- Так. Вона також хотіла з нами в кімнату, але місця більше не було, - доповнила Улла.
- Біра, це та дівчина, що на тебе навела наклеп? – серйозним голосом запитала Фіона.
- Так.
- Дуже дивно. Я знайома з її родиною, а точніше зі старшими сестрою та братом. Досить адекватні укнаєри. Проблем в родині не має. То чого вона ризикнула на тебе брехати?
- А ніхто не знає, - відповіла я іллінкі, - тільки вона сама. Але ділитися цим не поспішає. Я звісно спробувала її “прочитати”, та марно. На ній якийсь дуже сильний артефакт.
- Я й не здивована. Вона ж з родини аретфакторів. Там стільки сімейних розробок. Спробую поговорити з її сестрою, вона завершує навчання в нашій школі. Ходить сюди тільки щоб бібліотекою користуватись та з вчителями радитись. З’являється правда дуже рідко, бо це останній місяць, а далі захист, отримання рангу та воля.
- Добре. Сподіваюсь з Бірою розберемось. А що робити з деканом? Коли мені очікувати в гості розлючену дружину?
- Ооооо, - видала Олдрі й посміхнулась, - Дружну можеш не чикати, а от зграю коханок так.
Й голосно розсміялась, чим заразила Фіону з Вандою. Ми ж Уллою лише перезирнулись не розуміючи, що стало причиною такого сміху. А коли цілительки заспокоїлись, змогли пояснити, що за паном деканом ходить репутація серцеїда.
Ох, не добре це.
31.06.157р.
Маг-Рівік
В бібліотеці стало більш голосно, ніж будь-коли до цього. А все через наближення іспитів та тестів. Усі, починаючи від першокурсників до випускників, займали кожен вільний куточок. Філлу ледь вдалось зберегти стілець, поки я ходила за черговою книжкою з артифакторики. Для заліку по цій дисципліні мені потрібно написати курсову, а всі довідники встигли розібрати. Добре, що моя робота була майже готовою.
- Не знайшла? - запитав Філл, коли я повернулася з порожніми руками.
- Поставили в чергу. Як тільки довідник повернеться, вони скажуть мені.
- Головне, щоб його не перехопили в цей час.
- Так. Буду перевіряти кожну чверть години.
- А на тренування з деканом не запізнишся?
- Ні. В нас поки перерва в стосунках.
Філл посміхнувся, зрозумівши, останнє було сказано більш для незнайомої дівчина, що сиділа поруч, та прислухалась до нашої розмови.
- Так. Що в нас далі?
- “ВННтН”, - відповів друг, та протягнув не потрібну йому вже книжку про “нижню нечисть”. - А в Улли “Яснобечення”.
Подружка була настільки поглинена у свою роботу, що навіть не підняла голови, не те щоб вступити до розмови.
Сиділи довго. Навіть вечерю довелось пропустити, щоб отримати бажану книжку, хоча це призвело до запізнення до “Ведмедика”. Пані Тош за це правда не дуже лаяла, так трохи побуркотіла, бо я за допомоги заклинання швидко впоралась з брудним посудом.
***
Неприємний сюрприз очікував мене після роботи.
Я раптово почула як меч зачепив піхви. В тиші ночі це було не важко.
Довелось зупинитись, та почати озиратися навколо, бо відчула загрозу, на яку спочатку майже не звернула увагу через втому. Двох чоловіків прихованих в підворітті помітила не одразу, вони добре вміли маскуватися.
- Я вас бачу, - оголосила я, - що вам потрібно?
Кремезні чоловіки мовчки вийшли.
Вони були дивні. Наче не живі, та й не мертві. Лише коли вони до мене наблизились, я зрозуміла, що з ними не так. Їх очі. Вони наче були відсутні і їх заміняли гладенькі, чорні камінці.
Лякатися не було часу, жага до життя завжди брала гору, тому я навіть не замислюючись створила в одній руці вогняну кулю, а в іншій вогняний батіг. Як виявилось, батіг більш заважав в тісних вуличках, того перейшла на кулі та побутові закляття. Лише дурень вважає, що побутові маги безпечні, то вони не зустрічали чаклунку з багатою фантазією, та схильністю до елементаристики.
Вбивати нападників в мене в плану не було, лише знерухоміти, щоб влаштувати допит. Того зв’язавши їх закляттям, запитала:
- Що вам від мене потрібно?
У відповідь тиша.
- Хто вас послав?
Знов тиша.
При читанні емоцій було лише одне: вбити, вбити, вбити. Хто? За що? Не зрозуміло. Трохи шкода, що телепатією й досі не навчилась користуватись. Та спить собі спокійно, й не турбує.
Раптово бандити почали лякатися. Сильно, аж спітнілі. А потім… А потім вони загорілись. Справжнім полум’ям. Засмерділо паленим м’ясом та одягом.
Я відійшла трохи далі, щоб й мене не зачепило й спробувала залити їх водою. Та марно.
На щастя, вогонь й не намагався перейти далі, він просто перетворив двох бородатих чоловіків на купку попелу. Це як? Якої ж сили було полум’я?
Треба про це розповісти декану. Терміново. Ми з ним домовились, що якщо в мене якісь серйозні неприємності одразу звертатися до нього. Та я ж не знаю де він живе. Можна з самого ранку завітати до кабінету, але завтра ж вихідний.
Що робити?
Відповідь прийшла до голови раптово. Треба йти до Вежі та знайти Нолана, він же зараз заміняє голову. Та й не стане перевертень звинувачувати мене в, тому чого не робила.
Але йти й розповідати швидко стало ні про що. Поки мислила, що робити далі, купку попелу підхопив сильний вітер та погнав геть з міста злочину.
Що ж. Тоді розповідь про злогоду відкладається до першого дня тижня. Пан декан буде радий мене бачити з самого рання.
Хоч і не одразу, але маємо, що маємо.
01.07.157р.
Маг-Рівік
Під дверима до кабінету декана магічного факультету вишикувалась величезна черга, кінець якої губився десь на подвір’ї школи. Таким чином отримання індивідуального графіка здачі заліків-іспитів для тих хто запізниться ризикує перетворитись в справжню перевірку на терплячість.
Я прийшла сюди ще до початку робочого дня, але таких “розумників” було майже три десятки тож довелось встати в чергу. Улла з Філлом стояли поряд, при чому хлопець захоплено перечитував свій конспект, наче в нього прямо зараз будуть приймати іспит.
Вистоявши цілу годину в очікуванні, я отримала свій лист та змогла оцінити важкість ближніх двох тижнів. Заліки були майже через день, а інколи й двічі на день. Та нічого, це лише проміжна перевірка знань, щоб оцінити, чи є смисл далі вивчати обрані предмети, чи краще взяти щось інше, чи повторити пройдений матеріал ще раз.
03.07.157р.
Маг-Рівік
Поклавши на стіл сувій з письмовою роботою на тему "Відновлюванні зілля", я пішла займати вільне місце, щоб встановити котел та приготувати інгредієнти для зілля до початку практичної частини. Магістр Олівер Стер терпляче чекав, коли всі підготуються, й лише після цього він повернув пісочний годинник, який відраховував рівно дві години.
Я готувала одне із зіль, зазначених у свої письмовій роботі, Філл чаклував над своїм навпроти, а Улла на сусідньому столі. Розмовляти, як на звичайних уроках, було не можна, тому в лабораторії стояла тиша.
З завданням впоралась однією з перших. Я вчора весь вечір витратила на те, щоб відточити кожен рух на приготування зілля, та зекономити зайві хвилини.
Переливши зілля в скляний флакон, й підписав його поставила на стіл перед вчителем. А після того, як прибрала своє робоче місце, була вільна. Чим я одразу скористувавшись направилась до бібліотеки, щоб зайняти для себе та друзів місце.
05.07.157р.
Маг-Рівік
Травологія. Перевірка цього предмета відбувалась в теплиці й також складалась з двох частин. Письмової роботи та практики, пересадка трави Ерміл, та пояснення вибору ґрунту та здобрення.
На все це було виділено годину. На перший погляд, цього часу вистачило й всю теплицю пересадити, але не все так просто як здавалось на перший погляд. Травка ерміл була дуже примхливою, і якщо робити все дуже швидко, чи то землю не підігріти, чи не так її спушити, то рослина одразу міняла кольору свого листя з зеленого на червоне, та в’яла на очах.
Магістр Індіелла лар Кілла, лише мовчки ходила поміж рядів, та тяжко зітхала, коли хтось робив помилку.
08.07.157р.
Маг-Рівік
Знання на побутові закляття магістр Стефа Лійрра, приймала викликаючи до свого кабінету по одинці. Поклавши на стіл письмову роботу, мені довелось за допомогою магії навести в приміщенні чистоту та відновити скло в вікні. Після чого мені задали декілька питань та отримавши на них задовільні відповіді, відпустили.
09.07.157р.
Маг-Рівік
На практиці по “геології”, я відрізняла справжні камені від магічно створених. При цьому розповідала, де саме вони використовуються. Магістр Кадмір Семо слухав мої пояснення в пів вуха, більше приділяючи уваги прочитанні письмового звіту.
12.07.157р.
Маг-Рівік
Сьогодні був важкий день.
Перед обідом магістр Дафна Яла приймала залік по рунах, а в другій половині дня була “Метеомагія”. Магістр Франц Брінг проводив його на подвір’ї під захисним куполом, щоб раптово виведена з контролю магія не змила школу до затоки.
Через втому вечорі я додому їхала верхи на Самідірі. Гуляти самій темними вулицями бажання більше не було, а перетворення вовка на коня не займало багато часу. Як добре мати такого фамільяра.
Та ще й розмова з деканом після зізнання про напад стояла в вухах. Начебто то я винна, що притягую неприємності.
13.07.157р.
Маг-Рівік
З контролем вогню мені вдалося впоратись майже ідеально, що відразу зазначив магістр Хельрик Дафстін. А от до контролю води у вчителя було декілька зайвих питань. Ця стихія мене хоча й слухала, але як із вогнем, мені з великою силою вдавалось втримувати її потужність.
Та я не засмучувалась. Бо знала, що не застрягну з цим ще на пів року, а з осінні почну навчати землю та повітря.
А от вдома мене очікував приємний сюрприз. В шкатулці-артефакту лежала коротенька записка від Террі: “Скоро побачимось”. І все. Я цьому звісно зраділа так, що почала танцювати, чим налякала домовика. Коша вирішив що мені зле, й хотів бігти шукати Вальдегора, вампір знов леньдав лісом.
17.07.157р.
Маг-Рівік
Виклавшись по повній на "Основи трансформації неживих предметів" і, отримавши похвалу від магістра Ет’ена Амергі, я в гарному настрої готувалась до наступного заліку в бібліотеці. Храм книг все ще був наповнений студентами та шумом їхніх голосів, і якби не необхідності довідників, я б віддала перевагу іншому місці для самоопрацювання.
- Ти дивись, хто тут! Королева шлюх! - почувся неприємний голос Каштанки.
Її терпіння схоже вистачило лише на місяць. Шкода.
Але я так була захоплена читанням, що навіть ліниво було підіймати голову, не те щоб почати сутичку.
- Потрібно попередити бібліотекаря, щоб ретельно слідкував за книгами, інакше ця вкраде їх.
- Айша, чи ти не знаєш, що на книги накладаються заклинання, того їх просто не можуть винести з бібліотеки? - запитав дівчину її однокласник Юдіан, який сидів поряд зі мною.
Хлопець, як і я, мріяв стати артефактором, тому зараз ми користувались однією книжкою на двох.
- Тебе ніхто не питав, - заскрипіла зубами Бетерлі.
- Тебе теж, але розмову чогось почала, - не здавався хлопець, - та ще й з безглуздих звинувачень. Звісно ти користуєшся тим, що дівчина, а Ята ще погано володіє магією, того навіть не хвилюєшся, що тебе можуть викликати на магічну дуель. Але ще пів року, і я поставлю цілий джуб, щоб побачити як тебе принизливу винесуть з майданчика непритомну.
- Тихіше, - закликала бібліотекарка, - для розмов вийдіть за двері.
Сперечатись з працівниками школи в плани Айші не входило, того дівчина стиснувши губи пішла до столика, де сиділи її подружки.
- Дістала вже, - тихенько сказав хлопець, і я з ним була повністю згодна. Я з цією особиною на уроках не перетинаюсь, а Юдіан вже майже рік з нею навчається.
19.07.157р.
Маг-Рівік
Настав час найважливішого заліку. “Основи артефакторики”.
Я так нервувала, що не змогла нормально заснути вночі. Але магістр Джозін Шиппер лише прийняв письмовий звіт, переглянув його, поставив кілька запитань та, отримавши на них відповідь, відпустив на всі чотири сторони.
Хотілось знову танцювати, та не при сторонніх.
- Чого така щаслива? - запитав мене Соренто, перехопивши в подвір’ї школи, я якраз знов збиралась до бібліотеки.
- Артефакторику здала.
- І як?
Не роблячи з цього таємниці, розповіла з задоволенням.
Я була цим так захоплена, що не помітила як до мене підійшли с заду, та схопивши підняли в повітря. А потім трохи покружляли.
Спочатку захотілось вдарити ногою, потім заклинанням. Але я вчасно відчула такий знайомий запах лісу. Так міг пахнути лише один розумний.
Террі.
Ось тут я не втрималась, а заверещав вирвалась з обіймів та повернувшись обличчям до друга, сама стиснула його ребра так, що лише дивом не зламала.
- Як ти тут опинився? - запитала я у ельфа.
- Тебе розшукував. Прийшов до додому, а мені двері відчинив твій вамп...
Я з переляку закрила рота друга рукою, не вистачало, щоб Соренто дізнався про расу Вальдегора. Поки декан міркує як розв'язати питання з його легальністю, він під знаком “засекречено”.
- Я, мабуть піду, - ввічливості майбутньому некроманту було не займати, - Ще побачимось.
- До побачення.
- До побачення, - додав Террі. - Так ти вільна, чи в тебе ще іспити?
- На сьогодні все. Але треба попрощатися з друзями, вони в бібліотеці. Почекай трохи тут, бо без перепусків туди не зайдеш.
- Почекаю, - погодився ельф, та скориставшись лавою з задоволенням на ній розвалився.
21.07.157р.
Маг-Рівік
“Види нерозумної нечесті та немерців". Відмінні знання з цього предмету неодноразово врятують моє життя в майбутньому. Тому конспекти було вирішено у найближчому майбутню перетворити в власний довідник.
Сам залік пройшов гладесенько-рівнесенько. Я бадьоро відповідала на питання, доповнювала відповіді, чим заслужила похвалу від магістра Частінга Ванліра.
Були деякі з моїх однокурсників хто кидав мене не добрі погляди, називаючи “зубрилкою”. В зайві суперечки не влазила. Нащо воно мені? Адже це не я винна, що їм пів року не вистачило, щоб почати навчатись. Хоча декан натякав на збільшення присутності та уваги, та схоже все ж це не всім допомогло.
23.07.157р.
