Unknown

Анатація

Анатація

Ніколи не вважала, що звичайний опитувальник може призвести до такого результату.

“Якого такого?” - запитаєте ви. Із задоволенням відповім.

Я опинилась в іншому світі, без особистих спогадів про минуле життя. Тому в мене тепер нове ім’я, нове тіло, та на додачу магія. А ще на мене очікує не тільки нове життя, нові знання, а ще купа пригод, знайомств та випробувань.

Ну що ж доля, виклик прийнято, подивимось, що ти для мене приготувала.

"Ласкаво просимо в новий світ".

Саме з цієї фрази почались пригоди Яти Ольше в іншому світі, якому належало стати домівкою.

Передмова

Передмова

3 Початку було тепло й зручно.

Моє “Я” заспокійливо колихало, наче на невеличких хвилях. Іноді мені здавалось, що я торкаюсь чогось пухкого, а іноді шовковистого. Ще періодично складалось відчуття польоту, наче в мене відростали крила.

Здавалося, що все це триває вічність. Цілу вічність безтурботності.

Вічність.

Але раптово все змінилося, коли до мене завітав неочікуваний гість.

“Час прийшов”, - оголосив він й простягнув мені ключа.

Останнє, що пам’ятаю, ключ на дотик був крижаний.

А потім все кардинально змінилося.

Частина перша. Зима 156-157рр.

Частина І.

“Зима 156-157рр. ”

01.12.156р.

Дорим

Я прийшла до тями в погано освітленому залі без вікон, де смолоскипи, що висіли на стінах, відкидаючи химерні тіні додавали цьому місцю моторошності. Але цього було достатньо, щоб помітити натовп, що оточував мене. Кожен з них мав розгублений вигляд та посилене серцебиття. Хтось лежав, хтось сидів, а деякі вже стояли на ногах. Я сиділа. Так зручніше було роздивлятися тісний колодязь, стеля якого губилася в темряві, та грубо вирізаний малюнок на кам'яній підлозі. Було холодно і вогко. А також стояв різкий, неприємний запах цвілі.

Раптово малюнок на підлозі почав світитися, а за декілька секунд став настільки яскравим, що довелось заплющити очі, рятуючи їх від осліплення. Все скінчилось так же несподівано як і почалось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися. За моєю спиною почувся скрегіт у супроводі протягу. Я обернулась, щоб дізнатися причину їх появи.

Як виявилося в колодязі були двері, і тепер на їх порозі стояло п’ятеро чоловіків. Один в довгому, білому балахоні, решта у відшліфованих до блиску обладунках.

- Ласкаво просимо до нашого світу! - голосно сказав чоловік у білому, привертаючи до себе увагу. - Будь ласка, слідкуйте за мною, де вам все буде пояснено.

Усі мовчки повставали й без зайвих питань пішли за супроводом. У мене самої ніби язик онімів, хоча в голові стояв галас із не озвучених питань.

Спочатку йшли нескінченно довгим, вузьким, звивистим коридором, який, судячи з затхлого запаху, був під землею, освітлений все тими ж поодинокими смолоскипами. Потім піднялися по потертих не одним сторіччям затемненими сходами. Ще один коридор. На щастя, цей мав вузькі вікна, за якими можна було спостерігати рожеве небо, чи то світанку, чи то заходу сонця. Наприкінці подорожі були масивні, різьблені двері висотою з два мої зросту, а за ними просторий зал, затоплений червоним світлом, що вливався крізь величезні арки вікон.

В залі нас очікували. За довгим столом сиділо двоє чоловіків в такому самому білому одязі як і в нашого проводжатого, але прикрашеному золотою вишивкою. Вони з насторогою дивилися на нас, поки наш супровід не сів поруч з ними та почав щось дуже тихо розповідати. Я намагалась підслухати як могла, але дивний шум у вухах постійно заважав. Чоловіки в броні стояли уздовж стін, при цьому впевнено тримаючись руки на ефесах, готові в будь-який момент використати зброю. Наче хтось збирався напасти на них. Ага. А як же. Попереду мене стояла невисока дівчина-підліток, для якої навіть її інструмент, що висів за спиною, був важким. Та, мабуть, для вояк вона здавалась дуже грізним супротивником.

Двері залу знову відчинилися, і ще п’ять людей увійшли до нього. Якщо можна так висловитися. Хтось відрізнявся формою вух, хтось наявністю рогів, а хтось мав шкіру нестандартного відтінку. Однак мої супутники також могли похвалитися цим. Як і я, судячи з моїх кігтів замість нігтів.

Зустріч за столом продовжилась з новими “людьми”, та ніхто не поспішав пояснити нам що-небудь, хоча й обіцяли. Від цього багато хто почав нервувати. Від нічого не робити, я почала роздивлятися таких самих “щасливчиків”, як і я. Майже третина була одягнена в броню. Деякі були одягнені в довгі сукні, вишиті хитромудрою вишивкою, або в шкіряні штани та туніки. Але були ті, на кому красувалися корсети, шорти та панчохи. Такі явно мерзли, і з благанням в очах дивилися на решту в пошуках у кого можна позичити одяг. А від двох камінів, що яскраво палали, тепла явно було недостатньо.

- Прошу вашої уваги, - до нас звернувся наш путівник, - тепер ми розіб'ємо вас на групи, і ваші куратори пояснюють вам все детально. Так, перша група: "Воїн".

Від столу відійшов здоровезний чоловік у важкому хутряному плащі, накинутому на широкі плечі. Усі одягнені в броню підійшли до нього. Привітавшись з ними він коротко вимовив "за мною", й група поспішала залишити зал за куратором.

“Жрець”, “Бард”. По черзі продовжував називати “білий”. І як тільки наступний чоловік підіймався зі столу, коло нього негайно зібралася зграйка, після чого одразу покидали приміщення.

Здається й очікувала, але все одно здригнулася, коли почула “Маг” та подивилася на куратора. Це був чоловік середнього віку в темно-синій мантії з довгим, посрібленим волоссям та суворим виглядом обличчя.

- Йдемо, - коротко кинув він і, не очікуючи коли до нього підійдуть, направився до виходу.

Цього разу нас було семеро, за умови, що спочатку було двадцять п’ять. Я навмисно перерахувала, як і кількість променів на малюнку в підземеллі.

Шли не довго. Особливо запам'яталися спіральні сходи, що вели до вежі.

Круглий кабінет з низькими стільцями, що стояли напроти величезного столу. Декілька вузьких, книжкових шаф, з такими старезними книгами, що вони, мабуть, застали створення світу. А також невеликий камін, з яскравим полум'ям.

- Вам не пощастило, - “порадував” чоловік, махнувши нам рукою на стільці, щоб вмощувались й сам сів за стіл. - Мене звати Райлі Ланг. А чого не пощастило? Бо магів в цьому світі не дуже люблять. Хоча не буду приховувати, нашими послугами регулярно користуються. Всі від селян до ремісників та від купців до дворян. Але лише за однією умовою: якщо ви добре володієте своєю силою. Нікому не потрібен маг-недоучень. Навіть розбійникам. Невміння грамотно чаклувати завжди тягне за собою якесь лихо. Для навчання є два рішення. Перше - це стати особистим учнем мага. Образу попереджаю, я учнів не беру. Друге - вивчатися в школі. Їх багато, але лише дві беруть усіх охочий, бо тільки в них викладають загальну магію. Ці дві школи видають міжнародний диплом, та їх учні автоматично зараховуються до гільдії магів. Отримати диплом та потрапити до гільдії можна і після особистого навчання. Для цього вам потрібно представити листа з відгуком від мага-вчителя не нижче рангу магістра й скласти іспит. Питання?

- Як довго доведеться навчатися? - запитав один із хлопців з маленькими рожками, що стирчали з густого чорного волосся, розкиданого по широких плечах.

- Як ваше ім’я?

- Конн Феттер.

- Від одного року та довше. Це залежить від вашого бажання та можливостей. Навчання платне, того вас ніхто насильно утримувати десять років не буде. Здобудьте мінімальний ступінь хоча б з однієї дисципліни й можете бути вільним.

- Тобто, щоб повністю вивчитись потрібно десять років? - знову запитав рогатик.

- Щоб повністю вивчитись знадобиться пів життя. Але все ж бажано витратити хоча б три роки, щоб набратися якогось досвіду.

- А звідки нам зараз взяти гроші на навчання? Навряд-чи зможемо і навчатися, і працювати одночасно, щоб вистачило коштів ще й на життя, - зірвав з язика другий хлопець, вже без ріг, але з довгими, гострими вухами, що “дивились” донизу, вони виглядали з-під каштанового волосся, й іноді рухалися. - Мене звати Бран О’Тіллі, - додав він під суворим поглядом мага.

- Для початку вам виділять гроші, щоб з перших днів не стали на шлях злочинців. Звичайно, їх не вистачить надовго, але в школах практикується навчання в борг. Тобто спочатку вчитися, а потім відпрацьовуєте. Подробиці дізнаєтесь вже на місцях. Що ще ви повинні знати? Так! Ледь не забув. Якщо ви не хочете використовувати магію, то наші законники будуть раді надіти вам нашийник для блокування магії. Це врятує від ненавмисного використання, а також від штрафів та продажу до рабства.

- Рабство?! - від вереску однієї з дівчат, в мене заклало ліве вухо. Я подивилася на дівчину з білим волоссям, що відливало сріблом.

- Так, рабство. - Спокійно підтвердив чоловік, мабуть, він вже звик до не ввічливості нашої компанії, тому не запитав ім’я. - Тут це звичайне діло. Через борги, злочини, чи по факту народження. Вас також можуть продати в рабство, якщо у вас немає документів, що засвідчують особистість. Торговці рабами часто не мають жодних понять моралі та честі.

- Але у нас немає нічого подібного! - вигукнула друга дівчина, чиє світле волосся нагадувало сонячне світло. Голос в неї був не таких пронизливий, тому глухою я не лишилась.

- Не хвилюйтеся, вони будуть надані разом із грошима, що вже чекають у канцелярії. Мій помічник проводить вас туди пізніше. Але я звертаю вашу увагу, гроші надаються в борг.

Радісний гомін, який з’явився на словах “гроші” стих.

- Там же вам також пояснюють приблизний курс, щоб ви не витратили їх з першою покупкою не знаючи істинної їх ціни. Ще питання?

- Що станеться, якщо нас вб'ють? - запитав рогатик.

- Ви помрете.

- І не переродимося в храмі? - до чого ж писклявий голос в срібновласки.

- З якого дива? Ви такі ж, як і всі, що живуть тут. Тільки якщо це особливість вашої раси, тоді так, ви відродитесь, але де саме не знаю. Далі? Питань поки не маєте? Тоді трохи вам розповім про світ в якому вам належить жити. Якщо ви звернули увагу на стіні в мене висить мапа, можете її не лише добре роздивитися, а й запам'ятати. Материк як вже помітили в нас один, з купою островів вздовж усього узбережжя. Деякі острови такі маленькі що навіть не відображаються на мапі, а є такі на яких розташовано по декілька країн. Ви зараз знаходитесь тут, - для цього йому знадобилося піднятися зі стільця і підійти до стіни, ми також схопилися і наблизились. - Це Дорим, столиця Доримського князівства, в якій живе купа різноманітних рас. Країною править князь і рада жерців. Через це нас магів тут не люблять, лише терплять за необхідністю. Якщо проїхати вздовж Північного Шляху на захід до Норгерда, а потім трохи звернути на південь, то потрапите до Маг-Рівіка. Міста магів, де знаходиться одна зі шкіл. Щоб дістатися іншої, то треба довго їхати вздовж Великого Шляху, до самого Лакаіра. Потім взяти на схід й проїхати по Південному до Хетбурга, а вже від нього легко потрапити до Маг-Коріфа. Дорога, як бачите, не близька, але між містами є портали. Великі, що ведуть до Норгерда, Вексдола, Мілит-Дуна чи Лакаіра. Це портали в один перехід. А є маленькі, на відстань лише в п’ять фатт.

- А скільки буде в метрах? - запитав Бран.

- Навіть уявлення не маю. Метр це скільки?

- Приблизно так, - показала вже я на собі, а потім засоромившись додала, - Я Ятаар Ольше.

- Дуже багато. Простіше, мабуть, буде сказати, що це в середньому п’ять днів пішої прогулянки.

Я про себе присвиснула. Це ж більше тисячі кілометрів виходить. Нічого собі світ!

- Продовжимо, - мовив Райлі Ланг, - зараз в нас перший день морозія, останнього місяця сто п’ятдесят шостого року від дня закінчення Великої Війни. Коротко. Війна відбувалася між магами та жерцями. Перемоги як такої жодна зі сторін не отримала, але було підписано перемир'я, яке і по цей день триває. При зустрічі ми ввічливо вітаємося, при розмові терпимо і навіть посміхаємося на жарти. Але за спиною один одного лаємо та проклинаємо. Чаклунів захищають амулети та заклинання. Жерців же боги. Так, вони в цьому світі справді існують і істинно віруючим відповідають та допомагають, даруючи свою силу. Саме поява Головного і стала крапкою в війні. З цим розібралися. А! Ледь не забув. Якщо ви хочете зв’язатися з представниками свої раси, то самостійно до них звертаєтесь. Але не факт що вони вас приймуть. Що ще?

- Скільки місяців в році? - підняв руку запитала я.

- Дякую що нагадали. Місяців дванадцять. В кожному по тридцять п’ять днів. В тижні дев'ять днів, які називаються просто: перший, другий й так далі. А от назви місяців запам'ятовуйте. Та краще вам було б записати. Ось для охочих пергамент та пір’я.

Бажаючи були. Ми всі підхопилися та взяли по листку жовтуватого кольору. Згуртувавшись навколо столу почали писати. Сребний, лютерій, діаманій, кветовий, травневий, смарагдий, медяний, врожарій, рубіний, злотарій та листопарій. До назв місяців додали ще назви монет, та їх курс. Золоті називалися джубами й складалися з сотні срібних ассімів. Ті своєю чергою з сотні чалків, бронзових кругляків. За один чалк давали десять мідних хросів. Один перехід між малими порталами складав п'ятдесят ассімів, а між великими аж три джуба. Я вже прикинула у скільки обійдеться дорога до школи. Якщо маленькими, то чотириста п’ятдесят, а якщо великим плюс один маленький, то триста п’ятдесят срібних монет. А судячи з того що розповідав маг, це були великі гроші, яких вистачить від трьох до шести місяців скромного життя. Того порталами користувалися лише заможні люди, чи розумні, так було слід звертатися, або маги, які вже вступили до гільдії й користувалися знижками. А велика кількість чаклунів володіла магією переміщення й порталами взагалі не користувалися.

- Ще питання будуть?

- Так, - не вгомонювалась я, - скільки годин в одній добі?

