Олександр Ємченко ЗМІЯ ІЛЮЗІЇ Фантастичне оповідання



Це вам, — літнього віку службовець, одягнутий у довгий білий хітон, подав астрофізику Міняйленку телефонограму, прийняту по космічному зв’язку. — Знаючи про ваш статус, — продовжив він, — ми не хотіли вас турбувати, але з Церери наполягали…

Прочитавши повідомлення, астрофізик поспішив на берег озера.

— Тобі доводилося бувати на другій планеті? — спитав він у геолога Гаха, коли той, прилизуючи неіснуюче на голові волосся, вихопився з басейну-солярію, розташованого на березі африканського озера Вікторія, де вони разом відпочивали після виснажливого рейду на Сатурн.

— На другій планеті? — перепитав геолог, струшуючи із засмаглого тіла краплі води. — Ти маєш на оці Венеру? Там немає чого робити. Спека, як у вулкановій безодні… Планета-лазня, — махнув він рукою, лягаючи на поролоновий матрац.

— Я кажу не про поверхню планети, — уточнив астрофізик, — а про горішні поверхи атмосфери, де триває підготовка до екологічного експерименту.

— Один біс, — зневажливо кинув геолог. — Я не вірю в цей експеримент. Марна вигадка…

До фанатизму залюблений у свій фах, Гах не визнавав ніякої планети, крім тієї, де можна було, длубаючись у її нутрощах, знайти щось коштовне. Венера у цьому плані була для нього неприйнятна. Пекельна планета. Голими руками не візьмеш…

— А наш командир бував на Венері?

— Ти краще запитай, де він не бував, — не дуже охоче відповів Гах. — Будь-яка планета для нього — рідний дім, а скафандр — найулюбленіший одяг. З деякими його атрибутами він і на Землі не розлучається…

По гладенькому плесі басейну пробігли брижі, зняті легким вітерцем. Сонце стояло вже навзаході. Близькі гори кидали на землю довгі тіні.

— Ти ж знаєш, — продовжив Міняйленко, — що космічні польоти для мене новина, тому й цікавлюся…

— А чому тебе зацікавила саме Венера?

— Політ намічається, — тихо мовив астрофізик.

— Політ? — підвів голову геолог. — Який політ — розвідувальний? Там вже немає чого розвідувати…

— Не вгадав… Рятувальний…

— Рятувальний? — Гах рвучко підвівся і запитально подивився на астрофізика. — Чому ж ти мовчиш?

— Я не мовчу, я розповідаю…

— Що ж там коїться?

— Щойно повідомив академік Шафорост з Церери. Він ще там перебуває. Виявляється, п’ята аероплатформа нахромилася на венеріанський стрімчак…

— Ти хочеш сказати, що наштовхнулася на одну з високих гір? — примружив очі Гах. — О, я знаю, які високі гори на другій планеті! Вони сягають увись на десятки кілометрів. І все ж це виключено. Наскільки я знаю, маршрути всіх п’яти платформ, що дрейфують в атмосфері Венери, вже давно добре вивчені й накатані. Зіткнення не могло бути!

— І все ж воно сталося… Чіля робив нештатну корекцію руху і вскочив у халепу.

— Чіля? — мимоволі всміхнувся Гах, згадавши химерне прізвисько давнього друга Симоненка. — Я не знав, що він літає над Венерою. Але ж це досвідчений пілот. Правда, пам’ятаю, він був дещо некерованим…

— У тому й вся біда. У чужому світі зайва ініціатива чи надмірна заповзятість іноді заводить у глухий кут.

— І що ж, платформа пішла на «дно»?..

— Гірше, застряла у глибокій ущелині. Намертво, як у зубах дракона. Фторлоновий купол платформи з людьми і всіма комунікаціями вцілів, а гондола, що утримувала земний острівець у вуглекислій атмосфері планети, продірявлена. Тепер Симоненко не може без сторонньої допомоги видобутися з урвища. Ситуація ускладнюється ще й тим, що катастрофа сталася на затемненому боці, а ти знаєш, які на Венері чорні й довгі ночі…

— Суцільний морок протягом майже двох земних місяців… Не заздрю тим, хто потрапив у пастку. Що говорить наш командир?

— Його теж терміново викликали. Він перебував у Більманському заповіднику, де разом з Поповичем відпочивав на землі своїх предків. Зараз збирає всіх наших, кличе і нас з тобою. Щоб швидше дістатися до Центру космічних польотів, скористаємося трансконтинентальною лінією Африка — Європа.

— На коли призначено збір?

— На післязавтра…

— А де решта наших відпочиває?

— Наскільки мені відомо, астроном Яланський і психолог Тристан забилися аж на Тібет, а планетолог Карпенко, головний енергетик Треба і головний механік Нехайчук облюбували острови Тихого океану. Їм довше добиратися…

Вислухавши астрофізика, геолог розважливо мовив:

— Вибір тихоокеанських островів можна зрозуміти, бо це райські місця. Земля предків, де зупинився наш командир з астробіологом, — це святе діло. Тут і говорити нічого. Озеро Вікторія у розтоках якого ми зупинились, теж престижне місце для відпочинку. А ось чому Яланського і Тристана занесено аж на Тибет, у гірську пустигу — цього я не збагну.

— Кажуть, десь там знаходиться дах світу, — відповів Міняйленко. — Колись на підступах до нього, у гірських храмах, мешкали первосвященики ламаїстської церкви і правителі Тибету. Вони нібито були посланцями неба і тримали зв’язок з далекими світами. Ось астроном та психолог і подалися туди…

— Їм мало реальних космічних польотів?

— Бачиш, ми поки що за межі Сонячної системи не виходимо, а Яланському і Тристану забаглося макрокосмосу, їм сняться наддалекі зоряні світи.

— Що нам далекі світи, коли рідний дім підносить скільки сюрпризів!.. Не хотів би я опинитись на місці Симоненка. Сірчанокислий газовий океан, непроглядна темінь ночі, монолітні лещата скель… Словом, постійна загроза згину, — геолог хвилину помовчав, а потім додав: — Я знаю геологічну структуру другої планети. А що коли станеться венеротрус, і захитаються шпилі високих гороутворень? Платформу розчавить як яєчну шкарлупину.

— За прогнозами венеріанських сейсмологів сильних коливань поверхні у тому районі не передбачається.

— А грозові бурі, — не заспокоювався Гах. — Там же блискавиці крешуть щосекунди. Може статися пряме попадання…

— Досі такого не траплялося…

— Це коли платформа рухалася і можна легко маневрувати, уникаючи скупчень грозових хмар. А тепер, коли вона стоїть на вимушеному припоні? Це ж чудова мішень!

— Обстановку там оцінювали не згірші від нас фахівці…

— І що вони запропонували?

— Залучити до врятування потерпілих екіпаж нашої «Правди».

— Атож… Не знайшли кращого способу. Не подобається мені все це. На Венері уже саме небо — передпокій пекла. Гаспидська планета…

— Ти маєш на увазі гіпотетичних сірчаних монстрів, які нібито мешкають у горах Венери? — запитав астрофізик.

