Сам собі бог

Віктор Маслов САМ СОБІ БОГ Фантастична повість

— Любий, ну й бешкетник росте у нас. Мені на клопіт, а тобі, напевно ж, на втіху. Адже ти так хотів бачити в ньому щось своє, гайворонівське. От і маємо… Слухай нашу нову сімейну пригоду.

… Трапилось це на твій день народження. Як завше, встала ранесенько, щоб завчасно приготуватися до святкової вечері.

Бралася за все поспіхом, бо Ростик невідчепно плутався під ногами. Забавити однією цяцькою — годі й думати. Хіба що картою наддалеких галактик. Але до твого кабінету впускаю, коли конче потрібно вийти з дому.

Ось і того дня перед приходом гостей я мала відвідати салон вроди. Завела Ростика до кабінету, посадила на підлозі перед «Космодромом», показала на карті сузір’я Лебедя, де ти досліджуєш «білі плями», і він став пускати тобі навздогін радіокерований кораблик.

Отож залишила одного, а сама побігла до салону. Повернулася десь за годину і вже на порозі відчула: щось скоїлося. Кличу — тихо… Заходжу до кабінету — порожньо. Метнулася по кімнатах, обшукала всі шафи, комори — наче крізь землю провалився. Присіла край столу, коли чую: — «Вельмишановний комп’ютере, з’явилась планета-дивина…» «Синочку, де ти?» — скрикнула на радощах і обімліла: «Зроду-віку такої не бачив. Міняємо курс! — озвався кухонний комбайн голосом Ростика. Вхопилася за ручку — дверцята не піддаються. «Ану, відпусти защіпку, і то мерщій! Я кому кажу!» «Матусю, не заважай. Я влітаю в розбурхану атмосферу», — відказав син.

Що ж, почекаю, думаю, нехай приземлиться. Збігло хвилин п’ять, і комп’ютер доповідає: «За даних метеоумов посадка неможлива». Поки перечікували бурю на орбіті, умовляла припинити «політ». Де там! Терпіння луснуло і я викликала аварійку. Ремонтники пошарпали за ручку комбайна і сказали, що без автогену тут не обійтися. Щоправда, силувалися відкрити, і досмикалися — одірвали ручку. Від них довідалася про контрзащіпку, яку на внутрішньому боці дверцят зумисне заблокував малий нахаба.

Невдовзі прийшов сусід-пенсіонер, колишній лікар-психолог: він бачив, як сунули до нас пожежники. Спробував подіяти на Ростика магією слів: на мене вплинуло, а йому — хоч би що. Тоді дідусь сходив за шприцом. «Не зарадило слово, поможе наркоз», — запевнив він і хвацько встромив голку в понівечене гніздо. Вприснув кілька крапель.

«Комп’ютере, аврал! — враз залементував Ростик. — Порушена герметизація! Ввімкни систему захисту! Та швидше ж бо…» Не минуло й хвилини, як клацнула защіпка, і дверцята легко подалися. Горе-космонавта витягли з духовки. «Зіпсувала такий політ», — зітхнув він докірливо. А коли всі вийшли, сказав: «Шукай тепер татка сама…» Ну, як це тобі подобається?..

Відеодружина глянула очима, повними смутку, жалю і ще чогось такого, від чого він мимоволі здригнувся і поспішно вимкнув апарат.

Гайворон покрутив відеоролик, надісланий космопоштою років сім тому. Не перший і не останній, але саме його переглядав найчастіше. У санбоксі висіло кілька полиць з дискетами для розвіювання психоемоційних вибухів. Яких тільки пікантних шоу не було в них, та він носив при собі власний секрет — домашній. Хоч той аутосеанс обривався на невеселій ноті, проте безневинна витівка сина-вундеркінда врівноважувала його дух.

Гірко і болісно зізнаватися рідним, що його, зорельотчика найвищої кваліфікації, комісували і повернули в Сонячну систему на посаду начальника місяцедрому. Що він скаже дорослому синові? Як дивитиметься у вічі друзям, знайомим? Ні, нізащо не пробачить собі тієї прикрої необачності. Зашморгнув би вчасно на спині гермокостюм, і все було б добре, уникнув би проклятущого крижо-поперекового остеохондрозу…

Сухо, наче відмерла гілка, хруснув енцефалограмний покажчик. Час, відведений на самоочищення, вичерпався. Він підвівся, струсонув з себе останні залишки неврозності і попрямував до виходу.

