Що ховається у сутінках. Антология

Стівен Кінг Літній грім

Із Робінсоном було все гаразд, поки в порядку був Ґендальф. Не в тому сенсі, що навкруги все гаразд, а в тому, що життя йде собі потихеньку день за днем. Він, траплялося, прокидався посеред ночі, нерідко у сльозах від снів — таких виразних! — у яких Діана й Еллен були живі. Але коли він піднімав Ґендальфа з підстилки в кутку, де той спав, і клав на ліжко, зазвичай удавалося знову заснути. А щодо Ґендальфа — тому було байдуже, де спати, і, якщо Робінсон присував його до себе, це теж було нормально. Тепло, сухо й безпечно. Його врятували. А Ґендальф нічого більше і не потребував.

Коли поруч істота, про яку треба дбати, завжди почуваєшся краще. Робінсон проїжджав до сільської крамниці п’ять миль по шосе 19 (Ґендальф сидів на пасажирському місці пікапа — вуха сторчма, очі горять) і запасався там собачим кормом. Магазин був покинутий і, зрозуміло, розграбований, але на «Юканубу» ніхто не зазіхнув. Після Шостого Червня про домашніх тварин люди думали найменше. Такий висновок зробив Робінсон.

Решту часу вони вдвох проводили біля озера. У коморі було повно їжі, а внизу — коробок з усякою всячиною. Він нерідко жартував, що Діана готувалася до кінця світу, але виходило, що сміявся з самого себе. Точніше, з них обох, бо Діана, звісно, й уявити не могла, що кінець світу застане її в Бостоні з донькою за вивченням можливості вступу до коледжу Емерсона. Їжі було стільки, що він один і за все життя не з’їв би. У цьому Робінсон не сумнівався. Тимлін сказав, що вони приречені.

Якщо так, то в тієї смерті, що прийшла, приємна зовнішність. Стояла тепла безхмарна погода. У минулі часи озеро Покомтук аж кишіло катерами та гідроциклами (які, бурчали старі, убивали рибу), але цього літа тут було тихо, якщо не зважати на нічні крики гагар, але й тих, здається, поменшало. Спочатку Робінсон думав, що це розпалилася його уява, уражена горем так само, як решта розумового апарату, але Тимлін запевнив, що це не так.

— Хіба ти не помітив, що сухопутних птахів майже не залишилося? Уранці не щебечуть синиці, удень не каркають ворони. До вересня гагари зникнуть так само, як ті гади, що це зробили. Риба проживе трохи довше, але потім і вона загине. Як загинули олені, кролики та бурундуки.

Щодо цих диких тварин, тут годі й сперечатися. Робінсон сам бачив з десяток мертвих оленів обабіч дороги біля озера і ще декілька біля шосе 19 того разу, коли вони з Ґендальфом їздили до універмагу «Карсон Корнерс», вивіска якого «КУПУЙТЕ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР І СИРОП ТУТ» тепер не висіла над входом, а валялася написом униз поруч із сухими газовими насосами. Але найстрашніші наслідки масової загибелі тварин крилися в лісі. Коли вітер дув зі сходу, у бік озера, а не від нього, смерділо нестерпно. Спека не допомагала, і Робінсон запитав, що буде з ядерною зимою.

— О, вона настане, — відповів Тимлін. Він сидів у кріслі-гойдалці й дивився на строкаті сонячні відблиски під деревами. — Земля досі всмоктує вибух. До того ж із останніх розповідей нам відомо, що Південну півкулю — не кажучи вже про більшу частину Азії — вкрито хмарою, яка, напевно, уже не розвіється ніколи. Насолоджуйся сонцем, поки воно в нас є, Пітере.

Наче він міг чимось насолоджуватися. Вони з Діаною розглядали можливість поїхати до Англії — це була б їхня перша справжня подорож після медового місяця, — коли Еллен влаштується в коледжі.

«Еллен, — подумалося йому, — яка ледь оговталася після розриву зі своїм першим справжнім хлопцем і тільки-но почала знову всміхатися».

Кожного приємного постапокаліптичного дня цього пізнього літа Робінсон пристібав повідець до нашийника Ґендальфа (як звали собаку до Шостого Червня, він уявлення не мав: цей безпородний дворовий пес потрапив до нього з нашийником, на якому теліпався тільки ярличок зробленої в штаті Массачусетс вакцинації), і вони йшли дві милі до дорогого анклаву, єдиним мешканцем якого тепер був Говард Тимлін.

