Сам собі бог

Юрій Загородній ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ Оповідання — містика

Клацнув замок. Господар затишного кабінету, маленький лисуватий чоловік років сорока, зачинив двері і повернувся до робочого столу. Перед тим як сісти у крісло, він швидко кинув погляд на людину, яка стояла біля вікна.

— Я сподіваюсь, що ти все вірно зрозумів, Кіндрате? — порушив він тишу після того, як його співрозмовник примостився у кріслі.

— Так, Вікторе Івановичу. Не хвилюйтеся.

— Головне те, що він в кінці не повинен прокинутися!

— Я зрозумів. Але… Ви не боїтесь наслідків?

Віктор Іванович підійшов до столу, сів напроти Кіндрата, і пильно подивився йому у очі.

— Наслідків не буде! Просто нещасний випадок. Такі ж випадки були у вашій практиці, коли після сеансів людина впадала в кому, на все життя залишаючись там… Я вірю в вас як спеціаліста.

Кіндрат подивився на Віктора Івановича зі страхом, і нервово засміявся.

— Не хотів би я бути вашим недругом. У вас немає ні краплі жалю? Він все ж ваш небіж.

— У наш час не може бути жалю, Кіндрате? — владно відповів Віктор Іванович. — Світ такий: або ти, або тебе.

— Але ж він ще молодий і нічого не розуміє…

— Достатньо того, що він стоїть між мною і… У житті є дві речі, які варті уваги. По-перше, гроші. Великі гроші, які несуть владу. По-друге, жінка. Жінка, від якої можна збожеволіти. Так вийшло, що він стоїть на моєму шляху одразу на цих двох фронтах. Ти мене розумієш. Це справа великих грошей, і я в боргу не залишусь.

Віктор Іванович встав із-за столу і знову підійшов до вікна. Кіндрат сидів деякий час не рухаючись, а потім відповів:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре.

— Юро, так рано? — маленький лисуватий чоловік вистрибнув із-за робочого столу і,вітаючись, підійшов до молодої людини, яка з’явилася в кабінеті. — Мабуть, тобі сподобався наш вчорашній пробний сеанс. Привіт. Сідай ось там. Вип’єш чогось? — Його голос звучав дуже підлесливо. ніби він хотів прислужитися гостю.

— Ні, Кіндрате Йосиповичу, дякую, — відповів Юра і сів у м’яке крісло для гостей.

— Ну що, так зразу і почнемо?

— Почнемо…

— Тоді ти почекай тут декілька хвилин. Я піду перевірю, чи все готове до нашого нового сеансу.

Кіндрат Йосипович зник за дверима кабінету, і в ту ж мить вся кімната залилася тихою м’якою музикою. Юра розслабився, закрив очі і став чекати повернення господаря. Відчинилися двері, і в кімнату зазирнула дівчина Побачивши Юру, вона посміхнулася і наблизилась до нього. Дівчина виглядала дуже привабливо мала густе руде волосся, чарівну усмішку і великі блакитні відверті очі. Вона присіла біля хлопця і доторкнулася до його обличчя. Юра відкрив очі і швидко випростався. Але нічого сказати він вже не встиг, бо у цю мить повернувся Кіндрат Йосипович.

— Добрий ранок, Віто! — привітався він з гостею і потім звернувся до хлопця. — Юрію, все готово. Можемо починати. А скажи, це дуже гарна ідея. Твій дядько, Віктор Іванович, молодець! Це ж він порадив тобі саме таким чином зняти психологічну напругу! Можеш мені повірити, кращого засобу проти депресії не існує! Чи не так, Віто!

— Так, — погодилася дівчина дзвінким голоском. — Я сподіваюся, що пройде ще два-три сеанси і ми Юру не впізнаємо… А він спочатку відмовлявся! Я умовила його пройти хоча б кілька сеансів. Я впевнена, що це тільки на користь. Він мене все ж таки послухав, бо я, як не як, — майбутній психолог!

Дівчина засміялася, поцілувала хлопця і попрощалася з присутніми:

— До побачення! Юрик, бажаю успіху! Зустрінемось увечері.

Вона зникла за дверима кабінету, а Кіндрат Йосипович в цей час уважно спостерігав за Юрою.

— Розповідай, Андрію, все послідовно, — вчитель вимкнув кавоварку і сів поряд мене. Я. напевно поїду. Володимир Максимович.

— Куди? Ти що, здурів?! Ти, напевне, не знаєш, де їх шукати! Моя тобі порада — не хвилюйся і чекай, незабаром все минеться. Все одно, мені тут вже робити немає чого! Все пропало…

— Ти ніколи не змінишся, — зітхнув учитель, встав із за столу і почав розливати каву.

— Тобі з молоком?

— Так, дякую.

Я вже сам не знав, що мені робити. Вчитель тут був правий: потрібно заспокоїтися. Але ж як? Як можна бути спокійним, коли на твоїх очах руйнують все, що ти зробив і не дають змоги працювати; коли кохана дівчина зникає і разом з нею зникає папка, де лежали папери з останніми даними моїх досліджень: коли найкращий друг відмовляється допомогти тобі у цій вічній боротьбі з «верхами»?

— Так, потрібно все сприймати спокійно, — повторив Володимир Максимович. — Андрію, я все розумію. Те, що трапилося з тобою за останні дні — жахливо. Ніби все навколо повстало проти тебе. Але ж життя іде. потрібно все обдумати і прийняти оптимальне рішення. Ти вже непоганий спеціаліст у галузі задач оптимального керування! Отже, сам можеш поставити задачу і знайти розв’язок.

Я уважно подивився на шефа. Неможливо було зрозуміти чи жартує він, чи каже серйозно. Володимир Максимович — дуже мудра і цікава людина. Я був вдячній долі за те, що звела мене саме з ним. Він мені вже багато дав, і не тільки у науці…

— Мені здається, що тут винна, насамперед, моя зла доля.

— Не зрозумів, — Володимир Максимович з цікавістю подивився на мене.

— Ви знаєте, коли повинна була з’явитися збірка моїх віршів, але не вийшло… Я ще тоді відчув, що щось у моєму житті є таке, що ламає всі мої починання, коли вони ось-ось набирають обертів…

Володимир Максимович посміхнувся у вуса:

— Це не серйозно, Андрію. Ти вчений!

— Я розумію, що це здається дивним, але таке припущення багато що пояснює…

— Яке припущення?