Маг-Рівік
Не чекаючи кінця іспитового тижня, я з аркушем, де було десять заліків прийшла до деканату, щоб написати заяву про продовження навчання та внести чергову оплату.
- Куди поспішаєш? - запитав декан, застукавши мене за писанням.
Лавер вже давно перейшов на “ти”, начебто ми з ним старі друзі. Я вже звикла, а от пані Рохо, здивовано на нас подивилась.
- Хочу як швидше поїхати до кордону з Диким Лісом. Буду там тренуватись контролювати силу, - чесно відповіла я. Тим паче мені буде з ким тренуватися, Террі більш сильній менталіст, аніж декан.
- Сподіваюсь ви повернетесь цілими та неушкодженими. Не хотілось би втрачати такого талановитого артефактора.
- Звісно. Я ж вже гроші заплатила за наступний семестр. Якщо помру, назад не зможу отримати.
Декан посміхнувся та додав:
- Також благаю, не вбий когось ненавмисно. Контроль, контроль, й ще раз контроль.
- Буду прикладати максимум зусиль, - пообіцяла я спині, що майже сховалась за дверима, а сама повернулась до заяви.
***
Відзначати приїзд ельфа та кінець заліків вирішили в “Ложці”. В гуртожитку було замало місця, а у свій дім я ще не готова пускати таку прорву розумних. А компанія зібралась не маленька. Тут були й старшокурсниці-цілительки, й дівчата, що мешкали з Уллою в гуртожитку. А також до нас приєднались два місцевих ельфи Юлінар та Сандір, та дінорка Орга Телл, мої однокласники. А ще, порушивши прохання пана декана, серед нас був Вальдегор. Деякі з вампіром познайомились ще на святі квітів, та встигли заприятелювати.
А от щодо Террі, то всі з подивом відзначали який ельф простий у спілкуванні. А друг лише посміхався, та зазначав що він, по-перше, просто ще молодий, а по друге інколи тікає з Енаріона, щоб позбутися снобізму.
24.07.157р.
Маг-Рівік
- Подивись Ята, яку я знайшов заміну на час твоєї відсутності, - радісно сказав пан Прієр, виштовхнувши Юдіана на перед. - Після того, як познайомитесь, покажи та розповіси хлопцю де в нас що.
Пан Прієр трохи почувався винним через те, що це він познайомив мене з Наосом. А ще більш він корив себе, що не розпізнав закляття підкорення.
- Звичайно, - погодилась я також зрадівши, що артефактор так швидко знайшов мені тимчасову заміну.
Це означало, що відправитись в подорож зможу раніше аніж планувала. В “Ведмедику” ж мене залюбки замінить Улла, зайвими гроші соліенці не будуть.
- Тільки ми вже знайомі.
- От і добре.
- Отже, з чого почати, - замислилась я, - давай спочатку зі складу та системи де що лежить.
Пояснення зайняло майже годину, хлопець слухав уважно, а інколи записував до невеликого блокнота. Потім ми перейшли до каталогу товарів під замовлення.
А вже після обіду разом з Террі пройшлись по крамницях, в купівлі необхідного до дослідження Лісу.
26.07.157р.
Дикий Ліс
Сьогодні був дивовижний день.
Я, Гор та Террі нарешті відправились в дорогу, обравши на цей раз західний напрямок. Залишивши будинок на Коша, зі спокоєм на душі, прокинувшись ще на світанку спрямували в глибини лісу. Йти, здебільшого довелось пішки, бо залишки дороги, яку нещодавно знайшов вампір, важко було назвати дорогою. Та й коня для Вальдегор не було, а Ернеїл залишився в Енаріоні. Того вся поклажа була в моєму браслеті, а задоволений Самідір в обліку звичайного вовка махавши хвостом біг попереду.
Спочатку вирішили показати руїни Лумінена, які ельф хотів самостійно огледіти.
- Ось тут я спав, - вказавши на спотворені двері Вальдегор.
Ельф же вийняв невеликий зошит з загостреним олівцем та почав перемальовувати залишки герба, що висів над дверима. Я ж з Гором зайшла до середини. Тут з зими нічого не змінилось, лише павутиння стало більше.
- Нічого не згадуєш? – запитав Атарільдо приєднавшись до нас.
- На жаль ні. Похмурий замок, величезний зал з каміном та свічками, підземелля. Але нічого, що стосується цього місця.
- Шкода. Взагалі, дуже дивно. Я підняв архіви й прочитав усе, що знайшов пов’язане з вампірами. Так ось. Ваш вид ніколи не жив в цій частині світу. Віддавши перевагу такому дивному сусідству, як дроу. Вампіри входили до кланів, жили разом. Але виходили на “полювання” по одинці, чи дуже невеличкими групами, щоб менше привертати увагу. Регулярне знаходження безкровних тіл, добрий привід запросити мисливця. Та й одна жертва також. Тому й мандрували багато, не затримуючись на одному місці довго. Як жили в кланових замках, не відомо. Я якось брата запитав, та він дивно на мене подивився, й сказав, щоб я не ліз куди не треба.
- А що він відчував при цьому?
- Стривоженість. Погодьтесь, для ельфа який особисто бачив всіх голів кланів, дивна реакція.
- А скільки їх було усього?
- Три. “Кровавої Луни”, “Чорної Ріки” та “Величної Ночі”. Були ще якісь дрібні, але вони підпорядкувались головним. Всі три оточували архівампіри: Карей Лірвут, Халеон Ніржит ти Юфус Старбіт. Лірвут та Ніржит вбиті інквізицією. Це вказано в офіційних документах.
- Вважаєш, що брешуть? – запитав Вальдегор.
- Навряд, - продовжив ельф. - Втративши своїх лідерів, клани ослабли й вже не могли “розмножуватись”. Зрештою, лише укус архівампіра здатен створити розумного вампіра.
- Тобто ще є нерозумні? – здивувалась я.
- Є. Нижчі. Такі істоти, без образ, утворюються, якщо саме людину вкусить звичайний вампір, отрута, що є на його зубах та в слині, перетворить жертву на божевільне створіння, що ледь балансує на грані з глуздом. Перевагою таких творінь є те, що вбити їх можна було лише вогнем та сріблом, тому вони складали більшу частину армії вампірів.
- А що буде якщо вкусити іншого розумного, окрім людини? – запитала я.
- Помирає, - відповів Террі, а трохи подумавши додав: - Здебільшого.
- Здебільшого? А може не померти?
- Доказів цьому я не знайшов. Але ходить легенда про дракона-немерця. Начебто його вкусила вампірша-коханка.
- Мабуть, дійсно легенда. Я звісно не знайома з драконами цього світу, але, наприклад мене вкусити можна, та зуби зламаєш об мою луску. А моєї крові можна отримати лише зламавши мені носа.
- От через це я й спокійний, що тебе не поранить ніяке чудовисько, що мешкає в цьому лісі. Але повернемось до вампірів.
- То це було не все?
- Не все. Так от. Армію нижчих вампірів ще якось можна було контролювати, а от тих кого вкусить нижчий, якщо виживе, вже ні. Я навіть не знаю до якої категорії їх віднести, мабуть, до нерозумних немерців, які знищували все на своєму шляху. На них іноді самі вампіри влаштовували полювання.
- І звісно їх здатен був зупинити лише вогонь.
- Так. Вогонь, срібло та сонячне сяйво, - додав Атарільдо.
- А що з третім архівампіром? – запитав, до цього мовчки слухавши, Гор.
- Старбіт спочатку вважався загиблим в пожежі в Енезі. Але його клан й не думав втрачати силу, а навпаки, з кожним днем зміцнював свою позицію. Того інквізитори відновили пошуки, та років через десять знайшли схрон, де його знищили разом зі свитою. Нижчі звісно розбігалися, та їх майже всіх відловили. Десь років тридцять тому, загін ельфійських мисливців ще одного знайшли. А от тепер Вальдегор. Але на нижчого ти ніяк не тягнеш.
- При умові що він спробував мою кров?
- Так. Але я не знаю ким ти був до цієї зустрічі, опісля точно нижчим назвати не можна.
- Дякую й на цьому, - буркнув Вальдегор.
- А от на архівампіра – легко.
- А звідки взагалі взялись ці архівампіри? – ми вже вийшли на зовні, й від яскравого сонця довелось плющити очі. Такі перепади освітлення мене завжди дратували.
- Дані є різні. Деякі кажуть, що вони прийшли з іншого світу, як і багато інших рас. Інші, що це чаклуни, які шукали безсмертя. Третє, що то результат експерименту самих магів. Ще є варіант прокляття. Тож вибір великий.
- А зараз світ чекає чергова хвиля вампірів, - підсумувала я.
- Ти говориш про чужинців? - запитав Вальдегор.
- Про них. І якщо влада буде лояльно до них ставитись, то в тебе є великі шанси загубитися між ними.
- Головне, щоб ними інквізиція не зацікавилась, - вставив ельф. - Тут ще є на що дивитись?
- Лише залишки міста, - відповіла я.
- Тоді їх огляд залишимо на зворотній шлях.
Пройшовши Лумінель наскрізь, ми знов вийшли на залишки дороги та як в казці з мого старого світу, продовжили по ній шлях. Лише чарівних чобітків не вистачало.
29.07.157р.
Дикий Ліс
Залишки дороги залишились ще вчора, а сьогодні ми продиралися крізь буреломи та зарослі кущів, яким здавалося, не було кінця.
За цей час ми кілька разів бачили незнайомих дрібних істот. Вони нас не атакували, у відповідь ми їх також не чіпали, лише ретельно перемальовували в блокноти, з додавання опису: "не більше тридцяти сантиметрів зросту, має на голові гребні" або "збираються в маленькі зграї, по шість-сім осіб".
А зараз ми завмерли й не рухалися, дивлячись на здорового, мабуть, більше ларка зросту, якщо стане на задні лапи, монстра з брудним, брунатним хутром, чимось віддалено схожого на ведмедя. Ведмедя з крокодилячою мордою, довгими вухами та спрямованими прямо на нас довгими рогами. А ще воно мало гострі пазурі, в мене ножі на кухні були коротшими. Та саме головне від нього йшов вбивчий запах аміаку.
Те, що перед нами не химера, підтвердив Вальдегор, він добре відчував не живу ауру.
Ми дружньо вставились на монстра, а він своєю чергою на нас, й кожен вирішував: що робити далі.
Створювати захисні щити я не вміла, а вогонь міг лише роздратувати. Хлопці також схоже замислились, обираючи найкраще рішення. Був звісно варіант бігти, але мені щось підказувало, що ця тварюка набагато більш маневрова, та й ліс краще знає.
- Є пропозиції до дій? – запитала я, й потихенько вкрилась лускою.
- Ти можеш трансформуватись повністю та полетіти звідси, - запропонував Гор.
- Збожеволів? Я між вами сама невразлива. Чи забув?
- А давайте ви тихенько постоїте, а я спробую на цьому чудиську сонне закляття, - запропонував Атарільдо. – Хоча давайте втрьох, я говорю – ви повторюєте. При цьому уявляйте наче заплутуєте його коконом, як павук метелика.
План був добрим. Бо в мене в голові були лише наздоганялки та полювання.
Террі вголос почав читати заклинання, а ми через хвилину приєдналися до нього. Добре, що заклинання було не на ельфійський, бо я тільки вивчаю цю мову, а вимова настільки жахлива, що випадково можу призвати демона. Я і на загальній досі з акцентом розмовляю, а тут ще й ельфійська.
Наше монотонне читання не подобалось чудовиську, але він лише інколи нервово смикався, того коли раптово впав, я злякалась та створивши вогняну кулю запустила в нього.
- Ята! – тільки й встиг застережливо викрикнути Вальдегор та на щастя нічого поганого не відбулося.
Чудовисько голосно хропіло та яскраво палало. Пожежа скінчилась, залишивши нам лише купку попелу та обгорілі кістки. Ми звісно подискутували чи можна їх використовувати для амулетів та не згадавши жодного виробу, просто залишили на місці. Лопатою працювати ніхто не хотів.
***
Але пригоди на цей день не залишились.
Ночували ми на свіжому повітрі розбивши табір на невеличкій галявині. В перші дві ночі я прокидалась від кожного звуку, а вже на третю трохи звикла та стала більше довіряти захисним артефактам розставлених по периметру табору. А переконавшись, що місцева фауна на нас майже не звертає увагу, якщо її не чіпати, нічні зміни розподілили по одинці.
Вальдегор чергував першим, того мене здивувало, що разом з Террі він також розбудив мене. Розбудив не просто так, а помилуватися на політ величезних метеликів, що світилися в ночі. Їх було тисячі. Вони летіли в парі метрів над землею дозволяючи їх добре роздивитися. Аттарільдо не витримав й схопивши блокнот почав малювати. Я ж з вампіром мовчки спостерігали як півметрові комахи не перетинаючи захисний кордон, проходили повз табору далі в ліс, розганяючи своїм світлом темряву вікового лісу, не гірше сонця.
Політ закінчився, а його залишки ще мерехтіли поміж стовбурів дерев.
- Хтось знає їх назву? – запитав ельф закінчивши малювати.
- Я їх вперше бачу, - зізналась я.
- В моїй голові також нема спогадів про цих комах. Та в мене інше питання, при таких розмірах наскільки небезпечні їх гусениці? Ви уявляєте скільки їм потрібно їжі? – запитав Вальдегор.
Якщо до цього я навіть не замислювалась над цим питанням, все ще перебувала в захваті від видовища, то одразу після слів білявчика, здригнулась уявивши голі поля.
01.08.157р.
Дикий Ліс
Ми з кожним днем все глибше заходили до лісу, та все частіше зустрічали невідомі рослини.
Здоровенне листя тернів намагалось ужалити Самідіра. А бродячий плющ прямо на наших очах з’їв цілого оленя. Тварина також була не звичайна, а мала на спині голки та жало на хвості. Мені захотілось залишитись та подивитись, чи не отруїться рослина таким обідом, та Вальдегор не дав мені затриматись.
Потім ми зустріли дивні дерева. Вони на початку махали гілками, а потім за допомогою кремезних корінь водили хоровод навколо галявини на якій ми зупинились. Час для свого танцю вони обрали на світанку, небо на сході тільки почало світліти, а закінчили коли зірка повністю показала свій диск. Мені то що, я не спала коли почалась ця вистава, а от хлопці, ледь розплющивши очі, злякались та схопили свої мечі.
Надзвичайне місце.
Хоч бери й пиши роботу на тему “Монстри світу”. Шкода в мене не та спеціальність.
Єдиним хто на нас намагався напасти, був ведмедо-крокодил. Тоді він просто трохи розгубився через великий вибір обіду. А зараз нам “пощастило” знову.
Величезний кабан вкритий лускою та довгими іклами вирішив перекусити нами чотирма, тому носився по лісу, як бджолою вжалений, наздоганяючи нас.
Розбігшись в чотири сторони ми тим самим змусили тварюку обрати когось одного. Вампір знов почав бухтіти, але проти сьогоднішнього монстра наша зброя була безсила, тому він погодився. Ще й вогонь тварюку не брав.
