Сам собі бог

Анатолій Лазаренко ЧЕТВЕРТА ЦИФРА Фантастичне оповідання

За стіною продзвонило сімнадцять. Годинник цокотів монотонно. Так само, як і вчора, заходило сонце, золотилися бані собору, над кедрами пролопотіла зграйка. Ледь-ледь відчинена кватирка, поволі коливалася штора. Час плинув непомітно, але відчувалося, що не так, як раніше. Артур в задумі пройшов з кутка в куток і знову сів за невеличкий, з червоного дерева, столик. На папери рівненькими рядками лягають формули. Якщо врахувати припущення конструктора, з пульсарами можна зустрітися в третьому ряду. Але чому? Артур насупився і швидко записав ряди: перша і друга цифри зійшлися, — третя не виходила. Мабуть, варто ще раз перевірити прилади і апарати в лабораторії. І все ж йому здавалося: третя близько, але ниточка, що вела до розгадки і знайдена з такими труднощами, втрачалася, мовби хтось навмисне перешкоджав йому і підсвідоме він потер скроні, вкотре зринули слова короля «космічної опери» Едмонда Гамільтона. «Розум — це електронна структура в мозку. Апарат перетворює іі в фотонну. А фотонну свідомість можна переслати через будь-яке вимірювання, в тому числі і четверте, тобто час…» Артур зняв окуляри, глянув у вікно і жахнувся: невже все зупинилося? Певно досліджують комбінаційну машину. Він схопив розрахунки і подався в лабораторію міжпланетних зв’язків.

Двоповерхові котеджі біля пагорбів мало скидалися на учбовий центр, скоріше на житло фермерів. Артур піднявся гвинтовими сходами до напівкруглої зали з полірованими меблями. Шафи, вщерть наповнені книгами, тислися біля стіни з фотошпалерами. За дубовим столом дрімав, поголений до синяви, дужий і лисий, схожий на жерця, конструктор. Артур мовчки присів на канапу, зиркнув на ватман і мовби прикипів до креслення. Він пізнав супутник. Фобос. Два місяці тому його запустили до сузір’я. Апарат відмінно пройшов шлях до Козерога і раптом зник. Причину з’ясувати не вдалося. Гіпотези були різні, але не переконали Джона. Конструктор замкнувся в обсерваторії, щось досліджував, на дзвінки не відповідав.

— Ти знаєш, пульсари грають, — порушив мовчання Джон і втупився почервонілими очима, начебто бачив його вперше. «Натренований і мускулястий, — думав, — бліде, загострене обличчя, очі дивилися твердо і задумливо. Цей слова на вітер не кидає і хоча голос тихий, але додає впевненості, викладки його змістовні, не дають підстав для заперечень. Що ж там в нього з четвертою?».

Конструктор стукнув олівцем по стопу. Артур слухав мовчки.

— Вони сходяться і розходяться, зринає ледве вловима приладами мелодія і на лічену мить з’являється отвір, за якими, певно, існує інша міра числення. От, якби дійти до абсолютно точної, неперевершеної швидкості, апарат за командою увійшов би в новий світ. Артур підсів ближче і таємниче так повів:

— Ось дійшов до третьої цифри і, якби відшукати четверту, можна було б зрівняти час відрахунку. А які ж це перспективи? Невідома ще досі галактика відкрила б свої таємниці. — Джон хруснув пальцями. Комбінаційна машина підтверджує наші думки. Через тиждень Фобос наблизиться до Квазера. Думаю, на цей раз апарат пройде в загадковий отвір. Але вийти звідти вже не зможе. Для нас важлива і незбагненна мить важлива, бо саме вона і підведе впритул до розгадки. Задзвонив телефон. Джон підняв трубку і спохмурнів.

— Знову про село Молебка. Селяни втекли звідти, зараз в лікаря скаржаться на якісь невідомі істоти. Мовляв, з’явилися зненацька, вигнали з будинків, поселилися там і надсилають загадкові сигнали, ніби спалахи. Артур хмикнув.

— Пришельці. Сигнали.

— Ось бачиш, — вигукнув Джон, — і ти з недовір’ям. А тут щось є. І сигнали, спрямовані не в бік, а до ваших квартир, біострум діє негайно і де вже тут до розрахунків.

Двері відчинилися і зайшла секретар, повновида і русява дівчина років двадцяти п’яти подала журнал спостережень за супутником.