— І ти віриш побрехенькам Поповича? — саркастично всміхнувся геолог. — Це ж чистісінька маячня…

— Чому ж? Астробіолог цілком серйозно допускає можливість існування життя на Венері. Він висловлює думку, що воно гніздиться у середній частині атмосфери, на шпилях височенних венеріанських гір.

— І що ж це за життя? — скептично поцікавився геолог.

— Таке, що відповідає середовищу, яке його породило і оточує, — незворушно відповів Міняйленко.

— Себто, сірчанокисле, — глузливо уточнив Гах, маючи на увазі натуральне середовище Венери, настояне на концентрованій сірчаній кислоті. — Химери усе це, — додав він, — плід уяви таких життєлюбів, як Попович. Я допускаю тільки одну форму життя — схожу на земну…

— А Сатурн? Ми ж недавно виявили там кремнійорганічних істот, що населяють його феноменальне кільце. А супутники Юпітера?

— Це теж плід нашої розбурханої уяви, — муром стояв на своєму Гах.

— Іноді уява буває сильнішою за реальність, — заперечив йому Міняйленко.

— Дивлячись, як уявляти. Іноді справді уява породжує подію, але це вже з царини психолога Тристана. Що ж стосується Сатурна, то перебування на ньому подарувало нам не одне сиве пасмо на голові, а декого взагалі позбавило волосяного покрову, — по цих словах геолог красномовно провів долонею по своїй голій, як бубон, голові.

Міняйленко збирався вже було відпарирувати Гаху класичною фразою про те, яке волосся залишає яку голову, але стримався і примирливо ласкаво сказав:

— Гашок, настав себе на розум і хутчій забирайся в дорогу.

Йдучи до центрального корпусу солярія, геолог, забувши про супутника, стиха наспівував рефрен улюбленої пісні: «Мені, як устриці, весь світ своїм кайлом розкрити».

Простуючи позаду, астрофізик лише поблажливо на це всміхнувся.


* * *

Повідомлення про нещастя на Венері застало командира космольота «Правда» Куриленка у Більманському заповіднику, де він і астробіолог Попович, власноруч змайструвавши вудки, сиділи на березі тутешнього ставка і ловили водну живність. Не для споживу, а просто для забави — зачеплені на гачок мешканці ставка тут же опинялися у своїй стихії.

Стояла сонячна погожа днина. Плакучі верби, що росли на березі ставка, кидали на водне плесо прохолодну тінь. Високо в небі виспівував жайворонок, а з цілинного степу долинали уривчасті звуки перепела.

— За давніх часів наші пращури у спілкуванні з природою не знали міри і зупинку, — говорив, мружачись від південного сонця, Куриленко, — брали і користали все, що попадало під руку. І це свавілля тривало доти, поки люди не збагнули: на будь-яке завдане природі зло, вона, природа, неодмінно реагує. І ця реакція носила мстивий характер…

— Справді, тривалий час, — підтримав розмову Попович, — людина дивилася на природу, як на щось таке, що безроздільно їй підлягає, зневажаючи просту істину, що природа не може перечити людині, коли людина не перечить природі. Колись говорили, що ми не можемо чекати милостей від природи, що їх треба силою взяти, і тільки пізніше люди зрозуміли, що час проявити милість до самої природи…

— Можна обманути себе, інших, — мовив Куриленко, піднімаючи з води вудку з порожнім гачком, — а ось природу не ошукаєш. Її очі втілені у вселенському розумові, невсипно стежать за кожним з нас. Вони спрямовують нас і захищають, підтримують і нагороджують, а в разі потреби суворо запитують і карають…

З-за густого масиву лісу виплив легкий гелікоптер.

— Певне, до нас, — висловив здогад Попович.

— Дізнаємось…

Коли повітряна машина приземлилась, молодий пілот, привітавшись, коротко мовив:

— За вами. Викликає академік Шафорост. Подробиці — по дорозі.

— … П’ята платформа зазнала аварії, — вже вкотре повторював Куриленко, сидячи в тісному гелікоптері, що доправляв його з Поповичем до пункту далеких перельотів. — Винен пілот. Що ж там сталося? Симоненко — вправний астрольотчик…

— Так, — перебрав слово Попович, — він бував у бувальцях, але від нього можна всього чекати. Пригадую, як ми з ним закінчували школу космоплавання. Склали чотири екзамени, залишився останній, найважчий, з навігації. Отоді Чіля й утнув штуку — умудрився замість себе послати на іспит свого роботизованого двійника. Як потім ми дізналися, допоміг йому в цьому майстер на всі руки механік Нехайчук. Вони зробили все так, що комар носа не підточить. Співпадали і статура, і фізіономія, і жести, і манера розмовляти… Викапаний Чіля та й годі. Але якщо справжній Чіля мав прогалини в своїх знаннях і дуже кепсько підготувався до останнього екзамену, то його двійника важко, а то й просто неможливо було на чомусь заскочити… І номер удався. Ні ми, ні професори не помітили підміни. Симоненка, себто його двійника, зарахували до загону астрольотчиків, причому далеких рейсів. Чіля торжествував. Сидячи в своїй кімнаті і стежачи через свого двійника за ходом екзамену, він задоволено потирав руки. Та сталося непередбачене. Нас, новобранців, не розпускаючи по домівках, відразу відправили на одну з місячних баз. Отам і виявився підкіп. Симоненко-робот не був запрограмований на перебування на земному супутнику, де тяжіння в шість разів менше. З перших же кроків він оконфузився, незважаючи на всю свою «геніальність». Сам же Чіля не зміг поспіти на Місяць, щоб вчасно заступити свого двійника і замести сліди камуфляжу. Скандал був мало не на всю Сонячну систему. Втрутився академік Шафорост. Невдаха-мудрагель щиросердно покаявся і залишився на повторний курс…

— Так, — мовив Куриленко, — він метикуватий, аж надто метикуватий зух, але іноді його заносить на слизьке. І тепер ось він пішов на незаплановану корекцію руху…

— І, можливо, уникав нічної грозовиці? — спробував виправдати свого приятеля Попович.

— Значить, невдало уникав. Платформа обладнана приладами інфрабачення. Не помітити високого стрімчака просто неможливо було…

У Центрі космічних польотів на них уже чекав академік Шафорост, який щойно прибув з позамарсового астероїда Церери.

— Кепські справи, хлопці, — мовив він, коли екіпаж «Правди» зібрався у Зоряному залі. — Симоненко сам не виборсається з венеріанських лещат. Рятувальні служби готові прийти на допомогу, але потрібна цілковита, повторюю, цілковита гарантія. От і вирішено залучити екіпаж «Правди», — академік зробив паузу, оглянув присутніх і зупинив свій погляд на командирові космольота. — Не бачу психолога Тристана…

— Пояснення дасть Яланський, — відказав Куриленко.

— Його не буде серед нас, — підвівся астроном. — Він полинув у світ, звідки можна й не повернутися…

— Не розумію…

— Ні, психолог не загинув. Він просто відійшов за пруг земного життя, а точніше, разом з двома тібетськими ламаїстами телепортувався в сузір’я Змієносця, на їхню прабатьківщину.

— Але ж, — звів брови академік, — наскільки я знаю, земляни ще не освоїли такого наддалекого телепортування.

— Для священної спілки ламаїстів це вже пройдений етап.

