Unknown

- Це запрошення?

- Так.

- Ну добре. Якщо гулятиме все місто, трохи виділю часу.

- Домовились. Бувай.

- Бувай.

Хлопець пішов, а я збиралася повісити сережку на місце, коли повернулися Філл з Уллою. Мене накрило емоціями що сходили від цих двох. Закоханість, бажання та визнання що їм ніколи не бути разом. Аж мурахи по шкірі побігли від моторошності, того поспішила повісти артефакт на місце.

Жах.

В цьому світі кожна раса боролася за чистоту крові, того дуже рідко зустрічались змішані шлюби. А напівкровки частіше, були бастардами та вигнанцями серед родичів.

- Про що щебетали? – запитала Улла, вмощуючись на сусідньому стільці.

- Запрошував на якесь свято.

- На Еудірон. Свято цвітіння, – здогадалася дівчина.

- На що?

- Це свято квітів. Обов’язково на нього сходи. Якщо не хочеш з Леорі, то йдемо з нами.

- Як не глянь, від свята не відверчусь. Добре сходимо. А зараз може ви знайшли де ця трава використовується?

20.04.157р.

Маг-Рівік

Я мила посуд та думала що робити. Сьогодні до мене "підкотив" ще один цінувач моєї "вроди", на ім’я Асар, та також запросив на побачення. Пообіцявши виділити час на наступному тижні ми посміхаючись один одному розпрощалися. Цікавість, яку гидоту замислила Айша, зросла ще на декілька пунктів.

- Я бачу твої навички з кожним разом все краще й краще. Тарілки більше не б’єш, - сказала пані Тош застукавши мене за миттям посуду за допомогою магії. Жінка вже давно дізналася, що я не та кого вона хотіла найняти. Десь через тиждень заявилась дівчина, та почала зі сльозами на очах розповідати, що вона заблукала та не змогла знайти дорогу. Цілий тиждень! Пані Тош звісно їй не повірила. Потім трохи на мене побурчала, але нарікань за час, що я в них вже встигла пропрацювати, не отримувала, того мене залишили.

- Якщо робити більше нічого, то краще допоможи в залі. Сьогодні в нас співає бард, того великий наплив клієнтів.

- Так, - погодилась я.

Підхопивши пусту тацю, направилась до залу. Але зробивши декілька кроків, зупинилася, бо зрозуміла куди мене звали гуляти. Відступати було нікуди, а прикинутись хворою пізно.

Перед тим як увійти до залу захотілося перехреститися. Але стрималася. По перше, це навряд чи допоможе. По друге, може бути неправильно розцінено.

Лоеорі був не сам, а в великій компанії приятелів. Окрім нього зі знайомих мені тут був також Віткар, Фіона, Ванда та Олдрі. А також Айша зі своєю сварою. А ще був похмурий хлопець, якого я інколи бачила поряд з Леорі, та знала що вони разом навчаються. Це був третій король. Ну й звісно, ще трохи їх однокласників.

- Чого застигла, - відволік мене від думок голос Марік, доньки пані Тош, а по суміщенні, подавальниці. – Учні твої.

Мої, так мої.

- Доброго вечора, - привіталася я підійшовши до столика.

- Ята! Ти все ж вирішила до нас приєднатися, - зрадів моїй присутності Леорі.

- Не зовсім. Я тут працюю. Так чого панове бажають? – сама посміхалась, та водночас намагалася не дивитися у бік Айши.

- Така важлива по школі ходить. А виявляється працює прислугою, - голосним шепотом сказала Інга, одна з подруг Каштанки.

Дівчата засміялися не всі.

- А я й не знала, що чесна праця в нас вважається чимось огидним, - відповіла їй Фіона. – Рано чи пізно тобі доведеться проходити практику у лікарні. Й повір, перший час там будеш виконувати завдання типа: принеси, віднеси, прибери, відмий. А іноді це не лише ліки чи інструменти.

Ванда з Олдрі загадково посміхнулися, я також здогадалася, про що йшла мова.

- Простолюдинка була. Простолюдинкою й залишиться, - не знаймо до чого тявкнула Айша.

Всі, окрім її друзів, з осудом на неї поглянули.

- Айша, я іноді думаю, що голова, в тебе лише для прикраси. Може, хоча інколи будеш використовувати її за призначенням? – запитав хлопець з червоними очима, колір яких видно було навіть у напівтемряві. – Бо я з кожним твоїм вчинком, краще розумію твого батька. Взяти нову дружину, це розумно.

- Ми звідси йдемо, - підскочила дівчина, схоже її вжалили в болюче місце, - тут смердить напівкровками. Ніколи не думала Леорі, що ти зв’яжешся з таким непотребом.

- Це ти на мене натякаєш? – запитав Віткар. Я вже знала, що він був наполовину людиною, а наполовину вінором.

- Та ні. Скоріше на мене. Бо ти, не зважаючи на незаконне народження, поки вважаєшся єдиним спадкоємцем. А от родина моєї матері відреклась від неї ще до її народження. Бо не зважаючи на старовинний титул моєї бабки, я ж назавжди залишусь виродком брудної-байстрючки. Так Айша? Бо такі як я з Віктаром, є живим доказом того, що аристократи іноді люблять повалятися в багнюці.

Хлопець говорив все в повному спокою. З такою собі іронією. А обличчя Айши від його слів все більше й більше покривалося червоними плямами, доки повністю не стало схожим на томат.

- Ти мені краще скажи: чого взагалі спілкуєшся з такими як ми?

- Більше не буду. Мені й пів року вистачило.

Разом з нею пішли чотири її подружки, та два хлопці, Асар з Шион. Мої так й не відбувши кавалери.

Я ж стояла весь цей час мовчки й спостерігала зі сторони. Й телевізора не потрібно. Такі італійські пристрасті тут розгорнулися.

- Весело у вас. А я ще за інтернетом сумувала.

- Що таке інтернет? – запитала Олдрі, як сама цікава.

- Потім розповім, - схаменулась я, ледь зайвого не сказала. - Так що будите замовляти?

- Зараз зробимо, але для початку давай я тебе зі всіма познайомлю, - перебив Леорі. - Фіону, Ванду та нашу красуню Олдрі ти вже знаєш. З Віткаром також знайома. Далі в нас їдуть Рівіс, Імар, Шимір, Юдіан, Арбін та Калін. А також майбутній некромант, того мабуть, завжди такий похмурий, Соренто.

- Приємно познайомитись, - сказала я, а сама ретельно оглянула названого останнім червоноокого брюнета. Хотілося переконатися, чи він дійсно спокійно сприйняв образу від Айші, чи лише зовні шматок льоду. Але знімати сережку зараз було не зручно.

- А ось й останні члени компанії, - до столика підійшло ще двоє, - це Джер та Елбон.

- А-а-а! – викрикнув здоровань, - це я через неї ледь не осліп на вступних іспитах, - й тикнув в мене пальцем.

- То ви вже знайомі? Тоді час замовити. Дівчата, ви яке вино будите? – продовжив Леорі, бо на невеличкий поміст вже принесли стілець. Це означає, що скоро почнеться виступ.

Дівчата обрали червоне вино, а хлопці ель. Прийнявши замовлення, я пішла за пляшками та глечиками. А тим часом на поміст вийшов бард, з не звичною зовнішністю. Вперше такого в цьому світі бачила. Темно-фіолетова шкіра, зі світлого волосся стирчать великі вуха та маленькі ріжки, а ще мав зріст, що не перевищував півтора метра. Назва цієї раси була Ті-тч. Коли прийду до дому потрібно буде замалювати, та записати дані про цю расу до власного довідника, який я почала нещодавно вести, щоб не заплутатися де хто.

24.04.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні знову була в кабінеті декана. Може варто собі особистий стілець там поставити, а то ті що є не дуже зручні?

На цей раз причиною стала скарга, що прийшла на ім’я ректора від магічної варти, начебто одна з учениць варить приворотне зілля, та за його допомоги виманює гроші в учнів та мешканців міста. І ця учениця була я. Декан Лавер звісно цьому не вірив, бо “була під постійним наглядом”, але профілактичну бесіду провів.

Та на цьому неприємності не закінчилися.

Повертаючись додому після роботи в “Ведмедику” почула крик про допомогу. Не розмірковуючи, чи може на мене очікувати там загроза, я кинулась в бік звідки лунали голоси.

На двох дівчат насувалися бандити які до цього намагалися зашкодити мені. Швидко зрозумівши, що до чого, я застосувала заклинання вибивання пилу, потужності якого вистачило, щоб збити з ніг злочинців.

- З вами все добре?

Тільки й встигла запитати я у дівчат, коли з’явилися знайомі мені вартові-перевертні. А ще з ними був не знайомий мені чоловік.

- Що тут відбувається? - - запитав незнайомець, явно найстарший за званням.

- На нас напали ці бандити, - сказала одна з дівчат.

- Ви впевнені в цьому? – зло запитав він. - Чи, може, з клієнтами у ціні не зійшлися?

- Що ви таке говорите?! – обурилась я.

- Правду. Схоже даремно ваш декан вас захищає. Треба йому уважніше слідкувати за своїми ученицями.

Я аж ледь не вдавилась, від цих слів. У цього чоловіка явно великі проблеми з жінками, якщо він ображає всіх підряд.

- Вибачте голова, але ця дівчина не з нами, - знов заговорила одна з потерпілих. – Вона прийшла нам на поміч так як і ви.

- Звісно. Всі вільні. Поки вільні, - та якось не приязно окинув мене поглядом. Аж моторошно стало й захотілося звернути йому шию.

- А що з цими робити? – запитав блондин, вказуючи на нападників, які ледь підвилися на ноги.

- Також хай йдуть додому. Їх провини не бачу, - та пішов геть.

Злодюжки вставши на ноги, також пошкандибали з міста пригоди, не чикаючи доки на них знов якесь заклинання відпрацюють.

- Вибачте, - звернулися дівчата до мене. - Це через нас, вас помилково прийняли за повію.

Я уважно розгледіла дівчат. Освітлення, звичайно було замало, але його вистачило, щоб помітити яскравий макіяж та відкриті сукні під плащами. І ще від них пахло важкими, дешевими парфумами.

- Нічого. Гірше ви точно не зробили.

Дівчата також пішли, їх викликались супроводити перевертні. Залишились лише я та блондин, незадоволене сопіння якого було, мабуть, чутно навіть в порту. Здається, мені знову хочуть прочитати нотації.

- З мого боку це було не розумно, я знаю, - одразу перейшла в наступ.

Перевертень тяжко зітхнув.

- Я проводжу вас, - навіть не поцікавившись, чи це мені потрібно, ствердив хлопець. - Ми минулого разу не встигли познайомитись. Мене звати Нолан Сент Луй.

- Ятаар Ольше, - сперечатися не стала. Хоче проводжати, хай проводжає. Хто я така, щоб йому це боронити?

- Ви вибачте за слова голови. Руперт Суфо завжди різкий з усіма жінками, без винятку, не важливо, чи то дівчинка, чи то літня жінка.

- Як для голови варти, він має погану рису характеру. Це може зашкодити невинним людям.

- Будемо сподіватися, що ні.

Далі шли мовчки. Говорити нема було про що. Та коли вже були біля дверей, хлопець замість ввічливого “до побачення” запитав:

- Ви кожного вечора так пізно повертаєтесь?

- Так.

- А де працюєте?

- В “Ситому Ведмедику”.

- Будемо намагатися вас вчасно зустрічати та проводжати додому. До побачення.

- До побачення, - розгублено попрощалася, не знаючи як реагувати на такі заяви. Чи радіти, бо хтось за мене хвилюється, чи злитися, бо спостереження вже майже цілодобове.

26.04.157р.

Маг-Рівік

Несподіване побачення відбулося в дорогущій таверні "Золота Качка", куди мене привів Санрей, після роботи в “Кристалі”. Тут збиралася вся аристократи та багатії міста не тільки щоб смачно поїсти, а й обговорити важливі питання. Для цього у закладі були окремі кімнати, де ніхто не міг підслухати.

Взагалі я сюди не хотіла йти. Але всі мої відмовляння, що багато роботи, пішли нанівець, оскільки пан Прієр почув нашу розмову. Доброзичливий старий негайно відпустив мене з роботи раніше.

І от тепер я у цьому дорогому закладі відчувала себе жебрачкою. На мені було просте вовняне плаття, волосся заплетене в звичайну косу, прикраси відсутні. Я постійно ловила на собі не тільки не задоволенні погляди, а й хвилі обурення від тутешніх відвідувачів, особливо від жінок, від чого шматок в горла не ліз. Та Санрею здавалося байдуже, чи то як я одягнена, чи надмірна увага інших. Він з апетитом поглинав м'ясо, запиваючи його вином. Я ж ліниво колупала запечену в тесті рибу.

Втомивши перший голод чоловік почав розпитувати про навчання, я чесно хвалилася успіхами. Особливо в артефакториці, про перші спроби створити щось нове. Але Санрей швидко втомився слухати, та неввічливо перебивши мене, почав розповідати про свої пригоди в Вільних Землях. Я слухала мовчки, чекаючи закінчення цих катувань.

А коли подали десерт, то до закладу завітав, той кого бачити зовсім не хотіла. Руперт Суфо. Й як на біду він підійшов до нас.

- Я шукаю тебе по всьому місту. А ти тут розважаєшся в сумнівній компанії.

- Руперт, приятель. Давно не бачилися. Не лякай мою гостю. Люба, познайомся з головою магічної стражі Руперт Суфо. Руперт, ця прекрасна дівчина Ята Ольше, учениця школи магії.

З якого дива я йому “люба”?

- Ми нещодавно бачились. Смак в тебе не змінюється.

- Не звертай на нього увагу. Він самотня людина, того й заздрить, - сказав маг та взяв мене за руку.

Мене пересмикнуло, але здавалося Санрей цього не помітив.

- То що ти від мене хотів?

- Потрібна твоя допомога. Терміново.

- Ну, якщо терміново, тоді терміново. Люба, ти сильно образишся, якщо я раптово залишу тебе на нашому першому побаченні?

- Звісно ні, - відповіла я, намагаючись при цьому щиро посміхнутися.

Емпатія після контакту наших рук мовчала, а це означає, що маг носить захисний артефакт. Й досить потужний. Поганого в цьому звісно нічого не має, кожен має право на захист та особисте. Та щось мені підказувало, що цей чоловік намагається приховати дещо набагато важливіше, аніж професійні таємниці.

- Тоді до зустрічі.

Й пішов. Пішов та не заплатив. Я зрозуміла це, коли подавальниця підійшла до мене. Записати обід на рахунок мага не вийшло. Шкода. Ну, принаймні, у мене були при собі гроші, в потрібній сумі. А то охоронець, що стояв на вході, вже був готовий використати палицю, що тримав в руках.

А неприємності, як пізніше виявилось, тільки починались.

28.04.157р.

Маг-Рівік

- Й що це означає? – голосно запитав мене Шиор, в обідню перерву у “Ложці”, коли там зібралося максимальна кількість учнів.

Сьогодні обідала в компанії Улли обговорюючи наближення свята, Філл же знову окопався в бібліотеці.

- Що саме? – здивовано запитала я, бо питання з тими побаченнями вважала вирішеними після зустрічі в “Ведмедику”.