- Двадцять чотири. В годині шістдесят хвилин. У хвилині стільки ж секунд. Секунда це “раз і”. Ще не все?

- Так. Скільки мов існує? Чому ми вас добре розуміємо? Не буде у нас проблем зі спілкуванням в Маг-Рівікі чи Маг-Коріфі?

- Офіційних мов більше аніж рас. Але існує єдина мова, яку вивчають усі чарівники, торговці, найманці, аристократи й навіть жерці. Також нею, хоча б частково, володіють усі мешкаючи вздовж будь-якого шляху. Розумієте ви завдяки заклинанню, яке розвіється десь через пів року. Цього часу буде вдосталь щоб вивчити мову. На вас також накладене ще одне заклинання для читання. Ось воно буде діяти лише десять діб.

- А чого так мало? - я вже і забула про неприємний голос срібновласки.

- Там лише п’ятдесят символів. Вам що, не вистачить часу, щоб їх вивчити? Чи ви поки сюди не потрапили взагалі не вміли читати? Тоді це дійсно проблема. Але ви з нею швидко впораєтесь. Старі літери не будуть заважати запам’ятовувати нові. Наступне питання.

Всі дружно похитали головами.

У двері обережно постукали, і не чекаючи дозволу до кімнати увійшов молодий хлопець з блідо-блакитною шкірою та гострими кінчиками вух.

- Міккі, ти вчасно. Ми вже закінчили. Якщо в вас більше не має питань, то пройдіть за моїм помічником до канцелярії, де вам видадуть документи та гроші. До побачення.

- До побачення, - попрощалися ми безладним гулом голосів.

***

Нас знову очікував лабіринт із коридорів і сходів поки не потрапили на перший поверх, де під потрібними дверима вже стояли двоє хлопців шахрайського вигляду.

- Скільки вас тут вже зібралося, - сказала кудлата голова вистромившись із-за дверей. - Можна заходити. Але, поодинці! - й сховалася в кімнаті.

- Я перший! - вигукнув один із “крадіїв” і не чекаючи поки ми отямимося вскочив до кімнати.

Решті залишилося стати в чергу, щоб уникнути безладу. Я виявилась останньою, але обуреною себе не відчувала, буде час дух перевести та зібратися з думками. Раптом на мої питання дівчина з канцелярії відповість. Шкода що блокнота з ручкою під руками не було, невеликий пергамент вже списаний з двох сторін, ще й ляпки від чорнил стоять.

- Пропоную нормально познайомитися, - звернувся вухастик до магів, повністю проігнорував “крадія”. - Мене звати якщо ще не запам’ятали Бран О'Тіллі. Я Крунд.

- Це як? - запитала срібновласка.

- Сам не знаю. Мене запитали: "Ваша раса?" Я відповів, перше що прийшло до думки, - хлопець при цьому так широко посміхнувся, що стало видно його гострі ікла.

- Я Конн Феттер. Шимор. Також відповів перше що прийшло до голови.

- Я Аірель Ойсін. Ельфійка. Місячна. - представилася срібновласка.

- Юлісія Вілл. Також ельфійка, але вже сонячна.

- Ренна Ханг. Демониця, - додала дівчина з чорним волоссям і перекинутим через руку хвостом з пензликом.

- А я Ліона Тіен. Вампірша, - представилася шатенка з червоними очима.

- Я Ятаар Ольше, - тільки й встигла назвати своє ім’я, як до нас підійшла наступна партія потраплянців.

Ці були з ніг до голови обвішана зброєю та більш товариськими. Розібравшись з чергою “воїни” почали розмову на тему: “Що трапилося?” та “Що робити далі?”. Цей перепочинок дав мені можливість ретельно вивчити інших й зрозуміти, що мене бентежить. Ні, не те що деякі тикали пальцем у повітря, намагаючись щось знайти там. Ні це.

Речі!

Сумки, заплічні мішки. Вони були у всіх окрім мене. Спочатку хотіла обуритися, яка несправедливість, але вчасно згадала. Браслет-артефакт, сховище. Ось де було все моє майно. І щоб переконатися в цьому, я обережно задерла рукав куртки. Артефакт на місці. Заспокоївшись, знову почала прислухатися до розмови.

- Коли все закінчиться, ми підемо разом шукати заїзний двір, який назвав Ланг, - сказав Конн, звернувшись до магів. Це було розумно, триматися разом, хоча б поки не освоїмося в новому світі, з новим життям.

Першим з чаклунів до канцелярії зайшов Бран, потім Конн та дівчата. В проміжку підійшла ще одна дівчина, з музичним інструментом, схожим на лютню.

Здавалося черга тягнеться нескінченно довго. Коли дійшло до мене я вже добре зголодніла. За цей час компанія магів, повністю ігноруючи мене, встигла добре здружитися. Хлопці вилися навколо дівчат, наче самці в шлюбний період. Навіть їх запах змінився. Ну, і грець з ним, я ніколи не була центром чоловічої уваги, якось переживу. Та й не потрібен мені їх одяг. На відміну від напівоголених дівчат, на мені були вовняні штани, сорочка, туніка, замшева куртка підбита коротким хутром до середини стегна. Ще шкіряні черевики з товстою підошвою.

- Наступній, - оголосила Ренна, залишивши канцелярію.

Я не стала чекати повторного запрошення, впевнено увійшла до кабінету. Невелика кімната, яка була поділена навпіл високим столом, була б такою ж яскравою, як головний зал, коли не безлад на столах, забиті шафи та пил у повітрі.

- Ваше ім'я? - запитала дівчина не визначеної раси. Вуха довгі, жовтувата шкіра. Її спроби укласти навіть на вигляд жорстке, чорне волосся не дали успіху, воно стирчало в різні напрямки.

- Ятаар Лій-Фо Ольше, - назвала я своє повне ім’я.

- Ооооо! Золотий Дракон. Як же. Про вас всі тут говорять. Ваша раптова поява сполохнула наше швидко сформоване посольство.

- Заради мене однієї? - здивовано уточнила я.

- І вас в тому ж числі. Ви не уявляєте як вам пощастило опинитися в колі в храмі, а не загубитися на просторі хаосу.

- А були ті хто загубився? - про це Райлі Ланг промовчав.

- Важко сказати. Іноді з’являлися сполохи на стінах храму, але одразу ж згасали.

- А можна детальніше?

- Звісно. Але нам багато що невідомо, жерці не дуже діляться інформацією. Отже, це була така метушня. Десь опівночі у всіх храмах Дорима на плитах почали з’являтися імена з описом рас та інших особливостей, як приклад наявність магії. Це налякало всіх жерців. Вони до речі досі не відійшли. Як так, імена з’явилися на Святих Каменях! Після цього вони послали за головою міської варти. А вже він скликав раду, що з цим робити далі й чого чекати? І лише всі схвалили, як на світанку з’явилися ви.

- Ми й досі в одному з храмів?

- Ні. Вас привели з головного храму по підземному переходу з метою безпеки. Тут раніше була гільдія магів, а зараз це просто мерія міста. Чаклунів не дуже люблять, тому будьте пильні.

- Дякую, вже чула про це. А що, у жерців є окремі портали?

- Так. Але через них не мандрують, а отримують подарунки від богів.

- Зрозуміло. Тобто ми подарунки богів?

- Навіть не замислювалась над цим. Ой, щось ми забалакались. Ось ваш паспорт, - й протягла мені сувій перев’язаний звичайною мотузкою. - В ньому до речі вказано, що ви просто перевертень. А то набіжать лицарі, доводь їм потім що дракон не небезпечний.

- А у вашому світі полюють на драконів? - я ледь стрималась, щоб не гикнути.

- Та ні. То я жартую. Але будьте обережні з місцевими драконами. І це вже не жарт. Тримайтесь від них подалі.

- А то вони мене з'їдять?

- Та ні. Я навіть не знаю як пояснити. Дракони нашого світу живуть дуже закрито. Тому мало хто їх бачив. Й скоріше за все, вас просто запруть в одній зі своїх печер.

- Зрозуміло. Нікому не буду казати, що я дракон. На питання “який в мене звір?” буду загадково посміхатися.

- Це добре придумали. Повернемося до роботи. Загублений або пошкоджений документ можна відновити лише тут, у Міністерстві Чужинців, розташованому у Доримі, громадянкою якої країни ви тепер є. Так що пильно слідкуйте за ним. Далі, ось ваші п'ятсот ассімів. Підпишіть розписку про їх отримання, а також що ви проінформовані, що їх потрібно повернути протягом року. Краще для цього скористатися послугами банку “Платинова Кірка”. Їх мережа розкидана не лише по всьому материку, але й захопила більшість островів.

Літери дивно подвоювались перед моїми очима, але я все ж таки змогла прочитати, що було написано.

- Чудово. Я також раджу вам оселитися в заїжджому дворі “Північний Вітер”. Вам про нього мав розповісти магістр Ланг. Ми вже домовилися з власником, ціна там помірна, але вашим коштом. Як дістатися, я можу намалювати.

- Дякую, - й як тільки дівчина закінчила з малюнком, ввічливо попрощалася і вийшла з кабінету.

Я затрималась зі своїми питаннями не довше аніж інші, але в коридорі компанії магів вже не було. Як повідомила дівчина-бард, вони пішли шукати заїзд, щоб нарешті відпочити. Захотілось вилаєтесь, але стрималась. Доведеться самостійно добиратися до місця. Топографічним кретинізмом ніколи не страждала, та й дівчина, так і не дізналась її ім'я, в канцелярії добре пояснила шлях. І тільки я зібралася йти як до мене звернулася з наляканими, блакитними очима дівчина-бард.

- А можеш мене дочекатися? Я дуже боюся сама йти чужим містом. Я й вдома загубитися могла, а тут...

Як би не хотілося мені їсти, але все ж погодилась дочекатись коли пройде черга нової знайомої, яка до речі, була наполовину ельфійкою та звали її Лавена. Але на наше щастя “воїни” погодилися пропустити дівчину вперед, того чекати довелось не довго.

Дорим одночасно і вражав, і лякав.

Архітектура середньовічного міста була для мене незвичайною і спочатку здавалася чарівною.

Будинки збудовані з великих каменів, потемнілих від часу, де верхні поверхи нависали над нижніми. Високі башти. Засипані снігом вулиці, гірлянди бурульок. У всьому цьому грало яскраве сонце, що висіло високо в небі. Але тріщині в стінах, чорні провали деяких вікон, вузькі, темні провулки, бруд в підворіттях, запах гниття, недобрі погляди перехожих, все це вказувало що світ не є казковий.

Заїзд знайшли швидко, буквально в п'яти кварталах, та все по прямій, лише в самому кінці звернути наліво і відрахувати третю будову.

Всередині нас зустріло тепло та рум'яна жінка, дружина господаря. Отримав плату за п'ять днів вона повела до кімнати, розташованій на другому поверсі. В спальні стояли два ліжка, стіл та стільці. Замість шафи цвяхи вбиті в стіну, а невелике вікно прикривали лляні фіранки. А найголовніше в кімнаті вже був розпалений невеличкий камін.

Раптова втома дала про себе знати й захотілося одразу ж впасти на матрац, але бурчання в животі навряд дасть заснути. Була можливість замовити їжу в кімнату, та повна енергії Лавена не дала цього зробити. Й звідки в підлітків її стільки?

***

В обідньому залі було пусто, того обравши найближчий до каміну стіл ми з апетитом поглинали вівсяну кашу, тушковане м'ясо з луком та морквою, та скибкою хліба з борошна грубого помелу. Все це запивали світлим елем. Було відчуття що я не їла тиждень, тому все і здавалось смачним.

Коли ми майже все з'їли до залу спустилися “крадії” і замість того, щоб сісти окремо, запитавши дозволу, приєдналися до нас. Після чого ми більше розмовляли, аніж їли. Кожен ділився тим, що дізнався від куратора. Алкід і Кріон були перевертнями, перший обертався котом, а другий лисом. І вони підтвердили, що в графі “раса” в паспорті написано просто “перевертень” без уточнювання звіра. Я видихнула. Це означає, що не буде додаткових питань при перевірці документів. І хоча клас в хлопців був “крадії” самі нічого не крали. Однак Алкід добре грав в карти, а Кріон майстерно показував фокуси.

Просиділи ми довгенько, того застали як прийшли “воїни”. Заселившись, вони приєдналися до нас. Притуливши до нашого столика ще декілька, перетворив на один великий стіл. А втомивши перший голод, почали замовляти пиво, ель чи сидр. Так би мовити, відсвяткувати знайомство та нове життя. Схоже тут таке поняття як повноліття не існувало, або не було заборони на продаж алкоголю, бо жодному з присутніх на вигляд не було більше двадцяти років.

Я покинула гамірну компанію коли сонце давно сіло, живіт був набитий, а очі сплющувалися від втоми. Залишивши Лавену на перевертнів, пішла до кімнати.

Знявши верхній одяг, і залишившись лише в одній сорочці, згадала, що хотіла розібратися з браслетом. Скориставшись тим, що зараз знаходилась на самоті, зосередилась на артефакті.

Вийшло разу з десятого, але я зрозуміла як він працює. В одному з п'яти каменів виявила два види парної зброї: прямі, довгі ножі та вигнанні мечі, леза яких злегка розширялося до кінця, нагадуючи лист. Все це мало піхви затягнуті чорною шкірою без прикрас. Все вірно, як і замовляла.

В другому знайшла запасний та зимовий одяг з взуттям, а також засоби особистої гігієни, включно щітки для волосся та зубів. В третьому - похідне спорядження: фляжка, казанок, намет. В четвертому знайшла пір'яні ручки, чорнила до них та купу чистих блокнотів. П'ятий був пустий. Два артефакти на мені. Браслет-сховище на руці. Годинник-компас висів на мотузці на шиї.

Впевнившись що все на місці, захотілося дізнатися як я тепер виглядаю, але дзеркала в кімнаті не було. Ще добре було б помитися перед сном, та на жаль такої розкоші тут не водилось, туалет і той на дворі наполовину занесений снігом. Залишалось сподіватися що солом'яний матрац навіє добрі сни, а гул голосів, що зростав з низу не стане завадою.

02.12.156р.

Дорим

Через те, що ніколи не могла нормально спати на новому місці, прокинулась ще затемна, і з заздрістю подивилася на напівельфійку, що солодко спала. Дівчина прийшла далеко за північ, рухаючись якомога тихіше, але скрип і шурхіт мене все одно розбудили. Вдягнувшись і заплівши довгу косу, вийшла на вулицю в туалет. Пробіжка туди-назад разом із морозом та вмивання снігом розвіяли залишки сну, подарувавши бадьорість.