— Ну, що… ну, що, наприклад, у мене порча…

Тут мій шеф не витримав і засміявся:

— Я підозрював, що у тебе з’являться такі думки.

Я мовчав.

— Не ображайся, Андрію, але ти схильний до цього. Давай краще ми ще вип’ємо кави і ти мені все ж таки розповіси все з самого початку.

Я взяв у руки свою чашку, зробив ковток і сказав:

— Все почалося майже тоді, коли я отримав роботу і поїхав з Києва. Одразу запало у вічі те, що моє нове начальство зустріло мене з насторогою. Я не приділяв цьому великої уваги, тому що робота мені подобалася. Якось під вечір я проходив по міському ринку. Всі продавці вже збирали речі, було не дуже людно. Раптом мене зупинили дві циганки. Я не хотів з ними розмовляти, але одна з них була дуже стара, мене це зацікавило… Вона відразу ж щось почала бубоніти про те, що досі у мене був дуже жахливий період у житті, але зараз все змінюється на краще. Назвала два імені, від яких мені на серці защеміло. Я не витримав і дав їй гривню. Потім… потім вона сказала, що у мене є ворог. Його ім’я починається з літери В, і якщо я дам їй ще гривню, вона скаже точно, як його звуть. Мені стало неприємно, я відповів, що це мене не цікавить і пішов геть. Але… знаєте… дуже цікаво, що майже всі мої шефи на роботі мають імена, які починаються на В, половина моїх друзів також… Навіть ім’я того хлопця, до якого пішла моя дівчина, яку я колись кохав, починалося на букву В. Це все збентежило мене. Невже ви, Володимире Максимовичу, людина, що краще за всіх знає, що наш Всесвіт — велика, складна і, скоріше за все, керована система, ви не побачите тут нічого крім гри уяви та омани?

— Я не те мав на увазі, Андрію, але, відверто кажучи, я не хочу, щоб ти звертав на це дуже велику увагу.

— Добре, не пояснюйте, Володимире Максимовичу. Я вас розумію… А кава ваша дуже смачна…

— А хто ще тобі щось казав?

— Ну ще була одна зустріч з… з циганкою? — перебив мене вчитель, посміхаючись.

— Ні, ви все смієтесь, але для мене це серйозно!

— Вибач мені, Андрію, я тебе уважно слухаю.

— Це сталося у крамниці Я купував хліб і, розрахувавшись, хотів було відійти від прилавка, як мене хтось охопив за руку Я обернувся і побачив жінку. Вона була одягнута дуже бідно. Чорна, розірвана в декількох місцях довга куртка прикривала дуже брудну синю спідницю. Вона дивилася на мене якимось божевільним поглядом.

Я злякався, але жінка почала говорити… Вона сказала «Хлопче, не лякайся. Я мушу тобі щось сказати».

Жінка відпустила мою руку, не зводячи погляду від моїх очей. Потім продовжила: «Хлопче, на тобі прокляття. Я хочу тобі допомогти».

«Яке прокляття?» — здивувався я.

«Порча на все життя: на твою роботу, якою ти пишаєшся, на твоє щастя, на твоє особисте життя».

«Звідки ви це взяли?» — я вже заспокоївся і контролював ситуацію.

«Бачу», — просто відповіла жінка. Вона відчула, що я їй не вірю і додала: «Тобі багато хто заздрить, але у тобі немає того, чому можна заздрити, розумієш?»

«Так, я знаю, що у мене немає чому заздрити», — відповів я, але вона продовжувала: «У тебе є ворог. На, тримай дзеркало, подивися — там буде його обличчя». Вона витягла з кишені своєї чорної куртки маленьке дзеркальце і протягла його мені. Я відштовхнув її руку і сказав: «Я не хочу нікого бачити! Хоча знаю, що у мене є ворог. Про це мені вже казали…» Я думав, як її спекатися, але вона не відставала. Ми відійшли до вікна, і вона продовжувала: «Ти тому ще й не можеш тут зустріти дівчину своєї мрії. Та, з якою ти зараз зустрічаєшся, не є та, хто тобі потрібна! Якщо хочеш, я допоможу тобі. Порча зніметься, і все буде гаразд. Ти зустрінеш свою дівчину. Вона буде невеликого зросту, з довгим рудим волоссям і відкритими блакитними очима. У вас спершу буде двійня — два чарівних хлопчика… Тобі потрібно звернутися до діда-віщуна. Я дам тобі його адресу. Він живе за містом, на окраїні Соснівки».

Ось така історія, Володимире Максимовичу.

— Ну, я сподіваюся, що ти не думаєш їхати кудись до невідомої людини…

— Навпаки. Я вирішив їхати. Але хотів з вами порадитися, куди мені поїхати спочатку: до Інни у Крим чи до того діда?

— А ти впевнений, що Інна поїхала додому? — відповів питанням на питання мій шеф.

— Так, вона там. Я вже дзвонив, і її мама сказала, що вона вдома.

— Якщо так, тоді мені здається, що тобі не потрібна моя порада. Ти сам все вирішив, чи не так?

— Можливо.

Соснівка — невелике селище, у якому мешкає близько двохсот людей. Про діда Миколу тут знали всі, тому мені було не важко розшукати його дім

Двері були зачинені. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Мабуть, дід блукав десь у лісі. Я постукав ще Нікого… Я обійшов хатинку, все навколо казало про те. що господар був поряд: незачинені двері хліва, тліюче багаття з листя, розставлені біля дверей хатини півлітрові банки з травами. Я вирішив дочекатися діда саме тут і почав з цікавістю розглядати все довкола. Чекати довелось недовго. Спочатку я почув гавкіт собаки, а потім із-за де рев вибіг великий чорний пес невизначеної породи.

— Що, Сірко, у нас гості?

До мене йшов дід Микола. Він був саме таким, яким я його і уявляв: невисокого зросту, трохи згорблена стара людина з густим сивим волоссям і довгою бородою.

— Здрастуйте, діду. — привітався я — Мене зовуть Андрієм. Мені порадили звернутися до вас.

— Так, так, — дід підійшов до мене і глянув у очі. — У тебе хлопче, мо’, великі неприємності?

— Так, є грішки.

— Ну, ходімо у хату. Мені тут потрібно дещо закінчити, — дід відчинив двері і зник у хатині.

Я рушив за ним. Ми опинилися на кухні.

— Проходь сюди. — почув я голос діда і увійшов за ним.