- Мені також цікаво знати? - сказав Асар, наближаючись до нашого столика.

- Уважно вас обох слухаю.

- Це ми тебе слухаємо. Кожен з нас вважає, що зустрічається з тобою. А ти таємно спала з іншим.

- О це так новина! Ми навіть не встигли на побачення сходити. А вже зустрічаємось й навіть спимо! – не витримала та огризнулася у відповідь. – Й коли встигли?

- То ти шльондра, ще й на пам’ять слабка? - якомога голосніше оголосив Шиор.

- То плітки, що ти за гроші спиш, мабуть, не безпідставні, - додав Асар.

Ох, не спроста, тема повій піднялась після того, як я зустріла Суфо, а він дізнався де я навчаюсь. Щось підказувало, що Айша приклала до цього свою руку, як й до плітки про приворотні зілля та фінансові махінації.

- Ви щось прийняли? – запитала Улла. – Може отруїлися?

- Ми ні. А ти, точно. Раз з такою швалею спілкуєшся. Може разом працюєте?

За сусідніми столиками роздався сміх. Вистава мала шалений успіх.

- Тобто, на все що здатна ваша господарка, це розкидуватись непідтвердженими звинуваченнями? Та підсилати своїх шакалів? Передайте її, хай краще працює над сценарієм. Бо він нікуди не годиться. Вихід там.

В тому стані, що перебувала, це єдине, на що зараз була спроможна.

На диво хлопці не стали більше нічого говорити, а розвернувшись дійсно пішли геть. Шкода не назавжди.

32.04.157р.

Маг-Рівік

Ледь відмивши руки від соку трави, ми з Філлом прийшли на "Руни". На минулому тижні нарешті закінчили вивчання рун, а цього почали як правильно їх поєднувати, щоб випадково не нашкодити.

Магістр Яла іноді кидала незадоволені погляди на наші з Філлом зелені пальці, а після закінчення лекції попросила затриматися.

- Я чула, що у вас обох є певні успіхи в артефакториці та алхімії.

Ми, не вагаючись з цим погодились. Адже дійсно було чим пишатися.

- Того я не хочу затримувати ваше навчання, через розтягнутість програми мого предмета. Я написала вам дозвіл на виніс з бібліотеки трьох книг. Кожна на тиждень, не більше. Вам буде корисно прочитати їх.

- Дякуємо, - в один голос з Шое, радісно подякували.

Взявши дозвіл, ми було направились до виходу, коли нас наздогнав голос вчительки.

- Й ще дещо. Я звісно розумію, що деякі трави добре фарбують, але невже ви не були стурбовані вивченням заклинання очищення в Стефі?

Заклинання ми з Філлом знали добре, та навіть не здогадалися використати його на собі. Подякувавши ще раз, ми поспішили до "Ложки", де на нас чекала Улла.

***

Так добрий початок дня, спаскудили два ідіоти.

Ми з Філлом хвалилися книжками, які можемо почитати вдома, коли до нашого столика підійшли Асар та Шиор.

- Ми тут думали, й вирішили.

Голосно, щоб почуло якомога більше вух, почав Асар. Від них тягнуло чимось мерзенним й брудним. Навіть артефакт, що до цього добре захищав, не допоміг. Та й вигляд вони мали переможний.

- Ого! То ви можете думати та вирішувати? – не втрималась Улла, поки я приходила до тями від напливу гидких емоцій.

- Оскільки для тебе одного чоловіка недостатньо, можемо бути втрьох одночасно, - проігнорувавши запит соліенки, продовжив хлопець.

- Тільки май на увазі, грошей платити не будемо. Проте можемо знаходити більш багатшу клієнтуру, - підхопив Шиор.

Почуло ці слова багато хто. Але розізлився лише один. Й цим одним опинилась не я. Я була в прострації від почутого. А Філл розлютився не на жарт. Мене на хвилини дві накрило бажанням вбивства.

Філл же прямо на очах почав збільшуватися в розмірах, й не лише в зрості. Шкіра задубіла, бугристі м’язи намагалися розірвати одяг. Виросли роги, а обличчя почало бути більше схожим на пташине. Замість волосся з’явилося пір’я. Очі при цьому палали, а на столі залишилися сліди від пазурів.

Таверна наповнилась тишею. Навіть стало чути, як на кухні бульйон булькає.

- Філл, - покликала я друга, впоравшись з чужими емоціями. – Облиш їх. Вони вже добре злякалися, навіть звідси сморід відчуваю.

Але той ніяк не реагував, а лише, як хижак, пильно спостерігав за жертвою, очікуючи коли та зробить хибний крок.

Я зняла сережку, а сама під одягом, на всякий випадок, покрилася лускою. Схопивши Філліграна за руку почала “трансляцію” спокою, але це було марним. Раптово ал’єр заричав, та згуртувався, наче перед стрибком. Мабуть, саме це змусило Уллу, забувши про небезпеку, схопити хлопця за другу руку.

Це подіяло.

Філл нарешті прокинувся.

Глянувши на переляканих відвідувачів таверни, Шое дозволив вивести себе з приміщення. І вже на дворі повернув собі “людський” вид.

А потім нас, трьох, викликали до декана. Хтось доніс про перетворення Філла в “Великій Ложці”.

***

- І що це було? - запитав Лавер дивлячись при цьому чомусь на мене.

- Я не зміг стримати емоції. Того частково трансформувався, - одразу зізнався Філл.

Частково?! То це було не все?!

- А що стало причиною? Може, ця дівчина, що сидить ліворуч?

- Ні. Це не її провина. Навпаки, вона стримувала мене.

- Що ж. Я сподіваюся, це не повториться. Бо будувати нову школу нема грошей. А якщо ви втратите контроль над бойовою формою, то не тільки школу, а й місто поглинуть руїни. Зрозуміло?

- Так, - в один голос, відповіли втрьох.

Декан нас ще трохи потримав в кабінеті, почитав лекцію про користь контролю емоцій, а потім відпустив. Мені чомусь здалося, що чергові нотації с приводу емоцій були здебільше спрямовані на мене.

35.04.157р.

Маг-Рівік

Відзначання свята Еудірона, почалось з вечора.

В парку, біля гільдії магів зранку прикрасили дерева різноманітними стрічками та квітами. В повітрі літали ілюзії метеликів та птахів. Всюди були розставлені лотки з готовою їжею та бочки з вином, пивом, елем чи сидром. А ще була музика, яка лунала скрізь, хоча музикантів видно не було. Магія. Можуть, коли хочуть.

В самому центрі парку палало велетенське багаття, навколо якого танцювали парочки.

- Нічого собі, - оцінила масштаб гуляння. Я прийшла в парк після роботи в “Ведмедику” й вважала, що більшість гуляк вже втомиться. Але ні. Охочі повеселитися все підходили й підходили.

- А ти що думала? Це одне з самих улюблених свят серед магів. Це свято не лише цвітіння квітів, а й кохання, - пояснила Улла.

Ми прийшли вчотирьох. Я, Улла, Філл та Вальдегор. Вампір вже був знайомий з соліенкою. Було вирішено довіритись дівчині й розповісти декілька таємниць. Подружка більш спокійно прийняла факт, що блондинчик не небезпечний. Але в цікавості дослідити феномен: “дія крові дракона на вампірів”, могла з легкістю суперничати з ал’єром.

- Ну що? Так і будемо стояти? Чи підемо танцювати? – запитала Улла, та потягла Філла до кола танцюючих.

Ми з Гором також приєдналися до них. Завдяки Террі я тепер не відтоптувала ноги партнеру.

Гуляла тут, мабуть вся школа. Через два танці Гора змінив Леорі, а потім Віткар. Сам же вампір витанцьовував з Олдрі. Фіону бачила з Джером, а Ванду з незнайомим хлопцем. Соренто ж руки не відпускав гарної іллінки, наче боявся, що її вкрадуть. Навіть пара Елбону знайшлася.

В перервах між танцями пили вино чи ель. На мене алкоголь не діяв, драконів організм вважав його за отруту та хутко знешкоджував. Замість випивки я зняла сережку-артефакт, й в “колисці” чужих емоцій гойдалась, як п’яна.

Останнім з ким мені довелося танцювати був Нолан. Було вже далеко за північ, та перевертень ввічливо запропонував провести. Довелось відмовитись, запевнивши що додому йду не сама. В мене сьогодні на ніч залишалися Улла з Філлом. У подруги був день народження першого травневого, того на ранок на неї очікував сюрприз.

01.05.157р.

Дикий Ліс, Маг-Рівік

Сонце тільки почало сходити, а ми з Уллою пішли до галявини в лісі збирати квіти. Хлопці удавали вигляд що сплять, а тільки ми пішли з дому, почали з Кошою готувати святковий сніданок.

Про день народження подруги я дізналась випадково, того соліенка навіть не здогадувалась, що її очікувало. Звісно джерелом раптової інформації стала Олдрі, середньовічний гугл на ніжках.

Коли ми прийшли додому стіл зі святковим сніданком вже очікував. А які були щасливі очі Улли, коли почали дарувати їй подарунки, передати словами неможливо.

Дівчина аж розплакалась.

Як виявилось, в неї є сестра-близнючка якій батьки поділяли всю увагу, частенько забуваючи що є ще одна. Саме тому Улла навчалася тут, в Маг-Рівіку, а не в Маг-Коріфу, який був ближче до дому. Вона хотіла втекти від ролі тіні Одди, на яку її прирекли батьки.

***

Яскраве сонце, так сяяло за вікном, що не дозволяло нормально концентруватися на лекції, особливо після майже безсонної ночі. Його промені грали у молодому листі дерев, відображалось на дзеркальних поверхнях, пускало “зайчиків”, тим самим привертаючи до себе увагу. Навіть старанний Філл ні-ні, та й подивиться в вікно.

- Може все ж таки звернете увагу на те, про що розповідаю? – запитала магістр Яла, привертаючи увагу. – Й хто придумав працювати у святковій день? Ніякої ж користі від сонних учнів. Краще буде вам дати це завдання додому. Отже, записуйте які довідники вам знадобляться.

Пір’я дружно скріпили по пергаменту.

***

На аретфакториці було більш веселіше. Ми проходили кристали охолодження та нагрівання, які багато хто використовував у повсякденному житті. Після закінчення, коли йшла до холу, де на мене чекала Улла, я розмірковувала, чи вистачить мені знань, щоб самостійно їх виготовити, чи краще купити в крамниці. У вежі яку собі уподобав Гор нічого подібного не було.

- Вважаєш, що якщо будеш корчить з себе сором’язливу зубрилку, на тебе більше чоловіків поведеться? – противний голос Айши відволік мене від думок.

Я не одразу зрозуміла, що звертались саме до мене, бо занурилась в розрахунки. З новою пам’яттю, було не важко робити елементарні підрахунки на ходу.

Давно я її не чула й не бачила. Навіть вчора на святі вона була відсутня разом зі своєю шайкою.

- Оглухла, чи що? – ніяк не заспокоювалась Каштанка.

- Чого знову гавкаєш? Від гніву, що на тебе ніхто більше не звертає увагу?

- Мені ці низкородні не потрібні! – розізлилась дівчина.

Всі, кого Айша встигла дістати, називали її Каштанкою. Але коли та дізналася, що це собаче прізвисько, вибухнула вулканом злоби. Свідки розповідають, що навіть вікно розбила від люті.

- Я гідна найкращого.

- Це чудово. От постій тут гідно та помовчи. Тобі воно дуже личить. Мовчання. Навіть розумною здаєшся.

- Як смієш? Шкода, що тебе не заарештували? – порада пройшла крізь мозок, й навіть не заціпила його.

- За що? – здивувалась я.

- За привороти та проституцію. Мені Руперт все розповів. Як ти зі своїми подружками плату за клієнтів не поділила.

- О, сила! Айша! Благаю тебе, прояви уяву та придумай щось нове. А то ця плітка вже застаріла та не актуальна.

І пішла. З гордо піднятою головою. Як зазвичай.

Так виявляється Айша, водить дружбу з головою магічної охорони. Тоді не дивно, що він кривиться кожного разу, коли зустрічається зі мною.

***

Сьогодні було вирішено пропустити похід до бібліотеки, замість неї ми з Уллою в компанії Вальдегора гуляли по крамницях готового одягу. Літо на носі, в теплих речах жарко. Спочатку тягти за собою вампіра не хотілося, але якщо купити сорочку за очі можу, то взуття ні.

Першим місцем нашого мандрування стала ювелірна крамниця, де було вирішено спробувати продати знайдені Гором необроблені алмази, розміром з голубине яйце.

- Ось це, дуже сподобається вашій дівчині, - було першим що ми почули. А першим що побачили був Санрей, який обирав прикрасу.

Окрім мага та ювеліра тут ще був Суфо.

- Доброго дня, - привітався з нами інший працівник, як дві краплі схожий на першого, - чим можу бути корисним?

- Ми хочемо продати цей камінець, - відповіла я, й протягла на долоні поки один алмаз.

- Подивимось, подивимось. Гм. Камінчик з недоліком, багато за нього не дам.

- Ви впевнені? – Запитала я, бо знала, ювелір бреше. Я як дракон відчувала каміння й знала, що в них немає вади.

- Звичайно.

- Шкода. Дякую за інформацію.

Забравши камінь, ми майже вийшли з крамниці коли я почула:

- Клієнт заплатив підробкою. Таке буває, - пробуркотів головний вартовий.

Що на це відповів Санрей не почула. Довелось схопивши Вальдегора за руку, в прямому смислі, витягнути з крамниці. Бо тому дуже захотілося почати виясняти відносини, а в самого навіть документів немає.

Якось не добре місяць почався.

Камінці ми здали в “Платиновій Кірці”, де мене зустріли як рідну.

Окрім продажу, в мене відбулася розмова з паном Грорином.

Я попросила, при можливості, передати до філіалу Мілет-Дуна таку інформацію: Якщо в них з’явиться чужинці Галеон Талек чи Лавена Сольвейг, щоб повернути борг, то їх розшукує Ятаар Ольше, з якою можна зв’язатися через мережу цього банку.

Пан Грошин інформацію пообіцяв передати, але попередив, що розумні, яких я розшукую, можуть й не захотіти, щоб їх знайшли. Я це чудово розуміла. Але все ж вирішила спробувати.

Після банку ми пройшлись по крамницях, а потім ще трохи погуляли в місті, яке продовжувало святкувати Еудірон.

04.05.157р.

Дикий Ліс

Вежа була готова до переїзду вампіра. У зв’язку з цим ми влаштували невеличкий пікнік на свіжому повітрі.

Вальдегор смажив мариноване м’ясо на вогнищі, Самідір, у вигляді вовка, сидів поруч, очікуючи смачненького шматочка. Я й досі дивувалася як фамільяр їсть все підряд, в залежності від іпостасі, від трави, до сирого м’яса. Улла читала якусь книжку, а я за допомогою Філла розбирала кам’яні завали якими було усипано двір колишньої фортеці. Переносили ми їх звісно не в ручну, а за допомогою заклинання левітації.

- Було б добре, магією відновити фортецю повністю, - мріяла я.

- Взагалі, існує заклинання відновлення, - відірвавшись від роману, оголосила Улла. - Але воно не з простих, та потребує колосальних зусиль й величезного магічного резерву.

- А ти його знаєш?

