Сам собі бог

Юрій Загородній БАЖАННЯ ЛЮДИНИ Фантастичне оповідання

Я вийшов на балкон. Вдихнув свіжого повітря, і мені стало легше. Я вагався всього півхвилини.

— Ігорю! — покликав я друга, але той не чув, бо розтанув у танці з чарівною дівчиною.

Я почекав поки закінчиться музика і покликав знову. Ігор повільно відпустив свою партнерку, підійшов до мене і хитнув головою в знак запитання.

— Є діло, — признався я. — Ти залишишся на ніч у мене?

Я побачив, що Ігорю не зовсім сподобалася моя пропозиція. Скоріше за все у нього вже були плани на сьогоднішній вечір, але я владно подивився йому у вічі і додав:

— Мені треба.

— Добре, — згодився через хвилину мій товариш. — Але… я підійду до тебе пізніше, десь об одинадцятій, згода?

— Згода, — відповів я.

Коли гості розійшлися, я прибрав в кімнаті, вимив весь посуд і став чекати на друга. Ввімкнув телевізор. По першому каналу передавали новини. Говорили про перше засідання новообраної Верховної Ради і про обрання нового голови, далі знову йшлося про страйки шахтарів і вчителів, казали про обіцянки уряду погасити заборгованість по зарплатні. Знову теж саме… Я перемкнув на інший канал. Там йшло ток-шоу з відомим співаком, але я ніяк не міг пригадати його ім’я. По третьому канапу демонстрували бойовик. Фільм мене зацікавив, і я почав поринати у хвилюючий сюжет: зникла дружина мільйонера і приватний детектив почав розслідувати що справу.

Але ж довго всидіти біля телевізора я не зміг. Мене хвилювало дзеркало у прихожій… Я навіть відчував всім тілом як воно мене кликало знов і знов… Я дав собі слово, що більше не розпочинатиму нові експерименти без Ігоря. Але ж… Хтозна, коли він точно прийде? Може, доведеться чекати годину. Я встав, переключив телевізор на новини і повільно вийшов з кімнати. Біля дзеркала стояло крісло. Я сів, витягнув ноги і розслабився. Спочатку глянув на годинник: половина одинадцятої. Перевів погляд на дзеркало. Звідти на мене дивилося моє відображення і я усміхнувся йому в знак привітання. Відразу ж відчув приємний потік, який пройшов крізь все тіло. Я заглибився в очі свого відображення, ніби чекав від нього відповіді…

Хтось штовхав мене у бік. Я прокинувся не відразу. Петрусь, син сусіда робітника місцевого заводу, Федора Північного, намагався мене розбудити.

— Пилипе, прокидайся, швидше!

Я розплющив очі і незадоволено подивився на друга.

— Що? Що таке? Петре, навіщо… Такий гарний сон.

— Який там сон! Мати твоя йде!

— Де? — почувши цю новину, я відразу схопився і подивився вниз.

Так, моя мати йшла, обдивляючи все навколо і вигукуючи моє ім’я… Знову батько щось задумав. Як мені це набридло!

— Може, Петрусю, втечемо? Не хочу я додому, — промовив я стиха.

— Тоді, Пилипе, давай швидше, через ліс, поки твоя мати нас не побачила.

Ми швидко піднялися і побігли у ліс. Через півгодини ми були у Петра вдома. Мати Петра, Ганна Іванівна, мені дуже подобалася. Я взагалі любив бувати у Петруся. Атмосфера його домівки була, як на мене, дуже незвичайною і приємною. Дядько Федір хоч і був простим робітником на заводі, але все ж таки був людиною освіченою. Багато розповідав нам про свою роботу, знав безліч казок і легенд. Йому подобалося те, що я весь час дуже уважно спухав, повив кожне слово і намагався збагнути повний зміст того, що він розповідав. Він завжди казав: «З Пилипа виросте освічена і сильна людина, якщо тільки його батьки не загублять».