Кімната виглядала дуже бідно дерев’яне ліжко, стара шафа і довгий зелений стіл, біля якого стояли три стільці. Я озирнувся навколо і завмер: зліва на стіні висіла велика ікона Божої матері. Я зрозумів свою помилку, тепер мені здалося, що в кімнаті заховане велике багатство. Я несподівано відчув спокій і надію, що всі мої проблеми вирішаться саме тут і зараз.

— Сідай ось тут, — дід вказав на один із стільців, і я сів.

— Я зараз закінчу з травами і буду до твоїх послуг. Мо’, ти хочеш попоїсти? Все ’дно ти з ранку нічого не їв.

— Та ні, діду, дякую. Відверто кажучи, я трохи схвильований і не відчуваю потреби у їжі.

— Це добре, — схвально відгукнувся дід. — Тоді я зараз приготую тобі відвар, він врівноважить тебе.

Через хвилин десять я пив зроблений дідом відвар і розповідав йому про свої неприємності. Коли я закінчив, дід ще хвилини дві мовчав, потім поглянув мені прямо у вічі і сказав:

— Знаєш, кожна людина — це як океан: якщо все гаразд, тоді тиша та спокій, рівна поверхня. Якщо ж йде шторм, збурення, людина починає хворіти. Те, що з людиною відбувається, яких вона людей зустрічає, все це вже визначається хворобою.

— Тобто, я хворий?

— Так, але ти не лякайся На кожну хворобу є ліки.

— Ви мене можете вилікувати?

— Вилікувати себе можеш тільки ти сам. — Дід загадково і лукаво подивився на мене.

— Мені казали, що у мене порча. Це правда?

— Правда, — знову одномовна відповідь.

— І… її можна зняти?

— Можна. Але подумай, мо’, тобі самому потрібно, щоб ця порча була?

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Ти, хлопче, багато чого не розумієш. Шкода. Головне те, що твоє життя — є твоя тюрма, і ти полонений. Прагнення до свободи люди іноді плутають з неприємностями… Замість того, щоб радіти і допомагати собі, вони бідують…

Настала тиша. Дід займався травами. Я сидів, опустивши голову, і не знав, що ще треба сказати. Мені дуже хотілося саме зараз і назавжди вирішити мою проблему. Але я бачив, що дід не настроєний на те, щоб мені допомогти. І що значить, що я сам мушу це зробити?

Несподівано для себе я почув:

— А ця дівчина, Інна… Ти справді її кохаєш?

— Так.

— Мо’, тобі це тільки здається? Допоможеш мені збирати пучки?

Я сів поруч з дідом і почав допомагати.

— Чому ви запитали про Інну?

— Я ж казав, що ти є великий океан. А живеш лише в одній краплі. Почав вважати, що ця крапля і є ти… Добре, що у тебе порча. Так ти позбудешся цієї краплі…

— Зі мною ця порча, може, буде завжди?

— Так, якщо ти для себе не вирішиш хто ти є насправді.

— А хто я є насправді?

Замість відповіді я почув. як дід почав сміятися.

— Хто ж тобі про теє скаже?!

— То що ж мені робити зараз? — спитав я з гіркотою у голосі.

Дід подивився на мене, і відповів:

— О, людино! Яка ж ти слабка… Якщо хочеш погратися у зняття порчі, дам тобі адресу мого сина. Він живе у Києві.

— У Києві? А хто він?

— Він вчений. Працює в університеті. А ще вважає себе великим екстрасенсом. Йди до нього!

— А він мені допоможе? — спитав я і відразу ж відчув недоречність мого запитання.

— Хто знає, — відповів дід. — Доля покаже.

Як тільки я повернувся до Києва, я відразу подзвонив до Петра Миколайовича, дідового сина, і домовився з ним про зустріч наступного ранку.

І ось, о десятій годині ранку, в своїй квартирі на Дарниці мене приймає привітний господар.

— Доброго ранку, Андрію. Якщо дід дав тобі мою адресу, то тут дійсно є над чим працювати, — сказав він.

Через хвилин десять ми вже сиділи у маленькій затишній кімнаті.

— Не сумнівайся: це все дійсно серйозно! У тебе велика деформація життєвого поля. Наслідки хвороби бувають не тільки на тілесному чи психологічному рівні, але і у долі людини.

— Я це розумію, Петре Миколайовичу. Після зустрічі з вашим батьком, я серйозно замислився над своєю долею. Але що ви маєте на увазі під деформацією життєвого поля?

— Це порушення твоєї пінії життя. Треба спочатку визначити причину. Розумієш? Якщо ми знайдемо причину, ми знайдемо і ліки.

— Дід Микола казав, що допомогти собі можу я сам. Але як?

— Це правда. Єдине, що я можу зробити, це підштовхнути тебе на шлях одужання. Спробуємо.

— Петре Миколайовичу, — спитав я після невеличкої паузи, — можна деформацію поля визвати порчею?

— Можна. Порчею на життя. Можна навіть вирахувати людину чи подію, що стала причиною цього.

— Тобто, ви можете мені сказати, хто навів на мене цю деформацію?

— Не сказати — намалювати.

— Як це?

— Зараз візьмемо чистий папір, і мені потрібно буде зосередитися. А ти сиди і не рухайся. Зрозумів?

— Так!

Петро Миколайович дістав з шухляди зошит та невеличкий олівець. Після хвилини напруженого чекання він почав щось малювати.

— Ось що вийшло. Тільки ти не лякайся. — загадково вимовив він і розвернув папір.

Я побачив на папері те, що ніколи б не очікував — своє власне обличчя! У мене защеміло серце.

— І що це означає?

— Я і сам такого не очікував, — відповів Петро Миколайович.

Я бачив, що він здивований не менше, ніж я сам.

— Треба розібратись, — промовив вів Тут щось не так. Мабуть, твоя проблема лежить ще глибше.

— Тобто!?

Петро Миколайович почав пояснювати і його голос ставав все більше владним і погрозливим.

— Порчу на життя накладають тоді, коли не хочуть, щоб людина взагалі жила на світі. Тоді руйнується повністю структура поля людини і вона вже не може керувати процесами свого життя. В кінці кінців це веде до смерті! Такі порчі майже не можливо зняти. Для цього, по-перше, треба знати причину деформації, взнати що чи хто і навіщо наклали порчу. Але у твоєму випадку, цей перший етап провалено. Я далекий від думки, що ти сам бажаєш собі зле. Але… Така ситуація скоріш за все каже про те. що тобі самому потрібно, щоб ця порча була.

— Як це? — я відчував серцем, що вчора дід казав серйозно і про важливе, коли зауважив, що ця порча мені потрібна.

