Що ховається у сутінках. Антология

Клайв Баркер Доллі

Торік Еллі виповнилося п’ятнадцять, і це був найнещасливіший рік у її житті. Мати померла на початку весни, виснажена численними пологами і любов’ю до своїх дітей, важкою працею і суцільною безвихіддю. Вона тут була такою неосяжною, а земля такою чорною, і, хоч інколи з цього неба падав теплий дощик, а земля давала скромний урожай картоплі, родині жилося ой як несолодко.

Ближче до кінця мати Еллі почала розповідати про те, як їм жилося у Вірджинії до того, як вони вирушили на захід. Якими гарними там були люди, яким м’яким там було повітря. Еллі майже нічого з цього не пам’ятала. Коли вони переїхали, вона була зовсім маленькою. Знала вона тільки Вісконсин: суворі, дуже суворі зими, нещадне літо. Вона вміла писати і читати, але небагато, недостатньо для того, щоб розуміти сімейну Біблію, єдину книгу в будинку. Більше її розуму нічим було зайнятися. Єдиною іграшкою була дерев’яна лялька, яку батько зробив їй на шостий день народження. За роки лялька втратила простуваті риси обличчя, які батько намалював фарбою на маленькій голові, тепер це була просто гола форма.

Після смерті матері жити Еллі стало ще важче. Їй довелося замість матері поратися в хаті, готувати для братів, двох молодших сестричок і батька, думати, як тим мізером, який вдавалося виростити або дістати, нагодувати шість голодних ротів. Вона майже ніколи не раділа і не журилася. Від життя їй не було чого чекати.

Одного разу батько сказав:

— Ця твоя лялька. Викинь її.

— Чому, тату?

— Ти вже не дитина. Позбудься її.

Сперечатися з батьком вона боялася, тому зробила, як було наказано. Вона сказала йому, що спалила ляльку, але це не було правдою. Насправді вона ходила до дубів на березі річки, де гралася в дитинстві, і сховала Доллі в ямці між корінням.

Наступного року з’явився чоловік із Бостона на ім’я Джек Меттьюс і освідчився їй. Він їй не надто подобався, але це була можливість вирватися з дому і, хто знає, може, навіть почати нове, краще життя.

Влітку вона вийшла за Джека Меттьюса, і він повіз її на схід. Однак не минуло й тижня, як вона побачила той бік, який він приховував. Дружина йому була не потрібна, він потребував служниці, і, коли вона не кидалась виконувати його накази з першого слова, він лютував. Плаксою вона не була. Приниження терпіла мовчки і лише іноді зроняла сльозинку, коли знала, що він не дивиться. У ліжку він не міг майже нічого, у чому теж звинувачував її, що давало йому зайвий привід бути жорстоким. І поруч не було жодної душі, до якої можна було б звернутися по допомогу. Своїх грошей вона не мала, рідний будинок був далеко. Навіть якщо вона вирішить повернутися до Вісконсину і зрушить з місця, що там на неї чекає? Небо і земля? «Краще вже, — думала вона, — терпіти чоловіка». Можливо, з роками він відтане. Може, вона навіть навчиться любити його, хоч трошки.

Але життя не ставало кращим. Вони переїжджали з міста в місто, він на якийсь час влаштовувався на роботу, вона прала і прасувала, і наставало кілька тижнів затишшя. Потім, з тієї чи іншої причини, усе починало розвалюватися. Він влізав у якусь бійку, і його звільняли, або їм доводилося переїжджати, бо він програвав великі суми в карти. Іноді вона хотіла вбити його. Іноді, перучи білизну, навіть перебирала подумки способи, як це можна зробити. Подушка на обличчя, коли він у нестямі після чергової пиятики, отрута в каву… Чи так уже розсердиться на неї Господь, якщо вона позбавить світ Джека Меттьюса? Звісно, ні. Але плани ці ніколи ні до чого не приводили. Хай би яку ненависть вона відчувала до нього — а вона ненавиділа його всією душею, — змусити себе вбити чоловіка не могла.

Єдину радість їй дарувало джерело найнесподіваніше. Вона часто прала постільну білизну з борделів (а це найнижча форма найнижчої професії) і, буваючи в цих ганебних місцях, познайомилася з деякими жінками. Не маючи ні зовнішніх даних, ні упевненості в собі, щоб займатися тим, чим займалися вони, вона, проте, знайшла багато спільного з ними, передусім — глибоке презирство до протилежної статі. Багато хто з тих жінок, так само як вона, пізнали самотність і втекли від неї. І більшість не збиралася повертатися до минулого життя. Не сказати, що проституцією вони займалися з задоволенням, але навіть скромний публічний будинок мав маленькі приємності: чиста постіль, запашне мило, іноді навіть гарна сукня, чого вони ніколи не бачили на фронтирі. Вона навчилася сміятися з цими жінками, навчилася не тримати в собі роздратування чоловічою тупістю. Навчилася вона і багатьох інших речей, зізнаватися в яких посоромилася б. Наприклад, раніше вона не знала, що жінки нерідко роблять приємне самі собі (а іноді й одна одній), як і не знала, що для цього існують спеціальні прилади. Іграшки з полірованого дерева, що мають форму чоловічого органа, але надійніші. В однієї жінки, з якою вона познайомилася, була ціла колекція таких штук, зокрема одна зі слонячого бивня, за її словами, найкраща завдяки шовковистій гладкості. Одного разу вночі вона запропонувала Еллі показати, чого можна досягти цією іграшкою. Еллі сиділа і спостерігала, поки жінка давала їй урок, який став найважливішим у її житті.