- Знаю, голосно сказано. Читала його разок в сімейній бібліотеці в щоденнику дідуся. Але мені тоді було років п’ять. Десь глибоко в пам’яті може і зберігалося, не більше.

- Треба буде в шкільній бібліотеці пошукати, - вступив до розмови Філл.

- Так кажеш, нібито тобі мало, що ти вже шукаєш?

- З містом, назву якого знайшли раніше, поки зайшов в глухий кут.

Всі важко зітхнули. Ніхто з нас більше нічого не знайшов. Єдина надія на Террі, може в бібліотеці ельфів щось знайдеться. Складалось враження, що хтось навмисно знищив всю інформацію по Вільним Землям, включно й Дикому Лісі.

- Може досить теревенити? М’ясо готово, підходьте, беріть, - запросив нас Вальдегор до столу.

Першим звісно був Самідір. Махаючи хвостиком випрошував смачніші шматочки.

Головною темою цього дня стало, що Вальдегор, як справжній вампір буде жити в замку, та пити кров дів замість чаю на сніданок. Про кров розумних звісно був жарт, Гору вистачало звичайної їжі, а кров звірів він пив лише двічі після того як спробував мою. Ще з нашої першої зустрічі вампір добре набрав вагу, навіть рельєф м’язів з’явився. Правда він їв стільки, наче в нього замість шлунка чорна діра. І куди це потім дівалося?

А ще ми обговорювали, що робити з Айшою, та як вгамувати її жадобу помсти. По школі ходила плітка, що я торгую своїм тілом. Мені до неї було байдуже, рано чи пізно правда спливе на поверхню. Але Філл наполягав, що в майбутньому це може вилізти боком.

- А ще добре, що вона не знає, що незаміжня дівчина живе з хлопцем в одному будинку. Ото буде привід по пліткувати, - додала Улла.

- Колись я не стримуюсь й зверну їй шию, - пообіцяв Філл.

- Краще прийми другу іпостась, дочекайся у темному провулку та налякай, - порадила я.

- Тоді може краще лякати Вальдегором. Вампір, це дійсно страшно, - знов додала Улла.

- Для чого? – здивувався блондинчик.

- Щоб після кожного переляку дзюрила в штани, - вже відповіла я.

На мене всі подивилися.

- Я от дивлюсь на тебе та гадаю, ти серйозно, чи жартуєш? – запитав Філл.

- Сама іноді не знаю. Здається в моїй голові живе дві особистості. Одна й голос подати боїться, а друга шукає пригод.

Просиділи десь ще годин дві, аж раптом я відчула, що нібито за нами спостерігають.

- Що не так? – запитав Вальдегор, помітивши що я кручу головою, в пошуках спостерігачів.

- В мене відчуття, що за нами хтось стежить з лісу.

- В мене також, - поділився блондинчик. – Підемо перевіримо?

- Що перевірите?

- Ліс. Ти посидь тут з Уллою, а ми швидко.

Не встиг Філл навіть щось сказати, як ми втрьох сховалися за густими гілками ялинок.

Самідір хутко перебираючи чотирма лапами біг попереду винюхуючи чийсь слід. Отже, мені не здалося. Кроків десь за двісті ми надибали відбиток підошви чобота. Це був не мій, та не вампіра. Розмір не підходив. Може у Філла, після трансформування, й буде такого величезного розміру, але одногрупник тут не перетворювався.

- У-ху, - почулося з гори.

Я підняла голову. На гільці дерева сиділа чорна птаха, дуже схожа на сову з кістяними наростами на голові, наче невеличкі, ріжки. Птаха сиділа спокійно поки не зустрілася зі мною поглядом, після чого підхопившись полетіла геть.

Йти дали на пошуки хто за нами стежив не було можливості, Самідір загубив слід. А якщо він не зміг його знайти, то я тим паче.

- Ми, в цьому лісі не одні, - доповів про знахідку Гор. – Там хтось за нами стежив. Знайшли здоровезний відбиток ноги.

- Однієї? – запитав Філл, та отримавши підтвердження, продовжив: - Покажи.

Ми з Уллою залишились самі. Святкувати більше не хотілося, адже це місце до сьогодні вважала своєю особистою схованкою.

- Які плани на завтра? – запитала Улла, щоб розмовою зняти напругу.

- Сьогодні Санрей намалювався в крамниці.

- Удавав що нічого не відбулося?

- Так. А ще уявляєш, запросив панів Прієрів та мене на вечерю до себе.

- Він дійсно такий дурний?

- Мабуть. Але від вечора мені не вдалося відмовитись. Того завтра йду в гості.

- От же ж паскудство.

- Та не кажи.

Хлопці повернулися ще більш похмурі. Вони ще знайшли декілька слідів незнайомця.

05.05.157р.

Маг-Рівік

Спеціально наряджатися задля походу в гості не стала, мені ще на роботу треба до “Ведмедика”. Вибір пав на плаття з тонкої шерсті сапфірового кольору.

Двері двоповерхового будинку були відкриті самим власником. Як виявилося, він влаштував щось на зразок званого вечора, де ще були гості, окрім нас. Серед натовпу, переважно з жінок, мені були відомі лише двоє. Руперт Суфо та магістр Частвінг Ванлір. Того виникло розумне питання: "Для чого запросили мене?".

Стіл вражав великою кількістю їжі явно приготовленою не самим Наосом. Я сиділа між двома чоловіками, вони представилися як Обрун та Ростан.

- Звідки ви до нас прибули? – ввічливу розмову розпочав Ростан.

- З Доріма.

- Далеченько. Ваші батьки також маги? Ні? Отже, ви перша в сім'ї з силою. Чи були ще бабусі та дідусі?

- Важко сказати, - ухилилась від прямої відповіді. - А чим ви займаєтесь?

- Я алхімік. Тримаю крамницю в Мілет-Дуні.

- От ви дійсно далеко забрели.

- Це точно. Але іноді справи й не в такі далекі міста мене заводили.

Далі чоловік почав розповідати де був та що бачив. Іноді до нашої бесіди долучався другій сусід, але на довго його не вистачало, того на багато більше цікавила брюнетка, що сиділа навпроти, з майже оголеним бюстом який загрозливо виглядав з декольте червоного, оксамитового плаття, того й дивись, випаде. Я ж декілька разів ловила на собі погляд господаря цього зборища, та не могла зрозуміти, чого він хоче. Його навіть без артефакту не могла “прочитати”. Санрей іноді звертався до мене з якимось питанням, я швидко відповідала, та поверталася до розмови з алхіміком. Від Ростана хоча й пахло всілякою алхімічною гидотою, та співрозмовником він був приємним.

До кінця вечірки залишились не всі. Чета Прієрів посилаючись на свій вік, зібралися додому раненько, а з ними й я з магістром Ванліром. Причиною нашого відходу стали ранкові заняття в школі.

Розпрощавшись з господарем, ми пішли кожен в стою сторону. Хтось до дому, а я на роботу.

08.05.157р.

Маг-Рівік

Поганий настрій магістра Ванліра відчули всі учні. Він постійно зупиняв лекцію, запитував про що щойно розповідав, та чим можемо доповнити. А ще він постійно кидав на мене незадоволений погляд, та на відповіді не викликав. Ще під кінець уроку задав написати здоровенну доповідь. Відправивши Філла займати місця в “Ложці”, сама підійшла до вчителя.

- Вам щось не зрозуміло з сьогоднішньої лекції? - запитав він.

- Ні, все зрозуміло. Але чи є додаткова література на цю тему в бібліотеці?

Я звісно хотіла запитати інше, але не знала як підійти до потрібної теми. Запитати прямо: “що вам від мене потрібно, що так на мене дивитесь?”, не наважилась.

В перші хвилини Ванлір здивовано завис від такого питання, але зібравшись, пробурмотів, що, звичайно є, та швидко продиктував цілий список. Подякувавши, я попрямувала до виходу, коли мене наздогнали не сподівані слова.

- Не спілкуйтесь з Санреєм Наосом. Та не ходіть до нього.

Я обернулася й подивилася прямо в очі чоловіка.

- Повірте, була б моя воля, мої ноги там не було б. До побачення.

Цікаво, що стоїть за цим попередженням?

***

Жінка в бібліотеці глянула на список, потім на мене, знову на список, а потім мовчки пішла в глибини бібліотеки, де зберігалися книги з доступом лише за дозволом. Повернулася з величезним талмудом, десь пів метра висотою та товщиною сантиметрів двадцять. Я й досі не могла перейти на місцеві міри обчислення. Скільки важила ця книженція уявити важко, але бібліотекар поки донесла, добре почервоніла від натуги.

- Нічого собі книжка, - оцінив здобич, приходячи повз Соренто з друзями. - Який звір призначив її для навчання?

- Ванлір. Але не він призначив, а випросила, - чесно зізналась.

- А можна з тобою її переглянути? - запитав брюнет, - за це обіцяю допомогти дотягнути її до вашого стола.

Хлопець, мабуть дійсно дуже хотів почитати, бо стільки слів одразу я від нього ще не чула.

- За допомогу буду вдячна. Ми влаштувалися там, - та махнула рукою до далеких столів, встановлених біля вікон.

Філлігран лише кинув на книжку погляд, здивовано підняв ліву брів.

- “Темні ритуали племен Мардіос. Наслідки та нейтралізація”, - прочитала я назву книги в голос.

Спочатку була здивована, нащо мені ті темні ритуали, я ж не вивчаю некромантію? Але, прогорнувши до потрібної сторінки, зрозуміла. Цілий розділ був присвячений фіріанам, яких ми сьогодні проходили на лекціях. Ці гуманоїдні істоти харчувалися емоціями живих, поки жертва не падала виснаженою, потім в тіло висаджувались яйця. Поки носій виношував яйця, його ще умовно можна було вважати живим, але коли дитинча фіріана “народжувалась”, то одразу помирав.

Бррр. Гидота.

А от червоноокого не можна було відірвати від читання. Він з такою жалобою в очах віддавав мені книгу, що навіть шкода стало, й захотілося почухати за вушком. Але мені було час йти до “Ведмедика”. Домовившись, зустрітися в бібліотеці завтра, добре, що по вихідним вона працювала, я побігла на роботу. Завтра по обіді закінчу роботу.

13.05.157р.

Маг-Рівік

Мабуть, через добру погоду торгівля в крамниці була особливо жвавою. Ми з паном Прієром тільки встигали обслуговувати одного клієнта, як на порозі з’являлось два наступних. Коли ближче до обіду, прийшла Дельсея, головна продавчиня крамниці, стало трохи легше.

- Ята, підійди сюди, - покликав мене артефактор. - Сьогодні бачиш який натовп? Того в мене дуже важливе та термінове завдання. Ти пам’ятаєш, де живе маг Санрій Наос?

- Так.

Ох, не подобається мені початок розмови.

- Будь люб’язна, віднеси бойовику його замовлення. Він вже заплатив, але потрібно підписати квитанцію. Самостійно відніс би, але ти ж бачиш, який наплив. Боюсь ви вдвох не впораєтесь. Ще й на біду пані Прієр, до родичів поїхала.

- Так, звісно. Я віднесу, - як не хотілося, але довелось погодитись. Мені до речі в цій крамниці великі знижки завжди робили, а ще коли треба безкоштовно консультують.

- От й добре. На сьогодні твоя зміна завершилась, можеш не повертатися. Квитанцію потім принесеш.

- Домовились.

***

Обережно постукавши, я стояла в очікуванні коли двері відчиниться. Але ніхто не поспішав. Та коли вже збиралася повернутися до крамниці, тягнути коробку додому не було бажання, двері відчинилися, а на порозі з'явився сам Санрей.

Чоловік явно був з похмілля, про що свідчили його пом’ятий вигляд й запах алкоголю.

Зрозумівши хто перед ним, він спочатку незадоволено нахмурився, але в його голові щось клацнуло та настрій вмить змінився. Посміхнувшись у всі свої зуби, він видав:

- Хто особисто мене вирішив відвідати. Не очікував. Ну, проходь.

Від його награної доброзичливості мене ледь не знудило, але вчасно згадала, що я тут по ділу.

- Я вам принесла замовлення від пана Прієра. Розпишіться у квитанції, будь ласка.

- Не на порозі ж цим займатися. Заходь в будинок.

Я зайшла та зупинилась у холі, плекаючи слабку надію, що не доведеться топати далі. Але, на жаль ні.

- Чого замерла? Йдемо до мого кабінету, я тут не тримаю чорнил.

Стіни розташованого на другому поверсі кабінету були завішені зброєю та опудалами дрібних монстрів.

- Як проходить навчання? - запитав він, наливаючи бурштинову рідину у дві склянки.

- Добре.

- Не відстаєш?

- Навіть випереджаю.

- Тоді давай за це вип’ємо, - та тикнув мені в руки склянку.

Я обережно понюхала. Запах сильного алкоголю, не зміг перебити запах сонного зілля. Ми нещодавно проходили його на практиці, саме того я добре пам’ятала.

Випивши трьома ковтками цей коктейль, я зосереджено подивилася на Санрея. Він на мене. Мабуть, очікував, коли засну. А фіг тобі. На мене ж не діють зілля. Перевіряла що зварила, на собі особисто.

- Квитанцію підпишіть, - нагадала причину свого перебування тут.

- Так. Так. Звичайно, - збентежений чаклун навіть трохи протверезів. Взявши перо трясучими руками поставив закарючку в потрібному місті, та протягнув мені сувій. – Ось, тримай.

- Дякую. До побачення.

- До побачення.

Проводжувати мене не стали, та я з легкістю знайшла вихід.

17.05.157р.

Маг-Рівік

Філл сидів в бібліотеці аж сірий, наче ті хмари. Мені навіть не потрібно було запитувати: “що трапилось?”, сам сказав.

Черговий лист з дому. Та хоча мати впустили до батька, від цього його стан не покращився.

На жаль, але в цій ситуації Філл був безсилим. Залишалося сподіватися на одужання батька, а його самого не знайдуть до кінця навчання. Мати ж навряд зачеплять, перед страхом помсти аристократії.

Інтриги явно не моє. Я взагалі не розуміла, що може бути цікавим в займанні високої посади? Перебувати в постійному очікуванні підстави від підлеглих, чи зради союзника. Ні тобі пригод, ні волі, ні спокою. Жах.

Посидівши трохи, Філлігран взявся за книжки, які відволікали від важких думок. Мабуть, саме через неприємності вдома хлопець з головою занурювався в навчання.

28.05.157р.

Маг-Рівік

Майже два тижні тривала тиша. Ніяких тобі звинувачень, чи образ. Це трохи лякало, бо нагадувало затишшя, перед бурею. Айша точно щось замислила.

Сьогодні на уроці травології продовжували вивчати звичайні трави, на рунах чергову зв’язку символів. А на елементаристики майже місяць вивчали наступну стихію.

Вода слухалась мене набагато краще аніж вогонь, того з нею проблем не було. Вона слухняно приймала будь-яку форму. Чи то батоги, чи то хвилі. Ми з Уллою гралися, перекидаючи одна одній водяну кулю. За цим звісно спостерігали сторонні, серед яких я помітила Соренто. Хлопець зосереджено дивився на нашу пару, але здавалось він нас не бачив. Начебто його думки віднесли кудись далеко, залишивши тут лише обгортку. Потім майбутній некромант оговтався, й почав уважно слідкувати вже тільки за мною.

