Unknown

- Доброго ранку. Я хотіла все дізнатися з приводу вступних іспитів, - до негативного ставлення до себе я вже майже звикла.

- Ви зарано. Набір починається з першого лютерія. Складаєте іспит, й якщо проходите, вас зараховують, - тоном начебто я дурненька, пояснила вона.

- Розумієте, я в цьому світі новенька, - видихнув та стримав гнів, продовжила. - Якщо ви чули в минулому місяці в Доримі Коло притягнуло до себе потраплянців. Я одна з них, того навіть уявлення не маю, що тут та як.

- Так чули, - ставлення дівчини раптово змінилося, зі зневажливого на зацікавлений. - Шуму було навіть тут. Що ж, тоді все зрозуміло. Але в листі, який ми отримали йшлося про сімох магів. Вони також вже тут?

- Навіть уявлення не маю де вони зараз. Я з ними не дуже поладила, а точніше зовсім. Останнього разу бачила в Доримі у заїзді “Північний вітер”, - так хотілося додати: “Не зовсім тверезими”, але втрималась.

- Так, з цим потім розберемося. Отже, іспит складається з двох частин, що проходять одразу в один день. Спочатку перевіряють ваш рівень магії й якщо він задовільний, далі відправляєтесь на перевірку вміння читати, писати та рахувати. Якщо нічого з цього не вмієте у вас є час знайти собі вчителя. Далі, іспити в цьому році розпочинаються третього лютерія та закінчуються вісімнадцятого. Навчання в нас є платне та безкоштовно, яке потрібно буде відробити на благо гільдії після закінчення. Після успішної здачі іспитів, вам буде потрібно обрати предмети, не менше восьми, але не більше десяти. Можна також обрати не магічні, як історія, чи філософія, тощо. Кожен магічний предмет коштує двадцять ассімів, не магічний п’ятнадцять. Вступні іспити безкоштовні, а проміжні та випускні платні. Що ще? Ледь не забула. Сам іспит починається о восьмій ранку, не запізнюйтесь. Здається все.

- А де я можу ознайомитись з переліком дисциплін?

- В мене. Але виносити не дам.

- Тоді якщо ви не проти, я його перепишу.

- Так. Звісно.

Я дістала з сумки блокнот та ручку й хутко переписала та записала все що було потрібно.

- В мене до вас останнє питання. А чи є у вас гуртожитки?

- Є. Але в них в одній кімнаті проживає одночасно від чотирьох до шести осіб. На початок навчання місць вже не має, бо коли хтось звільняє місце, на нього одразу знаходиться перший в черзі. Тому краще пошукайте житло в місті. Багато хто здає кімнати. Запитайте про це в Торговельному чи Ремісничому Кварталі.

Подякувавши, я в роздумах вийшла з кабінету й зі всього розмаху врізалась в ілліна який допомагав мені з потрібними дверима.

- Та що ж за день такий? - вилаявся він, розуміючи, що саме він винен у зіткненні. Пробурчавши слова вибачення, посунувши мене він увірвався до кабінету зі словами: - Ліскара, Джуарід в себе?

- Так, - відповіла та.

Далі підслуховувати не стала. В мене й своїх справ вдосталь.

16.01.157р.

Маг-Рівік

Коли була в Лурбіні мені в банку “Платинова Кірка” обіцяли допомогу з фінансовими питаннями, чим й вирішила скористуватися.

Всередині банку було розкішно. Поліроване дерево, мармур, золото, кришталь, та килими. Моя дракониця була задоволена, хоча сама я ніколи не любила “цяцьки” й показний статус достатку.

- Доброго дня. Чим можу допомогти? – Тільки я переступила поріг банку, зі мною ж одразу привітався його працівник.

- Доброго дня. В мене в вашому банку є рахунок. Відкрили його в Лурбіні там обіцяли, що в будь-якому відділенні можу звертатися з приводу фінансів.

- Ви хочете зняти гроші чи покласти?

- Скоріше зняти. Але перед тим як це зробити, хочу у вас запитати, може знаєте де в Маг-Рівіку продають будинки? Хочу придбати один.

Ідея придбати власне житло виникла в мене після години блукання по Торговельному Кварталі в пошуках де здається кімната. Умови в таких кімнатах були звісно набагато кращі, аніж у трактирах, але для більш постійного проживання хотілось більше зручностей, та менше допитливих сусідів.

- Прошу пройти за мною. Ми залюбки допоможемо в вирішуванні вашого питання. До мене можете звертатися Карг Грорин.

- Приємно познайомитись. Я Ятаар Лій-Фо Ольше.

Гном привів мене до невеличкої кімнати з запаленим каміном та зручними, м'якими кріслами біля нього.

- Присядьте. У володінні банку є кілька маєтків та інших забудов. На яку суму ви розраховуєте?

Ось тут я замислилась, бо зовсім не орієнтувалась в цінах нерухомості в цього світу.

- Щось не так? - запитав співрозмовник. Напевно, моє мовчання було занадто довгим.

- Ні, все гаразд. Я просто не знаю цін на житло, - чесно зізналася я. Якщо мене спробують надурити, я відчую це одразу.

- Я, звісно можу назвати ціни, але не бачивши товару, вам буде важко зрозуміти, чи воно того варте. Давайте краще зустрінемось завтра, о дев'ятій ранку. Я особисто покажу та розповім вам, що ми маємо та скільки це коштує. А там, якщо щось з цього вам не сподобається, думаю знайдемо й серед інших продавців.

Ідея мені сподобалася і я одразу погодилась. Зрештою, вони не можуть змусити мене купити те, чого я не захочу. Це навіть не вдалося в моєму минулому житті торговельним агентам. Попрощавшись з паном Грорином, хоч би ім'я запам'ятати, пішла до гостьового будинку. Більше планів на сьогодні не було.

17.01.157р.

Маг-Рівік

- А тут колись була крамниця алхімії та зіллій, - прокоментував пан Грорин.

Я оглянула кімнату поглядом. Запилено. Брудно. Махри павутиння. Зламані меблі. Облізлі стіни. Покритий сажею камін. Затхлий запах.

За цією кімнатою ще були приміщення. Одне нагадувала комірку для швабр, інша зі сходами, що вели до горища. Все це мало вихід не на головну Торгову вулицю, а в провулок Сірого провулка. Але мені вже було байдуже. Я закохалася в це місце з першого погляду. Тут було так багато магії, що здавалося начебто це місце створено не руками.

Напередодні я обмірковувала дисципліни, які мені доведеться вивчати, та зупинилась на артефакториці, а це місце ідеально підходило для крамниці, чи хоча б майстерні. Я навіть назву придумала: "Скарбничка Дракона".

- Скільки коштує це приміщення? - зморщив носа, щоб не чхнути, при цьому намагаючись приховати інтерес, запитала я.

Пан Грогин розпочав сьогоднішній показ з триповерхового особняка майже в центрі міста. Потім перейшов до більш скромніших будинків, вартість яких я вже могла собі дозволити, звісно якщо ще продам деяку кількість луски. А тепер це.

- Так. Давайте, подивимося. Отже, колишня крамниця магістра Фрилрга “Лист здоров’я” оцінюється в... сімдесят п’ять джубів.

- Тут ремонт обійдеться у всі двісті.

- Ми можемо скинути до п'ятдесяти, але не більше. Дешевше тільки оренда.

- А чиїм коштом буде проводитись ремонт?

- За рахунок наймача, - задоволено оголосив гном, але радість його була не довгою, прямо під моєю ногою провалилася гнила дошка.

- Тридцять, - внесла я пропозицію діставши свою кінцівку.

- Сорок, - підхопив торги гном, хоча до цього казав, що дешевше не буде.

- Домовилась, - тут же погодилась я.

Звісно можна перевірити, чия жадібність переможе, гнома чи дракона, та бажання отримати власну домівку виграло. Того вже надвечір я стала володаркою будиночка в провулку провулка.

19.01.157р.

Маг-Рівік

Весь вчорашній день я провила у сортуванні сміття в крамниці. А сьогодні той, який порахувала непотрібним, викидали будівельники, яких найняла за порадою володарки “Червоного Яблука”. Четверо чоловіків швидко звільнили місце і негайно почали обдирати стіни та зривати гнилі дошки. Для того, щоб я не плуталась під ногами, мені також знайшлося заняття, я обережно виймала скло з сухих рам вікон, заміна яких вже стояла поряд.

Наймані працівники були не людьми, а Санкорами. У всіх чотирьох були маленькі ріжки, що стирчали з темного волосся та яскравих кольорів очі. Їх вуха були злегка загостреними як у мене, а хвіст з пензликом був настільки рухливий, що вони використовували його, як третю руку. У мене навіть ідея з’явилася, свій так натренувати.

А ще вони любили спілкуватися під час роботи, чим добре розважали мене. У цей день я почула стільки байок, скільки не було за весь час мого перебування в цьому світі. Навіть за Террі не було часу сумувати.

- Ята, - покликав мене один із працівників, на ім'я Енферні. - Ось тут у вас яма без дна в підлозі.

- І нащо вона?

- Це злив відходів. Щоб невдалі експерименти не в ті руки не потрапили та шкоди не наробили.

- А куди він веде?

- Кудись глибоко під землю. Закриваємо, чи він вам теж знадобиться.

- Ні. Хай залишиться.

Не знаю, чи будуть в мене залишки від небезпечного зілля, а ось бігати в туалет взимку на двір втомилася. В Маг-Рівіку, як і в усьому цьому світі, сучасна каналізація була відсутня, але все чистилось та прибиралось магією, якою я поки не володію в тій мірі щоб одним рухом брові прибирати за собою лайно.

Та на цьому сюрпризи не закінчилися. Над дверима, під товстим шаром штукатурки, було знайдено ліпнину із незнайомих мені рун, що утворювала арку до самої підлоги. Ті ж самі руни були знайдені над каміном. Я також вирішила їх залишити.

Санкори дивно переглянулись між собою, але нічого не сказали, залишивши коментарі при собі.

26.01.157р.

Маг-Рівік, Дикий Ліс

Сьогодні був один з найкращих днів у цьому світі. Погода була чудова. Сонце яскраво світило в чистому, без однієї хмаринки небі. Вітру не було. Лише мороз “щипав” за ніс, що стирчав із шарфа, коли йшла вулицею. На сніданок в “Яблуці” подавали млинці з вершками та суничним джемом. Нещодавно працівники завершили ремонт, а вчора доставили меблі, тож сміливо можна перебиратися та влаштовуватися. Звичайно, багато чого ще все-таки треба було придбати, але це мене не налякало.

Я була щаслива. І саме з таким відчуттям сиділа на одному зі стільців, кинувши сумку з речами поряд.

На житло це було мало схоже, скоріше на крамницю. Шафи, стійка, два кресли поряд з каміном. Готувати їжу тут можна було хіба що в каміні, але я поки планувала купувати вже готову в “Великій Ложці”, таверні напроти школи. Для спання було щось середні між ліжком та диваном. В кімнаті ж з ямою облаштувала санвузол, куди воду потрібно було або начарувати, або носити відрами з ближньої криниці. Митися ж належало в міських лазнях, або в чані вдома.

Отже, я сиділа задоволена собою й тим що життя починає потихеньку налагоджуватись. За цим й не помітила як хвилин десять розглядаю руни біля дверей. Їх, на відміну від білих стін, пофарбували в золотистий колір. Та чим довше я на них дивилась, тим більш зрозумілими вони мені здавались.

Не ставши ламати над цим голову, я стала робите те, що на той момент здавалося правильним. Торкнувшись руни над каміном, я побігла до дверей та там торкнулась до наступної. І так декілька разів, бігала між дверима й каміном, поки не пролунав різкий звук, начебто луснула струна. Першим, що я помітила, це зміна пейзажу за вікном, в яке я в той час дивилася. Замість стіни сусідньої будівлі, сніг та дерева.

Обережно відкривши двері, на всякий випадок, підперла їх стільцем. Тепло буде вивільнено, та й снігу нанесе, але принаймні вони випадково не зачиняться.

Коли я подорожувала з Террі, ми часто відпочивали в маленьких гаях. Але тут, зараз, переді мною розкидається повноцінний зимовий ліс. Пахло хвоєю та свіжістю, а сніг був незайманий. Ретельно озирнувшись на місці, я подивилась на то звідки вийшла. Це був кам'яний будинок з заваленим снігом дахом.

Обійшовши його, я по-перше впевнилась в його цілісності, а по-друге знайшла ще одні двері, що зі скрипом, але все-таки відкрилися. Всередині все було трохи запилене, проте не ушкоджено, а головне тепло. На першому поверсі розташувалась вітальня та кухня, також були виявлені двері в конюшню та теплицю. Другий, точніше мансарду займали спальня, кабінет, лабораторія та майстерня. Повернувшись на перший поверх, вирішила спуститися до підвалу. Але тут на мене чекав сюрприз. Я опинилась у своїй крамниці, де стілець все ще продовжував підтримувати двері.

Спочатку трохи злякалася, бо виявилась невідомо де. Але потім зібравшись з думками, зачинила двері. Натиснувши руни у зворотному порядку, полегшено зітхнула коли за вікном знов були стіни міста.

Так, з цим розібралися.

Повернувшись до коридору вирішила перевірити горище. Де взагалі-то планувала зробити спальню. Як мою увагу привернули двоє дверей яких до цього не було. За ними був розташований підвал. Тому підіймаючись по сходах я вже здогадувалась, що ніякого горища не побачу. І вгадала. Загадковий будинок на місці.

- А хто тут блукає? - не очікувано пролунав голос. Я так була зосереджена, що не помітила як за спиною хтось підійшов.

Я обернулася з усією обережністю й вже потім з відкритим ротом дивилась на волохату істоту. Зростом він, що це чоловік була цілковито впевнена, ледь вище моїх колін. Мало руки, ноги та обличчя, заросле мідною бородою. Волосся того ж кольору прикрашало голову. Він був одягнений у сорочку, штани та безрукавку на хутрі. На ногах щось здалека нагадувало капці.

- Чого дивишся? Звідки взялася?

- Знизу, - відповіла я, продовжуючи не просто дивитись, а намагаючись прочитати емоції співрозмовника.

- З крамниці, чи що?

- Саме так.

Тут вже настала черга невідомого мене здивовано роздивлятися.

- Не брешеш. Отже, крамницею знов заволодів дракон, а це означає що цей будинок твій. Бо тільки драконам відкривається таємниця цього місця. Я Кошевирдий, можна просто Коша, домовий цього будинку. А тебе як звати?

- Ятаар, але можна просто Ята.

- Цей будинок пов'язаний з ще декількома, розташованими в різних частинах материка. Тому, якщо знайдеш інші в тебе буде власна телепортаційна система, - одразу доповів Коша.

- А чому колишній власник продав крамницю?

- Тому що не знав ключа, бо був звичайною людиною. А ти ключ розгадала, бо дракон. Так що, ласкаво просимо додому.

- А що за ліс за вікном?

- То Дикий Ліс. Але не лякайся, в цій місцевості він безпечний. Всі тварі зібралися біля гір та узбережжі, на кордоні. Вони люблять на обід тих хто пришов на них полювати.