Настала пауза. Я: все хотів зрозуміти сенс того, що почув Петро Миколайович сидів поряд,і я відчував як він усміхається у вуса. Мабуть хтось інший вже б пішов від цього «божевільного» екстрасенса, але я знав, що у його словах приховано зерно істини. Невже і він розумів, що я це сприйму серйозно? Напевно! Інакше, він таке мені не казав би.

Дід казав, що моє життя — моя тюрма. Це могло означати те, що все чим я жив і про що переживав, закривало від мене істину. Тому мені ж краще, коли нічого не виходить! Так я даю собі шанс все це зрозуміти і якось собі допомогти! Невже це я сам наклав на себе порчу?! Але ж як? Я подивився на Петра Миколайовича і відразу відчув, що він миттю прочитав мої думки.

— Ти знаєш у чому тут складність? Твоя проблема має два рівні впливу. Так, ти сам хочеш, вірніше твоя внутрішня сутність хоче, щоб ти не пірнув з головою у життя. Тому вона весь час перешкоджає тому, щоб все було гаразд. Інша справа, чому це так? Хоча… тут є інша людина, яка наклала на тебе порчу, але ця порча скоріше за все не позитив… Комусь потрібно, щоб у тебе все було гаразд: щоб ти випустив свій збірничок, одружився з Інною та жив собі як у раю… Тим самим, мабуть, тебе відштовхують від чогось величного, може від твоєї місії… Порча на позитив — це річ рідкісна і дуже складна… Я зараз спробую побачити цю людину, а потім ми подумаємо, як зняти дану деформацію…

Знову він почав малювати. Я намагався навіть не дихати, щоб йому не заважати. Невже я зараз взнаю, хто винен у моїй долі? Звичайно, це хтось знайомий. Але хто? Невже… Ні! На мене з листа паперу дивилося обличчя незнайомої людини. Це був чоловік років п’ятдесяти, і через декілька секунд вагання я сказав:

— Я не знаю, хто це.

— Я так і думав, — відповів Петро Миколайович, і додав: — І ти нічого не відчуваєш, коли дивишся на нього?

Я взяв папір і ще раз уважно подивився. Так, я не знаю цієї людини, але… але щось було у його обличчі знайоме.

— Таке враження, що це мій родич, але це смішно, бо я ніколи його не бачив.

— Зараз, — сказав він. — Я спробую зняти цю деформацію, але не надовго. Дні два-три у твоєму житті будуть чистими. За цей час ти повинен зустрітися з тими людьми, які на твою думку, мають вплив на твій внутрішній стан. Ти повинен розібратися зі своєю дівчиною, а також дізнатися, куди поділися твої папери. Мені здається, що вони зникли не випадково. Мабуть, ти своїми дослідженнями міг прийти до висновків, які б тобі допомогли зруйнувати деформацію поля. Через три дні ти, мабуть, дізнаєшся вже про щось важливе Тоді обов’язково зателефонуй мені, згода?

— Звичайно, Петре Миколайовичу.

Кіндрат Йосипович зробив собі чай, і повернувся до кімнати, у якій працював телевізор. Вже було пізно, і він вирішив додивитися новини та лягти спати. Кіндрат сів у м’яке крісло. Через деякий час він подивився на великого чорного пса Дінго, який дрімаючи розлігся на дивані хазяїна. Раптом ліве вухо собаки потяглося вгору, і він стрепенувся. Кіндрат поставив чашку на стілець, що стояв біля крісла, і приготувався до того, що за мить його спокій порушиться. Передчуття не підвели ані Дінго, ані хазяїна: у двері подзвонили. Подзвонили три рази. Кіндрат Йосипович вже знав, що це був Віктор Іванович.

Віктор Іванович сухо привітався, увійшов до помешкання, роззувся і пройшов у кімнату. Кіндрат рушив за ним.

— Щось трапилось, Вікторе Івановичу?

— Кіндрате, ти ж знаєш, що я не пробачаю, коли від мене приховуються важливі речі.

— Я не розумію…

— Все ти розумієш. Кажи сам. Я ще зачекаю.

Настала тиша. Віктор Іванович спокійно сидів і дивився телевізор.

— Якщо ви маєте на увазі порушення в енце-хвилях, яке я помітив позавчора у вечері,то я не вважав це настільки важливим, щоб вам повідомити, — відповів Кіндрат, і подивився на Віктора Івановича.

— Кіндрате, я до тебе весь час відносився поважно і терпляче, але ти починаєш мене дратувати. Я не вірю, що ти, спеціаліст з психосистемології, не надав потрібної уваги цьому порушенню. Це було б смішно, якби не так важливо для мене. Ти розумієш? Важливо!

— Ні, Вікторе Івановичу, я не розумію. Чому для вас так важливо порушення у цих енце-хвилях. Вони можуть вказувати на різне.

— Не треба, не виправдовуйся, — голос Віктора Івановича почав набувати погрози. — Це каже про наявність у об’єкту думок певного, не потрібного нам, спрямування.

— Чому не потрібного? — спитав Кіндрат, і було помітно, що він заспокоївся.

Разом з господарем заспокоївся і собака.

— Якщо ти хочеш вийти з гри, то не вийде.

— Нічого я не хочу.

— Вибач, Кіндрате, може я не правий, але я не хочу, щоби ти накоїв дурниць.

— Яких дурниць? — запитав Кіндрат. — Невже ви думали, що я можу вивести Юру з псі-стану? Навіть якби і хотів, то це не в моїх силах.

— А! — схаменувся Віктор Іванович. — То ти пробував!

— Я цього не казав, — швидко відповів Кіндрат, і знову почав хвилюватися. — Я просто знаю це, як спеціаліст.

— Якщо, Кіндрате, ти дозволиш собі зайве, я… Я можу знайти когось іншого собі в помічники. Гадаю, ти зрозумів…

Наступного дня я їхав у Крим, до Інни. Напередодні ввечері я дзвонив їй, і її мати сказала, що Інна приїхала додому і знаходиться у дуже не втішному стані Я попрохав Марію Василівну передати привіт Інні, але не сказав нічого про те, що приїду. Наступного вечора я підходив до будинку, який знаходився на околиці Ялти, і дуже хвилювався, бо знав, що зараз дізнаюся про щось дужо важливе. До Інни я відчувай більше ніж почуття дружби, і мене дещо образив її від’їзд без попереджання і прощання. Я зайшов на подвір’я, і великий чорний пас загавкав і підбіг до мене.

