- На вампіра перетворити не дам, - вліз Леорі.

- Я й не зможу. Потім поясню чому. Мені потрібна кров. Кров дракона.

Це мене збентежило, але я частково трансформувавшись прибрала луску з обличчя.

- Я готова, - й повернулась до майбутнього бойовика.

- До чого? – не розуміючи про що йде мова, запитав Леорі.

- Єдиний спосіб отримати мою кров, це розбити мені носа.

Хлопець розгубився.

- Я не можу цього зробити.

- Ти хочеш, щоб ми урятували життя Імара? Тоді бий.

Хоч я й не мазохіст, але життя має стояти на першому місці. Леорі вагався, Гор був зайнятий підтримкою життєдіяльності, Рівіс сам потребував допомоги. Плюнувши на цих лицарів, я прибравши луску з лівої руки вирішила саму себе подряпати. На здивування вийшло з другого разу й одразу підставила рану до рота вампіра. Загрози, що друг вип’є всю кров не було, рана затягувалась майже на очах. Але цих краплин вистачило щоб відновити резерв, витрачений на знищення демонів.

- Не заважайте, - тільки й сказав вампір та узявся за зцілення.

Ми й відішли.

- Декан дійсно знає про нього? - пошепки запитав хеда.

- Так. Він разом з Німідором на початку осені перевірили й відпустили. Звісно про те, що Гор вампір радили приховати незважаючи на те, що по Маг-Рівіку ще одна вампірша гуляє. Мовляв для простих розумних і її вистачить, доки не звикнуть.

- А хто ще знає про нього правду?

- Філл та Улла. Ще Террі, - про Віткара не стала згадувати.

- Це твій друг ельф?

- Так.

На цьому розмова згасла, й надалі ми в тиші спостерігали як Вальдегор чаклує. Як його руки наче метелики пурхали над тілом Імара. Як сила вампіра, ледь помітне свічення, переходила від нього до пораненого. Як серцебиття все більш рівномірно б’ється в грудях. Дощ тим часом припинився, а хмари почали розходитись.

- Зараз він спить. А коли проспиться буде як новенький. Кого наступного підлатати? Рівіс?

Й не чикаючи дозволу почав зцілювати чергового пацієнта. Наступним був Леорі, на мені ж вже жодної подряпини не було.

Очікуючи поки Імар прийде до тями, я з Вальдегором вирішили перевірити будівлю де перебував портал. До нас також приєднався Леорі. Самідіра ж ледь вмовила залишитись, охороняти зовні.

Всередині було два обгорілих тіла, а самі стіни трималися лише дивом. Від порталу не залишилось й сліду.

- Про що думаєш? – запитав Вальдегор.

- Про декана. Розповісти про те, що тут відбулося, чи замовчати?

- Й якого висновку дійшла?

- Звісно розповім. Хай йому грець.

- Разом підемо. Як отримувати догану, то вдвох. Може не так сильно буде лаятись, - запропонував Леорі.

- Але про одне прошу замовчати, - попросив вампір, - про те, що я вилікував Імара. Мені й так від вчителя перепаде.

- А що то була за магія? Я бачив й не раз як зцілювали, але це щось інше.

- Це суміш зцілення та некромантії. Я вже місяць вивчаю обидва напрямки.

- Але об’єднувати їх вдавалось лише елметам! - Здивовано викрикнув хеда.

- Того й прошу, про мене не розповідати. Не вистачало знов купу питань та перевірок проходити у Німідора.

- Будемо мовчати. Але й не обіцяю, що вдасться тримати довго це в таємниці. Рано чи пізно, не знаю як, але Лавер постійно про все дізнається, - запевнив хлопець. – Хотів запитати: Ята, а чого ти й досі в напівтрансформації? Відчуваєш ще загрозу?

- Ні. Просто в мені з одягу вижили лише чоботи та куртка.

Леорі почервонів наче томат зрілий. До нього щойно дійшло, що під лускою я повністю гола.

***

В місто ми повернулися пізно ввечері. Другокурсники одразу ж пішли до Фіони з подругами, щоб переконатися, що з ними все добре. А я з Гором додому. Й залишившись на одинці розповіла, що помітила як за нами спостерігали від самої зони до міста зграя незнайомих вовків-перевертнів.

03.10.157р.

Околиця Маг-Рівіка

Першого дня тижня пан Калрін Лавер спокійно вислухав нашу з Леорі розповідь про злогоду в зоні. Потім хлопця відпустив, а зі мною провів чергове заняття з контролю емоцій. Задовольнившись моїми результатами відпустив й мене, а на наступний день забравши з уроків потягнув до аномальної зони.

- Некромантією смердить, гірше чим на фермі гноєм. Таке враження, що тут відбувся конкурс, хто швидше підійме мерця. Та не один, а декілька.

Декан дійшов такого висновку по завершенні двох годинної перевірки магічного фона цього місця. Хоч некромантія й була офіційно дозволенна, все ж за її практикою пильно слідкували, того я побоювалась, щоб декан не здогадався, що тут й Вальдегор руку приклав.

- Залишки кісток вже майже розтягли на обереги селяни. Й нащо вони їм здалися? Користі нуль. Але декілька вдалося знайти. Сподіваюсь їх зможемо дослідити, - завершивши розгрібати попіл, декан подивився на мене. - Більше подробиць пригадати не вдалося?

Я чесно намагалась, але запах згарища заважав зосередитися. Та де що все ж змогла згадати.

- Портал був тут, - тикнула я рукою майже в центр попелища, - він не мав стабільної форми, але навряд перевищував півтора на півтора ларка. Ще на відміну від наших в нього була відсутня рама. Але перед усім лякало що він клуботався, наче не портал, а пожежа. Та ще з нього інколи виривалися блискавки. А! Ще згадала. Якось дим розійшовся й мені, на тій стороні порталу, вдалося розгледіти контури ще одного демона. Він на відміну від ларгінців мав лише дві руки, а на його голові були велетенські роги. Чи то шолом такої форми. Часу розглядувати його більш ретельно не було, я майже одразу розпочала пожежу.

- А він тебе помітив? - з тривогою в голосі запитав Лавер.

- Так. Я це відчувала. Й не тільки бачив, а ще й добре розгледів та запам’ятав.

- Звідки така впевненість?

- Я відчула. Він дуже здивувався, коли я перекинулась драконом.

- Це не добре.

- Знову будеш наполягати на цілодобовій охороні?

- Оцінюючи, як ти впоралась з ларгінцями, то буде марна трата ресурсів.

Нарешті. Й пів року не пройшло.

- Але..., - продовжив декан, та я його перебила.

- Хтось наближається.

- То Німідор. Треба це місце взяти під охорону.

Але декан помилився, це були селяни які ще не встигли набрати “оберегів”. Розігнавши шукачів, ми присіли в очікуванні ельфа з загоном охоронців. А щоб не гаяти час, декан вчив як встановити зв’язок з фамільяром, щоб бачити його очима, коли він знаходиться на відстані.

04.10.157р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

- Й нащо ти це все притягла? - запитав мене Вальдегор, спостерігаючи як я розставляла зміст підвалу вежі у своєму підвалу.

- Щоб спокійно з ними розібратися. Може щось знадобиться.

- Дійсно дракон. Все до своєї печери тягнеш. А раптом там щось небезпечне? Якась хвороба, наприклад?

Тяжко зітхнувши, з частиною слів погодилась. Мій підвал дійсно все більше нагадував звалище. Тут вже знаходились деякі речі з Гаяв-Тока, та ще й додала з зони. Якщо чесно кажучи я дуже ризикувала телепортуючись прямісінько до підвалу, раптом сховище знайшов Німідор та також його обстежує. Та на моє щастя схованка залишалась не поміченою.

- Я ж не збираюся відкривати ці флакони прямо посеред міста, - намагаючись трохи виправдатись, відповіла я. - От навчуся встановлювати захисні бар’єри як магістр Стер, щоб жодна бактерія його не перетнула, тоді й почну досліджувати.

- А сама захворіти не боїшся? Може там спеціальний вірус проти драконів?

- Може. А може й ні. Час покаже. А ти знов зібрався до фот Хейнна?

- Так. Повернуся на при кінці наступного тижня. Якщо впораюсь з завданням звісно.

Я трохи засмутилася, адже на наступний тиждень в мене були деякі плани. Та не стала наполягати, щоб вампір вмовив його відпустити раніше. Все ж не останній рік тут живу. Сподіваюсь. Бо мені подобався цей світ, він дійсно став мені домівкою.

Попрощавшись з другом я пішла до школи, а він до лісу, тренуватися.

***

- Вчора відбулася дуель між Віткаром та Конном, - тихенько на вухо сказав Філл, поки магістр Семо малював схеми на дошці.

Я трохи запізнилася, того й не встигла зібрати свіжі плітки за день який була відсутня.

- Дійсно. Тиждень же пройшов! - голосніше, чім слід, відповіла я.

- Пані Ольше, ви хочете щось додати? - закінчивши малювати запитав вчитель.

- Ні. Вибачте.

- Тоді продовжимо. Як бачите на дошці намальована схема властивостей каменю парлон. Хто розповість що це за камінь? Пан Шое, прошу.

- Цей камінь включений у групу парліетмінів. Він здобувається лише у двох місцях, це острови Шейм та Лург, розташовані в Синьому морі. В основному ці камені використовуються для оберегів-амулетів, але іноді як звичайні прикраси.

Філл відповідав чітко та швидко, без зупинок, чим заслужив прощення від вчителя, за розмову на уроці. Мені ж дісталась доповідь на наступне заняття по цій групі каменів. Більше розмовляти ми не наважились.

***

В обідню перерву до нашого столика намагалась підійти Айша, але перевага в кількості була на нашому боці. Того Каштанка скривив губи продефілювала повз.

- Цікаво, що вона знову хотіла? - запитала Олдрі.

- Звичайно полаятись. Скандал з ранку не влаштувала, день марно пройшов, - відповіла я.

- Дуже схоже. Сьогодні в ранці, проходячи повз чужинок, навіть не заціпилась з ними язиками. Лише ввічливо кивнули друг другу головам в знак привітання. Думала помарилось, та Ванда це також бачила.