Тоді я не розумів повністю чому між нашими батьками виросла така велика стіна недовіри. Мій батько був дияконом місцевого приходу і весь час намагався насадити в мені «закони божі». Але я завжди уникав таких занять і батькові це дуже не подобалося. Він не міг зрозуміти того, що хоча я і був людиною віруючою, мене не задовольняло багато речей, про які йшлося у святих писаннях. Батько не знав, в кого я такий вродився і приписував мої вагання негативному впливу Петруся та його родини. Але я пам’ятаю, як декілька років тому, коли ще був живий мій дід Панас, він весь час повторював мені: «Пилипе, ти повинен збагнути і записати у голові одну річ, до якої я йшов все життя. Ось вона: Бог є. Але його немає у церкві! Він є в нас.» Я пам’ятаю, що тоді я розумів його дуже добре. Мій дід багато мені передав, але найголовніше — він посіяв у мене зерна сумніву і велике бажання до волі, до звільнення від будь-яких забобонів. Я не бачив цього у вченні, яке мені нав’язував батько. Тому я і сидів зараз у затишному кутку Петрусевої хатини і слухав дядька Федора.

— А ось скажи мені, Пилипе, — раптом той звернувся до мене. — Чому ваш Бог дозволяє таку несправедливість на Землі? Ми, робітничий клас, працюємо день і ніч, але все одно ми — бідні, а наші хазяї багатіють. Невже той, хто не народився у багатій родині, примушений все життя голодувати? Ми ж такі люди, як і вони…

Я ж злякався цього запитання. Я знав, що дядько Федір підозрювався у стосунках із страйкарями і його декілька разів навіть забирали жандарми. Одного разу Петрусь прибіг до мене додому і з заплаканими очима розповів про те, що його батька забрали люди у формі і повели невідомо куди. Тоді мій тато сказав: «Так вам і треба, ледацюги!». Я його тоді ледь не побив. Петрусь, обурений, пішов від нас, а я змушений був терпіти побої ремінцем і ніч читати Біблію.

— Дядьку Федоре, Бог мабуть не знає про це, — обережно відповів я.

— Як це не знає!?

— А ось так, не знає. Його мабуть обдурюють його слуги. Один з його янголів навіть зрадив йому! Невже ви цього не знаєте?

— Звідки нам це знати, — дядько усміхнувся у вуса. — Ми в бурсах не навчалися. Ми знаємо тільки те, що бачимо на свої власні очі. А вони бачать сумне.

— А що ви думаєте про те? — запитав я.

— Ми думаємо так: Бога як такого немає! А навіть якщо Він і є, то такий же кат, як і наші хазяї та їх прислужники — такі, як твій батько.

— Схаменись, Федоре! — злякалась його дружина, тітка Ганна. — Зовсім злякаєш хлопця.

— Мо’, Ганно, ти боїшся, що він нас зрадить. Побіжить, розповість все батькові і мене завтра заберуть жандарми, але тепер вже назавжди? — засміявся дядько Федір.

— Та що ти таке кажеш! Схаменися!

В кімнаті настала тиша. Тітка Ганна пішла на кухню, а її чоловік задимів цигаркою. Ми з Петрусем почали переглядати малюнки у великій книжці, яку вчора звідкись приніс його батько.

Раптом постукали у двері. Я здригнувся. Невже батько? Та ні… В кімнату ввійшов високий чоловік і привітався з Петрусевим батьком.

— А, здоров, босяки! — звернувся прибулець до нас, — Як справи, Петре?

— Як завжди, Миколо Івановичу, живемо!

— Живете!? Це добре, — засміявся той, і вони з дядьком Федором почали тихо розмовляти.

Ввійшла тітка Ганна, і привіталася з гостем.

— Мо’, тобі пора додому, Пилипе? — звернулася вона до мене. — Батьки, напевно, хвилюються.

— Так, я вже піду. Дякую вам за все, — я піднявся і попрощався з чоловіками.

Петро вийшов зі мною.

На вулиці вже було темно. Я боявся повертатися додому, бо знав, що там на мене чекають великі неприємності. Петро мабуть відчував мій настрій, бо всміхнувся, штовхнув мене в бік і запитав:

— Що, боїшся?

Я тільки хитнув головою у відповідь.

— Не бійся! Скоро все зміниться.

— Що ти маєш на увазі.

— Життя зміниться. Так батько каже. Всі заводи будуть належати робітникам. Земля — селянам. Ми всі будемо навчатися у школах, а потім тому, що ми хочемо робити в житті. Ти що не чув? Царя вже скинуто…

— Це що, апокаліпсис? — серйозно запитав я.

— Що таке апокаліпсис?

— Кінець світу.

