Що ховається у сутінках. Антология

Джек Кетчам Мерці Заходу

— Стріляй їм у голову, заради Бога, — сказав Сем Піттс.

— Іноді я люблю трохи з ними пограти, — відповів Чанк Колберт.

— Тільки набої марнуєш.

— Набоїв нам вистачає. Це жінок нам бракує.

Чанк повсякчас говорив про жінок, і Сем був змушений визнати, що він має рацію, хоч як його дратувало постійне нагадування про це вранці, удень і увечері. Крім апачів, найближчими жінками були вдова Геллер за милю звідси вгору по Ґілі та дружина і донька Самотнього Чарлі Максвіна на півдорозі до форту Томаса. Етта була дивовижна, та й донька Чарлі розквітала, але вдова Геллер своїм виглядом могла б у преріях заганяти гримучих змій до нори.

«Як їм там ведеться?» — подумав він.

Сем, Чанк і Док Клівленд сиділи під боязкою тінню солом’яного навісу. У сяйві сонця й розпеченої лямпачної хатини вони спостерігали, як один із апачів Білих Гір, чиє праве переднє передпліччя армійський кольт Чанка 44-го калібру тільки-но відправив валятися в бруд, шкутильгає до них через прямокутний двір і ворушить губами так, ніби відчуває, що час вечеряти. І це, припускав Піт, він справді відчував.

Чанк вистрілив іще раз, і на стегнах Апача з’явилася така собі чимала діра.

— Прокляття! — вигукнув Док. — Ти хлопцеві весільні причандали відстрелив. Он вони, прямісінько за ним.

— Ти ж док, Доку, — сказав Чанк. — Ти мусиш знати. На такому пострілі я вже непогано набив руку.

— Досить дурня клеїти, Чанку, — вставив Сем. — Або я його зніму спенсером.

Із такої близької відстані спенсер улаштував би бісовий вибух.

— Ну-у-у гаразд, Семе, як скажеш.

Він підняв пляшку віскі «Род 40», зробив довгий ковток, потім, мружачись від сонця, прицілився та вистрілив. Апач упав, як мішок із вівсом, верхівка його голови відлетіла на три фути[3] назад. Сем мимоволі захопився тим, як спритно Чанк управляється з кольтом і віскі. «Род 40» — це не більше ніж спирт, підфарбований кавою або паленим цукром, а сорок родів — це відстань, яку може подолати людина, перш ніж параліч зробить подальше просування на якийсь час малоймовірним. Але Чанк смоктав його протягом ранку, поки вони сиділи там, розстрілюючи воїнів Білих Гір і випадкових скво.

— Щось вони сьогодні якісь повільні, так, Семе?

— Набагато повільніші, ніж учора на цю годину. І по троє-четверо за раз не йдуть. Як гадаєш, чому?

— Чорт йо’зна. Вирушили в інші місця?

— Можливо.

Незважаючи на це, у дворі лежало півтори дюжини тіл. Коли настане благословенна вечірня прохолода, вони завантажать їх у фургон і відвезуть подалі від ферми, щоб вони не гнили та не смерділи тут. Але це буде ще не скоро.

Нині було спекотно, як уночі в борделі.

За звичайних обставин цю роботу він залишив би розвідникам койотеро-апачів. Під керівництвом Сема їх було п’ятдесят два. Але три ночі тому під завісою темряви розвідники накивали п’ятами. Того ж дня до їхніх дверей почали приходити мертві апачі Білих Гір, ласі до людської плоті, — хоч плоті койотеро, хоч блідолицих.

Ці гастрономічні вподобання з’ясувалися не слушної пори.

Мата Лобо був його найкращим розвідником, але пішов привітатися з Вороном Що Хилиться, який того ранку вийшов з резервації, і за свої старання отримав перекушену навпіл шию. Потім Вілл Фрай, його перекладач і давній друг, пострибав до вігвамів, розташованих на три милі нижче вздовж річки, аби дізнатися, що за чортівня коїться з двома чи близько того сотнями їхніх мешканців. Дорогою він побачив голу дівчину серед заростей тополь і опунцій, зістрибнув з поні, заскочив назад, коли дівчина відкусила шматок руки, у якій він тримав пістолет, між великим і вказівним пальцем, і поскакав назад у табір на березі Ґіли.