— Хтось прийшов, — почув я голос жінки із-за відчинених дверей, і у ту ж мить з дому вибігла Інна.

Вона була у домашньому халатику з відром у руках.

— Привіт, Інчику, — привітався я і підійшов до дівчини, але вона миттю забігла у дім.

Вистрибнувши у курточці, вона щосили кудись побігла. Я стояв приголомшений такою зустріччю. Через секунду вийшла Марія Василівна.

— Андрію, ти не казав, що приїдеш, — зустріла вона мене.

— Доброго вечора, Маріє Василівна, — привітався я. — Що це з Інною?

— Вона не очікувала, що ти так швидко приїдеш, — відповіла мати Інни і взяла відро, яке лежало на землі.

— Вона не хоче мене бачити?

— Здається, Андрію, вона сама не знає, чого хоче. Заходь у дім.

— Може, краще я дожену її?

— Вона сама незабаром повернеться…

Але Інна довго не поверталася. Ми з Марією Василівною вже почали хвилюватися.

— Якщо хвилин десять Інни не буде, то піду її шукати, — сказав я, трохи заспокоївшись тим, що знайшлась моя папка з паперами.

Отже, її забрала Інна. Але навіщо? Її мати нічого не могла пояснити.

— Що у вас трапилося? — спитала вона мене.

— Я б сам хотів дізнатися, що сталося. Я нічого не розумію. Не хвилюйтеся, Маріє Василівно, все буде гаразд. Я піду її пошукаю.

Я був впевнений, що Інна десь на узбережжі. Якщо у неї на душі було невесело, то заспокоїти її могли лише морські хвилі. Шукати довго не довелося. Я побачив Інну. Вона сиділа біля самого моря, обхопивши руками коліна. Я тихо підійшов і сів поруч. Інна навіть не ворухнулася.

— Інчику, пробач мені, — сказав я. — Хоча я не розумію, у чому я провинився.

Вона відповіла не відразу. Ми мовчки просиділи хвилину-другу, коли я почув її голос.

— Ти ні в чому не винний, — сказала вона.

— Тоді що ж трапилося? Чому ти поїхала?

— Я боюся.

— Чого?

Вона не відповіла Ми ще помовчали, коли я знову сказав:

— Давай все обговоримо. Я ж не дурень. Я бачу, що ти на впевнена у своєму почутті до мене. Скажи мені, що тебе турбує?

Вона нарешті глянула на мене і наші очі зустрілися. Я посміхнувся, але вона знову відвернулася, і відповіла:

— Мені здається, що я не підхожу тобі. Розумієш?

— Ну що ти таке кажеш, Інчику? — обурився я і хотів обійняти її, але вона ухилилася від моїх обіймів.

— Не треба, Андрію, — сказала Інна. — Я сказала це серйозно. Я знаю тебе вже достатньо, щоб зрозуміти, що ти дуже дивовижна і добра людина. Ти знайдеш у своєму житті велику любов і щастя. Але… але я зрадила нашу дружбу.

— Як? Що ти кажеш.

— Т и вже знайшов ті свої записи?

— Так. Але я не розумію, навіщо ти їх взяла. Я… Ти знаєш, що я пережив, коли поїхала ти і зникли всі мої роз рахунки?

— Можу собі уявити. Тому я і кажу, Андрію, що я не впевнена, що тебе кохаю… Бо, якби я тебе кохала, то ніколи б так не зробила. Тиждень тому до мене у гуртожиток прийшов якийсь чоловік і сказав, що він твій знайомий. Все розпитував мене, який ти зараз, про що думаєш, бо, мовляв, давно тебе не бачив. Мені, звичайно, це все здалося дуже дивним, і я насторожилася. Але він сказав, щоб я не хвилювалася, бо він бажає мені щастя. Тому і прийшов.

— Дуже дивно. А як його звали?

— Він сказав тільки, що ти у дитинстві називав його дядя Вітя.

— Дядя Вітя? Так, це вже серйозно, бо я не пам’ятаю ніякого дядю Вітю. Що ж було далі?

— Далі він казав, що ти… ну що ти мене обманюєш.

— Як це?

— Ну що у тебе є дівчина, і що нібито він вже запрошений на твоє весілля.

— І ти повірила?

— Мусила, бо у нього був доказ.

— Доказ? Який?

— Фотографії.

— Фотографії?

— Так, фотографії. Ти на них був зі своєю дівчиною. Ти її держав в обіймах, цілував… Я відповіла йому, що мені в це важко повірити, але я весь час відчувала, що між нами є якась прірва.

— Інно, яка прірва? Я кохаю тільки тебе. Ніякої дівчини у мене немає… Невже ти могла в це повірити?! — я скочив на ноги, але тут же сів, бо страшна думка прийшла до мене. Я спитав голосом, який тремтів від хвилювання: — Як вона виглядала?

— Ну… нижча за мене. Блакитні очі. Густе руде волосся… Вона була одягнута у гарну довгу блакитну курточку, що дуже підходило до кольору очей.

— Так! — вимовив я знесилений цією звісткою. — Боже ж мій, що це все означає?!

Я все розповів Інні: про мою зустріч з незвичайною жінкою у магазині, про діда, про порчу. Вона спухала дуже уважно, і коли я закінчив, відповіла:

— Ось бачиш: отже така дівчина існує.

Після невеличкої паузи, вона продовжила:

— Я була дуже обурена цією звісткою. Ти мене розумієш? Той чоловік порадив як помститися тобі Він на поліг на тому, щоб я забрала у тебе папку з розрахунками і віддала її йому.

Я посміхнувся і спитав:

— Він хоч пояснив, навіщо вона йому?

— Ні. Але він сказав, що копи ти дізнаєшся, що папка у нього, то поїдеш за нею додому, там залишишся і не будеш більше мене турбувати. Одружишся.

Інна замовкла, і я побачив, що вона плаче. Я обняв її.

І на цей раз вона не ухилилась від моїх обіймів.

— Чому ж ти не віддана йому папку, а повезла її додому? — спитав я через хвилину, копи вона заспокоїлася.

— Тому що перед тим як її віддати, я розмовляла з Віталиком.

— Ну і…

— Він наполягав на тому, що ти мене кохаєш. Він сказав, що знає тебе дуже давно, і ніякої іншої дівчини у тебе немає. Що той чоловік мене обманув, що це все було зроблено для того, щоб вкрасти твої розрахунки. Віталик казав, що вони дуже важливі, що після того, як ти виступив з ними на міжнародній конференції, було багато пропозицій і таке інше… Отже, я заплуталася і не знала, кому вірити.