Розгадка його поведінки не затрималась.

***

- Привіт, - налякав мене несподіваний голос. Я якраз стояла на драбині намагаючись дістати з верхніх полиць потрібну книжку. Звісно кроки я завчасно почула, та не очікувала, що це саме до мене вони прямують.

- Привіт, - привіталася у відповідь, витягаючи старовинний талмуд.

- В мене до тебе пропозиція, - допомагаючи спуститися протягнув руку Соренто.

- Яка? – одразу зацікавилась я.

- Давай не тут.

Погоджуючись кивнула головою, та залишивши обрану книгу біля Філла, вийшла в шкільний парк, де вже очікував на мене іллін.

- Я, - почав Соренто, та завагався в пошуках правильних слів. - Як почати правильно, щоб ти й зрозуміла, та водночас не образилась?

- А ти почни, далі видно буде.

- Добре. Річ в тому, що мені подобається одна дівчина. Вона - театральна актриса. Я хочу ходити та дивитися її вистави. Але сам не можу, її опікуни можуть запідозрити про наші відношення. Ми й так ледь себе не видали на святі. Того потрібен хтось, для…

Та замовк.

- Для відведу очей? – підказала я.

- Так. Спочатку хотів попросити Фіону чи Ванду. Але до них можуть ревнувати. Є ще звісно Олдрі. Але мені важко уявити, як змусити її тримати язика в роті.

- А до мене ревнувати не будуть?

- Ні. Ти ж перевертень. А у вас с цим суворо.

- Емммм. Ти ж вже знаєш що я чужинка? - ця інформація стала загальнодоступною, після того як про це, якимось дивом, довідалась Олдрі й звісно одразу розповіла всім своїм приятелям. А їх в неї було багато й майже кожен другий вважав що зобов'язаний поширити цю інформацію далі. Тому в школі лише глухий про це не чув. Ображатися за це було марна трата нервів. - Та ні до одного клану не належу? А рано, чи пізно вона про це дізнається? Й буде величезний скандал.

- Звісно я це розумію. Я одразу їй про все розповім. Просто, окрім тебе, мені на думку жодна дівчина не приходить, яка б зрозуміла моє положення. Кожна інша, буде хотіти більшого, а окрім дружби, чогось ще, запропонувати не зможу. Того прошу тебе.

Я замислилась. Минулого разу в театрі мені сподобалось, шкода лише, що зараз немає з ким туди ходити. Можна й однією, але не те. Пробувала. Та й з Гором я там була як з другом, а не нареченим. Шкода що вампіра зараз не витягнеш, а Філла цікавить лише навчання. То чого б не спробувати з кимось іншим? Була ще Улла, та соліенка соромилась коли за неї хтось платив, а своїх грошей на такі розваги в неї не було.

- Я згодна. Але є одне “але”. Як пам’ятаєш, я працюю в “Ведмедику” майже в нічну зміну. Того час потрібно підбирати.

- Це не проблема. Вистави де грає Інгір в більшості в вечері та по вихідних. Після закінчення, будеш встигати до таверни.

- Та ще. Про час попереджай заздалегідь. Хоча б за декілька днів.

- Добре. Домовились.

Попрощавшись, хлопець встиг зробити декілька кроків, аж раптом обернувшись додав:

- Даремно, ти не хвилюєшся, що якщо чужинка, то на тебе не діють місцеві закони. Колись зіткнешся з цим.

- Думаєш?

- Впевнений. Ти просто не помітила як на святі на тебе перевертні з магічної варти дивилися.

- Але ж вони вовки, а я ні! В нас не має майбутнього.

- Повір, те що ти не вовчиця, це єдине що їх доки стримує.

33.05.157р.

Маг-Рівік

Весна майже закінчилась. Вона пробігла повз мене майже непомітно, наче не було її. Весь час займали навчання та праця. Лише іноді відволікалась на відпочинок. Хоча й відпочинком дещо назвати важко.

Ось, наприклад замандюрилось Кошу мати свій город. Він захотів, а ми з Гором капали, саджали та поливали. Наче мені іншого клопоту не вистачало, чи грошей бракувало? Завдяки моїй лусці та знайденим камінцям, взагалі могла відмовитись від роботи. Але мені подобалось. Подобалось весь час бути чимось зайнятим. А втома? Так, інколи накатувала, хотілось все покинути, та спокійно жити в Лісі. Але жадоба дій хутко брала все в свої руки, та спрямовувала у потрібному напрямку.

***

Повертаючись з роботи мене як завжди супроводжували, але сьогодні на диво Нолан був сам. Після слів Соренто мені якось ніяко ставало в присутності перевертнів, а залишившись на одинці взагалі викликалась паніка. Я інколи кидала косі погляди на білого вовка, й все не могла зрозуміти, де той “інтерес” побачили. Йшли ми як завжди мовчки, лише при зустрічі зі мною ввічливо привітались.

Я навіть не стрималась та зняла сережку.

Нічого.

Одразу ж подумалось про захисний амулет. Але ж серцебиття завжди видає. Його ні один артефакт не замаскує. В перевертня воно рівне, без будь-яких порушень ритму.

Мабуть, щось наплутали.

Не може бути, щоб через мене, хтось ризикнув своїм положенням в клані. То все вигадки, такої пліткарки як Олдрі.

Адже я не та дівчина, заради якої, готові на все.

В мене нема, а ні статусу, а ні титулу, а ні багатих земель, а ні впливових родичів. В мене нема нічого, що так важливе у світі, де навіть шлюби укладаються лише за домовленістю, бо шукається вигода.

В мене нема нічого.

Я йшла та вмовляла себе, хоча десь глибоко у свідомості, дійсно хотілося, щоб Нолан відчував до мене щось більше, аніж турботу про мою безпеку. Бо не звертаючи увагу на наше майже мовчазне спілкування, перевертень мені подобався. Точніше моїй дракониці. Звір відчував сильного звіра, того й тягнувся до нього.

Аж соромно стало перед самою собою. Бо до сьогодні мої думки займав зовсім інший. Той з ким так хотілось побачитись, обійняти, поцілувати. І цей хтось був не Террі.

Час на дорогу сплив дуже швидко, провівши до дверей Нолан як завжди побажав “Доброї ночі”, та не затримуючись пішов далі патрулювати вулиці.

А в мене раптово по щоках побігли сльози.

Частина третя. Літо 157р.

Частина III

"Літо 157р."

01.06.157р.

Маг-Рівік

Ось й літо прийшло. Однією з переваг розташування Маг-Рівіка було те, що пекельної спеки не передбачалося.

Я закінчувала свою зміну в “Кристалі”, коли прийшла Дельсея. Дівчина постійно трагічно зітхала, через те, що хлопець який їй подобався, одружився з іншою. Вона все ніяк не могла зрозуміти чого він обрав не її, іллінку з поважної, чистокровної родини, а магиню-напівкровку? Про те що сама Дельсея була дуже слабким побутовим магом, навіть не згадувалось. Я звісно поспівчувала напарниці, адже поганий настрій міг стати причиною мого запізнення на зустріч, бо дівчина була занадто розсіяною й залишити її саму не могла. На мій порятунок до крамниці вчасно завітала пані Прієр. Тому очікування під дверима Соренто не затяглось до вечора.

Я окинула поглядом зовнішність хлопця. На майбутньому некроманту був дорогий, але вже добре поношений одяг. Закляття відновлення чи ілюзій точно не були його сильними сторонами. Та зовнішність мене не бентежила. Сама б так ходила, аби вчасно не злізла луска.

До початку вистави було більше години, тому перед нею було вирішено поїсти, бо зі сніданку в роті, ані крихти не було. Лавок по місту не передбачалось, від чого наш вибір пав на сходи театру, на яких з великим задоволенням знищували Кошині пиріжки з м’ясом. Соренто на початку ввічливо відмовлявся, але апетитний аромат випічки переміг гордість.

- З чого такий натовп? – запитала я, помітивши, що на майдані біля театру почали гуртуватися невеличкі компанії розумних й щось емоційно обговорювати.

- Сходжу, дізнаюсь, - з пиріжками було покінчено, а вільний час ще лишився.

Ходив хлопець не довго. Я навіть не встигла втратити терпіння, й почати підслуховувати.

- Наступна хвиля чужинців, - доповів Соренто.

- А чого такий ажіотаж?

- Ажіо.. що?

- Що такого в новій хвилі потраплянців?

- Бо ніхто так і не знає, що від них очікувати. Яку загрозу вони несуть?

- Тобто, мене ти також боїшся?

- Саме тебе - ні. Ти складаєш враження розумного перевертня. Але є інші. І ніхто не знає, з якою саме метою вас в цей світ привів Головний.

- А у Головного є ім’я? Всі говорять “Головний”, але я жодного разу не чула його ім’я. Чи воно під забороною? Чи якщо промовити його в голос, то біду накликати можна?

- Ні. Просто його знають лише жерці. Ім’я як ключ. За легендою, якщо його вимовити, то можна привернути увагу Головного. І він прийде на допомогу.

- Як у війні?

- Скоріше за все. Хтось добре попросив, він і з’явився. Що до інших, тут набагато простіше. Їх імена не є таємницею, того від них отримають допомогу частіше.

- А скільки їх усього?

- Дванадцять старших й купа молодших. Їх храми розташовані по всьому материку. Ти що, не разу не заходила до храм?

- Була одного разу. Хуртовину пересиджували. Але в ньому якось було не до богів. Тоді хотілося, щоб хутчіше світанок настав. Жерці на нас не добре дивились. Постійно переслідувало відчуття наче на нас прокляття насилають. Але повернемось до богів. Я так розумію, це місцеві боги? Так? Так. А щодо релігії яка була раніше? Ваша ж раса не місцева. Ви ж також потрапили в цей світ. Як ви прийняли нову? Куди поділась згадка про минуле?

- Оце так питання! Мені ще ніколи на побаченні про це не запитували. Боги звісно були. І їм навіть зараз продовжують вклонятися юмінари. Але навіть не знаю чи здатні вони в цьому світі відповісти. Я не раз бачив, як мій дідусь-юмінар починав та закінчував день з молитви до них. Чи була від того користь, чи ні, мені не відомо. Але традиція збереглась, хоча часу пройшло дуже багато. Юмінари взагалі, дуже пов’язані з минулим. Це ілліни легко прийняли місцеву культуру, та змішавши зі своєю отримали нову.

- Поки ще є вільний час, розкажи ще щось про свою расу, - попросила я. Майже кожен п’ятий житель Маг-Рівіка був ілліном, тому мені було цікаво про них почути.

- Почну з початку. Отже. Колись дуже давно, так, що навіть кам’яні священні плити цього не зберегли, в цей світ прийшли ілліні. Прийшли не самі, а в компанії карголів-воїнів та юмінарів-рабів. Майже одразу зайняли землі на півночі й заснували своє королівство, яке і досі там знаходиться. До речі, Маг-Рівік й Норгердор були однією країною. Від рабства, як ти може чула, нещодавно відмовились, хоча й досі прислугою в домі аристократів є юмінари. Що ще? Іншої іпостасі не маємо. Але магією деякі володіють. Вона передається лише спадкоємцям. Між расових шлюбів намагаємося уникати. І не дивись так на мене, я скоріше виняток, аніж правило. Аристократи пихаті. Бідняки горді. Король, щоправда, вже не так впевнений у своєму божественному праві, як його попередники. Ось так.

На жартівливій ноті закінчив свою оповідь Соренто. Потім він звісно запитав мене про мій, старий світ. Однак пам’ять так і не повернулася.

П’єса мені сподобалась. Така собі комічна, романтична історія, де закохані через різні кумедні ситуації лише зміцнювали свою любов. Основну роль грала кохана Соренто. Я уважно придивилася до дівчини. Непогано. Своїм кирпатим носом та каскадом чорних локонів нагадувала порцелянову ляльку. Саме те для актриси.

Після п’єси ми ще трохи прогулялися по набережній. Соренто розповів мені ще про обряди свого народу. А потім провівши до дверей дому, пішов по своїм справам.

02.06.157р.

Маг-Рівік

Ґвалт піднятий через наступну хвилю потряплянців затих, не встигнувши навіть набрати обертів. Вранці до мене чіплялися з питаннями: “як воно опинитися у колі?”, а після обіду всіх більше цікавили темні відьми, яких привезли мисливці на суд.

Мені до свербежу в п’ятці захотілося подивитися, чи є серед них Фрося. Друзі вже знали мою історію зустрічі з темними відьмами, того замість бібліотеки після занять, ми з Уллою пішли до майдану Справедливості, залишивши Філла самого розбиратися з домашнім завданням.

Таких як ми зівак було багато. Я навіть розгубилася, бо конкретного плану як дізнатися про Фросю в мене не було. Вже хотіли йти назад, коли почула оклик:

- Не може бути! Ята! Це ти? А куди свого друга-ельфа подівала? Проміняла на подружку? Мені подобається. Як звати цю красуню?

Цей потік питань на одному диханні міг задати лише Хелм. Але питаннями він не обмежився. Відірвавши мене від землі, наче якусь пір’їнку, добре стиснув в обіймах. Повітря в легенях було вибито, та я почала кашляти. Мене одразу повернули на землю.

- Це моя подруга Улла. Ми навчаємося разом. А цей не вихований здоровило - Хелм. Одного разу з ним довелось попрацювати в якості охоронця.

- Так. Дивна тоді була подорож. До речі, ми тебе по всій школі шукаємо, а ти вже тут.

- А нащо я вам здалась?

- На впізнання! Чи тих ми знайшли, чи ні. Ходімо. Твого друга як знайдуть, також приведуть.

- Террі тут не має.

- А де ти його загубила?

- Він в Енаріоні. Вдома.

Сказала, і так в серці від туги защемило. Хоча я раз на тиждень отримувала від ельфа листа, все одно за ним сумувала.

- Тоді доведеться тобі самій з цим розбиратися. Твоя подружка з тобою піде?

- Так, звісно, - підтвердила соліенка. – Не тут же стирчати, час витрачати?

- Яка бойова. Мені подобається. Не заміжня випадково? Ні. То й добре. Ходімо за мною.

Хелм повів нас до таверни “Золота Качка”. Від згадки про цей заклад я аж скрипнула зубами.

Всередині знов був ажіотаж, ні одного вільного столика. Й мабуть, добре, що ерл вирішив пообідати не в загальному залі, бо не хотілося знов на собі ловити незадоволенні погляди.

Якщо чесно, з часу нашого останнього спілкування з Ліфостом Ейсрок, моє ставлення до цього сноба не змінилося. Я його як вважала напущеним, самозакоханим бовдуром, так і продовжила вважати. Того й не очікувала радісної зустрічі. Особливо ще й тому, що через мене він зараз був в Маг-Рівіку. Якби не мій донос, сидів би собі пан ерл у своєму замку, та насолоджувався безділлям.

- Добрий дня, - привіталась я заходячи в невеличку кімнату наповнену запахом смачної їжі.

- Добрий, - привітався за всіх голова загону Мерт. Окрім нього та ерла в кімнаті був ще Айвер. - Проходьте, не стійте у дверях. В мене до тебе є кілька питань, поки ми чекаємо твого друга.

- Довго доведеться чекати. Він аж в Енаріоні.

- Коли повернеться?