… Ліфт катапульта пружно загальмував під куполом башти. У прозору напівсферу, де містилася диспетчерська, Гайворон піднявся гвинтовою драбиною. Двоє молодих помічників, стоячи обличчям до залитого неоновим світлом місяцедрому, про щось професійно сперечалися, та інтуїтивно вловивши «дух» шефа, поспішили до своїх пультів.

— «Леонардо да Вінчі» вже сів, — спокійно констатував Головний, зиркнувши на втиснуту в колонку дисплея назву апарата сеньйора Мазіні.

— Так, двадцять хвилин тому. В африканської «Геліокаравели» при посаді звело набік корму, але примісячилася вдало. На підході англійська саморобка. Йде за графіком, очікуємо виходу на останні корегування, — коротко відрапортував стажер Джон Сарт.

— Спасибі за службу. А що з «Чумацьким возом»?

— Чесно кажучи, нам не хотілося турбувати вас, — делікатно озвався Поль Віккі. — Космопілот Непийвода попередив, що змушений перейти на іншу траєкторію. Причину такого маневру пояснить після прибуття. Будьте певні, його космоплан надолужить своє…

— Що за нахабство, а дисципліна де? Цікаво, хто готував цих гастролерів до перельоту: центр космічної навігації чи гурток юних космонавтів? — Головний навмисне звів свій гнів до хизуватої риторики. Потім, коли крізь екранну каламуть виразно проступили обриси апарата, схожого на роздуту консервну бляшанку, мовив вже іншим тоном.

— Ось, прошу, тіштесь! До нас прибуває геній абсурду, його величність ретрокорабель «Кірогаз»…

— Та це ж «Самородок», — м’яко виправив Джон.

— Кажеш «Самородок», а чадить, як парова машина Уатта. Полю, ану з’ясуй, що за ґноти в його котлах.

Розмальована авангардистськими химерами бляшанка поволі розвернулася то одним, то іншим боком, наче плавець-актробат у басейні. Складалося враження, ніби вона позувала приймальним телекамерам, аби ті зафіксували рекламні написи «Мейд ін хоум» («Зроблено вдома»), старанно виведені сріблястою фарбою.

Завше стриманий Поль шанобливо привітав гостя із входженням в акваторію примісячення і поцікавився:

— Містере Крейн, Кантату непокоїть шлейф, який волочиться за вами. Прийом…

— Не турбуйтеся, то бутафорія під старовину. Моє пальне, до речі, не знає аналогів. Я, дорогі мої селеніти, завбачливо запатентував його.

— А чи відомо вам, любий гостю, про наші допустимі норми токсичності? — шляхетно втрутився у радіопереговори Головний.

— Не хвилюйтеся, мої викиди екологічно нейтральні.

— Ви можете пред’явити акт експертизи?

— Авжеж…

— Пане Гайвороне, — поспішно обізвався Сарт, — у рекламному буклеті повідомляється: «Самородок» випробовує суміш, продуктом згорання якої є водяна пара.

— Знайшов, чим подивувати. Якби з тих сопел парували, скажімо французькі парфуми, — ото, я розумію, сенсація!.. Гаразд, нехай заходить на посадку, ми — диспетчери, а не космопатруль! Його стоянка — вісімнадцята.

Передавши Крейну корегувальні дані, Сарт кивнув напарникові, й обоє квапливо перебралися до сектору візуального огляду. Насувалися сутінки і мясяцедром, освітлений по периметру висотними прожекторами, проглядався звідти, як стадіон з нависаючої трибуни. Поміж чудернацьких космоапаратів, сконструйованих і розфарбованих за примхливими смаками їх творців, заклопотано снували розпорядники найвідоміших телекомпаній Землі. Меткі техніки розмотували кабелі, настроювали софіти, прокладали колії для пересування відеокамер…

Тільки Головному диспетчеру було якось байдуже до того «супердива». Шкода, що організатори перельоту саморобних тарантасів не ввели до маршруту листа кожного зайдиголови графу на «артистичність примісячення», а то наші хлопці могли б здорово підсобити їм у нарахуванні балів… І придумають же таке… фаворит космосу, — насміхався подумки Гайворон.