Зал як очікувалося, був порожній. Ні, меблі в ньому були, а ось хоч одного розумного - ні. Навіть охоронець кудись подівся. Заходь, хто хочеш, бери, що хочеш. Якось не віриться, що злодіїв у цьому світі зовсім немає. Навіть навпаки, судячи з вчорашніх поглядів перехожих. Трохи зазіхаєш, й твої голі ноги стирчать з підворіття та синіють. Сподіваюся, ніхто зі сторонніх не увійшов до заїзду і не лазить по кімнатах, замки там хисткі. Мені то що, все найважливіше завжди з собою в браслеті. Зняти артефакт неможливо, до того ж поки він не активний, це ледь помітне, біле татуювання на зап'ясті.

- Ви рано, - швидше засмутився, ніж здивувався охоронець із в'язанкою дров.

- Так вийшло. А сніданок я скоро зможу отримати?

- Зараз схожу на кухню. Ви сідайте, та ближче до вогню. Мороз на вулиці до кісток пробирає. - Підкинувши у вогонь пару полін, чоловік пішов на кухню.

Стояти справді не було сенсу і я зайняла один зі столиків ближче до каміна. Той, за яким сиділи вчора. Відзначивши чистоту стільниці, хтось уже встиг не тільки поставити меблі на місця, а й вимити зал після нічних гулянь. І вже думала дістати блокнот і ручку, щоб скласти на сьогодні план дій, як з кухні вийшла дівчина з повною тацею їжі. Гарячі млинці, ягідне варення, шинка, варені яйця, сир, той самий хліб, тільки свіжої випічки й все це знову належало запивати елем. Так і спитись недовго. Потрібно терміново знайти альтернативу. І якщо у цьому світі немає чайного листа, то трав'яний збір також згодиться. З'ясувавши у робітниці, коли відкриваються крамниці, почала неквапливо снідати в очікуванні, коли проб'є потрібний дзвін.

***

За порадою дівчини з канцелярії в першу чергу пішла до гільдії магів за документом, який засвідчить, що я чаклунка в якій щойно прокинулась сила, та їду до Маг-Рівіка на навчання, щоб уникнути зайвих проблем на шляху. Документ мені видали швидко, цьому посприяв магістр Ланг, якого я зустріла в холі. Чоловік мене впізнав, і одразу провів до потрібної кімнати відклавши свої справи. По дорозі запитав як почуваюся, чи є перші прояви магії, і де інші? Я чесно відповіла що стан мій задовільний, магія поки спить, а решту я бачила останнє біля дверей канцелярії. Магістра мої слова про товаришів здивували, але він впорався з емоціями й попросив передати, щоб вони також зайшли до гільдії за довідками. Ще він додав, що вступні іспити тривають з першого по двадцяте лютерія або врожарія, кожного року. Чоловік в поспіху забув про це наголосити. Я ж в свою чергу задала головне питання яке ще вчора крутилося в голові, але від напливу інформації постійно забувалося: нащо ми з'явилися в цьому світі? Чоловік пильно подивився на мене своїми сірими очима і чесно відповів, що навіть здогадки не має. Може відповідь є у жерців, але ті не поспішають відкривати цю таємницю. Лише час дасть відповідь на це питання.

Подякувавши за допомогу, ми на цьому розійшлися.

Я чесно намагалася прочитати видані документи, але в мене нічого не вийшло. Мабуть, дія закляття спала раніше аніж припускав пан Ланг, тому потрібно терміново вивчити місцевий алфавіт. А краще знайти вчителя для пришвидшення.

Далі мене очікували торговельні ряди.

Я довго вешталась між продуктовими лавками, запам'ятовувала ціни, і рахувала в скільки може обійтися подорож на свої двох. Ідея йти пішки мені не дуже подобалась, адже могла затягнутися місяця на три, не менше. Так і на вступні іспити спізнюся, потім інших пів року чекати. І грошей на портали шкода. Мабуть, в мені прокинулась жадібність драконів.

Ознайомившись з асортиментом і порядком цін я повернулася до “Північного Вітру” у змішаних почуттях, і вже подумувала залишитися в Доримі до літа та спробувати заробити грошей.

Заїзд знову гудів. Потраплянці співали, їли, горланили пісні, і здавалося ні про що не дбали. Особливо про гроші, чи то не розібралися у місцевих цінах, чи то у них туго з математикою.

На цей раз в залі зібралися майже всі, жерців тільки не вистачало. От їх я останній раз бачила ще під час розподілу. Може для них були якісь окремі пільги, того їх тут не було зовсім?

Компанія ж магів сиділа окремо, і весело гоготіла над жартами. Набравшись сміливості, я не питаючи дозволу, підсіла до них.

- Вітаю! - Миролюбно привіталася я, хоч мала повне право наїхати, що вони вчора пішли, не дочекавшись мене.

- А ось і наша велетня знайшлася, - сьорбаючи пиво, сказав Конн.

На “велетню” я здивовано скинула ліву брову. Як пам'ятається обидва хлопці були хоч і не багатьом, але вищі за мене.

- І де ти була? – хлопець явно був напідпитку.

- По крамницях ходила. Оцінювала у скільки може обійтися дорога до Маг-Рівіка.

- І як? Вдало?

Його тон мені не сподобався. Як і емоції, що виходили від нього. Пожадливість, до чотирьох дівчат і зневага до мене. Щоб до мене відчували пристрасть, на цей час, не хотілося, а ось трохи поваги і крихту інтересу до того, що дізналася - навіть дуже.

- Конн. Ну що ти причепився? Бачиш, жінка втомилась. Цілий день на морозі. Так шкіра швидко постаріє та покриється зморшками. І без того не красуня, ще страшніше буде, - вставила вампірша Ліона, при цьому, намагаючись якнайсильніше принизити мене. Я перевела погляд на дівчат. Ті за добу, доки їх не бачила, встигли роздобути одяг і тепер не світили голими стегнами.

- Гаразд. Сьогодні явно не вийде розмови. Але я бачила магістра Ланга, він просив вам передати, щоб ви зайшли до гільдії магів, ще за одним документом, - але мене явно ніхто не слухав. - Як протверезієте, поговоримо ще раз, - додала я сподіваючись, що тверезими змінять ставлення до мене. От би ще дізнатися, чим воно викликане.

А ще я щойно зрозуміла, що змогла відчути емоції цієї компанії. От і перший прояв магії. Емпатія.

Піднявшись із-за столу я почала шукати вільне місце, щоб пообідати, як помітила Лавену в компанії “крадіїв” та трьох “воїнів”, два з яких були близнюками. Вчора тільки познайомилися, того як їх звати добре пам'ятала. Смуглявого брюнета, який був на четвертину орком, звали Галеон, а червоношкірих шатенів з рогами: Ронан і Беван, загадкової раси теффір. Обладунків та зброї при них не було, напевно, залишили в кімнатах. Даремно.

- Я прокинулась, а тебе немає. Встигла злякатися, та господар сказав, що ти пішла до торгових рядів. І без мене, - защебетала дівчина.

- Вибач. Але мені потрібно було зайти до гільдії магів ще за одним документом. Боялася що вони всі розійдуться, і прийдеться знов до них йти. А ти так міцно спала, не хотілося будити.

- Завтра без мене нікуди не йди. А якщо не буду прокидатися, дозволяю полити себе водою з глечика.

- Домовились, - погодилась я, відчуваючи, що напівельфійка справді хвилювалась за мене.

- Ти сідай поряд. Їсти хочеш? - потиснувшись запитав один із близнюків, та не чикаючи моєї відповіді махнув рукою привертаючи увагу однієї з подавальниць. Самостійно зробивши замовлення він знову звернувся до мене: - так що ти дізналася?

- Що дізналася? Навіть не знаю, чи буде воно вам корисним.

- Ти говори, а ми вирішимо.

Я і розповіла, як прошвендяла пів дня по базару, а як швидко і дешево добратися до Маг-Рівіка, так не надумала. Проте отримала пропозицію їхати, з як виявилося уже сформованою компанією, до Мілет-Дуна в пошуках пригод та заробітку.

Довелося їх засмутити тим, що без диплома я не маг, а потенційна загроза. Та ще і магією навіть уявлення не маю як користуватися. Засмутилися хлопці сильно. Вони вважали, що мало не з першого дня на них чекають пригоди. Посидівши для пристойності до півночі, попрощавшись, та разом з Лавеною пішли спати. Завтра чекав на новий день, з тими самими питаннями: “Як дістатися до Маг-Рівіка?” та “Як зекономити гроші?”.

03.12.156р.

Дорим

Я знову прокинулась на світанку. Цього разу цьому сприяв спів півня під вікном.

Вставати поки не хотілося, того я лежала в ліжку, коли мене відвідала ідея, як дістатися до Маг-Рівіка. По-справжньому ранок вечора мудріший. Караван купців. Слова Галеона про спільну подорож до Мілет-Дуна привели мене до цієї думки. Охоронець з мене звичайно нікчемний, але пасажир цілком прийнятний.

Розбудити сусідку вдалося з другого разу, вмивши ту снігом. Заливати постіль водою було шкода.

Дівчина прокинулась одразу й навіть не обурилася. Поки вона зівала, я виклала свій план.

- Треба про це Галеону розповісти. І бажано зараз.

- Хочеш, щоб я його розбудила?

- Так. Повір, він не розсердиться. Ми ще вчора про це говорили, що сьогодні потрібно раніше встати.

- Ну добре. Я пішла, а ти продовжуй збиратися. І не засни знову.

Напівельфійка погоджуючись кивнула головою, та почала розчісувати довге, чорне волосся.

На диво Галеон швидко відкрив двері, хоча і позіхав у весь рот. Я на хвилинку зам'ялася, бо на ньому були лише штани, а голий торс прикрашали бугристі м'язи. Ледь стрималась, щоб його не торкнутися.

- Доброго ранку, - згадавши за чим прийшла, привіталася я. - Ми з Лавеною їдемо шукати караван, та подумали що вам це також буде цікаво.

- Буде. Заходь. Розповідай, - коротко командував брюнет, пропускаючи мене в середину.

В кімнаті в якій він мешкав сам, стояв запах сторонньої жінки, особливо відчувався від постільної білизни, однієї з подавальниць. Спритний який.

- Так що там в тебе? - знов привернув до себе увагу.

- Я коли вчора була на базарі, то чула про купців та їх каравани, що постійно мандрують від одного міста до іншого по Шляхам. Того і припустила, що з ними можна дістатися потрібного міста.

- Це діло, - похвалив Галеон й з зухвалою посмішкою спостерігав як я морщусь від запаху. - Ревнуєш?

- Кого? - не одразу зрозуміла на що натякав здоровань, і вже не втримавшись дзвінко чхнула.

- Тобі сьогодні потрібно ще зайти в аптеку перевертнів, за носовою маззю, що знижує нюх.

- А така існує?

- Так. Алкід з Кріоном теж за нею сьогодні ідуть. Кажуть навколишні запахи їх з розуму зводять.

- Є таке. Останніх розбудиш сам, а я за Лавеною. Чекаємо вас внизу.

- Впевнена, що нам потрібно так зрання кудись іди? Може проведемо час з більшою користю?

На непристойний натяк не образилась. Я відчувала, що хлопець по дружньому наді мною кепкує, особливо після того, як я довго роздивлялася його голий торс, а потім ще відчула запах жінки.

- Згодна, - вирішила підіграти. - Тільки змий спочатку цей гидкий запах.

- Лазні тут немає.

- Але є криниця.

- Якось іншим разом, - хлопець ледь помітно здригнувся від перспективи митися в крижаній воді на морозі.

- Домовилися. А зараз я піду повторно будити нашу співачку.

***

Сніданок сьогодні був не такий шикарний, як вчора. Пшенична каша, відбивна з баранини та сірий хліб. Після цього ми попрямували до південних воріт, де збиралися торговельні каравани на різні напрямки.

До воріт дісталися не швидко, вони були розташовані на іншому кінці міста. Але майже одразу знайшла відповідного торговця, який днями висувався аж до самого Ейсшора, що був розташований на заході материка.

- Зараз с тебе два асімма, за бронювання. А потім будеш платити вперед за кожен перехід. Так дивись і дістанешся самого Норгерда. Якщо не змерзнеш по дорозі, - окинувши мене поглядом, кинув невисокий, пухкий торговець, а стоявши поблизу охоронці зло розсміялися. - І ще. В тебе кінь є? Чи хоча б кульгавий віслюк?

- Ні того, ні іншого, - чесно відповіла я, з жахом представляючи себе верхи. Ми щойно закінчили обговорювати фінансове питання і тут на тобі.

- Місце на санях дорожче. Тож вирішуй сама. Або вверх на коні, або на тюках.

- У мене є час подумати?

- Є. Але в день відправлення місць може вже не бути. Й підеш пішки.

- Я спробую дати відповідь заздалегідь, - пообіцяла я, і пішла шукати своїх знайомих.

Вони теж знайшли собі відповідний караван, і також встало питання з приводу коней.

- Джед, охоронець зі з'їзду, порадив одну конюшню. От зараз до неї й навідаємося, - запропонував Галеон.

Відкладати на завтра, те що можна зробити сьогодні ніхто не хотів, тому всі погодилися.

Потрібна конюшня знаходилася, як на зло всім, на протилежній частині міста, а саме біля північних воріт. Поки туди дісталися, було вже опівдні і ми побоювалися нікого не застати. Але тут нам пощастило і конюх, і коні були на місці. На будь-який смак.

- Ось тут мої красені, - почав розхвалювати тварин здоровий, сірошкірий, лисий чоловік. - Хочеш жеребчика, хочеш кобилку. Білі, гніді, вороні, в яблуках. Від двох років і старші.

Я з цього розуміла лише колір та стать тварини.

- А уроки верхової їзди часом не даєте? - лячно запитала я у надії. Купити коня пів діла, мені ж потім на ньому їхати треба, а не вести під вуздечку. Так я і пішки можу йди.

- Не даю. Але, можливо, вам не кінь, а віслюк потрібен? Вони менш примхливі.

- А вони у вас є?

- Ні, - відповів розумний і розлючено подивився.

Хлопці, поблукавши з годину все ж обрали пару коней. А я, з дозволу господаря спробувала сісти в сідло, й одразу прийшла до висновку, що поїду в санях. Так, дорожче, але зекономлю на купівлі, а потім годуванні скакуна. І дупа буде цілішою.

04.12.156р.

Дорим

Це був найскладніший похід за покупками за все моє життя. Напевно. Якщо я б пам'ятала, трохи більше, про колишнє. Я не раз намагалася згадати, але всі мої спроби потерпіли поразки на самому початку. Швидше за все, нам встановили ментальний блок, щоб не турбувались про минуле життя. Я якось висловила думку в голос в компанії, з якою вдалося встановити теплі співвідношення, і вони мій висновок підтримали.