- Підтверджую, - відгукнулась та, не відволікаючись від тарілки з супом.

Ми з Філлом переглянулися. От дійсно новина. Але мне більше турбувало не це, а дуель між Віткаром та Конном. На цей раз потраплянець не став оголошувати на всю школу, де й коли відбуватиметеся поєдинок, того він пройшов таємно не тільки для вчителів, а й для учнів. На жаль Філл й не знав чим все закінчилося, а єдиним джерелом інформації були три подружки-пліткарки. От вони й розповіли, що Віткар здобув перемогу, а потраплянці поклялися, що більше не будуть розповсюджувати непідтверджені плітки.

***

Наступною моєю турботою, було дізнатися про стан Імара. Відловивши після закінчення четвертого уроку Леорі я нарешті довідалась, що з хлопцем все добре. Його життю нічого не загрожує, тому зараз знаходився в гуртожитку на долікуванні й на наступному тижні повернеться до навчання. В мене наче камінь з душі впав.

- А чому ти переховуєш від всіх, що ти дракониха? - запитав мене Леорі.

- Навіть не знаю. В Доримі порадили, щоб не привертати зайву увагу, я з цим погодилась. Адже в тому, що я не лише перевертень, а дракон ніякої користі не має. То хай поки це буде в таємниці.

- Хай буде. А як Вальдегор?

- З особистим вчителем навчається. Кров розумних не п’є, якщо це тебе турбує.

- Трохи лякає. Але якщо ти впевнена, що він не несе загрози, то я тобі вірю. До речі, було б не погано ще з ним потренуватися на мечах. Він дійсно гідний супротивник.

- Я передам, коли він повернеться додому на відпочинок.

05.10.157р.

Дикий Ліс

Відпрацювавши ранкову зміну в крамниці й скориставшись відсутністю Вальдегора, я обережно сортувала те, що притягла з аномальної зони. Каміння, руда, деревина вже акуратно лежали на полицях. Склянки та бляшанки з незрозумілим змістом заповнили сусідній стелаж. А от незнайомі прилади продовжували лежати на столі разом з інструментами, також трофейними з підвалу.

Вранці в крамниці було не багато покупців, що дозволило без перешкод роздивлятися каталоги втрачених артефактів пана Прієра в пошуках знайомих пристроїв.

Мою увагу привернуло зображення артефакту, що дозволяє копіювати й переносити на папір цілі сторінки з книг. Й на відміну від пристрою мого старого світу було дуже компактне й зручно тримати в руках. Така собі трубка, з одного боку гладкий кристал, а з іншого срібло та кістка, й на додачу купа незнайомих рун. Розпитавши артефактора, дізналась, що такі речі були дуже розповсюджені років так п’ятсот назад, але таємниця їх виготовлення давно втрачена, а останній виріб розтрощили жерці під час війни. От як би знайти хоча б один, та дослідити, то можна було б відновити їх виробництво. Я після цих слів сиділа задоволена, та як ніколи не чекала кінця робочої зміни, бо в купі на столі бачила саме цей пристрій.

- А ти впевнена, що це безпечно? - спостерігаючи як я з купи дістаю потрібну річ, ретельно виконуючи роль няньки, запитала мене Улла.

- Не дуже. Раптом, це все ж не воно, того експеримент поставимо у дворі, якомога далі від будинку.

- Може хоча б Філла дочекаємось, - зробила слабку спробу мене зупинити подружка. - Чи в інший день? Там такі хмари за вікном, того й дивись злива розпочнеться?

Я навіть з артефактом відчувала, їй також цікаво, чи це дійсно потрібний нам пристрій. А якщо це він, то здорово полегшить нам конспектування довідників.

Відійшовши десь так ларків сто, ми встановили притягнутий з дома табурет на рівне місце. На табурет поклали непотрібний лист чернетки, а в спеціальний отвір пристрою налили чорнила.

- Ну що, пробуємо?

- Так, - погоджуючись зітхнула соліенка.

Я зосередилась та прочитала заклинання з каталогу, поступово наповнюючи артефакт магією.

- Він світиться! Світиться! - радісно заголосила Улла.

- Й гріється. Тепло, але не гаряче. Отже...

Крок другий. Кристаловою частиною я не поспішаючи проводила над чернеткою, спостерігаючи як такі ж самі руни відображаються на поверхні пристрою. Крок третій. Чергове заклинання та чистий аркуш, але на жаль нічого не вийшло.

- Може чорнила не ті? - запитала подружка.

- Може. А може заклинання не так читаю. Ще раз спробую.

- Головне не викликай демона при цьому.

Спробувала я не раз й не два, а на двадцять другому нарешті підібравши потрібні нотки в голосі я досягла успіху. Руни лягли на чистий папірець, але затримались ненадовго.

Радість невеличкої перемоги затьмарила холоднюча злива.

08.10.157р.

Маг-Рівік

Магістр Ванлір, перш ніж почати урок, подивився на всіх присутніх уважним поглядом, начебто хотів щось зрозуміти.

- Сьогодні ми відійдемо від навчальної програми, й поговоримо про аномальні зони та загрози, які вони становлять. Багато хто з вас чув, що нещодавно одна з таких зон з'явилася майже біля міста, а деякі навіть її відвідали, та відчули на собі всю небезпеку цього місця. Отже, зокрема загрози нападу, є приховані, як, наприклад прокляття. Саме через одне таке прокляття в нашому світі з’явилися перевертиши. Усі чули про них й знають, чим вони відрізняються від перевертня? Перевертні народилися з двома іпостасями, які успішно контролюють й не можуть передати свої здібності через кров або слину. Перевертишами стають, по-перше, внаслідок неналежним чином проведеного ритуалу зі збільшення сили, чи при спробі вилікувати не виліковне. По-друге, це прокляття. Й трете, через укус або подряпини вже зараженого. Ні один з цих варіантів не має зцілення, тому перевертиши вважаються немерцями, як, наприклад місцеві вампіри. Наступна загроза, яку може нести зона – хвороби. Всі чули й сподіваюсь готові до ліронської лихоманки? Тож років п’ятдесят тому поблизу Лірона відкрилася аномальна зона й шукачі пригод одразу до неї сунулись. Повернувшись з неї принесли не тільки скарби, а й хворобу. Місто майже вимерло, вижили лише ті, хто вчасно його залишив. Наступною напастю є…

Після такої лекції жага до пригод в зонах мала б зникнути, але не так. Принаймні в мене. Лише збільшилось відчуття обережності. А ще дізналась, що єдина для мене небезпека - опинитися закритою всередині.

***

Під час обідньої перерви цілительки поскаржились, що їм також прочитали лекцію про безпеку відвідування таких зон. А от це налякало більше, аніж всі страшилки магістра Ванліра. Того думка, що хтось все ж таки приніс до міста якусь гидоту міцно засіла в голові, хоча більше ніхто з вчителів не підіймав цю тему.

Проте, затримавшись на при кінці заняття по артефакториці, дізналась від магістра Шиппера, що дійсно, копіювальні апарати заправлялися спеціальними чорнилами, які можна отримати, лише приготувавши самостійно, рецепт має бути в бібліотеці. Що ж, це не перша інформація яку ми шукаємо в бібліотеці.

10.10.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні вночі я погано спала. Мені снилися демони, ціла армія їх стояла під стінами Маг-Рівіка та вимагала, щоб їх всіх прийняли до школи магії. Того, мабуть й прокинулась від ледь вловимого шуму. Прокинулась не одна, а разом з Самідіром. Ми подивились один на одного, чи не приснилось нам.

Шум йшов з Маг-Рівіка, хтось намагався обережно зламати замок, та прокрастися в середину. Переступаючи якомога тихіше я наблизилась до вікна з якого було видно двері. Темно як… як… як вночі. Того єдине, що змогла розгледіти, відвідувач мені не знайомий. Високий, худий, наче складався з одних кісточок, з довгим хвостом, яким він розмахував від нетерпіння. Чекати доки він доб’ється успіху, не хотілося. Того нічого краще не придумала, як увімкнути світло. Злодюжку це добре налякало, тікав так, наче я за ним Самідіра в образі вовка послала здоганяти. Звісно на вулицю я виглянула, так про всяк випадок, але далі порогу нікуди не пішла.

***

А от вранці, коли прийшла на роботу, чекав не приємний сюрприз.

Як виявилось, не лише до мене вночі намагалися вдертися. Двері до крамниці були зовні добре подерті. Та не тільки в пана артефактора. Майже в кожну магічну крамницю цієї ночі намагалися залізти. А в деякі це вдалося. Навіть захисні артефакти та заклинання не зберегли. В сусідній лавці зілля викрали майже весь товар, що був розлитий по пляшках. А в книгарні, що навпроти, з десяток рідкісних книжок, й цілий ящик зі сувоями.

Нолан особисто обстежив кожне місце злочину, навіть до мене завітав. Та все марно. А ні по запаху, а ні по магічному відбитку, простежити звідки прийшли крадії було не можливо.

- Ята, - звернувся до мене пан Прієр, - ти зможеш сама трохи посидіти? Я схожу до майстра Грату, замовлю нові двері. А Джуліан щось запізнюється.

- Звісно посиджу, - погодилась я.

- Ваш онук в місті? - здивовано запитав Нолан.

- Так. Приїхав учора вранці. Буде допомагати мені в крамниці та навчатися родинним таємницям. Тож я піду. З вами заступник голови я сьогодні сподіваюсь більше не побачитись, того до побачення.

- До побачення, - попрощався перевертень, а коли ми залишились на одинці запитав те, про що не очікувала: - Так це правда, що ти дракониця?

Й звідки вони дізнаються? Вчора про це мене запитав Соренто коли вдвох ходили до театру. Сьогодні Сент Луй.

- Так, - чесно відповіла я.

- Зрозуміло, - тільки й промовив хлопець, та не попрощавшись, залишив крамницю.

Довго розмірковувати, що означає це “Зрозуміло” в мене не вийшло. Місто прокинулось, й в крамницю завітав перший покупець. Точніше покупниці.