Вони здатні вільно пересуватися у часі і просторі. Розумовий апарат нашого психолога, його телепатичні здібності виявилися такими, що дали змогу і йому перенестися в інший світ. Повернеться Тристан назад чи ні — побачимо. В усякому разі, прощаючись, він просив не справляти по ньому поминальної учти. Він просто змінив свою адресу, переїхав, так би мовити, на іншу зоряну квартиру.

Академік Шафорост, заклавши за спину руки, двічі пройшовся вздовж столу, потім, чомусь всміхнувшись, згідливо промовив:

— Так, Всесвіт — наш спільний дім. Кожен з нас вільний у виборі свого помешкання. Якщо, звичайно, зуміє реалізувати цей вибір.

До Венери «Правда» летіла на планетарних двигунах — для гіперпросторового переходу була надто мала відстань. І хоч як вони квапилися на допомогу Симоненку, головний енергетик Треба не наважився заганяти космоліт в короткохвилинний сон, який міг коштувати людям життя.

— До Юпітера, Сатурна і далі — будь ласка, — говорив він, — доправлю у змиг ока, а ось ближче — даруйте, — Треба розвів руками, а потім грайливо всміхнувся. — Що, парадокс, нонсенс? Авжеж, у тому енергетичному вимірі, куди ми себе кидаємо, все навпаки — великі відстані долаються швидше, ніж малі, — неперевершений за вдачею мовчун, головний енергетик аж упрів від такої довгої тиради.

Коли «Правда» вийшла за межі сягу земного тяжіння, академік Шафорост, який визнав за необхідне особисто очолити експедицію, звернувся до присутніх у центральній каюті космольота:

— Ми в загальних рисах уже обміркували план рятувальних робіт. Деталі — на місці. А поки що у нас в резерві є кілька вільних годин. Хотілося б ґрунтовніше поговорити про вільне пересування у часі і просторі. Ми вже дечого досягли в цьому, але тільки в межах Сонячної системи і з допомогою техніко-енергетичних засобів. А ось так, як це вміють тібетські ламаїсти і, зрештою, наш психолог? До речі, з чимось подібним ми вже зустрілися на Плутоні, коли Куриленка й Поповича незбагненим дивом було перенесено з надр планети на космоліт. Завдяки чому ж, на якому ґрунті з’являється можливість безборонно прошивати безмежні простори Всесвіту? Хто, насамперед, здатний на таке і яким шляхом можна досягти цього? — не чекаючи відповіді, Шафорост вів далі: — Пригадую, коли я проходив курс східної філософії і психології, нас тоді вчили, що треба до мінімуму обмежувати чисто механічну роботу пам’яті, а більше часу присвячувати розвитку й вдосконаленню внутрішніх почуттів, виявленню й реалізації здібностей і прихованих сил. Ви ж знаєте, що цивілізація, яка досі існувала на Землі, розвивала в людині фізичні й інтелектуальні засади на шкоду психічним і духовним. Колись люди жили в атмосфері мороку й відчаю тільки тому, що їхні очі були прикуті до земного життя з усіма його фізичними і грубими матеріальними проявами…

— А що ж, треба було задерти голову й весь час вдивлятися в небеса? — з нотками іронії запитав геолог Гах, якому не до душі були подібні філософські розмірковування.

— Ні, любий друже, не в небеса, а в самого себе. Зрозумів?

— І що тоді?

— Тим-то й ба — що тоді? А тоді, — академік підвівся з крісла і відійшов у протилежний кут каюти, — а тоді людина швидше звільнилася б від великої змії ілюзії…

— Щось дуже туманно, — не здавався геолог.

— Я не збираюсь читати лекції, — Шафорост повернувся на своє місце, — висловлювати хрестоматійні істини на кшталт того, що «пізнай себе, і ти пізнаєш весь світ», «людина-це те, про що вона думає», тощо. Це всім відомо.

І все ж скажу, що істинні мудреці всіх часів постійно наголошували: людське суспільство повинно створювати вільних людей, вільних розумово, вільних морально, вільних духовно, вільних від будь-яких забобонів і особливо вільних від егоїзму. Бо що таке егоїзм? Це диявольська сила, що змушує людину зловживати набутими знаннями і силою. Егоїзм — це людська споруда, вікна і двері якої завжди широко відчинені для проникнення в душу всіляких провин і гріховностей. І це насамкінець знецінювало людину…

— Бачу, — втрутився в розмову Куриленко, — що ми мимоволі скочуємося на розмову про «добро і зло», що є наріжним каменем людського буття. Справді, колись люди не знали, що кожна низька і корислива дія відкидає їх назад, тоді як благородна думка і безкорисливий вчинок винищує людину, ставить сходинкою до горішніх і світліших сфер буття. Тоді не всі розуміли, що вселенський закон причинності відноситься не тільки до теперішності, до сьогодення, а й до минулого й майбутнього. Жоден вчинок не залишається без відповідних наслідків, бо, як відомо, подібне породжує подібне. І якщо ці наслідки не проявляться в теперішньому часі, вони неодмінно дадуться взнаки в майбутньому, і тоді вчинок уже буде в минулому…

— Ти хочеш сказати, — подав голос астробіолог Попович, — що в людині воєдино злиті всі три часові стани?

— Так, людина несе в собі і минуле, і сучасне, і прийдешнє. І між всіма цими складовими частинами людського буття прокладено тоненький місточок…

— Як же утриматися людині на цьому хиткому підґрунті?

— Тільки шляхом рішучого подолання власних вад. Але жодна людина не зможе піднятися над індивідуальними ґанджами, не підносячи при цьому, бодай, на мізерну висоту всю людську сутність, складовою частиною якої вона є. Зробити це, ой непросто. Але тим більшою буде нагорода людині. Хто ж порушує закони гармонії, тобто закони життя, той занурюється в хаос, який він же сам і породив. Не хтось там у високості нагороджує чи карає нас, а ми самі звеличуємо чи принижуємо себе у залежності від того, живемо у злагоді з природою, дотримуємось її законів чи грубо порушуємо їх.

— Нехтування, а тим паче порушення законів вселенського буття, — перебрав слово астроном Яланський, — це вже прояв зла. Раніше, щоб виправдати існування злих сил, часто говорили: «А що робило б добро, якби не існувало зла», тобто цілком свідомо допускалася необхідність прояву лихих сил, мовляв, без зла неможливе благо. Але справа в тому, що в добрі закладений принцип творення, єднання і примноження, а зло несе в собі тільки руйнацію. Звідси в минулому й виникли глобальні конфлікти, які обертались для людства великими трагедіями. Якщо ж брати окремого індивіда, то злозичливі люди, як правило, немудрі люди. Вони засліплені ненавистю і чорною заздрістю, тому й короткозорі та недалекоглядні. Риють яму для інших, як правильно завважив наш командир, з часом, навіть уже по смерті зловмисника, тобто відбитися на його нащадках. Словом, розплата неминуча. Якщо говорити образно, то злодіяння не скипає відразу, як молоко. Воно подібне до вогню, який жевріє під попелом, і рано чи пізно сам стане попелом. Недарма колись у народі казали, що добро — це сонячний день розуму, а зло — чорна ніч душі. Причому добрих людей радує добре, а ницих — нице. До лотоса тягнеться бджола, а не жаба, хоч вона й живе поряд з цими білосніжними квітами. А ще добру людину можна порівняти з сніговою вершиною, яку видно здалеку. Лиха ж людина лишається, як правило, непомітною, як пущена вночі стріла…

— Стривайте, друзі, — урвав мову астронома академік Шафорост, — ми почали розмову про пересування у часі і просторі, а захопилися проблемами добра і зла, хоча, якщо вдуматись, все правильно. Гадаю, найпершою перепусткою у вищі світи є саме доброта і благородство. Злим руїнницьким силам туди дорога закрита… Та час уже нам зайнятися Венерою. Ми на підході до неї… Що, планета вже сама виходить на зв’язок? — мовив академік, помітивши на передньому екрані сигнали виклику. — Певне, Симоненко…

Шафорост не помилився. На екрані спливло погруддя пілота п’ятої аероплатформи. В його круглих лупатих очах гніздилася тривога, перемішана з почуттям неусвідомленої провини.