Здавалося, ми обійшли кожну крамницю, щоб придбати все необхідне для подорожей. Галеон зі своєю командою, в яку увійшла й Лавена, також не затримувалися. Їх караван як і мій відправлявся завтра, з однією різницею: я на захід, вони на південь.

Останнім місцем для закупівлі була аптека для перевертнів, де я з “крадіями” купили спеціальну мазь, для приглушення нюху.

На вечір, коли ми повернулися з покупками до “Вітру”, то той гудив, як стривожений вулик.

- І чого вони знову гуляють? - здивовано запитав Алкід.

- Мабуть, вважають, що виділені гроші ніколи не закінчаться, - запропонував Кріон.

- Це вже їх проблеми, - підвів висновок Галеон і мовчки зайнявся вечеряю. Він був настільки зосереджений, що навіть не звернув увагу, на подавальницю з якою провів ніч, від чого дівчина обурилась і з гуркотом розставляла посуд на столі.

05.12.156р.

Дорим, Північний Шлях

На всякий випадок ми попросили господиню розбудити нас задовго до світанку, щоб не запізнитися на відправлення.

Дивно, але окрім нас в таку рань в залі були три жерці, про існування яких я вже встигла забути. Дівчина і два хлопця. Саме їх присутність нагадала мені, що я збиралася ще раз поговорити за магами й передати слова магістра Ланг. Будити когось зараз не було сенсу, того заспокоїв себе, що один раз я їм про це розповіла, та якщо вони не запам'ятали чи проігнорували, то це їх проблеми. В мене своїх турбот більш ніж треба.

Поснідавши та взявши їжі з собою в дорогу, ми направилися до воріт. І вже там попрощалась з встигнувши здружитися компанією. Лавена навіть розплакалась при розлуці, того прийшлось пообіцяти, що ще якось зустрінемося. Після чого кожен пішов в свою сторону.

***

За міськими стінами розкинулося ціле снігове море. Ліс, гори і небо все зливалися в єдине.

Сані монотонно скріпили на снігу, заганяючи в дрімоту. Але мороз який пробивався до самих кісток не зважаючи на хутро не давав цьому. А від сидіння без руху м’язи зводило судомами.

Поряд зі мною сиділо подружжя. Дружина, майже без перерви, або лаялась на подорож, або ділилися плітками зі своїм чоловіком. Він лише час від часу погоджувався з нею киваючи головою. Вона й мене намагалася залучити до розмови, але, помітивши, що я не людина, почала звинувачувати всіх нелюдей тихим голосом прямо чоловіку у вухо. Жінка все боялася, що я своїми іклами, які вже встигла продемонструвати, перегризу в ночі їй горло. Шкода, що не вдасться закрити її пельку та прийдеться терпіти у кращому випадку до Сардана. А це десять днів доброї погоди.

08.12.156р.

Північний Шлях

Через несподівану хуртовину, яка знизила видимість до нуля, каравану довелося зупинитися на околиці маленького села під назвою Білі Кручі. Де вони знайшли ті кручі не відомо. Я за три дні бачила лише ліс.

Вільного місця в місцевому трактирі не було взагалі для спання. Навіть лавки в обідньому залі вже встигли зайняти більш досвідчені мандрівники. Та що лавки, навіть в конюшні не було зайвого місця. Тому мені довелося розміститися на задньому подвір'ї, діставши з браслета свій намет встановити його та розвести невеличке багаття поряд. З їжі в мене залишилась крупа та сушене м'ясо, того я вирішила самостійно приготувати вечерю. Скориставшись криницею набрала води й почала готувати, шкода ніяких овочів не було, морква з цибулею не завадили б.

І коли каша була майже готова до мене підійшов один з охоронців.

- Доброго вечора, - привітався він.

- Доброго, - відгукнулася у відповідь, намагаючись при цьому добре розгледіти співрозмовника.

На перший погляд, визначивши до якої раси належить цей високий хлопець з гострими кінчиками вух, які виглядали з чорного, наче праскою випрасуваного, довгого волосся, не змогла, проте деякі намети були. А ще від нього пахло лісом і не тим, що нас оточував зараз.

- Я Атарільдо, можна просто Террі. А як звати вас?

- Ята, - відразу скоротила своє ім'я здивувавшись ввічливості. Всі, від охоронців і до торгівців зверталися лише на “ти”.

- Дуже приємно познайомитися. А правда що ви їдете до Маг-Рівіка?

- Так, - коротко відповіла я. З кінцевого пункту своєї подорожі я не збиралася робити таємницю.

- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на всі сто ларків. Я, як і ти, маг, того добре відчуваю її присутність. І також їду до Маг-Рівіка вступати до школи. Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло, - при цьому він так широко посміхнувся, що я в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - А як далі будеш рухатися після Сарадана?

- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора.

- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.

- Так. Через те що караван буде стояти аж десять днів, думала скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.

- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним це божевілля, але ти ж емпат, можеш відчути, що я не завдам тобі шкоди.

Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але щось замовчував, бо його шалене серцебиття ось-ось проб'є грудну клітину.

- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще. Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.

Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на двадцять, а то й менше, я добре відчувала що він ще не позбавився підліткового бунтарства.

Прорахувавши всі “за” та “проти” зробила вибір.

- Я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей, щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.

- То не є проблемою. Мій Ернііл зможе винести двох з легкістю.

- А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через запізнення.

- Повинні. Мій кінь чарівний, він вміє скорочувати простір. Того в Маг-Рівікі маємо буди ще до початку іспитів.

15.12.156р.

Північний Шлях

Сівши у сідло вдруге в житті я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як змусити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду. Кінь в ельфа був темно-сірим зі білосніжною гривою, заплетеною в коси, щоб вона не тягнулася по снігу. Й ім'я личило йому, Ернііл.

Купець каравану, був не задоволений тим, що прийшлося лишитися одного з охоронців, але Атарільдо нагадав, що наймався якраз до Сардана, й ще в Доримі нагадував про це. Трохи побурчавши для виду, купець розрахувався з ельфом, а на моє місце одразу ж знайшов нового пасажира.

На світанку, на виїзді з міста, нас лише окинули оком сонні сторожі, полінившись навіть вийти та подивитися наші документи. Мені вже доводилось бачити паспорт Атарільдо, в ньому як і в моєму, замість року народження стояло три хрестика. Що було дуже дивно, бо я точно знала скільки років новому тілу. Проте в самому низу документа стояла ще одна дата. Нуль перше, дванадцяте, сто п'ятдесят шостого року. Точно такі ж дати стояли у всіх потраплянців. Ельф-хитриюга, вирішив сховатися серед нових жителів цього світу. Цікаво, де він дістав підроблений документ? Хоча що там було підробляти? Лист пергаменту в якому було написано ім'я, раса, зовнішні прикмети, дата народження, а в самому низу стояла печатка. Нічого складного.

***

Погода за межами міста була приємною. Свіжий сніг хрустів під копитами, вітру не було, а червоне сонце сяяло в наші спини. Хоча зірку цього світку треба було називати Серін, я продовжувала хоча б подумки називати її сонце.

Спочатку ми їхали мовчки, йдучи за слідом, що залишили чиїсь сани, я навіть змогла задрімати, що ледь не призвело до падіння.

Ближче до обіду ми зупинилися на відпочинок та обід біля невеликого придорожнього трактиру, де п’янчуги з розташованого неподалік села, не добре дивилися на нас, але підходити не наважились.

До наступного трактиру ми дісталися вже в темряві. Той зустрів нас із шумом, теплом і запахом горілого м’яса. Всередині було брудно, та все-таки краще, аніж спати на снігу на вулиці.

Зайнявши один зі столів, Террі з жалем подивився на мене. Спочатку йому довелося стягнути мене з Ернііла, самому зайнятися облаштуванням коня, а потім майже на руках занести, не таке вже й легке, моє тіло до трактиру.

А я попереджала. Чесно й заздалегідь. Верхова їзда не моє. Принаймні поки що.

Але, зібравши крихти сил, я все ж взяла ложку в руки й навіть з апетитом поглинала овочеве рагу з кроликом та житній хліб з сиром, яке замовив приятель, коли вмостив моє тіло на лавку. Впевнившись, що я в змозі самостійно тримати ложку, ельф також взявся за вечерю.

- Як підіймемося на верх, я розітру тебе спеціальною маззю, - пообіцяв приятель.

- Угу, - лише і змогла я вимовити.

Як виявилось, моє тіло хоч і було оновлене, але не треноване. Що було дуже дивно. Я могла з легкістю вигнутися назад, вставши на “місток” чи сісти на “шпагат”, але довгих фізичних навантажень не витримувала. А ще с жахом уявила, що чекає мене мінімум тиждень таких тортур. А то і більше. Одна надія, що нове тіло буде не лише повністю здоровим, але й швидко пристосується до навантажень й прийде в тонус.

20.12.156р.

Північний Шлях

Коли були майже біля стін Кадмея, нас наздогнала наступна хуртовина. На нашу біду на шляху не було, а ні корчми, а ні поселення, де можна було б перечекати негоду. На щастя в невеликому гаю натрапили на покинуту, напіврозвалену хатину, де й розмістилися втрьох.

Поки Атарільдо займався вечерею, я аби згаяти час вдивлялася у віконце, що покосилося.

- Там хтось є, - тихо сказала я.

- Звісно є. Диких звірів цілком вистачає. Ті ж самі вовки зараз шукають, ким перекусити.

- Вовки таких розмірів не бувають.

- Натякаєш на ведмедів? – пожартував гостровухий, широко посміхаючись.

- Я вийду, подивлюсь.

- Сама?! Сиди, краще я подивлюсь.

З відкритих дверей одразу намело купу снігу. Сидіти і чекати, не змогла, того потихеньку висунула носа на вулицю.

- Ята, підійди сюди. Тільки як змога тихіше.

Я підійшла. Тихо не вийшло, сніг хрумтів під ногами, але виття вітру його приглушало.

- Подивися хто тут у нас.

То був кінь. Темним, але не чорним, наскільки дозволяло розглянути освітлення, а ось грива з хвостом були світло-рудими, навіть швидше пісочними.

- Ну як?

- Гарний.

- Тоді беремо.

- Стій! - Вигукнула я. - Що означає беремо? Він же, певно, чийсь.

- Ні. Він за нами вже декілька днів їде слідом. Це вільна тварина.

- Ти хотів сказати “Дика”.

- Сама ти дика. А кінь вільний. Він магічний і зараз шукає господаря. І перший кого він прийме ним і стане. Тобі ж потрібний свій скакун? Чи сподобалося зі мною обійматися?

Ось же ж, самовпевнена чарівняшка. Глянь-но, як посміхається.

- Зуби застудиш. Потрібен, тим паче безкоштовний. Платний коштує стільки, що в мене всіх грошей не вистачить.

- Тоді пішли ловити.

Ловити, це голосно сказано. Ми, мов божевільні, носилися по кучугурах, а кінь ховався від нас у хуртовині.

Було весело. Хотілося сміятися, кидатись сніжками, стрибати, перекидатися в снігу. Я не одразу зрозуміла, що це не мої почуття, а коня. Він грав із нами, і йому це подобалося.

Несподівано я носа носом зіткнулася з предметом наших наздоганялок. Предмет. Хм. Це не предмет, а кінь. Я навіть ризикнула його погладити. Теплий. І на подив пахне добре. Квітами. Що було дуже, дуже дивно.

- Вже потоваришували? – виплив зі снігової завіси ельф. - Цікаво, які магічні властивості він має?

- А він їх точно має?

- Точно. Ось які не скажу. Ідемо в хатину. Вечеря, мабуть, давно охолола. Ім'я вже вигадала?

- Так. Самідір.

- Господар вітру. Йому підходить.

22.12.156р.

Кадмей

Через хуртовину, яка ніяк не затихала, до Кадмію ми прибули пізно ввечері, тому за вуздечкою та сідлом пішли сьогодні.

За порогом чергового заїзду на нас чекали затягнуте хмарами небо, дрібний сніг і вітер. Набивши свій шлунок, уже нікуди не хотілося йти, але сповнений активності Террі, чи не за руку витяг на вулицю в мороз. Більшість крамниць тільки почали відкриватися, але гостровухий впевнено кудись ішов, добре орієнтуючись у ранкових сутінках. І коли здавалося, що мороз пробрав до самих кісток, навіть плащ мало рятував, ми прийшли до довгого, одноповерхового будинку, що на перший погляд скидається на корівник. Майже не прогадала у своїй здогадці. Це була стайня, і конюх уже не спав.

- Чого треба? - Запитав високий, кремезний чоловік. Напевно, дрібні коней не розводять.

- Потрібна чарівна вуздечка і звичайне сідло, - відповів Террі.

- Зараз подивимося. Вам дорожче чи дешевше

- Нам без вишукувань та надійніше.

Далі розмова йшла без моєї участі, я все одно нічого не розуміла у магічних речах.

***

Увечері ельф намагався пояснити, як побачити магічне вплетення у предмети. Загадкові тонкі нитки, що обплітають як павутиння. Але марно, хоч напарник не здавався й обіцяв мучити мене тренуваннями до самого Норгерда, щоб у школі не вдарила обличчям у бруд своєю неосвіченістю. Мовляв, із таким завданням і дитина впорається.

25.12.156р.

Північний Шлях

Трактир “Гарячий камінь” розташований трохи осторонь Північного Шляху порадував не тільки чистотою, а й лазнями. Про це я мріяла з першого дня мого перебування в цьому світі. Миття в тазі з ледь теплою водою не могло замінити гарячій пар й мило із запахом лаванди.

Цей чудовий заклад тримало подружжя іллінів. Прислугою в них були юмінари з пухкими вухами на маківці та ще більш пухнастими хвостами. Єдиним охоронцем, якого ми принаймні помітили, був пристарілий каргол, поряд з яким навіть Террі здавався низькорослим.

Друг трохи розповів про ці три раси.

Ілліни, карголи та юмінари прийшли з одного світу. Елітою в цій трійці були ілліни. Карголи виступали в ролі незламного війська. А ось юмінарам дісталося лише раби-прислуга. І хоча вже давно перестали бути рабами, то все одно продовжують служити іллінам, й іноді за хросси.

Я по новому подивилася на господарів цього закладу, але Террі мене заспокоїв. Ця сімейна пара поважно відноситься до прислуги.

Що ще примітним було у цьому трактир так це дзеркало на весь мій не маленький, аж сто вісімдесят сантиметрів, зріст, що дозволило добре розглянути себе зі сторони.

Отже.

Райдужка, що займає майже повністю очне яблуко, була зараз кольором грозового неба, до того ж вертикальна зіниця видавала в мені не людину. Злегка загострені вуха, хоч не так сильно, як у Террі. Білу усмішку прикрашали до волі великі ікла. Ніс рівний, рот не великий. Губи середні, і не тонкі, але й не укушені шаленою бджолою. Густе, руде волосся, що спадало нижче дупи, я оцінила раніше, коли розчісувала вранці. Брови середні та теж руді, як і довгі вії. Обличчя ж мало майже круглу форму. Екзотичне поєднання, очевидно на любителя. Не страховисько, як стверджувала вампірша, й то добре. До всього можна звикнути. А ще мені здавалося, що не дуже відрізнялося від попереднього.