З Кошою ми одразу здружилися, й я пообіцяла регулярно поповнювати запаси продуктів, особливо чаю, а той готувати, прибирати та слідкувати за порядком. Також домовий приніс мені сувій з заклинанням дозволяючи відкривати двері в потрібну місцевість, а не бігати кожного разу між дверима та каміном. На жаль в інші міста доступу не було, потрібно було вручну відкривати. До речі, руни після прочитання заклинання зникли, замість них утворився орнамент із квітів.

Ввечері я привела Самідіра з платної конюшні, а з “Червоного Яблука” принесла вечерю, та ми з домовим влаштували свято в знак новосілля.

29.01.157р.

Дикий Ліс

Я витратила ще два дні та жменьку срібників, купуючи все необхідне для комфортного життя в будинку, від крупи до подушок. А сьогодні вперше наважилася поїхати на розвідку цієї місцевості. Компас був зі мною, тому я не боялася загубитися. Тільки іноді здригувала, коли місцеві живі чи не живі істоти шуміли у лісі. А ось Самідір був спокійним, що добре впливало на мене.

Десь приблизно через годину, продирання крізь кучугури та буреломи, ми раптом вийшли до руїн, де було вирішено зупинитись, щоб розім'яти ноги та зробити ковток, все ще теплого чаю зі фляжки, схованої під курткою.

- Як вважаєш, чи вони не небезпечні? - запитала я в Діра, вказуючи на руїни.

Кінь, звісно, відповісти не міг, але лише тикнув носом в моє плече. Сприйнявши це за схвалення, пішла на розвідку пішки. Я попереду, Дір за мною.

Колись це, мабуть, було гарне місто. Зі своєю історією, легендами, звичаями. Але зараз це були голі стіни без дахів з чорними дірками вікон. Все, що залишилось від будинків.

У всьому цьому мені вдалося знайти відносно цілу споруду. Вона мала дах та скошені кам'яні двері, щілина в яких дозволяла проникнути до середини. Але чого не було, так це вікон, навіть натяку на них. Лише стіни в павутині, сторічний пил та сніг біля входу. Найбільш всього воно нагадувало склеп. Попри все це я наважилась на самостійний огляд. Діставши сірники, запалила смолоскип, взятий на всяк випадок за рекомендацією домового. Й добре що послухала, у середині було темно, наче в сраці троля. Наскільки там темно й гадки не мала, та так завжди висловлювався Террі.

Інтуїція мене не підвила, це дійсно був склеп.

Навпроти дверей, біля дальньої стіни стояв вівтар. Уздовж інших стін йшли ряди кам'яних химер різних видів. Стельова ліпнина давно відвалилася й тепер лежала на підлозі разом із впалими колонами, заважаючи пересуватися.

Від несподіваного шереху я перечепилася та впавши, болісно вдарилася носом об камінь. Й звісно пішла кров. Хустинка з собою була, десь глибоко у внутрішній кишені куртки. Поки шукала, переді мною з’явилася висока фігура, загорнута з голови до ніг в ганчірки, що сильно пахли цвіллю.

- Кров, - застогнало воно та протягло до мене кісткову руку.

Від руки я ухилилася, проте сама істота, незважаючи на весь хворобливий вигляд, виявилася дуже спритною, наче хижак на полюванні. Я й оком кліпнути не встигла, як її обличчя виявилось поруч з моїм, а шорсткий язик облизнув з мене кров. Істота на мить відійшла від мене та знову сказала: “кров”, а її очі запалали червоними.

- Ще, - промовило воно друге слово, й знову потягнулося до мене.

Я вже почала вкриватися лускавками для захисту, як тіло створіння скрутило судома та воно голосно завило. Відскочивши від мене почало носитися по склепу, натикаючись на стіни.

- Що?!! Що ти зробила?!! - Вило воно все голосніше й голосніше. А після чого, повністю ставши чорним туманом, розчинилося у повітрі.

Ось тут я відмерла. Озирнувшись по сторонах, та не став більше ризикувати, поспішила залишити склеп.

Діра на місці не опинилося, але, слідуючи слідам, залишеними ним, знайшла свого коня за два квартали на площі, де в центрі була триметрова статуя чоловіка без голови.

- Ти де був? Що, якби мене з'їли? - запитала в коня.

Він подивився на мене своїми величезними каріми очима й сором'язливо відступив.

- Гаразд. Йдемо додому.

Сівши в сідло, ми якнайшвидше залишили руїни позаду.

***

- Швидше за все, це був вампір, - вніс вердикт Коша, наливаючи чай у чашки.

- Вампір?

- Ну, так. Він, мабуть, пив кров тварин у лісі. В іншому випадку ти б з ним не впоралися.

- А я й не впоралась. Стояла як статуя в музею. Він сам втік. Спробував мою кров, закричав й став туманом.

- Туманом кажеш, - а сам замислившись замовк, але все ж простягнув чашку та уважно на мене подивився, - ти у нас дракон. Цікаво виходить.

- Що в цьому цікавого? - прийнявши напій запитала я.

- А те, в тебе не проста кров. Отже, вампіра чекає несподіванка. Я більше не можу сказати, бо не знаю. Їх, вампірів, в свій час натовпом винищували. А ті ще швидше розмножувались.

- Їх й зараз знищують?

- Звичайно. Вони включені до напів розумних немерців. Якщо ще десь залишились звісно. Бо наскільки я знаю, сьогоднішній випадок не враховуємо, про них років двісті ніхто не чув.

Я замислилась. Одна з дівчат, що потрапили зі мною крізь портал, також була вампіром. Цікаво, на неї також влаштовують полювання? Чи як в мене приховають расу?

- Одне можу сказати напевно, - відволік мене від думок домовий, - ти з ним ще зустрінешся.

Ото порадував.

03.02.157р.

Маг-Рівік

Я прийшла до школи вчасно, незважаючи на те, що міського дзвону в лісі не чути. Та все завдяки Кошу. Домовий не лише мене вчасно розбудив, а й приготував сніданок.

Ворота охороняв той самий охоронець, який знов люб'язно показав до якої споруди сьогодні йти. На цей раз це був головний, навчальний корпус, де в холі вже було двоє хлопців. Один високий і худорлявий, а інший навпаки, наче цілими днями брила тягає, настільки випирали його м'язи.

Десь за десять хвилин до восьмої підішли ще двоє дівчат однієї раси. Обидві світлошкірі, з темно каштановим волоссям. Гострими вушками та хвостиками з пензликами.

Та тільки дзвін пробив вісім годин, “качок” відразу оголосив.

- Всі охочі вступити до магічного факультету, йдіть за мною, - й поважно пішов в глиб будівлі.

Зупинилася наша невеличка компанія біля дверей, де нас вже очікував молодий санкор в довгій мантії.

- Це все? - здивовано запитав він у нашого супроводжувача. - Елбан, ти впевнений що нікого по дорозі не загубив?

- Впевнений, - й подивився на нас в пошуках підтримки.

Ми підтвердили.

- Не густо. Моє ім'я Варді Ергін, я заступник декана магічного факультету та сьогодні особисто буду приймати у вас іспит.

Я зловила незадоволення, його явно проти бажання призначили на цю роботу.

- Заходимо в ці двері по одинці. Елбан, куди вже ноги намилив? Будеш оголошувати “наступний”, чи я цим повинен займатися?

Першими, по черзі увійшли дівчата. Потім мене ввічливо пропустили вперед. Я й пішла.

В кабінеті зокрема заступника та Елбана було ще двоє. Сивий чоловік в мантії та молода дівчина.

- Ваші документи, - попросив сивий.

Я протягнула сувій.

- Так що в нас тут. Хм. Чужинка. А де інших загубили? - запитав він коли передав паспорт дівчині, щоб та переписала з них дані.

Це питання мене вже дістало та захотілося випалити щось типу: “з'їла по дорозі”, та втрималась.

- В Доримі.

- Сподіваюсь самі знайдуться. Так, пані Ольше, кладіть свою руку сюди, на цей артефакт, рівненько по центру та думайте про щось приємне.

Артефактом виявилась кам'яна плита квадратної форми де по центру була намальована пентаграма в колі з рун та з таємничою енергією, що виходила з неї. І хоча дівчата назад до коридору не повернулися, та й в кабінеті їх не було, я зі спокійним серцем поклала руку.

Артефакт засіяв, та так яскраво, що навіть я на декілька хвилин осліпла.

- Магічний дар присутній, - вирік сивоволосий, - ось ваші документи, проходьте в ті двері.

Подякувавши, я пішла у вказаному напрямку.

У звичайному класі за партами вже сиділи подружки й про щось не голосно розмовляли.

- Теж пройшла? - запитала одна з них у мене.

- Так, - відповіла я й зайняла вільний стіл біля вікна.

- Тоді можна вважати, що тебе вже прийняли. Навіть якщо не вмієш писати, чи рахувати. Головне мати дар. Мене звати Меллі Кхіра, її Еліса Неріод. А тебе як?

- Ятаар Лий-Фо Ольше, - назвала я повне ім'я, може хоча б воно справить на них враження, й перестануть відчувати в собі перевагу. - А є такі хто цього досі не вміє?

- Є. Зазвичай це селяни в яких першими в роду прокинувся дар, - вже не так зухвало відповіла дівчина.

Двері скрипнули, розмову довелося закінчити. В кімнату увійшов четвертий претендент в компанії з заступником.

- Візьміть з мого стола пергамент, пір'я та чорнила. Почнемо другу частину іспиту.

Всі хутко підхопившись розібрали інвентар, повернулись на місця.

- Почнемо з диктанту. Отже, слухаємо уважно.

Заступник декана хвилин двадцять монотонно зачитував життєпис одного відомого, звісно в цьому світі, архімага.

Після закінчення цієї тортури, я намагалась якомога рівніше писати нові літери, не плутаючи їх із мого світу, на дошці з'явилися задачі для молодших класів школи. Впоралась з цим завданням швидко, й поки мою роботу перевіряли від нудьги стала роздивлятися парк, що розкинувся за вікном. Взагалі школа була на узбережжі моря, але його на жаль звідси видно не було, заважав паркан.

- Пані Ольше, якщо ви ще не заснули, то беріть допуск та йдіть в деканат, для узгодження юридичних питань.

Двічі повторювати не було потреби, й взявши документи пішла до вже знайомої мені будівлі.

***

- Травологія. Зіллєваріння. Руни. Основи трансформації неживих об'єктів. Побутові заклинання. Метіомагія. Основи елементаристики. Геологія. Основи артефакторики. Види нерозумних немерців та нечисті. Все вірно? - Запитала дівчина в казначействі.

Взагалі останній предмет я спочатку не планувала вивчати, але у зв'язку з таким небезпечним сусідством довелося плани поміняти.

- Так, все вірно, - киваючи, підтвердила я.

- З вас двісті ассімів. Ось підпишіть тут та тут. Один екземпляр вам, один нам. Чудово. Тепер вам потрібно підійти до деканату тридцять четвертого або тридцять п'ятого лютерія та отримати свій розклад.

- Дякую. До побачення.

Залишивши академію, я розмірковувала над тим, чим мені зайнятися цілий місяць, коли на очі потрапила вивіска школи фехтування. А що? Було б непогано навчитися захищати себе за допомогою мечів. Чи даремно, я їх за собою тягаю?

Але там з мене лише посміялися та порадили піти до школи вишивальниць. Я не образилася. Може, саму грамульку. Самотужки вчитимуся стріляти з лука, як Террі показував. У дворі Лісового Дому я встановила мішені та вже тиждень щодня тренувалася. Виходило не дуже. Я не здавалась.

06.02.157р.

Маг-Рівік

Через непридатність обігрівних артефактів будинок доводилося опалювати дровами. Це було незручно. Того зібравши всі зламані плитки з невідомого мені матеріалу, я понесли їх до артефакторної крамниці “Чистий Кристал”, яку знайшла коли вчора гуляла містом.

Пан Прієр взявши мої пластини, попросив зачекати, щоб оцінити рівень шкоди. У лавці зі співробітників більше нікого не було, тож чоловік постійно відволікався на чергового покупця.

- Ви вже вибачте, не вистачає співробітників. Нещодавно одна з моїх продавчинь вийшла заміж та поїхала до міста чоловіка. І поки не знайшов того, хто погодиться працювати у крамниці, у вихідні, у першій половині дня. Усього тричі на тиждень по чотири години. Але всі люблять у цей час поспати.

У мене в голові вмить народилася ідея.

- А учнів ви берете?

- Учнів? А це ідея. Але зачекайте, чи не на себе ви дівчино натякаєте?

- Так. Мені потрібне підробіток, якраз у вихідні дні. Ось шукаю варіанти.

- Тоді приходьте завтра на десяту. Буде моя дружина, тоді й вирішимо це питання. Пластини робочі, їх треба лише зарядити енергією. З вас три ассіми.

Я дістала гаманець та відрахувала необхідну кількість монет.

***

Увечері я знов відправилася гуляти містом, щоб краще його роздивитися й запам’ятати де що знаходиться. Залишивши Коша одного, щоб той у тиші згадав, які ще міста мають портальний зв'язок з будинком, вирушила до “Ситого Ведмедя”. Я давно помітила цю таверну, та все не було часу в неї зазирнути. Там сьогодні був повний аншлаг, й вільних місць не було. Та тільки розгорнулася, щоб знайти інше місце для вечері, як мене гукнули.

- Ти нова посудомийка? – запитала мене жінка у білому фартусі.

- Ні-і-і-і. Та-а-ак.

А що, ще один підробіток мене не завадить. Не варто світити своїми заощадженнями.

- Тоді пішли, чого ти стоїш? Й так запізнилася, - та мене в буквальному значенні слова, схопили за руку й потягли до кухні.

- Ось фартух, ось посуд, ти починай, а я все поясню. - сказала жінка, при цьому сама засунула ложку у велику каструлю. - Виходиш щодня, з сьомої вечора до десятої. Вдень самі впораємося. Твоє завдання мити посуд, а якщо його немає, допомагати на кухні. Тобі все зрозуміло? Як звуть тебе?

- Ята. Ята Ольше.

- Я Крістік Тош, дружина та співвласниця цього закладу. Сімейна справа. З рештою потім познайомлю.

- Угу, - видала я, віддираючи жир з тарілок, шкодуючи, що в цьому світі ще не винайшли супер мийного засобу. Навіть не замислюючись, що буде коли прийде дівчина яку хотіли найняти на цю роботу. Мене тішила думка, що в один день знайшла одразу дві підробітки, які не заважають один одному та навчанню.

12.02.157р.

Дикий Ліс

Відіспавшись, після вечірнього підробітку, я займалася тим, що намагалася стрілою потрапити не те щоб до центру, а хоча б у саму ціль. Виходило це набагато частіше, аніж на початку. Кожен другий постріл. Коли втомилася, вирішила перепочити, зжувати бутерброд на свіжому повітрі та підібрати стріли, які не досягли своєї мети. Ось тут мене застали зненацька.

- Їжа, - видав вампір вихопивши з рук недоїдений бутерброд. І як в нього вийшло непомітно до мене підійти? Навіть сніг під ногами не хруснув, не кажучи про запах. – А ще є?

- Кров більше не потрібна?