Діана якось назвала цей маршрут шматочком раю. Більша його частина пролягала вздовж стрімких спусків до озера, звідки Нью-Йорк було видно на сорок миль. В одному місці, де дорога робила різкий поворот, був установлений знак «БУДЬТЕ УВАЖНІ НА ДОРОЗІ». Діти, які бували тут улітку, звісно, прозвали цей шпиль Поворотом Мерця.

Далі на милю простягалися Лісові Акри, які до кінця світу були дорогóю приватною територією. Точнісінько посередині Акрів стояв будинок із плитняку, у якому колись був ресторан із розкішним краєвидом, прекрасним шеф-кухарем і «пивною коморою» з тисячею марок пива. («Більшість із них просто неможливо пити, — говорив Тимлін. — Забери їх від мене якнайдалі».) Навколо основної будівлі серед порослих ліском видолинків було розкидано кілька дюжин мальовничих «котеджів». Деякі з них належали великим корпораціям до того, як Шосте Червня поклало край корпораціям. Шостого Червня більшість котеджів іще пустували, а в наступні дні шаленства їх нечисленні мешканці тікали до Канади, де, за чутками, не було радіації. Тоді ще був бензин, і люди могли втекти.

Власники Лісових Акрів, Джордж і Еллен Бенсон, залишилися. Залишився Тимлін, він був розлучений, дітей не оплакував, бо не мав, і точно знав, що всі ці розповіді про Канаду — вигадка. Потім, на початку липня, Бенсони наковталися пігулок і лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на програвачі, який працював від батарейок. Тепер залишився тільки Тимлін.

— Усе, що ти бачиш, моє, — якось сказав він Робінсону, роблячи широкий жест рукою. — І коли-небудь, синку, стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок туга Робінсона і відчуття розгубленості трохи відступали. Сонце заспокоювало. Ґендальф обнюхував кущі й намагався на кожен подзюрити.

Почувши якийсь шум у заростях, він хоробро гавкав, але притискався ближче до Робінсона. На повідці його доводилося тримати тільки через мертвих білок і бурундуків. На них Ґендальф не хотів дзюрити; те, що залишилося від них, він завжди намагався зжерти.

Стежка крізь Лісові Акри пролягала від табірної дороги, де тепер самотньо животів Робінсон. Колись стежка була перегороджена від роззяв і всілякої незаможної шантрапи на кшталт самого Робінсона, але тепер хвіртка завжди розчахнута. Стежка петляла півмилі по лісу, де розпорошене світло здавалося майже таким само старим, як величезні ялини та сосни, крізь гілки яких воно пробивалося, проходила повз чотири тенісні корти, оминала майданчик для гольфу і робила петлю за сараєм, де зараз у стійлах лежали мертві верхові коні. Котедж Тимліна був біля дальньої частини кам’яної будівлі — невибагливе житло з чотирма спальнями, чотирма туалетами, гарячою ванною і власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти живеш сам? — запитав його одного разу Робінсон.

— Не знаю і ніколи не знав, — відповів Тимлін, — але в них у всіх по чотири спальні, окрім «Наперсника», «Деревію» і «Лаванди». У тих — по п’ять. У «Лаванди» є ще й свій кегельбан. Усі сучасні зручності. Але, знаєш, коли я, зовсім маленький, тільки-но приїхав сюди з родиною, ми дзюрили в туалет на вулиці. Правду кажу.

Робінсон і Ґендальф, як правило, заставали Тимліна, який сидів в одному з крісел-гойдалок на ґанку свого котеджу («Вероніка»), читав книгу або слухав айпод. Робінсон відстібав повідець від нашийника, і пес — звичайний безпородний дворняга, хіба що вуха, як у спанієля, — радісно мчав угору сходами. Трохи його погладивши, Тимлін смикав у різних місцях сірувато-білу шерсть собаки і, якщо та не випадала, вигукував: «Чудово!»

Цього погожого дня в середині серпня Ґендальф лише ненадовго навідався до крісла Тимліна і, обнюхавши його голі кісточки, збіг униз східцями й потрусив дрібним клусом до дерев. Тимлін вітав Робінсона, піднявши руку жестом Хо, як індіанець зі старих фільмів. Робінсон відповів так само.