На роль першого страви кабан обрав мене. Дурненький. Об мене ж зуби зламати можна, про що, мабуть чудисько здогадалось та змінивши ціль кинулось на вампіра.
Я злякалась. Сильно. Адже Вальдегор опинився настільки близько, що монстр його поранив. Не я одна відчула запах. На збудженого звіра, запах майже чорної, густої, з запахом сірки крові якось дивно вплинув. Тварина почала поступово відступати, та запізно. Відклавши меч Вальдегор прийняв вигляд туману та напав на монстра у відповідь, повністю окутавши того млою. Я на декілька хвилин забула як дихати, бо втратила відчуття реальності. Хотілось приєднатися до бійки, та відчути на язику присмак крові. В чому собі не відмовив мій фамільяр, крутячись поряд.
Добре, що все це не затяглось на довго. Та й Террі тримаючи мене за плече не давав влізти.
Вальдегор же прийнявши звичайний вигляд ледь тримався на ногах. Перев’язувати рану, яка почала затягуватись на очах, навіть не намагались. Замість цього ми з Атарільдо посадили вампіра на Самідіра. Фамільяр для цього змінився на коня, щоб другові було зручніше.
04.08.157р.
Дикий Ліс
Вибравшись з бурелому ми знайшли ще залишки дороги, яка відрізнялась від тої, що проходила недалеко від мого будиночка. Створені штучно квадратні плити зараз були потріскані й майже поросли мохом. Йти такою дорогою було набагато приємніше, лише інколи приходилось перелазити через повалені дерева. А коли наші голови добре напекли промені сонця ми вийшли до стін чергових розвалин.
Цього разу це був не замок, не храм, та не село, а величезне місто із захисною стіною та аркою для воріт, яких самих не було. Чи то розсипались від часу, чи то їх винесли, навіть не залишивши уламків. Витративши не одну годину на обстеження вулиць ми вирішили залишитись тут на декілька днів. Тисячі будинків, які опинились в нашому розпорядженні, на диво не лише зберегли цілісність, але й меблі з посудом. Обравши будинок з цілими вікнами, ми не довго думаючи тимчасово зайняли його. Спати під дахом набагато спокійніше. Та й ванна тут була, а щоб наповнити її гарячою водою моїх магічних знань вистачить.
Встановивши захисні артефакти по периметру будинку, й повечерявши запасами, ми лягли спати одразу після того, як розділили ніч на чергування.
05.08.157р.
Гаяв-Ток
Дощ, який розпочався опівночі, на світанку перейшов у зливу, перетворивши вулиці на справжні річки, рівень води в яких досягала верхньої сходинки обраного нами будинку, а це мені майже по носа. Підвал дивом не затопило, мабуть заклинання якесь діяло. Хлопці спали нагорі, я ж стояла перед вікном, думаючи про те, як вибратись з цієї пастки.
Як показав досвід, мені вдалося плавати лише одним стилем, сокирою, швидко опускаючись на дно водосховища, й не як інакше. Усі в цьому переконались, коли ми вибравшись на пляж вирішили трохи поплавати в морі. Зробивши декілька невдалих спроб Філл здаючись відступив. Ось того я стояла й думала, що робити далі. Човнів з нами не було.
- Може спробувати розвіяти цю грозу, - запропонував сонним голосом Атарільдо.
Ельф підкрався майже непомітно, його кроки потонули в черговому гуркоту грому.
- Я думала про це, та не ризикнула.
- Чого? Подобається дощ?
- Подобається. Але не через це. Саме цей дощ магічний.
Террі після моїх слів завмер дивлячись у вікно.
- Мабуть, якийсь артефакт спрацював. Або ваш загадковий спостерігач постарався.
- Я не відчувала його вже давно. Гадаєш він міг непомітно за нами стежити всю дорогу?
- Легко. Вважити себе наймогутнішим – дурість. Завжди є той, хто хоч в чомусь тебе сильніше.
Я тяжко зітхнула, погоджуючись.
- Треба Гора будити, досить йому спати.
***
Ідея вийти з дому вампіра також не надихнула, тож після сніданку було вирішено вивчити будинок в якому ми опинились наче в пастці. Вчора ми обшукали кухню та підвал, а сьогодні перейшли до кабінету з бібліотекою.
- Я можу привітати нас! – із захопленням вигукнув Вальдегор, тримаючи в руках напівзруйновані листи. - Ми перебуваємо в столиці семи королівств, колись розташованих на цій території. - А саме в Гаяв-Токі.
- Може Гіяв?
- Можливо, Гіяв. Це дивлячись як читати цю руну. Але зараз точно знаємо де знаходимось на мапі.
- Хоча б щось.
- Звісно.
- Тоді я знаю, чому це місце виглядає, начебто з нього тікали не збираючи речі.
Й замовчав. От любить ельф, ці паузи.
- Добре, добре. Зараз розповім. Мені в дитинстві розповідав старший брат як магія в Гаяв-Токі вийшла із під контролю. Все де було хоча б зерно магії. Дерева ожили й почали атакувати жителів. Артефакти вибухаючи влаштовували пожежі. Заклинання, накладені на будівлі та дороги, спричиняли землетруси. Спроба нейтралізувати магію провалилась, лише погіршивши ситуацію. Незабаром, як лавина, нещастя вийшли за межі міста та поширюючись все більш охоплювали нові території. Тому була масова втеча з цієї частини світу.
- І як довго це тривало? – запитала я.
- Десятиріччя. Сюди намагались повернутись, але не затримувались на довго. Пройшло дві сотні років та почалась війна. А тут стали помічати перших чудовиськ. І поки розумні вирішували, на чиєму боці правда, не розумні спокійно оселялися та розмножувались. Після оголошення миру вирішили розібратися з цією проблемою, та було запізно. Цілі орди потвор, з невтримним бажанням знищувати, зайняли ці землі. Було декілька спроб їх звільнити, та всі закінчились поразкою. От того Вільні Землі досі вільні.
- А якщо були землетруси, то чому дома цілі? – запитала я коли друг закінчив розповідати.
- В мене є підозра, що все це була ілюзія, - відповів Террі.
- Настільки сильна, що люди не лише одяг з посудом залишили, а й коштовності? Ята їх цілу скриню знайшла в комоді.
Я винувато поклонила голову, моя дракониця вимагала їх забрати собі, з чим я й досі боролась. Совість проти жадібності.
- Я не здивуюсь, якщо це опиниться правдою. Залишається лише декілька питань: хто цьому посприяв та чого він цим зараз не користується?
Ельф замов, мабуть, йому також прийшла в голову думка про нашого загадкового спостерігача.
- Якщо це через нього тут таке відбулось, то не дивно що він розігнав всіх небезпечних тварюк до кордону, - підбив підсумки вампір. – І ще. Не відомо які він тут встановив пастки і як вони реагували на нашу магію.
Вальдегор діло казав. Магією ми користувались постійно. Вогонь розвести, дерево з дороги прибрати, освітити темряву чи захист навколо табору встановити. Вчора воду гріла для ванни.
- Магію сьогодні-завтра більше не використовуємо, й подивимось що буде, - завершила я й ми повернулись до вивчення книжок.
07.08.157р.
Гаяв-Ток
Злива закінчилась несподівано, наче кран перекрили. За добу вода залишила вулиці міста, й зараз дороги вкривав слизький, зелений наліт від невідомої рослини. Крихітне, кругле листя було прикріплено до тонких гілочок яке більше нагадувало коріння, та мало той самий запах аміаку. Запах, який супроводжував будь-яких немерців.
- Я не здивуюсь, коли ядро цього дива ми знайдемо там, - сказав Вальдегор, вказуючи на невеличкий ставок розташований в центрі виявленого парку.
- Згоден. Та наближатись до нього не раджу – темна енергія так й тягнеться до нас.
- А я б підійшла. Може щось корисне знайду.
- Ята! - покликав мене Террі й боляче схопив за руку.
А до мене щойно дійшло, що я наче загіпнотизована намагалась дістатися води.
- Дякую. Попустило. В центрі водосховища є якісь коштовний камінь-артефакт, він змушує мою драконицю до нього наблизитись.
- Краще йдемо звідси, - ельф пішов геть з цього місця не випускаючи моєї руки.
Але це не вдалось. Щойно ми озирнулись, як помітили величезну квітку схожу на мухоловки мого світу. Бутон-щелепа розкрившись, дала змогу оцінити довжину й гостроту іклів.
- Біжимо! – викрикнула я та потягла ельфа в бік невеличкої споруди. Вампір трохи затримавшись, хутко нас наздогнав.
Квітка ж набираючи швидкості, вміло маневрувала між деревами, ще трохи й здожене нас. Та раптово нам на зустріч “вистрибнуло” ще шість.
Вальдегор одразу перекинувшись туманом напав на першу, щоб звільнити дорогу на відступ. Тим часом Террі діставши лука спробував здолати потвору срібляними стрілами. Самідір прийняв бойову форму вовка, відростив ріг з шипами. Я ж в свою чергу частково трансформувалась, бо окрім цих семи квіточок на горизонті помітила ще. Доведеться покладатися на міцні пазурі та непробивну луску. В крові заграло бажання полювання, того не звертаючи на оклик друга побігла в саму гущу цього квітника. Корити себе не стала, хоча розуміла всю дурість цього вчинку, та іншого способу витягти мого ельфа не бачила. Добре що Вальдегор вмів злітати.
З кожною хвилиною кількість рослин зростала, того давно перестали косити погляд в бік друзів, зосередившись на противнику й все одно пропустила один з бутонів. Розкривши свою пащу, воно мене проковтнуло.
Мене проковтнуло!
Як же всередині смерділо. Ледь свідомість не втратила. Та ще й ця гидотна слиз. Чи шлункова кислота. Фе. Але якщо нічого не робити, то мене зараз переварять.
Але що? Що робити?
Спочатку спробувала роздерти потвору з середини, та стінки його шлунка були міцними, й погано дерлись. Потім спробувала магію вогню. Не знаю якою гидотою був наповнений шлунок, але він почав горіти. Кисню й так майже не було, а тут його стало ще менше. Рослина від болю смикалась, кидаючи й мене зі боку в бік.
Я розізлилась. Сильно. Аж до темряви в очах, того дуже здивувалась коли опинилась на свіжому повітрі. Спочатку вирішила, що рослину вбили, тим самим звільнивши мене. Та все виявилось інакше.
- А звідки ти в такому вигляді повернулась? – запитав мене Філл. – Улла, хутчіше сюди, треба твоя допомога.
Озирнувшись, одразу вилаялась рідною мовою. Я опинилась біля Лісового Будинку. Телепортація. От не могла трохи пізніше проявитись?
- Ята! Як? Що трапилось?
- Потім розповім. Відійдіть трохи. Там хлопцям треба допомога.
- Я з тобою…
- Ні. Тебе там не вистачає. Й так сподіваюсь, що залишилось кого рятувати. Відійди трохи, прошу.
- Добре, - погодився ал’єр, відходячи від мене якомога далі.
Як же це боляче, повна трансформація. Це було моє перше свідоме перевтілення, та перший політ. Попередньо скориставшись компасом та визначившись с курсом, я злетіла. Крила вверх-вниз, вверх-вниз. От чого я цього раніше не зробила? Але саму себе лаяти зараз - марна трата уваги. Мені хвіст виявилось треба тримати рівно. Рівно!
Й щойно пристосувалася до польоту та стала набирати швидкість, як зрозуміла, що ліс внизу який я пролітала повз, дуже швидко змінювався. А за хвилин десять я повернулась до Гаяв-Тока. Хлопці, хвала силі, були живі. Їх затиснуло біля споруди, яку ми спочатку хотіли використати як укриття. Гор захищав Террі, а той, коли була нагода стріляв з лука звичайними стрілами. Декілька експериментальних стріл з вибухівкою, вже встигли закінчитись до моєї появи. Про їх використання свідчили обвуглені стебла.
Окрім друзів з висоти я змогла розгледіти й центр ставка. Драконів зір добре бачив що майже на поверхні води знаходився камінь-артефакт. Не довго думаючи, взяла й “плюнула” в нього вогнем. Вода зашипіла в спробі загасити полум’я. Та я “плюнула” ще раз, й ще, й ще. Поки камінь не тріснув навпіл від високої температури. А потім мені прийшла в голову думка, таким же чином розібратись з рослинами. Квіточкам вогонь не сподобався, та я їх не запитувала, а просто палила все підряд. Так розігралась, що ледь не забула про друзів та фамільяра внизу.
Спустившись на землю, я використала воду зі ставка, щоб загасити пожежу. Магістр Дафстін може мною пишатися.
- Ята! Ти як? Не поранена? Як ти врятувалася з пащі? Ти не казала, що вже добре володієш полум’ям дракона. Назад обертатись думаєш? - складалось враження, що до мене зверталось одночасно цілий натовп, а не двоє друзів.
- Зі мною все в порядку. З пащі телепортувалась прямісінько до Лісового Будинку. Потім там повністю трансформувалась, та швидко прилетіла до вас. А де Самідір?
Переконавшись, що ці двоє майже не поранені, я стала шукати свого вовко-коня, та ніде не бачила.
- Він подався на схід майже одразу як тебе проковтнули, - відповів Атарільдо, - більше я його не бачив.
- Я також, - підтвердив Гор.
- Самідір! - голосно покликала я свого фамільяра.
- Самідір! Самідір! - підхопили хлопці.
Та він не з’являвся. Я вже готова була розплакатись коли почула перебір вовчих лап.
- Самідір! Де ти був? Я думала, що втратила тебе, - кинулась я до пухнастика з обіймами.
Фамільяр же вставши на задні лапи, облизував мені обличчя. А ще я зрозуміла, що він відчувши мене на великій відстані побіг рятувати. Мій молодець. Мій красень.
На сьогодні вражень було достатньо, того ми повернулись до вже відомого нам будинку.
08.08.157р.
Гаяв-Ток
Ранок я провела в тиші. Хлопці міцно спали, незважаючи на вчорашню злогоду, а я ж намагалась зрозуміти як мені вдалось телепортуватися. Вміння переміщатися в просторі одне з найкорисніших, я ще вчора хотіла його повторити, та мені не дали. Того, скориставшись майже самотністю, Самідір сидів поруч не відходячи від мене з вчорашнього дня, почала чаклувати.
Спочатку я опинилась біля воріт Норгерда, при цьому добряче налякавши стражу, потім на одному із майданів Дорима, потім в лазнях, й знову в Норгерді. Наступним колом було місто перевертнів, храм де з Террі ночували, Дорим, та знов Норгерд. Й лише за третім разом опинилась в Маг-Рівіку, а точніше в шкільному парку. Тут вже вирішила скористуватися своїми ногами, та пішки дійти до своєї крамниці.
В Лісовому Будинку не спали, а збирали торби, щоб йти нас рятувати. Заспокоївши друзів та домовика й запевнивши, що все добре, почала думати як краще повернутися до Гаяв-Тока: спробувати телепортуватися, чи долетіти. Зупинилась на телепортації. Запевнивши, що якщо знадобиться їх допомога то повернусь, на прощання обійняла Філла з Уллою. Коша від обіймів відмовився, замість них мені встромив в руки повний кошик свіжої випічки та ароматного, смаженого м’яса.