- Ні. Їжа. М'ясо.

- Там, у кошику ще один лежить.

- Давай.

Вампір проковтнув їжу миттєво й, переконавшись, що ні крихти не залишилося, зник у лісі.

13.02.157р.

Дикий Ліс

Сьогодні був рівно місяць, як наші з Террі шляхи розійшлися. Я писала йому щодня, але складала листи в скриньку, не маючи нагоди їх відправити. Мені його не вистачало, адже він став моїм першим другом в обох світах. А ще сьогодні, з кошиком повної їжі, я їхала до руїн. Коли як не тринадцятого числа спробувати налагодити контакт із розумним немерцем?

Залишивши Діра сама з важким кошиком полізла у склеп.

- Тук-тук. Є хто живий? Чи неживий?

Тільки-но поставила кошик на вівтар, як захотілося заверещати, так, як за спиною відчула чиюсь присутність. Пересувався вампір безшумно навіть для вуха, але не носа. Запах цвілі все ще йшов від нього.

- Ось принесла. Пригощайся.

Та вампіру моє запрошення було не потрібне, уже уплітав смажену ковбасу за обидві щоки, й здавалося, ковтав, майже не жуючи.

- Як смачно. Давно такого не їв.

- Давно це скільки? - Запитала я, простягаю фляжку з узваром.

- Не пам'ятаю. Ще до сну.

Вампір, вгамувавши перший голод, став, їсти більш обережно, ретельно пережовуючи.

- Дивись, з довгого голоду, переїдати шкідливо.

- Я їв. Нещодавно.

- Мій бутерброд?

- Його теж.

Я насторожилася й про всяк випадок почала частково покриватися лускою.

- Кролів багато. Але сире м'ясо не смачне, – продовжив вампір.

Трохи заспокоївшись, почала розглядати співрозмовника. Біле волосся, що розсипалося по спині, діставало, напевно, колін. Шкіра мала трохи сіруватий відтінок і виглядала пергаментною. Очі червоні. Гострі зуби та пазурі. Сам високий, приблизно як Террі, але худий, що скелет можна вивчати. Весь закутаний в обшарпану тканину, невизначеного кольору. Як не мерзне?

- Чого тобі? - Запитав він, помітивши мою зацікавленість.

- Думаю, як тобі не холодно?

- Холодно?.. Так, часом стає дуже холодно. Та зараз мені тепло.

І як це розуміти?

- Як тебе звати? - Вирішила продовжити розмову. - Я Ятаар Ольше.

- Вальдегор Та... Ка... Не пам'ятаю як далі.

Від усвідомлення цього він розлютився, навіть шматок каменю від вівтаря відламав.

- Ти мене не боїшся. Чому?

Замість відповіді я повністю вкрилася лускою. При цьому випустивши хвіст та крила. У новому одязі, зшитому спеціально, це можна було зробити без втрат.

- Ти дракон! Ось чому твоя кров на мене так подіяла!

- Як так?

- Я тепер не боюсь сонячного світла. Можу, їсти звичайну їжу. Не втрачаю контролю над собою від запаху крові. До того ж, я знову почав відчувати холод, тепло.

- Але ж її була зовсім крихітка.

- Схоже, цього вистачило для змін.

- А це так на кожного вампіра буде діяти?

- Не знаю, але на Вищих точно.

- А ти знаємо вищий?

- Так. Був. Але після того, як спробував твоєї крові й сам не знаю хто я.

- А як тут опинився?

- Не пам'ятаю. Я прокинувся в цьому склепі від чиєїсь магії.

Я навіть здогадуюсь, чия це була магія. Я тоді якраз зняла печатку-захист з домівки.

- Приходь завтра після полудня до будинку. Пригощу ще їжею.

- Прийду, - погодився вампір й знову зник чорним туманом.

14.02.157р.

Дикий Ліс

- Забери свого фамільяра! - попросив вампір, сидячи на дереві.

- Якого свого фамільяра? - запитала я з сусідній гілці дуба, куди нас загнав здоровенний вовк.

- Та ось його, - відповіла той, та вказав на звіра.

- Це не моє… - й заткнулась. Щось знайоме було у вовку. Темно-коричневе хутро, пісочні підпалини на лапах, хвості та грудці. І запах. - Самідір?

Звір перестав скалитись й дружно замахав хвостом.

Так! Так! Так ось якого коня мені підсунув ельфятишка. Фамільяра! Але ж це здорово? Мабуть.

Обережно спустившись, я підійшла до екс-коня і погладила його.

- І як тепер на тобі їздити? Куди сідло кріпити? - Запитала я у хвостатого, а сама прикинула розміри вовка. Якщо трохи підігнути ноги, то той у такій подобі, запросто міг замінити коня. А ще його зараз буде легше між Лісом та містом переміщати. Тягти коня по драбині, те ще задоволення.

Ляск, й ось переді мною стоїть мій шоколадний скакун. Тим часом Вальдегор ризикнув залишити гілку, але чергове перетворення фамільяра на вовка не дозволило йому спуститися.

Як зручно.

- Самідір! - Спробувала заспокоїти звірюгу, коли зрозуміла, що для мене небезпеки немає. - Це наш гість. А з гостями належить бути чемними.

Дір уважно подивився мені у вічі, лизнув щоку й побіг до будиночку.

- Можеш спускатись.

- Ти не казала, що маєш імперського фамільяра.

- Сама не знала.

- Як не знала? Тобі коли його продавали не сказали?

- А я його й не купувала. По дорозі знайшла. Нічийного. Мені потрібен був кінь, й порадили взяти до себе.

- Неймовірно. Той хто тобі його порадив, мабуть, трохи схиблений.

- Друзів ображати не дозволю.

- Я не хотів образити. Просто здивований. Хто в цьому світі не впізнав імперського фамільярна драконів?

- Ельф.

- Ельф?!!! Цікаво, а скільки йому років? Мабуть ще дитина.

- Та ні, дорослий. Дев’ятнадцять виконалась в минулому році.

- Ельфи ж безсмертні, тому дев’ятнадцять не так вже й багато.

- Сказав той, хто навряд чи набагато старший.

- Десь так. Тобто інші зовнішності ти ще не бачила? – повернувшись до обговорення фамільяра запитав вампір.

- А будуть ще?

- Будуть. Їх десь сім.

- І чим мені його тепер годувати? - це питання було адресоване швидше самій собі, ніж гостеві.

***

З того самого дня Гор, так скоротили ім'я вампіра, став частим гостем у нашому домі. А незабаром він й зовсім переїхав жити, бо ночувати в снігу, навіть у новому одязі, стало неможливим, через нормалізовану чутливість до температури.

27.02.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні Вальдегор вперше ризикнув пройти через портал у Маг-Рівік. Майже за два тижні регулярного харчування вампір набрав у вазі та більше не був схожий на скелет в одязі. Довге волосся він погодився зістригти, тепер біла коса звисала трохи нижче лопаток. Червоні очі так яскраво не світилися. Сірувата шкіра перестала здаватися пергаментною, хоча й зберегла відтінок. Запах цвілі зник, натомість йому, хлопець став пахнути озоном. Новий одяг куплений на око, сидів непогано. Пазурі були заховані в рукавичках, а іклами у місті світив кожен другий. Тож у новому приятелі напіврозумного немерця навряд хтось упізнає.

Сам вампір активно крутив головою роздивляючи місто, й додавав: “А раніше було не так. А раніше було краще, чи гірше”. Та що саме не так, сказати не міг, не пам'ятав. Я б у ньому запідозрила ще одного потраплянця, який замість Кола опинився у склепі, якби вампір так добре не знав місцеву географію.

Спочатку ми пройшлися крамницями, та купили більш відповідний по розміру одяг. А потім відвідали театр. Давно хотіла це зробити та все не ризикувала сама в нього ходити. Те ще місце, не помітиш, як вмить без гаманця залишишся.

На подив Гору п'єса сподобалася навіть більше, аніж мені, він виявив бажання ще сходити. Я пообіцяла зробити це, як буде час. Але як кажуть у кожній бочці меду, знайдеться своя ложка дьогтю. Веселий день зіпсував мерзенний вечір.

Сьогодні у “Ведмедику” знову було переповнено. Чергова кампанія шукачів повернулася з Дикого Лісу з трофеями. Вони голосно кричали, горланили пісні, вимагали випивки та їжі, при цьому нахабно хапали за руки подавальниць у спробі посадити тих на коліна. Мені, як посудомийці, було все одно, що коїться в залі, але, як на зло сьогодні Сієра, одна з подавальниць злягла з температурою, та мені довелося її підмінити. Я успішно відбивалася від домагань, усі три години тортури, але варто було піти додому, як троє нетверезих чоловіків ув'язалися слідом. А Гор як на лихо вирішив зустріти.

Не знаю наскільки глибоко в Ліс заходили ці шукачі, й з чим доводилося стикатися, але вигляд одного худого вампіра довів їх до переляку. З криками "Вампір у місті" втекли в ніч. Вартова їм звісно не повірила, але справно протягом двох тижнів перевіряла місто.

34.02.157р.

Маг-Рівік

Під дверима деканату вишикувалася величезна черга не лише з першокурсників. Й це були ті, хто прийшов до початку робочого дня. Що буде після навіть уявити страшно. Я вважала, що прийшовши зрання буду при гіршому розкладі в першій десятці, але тут схоже зібралась перша сотня.

- Схоже маги люблять прокидатися на світанку, - сказав в мене за спиною знайомий голос.

Озирнувшись, впізнала хлопця з яким нещодавно складала вступні іспити. Трохи вище за мене, худий. Невеличкі ріжки, а гострі вуха були довші, ніж у більшості. Темне волосся заплетене у довгу косу. Шкіру прикрашала золотиста засмага. Та запах жару. Цікаво, якої він раси?

- Я Філлігран Шое, - порушив незручну тишу, що виникла між нами. - Ми вже зустрічалися на вступних іспитах.

- Так, я тебе теж запам'ятала. Я Ятаар Ольше.

- Яке незвичне ім'я. Це тому, що ти одна з чужинок?

- Так. Можеш називати мене просто Ята.

- Тоді ти мене Філл.

Ми зайняли чергу й між нами почалася розмова, щоб хоч якось згаяти час. Здебільше розповідав мій новий однокласник, я ж лише іноді запитувала про зацікавлені подробиці.

***

У деканаті мені видали розклад та список необхідних речей на перший семестр. Також допуск до бібліотеки та браслет, що означає, що я учень школи. Порівнявши розклади з новим знайомим, ми з'ясували, що більшість предметів у нас збігалося. Філл як і я ґрунтовно підійшов до питання з вибору предметів. Розходилися лише за трьома пунктами. Замість “Елементаристики”, “Артифакторики” та “Метіомагії” у нового знайомого стояли “Прокляття”, “Алхімія” та “Астрономія”. Що ж, проте на семи, що залишилися, буде з ким сидіти за партою.

Домовившись зустрітися біля воріт першого числа, ми розбіглися в різні боки. Не знаю куди Шое, а я в торгові крамниці, котел обирати.

Частина друга. Весна 157р.

Частина ІІ

"Весна 157"

01.03.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні пройшло рівно три місяці з дня мого потрапляння в цей світ.

За цей час я багато чого пригадала з колишнього життя.

Я знала про електроживлення, гаджети та інтернет, якого мені дуже не вистачало. Також знала що планети круглі та обертаються навколо зірок. Знала що таке автомобілі, літаки та космічні станції. Тобто багато чого пам’ятала. А от про своє особисте життя не дуже. Нещодавно згадала, що я не люблю оливи, обожнюю чорний шоколад та ніколи не їла яйця страуса. А як звали моїх батьків, чи були в мене діти - ні.

Це пригнічувало. Але не надовго, бо було ніколи. Теперішнє життя не давало розслабитись ані на хвилину.

Ось, наприклад Вальдегор помітивши мої мечі та дізнавшись, що ними не володію, майже щоранку тренувався зі мною іноді чергуючи зі стрільбою з лука.

Й як результат цих “тортур” я в перший навчальний день стояла біля дверей аудиторії та позіхала так, що ще трохи і щелепу вивихну. Шкода за Філлом неможливо було сховатися, щоб не соромитись перед натовпом, хлопець був майже однієї зі мною статури та небагато вище зростом. Зараз, за розкладом, була вступна лекція для всіх, хто пройшов вступні іспити взимку. Отже, є вірогідність того, що я побачу, чи є серед них потраплянці-маги.

- Добре що ви всі тут зібралися, - замість привітання проголосив вже знайомий мені чоловік. Саме з ним я зіткнулася у дверях ректорату. Відчинивши кабінет, він запустив до середини всіх учнів, а потім зайшов сам, а коли розсілися, продовжив. - Доброго дня! Мене звати Калрін Лавер, я декан магічного факультету. Тепер розповім вам правила навчання в цьому закладі. Якщо у вас є запитання, відповім, якщо це можливо.

Як виявилося, в цю зиму вступило набагато менше, аніж в попередні роки. І це за умови, що брали навіть з мінімальними магічними здібностями. Для не магічних спеціальностей, й то було більше охочих. Потім наголосив, що книги з бібліотеки виносити не можна, лише за спеціальним дозволом вчителя та на короткий час. А навчатися нам належить по конспектах, які самі й напишемо відвідуючи лекції, того не рекомендується їх пропускати, хоча за відвідуваністю майже ніхто не слідкує. Все на совісті учня. Відрахування буває рідко, іспит можна здавати декілька разів, але кожна спроба платна. Можна піти самому, та якщо навчаєтесь “в борг”, то його прийдеться відпрацьовувати. На останок додав, щоб самостійно слідкували за навчальним інвентарем, та його вчасно поповнювали.

Наступною була лекція про немерців, чи як її скоротили ВННтН, де магістр Частвінг Ванлір детально розповів про методи поширення немерців. Від звичайного укусу до спорів, поділу клітин та чарів. Чоловік використовував спеціальні кристали, вставлені в круглу коробку, щоб продемонструвати зображення. Дуже реалістичні зображення. Настільки, що навіть смачно пахуча їжа з таверни “Велика Ложка”, розташованої майже навпроти воріт школи, що замінювала дешеву їдальню, не викликала особливого апетиту.

Після великої перерви у нас з Філлом лекції розходилися. Він пішов на "Прокляття" та "Алхімію", а я на "Основи елементаристики" та "Основи артефакторики".

Коли увійшла до аудиторії, чорнявий чоловік вже сидів за викладацьким столом, та з ентузіазмом читав книгу, від якої він відірвався лише після дзвінка. Так, тут також були дзвони, як в моїй колишній школі в минулому житті. Тільки нагадував більш цекровний дзвін. Дзин-донн.

- Добрий день! - голосно привітався вчитель, оглядаючи нас своїми чорними очима. Мені, сидячи за першою партою, було добре видно їх колір. - Мене звати Хельрік Дафстін. Сьогодні я проведу вступну лекцію, а на наступному уроці, на спеціальному майданчику, ми перевіримо ваші нахили та можливості. А доки відкриваємо зошити та пишемо тему "Енергія елементів".

Сам магістр, повернувшись до нас спиною, почав малювати схеми на дошці. Я ж своєю чергою звернула увагу на його верхній одяг. В ньому мались прорізи для крил, яких не було зараз.