- Доброго ранку! - привіталася я, хоча з язика ледь не зірвалося: “Чого приперлися?”, та зібравшись, змогла ввічливо запитати: - Чим можу допомогти?

- Нам потрібні переговорні пристрої. В цьому світі вони є? - одразу запитала Юліссія.

- Так, звісно в цьому світі вони існують, - про себе додала, що й коштують як невеличкий будинок в селі.

- А в цій... крамниці їх можна придбати? - продовжила розпитувати ельфійка.

- Так. От один з них, - та вказала на дзеркало в мій повний зріст, в важкій, бронзовій оправі.

- А меншого розміру нічого не має? - та так скривила свій ніс, що стала схожа на пацюка.

- Є. Але вони працюють на невеличкі відстані...

- Місто охопить? - перебила мене Ренна.

- Так.

- Тоді покажи. Чого тягнеш кота за хвіст?

- Добре. Ось артефакти зроблені за тією ж... еммм... технологією, що й велике, - та поклала на стіл невеличке люстерко, лише око в нього й можна роздивитися.

- Й скільки воно коштує? - знов почала допит Юліссія.

- Два з половиною джуба, - й посміхнулась. Витягнуті пики були варті цього моменту.

- Нічого собі! А дешевше немає?

- Дешевше лише скриньки-телепорти для листів.

- Скриньки завеликі, та й писати часу немає. Я придумала. Зроби нам знижку. Нам потрібно чотири.

Ага, значить хлопцям не потрібно.

- Не можу. Я тут лише продавець. Якщо хочете знижок, раджу дочекатися пана Прієра. Лише він вирішує за скільки продавати свої роботи.

- А чого це ти нам грубиш? - неочікувано подала голос Ліона.

Я навіть не знайшла, що одразу відповісти на це звинувачування. Розмовляла я з ними майже як з іншими клієнта. Єдиною різницею, цим я не одразу пропонувала дешевші аналоги.

- Дай нам книгу скарг, - не вгамовувалась вампірша.

- Такої тут немає.

- Що означає “немає”? Який дикій цей світ. Я викличу поліцію.

- Викликай, - спокійно погодилась я. А що, це буде весело спостерігати, може кам’яний вираз обличчя Нолана хоч якось зміниться?

Й коли до сварки долучились всі подружки, дверний дзвоник оголосив прихід чергової дійової особи.

- Що за галас? - з порогу запитав Джуліан, з яким я ще вчора встигла познайомитись.

Поява молодого ілліна змусила дівчат перестати поводитися як базарні торговки. Вони заспокоїлись й вже жалісними голосками почали розповідати, яка я погана, грублю їм та відмовляюсь продавати товар за ціною яка їх влаштовує. Може на пана Прієра й подіяло, та не на Джуліана. Як я встигла помітити в нього на першому місці робота, потім знов робота, а розваги взагалі марна трата часу. Того й не повівся він на засмучені, гарненькі обличчя.

- Якщо пані Ята каже, що дзеркала коштують два з половиною джуба, то це означає, що вони коштують цих грошей. Й продати їх дешевше не має можливості. Візьміть два замість чотирьох.

- Але ми хочемо кожна своє, - пускаючи слизу по щоці не здавалась Юліссія.

- Тоді влаштуйтесь на роботу. Назбирайте потрібну суму й приходьте до нас, - при цьому хлопець так відверто посміхнувся, що навіть я повірила в його щирість.

При слові “робота” обличчя дівчат знов перекосило. Зрозумівши, що від Джуліана нічого не доб’ються, залишили крамницю.

- Доброго ранку! - вже зі мною привітався хлопець.

- Доброго. Бачив, що сталося з дверима?

- З дверима бачив. Але дай відповідь на одне питання: чого не користуєшся даром емпата? Заспокоїла б їх, та виставила за двері. В мене й досі мурахи по шкірі від цих дівах. Влаштували цілу виставу. Таке відчуття, що колишню наречену зустрів, та не одну, а зі злими сестрами-близнючками. Жах.

- Невже так погано?

- Чесне слово. Я від весілля в степ втік. Добре, що вона не стала очікувати, й швидко знайшла собі іншого.

- Казку розповідаєш.

- Та ні, все правда. Я ж як і ти, емпат, того недобрі наміри завжди передчасно відчуваю. Так що в тебе з силою?

- З силою все добре. Навіть контролюю, хоча й ношу захисний амулет. А щодо цієї компанії. В мене вони викликають лише негативні почуття, тому й не ризикнула.

- Може й на краще. А тепер детально про двері. Що відбулося?

Я й розповіла. А також не забула додати, що й до мене вночі приходили. Нащо, незрозуміло, крамницю ж я ще не встигла відкрити.

12.10.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні знов зранку була злива. Щось зачастили вони в цьому місяці, поки дійшла до школи ледь не промокла до нитки. Добре що вже встигла вивчити водовідштовхувальне заклинання на відміну від інших учнів школи. Майже всі перші та другі курси в коридорах намагалися один одного висушити.

- Ти вже чула? - запитала мене Улла на початку уроку з зілляварства.

- Що саме? - уточнила я, бо щось краєм вуха чула, але прислухатися не було настрою.

- Вночі на кількох дівчат напали. Ті що вижили потрапили до лікарні з рваними ранами та слідами укусів. Мені за сніданком Фіона розповіла. Якраз їх зміна була.

- Може й правда з аномальної зони якась потвора до міста потрапила, - додала Окдана. - Ти обережніше коли повертаєшся додому пізно. Вже знов ніч довше дня, темніти рано починає.

- Мене завжди проводжають.

- Ага. Я чула. Заступник голови магічної варти особисто, - щиро посміхнулась Астра. - Але все одно, будь обачнішою. Може тобі тимчасово до нас в гуртожиток переїхати?

- Дякую, але не хочу вас турбувати. Та й мене охороняє не тільки Нолан, а й ця сонна білка-мутант, - тикнула я пальцем в Самідіра, що згорнувся клубочком на столі.

Фамільяр на мої слова солодко позіхнув, та знов встромив мордочку в пухнастий хвостик. Він пів ночі не спав, та на щось стурбовано реагував. На щось таке, чого не відчула я. Лише одне - загроза. Але що саме є її причиною невідомо.

15.10.157р.

Гаяв-Ток

Мої спроби в телепортуванні з “пасажиром” нарешті принесли результати. Правда пасажиром міг бути лише Самідір в образі все тієї ж рогатої білки. Та все ж приємно. Крок за кроком, до повного опанування силою.

Сьогодні скориставшись тим, що була сонячна погода, я з кошиком їжі телепортувалася разом з фамільяром до Гаяв-Тока.

Осінь охопила покинуте місто цілком, прикрасивши його всіма кольорами від червоного до жовтого. Легкий вітерець колихав гілки, з яких зривав золоте листя, перетворюючи бруківку на килимові доріжки. Й майже тиша. Так, ледь чутно спів якихось птах, що вирішили залишитись зимувати тут.

Вийшовши на берег досить широкої річки, по якій міг легко пройти корабель, й знайшовши лавку ми зручно вмостилися відпочити. Перекусивши, на Самідіра напала активність й обернувшись на вовка він бігав майже поряд, здоганяючи щось відоме лише йому.

А я замислилась. Покинуте місто викликало багато думок. Як, наприклад: а скільки мені дійсно років? Не дивлячись на три хрестика замість дати народження, в момент моєї появи в цьому світі мені було сімнадцять років. Це одне з моїх “замовлень”. А от скільки було в минулому житті? Таємниця. Лише спогади, що я була літною жінкою, яка доживала свій вік на пенсії. От і виходило, що я така собі молодичка зі старою душею. Мабуть, через це в мене й відбувається роздвоєння. Іноді хотілося пригод, дій та відчуттів. Яскравих емоцій, нових знайомств, далеких подорожей. А іноді спокою, та стабільності. Обходити стороною небезпечні місця й не ризикувати своїм життям. Загорнутися в теплий плід та сидіти вдома з чашкою гарячого чаю і цікавою книжкою. Чи в городі поратись.

А ще іноді хотілося родини. Щоб по дому бігали маленькі дракончики. Але саме дивне, чоловіка не хотілося. А кохання хотілося. Вибухового наче феєрверк вночі чи шторм на морі. Щоб зануритись з головою.

Також виникало питання: чи не набридне мені безсмертне життя? Що я буду відчувати, коли не стане моїх друзів? Атарільдо з Вальдегором втрата життя загрожує лише при вбивстві, а от інші смертні. Вони постаріють та залишать цей світ. Сумно. Аж сльози по щоках побігли. А дружба? Чи витримає іспит таким часом вона? Чи не посваримось через тисячу років?

Тисяча років життя… Цікаво, як воно буде спостерігати за розвитком цього світу?

А ще питання? Нащо ми прийшли в цей світ? Та якщо зі мною, вроді як зрозуміло, то з іншими ні? Нащо нам дозволили змінити не тільки зовнішність, а й расу? Подарували магію? Взагалі, хто проводив те опитування? Головний? Чи ще хтось? Так багато питань, й жодної відповіді. Чи вистачить безсмертя, щоб все розгадати?

Від таких думок мене відволік Самідір. Фамільяр притягнув десь знайдену скриньку. Звичайна скринька, без слідів будь-якої магії, зроблена з дерева, прикрашена сріблом та камінцями: лазурит і бурштин. Всередині було порожньо, але я все одно вирішила забрати її з собою. На щось та знадобиться.

Завершивши вечерю ми повернулися додому, роботу в таверні ніхто не скасував.

24.10.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в школі було майже порожньо. На перервах можна було бігати й не боятися що когось зачепиш. Та бігати не хотілося. В місто прийшла ліронська лихоманка. Вчора в лікарню потрапили перші хворі, а сьогодні мало хто ризикнув прийти до школи.

На травології, окрім мене з Філлом були ще Халла, Астра та Меллі з Єлісой. На рунах ще менше, я з ал’єром та ельфійка-другокурсниця Аміріен Бойн.

- Тут також порожньо, - прокоментував зазирнувши до класу декан. – Магістр Яла, я заберу вас з лекції пані Ольше?