А от в Гаяв-Токі такої радісної зустрічі не було. Хлопці, розбудженні виттям Самідіра, злякались, що зі мною трапилось щось погане. Навіть гарячий сніданок не врятував мене від прослухування нотацій.
***
Не дивлячись на всю небезпеку цього місця, ми не поспішали покидати Гаяв-Ток.
Наступною нашою знахідкою був велетенський храм, тріщини на стінах якого ховав плющ. Споруда стояла посеред майданна з колонами по колу.
Всередині також були видні сліди руйнування часом, але все одно відчуття величності не залишало.
Мармурова мозаїка на підлозі. Величезні, аркові вікна прикрашенні кольоровими вітражами зображали невідомих мені розумних. Золоті свічники. Ліпнина на стелі.
А ще тут були статуї в повний зріст.
Дванадцять з них зображали жінок та чоловіків. В руках кожен щось тримав, чи то книгу, чи зброю, чи якийсь інструмент. А ще в них всіх були відкриті обличчя, окрім тринадцятого. Цей невідомий, чи невідома, стояв по центру храму, та з ніг до голови був закутий в плащ. Він в руках тримав посох, прикрашений коштовним камінням.
- Головний та дванадцять його помічників, - прокоментував знахідку Террі.
- Ти якось обіцяв розповісти про них, - нагадала я.
- Так. Ось це бог війни Беллатор, - вказав ельф на чоловіка з дворучним мечем та в обладунках. - А ця жіночка з книгою, богиня мудрості Фіріс.
Кремезний чоловік з кувалдою був богом ремесла Аматір, а поряд з ним жінка з посохом – богиня зцілення Джієна. З хитрим виразом обличчя був бог торгівлі Тіргот, а с закоханим - богиня кохання Мілеста. Далі шов бог мистецтва Лартін зі флейтою, та здавалось, що на нього не задоволено поглядає його сусідка, богиня домашнього вогнища Майгос. Наступним був бог моря Юрнек, одного погляду на бородача вистачило, щоб відчути запах солі. Жінка з сувоєм була богинею правосуддя - Тіора, а чоловік з кошиком фруктів богом врожаю - Земнік. Завершувала коло жінка з веретеном та довгою ниткою – богиня долі Ліктенна.
- Є ще інші боги, такі як полювання, вроди, та дня, чи ночі. Але їх тут не має, бо вони не входять в головне коло.
- А як звати головного? – знов запитала я, але цього разу у Вальдегора, раптом вампір знає.
- Ніхто не знає. Бо називати ім’я, це означає привернути його увагу, а це нічим добрим для цього світу не закінчиться. Того вже сотні, це тримається в таємниці.
Приятель повторив те саме, що мені колись розповідав Террі.
- Мій брат знає, та ніколи не ділиться цим зі мною, як і батьки, - зітхнув ельф.
Я зітхнула також. Знов не вдалося дізнатися ім’я Головного. А так хотілось з ним поспілкуватися.
- В нього дуже довге ім’я, - це єдине що пам’ятаю додав Гор. – Це все що я можу згадати. Тут я знайшов сходи вниз. Спускаємось, чи не ризикуємо?
Запитав, а сам вже давно все вирішив: звісно спускаємось.
Внизу нас очікував ще один зал, майже ідентичний попередньому. Тільки окрім статуй стовпи з крюками на них, а замість Головного вівтар з золотою тарілкою та прозорою кулею. Важка, мені навіть не вдалося її підняти.
- Ніколи таких не бачив, - сказав Террі, обслідуючи знаки якими був розписаний весь вівтар.
- Це перекладається як: “Панування цими землями”, – вказав Вальдегор вказуючи на одну зі строк.
- Цими? Цим місто? Диким Лісом? Чи Вільними Землями? – запитала я.
- Не знаю. Може й всім континентом. Частина рун стерта, не розібрати.
- Що за мова? Я не зміг її визначити? – поцікавився Атарільдо.
- Назви не знаю. Я у свої вежі, на початку літа, знайшов словник з нею, та почав вивчати. На жаль багато не встиг, та й з собою його взяти не здогадався. Якщо вам так цікаво, можу зараз перемалювати, а вже вдома зайнятись перекладом.
- Так й зробимо, - та протягнула олівці з блокнотами.
Й поки хлопці займались рунами, мені покою не давала ця куля. Бажання вкрасти її вже зникло, а от довідатись про матеріал з якого вона була виготовлена, з’явилось. На перший погляд, змогла лише визначити що це не скло, не кришталь та не алмаз. Я не одразу помітила, як куля під моїми пальцями нагрілась. До мене це дійшло тільки після того, як Гор схопивши мене відтягнув якомога далі. Це вже було вдруге, коли це місце на мене так вплинуло. Я начебто випадала з реальності.
- Ходімо звідси, ми вже все огледіли та перемалювали, - сказав вампір. – Й намагайся якомога менше всього торкатися.
- Буду намагатись стримувати себе, - пообіцяла я, а сама з всесвітньою скорботою, дала себе вивести звідси, бо дуже хотілось ще раз торкнутися кулі.
А от вночі мені приснився дивний сон. Начебто людина закутана в плащ називала мене “Хранителем” та вимагала від мене якогось ключа: “Віддай мені його. Віддай.”. Добре що мене розбудив Самідір, який тепер постійно спав поряд, а то б відала того ключа, хоча знала, що цього робити не можна.
12.08.157р.
Гаяв-Ток
Сьогодні ми знайшли головну бібліотеку та архів міста, де лежали історичні записи. А ще ми знайшли черговий артефакт. Та в його активації моєї вини була лише третина, бо ніхто так точно й не зміг сказати що саме її спровокувало: непомітний перемикач, чи просто наша присутність.
На цей раз артефакт був корисним. Принаймні так на початку ми вирішили.
На круглому столі по центру стояла синя призма з якої з’явилось зображення чоловіка в старовинному одязі. Що він був не людиною, його видали очі, зелена райдужка на все очне яблуко та вертикальна зіниця.
- Вітаю тебе мій спадкоємиць, - раптово заговорив він. – Я радий, що ти дістався цього місця цілим та неушкодженим, а також зміг розгадавши загадку, запустити механізм.
Ми втрьох переглянулись, ніхто загадок не чув та не читав, а тим паче не розгадував.
- Ви можете відповісти на наші питання? – не втрималась та запитала чоловіка.
Схоже ні, бо зображення смикнулось, та замість відповіді продовжило:
- Я останній імператор Фальграм з династії Зондрика. Я призначаю тебе, мій спадкоємиць, стати на захисті цих земель від Темної Орди.
Зображення знов почало смикатись, а голос “квакати”, того все, що ще змогли почути, це побажання вдачі та перемоги, перед тим як ілюзія згасла.
- На роль спадкоємця більше походиш ти Ята, - промовив Атарільдо.
- Але я не з цього світу. Тому не можу бути чиїмось спадкоємцем, - й озирнулась на Вальдегор.
- А я тим паче. Я ж вампір, а Фальграм був драконом.
- Мабуть, артефакт зламався, - підсумувала я, а в глибині душі відбулась невеличка війна. Одна половина хотіла цілком володіти цими землями, а іншу до сивини лякала така відповідальність.
Та на цьому вистава не закінчилась. Призма спочатку засяяла, а потім з неї вилетіла невеличка куля енергії. Щось підказувало, що вона шукає спадкоємця.
Спочатку куля підлетіла до мене. Покружляв трохи поряд попрямувала до Террі, який намагався навіть не дихати, а від нього до вампіра, який намагався сховатися під столом. Куля розгубилась, не знаючи кого обрати. А як ще пояснити те, що вона ще кілька разів підлітала до кожного з нас? Й поки вона наближалась до одного, два інших намагались непомітно вийти з кімнати. Та марно. Енергія “втомилась” та повернувшись до призми збільшилась в розмірах, почала пульсувати.
- Біжимо.
Ми й побігли. Та марно, куля вибухнула раніше, наздогнавши нас енергетичною хвилею.
***
Опритомніли десь о півдні.
- Нічого собі, - зробивши декілька невдалих спроб, мені вдалося піднятися з підлоги. - Ви як?
- Я майже нормально, тільки ноги ледь тримають, а от Гору схоже не дуже.
Й дійсно, вампір все ще лежав на підлозі, в марній спробі ворухнутися. Лише очима кліпав від безсилля.
- Давай допоможу, - спробувала хоча б посадити друга, але той від болі аж крикнув.
- Не зупиняйся, - ледь промовив він, не залишаючи надію піднятися.
До мене приєднався ельф й вже вдвох змогли поставити Вальдегора на ноги та витягти на свіже повітря.
Посадивши на лаву хлопця, я звернулась до Террі:
- Зможеш зараз вполювати якусь нормальну тварину, так щоб Гор зміг випити її крові?
- Так. Я бачив за містом кролів та вепра, спробую знайти їх.
- Зачекай. Візьми з собою Самідіра. Ти допоможеш в полюванні? - це я вже звернулась до фамільяра, який постійно був зі мною. Навіть коли я була непритомною, він сидів поряд, та інколи мене облизував намагаючись привести до тями.
Знову лизнувши мене в обличчя, Дір змінив форма вовка на бойову, підійшов до Террі.
- Повернемось ще до заходу сонця, - пообіцяв ельф, та направився в сторону воріт. Його хутко наздогнав Самідір та ткнувшись носом вказав, щоб той сів йому на спину, що гостровухий й зробив.
Я ж своєю чергою почала озиратися в пошуках того, що полегшить транспортування Вальдегора до будинку.
***
Сонце майже сіло, а мисливці ще не повернулись. Я почала хвилюватись, та обмислювати, чи можна залишити Гора самого, і піти на пошуки. Даремно я запропонувала ельфу полювання, треба було самій цим зайнятися. Але й залишити Террі доглядати вампіра не могла. Вальдегор майже постійно був не притомний, але коли приходив до тями намагався мене вкусити. Луска мене рятувала, а от щоб могло статися з госторовухим навіть уявити страшно.
Двері скрипнули, та незабаром в кімнаті з’явився Террі.
- Це все що мені вдалось зловити, - вказав він на мішок, що смикався. - Лише одного кроля.
- Сподіваюсь цього вистачить, - сказала я приймаючи пакунок, - тільки почекай з тієї сторони дверей, на всяк випадок.
- З тобою все буде добре?
- Так. Пам’ятаєш, я з нас трьох сама не вразлива.
- Я поряд. Клич якщо знадоблюсь.
- Добре.
Двері зачинились, а я дістала з мішка пухнастика. Він дивився на мене переляканими очима, й на хвильку мені стало його шкода. Але тут Вадьдегор опритомнів та оголив свої підрослі ікла. Тварину в мене вирвали з рук так швидко, що я й не помітила.
Вампір майже як звір розірвавши кроля навпіл, почав висмоктувати його кров.
Я не втрималась, та відвернулась.
- Ще, дайте ще, - почула я, коли на підлогу впала тушка.
- Більше не має.
Спочатку вампір розлютився, але розум переважив, тому заспокоївшись, хлопець уважно подивився на мене, наче хотів про щось запитати. А от наступного його кроку я не очікувала. Зібравши залишки сил він розбивши скло, вистрибнув не вулицю.
- Що трапилось? - увірвавшись, запитав Террі.
- Він пішов на самостійне полювання, - з тривогою відповіла я, дивлячись як стрімко фігура вампіра віддалялась від будинку. - Як вважаєш, треба за ним піти?
- Краще не треба.
- Я Самідіра попрошу.
- Так, це буде більш вірним рішенням.
13.08.157р.
Гаяв-Ток
Вальдегор повернувся на світанку. Весь в крові, але у свідомості, лише дуже зморений. Залишків сил вистачило лише на те щоб помитися, після чого друг завалився спати звичайним сном. Ми його ні про що не запитували, давши змогу добре відпочити.
Та поки вампір спав, я вирішила під наглядом Атарільдо продовжити тренування з телепортації.
На цей раз я потрапила до Лісового Будинку одразу після Дориму.
Пан Райлі Ланг дуже здивувався побачивши мене посеред свого кабінету. Особливо при наявності захисту від такого виду відвідування. Спочатку маг трохи виказав незадоволення ненадійності заклинань та артефактів, але згадавши, що і я не звичайний маг цього світу, заспокоївся. Ми навіть трохи поспілкувались. Я розповіла про навчання, а він про чергову партію бідолашних. На цей раз їх було аж дванадцять. Розпрощавшись, та пообіцяв ще якось завітати, я зробила чергову спробу телепортуватися.
На цей раз вдало. Коша мені одразу зрадів, та почав виставляти на стіл все що було в домі їстівне.
Шкода що Філла з Уллою не було. Як сказав домовий, мабуть, знову в шкільній бібліотеці сидять.
Пообіцявши передати вітання, й захопивши черговий кошик зі смаколиками, я зосередилась на Гаяв-Токі.
Атарільдо тільки но почав хвилюватися, бо довго не поверталась, коли я з’явилась на його сині очі з подарунками.
15.08.157р.
Гаяв-Ток
Сьогодні ми знайшли школу магії, про що свідчили книжки та обладнання. Лазити по лабораторіях та майстернях не ризикнули, бо невідомо чим це все може закінчитися, а от в бібліотеці застрягли. Виявилось, що здебільшого монстри яких ми зустрічали на своєму шляху, були штучно виведені химери, які втекли з лабораторій, здичавіли та почали не тільки розмножуватись, а ще й еволюціювати.
Вампір прокинувся вчора надвечір бадьорий та такий голодний, що мені довелось майже повністю звільнити браслет від їжі. Добре що зараз можу в будь-який момент повернутися до Будинку та поновити запаси.
А зранку Гор показав нову здібність. Крила як у кажанів прикрашали спину друга.
- Завдяки їм, я тепер можу не тільки піднятися на дах будинку, а й пролетіти невелику відстань. А ще... А ще мої здібності до некромантії посилились.
І як підтвердження слів, вампір дістав кроля, якого вбив. Зомбі-кроля.
Жах.
- Я його навмисно не оживляв, - пояснив Гор тримаючи немерця за вуха. - Тому мені потрібен наставник, який допоможе в управлінні цією силою.
А через те, що питання з навчанням в школі магії, так і залишилось не вирішеним, ми шукали підручники та довідники пов’язані з некромантією. Здебільшого всі книжки були написані невідомою, нам трьом, мовою. Але рано, чи пізно нам вдасться їх прочитати. На всяк випадок в нас ще є Філл з Уллою. Раптом вони знають. Ще можна попросити конспекти у Соренто.
А ще ми знайшли кристали. Террі впізнав в них артефакт-запису. До них ще мала додаватися скринька, для відтворення інформації, але її знайти не вдалось. Тому просто поклавши всі знайдені кристали в невеличку шухлядку також забрали з собою.
Може й не правильно забирати з цього міста книги, кристали чи що не будь, наче мародер, але ж воно тут лежало не одне сторіччя нікому не потрібне, чим й заспокоювала совість.