- Він не планує повертатися поки не закінчить навчання в ельфійській школі. Так що доведеться користуватися лише моїми послугами. Та опиратися на мою пам’ять.

- Що ж. Тоді присядь, та в подробицях розповіси, що ви тоді бачили.

Розповідати було майже нічого, але часу це зайняло багато. Мене постійно перебивали, задаючи питання для уточнення дрібниць. В що були одягнені? Чи був малюнок на снігу та який? Кого принесли в жертву? Що просили? Чи чули ми якісь імена? На більшу частину в мене не було відповіді. Та й в Террі їх не було. Ми запізно прийшли на ритуал. Відьми його вже закінчували.

Поки тривав цей допит, встигли зі школи прийти Етон з Яром. Та з порога донести, те що я вже сказала. Атарільдо в школі не навчався.

Вони мені що, не повірили? Думали переховую вухастика?

- Якщо всі зібралися, то ходімо до магічної вежі, - завершив ерл.

Ми й пішли. Навіть проти Улли ніхто зайвого не сказав.

***

У вежі на мене очікувало аж два приємних сюрпризи.

Першій - на місці не було голови Суфо. Аж на серці легше стало, не доведеться спостерігати його кислу пику. Гадки не маю, що він здатен витворити побачивши мене в компанії з ерлом.

Другим - нас на вході зустрів Нолан. Перевертень без зайвих питань одразу провів до потрібної камери. Але нашій компанії довелось розділитися. До самих відьом пустили лише мене з Ейсроком. Навіть Мерту довелось чекати з іншими охоронцями та Уллою в одному з кабінетів.

- Її тут немає.

Приголомшила, коли з ерлом Геннорг залишились наодинці, якщо звісно не рахувати відьом в камері та те, що я побачила. За решіткою зокрема жінок були дивні істоти, яких чоловік точно не бачив.

- Впевнена? - відволік мене від роздивляння голос аристократа.

- Так. Але з чотирьох, що ви привели, одну я точно бачила, але в іншому місці.

- І де саме?

- В Маг-Рівіку, - не зважаючи на нетерплячий тон співрозмовника, спокійно відповіла я. - Нещодавно. Це одна зі служниць Айші.

Названа дівчина точно мене почула, бо здригнулася від знайомого імені.

- Хто така Айша? - запитав мене ерл. - Хоча це ім’я здається мені знайомим.

- Це одна з учениць школи. Айша Бетерлі.

- Бетерлі.

Прізвище ми з аристократом назвали одночасно. А ерл Геннорг схоже не тільки чув це ім’я, а й був особисто знайомий з даною особою. Он як око смикнулося. Мабуть, спілкування було не з приємних.

- Продовжимо розмову в іншому місці.

І схопивши мене за лікоть, потяг геть від камер.

Іншим місцем опинився невеличкий кабінет, де зокрема нас двох був ще не знайомий мені чоловік. Тайрод Німідор, маг, з нетиповим виглядом для ельфа. Гострі вуха стирчали з коротко стриженого, чорного волосся, а на обличчі була щетина.

- Знов ця дівчина. Чому її ім’я за останні два роки не втихає? - запитав маг у Ліфоста, коли почув про служницю Айші. - Але про це поговоримо особисто. Без додаткової пари вух. Розберемось спочатку з вами юна дівчина. Отже, ви стверджуєте, що бачили одну з відьом разом з панною Бетерлі?

Мабуть, в рівнянні з ним я дійсно була юна та зелена. Навряд чи мені було більше ста років в минулому житті. Але сперечатися не стала, сприйняла як комплемент й годі.

- Так. Вона іноді носить за Айшої важкі сумки, коли та йде або повертається зі школи. А ще якось бачила їх разом в Торговельному Кварталі. З тими самими ролями. Айша щось купує, а дівчина тягне слідом.

- З цим потім, додатково розберемося. А вас пані Ольше, прошу про все що сьогодні бачили тримати язика за зубами, та ні з одною подружкою це не обговорювати. Це питання безпеки всіх магів. Зрозуміло? Чи треба пояснювати як саме це може нашкодити?

- Не треба. Я все добре розумію та знаю яку шкоду можуть нанести плітки. Але в мене до вас є лише одне питання. Чи можу його вам задати?

- Задати можете. А от чи відповім я на нього, не впевнений.

- Все ж спробую. А що за істоти знаходяться в камері разом з відьмами?

- Істоти?!!! – перепитав ельф, ховаючи хвилювання. Зовні спокійний, то серцебиття його видало.

- Так. Такі розмиті, начебто, чи то з диму, чи то тіні. І вони знаходились лише біля трьох.

- Поряд зі служницею їх не було? - більш ствердив, а не запитав ерл. От він не зміг переховати переляк, аж шкіра посіріла.

- Так, - підтвердила я, не розуміючи причину такої реакції.

- А можеш більш детально описати істот, - попросив оговтавшись пан Німідор.

- Я їх вам краще намалюю. Звісно якщо ви не проти.

Проти нікого не було. Навіть стіл зі стільцем запропонували. Тому діставши з сумки декілька аркушів з олівцем, я з комфортом прийнялась малювати. Чоловіки мені не заважали, а лише мовчки спостерігали як чиркаю на папері.

Результат їх вразив.

- Ви настільки чітко їх бачили? Чи це здебільшого прояв вашої уяви? - запитав мене ельф.

- Бачила. Правда там було темно. При яскравому світі їх, мабуть, ще краще було б видно.

- Їх взагалі неможливо бачити. Навіть не вся верхівця жерців здатна ледь вловити контур цих створінь. А звідки ви приїхали в наше місто?

А пан ельф місцевий. Будемо знати.

- Я чужинка, - чесно відповіла.

- То ви та дракониця, що взимку вступила до школи, - здогадався Німідор. - Про вас розповідав магістр Лавер. Це може бути поясненням, чому ви бачите нижчих демонів. Але про них також мовчіть. Збережете цю таємницю? От і добре. Тоді на сьогодні вільні. Якщо ви нам знадобитесь, де вас можна шукати? В гуртожитку школи?

- Ні. Я мешкаю в Торговельному Кварталі. Сірий провулок. Колишня крамниця “Лист здоров’я”. Або в крамниці “Чистий Кристал”. Ще можу бути в таверні “Ситий Ведмедик”.

- Як багато місць.

- Я після школи працюю на двох роботах.

- Зрозуміло. А, ще одне прошу. Поки суд не завершиться, з міста не відлучайтесь.

- Не буду, - запевнила я трохи здивовано. Цікаво, а хто ж за мною стежить якщо в Вежі не володіли цією інформацією? Невже особисто сам декан?

- От і домовились.

Розпрощавшись, мене до Улли провів Нолан, що весь цей час очікував під дверима. Дорогою ми вже за традицією мовчали. А я йшла та гадала, що сказати подрузі про свої пригоди в Вежі. Таємницю розкривати ж не можна. Тяжко зітхнувши я зрозуміла одне: вірус “Олдрі” все ж таки заразив мене.

05.06.157р.

Маг-Рівік

Вчора до міста прибули жерці для суду над темними відьмами. Мене, як свідка, не викликали, що цілком влаштовувало, бо як вклоняються демонам саме ці жінки не бачила, той розповідати було нічого. Сьогодні ж в місті, після обіду назначена їх страта, на яку подивитися зібрався цілий натовп. Наче інших розваг не існує.

Я ж своєю чергою після роботи в “Кристалі” намагалась якомога швидше дістатися додому та перейти до Дикого Лісу, щоб сховатися від шквалу емоцій.

Біль, відчай, страх тощо. Все що супроводжує смерть. Не хочу потонути в чужих відчуттях, з якими артефакт навряд впорається. Він і зараз не завжди спрацьовував, чи то поступово слабшав, чи то мої здібності росли.

Та доля вирішила інакше. До мого дому залишилось декілька метрів коли мене накрило хвилею чужих емоцій. Здавалось ще трохи і я втрачу свідомість. При пам'яті все ж таки залишилась, а від падіння мене врятувала вчасна підтримка.

- Ти як? – запитав мене Віткар міцно тримаючи за лікоть.

- Вже краще. А що ти тут робиш?

- Вистачило б й простого “дякую”. Взагалі то я тебе переслідував від самої крамниці. Мені не сподобався твій вигляд. Начебто щось дуже бентежило. А потім почала падати. Це так страта на тебе вплинула?

- Так. Навіть не знаю що гірше, фізичний біль відьом, чи відчуття поразки, що не встигли закінчити та стати настільки сильними, що це призвело б їх до безсмертя. А ще дивне задоволення від глядачів. Невже чужа смерть може нести радість?

- Ти настільки вже можеш відрізняти почуття?

- Інколи. Особливо коли вони такі гострі та…

Й замовкла. Бо побачила те, про що маю мовчати.

Три тіні демонів. Відьми померли, а їх господарі вижили.

- Назви своє ім'я, - звернувся до мене один з них. – Справжнє ім'я.

- Нащо воно вам?

- Ми подаруємо тобі велику силу.

- Дякую, але й своєї вистачає. Не знаю куди дівати.

- Ята, ти з ким розмовляєш? - запитав менталист, хлопець вочевидь не бачив демонів, хоча дивився в вірному напрямку.

- А буде ще більше, - продовжив демон, навіть не звернув увагу на блондина. – Ти лише уяви: увесь світ вклоняється тобі.

Я й уявила та одразу здригнулася від гидоти. Бути на вершині влади ніколи не хотілося. Це завжди зайві клопоти, ніякого вільного життя. Схоже ці демони не вміють вгадувати, чого дійсно потребує розумний.

- Йдіть геть! – голосно закричала я й розлютилася.

Сильно. Так що захотілося спалити цих “дарувальників”. Що й не відкладаючи зробила. Штовхнувши на землю Віткара прикрила його своїм тілом, щоб захистити від тієї прорви світла яку начарувала, щоб знищити демонів.

- Що за?…

- Цілий? – запитала я перебивши блондина.

- Так. А що це було? З ким ти розмовляла? Кого бачила?

- Вибач, але я не можу відповісти на ці запитання заради твоєї ж безпеки.

- Це Ліфост тобі наказав тримати язика?

- Майже. Ви знайомі? Звісно, ви ж обидва аристократи. Хоча б чути один про одного повинні. Благаю, не запитуй про те, на що все одно не дам відповіді. Я й так заплуталась.

- А пану ерлу розповіси про все.

- Повір, про те, що щойно відбулося, взагалі хочеться, щоб знало лише двоє. Але цьому було ще два свідки. Один буде мовчати, а от інший вже сам докладає своєму господарю.

Я розгубилася, бо дійсно не знала, що з цим робити далі. Добре, що Айвер бачив все сам, то в подробицях й розповість Ейсроку. Чи не добре? Потрібно з цим як найшвидше розібратися. Тому замість того, щоб піти до дому, я направилась до Вежі сподіваючись на зустріч з Німідором. Віктар пішов слідом. Заважати чи відмовляти не стала.

***

Ельф був на місці не сам, а в компанії з ерлом Генноргом та магістром Ванліром. Від несподіванки я знов розгубилася, бо в планах розповідати в присутності третьої особи не було.

- Потрібно поговорити наодинці, - звернулася я до ельфа, й той з кивнув головою в бік непомітної, на перший погляд, дверці, що вела з його кабінету.

- Що там в тебе? – запитав він коли ми зайшли до другої кімнати.

- Ті демони, що були пов’язані з відьмами, з’явилися до мене й запропонували договір.

На цей раз ельф від новин не втримав емоції, навіть його вухо смикнулося. Схоже я випередила з новинами Айвера.

- Вони з тобою спілкувалися? Несподівано. Адже обряд жерців повинен був вигнати назад в їх світ. Тобто вони залишились тут, й скоро буде ще три нові відьми.

- Не впевнена.

- Це як? Ти погодилась на їх умови? – запитуючи мене ельф зберігав спокій. Ніякого хвилювання, що я могла так поступити.

- І близько ні. Я добре розлютилася й звільнила трохи магії. Здається, я їх спалила своїм світлом.

- Сподіваюсь, що то так. Ти ж розумієш, що про це також нікому не розповідаєш?

- Так. Але цьому було два свідки, - про те, що це бачив ще Вальдегор вирішила промовчати. Новинам про вампіра, який дійсно існує, ще рано розповсюджуватись.

- Перший, це той юнак, з яким ти сюди заявилася. А другий хто?

- Один з людей ерла, Айвер.

- Айвер хлопець надійний. Мабуть, шукає господаря, щоб розповісти про те, що бачив.

- А нащо він за мною слідкував? – раптово дійшло до мене.

- Потім про це запитаю в Геннорга. На сьогодні все. Можеш йти додому та відпочити, кращий спосіб поповнити втрачену магію – це сон.

Я хотіла наголосити, що не багато й втратила, але не стала розповідати цю таємницю. Хай краще залишиться при мені. Одного разу це врятує мені життя - дупою відчуваю.

***

- Що ти собі дозволяєш, хлопчисько? – почули ми, щойно відкрили двері до кабінету, де залишились ерл та Віткар. Магістр за час розмови встиг піти.

- Нічого окрім правди, - відповів Атгрем.

- Що тут відбувається? – запитав ельф.

- Це особисте, - наголосив Ейсрок.

- Тоді, панове учні можуть бути вільними.

- Тоді ми підемо. До побачення, - попрощалась я, а Віткар лише похмуро промовчав, на що здавалось окрім мене ніхто не звернув увагу.

***

А вже вдома мені вдалося висловити все, що я думаю про чужі таємниці та змови. Про постійне спостереження вже від декількох осіб. Про демонів. Та те, що деякі намагаються мене використовувати наче пішака в шахах. Вальдегор, розуміючи що мій гнів спрямований не на нього, мовчки спостерігав як я пересуваюсь з кутка в куток кімнати погрозливо розмахуючи хвостом.

- От чого вони до мене причепилися? Чи я чимось відрізняюсь від інших потраплянців?

- Може того, що серед них більше немає драконів? – скориставшись тим, що я нарешті замовкла запитав вампір.

- Може.

- Ти вже нікого не хочеш вбити?

- Здається полегшало. Добре що Улла з Філлом з розумінням поставились до цієї ситуації. Бо я навіть уявлення не маю, як їм в очі брехати.

- Потерпи ще трохи й почнуться канікули. Підемо експедицією до Ліса. І вже тут точно за тобою ніхто не буде стежити.

А от в цьому я теж не була впевнена, залишені сліди не давали покою. Сподіваюсь дожити спокійно до врожарія, щоб знайти загадкового сусіда.

07.06.157р.

Маг-Рівік

- Ви повинні не голосно та заспокійливо співати. І тоді л’єрис приживеться на новому місці, - пояснювала магістр лар Кілла.

Нарешті ми закінчили вивчати звичайні трави та перешли до магічних. І першим був невеликий кущ з фіолетовими, круглими листям й тоненькими корінцями-ниточками. Кожен з учнів обравши свою пісню, під неї пересаджав рослину, від чого в теплиці був неприємний для мого слуху гул. І хоча на мою думку він більше дратував, л’єрисам подобалось, від чого рослина не тільки тягла свої коріння до землі, а й рухала листям.

Зосередившись на кущику, я не одразу помітила, що відбулось в теплиці. Всі розумні чоловічої статі замовкли й неначе загіпнотизовані дивились на мене. Навіть Філл. Це одразу помітила вчителька, та наказала припинити спів. Всі дівчата замовкли, включно й мене. Тиша простояла хвилин п’ять доки хлопці не оговтались.