Вони викликали по телеграфу Дока, але доки приїхав його диліжанс, їм довелося прострелити голову Віллу. Як і Ворону Що Хилиться, і Мата Лобо. Док сказав, що одного разу вже бачив таке з солдатом, якому прокусили плече прямо біля стіни форту Томаса, і знав, що поспішати сюди марно. Але вони з Віллом теж давно дружили, тому він, хочеш не хочеш, мусив приїхати. Сем визнавав простий і незаперечний факт: якщо ці тварюки кусають тебе за будь-яке місце на тілі, ти, так би мовити, повертаєшся до Бостона, — саме це налякало його койотеро.

Тепер Док очікував можливості повернутися до Форту або диліжансом, або з кавалерією — що прийде раніше. Кавалерія затримувалася — за ними послали ще два дні тому, — диліжанс запізнювався, як завжди. Але Док не дурень, їхати без супроводу він не збирався.

А поки вони займалися відстрілом апачів.

— Розкажи-но нам ще раз свою побрехеньку, Доку, — сказав Чанк. — Я, звісно, повірю у все це не більше, ніж учора, але хоч час згуляємо.

— Ти про єгиптян чи про Френка Ширлі?

— Про ай-гіптян. Жодна людина, яка вправляється в стрільбі, приставивши дружину до стіни і вистрілюючи її фігуру в бісовій штукатурці, не варта того, щоб про неї заново розповідали.

Док кивнув.

— Терхан Бей. Це він розповів мені, звідки вони з’явилися. Ці мерці. Спочатку їх помітили в Єгипті. Він каже, вони існували задовго до самого Господа нашого Бога. Каже, у всьому винен його народ.

— А на що цей Бей скаржився? — поцікавився Сем.

— Нарив у вусі. Здивував він мене до смерті, чесне слово. Щоб торговець зміїним маслом боявся лікуватися своїм же засобом.

— Апачі для цього використовують кілька крапель сечі, — зауважив Чанк.

— Мені казали, це справді може допомогти, — сказав Док. — Хоча сам я ніколи не пробував. Але ми зараз говоримо про фараонів. Якщо вірити цьому Бею, то був перший справжній фараон. Він об’єднав Верхнє і Нижнє царства. Увесь Єгипет. Пан на ім’я чи то Нармер, чи Нарнер. Не пам’ятаю. Бей називав його Цар Скорпіонів. А жало в нього було, це без сумніву.

— Скорпіонів? У них у Єгипті є ці кляті тварюки?

— Чому ні? З розповідей можна зрозуміти, що та земля не надто відрізняється від того, що ми маємо тут. Переважно пустеля. Будинки здебільшого з глини. Спекотні дні і злі холодні ночі. Це тому, що у нас тут є Ґіла, а у них там — Ніл. Щоправда, він значно більший і потужніший. Чи ви, хлопці, чули про це?

Сем похитав головою. Док був людиною освіченою, і Сем це відчував. Чанк лише загарчав.

— Я бачив статую одного з тих фараонів у будівлі старого арсеналу в Нью-Йорку. Зараз це музей природознавства. Він тримав палицю і ціп.

— Ціп? Ти маєш на увазі, такий, як молотарка? — поцікавився Сем.

— Саме так. Ціп говорить про те, що він годувальник свого народу. А посох, такий з гаком, як у пастуха, говорить про те, що він їхній пастир. Схоже, друзяка Нармер або Нарнер завів свій народ у досить дивні місця, якщо вірити Терхан Бею.

— Ось тут я починаю не вірити, — сказав Чанк.

— Думай, що хочеш, Чанку, але ще він розповідав, що цей Нармер був першим, хто почав шукати вічного життя, нескінченного життя. Хоча я тут трохи не розумію. Власний народ і так вважав його богом. Я запитував про це у Бея. Якщо він бог, хіба він уже не безсмертний?

— Слушне питання, Доку.

— Я теж так подумав, Чанку. Бей сказав, вони вважали, ніби це фараон своєю фараонською силою утримує небо нагорі і змушує річку розливатися. Надзвичайно велика відповідальність. Тому вони і схилялися перед ним.

— Схилялися?

— Ну, як у церкві, Чанку. Коли молишся на хрест.

Сем подумав, що навряд чи Чанк коли-небудь бував усередині церкви, але вголос говорити цього не став і скрутив собі «Булл Дарем».

— Але цей Нармер не почувався богом. Гадаю, він почувався навіть дуже смертним. Тому наказав своїм солдатам і жерцям зайнятися дослідами.