Потім я перейшла до тіла.

Ніякої крихкості чи худорлявості. Пристойного розміру повні груди в обхваті відповідали параметрам округлим сідницям. Велика статура, але товстою чи жирною назвати язик не повертався. Напевно, якби була менше зростом так здавалося б, але тонка талія робила його схожим на пісочний годинник. І ніякого обвислого черева чи складок жиру. Одні м'язи які потребували тренувань. А довгі, рівні ноги закінчувалися невеликими ступнями. Я була задоволена, особливо не побачивши ні цятки, ні волосинки, ні зморшки на молочній, гладкій шкірі. Тільки татуювання-печатка на спині нагадує більше шрам. Так пам'ятаю. Щось у момент переходу мені про це говорили.

У момент переходу...

Мені здалося, що я схопила за хвіст якісь спогади, але вони як маслом змащені вислизнули й відразу розчинилися у свідомості.

Шкода.

Не ставши на цьому зациклюватись, я повернулася до огляду.

Друге татуювання-шрам було на зап'ясті, де в момент активації знаходився браслет-артефакт.

Далі.

А далі був ще хвіст. Довгий. У золотій лусці. З гострим кінцем, що добре нагадує кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я дракониця, та пообіцяв мовчати.

Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не поспішала. Було страшно, якщо чесно, що застряну в ньому на віки вічні.

***

Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на все загальному Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим червоним вином. А також вивчали місцеву писемність. Точніше, я вивчала, а Террі пояснював.

- Це пишеться так, - показав хлопець чергову закарлючку.

- Угу, - відповіла я, бо до цього відкусила шматок пирога.

- Спробуй написати її разом з попереднім... коли руки звільниш.

- Угу, - знову повторила я, запихаючи в рот останній шматочок.

Ельф терпляче чекав, коли я закінчу вечерю, з якою він давним-давно впорався.

- Я ось про що думаю. Особисте та таємне листування можна проводити на моїй рідній мові.

- Можна. Але є одне “але”. Її можуть прочитати ті, хто вже потрапив разом з тобою в цей світ та ті, хто потрапить в майбутньому.

- Вважаєш будуть ще?

- Знаю, - відповів він, даючи зрозуміти, що передбачив більше однієї групи таких, як я. - Тихо. Ти чуєш це?

Мені навіть не довелося прислухатися. До трактиру під'їхала велика компанія вершників.

Підійшовши до вікна, Террі спробував крізь щілини у віконницях розглянути, що відбувається на вулиці, жестом запрошуючи мене. Я наблизилась.

У слабкому освітленні смолоскипа, який власник трактиру тримав у руці, мало що можна було розгледіти. Але те, що змогли, для нас було достатньо.

Цілий натовп озброєних людей та не людей. Й всі вони горланили, вимагаючи впустити та обслужити, що власник негайно виконав. А що йому залишалося?

- Нічого доброго від них не очікуй, - промовив Террі. - Потрібно якомога швидше збиратися та йти звідси.

- На дворі ніч! - нагадала я.

- Пам'ятаю. Але якщо хочемо залишитися неушкодженими та одночасно допомогти господарям, то треба збиратися зараз.

- Вважаєш буде бійка?

- Звісно. Зараз розбійники напаряться, поїдять, вип'ють та потребують розваг. Тут звісно є пара повій, але для такого натовпу замало. А з охорони, як ти пам'ятаєш, лише один старий дід. Карголи хоча й великі воїни, але то в розквіті сил, а не коли з них пісок сиплеться. Того бандити як тільки вирішать, що їм повій замало, підуть шукати розваг серед прислуги та гостей. Окрім нас гостей ще четверо. Літне подружжя, та старець з хлопчиськом, років дванадцяти. З тебе, пробач, вояка не який, тому разом з господарем, захисників буде троє. Розклад не на нашу користь, проте в мене є план. Але він приверне увагу стражників.

- Застосувати магію? - здогадалася я, навіть не образившись, що мене обізвали нікчемою. Я вперше бачила ельфа таким зосередженим, що навіть марно сперечатися не було бажання.

- Так. Того якщо не хочеш замість школи потрапити до тюрми, то треба як найшвидше залишити це місце.

Й дійсно. Так як а ні я, а ні Террі ще не були повноцінними магами, нас могли запросто затримати до з'ясування обставин, що змусили нас направити магію на сторонніх. А це могло тягнутися не один день.

Хутко зібравшись, ми якомога тихіше дісталися конюшні. Але тут нас чикав не приємний сюрприз. Біля наших коней крутилося двоє розбійників. Я від розчарування ледве не загарчала. Несподівано повз мене понеслась тінь, поклавши бандитів на землю за лічені секунди. Вони були живі, але без свідомості. За вбивство точно голову відрубають.

- Як ти їх! - захопилась я, дивлячись на Террі.

- Буде час, і тебе навчу, - пообіцяв друг.

- Було б добре.

Всередині, окрім розбійників, був ще один розумний. Онук старця, що ховався на стогу сіна, дивився на нас зі страхом.

- Чи є тут хтось, окрім нас? - запитав ельф.

- Немає. Всі в трактирі, - відповів той.

- Не знаєш, чи далеко до ближнього села?

- Ні. Менше туларка.

- Верхи їздити вмієш?

- Так.

- Там є кого покликати на допомогу?

- Є. Там нещодавно дядько Окрест повернувся зі своїми друзями. Вони залюбки допоможуть.

- Тоді бери будь-якого з коней бандитів, і швидко їдь до села.

Підліток не змусив себе довго вмовляти. Він хутко обрав одного з коней, накинув на нього вуздечку та сідло, й вивів з конюшні. І я тільки рота відкрила побажати йому успіху, як кінь вже піднявши хмару снігу, зник в ночі. В голові лише промайнула думка: хоч би вони нічого собі не зламали в пітьмі на такій швидкості.

Ми також не стали гаяти дорогоцінний час. Осідлавши наших коней, Террі почав чаклувати.

Його сині очі побіліли, змагаючись з білизною шкіри обличчя. Мені ж дуже захотілося спати, але я втрималась.

Атарільдо чаклував хвилин десять. Ніколи не думала, що чаклування потребує стільки часу.

- Тепер вони просплять до самого світанку. Якщо їх раніше ніхто не розбудить. Їм навіть захисні амулети не допоможуть. А зараз давай хутчіше звідси. Не вистачало, щоб і нас з ними затримали.

Я погодилась. Лише запитала друга, чи не втратить він свідомість. Той мене впевнив, що з ним буде все добре. Я на це дуже сподівалася. Бо якщо він все ж знепритомніє, доведеться спати на снігу, під першою ж ялинкою.

29.12.156р.

Терлін, Північний Шлях

- Ята. Ята. Ята, прокидайся! - розбурхував мене повний енергії ельф.

Ми приїхали в Терлін пізно ввечері, втомлені та голодні, того тільки моя голова торкнулася подушки, я негайно заснула, незважаючи ні на що. А це невгамовне чудовисько розштовхало мене ще до світанку. Обережне ставлення до Атарільдо зникло, того я могла розслаблено спати вночі, не боячись підстави.

- Пожежа? Потоп? На нас напав табун скажених бджіл? - інколи з недосипу я могла й незадоволено бухтіти. Прикидатися, що ще сплю було марно, в мого друга вистачить наглості й снігом вмити.

- Ні.

- А що тоді?

- Нам пощастило. У одного аристократа половина охорони злягла з отруєнням, а йому терміново треба в Гаркров.

- Яке до цього відношення маємо ми? Не через нас серунець же напав на охоронців.

- Звісно нашої провини немає, - чесно відповів ельф, - але нам потрібні гроші.

- Ти пропонуєш піти до них і запропонувати себе в ролі охоронців?

- Так.

- Хм. Гроші зайві ніколи не бувають. Але є два “але”.

- І які?

- Перше. Як ти сам оголосив, аристократу потрібні охоронці. А який з мене охоронець ти й сам на днях казав. Я ще ж зі зброєю навіть не на “ви”. Того й дивись сама себе пораню.

Ельф тяжко видихнув, а я продовжила.

- Друге. Тебе розшукують твої родичі, зустрічі з якими ти не зрадієш.

Сумніви я добре посіяла. Нещодавно, а точніше попередньої ночі друг прокинувся блідий, переляканий та спітнілий. Я й не знала до цього, що ельфи пітніють.

- Кину руни, - зважившись покласти вибір на долю, сказав Террі та поліз до кишені, де в нього лежав мішечок з рунами вирізаними на маленьких напівпрозорих камінцях, хоча гадання таким шляхом не було притаманне його расі.

Потрусив мішечок, щоб руни добре перемішалися Террі дістав їх та міцно стиснув в кулаку. Промовив питання, після чого дихнувши на камінці, легенько підкинув їх в повітря.

- Хм, - хмикнув ельф, коли руни впали на мою ковдру.

- І що вони означають?

- Дорога в Гаркров буде легкою, - і знову підкинув руни. - Навіть хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими, значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.

- Ну що там? - не витримала й запитала я.

- Все. Все буде добре.

- Я чую у твоєму голосі “але”.

- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу.

- Чию?

- Твою. Дракони застуджуються?

- Поняття не маю. Сподіваюсь що ні.

- Може спину потягнеш? - припустив друг.

- Що гадати, якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча “але” було більше аніж завжди.

- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти головне свої чудо-мечі дістань, а змоги продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися не буде.

Мені захотілося кинути в нього чимось більше важким аніж подушка, на щастя друга відповідного нічого під рукою не було.

***

Ми виїхали з першими променями сонця, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі, я навчилася дрімати в сідлі, без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Того раптова зупинка ближче опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.

- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим.

- Нам на зустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розійтися на дорозі.

- Більше схоже на засідку.

- Є таке.

- А ти казав, що дорога буде легкою.

- Так й буде, повір мені. Але про всяк випадок, приготуйся.

- Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони.

- Ми напоготові, - запевнив ельф.

Приготувались це голосно сказано, бо я сподівалася, що якщо це засідка, то мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровезної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той втече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.

Попереду дуже голосно сперечалися, що мені навіть не доводилось прислухатися.

- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я навіть слів таких не знала.

Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є. Зимові птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все, більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Того я повернулась до того, що робилось на дорозі.

І ось тут вирішала, що збожеволіла, тому, що чула кожну другу фразу у повторі як із бочки. Від переляку почала уважно прислухатися й зрозуміла. Частина того, що я чую, були думками! Телепатія! Прокинулась! Ось яку “хворобу” передбачив Атарільдо. Тепер залишається зрозуміти, як її контролювати. Але стало зрозуміло, що це не засідка.

- Знову заснула? - запитав підкравшись ельф. Він щойно розмовляв з одним з охоронців аристократа.

- Ні. Я чую думки. Й від цього голова лускається, - негайно поскаржилася своєму партнеру.

- Неочікувано. Зазвичай телепатія прокидається або в ранньому віці, або вже у досвідчених магів. Спробуй розслабитися та відволіктися. Це повинно допомогти. До того ж з санками, які потрапили в яму, розібралися, зараз продовжимо шлях.

Я кивнула в знак згоди та знову намагалася зосередитись на звуках гаю. Допомогло не дуже, я продовжувала чути як селяни лають аристократа, а аристократ шкодує що не можна тих перевішати. Жах.

Лише один з охоронців радів нашій зупинці, без якихось додаткових думок.

Дивно.

30.12.156р.

Північний Шлях

Наступний трактир викликав у нашого наймача чергову порцію відрази, яку він старанно приховував під личиною байдужості.

- Як самопочуття? - запитав мене один з охоронців, підсівши за столик, який я вже встигла зайняти, очікуючи Террі.

Ельф був зайнятий тим, що намагався отримати якомога більш зручні умови перебування аристократа у цьому закладі.

- Вже краще, - запевнила я, й це була правда. Майже доба знадобилась, щоб змусити телепатію хоча б тимчасово “замовкнути”.

- Дивна ця подорож, - продовжив розмову охоронець на ім'я Хелм.

За ці два дні подорожі ми встигли непогано познайомитися, щоб почати обговорювати подробиці цієї мандрівки.

- І в чому дивна? - підтримала я розмову. Мені все ніяк не давав спокою інший охоронець, на ім’я Лурстан, який тільки радів з кожної нашої затримки.

- Та хоча б з того, що наш господар, ніколи б не винайняв розумних зі сторони. Скоріше б він відмовився від подорожі, але не став би так ризикувати.

Я з підозрою покосилася на Атарільдо, що завзято сперечався з господарем закладу. Ельф володів не лише даром передбачення, але й ментальною магією. Слабкою, щоб повністю скорити чиюсь волю, але достатньою для того, щоб підштовхнути до потрібної думки співрозмовника. Він і на мені намагався використати свій дар, ще при першій зустрічі, але не вийшло.

- Може це питання життя та смерті? Хоча можна було б скористуватися порталами.

- Не можна. Щось не сумісне з портальною системою ми веземо. Я не маг, в цьому не розбираюся.

Така відвертість мене налякала.

Нам з Террі не потрібно було знати подробиці мандрівки, а до цієї розмови й не хотілося. Нам було відомо що ерлу Генноргу потрібно було дістатися до Гаркрова якомога швидше, а точніше до кінця цього року.

- Що будите замовляти? - підійшла до нас подавальниця в недуже чистому фартуху.

Ця перерва дозволила відкласти загрозливі одкровення й дати час на обміркування, чи так вже важливо знати мені подробиці.

- М'яса неси. Якомога більше, - замовив Хелм й подивився на мене: мовляв, а ти що будеш?

- Якщо є, то принесіть тушковані овочі. І хліба, - додала я. М'ясо то добре, але від нього важкість у шлунку.

Дівчина пішла, а Хелм продовжив:

- І хлопці якось дивно захворіли. Всі їли однакову їжу. Та й пили те саме. А вночі половина дупу від горщика відірвати не змогла. Лише для того, щоб проблюватися. Добре, що ви під рукою опинилися. А то затрималися в Терліні незнайомо на скільки. А нам вже не терпиться якомога швидше позбутися цього...

- Хелм! - голосно викрикнув Мерт. Чоловік щойно увійшов до трактиру разом з Айвером, ще одним охоронцем. - А де всі?

- Етон з Яром в конюшні доглядають коней. А Лурстан щойно тут був.

Всі разом включно зі мною обвели зал поглядом в пошуках Лурстана.

Окрім нас в залі було ще три гноми вони хутко вечеряли смаженим м'ясом й про щось люто сперечалися. Ще було два жерці, вони не поспішаючи пили вино, глечик якого стояв на столі.