18.08.157р.
Дикий Ліс
Після того як я навчилась с першого разу телепортуватися в потрібне місце, в нас виникла спокуса залишитись в цьому місті довше. Але все не так просто, як здавалось на перший погляд: телепортуватися поки я могла лише одна, без зайвих пасажирів. Це виявилось коли спробувала разом з Вальдегором переміститися до Будинку. Вампіра викинуло на початку шляху, добре що він тепер також вмів літати. Був ще один варіант для скорочення часу на дорогу, летіти. Та все ж вирішили йти пішки, щоб не втратити можливість зустріти ще якусь небезпечну химеру. Чи щось наближене до неї.
Прогулявшись на прощання просто вуличками міста ми залишили Гаяв-Ток. А перед цим знайшли зруйновану телепортаційну вежу.
Десь опівдні на нашому шляху з’явилась досить велика зграя Сшархів, осіб так десять. Ці дрібні монстрики зростом ледь досягали мені талії добре вбивалися звичайним мечем. Але через деякий час знов підіймались та нападали, того для повного знищення потрібен був вогонь. На перший погляд, здавалось, кидай в них вогняні кулі, та не все так просто. Доки голова на місці – вогонь їм не загроза. Того діставши меча я приготувалась до бійки. Заодно перевірю наскільки результативними були щоденні тренування з Вальдегором, бо за в’юнкими немерцями ледь встигала, ось він попереду, а через секунду за спиною. А ще ж треба пам’ятати, що сшархі їдять жертву живцем, того в їх шипах розташованій на спині, іклах та пазурах повно отрути, від якої можна пролежати тиждень без руху.
Першу голову зніс Вальдегор, а мені довірили її спалити. Й почалось.
Спочатку перевага була на нашому боці. Але незабаром це змінилось. Один з монстрів підкравшись с заду зміг поранити Атарільдо. Майже втративши можливість рухатись, ельф лежав на землі й запускав з останніх сил вогняні кулі. Довелось максимально наблизитись до нього, та не дати сшархам його витягти звідси.
Розібравшись з останнім Вальдегор одразу впав на землю.
- Мене також,.. – сказав він та втратив свідомість. Террі, вже хвилин як п’ять був непритомний.
Отжеш, смердючий сшарх, цього тільки не вистачало. Бо навіть гадки не маю, якою неприємністю може обернутися отруєння для вампіра. Він он після раптового спадкоємства ледь не втратив розум, а тут отрута.
- Самідір, - покликала я фамільяра, - побудь поряд, та прослідкуй, щоб нічого не трапилось. А я хутко, до дому та назад. Добре?
Чотирилапий погоджуючись зітхнув, а я телепортувалась до дому.
На щастя Філл був тут. А ще добре було те, що ал’єр добре знав про сшархів, однієї з біди Великої Пустелі.
- А де ви їх знайшли? – запитав друг.
- Майже біля Гаяв-Тока.
- Далеченько вони забрались. А головне як?
- Я вважаю, що хтось їх завіз собі до зоопарку, а потім вони просто втекли з нього, коли господар залишив місто.
- На приготування протиотрути піде десь вся ніч. Добре, що у твоїй лабораторії, є майже все необхідне. Я зараз швидку збігаю до себе, й повернусь. А в тебе є час відпочити.
- Та ні. Краще я повернусь до лісу й буду дивитись за хлопцями. Не привиди сила, ще якась бісовщина вилізе.
- Бісовщина?
- Потім розповім. На світанку буду.
- Домовились.
***
Зірка не поспішаючи сховалась за горизонт. Я ж до приходу темряви знайшла ялинку, під лапами якої заховала друзів. Їх рівне дихання заспокоювало, а періодичні крики – лякали. Та робити було нічого. Я не витримала, ще раз завітала до дому, та зілля тільки почалось готуватися. Довелось просто сидіти й чекати.
А от десь ближче опівночі відбулось те, чого взагалі не очікувала.
Захисний контур добре тримався, але все одно злякалась, коли почула наближення кроків.
Хтось або щось наближалось, та при цьому не мало запаху. Це лякало ще більше. Вкрившись лускою, я собою загородила безпритомних, сподіваючись, що світла кострища вистачить, щоб добре розгледіти гостя.
Істота буда високою й сутулою, начебто соромилась свого зросту. Його тіло замість одягу було вкрите мохом і травою, а сиве волосся, що тяглося по землі все в гілках та листі. Обличчя було витягнутим та худим настільки, що здавалось гострі вилиці ще трохи й пошкодять бліду шкіру. Але найбільше до себе привертали увагу очі. Вони світились, наче підсвічені з середини ліхтариком.
- Доброго вечора! – привіталась я, не знаючи як реагувати на чоловіка.
- Доброї ночі Великий Імператор, - сухим голосом привітались у відповідь. – Я прийшов вас привітати.
- З чим?
- З поверненням. А також передати те, що вам належить.
На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, того й не бачив хто перед ним. Й поки я мовчала, чоловік продовжив.
- Мене колись звали Ільгім Отто, король Танарії, чиї землі зараз належать вам. Й хоча в минулому житті був правителем, зараз являюся лише вашим слугою.
- Щооо?!!! – не витримала я. Мені тільки немерця в якості прислуги не вистачало для щасливого й спокійного життя.
- Не лякайтесь, - тим часом продовжив цей Ільгільм Отто, доводячи що наша розмова двохстороння. – Зараз я лише хочу вам передати подарунок.
- Не треба мені ніяких подарунків, - відповіла я, спостерігаючи як контур пропускає немерця-зомбі. Я зібралась, з одним ворогом повинна й сама впоратись.
- Цей подарунок вам необхідний. Це ключ.
- Який ключ? – а сама замислилась, чи не його від мене вимагали уві сні.
- Ключ від цих земель, - й мені протягли сіру ганчірку.
Я не втрималась та взяла. Ох ця іноді не контрольована жадібність драконів. Всередині мене очікував не звичайний ключ, а металева пластина розміром третини мої долоні, вся розмальована клинописом схожим з тим, який ми зустрічали в Гаяв-Токі.
- І що мені з ним робити? Як користуватись?
- Згодом ви зрозумієте, коли будите готові вдягти корону.
Тобто ніколи.
Я зараз себе відчувала таким собі персонажем стандартної книги зі свого світу, де героїню завжди очікувала корона і король на додачу. Раптовий й несподіваний спогад з минулого життя. Краще б щось корисне згадала.
- Я не збираюся ставати правителем цих земель.
- Дуже дивна заява для того, хто з’явився в цей світ з ще більш могутнім титулом.
Ох, йогпермарк скислий! Точно. Я вже й забуло про нього. Повелитель-правителів. І нащо я його обрала? Мабуть, тому, що не думала, що щось відбудеться насправді.
Трохи витративши часу на роздуми, мені довелось змиритися. Тим паче не хотілось, щоб ця річ потрапила в сторонні руки й тут оселився цілий натовп нахабних розумних. Це в мені жадібність дракониці заговорила. Не інакше.
- Я його приймаю, - погодилась я.
Й одразу після цих слів пластина засвітилась. Не яскраво осліпивши очі, а тепло, наче свічка.
- От і добре. Я піду. А якщо буду потрібен, покличте.
- Зачекайте. В мене ще одне питання. Це ви за нами спостерігали на весні?
- На весні? Ні. Ми нещодавно прокинулись, коли ви отримали спадщину.
- Зрозуміло. Більше вас не затримую.
Ільгім Отто, колишній король Танарії розкланявшись пішов.
А я замислилась: чи можна вважити, те що отримала, договором з темними силами? Пройшло ще хвилин десять, до мене дійшло ще одне з останніх слів колишнього короля. Він сказав, що прокинулись Ми. Чи то він себе звик так називати, чи з ним прокинувся ще хтось?
19.08.157р.
Дикий Ліс
- Пам’ятай: Террі можеш сміливо дати всі дванадцять крапель одразу, а от Гору почни з шести. Якщо не подіє, ще шість, а через деякий час ще шість, але в сумарній не більше тридцяти.
- Добре. Запам’ятала. Якщо щось піде не так, я повернусь. Де тебе шукати?
- Я буду в шкільній бібліотеці, читати про сшархів. Сподіваюсь додаткові знання не знадобляться.
- Також на це сподіваюсь.
- Бажаю тобі успіху.
- Він не завадить.
Й одразу після цих слів я повернулась до ялинки де мене очікував неприємний сюрприз. На табір напала чергова погань.
Ррррргггг.
Додому тепер точно полетимо.
На цей раз це були здоровезні павуки. Вони майже оплели повністю Вальдегора, ще трохи дісталось Діру, а от Террі я не помітила. Підсмаживши до хрусткої скоринки членистоногих гігантів, я визволила з павутиння вампіра. Обережно вливши в відкритого рота шість крапель, почала шукати Атарільдо, та його ніде не було. Лише зламані гілки вказували напрямок в який його потягли.
Влаштувавши на спину Самідіра все ще непритомного вампіра, ми майже бігом направились на пошуках вкраденого гостровухика.
Ми йшли по сліду прим’ятої трави ти зламаних гілок. А ще інколи знаходили рвані клаптики від одягу. Наскільки ж далеко павуки встигли відійти? Десь через пів години довелось зупинитися та ще влити шість крапель зілля в Вальдегора.
Я злилася. Террі не знаходився, навіть компас не допомагав. Гор ніяк не опритомнював, а збільшити дозу не ризикувала. Інколи з дерев по мені кидалась дрібним камінням зграя білок-мутантів, а ще з під ніг вистрибували жабо-зайці. Дерева ставили підніжки коріннями, а квіти в обличчя випльовували смердючий газ. Хотілось спалити це місце до землі. Та я стрималась.
Після четвертої порції Вальдегор відкрив очі, та зробив невдалу спробу самостійно стати на ноги, того повернувся на спину Самідіра.
Ми продовжили пошук який тривав до самого заходу зірки, а коли сховались за горизонт останні промені, ельф знайшовся сам. Цілий та не ушкоджений, а що саме головне у свідомості. А ще в нього в руках була така ж сама пластина, що мені віддав Ільгім Отто.
- Ви не повірите, з ким я щойно розмовляв.
- З Ільгімом Отто? – запитала я оглядаючи друга, щоб впевнитись що з ним все добре.
- Ні.
- З Ульваром Атлі? – запропонував білявчик, нарешті вставши на свої ноги.
- Також ні. З Бреттою Асміт, колишньою та останньою королевою Сарінії. Точніше з тим, що залишилось від неї.
- Й вона дала тобі цей ключ? – запитав Вальдегор вказуючи на пластину в руках ельфа.
- Так. Як здогадався?
- Дуже просто, - відповів червоноокий й дістав такий саме ключ, - Мені його дав Ульвар Атлі, колишній король Лардінії.
- Ільгім Отто, екс-король Танарії, - додала я та дістала свій.
- Не вистачає ще частин, - підсумував Атарільдо, складаючи до купи ті що ми вже мали. – Десь ще є чотири частини. Сім королівств – сім ключів.
- Шукати зараз більше не будемо. Й не дивись на мене своїми синіми очима, досить пригод, - я була неухильна. Додому, й тільки додому, – пригод звісно ще хочеться, але я відаю перевагу більш спокійним.
- Мабуть, я з тобою погоджусь, - приєднався до мене Вальдегор. - Ще невідомо чого очікувати від чергового спадкоємства. З попереднім не встигли розібратися, а тут на тобі – наступне.
- Добре. Вмовили. Ходімо додому, - погодився ельф. – А як далеко мене від табору відтягла зміюка?
- Зміюка?
- Так. Он її велетенські залишки.
- Це ти її вбив?
- На жаль ні. Я тоді був ще під дією отрути. Її хтось невідомий здолав, та напоїв гірким зіллям, від якого я й очухався.
- Тоді тим паче потрібно як найшвидше дістатися Лісового Будинку. А то ще якусь спадщину отримаємо.
22.08.157р.
Дикий Ліс
Додому ми дістались опівдні.
Втомлені, голодні, брудні та задоволенні. Вальдегор літав не так швидко, як я, та ще й втомлювався. А також як виявилось літати самій, та літати з пасажиром – це різні речі. Але все одно – ми були нарешті вдома, майже цілі й неушкоджені.
Коша зустрічав нас сам. Радісний в душі, та сварливий зовні. Все хвилювався, щоб ми вошей не занесли. Начебто воші, то саме страшне що могли принести з Дикого Лісу.
- Мені здається, чи диких тварин збільшилось біля будинку? – запитала я, коли ми зібралися великою компанією вечеряти на свіжому повітрі.
- Не здається, - відповіла Улла. – Таке відчуття, що вони начебто шукають нове місце для житла. Та здебільшого це дрібні тварини як, наприклад кролі, їжаки, білки, бурундуки, чи миші. Борсуків особисто бачила, а також лисицю. Руда крадійка, вкрала з кухні гусака. А ще шкідливий єнот стяг рушник. З великих, оленя бачила, кабанів ні. А Філл каже що помітив лося. А ще птахів багато. Іноді так тріскочуть, що голова аж болить.
- Й давно так? – запитав Террі.
- Майже одразу після того, як Ята нам на голову звалилась.
Синхронне зітхання привернуло увагу.
- Тоді щось трапилось? – поцікавився Філл.
- Так. Зараз розповімо. Головне не перебивайте.
Розповідати довірили ельфу, в нього це добре виходило.
24.08.157р.
Дикий Ліс
- Ментальна магія – це тобі не вогняними кулями кидатися.
Почав з напуття Террі. За час, що провели в лісі, так не разу й не попрактикувалися в володінні емпатії. Добре, що до кінця відпочинку, в ельфа ще був час затриматись в Маг-Рівіку.
- Спробуй направити до лісу хвилю будь-яких емоцій.
- От невгамовні. Я б цього не радив.
З лісу вийшов високий, кремезний чоловік, десь понад два метри зросту. Він трохи кульгав на ліву ногу, того користувався дерев’яним посохом. Його шкіра була кольору темного шоколаду, а світло-русяве волосся та борода майже торкалися землі. А ще в нього були роги кольору шкіри, які починались на лобі начебто гребінці, а потім розходились як гілки дерев.
- Вам мало того, що ви вже розбудили? От скажіть: нащо ви полізли в глибини лісу?
Голос в нього був спокійний, та й сам він не був розгніваним. Скоріше навпаки – зацікавленим.
- Ви хто? – замість відповіді запитав Атарільдо.
- Я Асгейр фот Хейнн. Раси елметів.
- Першої раси цього світу? – здивувався Вальдегор. – Але ви ж раніше ніколи не жили в цій частині світу?!
- Кожен має право на вибір. Ви так не вважаєте?
- Має, - погодився блондин.
- Це ви вбили ту змію? - змінивши тему розмови, здогадався ельф.
- Так. Бо поки вас знайшли б друзі, вами встигли б пообідати.
- За це дякую.
- Нема за що. Але все ж хочу почути відповідь на своє питання: нащо ви полізли до лісу?
- Обстежити та дослідити. А ще знайти того, хто за нами слідкує, - чесно зізналась я.