— Хочеш пива? — запитав Тимлін. — Воно прохолодне. Я його щойно витягнув з озера.

— Що сьогодні п’ємо? «Старе Гівняне» чи «Роса Зеленої Гори»?

— Ні те, ні інше. У коморі був ящик «Бадвайзера». Це Король Пива, якщо пам’ятаєш. Я його і хапнув.

— Якщо так, із задоволенням приєднаюсь.

Тимлін, бурмочучи, підвівся й пішов, трохи похитуючись із боку в бік, досередини. Артрит підступно напав на стегна, казав він Робінсону, однак, не вдовольнившись ними, вирішив зазіхнути ще й на кісточки. Робінсон не питав, але порахував, що Тимліну років сімдесят п’ять або близько того. Сухорляве тіло свідчило про те, що він усе життя підтримував себе в гарній фізичній формі, яку зараз поступово втрачав. Сам Робінсон ніколи не почувався фізично краще, ніж зараз, що було досить парадоксально, враховуючи, як мало сенсу залишилося в його житті. Тимлін без нього точно обійшовся б, незважаючи на їхню дружбу. Під кінець цього протиприродно красивого літа тільки Ґендальфу він був по-справжньому потрібен. Утім, це його влаштовувало, бо Ґендальфа поки що вистачало.

«Ну ніби хлопчик із собакою», — думав він.

Собака цей вийшов з лісу в середині червня, худий і брудний, шерсть у реп’яхах, увесь ніс прокреслила глибока подряпина. Робінсон тоді лежав у гостьовій кімнаті (спати в ліжку, яке він ділив із Діаною, було несила), не в змозі заснути через горе й безвихідь, і міркував, як стрімко наближається до того, щоб здатися та послати все до біса. Ще пару тижнів тому він назвав би такий вчинок боягузливим, але за цей час усвідомив кілька незаперечних фактів. Біль не вщухне. Горе не відступить. Ну і, звісно, життя його, хай там як, не буде довгим. Щоб зрозуміти це, достатньо було вловити запах тварин, що гнили в лісі.

Він почув стукіт і спочатку вирішив, що це людина або ведмідь, який відчув його їжу. Тоді генератор іще працював, і детектор руху на під’їзній доріжці перед будинком увімкнув світло. Визирнувши у вікно, він побачив маленьке сіре собача, яке то дряпало двері, то крутилося на порозі. Коли Робінсон відчинив двері, пес позадкував, притиснувши вуха і підібгавши хвіст.

— Ану, заходь, — сказав Робінсон. — Якщо не можеш іти на запах, іди хоч за клятими москітами.

Він налив у миску води, яку песик жадібно вижлуктив, потім дав банку вареної солонини, і той глитнув її п’ятьма-шістьма величезними ковтками. Коли собака закінчив, Робінсон погладив його, сподіваючись, що пес не вкусить, але замість вкусити собацюра лизнув руку.

— Ти — Ґендальф, — сказав Робінсон. — Ґендальф Сірий. — А потім розплакався. Він намагався переконати себе, що має смішний вигляд, проте нічого смішного не було. Зрештою, собака — жива істота. Тепер у будинку він буде не сам.

— Є новини про твій мотоцикл? — запитав Тимлін.

Вони вже вихиляли по другому пиву. Коли Робінсон доп’є, на них із Ґендальфом чекатиме зворотний шлях у дві милі. Затримуватися він не хотів, бо в сутінках москіти товстішають.

«Якщо Тимлін має рацію, — подумав він, — ці кровососи успадкують землю. Якщо знайдуть, у кого смоктати кров».

— Акумулятор здох, — сказав він Тимліну. — Дружина змусила мене пообіцяти, що я продам його, коли мені виповниться п’ятдесят. Казала: після п’ятдесяти реакція у людини стає занадто повільною.

— І коли тобі п’ятдесят?

— Наступного року, — відповів Робінсон і розсміявся через абсурдність цих слів.

— Сьогодні вранці у мене випав зуб, — повідомив Тимлін. — У моєму віці це може нічого й не означати, але…

— Кров в унітазі бачив?