— Он іще один, Семе. Бачиш його?

— Так.

Людина була гола, ніби щойно на світ з’явилася, хоча в апачів, принаймні у чоловіків, було заведено прикривати стегна. Індіанець виходив з-за рогу стайні, і коні всередині захропли від його появи. Сем зметикував, що апачі, живий він чи мертвий, все одно має запах.

— Це часом не Мертвовід? — запитав Чанк.

— Здається, він, — відповів Сем.

Того дня багато хто приходив до них без зброї, але Мертвовід за життя був не в тім’я битий і, ймовірно, залишився таким самим і після смерті. Хай там як, а блискучого на сонці ножа в його руці неможливо було не помітити. Як майже всі, він, роззявивши рота, брів у бік навісу, але рухався швидше за інших. Сем уже роздивився укус на плечі і зрозумів, що це той його і занапастив.

Він не хотів, щоб Чанк із ним розважався, тому підняв спенсер, вистрілив один раз — і все знову завмерло.

— Чудовий постріл, — сказав Чанк. — То про що ти говорив?

— Досліди, так. Хлопці, ви справді хочете почути про це знову?

— Звісно.

— Страшна ти людина, Чанку.

Док зітхнув.

— Вони вважали, що секрет вічного життя можна знайти в одному з небагатьох місць: у чоловічому або жіночому лоні, у серці або в крові. Тому вони пролили ріки крові рабів і вільних людей. Учиняли насильство, і не тільки над жінками, Чанку, над чоловіками й дітьми теж. Відбирали серця та інші органи. Здається мені, вони вважали, що саме смерть володіє магією, якою можна скористатися, продовжуючи цю справу, коли ти розумієш, про що я. Хоча особисто я в це не вірю. Ось, наприклад, ти маєш знати, що, коли Жовтий Кінь і його хлопці підвісили Сема Старка догори ногами над повільним вогнем, він, напевно, благав про кулю в голову. Коли ти відчуваєш такий біль, тобі не до вічного життя. Але вони все одно пробували. Вони розпинали, саджали на палі і робили вівісекцію.

— Що за вівідсекція?

— Без «д», Чанку. Вівісекція. Це коли розрізають іще живе тіло.

— Що, таке можна робити?

— Якщо дуже акуратно. Вони перепробували багато різних хитрощів, говорив Бей. Столяр ніс своє долото, каменяр — бур, пекар — дріжджі, пивовар — солод. Щоб зупиняти кров, вони використовували павутиння або сажу. Вони брали живокіст, безоар, кропиву, гусячий жир, бджолиний віск, гірчицю. Усе що завгодно.

— А ця вівісекція. Як конкретно це робиться?

— Ну, знаєш, як команчі або бродячі апачі знімають скальп, і якщо не перерізають бідоласі горло, і якщо він не втрачає надто багато крові, то за кілька тижнів знову стає здоровим як кінь, правильно? Те саме з частинами тіла. Рука, нога, член, очі. Усе, що потрібно, — це вчасно припекти і не зачепити артерію. Людину можна розрізати і вийняти будь-який орган, крім серця і мозку. Припікають — і хоч кістки просвердлюй наскрізь. З людиною багато чого можна зробити, не вбиваючи її. Хоч цілий день з нею вовтузься, якщо хочеш. Але я відійшов від теми. Хлопця, який за всім цим стояв, звали Абідос. Він був слугою в палаці Нармера. Вільна людина, не раб, та ще й з амбіціями. Які він потім реалізував з надлишком. Довгий час у цій мерзенній справі він був головним жерцем і водночас воїном. Мав це своїм улюбленим заняттям, але не встиг і оком кліпнути, як опинився на іншому боці.

Док замовк. Маленька дівчинка, років шести, не більше, погойдуючись і тягнучи ноги, увійшла у двір, минула тепер порожній барак, де раніше жили койотеро. Кишки тяглися за нею, як заляпані багнюкою мотузки. Чанк вистрілив, піднявши фонтанчик пилу перед її ногами. Сем вставив набій у патронник спенсера, прицілився уважніше, ніж Чанк, — і голова дівчинки вибухнула.

— Ненавиджу на це дивитися, — пробурчав Док. — На цих дітей.

— Хоча постріл гарний, — зауважив Чанк.

— Дякую. Ти б перезарядив, Чанку. — Він кивнув на «кольт». — Бо мало що може статися.