- Сьогодні з практикумом все. Впорались всі, навіть дехто більше, - похвалила учнів ельфійка. - Закріпіть набуті знання у вигляді невеликого звіту на тему «Корисні властивості л’єриса». Всі вільні. Пані Ольше, а ви підійдіть до мене на хвилинку.

Залишавши свій досить бадьорий кущ у горщику на полиці, я підійшла до вчительки.

- Треба з вашим співом щось робити. Бо це не перша рослина для якої доведеться співати. Хоча й чужосвітня, та ви все ж таки дракониця. Й ваш спів, як виявилось, може зашкодити навколишнім.

Магістр говорила не голосно, та я все одно озирнулась, чи не підслухає нас хтось. Кожен вчитель знав про те, що я дракониця, задля безпеки навколишніх. Бо не дивлячись на те, що вивчала я загальну магію, все ж вона в мене виходила трохи інша.

- У вас є захисний артефакт від цієї сили? - запитала магістр.

- Немає. Я навіть гадки не мала, що можу так впливати на розумних.

- Навіть порадити не можу, який найкраще підійде для вас. Та з цим треба щось робити. Краще зверніться до досвідченого артефактора, наприклад до магістра Шиппера, чи будь-якого іншого майстра в місті. І не зволікайте з цим. А поки я забороняю вам співати на своїх уроках. На жаль, в інший час я цього зробити не можу, але сподіваюсь на вашу відповідальність.

- Співати точно не буду, - запевнила вчительку.

Я й в минулому житті співала переважно на одинці. Мій голос мало кому подобався, завдяки йому навіть можна було визначати як ставляться до мене людини. Якщо просили замовкнути, то негативно.

Завершивши розмову я пішла відмивати руки від землі, коли почула знайомий неприємний голос Айші:

- Що я чула! Ти намагалася загіпнозувати своїх однокласників!

- Як же було добре весь той час, коли ти десь швендяла, - замість виправдовувань видала я. – Мабуть, вся школа відпочила. Почала жити нормальним життям. Радіти. Закохуватись. Вивчатись. Досліджувати. Але ти повернулась й зараз намагаєшся отруїти все світле, що тебе оточує.

- Про що ти говориш? Ти що збожеволіла?

- Я?! Ні. Це ти з глузду з’їхала від власної злоби.

І розсміялася. Голосно.

- Не смій. Чуєш, не смій на мене чаклувати.

- Айша, змирися, ти непотріб.

- Не смій! Не смій! Не смій! – ніяк не заспокоювалась дівчина.

Її крики привернули увагу тих хто проходив поруч на подвір’ї, збираючись при цьому досить в великий натовп. Але мені на нього було байдуже. Хотілося лише одного, довести цю мерзоту до сліз. Щоб вона валялась на землі та просила прощення у всіх кого образила.

- Ята, досить!

Я відчула, як на мене, впливають магією. Чужий спокій проникнувши в мій розум, повернув до реальності. Віткар був блідий, та на грані втрати свідомості. Я була здивована, що його сил вистачило, щоб змусити мене заспокоїтись. До цього це вдавалось лише Атарильдо. Ельф також прикладав не малих зусиль, але ніколи не виснажував себе цим. Наскільки ж сильним був мій друг?

- Дякую. Ти вчасно. Ще б трохи й не знаймо, що б я з нею зробила.

Згадка про Террі мене заспокоїла повністю, того я змогла звернути увагу на Айшу. Налякана дівчина усвідомивши, що вільна від чужого впливу, негайно забігла до будови школи. Мені б побігти за нею навипередки до кабінету декана, але треба подбати про помічника.

- Ти як?

- Вже краще. А ти не перестаєш дивувати своєю силою. Щотижня якась новина.

- Я майже шкодую про це.

- Не треба. Твої очі вже знов срібні. Ти краще йди до декана.

- А як же ти? Тобі треба до цілителів.

- Он, Фіона біжить. Вона допоможе. А ти йди.

- Впевнений?

- Так.

- Залишаю його на тебе, - звернулась я до іллінкі, що щойно підійшла. – Впораєшся?

- Так. Звісно.

***

Айша вже задоволена сиділа в кабінеті Лавера. Але декан не був задоволений цим. Він явно був розлюченим на дівчину, хоча ретельно це переховував.

- Зачекайте за дверима, пані Бетерлі, я хочу поговорити з пані Ольше наодинці.

- Але...

- Ніяких але. Я вас вислухав? Вислухав. Прошу почекати за дверима.

Айша незадоволено засопіла, та вийшла. Я ж не довго думаючи зайняла майже рідний стілець навпроти столу декана.

- Що стало причиною втрати контролю над силою?

- Дістало. Просто дістало все. Особливо постійні звинувачування та вигадані плітки. А тут ще ці демони..., - й запнулася, не вистачило все декану вибовкнути.

- Які демони?

Лавер пильно дивився на мене в очікуванні відповіді, але я вперто мовчала.

- Так діло не піде. Отже, почнемо з того, що мені відомо про ваше знайомство й з магістром Німідором, й з ерлом Генноргом. Також я знаю, що ви ходили на впізнання відьом. Отже, ви там щось побачили таке, що недобре вплинуло на ваш рівень сили. Тому, якщо не хочете когось випадково вбити, розповідайте все. Інакше я вам не зможу допомогти.

Я уважно подивилась на декана та зняла сережку-артефакт. Прислухалась до відчуттів. Декан мені не брехав. Принаймні я цього не відчула.

- Демони. Я бачила, а потім поспілкувалась з нижчими демонами.

- Звідки ти знаєш, про демонів?

- Друг розповів. Ельф з Енаріона.

- Чим закінчилось спілкування?

- Я розізлилась та звільнила частину своєї чистої сили.

- Свідки цьому були?

- Так. Віткар Атгрем та Айвер, охоронець ерла.

- В мене таке відчуття, що ви когось ще не назвали. Може це таємничий друг який ховається в вашому будинку?

Я аж смикнулася, при згадуванні Гора. Декан це помітив.

- Як же з вами важко. Ви взагалі розумієте, що я вам намагаюсь допомогти? А ви навмисно переховуєте те, що цьому може завадити. Звідки така недовіра до навколишніх розумних?

- Вальдегор.

- Що?

- Мого друга звуть Вальдегор. І він цілковито безпечний до оточування, наскільки може бути безпечним кожен мешканець міста. Він не несе загрози.

- Він маг?

Я замислилась. Вампір мав силу, й не малу, але майже нею не користувався.

- Так.

- І де він навчається?

- Поки що ніде. Але згодом планує вступити до школи.

Така розмова була. Було лише одне питання: як приховати його расу? “Вампір” просто так не запишеш. А за чужинця не замаскуєш, як з’ясувалось про кожного доповідають в гільдію магії.

- Поки спостерігайте за своїм другом. Чи помітите якісь зміни. З Атгремом я потім проведу розмову. А з людиною ерла хай Німідор розбирається. А от з вами доведеться мені. І негайно. Якщо не стабілізуємо ваш загальний, магічний та емоційний стан, відбудеться катастрофа, по-глобальніше аніж учорашній вибух вулкана на острові Клім. Через те, що фахівця з медитації ми, так і не знайшли, тому заняття я проводитиму з вами особисто. Будемо займатися після уроків, по дві години. Сподіваюсь цього вистачить. І ще. Чесність на чесність. Після того, як ви “знищили” демонів, сила яку вони накопичили від відьом кудись поділась. А сила ця темна, не добра. Тому було б добре все ж поспілкуватися з вашим другом.

- Я йому це передам, - пообіцяла, хоча сама вже думала, як вампіра якомога далі приховати в Лісі. Ще полювання на немертвих не вистачало.

08.06.157р.

Маг-Рівік

- Отже, читати емоції ви могли майже з першого дня перебування в цьому світі? - запитав мене декан коли ми зайшли в один з закритих залів школи.

- Так. Про перший день не скажу. Там своїх вистачало. А от з другого точно. Все, що було спрямовано на мене, відчувала дуже добре.

- А коли почали свідомо ділитися своїми почуттями? Було б цікаво, коли не свідомо, та скоріше за все, це ви навіть не помітили. Й не дивіться на мене так здивовано. Ваша жага до знань просто величезна. В нас такої кількості відвідувань лекцій давно не було. А яка уважність. Ректор в захваті. Не помічали? Ні? Дивно. Але повернемось до вас. Отже, коли саме вперше ви використали свою силу свідомо на іншого розумного?

- Так одразу й не скажу, та, мабуть, це відбулося коли Філл почав часткову трансформацію. Ми тоді ще до вашого кабінету потрапили.

- А це відбулося?..

- На при кінці кветовія.

- Так. Згадав. Цьому сприяла чергова витівка Айші. Пройшло трохи більше як місяць, отже маєте пам’ятати як це зробили.

- Добре пам’ятаю. Спробуємо?

- Так. Але почнемо з контролю негативних емоцій. Від них завжди більше неприємностей. Отже, вдарте мне ними настільки сильно, наскільки вистачить сил.

- Впевненні, що я вам не зашкоджу?

- Пані Ольше, я все ж таки досвідчений маг, на відміну від вас. Почали.

Як скажете.

В перші хвилини нічого не відбувалося, але я все більше і більше діставала з глибин своєї пам’яті всі образи та приниження минулих років колишнього життя. Які на діво згадувались. Я так занурилась в них, що навіть не помітила моменту, коли світла шкіра ілліна стала блідою, а сам декан звалився непритомний.

Глечик води, що стояв на столі, став у пригоді.

Декан негайно прийшов до тями й дивився на мене шаленими очима, наче втратив зв’язок з реальністю.

- Пан Лавар, ви тут? - запитав заступник декана Ергін, чомусь саме зараз вирішивши пошукати керівництво.

Картина, що постала перед його очима була тією ще загадкою. Налякана я з глечиком в руках, та мокрий декан на підлозі.

- А що тут відбувається? - запитав санкор, зібравшись з думками.

- Тренуємось, - відповів прийшовши до тями Лавер, - а що ще можна робити в тренувальному залі? Ви щось хотіли?

- Обговорити графік випускних іспитів. Але бачу не вчасно. Може вам потрібна допомога цілителів?

- Так, було б не погано. Тільки допоможіть встати на ноги. А вас пані Ольше очікую завтра о тій же годині, з прочитаними главами з книги, яку я вам сьогодні дав. До побачення, - й кульгаючи та опираючи на заступника декан пішов до цілителів.

От і потренувались.

Сподіваюсь завтра буде більше результату.

***

Вчора після нашої розмови з деканом, він мав ще одну з Айшою. Не знаю, що пан Лавер їй сказав, але сьогодні коли я йшла до бібліотеки, дівчина пройшла повз мене й навіть не глянула в мій бік. І ніхто з її оточування мені навіть слова не сказав. Це було приємно. Але насторожувало. Айша не була схожа на ту, хто так легко приймає поразку.

- Ви швидко впорались, - не відволікаючись від читання помітив Філл, коли я сіла навпроти нього за стіл в читальному залі.

- Я пана декана відправила до цілителів, - якомога тихіше розповіла новину.

- Як?! - не втримавшись голосно запитав друг, тим самим привернувши увагу всіх відвідувачів бібліотеки.

- Тихіше. Застосувала ментальну магію. Ти не знаєш, що буде за напад на декана?

- У вас же було практичне заняття. А це означає, що вся відповідальність лежить на вчителі. Отже, нічого не загрожую. Тим паче декан досвідчений маг, він мав бути готовим до цього. В якості покарання тобі максимум дюжину книжок до прочитання призначить. У твоєму випадку це навіть нагорода.

- Сподіваюсь.

- Не хвилюйся. Вчителі на практиці серед бойовиків чи некромантів постійно травмуються. І нічого. Жодного учня не було виключено. Вчаться далі, набирають досвід. Ти хоч раз сходи подивись на те як Леорі тренується на практичних заняттях. І впевнишся в моїх словах.

- Добре, переконав. Піду за книжками, що мені вже назначили до прочитання.

А ще нещодавно я знайшла одне дуже цікаве заклинання копіювання що дозволяє створювати тимчасову копію, навіть точніше буде сказати матеріальну ілюзію. Скопійовані таким чином речі не були вічними через це не підходили для мого задуму з дублювання шкільної бібліотеки. Тому в мою голову прийшла ідея створити на базі цього заклинання магічний предмет який би дублював інформацію з фоліантів в чисті книжки. Я навіть візуально його вже собі в голові намалювала. В основі цього пристрою потрібно використати два дзеркала, ірадрийське скло та самописні пір'я. А ще багато часу та терпіння.

- Вся в наукових пошуках, - відволік мене від читання голос Віткара майже в саме вухо.

- Так. Ти щось хотів? – запитала я відкладаючи книжку в сторону, бо мені було ще невідомо, чим закінчилась розмова Лавера з Атгремом.

- Сказати, що демони на мене ніяк не вплинули. Перевірка сьогодні закінчилася, я всю ніч провів у цілителів.

Філл якраз відійшов за новою книгою, а Улли сьогодні з нами не було, тому хлопець міг говорити на цю тему без зайвих свідків.

- То є добре. Надія, що енергію яку вони отримали від відьом, просто розвіялась над містом зберігається.

- Так. А чим це ти декана сьогодні приклала, що він й досі в цілителів знаходиться? – змінив тему блондинчик, бо повернувся Філл.

- Я послухала тебе й знайшла вчителя ментальної магії, - зізналась я.

- Декан погодився?

- Сам запропонував.

- А покажеш як ти його вирубала!

- Поки ні, бо сама не знаю.

- Шкода. Мені б це могло стати в пригоді на наступні магічні битви.

- Що за битви?

- Ти зі своїм навчанням взагалі помічаєш що відбувається навколо тебе?

- Іноді. Так що це за подія?

- Учні які здають на магістра проходять практичні іспити й іноді вони відбуваються у вигляді бою. Мені звісно до них ще роки два, а то й більше, але хотілось би знати, що за плечима вже достатньо знань для цього.

- Зрозуміло.

Мені як майбутньому артефактору такі випробування не погрожували, того я зітхнула з полегшенням.

Віткар не став затримуватись поряд з нами довго, а ще трохи потеревенивши, пішов собі насвистуючи якусь мелодію поміж книжкових стійок.

13.06.157р.

Маг-Рівік

Улла дізналася що одна з кімнат в гуртожитку звільнилася, тому вирішила перебратися з Ремісничого кварталу, мовляв, так ближче до школи, та й дешевше. Я звісно запропонувала оселитися в мене, але соліенка відмовилась. Ії жадоба до самостійності була такою ж великою як і у Філла тяга до знань.

Я ще ніколи не була в гуртожитку школи й на перший вигляд мені тут не сподобалось. Невеличка кімната з чотирма вузькими, голими ліжками. Шафа зі зламаними дверцятами. Брудне вікно. Скрипуча підлога. Один, єдиний стіл, а навколо нього три табурети, четвертий зламаний лежав під одним із ліжок. І запах. Пил, алхімічні порошки, зілля, їжа та парфуми. Добре, що маззю для носа кожного дня користуюсь, а то б зі сльозами вибігла б звідси. Аста, одногрупниця, що стояла поруч, добре мене розуміла, вона як перевертень також відчула весь цей коктейль.