Арнольд вирушив, як і наказали, в Молебку. Селяни захворіли. Джон хитнув і уважно почав переглядати папери. Артур заквапився: «Є деякі припущення. Думаю, сьогодні ж і перевірити. Третя цифра, певно, знайшлася». Він потер чоло і прожогом кинувся на вулицю. В квартирі, навіть не роздягаючись, присів біля журнального столика, формули заповнювали папірець. Інтеграли, ряди, різні умовні позначки. Так, ось вона. Значить припущення вірні. Треба встигнути з розрахунками ще до входження Фобоса в отвір між пульсарами і послати йому інші команди. Є третя; залишилася остання, четверта. Артуру здалося: час вже інший і сам він начебто інший. І раптом відчув, як до його мозку доторкнувся холодний і чужий розум. Ледве підвівся і навіть дивувався, чому це так, і спробував оглянути себе в овальному дзеркалі над шафою. Риси на його обличчі застигли, в очах спалахнули і згасали іскорки, Артур хапав повітря широко розкритим ротом.

— Вони проходять крізь мене, — ледве шепотіли його губи, — я більше не можу їм протидіяти, вони в моїй свідомості, я безвладний як-небудь вивести розум з такого стану. — Він раптом відчув сильне психічне навантаження, здавалося, мозок ось-ось закипить від перенапруги. Його охопив страх, чоло вкрилося краплинами поту, намагався опуститися на коліна та лише жадібно хапав ротом повітря. І знову з жахом відчув чужий, холодний і телепатичний дотик до мозку.

— Ваш аналітичний метод пізнання згубний нашій цивілізації. Ви не дійдете четвертої цифри, — твердила в його мозку чужа думка і воля.

Десь начебто збоку щось загуркотіло, кімнату перетнули блакитні спалахи, що йшли з невеличкими інтервалами і впиналися в стінку, як голочки. Молоточками застукотіло в скронях, папери на столику зашелестіли, мовби їх здувало вітром. «І все ж до четвертої близько, — сяйнула його думка, — ось лише кілька рядків, ще пару інтегралів». Артур стиснув губи і, обливаючись холодним потом, схопив фломастер, умовні позначки слухняно лягали на аркуші нерівно. «Ось він, — це вже довершений ряд, — подумав. — Ще одне, останнє зусилля. Фобос не впаде, уникне Квазера». Кімнату раптом залило незвичайним світлом, торкнуло чоло, голочками пронизало все тіло. Артур захилитався, впав горілиць і втратив свідомість. Світло миттю погасло, будинок огорнув морок. Папірці зникли.

Арнольд продирався крізь чагарник упевнено, колючі гілочки терну боляче хльоскали по обличчю. Ось нарешті і Молебка на високому березі Силви. Невеликі хатини під стріхою, в долині жахів панує тиша та Арнольд знає; вона підступна, під кожним чагарником небезпека. Йому здавалося, що втратив час. Він роздер до крові і руки, і щоки, сльозоточили очі; доводилося перетинати звалені бурею потрухлі стовбури, обминати кутки хмизу з гадючками, в хащах шелестіло. Стрілка компасу почала обертатися вкругову, залипала, намагалася прийняти вертикальне положення. Земля ледь-ледь здригалася, мовби в пульсації. З долини жахів донісся шум, він сильнішав. «Певно, галюцинація», — подумав і втратив на мить орієнтування. Ще і ще раз перегортав подумки накази центра: «Дійти самостійно долини, не ставити до відома помічника, що піде іншим шляхом, уникати випадкових зустрічей, на будь-які сигнали не реагувати і не відповідати. Підійти до села, як тільки з’явиться вечірня зірка, туман буде густіший, а тому непомітно можна підкрастися до об’єкта і записати на «Мезон» команди і розмову пришельців; через прилад нічного бачення зафіксувати все навкруг, особливо ретельно обстежити карту галактики із шляхами повітряних кораблів і таблицю четвертої цифри. Розрахунки мають зійтися з формулами Артура. І якщо це так, Фобос одержить нові команди і можна буде увійти в іншу, ще досі не пізнану, міру числення, вивести його з Квазера і пізнати новий світ. Карта і таблиця. І головне — не спізнитися, з’явитися точно з вечірньою зіркою». Арнольд відчував: сили залишають його, підкошуються ноги, йти ставало дедалі важче, темнішало чимдуж. Нестерпно боліла голова, страшенно хотілося пити, якийсь голос нашіптував: «Досить». Та Арнольд лише стискував кулаки, облизував пошерхлі губи і уперто продирався далі. Війнуло свіжістю. Десь начебто збоку загомоніли, на пагорбі, майже поряд, з’явилося вогнище і велетенські навколо сосни. «Це вже так близько», — подумав і зібрався з останніми силами. Вогнище з химерними навколо істотами віддалялося, дерева відходили в далечінь. Арнольд протер очі і вже не йшов, а майже біг. Останні кілометри видалися занадто важкими, а вогнище з прибулими не наближалося; воно мовби застигло на місці. Арнольд раптом згадав накази: «Біля об’єкта відтворити цифри». Долину огортав туман, вогнище піднімалося вище. Гарячково пригадував ряди, подані Джоном. Ось перша цифра: вогнище затремтіло, істоти начебто підійшли до об’єкта. В думках умовні позначки, інтеграли, ще ряди — і ось друга цифра. Щось клацнуло, Арнольд і сам наблизився до об’єкта. Туман огорнув його, з долини встиг угледіти смужку неба і вечірню зірку, що зійшла якось непомітно, а потім за туманом все зникло. «Швидше», — квапливо розгорнув пакунок і вийняв прилад нічного бачення. Він протер окуляр, ввімкнув живлення і припав до тубуса. Арнольд підійшов до густішого лісу. «Тут сховаюся надійніше», — подумав, і відчув біль у скронях, теплоту, в очах почало різати.