— Вітаю, добродії, — почувся підсилений гучномовцем голос. — Коротко про обстановку на нашому дирижаблі. Ми самотужки вже полагодили гондолу, наповнили її газом. Увімкнули рушійну установку, пробували злетіти, але марно. Платформа — ні руш, немов уросла в скелі. Враження таке, ніби якась невідома сила тримає її на припоні…

— Не сіпайтесь зопалу, не надривайте своїх сил, — поспішив попередити академік. — Чекайте нашого прильоту…

— Важко втриматися від спокуси вирватися з пастки. Довкола крешуть блискавиці, — з нотками наростаючої тривоги мовив Симоненко.

— А силове поле?

— Воно не діє. Вмикаю, але щоразу його хтось повністю нейтралізує…

— Отак відразу й «хтось», — поблажливо всміхнувся Шафорост.

— Я інших слів не доберу, — розвів руками Чіля.

— Хтось нейтралізує, — не дивлячись на екран, повторив академік. — Вам би туди антигравітаційне обладнання, — Шафорост знову звернувся до Симоненка. — Але з міжпланетних апаратів Землі поки що тільки «Правда» має таку установку. Решта антигравітаційних агрегатів стаціонарні. Вони мають чисто земне призначення. У далекий космос їх не потягнеш. Щоб не гаяти часу і не піддавати вас ризику, доведеться прямо з дороги точним наведенням перекинути вам антигравітаційний захист, а коли вже підійдемо ближче, спробуємо всією силою «Правди» вихопити вас з сірчанокислого полону…

Зображення на екрані зникло, але в каюті ще довго стояла німа тиша.

— Гаразд, — нарешті мовив планетолог Карпенко, — ми зараз захистимо платформу від ударів блискавиць чи венеротрусів. А що будемо робити, коли потім камінна гора все-таки не випустить жертву з своїх лабет?

— Тоді ми накинемо петлю на всю гору і вирвемо її з корінням, потім піднімемо на високу орбіту, де й звільнимо платформу, а залишки гори змусимо обертатися навколо планети. Власне, гори на Венері такі високі й масивні, що досить незначних зусиль, щоб найвищі з них під дією відцентрованих сил відірвалися від своєї основи і полинули над планетою…

— Саме про це я й хотів сказати, — пожвавився планетолог. — Чому висота гір на Землі не перевищує дев’яти кілометрів? Та тому, що якби вони були вищими, уже давно б під дією гравітації залишили свою альма-матір і стали б її міні-супутниками. Отак і на Венері, з тією тільки різницею, що ця планета повільніше, ніж Земля, обертається навколо своєї осі, що зумовило таку високість тамтешніх гір…

— А де саме зазнав аварії Симоненко? — запитав головний механік Нехайчук, якому свого часу добре влетіло за те, що підбив свого друга на фокус із злощасним двійником.

— Твій друг Чіля загорає на Землі Іштар — так у Стародавньому Вавилоні називали матір богів Венеру. Там є гори Максвелла висотою до сорока кілометрів. До речі, саме там Земля планує розпочати експеримент по переобладнанню клімату другої планети… Такий збіг!

— А на якому проекті зупинилися? — ? поцікавився головний енергетик Треба.

— Висувалось кілька ідей облагородження атмосфери Венери, — обізвався академік Шафорост. — Спершу пропонували утворити поміж Сонцем і планетою пилову запону. Для цього треба було водневою бомбою розтрощити у відповідній точці величезний астероїд. Утворилася б гігантська хмара, котра б і закрила планету від немилосердної сонячної спеки, що й призвело б до охолодження Венери. Але цей проект відхилили, бо він не обіцяв цілковитого успіху. Потім на передній план вийшли «дзеркальний» та «кульовий» проекти, суть яких полягає в тому, щоб вивести на навколовенеріанську орбіту мільйони дзеркал чи наповнених воднем і покритих тонкою алюмінієвою плівкою повітряних куль, які б і відбивали сонячне проміння. Але й ці пропозиції не пройшли, бо їхня вартість переважала всі гадані межі. І тоді зупинилися на останньому проекті — «водоростевому». Група вчених запропонувала послати на Венеру автоматичні ракети з резервуарами, наповненими водоростями. Попавши в щільну венеріанську атмосферу, вони не впадуть на поверхню, а зависнуть у газовій шубі. В умовах парникового ефекту представники земного життя розвинуться, розмножаться, поглинуть зайвий вуглекислий газ і збагатять повітря Венери киснем. А кисень — це вже шлях до життя, — академік Шафорост обвів усіх уважним поглядом, зробив невеличку паузу і продовжив: — На поверхні планети будуть осідати тверді органічні сполуки і карбонати. Розпочавшись, цей процес розширятиметься лавиноподібно. Кожен нейтралізований процент вуглекислоти — це зменшення температури на кілька градусів. Товщина венеріанського газового «пирога» і його оранжерейні властивості зменшаться настільки, що парниковий ефект перестане бути диктатором клімату на планеті. З’явиться рідка вода, температура понизиться до такого рівня, що вже на самій поверхні зможуть розмножуватися спеціально виведені види мікроорганізмів і бактерій, а потім і рослин. Вони доведуть справу до кінця — переведуть атмосферу Венери в новий стан. Поверхня планети охолоне настільки, що там зможе жити людина. Ось так, — академік провів долонею по високому чолі і звернувся до головного енергетика: — До речі, ви перекинули антигравітаційний захист на місце аварії аероплатформи?

— Так, «п’ята» вже перебуває під надійним куполом антигравітонів, — коротко відповів Треба.

— Ну, як вам «водоростевий» проект? — запитав академік, повертаючись до щойно викладеної ідеї перебудови клімату Венери.

— Я добре ознайомлений з цим проектом, — взяв слово астробіолог Попович. — Захоплюючий проект, але він суперечить святому правилу — не пнутися з своїми законами в чужий монастир. Населивши атмосферу Венери водоростями, ми забруднимо її земними формами життя, а це ж недопустимо. Там можуть бути свої форми…

— Я знаю, що дехто висловлює думку, буцімто у венеріанських горах корениться своє життя. А якщо й справді так? Ось тому й дрейфують над планетою дослідницькі лабораторії. І, можливо, аварія на Землі Іштар прояснить ситуацію, вирішить долю проекту. До того ж мене, та, певне, і всіх вас заінтригувало повідомлення Симоненка… Хтось невідомий нейтралізовує силове поле, — академік стенув плечима. — Незбагненно… Тому думаю, що перш, ніж визволяти платформу, нам самим треба ступити на неї… Повідомте Чілю. А зараз, перед підходом до Венери, пропоную всім відпочити. На нас чекає небуденна робота.