— Який кінець світу! Це буде початок нового життя, — відповів Петро і мені здалося, що він обурився. — Ви там геть подуріли зі своїми «божими» законами!

Після невеличкої паузи я відповів:

— Не ображайся на мене. Я ж теж багато чого не розумію у такому житті, яке в нас. Я у всьому згоден з твоїм батьком… майже у всьому. Я теж хочу, щоб все було справедливо. Я теж хочу навчатися, любити і жити, а не бути попом!

Я схаменувся і нібито прокинувся. Щось трапилося! Щось вивело мене зі стану розслаблення.

Так. Дзвонили у двері. Я встав з крісла і подивився у «очник». Ігор! Нарешті. Я відкрив двері, і мій товариш прямо ввалився у квартиру.

— Половина дванадцятої, і я на місці, — задоволено рапортував він. — Кажи, що трапилося?

— Нічого Я тобі не буду розповідати…

— Не зрозумів.

— Почекай. Краще давай сідай ось тут, біля мене і дивись уважніше, — я пересунув ще одне крісло з кімнати до дзеркала.

— Знову не зрозумів. Куди дивитися?

— В дзеркало.

— Ти що, збожеволів?

— Можливо, але все ж таки сідай. Мені цікаво, що ти побачиш тоді, коли… Ну взагалі, чи побачиш ти щось на протязі, ну скажемо, хвилин десяти.

— Це я тут з тобою повинен сидіти і тупо дивитися в дзеркало майже чверть години! І це тоді, коли я б вже спав!?

— Ну зроби мені ласку. Тільки чверть години Якщо за цей час нічого не трапиться, ти зразу ж лягаєш спати на моєму дивані. Згода?

— Ну добре, раз я сюди прийшов…

Ми так і зробили. Я сів на своє старе місце і знову почав заглиблюватися у відображення своїх очей. Як я і сподівався…

Трошки згорблена людина з сивим довгим волоссям, одягнена у сутану, бігала по подвір’ю і гукала:

— Пилипе, не ховайся! Я знаю, що ти десь тут! Виходь, сину сатани!

Я знав, що це мій батько, і як мене не тримала мати, я вийшов з хліву і одізвався.

— А, ти тут! — батько повернувся до мене. — Як ти міг зрадити Святе Слово?! І це мій син! Ти — зрадник! Ти зв’язався зі слугами сатани! Дешево ж ти продав свою душу.

Викрикуючи ці слова, батько розмахував руками і все ближче підходив до мене.

— Заспокойтеся, тату. Я — не зрадник. Я зробив свій вибір. Це мої переконання.

— Переконання?! Які переконання?! Ти навіть не знаєш про що говориш!

Батько підходив до мене з погрозливим поглядом, але я стояв і твердо дивився йому прямо у вічі. Раптом він зупинився, сів на землю і заплакав:

— У мене більше немає сина. За що, Господи, Ти мене так караєш у час Твого Суду?

Я нічого не сказав, вийшов з подвір’я і пішов геть з дому. На душі був неспокій. Я знав, що вже не повернуся і, можливо, ніколи більше не побачу свого батька. Я обрав свій шлях. Можливо, то і був шлях до пекла, як казав він, але це був мій шлях, і звернути з нього я б вже не зміг.

Треба було розшукати Петра, який теж разом зі мною повернувся до рідного міста щоб побачитися зі своєю матусею, і повертатися через річку до своїх. Петра я застав вдома. Він вже був готовий вирушати.

— Ну, як вдома? — спитав він мене, поки я вітався з Ганною Іванівною.

— У мене вже немає дому… — відповів я.

— Не горюй, Пилипе, незабаром вся Росія буде твоїм рідним домом. Ходімо, нам вже пора…

Ігор тряс мене за плече. Я прокинувся від видіння і запитливо подивився на нього.

— Що це було? — запитав він хитаючи головою до дзеркала і я зрозумів, що він теж щось бачив.

Я відповів після невеликої паузи.

— Не знаю. Я і попросив тебе прийти сьогодні, щоб порадитись про це. Наскільки я зараз розумію, це існує в дійсності, раз і ти бачив щось. До речі, що ти бачив? Скажи, це важливо для мене.