Він обережно розгорнув кущі і на обпаленій галявині побачив незвичайної форми корабель, що спирався на чотири опори і світився всередині. Арнольд підвівся і зазирнув: на численних екранах з’являлися і згасали химерні креслення, невідомі ще досі позначки. Обіч пульта керування поралися живі істоти в скафандрах і сріблястих накидках. Ось вони з’явилися в дверях і пропливли у повітрі. Арнольд спробував глибше відійти в кущі та ноги не слухались, коліна його тремтіли, стояв, мовби паралізований. Він побачив обличчя пілота з космосу: розкосі очі, яскраво-червоні повні губи, розширене у верхній частині і вузьке біля підборіддя, його хода і жести, одначе, не відрізнялися від людських. На плечах срібляста плащ-палатка з капюшоном. Незнайомець металевим голосом щось його спитав і вказав на східці, що вели до кабіни. Арнольд обережно доторкнувся рукою бортової стінки, наштовхнувся на якусь незриму перепону, на його обличчі зафіксувався жах. З вікна ударив блакитний промінь, пронизав тіло, перед очима попливли яскраві кола і він звалився на землю. Арнольда почали вивчати, торкалися незвичними принадами. «Сильний і витривалий. Дужі, натруджені руки. Упертий в досягненні мети. Мовчазний і рішучий. Обличчя європейське, звичайне, поголений дбайливо. Стійкий і мужній. Організм не здатний перенести швидкості і перевантаження. Розум вимагає вдосконалення, розрахунки з цифрами легко стираються, свідомість другорядна».

Артур відчував: мозок втрачає інформацію. Свердлила одна і та ж думка: чому з ним так поступають? Долинув металевий, чужий голос: Четверту йому не збагнути. Пам’ять втратила методи пізнання. Хай живе. Увімкніть карту галактики». Арнольд побачив на мить екран у невеличкому вікні і жахнувся: з’явилася галактика, численні зірки, і планета Троон. Фобос падав до Квазера і здавалося ніхто не турбувався про його попереднє гальмування. Зоряний корабель почав розкручуватися проти стрілки годинника, потім увібрав опори; піднявся над лісом, з його нижньої частини вихопилося полум’я, дерева огорнуло яскраве світло, на землі виникли невідомі ще досі сплави хімічних елементів. В повітрі почулося гудіння і апарат зник так несподівано, мовби розтанув. Арнольд збагнув одне: корабель певно не мав інерції, за лічені секунди зупинявся, прямо з місця набирав швидкості світла і легко переборював сили гравітації. Він спробував підвестися, та ноги не слухались, його дуже притискувало до землі, перед очима пливли рожеві кола. «Невже кінець, — думав. — Як же повідомити конструктора?» За лікоть торкнули, помічник Джона щось говорив і торкав дужче. «Де ж це ми?» — Арнольд побачив котеджі, пагорби і здивувався: «Щойно ж була Силва і ліс, хімічні сполуки на землі і він, нездатний навіть ворухнутися. Що це, сон?»

Над лабораторією клубочився густий і чорний дим, тягло паленим. Сутеніло, руки помічника тремтіли, по щоці котилася сльоза.