Над темним сонним краєм висіла чорна завіса хмар.

Ніч ступала нечутними кроками і помалу губилася вдалині. Непроглядний морок змінювався багряним світанком.

Минуло небагато часу і крізь рожеві випари ранкової імли став просвічуватися велетенський диск Сонця. Жовтогарячими струнами своїх променів воно розігнало пластівці темряви по густих хащах дивоглядних рослин, що буйно в’юнилися на обширних болотах.

… Перший промінь Сонця, що проник у печеру, де відпочивав її господар, освітив пітьму і впав на голову сонного ящера. Деякий час він лежав у теплій лавині сонячного тепла, потім підвівся і повільними кроками залишив сиру печеру.

Він зупинився на широкому скелястому бескиді, що круто спадав у воду, високо підвів голову на довгій шиї і зеленими очима оглянув простори водоймищ, які були місцем його полювання. У довжину ящер сягав трьох метрів, але не вважався гігантом серед своїх родичів: багато з них мали такі велетенські розміри, що глибоке озеро їм по коліна.

Так стояв він, не рухаючись, і лише пильно розглядав водну поверхню, що вкрилася легкими брижами від подиху вітру і виблискувала у променях ранкового Сонця. Оглянув він і скелясті береги, і північні піщані мілини, що світилися жовтизною. Довкола стояла мертва тиша.

… Глибокою долиною, стиснутою з обох боків крутими базальтовими скелями, вузькою стежкою, що в’юнилася вздовж струмка у тіні старезних дерев, пересувалася кремезна істота, одягнута в шкіру химерної тварини.

В одній кінцівці вона тримала важку довбню, в іншій — щось на зразок лука із стрілами.

Істота впевнено просувалася вперед, уважно оглядаючи скелі й густі нетрі. На її видовженому засмаглому обличчі не було й тіні страху чи боязні. Очі сяяли відвагою й усвідомленням сили.

Слідом за кремезною істотою йшла ще одна — менша на зріст і тендітніша…


… Різкий зумер автономного відеофону вивів Поповича зі сну. Він прокинувся і невидящим поглядом обвів стіни опочивальні. Потім зосередив зір на вмонтованому у дверях екрані. Черговий по космольоту Нехайчук подавав сигнали пробудження. Підвівшись, астробіолог став пригадувати, які химери йому щойно привиділися. Ага, фрагменти з стародавніх фантастичних відеострічок, бачених в дитинстві. Таким колись земляни уявляли життя на Венері. Гай-гай, як же вони помилялись, змальовуючи сусідню планету за аналогією з Землею у різні періоди її біогеологічного літопису. Звичайно, бурхлива уява фантастів тоді не знала спину. Чого тільки не приписували Венері! Як хотілося мати по сусідству планету, придатну до життя! Але виявилось… Стривай, достеменно ще нічого не виявилось, ще толком нічого не відомо. Зрозуміло, що дитя навподіб земного там не могло вродити, хоч обидві планети й народилися під одним світилом. Але не може вся система Сонця бути населеною однією формою життя, як не можуть в одному саду рости дві абсолютно однакові яблуні. Вони в чомусь, але неодмінно різняться. Та так уже повелося, що земляни затято шукають собі подібних. І якщо зустрічають щось інше, рішуче заперечують його, або просто не звертають уваги. А поміж тим у вселенському безмежжі й безмежні форми життя. Деякі вчені, в тому числі і він, Попович, допускають існування і білкових, і кремнієво-органічних, і плазмових, і променевих, і польових, і ефірних форм життя… Була 6 тільки змога їх виявити і увійти в контакті Коли Попович зайшов до центрального поста управління, всі були вже в зборі. На передньому екрані всіма барвами веселки сяяв велетенський диск планети, до якої, здавалося, було рукою подати.

— Ось вона, наша Вечорниця, — мовив академік Шафорост. — Так колись у слов’янських народів називалась Венера. Не раз доводилося бувати там, але щоразу, підлітаючи до планети, ніби вперше бачу її.

— Чарівна, бестія, — додав планетолог Карпенко, — але ця чарівність ілюзорна. Планета оманлива, як замаскований отруйний гриб, і недоторклива, як гримуча змія.

— Чи не занадто сильне порівняння? — завважив астроном Яланський. — А втім, воно нагадало мені одну старослов’янську притчу про гриби й відьму-змію. Не знаєте такої? То я коротко оповім, поки ми пристанемо до Венери. Колись у наших лісах росла тьма-тьмуща грибів. Траплялося, що вони розташовувалися кільцями. У центрі земля була немов випалена. Це місце колом обступали гриби. Далі росла трава, яку оперізувало нове кільце грибів, і так далі. Що це за диво було? Серед наших пращурів ходило повір’я, що в таких місцях чаклувала відьма-змія. Більше того, нібито тут вона ховала свої скарби. Щоб їх побачити, треба було розрив-травою протерти очі. Але по кільцях чаклунки не можна було ступати — могла пристати нечисть. Потрібно було накреслити на землі хрест і таким чином розвести закляті кола і дістатися до скарбів…

— От і нам треба якось розсупонити бісівський зашморг, що затягнувся на земному острівці в океані отруйного повітря підступної планети, — мовив академік Шафорост, який уважно слухав астронома.

— Я брав би ширше, — тоном, що не допускав заперечень, додав геолог Гах. — Треба визволяти не тільки аероплатформу, а й звільняти від отруйного полону всю поверхню Венери. Треба ж таке — планета під боком, а доступитися до неї не можемо. Ні, потрібно нам діяти…

— Нашому Гашкові нетерпеливиться увігнати свій дзьобик у тіло чарівної сусідки, — всміхнувся головний механік Нехайчук. — Але, як кажуть, є в глеку молоко, та голова не лізе…

— І до того ж, — у тон механікові додав астробіолог, — у чуже просо не сунь носа…

— На все свій час, добродії, — дещо суворим голосом урвав балаканину академік. — Будемо діяти залежно від обставин.


* * *

Сповільнюючи стрімкий лет «Правда», наблизившись до Венери, вийшла на колову орбіту і, кілька разів обігнувши планету, немов свічка, повисла над Землею Іштар — прямо над горою, де спіткало землян лихо. Там ще стояла ніч. Серед чорної, як сажа, темряви було видно незрозуміле світіння, що ширилося на очах.

— Коли у горах Максвелла завидніє? — звернувся академік Шафорост до астронома Яланського, котрий разом з командиром космольота Куриленком уточняв координати місцезнаходження п’ятої аероплатформи.

— Вже скоро — днів за три, — відповів той.

— Ні, не будемо чекати. Підемо в ніч… На космольоті залишаться головний енергетик і бригада техніків.

— Думаю, — приєднався до розмови Куриленко, — немає потреби лаштувати десантну ракету. В них полинуть два крилаті всюдиходи. Тут така щільна атмосфера, що можна й на парасольці опуститися.