Та якби там не розпиналися балакучі телекоментатори в своїх дифірамбах на адресу «Голубого полум’я» американського пенсіонера Гоффарда чи «Нащадка Ікара», збудованого якимось службовцем музею старожитностей Греції, він був певен: ніяке домашнє конструкторське бюро не в змозі суперничати з Центральним космічним КБ об’єднаних націй. Це зрозуміло будь-якому тямущому школяреві. Особисто йому сподобалося «Колесо фортуни», змайстроване начебто за прадавнім описом міфічної індійської вімани. Проте практичну користь цієї «повітряної колісниці» він бачив лише в одному аспекті — рекламуванні космічних круїзів для товстосумів. Решта ж — таке собі комедіантство, й годі. «Невже здоровий глузд остаточно втратив на білому світі свій пріоритет? Швидше всього там, на Землі, — думалося Гайворону, вже вичерпалися теми для пікантних телешоу, до яких надто звикли земляни, вкрай розбещені крикливими сенсаціями. Але то вже не його проблеми…»

Гайворон ще раз пробіг очима викарбувані на табло назви крилатих саморобок. Не вистачало однієї: «Чумацький віз» зловживав його терпінням.

Про будь-яке порушення графіку перельоту службовий статут зобов’язував негайно доповідати Землі. Але він зволікав з виходом на прямий канал. Хаплива послужливість, думалося йому, могла лише нашкодити, призвести до паніки, гарячкових, а тому нерідко й безглуздих команд. Поки є можливість, він скористається даною йому владою. А гуляй-хлопцям не уникнути гострої розмови. Дискваліфікує — і край!

Принишкли за дозорними екранами розгублені вкрай помічники. Вони намагалися не бачити, як рука Головного іноді сіпалась до тумблера «Землян» і зависала в повітрі…

— Кантата, я — сімнадцятий! Прошу дозволу на посадку, — розколов напругу далекій радіоголос.

— Сімнадцятий, Кантата чомусь не бачить вас. Назвіть свій курс, — випередив усіх Сарт.

— Я наближаюся із зворотного боку світила. Прибуваю, до речі, з компроматом…

— Що-що?..

Усі троє німотно перезирнулися, але годі було щось уточнювати. Хлопці заходилися розвертати башту на 180 градусів. Невзабарі на приймальному екрані висвітилася «ще одна цяцька дорослого дяді», як враз завважив про себе Гайворон, — дещо одутловатий апарат, в стилізованій формі якого вгадувалися обриси прадавнього селянського візка. Збігаюча цифрова індикація вказувала однозначно: «Чумацький віз» гасив гіпершвидкість.

Головний міг вчинити космолюбителю за порушення графіка лайливий і короткий радіодопит, але час для нього ще знайдеться.

Обговорення перельоту «Земля-Місяць» відбувалося в конференц-залі підземної галереї. Космолюбителі сходилися дещо розважливо, займали місця і гомоніли, не звертаючи ні найменшої уваги на високе начальство. Гайворон не сум’ятився. Він сидів спокійно за столом і зосереджено оглядав не зовсім зрозумілих йому чудіїв, котрих при першому, так би мовити, заочному знайомстві, прозвав «геніями абсурду».

Коли ж надали слово, він повагом зійшов на трибуну. Як годиться, привітав усіх із завершенням першого етапу космічної одіссеї аматорів космоплавання.

— Шановна громадо, а тепер, — він вдихнув на повні груди, наче забракло кондиційованого повітря, — ми маємо розглянути деякі прикрі порушення космічної навігації. Обійшлося без катастроф, але втішатися цим не можна. Попереду ті ж 380 тисяч кілометрів, тільки в зворотному напрямі. Досить одного нещасного інциденту, як великий космос закриється для нас назавжди. Пропоную заслухати космолюбителя Мазіні. Без поважної причини він ухилився від курсу і майже добу не відповідав на запити нашого телесупроводу. © http://kompas.co.ua

— А що тут пояснювати? — енергійно випростався у другому ряду худорлявий літній італієць. — З траси зійшов, бо змалечку страждаю неврозом прямої дороги. Хоч як утримувався, а нічого подіяти з собою не міг. Окрім того, я мав випробувати прискорювач власної конструкції. Прошу зважити на таке: сімнадцять літ я угатив на розробку, покинули три дружини, позбувся кількох престижних посад. Навіть рідні та друзі відвернулися від мене, не бажаючи мати справу з невдахою. Слово честі, я проклинав би себе довіку аби не скористався слушною нагодою. А підвела, о мама мія, — італієць скрушно хитнув посивілою головою, — ота бісова гарячковість. Але… повірте, я мав знати, чого вартий мій рушій.