Кабінет артефакторики, останньому уроці сьогоднішнього розкладу, був розташований у вежі й мав круглу форму. Столи стояли у два ряди півколом та ярусами, що дозволило лектору спостерігати за учнями, не встаючи з місця. Ось тут, я помітила, що окрім тих, хто був на вступній лекції, з'явилися нові обличчя. Ця група поводилася більш впевнено, тому прийшла до висновку, що це старші учні, які також вирішили вивчити артефакторику. Й мала рацію.

Магістр Джозін Шиппер, як і його колеги, розпочав з вступної лекції, а закінчив поясненнями вплетення заклинання у майбутній артефакт. Крім того, він видав цілий список тем, які потрібно прочитати та законспектувати до наступного уроку.

***

Початок нового навчального року всі учні вирішили відмітити в “Ложці”. Ми з Філлом не відриваючись від колективу, також приєдналися до веселощів, хоча не ризикнули пити дешеве пиво діжками. Довго не просиділа, мене чекала вечірня зміна. Залишивши однокласника, пішла мити тарілки в іншій таверні.

До речі. Інших потраплянців я так і не помітила сьогодні, а ні на лекціях, а ні в таверні.

04.03.157р.

Маг-Рівік

У моєму житті з'явився ще один мучитель.

Хто знав, що у Філла так багато ентузіазму до навчання, що залишиться й на мене?

У перший день тижня було нових чотири предмети. Два перед обідом, "Травологія" та "Руни", та два після "Побутові заклинання" та "Основи трансформації неживих об’єктів".

Кожен з викладачів, прочитавши коротку, вступну промову, одразу переходив до лекції та практики. На “травології" в теплиці, ми вчилися відрізняти польову ромашку від гірської. Щодо мене, різниці немає, але магістр Індіелла лар Кілла півтори години доводила протилежне. Я мовчки робила ескізи та нотатки в чистих зошитах, радіючи, що чудово малюю. Квіти, як живі виходили.

На рунах було більш жваве. Магістр Дафна Яла цікаво та зрозуміло пояснювала, де саме руни можуть бути корисними, та як ними користуватися. А це було майже скрізь. Від бойових заклинань, до артефактів.

На "Побутові заклинання" ми з Філлом прийшли після обіду, не знаю, як хлопцю, а мені хотілося спати. Проте магістр Стефа Лійрра швидко розвіяла сонливість, показуючи найпростіші заклинання прибирання пилу, яке ми відпрацьовували до кінця заняття.

На “основах трансформації неживих об'єктів” або “ОТНО”, також проводились демонстрація та використання заклинань. А до кінця уроку мені вдалося зробити дерев’яну ложку з дерев’яної вилки.

Але вчителі на цьому не зупинилися, та задали стільки домашньої, рукописної роботи, що довелось засісти в бібліотеці з перших днів, щоб не почати відставати ще на старті. Якщо чесно, якби не мій новий друг, я б точно з тиждень байдикувала. Але мені не дали. Так, і якось ганебно стало. Я ж навчаюся для себе, а не для галочки, як багато хто в моєму минулому світі.

А ще від Філла дізналася про нову для себе расу. Ал’єри.

Шое залюбки розповів про свою расу та якось навіть пообіцяв продемонструвати другу форму. Мені було цікаво, яка вона виглядає. Взагалі-то Філл не дуже відрізнявся від санкорів. Золотиста, як від засмаги, шкіра. Хвіст відсутній, з’являється лише у другій іпостасі. А так, ті ж самі роги, ті самі гострі вуха, щоправда більше схожі на ельфійські. Густе волосся кольору чорного шоколаду, вишневі очі. На початку я прийняла його за напівкровку. А він виявляється Ал’єр! Південна раса Великої Пустелі.

Взагалі, як мені вдалося помітити, багато рас зовні виглядали дуже схожими один на одного, особливо, на перший погляд.

Про себе я змогла повідомити лише, що одна з тих, кого взимку притягнуло коло. А також, що я перевертень. Той факт що також є драконом, вирішила поки зберегти в таємниці.

05.03.157р.

Маг-Рівік

Першим уроком сьогодні була “Геологія”. Я обрала цей предмет, оскільки він був пов'язаний з артефактами, а Філл через алхімію.

Магістр Кадмір Семо з таким захопленням розповідав про камені та метали, що я запідозрила в його родині гномів. Але високий зріст, гострі вуха та світло-блакитна шкіра скасували всі підозри. Філл же назвав цю расу Кельтар. А ще додав, що, як і ал’єри, мають другу форму.

Магістр хутко малював на дошці схеми, й весь час поправляв каштанові локони, які падали на обличчя, того вони "сиділи" від крейди. Але чоловік цього не помічав, та продовжував з ентузіазмом пояснювати, що до чого.

Другим було зіллєваріння.

Ось тут я опинилась у своїй стихії та замислилась про зміну спеціалізації. Напевно, на це вплинуло те, що я завжди ладила з пательнями та каструлями на кухні, в той час не лякалась експериментувати з приправами. А тут все відповідно до рецепта. Легко. В мене з першого разу вдалося приготувати найпростіших зілля проти застуди, чим викликала захоплення магістра Олівера Стера та пропозицією записатися на додаткові факультативи. Це було дуже спокусливо. Викладачі в школі рідко брали особистих учнів, але проводили додаткові заняття. За окрему плату та вільний від основного навчального розкладу, час. Але через жорсткий графік та роботу це було неможливо, тому довелось відмовитись.

Після обіду наші лекції з Філлом знову розійшлися. Він пішов на “прокляття”, я на “елементаристику”.

***

Як й обіцялось, замість кабінету, ми були на спеціальному майданчику, розташованому на подвір’ї. Це було не зовсім зручно, оскільки за календарем була весна, а сніг та морози навіть не чули про це. Змерзнути встигли всі зокрема самого магістра Дафстіна. Чоловік був без верхнього одягу й навіть розстебнув пару ґудзиків на сорочці.

- Отже, я хочу, щоб ви по черзі застосували ті заклинання, що викликають елементи, які ми вивчали на попередньому уроці. Хто буде першим? - але охочих не було. - Ті, хто продемонструє свої здібності, можуть зайти всередину грітися.

Це надало сміливості.

- Я, - зголосився високий хлопець, з яким в мене перетиналися уроки по трансформації та ВННтН. Його від людей відрізняли лише одне, світла райдужка майже на все очне яблуко.

- Ваше ім’я.

- Нікол Агін.

- У вас є три хвилини. Можете починати, - дав дозвіл викладач, попередньо зробивши помітку в списку який тримав в руках.

Хлопець вийшов до центру і почав виконувати завдання. Спочатку йому вдалося викликати вогонь. Трохи пізніше вітер. Але як не намагався, решта елементів мовчали.

- Досить, - зупинив спроби студента магістр, - можете бути вільні. Хто наступний?

- Сандір Фоке, - вистрибнув до центру ельф-блондин.

Я його одразу пригадала. Йому вдалося приварити ложку до дна котла на уроці зіллєваріння.

А далі щоб уникнути гармидер, всі вишикувалися в чергу.

Емір Ролок. Брін Гріт. Гала Ірфон. Юлінар Вуджи. Орга Телл.

Називали свої імена однокласники, а я намагалася їх всіх запам’ятати.

- Ята Ольше, - нарешті дійшла й моя черга вийти до кола.

Отже, для початку потрібно розслабтеся та прислухатись до своїх відчуттів, а вже потім кликати стихії. Для початку потрібен вогонь. Я вже вміла його викликати дякуючи Террі. Але щось явно пішло не так, бо всі розмови різко вщухали.

Й не дивно.

Полум'я танцювала навколо мене. Краплі води з розплавленого снігу висіли, наче намистини. Із землі пробилися паростки. Вітер кружляв навколо підіймаючи невеличку хуртовину. А ще маленькі блискавки іноді спалахували, то тут, то там.

- Достатньо! - наказав магістр, розвіявши заклинання. - Можете йти, зігрітися.

- Дякую, - відповіла я, та хутко поспішила до школи.

***

На “Артефакториці” ми продовжували розбиратися з заклинаннями, та деякі моменти мені були не зрозуміли й вимагали додаткових пояснень. Але, на жаль, магістр Шиппер навіть не натякнув на факультативи. А я б залюбки на них записалася, чимось пожертвував.

06.03.157р.

Маг-Рівік

Через сильний снігопад я ледь не запізнилася на першу лекцію з “Метіомагії” але, як виявилося, даремно хвилювалась. Вчителя ще не було. Тож тепер позіхаючи, я підтримувала стіну біля кабінету в компанії таких саме сонних студентів. П’яти першокурсників та чотирнадцяти другокурсників. Й було не зрозуміло, чи то вони прикріплені до нас, щоб заповнити групу, чи ми до них, що більш вірогідно. А ще в голові свербіла думка: як маг, який навчає як контролювати погоду, не зміг розігнати снігову хуртовину?

- Вибачте за затримку. Ви самі бачите, яка за вікном погода, - запускаючи нас в кабінет, перепросив ельф, при цьому якось дивно посміхаючись. - Мене звати Фолвет Брінг. І випереджаючи ваші можливі запитання, відповідь дам негайно: іноді вам не слід заважати природним явищам, навіть якщо вони створюють перешкоди. Тому ми пишемо тему сьогоднішньої лекції: "Побічні ефекти магічного втручання в погоду".

***

Біля кабінету “ВННтН” мене очікував схвильований натовп першокурсників. Їх всіх цікавило де я навчилася одразу володіти всіма стихіями. Адже зазвичай самостійно прокидається одна стихія, дуже рідко коли дві. Третьою та четвертою вдається опанувати лише після довгих тренувань. А відповіді, яка б їх задовольнила в мене не було, бо виходило що ті сили, якими володіла, я отримала від Головно, що підтверджує зв’язок із жерцями. А це не дуже добре для магічного середовища. Й брехати не хотілось. Того скориставшись тим, що лише Філл поки знав про моє чужосвітне походження, відповідала про “вроджений дар”. В цьому була велика частка правди, адже перед тим як потрапити в цей світ я перенародилася.

***

Після навчального дня ми з Філлом засіли в бібліотеці виконувати домашню роботу. Й хоча завтра був день самостійного навчання та бібліотека працювала для учнів, разом з нею працювала і я, але в іншому місті. Мене на початку здивувало, що в цьому світі також є вихідні, бо якось не дуже вони вписувались в середньовіччя. Та згодом я з’ясувала, що це поняття притаманне лише магічним містам.

- Гей, ти! – окликнули не дуже голосно, але для тиші бібліотеки, достатньо щоб почув кожен. – Я до тебе звертаюсь.

Від читання довелося відірватися та підняти голову, щоб дізнатися, хто в нас тут такий не вихований. Переді мною стояла чорнява дівчина, в компанії з подругою, з перекошеним від огиди обличчям.

- Це ти в нас така цяця, про яку всі говорять?

- Що? – лише й змогла сказати у відповідь, бо зовсім не розуміла про що йдеться. Філл, що сидів навпроти також мав розгублений вигляд.

- Дурною не прикидайся. Це ти в нас така обдарована?

- Здається, Корнелі, вона й не прикидається. Поглянь на ці пусті очі, - втрутилась друга дівчина-білявка, – Поставлю питання по іншому? Ти та першокурсниця, що викликала з першого разу всі стихії?

- А вам що до цього? – я ледь втримувалась, бо від обох дівчат віяло зневагою та заздрістю. Мабуть, потрібно все ж придбати захисний амулет.

- Відповідай на питання, - не помічаючи моєї люті, продовжила брюнетка.

- Навіть не збираюсь. Того прошу по доброму відійти й не заважати нам.

- По доброму? Ти?

- І я, - встряв в перепалку Філл.

- Такий великий і страшний…

- Що вам на справді потрібно? – перебила я білявку. – Бійка? Легко. Тільки давай, вийдемо на вулицю.

Вставши зі стола я дивилась на дівок з гори до низу.

- Ти про це ще пожалкуєш, - зашипіла чорнявка, та підхопивши подружку пішла геть з бібліотеки.

- Й що це було? – запитала я у Філла, коли ми залишились на одинці.

- Здається в тебе з’явилися вороги.

- Я б так не сказала, - втрутилась незнайома люшитка. – Це кімнатні хом’яки однієї дуже не приємної особи. Можу навіть джуб поставити, що то вона їх на тебе нацькувала.

- Як же звати цю особу?

- Айша Батарлі. Вступила до школи восени. Хоча вступила, голосно сказано. Її виперли з дому, щоб навчилася спілкуватися з розумними. Але поки позитивного результату немає. Мене до речі Олдрі Флок звати. Я вже третій рік тут, того багато про кого знаю. Ось ти, наприклад першокурсниця яка ще не почала навчання, а вже встигла здивувати заступника декана. Мені про це Елбан розповів, ми з ним разом навчаємося. А про тебе поки даних немає, - це вже було адресовано Філлу, - хоча дуже цікаво чого ти тут навчаєшся, а не в Коріфу.

Це питання не сподобалось Філлу. У хлопця аж серцебиття посилилось від люті. Та він добре тримався, мабуть розумів, що нова знайома просто цікавиться. Тому довелось швидко повернути розмову в попереднє русло.

- Чим в майбутньому може зашкодити ця Айша?

- Дрібними неприємностями. На щось більше вона не здатна. Хоча магічний потенціал досить великий.

- А чого причепилася?

- Які хитрі. Безкоштовно майже всю інформацію від мене отримали. Але все одно поділюсь, мені не шкода. Айша з дитинства звикла бути в центрі уваги. Спочатку вдома, потім при дворі, а зараз розраховувала в школі. І десь пів року їй це вдавалось. Погляди усіх вартих заздрості й не дуже наречених, були прикути до неї. А тут ти. Не аристократка. Без підтримки роду. Приперлась невідомо звідки, й через три дні перебування про тебе усі говорять. Звісно її це розлютило, того й прислала до тебе своїх хом’яків. Подивитись та оцінити рівень небезпеки. Але ще раз кажу. Сильно не хвилюйся через неї. Тут є кому дати їй відсіч. Мені вже час, але якщо буде щось потрібно, то звертайся. Допомагаю не завжди безкоштовно, але за любки беру оплату свіжими плітками.

І пішла розмахуючи пензликом на хвості, задоволена собою. Ця Олдрі, на перший погляд та емпатію, була не поганою дівчиною, просто любила пліткувати.

- І це вони ще не знають, що ти чужинка, - дивлячись в слід старшокурсниці, тихенько сказав Філл.

- То хай дізнаються якомога пізніше. А краще взагалі ніколи, - підвела я підсумки. Бажання залишатись якомога не помітнішою переслідувало мене ще з минулого життя.

10.03.157р.

Маг-Рівік

Я з усього розмаху влетіла в пишну ялинку й мене з головою накрило снігом, яким до цього були щільно обліплені гілки.

- Вже краще, - похвалив Вальдегор, допомагаючи піднятися на ноги.