— Ну… чесно кажучи, я нічого не очікував побачити, але… Спочатку дзеркало стало матовим, я злякався і хотів звернутися до тебе, але… потім я побачив справжнє кіно. Я зрозумів, щось про часи перед революцією…

— Після, — поправив я друга. — Це вже відбувалося після революції. Мені навіть важко було пояснити, чому я був так впевнений, що останнє видіння відобразило події вже після революції. Я просто це знав.

— А що ти відчуваєш, коли бачиш це? І взагалі, коли це почалося? — Ігор встав з крісла і підійшов до дзеркала. — Може, ти мене розігруєш?

— Як це розігрую? Ти ж сам все бачив!

— Так, бачив, — погодився Ігор. — Але все ж таки…

— Це почалося позавчора. Я прибирав у квартирі, і протирав дзеркало вологою ганчіркою. Раптом я побачив, що ті місця, де я тільки-но пройшовся, почали мутніти і там щось з’являється. Мені зразу ж стало недобре. Поблизу стояло крісло. Я розвернув його до дзеркала і сів. Відтоді я і почав це бачити.

— А хто то були? Старий дід і хлопець. Я так зрозумів, що це батько і син.

— Так, ти не помилився: це дійсно батько і син. Але я не просто бачу це як кіно. Я ніби засинаю і бачу сон, де я ж відіграю головну роль. Але ж я не сплю!!!

— Ти хочеш сказати, що той хлопець, то і є ти? Тепер зрозуміло чому ти знаєш, що це було після революції… Стій! — Тут Ігор повернувся до мене. — А може це те, що справді було з тобою?

— Не розумію, — відповів я, але серце почало сильно битися від хвилювання.

— Це є твоє попереднє життя. Ну, не мені тобі казати про перевтілення, про карму і таке інше… Невже до цього ти жив у час революції? — я побачив, що Ігор справді захопився цією думкою і вирішив підіграти йому.

— Так, — підтвердив я і усміхнувся. — Це дійсно схоже на правду. Я жив у ті часи і боровся за радянську владу.

— А ти впевнений, що боровся за революцію?

— Так. А чому ж, як ти гадаєш, мій батько прогнав мене з хати?! Я виріс у родині священика. Я це відчуваю зараз так сильно, нібито воно дійсно так і було!

— Дуже цікаво, — сказав Ігор. — Дуже. Дай щось пити. У мене від цього у горлі пересохло.

Я пішов на кухню і приніс звідти склянку води.

— А що ти ще знаєш чи відчуваєш про це? — Ігор повернув порожню склянку і з цікавістю подивився на мене.

— Так, я щось відчуваю, але це важко вимовити. Тоді для Пилипа єдиним авторитетом був дід Він його дуже поважав, але той вже помер. У діда був дуже цікавий погляд на Бога і людину. Він зовсім не сходився з тим, чому тоді навчали у школі та церкві. У них з батьком Пилипа було багато суперечок з цього приводу. Дід жив окремо, у іншому селі, і Пилип дуже часто гостював у нього.

— А ти можеш коротко виразити позицію діда?

Я задумався на хвилину, але потім відповів:

— Людина не може бути рабом Божим Вона може бути або злодієм, або антихристом, або Сином Божим. А син не може служити Батькові. Він — його нащадок. Я не знаю, як це виразити більш правдиво, але десь так… — Ігор хмикнув і сказав:

— Тепер зрозуміло, чому ти вирішив піти за революцією. Свобода… рівність… братерство… Саме братерство. Якщо ми всі сини Божі, то ми — браття!

У розмові наступила пауза. Я пішов на кухню і поставив чайник.

— Слухай, — перервав мовчання Ігор. — У мене є один знайомий дід, Микола. Він живе в селі. Його хата знаходиться у лісі, десь з кілометр від хати моєї бабусі. Давай завтра, чи коли, поїдемо до нього. Він допоможе, бо знається на цих речах.

— Добре, поїдемо, — погодився я, розлив чай і ввімкнув радіо. — Звісно, якщо тільки мені на роботі щось дадуть. Ми не отримували платню вже два місяці. У мене не буде грошей навіть на квиток…

Ми повечеряли, ще поговорили про незвичайні речі, і вирішили відпочивати. Я, як привітний господар, поклав Ігоря на дивані, а сам примостився у кріслі. Радіо щось бубніло, але я звик засипати під його звук: так відчуваєш себе не повністю самотнім.