— А чому знехтували експрес-допомогою? — запитав хтось з оргкомітету.

— Цікаво, чим би вона підсобила, коли у мене немає жодного стандартного вузла? — підкреслено недбало відказав Мазіні.

— Припустимо, але ж вам подавав руку допомоги колега-умілець… Космолюбитель Ларсен, ви пропонували свої послуги «Леонардо да Вінчі»?

— Я вже казав вам, пане Гайворон, — неохоче озвався довготелесий блондин. — Сеньйор Мазіні образився не на жарт. Його слова, трансльовані підсилювачем, досягли, мабуть, найдальших галактик.

— А якщо ближче до справи…

Скандинавець похмуро глянув в бік президії, даючи зрозуміти, що прилюдне смикання за язик йому не до вподоби. Якусь мить він роззирався довкола і врешті-решт сказав із притиском:

— На буксир?! Та ні в якому разі! — і, витримавши паузу, додав: — Вибачайте, я передав його слова максимально точно.

Принишклий було зал знову зайшовся оплесками, але із знаком мінус для Гайворона У словах Ларсена йому вчулося щось значно більше, ніж зарозуміле честолюбство. Що саме — він з’ясує на дозвіллі, а зараз головне — не пійматися на емоційну приманку і чітко триматися свого берега.

— Космічна траса, сеньйоре Мазіні, — це не міжконтинентальна автомагістраль, де можна поводитися, як вам заманеться. Ви були зобов’язані неухильно дотримуватися правил космічного руху.

— Перепрошую, пане Гайворон, але «Леонардо да Вінчі» теж не авто, — в’їдливо ушпигнув італієць. — Якби ви самі випестили того космоптаха і піднялися на його крилах у піднебесся, напевно б, перестали вважати себе простим смертним.

Зал зааплодував ще запальніше. Та розпекти Гайворона це не могло, бо й у думці не мав наміру зводити рахунки із призвідником учорашньої інфарктогенної сутички.

— Вельмишановні гості, — не перечікуючи поки вщухнуть виляски долонь, вів він далі, — у вашій ескадрильї є ще один порушник. Віддамо належне: він попередив про свій вчинок, але все одно зробив негаразд.

— Ви судите упереджено, — сколихнув запалу тишу гучний баритон і всі подивовано наставили очі на кремезну постать. — Даруйте, я вчинив по совісті. Так, дозволу не просив, бо через ті ж, ваші правила, ніхто не дав би його. А що було насправді? У вільні хвилини я проводив астрономічні спостереження — то моє хобі ще з юних літ. На двадцять сьомій годині польоту забачив у телескопі дивний феєричний вихор. Якийсь незбагненні салют, по думалося спершу, та добре роздивившись, упізнав запланетний перекид сміття. Мене відразу взяла злість: скільки вже підписано конвенцій, аби наднаціональні корпорації не перетворювали космос на всесвітнє звалище, і виходить — все даремно. Миттєво я рвонув навперейми: хотілося довідатися, чиї ж то покидьки. Наблизився майже впритул, і ще більше обурився. Впереміж із кольоровим мотлохом кочували… як визначив умить комп’ютер — ще й промислові радіоактивні відходи! Виловити ту гидоту було нелегко, адже на борту — жодного пристрою. Швиденько, з того що малося під руками, сконструювали пилосос. Зразки земної нечисті я втягнув в цинкову капсулу. Маю намір передати криміналістам, аби виявили злочинців і притягли їх до інтерсуду…

— Прошу слова, — ледь приховуючи гнів, гордо підвівся високий смаглявець. — Я космополіт із Палестини Халід Міарі. Вибачте за тон, але якби знав, що нас тут розпікатимуть, клянусь Аллахом, обігнув би Селену десятим колом…

— Дякую за відвертість, а до вас ще дійдемо, — дещо злостиво урвав палестинця Гайворон, — Нормами космоплавства зневажив і гість з Франції Жан Деллоне. Він прилетів на «Зоряній ночі» з особою не вказаною у маршрутному листі, а це, шановні, категорично забороняється. Далі, хотілося б знати… — Головний заходився гортати записника, а під ошатною люстрою випросталися на весь зріст молодята, готові постояти за себе. Обоє причепурені бозна за якою модою: в затерто голубих комбінезонах, на шиї — картата хустина, пружинні зачіски укладено на один манер — під обрис норовистої хвилі. Усміхалися теж однаково — вибачливо, безневинно.