Я з ним була не зовсім згодна, але сперечатися не стала. Сьогодні ми відпрацьовували навички рукопашного бою, й мені коштувало багато зусиль, аби не перетворитися на дракона. Не знаю чому, але коли в моїх руках був меч чи лук, майже не виникало бажання вирвати горло голими кігтями. Гор про це знав, але все одно не боявся спарингу зі мною.

- Досить валятися на снігу. Сніданок охолоне, - покликав нас Коша. А коли опинилися на ґанку, кинувши на нас незадоволений погляд видав по вінику та додав: - в будинок в такому вигляді не пущу.

Позбавившись снігу, ми увійшли в дім, де запах свіжої випічки зі смаженим м'ясом викликав голодне бурчання.

- Сьогодні знов піду до руїн, - сказав Вальдегор, після того, як втомив перший голод. - Можливо, цього разу буде більше можливості дізнатися про те місце.

- Було б не погано дізнатися хоча б назву міста, - пошуки я підтримувала.

До Маг-Рівіка вампір більше не виходив. Книги в будинку скоріше були відсутні, аніж присутні. Мої тоненькі конспекти прочитані до дірок, а роботи по дому не було, Коша добре справлявся зі своїм завданням. Того друг й лазив по лісу в пошуках чогось нового та відповідей: "Хто він?", чи "Звідки тут узявся?".

- У місті була бібліотека чи архів, - продовжив хлопець, - але вона повністю згоріла. Всередині лише залишки попелу.

- Якщо бібліотека, то шкода.

- Тобто архів ні?

- Також шкода, але не так сильно, як книги.

- Будите продовжувати, хтось запізниться до школи, - перебив нас домовий.

Запхавши в себе останню ковбаску на ходу, та перестрибуючи через сходинку, піднялася за сумкою.

***

Заняття, у чимось роздратованого магістра Ванліра розпочалося з того, що ми здали реферати, задані на попередньому уроці. Обрав двох “жертв”, серед яких був Філл та хлопець на ім'я, Патрік Брек, для захисту своїх робіт. Учні впоралися з завданням, що, безсумнівно, спричинило покращення поганого настрою. Далі урок пройшов легше. Магістр розповів про методи "харчування" немерців: кров, плоть, енергія та емоції. Але на жаль не обійшлося без чергового реферату. Паперу не накупишся, особливо за його ціною.

А от після обіду біля майданчика для тренувань з елементаристики зібралась купа народу, щоб повитріщатися на мене. Я це добре відчувала, бо зайва увага заважала концентруватися на завданні.

Магістр Дафстін на колишньому уроці поділив нас на чотири групи, згідно зі стихією. Через те що в мене був вибір, я обрала вогонь. Тепер стояла навпроти запаленої свічки і намагалася керувати полум’ям. Виходило не дуже, мені ніяк не вдавалося контролювати рівень, то було ледь помітне, то спалахувало так, що підійти було не можливо. А з натовпу чулись не добрі смішки, які сильно дратували. Магістр це помітив та розігнав спостерігачів, а я в цей час помітила двох дівок, що намагалися мені погрожувати в бібліотеці в компанії незнайомки.

***

А вже ввечері, коли вийшла до залу “Ведмедика” за брудним посудом помітила Частвінга Ванліра в компанії з незнайомим чоловіком. Вони гаряче про щось сперечалися, але не було змоги підслухати. І якби окрик пані Тош, я б забувши про обов'язки, тихенько підкралася. Але загрозливий вигляд жінки відштовхував усе бажання, охолодивши розум. І правда? Навіщо мені потрібні секрети інших? Чого постійно лізу у чужі таємниці? Скоро буду як Олдрі – ні дня без свіжої плітки.

11.03.157р.

Маг-Рівік

Неочікуваний стук у двері з самого ранку змусив нас з Кошем насторожено перезирнутися. Хто б це мав бути?

Вальдегор пішов ще на світанку на розвідку до лісу. Та й не міг він потрапити в місто. А Філлігран, ще був не в курсі де я живу.

Спустившись до цоколю все ж відчинила двері.

На порозі стояв гном зі згортком в руках.

- Ятаар Лій-Фо Ольше? – запитав він у мене.

- Так.

- Вам посилка. Ви можете підтвердити свою особистість?

- Одну хвилинку.

Залишивши гнома в крамниці під наглядом Самідіра, сама хутко забігла за кут, щоб із браслета непомітно дістати сувій-паспорт.

- Так, все збігається. Розпишіться ось тут. Це ваша посилка та ваша накладна, а це моя. Гарного вам дня. До побачення.

- І вам гарного.

Зачинивши двері за гномом-посильним, я обережно зняла обгортку. Під нею виявилася невеличка скринька, від якої пахло знайомим лісом.

***

- Ельфійська робота. Витончена. Надійна. Ця скринька - телепорт, та складається з двох частин, - виніс вердикт пан Прієр. – Перша в тебе, друга, в того хто хоче з тобою спілкуватися. Треба покласти в середину листа, та натиснути в певному порядку ось ці символи, лист одразу телепортується в іншу.

Я замислилась. Коли отримала подарунок, я його уважно обстежила та нічого схожого на підказку не виявила. Цілий ранок, замість сніданку, на це витратила.

Потрібен пароль.

Але який?

Із символів на шкатулці були квіти та ельфійські цифри. До ельфійської письменності ми під час подорожі не встигли добратися. Треба буде глянути в бібліотеці, та перевірити свої здогадки.

13.03.157р.

Маг-Рівік

- А не така вже ти й всемогутня, - звернулася до мене невисока шатенка.

Дівчині навіть представлятися не потрібно, я й так здогадалася хто переді мною. Айша Бетерлі.

Починати суперечку зовсім ніякого бажання не було. Тим паче посеред залу “Ложки” в обідню перерву.

- Що? І нічого не скажеш у свій захист?

- А потрібно? Я вважаю, що час нас розсудить. А кидатися словами, не в моїй звичці.

Я спокійна. Я не просто спокійна. Я суцільний спокій.

- Гадаєш, що така розумна? Час дійсно все покаже. А ти тут не надовго.

- Звісно не надовго. Тільки вивчу все що мені потрібно, отримаю диплом та відправлюсь мандрувати, щоб набратися досвіду. А сидіти до сивих волос не збираюсь.

Це був тонкий натяк, на те що деякі дисципліни Айші не дуже даються. Про це мені повідомила Олдрі, яка вчора зайшла до артефакторної крамниці за освітлювальними кристалами з двома подругами-іллінками. Фіоною та Вандою. Приємні дівчата, але в них була та ж вада, що й у їх подруги, хоча не така сильна - пліткарство.

Айша від несподіванки відкрила рота, й майже одразу закрила, нагадуючи рибу на базарі. Та коли мені здалося, що останнє слово залишилось за мною, дівчина видала:

- І не смій лізти до Леорі. Чуєш? Він зайнятий.

І не чекаючи моєї відповіді, своїми каблуками постукала до виходу.

- А він що, стілець, щоб його займати? Й хто це до біса такий? - вслід запитала я. Але мене вже не було почуто. То й грець з ним.

***

- Ти вирішила вивчати ельфійську мову? – відірвавшись від читання, запитав мене Філл, коли я притягла величезного словника.

Ми як завжди сиділи в бібліотеці після занять.

- Збираюсь. Та не зараз. Мені потрібно лише знати як пишуться ельфійські цифри.

- Про це могла й в мене запитати. Розмовляю та читаю дуже погано. Але руни знаю добре. А що? В мене була різностороння освіта в домі. Що саме тебе цікавить?

Я трохи замислилась. Загрози від ал’єра я ніколи не відчувала, лише прихильність, а своїй емпатії я довіряла. Того ризикнула.

- В мене є один друг. І він прислав мені скриньку. Але щоб нею скористуватися, потрібно розгадати шифр.

- Скринька, я так розумію, це якийсь артефакт ельфійської роботи?

- Так.

- Тут треба подивитися особисто. Вона дуже велика? Можеш принести?

- Ні, невеличка. Але тягнути її до школи не хочу. Краще ти в гості приходь. Там і подивишся. Заодно тебе де с кім познайомлю.

- Добре. Завтра замість бібліотеки, йдемо до тебе в гості.

14.03.157р.

Дикий Ліс

За столом сиділо четверо, й всі мовчки пили чай з пиріжками з ягідною начинкою. Але у кожного були свої емоції. Наприклад Кош був задоволений, він любив гостей. Вальдегор насторожений, наче хижак який зустрів гідного супротивника. В мене лютувала цікавість й нетерпіння, як тільки доп’ємо чай, будемо розгадувати таємницю скриньки. Філлігран же намагався максимально заспокоїтесь, його з дитинства привчали, що всі вампіри небезпечні істоти яких треба не розмірковуючи винищувати. Хлопець на початку обурився, але добре що він дав все пояснити. Для цього довелось йому довіритись та розповісти що я дракон. В мене й досі в вухах стояв нещодавній ґвалт.

- Ти переховуєш вампіра?

- Він не небезпечний.

- Його потрібно здати владі!

- Я цього не зроблю.

- Він тебе вб’є! Всю кров вип’є! До останньої краплини!

- Не вип’є, бо не зможе.

- Чого це?

- Бо я дракон. І він вже спробував моєї крові.

- Ти його підгодовуєш? Зачекай. Що?!! Ти дракон?

- Так.

- А в школі про це знають?

- Сподіваюсь, що ні. Розумію, що переховувати довго навряд вийде, та була б рада якщо це трапиться якомога пізніше. Як й про Вальдегора.

- То ти хочеш сказати що він вже куштував твою кров?

- Так.

- Дивовижно. А що зараз?

- Я не боюся світла. Можу їсти звичайну їжу. А від запаху крові більше не втрачаю розум, - відповів вже Гор.

- Неймовірно. А з якого ти клану?

- Не пам’ятаю.

- Зовсім?

- Я прокинувся в склепі від магії. А через декілька днів зустрів Яту та спробував її крові. Я вже не один тиждень шукаю відповіді хто я та звідки. Але все марно.

- Потрібно буде ретельно ще раз дослідити склеп. Оглянути його свіжим оком. Якщо ти про все забув, а Ята як чужинка взагалі про цей світ нічого не знає, то краще мені подивитися на все особисто. Коли це можливо зробити? В четвертий день тижня, ви вільні?

Я звісно була зайнята, та в Гора вільного часу було з цілий океан. Того домовившись про час, ми сіли пити чай зі смаколиками.

16.03.157р.

Маг-Рівік

Весна прийшла відповідно за календарем майже два тижні тому, але, схоже, не знала про свої права, оскільки за вікном йшов сніг. Густий, великими пластівцями. Через що в крамниці майже не було покупців, мало у кого виникнуло бажання в таку погоду виходити на двір. Того я спокійно сиділа за прилавком та писала черговий реферат з ВННтН, періодично звіряючись з чернетками. Темою роботи було “Швидкість розмноження залежно від кліматичних особливостей, на прикладі скорки”. Мене так поглинула праця опису пустельної істоти, чим-то схожу на суміш скорпіона та черепахи, що не почула дзвоника на дверях.

- Добрий день, - голосно привітався клієнт, відриваючи мене від писанини.

- Добрий. Чим можу допомогти? – відклавши перо, запитала я.

- Мені потрібні пластини, для збереження температури. У вас є такі?

- Так. Звісно. Вам скільки пар?

- Поки що дві.

- Зараз принесу, - й швидко пішла до підсобки, а коли повернулася, хлопець з цікавістю вивчав мої твори.

- Хочеш стати бойовим магом?

- Ні. Артефактором, - відповіла я, обережно загортаючи пластини в спеціальну тканину.

- А це тоді нащо?

- Бо ніколи не знаєш, з чим зустрінешся в дорозі. Знання зайві не бувають.

- І то правда.

- Щось ще? – запитала я, оскільки розплатившись клієнт не поспішав йти.

- Так. Дай, думаю, краще роздивитися, хто мене не вважає стільцем.

Стільцем? І тоді мені стало зрозуміло, що переді мною стоїть той самий Леорі, до якого мені не слід лізти, бо він “Зайнятий”.

- А ти потішна. Як же тебе звати?

- Ятаар Лій-Фо Ольше, - назвала повне ім'я, щоб призвести враження.

- Мене Леорі Ер'Крен. Будемо знайомі. Якщо потрібна буде допомога, то звертайся, - додав він і пішов.

І знову на "Ти". Чого в них всіх виховання кульгає?

І коли прийде весна та відповідь від Террі? Я вчора нарешті переписала та відправила величезного листа до друга, а зараз з нетерпінням чекала зворотного повідомлення. Як він там? Що з навчанням? Коли зможемо побачитись?

18.03.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні вперше потрапила до кабінету декана, та не сама, а в повному обсязі групи по зіллєварінню. А все через те, що двоє студентів на практиці підірвали зміст своїх котлів, що спричинило невеличку пожежу, яку погасила дівчина, на ім’я Орга Телл, та не розрахувавши силу затопила всю лабораторію.

Того всі причетні до цього інциденту, включно магістра Олівера Стера, слухали суміш нотації: “Наскільки важливо бути обережним” та допитування: “Самі не могли впоратися, чи хтось із сусідів допоміг підкинувши до котла зайвий інгредієнт?”.

- Ще раз запитую, всім все зрозуміло? – При цьому чомусь дивлячись лише на мене.

А я що? Разом з Філлом, Оргою та ще однією одногрупницею не ім’я Улла, була в іншому куточку лабораторії, коли все це сталося.

- Всі вільні, - трохи заспокоївшись, сказав декан, - за винятком учениці Ольше. Усі інші, до виходу. І магістр Стер, після закінчення робочого дня обов’язково зайдіть до мене.

- Звісно, - погодився викладач, та останнім вийшов з кабінету.

У звільнений від натовпу кімнаті стало якось не затишно.

- Сядьте, - наказав декан, вказуючи на крісло, вже більш спокійним голосом.

Я слухняно сіла поклавши руки на коліна, гадаючи що від мене знадобилося.

- У мене до вас є три запитання, - розпочав Лавер. - Перше, що можете сказати про те, що сталося в лабораторії? Як перевертень, у вас більш розвинуті нюх та слух, того є можливість, що ви помітити хоча б щось.

- Не хочу вас засмучувати, але в лабораторії стільки запахів, що я піклуюся більше про те, щоб не чхати. Крім того, я використовую спеціальну мазь. Що до слуху. Я в той час радилась з партнером, як краще різати траву й, на жаль, нічого не чула.

- Десь на таку відповідь я очікував, але вирішив спробувати. Грець з ним. Наступне питання. Ви не знаєте, де інші чужинці?

- Хотіла з’їсти по дорозі, але продала в рабство! – Спочатку випалила, а потім зрозуміла, що ляпнула в голос. Око у декана смикнулось, – Вибачте. Останнього разу бачила їх ще в Доримі. В заїзді “Північний вітер”. П'яними. Вони чудово проводили час. А щоб не стати п’ятим колесом у їх компанії, вирішила самостійно добиратися до школи.

- Яку самі оплачуєте.

- Я працюю на двох роботах.

- Так, чув. У крамниці та таверні.

- Ви за мною слідкуєте?

- Це лише питання безпеки.