Тимлін — видатний професор, який до минулого року вів у Принстоні семінар з американської історії, — розповів, що це одна з перших ознак сильного радіаційного ураження, а про це він знав набагато більше за Робінсона. Робінсон знав лише те, що його дружина і дочка були в Бостоні, коли запеклі мирні переговори в Женеві закінчилися ядерним спалахом п’ятого червня, і залишалися в Бостоні наступного дня, коли світ убив себе. Майже все східне узбережжя, від Гартфорда до Маямі, тепер перетворилося на обгорілий жужіль.

— Не збираюся про це говорити, — сказав Тимлін. — Ось твій собака йде, краще перевір його лапи, він трохи кульгає. Схоже, щось із задньою лівою.

Але в жодній з лап Ґендальфа вони не знайшли колючок, і цього разу, коли Тимлін обережно потягнув за шерсть, на задній частині виліз жмут. Ґендальф, схоже, цього навіть не відчув.

— Це недобре, — промовив Тимлін.

— Може, короста? — припустив Робінсон. — Чи це в нього від стресу. Ну, знаєш, собаки, буває, втрачають шерсть від стресу.

— Можливо. — Тимлін дивився на захід, через озеро. — Сьогодні буде гарний захід сонця. Зрозуміло, зараз вони всі красиві. Як було, коли в 1883-му вибухнув Кракатау. Тільки зараз це було немов десять тисяч Кракатау. — Він нахилився і погладив Ґендальфа по голові.

— Індія і Пакистан, — сказав Робінсон.

Тимлін випростався.

— Так. Але потім і всі інші мали підключитися, правильно? Навіть у чеченців їх було декілька, які вони привезли до Москви у вантажівках. Неначе світ навмисне забув, скільки країн — і угруповань, цих клятих угруповань — мали ці штуки.

— Або на що ці штуки здатні, — додав Робінсон.

Тимлін кивнув.

— І це теж. Ми надто переймалися межами заборгованості, а наші друзі за океаном думали тільки про заборону дитячих конкурсів краси та підтримку курсу євро.

— Ти впевнений, що в Канаді так само брудно, як у Штатах?

— Я гадаю, зважаючи як вимірювати. Вермонт менш забруднений, ніж північ Нью-Йорка, а Канада, можливо, менш забруднена, ніж Вермонт. Але і вона забруднена також. Плюс більшість людей, які туди поїхали, уже хворі. Хворі до смерті, перефразовуючи К’єркегора. Ще пива?

— Я краще піду. — Робінсон підвівся. — Ходімо, Ґендальфе. Час спалити пару калорій.

— Завтра побачимось?

— Можливо, ближче до вечора. Мені зранку потрібно з’їздити в одне місце.

— Можна дізнатися куди?

— У Беннінгтон. Поки в машині ще є бензин, щоб з’їздити туди і назад.

Тимлін повів бровами.

— Подивимося, може, я знайду акумулятор для мотоцикла.

Ґендальф сам зміг дійти до Повороту Мерця, хоча кульгавість постійно посилювалася. Коли вони дісталися цього місця, він просто сів, наче вирішив подивитися на киплячий захід, що відбивався в озері, — помаранчеве марево, пронизане темно-червоними прожилками. Пес зойкнув і почав облизувати задню ліву лапу. Робінсон трохи посидів поруч із ним, але, коли москіти-розвідники викликали підкріплення, підняв Ґендальфа й рушив далі. Коли прийшли додому, руки Робінсона тремтіли, а плечі боліли. Якби Ґендальф важив фунтів на десять або навіть п’ять[1] більше, навряд чи Робінсон доніс би його. Голова теж боліла, напевно, від спеки, чи від другого пива, або від того й іншого разом.

Під’їзна дорога, що спускалася до будинку поміж дерев, здавалася суцільним озером тіні, сам будинок був темним — генератор сконав кілька тижнів тому. Полум’я заходу вщухло до кольору блідо-фіолетового синця. Робінсон насилу піднявся на поріг і поклав Ґендальфа, щоб відчинити двері.

— Заходь, малюче, — сказав він.

Ґендальф спробував підвестися, але не зміг.

Коли Робінсон нахилився, щоб знову його підняти, Ґендальф зробив іще одну спробу. Цього разу він здолав поріг у передпокій, де і впав на бік, важко дихаючи. Над ним на стіні висіло дюжини зо дві світлин із людьми, яких Робінсон любив, і всі вони, імовірно, були мертві. Він уже навіть не міг набрати номер Діани або Еллен і почути їхні записані голоси. Телефон вимкнувся невдовзі після генератора, а до цього урвався стільниковий зв’язок.