— Бідна дівчинко, — сказав я і поцілував її.

Морські хвилі, набігали, торкаючись нас, і відкатували назад.

Поїзд віз мене до Києва. Я сидів один у купе, і дивився на миттєво пробігаючі стовпи та дерева. На столі лежав мій зошит, в якому одна на одній були записані формули та числа. Добре все ж таки, що моя папка знайшлася. Я був радий цьому, і в той же час великий сум панував у моїй душі, бо спільної мови з Інною ми так і не знайшли. Раптом мої думки були перервані. Двері купе відчинилися, і зайшов чоловік років п’ятдесяти, який привітався зі мною.

— Добрий день, — відповів я, і уважно подивився на людину.

Це був незнайомий мені чоловік, але у мене з’явилося відчуття, що я його десь бачив…

Супутник сів напроти мене і почав виймати з своєї сумки речі. Я знову заглибився у свої розрахунки, коли почув його запитання:

— Відпочивали?

Я з зацікавленістю подивився на попутника. Він вже встиг переодягтися і сидів у спортивному костюмі, тримаючи у руках свіжий номер газети. Де ж я його бачив?

— Ні, — відповів я після паузи. — їздив у справах.

— Бізнес?

— Знову не вгадали, — засміявся я. — Наука.

— Що? Яка зараз наука? Не смішіть! Ви — молодий, здоровий, енергійний хлопець. Скоріш за все, якась любовна пригода. Вгадав?

— Майже, — відповів я.

— Ну, будемо знайомі. Іван Іванович Клопов. Викладаю в університеті, у Києві.

— Невже? Я теж викладаю в інституті. Андрій.

— О, то ви справді їздили по науці?!

— Так. І по любовних справах також.

— Ви так кажете про це… Що, невдачі?

— Є трішки… — я не хотів продовжувати розмову.

Тому взяв у руки свій зошит, і зробив вигляд, що заглибився у схеми, формули і слова.

— Ви ще молода людина. Але я хочу сказати, що в коханні завжди чекає програш… В будь-якому разі. Навіть якщо люди кохають один одного, все рівно з часом їх чекає розчарування.

Тут постукали у двері, і провідник запропонував чай.

— Нам два! — відповів за себе і за мене Клопов. — Давай поїмо, бо я вже зголоднів.

Він став діставати з сумки харчі. Я теж витяг свої скромні запаси.

— Мені здається, що я вже десь вас бачив. Від вас віє щось знайоме і тривожне…

— Та ні, — заперечив Клопов. — Ми не бачилися. Ти просто прийняв в штики те, що я казав про кохання. Це природно…

У мене сало з хлібом застряли у горлі.

— А що ти розглядаєш у зошиті? Якісь формули?

— Так. Це мої розробки.

— Щось важливе? Дисертація?

— Може і буде дисертація, — я вже не витримував. — Вибачте, я вийду.

Я поклав зошит на стіл, встав і вийшов з купе. Поїзд підходив до станції Шевченка. Я вирішив вийти на зупинці і пройтися по перону. Я знав, що ця станція вважається вузловою, і поїзд стоятиме щонайменше п’ятнадцять хвилин.

— Хлопче, купи груші. Дуже смачні, — до мене підійшла бабця з відром груш, але я не дивився на неї, бо побачив, як з сусіднього вагону вистрибнула дівчина, що за описам тітки у магазині і Інни була схожа на мою «наречену».

Вона швидко проскочила біля мене і зникла у будинку вокзалу. Я рушив за нею. В душі вирував океан дивних емоцій. Невже я зараз про щось нарешті дізнаюсь…

В залі очікування було дуже людно, і я на мить злякався, що вже не знайду дівчину. Я побачив її біля кас. Вона поставила свою сумку на підлогу і уважно вивчала розклад руху пасажирських поїздів.

— Вам допомогти? — спитав я, підходячи до неї.

Вона повернулася до мене обличчям, і я зрозумів, що я її не знаю, і взагалі, що вона не могла бути кимось мені ані в минулому, ані в майбутньому.

— Ні, дякую, — сухо відповіла вона, і я відійшов до прилавка з газетами.

Мій мозок працював безперебійно, і у цю ж мить видав найжахливішу інформацію. Я пригадав, де бачив свого попутника. Це була людина, яку малював Петро Миколайович! Я здригнувся. Але моєму мозку цього виявилося замало, і він сказав ще два слова, від яких защемило у душі: «Дядя Вітя»!

Я кинув на поличку журнал, який розглядав і побіг до вагону. Через секунд десять я відчинив двері свого купе, і… Не було вже ні мого попутника Клопова, ні його речей, ні мого зошита, який я залишив на столі.

Я знову вибіг на платформу, але відчував, що шукати його безнадійно.

— Молодий чоловіче, ми рушаємо. Заходьте у вагон.

Я повернувся до свого купе, і витяг сумку. На моє щастя, другий зошит був на місці.

Що ж це відбувається? Виявляється, у мене дійсно є ворог. Тобто, все правда. Він назвався «Іваном Івановичем», але ім’я скоріш за все не є справжнім.

Петро Миколайович зустрів мене з радістю. Коли я закінчив йому розповідати про все, що трапилось у ці два дні, він спокійно відповів:

— Я зразу ж побачив, що у тебе поле деформоване, і деформоване від народження.

— Як це? Ви ж казали, що порча. Я навіть на свою біду зустрів його, свого ворога. А тепер ви кажете, що це у мене від народження.

— Андрій, сядь і заспокойся. Тут немає протиріччя.

— Ви можете мені допомогти?

— Спробую, — знову просто відповів Петро Миколайович.

— Отже, ви розумієте цю виняткову ситуацію, у яку я потрапив?

— Так, розумію. Але не тішся: твоя, як ти кажеш, ситуація не є винятковою. Навіть більше, вона дуже поширена.

— То ви мені можете пояснити.

— Так. Ти і сам би дійшов до розкриття цієї таємниці, якби тобі дати ще час.

— Ви маєте на увазі ось це? — спитав я після невеличкої паузи, виймаючи з сумки зошит, який залишився у мене.

— Так, про це. Мабуть тому і хотіли цей зошит у тебе відняти, бо комусь дуже не хочеться, щоб ти просвітився…

Настала пауза у розмові Ми мовчки поринули у свої думки Мені здалося, що поруч стоїть дід Микола і посміхається.