- Тааа! Це вам не королівські покої, - винесла вердикт дріада Халла, якій також належало тут оселитись.

- Роботи тут багато, - оцінила Окдана, рідкісної, для цієї частини світу, раси нарріфед.

- Добре, що всі ходили на заняття з побутових заклинань, - підвела я висновок.

- Це так, - майже в один голос погодились дівчата.

Дівчата чаклували самі, й щоб їм не заважати я вийшла до шкільного парку.

Погода сьогодні була досить спекотна.

Зелені корони дерев. Яскраві квіти на квіткових грядках, барвисті метелики, що тремтять над ними. Спів птахів. Все це створило відчуття легкості та радості в душі. Хотілося розстелити на траві ковдру й влаштувати пікнік.

- Ята! Ята! – відірвав мене від мрій голос Олдрі. – А що ти тут забула? Чи нарешті вирішила завітати до нас в гості?

- Майже. Моя подруга з однокласницями заселяється в одну з кімнат. Зараз вони там прибирають, а я тут гуляю й не заважаю їм.

- Тоді ходімо до нас.

Згадавши про запах всередині мені одразу захотілось відмовитись, але цікавість, як живуть знайомі пліткарки переважило. Я погодилась. Й мені одразу в руки сунули важкий пакунок від якого пахло смаженим м’ясом та приправами.

Дівчата мешкали на першому поверсі, поряд з кухнею. Їх кімната була ще меншою аніж та, в якій належало жити Уллі. Щоб хоч якось збільшити простір старшокурсниці здвинули два ліжка поряд, а трете розібрано стояло в чолі, наче бильце. Це дозволило втиснути біля вікна два столи. Але вільного місця на них не було. Ціла купа сувоїв, книги, нотатки, флакони, котел, ножі, одяг, трави та ще багато чого іншого, навіть обгризену кістку там помітила. Біля дверей розмістилась шафа з одягом. А от зі стільцями тут все було гаразд. Аж шість штук стояло біля столу.

- Доброго дня, - привертаючи увагу до себе привіталась я з іллінками. Дівчата сиділи за столом і щось зосереджено читали.

- О. Привіт. Ти проходь, не стій на порозі, - схопилась Фіона та забравши в мене з рук пакунок, вказала на один з вільних стільців.

Я сіла, а стілець піді мною неприємно скрипнув.

- Нам пощастило вибити цю кімнату, - не звернувши навіть увагу на звук, продовжила Фіона. - Раніше ми жили в іншій. Звичайно, тут менше місця, але без злісних сусідів.

З цією заявою я погодилась. Нема нічого гіршого, аніж жити в кімнаті зі стервою. Та не втрималась й голосно чхнула.

- Не подобаються умови? – жартома запитала Ванда, дивлячись як я морщу носа.

- Навіть не знаю. Я щойно бачила кімнату де буде жити Улла і трохи не розумію. Невже за допомогою магії все це не можливо полагодити?

- Можна. Але надовго не вистачає. Хоча б раз на тиждень якийсь розумник щось таке начаклує, що вчителям доведеться використовувати заклинання скасовування. От все й злітає, - пояснила Фіона. – Тому багато хто, як тільки починає хоча б щось заробляти шукає житло в місті. Ми також працюємо в лікарні. Миємо, прибираємо, чистимо. Гуляємо з хворими. Іноді довіряють приготувати прості зілля, чи обробити заклинанням легкі рани. Ось влітку плануємо поїхати до сіл поряд з Диким Лісом. Мисливцям за потворами завжди потрібна поміч цілителів.

- Ого, які плани! А не страшно підходити до кордону? – здивувалась я, наскільки мені було відомо, цю територію намагались уникати якомога більше розумних.

- Трохи лячно, але потрібна практика, - відповіла Ванда. – А в тебе які плани?

- Ще не вирішила. Чекаю відповіді від друга.

- А цей друг мешкає не в Маг-Рівіку? – запитала Олдрі, люшитка до цього займалась тим що прибирала зі стола, а зараз на відносно чистій поверхні розставляла тарілки.

- Ні. Він аж в Енаріоні.

- Він ельф?! – здивовано викрикнули дівчата.

- Так, а що?

Моє здивування було викликане тим, що в Маг-Рівіку та в школі ельфів вистачало.

- Емммм. Ну наші ельфи відрізняються від північних. Наші, чи ті які мешкають в змішаних містах не такі зарозумілі засранці, як їх родичі з лісу.

- Не можу сказати про всіх, але Террі важко назвати зарозумілим засранцем, - стала я на захист друга. Вухастик звісно інколи поводився наче світ обертається навколо нього, але ніколи не ставився до мене зневажливо.

- А він дозволяє називати себе скороченим ім'ям? – запитала Олдрі.

- Так.

- То може він дійсно не такий вже й зухвалий. Пропоную випити за справжню дружбу.

Під ці слова дівчина витягла зі шафи пляшку з темного скла. Фіона за час розмови встигла розвернути пакунок з їжею, окрім м'яса тут були печені овочі та свіжа зелень. А Ванда, нарізати хліб та жовтий сир з великими дірками.

Мені в руки встромили глиняну чарку з червоним вином, та почали розпитувати де і як я познайомилась зі своїм другом. Потім трохи попліткували про місцевих хлопців. А згодом Олдрі згадала, що в них нові сусідки й запропонувала зайти до них привітатися, та надати допомогу, якщо потрібно.

Однокласниці з прибиранням впорались та намагалися завдяки магії полагодити четвертий табурет.

- То все марно, - запевнила їх Фіона.

- Ми вже не раз намагались ремонтувати, але все тримається десь тиждень. Олдрі, ти знаєш, що робити, - додала Ванда.

Люшитка кивнула головою та кудись хутко побігла.

- Якщо вам на перші дні буде потрібен посуд, то звертайтесь, позичимо. Але користуватися обережно, - попередила Фіона.

- Це тут мешкав Вольград з друзями? – запитала в подружки Ванда.

- Так. Їм ще пощастило взимку в Дикому Лісі, найшли щось таке, що змогли продати та винайняти окреме житло.

- А що саме знайшли? – запитала Астра.

- Не кажуть.

- А гуртожитки не поділені на жіночі та чоловічі? – здивувалась я.

- Ні. А нащо?

- А як же репутація?

- Цнота важлива лише серед необдарованих. Це в них бзик на незайманості, а серед магів такого немає. Чаклуни взагалі дуже рідко коли одружуються з необдарованими. Ми краще оберемо договірний шлюб, аніж втратимо можливість народити дітей з магією, - пояснила Фіона.

- Якщо ти помітила серед магів багато напівкровок. Це все через бажання отримати для нащадків ще більше сили, - доповнила Ванда. – Але є й винятки, такі як родина Бетерлів. Цім й магію, й чистоту крові, й старовинний родовід подавай.

- Зрозуміло.

- До речі Соренто зі своїми друзями також мешкає на першому поверсі. А Ліорі та Віткар зі своїми, на другому. Можемо піти привітатися, - запропонувала Олдрі, але довелось відмовитись. Вже був вечір, мені час йти на роботу до “Ведмедика”.

15.06.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні додому йшла в компанії Самідіра. Фамільяр в образі вовка йшов поряд та інколи погрозливо гарчав на поодиноких перехожих. Щоб скоротити шлях я звернула в вузький провулок, в яких обіцяла Нолану не ходити самій. Але сьогодні перевертень був за містом, а в мене був супровід не гірше самого стражника.

І от краще б я виконала обіцянку, й не швендяла темними закутками.

Нам на шляху зустрівся не п’янчуга, та не злодій. А щонайсправніше чудовисько. І я могла покласти всю свою магічну силу, що то була не інша стать якогось розумного. То був справжній монстр, малюнки яких я бачила в підручниках.

Метра п’ять зросту. Довгі, аж до землі дістають, чотири руки були м’язисті та вкриті шипами. Маленьку голову прикрашають рога та гребні. Сама ж морда, обличчям це важко назвати, була перекошеною. Одне око велике, друге крихітне. Нижня щелепа випирала через здоровенні ікла. Ніс взагалі був відсутнім, а оголений торс вкривало коротке хутро. Й запах. Смердючий запах гниття.

А ще лише одне бажання мала ця істота – знищити всіх на своєму шляху.

Я здригнулась. От і скоротила дорогу.

- Агрхааааа! - гаркнуло чудисько.

- Грррррххааа! – відповіла я частково трансформувавшись. Крила на спині порвали сукню та хоча б сама буду цілою.

Часткова зміна тіла зараз була вчасною. Чудовисько не очікувало, що хтось може бути чи то рівним, чи навіть сильнішім за нього, того напряму кинулось схопити мене. Але я ж не даремно кожного ранку прокидалась зі світанком та тренувалась з вампіром. Я встигла вчасно зійти з траєкторії нападу та обійшовши зі спини вдарила потвору вогняною кулею. Біль його розлютив. Обернувшись на сто вісімдесят градусів монстр повторив атаку. Але я не збиралась здаватися та тікати. Швидкість з якими створювала та запускала вогняне заклинання, вражала, хоча схоже марно, вогонь створінню майже не шкодив. Того вся увага тварюки була прикута до мене й він не помітив як зі спини зайшов Самідір. Фамільяр трохи змінив свій облік. Це все ще був вовк, от тільки він збільшився на відсотків двадцять. На лобі виріз ріг, вздовж хребта з’явились гребні. А ще в нього вирослі ікла, такий собі шаблезубий вовк.

- Гррррррр, - загарчав Самідір, тим самим привернувши до себе увагу.

Якісь зародки розуму монстр мав, тому оцінивши перевагу нашої сили вирішив відступити, а через те, що, а ні вперед, а ні назад ходу не було, воно випустивши свої довжезні пазурі полізло на стіну. Самідір поліз за ним.

В мене кігті були також, але повторювати я це не збиралась. Не вистачало, щоб мене в такому вигляді бачив сторонній. Того приховавши хвіст, крила та частину луски, намагалась з землі прослідкувати куди чудисько зібралось. І деякий час мені це вдавалось, переважно завдяки Самідіру. Та раптом на моєму шляху намалювався Вальдегор. Вампіра налякало, що я довго не поверталась додому, тому вирішив піти шукати. Декілька хвилин розмови, а слід монстра було втрачено. Ще й Самідір дивився на мене винними очима, він також загубив чудовисько. Та що? Навіть смердючий запах розвіявся.

І от кому про цю зустріч з чудовиськом розповідати? Німідору? Лаверу? Чи краще мовчати?

Згодом все ж вирішила й розповіла декану на черговому занятті. Все ж таки довіри до нього було більше. Та й за поміч треба віддячувати.

19.06.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в місті знов було шумно.

Черговий ярмарок привернув увагу багатьох мешканців Маг-Рівіка та ближніх сіл. Найбільшу цікавість викликали магічні товари з інших міст, таких як Мілет-Дун, Маг-Коріф, Енаріон, чи Яриград. Навіть, те що подія відбувалась серед тижня не завадило охочим на неї потрапити.

Гуляти пішли на неї втрьох. Я, Улла та Філл. Останній під нашим дівочим натиском погодився залишити бібліотеку на один день в спокій.

Наштовхавшись серед натовпу поміж торговельних рядів ми втрьох сіли перепочити та перекусити на відкритий майданчик однієї з таверн. І тільки я зробила перший кус м'ясного пирога, як почула голос голови магічної варти:

- Ята Ольше, ви заарештовані.

Схоже Суфо повернувся до міста, й першим ділом вирішив вивести мене з рівноваги. А не вийде, заняття з паном потроху деканом дають позитивні результати.

- І за що? – не відриваючись від їжі запитала я.

- За не законне проникнення до будинку та крадіжку в ньому.

Оце так новина. Від несподіванки я ледь не вдавилась пирогом.

- Крадіжку чого? – замість мене запитала Улла.

- Без зайвих питань. Ви підете добровільно, чи вас тягти?

- Які в вас виявляються потаємні бажання. І якщо чесно, то краще б це залишилось в таємниці й надалі. - Трохи не втрималась й нахамила голові. Чоловік від моїх слів почервонів як мак. – Добровільно піду. Але спочатку трохи поспілкуюсь з друзями.

- Це якесь непорозуміння, - почала Улла та її перебив Філл.

- Я піду з тобою.

- Це не непорозуміння, це огидний наклеп. Ні Філл, зі мною йди не треба, а краще йди до декана. Так, саме до нього. З Німідором в нас трохи інші домовленості. Скоро зустрінемось, - попрощалась я з друзями.

- Я б не був в цьому такий впевнення.

- Пан голова, можу поспорити на сто джубів, що сьогодні буду спати у своєму ліжку.

Моя впевненість не сподобалась Суфо, тому він боляче схопивши мене за плече, потяг за собою. Йти так довго було не зручно, того мене він відпустив, але його супровід окільцював так, що ані зайвого кроку в бік зробити не можна було.

***

Кабінет був тісним та не зручним. Кам’яні стіни, висока стеля, вузькі вікна та двоє охоронців біля дверей. Ще було душно, а в повітрі стояв важкий запах чоловічого одеколону, скислого поту, алкоголю, блювоти, крові та сечі. А ще якоїсь жінки, чий запах був мені знайомим.

- Отже, ви, стверджуєте, що не залазили в будинок до пана Санрея Наос? – запитав Суфо, ходячи навколо стільця на якому я сиділа.

- Так.

- І ніколи там не були?

- Була.

- Отже, ти все ж таки залазили до будинку?

- Ні.

- Ви щойно сказали, що були в будинку.

- Так. Ви в той день також там були, - я відповідала спокійно та впевнено, як розумна, котра ні в чому не винна.

- Але я запитую, про інший день.

- В інший також була, в присутності господаря. Я йому посилку приносила від пана Прієра.

- Я не про цей день запитую.

- А про який?

- Шосте смарагдія. Де ви були о десятій вечора?

- Додому поверталась.

- Хто може це підтвердити?

- Мій фамільяр.

- Тобто ніхто. А це означає, що ви могли залізти до дому пана Наоса і вкрасти його магічні напрацювання.

- Нащо вони мені? Я ж не бойовий маг!

- З помсти.

- Нащо мені йому мститися?

- Через те, що пан Наос вам відмовив.

- Відмовив у чому?

- Тримати вас як коханку?

- Нащо мені в коханцях людина? Гидота. Він же зламається. І в загалі, у вас є докази?

- Так.

- І це які?

- Знайдено ваш запах в будинку.

- Якої давнини?

Ця суперечка вже почала мене допікати. Захотілось розбити Суфо носа та піти додому, голосно гуркнувши дверима. Бо ще трохи й артефакт не витримає, я розлютуюсь, трансформуюсь в дракона й відкушу йому голову.

Раптово скрипнули двері й в них зайшов сам постраждалий. Хоча постраждалим не виглядав. Задоволений наче знайшов печеру з лусками сотні драконів.

Так, заспокоїтись. Я самий спокій.

- А от і крадійка! Вже дізнався для чого вона залізла в мій будинок і вкрала матеріали?

- Поки не зізнається.

- Тоді я вчасно. Зараз використаємо одне зілля, під його дією вона у всьому зізнається.

Ага, зараз. Він дурень, чи не пам’ятає, що на мене вже одне зілля не подіяло?