Пан фот Хейнн тяжко зітхнув.
- Я мешкаю в цьому лісі не одне сторіччя, а таких відвідувачів ще не бачив. Добре. Залишимо це. То що ви отримали з цієї вашої подорожі? Тільки чесно. Бо інакше не зможу допомогти.
- Ми начебто стали імператорами цих земель, - почав ельф.
Я з вампіром на нього витріщились. З якого біса Террі розповідає незнайомцю наші спільні таємниці?
- Твоя подружка ще не вміє читати подумки, тому гнівається, на те що почав розповідати, - вимовив фот Хейнн. – Але марно хвилюватися за цю втрату, я й так знаю, що трапилось в Гаяв-Токі. Ви випадково пробудили артефакт спадкоємства, та через те, що серед вас був дракон, дракониця, вам дісталось в спадщину покинуті сім королівств. А ще, скоріше за все, ви отримали частину ключів. Я правий?
- Так, - підтвердив Вальдегор.
- От бачите, від мене нічого не сховається. То що ще ви отримали?
Я замислилась, бо, окрім того, що вже назвали більше нічого було сказати.
- Я випадково створив зомбі, - зізнався вампір.
- А я поки лежав та не рухався, зміг не на довго перенести свою свідомість до птаха, що сидів на гілці сусіднього дерева. Я до сьогодні вважав, що то мені примарилось.
- Добре. А у вас пані?
- Я змогла телепортуватися. Але це відбулось до того як спрацював артефакт. Більше нічого нового.
- Хм. Дивно. Здібність вже мала б проявити себе.
- Дякую, поки вистачить те що маю. Я ледь з цим пораюсь.
- Для пришвидшення навчання потрібен вчитель.
- Вивчаюсь в школі магії Маг-Рівіка.
- Ви змогли відкрити портал? Ось звідки потрапили до Лісу оминувши всі перешкоди. Тоді це місце й справді належить тобі, навіть без жодних ключів. А у вас що?
- Я вивчаюсь в Енаріоні, у свого дядька. Він один з найкращих магів серед ельфів.
- Й як його звати?
- Тіліон Сноходець.
- Непогано. Має впоратись з вашими талантами. Залишились ви юначе. Й щось мені підказує, що з вами не тільки магічні зміни відбуваються.
- Перші зміни були коли я тільки спробував краплину крові Яти. Я після цього перестав боятися світла, зміг їсти звичайну їжу, а від крові більше не божеволів. Почав відчувати температуру повітря, чи втомленість.
- Тобто все, що й положено живим?
- Так.
- А от після непрошеного “подарунка”, вперше захотілося знову крові.
- Й ти вийшов на полювання.
- Я майже втратив розум та готовий був “з’їсти” своїх друзів.
- Але не зробили цього. Чому?
- Постійно відчував подумки Террі та Яти. Як вони хвилювались, вболівали та готові були ризикнути, тільки б не дати мені перетворитися на чудовисько.
- А зараз подумки чуєте?
- Зараз ні.
- Радій. У цього нема нічого доброго, - втрутилась я в розмову, згадавши як ледь не збожеволіла від телепатії.
- То телепатією ви володієте? – це вже запитали в мене.
- Так. Але вона спить. І хай поки спить надалі, - запевнила я, тим самим показав, що поки не хочу пробуджувати цей дар.
- Хай спить. Дракон, що вміє читати подумки, та контролювати їх, одне саме з загрозливих створінь цього світу. Отже, вчителя в вас немає й в ніякій школі не навчаєтесь. Я вірно зрозумів? – повернувся фот Хейнн, до розмови з Вальдегором.
- Так.
- Тоді я візьмусь за вас. Досить в Лісі тих потвор, що вже існують. Нових нам не потрібно. Навчання почнемо на наступному тижні. Очікую вранці на руїнах Лумінеля, в перший день. І не запізнюйтесь хлопче.
- Не запізнюсь – пообіцяв Гор.
- Зачекайте, - зупинила я фот Хейнна, коли той вже збирався до Лісу.
- У вас з’явилось до мене питання?
- Так. Чим нам погрожує, це спадкоємство? Що буде якщо хтось з нас не захоче “вдягати корону”?
- Нічим не погрожує. Навіть не впевнений що до Темної Орди від якої вам належить врятувати цей світ. Як показала минула війна, кожна зі сторін використовувала темних тварюк, того скоріше з цим ви запізнились. Від Орди світ вже врятували.
- От і добре. От і добре, - задоволена відповіддю двічі повторила я.
32.08.157р.
Маг-Рівік
Школа як завжди зустріла шумом, хоча навчання ще не почалося.
Спочатку зустріла у дворі Олдрі, яка одразу розповіла про шістьох новеньких чужинців. Потім зустріла Соренто, хлопець нагадав про нашу домовленість та що на наступному тижні запросить мене на виставу. В одному з коридорів натрапила на Леорі. Той одразу поцікавився, як пройшло літо біля кордону. А ще він засмутився, що не зустрів мене там. Філла як завжди знайшла в бібліотеці, хлопець сидів над черговою книгою, й нічого не помічав. Аж відволікати зайве не хотілось.
- Я вчора був в деканаті й отримав на тебе розклад, - сказав він й протягнув невеличкий аркуш.
- Нічого не змінилося. Ті ж предмети, в ті ж самі дні.
- А нащо новий графік вигадувати, коли старий справно працює. Ще декана бачив, він просив передати тобі, щоб ти зайшла до нього в кабінет як щойно об’явишся в школі.
- От саме зараз до нього й піду. За розклад - дякую.
- Нема за що, - відповів друг, й знов занурився в читання.
***
Пан Лавер був на місті. В нього навіть знайшлось небагато часу на мене. Ми трохи поговорили. Я розповіла про свої заняття з ментальної магії. Додала що Вальдегор знайшов особистого вчителя, так що хоча б на час це питання було вирішене. Також запропонувала продемонструвати наскільки просунулась в менталистиці. Декан відмовився, але пообіцяв це перевірити найближчим часом.
Розпрощавшись я пішла до дому за Террі. Мені стільки потрібно всього купити, зайвими дві руки не будуть. Навіть якщо вони ельфійські. Проте надійні. Шкода що з Гором тепер рідко буду бачитись. Але сподіваюсь що результат того буде вартий.
Частина четверта. Осінь. 157р.
Частина ІV
"Осінь 157р."
01.09.157р.
Маг-Рівік
Розпочинати новий семестр у теплиці на мою думку була не дуже вдала ідея, та магістр Лар Кілла вирішила по іншому. Їй здалось доцільним влаштувати практику після відпочинку, тому я не тільки сиділа на рунах й вибирала бруд із-під кігтів, шкодуючи що не захопила рукавички, а й в "Ложці" під час обіду. Це магічне добриво, просто так водою не змивалось, та й заклинання були безсилі.
В таверні під час обідньої перерви майже неможливо було знайти вільного місця. Всім хотілося спілкування після місяця відпочинку. Хтось розповідав як байдикував на канікулах, а хтось хизувався тим, що зміг тимчасово потрапити до особистих учнів, та вивчити щось нове.
За нашим столиком також було тісно, та ми не скаржились. Та й розмова в нас була дещо інша.
- І як вам наші нові зірки? – запитала Фіона тикаючи ложкою в компанію чужинців.
Я й подивилась.
Потраплянці зайняли один зі столиків й похвалялися як добирались з Дорима. Слухачів при цьому зібрали не мало.
- Важко сказати. По-перше я також їздила по цьому Шляху й такої кількості грабіжників та монстрів не спостерігала. А по-друге, я ж з ними ще в Дориму не змогла знайти спільну мову. Якісь вони дивні.
А про себе відмітила, що вся шестірка добре вдягнена, та й не виглядає голодними чи виснаженими. Схоже за ці дев’ять місяців вони знайшли підробіток.
- А як вони вам? – вирішила підтримати цю тему. Мені ж треба з’ясувати як в цьому світі може легально існувати вампір.
- Жах, - перехопила розповідь Олдрі. - Ці "обрані" вирішили оселитеся в гуртожитку. Мовляв, згідно з каноном. За яким таким каноном не зрозуміло. Але проблема не в цьому. А в тім, що оцінивши умови проживання, почали вимагати кожному окрему кімнату, та ще й з індивідуальною ванною. Ти таке бачила в нашому гуртожитку? – запитала вона в Улли.
- Ні.
- Бо такого не існує, - продовжила дівчина. – Зрозумівши це, почали кричати та вимагати кращих умов.
- На крик прийшов декан, - скориставшись тим, що подружка замовчала, продовжила Фіона, - та як гиркне на них, мовляв, ви тут не перші чужинці. І якщо вони змогли пристосуватися до таких умов, то й ви зможете. А якщо вам не подобаються те, що надає школа, то йдіть та шукайте житло в місті.
- А до цього вони вимагали, щоб їх навчали безплатно, та видали книжки з інвентарем, - не витримав додала Ванда. – Мабуть, добре, що ти з ними не встигла заприятелювати. Дуже не приємна компанія.
- Так де вони оселились?
- Десь в місті. Хвала силі, що в гуртожитках не знайшлось для них вільної кімнати.
Потім ми розійшлися по лекціях, а вже в вечорі знов зібралися в "Великій Ложці" для святкування початку навчання. Компанія потраплянців на цей раз мене помітила, та спілкуватися не поспішала, лише кидала незадоволені погляди. А мені то що? В мене своє життя, друзі та свої проблеми. Ще про них хвилюватися не вистачає.
02.09.157р.
Маг-Рівік
- Панове Ольше та Шое, затримайтесь на хвилинку, - попросив магістр Стер, а коли в кабінеті залишились лише нас троє, продовжив, - в мене до вас є незвичайне прохання. Незвичайність полягає в тому, що раніше першокурсників ще не разу не допускали до такої важливої справи. Але я відмітив ваші таланти, тому й запрошую. На ближні два тижні мені потрібні будуть помічники для приготування дуже складного зілля. Старшокурсники також будуть присутні, та рук не вистачає, щоб впоратись вчасно. Точніше, руки є завжди, але криві. То як?
- А що за зілля? – запитав Філл, хоча йому було байдуже, він вже згоден.
- Проти ліронської лихоманки.
- Ого! – злякано вигукнув Шое, а його від природи засмагла шкіра зблідла.
- Звісно в місті її ще немає, але зважаючи на швидкість, з якою вона поширюється потрібно завчасно запастись ліками. Ну що, допоможете?
- Звичайно, - погодився друг. – Коли починаємо?
- Мені подобається ваш ентузіазм, та, на жаль, ще не всі інгредієнти поступили до моєї лабораторії. Але сподіваюсь на наступному тижні їх отримати, тож одразу вас попереджу.
Попрощавшись, ми одразу ж пішли до "Ложки" сподіваючись, що й нам місця зайняли.
- Нас також покликали. Ще до початку навчання, - похвалилася Олдрі. – Це така рідкісна вдача, працювати над таким важливим зіллям разом з кращим зілляваром півночі.
- Невже магістр Стер дійсно настільки професіонал? – здивувалась я.
- Ще як! Він може відкрити крамницю й спокійно продавати свої авторські зілля по всьому світі, і не мучитись з учнями. Та на нашу вдачу дуже любить викладати. А ще на старших курсах розкриває таємниці деяких своїх особистих рецептів.
- А відомо, хто ще окрім нас буде? – запитала я. Погоджуючись навіть не замислилась, а якщо доведеться працювати пліч о пліч з Айшою.
- Знаю лише двох хлопців з нашого курсу. Девір Лурга та Колін Бердо. Вони не погані, занадто поглинені навчанням. Як в іноді.
- Що робити. Якщо заплатив за проїзд на санях, нащо йти пішки? – запитав Філл підхопленим в мене висловом.
- Правду кажеш. Щось ми засиділись. Побачимось завтра на обіді.
Й попрощавшись майбутні цілительки побігли до бібліотеки, залишивши нас за столиком втрьох.
- Так що за лихоманка? – запитала я у друзів.
- Смертельно небезпечна. Літом в порт ледь не зайшов корабель-примара, так його через чутки не розбираючись одразу спалили. Навіть не перевіривши, - знервовано відповіла Улла.
- А як вона проявляється?
- Спочатку тобі дуже хочеться пити, постійно. Потім підіймається температура та з’являється висип. Наступним етапом йдуть судоми, що заважають дихати, та втрата орієнтації. І на останнє смерть.
- Погано. А їй всі хворіють?
- Майже. Лише один виняток – дракони. Саме на основі їх крові готуються ліки, - відповів вже Філл.
- Тобто, якщо випити моєї крові, то вилікуєшся?
- Навіть не знаю. Ти дракон іншого світу. Навіть припустити не можу яким буде результат. Треба у магістра запитати.
- Обов’язково. А заодно ще запитаю, що буде якщо випити крові до того як захворієш.
- Нащо?
- В моєму світі також було багато хвороб. А ще існувала практика, коли до розумного щеплювали ослаблений вірус, який сприяв виробленню імунітету. Після цього, якщо звісно підхопиш заразу, то й лікування проходило набагато легше. Кров дракона це звісно не те. Й навіть близько. Але якщо вона вже буде в організмі, чи зможе захистити від зараження?
- Цікаве питання. Треба задати при першій же зустрічі з магістром.
- Обов’язково задам. Навіть не буду чекати наступного уроку.
04.09.157р.
Дикий Ліс
- Я отримав листа з дому. В ньому мій дядько трохи розповів про Гаяв-Ток, - почав Філл сидячи на лаві біля замку Вальдегора.
Вампір вперше з’явився вдома після того, як почав навчатися в особистого вчителя.
- Розповідай.
- Отже. Гаяв-Ток був столицею могутньої імперії розташованій на сучасних Вільних Землях, яка складалась з семи провінцій де правили намісники імператора. Ця імперія існувала майже тисячу років. Потім кожен з цих намісників забажав більшої влади, та зговорившись, підняли заколот проти імператора. Це їм вдалося. Після чого утворилося сім королівств, де колишні намісники стали королями. Але Гаяв-Ток все одно вважався самим важливим містом цієї частини світу, бо саме в ньому перебував один з головних порталів.
- Ми його бачили. Спочатку я здивувалась: чого через нього ніхто сюди не ходить? Адже зруйновані лише вежі. А потім ретельніше дослідивши Террі помітив відсутність камінців-артефактів на арці. Так що портал не справній.
- Так. Ці каміння навмисно вийняли, щоб через портал не потрапила в цей світ усіляка гидота. З інших п’яти також витягли на всякий випадок.
- А щодо Темної Орди? Наскільки може мати рацію вчитель фот Хейнн?
- З цим важче. Фальграм був останнім імператором, після нього країна розпалась на сім частин, які проіснували не одне століття. Про яку саме Темну Орду йшла мова – не зрозуміло. Якщо про те, що відбулось тут, про всіх химер, чудовиськ та не розумних немерців, тоді ви запізнились, або вам просто належить їх знищити. А якщо ні. То цей світ очікує щось по страшніше аніж маскар-летучий.