— А й справді, — кивнув Чанк.

Він відкинув барабан і нахилився за порохом. Передумав, узяв «Род 40» і зробив великий ковток з горла. Поставив пляшку і цього разу знайшов порох.

— Давай тепер про доньку, Доку, — сказав він.

— Пригости віскі, Чанку.

Чанк пригостив. Док випив.

— У цього Абідоса була донька. Маленька. Років дванадцяти, може, тринадцяти. Охоплений жагою звершень, він вирішив, що боги зглянуться над ним, якщо він віддасть власну доньку для дослідів. Досі в нього нічого не виходило. І ось на його очах дівчинку почали ґвалтувати солдати фараона. Катували її кілька днів. Переважно груди і лоно, зі зрозумілих причин. Місця, що дають життя, правильно? Він весь цей час був там і чув кожен її крик.

— Безсердечний сучий син, — зронив Чанк.

Сем подивився на нього. Схоже, на мить Чанк таки повірив у правдивість розповіді.

— Так і є, Чанку, так і є. Тоді це був найжорстокіший хлопець у всій їхній країні, це точно. Продав він свою душу самому дияволу, ось що я скажу. Не знаю, яким був диявол у ті далекі часи, — хоча, б’юся об заклад, він не надто змінився, — але зло перероджує людину. І цей Абідос уже майже зовсім переродився. Але фараон теж мав доньку. І хоч сам він був кровожерливим, йому не сподобалося, що батько так чинить зі своєю кровинкою. Думаю, він вирішив, що це неправильно. Хай там як, у цього Абідоса нічого б не вийшло. Фараон наказав прикути його до стіни і кілька днів робити з ним те, що робили з його донькою, а потім звелів розтрощити голову доньки на його очах. Ну а решта, напевно, було якимось божественним натхненням. Бо вони змусили його випити її кров і з’їсти її плоть. А коли він закінчив, вони вбили його ударом у серце. Звісно, він помер. Але не зовсім. Бо давним-давно звик до людського болю, горя і страждань, навіть до болю, горя і мук власної доньки. Бо прокляв усього себе, усе, до мозку кісток, і навіть після смерті в цього джентльмена не залишилося нічого людського. Він повстав і знову пішов по землі й піску, не маючи жодних бажань, крім охоти заразити кожну істоту злом, яке сиділо глибоко в ньому. І фараон знайшов секрет вічного життя.

Вони побачили хмару пилу, яка здіймалася вдалині, над безрадісним небокраєм.

— Диліжанс? — запитав Док.

— Як на мене, то більше нагадує кавалерію, — сказав Сем. — Забагато пилу. Та й час уже.

Він подумав про свою доньку, про свою дружину в далекому Луїсвіллі. Засоромився власного зрадництва, яке було значно меншим, ніж зрада Абідоса, але все одно було зрадою. І про те, як він став індіанським агентом[4] у цьому опаленому жаротою пеклі.

— Вони назвали його Ка, — вів далі Док. — Це єгипетське слово, що означає життєву силу або душу, або щось на кшталт цього. Бей так і не навчився зрозуміло висловлюватися. Але, я гадаю, Ка нарешті знадобився. Він підняв цілу армію мертвих і наставив їх служити фараону.

Захропли коні. Сем подивився ліворуч і праворуч, але не побачив нічого, окрім присадкуватих будов із обпеченої глини, прямокутного двору, на якому багато хто помер удруге сьогодні, і вчора, і за день до того, тремтливих хвиль розпеченого повітря, хмари пилу, що піднімалася з рівнини, і хиткого блакитного силуету гір за нею.

— Усе одно не розумію, Доку, — сказав Чанк. — Єгипет збіса далеко, так? Навіть якщо цей твій хлопець Бей розповідав тобі найсвятішу правду, як вони сюди дісталися? Я маю на увазі сюди, до резервації апачів? Розумієш, про що я?

Док стенув плечима і знову ковтнув віскі.

— За сотні років зло може подолати великий шлях, Чанку. Воно може пройти багато миль.

І далі сталися події, які підтвердили це. Бо Сем таки мав рацію.

До них справді наближалася кавалерія, майже сім десятків людей, і ще апачі, які приєдналися до них після короткого бою. Солдати й апачі Білих Гір, піші та мертві, усі до єдиного.

Чанк помилився, коли сказав, що патронів вистачить.