Минуло два роки. Кочове життя Еллі і Джека тривало, не порушуючи вже звичного порядку: приїзд на нове місце, тяжка праця, насильство і швидкий від’їзд. У міру того, як розум чоловіка повільно згасав (наслідок пияцтва і незліченних бійок), Еллі він кривдив дедалі більше. Але — хоч знайомі жінки наполегливо радили залишити Джека, поки він її не вбив, — Еллі не могла змусити себе розлучитися з ним. Він був жалюгідний, так, але, крім нього, у неї нічого не було. Потім одного разу вночі, після того як Джек був з нею особливо грубий, їй наснився дивний сон. Вона була у Вісконсині, стояла на порозі хатини і почула голос, який кликав її. Голос був приємним, знайомим, але не чоловічим і не жіночим. Вона вирушила шукати закликальника, і дорога привела її до річки. Підійшовши до старезних дубів, які хилили віковічні гілки до води, вона зрозуміла, хто її кличе. Уві сні вона встала навколішки під найстарішим з дубів і почала копати між корінням. Там, у темній землі, лежала її лялька. Коли кінчики пальців торкнулися знайомих форм, десь неподалік пролунало сипіння, ніби хтось задихався. То був страшний, розпачливий звук. Вона повернула голову, подивилася через плече, але нічого не побачила, тому далі викопувала ляльку. Сипіння ставало дедалі голоснішим, і вона відчула, як на неї почала тиснути якась сила.

— Дай мені спокій! — промовила вона.

Шум наростав, напір робився сильнішим. Сон почав відступати. Доллі випала з її пальців назад у яму.

І вона несподівано прокинулася. Ліжко тряслося, бо по ньому кидався Джек, тримаючись руками за горло. Вона підвелася. Наближався світанок, і світла було достатньо, щоб побачити його агонію: тіло, що сіпається, мов у судомах, вирячені від жаху очі. З рота його шумувала слина, між ногами темніла мокра пляма.

Вона нічого не робила. Він, здається, бачив, як вона стоїть і спостерігає за ним, але Еллі не була впевнена. Напад, або що це було, його так скрутив, що він звалився з ліжка і помер на підлозі, перед нею, видаючи сморід від вмісту кишечника і сечового міхура.

Речей із собою вона майже не взяла. Просто пішла, нікому не сказавши жодного слова. Кому було говорити? Та й кого це обходило? Можливо, Бог бачив сенс в існуванні її чоловіка, але якщо це так, то Він єдиний, хто це бачив.

На дорогу до Вісконсину пішло сім тижнів, і майже щоночі вона чула уві сні голос Доллі. Якби не було цього, вона б не витримала.

Повернувшись у рідні місця, вона застала хатину спустошеною. Деякі меблі ще залишилися, але той небагацький скарб, який у них був, — чайник, кілька каструль і сковорідок, мітла і таке інше, — зник. Тієї ночі вона спала на підлозі, а наступного дня пішла по сусідах питатися, що з усіма сталося. Їй розповіли, що вони поїхали в Орегон близько трьох місяців тому. Адреси ні в кого, звісно, не було, тому що мандрівники самі не знали, де осядуть. Більше вона їх не бачила і навіть не чула про них новин.

Сусіди зустріли Еллі щиро. Вони забезпечили її всім найнеобхіднішим, щоб вона змогла влаштуватися в хатині, і вона залишилася там. Дехто радив їй їхати до міста, але такого бажання в неї не виникало. «Поживу сама, — говорила вона, — подивлюся, як упораюся».

І з’ясувалося, що впоралася вона чудово. Знайшла роботу на кормосховищі в місті, і це дало їй достатньо грошей, щоб утримувати хатину і мати хліб на столі.

За приятеля їй була Доллі. Наступного дня після повернення вона сходила на річку, і лялька знайшлася там, де й була захована багато років тому. Вона, звісно, відволожилася від тривалого лежання під землею, але висохла так, що й сліду не залишилося. Якось увечері, коли Еллі сиділа біля вікна і спостерігала, як сонце хилиться до небокраю, у неї з’явилася одна маленька кумедна ідея. Наступного дня вона купила в місті складаний ніж і почала переробляти ляльку так, щоб її товариство було приємнішим. Вона не поспішала, бо воліла зробити це з душею. Зникли ручки і ніжки, зникли вушка і все інше, крім крихітного носика, що виступав. Тільце вона зробила більш тонким, але не занадто. Як навчала її подруга-повія, відчуття наповненості дуже важливе. У різних місцях вона прорізала жолобки — лише для того, щоб додати гостроти відчуттям. Потім, мирно сидячи у кріслі-гойдалці (це був єдиний предмет розкоші в домі), вона задерла спідниці і влаштувала з лялькою невеличку вечірку. Це було просто чудово.

Еллі дожила до вісімдесяти дев’яти і жодного разу, аж до кінця, не прийняла під своїм дахом жодної людини — ані чоловіка, ані жінки. Та мені ніхто і не потрібен, сказала б вона.