- Звісно. З таким відвідуванням все одно нічого нового не проходимо. Лише пройдений матеріал згадуємо. Ви краще обміркуйте пропозицію закриття школи, на час епідемії.

- Обов’язково, - пообіцяв чоловік. – З сьогодні, до речі, набуває чинності комендантська година. Після шостої нікого не має бути на вулиці.

- Як? А як працювати? – здивовано вигукнула я закінчивши збирати речі.

- Не думаю, що таверни будуть відкриті в такий час. Але про це потім, нас очікують.

Попрощавшись ми з деканом вийшли з кабінету.

- Ти не втрачаєш свідомість, не влаштовуєш істерик, не впадаєш в ступор, в присутності тяжко хворих?

- Неповинна. А що?

- Чудово. В лікарні не вистачає рук, того вони попросили нашої допомоги. В школі не так багато від кого дійсно буде користь, а не ляже на ліжко поряд. Й в першу чергу це ти. Драконів взагалі нічого не бере. То ж як? Допоможеш?

- Допоможу. Але я нічого не розумію, не те щоб в зціленні, а й в лікуванні.

- Це неважливо. Ти з магістром Стером будеш готувати ліки. А от й сам зіллявар. Я знайшов тобі помічника.

- Дуже добре. Хоча лише перший курс, але з талантом до зілляварства. А правда, що школу закриють на час лихоманки?

- Скоріше за все так. Й не тільки школу, а всю територію. Нікого не впускаючи навіть в гуртожитки.

- Це не дуже добре. Адже мені може знадобитися лабораторія.

- Давай проблеми вирішувати по черзі виникання, - майже процитував мене декан, - Якщо треба, засунемо тебе в десять захисних контурів. Чи он молодий талан пришлеш. Домовились?

- Домовились. Ну що пані Ольше, йдемо до лабораторії. Спробуємо взяти максимально більше всього необхідного.

Я мовчки погодилась та послідкувала за вчителем. А вже в лабораторії таємно ховала в браслет інгредієнти для зілля та настоянок. Не красти, а щоб легше було нести.

***

В лікарні пахло травами, хімічними елементами та кров’ю. В коридорах панували шум та метушня. Співробітники бігали між палатами та лабораторіями, збиваючи один одного з ніг намагаючись як найшвидше дати ліки хворим. Але гірше за все на мене вплинула атмосфера. Біль, паніка, відчай, втома, безнадійність, жах. Мені знадобилась декілька хвилин, щоб заспокоїтись. Новий же артефакт й досі був не готовий.

Магістр Стер з розумінням віднісся до ситуації та допоміг влаштуватися на вільній лавці, які стояли вздовж стін коридора.

- Ви як? Може води принести? Чи заспокійливих крапель?

- Дякую, не треба. Вже краще. Я знала, що захисний артефакт не справляється, та не очікувала, що настільки.

- Емпатія. Від неї багато користі, а ще більше шкоди. Почекайте тут, а я поки знайду головну цілительку, а вона вже вкаже де нам влаштуватися.

***

Лабораторія, яку люб’язно нам надали була заставлена колбами, мензурками, флаконами, котлами, скриньками та різноманітною апаратурою, що використовували як алхіміки, так і зіллявари. В повітрі як завжди пахло травами, реактивами та приготовленими, чи зіпсованими зіллями.

- Отже, перед нами виникла проблема, - почав магістр, розгрібаючи місце на столі, щоб покласти сувої та книги, що принесли з собою. – Зілля, на яке ми витратили стільки часу та цінних інгредієнтів, ледь допомагає. Таке враження, що не встигає діяти.

- Лихоманка еволюціонує?

- Еволюціонує?

- Так. Стала більш стійкою до зілля

- Саме так. Нам потрібно змінити рецепт. Й найголовніше та неприємне: перевірятимемо одразу на хворих.

Магістр встиг виготувати вакцину, яку не довго розмірковуючи погодився на собі перевірити Філл. Й добре, що ніяких наслідків не виявлено. Сподіваюсь, на таку ж реакцію й хворих.

- А як тут обстежують хворих? В моєму світі, наприклад беруть кров на аналіз, й вже після цього вирішують яке лікування краще. А яка послідовність тут?

Магістр Стер здивовано на мене подивився, довелось описати процедуру настільки детально, наскільки це може зробити розумний, який не вчився на медика, але щось читав, чи чув. Сподіваючись лише на те, щоб мої мізерні знання не зашкодили.

Вислухавши мене уважно, й прийшовши до якихось висновків у своїй голові, магістр почав працювати над створенням нових ліків, іноді відволікаючись на їжу чи короткий сон.

28.10.157р.

Маг-Рівік

Прокинулась я з біллю в спині. Спати на жорсткій, короткій софі було поганою ідеєю, але йти посеред ночі додому по місту де бігає монстр, ще гірше. Магістр взагалі спав на стільці, поклавши голову на стільницю й використовуючи руки замість подушки.

Прокинулась я не просто так, а від того що в лабораторію увійшли скрипнув дверима й запустивши протяг. Це були Мадлена Вайлд, чергова цілителька та Філл, що приніс нам сніданок, чи обід, я вже загубилась в часі.

- Ви вже не спите? До вас ще один помічник прийшов, - втомленим голосом доповіла жінка.

Вночі до лікарні доставили майже сотню хворих лихоманкою, чотирьох постраждалих від монстра й з дюжину інших хворих. Хто з ножовим пораненням, хто з переломами, а хтось і з отруєнням. Було взагалі не зрозуміло, як жінка стояла на ногах.

- Дякую, - віддячив, щойно прокинувшись від наших голосів, магістр, ввічливо прикриваючи рукою позіх. – Хай починають снідати, а мене до вас розмова.

Схопивши три пробірки з різними експериментальними зіллями кудлатий зіллявар залишив лабораторію.

- Ти чого сюди приперся? – запитала я друга. – Хочеш захворіти?

- Звісно ні. Але мені довелось спілкуватися з хворими, й досі здоровий. Мабуть, зчеплення діє.

- Сподіваюсь, - вже більш спокійно додала я, та почала діставати з кошика їжу. Відкусивши хліба з цілої паляниці. – Що з навчанням?

- Школа зачинена. Лише ті хто живе в гуртожитках можуть ходити до бібліотеки, але виходити в місто їм заборонено. Точніше вийти можна, а от повернутися ні. Я в перші дні мешкав у Леорі, та вимушений був їх залишити. Їжі й так ледь вистачало, а тут зайвий рот. Того повернувся додому, а там сусіди захворіли. Я від них не заразився, от і вирішив прийти сюди допомогти.

- До мене не заходив? - я за ці дні лише раз зайшла перевдягнутися-помитися, й назад.

- Заходив. Коша сказав, що з’являвся Вальдегор, він йому розповів про все, що коїться в місті. Та довго він не затримався, захопивши трохи їжі знов відправився до вчителя.

- Це добре. Не вистачало, щоб його випадково в місті побачили. Документи, що привіз Террі звісно не відрізниш від справжніх, та все одно лячно.

- Але про нього ж знає Німідор!

- Він то знає, а звичайні вартові - ні.

Філл ще трохи розповів про те що відбувалось в місті, я ж мовчки поглинала їжу, майже не відчуваючи смаку.

Повернувшись, магістр дозволив залишитись Філлу, й ми продовжили дослідження.

30.10.157р.

Маг-Рівік

Ближче до обіду в нас були готові чергові зразки, й мені доручили їх віднести лікарям-цілителям.

Трохи поблукавши коридорами я нарешті знайшла потрібну лабораторію де на вузькому, витягнутому вздовж стіні столі стояла ціла армія зі скла, порцеляни, металу та дерева. Колби, миски, ступи, банки, котли й інші місткості з травами, порошками чи готовими зіллями.

- Є хто живий? – голосно покликала я, при цьому ще голосніше чхнув, але не наважившись поставити принесене на стіл, раптом загубиться.

- Є, - сонно відгукнулись з канапи й купа ковдр, на яку я не звернула уваги, заворушилась. – Чого так кричать? Ята, а ти що тут забула? – запитала мене Ванда.

- Допомагаю з ліками. А інші де?

- З іншими біда. Лежать в палаті з хворими, заразилися. Мене сюди прогнали, очікують, чи не підхопила і я хворобу.

Від почутого мене в мене раптово підскочила температура й стало важко дихати. Щодня гинули розумні від цього лиха, але мене це не дуже чіпляло, бо то були стороні. Але Фіона з Олдрі... Не дозволю.

- Перше, хто сьогодні черговий цілитель? Друге: в якій палаті лежать дівчата?

- На другому поверсі, від сходів праворуч, другі двері. Але тебе туди не пустять. А сьогодні чергує Кален Фітч, високий, білявий іллін з бронзовою шкірою. Повз такого не пройдеш. Він зараз хворих оглядає. Краще тут почекай.

- Дякую, але все ж краще пошукаю та спробую до дівчат навідатись.

***

Лихоманка захопила місто майже тиждень тому, а вже встигла заразити половину персоналу лікарні, тим самим залишив хворих без вчасної допомоги. Мешканці Маг-Рівіка майже одразу пішли на самоізоляцію, та потік хворих не зменшувався.

Втомлений, з темними колами під очима та блідий попри колір шкіри, цілитель сидів в коридорі та пив напій з різким запахом, який в цьому світі використовували, щоб збадьоритись.

- Цілитель Фітч? – про всяк випадок запитала я.

Чоловік не відриваючись від кружки, мовчки кивнув.

- Ось чергові ліки від магістра Стера.

- Ще одна себе драконом уявила, - без злоби, але з доганою сказав іллін подивившись на мене. – Чого ходим без захисту? Думаєш не заразишся?

- Не думаю, а знаю. І не уявила, а являюсь, - чесно зізналась я, чого вже ховатися?

- Аааа, - протягнув чолові, до його втомленого мозку не одразу дійшли мої слова, - дракон, якого нам в поміч прислав Лавер. Присядьте поруч на пару хвилин. Зараз доп’ю цю гидоту й знайдемо піддослідних. Вас не пригощаю, бачу як носом водите від запаху. Не подобається.