Лурстан знайшовся на другому поверсі. За словами хлопця той перевіряв кімнату в якій належало спати їх господарю. Мені його поведінка не сподобалась, та здавалося, що той замислив щось не добре.

Треба буде все ж випитати подробиці про цього індивідуума. Сподіваюсь що бажання попліткувати у Хелма не зникле, після розмови віч-на-віч з головою загону.

***

Вечеряли окремо. Ерл Геннорг разом з Мертом та Террі в спальні куди до цього відтягнули дерев'яну балію, а зараз дівчата тагали гарячу воду. Аж завидки стало. Я з іншими охоронцями в загальному залі. Цьому не образилась. При розподілу чергувань мені в напарники дісталися Хелм та Айвер, що мене цілком задовольняло. Треба ще трохи зблизитись, щоб дізнатися якомога більше подробиць. Я все ж вирішила, що знання краще не знання.

32.12.156р.

Північний Шлях

Мене десь о півночі розбудив ельф і помінявшись зі мною місцями зайняв нагріте ліжко. Хелм з Айвером ще раз обійшли територію трактиру, а після чого Айвер піднявся на другий поверх й сів поряд з дверима спальні господаря, а я з Хелмом залишалась внизу.

Аби заповнити час, охоронець дістав пошарпані карти та почав навчати місцевій грі. Втягнулася швидко, того гра пішла активніше. Але на моє розчарування охоронець більше не став базікати про мету цієї подорожі.

Просиділи ми довгенько, іноді підкидуючи дрова до каміна, іноді перекидаючись куцими коментарями до гри, порушуючи тим самим тишу, того я почула стороні кроки у дворі. Спочатку подумалось на запізнілого мандрівника, ми з Террі не раз стукали в двері посеред ночі. Але я відчула як щось липке лізе в мою свідомість. Таке саме відчуття було коли чаклував ельф. А коли Хелм раптово лобом стукнувся о стільницю й захропів, це підтвердило мою здогадку. Що там Террі казав? Дорога буде легкою? Я його вуха на бігуді наверчу за такі передбачення.

Ледь розштовхавши охоронця, той до останнього опирався, довелось полити водою, пояснила ситуацію. Хелм мене тут же відправив на гору за Айвером, а сам підійшов до зачиненого вікна, намагаючись в щілини розгледіти, що коїться не подвір'ї.

Захоплений з собою ще один глечик з водою прийшовся в нагоді. Хлопець спав на підлозі, поклавши руки під голову й посміхався. Мабуть, щось добре снилося, аж будити не хотілося. Але я що, даремно воду з собою принесла?

На перший поверх ми спустилися вчасно. Хелм намагався відкрити дверний замок, але в нього нічого не виходило, охоронець, що сили чинив опор невідомому магу розуму.

- Потрібно будити інших, - наказав Айвер коли Хелм від дотику прийшов до тями.

- На мене ця гидота не діє. Ви вдвох впораєтесь?

- Так. На нас амулети, того магія так погано діє.

Я, не ставши зайве затримуватися, за секунди дісталася кімнати де спали Террі та Мерт. А ось ліжко Лурстана було порожнем.

Ельф прокинувся одразу, він просто спав звичайним сном. Будити голову загону доручила другу, а сама кинулась до кімнати ерла.

Аристократ спав як немовля. Живий та неушкоджений. Єдине що в кімнаті було не так, так це розкрите навстіж вікно й розкинуті речі з дорожньої сумки.

Я вистромилася з вікна та помітила в сяйві зірок як від трактиру віддаляються троє вершників. В одному з яких я впізнала Лурстана. Влаштувати погоню не дав Террі, обіцявши все пояснити коли прокинеться наш наймач. Будити Геннорга та все тому пояснювати доручили Мерту, як голові загону. Я ж пішла перевірити як там Етан з Яром у конюшні. Мабуть, також сплять чарівним сном.

35.12.156р.

Гаркров

Сьогодні ми перетнули межу міста Гаркров і на цьому наш супровід закінчився. Й добре що вдало, а то не бачити нам додаткових грошей.

Як виявилось в ерла Геннора було більше довіри до ельфа з Енаріона аніж до деяких своїх охоронців. Я в це майже повірила. Скоріше за все, Террі знову застосував свою магію й “вмовив” аристократа переховати таємничий артефакт, довіривши його зберігання ельфу.

Я трохи подулася. Друг називається, міг би й мені сказати. Але ж розуміла, що просто було ніколи, в нас не виходило залишитись на одинці. Та й головне результат. Магам, котрим й везли артефакт дістався цілий та вчасно, ми отримали винагороду, а ерл позбувся зрадника. Всі в виграші.

Розпрощавшись ерл з охоронцями попрямували в гості до свого друга, а ми з Террі обрали пристойний заїжджий двір, що був нам по гаманцю. Там замовили гарячу ванну, найсмачнішу вечерю й дивом знайдену пляшку ігристого вина.

- Загадай бажання, - сказала я Террі, рахуючи останні секунди року, що минав.

Ельф з підозрою подивився на мене, але не сперечався, як і з придбанням ігристого вина, та того що ми п'ємо його рівно опівночі.

Лише пробурчав про дивні традиції. Я ж навпаки ніби наблизилась до дому. Й навіть у глибинах свідомості очікувала феєрверк, але його звісно не було.

00.00.157р.

Гаркров

Ранок ми проспали. Того було вирішено прогулятися по місту, яке гуляло, співало, танцювало, продавало на вулиці смаколики та гаряче вино з травами, а також на невеликих сценах грали актори.

Відпочивати пішли як тільки сонце почало хилитися до горизонту. Завтра знову в дорогу. Добре, що сьогодні нам вдалося купити все необхідне для продовження подорожі.

01.01.157р.

Північний Шлях

Вчора залишив Гаркров ми продовжили шлях. Хоча у нас тепер були гроші на портали, Террі ретельно їх уникав, пообіцявши, що ними ми скористаємося лише коли будемо спізнюватися на іспити. Йому знову снилося, що його переслідувачі наближаються.

Ясне ранкове небо та яскраве сонце обіцяли приємну мандрівку, не дивлячись на пророчий сон. Та не встигло сонце наблизитись до горизонту як погода з ясної та морозної перетворилася на похмуру та вітряну. А згодом повалив такий густий сніг, що витягни руку й кінцівки пальців не побачиш. Довелось довіритись моєму компасу, який привів нас до найближчого хутора.

Постукавши у ворота, нам не одразу, але все ж таки відчинили.

- Чого треба? - запитав середніх років чоловік.

- Хуртовину перечекати, та їжі купити, - відповів Террі, при цьому не зводячи з господаря погляду своїх вже білих очей.

- В хату не пущу. В конюшні перечекаєте. Їжу туди вам принесуть. З кожного по три ассіма.

- П'ять за двох. І їжа повинна бути свіжою, - вніс свою пропозицію ельф.

- Домовилися. Йдемо, покажу де вам належить перечекати.

В конюшні було темно, холодно і майже пусто. В кутку сиротливо стояв стіг соломи. І на цьому спасибі. Отримавши від ельфа чотири ассіма, господар залишив нас, а я стала розмірковувати як зігріти приміщення.

- В снігу було б гірше, - виніс вирок друг, - заводь коней, будемо розташовуватися. Принаймні можна спати на соломі. А от коней нею годувати не раджу.

- Отруюються?

- Ні. Лячно уявити скільки за неї зажадає господар. Я ледь вмовив його нас пустити й ціну скинути. Такого жадюгу ще не зустрічав.

- Знову вимушена зупинка невідомо на скільки.

- Нічого. В нас ще є п'ятдесят днів. За моїми розрахунками будемо вчасно.

Ми розсідлали коней та витерли їх насухо. Опісля чого дістали ковдри та почали вмощуватися, коли двері зі скрипом відчинилися й в них, в компанії зі снігом, увійшла молода дівчина.

- Доброго вечора! - проспівав високий голос, - ось ваша вечеря. - Мені в руки встромили кошик, накритий рушником. - Якщо ще щось буде потрібно, кличте.

При цьому вона не зводила з ельфа погляду. Я впевнена, що якби мене тут не було б, вже тягла хлопця в сторону стогу. А так я тільки заважала. Емпатія працювала виправно, на відміну телепатії, що заснула не відомо на який час.

- Вона на тебе око поклала, - сказала я другу, після того, як дівчина пішла.

- Сподіваюсь вночі нас ніхто не потурбує.

- Чого?

- Не подобається вона мені. Від неї чимось темним тягне.

- Темним? Це як?

Друг почав пояснювати, що теж не тільки хтивість відчув, а й не добрі наміри. Та як би моя телепатія знову була б активною, я б змогла більш ретельно дізнатися, що планує дана діваха. Після таких слів захотілося, щоб дар знову прокинувся, але згадавши скільки від нього не зручностей, вчасно схаменулася. Без чужих таємниць обійдусь.

- Давай краще подивимося, чим нас годують.

Всередині були шинка, тушкована капуста, хліб, декілька яблук та невеличкий глечик з елем. Не густо, але вистачить, щоб приборкати урчання в животі.

02.01.157р.

Північний Шлях

Різкий порив крижаного вітру змусив нас з Террі прокинутися в пошуках причини дискомфорту.

- Де?!! - кричав господар стоячи над нами та розмахуючи батогом.

- Що де? - запитала я, в спробі з просоння усвідомити чого від нас потребують.

- Фрося де?!!

- Хто? - це ми вже в один голос з ельфом.

- Донька моя! Де вона?!!

- Вдома напевно. Де ж їй бути посеред ночі, - відповіла я.

- Нема! Нема її!!!

- Як бачите, тут її теж немає. Якщо не вірите можете самі в цьому переконатися, - запропонував Террі та вставши зі стогу протягнув мені руку допомагаючи піднятися.

Розгніваний чоловік, тикнув смолоскип жінці що його супроводжувала, скоріше за все дружині, та почав розкидати солому.

- Нема!

- Ми вам про це одразу сказали.

- Що ви з нею зробили?! Зізнавайтесь нелюдські виродки!

Ось тут він палку перегнув й в мене одразу ж відріс хвіст, котрим я почала погрожуючи розмахувати зі сторони в сторону. Навіть, що потім знов буде потрібно одяг ладнати мене не зупинило. Ох, не зберегти мені цю таємницю. Не зберегти.

- Ми. Вашу. Доньку. Не чіпали. Й бачили. Усього. Один. Раз. Коли. Вона. Приносила їжу. Все. Більше. Сюди. Вона. Не заходила.

Відокремлювала кожне слово. За час мандрування, як нас з Атарільдо тільки не називали, але чогось слова саме цього мужлана в мене викликали таку реакцію. Захотілося не лише щоб він забрав назад свої слова, а й удавився ними. Мабуть, через емпатію передалась його агресія. Не знаю чим би все скінчилося, якби в мою долонь не встромилися мої ж пазурі. Це трохи допомогло охолодити запал та голів відривати більше не хотілося. Так і до повної трансформації не довго.

- Геть! Забирайтесь звідси! Негайно! - продовжував кричати господар, навіть не підозрюючи, в якій небезпеці він перебуває.

- Добре, ми їдемо, - погодився Террі та почав займатися кіньми. Я тим часом почала збирати наші речі, в які ми були загорнуті, як у кокон, щоб не змерзнути.

Сніг більше не йшов. Хмари розійшлися, дозволяючи добре роздивитися зірки та майже повний супутник, що світив досить яскраво, щоб продовжити шлях.

- Проте зекономили один ассім, - пробуркотіла я. - Як вважаєш, куди пішла його донька?

- Хотілося б вірити, що втекла на побачення зі своїм коханцем. Але це не так, - відповів Террі.

- Не так? Ти знов щось знаєш та від мене переховуєш?

- Ні. Он бачиш на снігу відбитки підошви? Якщо проїхати за ними, то дізнаємося куди вона поділася.

- Це нам по дорозі, - подивившись на компас упевнилась я.

- Тоді поїхали. Але не дуже поспішай. Не подобається мені ця діваха.

Дівчина з дому пішла сама, але невдовзі її хтось зустрів й далі вони вже пішли вдвох. Через деякий час сліди привели нас до невеликого гаю, де за деревами виднілось вогнище. А ще мого носа торгнувся сморід обгорілої плоті. Ми з Террі ризикнули підійти ближче. Дівчина, в компанії ще п'ятьох жінок, стояла навколо вогнища, на якому догорали чиїсь залишки. Та це не все. Вся шестірка голосно й пронизливо читала щось схоже на заклинання на незнайомій мені мові. Як тільки розібралися з письмом, Террі почав вчити мене ельфійській, тому була впевнена, що заклинання читалось не на ній.

- Темні відьми, - пошепки сказав Атарільдо, - ходімо звідси. Тут наша поміч вже не знадобиться.

Й ми пішли. Тихенько, навіть сніг не скрипів, хоча жінки так були зосередженні на ритуалі, що, мабуть не помітили б й лавину.

- Темні відьми, - знов повторив Террі, коли ми вже їхали по шляху, - дуже рідкісне явище в цій частині світу. Їх майже всіх переловили інквізитори одразу після закінчення війни. Їх навчання під забороною смерті. Ми зараз бачили обряд збільшення сили, а точніше його завершення. Частину де жертва була ще жива, а її кров пили, ми пропустили.

- То був розумний?

- Цього разу ні. Якась худоба. Але не виключно, що іншого разу буде розумний.

- Нащо вони це роблять?

- Щоб збільшити свою силу. Це як наркотик, один раз спробував та більше не можеш відмовитись.

- Жах. А існують світлі відьми?

- Ні, існують просто відьми. Вони навіть навчаються в школі магії, передаючи перевагу таким дисциплінам як травництво, знахарство, зіллєваріння та зцілення. Хоча іноді світлими називають відьом які звертаються за силою до богів.

- А до кого звертаються темні?

- До, - почав ельф і замовкнув, - навіть не знаю як пояснити. Ніколи цим питання не цікавився, а схоже даремно. Вони звертаються до темних сил, тих, що приносять безлад та біду в наш світ. До демонів. Як буде час я розповім тобі про місцеву релігію, може вдасться внести ясність. Бо ми, ельфи, віримо зовсім в інше, не дивлячись на те, що мешкаємо в цьому світі не одну тисячу років. Я ось про що думаю: про цих відьом потрібно розповісти першому зустрічному законнику. Того навіть не знаю як діяти, щоб не привернути до себе зайвої уваги.

- Я знаю.

- Й як?

- Ми напишемо листа до ерла Геннорга, а вже він хай розбирається з цим усім.

- А як ти той лист збираєшся йому відправити?

- В Норгерді в нього є будинок, а там завжди мешкає прислуга яка постійно тримає зв'язок з господарем. Ось вони листа передадуть.