Всі з огидою здригнулись, при спогаді здоровезного гриба-людожера. Ця смердюча рослина мутант нещодавно завітала на моє подвір’я й заляпала його своїм слизом в спробі вполювати мене на обід. Добре що воно, як і інші потвори, добре горіло, а не добре – при пораненні металом розпилювала галюциногені спори, які подіяли навіть на мене. Не сильно, але мені вистачило, щоб потім пів години ловити в лісі неіснуючого єдинорога.
- Мене бентежить те, що майже всю інформацію про цю частину світу старанно переховують, - повернувшись до розмови, промовила я. – Нащо це робити?
- Може це пов’язано з таємницею хто насправді розпочав останню війну? Хтось та почав божевілля на цих землях, не просто так. Різниця в часі між цими двома подіями майже не помітна, особливо коли тягнеться сторіччями. Ось ці землі оголосили Вільними, й майже одразу почалась війна між жерцями та магами, - запропонувала ще одну думку для обмірковування Улла.
- Загадки, загадки та ще раз загадки. Я не пам’ятаю, щоб стільки таємниць мене оточувало в колишньому світі. Ще й чужих та політичних.
- Не знаю що до таємниць, але я за те, щоб ви в спадщину отримали цей титул, - відповів Філл.
- І нащо воно? – здивувалась я.
- Якщо відновите імперію, чи хоча б одне королівство, мені буде де ховатися від братів.
Хоча друг влітку отримав листа де говорилось про одужання батька, він все ще хвилювався, щоб знов не повторилась загадкова “хвороба”.
- Вважаєш доведеться? Террі бачив тебе на троні.
- Трон може дістатися різними шляхами. Й не всі вони мирні. Можлива війна. А у випадку моєї перемоги неминуча страта не тільки моїх братів, а і їх дітей. Залиш хоча б одного, та отримаєш месника. А я цього не хочу.
Філлігран був не правильним ал’єром. Представники цієї раси були агресивні, запальні та мстиві. Але не наш, попри всієї його чистокровності.
- Було б не погано призвати дух самого імператора та про все більш ретельно розпитати, - впоравшись з емоціями, продовжив Філл. – Але я тямучих шаманів не знаю.
- А таке взагалі можливо? – здивувалась я, хоча мешкаючи в цьому світі майже рік, до всього звикла.
- Так. Спадкові шамани й не на таке здатні. Пам’ятаю, як в дитинстві до нас приходив в гості один з батькових молодших кузенів. Це споріднення було настільки віддаленим, що навіть ріднею вважати складно. Ось він і призвав дух раптово померлого міністра-зрадника, щоб дізнатися про його плани та спільників.
- Вийшло?
- Ще як. Тоді багато які родини втратили свої пільги та життя. А я друзів. Як вчора це було. Ось ми граємо, а ось їх голови прикрашають пики. Ще була наречена, на якій я повинен був одружитись, хоча ніколи разу не бачив. Її батьки не захотіли чекати. Я навіть не знаю яку смерть приготували для великої зрадниці п’яти років.
Гіркий сарказм. Та ціле море болю схованого під ним. Я не витримала, підійшла та обійняла хлопця. Може й даремно це зробила, а може ні.
Яскраві спогади десятирічної дитини нахлинули на мене, викликаючи змішану гаму почуттів. Гнів, обурення, розчарування та не розуміння того, за що з ним зробили це. Я навіть злякатися не встигла, що телепатія повернулась, як все згасло, залишились лише почуття.
- Дякую, - та обійняв у відповідь.
- Нема за що. Але пам’ятай, що зараз ми з тобою, і нікому не дозволимо тебе образити.
- Домовились. Але я знов кудись не в ту сторону повів. Так от, нам потрібен хтось з раси Сейшан. Вони не тільки можуть спілкуватися з духами природи, а й з тими хто покинув цей світ.
- Дійсно! Але я жодного представника не бачила в Маг-Рівіку, - згадала Улла.
- Їх є невеличка спільнота в Мілет-Дуне.
- Тоді влітку їдемо до Мілет-Дуна. Разом, - наголосила я, випереджаючи відмову.
Філл вже заспокоївся, а Улла почала ревнувати, того обійми довелось припинити.
Отже, що ми маємо. Імператор оголосив нас спадкоємцями, а три з семи королів подарували ключі від цих земель. А ще, що історія про ці землі під грифом – засекречено.
10.09.157р.
Маг-Рівік
До лабораторії магістра Стера ми з Філлом прийшли не найперші. Окрім знайомих мені облич тут було ще чотири хлопці та шість дівчат.
- Гмм, - гмикнула Фіона оглядаючи всіх хто сьогодні тут зібрався. – Ось ці два хлопці з нашого курсу Колін та Девір, я тобі про них вже казала. Ще двоє з другого, як звати не знаю. А от дівчата з п’ятого. Дві цілительки та чотири алхімічки. Працюємо разом в лікарні. Ті ще скалки в дупі.
- Що не поділили? – поцікавилась я.
- Обов’язки в лікарні.
Додати ще подробиць їй не дав зайшовши до приміщення вчитель.
- Добридень з ким ще не бачився. Сьогодні в нас не дуже багато роботи, а саме відбір правильно зібраної та висушеної трави фібра. Після чого зваримо її листя в солоній воді. Отже, перед вами оберемок трави, а ось правильний зразок. Як бачите, він має яскравого кольору стебло з листям, що на ньому міцно тримається.
- А ще він пахне не так, - додала я.
- Ви можете відрізнити їх по запаху? Вибачте, про що це я? Вам як перевертню це завдання здасться легким.
- Тоді я буду обирати потрібні гілочки, а Філл їх обдирати.
- Добре. Тільки пам’ятайте, нам знадобляться не лише листя, а й стебла. Нічого не викидаємо.
Почалась робота.
Я обирала потрібні трави швидше аніж Філл встигав зривати з них листя, того до нас приєдналась ще Олдрі. На Фіону з Вандою вже не вистачило.
На при кінці заняття, поки інші помішували зміст величезних котлів, я сиділа на стільці й витирала ніс, намагаючись чхати якомога тихіше.
***
Вечорі, коли магією мила тарілки в "Ведмедику", пані Тош поцікавилась чи "не захворіла я" дивлячись на мій червоний від постійного витирання ніс. Завірив, що цілком здорова, про допомогу у приготуванні зілля.
- Невже ця мерзота й до нашого міста дісталась?! – налякано запитала жінка.
- Наскільки знаю, ми готуємо його на всякий випадок. Запас ніколи зайвим не буває, - намагалась я її заспокоїти.
- Запас то звісно добре, але не завжди. Ось купила я минулого року цибулю. Так її на весні довелось викинути гнилою, бо не з’їли. І куди тільки не додавала, навіть в хліб.
- Але то цибуля, а це зілля. Краще його викинути, аніж ту ж саму цибулю, бо її нікому буде їсти.
З цим пані Тош сперечатися не стала та повернулася до каструль де тушилась-варилась їжа.
- В залі знову повна народу, - влетів до кухні повідомила Марік, старша донька господарів, що працювала подавальницею. – потрібна твоя допомога. Бери тацю й пішли.
Заперечувати не стала. Але мій ентузіазм поменшав коли побачила кого занесло до таверни. Добре що компанія потраплянців сиділа в тій частині залу, яку обслуговувала Марік.
Та на цьому неприємності не закінчились.
Коли я йшла додому, то помітила що за мною хтось стежить. Й можу силою поклястися, що цей хтось не мав тілесної оболонки. Наче одна суцільна тінь.
12.09.157р.
Маг-Рівік
Скандал під час обідньої перерви у "ложці" викликав злу посмішку. Нарешті Каштанка знайшла ще одну жертву для своїх нападів. Точніше жертв. Дівчата-чужинки намагались протистояти Бетерлі, та її гоп-компанії.
- Втручатися не будеш? – запитав мене Соренто. Ми до цього обговорювали графік відвідування театру.
- А нащо? Їх багато, самі розберуться, не маленькі. Тим паче, сварку почала не Айша. Мабуть, щось в Лісі здохло.
- Яка ти зла. Це на тебе подорож до кордону так подіяла?
- Та ні. Я завжди така була. То ти просто не помічав.
- Тоді тебе треба чимось смачненьким пригостити, а краще щось солодке обрати. Так що завтра між роботою та театром зайдемо до "Пишного Пирога".
- Вмовив. З тебе два пироги, один з м’ясом, другий з ягодами. Головне перед цим вдягнути безрозмірний балахон, щоб пузо потім не було так помітно, - успішно чи ні, але я пожартувала у відповідь.
- Домовились. Я також так одягнусь.
***
Але на сьогодні перетинання з потраплянцями не закінчилось.
Я з дівчатами зіткнулась в бібліотеці між книжкових стелажів. Компанія мене не помітила, та завзято обговорювала за кого з вчителів краще вийти заміж. Виграв декан Лавер. Ректору пощастило, він вже був одружений, хоча пліткарок це не засмучувало.
А двом кавалерам, які зі шкіри лізуть, щоб догодити, навіть звичайна словесна подяка не світила. Старання хлопців в хросс не оцінювалось. На їх долю виділено було лише зневажливі відгуки за спинами.
Після підслуховування я зрозуміла, якщо принаймні крапля жалю й була для цієї четвірки, то вона негайно випарувалася, від цієї розмови.
- Цікава розмова. Не знаходиш? – Віткар мене так налякав, що я ледь не закричала на всю бібліотеку.
- Дуже. Особисто для любителя пліток. Ти щось хотів?
- Так. Нас з тобою очікує Лавер.
- Нас вдвох? – здивовано перепитала я.
- Саме так. Ходімо.
Повернувши книжки бібліотекарю та забравши свої речі ми пішли до деканату.
***
- Отже, що ви пам’ятаєте до того як опинились тут? В цьому світі, – запитав мене Німідор.
Несподіваний гість в школі. Я його до сьогодні жодного разу не зустрічала на учбовій території.
- А нащо воно вам? – запитала у відповідь.
В кабінеті пана декана окрім мене, Віткара, самого Лавера та Німідора знаходився ще один не знайомий мені чоловік, який представився Ерміс Дотр, вчитель захисної магії.
- Якщо ви не помітили, то на вас полюють, - тихим, спокійним голосом почав магістр Дотр. – Ми хочемо вам допомогти, але нам не вистачає подробиць.
- Про моє минуле життя?
- Для початку почнемо з них.
- Я знаю що таке холодильник, пеніцилін та атомна електростанція. Також, що коли в космосі розженешся до потрібної швидкості, двигун корабля можна вимкнути, а далі летіти по інерції. Майонез - холодний соус й запікати в ньому їжу, то знущання. Двох планет на одній орбіті не буває. Точніше це можливо, але проіснує відносно недовго. Рожеве вино, це коли червоне виготовляють за технологією білого, а помаранчеве, коли біле за технологією червоного. Хвіст у комети з’являється лише коли вона пролітає поряд з зіркою, а не у відкритому космосі. Кросівки – зручне взуття…
- Досить, - зупинив мене Німідор. - Я з цього майже нічого не зрозумів, окрім одного – ви згадали минуле життя.
- Не зовсім. Я про себе не пам’ятаю нічого особистого.
- Погано. А чи пам’ятаєте ви щось про час між колишнім життям та теперішнім? Де ви були? Що робили? Може з кимсь спілкувались? – продовжив допит ельф.
Я замислилась, бо дійсно трохи згадала про той час, та як зручно мені було й нікуди не хотілось йти. А ще з самого початку перебування вже в цьому світі знала як мене звати, та що я “замовляла” для нового життя, від магії до сірників. Та про це не стала розповідати, ельфа навряд це цікавило, хвіст ставлю. Розповіла лише зручність та лінь.
- Небагато. А точніше майже нічого, - підвів висновок госторовухик.
- Може воно і на краще. Неможливо сумувати за тим, про що не пам’ятаєш. А що ви там казали про переслідування. Можна з подробицями: хто й нащо? - запитала я.
Чоловіки як по команді подивились один на одного, ігноруючи хіба що Віткара як наймолодшого.
- Треба розповісти, - оголосив декан.
- Впевнений? – з тривогою в голосі запитав Дотр.
- Так.
- Тоді сам й розповідай, - махнув ельф.
- В нас є підозра, що на тебе полюють жерці, - почав Лавер. – Та хочуть вбити.
- Нащо?! – здивовано запитала я. Ось чого-чого, цього точно не очікувала.
І тиша. Лише серцебиття виказувало, що знаходжусь не в музеї воскових фігур.
- Вони вважають тебе посланником Головного, - зібравшись продовжив чоловік.
- Так це ж навпаки, добре для них. Якби я була дійсно посланником від Головного, мене б зустрічали з усілякими почестями, а не хотіли б вбити. Це якась не самітниця. І чому саме я? Окрім мене там було ще двадцять чотири розумних, серед яких знаходилось троє жерців.
- Що це саме ти, є докази в головному храмі Дориму, про які нікому зі сторонніх не розповідали.
- А як ви про це дізнались?
- Шпигуни є крізь. Маги серед жерців, жерці серед магів. Але всім присутнім в цій кімнаті я довіряю. Кожен пройшов не одну перевірку, щоб стати членом ордена.
- То в вас ще й орден є?
Я злилася. Сильно. Хвіст навіть виліз. У Віткара аж очі збільшились коли він його побачив.
- Я не знаю який ти вчитель, але оповідач жахливий. Давай спробую я. А ти закінчуй розмахувати хвостом, ще щось заціпиш та розіб’єш, - звернувся до мене Німідор.
Я уважно подивилась на ельфа. Той був ледь схвильований, але тримав себе в руках. Хвіст прибирати не поспішала, але й погрозливо розмахувати ним перед очима припинила. Лежить собі спокійно біля моїх ніг.
- Ти вже чула про війну між магами та жерцями. Отже, все почалось саме з цієї війни. А точніше, нашим богам знов захотілося влади. Вони накрутили жерців, мовляв, їм менше почали молитися, а від цього їх сила згасає. Чим менше сили, тим менше захисту. А коли не буде захисту, то в цей світ прийдуть демони. Величезна Темна Орда тільки й чикає, коли в наш світ зможуть пробити прохід. Але цього богам було замало, вони оголосили, що всі маги поклоняються демонам.
- І продали їм свої души, - додала я як припущення.
- Саме так. Почалась війна. Закінчити її вдалося лише при появі Головного. Як він розізлився на своїх намісників, я й досі зі здриганням згадую його появу.
Німідор не перебільшував, його серцебиття посилилось, а сам він аж посірів.
- Закінчивши війну, Головний знов залишив цей світ, але обіцяв спостерігати одним оком. Чи він наглядає, чи ні, не знаю, та дванадцять наших богів зачаїли на нього образу. Та ще й це пророцтво в якому розповідається про посланника від Головного. Мовляв, відправить він до нас свого спостерігача.
- Тобто я той самий спостерігач?
- Схоже на те. Тож повторю питання: що ти пам’ятаєш про минуле життя?
- Та нічого такого. Я ж вже казала. Знаю як користуватися порохотягом. Горизонтальні космічні кораблі, що літають на повній тязі – маячня. Що зірки мають свій термін існування. Що антибіотиками віруси не лікуються. Та багато ще чого. Але нічого пов’язаного з Головним.