— Не вказана особа… будь ласка, знайомтесь… — це моя дружина Софі, — Жан люб’язно обняв за осину талію свою напарницю і, скориставшись замішанням в президії, почав пояснювати: — «Зоряну ніч», ми спорудили разом, щоб узяти шлюб, так би мовити, на небесах і з благословення мовчазно мудрих зір. Даруйте за прямоту, але існуючі на Землі ритуали-вінчання і церковні, і світські — нас не влаштували. Чому? Бо вони на якомусь етапі цивілізації втратили свою виняткову романтику, цілісність і навіть благородство. Шлюбні обряди на нашій грішній планеті, а ми переконалися в цьому на власні очі, відбуваються за принципом бездушного конвеєра — поспіхом, одноманітно, за принизливим графіком, — і тому не здатні чарівно злучати закохані серця. Ми щасливі, що вибрали космічний варіант своєї долі. Правда, Софі?

На знак цілковитої згоди сором’язливо відчужена «молода», котра ні на мить не зводила з Жана своїх блискучих оченят, ніжно пригорнулася до його плеча. Поринувши в родинну задуму, молодята випромінювали утаємничену радість — таку зрозумілу, неповторну і сповнену здорового життєвого глузду. Присутні нараз посхоплювалися з місць і сердечно привітали подружжя з… космічним вінчанням.

Спантеличений Гайворон дивився на зчинений гамір, як на невдало зімпровізований спектакль.

— Та годі, годі вже, товариство. Зрештою, ми не в шлюбному палаці.

І коли вляглася хвиля грайливих поздоровлень, набрав знову дещо суворого вигляду.

— Готуючись до вашого зльоту, я гадав, що матиму справу із вельми поважними людьми, а ви — наче інопланетні зайди. Не хотілося ображати вас, але й потурати вам не можу. Коли на те пішло, скажу прямо: незалежно од висновків робочої комісії я, як голова оргкомітету, наполягатиму зняти декого із завершального етапу…

Зал несхвально сколихнувся. Доведений до відчаю і не маючи змоги вже приховувати свій розпач, Гайворон різко одвернувся, забувши про звичну обережність. Поривно ступив кілька кроків — і судомно закляк, геть змарнівши. В пекучі обійми взяла його «одвічна приятелька» — так він нарік свою хронічну болячку. До завбачливо підсунутого кимось крісла було подати рукою, а йому — й не ворухнутися, не те що сісти.

Не зовеш розуміючи, що трапилося з промовцем, Широкий, що досі копирсався в паперах, поспішно вхопився за мікрофон.

— Маю честь оголосити підсумки технічної комісії, — почав він, загородивши скоцюрбленого Гайворона. — Нас, експертів, вельми порадували геніальні, я не перебільшую, справді геніальні новації аматорських зорельотів…

Заступник по технічній частині відразу ж заволодів увагою космолюбителів. Про що він говорив далі — Гайворон не чув — нестерпний біль затьмарив очі.

Він таки зібрався з силами і, немов первісний робот, подибав у морок куліс. Намацав потаємні двері і вийшов у ледь освітлену підземну галерею, що вела до житлового комплексу «Біосфера».

Просувався неквапом, раз по раз хапаючись правицею за холодний бетон стіни. Позаду, дещо осторонь, невідступно слідувала намощеними плитами химерно видовжена тінь. «Як же ти став горбатим, друже?» — спроквола усміхнувся сам до себе, пригадавши біду одного веселуна. «Бо з коня упав». «А якого дідька тебе занесло на нього?» «Бо любив коня над усе…» Тихцем промовлений діалог, вичитаний в давно прочитаному бозна якому історичному романі, подіяв навдивовижу терапевтично. На довгому мученицькому переході він повторить його ще не раз, дивуючись, як зуміла пам’ять зберегти життєво мудрі слова, ніби в них провіщалася його доля. Тепер йому залишалося одне — змиритися зі своїм горем за прикладом безіменного горбуна.

Безпорадно склавши на грудях руки, нерухомо лежав на канапі. Скільки скніти у позі єгипетської мумії — тиждень, місяць?