Він дістав з комори пляшку мінералки «Поланд Спринґ», наповнив миску Ґендальфа, потім насипав гíрку корму. Ґендальф випив трохи води, а їсти не схотів. Коли Робінсон присів і почухав живіт собаки, у руці залишилися клаптики шерсті.

«Як швидко це відбувається, — подумав він. — Ще сьогодні вранці пес був здоровий».

Узявши ліхтар, Робінсон вийшов до прибудови позаду будинку. На озері скрикнула гагара — лише один раз. Мотоцикл стояв під брезентом. Він зняв полотно і провів променем ліхтаря по блискучому корпусу мотоцикла. Це був «Фет Боб 2014». Не новий, але з невеликим пробігом; дні поїздок на чотири та п’ять тисяч миль між травнем і жовтнем залишилися в минулому. Але і зараз уві сні Робінсон їздив на своєму «Бобі», хоча дедалі частіше йому снилися поїздки останніх кількох років. Повітряне охолодження. Двигун з двома внутрішніми розподільними валами. Шестишвидкісна коробка передач. Майже 1700 кубічних сантиметрів двигуна. А який звук! Тільки «харлеї» можуть звучати, мов літній грім. Коли на світлофорі ти під’їжджав до якогось «шевроле», водій усередині замикав двері.

Робінсон ковзнув долонею по керму, потім заніс ногу і сів у сідло, упершись ступнями в підставки для ніг. Діана дуже наполегливо переконувала його продати мотоцикл, а коли він таки виїжджав на ньому, знову і знову нагадувала, що у Вермонті недарма діє закон шолома… про який ідіоти в Нью-Гемпширі і Мейні знати не хочуть. Тепер він міг їздити без шолома, якби захотів. Не було Діани, яка бурчала б, не було автоінспекторів, які б його зупинили. Він міг їздити хоч з голою дупою, якби схотів.

— Хоча потрібно буде стерегтися вихлопних труб, коли злізу, — сказав він і розсміявся.

Не накриваючи «харлей» брезентом, він повернувся до будинку. Ґендальф лежав на підстилці з ковдр, яку зробив для нього Робінсон, опустивши ніс на передню лапу. Подушечок пес навіть не торкнувся.

— Поїж, — сказав Робінсон. — Тобі має покращати.

Наступного ранку на ковдрах навколо задньої частини тіла Ґендальфа з’явилася червона пляма, і він не зміг підвестися, хоч як намагався. Після другої марної спроби Робінсон виніс його з будинку. Ґендальф спочатку полежав на травичці, а потім таки спромігся встати і присів на задніх лапах. З нього ринув потік кривавих випорожнень. Ґендальф, ніби присоромлений, відповз убік, потім ліг і спрямував на Робінсона скорботний погляд.

Цього разу, коли Робінсон підняв його, Ґендальф заскавчав від болю і вишкірився, але не вкусив. Робінсон відніс його в будинок і поклав на підстилку. Розпрямившись, він подивився на руки і побачив, що на них повно шерсті. Коли потер долоні, шерсть полетіла донизу пухом ваточника.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав він Ґендальфу. — Це просто щось із животом. Напевно, зжер дохлого бурундука, поки я не бачив. Полеж, відпочинь. Я впевнений: коли повернуся, тобі вже покращає.

У «Шевроле Сильверадо» залишалося ще півбака бензину, більш ніж достатньо на шістдесят миль поїздки до Беннінгтона і назад. Робінсон вирішив спершу сходити до Лісових Акрів дізнатися, чи не потрібно чогось Тимліну.

Його останній сусід сидів у своєму кріслі-гойдалці на порозі «Вероніки». Був він блідий, під очима темніли фіолетові мішки. Коли Робінсон розповів про Ґендальфа, Тимлін кивнув.

— Я майже не спав уночі. Бігав до туалету. Мабуть, ми з ним підхопили однаковий вірус. — Він усміхнувся, показуючи, що це жарт… хоча й не дуже смішний.

Ні, сказав він, у Беннінґтоні йому нічого не потрібно, але, можливо, Робінсон заїде до нього на зворотному шляху.

— У мене є щось, що може тобі знадобитися, — додав він.