- Так просто? Повіривши на слово? Й звідки ти знаєш про маєток?

- Хелм розповів. А ще він розповів, що потрібно робити, якщо знадобиться допомога. Потрібно лише сказати пароль.

- Схоже не даремно ти з ним стільки теревенила.

- Отож.

- Тоді так і зробимо. Якщо звісно раніше не випаде нагода.

- А Фрося не втече з дому.

Зійшовшись на цьому, ми продовжили шлях.

Але злогоди на цьому в цю ніч не закінчились.

Коли небо на сході тільки пофарбувалося в рожевий колір, нам на зустріч вийшло троє, перекривши собою дорогу. Ще двоє було позаду. А ось й грабіжники яких ми досі дивом уникали.

Почула я їх раніше аніж побачила. Я з ранку не встигла скористуватися маззю, а від розбійників смерділо немитими тілами та кислим пивом. В руках вони тримали доволі важкі на вигляд сокири.

Моєму досвіту в фехтуванні за ці дні ніде було набратися, не відкривши при цьому ерлу мою незграбність, того навіть не уявляла як допомогти другові в даній ситуації.

Але відбулося те, чого я зовсім не очікувала. Я настільки розізлилася від усвідомлення своєї нікчемності, що відбулася часткова трансформація, про яку потім розповів гостровухик. Я ж себе зі сторони не бачила, лише покриті лускою руки.

На розбійників це справило жахливе враження. Особливо, коли з-під плаща полізли крила, при цьому розірвавши на спині весь одяг. А я ще про штани хвилювалась.

- Ята, досить, - дуже тихо сказав Террі, поклавши руку на моє плече. - Вони вже добре налякані. Їдемо звідси. Добре?

Я кивнула головою у знак згоди, бо не змогла сказати жодного слова.

Ельф, однак, взяв Діра під вуздечку, та повів з недоброзичливого місця якнайдалі.

Ми їхали мовчки близько години, поки я не відчула, що знову можу говорити.

- Зачекай. Давай перепочинемо, - попросила я хрипким голосом.

Ельф негайно зупинився та подивився мені в очі.

- Знову сірі, - сказав він.

- Хто чи що сіре?

- Очі. Ще трохи й будуть як срібло.

- А які були?

- Чорні. Як ніч у печері. І луска майже цілком зійшла. І волосся знову з’явилися.

У сенсі з'явилися знову?

Я в паніці торкнулася голови. Волосся було на місці, але разом з ним намацала невеликі гребінці.

- Це була часткова трансформація, - пояснив ельф. - Тепер залишається приховати крила, та ніхто не здогадається. Тільки уяви, як ти їх втягуєш. Як з хвостом, пам’ятаєш?

Я пам'ятала. Але сидячи на коні, це було не дуже зручно, того ми зійшли на землю. Зосередившись й з різким болем крила "увійшли" в спину. Я при цьому кричала так голосно, що налякала всіх птахів, що сиділи на найближчому дереві.

- Молодець. З цим впоралась. Зараз подивимось, що у тебе з одягом.

- Що там? Дуже розірвано?

- Звичайно, все це можна зшити. Але не зараз. Й не тут. Не змерзнеш?

- Ні. В мене зараз вся шкіра палає. Таке передчуття, що ще трохи й спалахую наче сірник.

- Я не знаю, що таке сірник, але неповинна.

- Звідки знаєш? - вперше я розізлилася на друга. - Вибач.

- Нічого. Я розумію. Давайте краще поспішимо дістатися до найближчого трактиру. Тебе потрібно оглянути.

- Тоді підемо.

***

Великі Кущі були досить великим селом та мали низьку, не більше метра захисну стіну. Я не бачила у неї особливого сенсу, кожен може її перестрибнути, хіба що кури не втечуть до степу.

Заїжджий двір був знайдений біля воріт. Маленький, але чистий та теплий. А ще ним володіла родина напівкровок. Що було важливішим зараз. Я втомилася бути винною у всіх гріхах одразу. А якщо випадково дізнавалися, що ми маги які їдуть до школи на навчання, то одразу готові були списувати на нас всі лиха, від діареї до затоплення.

Жар пройшов, й я почала страшенно замерзати. Це не заважило мені проїхати кілометрів так три, відмовившись зупинитися в придорожніх трактирах.

Величезне ліжко займало третину кімнати та мимоволі наводило на непристойні думки. Але під час нашої поїздки ельф ніколи навіть не намагався залицятися, що безсумнівно тішило, бо не хотілось втрачати такого друга.

Позичивши у господині голку з нитками, зайнялась зашиванням одягу. З сорочкою, тунікою та білизною впоралася без проблем. Трохи складніше було з курткою. Але що робити зі светром не знала. Він був в'язаний й зараз майже повністю розійшовся на спині. Було простіше розпустити, зв'язати нитки до купи й наново сплести.

Від жалюгідних думок мене відволікли відчиняючи двері та дерев'яна балія яку пхали. Слідом увійшов хлопець з відрами гарячої води в компанії ельфа. Весь поганий настрій був одразу розвіяний.

- Я все розвідав, - почав Террі, коли ми залишилися наодинці. - У них ввечері буде гуляння. З танцями, піснями, гаданням. А також змагання. Наприклад, в стрільбі з лука. Виграш не великий, але достатньо для нового одягу.

Я одразу покосилася на друга та запитала:

- Сподіваюсь мене в цю авантюру не вписав? Сам знаєш, стрілець з мене нікудишній.

- Звісно ні. Я пам'ятаю про це. Ти можеш просто погуляти після миття.

Террі мав рацію, після такого стресу не погано трохи розвіятись. Однаково раніше світанку не продовжимо наш шлях.

***

Посередині майданчика яскраво палало вогнище, навколо якого були лотки зі смаколиками, від солодкої випічки до смажених ковбас на палиці. Ельф знайшовся не відразу. Партнер у компанії молодих хлопців стріляв у цілі, а дівчата на виданні радісно скрикували, коли він потрапляв у ціль. Періодично друг промазував, але навмисно, щоб суперники не втрачали надію на перемогу.

- Розважаєшся? - запитала, коли Атарільдо забравши виграш, підійшов до мене.

- Є трохи.

- Ох, запам'ятають вони тебе та видадуть твоїм переслідувачам.

- А нехай.

Я від здивування навіть рота відкрила. Невже моєму другу набридли мандри та він вирішив розлучитися з надією вступити до школи? Про що я негайно запитала.

- Ні те, ні інше. Я бачив сон. У ньому ми гуляли берегом замерзлої річки. Так що Норгерда я точно дістанусь без перешкод.

- А далі?

- А далі поки не відомо, - з сумом в голосі підвів ельф.

Якщо чесно мене до спазмів в животі лякало нове життя, а залишитись самою і поготів. Коли лишала Дорим навіть не здогадувалася скільки труднощів очікувало мене попереду. І якби не друг, навіть не знаю, що б зі мною вже було б.

- Досить сумувати. Йдемо краще танцювати, - і не чекаючи моїх відмовлень, потягнув у коло.

Танцювати місцеві танці я звісно не вміла, тому добре відтоптала ноги напарнику поки не пристосувалася до ритму.

05.01.157р.

Північний Шлях

Погода не залагодилась з самого ранку. Важкі хмари, що висіли над нами, намагалися переконати нас залишатися на місці, але сьогодні нам довелося ночувати в храмі, що стояв на околиці невеличкого села.

Прокинулись ще до світанку, поснідали залишками хліба з сиром, запивши все це водою й до першої молитви залишили не зовсім привітне місце для майбутніх магів, сподіваючись, що встигнемо проїхати не один кілометр, чи як тут вимірювали відстань, не один туларк.

Проте погоді було байдуже до двох мандрівників, того опівдні почалась чергова хуртовина, через яку ми ледь не заблукали. Як на біду, на нашому шляху не зустрічалося, а ні сіл, а ні трактирів, а ні храмів. Сходити в сторону від Шляху на пошуки притулку, не дуже хотілося.

І коли я вже згодна була провести ніч навіть у кучугурі, ми на щастя натрапили на маєток. Вдруге пощастило, коли окрім сторожа та двох слуг у будинку нікого не було. А ті, отримавши срібну монету, із задоволенням дозволили нам провести ніч у гостьових кімнатах, та навіть підготували вечерю.

А ось вночі почалася буря вже в будинку.

Мене ламало й вивертало. Я ледве стримувала крики та спрагу крові. Здавалося, ще трохи й відбудеться повна трансформація. Але ні. Вночі мене кілька разів вкривало лускою, відрощувалися крила з хвостом, але так нічого з цього не вийшло.

Добре, що будинок великий, і слуги не чули моїх стогонів. Або прикинулися що не чують. Як й відповідає вихованій прислузі.

Вранці нас проводжати вийшов сторож. Зі спокійним обличчям, побажав хорошої дороги та видав кошик із їжею. Снідали ми у дорозі, щоб не бентежити та уникати зайвих питань.

Знову сніг. Знову вітер.

06.01.157р.

Північний Шлях, Лурбін

До стін Лурбіна ми дісталися вже вночі, коли ворота були зачинені, а просити вартових їх відчинити марна трата часу. Того нам довелося стукати в ворота трактиру, що розташовувався на в'їзді в місто. На цей раз трактир під назвою “Воловий хвіст” не поспішав відкривати свої двері.

- Місць нема, - одразу приголомшив нас господар.

- Зовсім? - запитав ельф дивлячись тому прямо в очі. Знов чаклує.

- Ярмарок. Навіть лавки зайняті.

- І ніяких варіантів?

- Є невелика кімната на горищі конюшні. Якщо вас задовольнить.

- Показуйте, - погодився ельф.

Влаштувавши коней, ми по хиткій дробині піднялися в невеличку кімнату, де навіть не було каміну, лише жаровня з залишками попелу та матрац на голій підлозі.

Залишивши мене саму Террі пішов у слід за трактирником по їжу. Взявши декілька полін я зайнялась вогнищем, щоб якомога хутчіше розігнати холод.

Коли ельф повернувся, то застав мене в напівдрімоті. Мені знову було зле.

- Гей, у тебе лихоманка! - сказав хлопець, торкаючись мого лоба.

- Так. Знову. Ломка. Не можу. Вся шкіра палає. Це набагато боляче, ніж минулого разу.

Це була моя остання зв'язна промова, перш ніж мене знову скрутило. Я закричала. Террі намагався заглушити крик люб’язно виділеною трактирником подушкою, але йому довелося швидко відступити, оскільки трансформація, яка почалася з частковою перейшла в повну.

- Оце так! - захопився ельф, погладжуючи мої лускаті боки.

Я не бачила себе зі сторони, тому захоплення було не зрозуміло.

- А ти не така вже й велика, як нам розповідали. Можливо, трохи більше Самідіра. Та золота.

Та невже?

- Так. А ще я також чую твої думки, - додав ельф.

Я зависла, намагаючись вигнати всі думки з голови, від чого Атарільдо лише розсміявся.

- Ти й надалі будеш в цьому вигляді? - запитав він.

“Ні, потрібно якось повернутися назад. Але все страшенно свербить”, - поскаржилась я.

- Та облазить, - додав друг, показуючи мені шматок луски.

“Що за?.. Чому?”

- Не знаю. Але чим далі, тим сильніше.

Дійсно, протягом години всі лусочки злізли під жахливий свербіж, покриваючи моє тіло сірим слизом.

Минуло ще дві години, свербіж посилився. Але під слизом почала пробиватися нова луска. Я їй зраділа наче дитина шоколадці, бо облізлий дракон якось не дуже виглядає. Та коли знову стала вся у лусці, несподівано для себе, безболісно повернула людиноподібний вигляд.

Тут Террі залишив мене на деякий час, та повернувся з двома відрами злегка теплої води й дерев'яним тазиком. Відмивали мене довго. Другу довелося ще декілька разів бігати на кухню та назад, перш ніж з мене змили весь слиз. А після Атарільдо зайнявся лусочками, а я одягом. Хай й друг, але все-таки непристойно оголеною дупою перед хлопцем світити.

- Хм, - тільки й зміг видати ельф роздивляючи пластинки.

- Що там? - запитала я, переплітаючи волосся в косу, щоб не заважало.

- Від золота не відрізнити, - виніс свій вирок. - Але потрібно показати фахівцям, може вдасться продати. Чи вона важлива для тебе як пам’ять?

- Ні, дякую, - відповіла я, при цьому широко позіхаючи. - Хіба що візьму пару на згадку.

- Скоро світанок. Нам потрібно трохи поспати, а лише потім шукати, де продати твою власність.

- У банку “Платинова Кірка”, - відповіла я, майже заснувши.

- Так і зробимо.

07.01.157р.

Лурбін

- Цікаві речі ви нам принесли, - видав працівник “Платинової Кірки”, бородатий гном в дорогому одязі.

- Наскільки цікаві? - уточнив ельф, чекаючи закінчення огляду моїх лусочок.

- Не звичайні. Я думаю, що ми можемо придбати їх у вас за ціною сім джубів за штуку.

Якби гном не був настільки захоплений експертизою, він, мабуть, почув би стук наших щелеп об стіл.

- А коли ви можете нам заплатити? - зібравшись, щоб не видати хвилювання, запитала я.

- Через годину, - відповів пан Тіллон, - як раз встигнемо зібрати потрібну суму. Тим часом ви можете зачекати тут. Я піду розпоряджусь, щоб вас пригостили.

Гном залишив кімнату так швидко, як дозволяли його короткі ноги.

- Я от що думаю, - звернулася до ельфа. - З такими цінами, ймовірно, варто не все продавати, інакше банк збанкрутує. Залишу собі. Нехай зберігаються в браслеті, він же безмірний.

- Розумно. Якось я цього не очікував. Добре, що лише сотню принесли. Але тепер не ти їм, а вони тобі зобов'язані.

- Так.

Дівчина-гном принесла глечик з вином, келихи та печиво. Ввічливо поклонилася та запитала, чи не бажають панове ще щось. Панове не хотіли, та, подякувавши, відпусти її. Мені ставало незручно в такі моменти, оскільки на кого, але на панів, ми ні в якому разі не тягнули. Ось, на бродяг так.

Пан Тіллон повернувся, як й обіцяв через годину, у супроводі пана Оврала та мішечка із золотими та срібними монетами. І поки пан Тіллон, в присутності Террі, ретельно їх рахував, я з паном Овралом вирішували питання про закриття позики та відкриття рахунку.

Попрощалися ми задоволені один з одним. Гноми, що частина грошей повернулася їм знову. А ми тим, що могли дозволити собі пристойний заїжджий двір замість брудного горища. А ще прохід порталами.

08.01.157р.