— Або на ручних крилах, — додав механік Нехайчук.

Академік, усміхаючись, зауважив:

— Нам зараз не до дитячих забав. Відчуваю у душі наростаючу тривогу. Щось там негаразд унизу. Зв’яжіться з Симоненком.

— Він постійно на зв’язку, — обізвався астрофізик Міняйленко. — Перемикаю на центральний пост.

— Що там у вас? — запитав академік, коли на екрані з’явилося зображення пілота п’ятої аероплатформи.

— Роз’ярилася небачена грозовиця, — пригніченим голосом сповістив Симоненко, і в його словах вчувалися нотки прихованого жаху. — Все довкілля охоплене вогнем. Вам видно з висоти?

— Так, навіть звідси, з трьохсоткілометрової висоти, ми бачимо незвичайне світіння у вашому районі. Пробували з’ясувати його характер?

— Це щось більше за звичайні енергетичні розряди. Спалахують навіть самі хмари. Чи витримає антигравітаційний захист?

— Про це не турбуйтеся. Навіть, коли вся камінна озія, що полонила вас, піде перекидом, платформа вціліє. Головне — не спровокуйте нового лиха. До нашого прибуття — анітелень…

Симоненко хотів ще щось сказати, але стурбований академік, подавши знак, що для розмов немає часу, урвав зв’язок.

По всіх відсіках космольота пролунали сигнали форсованих дій. Не минуло й п’яти хвилин, як з його черева випливли два всюдиходи і, підтримувані незримою тягою, почали по спіралі вгвинчуватись у густе баговиння венеріанської атмосфери. Невдовзі, утворивши в захисному полі п’ятої платформи прохідний коридор, вони пристали до її стикувальної естакади.

Гори Максвела горіли. Їхні гострі шпилі, охоплені полум’ям, були схожі на поминальні свічки у божому храмі. Під натиском бурі багряні помахи вогню звивалися, мов зміїні язики. Там, де вони стикалися із захисним полем, що оточувало платформу, вибухали пекельним сплеском жароплаву.

— Враження таке, що ми перебуваємо у самому епіцентрі гігантського багаття, — говорив Симоненко, зустрічаючи рятувальну бригаду.

— Які ж сили знуртували таку вогненну веремію? — запитував академік Шафорост. — Атмосфера Венери надзвичайно наелектризована. Тут безупинно гугонять грімниці. Земні у порівнянні з ними — дитяче белькотання. І все ж досі не помічались самозаймання…

— А може десь поряд вулкан заколобродив, викинувши легкозаймисті гази, — висловив здогад астрофізик Міняйленко.

— Не схоже, — обізвався планетолог Карпенко, що йшов поряд. — Разом з газами мала вилитись й розпечена лава, а її щось не видно. Я прозондував це, коли ми спускалися.

— А не міг десь з комунікаційних резервуарів платформи статися витік атомарного кисню? — обережно запитав астробіолог Попович.

— Побий мене тутешній грім, але це абсолютно виключено, — гаряче заперечив Симоненко.

— А решта платформ, що дрейфують навколо планети?

— Я зв’язувався з ними. Нічого подібного. Правда, перед вашим прибуттям з «другої» і «четвертої» повідомили, що там теж, в окремих регіонах, помітили загорання атмосфери, але сприйняли це за звичай ні спалахи блискавиць…

Коли всі зайшли до приміщення, начальник експедиції звернувся до Симоненка:

— Розкажіть детальніше, як ви сюди ввігналися.



Чіля хвилинку мовчав, нервово стискуючи довгими пальцями поруччя крісла, потім зосередившись, почав розповідати:

— Наша платформа не раз пропливала над горами Максвелла — і вдень, і вночі. Досі нічого особливого не траплялося. Брали проби газів, аналізували їх, перевіряли на вплив земних водоростей… І ось десь місяців зо три тому, пролітаючи над цим районом, зафіксували підвищення концентрації вуглекислоти, ніби вибух якийсь стався. Через місяць, обігнувши планету, знову прийшли сюди. Вміст вуглекислоти в атмосфері став ще більший. Це нас заінтригувало, і коли втретє тут проходили, я вирішив докопатися до цієї аномалії і дещо збочив з протореного шляху. Отоді ми й відчули вплив чогось невідомого. Управління платформою вийшло з-під контролю, і нас затягло в цю кляту ущелину, та так, що було продірявлено гондолу, яка утримувала нас в атмосфері…

— А що сталося з силовим полем? — запитав астрофізик.

— Далі — більше, — не реагуючи на запитання, продовжував Симоненко. — Нам вдалося полагодити гондолу, пробували знятися, але ні туди, ні сюди, немов хто припаяв нас до скель. А тут, як на лихо, почалася громовиця, та така, що немов усі злі духи Венери збіглися докупи. Хотіли захиститися силовим полем, але нова оказія — воно безпричинно відмовило, точніше, щоразу, коли вмикали його, воно починало діяти, але тут же згасало. Наші енергетики що тільки не робили, але марно. Тим часом зловісне згущення атмосфери наростало. Напруга сягнула такого рівня, що наші прилади аж позашкалювало. Отоді й спалахнуло все довкруг. Але на той час ми вже були під надійним щитом антигравітонів, які ви нам перекинули, поспішаючи на допомогу, — закінчив розповідати Симоненко, а потім, щось згадавши, непевно додав: — і ще одне. Увесь цей час ми відчували чийсь сторонній магічний поклик. Ну, як це сказати, ніби хтось кликав нас, звертався до нас, але не вголос, а, шкода, що немає серед нас психолога-телепата, подумки, якимось невідомим робом… І, як мені здалося, цей поклик линув з вершини сусідньої гори…

За межами платформи тим часом яріла вогненна стихія. Її кордони ширилися далеко навсебіч, охоплюючи нові й нові території. Враження було таке, що палахкотить уся планета.

— Поки не пізно, — знервовано подав голос геолог Гах, — треба брати ноги на плечі й хутко забиратися звідси. Ми ризикуємо залишитися тут назавжди. Невдовзі ця планета стане домовиною…

— Отак і забратися звідси, не встановивши істини, не розгадавши причин такого глобального пожарища? — осудливо заперечив командир космольота. — Нам цього ніхто не пробачить…

— А що чекати, поки ця металева сковорода, — геолог тицьнув пальцем у підлогу, маючи на увазі платформу, яку спересердя порівняв з хатньою пательнею, — стане для нас жаровнею? Запаси антигравітонів у нас не безмежні…

Всі мовчали, скоса поглядаючи на керівника експедиції. Академік теж мовчав, шеретуючи у думках здогад, який щойно його осяяв. Нарешті, він підвів голову й поглянув на прозорий овал бічної стіни, за якою незгасним вогнем плахкотіла венеріанська ніч.

— Ми прилетіли сюди, — карбуючи кожне слово, мовив він, — порятувати своїх колег. Вважай, що це вже ми зробили. Але при цьому зіткнулися з незбагненним феноменом. І що ж? Відступитися, спасувати? Чи по нас це?.. Звідки ти кажеш, — звернувся академік до Симоненка, — ви відчували те, що сприйняли за поклик?