До Беннінґтона діставатися довелося довше, ніж розраховував Робінсон, через покинуті на дорозі машини. До фасаду «Королівства Харлей-Девідсон» він під’їхав майже опівдні. Вітрини магазину були розбиті, від виставкових моделей не лишилося й сліду, але у дворі стояло багато мотоциклів. Ці були захищені від викрадення сталевими кабелями з міцними замками.

Робінсона це анітрохи не бентежило, бо він шукав лише акумулятор. «Фет Боб», на якому він зупинив вибір, був на декілька років молодший за його власний і акумулятор мав подібний. Робінсон дістав із пікапа ящик з інструментами, перевірив рівень заряду «Імпакт» (тестер два роки тому подарувала йому на день народження донька) й отримав зелений вогник. Знявши акумулятор, він пішов у виставковий зал і знайшов там цілий стос карт. Керуючись найдетальнішою, він другорядним шляхом повернувся на озеро до третьої години.

Дорогою він бачив багато мертвих тварин, зокрема величезного лося, який лежав біля чийогось житлового причепа поруч зі сходами з цементних блоків. На порослому курячою лапкою газоні стирчала жердина з прикріпленою дошкою, де було написано від руки лише два слова: «НЕВДОВЗІ РАЙ».

На порозі «Вероніки» нікого не було, але, коли Робінсон постукав у двері, Тимлін запросив його зайти. Він сидів у кімнаті, оформленій у строкатому сільському стилі, і здавався ще блідішим, ніж зазвичай. В одній руці він тримав велику лляну серветку. На ній червоніли плями крові. На кавовому столику перед ним стояло три предмети: велика книга з написом «Краса Вермонту», наповнений жовтою рідиною шприц і револьвер.

— Радий, що ти прийшов, — сказав Тимлін. — Я не хотів іти, не попрощавшись із тобою.

Робінсон миттю усвідомив абсурдність першої, що промайнула в думках, відповіді («давай не поспішати») і зумів промовчати.

— Я втратив півдюжини зубів, — сказав Тимлін. — Але це не головне. За останні годин дванадцять я ніби вичавив із себе мало не всі кишки. Найстрашніше те, що я майже не відчув болю. Геморой, який я підхопив у п’ятдесят років, за відчуттями був набагато гірший. Біль прийде потім, я достатньо читав, щоб знати про це, але не хочу тут затримуватися, щоб відчути його на повну. Ти знайшов акумулятор?

— Так, — сказав Робінсон і важко сів. — Господи, Говарде, я співчуваю!

— А ти? Як ти почуваєшся?

— Добре. — Але це вже було не зовсім так. На передпліччях у нього розквітли кілька червоних плям, не схожих на сонячні опіки, ще одна з’явилася на грудях, під правим соском. Вони свербіли. І ще… сніданок залишався всередині, але шлунок, схоже, не дуже цим тішився.

Тимлін подався вперед і постукав пальцем по шприцу.

— Демерол. Я збирався ввести його собі, а потім розглядати картинки Вермонту, доки… доки. Але я передумав. Мені підійде пістолет. А ти бери шприц.

— Я не готовий, — відповів Робінсон.

— Це не для тебе. Ґендальф не повинен мучитися.

— Мені здається, він просто з’їв бурундука, — мляво промовив Робінсон.

— Ми обидва знаємо, що річ не в цьому. А якби навіть і в цьому, мертві тварини так насичені радіацією, що проковтнути бурундука — це те саме, що проковтнути кобальтову капсулу. Дивно, що він взагалі так довго протягнув. Будь вдячний за той час, який ти провів із ним. Трохи благодаті. Це все, що потрібно гарному собаці, знаєш? Трохи благодаті.

Тимлін уважно придивився до його обличчя.

— Тільки не здумай мені заплакати. Якщо ти заскімлиш, я теж заскімлю, тож ну його на хер, чоловіче.

Робінсон зумів стримати сльози, хоча, правду кажучи, не почувався аж так мужньо.

— У холодильнику є ще упаковка «Бадвайзера», — сказав Тимлін. — Не знаю, навіщо я її туди ставив. Напевно, за звичкою. Принесеш нам по баночці? Тепле пиво краще, ніж ніякого. Здається, це Вудро Вільсон так сказав. Вип’ємо за Ґендальфа. І за твій новий акумулятор. А я поки сходжу по-маленькому. Хоча хтозна, тепер це може закінчитися чимось серйознішим.