Відпочити я погодилась, того присіла поряд та заплющила очі, так краще думалось.

Отже. Зілля готувалися на основі драконовій крові, й перше що приходило на думку, збільшити дозу. Та ні. Занадто велика доза для більшості розумних смертельна. Того в мою голову прийшла ідея використати слиз яку зібрав з мене Террі, коли облізла луска. Ельф нею зацікавився та зібрав три глечика, два з яких упер з собою. Останній же був в мене дома. Я якось хотіла зі змістом проекспериментувати, та так й не встигла. Того зараз сиділа та лаяла саму себе за необачність.

- Йдемо, - повернув до реальності голос цілителя, - перевіримо, що в вас вийшло.

Піддослідними стали троє чоловіків, високі, кремезні, як і всі карголи, та дві жінки – ельфійка й іллінка. Вони знаходились на останніх стадіях хвороби, того й вибір пав на них.

Зібравши волю до купи, і якомога сильніше ігноруючи емпатію, я переступила поріг.

Решту дня, я була зайнята у лабораторії, увірвавши лише декілька хвилин, щоб навідати подруг. Дівчата спочатку почали лаятись, як я нещодавно на Філла, але потім заспокоїлись й навіть посміхнулись під час розмови, яка давалась їм з все важче й важче.

***

А в вечорі, коли зірка давно сховалась за горизонт, я ризикнула піти додому. Маг-Рівік став нагадувати Гаяв-Ток. Порожній, тихий, з темними вікнами. Лише запах відрізняв. Щоранку спалювали тих хто не пережив хворобу.

Дорога туди була легкою, а от назад ні. Спочатку Самідір з легкістю налякав дрібного злодюжку, що не побоявся вийти на вулицю та обікрасти перехожого. А от наступним нам на шляху зустрілось чудовисько. Й втекти б. Але відчуття самозахисту кудись поділось. Лише жадоба вбивати затьмарила розум. Жадоба не моя, але я їй піддалась. До тями мене привів фамільяр, прийняв бойову форму вовка. Здоровезний монстр чомусь злякався вдвічі меншого супротивника, та кинувся тікати. Самідір за ним, а я за Діром. А за три квартали швидко зрозуміла, що було причиною цього забігу. В підворітті друге чудовисько нависло над мертвою дівчиною, а дві її подружки, налякані, на грані втрати свідомості, сиділи на холодній землі обійнявшись. В одній я не одразу, та впізнала повію, з якою вже перетиналась на вулицях міста.

Цього разу це були не ларгінці, а новий вид. Щось між горилою та ящіркою. Наче до мавпи голову динозавра прикрутили. “Чудовий” зразок немерців.

- Самідір, витягнути дівчат зможеш?

- Грааау, - була мені відповідь.

- Захищай їх, - попросила його, а сама за лічені секунди перетворившись на дракона кинулась на монстра. Накинулась гучно сказано. У вузьких провулках було важко й крила розгорнути, й хвіст занести для удару. Лише пазурі та спритність. Та трохи магії. Бо перестараєшся і є загроза спалити все місто. А ще добре те, що ці потвори чудово роздиралися на частини. В мене прямо мрія здійснилась. Я на місті монстра уявила Айшу, та відірвала голову, яка випадково покотилась до дівчат. Ой, як вони заголосили. Мабуть, все місто розбудили. Другий же побачивши, що стало з його напарником почав відступати. Схоже залишки розуму в них були. Спочатку обережно зробив декілька кроків назад, а потім як драпанув. А я що? Я слідом. Забіг продовжився. Але на мою біду чудовисько було більш спритне, того встигло досить далеко від мене відбігти та перестрибнувши паркан сховатися. Перешкода не була для мене завадою, а от відсутність монстра ще якою несподіванкою. Запах же привів до залишків стихійного порталу.

Цього тільки не вистачало.

Я не одразу, але здогадалась, що ще мене бентежить.

Двір, як і будинок, в якому я опинилась належить Санрею Наосу. Чоловік й досі перебував за решіткою, того світло в підвалі його будинку викликало здивування.

Обережно підійшовши до вікон, щоб жодна гілка, не хруснула під лапою, я намагалась зазирнути в середину. Брудне скло було завішане фіранками, того я змогла угледіти лише тіні.

- Далі ми самі, - почула я шепіт знайомого голосу.

Озирнувшись, побачила на заборі Німідора в компанії Нолана.

- Тихенько відійди, щоб не злякати правопорушників, а ми їх заарештуємо, - продовжив шепотіти ельф.

Мені нічого не залишалось як обережно перебирати лапами.

- Й як ти примудряєшся завжди натрапляти на те, чого повинна уникати?

Продовжив розмову гостовухик та погладив по голові, як я Самідіра. Мені це звісно не сподобалась, але підіймати шум не стала. Потім помщусь. Хотіла запитати чи потрібна моя допомога, як згадала нащо взагалі вийшла з лікарні. Подружки в біді! Але ж треба ще й за Самідіром повернутися. А там налякані дівчата-повії. Того я підійшла до перевертня та ткнула носом в його ноги, привертаючи увагу. Можна було й словами, але шепотіти в цьому образі не могла, лише ричати. Та зібравшись, промовила:

- Ходімо, дещо покажу.

Нолан не став розпитувати, а кивнувши Німідору мовчки пішов слідом за мною. Залишивши двір, краєм ока помітила, що це місце охопило десятка три вартових міста. Дійсно, і без мене впораються, заспокоїла я совість.

Незадоволений фамільяр все ще охороняв дівчат та залишки.

- Це ти його так? – запитав мене перевертень.

- Я. Там ще десь тіло загиблої поряд має бути.

- Бачу.

- Мені до лікарні терміново потрібно. Моя допомога вам сподіваюсь тут не потрібна? – кожне слово в обличчі дракона мені важко давалось, потрібно було постійно слідкувати, щоб не гарчати.

- Зараз ні. Але якщо знадобишся будемо шукати в лікарні.

- Домовились, - й покликавши Самідіра, ми побігли рятувати подружок.

33.10.157р.

Маг-Рівік

Провівши в лабораторії ще два дні ми нарешті створили ліки від лихоманки. Ми це голосно сказано, магістр Стер майже не спав, тоді коли я з Філлом по черзі відпочивали на жорсткій софі.

Як виявилось сіра слиз мала ті ж самі властивості що й кров, але її можна було додавати в тричі більше. Ліки почали діяти. Хворі більше не помирали, хоча їх кількість потрапляння в лікарню не зменшувалась.

Й тільки вирішили питання з ліками, та здавалось можна кілька годин поспати, як до кабінету завітав особисто пан Тайрод Німідор. Вдруге. Першого разу він прийшов мене розпитати, про те що відбулося вночі коли застукав мене на чужому подвір’ї. Зараз же темою розмови став Санрей. Скориставшись тим, що не вистачало розумних для охорони, маг спланував втечу, залишивши свого приятеля Суфо напризволяще.

- Що саме не приємне, на колишнього голову було накладене заклинання підкорення. Дуже сильне. Та на цьому зловмисник не зупинився, а регулярно поїв Суфо зіллям.

- Це був Наос?

- На жаль ні. Санрей непоганий бойовий маг, а от в менталістиці повний бездар. Хтось ще є. До чого я тобі це говорю, сподіваюсь пояснювати не треба?

- Так. Я маю бути обережною, та не лізти попереду батька в пекло.

- Попереду куди?

- В пекло. Це такий вислів з мого світу. Та якщо ви помітили, то не така вже я й безпорадна.

- Помітив. До першої зустрічі з місцевими драконами дійсно загрозлива.

- Вважаєте що не впораюсь?

- Вважаю, - й посміхнувся, - ти, мабуть не бачила місцевих. Так от. Їх хвіст у розмірі більше аніж ти вся.

Я гикнула. Нічого собі тушка. Як вони взагалі літають?

- Щось ми знов не туди звернули. Так що з Наосом?

- Стін міста він не залишав, того продовжуємо шукати в місті. Тому й прийшов попередити тебе. Якщо раптом він з’явиться поряд з тобою, не прибий його мимоволі. Він все ж потрібен нам живим.

- А якщо він пішов через портал?

- Який портал? Стихійний, в який встиг вскочити демон? - самостійно здогадався ельф. – Це гірше. Але якщо так, то це ще один доказ змови. Піду до свого кабінету, розвину цю здогадку. А ти…

- Зайве не лізь куди не кличуть, - завершила я.

- Саме так.

Підвівшись, Німідор залишив кімнату, а я помітила як важко він ходить. Чи то від втоми, чи травма якась.

12.11.157р.

Маг-Рівік

- Хочете свіжу плітку? – запитала я забігши після школи провідати подружок.

Фіона вже самостійно пересувалась, Олдрі ж ледь тримала в руках ложку, та загальний стан дівчат покращувався кожного дня. Про хворобу залишились лише ранки на шкірі, які в майбутньому перетворяться в шрами. Та майбутніх цілительок це не лякало, є купа ліків та чарів для покращення вигляду.

- Не тягни, кажи, - не втрималась люшитка, й аж підскочила на ліжку. – Ти так рідко про щось розповідаєш, то мабуть, дуже важливо.

Звісно хотілось дочекатись Ванду, яка й досі допомагала в лікарні, та дивлячись на нетерпіння одужуючих, не втрималась.

- До школи прийшли ще чужинці й одразу почали вимагати, щоб їх прийняли та почали навчати, мовляв, вони й так час згаяли сидячі в Норгерді через лихоманку.

- Нічого собі. А наші що?

- Наші. Ректор жахається, декан скаженіє, учні очікують. До початку іспитів їм дозволили користуватися бібліотекою, а житло порадили шукати в місті, гуртожитки й так переповнені. Леорі каже, що навіть в коридорах ліжка стояли під час епідемії.

- Добре що в школу не проникла.

- Так. Але дехто до навчання вже не повернеться, - з болем в голосі сказала я, згадуючи списки померлих учнів, що бачила у декана на столі.

- Цього боюсь більше. Повернусь до школи й дізнаюсь хто не пережив.

Я вперше бачила як Олдрі плаче. Не стримавшись обійняла дівчину, та додала:

- Я також цього боюсь. Навіть якщо це буде Айша, не зрадію.