- Попроси охорону вийти за двері, - дістаючи з кишені флакон продовжив маг.

Охорону просити було не треба, ті самі мовчки вийшли.

- Ну що, сама вип’єш, чи силою в горлянку виллю?

Я, щоб розтягнути час, удала вигляд, що замислилась.

- Ні. Не буду це пити.

І посміхнулася демонструючи свої не маленькі ікла.

- По доброму не хочеш, - розізлився Наос. – Тобі буде по поганому. Суфо, відійди, в мене є одне дуже цікаве заклинання послухання. Зараз вона сама все вип’є, та під всіма паперами підпише.

Мені стало цікаво, чи подіє на мене те заклинання, чи ні, того з мовчазною цікавістю свердлила очима бойовика, при цьому не забуваючи тримати себе в руках. Бо ще трохи та ці руки стануть лапами. Лапами в броні з міцними пазурами.

Дію заклинання відчула одразу. Така знайома липка гидота. Теж саме відчуття було на постоялому дворі, коли намагались обікрасти ерла. На моє щастя воно на мене не діяло. Але захотілось трохи підіграти. Хай ворог вважає, що переміг.

- Ну що, вона готова до спілкування? – запитав у мага Суфо.

- Так. Он дивись, очі ще дурніші стали. Майже чорні. Зараз вона все вип’є.

- Давай хутчіше. Не дай хтось з її захисників з’явиться.

- Хто може прийти? Її однокласники?

- Німідор.

- А шльондра даремно часу не втрачала, знає перед ким ноги розсувати.

За такі слова захотілось йому вибити усі зуби. Ще й очі видряпати. Але стрималась. Бо зрозуміла одне, я тут не для того, щоб в крадіжці зізнаватись. Я цим покидькам потрібна для чогось іншого. От тільки питання: для чого?

- Візьми флакон та випий зілля, - наказав мені Наос тикнувши в руки ємність.

Я не поворухнулась.

- Пий, - Санрей не стримався та відкривши зілля боляче схопивши мене за волосся смикнув голову в низ. Я від несподіванки аж рота відкрила, чим одразу скористувався мерзотник.

Гіркий смак рідини я одразу виплюнула тільки звільнили мою голову.

- Що за?!!…

- Ну ти й придурок, якщо вважаєш себе сильним чаклуном, - не втрималась я. – На мене твоя магія не діє. Як і твоє зілля.

- Це ми ще побачимо, – розлютився Наос.

- Давай. Перевір. Запитай, що я про тебе думаю. Так я і без стороннього втручання розповім. Ти самозакоханий виродок, який вважає себе центром всесвіту. Але це не так. Ти нікчемний хробак, який повзає під ногами. Тебе переступити, та йти далі, але ні. Ти повзаєш туди сюди, привертаючи до себе увагу. Увагу звісно привертаєш, але не ту на яку сподіваєшся. Дивишся на тебе й гадаєш, як би не забруднити взуття, твоїми розчавленим тільцем.

Суперечки ніколи не були моєю сильною сторону, а чітко пояснити, що відчуваю в момент емоційної нестабільності, ніколи не могла, тому моя голова народжувала дуже дивні алегорії.

- Закрий свій брудний рот! – закричав Санрей та спробував мене вдарити.

Марно. Піднявшись зі стільця, я з легкістю перехопила його руку, боляче стиснувши при цьому. Ще трохи й зламаю.

Суфо, до цього зображавши статую з парку, відмер та кинувся на поміч своєму другу. Але мене на так просто схопити. Люди дуже повільно рухаються на відміну від вампіра. Вчасно відійшла трохи в сторону, це дало змогу дати добрячого підсрачника, від якого голова полетів на підлогу. Приземлення було болячим, червона пика була тому доказом. Навіть емпатією не треба користуватися.

Двері без стуку відчинились вчасно, бо в кабінеті вимальовувалась справжня бійка, якою захопилась настільки, що не почула сварки за дверима.

- Я бачу вчасно тут з’явився, - оголосив Калрін Лавер в компанії з Тайдором Німідором.

Й нащо декан ельфа притягнув?

- Заборонене зілля, - понюхавши флакон виніс вирок пан Тайрод. – Нащо воно вам знадобилось?

- Тут я голова, і не мені перед тобою звітувати, - піднявшись на ноги гиркнув Суфо.

- Помиляєшся. Пані Ольше, звільніть пана Наоса, а то ще трохи й зламаєте йому руку.

Я слухняно виконала прохання. Санрей відчувши волю та зрозумівши, що при декані я не ризикну продовжити бійку повернув свою знахабнілість.

- Посадіть її в камеру! – голосно зажадав він.

- За що?! – одне питання, три голоси. Мій, декана та ельфа.

- За крадіжку з мого дома та за напад на голову магічної варти.

- А от зараз й розберемось, хто винен, а хто ні. Отже, пані Ольше я вас слухаю.

- Ці два мерзотники…

- Давайте все ж таки зберігати ввічливість, - перебив мене ельф.

- Буду намагатись, та не обіцяю. Отже, до мене підійшли на вулиці й заарештували за якусь крадіжку, - почала я розповідати. Мене іноді звісно перебивали, але Німідор одразу затикав їм роти, тому завершення розповіді не затяглось. - Через те, що зізнаватися було ні в чому, Наос намагався на мене навести якесь заклинання від якого добровільно мала б випила зілля. А потім я повинна в чомусь зізнатися, в чому саме, вони не говорили. Та на щастя, ні те, ні інше, на мене не подіяло.

- То що ти тепер скажеш? – звернувся Німідор до Суфо. – Що ви намагались повісити на дівчину? Ти догрався, Руперт, так що раджу говорити правду. З поста голови магічної варти тебе вже усунено. Так що злочинцем на цей час є ти. А твій друг - спільником.

- Без сторонніх. Я буду говорити без сторонніх.

- Замовкни, - погрозливо рикнув Наос.

- Як цікаво. Ята, дитинко, вийди за двері та поклич Сент Луя, він зі своїм загоном очікує на виклик.

- Далеко не уходьте. Хочу з вами ще поговорити, - додав похмурий Лавер.

- Добре, - погодилась я, навіть не образившись на “дитинку”.

Як і було сказано за дверима стояв загін перевертнів. Нолан багато про що хотів запитати, та на жаль не було часу ляси точити. В кабінеті хлопці були не довго, десь хвилини через три вивели Наоса в антимагічних кайданах. Чоловік опирався та лаявся, погрожуючи всім і вся.

- Ти за це ще пошкодуєш? – на прощання погрозив він мені.

- Вже шкодую. Навіть не уявляєш як, - відповіла я.

Залишившись на одинці, два охоронці, які були в кабінеті кудись поділись, я знайшла підвіконня недалеко від дверей та вмостилась очікувати декана. Більше хотілось постояти під дверима та підслухати, та ані звуку з кімнати не було чутно. Магія, щоб її.

***

Сидіти довелось досить довго, погрожуючи запізненням на роботу. Я навіть задрімати встигла, коли відчула знайомий запах. Повернувся Нолан і як завжди мовчки вставився на мене.

- Щось вдалось з’ясувати? – запитала я, щоб порушити цю неприємну тишу.

- Поки що не дуже. Санрей Наос сидить в камері та всім погрожує. А ти як?

- Вже майже заспокоїлась. Хоча вимушена зізнатися, бійка сподобалась. Так давно мріяла дати копняка голові варти. А ще це дозволило зрозуміти наскільки я сильніша за людей.

- Це натяк на те, що тепер можеш в ночі ходити сама?

- Ні. Це те, що не така вже я й беззахисна, як деякі вважають. А супровід. Твоя присутність мені приємна. Хоча ти й дивний. Може перевертні цього світу всі такі, то я схаменута?

- Та ні. Ти просто здаєшся дивакуватою, чим й привертаєш увагу.

Нолан посміхнувся. Дуже рідкісне явище.

Розмову довелось закінчити. Двері в кабінет відкрилися випускаючи на волю чимось дуже задоволеного Німідора.

- Сент Луй. Офіційно, поки не знайдуть нового голову, цю посаду займаєш ти. Зрозуміло? – ощасливив перевертня Тайрод.

- Так, - погодився Нолан, хоча скоріше він не до кінця усвідомив чим це йому загрожує.

- Тоді пішли за мною, відведемо цього красеня в камеру для подальшого розслідування. Калрін, пані Ольше, до побачення.

- До побачення, - попрощались ми з деканом та пішли з Вежі.

На виході на мене очікував цілий натовп. Окрім Улли з Філом тут також були присутні Фіона, Ванда та Олдрі. На мене налетіли наче смерч, ледь на ногах втрималась. На питання ж навіть відповідати не встигала, як задавалось наступне.

- Завтра поспілкуєтесь, - врятував мене Лавер, та майже за руку потяг в бік школи.

Що за дурна звичка хапати розумних та тягти їх?

***

В кабінеті декана стояв новий стілець поряд з вікном. Я зраділа наче особисто для мене постарався Лавер. Звісно це був просто новий предмет меблі, але я не чекаючи запрошення сіла на нього. М’якенький, зручний.

- Сьогоднішнім діло не закінчиться, - почав декан розливаючи по чарках бурштину рідину. – Це тільки початок.

- А що саме відбувається?

- Не впевнений, що можу все тобі розповідати, - декан вперше перейшов на “Ти”.

- Але це якимсь чином стосується моєї безпеки та життя. Можу самостійно почати розслідування, та навряд це вам сподобається.

- Навряд, - погодився декан та підійшовши до мене подав одну з чарок.

Я понюхала, напій нагадував бренді. Відвернувшись від мене чоловік ближче підійшов до вікна та відчинив його запускаючи свіже повітря.

- Не ховайся, заходь, - звернувся не відомо до кого Лавер виглядаючи на вулицю, - я тебе помітив ще біля Вежі.

З вітром до кімнати проник чорний туман з якого матеріалізувався Вальдегор.

- Не очікувано, - зробив висновок Лавер та повернувся до столу за третьою чаркою. - Отже, спочатку я обох вас слухаю. Почніть з того, звідки в цьому світі взявся черговий вампір.

Розповідати було майже нічого, але довіра яку випромінював декан все ж змусила розповісти хоча б частину правди про появлення вампіра в цьому світі.

Декан вислухав мовчки, а після перевірив Вальдегора, чи не причепилась до нього сила демонів. На щастя вампіра не зачепило. Потім ще трохи посиділи мовчки. Кожен думав про щось своє.

- Потрібен вчитель. Самонавчання звісно це добре, але є ризик, що нічим добрим це закінчиться, - порушивши тишу, сказав Лавер, наливаючи собі та вампіру другу порцію алкоголю. Я ж першу ще не здолала.

- Як ви це собі уявляєте? В мене нема документів, а за законом світу я не просто небезпечний немерець, якого обов’язково потрібно знищити, а ще й безправний немерець.

- Документи якраз не проблема. А от раса - так. Поки лише двом вампірам офіційно дозволено жити в цьому світі. Й обидва, то чужинці.

Й знов тиша.

- Що ж робити? – скоріше сам в себе запитав іллін.

- От і ми не знаємо, - відповіла я після того, як зробила останній ковток вогняної рідини.

- На сьогодні спілкування закінчимо. Продовжимо на нашому занятті. А тебе, Вальдегор “Безпрізвищний”, прошу в місті з’являтися якомога рідше. Щоб про тебе не довідався Німідор. Йдіть додому, чи то на роботу. До зустрічі.

Ось так декану вдалось уникнути запитань, на які він не хотів давати відповіді.

21.06.157р.

Маг-Рівік

- Заплющ очі та намагайся відчути свою силу, наче вона матеріальна, - віщав на черговому занятті пан декан.

Словам декана я спочатку здивувалась, але при трохи довшій медитації відчула як мене щось торкається. Це була магія. Моя магія. Моя сила. Така тепла та затишна. Вона пестилась наче кошеня.

- Відчуваєш? - запитав Лавер відірвавши мене від задоволення.

- Так.

- Це добре. Бо я її бачу. Ти сяєш, наче освітлювальний артефакт. Як настрій?

- Хочеться стрибати від радощів, - чесно відповіла я та розплющила очі.

Я дійсно світилась, хоча не так яскраво, як це подав Лавер. Так, трішки, щоб в темряві швидше мене знайти.

- Це добре. А тепер спробуй спрямувати свої радощі на мене.

Сьогодні на чоловіку були навішані декілька захисних артефактів та амулетів. Сподіваюсь їх вистачить.

- Добре. Потихеньку. Добре. Зараз ускладнимо задачу. Спробуй збільшити силу. Та не так же...

Й втратив свідомість. Добре що глечик з водою був наготові. Та не один. Коли декан втратив свідомість четвертий раз на сьогодні було вирішено покінчити з практичними заняттями. Та не з лекціями.

Не знаю скільки думав над цим іллін, чи з ким радився, але він вирішив розповісти про те що відбулося в Вежі.

Як виявилось на Суфо та Наоса було накладене закляття підпорядкування. Вони під дією чужої магії шукали відповідну жертву на роль головної темної відьми, щоб виставити це так, начебто маги теж зацікавленні в винищуванні цих жінок.

Вірилось в це не дуже, та на жаль іншої версії не було.

Постраждалі зараз все ще знаходились під вартою в Вежі та під наглядом цілителів-менталістів.

Що ж, з часом побачимо, чи це дійсно так.

27.06.157р.

Маг-Рівік

- Оце ти даєш! Вже п’ятий раз за два тижні відправляєш декана до цілителів, - посміхнулась Ванда, розливаючи чай по чашках.

Після переїзду Улли до гуртожитку я завела звичку інколи заходити до дівчат в гості. Звісно не з пустими руками, сьогодні принесла пиріг з грибами та кроликом.

- Та я ж не просто так, я ж тренуюсь.

- Тренується вона. А ти чула, що про тебе ходить по школі? – запитала Улла, хитро дивлячись на мене.

- Нова плітка? Як я її пропустила? – здивувалась Олдрі.

Вираз на обличчі дівчини був настільки яскравим, що присутні не втримались та розсміялися.

- Так що на цей раз? Що я намагаюсь вбити Лавера? – заспокоївшись, тяжко зітхнула я.

- Ні. Що в тебе з ним роман, - відповіла однокласниця.

Цього мені не вистачало. Нещодавно в школі дізналися про арешт. Хвала силі, що всі також були обізнані, що моєї провини не було, але все ж з деякими індивідуумами прийшлось полаятись. Ох я розлютилася, та так, що не стримала емоції. Алістара, свого однокласника, так налякала, що той спочатку збіднів ще більше, а потім взагалі не міг розмовляти. В додаток декілька днів ходив та гикав, а в чорному волоссі хеда з’явилась сивина. В мене й досі спогади про цю розмову викликає не добрі почуття. Цей, придурок, стверджував, що я відкупилася від звинувачування, тому мене відпустили, а невинні за мене відбувають покарання. Жах.

- Хто автор цієї історії навіть думати не треба – Айша. Але що це їй дає? – запитала я у всіх присутніх дівчат.

- Та хто знає. Я почула цю плітку від Біри. А та від Інги, - відповіла Улла.

- Біра? – здивувалась я ще більше. Після випадку на артефакториці я з дівчиною більше не спілкувалась. Навіть не віталась, бо так й не дочекалась вибачень.