— Мені здається, все, що відбувалося зі мною в останні гри дні — це результат мого лікування, яке почав ваш батько.

— Ти, Андрію, зараз знаєш майже все про себе сам. То розповідай. Розповідай те, до чого ти прийшов.

— Головне, я почав відчувати, що моє життя відокремлене від мене. Я сам по собі, воно само по собі.

— Вітаю. Це великій успіх у духовних дослідженнях, — посміхнувся Петро Миколайович. — Продовжуй.

— Ніби в мене вкрався вірус, який штовхає мене на дії, які не принесуть мені та оточуючим щастя. Знаєте, все, що я робив, не є те, що б я хотів робити. Це внутрішнє… Зовні у мене нічого у житті не виходило, щоб я не задумав. Казали, що це порча. Але після зустрічі з дідом Миколою я гадаю, що сам так роблю, бо мені не вигідно, щоб я «з головою поринув ужиття». Що є недруг, який все робить для того, щоб моє життя повністю заволоділо мною, щоб я досяг успіхів у професіональній діяльності, у особистому житті, у творчості. Але я підсвідоме роблю так, що все ламається. Природно допустити, що я захищаюсь від того життя, яке мені кимось нав’язується. Якась своєрідна захисна реакція. Захисна реакція на життя. Дивно звучить. Прямий шлях до шизофренії. Чи не так?

— Шлях до звільнення, — відповів Петро Миколайович, і додав, більше звертаючись до самого себе. — Нарешті я знайшов те, що шукав.

— Я не розумію.

— Вибач. Сам того не розуміючи, ти зараз знаходишся на крок від таємниці життя. Я навіть тобі заздрю. Не смійся — це так. У такому стані людина — як би сказали релігійні діячі — може побачити Бога.

— І ви, науковець, таке кажете?

— Тут наука ні до чого. Наскільки ти знайомий з Біблією?

— Читав.

— І що ти думаєш про неї.

— Кажуть, що вона Книга Життя.

Петро Миколайович чекав на більш розгорнуту відповідь, і я продовжив:

— Мабуть, тому що там описана історія життя, історія розвитку всесвіту.

Петро Миколайович, здавалося, був задоволений моєю відповіддю. Після паузи він сказав:

— Там записана історія розвитку людини.

— Ну, так, — відповів я. — Створення людини, Адама. Потім — Єва. Потім — гріхопадіння, і так далі… Ну і що?

— Ні, Андрію, ти не зрозумів. Там записана історія розвитку однієї людини.

— Кого?

— Будь-кого!

Я зразу ж не зрозумів, що хотів сказати мій співрозмовник. Ми помовчали. До мене потроху почало доходити те, про що він говорив. Петро Миколайович, мабуть, відчув це, бо посміхнувся і сказав:

— Кожна жива істота, в тому числі і ти, спочатку була Словом Божим. Вона жила разом з Богом, і була Богом. Але потім було створення егоцентричної істоти, яка почала відділяти себе від зовнішнього світу. Тоді для такої істоти почали виникати простір і час. Вона почала розвиватися. Іншими словами, жити. Бог — це таємнича внутрішня сутність людини, яка створила собі світи для того, щоб в них могла жити і розвиватися її егоцентричне відображення. Але тоді і відбулося те, що звуть гріхопадінням першої людини — ця егоістота забула, що вона лише відображення, і поставила себе у центр. Ось і все. Ти думаєш: «може це і цікаво для теологічних дискусій, але яке значення це має для моєї проблеми», чи не так? Тоді я тобі відповім: саме головне значення. Це і є твоя проблема!

Петро Миколайович зробив паузу, скоріш за все для того, щоб я приготувався вислухати те, що він скаже далі.

— Ні, не лякайся. Я не божевільний, я — вчений! Розумієш, я не можу тобі все це пояснити на пальцях, бо сам ще багато чого не розумію, але… але уяви собі таку модель розвитку Всесвіту. У кожного з нас є внутрішня сутність. Вона безпосередньо не може проявитися у житті, але вона і є те, що ми називаємо собою. Щоб жити, їй потрібно проявитися, потрібні умови життя, простір для рухів та час для вдосконалення тощо. Отже Бог робить так, щоб ці внутрішні сутності мали змогу створити для себе проявлення у вигляді егоістот. Тоді виникає така істота, яка ставлячи себе у центрі, створює поле для свого життя. Виникає багато різних відображень, де живуть міріади таких егоістот. Ці відображення — є різні світи, які відображають внутрішні стани тих егоістот, які там мешкають. Як тільки внутрішній стан такої істоти міняється, вона попадає у інший світ, який більш підходить до її нового стану. Я нагадую, що це лише модель, щоб тобі хоч якось пояснити.

— Здається, Петре Миколайовичу, я зрозумів. Отже, я не в своєму світі?!

— Краще сказати, що ти зараз не у своєму звичайному внутрішньому стані. Хтось змінив його, а отже і змінилося оточення, у якому ти живеш.

— Боже, — я закрив обличчя руками. — Тоді все, що мене тут оточує, — не є по-справжньому моїм. Тому… тому я і відштовхував все, я сам… так, як і казав дід Микола….

Знову наступила пауза у розмові. Я приходив до тями, бо все, що я почув, мене приголомшило.

— То що мені робити? — спитав я через деякий час.

— Повернутися у свій справжній стан. І не переживати так, бо то є велике щастя, що ти потрапив у таке становище.

— Не розумію…

— Все просто. Люди так звикли до своїх егоістот, що вважають, що це і є вони. А у тебе великий шанс звільнитися від такої думки, а отже і почати пошук своєї внутрішньої суті. Це є по-справжньому те, чим людина повинна займатися у житті. «Шукайте Царства Божого…». Пам’ятаєш?

— А ви? Ви в змозі мені допомогти повернутися, чи не так?

— Так, — засміявся Петро Миколайович.

Потім ми сиділи мовчки. Я обдумував все, що почув. Незвичність ситуації, у яку я потрапив, вимагала напруження всього мого їства. Отже, всі, хто мене зараз оточує, зникнуть, як тільки я повернуся до свого світу. Я спитав про це Петра Миколайовича.

— Так, це правда, — відповів він. — Всі, хто тебе зараз оточує зникнуть для тебе, бо залишаться у цьому світі.

— Це щось на зразок віртуальної реальності? Все, що зі мною відбувається, відбувається тільки у моїй уяві.