Робінсон сходив за пивом. Коли повернувся, Тимліна не було. І не було ще майже п’ять хвилин. Прийшов він повільно, тримаючись за стіни. Штани зняв і замість них обгорнувся вологим рушником. Сідаючи, тихенько застогнав, але протягнуте Робінсоном пиво взяв. Вони випили за Ґендальфа. «Бадвайзер» справді був теплим, але не таким уже й поганим. Зрештою, це ж був Король Пива.

Тимлін узяв зі столу пістолет.

— У мене буде класичне вікторіанське самогубство, — промовив він задоволено, наче передчуваючи. — Приставити пістолет до скроні. Другою рукою закрити очі, і — прощавай, жорстокий світе.

— Я влаштовуюся в цирк,[2] — не замислюючись, підхопив Робінсон.

Тимлін щиро розсміявся, губи розімкнулись, і оголилися нечисленні зуби, які ще залишилися.

— Це було б чудово, але сумніваюся, що вийде. Я розповідав тобі, що в дитинстві мене збила вантажівка? Так, та, яку наші англійські кузени називають «молоковіз».

Робінсон похитав головою.

— У 1957-му це сталося. Мені було п’ятнадцять. Я йшов собі сільською дорогою в Мічигані в бік шосе 22, де сподівався на попутці дістатися Траверс-ситі й там потрапити до кінотеатру на подвійний сеанс. Я розмріявся про одну дівчинку з мого класу — такі довгі ноги, такі округлі груди — і зійшов із більш-менш безпечного узбіччя. Молоковіз вилетів на вершину пагорба — водій мчав занадто швидко — і врізався прямісінько в мене. Якби в ньому був вантаж, мене б точно вбило, а так він був набагато легшим, що дало мені змогу дожити до сімдесяти п’яти і дізнатися, як це — випорожнятися власними кишками в унітаз, який не працює.

Не вигадавши доречної відповіді, Робінсон промовчав.

— Коли вантажівка виїхала на пагорб, на її лобовому склі блиснуло сонце, а потім… ніщо, порожнеча. Гадаю, зі мною буде приблизно те саме, коли куля увійде в мій мозок і знищить усе, що я будь-коли думав або пам’ятав. — Він повчально підняв палець. — Тільки цього разу після порожнечі не буде нічого. Просто спалах. Як сонце на лобовому склі молоковоза, а за ним — ніщо. Мені ця ідея видається чудовою та водночас жахливо гнітючою.

— Може, варто трохи почекати? — запропонував Робінсон. — Ти міг би…

Тимлін ввічливо помовчав, чекаючи на продовження, брови підняті, в одній руці пістолет, в іншій — банка пива.

— Блядь, не знаю, — сказав Робінсон. А потім, на свій подив, закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти прекрасно знаєш, що вони наробили, — промовив Тимлін. — А ми тепер вигрібаємо наслідки. Я знаю, ти любиш цього собаку, Пітере. Це заміна, виміщення любові. Але ми беремо те, що можемо отримати, і якщо в нас є половина мозку, то ми й за це вдячні. Тому не вагайся. Устроми шприц йому в горло, і якомога сильніше. Якщо буде смикатися, тримай за нашийник.

Робінсон поставив пиво. Йому перехотілося пити.

— Коли я йшов, йому було зовсім кепсько. Можливо, він уже помер.

Але він не помер.

Коли Робінсон увійшов до спальні, Ґендальф подивився на нього і двічі вдарив хвостом по мокрій підстилці. Робінсон сів поруч. Погладив Ґендальфа по голові та подумав про примхи любові, які насправді такі прості, коли дивишся прямо на них.

Ґендальф поклав голову на коліно Робінсона й підвів на нього очі. Робінсон вийняв із кишені сорочки шприц і зняв захисний ковпачок із голки.

— Ти гарний хлопець, — сказав він і взявся за нашийник, як радив Тимлін.

Заспокоюючи себе, щоб продовжити, він почув постріл. Із такої відстані звук було ледь чутно, але в тому спокої, який панував на озері, його неможливо було ні з чим сплутати. Він прокотився крізь тишу, зробився тихішим, спробував видати відлуння, не зумів. Ґендальф нашорошив вуха, і в голові Робінсона промайнула думка, настільки заспокійлива, наскільки й абсурдна. Що, як Тимлін помилявся щодо «нічого»? Це було цілком можливо. У світі, де можна подивитися вгору й побачити зірки, можливо все, що завгодно. Може, вони знайдуть одне одного і підуть далі разом — простий літній учитель історії та його собака.