- Безпеки? А чого боїтесь? Що зруйную місто самостійно? Чи приведу сюди натовп божевільних жерців? – я не витримала та почала гніватися. Хвіст, за який я вже встигла забути, з’явився у повній красі. В лусці й з жалом. При цьому він вихляв з боку в бік, для демонстрації загрози. Навіть широка спідниця не заважала цьому.

- З контролем другої іпостасі у вас бачу не дуже, - чоловік спокійно прийняв те що я дракон. Навіть не здивувався, мабуть дійсно знав. - А що до емпатії з телепатією?

- Телепатія спить. А емпатія працює справно.

- То що вона вам говорить про мене?

Довелось трохи заспокоїтесь, щоб зосередитись на почуттях чоловіка:

- Що ви не несете загрози.

- Тоді сховайте не лише хвоста, пазурі з іклами, а й луску на обличчі та руках.

Я заплющила очі в спробі заспокоїтись. Це допомогло. Руки знову вкривала шкіра, сподіваюсь, що й обличчя.

- Продовжимо. Так за вами спостерігають. Бо дійсно не знаємо що від вас очікувати.

- Лише за мною?

- Ні. За всіма чужинцями.

- Тоді якого біса мене дістають питанням: де інші?

Декан завмер на хвильку.

- Я не повинна була знати, що за мною стежать, - здогадалася я.

- Телепатія в вас точно не активна?

Я похитала головою.

- Тоді відкладіть образи, до тих часів коли до вас зросте довіра. Домовились?

- Домовились.

- Тоді першим кроком до цього пообіцяйте, що прийдете за допомогою, коли не зможете контролювати ані емпатію, ані телепатію. Я хочу вірити, що ви не працюєте таємно на жерців. Але божевільний телепат, це біда не його одного. А тим паче коли це дракон. Зрозуміло? Тоді до побачення.

- До побачення.

Виходячи, я тихенько зачинила двері, хоча хотілося добре ними грюкнути.

Тільки спостереження мені не вистачає. А зробивши декілька кроків, до мене дійшло, що вони могли бачити поряд зі мною Вальдегора. Після таких новин, вампіру точно заборонено виходити в місто, як би нудно йому не було у лісі.

19.03.157р.

Маг-Рівік

Книга була давньою та ветхою. Я обережно перегортала сторінки в пошуках необхідної інформації, доки Філл збирав потрібні книги по полицях. Ми вже другий день пропускали обід, харчуючись пиріжками Коши. Вчора шукали щось про Дикий Ліс, а сьогодні готували доповідь по ВННтН, яким магістр Ванлір нагородив нас перед вихідними.

Я почула кроки ще до того, як вони наблизились до мене. В тиші бібліотеки це було не складно.

- Догірійські суони, - підійшовши, прочитав хлопець. - Чудові істоти. Коли знаходишся на великій відстані від них.

- Натрапляв на них? – запитала я у Леорі.

Ось цікаво: чи можна вважати старшокурсником того, хто вивчається з тобою на одному курсі, але на пів року довше?

- Особисто ні. Але проходили їх у першому семестрі.

- Шкода. Хотілося б почути щось новеньке, окрім того, що є в книгах.

- Тобто ти жалкуєш, що на моєму шляху не зустрілися ці монстри?

- Є трохи. Адже якщо мислити логічно, то після цієї зустрічі, в тебе руки-ноги на місці, це може означити лише одне: ти переміг.

- Неймовірна логіка, - широко посміхнувся хлопець. Йому дійсно було весело від нашого діалогу.

- Будеш сперечатися?

- Та ні. Коли провчишся тут роки з два, потрібно буде тебе взяти у похід до Дикого Лісу. А після цього, згадати цю розмову. Якщо повернешся додому з ногами та руками. Домовились? Я б залюбки з тобою ще полялякав, але треба бігти. До побачення.

- До побачення, - кинула я в слід спині.

Дикий Ліс. Хм. Знайшов чим лякати. Я там кожного дня буваю. Хоча… Мені ж не відома ситуація на кордоні.

Зосередиться ж на читанні мені не дав Філл котрий повернувся з черговою стопкою книжок.

- Що від тебе хотів той хеда?

- Хто? – не одразу зрозуміла я.

- Треба було тобі замість якогось магічного предмета взяти "Етнографію. Раси світу Вейн". Хеда – одна з рас цього світу. При чому “хеда” не схиляється, й до чоловіка, й до жінки звертаються однаково.

- То Леорі хеда. А що ще можеш розповісти про цю расу?

- Пам’ятаєш в одязі магістра Дафстіна є дірки? Так от, вони для крил. Пір’яні крила в них не постійно, а з’являються за бажанням. Так само як й у вінорів. Тільки у перших вони завжди чорні, а у других білі.

- То вони між собою родичі?

- Зовсім ні. Вінорів від людей, окрім крил, взагалі нічим не відрізнити. Хіба що живуть довше.

- В мене відчуття, що за все життя не запам’ятаю всі раси.

- Запам’ятаєш. Ти ж дракон. А вони живуть дуже довго. Так що від тебе хотіли?

- Привітатися. Та трохи ляси поточить.

- Сподіваюсь, Корнелі так і подумає. А то вона занадто пильно за вами спостерігала.

Я здригнулася. Лише чергової сварки з Айшою мені не вистачало.

- Не думай про неї. Як казали в моєму світі: не згадуй біса, а то з’явиться. Що ти там приніс?

- Ось книги по навчанню. А ось трохи по Дикому Лісі.

Я усміхнулася. Цікаво, щоб сказав Леорі коли б побачив цю стопку раніше на столі. Залишилось би запрошення на прогулянку до лісу?

***

А в вечорі на мене чекав приємний сюрприз.

В скриньки виявився довгоочікуваний лист від Террі.

Вдома в нього було все добре. Щоденні уроки магії з родичем, давали добрі результати. А якщо проблем до літа не буде, то ймовірність скорої зустрічі дуже велика.

Це придало сил та надії.

23.03.157р.

Маг-Рівік

Ще вчора йшов сніг, а сьогодні він вирішив розтанути. Того снігова куля, що полетіла в спину, була мерзенно мокрою. Що за дитячий садок? Шукати виконавців марно, а хто організатор й так добре знала.

Вчора Айша, перехопивши мене в коридорі, закотила чергову істерику. Дівчині все ж доповіли про зустріч в бібліотеці. Лаятись довго в неї не вийшло, завадив декан який вирішив прогулятися саме цією частиною школи. Але в обідню перерву, коли в “Ложці” до нас приєдналися Олдрі з подругами, я не витримала й обізвавши дівчину “гавкучою Каштанкою”, виказала все що про неї думаю. Дівчатам прізвисько сподобалось, того сьогодні я вже від декількох старших учнів чула, як Айшу називали “Каштанка”. Філл на це лише похитав головою, сподіваючись що дівчина не дізнається від кого пішло прізвисько.

***

На артефакториці ми вперше вчилися створювати артефакти самі. Нашим завданням було вплести в невеличкий камінець бірюзи заклинання спостереження. Все це потрібно було замкнути на артефакт магістра Шиппера, котрий виглядав як квітка, де кожна пелюстка повинна бути прив’язана до бірюзи.

Я була трохи розсіяна через попередні заняття. Магістр Стер знову спробував заманити мене на факультативи. А магістр Дафстін “ощасливив” черговим списком тем, які потрібно було вивчити до наступного уроку. Добре хоч на геології, пиши собі конспекти, слухай лекції. Більшого від нас поки не вимагали.

- Закінчуємо. Хто не встиг, то отримає додаткову, письмову роботу по теорії, - порадував магістр.

Писати мені не хотілося, й так добре знала теорію. Тому відкинувши зайві думки, закріпила на камінці потрібне заклинання. Визнавши справу завершеною, одною з перших пішла здаватися.

- Так. Що тут ми маємо? - роздивляючись на моє творіння, магістр вголос розміркував. - Камінь відстежується. Сигнал стабільний. Добре. Що ж, пані Ольше, ви впорались найкращими. Ставлю вам відмінно.

- Дякую, - з полегшенням видихнула я.

- Але ваш артефакт залишу собі як зразок. Якщо ви не проти?

Заперечувати не стала. Та й до чого мені річ, яка в будь-який момент може видати моє теперішнє місце проживання? Можна було б його залишити в крамниці, але ризикувати не стала.

25.03.157р.

Маг-Рівік

Черга на пошті, куди мене відправив пан Прієр була невеликою, але дуже повільною.

Взагалі-то я була дуже здивована, коли дізналась, що тут, у цьому світі, є пошта. Що правда вона працювала лише на три міста: Маг-Рівік, Маг-Коріф та Мілет-Дун. Для відправлення посилок використовували спеціальні міні-портли, на зразок моєї скриньки.

- За вами вільно? - запитав чоловічий голос за мною спиною.

- Так, - відповіла я, й озирнулася.

У блондині з сірими очима я впізнала одну із “зірок” академії. Їх було троє хлопців, яких між учнями називали “Королями школи”. З одним навіть встигла познайомитись особисто. Леорі Ер'Крен, був не лише племінником-спадкоємцем свого дядька аристократа, а й магом з високим потенціалом.

Зараз же позаду мене стояв другий.

Поступивши до школи на пів року раніше аніж я, він один з не багатьох, хто не піддавшись впливу Айши, не ліз до мене з питанням: “Як то мені, не боляче було падати, коли виявилось, що сила магії, ще не все?”. Майже слово в слово, до мене часто підходили й питали. Дістали вже.

- Я бачив тебе нещодавно. Ти на уроці у Дафстіна намагалася навчитися контролювати силу полум'я.

Невже помилилася, та зараз почнеться? Ця думка одразу почала свербіти мозок.

- Що з того? - грубити не хотілося, та й терпіти образи також не збиралась.

- Всі проблеми від зайвих емоцій. Ти даремно не носиш захисного артефакту. Купи, не пожалкуєш. А ще краще запишись на курс медитації.

- Наступний, - виклик поштаря вчасно перервав нашу розмову, бо я не знала як реагувати на слова хлопця.

- Мені посилку отримати, на ім’я Меприкін Прієр. Ось довірчий лист, та мої документи.

- Чекайте. Зараз винесу.

- Наступний, - виголосив інший працівник.

- Мені листа відправити, - мимоволі почула початок розмови блондина.

Мою посилку виносили набагато довше, аніж мій недавній співрозмовник надсилав листа, але чомусь хлопець не поспішав йти. А коли побачив розмір коробки, навіть ввічливо запропонував її донести. Я до цього встигла оцінити вагу, того виникла спокуса.

- Не бійся. Я з нею не втечу, - запевнив блондин.

Загрози від добровільного помічника не відчувала. Телепатія, щоб прочитати думки, мовчала. Лише слух вловив рівне серцебиття.

- Спочатку спробуй, - та впихнула коробку прямо в руки.

Від несподіванки хлопець зігнувся під вагою.

- Куди нести?

- До крамниці “Чистий кристал”. Знаєш де це?

- Звісно. Найкращий магазин артефактів та амулетів.

- Тоді вперед, мій вірний лицар, - та відчинила двері, пропускаючи поперед себе.

Хлопець розсміявся від зухвалої заяви.

- Я вже не раз чув про твій гострий язик. Кажуть навіть на декана накричала.

- Накричала, то голосно сказано. Так, трохи поспілкувалися на високих нотах. Але повторювати не ризикну.

- Мене звати Віткар Атгрем. А тебе як звати?

- Ята Ольше.

- І звідки ти приїхала до нашого міста?

- З Дориму, - навіть не збрехала.

- З Дориму?

- А що? Не схоже? Чи вже трохи страшно?

- Та ні. Дорим місто велике. Не всі там схиблені жерці. Навіть, те що взимку там чужинці з’явилися, не вплинуло на репутацію міста. Я чув ти мрієш стати артефактором?

- Не мрію, а йду до мети. А хто про це тобі розповів?

- Особисто ніхто. Про це обмовився на вечірці один знайомий. Скоріше за все, ти з ним знайома. Леорі Ер’Крен.

Я важко зітхнула.

- То правда, що Айша вже з тобою говорила про свої шлюбні плани? - скоріше затвердив, аніж запитав Вікрат. - Не звертай на неї увагу, а буде докучати, передай привіт від мене. От побачиш, як іскри від її каблуків будуть летіти.

Мені захотілося уподібнитися Олдрі та почати випитувати подробиці, але я втрималась. Хоча на хвильку стало страшно, що трапиться зі світом якщо тут з’являться мережі зв’язку, де плітки розповсюджуватися швидше аніж утворюються.

- Чого вона до мене причепилася? - не втрималась та запитала нового знайомого.

- Ти яскрава. Не лише зовні. Я як менталіст це відчуваю на іншому рівні. Ти притягуєш до себе набагато більше аніж уявляєш. Але цією силою не користуєшся. Я чесно дивуюсь, як ти цього не відчула раніше?

- Мені іноді важко відрізнити, які почуття викликані до мене, а які до інших. Лише з близької відстані, чи коли нема сторонніх.

- Повторю ще раз. Купи амулет та знайди вчителя з медитації. Доки не пізно. Але повернемося до Айші. Так от, дівчина звикла перебувати в центрі уваги. Вона походить з давньої, магічної родини. Це дещо схоже на аристократію. Єдина донька. Нею завжди захоплювались. Красою, знатністю, манерами та магічними здібностями. Всі намагалися догодити. В неї було навіть декілька особистих вчителів. А потім батько-вдівець вирішив одружитися, бо заманірилось йому сина спадкоємця. Й тут вся увага, що належала дочці перейшла до молодої дружини та її щойно народженого сина. Айша зірвалася. Вся її чемність, вихованість та благородство, зникли. Натомість з’явились жадібність, егоїзм, жорстокість. Батько не витримав після чергового скандалу, подробиць не буде, відправив навчатися до школи. Ось так вона опинилася тут. В перші пів року, її вдалося знову натягнути на себе маску благородності й величності. Вона стала королевою школи. Але як виявилось не надовго. З’явилася ти, та одразу привернула до себе увагу, не лише учнів, а й деяких вчителів. Додай до всього цього що ти не є людина, а перевертень без клану. Ось й виходить, що якась вискочка, обійшла аристократку.

- А до чого тут Леорі?

- Як до чого? То ти, мабуть ще не знаєш, але хеда спадкоємиць свого дядька-аристократа. Хоча в чистокровних, магічних родинах шлюби з іншими расам під забороною, заміжжя Айші можливо лише з кимсь не її кола. За людину-коваля вона звісно не піде, а от за аристократа іншої раси так. Так що менше звертай на неї увагу. Показиться пів року, та заспокоїться. А зараз, доки ми не дійшли до крамниці, розкажи як тобі наше місто? Сподобалось? До дому не хочеться?

Раптово змінивши тему розмови, запитав Віткар.

Схоже збирання та розповсюдження пліток це місцева розвага. І я нею потрохи заражаюсь. Того відповідаючи довелось ретельно слідкувати, аби не ляпнути чогось зайвого. Так за розмовами ми дійшли до крамниці, де Віткар ввічливо заніс посилку та поставив на прилавок.

Пан Прієр дуже здивувався коли оцінив розміри коробки та її вагу, а потім перепрошував, запевняючи, що не відправив би мене саму таку важкість тягати.

28.03.157р.