- У зірок є термін існування? – вперше подавши голос, запитав Віткар.
Чоловіки спочатку подивились на нього, а потім на мене.
- Так. Але не хвилюйтесь. Не один мільйон років пройде, поки зірка перетвориться на червоного гіганта. Потім планетарна туманність та білий карлик ще є. А до цього були молекулярна хмара та протозірка. Щось кудись не туди розмова пішла.
- Так. Повернемось до того, що тебе хочуть вбити, - погодився декан.
- Як бачите це складно. Моя луска добре захищає від зовнішніх ушкоджень, а жодна отрута мене не бере.
Про галюцинації промовчала. На всяк випадок.
- То є добре. Але охорона не завадить, - знов заговорив Німідор.
- Цього мені ще не вистачало. Досить, що за мною всюди мій фамільяр ходить. Навіть спить поряд в ліжку.
- І лякає інших учнів своєю присутністю, - нагадав Лавер нещодавній неприємний випадок.
Одна з “домашніх хом’яків” Айші, Селеста, зробила чергову спробу мене образити. Та Самідір, що гуляв поряд, налякав бідолашну до втрати свідомості. Скандалу звісно не вдалось оминути, але я отримала офіційний дозвіл ходити по школі з фамільяром.
- Але зараз його з вами немає, - продовжив декан.
- Емммм. Взагалі то є, - промовила, та відкрила сумку звідки свою пухнасту мордочку одразу вистромив Дір.
Наступною формою фамільяр обрав невеличкого звіра. З першого погляду можна було його прийняти за рогату білку мутанта, але в цьому світі існував такий вид як Льодова Білка. Тільки місцеві були білосніжні, а мій зберігав свій шоколадний колір в будь-якій іпостасі.
- Імперський, - одразу впізнав ельф та протягнув руку, щоб доторкнутися.
- Я б цього не радила. Може вкусити, а слина паралізує, як і в справжніх льодових.
- Дивовижно. Але зайва охорона не завадить. По місту вночі самій не ходити. До кордону не їздити. Про все незвичайне доповідати.
- Я з цим не згодна.
Від моєї заяви в ельфа аж вухо смикнулося.
- Ви звісно можете мати свою думку, але я також маю свою. І я не згодна сидіти вдома, а по місту пересуватися під наглядом. Ви вибачте, хоча чому я взагалі маю вибачатися, але я доросла й самостійна. Я не домашня пані яка втрачає свідомість від одного погляду на нападника. Я вмію за себе постояти. Та ще раз наголошу, може ви не почули: моя луска захищає краще всіляких обладунків, та з’являється самостійно у хвилини небезпеки. Отрута на мене не діє. Ментальна магія також. Меч я вже добре тримаю в руці та й кулаком можу з’їздити по пиці. Охорона та зайва увага мені не потрібна.
Всі похмуро на мене дивились окрім Віткара. Хлопцю схоже моя відповідь сподобалась. Таке собі бунтарство.
- Та й нащо вам мене захищати? Ну вб’ють мене, вам то що з того?
- Якщо ти дійсно відправлена в наш світ Головним, то тільки ти в змозі зупинити Темну Орду.
Знов Темна Орда. Спочатку примара імператора, потім ці, члени таємного ордена. А вчитель Гора говорив, що ця погань вже не загрожує.
- Що за Темна Орда?
- Демони. Вищі, нижчі. Всі. Їх поява в цьому світі лише питання часу. Ми цю мить відтягуємо як можемо, але схоже боги все ж уклали угоду з демонами, і лише ми заважаємо відкрити для них прохід.
- А нащо це богам?
- Щоб перемогти орду, та довести що світ без них не зможе існувати. Примітивно та нерозумно. Але це так, - завершив пояснення Німідор.
- І демони з цим згодні? Чи вони навіть не здогадуються про це? – здивувалась я. От лівою п’ятою відчуваю, щось від мене переховують.
- Скоріш за все і знають, і здогадуються. Та також готують свій запасний план. Й не відомо, чим це все може закінчитись, - відповів магістр Дотр.
Більше мені не збирались нічого розповідати тому в кімнаті повисла тиша. Я не витримала і запитала:
- Чому вся інформація про Вільні Землі видалена?
- Тому що саме з них почнеться друга хвиля.
- А була перша? – не здавалась я.
- Так. Перед війною. Тоді вдалося зупинити наступ, але ми не впевнені, що це вдасться вдруге, - важко зітхнувши сказав пан Німідор.
- Тобто я вам потрібна живою, щоб покликати Головного на допомогу? – дійшла я висновку всьому що сьогодні почула.
- Саме так.
- Чудово. Просто чудово. Тепер я розумію нащо ви зі мною проводили особисті заняття, - звернулася я до декана. - Щоб я змогла налагодити зв'язок з господарем.
- Ні. Особисті заняття я проводив з іншої причини. Щоб ти навчилася контролювати свої емоції. Бо ще трохи й перейдеш на наступний рівень, та будеш не свідомо маніпулювати навколишніми. А це порушення закону. І якщо вважаєш, що після нашої розмови занять більше не буде, то марно. Збільшимо з одного до двох.
Хотілося відмовитись, та язик не повертався. Користь з цих занять переважала.
- Ще щось сказати мені хочете? – я хотіла скоріше залишите це приміщення та обміркувати як діяти далі. І одним із варіантів було покинути школу та приєднатися в навчанні до Вальдегора. Подумаєш, буду не артифактором, а некромантом. Теж непогано. Але щось мені підказувало, не зроблю я цього. Не зроблю.
- Нам би хотілося ще поспілкуватися з твоїм другом-вампіром, - додав ельф. – Просто поспілкуватися. Нічого іншого.
Я окинула оком присутніх. Схоже, що Гор був вампіром, стало несподіванкою лише для Віткара. Цікаво, як Німідор про це довідався? Невже йому все ж Лавер розповів?
- Вбивати не збираєтесь? – про всяк випадок уточнила я.
- Звісно ні. Лише спілкування, - запевнив мене декан.
- Я йому передам коли побачу, - пообіцяла я.
- Домовились. Й силою прошу, подумай над тим, щоб тебе охороняли…
- Гррррр, - загарчала у відповідь. Я вже встигла встати зі стільця, того змогла частково трансформуватися. Добре, що це не зашкодило одягу. Гребні замість волосся та луска на рукам та обличчі.
- Хоча б розповідай про все, що здається на твій погляд підозрілим. Ти можеш вірити в себе та свої сили. Але є невеличкий шанс, що зможемо вчасно зупинити ще одну катастрофу в цьому світі, - додав Німідор. Захоплення від видовища в нього вистачило б на цілу залу глядачів в цирку.
- Добре. Але не більше.
- Поки що, - не здавався ельф.
- Це буде залежати від вашої поведінки. До побачення.
Я вже казала, що суперечки не моє? Але так хотілося залишити останнє слово за собою.
14.09.157р.
Маг-Рівік
Сьогодні у магістра Стера затрималась довше інших. Філл хотів зачекати, але я його відмовила. Невідомо скільки тут ще проведу часу.
- Як на запах? – запитав мене вчитель.
- Дивний. Навіть не можу вирішити чи подобається, чи ні.
Наші голови так низько нахилилися над котлом, що майже притулялися одна до одної. Й саме за цим нас застукала Айша.
- Магістр Стер, можна вас на хвилиночку, - мерзенний голос добре здобрений отрутою.
- Звісно. Що у вас пані Бетерлі?
- Я занесла вам свою роботу, як і обіцяла.
- Чудово. Покладіть її на стіл, потім перевірю, - та повернувся до зілля.
Поклавши роботу на стіл, дівчина не поспішала залишати кабінет. Замість цього вона стала недалеко від нас прислухаючись до нашої розмови.
- Ви ще щось хотіли? – в голосі викладача чітко прослуховувалось незадоволення відволіканням.
- Чи могли б ви її перевірити зараз.
- Як бачите, в мене зараз є важливіша спарава. Того покиньте лабораторію й більше не турбуйте мене сьогодні.
Грубо, але й дійсно, невже Айша не розуміє важливість цього зілля?
Каштанка незадоволено засопіла, та грімко стукаючи каблуками вийшла з кімнати.
- На чому нас перервали?
- На запаху.
- Так. Зілля втрачає колір та набуває металічний блиск. А запах навпаки, яскраво виражену гіркоту. Відчуваєте?
- Так, - витираючи носа від ризьких ароматів погодилась я.
- Це ще що. От додамо кров драконів, зілля знов зміниться.
Я, погоджуючись, просто кивнула головою, сподіваючись, що зміни не позбавлять мне гострого нюху, до якого встигла звикнути.
Щоб не чекати кров, я запропонувала магістру свою. Та щоб її отримати мені потрібно було розбити носа і ні як інакше. Але, по-перше чоловік не зміг собі дозволити мене вдарити, а по-друге не відомо чи годиться саме моя кров. До того ж пану Стеру сподобалась моя ідея, щодо вакцини. Він пообіцяв до неї повернутися, щойно закінчимо з ліками.
16.09.157р.
Маг-Рівік
- Тебе можна привітати з новим романом? – запитала Улла сідаючи поряд на метіомагії.
- І хто нова жертва моїх чар? – у відповідь запитала я, дивлячись в усміхнені очі кольору яєчного жовтка.
- Не повіриш! – вигукнула дівчина прибираючи, щоб не заважав писати, довгий чубчик, який відпускала після занять, таким чином ховаючись від навколишніх.
- Здивуй мене, - підтримала я гру.
- Магістр Стер.
Йогпермар скислий.
- Айша! Більше нікому в голову така дурня не прийде. Як її не набридає одне й те саме?
- Важко сказати, що в голові аристократки. Але цю плитку я почула від однієї з її подруг.
- Дай вгадаю. Селеста?
- В яблучко.
Вдих-видих. Вдих-видих. Вже ж маю звикнути, та не звертати увагу.
- Розмови залишили. Починаємо заняття, - перервав нас магістр Брінг. – Беремо пір’я в руки та пишемо тему: "Пилові бурі. Види та класифікації".
***
Мене ще декілька разів діставали чим декан не задовольнив. Але для них в мене була стандартна відповідь: виростите, зрозумієте. А що? Я й досі була розлючена на Лавера з його орденом. Чи не його.
Ще й на Віткара за компанію. Добре що він не діставав мене розмовами з вибаченнями та поясненнями, а мовчки спостерігав з далеку. Мабуть, все ж йому доручили охороняти мене.
Свинябул зброджений.
Але так відповісти не вдалося магістру Стеру. Плітка аж до нього дійшла. Чоловіку я розповіла всю правду, мовляв, це все Айша. Той пообіцяв особисто поговорити з дівчиною та з’ясувати обставини. В по думках побажала йому успіху, бо здавалось, що Айші навіть король не зможе заткнути рота. Хіба що кат голкою та нитками.
28.09.157р.
Маг-Рівік
"Велика Ложка" знов була забита в обідню перерву, начебто тут безкоштовно їжу роздавали.
- Що знов трапилось? – запитала я в Олдрі, самій обізнаній в нашій компанії.
- Ви зі своїм навчанням всі розваги пропускаєте, - натякнула вона на нещодавнє свято рівнодення яке ми з Філлом пропустили.
- Начебто вас не було з нами на додаткових заняттях у магістра Стера?
- Були. Але наші вушка завжди напоготові. Ось, наприклад, дізналися що Ліона-вампірша носить спеціальний амулет, який відстежує її ауру. Тому якщо в місті чи за його межами знайдуть знекровлене тіло, то зможуть встановити чи винна чужинка. А ще схожий повішали на її подружку демоницю, - поділилась здобутою інформацією подружка.
- Амулети кажеш? – запитала, а самій дуже захотілося на них подивитися.
- Так. А ще ця Ліона ходить в лікарню купувати кров в спеціальних флаконах, щоб не псувалась, - додала Фіона.
Цікаво.
От, наприклад Вальдегору кров потрібна, щоб прискорити загоєння ран або відновити магічну енергію. Крові тварин для цього достатньо. А от так, щоб кров розумних. Все ж таки нащо вона Ліоні? Може, щоб не збожеволіти як справжній вампір? Тоді чому вона вільно пересувається містом? Чому її не ізолюють?
- За таку інформацію вдячна. Так, а що за новина сколихнула наше болото?
- Я розповідаю! – викликнула Олдрі, не даючи своїм подругам й рота відкрити. – Цей новенький Конн викликав на магічну дуель вгадай кого?
- Декана? - висловила найбільш божевільну думку.
- Та ні. Декана. Скажеш. Але він буде в якості суді. А викликав Леорі.
- Він же його тонким шаром по землі розмаже, - невпевнено запропонувала я.
Невпевнено, бо знала на що здатен бойовик, але навіть не замислювалась на якому рівні потраплянеці. Я навіть не знала, які предмети вони обрали. Так, краєм вуха підслухала одну розмову між ними в бібліотеці де вони скигли, що освіта не систематизована, та не поділена на факультети. Що немає чіткого переліку необхідних предметів, нема змоги виносити книги за межі бібліотеки без особистого дозволу викладача. Й так далі.
- Особисто я роблю ставку на Леорі, - радісно сповістила люшитка.
- А роблять ставки?
- Так. Деякі навіть на гроші.
- Коли дуель? – запитала я.
- Після четвертої пари. Там де у вас практичне заняття по елементаристиці відбувається.
Я добре знала це місце. Воно було огороджено й мало купу артефактів, що поглинають залишки магії
- Ми йдемо дивитися. А ви? – запитав Філл. – Шкода дуель не на мечах, Леорі точно виграв.
На нього одразу подивилось п’ять пар зацікавлених очей, включно зі мною.
- Я часто бачу як він тренується в школі фехтування Дігірса.
Тож брюнетик ходить до тієї школи де наді мною посміялися та вказали на двері.
- Але якщо буде дуель між Леорі та Гором, то переможе Гор, - додав хлопець.
- Це той червоноокий блондинчик? – запитала Олдрі.
- Так.
- А чого він рідко в місті з’являється?
- В нього навчання з особистим вчителем. Сама його рідко бачу.
- Шкода. Такий гарний хлопець. Я б з ним на свято сходила ще раз, - зізналася люшитка.
- Як з’явиться, я йому обов’язково це передам, - запевнила я.
А у самій аж серце стиснула. Спочатку Террі, а тепер Вальдегор. Я не бачила вампіра вже тиждень, а відчуття, що пів року пройшло. Ще мені його не вистачало на щоранкових тренуваннях. Як показав похід в Ліс не даремних, я вже впевнено тримала зброю в руках.
***
Тренувальний майданчик був забитий по колу охочими подивитися на бій між першим та другим курсом. Та аби не його форма в вигляді амфітеатру, тим хто запізнився було б важко щось роздивитися.
Ми з Філлом та Уллою прийшли раніше, тому опинились в першому ряді поряд з Соренто.
- За кого вболіваєш? – запитав майбутній некромант, та підморгнув своїм червоним оком.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