Ґендальф і далі дивився на нього, коли Робінсон обережно ввів голку. Якусь мить очі пса залишалися яскравими й уважними, і цієї нескінченної миті, до того як погляд потьмянів, Робінсон був готовий висмикнути голку, якби це було можливо.

Він довго сидів на підлозі, сподіваючись почути крик останньої гагари, але так його й не дочекався. Трохи згодом він вийшов у прибудову, знайшов лопату й викопав яму на квітнику дружини. Копати глибоко сенсу не було, дикі тварини не прийдуть і не розкопають Ґендальфа.

Наступного ранку Робінсон відчув у роті мідний присмак. Коли він підвів голову, щока насилу відлипнула від подушки. Уночі з носа і з ясен текла кров.

То був черговий чарівний день, і, хоч літо ще не скінчилося, на деревах почала з’являтися перша фарба. Робінсон у густій тиші викотив «Фет Боба» з прибудови та замінив акумулятор, діючи повільно й обережно.

Завершивши, він повернув вимикач. Нейтральний зелений вогник запалав, але легенько затремтів. Він знову повернув вимикач, підтягнув з’єднання і знову спробував. Цього разу вогник запалав упевнено. Робінсон увімкнув запалювання — і тишу струсонув звук літнього грому. Це було схоже на святотатство, проте — от дивина! — якесь гарне святотатство. Робінсон анітрохи не здивувався, коли в голову полізли думки про його першу і єдину поїздку на моторалі, яке щосерпня проводилося в Стерджисі. Було це в 1988-му, за рік до знайомства з Діаною. Він згадав, як повільно котився по Джанкшен-авеню на «Хонді Джи-бі 500» — піщинка серед двох тисяч мотоциклів. Гуркіт двигунів стояв такий, що, здавалося, його можна було помацати. Пізніше ввечері було багаття і нескінченний рев «Оллман Бразерс», «Ей-сі/Ді-сі» та «Металіки» зі схожих на мегаліти Стоунхенджа динаміків «Маршалл». У світлі багаття танцювали гологруді татуйовані дівулі; бородаті дядьки цмулили пиво з химерних шоломів; усюди, розмахуючи бенгальськими вогнями, вешталися діти, прикрашені тату-наліпками. Це було жахливо та захопливо; огидно й прекрасно; усе правильне і неправильне у світі, який іще посідав своє звичайне місце та був в ідеальному фокусі. Над головою — трильйон зірок.

Робінсон завів «Фет Боя», потім заглушив двигун. Завів і заглушив. Завів і заглушив. Густий запах свіжоспаленого бензину наповнив під’їзну дорогу. Світ залишався вмираючим велетнем, але занімілість було вигнано, принаймні поки що, і це було добре. Це було чудово. «Ну тебе на хер, тишо, — подумав він. — І тебе, і коня твого, на якому ти сюди в’їхала. Це мій кінь, і він зроблений зі сталі, як тобі таке, га?»

Він витиснув зчеплення й опустив передачу на першу. Виїхавши під’їзною дорогою, повернув праворуч і вже тут перемкнувся на другу передачу, а потім і на третю. Дорога була брудна й місцями у вибоїнах, але мотоцикл легко перелітав ями, і Робінсон лише плавно піднімався й опускався на сидінні. Із носа знову хлинула кров, вона текла по щоках, зривалася та летіла назад довгастими краплями. Він пройшов перший поворот, потім другий, закладаючи круті віражі, і на короткому прямому відрізку ввімкнув четверту передачу. «Фет Боб» летів вперед так, ніби знудьгувався за їздою. Він занадто довго збирав пил у цій клятій прибудові. Боковим зором праворуч від себе Робінсон ловив озеро Покомтук — гладеньке, як дзеркало, із жовто-золотавою сонячною доріжкою на водній блакиті. Робінсон видав пронизливий крик, пригрозив кулаком небу — чи, може, Всесвіту — і знову взявся за кермо. Попереду виднілися шпиль і знак «БУДЬТЕ УВАЖНІ НА ДОРОЗІ» перед Поворотом Мерця.

Робінсон попрямував до знака, викручуючи ручку газу. Йому якраз вистачило часу, аби перемкнутися на п’яту передачу.