Маг-Рівік

Знову вдарили морози, й вулиці перетворилися на справжню смугу перешкод. Та якщо вдень можливо пройти, то після заходу сонця проблематично. З освітленням тут проблеми також були присутні. І це в місті, де жили маги! Соромно.

Повертаючись з вечірньої роботи, я намагалась не впасти та водночас, розмірковувала над тим де збути скарби знайдені Вальдегором та Філлом в покинутому місті. Через це вчасно не помітила що за мною ідуть двоє.

- Дівчино, а куди ти так поспішаєш?

- Зілля варити, - відповіла я, при цьому обмірковувала, яке зі знайомих заклинань краще використати в випадку для самозахисту.

- Зілля для кохання, та тільки його. Ще правда знадобиться заклинання контрацепції. Нам не потрібні діти. Ти ж його, сподіваюсь, знаєш?

- Протиблювотне, - від п’яниць смерділо гірше, аніж від зливної ями. А ще ці придурки знали, що я магічка, та все одно полізли до мене.

- Що тут відбувається?

“Ще один актор цієї вистави,” - проскочила думка в моїй голові. Блондинчик у формі охорони міста.

- Та, ось пан вартовий, з дівчиною знайомимося, - відповів “залицяльник”. - Як раз домовились про побачення, а зараз вже йдемо. До побачення.

Поклонившись, негайно зникли за першим поворотом, лише п’яти виблискували. Як не зламали шиї на крижаній бруківці, залишилось загадкою.

- З вами все в порядку? - запитав вартовий.

Я стверджуючи кивнула головою.

- Чого ви ходите вночі самі? А якби ми б не звернули в цей провулок? – до нього щойно приєдналося ще троє у формі.

- Не хочу вас образити, я вам вдячна. Але повірте, я можу за себе постояти, - відповіла, а сама подумала, про те де трупи ховала б.

- Може й так. Але все одно, це небезпечно. Де ви живете?

- Сірий провулок.

- В Торговельному Кварталі?

- Так.

- Ми вас проведемо. То чому ви опинилися на вулиці вночі? - продовжив допит.

Хлопець йшов поруч зі мною, а його партнери на пару кроків позаду, й я чітко відчувала запах звіра, що йшов від всій четвірці. Так пахло від перевертнів в Окрольді. Вовками.

- Йду з роботи.

- Чого так пізно?

- Вдень я навчаюся в школі магії.

- Зрозуміло. Тобто, ви уявляли себе неперевершеною чаклункою та вирішили, що вуличні бандити вас не бояться?

- Я не вперше йду цією дорогою додому, й поки що нічого не сталося. Сьогодні це прикра випадковість. Та й не така вже я безпорадна. В мене не тільки є магія.

- Пазурі звісно це аргумент. Але вибачте за безтактність, якби ви були в клані, то знали б закони. Але схоже ви покинули його до того, як почали розмовляти. Того не знаєте, про всю відповідальність...

- Вибачте за мою безтактність, - перебила я вартового, - але я ніколи не належала ні до одного клану вашого світу. Того правил ваших не знаю. А от закон свого старого світу добре. Там кожен сам відповідає за своє життя.

- Ви чужинка? - від несподіванки непрошений співрозмовник зупинився та почав добре мене розглядати.

- Так. А тепер вибачте, я поспішаю додому. Наступного разу обіцяю бути більш обачною. До мого дома десять кроків, якщо не проти, далі піду сама. До побачення.

Та не чикаючи доки хлопець оговтається від інформації, поспішила додому.

32.03.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні заняття з елементаристики знову проходили на подвір’ї. Зі мною у парі була Улла Яфіт, з раси соліен. Жовтувата шкіра, чорне волосся, та очі наче яєчний жовток. Бідно вдягнена, вона не страждала від надмірної зарозумілості, але гордість мала немалу. Дівчина мені подобалась, саме того ми здружилися та сиділи разом на тих заняттях, на яких був відсутній Філл.

На уроці ми навчалися створювати вогневі кулі, не використовуючи джерело, якими минулих заняттях були свічки. Виходило погано. В Улли, вогонь спалахував та негайно згасав. А в мене іскри "танцювали" на кінчиках пальців, а "зростати" та приймати форму кулі відмовлялися. Це спричинило сміх однокласників, за їхніми словами, не все так просто як здається. Пороте під кінець уроку в мене вийшло створити вогняний батіг, чим налякала магістра Дафстіна.

- Покажіть ще раз, - попросив чоловік, вставши трохи в бік й позаду.

Я сконцентрувалася, іскри застрибали на кінчиках пальців. Потім, стиснувши кулак, різко розтиснула, тим самим утворив батіг. Я спокійно тримала його в руці, а він не спричиняв мені шкоди. Лише залишки снігу з шипінням танули, утворюючи калюжі.

- На сьогодні все. Ви можете бути вільними, - оголосив магістр, - крім вас, пані Ольше. Пройдемо до мого кабінету.

Мені нічого не залишалося, як розвіяти вогонь, піти слідом за викладачем, махнувши Уллі, щоб вона не чекала на мене.

Кабінет був крихітним з великою кипою мотлоху: папки, сувої та книги, лежали в самих несподіваних місцях. Вказавши на єдине вільне крісло, щоб сіла, сам же магістр відкопавши чистий аркуш, чорнила та перо почав писати.

- Ось вам перелік книг та дозвіл на винос їх з бібліотеки на три навчальних дні. Почніть з першої, а далі за списком. Прочитайте ці теми до наступного уроку. Запитаю обов’язково. - Переді мною лягли два аркуші. - А тепер можете бути вільними. І ще, пам’ятайте, будьте обачними з магією поза стін школи. Нам не потрібні зайві руйнування.

Я, погоджуючись, кивнула головою, та схопивши обидва списки, подякувала та поспішила на наступний урок. Книжки на виніс. Гор буде в захваті.

Нещодавно вампір викопав назву руїн, місто мало назву Лумінен. Мені ж з Філліграном залишилось лише знайти інформацію про нього. Але на жаль поки нічого не траплялося. Того Вальдегор почав від неробства все глибше заходити до лісу. Мені це не подобалось, небезпек там вистачало. Сподіваюсь, ці книги змусять його затриматись в будинку на декілька тижнів. Треба лише купити папір, щоб було куди переписувати зміст. Добре що почерк у хлопця чіткий та розбірливий.

34.03.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні погода здивувала снігопадом. Мокрим, тому сподіваюсь, що останнім. Бо повітря нагрілося настільки, що залишки снігу на землі почали танути. Знизу. Зверху сніг, а під ним вода. Трохи не туди поставив ногу, та по щиколотку у калюжі. Що ж, принаймні власники магазинів очистили проходи до своїх крамниць. Ось і власник "Меча та Щита" був не надто ледащім, лише калюжа перед дверима була перешкодою. Всередині пахло залізом та олією.

- Добридень! - Привіталась якомога голосніше, оскільки в залі нікого не було, попри розпал робочого дня.

- Доброго дня, - привітався Леорі, вилазячи з-під прилавка.

Що він там робив?

- Не в ту крамницю зайшла, чи просто в гості? - посміхнувшись так широко, що, мабуть, зуби мудрості видно. Якщо у нього є, звичайно.

- Або прийшла туди, куди потрібно, - додала трохи ображено. Наче дівчині не потрібна зброя.

- Не гнівайся. Що саме тебе цікавить?

- Ось такі кінцівки для стріл, або близькі до них, - я виклала на стіл одну з подарованих Террі стріл, як зразок.

- Збираєшся полювати на монстрів? - але, зустрівши мій похмурий погляд, додав, - мовчу, мовчу. Нічого собі! Ельфійська! Таких точно немає. Але є подібні, можу підібрати. Тобі скільки?

- Десятка три повинно вистачити. Ще потрібно,.. - й завагалася. Може, зайти в інший день, коли цього тут не буде?

- Так що ще? Я обіцяю, буду мовчати.

Ну добре.

- Навчальні мечі. П’ять пар.

На обличчі старшого студента відобразилось здивування у суміші з бажанням запитати “нащо?”. Усі емоції на поверхні, навіть емпатія не потрібна.

- А в якій школу тренуєшся? – не стримавшись, запитав хлопець.

- Ні в якій. На домашньому навчанні у друга, - чесно зізналася. Бо якщо не відповім, Леорі лусне від цікавості.

Я не вперше купувала навчальні мечі. Попередні ми вранці зламали на тренуванні. Кожен бив що сили.

- Друг кажеш.

- Так.

- Зачекай трохи, зараз все принесу.

- Добре, - а сама, скориставшись тим що залишилась на самоті, почала роздивлятися справжні мечі, вирішуючи, який краще підійде Вальдегору. Як тільки зійде останній сніг, ми планували невеличкий похід.

- Для дівчат вони не годяться, - оголосив хлопець, повернувшись з товаром.

- Тож я не для себе обираю.

- Для друга. А собі не хочеш?

- В мене вже є.

- Якось покажеш?

Та хоч зараз.

Легким дотиком руки один із мечів, вилучила з браслета. Я не знаю, що більше здивувало хлопця. Той факт, що меч завжди зі мною? Звідки його дістала? Чи сам меч?

- Я можу його оглянути? - запитав Леорі, вказуючи на клинок.

- Можна, - та поклала зброю на прилавок.

Хеда хвилин п’ять ретельно вивчав меч. Хиба що без лупи.

- Я ніколи не бачив такого металу. Звідки він? Тільки не кажи, що в Доримі кують такі мечі. В житті не повірю. Місто, звичайно, стоїть на перехресті Шляхів, але навряд в вільному продажу є такі.

Переконав, не скажу. А про Дорим йому, мабуть Віткар розповів. Ці чоловіки пліткують гірше, ніж дівчата.

- А де взяла браслет?

- Він йшов бонусом.

- Бонус за що?

- За .. - та заткнулась. Зрештою, я вирішила не розповсюджувати про те, що я з іншого світу. Ця інформація лише для друзів. – Звідки, звідки й меч. А взагалі, будеш багато знати, хвіст облізе.

Від моєї зухвалої відповіді Леорі вибухнув сміхом.

- Добре, що в мене його немає. А чи можна просто огледіти браслет?

- Вибач, але ні.

- Шкода. Ще якось даси подивитися на твій чудо меч?

- При нагоді. А зараз маю йти, - покидавши кінцівки для стріл в мішечок, та підхопивши навчальні мечі, поспішили покинути крамницю.

03.04.157р.

Маг-Рівік

Сніг розтанув. Майже. Ще трохи залишилось на подвір’ях, де ніхто не ходить. Він брудними купами лежав на землі й нагадував про зиму та її величність. Але як не затягувала пані Зима час свого панування, настав час передати правління свої наступниці. Та вона уперто не хотіла йти, того ночами були ще заморозки. Зима в цьому році затяглася неймовірно довго, що викликало у місцевих жителів підозри, що то потраплянці у цьому винні. Суперечити чи доводити інше не поспішала, хто знає як ті портали жерців працюють. Може й дійсно наша поява винна у зміні погоди. А ще снігу було вдосталь в Лісі, що заважало нашим планам, по його обстеженню.

Дверний дзвін привернув мою та пана Пієра увагу.

- Доброго ранку, - привітався чоловік. Гарний, високий, стрункий, широкоплечий. На обличчі легка щетина, а темне волосся трохи скуйовджене. Ідеально підходить для жіночого роману.

- Санрей! Давно вас не було видно! Де були? Чим займались? - Власник крамниці був у захваті від відвідувача.

- Був у Мілет-Дуні. Щойно повернувся. Зі своїми учнями проходили практику. А я дивлюся, у вас цілий квітковий сад. Познайомите?

- Це Ятаар, віднедавна працює у крамниці у вихідні дні. Також майбутня чаклунка, навчається в школі.

- Дуже приємно познайомитися. Я Санрей Наос. Бойовий маг. А ви вже вирішили, що будете робити по закінченню навчання?

- Так.

- Ким же? Хоча зачекайте, дозвольте мені здогадатися. Травник? Ні. Побутовий чи природник? Теж ні. Цілитель? Ні. Тоді я здаюсь.

- Артефактор, - відповіла я чесно, бо пан Прієр знав про мої плани. Таємниці з цього не робила.

- Сміливо. Дуже сміливо, треба сказати. Ще напевно, більше, ніж коли дівчина мріє стати бойовим магом. Але ми відволіклись. А в мене сьогодні, на жаль, дуже мало часу. Пан Мепркін, я хочу, щоб ви подивилися на кілька артефактів, які я приніс.

- Звичайно. Прошу пройти до майстерні. Ята, крамниця на тобі.

- Я за нею догляну, - запевнила, намагаючись заспокоїти шалений ритм серця.

Що це зі мною? Чи пан маг намагався застосувати до мене якусь магію? Але як зрозуміти, яку саме та протистояти їй?

Впоравшись з собою, я заспокоїлася та почала аналізувати ситуацію. Дар емпатії вказував лише на інтерес, та нічого більше. Але щось мені в ньому не подобалось. Раптом згадала. Це з ним, з Наосом, в “Ведмедику” лаявся магістр Ванлір. Ось коли я бачила цього чоловіка та перехопила хвилю неприязні. То може це ставлення упередження не моє?

- Я повернусь дня за два, - чоловіки поверталися до крамниці, а з ним й відчуття огиди.

- Запевняю, до цього часу все буде готово.

- Чудово. Рад був познайомитися. До побачення.

- До побачення. Приходьте ще, - видавивши посмішку, побажала я, як і кожному клієнту.

- Який талановитий маг. Який талановитий. Раніше часто ходив у Вільні Землі на рейди. Зараз оселився й займається приватною практикою. Учнів взяв. До речі, досі не одружений, - нахвалював замовника аретфактор, при цьому хитро підморгував. Мовляв, ти диви який кавалер.

Я ж з ввічливості, скромно посміхнулася та не стала нічого коментувати, бо цей Санрей здавався мені слизьким змієм. Та ще й намагався накласти на мене якесь заклинання. Я згадала це почуття. Дуже схоже коли мене намагалися приспати.

06.04.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні нарешті вдалося створити вогняну кулю. Що правда, вона мала неправильну структуру, та коли потрапляла до мішені вибухала, замість того, щоб просто підпалити її. Але в мене це вийшло, чим викликала похвалу та рекомендації в бойові маги від магістра Дафстіна. Бойовим магом ставати не збиралася, всі про це знали. Але деякі учні, які точно мітили в бойовики, скрипіли зуби та кидали злі погляди в мій напрямок. Ха. Вони ще не знали про мої експерименти з артефактами.

Після прочитання декілька книжок по артефактах, мене відвідала думка про створення декілька самостійно. Так би мовити, вигадати нові, на фундаменті старих. Це означало, що такі артефакти давно винайдені та використовуються. Але новий підхід до створення та таємниця їх дезактивації - ключ до успіху.

Того, зараз у лабораторії в Лісового Будинку, чекали заготівлі вогненних артефактів із відстроченої дії та дистанційної активації. Ось! Вальдегору дуже сподобалася ідея, він активно допомагав у цьому.

А на уроках мені тепер доведеться самостійно вивчати вогненний щит, бо однокласники вже давно йшли вперед.