— Йому вже байдуже. Тут, на Місяці, хвороба не діймала його вже п’ять місяців. Потай втішався й складав молитви йогівським вправам, та мабуть, наврочив. На що тепер сподіватися, коли неспроможний був провести рядовий аналіз роботи космонавтів…

Оцінюючи свій провал в конференц-залі як факт професійної непридатності, він ладен був кричати, та нестерпний біль відмовляв навіть у цьому природному праві на голос. Досить вдихнути на повні груди — як відразу мутніло в очах од разючого защемлення в хребетному стовпці. Рятували лишень марева рожевого кольору про останнє кохання, домівку, дитинча.

Близько опівночі його чарівні видива обірвав делікатний тихий стук. Всі види комунікаційного зв’язку він завбачливо вимкнув, та непроханий гість вдався до хитрощів. «Дозвольте увійти в нагальній справі. Це — Широкий», — відбив «морзянкою» в автоматичні двері. Хочеш чи ні, а довелося впустити.

«Зубр космонавтики», як відрекомендували голову технічної комісії після прильоту, увійшов дещо вибачливо, тримаючи напоготові гербові бланки.

— Вранці космолюбительська гвардія має відлітати на Землю. Годилося б завізувати деякі документи, — пояснив шанобливо. Затим коректно і по-діловому заходився оповідати рішення технічних експертів. «Геніальні новації» в космічних саморобках землян подавав без особливих коментувань, однак Гайворон усе ж перехопив у його голосі вже знайоме захоплення «зробив сам». Він бачив на власні очі ті літаючі тарантаси, що причмихали своїм ходом, і волів лишитися при своїй думці.

Терпляче вислухавши рапорт, він подзьобав своїм факсиміле подані папери, не читаючи їх змісту.

— А оце просили передати вам особисто. — Широкий поклав на стіл два пакунки. — Бандероль від рідних доставив Непийвода, а згорток — хтозна й чий. Його анонімно передали із залу по завершенні роботи.

Гайворон чемно подякував, і коли безшумно стулилися за візитером двері-автомат, розгублено зиркнув на родинну космопередачу. «Як вони довідалися, що я тут, на Місяці? Не інакше, як галасливе телебачення розтрубило про епохальний зліт диво-апаратів, змайстрованих самоучками. Не обійшлося, мабуть, і без показу інтригуючого відеокліпа про голову оргкомітету, колишнього зорельотчика екстра-класу»…

Аби належно підготуватися до зворушливої відеозустрічі, він, наперекір родинному інстинкту, відклав бандероль і потягнувся за другим, «хтозна й чиїм» пакунком. Зняв не першої свіжості інформбюлетень, що правив за обгортку, і побачив туго звитий пасок та вчетверо складену записку.

«Пане Гайворон, повірте, я позбавлю Вас остеохондрозу назавжди, — напружено розшифровував каракулі, писані до коліна. — Підпережіться цим аплікатором так, щоб активна зона, вона прострочена шовковими нитками, прилягала до хребта. Через п’ять-десять хвилин відчуєте пощипування. Знайте: то беруться за хворобу гірські мінерали. Система спрацьовує від різниці температур тіла й оточуючого середовища. Лікувальний ефект — феноменальний! Щиро радий вам допомогти».

Учасник 1-го міжнародного зльоту СКА».

І справді, обіцяний ефект узявся за нього по-написаному: не зоглядівся, як відпустив свої чіпкі клешні біль, і в тілі знову заструменіла живка моторність.

На радощах він охоче підстрибнув би аж до стелі, та передусім кинувся до відеотелефону і, незважаючи на пізній час, почав обдзвонювати знайомих: «Зізнайтеся, чи не ви часом передали мені рятівний аплікатор?» Однак усі космопілоти тактовно віднікувалися.

Безмежно зворушений чудодійним зціленням Гайворон ладен був прихилити небо своєму благодійнику, а той зумисне не виказував себе як легендарний Авіценна. Тепер місця в кімнаті було замало. Хотілося простору, широкого й безмежного.