Всі зітхнули й замовкли. Розповідати про чудовиськ, які регулярно з’являлись в ночі на вулицях міста не стала. Досить поганих новин.

- А скільки їх? – заспокоївшись запитала люшитка.

Я не одразу зрозуміла про що питає дівчина, й навіть встигла подумати про монстрів та телепатію.

- Чужинців скільки? – вточнила більш здогадлива Фіона.

- Дванадцять. Сім хлопців та п’ять дівчат. А в цьому світі є снігові ельфи? – зрадівши зміні теми вирішила її підтримати.

- Є. Живуть на півночі на острові. В них окрема країна Талві зі столицею Юлмірат.

- А як виглядають?

- Чистокровних ніколи не бачила. Ванда якось зустрічалась з напівкровкою, так від лісового не відрізниш. Та я чула, що в них світле волосся та бліда шкіра. А що?

- Серед чужинців є один сніговий. Волосся білосніжне, очі фіолетові. Сам високий, стрункий. Майже постійно мовчить. А як скаже, наче кригою намагається пронизати.

- Хочу це бачити на власні очі.

І як доказ своїх слів Олдрі спробувала встати з ліжка. Звісно в неї нічого доброго з цього не вийшло, якби не я, що сиділа поруч, впала б на підлогу.

- Потім подивишся. Також серед них ще три ельфи: хлопець та дві дівчини. Одна дріада. Два перевертні – вовк та лисиця. Четверо людей та один вампір.

- Знов вампір? – запитала Фіона. – Хоча, чим більше чужинців-вампірів, тим легше буде Вальдегор. Він до речі як?

Так, дівчатам також наважилась розповісти, ким на справді є Гор. Краще нехай від мене дізнаються, аніж від когось з чужих. З найближчих приятелів залишився лише Соренто, хто ще не встиг про це дізнатися. На диво Олдрі вдалося втримати язика й не розповіси всім охочім її послухати цю інформацію.

- Майже не бачу. Вчора заходив, втомлений та задоволений водночас. Передавав всім привіт та скорішого одужання. А ще, сказав, що якщо ліки не подіють, то вкусить й перетворить на вампіршу, та померти просто так не дасть.

- А він може? – знов підхопилась Олдрі.

- Невідомо. Не ризикнули перевірити, - чесно зізналась я.

- Ех, такий експеримент був би, - стримуючи сміх з розумінням додала Фіона.

- Та ну вас, - махнувши на нас рукою, люшитка сховалась під ковдрою.

Ми ще трохи покепкували з подружки, сміючись та жартуючи. Після такого не хотілось й повертатись до школи, де було моторошно й болісно.

16.11.157р.

Маг-Рівік

В кабінеті декана я стояла й радісно посміхалась, чим дуже дратувала пана Лавера.

- Це не дуже добра ідея, - коментував магістр Ванлір те, що відбувалось.

- У вас є краща? Я за любки її вислухаю, - запропонував Лавер.

- Нема. Та використовувати для цього ученицю, на мою думку занадто.

- Вам нагадати, що перед вами не просто учениця, а стихійне лихо світового масштабу, - вліз в суперечку Німідор.

Наче я поряд не стою. От ображусь і не буду допомагати. Не втрималась й показала язика ельфу.

- І це наш порятунок, - помітивши це, тяжко зітхнув магістр Дотр.

- На жаль так. Й порятунок, й прокляття водночас, - підвів висновки декан.

Цю дивну розмову пояснити дуже легко. Як дізналися на дівчат в місті полювали демони, що лізли через стихійні портали. Відстежити де й коли відкриється черговий було не можливо, того вирішили влаштувати пастку. Й приманкою мала виступити я. От й сиділи члени ордена й сперечалися, чи доречно використовувати для цієї місії спостерігача Головного.

А в мене виникло додаткове питання: чи всі магістри школи входять до цього ордену?

Ну от як з такими стрибками думок в голові зосередитись? Важливе питання ж обговорюємо, пильність й уважність до дрібниць, от що має займати думки. Так ні, давай ще про щось подумаю. Наприклад рецепт борщу згадаю. Цілковита безвідповідальність. Лаяти саму себе безрезультатно, як і іншим читати нотації. І що з цим робити?

- Вона взагалі не слухає, - намагаючись привернути увагу голосніше промовив магістр Ванлір.

- Уважно слухаю. Ви щойно пропонували долучити більш досвідчених чаклунок, - видала, вхопившись за останні слова. – А за містом ці портали спостерігались?

Чотири пари очей звели свій погляд на мені.

- Так, - відповів Німідор.

- А їх там більше, чи менше аніж в місті?

- Пропонуєш встановити пастку за межами міста? – замість відповіді запитав ельф.

- Саме так. Якщо тут окрім мене є ще дівчата, й не важливо чи є в них магічна сила, чи ні, то за містом в мене не буде конкуренції. То й шанс, що прийдуть саме за мною, збільшується.

- А якщо не прийдуть? – з недовірою запитав декан. - За містом портали давно не спостерігали.

- А якщо не прийдуть в місті? Як на мене, спочатку треба з’ясувати, що їх приваблює. На що вони лізуть?

- Це не магія, і не колір волосся. Це дівчата не старше двадцяти років, які не боялися самі ходити вночі містом. Більше нічого спільного, - відповів ельф.

- А місця де були скоєні злочини та відкриті портали? Чим вони пов’язані? – не зупинялась я. – У вас є мапа міста? Якомога точніша?

- Десь була. Ось, тримай, - протягнув мені декан діставши її зі шафи. – Там навіть має бути трохи й за містом.

- Дякую. Спочатку відмітьте де відкрилися портали. А потім де сталися напади. Й краще щоб було видно з якого порталу напали.

- Коло це портал, хрести місце злочину, а стрілочка й так зрозуміло, - пояснив Німідор та почав розмальовувати мапу під незадоволення сопіння декана. Шкільну власність псували, та не заважав цьому.

Витративши на це хвилин десять всі уважно подивились на результат.

- Неймовірно! Ні якого навіть натяку на якусь схему, - оголосив магістр Дотр.

- Я з вами не згодна, - й діставши олівця почала з’єднувати відмітини в єдине.

- Що це? Такий знайомий малюнок. Десь вже його бачив, - Лавер так звів брови намагаючись пригадати, що лоб аж зморшками вкрився.

- В доримському храмі, - відповіла я, - в тому місті де я вперше опинилась в цьому світі. А ще дійсно, ловити за містом не вдасться. Портали почали відкриватися за стінами, а зараз наближаються до центру міста, - тикнула я пальцем.

Лайка разом з прокляттями замінила відповідь. Перші портали відкривались за межами, але малюнок складався саме на вулицях Маг-Рівіка.

- Якщо уважніше придивитися, то наступний портал відкриється тут або ось тут. Майже поряд один з одним.

- То в них й влаштуємо засідку. Твоя ж задача, спіймати живцем хоча б одно демона. Привернути увагу й схопити. Без відривання голів. Зрозуміло? – запитав Німідор. Схоже він змирився з тим, що я не безпорадна пані.

- Так. Якщо він за мною піде. Ви самі говорили, що жертвами стають дівчата не старше двадцяти років. А скільки мені я й гадки не маю, та в минулому житті точно було більше.

- Непомітно. Сподіваюсь, що про цю частину твого життя вони не здогадаються, - додав декан. – А ще я сподіваюсь, що сьогодні демони знов завітають до Маг-Рівіка. Зустрічаємось біля корчми “Голосливий Півень” через три години. А з тобою, - це він до мене звернувся, - через дві в моєму кабінеті. Й фамільяра свого не забудь, тільки в меншій формі, щоб не злякав нападника.

Самідір, якраз спав біля дверей, відчув, що заговорили про нього й підняв свою шаблезубу голову та широко позіхнув. Чим викликав стурбованість у присутніх. А я промовчала, але дуже захотілось звернути увагу присутніх як змінився план дій і я з приманки перетворилась на мисливця.

***

Стрімко перемістившись в просторі я опинилась біля порталу й замерла від несподіванки. Демон, що прийшов в наш світ навіть й близько не нагадував когось хто вже відвідував місто. Спочатку я прийняла його за людину, а точніше за високого чоловіка з довгим темним волоссям. Але коли він обернувся до мене обличчям, то помітила його очі затягнуті темрявою.

- Йогпермар скислий, - тільки й вилаялась я.

Демон також здивувався зустрічі зі мною, а ще більше його вразили мої слова. Шкода не надовго, я навіть не встигла хоча б щось вигадати як його взяти в полон неушкодженим, як гість почав лаятись у відповідь на незнайомій мені мові та витяг з піхв здоровезного меча. Здається, він не в курсі, що довга зброя лише заважає в вузьких провулках. Я діставати меча не стала, а замість цього вкрившись лускою витягла якомога сильніше пазурі.

- Бастарі драго, - продовжив лайку демон, й до його люті додалась гидливість. - Ут де віа меа.

- Обов’язково, - не знаймо з чим погодилась я. - Лише тебе затримаю.

Далі розмову довелось відкласти, бо демон від слів перейшов до діла.

Гарного бою, як пишуть в книжках, не вийшло. Мечі дзвеніли, волосся розвивав вітер. Ні. Все було не так. Мені з легкістю вдавалось вклонятися від леза, та на жаль й вибити зброю з рук не випадало нагоди. Хоча поранити його кігтями один раз вдалося, й тепер чоловік кульгав на ліву ногу. А от запах його чорної крові дратував, гіркий наче полин. Дивно. Іншого запаху я від суперника не відчувала, як і ритму серцебиття. В нього що, цей орган відсутній? Знов зайві питання в моїй голові. Треба з цим щось робити. На курс медитації записатися наприклад. Ааааа. Та що ж це таке?!!!

- Й що ви забули в цьому світі? - не втримавши язика запитала, намагаючись відволіктися від зайвих питань. Ще трохи й знов буду думати про рецепт. Та що за лихо?!!!

- Фоетідум дімідіум песор. Нон аудес контак ми.

- Ага. От саме це я й зроблю.