- Пані Ольше, затримайтесь будь ласка, - попросив магістр, й коли залишились на одинці, попросив, - покажіть мені свою кулю. Але, дуже прошу, не відпускайте її.

Іскри на пальцях. Стискаю кулак, великим пальцем всередині. Повільно розтискую при цьому не відпускаючи великого пальця, який є серцевиною вибухової кулі. Я знову з захопленням спостерігаю вогонь, що обертаючись по колу, тримав форму.

- Вперше стикаюся з чимось подібним, - чесно зізнався вчитель. - Та що там. Я навіть відтворити не зможу. А жаль. Нашим бойовикам було б дуже корисно. Так легко та швидко. Що ж. Більше вас не затримую. Пам’ятайте, у вас є лише місяць, щоб опанувати заклинанням вогненного щита. В наступному переходимо до води.

- Я наздожену, - запевнила та побігла на наступну лекцію.

***

Магістр Шиппер також попросив продемонструвати мою диво-кулю. Мені не важко, показала. Артефактор став блідим, як тільки він подивився на неї. Поглинувши в себе вогонь, щоб уникнути вибуху, я без зайвих коментарів зайняла своє місце.

Але після практики вчитель ще раз попросив продемонструвати кулю.

Я виконала.

- Тепер зрозуміло, чому ваші артефакти настільки потужні, - підсумував вчитель.

- І чому? - запитала я, ховаючи вогонь.

- У вас величезний магічний потенціал. Я не буду здивований, якщо приблизно років через десять ви станете архімагом.

- Що ви! Мені до цього ще вчитися та вчитися, - збентежено відповіла я, хоча сама прагнула цього звання.

- Я досить серйозний. Але вам потрібно навчитися контролювати не просто силу, а й її кількість. На жаль, у нас немає такого вчителя, того доведеться займатися самостійно. Ось вам перелік потрібних сувоїв, та дозвіл на їх винос з бібліотеки. Пам’ятайте, три дні, не більше. Та не дивитесь на мене так. Я дбаю не тільки про вас, а й про стіни школи. Одного разу не втримаєте потік, прощавай Маг-Рівік.

- Дякую.

- Нема за що.

Взявши список сувоїв з дозволом, я вийшла з кабінету, та поспішила до бібліотеки, де на мене вже чекав Філл в обіймах з наступної книги.

10.04.157р.

Маг-Рівік

Трансформація неживих об'єктів на цьому уроці досягла наступного рівня. Зараз весь навчальний час, ми намагалися з яшми тигрової зробити яшму стрічкову. Для полегшення завдання на дошці було намальовано дві структурні схеми, дещо віддалено нагадували молекулярне з'єднання.

Отже. Необхідно розібрати камінь на молекули, змінити їх та поєднати в іншому порядку. І тільки я зосередилась, як за сусіднім столом почула: "Бабах".

Я повернула голову в сторону вибуху.

У одногрупниці на ім’я Біра були всі руки в крові, а сама дівчина перебувала на межі втрати свідомості.

- Заспокойся! - прогримів голос магістра Амергі, в спробі перекричати ґвалт серед учнів, а потім спокійно звернувся до травмованої учениці. - Дайте вас оглянути. Так, травми не смертельні. Зараз вам допоможуть дістатися до цілителів, але спочатку скажіть, що сталося?

- Це її провина! - тицяючи закривавленим пальцем звинуватила мене.

- Ви впевнені?

- Так.

- Що ж. Панове Нікол, Браін. Проведіть постраждалу до цілительського крила. А ви Філлігран, покличте ректора. Решта залишаються на місці, нічого не роблять та не чіпають.

- Але магістр, - почала я, але напоровшись на погляд, так і не продовжила.

- Не зараз. Прийде ректор, хай розбирається.

Звинувачення в мою адресу були не зрозуміли, бо, незважаючи на зусилля Айши, з дівчатами з мого класу відношення були добрими. Так, вони мені трохи заздрили, але завжди зверталися за допомогою, запитували, консультувалися, але ніколи не звинувачували.

Ректор Варлін прийшов не сам, а в компанії з деканом. Лавер ретельно оглядав місце події, тоді як ректор допитував мене, сидячи за викладацьким столом, а я поетапно розповідала про кожен свій рух.

- Вини учениці тут немає, - підвів підсумок декан.

- Але поранена дівчина стверджує протилежне.

- Ви ставите під сумнів мою компетентність?

- Що ви...

- Зараз ми ще поговоримо з дівчиною, а ви їй краще призначте додаткові завдання. Оскільки вона не в змозі розрізнити, де сама винна, а де допомагали. І ще. Ви знаєте що робити.

- Так і зроблю. І те, і інше, - пообіцяв Амергі.

- Вас же, пані Ольше, чекаю у своєму кабінеті після закінчення занять.

- Звісно.

Хотілося запитати “нащо?”, та розуміла недоречність.

Дочекавшись коли за керівництвом зачиняться двері магістр звернувся до нас.

- На жаль, на сьогодні практика закінчилася. Решту часу ми витратимо на лекцію про безпеку. Також на наступний урок підготуєте письмову роботу на цю тему. Що ж, почнемо.

Всі дістали конспекти, та під монотонне читання заскрипіли пір’ями.

11.04.157р.

Маг-Рівік

- Що я чула? Ти намагалася вбити однокласницю! – проходячи повз прогавкала Айша.

Ми з Філлом стояли біля кабінету ВННтН та перечитували попередні лекції, коли на горизонті намалювалось ЦЕ.

- Звернись до цілителя, бо в тебе великі проблеми зі слухом! - вибухнув Філлігран, перш ніж мені вдалося відкрити рот.

Не знаю як Айша, а я від цих слів, ошаленіла. Тихий та непомітний хлопець сьогодні явно встав не з тієї ноги. Я лише зараз помітила, наскільки роздратованим був друг, й причиною цього була не Каштанка. Захисний артефакт, нещодавно придбаний в пана Прієра, досить добре захищав від впливу чужих емоцій. Він був виконаний в формі сережки, для чого довелося пробити вуха, в чому мені допоміг Вальдегор. Сама собі я не наважилась.

- Як ти смієш? Ти, нікчема, не смій навіть рота відкривати, а не то…

- Це ти ретельно слова обирай. А то зубів не дорахуєшся, - втрутилась я, бо шкіра Філла потемніла, а його очі погрожуючи спалахнули. – Між іншим, ми с деканом поспілкувалися де с ким, та з’ясувалась не гарна інформація: що хтось погрожуючи учням розправою змушує їх порушувати правила та закони. Не знаєш хто це?

- Ти на що натякаєш, безрідна?

- А ти здогадайся. Увімкни свій маленький мозок, та змасти в ньому шестерні, може розумна думка з’явиться. А зараз рота закрила та пішла куди йшла, не турбуючи інших.

- Ти ще пожалкуєш що зі мною зв’язалася. За приниження заплатиш. Ви обидва. Зрозуміло?

- Будемо чикати, - сказав Філл, при цьому тихо гарчав.

На останні слова дівчини я не звернула уваги. Але от цікаво: якщо не вмієш вийти переможницею у словесній битві, то навіщо це починати? Я, наприклад цього не вміла, то й не лізла зайве.

- Як добре що сьогодні на мені захисний артефакт, а то ходити Айші без голови. А тебе яка муха укусила? – запитала я друга.

- Потім розповім. Коли залишимося на одинці.

***

“Потім” наступило після закінчення четвертої лекції, коли ми засіли в бібліотеці.

- Я сьогодні отримав листа з дома, - розпочав він свою історію.

Однієї цієї фрази вистачило, щоб нагострити свої вуха. Це був перший раз, коли Філл говорив про свою сім'ю.

- Новини - не веселі. Батько захворів, але мати до нього не пускають. Вона переживає, що його спеціально чимось труять, щоб потім списати смерть на невиліковну хворобу.

- Ого! – тільки й змогла сказати. - А докладніше?

Хотіла, отримала.

У ал’єрів було поширене багатоженство. А також рабство та гареми. Перші дві дружини-людинки Яснінга, батька Філла, були рабинями, поки не народили господарю по сину, після чого отримали волю та статус дружини. Алолі, мати Філла, стала дружиною за стародавніми традиціями, бо була вільною, належала до аристократичної, старовинної родини, та носила титул “кайра”, це означало, що всі її предки були вільними ал’єрами, без краплини чужинної крові. Саме в таких шлюбах народжувались спадкоємці. Але Філлігран народився з магічним даром, що ставило під загрозу його статус. Інших синів у Алолі не народжувалось. Скориставшись цим, дві перші дружини почали мутити воду та шукати спільників, щоб усунути Філла. Але на сторону Алолі встали аристократи, того було вирішено, що Філл має здобути магічну освіту. Яснінг, погодився, та вислав сина в віддалений маєток, де зібрав вчителів. Така була офіційна інформація. Насправді ж, брат матері Тетухі, таємно вивіз племінника, та сховав тут в Маг-Рівіку, якомога далі від рук перших дружин. А поки головного спадкоємця не було поруч, дві гадюки вирішили усунути, чоловіка, щоб потім дратись чий син займе місце батька.

- А хто надає їм підтримку?

- Торговці, які їх подарували. Вони сподіваються отримати послаблення, коли влада зміниться.

- Чого тоді твій батько не арештує жінок за зраду?

- Того що все це, лише здогадка. Прямих доказів немає. В мене є припущення, що за спинами торговців стоїть ще дехто. У кого голова краще працює.

- А точно ніхто не знає де ти зараз?

- Так. Ми з мамою спілкуємось через таку ж скриньку-телепорт як в тебе, але не ельфійського виробництва. Сподіваюсь дядько не дасть маму образити та врятує батька.

13.04.157р.

Дикий Ліс

Сніг у лісі повністю розстав, земля висохла й навіть з’явилася перша трава, того ми вчотирьох, включно Самідіра йшли в ліс за вампіром. В мене навіть в голові моторошний сюжет намалювався, на який я лише посміхнулася про себе, хлопці все одно не зрозуміють. Тринадцятого числа вампір заманює свій обід. На обід Вальдегор нас не вів, а от подивитися на майже зруйновану фортецю - так.

Фортеця - це голосно сказано. Захисний рів давно поріс кущами. Від стіни одна назва, розвалилася повністю. Замість моста повалене дерево. Одна з чотирьох веж була знищена до фундаменту, дві на половину, але четверта була цілою. Навіть дах на місці. І скло у вікнах. Скло!!!

- На неї накладено заклинання збереження, - пояснив Гор.

- А воно пропустить нас в середину?

- Так. Я вже в неї заходив.

Так от де він останні дні пропадав, лише на вечерю повертався.

Обережно крок за кроком ми проходячи між уламками, які колись були стіною, дісталися дверей, що вели до вежі. Вальдегор поклав руку на ручку, від чого одразу на дверях спалахнув малюнок, щось клацнуло, замок відчинився.

За порогом була маленька кімната з ще одними дверима та гвинтовими сходами. Проігнорувавши двері вампір впевнено почав підійматися нагору. Ми слідом.

Другий поверх вразив. Це була повноцінна вітальня. Дивани, стільці, шафи та комоди. Ще був камін.

- Це не все. Йдемо далі.

Він мав рацію. Наступний поверх повністю займала бібліотека.

- По магії тут нічого не має, за винятком декількох довідників по зіллєварінню.

- А що тоді в них?

- Я звісно не все перевірив, але здебільшого, романи. Є про кохання, пригоди, навіть детективи. Але є одне "але".

Я взяла першу книжку й зрозуміла про що говорив хлопець. Я не розуміла, а ні слова.

- Ого. На цьому багато, хто зараз не зможе прочитати, - сказав Філл, також відкривши першу-ліпшу книжку.

- Ото й дивне. Я з легкістю можу прочитати. Так що, якщо є бажання, можу навчити вас обох.

Бажання було. А в Філла навіть більше, аніж в мене. Але чого не було, так це вільного часу.

- Потрібно придбати або створити артефакт-перекладач, - прийшла я висновку. Зрештою, книги не розсипалися від часу?

На наступному поверсі була спальня та схована за непомітними дверима ванна кімната. А колишній власник знав, що таке комфорт. Перший, що ми проминули, займала простора кухня з їдальнею.

Гор збирався навести тут порядок й до літа перебратися сюди жити, щоб не спати на незручному дивані. Що правда пообіцяв снідати, обідати та вечеряти в Лісовому Будинку.

Порадував, так порадував. Тепер я буду боятися кожного шелесту вночі, поки не звикну. Добре що фортеця знаходилась десь в пів години пішої прогулянки в добру погоду.

15.04.157р.

Маг-Рівік

В обідню перерву я знову поєднувала поїдання овочевого рагу та читання конспекту з елементаристики. Філла поряд не було, хлопець міцно засів в бібліотеці. Мабуть, вирішив за рік два курси пройти. Того скрип стільця поряд став несподіванкою.

- Привіт, - привітався незнайомий хлопець. - Мене звати Шион.

- Ята, - коротко представилася у відповідь.

- Я довго спостерігав за тобою.

Чудово. І що? Яку реакцію це повинно викликати?

- Отже, думаю, чи можна запросити таку гарну дівчину на побачення?

А ось це несподівано. Враховуючи те, що від хлопця пахло Айшою на один тулрак.

- Й куди? - запитала я. Інтерес переважив, та стало цікаво на яку гидоту в них вистачило фантазії, бо на комплементи була мізерна.

- В одне миле місце. Я знаю чудову таверну, де подають найсмачніші солодощі.

Яка зворушлива наївність. Мені навіть не довелося знімати артефакт, щоб відчути загрозу.

- Я на цьому тижні зайнята, давай на наступному.

Відповіла, а сама спостерігала як змінювався вираз обличчя співрозмовника, від нетерплячого до переможного.

- Домовились, - й не прощаючись підхопився та побіг. Точно докладати про успіх.

19.04.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні ми з Філлом та Уллою знову залишились без обіду. Закопавшись в запилені книги, кожен шукав потрібну йому інформацію по зіллєварінню. Саме я шукала, де, окрім зілля проти виразки шлунка, використовується трава під назвою “Царкораг”. У моєму минулому світі такої не було, того навіть уявлення не мала.

- Я як не подивлюсь на вашу компанію, ви завжди щось читаєте, пишете, чи досліджуєте. Що цього разу? – запитав Леорі.

- Зіллєваріння.

- Який багатий та різноманітний список предметів.

- Є таке.

- Завтра ми з друзями збираємося до однієї таверни. Посидіти, поїсти, послухати виступ барда. Приєднаєшся до нас?

Друге запрошення за тиждень? Це насторожило, я обережно зняла артефакт. Нічого підозрілого від хеда не відчула. Лише суцільна дружність та цікавість.

- Не можу. У мене весь час поділено між навчанням та працею.

- Й зовсім не має вільної годинки?

- Вільні годинки зустрічаються дуже рідко. Та й їх витрачаю на тренування.

- З другом. Я пам’ятаю. Тоді іншим разом. Я навіть знаю коли він буде, - не втрачав надію Леорі.

- І коли?

- Тридцять п’ятого кветовія. Буде гуляти все місто. Так що закінчуй свої справи й нумо гуляти. Буде весело, обіцяю.