— Зі шпиля сусідньої гори, — ледве вичавив з себе той. — Вона зараз запнута вогнем…

— Все правильно, — ударив долонею по столі керівник експедиції. — Я так і знав. Готуйте всюдихід. Виходимо на поверхню. Гадаю, нас там ждуть…

Останні слова академіка пролунали для присутніх, як грім серед ясного неба.

Мовчки, ні про що не розпитуючи в Шафороста, який, поки готувалися до виходу, не зронив більше ні слова, у всюдиході зайняли місця Куриленко, Попович і Карпенко.

— Беріть праворуч, — звелів керівник експедиції, коли Куриленко вивів машину за межі платформи. — Далі, набираючи висоту, тримайте прямо…

Минула третина години. Захищений надійним антигравітаційним полем, всюдихід линув у суцільній вогненній купелі.

— Десь тут має бути названа гора, — порушив мовчанку начальник експедиції. Я її зафіксував ще тоді, коли ми підходили до платформи.

Його супутники німували. Вони ще не могли отямитися від приголомшливої фрази академіка про те, що їх уже хтось жде.

Всюдихід піднявся метрів на п’ятсот угору, і Шафорост з ледь прихованим почуттям вдоволення вигукнув:

— Так і є — он вона! Кермуйте туди. Оце так сюрприз!..

На маківці гори, що зненацька випливла з-за завіси, стояв велетенських розмірів прозорий сфероїд, зусебіч оторочений блакитним сяйвом. У ньому за овальним столом бовваніли чотири, схожі з вигляду на мешканців Землі, постаті.

Куриленко підвів всюдихід майже до шпиля гори, і тепер можна було краще розгледіти господарів сфероїда. Троє були явно земляни, а четвертий різнився від них хіба що вищим зростом та кольором шкіри, що здавалося, була зіткана з луски морської змії. Та не це викликало щирий подив екіпажу всюдихода. Їх до глибини душі вразило інше — серед чотирьох сидів… психолог Тристан. «Все правильно, все збігається, — подумав Шафорост. — Я чекав на його з’яву». Остаточно академік впевнився у своєму здогаді, коли почув знайомий голос Тристана.

— Вітаю вас, колеги, — звернувся він до своїх друзів. Поділяю ваш подив і задовольню вашу цікавість, хоча й сам ще перебуваю під впливом того, що сталося. Як ви вже знаєте, з двома тібетцями, ось вони, — Тристан жестом руки вказав на застиглих, як мумії, ламаїстів, — телепортувалися в сузір’я Змієносця. Духом я був уже там, а єство моє ще лишалося в системі Сонця, тобто зв’язок з Землею ще тривав. Завдяки цьому, я довідався про лихо, що скоїлося на Венері, а також про те, що ви поспішаєте на допомогу. Я пояснив ситуацію своїм супутникам і господарям планети, куди ми прибули. Ті з розумінням поставилися до моєї турботи і зголосилися допомогти. Більше того, виявляється, що вони знають про історію Венери і нашої Землі таке, до чого ми ще не дійшли. Справа в тому, що район Галактики, де знаходиться наше Сонце, входить до зони, яку патронують мешканці розумних світів із сузір’я Змієносця. Так ось, за їхніми відомостями, мільйони років тому на Венері існувала гуманоїдна цивілізація, котра розвивалась у цілковитій злагоді і гармонії з природою. Та потім вона збочила з істинного шляху. На планеті завладарювала технократична олігархія, котра пустила всі закони природи під нещадний ніж урбанізації. Це завело венерян у глухий кут, і вони змушені були… А втім послухайте краще сповідь-послання самих венерян, — Тристан хвилинку помовчав, а потім продовжив: — У надрах цієї гори знаходиться кібернетичний центр-храм венерян. Покидаючи планету, яка стала їхнім ворогом і вже їм не належала, вони залишили тут закодовану розповідь про свою сумну і повчальну історію. Мені з допомогою моїх супутників вдалося її розшифрувати і перекласти на сучасну мову. Отож, слухайте…

Довкруг гори продовжував шаленіти вогненний смерч. Звиваючись у несамовитих корчах, довжелезні язики полум’я були схожі на гігантських змій, що пустилися в дикий танок. Ночі як не було.

— Не звертайте на це уваги, — вперше обізвався до принишклих землян їхньою мовою мешканець планети з сузір’я Змієносця. — Відбувається те, що мало відбутися. Слухайте гірке одкровення знехтуваної істини…

Шафорост бачив, як Тристан пересунув на столі кілька важелів і застиг у позі напруженої уваги.

«Люди, хоч би ви хто були, послухайте нашу гірку сповідь і візьміть собі на карб, — почувся підсилений гучномовцем голос. — Наша цивілізація народилася під променями теплого і лагідного світила. Ми були слухняними і вільними дітьми матері-природи, ні в чому не перечили їй, жили в унісон з її законами і ні в чому не знали нестатків. Ми не зводили будівель, не ховалися в штучні індивідуальні шати, не створювали ні наземного, ні водного транспорту, не винаходили літальних апаратів і думаючих за нас машин. Усе це нам давала природа, і ми платили їй тим же — свято берегли і примножували її багатства, спрямовуючи на це весь свій фізичний і духовний потенціал. Саме в служінні природі, яка породила, годувала і утримувала нас, ми вбачали сенс свого буття. Ми розвивалися в одному напрямку — нарощували свої фізичні сили і паралельно вдосконалювали роботу мозку. Цей процес був нероздільний, його не можна було розірвати, бо, коли випаде одна ланка — порветься весь ланцюг, — голос на хвилину вмовк, почулося тяжке зітхання, після чого розповідь тривала, але вже без особливого піднесення. — Та ось знайшлися «мудрі» голови, яким не до вподоби були фізичні навантаження. Їм забаглося розвивати тільки свої духовні засади. Але одне без другого не могло існувати. Сталася страшна і фатальна помилка. Фізичну працю було перекладено на плечі роботів, а чудесний людський інтелект замінено холодним і байдужим розумом машин. Ми порушили основний закон свого існування, ми зрадили матір-природу. Вона нам цього не пробачила. Почалася наша як фізична, так і розумова деградація. Щоб стримати виродження венерян, ці ж самі голови, сповнені примарних ілюзій, з ще більшим завзяттям продовжували нарощувати псевдонауковий технічний прогрес, який в реалі виявлявся регресом. Вся планета була запруджена громіздкими промисловими монстрами, які, щоб функціонувати, поїдали віками леліяні природні багатства. Зужиті речовини отруйними горами виростали по колись квітучих долинах, на берегах водойм, під боком наших осель, виносились в атмосферу. Забруднення навколишнього середовища сягнуло такого рівня, що похитнулась і насамкінець урвалась екологічна рівновага. На планеті почалася теплова задуха, спровокована надзвичайно енергонасиченим технічним виробництвом. Утворився щільний хмарний покрив, який стояв пасткою як для променів, що їх щедро лило наше світило, так і для внутрішнього тепла, продукованого самими нами. Закупорене тепло перетворило нашу планету на гігантську парильню. Поступово зникли вода і кисень, натомість на поверхні і в атмосфері запанували агресивні хімічні кислоти, які в процесі еволюції породили свої форми життя потворних мутантів-самоїдів. Під їхнім натиском біологічні форми життя почали по схилах високих гір підійматися у вищі шари атмосфери, де було прохолодніше і менш брудне середовище. Рослини і тварини не вижили — загинули у сутичках з кислотними хижаками. Лишилися одні ми — розумні, але такі легковажні й необачні істоти. Відступаючи, ми поселилися на шпилях найвищих гір планети. Але й сюди дісталися вампіри-самоїди. Борючись за виживання, за місце на планеті, вони її поїдали одне одного, спричиняючи небажані стихійні лиха, які вигублювали планету, геть усе з неї стираючи, — голос знову урвався, а коли відновився, у ньому вчувалися глибокий розпач і біль за втраченим. — І тоді ми почали залишати планету. Ті, що вже раніше оволоділи своїм духовним єством і вміли вільно пересуватися у часі і просторі, полинули у далекі світи, а решта, так-сяк спорядивши вутлі літальні апарати, подалися на сусідню, третю від світила планету. Невідомо, чи вдасться там вижити і пустити своє коріння, бо ж те небесне тіло віддаленіше від нашого світила, а позатак холодніше і менш пристосоване для теплолюбних венерян. Але в нас немає іншого виходу. Кислотні дияволи сплюндрували поверхню планети, випалюють атмосферу. Ми не маємо місця у рідному домі — нам у спину дихає смерть…» — на цьому Тристан вимкнув апарат.