… На оглядовий майданчик, призначений для трансгалактичних туристів, Гайворон піднявся ледь змокрілий і захеканий. До старту залишилися лічені хвилини. Розпечений сонцедиск ніби щойно виповз із самої горловини кратера, що бовванів на видноколі. Сліпуче проміння барвисто спалахувало на розмаїтих корпусах саморобок. Еластичний термокостюм прилип до грудей і тріскотливо залопотів під обстрілом роздмуханих піщинок. Першим запустить двигуни схожий на падаючу краплину «Леонардо да Вінчі».

За мить до відльоту він доброзичливо помахає італійцю рукою і невимовно зрадіє нестатутному миганню бортових ліхтарів на рукотворному диві. «Наче між ними й не було зарозумілих чвар… Хтозна, можливо, саме він і зцілив мене», — з приємністю подумалося Гайворону.

Бентежною теплотою проймали адресовані йому прощальні сигнали «Сина неба», «Дракона», «Блакитного полум’я», «Самородка», «Зоряної ночі», «Геліокаравели», «Нащадка Ікара»… По-доброму насварить «Чумацького воза»: земляк навмисне опише над місяцедромом коло, демонструючи ризиковані піруети, і гайне наздоганяти свій дивацький ескорт.

Боковим зором угледів, як від готичної тіні «Колеса фортуни» відкололася чорна довгаста скалка і стрімко посунула навкоси до оглядового майдану. «Невже ар’я Вішна вміло заворожив його недугу? — викресав здогадку зблиск шолома, що наближався. Спритно збіг східцями вниз і рушив проти сонця назустріч людській тіні.

— Радий бачити вас здоровим! — почув в автономних навушниках знайомий голос. На сліпучому тлі перед ним постав Широкий, екіпірований під космолюбителя.

— Не дивуйся, вирішив повернутися додому не рейсовим «човном», а на «Колесі фортуни». Індієць заінтригував мене своїм нетрадиційним рушієм. Каже, якщо дати йому волю, то «Колесо» здатне розвинути тягу грому і перетворитися на блискавицю у небі. Коли це так, я хочу пересвідчитися в цьому. Що не кажіть, не прості це люди — УМІЛЬЦІ. Тільки з першого погляду їхні «доісторичні корита», — тут Широкий дружелюбно зазирнув під сонцезахисну заслінку гайворонового шолома, — здаються дивакуватими. Коли ж оглянув їх професійно, то майже в кожній саморобці забачив плетиво вельми хитромудрої конструкторської думки.

— Чесно кажучи, я теж намагаюся збагнути живучість прадавнього феномену «сам собі майстер». А особливо із вчорашнього дня. Щонайперше, дуже вдячний долі, яка звела мене із рукодільниками. Отой згорток доставлений вами, повернув мені не лише здоров’я… — Гайворон великодушно потис руку головному експертові і, напевно ж, поділяючи його думки, заохотився сповідати свої міркування. — Ви маєте радію, затяті неоумільці спроможні вдихнути божу іскру в будь-яку справу, що припаде їм до душі. Краюсь, їхню якусь бунтівничу наснагу збагнув не відразу. Як я здогадуюся, своїм захопленням космолюбителі кинули викличне «ні!» тотальному роботизованому виробництву, а відтак і породженому ним бездумному споживанню «полюбуйся і, заплющивши очі, викинь на смітник». Погодьтесь, надто ідеалізований владика-ринок, що міцно пов’язав своїми путами усі континенти й народи, задовольняє землян чисто умовно, оскільки безцеремонно ігнорує індивідуальні смаки. Цей безальтернативний благодійник горне на споживачів гори, безспірно, потрібних, різноманітних, вишуканих і невідтворно звабливих товарів, але ж, за своєю сутністю, вкрай стандартизованих. Який же вибір у того, кого така манна небесна не влаштовує? Будь як всі, або лягай на дно, як підводний човен. Слава Богу, на Землі ще не виродилися люди, які прагнуть бути творцями самих себе, а не підневільними співучасниками штампування.

— Дорогий колего, приємно чути таке. Я передбачав, що знайду у вашій особі однодумця. Але мені вже пора…

Поручкалися, як давні приятелі, і «зубр космонавтики» рушив до «Колеса фортуни», що своєю будовою нагадувало один старовинний індійський храм.

Гайворон розчулено провів поглядом «космічне диво», яке стрілою метнулося вгору, і ще довго споглядав конденсаційні молочні пасма, залишені космопланами, немов загадкові небесні автографи.