А сама зраділа, нарешті почула наближення допомоги. Тупотіли так, що лише глухий не почує.

Як і домовлялись ми влаштували пастку біля двох можливих точок відкриття. Та на нашу біду порталів відкрилось три. Й поки магічна варта разом з членами таємного ордену розбиралась з тими хто пройшов повз перші два, я вирішила подивитися, кого принесли треті. Такого супер призу не очікувала. Та все ж виконала прохання й не вбила незапрошеного гостя. Так, лише трохи подряпала.

- Клаудер остіум, - й в портал полетіло заклинання декана.

Подіяло. Портал закрився, що розлютило демона ще більше, й той почав трансформувати.

Ттттттт!!! Свінябул збродженний!!! Це що таке?!!!!

Роги, хвіст, крила, а броня виявилась не частиною вбрання. Й в зрості збільшувалось. Вже більше даху двохповерхового будинку.

Заклинання летіли в нього одне швидше іншого. На перший погляд, здавалось марною тратою магічної енергії та раптово демон втративши свідомість впав. Від гуркоту аж стіни ближніх домівок здригнулися.

- Що в словах “залишатися поряд” не зрозуміло? - налетів на мене декан.

- Все зрозуміло. Та як би я не встигла, він міг зникнути. Ми навіть не знали де й кого шукати, - почала виправдовуватись я. - Й взагалі. Я ж його як і обіцяла не вбила.

- Одного з радників вищого демона? Я б залюбки подивився на це.

- Розбудіть, продемонструю, - не зупинялась я. Азарт не залишав мене, й жадоба полювання все ще переважала глузд.

- Відшмагати б тебе лузгою, та посадити на хліб з водою. Може хоча б так розум почне перемагати безглуздя.

- Потім продовжите лайку. Зараз треба придумати як й куди перенести нашого “гостя”. Ята, на сьогодні все. Йдеш додому, та щоб нікуди не встрягла тебе проводить Нолан. Завтра я сам знайду тебе, щоб поговорити. Калрін, потрібна твоя допомога.

Я насупилась. От так завжди. Саме цікаве й без мене.

Що ж. В мене також є від вас секрети. Й ділитися ними з вами не збираюсь.

- Ходімо, - відволік мене від побудови планів помсти Нолан, - проводжу тебе додому.

- Ходімо, - відмовлятися марно, я все одно в очах перевертня безпорадна дівчина.

20.11.157р.

Дикий Ліс

Вчора майже о півночі до Лісового Будинку повернувся Вальдегор. Зморений та голодний, того й розмовами не хотілось його навантажувати. А от сьогодні, під час обіду розповіла про все що відбувалась поки не бачились. Від винаходу нових ліків, до допиту демона.

- Тобто, нічого він вам не сказав нового?

- Він нам взагалі нічого не сказав. Сидить й дивиться на нас своїми страшними очима. Навіть ім’я невідомо. Про мету цих набігів розповіли демони-патикоси. Та це орден й без них знав. Шукали дівчину. Та коли все ж дозволили мені поговорити з цим старшим демоном. Я його до речі назвала Пиріжок, він так розлютився на це. Через це ми дізнались, що він добре розуміє нашу мову, лише прикидається, що не знає. Так от я припустила, що демони готують з Маг-Рівіка здоровезний портал, щоб проникнути до нашого світу. А ще натякнула, що в цьому їм допомагають жерці. Ти б бачив як змінилось його гарненьке кам’яне личко на потворну гримасу. А ще якби він міг рухатись, то обов’язково спробував мене задушити.

- Схоже ти вгадала ціль відкриття цих порталів. А нащо дівчат вбивали?

- Вони когось шукали. А коли розуміли, що чергова дівчина, не та яка їм потрібна вбивали.

- Це тебе шукали?

- Ні. Бо якби то була я, мене б не намагався вбити Пиріжок. Він би спробував мене викрасти.

- То загадкова дівчина все ще ходить по Маг-Рівіку і ніхто не знає, хто вона?

- Так. І це саме жахливе. А до того, щоб не такі вже й стихійні, портали перетворились на контрольовані залишилось дві спроби. Мені Лавер про це сказав.

- А щодо порталу в аномальній зоні?

- То дійсно випадковість, якою одразу ж скористувались демони.

- Треба про це вчителю розповісти. Може він знає якесь заклинання.

- Я навіть знаю в якому напрямку шукати: очищення. Треба очистити місто від слідів цих порталів. За допомогою можна звернутися до жерців, але при умові, що вони стоять за цим, ти й сам розумієш.

- Не допоможуть, а лише посприяють.

- Так. Я порадила евакуювати жителів міста. Та мене ніхто не послухав. Я написала листа до Террі. Відповіді ще не отримала.

- Давай підіб’ємо підсумки. Демони готують портал, щоб проникнути в місто магів, та вбити мешканців. А потім прийдуть жерці й допоможуть врятувати залишки маг-рівірців, чим змусять магів стати боржниками.

- Іншої мети не бачу. От тепер сидимо й розгадуємо, кому це може бути вигідно з місцевих. Хто залишив мітки для стихійних порталів? Хто ця загадкова дівчина, яку шукають? Й нащо вона їм? В жертву принести? З’їсти? А може найвищий демон хоче з нею одружитися?

- А маг якого арештували, а потім втік не міг?

- Хіба що він залишив мітки до того як його затримали. Але хтось їх поновив майже перед першим нападом. Санрей в цей час вже сидів в тюрмі. Завтра до школи, а потім знов зайду до Німідора. Він каже, що я одночасно позитивно впливаю на пошук відповідей, та паралельно задаю багато нових питань, що, на перший погляд, лише заважає вирішуванню проблеми.

- А коли відкриється передостанній портал?

- Очікуємо вночі з третього на четвертий день тижня.

- Я прикладу всі сили, щоб до цього часу повернутися з відповіддю, чи без. Саму я тебе в цьому місті не залишу. Навіть при такій охороні як Самідір, - й обережно погладив пухнастий білячий хвіст.

23.11.157р.

Маг-Рівік

Перевірки, перевірки й ще раз перевірки. Вони почались зі школи та гуртожитків, а після перемістились на місто. Магічна варта шукала загадкову дівчину. Улла мені на вушко розповіла, що за допомогою якогось артефакту відстежують зв’язок з демонами. Та все марно.

В мене в голову одразу прийшло питання: раптом дівчина померла від лихоманки? Декана від цього питання аж перекосило. А що з ним трапилось коли до школи завітав особисто Асгейр фот Хейнн в компанії зі своїм учнем. Навіть в мене в голові всі голоси замовкли.

А те що відбулось далі, взагалі змусило декана пошкодувати, що не спостерігав за мною всі двадцять чотири години з дня моєї появи в цьому світі. Асгейр фот Хейнн взяв й розповів, що ми з Вальдегором володіємо “ключами”, й двох буде достатньо щоб очистити місто від демонічної сили. Добре що присутнім при цій розмові був лише Лавер, а не все місто.

Крок за кроком всі мої таємниці перестають бути таємницями.

***

Час для очищення обрали коли почався відкриватися черговий портал, щоб трохи магії потрапило й на ту сторону, як доказ, що в цьому світі демонам не раді та готові дати відсіч. Ми з Вальдегором встали по центру міста, й нам видали по пергаменту з заклинанням незнайомою мовою. Якщо чесно, то я його читала так погано, що боялась замість очищення навпаки прикличу ще більше демонів. Та на щастя минулося й заклинання подіяло як треба. Але в цьому заклинанні була й негативна сторона. Все що трималось на магії почало розпадатися. Від тимчасової дезактивації артефактів, до повного розвіяння таких простих заклинань як освітлення, чи косметичні ілюзії. Та то не біда. Власники швидко це виправлять і вже після завтра місто знов буде сяяти.

26.11.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні Олдрі та Фіона повернулися до гуртожитку. Повністю здорові й готові до продовження навчання та збору свіжих пліток.

Першим, що зробили дівчата, так це завітали до бібліотеки, щоб подивитися на новеньких чужих.

- Який гарненький, - винесла люшитка вирок не зводячи погляду від Вільгельма.

- А як в спілкуванні? – запитала більш практична Фіона.

- Та вроді більше не скандалять. Лише на початку трохи пошуміли й заспокоїлись. Ще звісно хочуть до гуртожитку. Готові на всі умови. Але тут я їх розумію, зайвих грошей не має. Ну і звісно з компанією Конна не поспішають налагоджувати стосунки. Як і навпаки. Ви як хочете, а я піду трохи позаймаюсь. Бо мені ще до декана треба зайти.

- На побачення? – не втрималась люшитка.

- Та як би. Особиста кара продовжується.

- А де хто б за таку кару готов й пальця відати, - додала Ванда.

Я лише зітхнула. Знали б дівчата чим в більшості ми займаємось з деканом, не заздрили б. Хоча з такою жадобою до будь-якої інформації, може б залюбки й приєдналися.

Я ще раз зітхнула та пішла до деканату.

Позавчора прийшов лист від Террі. Ельф писав про те, що для усунення демонічної магії потрібно приблизно двадцять архімагів та одне заклинання на них. Це налякало, бо ми ж з Гором впорались вдвох, хоча й навіть не маги, а учні. Звісно не обійшлось без негативних наслідків. Два дні відлежувались, а для пришвидшення покращення самопочуття вампір пив кров, а я їла ледь обсмажене м'ясо. Проте у цієї події був і позитивний момент, Вальдегор тепер міг спокійно пересуватися містом не боячись, що на нього відкриють полювання.

Декан сидів за столом та роздивлявся мої малюнки демонів з химерами з Дикого Лісу. Про літні пригоди все ж довелось розповісти, та якось пояснити наявність ключів-артефактів та знайомство з фот Хейнн.

- Добре малюєш. В тебе має добре виходити ілюзорна магія, - похвалив Калрін.

- Може в якомусь семестрі візьму її до навчання, - відповіла я зручно вмощуючись на крісло.

- Візьми. Та сьогодні розмова піде не про навчання, а про Гаяв-Ток. Треба туди потрапити, хочу оглянути місто.

- Не найкраща ідея. Там вже сніг лежить, а йти пішки не один день.