— Далі, — звернувся він до своїх краян, — йде застереження не повторювати допущеної помилки, тобто, як говорили наші пращури, не поганити криниці, з якої доведеться напитися водиці, чи, — не рубай сучка, на якому сидиш…

— Пращури… — вхопився за слово астробіолог Попович. — То виходить, що нашими пращурами були венеряни, тобто, що люди Землі пішли від мешканців цієї нещасної планети?

— Однозначно стверджувати, — спроквола мовив психолог, — що прабатьківщиною землян є Венера, не можна. За словами нашого гостя, — Тристан подивився на Змієносця, — втікачам з Венери таки вдалося прижитися на новій планеті, яка на той час ще не мала своїх гуманоїдів. Правда, по дорозі багато з них загинуло, не всі й адаптувалися у новому світі, але найвитриваліші призвичаїлися до нового дому і посіяли свої зерна. Проте це було мільйони років тому, отак з певністю говорити про пряме кревне споріднення нинішніх землян з венерянами важко. І все ж, якщо зважити на те, яким страдницьким було життя первісних людей на Землі, в яких муках вони пристосовувалися до навколишнього середовища, ця думка не виключається…

— Справді, — відгукнувся Шафорост, — людина — єдина істота на Землі, яка найменше пристосована до навколишнього середовища. Чи не з часів «прописки» венерян на Землі це тягнеться? По-перше, немає на нашій планеті іншої істоти, яка після народження вимагала б так багато часу, щоб почати самостійне життя. Згадаймо: справіку жодне дитя на межі так не гедзує, не, вередує і не хворіє, як маленька дитина. Колись гадали, що людина на Землі пішла від мавпи, і це вважалось незаперечним фактом. Але сама мавпа, скажімо, шимпанзе, стає дорослою до дев’яти років, а людина у цьому віці ще тільки починає осягати суспільні взаємовідносини, а до «біологічних» вона підходить лише через кілька років. Нонсенс! По-друге, у біологічній пам’яті людини відсутні двадцятичотиригодинні ритми життя. Будь-який інший ізольований від зовнішнього середовища організм продовжує існувати так, ніби реально бачить схід і захід Сонця. В людини ж цієї здатності немає. Вона, як правило, починає вважати добу довшою, ніж вона є насправді. До речі, венеріанська доба набагато довша, ніж земна. І нарешті, людина — єдина, хто наряджається у другу шкіру. Вона не захищена від суворої природи ні густим хутром, ні лускою, ні товстою шкурою з шаром жиру. На більшості території Землі людина без одягу неминуче гине… Не могла земна природа-мати народити таке беззахисне дитя! Тут якась аномалія…

— Так, — відгукнувся зі сфероїда Тристан, — тут є над чим подумати. Та повернемося до ситуації, що склалася на Венері. Дізнавшись про неї, ми прибули сюди, щоб допомогти вам розімкнути зміїне кільце, що петлею нависло над світом Венери…

— Аварія п’ятої аероплатформи — чиїх рук це робота? — запитав Шафорост.

— Кислотних мутантів, — обізвався лускатий Змієносець. — Відтоді, як з планети зникли біологічні форми життя, агресивне кодло потвор, постійно ворогуючи поміж собою, видозмінюючись і вдосконалюючись, продовжувало нещадно нищити сліди колишньої цивілізації. Нарешті монстри намацали останню цитадель венерян — кібернетичний центр-храм, який знаходиться у тій частині планети, яку ви назвали Землею Іштар. Стікаючись сюди, вони почали нарощувати у цьому районі свої сатанинські сили, котрі притягували до себе все, що пропливало поруч. Отак і потрапила в їхні лещата ваша аероплатформа. Коли ми прибули сюди, вона вже була полонена…

— Як тільки «Правда» з’явилася над Венерою, — перебрав слово Тристан, — я почав подумки посилати вам поклики…

— Так, я підсвідомо відчував їх, — підтвердив Шафорост, — а ще більше вони дійшли до Симоненка. Це й допомогло нам зустрітися. Що ж буде з Венерою? Пожарище шириться, набирає глобального характеру…

Тристан подивився на Змієносця, що непорушно сидів за столом. Збагнувши, що від нього чекають пояснення, він зобразив на своєму обличчі щось подібне до усмішки і відповів:

— Я вже говорив, що відбувається те, що мало відбутися. Цього треба було чекати. Це агонія кислотних мутантів, фінал їхньої руїнницької діяльності. Вони, як колись казали у вас на Землі, немов павуки у банці, поїдають одне одного, самовинищуються. Цей процес ще довго тривав би, та ми його активізували, щоб планета швидше очистилась від бруду. Так що ви з своїм експериментом почекайте. Коли страшні породження пекла згинуть до пня, вам легше буде переобладнати клімат планети…

— А вони не вихопляться у космос, не перекинуться на іншу планету? — обережно запитав астробіолог.

— Це виключено. Ми заблокували їх. Вони згинуть у тому середовищі, яке їх породило…

Настала хвилина прощання. Відчувши це, академік Шафорост запитав у мешканців сфероїда:

— Куди ж ви тепер?

— Всесвіт безмежний, — коротко відповів Змієносець, а потім, підводячись на весь свій велетенський зріст, мовив: — Прощаючись з вами, нам хотілося б, щоб ви послухали остаточні рядки з послання венерян. Щось подібне ми вже чули від тібетських ламаїстів…

За його знаком Тристан пересунув на столі кілька важелів, і земляни почули проникливі слова: «Людська душа — це безмежна ріка. Її джерело — самовладання, її вода — істина, її береги — праведність, її хвилі — страждання. Наші страждання говорять нам про минулі радощі!»

«Еге, — подумав Шафорост, — дорого їм коштували ті радощі… Треба мерщій виводити на орбіту аероплатформу і зняти з маршрутів решту. Незабаром тут настане таке гаспидське пекло, що й небу буде жарко».

В його уяві постала гігантська змія, що поглинала власний хвіст.


Загрузка...