Про пакет в глянцево-чорній упаковці згадав у номері вже надвечір. Ножем розітнув бічний шов, оплавлений жалом побутового паяльника, і йому відкрився звичайний відеодиск. «Знято у вересні 2990 року», — скупо вказувала незнайомим почерком смужка для нотаток. Вправив передачу від рідних у касетне ложе «індивідуального затишку» і блаженно сів у м’яке крісло.

— Здрастуй, батьку! — бадьоро привітав його з екрана юнак. Від попереднього телепортрета сина майже нічого не залишилось — настовбурчений чуб, круті дуга брів і широченні плечі. Назвати Ростиком не повернеться язик, уже — Ростислав.

Швидше задля етикету син повідав, що вдома «все по-старому», і поступившись місцем, представив свого нового друга…

— При-ві-т, ко-ман-ди-ре! Як ба-чи-ш, я жи-ви-й! — електронно прогаркавив до болю знайомий образ.

— Камуфляж, — зопалу вигукнув Гайворон. — Ось зачекай, бешкетнику, повернуся на Землю, спізнаєш, як збиткуватися над батьком. Рвонувся, було, вимкнути відеомагнітофон, але до клавіші не дотягнувся. Жести, манера триматися, дикція і неморгаючий погляд — усе нагадувало побратима-робота, котрого він давно «поховав».

Слухаючи, як його «партнер» по косморозвідці вихваляв Ростислава за неабиякі здібності реаніматора, Гайворон схопився за голову: «О, Боже, що коїться на білому світі! Його син відновив геть розруйновану сітку робота. Зробив те, чого не спромоглися посивілі специ…»

В мозку промайнула згадка про фотонну катастрофу, що спіткала розвідувальний плазмоліт і про втрату робота.

А це що за вибрик? В рамку екрана втислося зеленаве пласке поле, яким біснувато гасали за великим, наче шкільний глобус, м’ячем гонщики, тримаючись за роги тріскотливих двоколісних машин. Раптом кулястий утікач потяг ватагу гравців в напрямі штрафного майданчика.

— На-с-ни, Ро-с-тя! Ну-у!!!

— Держи паса, Ваньок!

Вертка «вісімка» технічно прийняла «пас», в ту ж мить віртуозно перекинула м’яча через стінку суперника, і на повному газу, в’юнко метнувшись вбік, рвонула навперейми свого ж кидка. Ще один спритний трюк — і м’яч блискавично влітає під лівий кут перекладини. За кадром враз вибухнуло нестримно гучне багатоголосся… А тим часом король голу зайняв собою весь екран. Він недбало зняв шолом і, гордовито усміхаючись, звернувся прямо до нього, Гайворона:

— Мі-й ко-ман-ди-ре, бу-дь не-вен, я не га-ю да-рем-не ча-су. Д-ба-ю п-ро гар-ну фор-му і ті-шу-ся дум-кою, що ти пок-ли-че-ш ме-не на к-ра-й сві-ту.

На останку відеокліпу веселкувато моргнув йому на прощання.

Ще довго незворушно сидів Гайворон перед онімілим екраном, роздумуючи над прожитим днем і перебігом неймовірних подій. «Ну, хто б міг подумати, — не вгавала його розбурхана душа, — що якісь земні диваки, не одначе як замасковані боголюди, повернуть йому віру в себе і вже було втрачену надію на польоти в глибинний космос, без яких його життя не мало ніякого сенсу. Мало того, син, його син, ніби у таємній змові з космопілотами, поставив на ноги ще й його партнера по космостихії… Тож звідки черпається ця надмудрість і заповзяте натхнення робити з нічого щось, із неможливого можливе?»

Він так і не надумав слушної відповіді, ніби своєю допитливістю посягнув на одвічну таїну людського духу. Відчувши підступ нездоланної втоми, машинально звів очі на стіну, де була зоряна карта Всесвіту, і піднесено, наче йому наставили дюжину мікрофонів, вимовив уголос:

— Коли б моя воля, заселив би тямущими умільцями всі галактики, бо певен: з такими людьми світ ніколи не пропаде…

Уже далеко за опівніч він знесилено упаде на тахту, не роздягаючись і навіть не скинувши взуття. Такого за ним не водилося ніколи. Під нічником на прибраному робочому пульті фосфорично зорітимуть два каліграфічно списані аркуші: рапорт на звільнення від обов’язків начальника місяцедрому імені Ціолковського і клопотання на переатестацію…