— Так, вірно! Але ти не думай, що ми існуємо тільки у твоїй уяві. Це не так. Ми існуємо об’єктивно. Цей світ такий же реальний, як і той, у який ти мусиш повернутися.

— А ви?.. Я так зрозумів, що ви знаєтеся на таких речах, і у мене виникає думка, що ви можете існувати і у цьому і у тому світі.

Петро Миколайович знову засміявся.

— Як Гослодь Бог!

— Ні, це правда?

— Правда Я виведу тебе з цього світу, бо знаю міст між світами а точніше — між своїми егоістотами. Твій так званий дядя Віт, мабуть, теж знається на таких речах… Давай зробимо так. Ти вже побудь у Києві день. У тебе є де зупинитися? А наступного ранку я буду чекати тебе у лабораторії. Там ми спробуємо тебе повернути.

Дивне почуття, копи знаєш, що це твій останній день у цьому світі. Від Петра Миколайовича я йшов ніби уві сні. Все навколо, здавалося, прощалося зі мною. Треба було знайти Віталія, сказати, що я вже приїхав, і напроситися на ніч.

Я застав його на роботі. Він був приємно здивований моїм приходом. Ми майже зразу ж вийшли з контори і вирішили піти пішки, прогулятися по парку Слави над Дніпром. Виявилося, що я попав на свято. Сьогодні його донці, Ганні, виповнилося шість років, і я, звичайно ж, був запрошений…

— Після того, як гості розійдуться, ти у мене і заночуєш, — сказав Віталік, коли ми були у парку, а потім запитав: — А Інна що?

— Залишилася вдома.

— Чому?

Я йому все розповів. Потім він декілька хвилин обдумував все, що почув.

— А я? — запитав він. — Що я існую тільки у твоїй уяві? Нічого собі…

— Все не так! — запевнив я друга. — Наскільки я зрозумів, цей світ існує також об’єктивно, як і той, мій. Цей світ тільки для мене перестане існувати. Розумієш?

— Отже, тут нічого не зміниться? Тільки зникнеш ти? А це вже не мало!

Я подивився на Віталіка. Він засміявся:

— Вибач, але я не вірю! — сказав він.

— Мені також не віриться. Але так можна дійсно багато чого пояснити.

— Що саме?

— Все. Все, що з нами відбувається….

Дома у Віталіка було дуже людно. Прийшли всі близькі родичі і друзі Ганусі. Один з них, п’ятирічний Валерко, весь час кружляв біля мене. Він сидів поруч зі мною за столом, а потім просив з ним погратися. І я погоджувався…

— А знаєш? — заявив він. — Я тебе не буду називати Андрієм. Ти не Андрій.

— Невже? — засміявся я. — А як же мене звуть?

— Юрко. Ти будеш дядько Юра!

— Та що ти таке говориш! — пожурила його мати. — Тоді я тебе буду звати Іваном. Згода?

— Ні, — запротестував Валера. — Не хочу.

— А називати іншим ім’ям дядю Андрія хочеш?

— Бо він не дядя Андрій, а дядя Юра, — стояв на своєму маленький Валерка.

— Добре, Валя, — заспокоював я його маму. — Хай називає мене як хоче. Це ж дитина.

Віталік багатозначно подивився на мене.

У палаті лікарні було тихо. На єдиному ліжку лежав молодий хлопець. Здавалось, він спав. Поруч з ліжком у кріслі сиділа дівчина і весь час дивилася на хворого. Вона іноді розслаблялася, закривала очі і поринала у дрімоту. Але майже зразу ж прокидалася і тривожно дивилася на хлопця. Ніби все було гаразд, і ось вона вигукнула і покликала медичну сестру. Через декілька секунд у палаті з’явилася жінка у білому халаті.

— Щось трапилось. Віто? — спитала вона.

— Мені здалося, що він блимнув очима.

— Не може бути, — відповіла жінка і глянула на осцилограф. — Піду, покличу лікаря.

Вона вийшла, а Віта знову подивилася на хлопця і здригнулася. Очі у нього були відкриті, і він уважно дивився на дівчину.

— Юро? Ти мене чуєш?

— Віто? Де ми?

— Слава Богу, ти прокинувся.

— Що? Що трапилося?… У мене болить голова. Я… — Юра хотів піднятися, але не зміг.

— Лежи, не ворушися. Зараз прийде лікар.

— Лікар? Це лікарня? Чому я у лікарні?

— Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я спав. Спав і бачив дивовижний сон. Ніби все життя пройшло там, уві сні. А скільки… скільки я… спав?

— Три дні.

Здавалося, що ця звістка приголомшила хлопця. Він знову закрив очі. Але через мить запитав:

— А ти? Ти була тут всі три дні?

— Так, звичайно. Але… я дещо чула. Коли ти… спав, то декілька разів кликав якусь Інну. Хто це?

Юра слабо засміявся.

— Ревнуєш? Такої дівчини не існує. Вірніше, не існує тут у нас.

— Вона зі сну?

— Так. Вона просто мені наснилася. І не тільки вона. Віталій, дід Микола, Володимир Максимович, Микола Петрович… А знаєш, там, уві сні, майже всі мої друзі і знайомі мали імена, які починалися на букву «В», навіть, ворог… Тепер я розумію, чому так було.

— Чому ж.

— Тому, що ім’я найдорожчої людини у світі, людини, яку я кохаю, теж починається на букву «В», — відповів Юра і взяв Віту за руку.

Тут двері палати відчинилися, і зайшло п’ятеро людей у білих халатах.

— Так, хворий прокинувся, — посміхнувся лікар, підійшов до Юри, і уважно подивився у вічі. — Ти популярний у народі.

— Чому? — запитав Юра.

— Не встиг ти прокинутися, а на тебе вже чекає лист.

— Лист? Дайте його Віті, хай прочитає. Але спочатку скажіть, чому ви сказали: «один хворий…»?

— Юро, я тобі не встигла сказати, — відповіла замість лікаря Віта. — Твій дядя, Віктор Іванович, раптово зник.

— Дядя Вітя? Цікаво…

Віта розгорнула здвоєний папір, який їй дала жінка, і прочитала наступне:

— «Добрий ранок, Юрку! Я радий, що все пройшло гаразд. Бажаю тобі щастя і любові. Ніколи вже не потрапляй у такі ситуації. А якщо щось трапиться, то знай, що у тебе є друг, який завжди допоможе. Хай щастить… Петро Миколайович». Хто це? Теж людина зі сну?

— Так, — засміявся Юра. — Від тебе нічого не приховаєш.