Лурбін, Окрольг

Портальна вежа знаходилась майже на виїзді з міста. Чому саме вежа, не зрозуміло. Ні, вежа була, та не одна, а дві, кожна не більше трьох поверхів, а між ними знаходилась кругла арка, до якої вели низькі сходинки. Самі вежі були оточені стіною, що мала міцні, на вигляд, ворота які постійно охороняли.

Після оплати, ми з Атарільдо з нетерпінням чекали часу відправлення. Відчуття тривоги зростало з кожним ударом мого серця. Невідомість лякала, але друг міцно тримав мене за руку, ділячись своїм спокоєм.

- Хто в Окрольг? - запитав невисокий маг, який займався тим, що налаштовував портал.

- Ми, - голосно відповів Террі, - Ну що, їдемо?

Якщо чесно, захотілося кинути цей задум та продовжити шлях верхи. Проте я розуміла, наскільки це безглуздо. Того зібравшись, впевнено пішла вслід за другом.

Проходячи через портал, я встигла замерзнути, спаритися, задихнутися та впасти в безодню. Але все за мить вщухло, коли опинилась на іншій стороні порталу. Цікаво, що відчував Дір? Кінь виглядав абсолютно спокійно. Моє ж серце продовжувало відчайдушно стукати, ризикуючи прорвати грудну клітину та вирватися з тіла.

- Ласкаво просимо. Зійдіть з платформи. Ви плануєте сьогодні ще скористатися порталом? Ні. Тоді вихід там.

***

Мої думки настільки були зайняті тим, щоб встигнути на вступні іспити до школи, що не було зайвого часу, щоб оцінити світ в якому опинилася. В більшості огляд міст, в яких я вже встигла побувати, обмежувався міською стіною, ближнім заїздом та іноді базаром.

Вибір на перепочинок пав на місто-столицю вовків-перевертнів Окрольд. На відміну від людських міст це мені сподобалось одразу, наприклад своїми чистими вулицями без сторонніх, неприємних запахів. Хоча дещо насторожило, а точніше погляди перехожих. На Террі дивилися з перевагою й поблажливістю, а на мене зі здивуванням та обережністю. Як мені потім пояснив друг, це було пов'язане з тим, що вони одразу почули в мені звіра, але на моєму одязі були відсутні родові знаки. Впізнати в мені дракона вони не могли, а помітити й поготів. Після повної трансформації хвіст більше самостійно не вилазив, а луска з'являлася лише за моїм бажанням. Того вони й гадали, за що мене вигнали з клану й якого лиха тепер від мене очікувати. На ельфа ж вони так дивилися, бо вважали їх зарозумілими засранцями.

Спочатку ми зайшли до крамниці де продавали вже готовий одяг для перевертнів. Він на відміну від звичайного не рвався при трансформації, а зникав у підпросторі. При зворотній зміні іпостасі з'являвся цілий та не ушкоджений. Коштував він шалених грошей, але того стояв. Такий дуже знадобиться в пригоді в дорозі. Взуття, куртка, декілька сорочок, пара штанів, стопка шкарпеток, гардероб замінила повністю, ще й літного одягу придбала.

Наступним місцем була аптека, де купила у запас носової мазі.

Після покупок ми трохи прогулялися містом, насолоджуючись незвичною архітектурою. Останнім містом куди ми сьогодні зайшли був заїжджий двір “Тихий дім”. Тут нам надали не тільки смачну вечерю, а й гарячу ванну в добре протопленій каміном кімнаті, та ліжка, в м'яких матрацах яких не було, а ні вошей, а ні клопів. Майже рай для цивілізованого розумного.

12.01.157р.

Норгерд

Фабонг я майже не побачила. Ми прибули порталом в ранці, а ввечері опинилися в Норгерді, столиці іллінів.

Близьке розташування до Маг-Рівіка відклало свій відбиток, як наявність магічних крамниць чи магічне освітлення вулиць в ночі.

Покинувши телепортаційну вежу ми першим ділом відправилися на пошуки маєтку ерла Геннорга. З цим нам допоміг один із магів що працював у вежі, показавши потрібний напрямок, а далі як казали в моєму колишньому світі: “Язик до Києва доведе”.

Нам пощастило, прислуга була вдома, а дворецький почувши пароль не тільки погодився передати листа ерлу, а й запропонував залишитись на ніч. Ми одразу ж погодились. Багатих гостьових покоїв нам не виділили, але були вдячні за невеличку кімнату для прислуги з каміном та зручними ліжками.

Попросивши у дворецького лист паперу та перо з чорнилами, Террі написав листа. В нього на відміну від мене був гарний почерк, я й досі писала як курка лапою, та ще примудрялася ставити ляпки.

13.01.157р.

Норгерд, Маг-Рівік

Стан Атарільдо мені не сподобався з самого ранку й спочатку вирішила, що друг підхопив якусь лихоманку. Але ні, він знов бачив уві сні своїх переслідувачів. Поділившись зі мною подробицями які вдалось розпізнали, ельф сидів напроти мене та чекав моєї реакції.

Я була засмучена й хотілося плакати. Зовсім не було бажання продовжувати шлях самостійно, але тягти силою, шантажуючи почуттям провини не хотілося ще більше. Я не мала на це право. Того, як тільки переслідувачі нас наздоженуть, ельф одразу поїде додому. Бо якщо відмовиться, то стане причиною руйнування ельфійського міста Енаріон.

Поснідавши без особливого апетиту, ми подякували та розпрощалися з дворецьким.

Нас очікували в самій вежі. Загін ельфів в начищених до блиску обладунках.

- Дядько?! - здивовано та в той же час радісно вигукнув Террі.

- Атарільдо. Радий, що ми нарешті зустрілися.

- Я теж радий. А що змусило тебе повернутися?

- Дуже не приємний сон, в якому був ти. Я дуже здивувався, що тебе не було вдома коли я туди повернувся.

- Ти ж знаєш чому я пішов з дому?

- Знаю. Але зараз я особисто візьмусь за твоє навчання. Звісно в школі магії також можуть навчити цьому, але ти ж знаєш, що загальна магія слабша.

- Ти також бачив, що якщо я не навчусь контролювати дар, це приведе до загибелі багатьох ельфів?

- Та не тільки. Це буде лише перший крок до падіння нашої країни. Тож прощайся зі своєю подругою, та повертайся зі мною додому.

Пообіцявши, що він якомога швидше придумає як зі мною зв'язатися, Атарільдо на прощання подарував мені свій лук, з наказом тренуватися хоча б тричі на тиждень, й обійняв мене якомога сильніше. Мене накрило цілою гамою почуттів, сумом, стурбованістю, надією. Обійнявши друга у відповідь, я глибоко вдихнула запах лісу, який мені так подобався.

Портал до Дориму був вже налаштовано, того ельфи більш не втрачаючи ані хвилини, потонули в ньому.

- А куди вам потрібно? - звернувся до мене працівник вежі.

- В Маг-Рівік.

- Трохи почекайте й буде готовий. З вас п'ятдесят ассімів.

- Звісно, - та відрахувала потрібну кількість монет.

А через двадцять хвилин, я вже була в Маг-Рівіку. Сама. Хоча чому сама? Мене в плече тикав Самідір, потребуючи, щоб його почухали за вухом. Мені іноді здавалося, що кінь дуже добре розуміє мій настрій та завжди намагається підтримати мене, того я залюбки почухала його.

- Ласкаво просимо до Маг-Рівіка. Будь ласка, зійдіть з платформи та пред'явіть документи, - сказав чоловік, що стояв за артефактом-контролю з кристалами.

Перехопивши міцніше вуздечку, я попрямувала до столу де сидів ще один маг. Діставши з кишені нової куртки, заздалегідь приготовлені документи, протягла їх чоловіку.

- Так. Ятаар Лій-Фо Ольше. Чужинка. Мета: навчання в школі. Ви зарано, до іспитів понад двох тижнів ще. Але буде час освоїтись в місті, підшукати житло. Ось ваші документи, тримайте міцно, не загубіть. Вихід там.

- Можна ще дещо запитати?

- Що саме вас цікавить?

- Який заїзд можете порадити? Такий, щоб не дуже дорогий, в той час пристойний.

- Для початку спробуйте завітати до “Дикого Кабана”. Він буде самим ближнім до школи. Але попереджаю, там може не бути вільних кімнат. Ще є “Червоне Яблуко”. Там дорожче, але також не далеко. Орієнтиром, щоб їх знайти є сама школа. Як вийдете з вежі покрутіть головою та побачите височезний шпиль, то вони і є, так що не заблукаєте. А вже ближче до неї запитаєте про гостьові будинки.

- Дякую. До побачення.

- До побачення. Й нехай щастить в новому місті.

***

Маг-Рівік відрізнявся від Дорима, і водночас нагадував. Ті ж нерівні вулиці, засипані снігом. Ті ж самі невисокі будинки. Але все-таки він був іншим. Магія відчувалася тут скрізь. У вивісках. У снігових скульптурах. В будинках. В повітрі. Її зерна були повсюди.

Та, пам’ятаючи, що зимовий день короткий, вирішила спочатку знайти гостьовий будинок, а вже потім розглядувати місто в якому мені належало жити не один рік.

Спочатку дійшла до “Дикого Кабана”, але там як й попереджували вільних кімнат не було. Мені звісно запропонували підселити до когось, але я відмовилась, пам’ятаючи, що вночі могла частково або повністю перетворитися. Поки мені не вдавалося контролювати другу іпостась у несвідомому стані.

У “Червоному Яблуку” вільні були кімнати. Точніше, одна. З величезним ліжком, явно не для сну. Але вибрати було ні з чого, а шукати третій варіант вже було відверто лінь.

Скориставшись тим, що у мене були гроші, я замовила гарячу ванну та вечерю прямо в кімнату.

Кухня рясніла морепродуктами, що безсумнівно, мені подобалось. А спільно з гарячою ванною, дало розслаблюючий ефект, й я нарешті заспокоїлась. Я не маленька, домашня дівчина. Я дракон. Хижак. Великий та небезпечний. Впораюсь.

Перевіривши Діра, перш ніж лягти спати, та переконатися, що він чистий, нагодований й добре влаштований, повернулася до своєї кімнати.

14.01.157р.

Маг-Рівік

Прокинулась ще до світанку від відчуття дискомфорту. Розібравшись з причиною, повернулася до “людського” вигляду. Мабуть, не марно, не стала відмовлятися від такого зручного ліжка, якій зміг розмістити, хоч й маленького, але дракона.

Переконавшись, що нічого не пошкоджено, вирішила ще полежати, розвалившись “зірочкою”, та на довго мене не вистачало. Спрага дій перемогла.

Впоравшись з ранковим ритуалом частоти, я попрямувала вниз, де була розташована їдальня.

Щось це мені нагадало...

Порожні столики, відсутність власника. Ось тільки це був не Дорим.

Сумно посміхнувшись спогадам, я сіла за один зі столиків біля вікна, в очікувані, коли з’явився хтось із працівників цього закладу.

- Ви рано! - вигукнула дівчина в білому фартусі та хустині на голові. - У нас ще сніданок не готовий. Лише хліб поставили в печі.

- А вчорашній залишився? - запитала я.

- Так, але...

- От і чудово. Принесіть його. Тільки перед цим наріжте тонкими шматочками та обсмажте на олії. А сир, шинка є? Теж несіть. А є у вас трав'яний чай?

- Є. А також є чайний лист, - гордо заявила працівниця.

- Тоді його й заваріть. Буду дуже вдячна.

- Зараз принесу.

Замовлення довелося чекати трохи більше, ніж очікувалося, але воно того було варте. Окрім того, що я замовила, мені принесли варені яйця та смажену кров'яну ковбасу. А також креманку з вишневим варенням до гарячого чаю. Як сказала господиня, компенсація за те, що не змогла вчасно забезпечити сніданок, включений до виплати проживання.

***

Школу знайшла швидко, але, на жаль, сьогодні був вихідний день. Охоронець на вході порадив завітати завтра о восьмій ранку. Подякувавши, відправилась досліджувати місто, яке вчора не встигла добре дослідити. А досліджувати було що.

Трохи поблукавши, я вийшла в торговельний район, розташований буквально у двох кроків від школи. І вже там, з відкритим ротом, дивилась на крамниці артефактів, зілля, книг, зброї, посуду та багато іншого

Чесно кажучи, я вперше в цьому світі бачила книги у продажу. Здебільшого це були мемуари, балади чи романи. Але я помітила кілька довідників з трав та одну, тонку по одній із місцевих рас. Я не змогла втриматись й негайно купила їх, раптом стануть у нагоді. А якщо ні, то вони покладуть початок колекції непотрібних книг.

В рядах де продавали готовий одяг, теж не стрималась. Одяг перевертнів був звісно зручним, але я вирішила його зберегти для довгих подорожей. А у звичайні дні згодиться й звичайний одяг. Льняні, світлі сорочки, темних кольорів вовняні штани, спідниці та туніки. В цьому належало ходити до школи. А от дві оксамитові сукні, одна кольору червоного вина, а інша смарагдова, були святкові та мали прикраси зі сріблятсого мережива та вишивки з дрібними камінцями. В них я відчула себе справжньою красунею.

Останньою покупкою на сьогодні було в планах взуття, але на мою ногу у чоботаря не було. Знявши з моєї ноги мірки, чоловік пообіцяв за три дні пошити мені черевики більш придатні до міста.

Вирішивши що сьогодні з покупками досить, повернулася до гостьового будинку, де зручно вмостившись з книжкою, почала вдосконалювати свою навичку читання.

Раса про яку була мова називалася Дамони. Спочатку йшов зовнішній опис, й оскільки було, так би мовити, кілька підвидів, то це зайняло третину книги. Потім пішли легенди, традиції та обряди. Все скупо, але зрозуміло. Шкода що мало.

15.01.157р.

Маг-Рівік

Вранці школа нагадувала стривожений вулик. Учні бігали, голосно сперечалися, мірялися силою. Й це я ще не встигла переступити ворота.

- Чого завмерла? - запитав мене вчорашній охоронець, здоровезний каргол. - Заблукала?

- Ні. Хотіла дізнатися про вступні іспити. Та не знаю куди йти.

- А. Тоді тобі туди, - та показав на двоповерховий будиночок, який з'єднувався з іншими корпусами коридорами-переходами. - Всередині запитаєш куди далі.

Подякувавши, вже більш впевнено пішла по території школи.

Всередині будівлі мені одразу зустрівся іллін в довгій, темній мантії. Махнувши рукою на потрібні двері побіг далі у своїх справах.

Постукавши та дочекавшись дозволу я одразу увійшла до кімнати.

- З якого приводу? - запитала мене дівчина-ельфійка уважно на мене подивившись. На мені хоча й був новенький одяг, який придбала вчора, та хутряний плащ був ще з Окрольда. Схоже дівчина одразу помітила відсутність родових знаків, бо її настрій швидко змінився з незадоволеного, на зневагу.