- Я це добре розумію. Того й не прошу прямо зараз, а наступного року. Проте в вихідні все ж хочу відвідати ці землі.

Я завагалась. Мене роздирали почуття й жадоба перемагала. Та зібравши крихти свідомості відповіла:

- Післязавтра на світанку чекаю в гості. Де я живу знаєш?

- Так.

- От і добре. Раджу одягтись тепліше та запастися обігрівальними артефактами. Не дивлячись на календар там вже два тижня зима.

- Зима й тут вже два тижні, - додав чоловік спостерігаючи як за вікном кружляють сніжинки.

28.11.157р.

Дикий Ліс

Декан шов позаду та лише іноді лаявся, коли ноги взуті в снігоступи провалювались глибше аніж очікувалось. Першим, що я вирішила показати чоловіку, було покинуте місто Лумінен.

Лавер уважно оглядав кожен ларк. Навіть до склепу завітав.

- Бували тут раніше? – не втрималась й запитала я, бо вираз обличчя виказував якісь тяжкі спогади.

- Я не настільки старий. Війна закінчилась задовго до мого народження. Але багато чув. Й не тільки про Лумінен. Тут до речі раніше мешкав відомий на весь світ коваль Оддманд Білий. Його мечі й досі вважаються найкращими у світі.

- Невже за весь цей час його не обійшов?

- Не тільки ельфійська робота, а ще й магія, роблять справжні дива.

- То цей Оддманд ельф?

- Так.

- І де він зараз?

- Похований в північних лісах. Він загинув у війні зі жерцями.

- Шкода. Куди далі підемо?

- Давай оглянемо напрямок до Гаяв-Тока. Може вдасться взяти орієнтири й повернутися сюди пізніше.

- Сам?!!

- З тобою. Будемо так пересуватися, доки до самого міста не дійдемо.

- А вмієш телепортуватися не сам?

- Звісно. Того й з ночівлею тут. Будемо завтра йти поки сонце не сяде, а назад телепортую вас обох до будинку.

Я незадоволено скрипнула зубами, це могло означати лише одне: й весна не прийде як по Гаяв-Току будуть бігати маги.

- Це в тебе називається “почекати до весни”?

- Не втримався. Така можливість. Та не хвилюйся, - спробував мене заспокоїти іллін, мабуть, всі емоції відобразились на моєму обличчі, - масового переселення не планую. Лише обрані члени ордену.

- А назва у вас є? А то все орден, та орден.

- Назва?

- Так. Щось типу “Білої панчохи”, чи “Пустої чарки”.

- І чого ти така колюча? Наче дикобраз. Назва звісно є. “Орден Тихої Ночі”.

- “Тихої ночі”?

- Так. Саме про тихі ночі мріяли ті, хто жив під час війни.

Коментувати не стала, а лише замислилась над спогадами. Був час в моєму житті, коли я також мріяла про тихі ночі.

***

Спати в снігу не хотілося, а мою пропозицію на ніч повернутися додому, відкинув. Звісно могла й сама телепортуватися, та совість не дозволила залишити чоловіка одного напризволяще. Невідомо хто може завітати вночі в гості.

Наламавши ялинкових гілок декан влаштував прихисток в норі розташованій в коріннях величезного дерева. Я ж на вході розвила вогнище, підпалюючи сухі гілки магією. Добре що їжу готувати не потрібно, Коша приготував нам цілий кошик смаколиків.

- Знову сніг йде, - щоб порушити тишу під час вечері промовила я відчувши чужу незручність.

- На цей раз хоч звичайний.

- А можна питання?

- Задавай.

- Це з приводу богів. Як так вийшло, що різні розумні з різних світів вклоняються однім богам?

Я вже запитувала про це свої друзів, та відповіді, що мене б задовольнила не отримала.

- Несподіване питання. Мабуть, через те, що боги в цьому світі не вигадані, а реальні. Хоча деякі раси вклоняються своїм.

- І ті їм відповідають?

- Навіть не знаю що на це відповісти. Скоріше за все щось отримують, бо не трималися б за стару релігію. А звідки таке питання?

- Влітку якось натрапили на храм зі статуями, й Террі трохи розповів про них. Потім хотіла в бібліотеці ще почитати, та все часу не було.

- А що саме тебе цікавить?

- Наприклад бог війни Беллатор. Дві сторони вирішили повоювати й обидві почали молитися цьому богу, то кому він стане допомагати? Й вірна відповідь, що скидається першою на подумки, той, хто краще молиться, та більш дорогу жертву приносить. А якщо обидва війська в рівних можливостях? Я б на його місті взагалі б нічого не робила, та не допомагала, а тільки отримувала подарунки. А коли війна закінчиться, підійшла б до переможця й запитала: я вам добре допомогла, не хочете ще віддячити?

- Хоча й дивний, але досить розумний висновок. Мабуть, боги так і чинять в більшості випадків. Нащо вкладати зусилля там, де й без тебе обійдеться. Але…

- Тихо, - перебила я декана, - щось наближається. Судячи з запаху химера.

Чоловік хотів витягнути меча, але я похитала головою. На що очі Лавера здивовано збільшились.

- Тихенько ходімо за мною, - покликала я, й обережно, щоб менше хрумтів під ногами сніг вийшла з укриття.

Заклинання бачення в темряві, й декан зміг побачити, тих кого почула я. Ледь помітні на снігу білосніжні пухнастики, з короткими вушками та довгим, вже сірим хвостом, невеличкою зграєю зібралися поряд з деревом та дружньо обгризали його кору.

- Я поки не знайшла їх в довіднику, та ще з минулої зими знаю, що вони не завдадуть мені шкоди, лише деревам. Коли перший раз їх побачила навіть гадки не мала, що це не прості тварини. Самідір з ними спокійно грався.

- Збожеволіти. Ти скажи, що сама їх за вушком чухала.

- Добре, не скажу. А що не так?

- Це талвійські гамірди. При небезпеці випускають отруйний газ, від якого миттєва смерть. А ти їх пестила.

- Так і загрози їм не несла.

- Треба буде перевірити, що вам Частвінг викладає. Сьогодні гамріди, а завтра дергірва заведеш вдома.

- Кого?

- Дергіва. Дуже небезпечна химера, входить в клас немерців. Повернемось назад, я розповім.

Звісно ж погодилась. Безкоштовні лекції зайвими не бувають.

А декан потрошку завойовує мою довіру.

33.11.157р.

Маг-Рівік

Повертаючись додому після вечірньої зміни в “Ведмедику” ми з Ноланом обговорювали стан в місті. Що було досить дивно, перевертень рідко зі мною спілкувався, передаючи перевагу мовчазному супроводу.

- З першого морозія вступає на посаду новий голова магічної варти, - оголосив хлопець.

- І хто це?

- Ще не відомо. Але його призначила магічна рада.

- Тобто це буде маг?

- Скоріше за все.

- Сподіваюсь він буде більш захищеним від зовнішнього впливу. Та терплячішим до чаклунок. А що ще нового?

- Крадія крамниць досі не знайшли. Навіть гадки не маємо хто це. Ані магічного сліду, ані звичайних злодії не залишили. Лише твій малюнок. Саме погане, що якщо вони знов щось не вкрадуть, то скоріше за все залишаться непокараними.

- А якщо це черговий демон?

- То сподіваюсь наступний голова магічної варти з розгадкою впорається.

- Сподіваюсь, - погодилась я.

За розмовами ми потихеньку дійшли до мого будинку. Попрощавшись Нолан пішов далі оберігати місто, а я трохи затрималась на порозі.

Ось і рік майже пройшов, сповнений яскравими подіями, хоча декому він може здатися нудним. Адже багато хто за цей час встигає закохатися, зненавидіти, зрозуміти, що не може жити без цього розумного, одружитися та завести дітей. Чи потрапити в історію. Розкрити змову. Отримати корону. Знайти злодія. Завоювати імперію. Й обов’язково все закінчити перемогою добра.

Та й в моєму чого тільки не було. І нові знайомства, і пригоди, і навіть несподіване спадкоємство. А також вдалось відтягти початок чергової війни.

А ще знання та таємниці. Від останніх навіть голова інколи болить.

Цікаво, а як там інші потраплянці? Що з жерцями та воїнами? Чи залишились вони в Доримі? Чи мандрують? А може знайшли домівку?

А також, як склалась доля у Галеона з компанією? Я залишила запит в банку, та досі не отримала відповіді? Може вони не хочуть зі мною спілкуватися? Чи потрапили в біду і їм потрібна допомога? Й взагалі, чи є шанс знов зустрітися в цьому величезному світі? Сподіваюсь, що зустрінемось та вони будуть раді зустрічі. Дуже на це сподіваюсь.

Епілог

Епілог

- Що ж пані та панове, ваш план провалився, - сказав чоловік оглядаючи всіх зібраних в залі.

- Цей може й так, але ж не один планували, - заперечила чорноволоса жінка. Вона на відміну від інших, не сиділа у кріслі, яких було вдосталь в кімнаті, а стоячи дивилась через вікно, наче на когось очікувала.

- Все ще гадаєш, що є шанс позбутися перешкоди? – запитала її інша. Ця на відміну від чорнявки, майже лежала на тахті й відщипувала з гілки виноградинки які з задоволенням поглинала.

- Звісно. Бо якщо все ж не вийде, ми всі опинимось не в найкращому становищі.

- Як на мене, ти зайве лякаєш, - не втримався й вступив до розмови ще один чоловік. – Хто б не становив нам загрози, ми навіть поодинці набагато сильніше.

- Сподіваюсь, - погодилась жінка продовжуючи роздивлятися небо. – Нарешті. Довго він. От зараз я отримаю відповідь на головне питання. Ви як хочете, можете залишатися тут, а я пішла на зустріч.

Майже всі підвилися та пішли слідом за жінкою. Лише один чоловік залишився в приміщенні. За весь час його перебування тут здавалось, що він був більш зацікавлений вмістом бокала, аніж розмовою.

- І нащо боятися того, що й так відбудеться? Рано чи пізно.

Та його вже нікому було почути.

Дякую всім, хто дійшов до цих слів.