Як тільки я почав поринати у приємну дрімоту, як відчув вже знайомий мені неспокій. Я подивився у дзеркало. Так і є: воно почало мутніти. Я піднявся у кріслі…

Наш загін увірвався у село на світанні. Вже здалеку я побачив, що церква, де служив мій батько, згоріла. Зараз на її руїнах йшла кривава боротьба. Промайнула думка, що там, мабуть, зійшлися у смертельній бійці ті, хто колись ходив до неї разом.

Але ще мить — і я летів до своєї хати. Петро біг позаду. На нашому шляху ми зустрічали ворогів, але зараз мене вже ніхто не міг зупинити: я був поряд з домом.

Я увірвався на подвір’я. Хата була ціла, двері відчинені. Я миттю опинився у кімнаті і побачив свою матір. Вона напівлежала біля ліжка і пустим поглядом дивилася у вікно. Почувши шум, вона повернулася у мою сторону і тихо скрикнула.

Я опустився на коліна і обійняв її. Вона була ледь жива. Я поклав її на ліжко і запитав:

— Де батько?

— Не знаю, сину, — тихо відповіла вона. — Він пішов з дому ще тиждень тому, так і не повернувся. Я вже думала, що не побачу ні його, ні тебе. Але Господь змилостився…

В кімнату вбіг Петро. Він сухо привітався з моєю матір’ю і крикнув:

— Пилипе, зараз тут будуть наші. Це одна з хат, яка повністю вціліла. Я хочу знайти свою…

Я хутко встав з колін.

— Не хвилюйся, мамо. Все вже буде добре. Я скоро повернуся.

Ми вибігли з хати і швидко рушили далі. Бій за селище майже скінчився: ми перемагали… Тільки окрема частина бандитів ще чинила опір, засівши в деяких хатах.

Ми побігли через ліс по знайомій стежці.

Хата Петра була напівзруйнованою. Петро зник за дверима, а я вирішив обійти ззовні. Все начебто було тихо. Петро з’явився через півхвилини.

— Нікого немає, — крикнув він розгублено.

— Не хвилюйся, Петре. Можливо вона десь у сусідки. Бачиш, хата майже зруйнована. Тут жити вже не можливо. Пошукаємо її в іншім місті.

Раптом ми почули шурхіт на горищі.

— Там хтось є! — вигукнув Петро і поліз по драбині нагору. Я рушив за ним. Петро швидко відкрив двері і зник у темряві. Почулися постріли.

— Петре! — вигукнув я щосили, але не встиг прийти другові на допомогу. Знизу почувся гомін і хтось вигукнув:

— А, червоний собака! Не отримаєш ти наше майно!

Я навіть не встиг озирнутися. Постріл, ще один… Поштовхи у спину… Я не зміг втриматися на драбині і полетів у прірву… навіть не відчув, як впав.

«Я вмираю» — почуття було жахливе. Встиг побачити, як мій вбивця рушив нагору. «Петра, мабуть, теж вбито…» — думки розсіювалися у небутті.

Раптом повз мене почали швидко пропливати миттєвості мого життя. Що я встиг зробити. Нічого. Невже все моє життя було помилкою? Я побачив свого батька біля церкви. Здавалося, він дивився на мене суворо, але з любов’ю. Я хотів було попросити у нього пробачення, але він кудись зник, і на його місті опинився дядько Федір. Він усміхнувся і сказав: «Нічого, Пилипе, ми ще поборімося». Але я і йому не встиг нічого відповісти, бо він зник так само, як і батько. Потім я побачив маму. Вона йшла до мене і щось казала. Я не чув, що вона говорить. Я почав плакати від злості. Чому я нічого не чую?

— Мамо, — вигукнув я і відразу відчув, як все тіло прорізав біль. Мати ще стояла біля мене і тримала в руках білу сорочку.

— Мамо, навіщо мені зараз нова сорочка? — запитав я, та не почув відповіді.

Мати чомусь почала плакати і звати мене. Невже вона мене не бачить? Я ж поряд.

— Мамо! — ще раз вигукнув я, але видіння зникло.

До мене знову повернулася свідомість. Я відчув, що лежу на землі. Хтось підбігав до мене. Я хотів піднятися і подивитися хто це, але не зміг. Разом з ясністю розуму до мене прийшло відчуття величності. Світла і присутності Сили… «На тебе зараз дивиться Бог» — виникла думка, і вона заспокоїла мене.

— Боже, — вирвалося у мене чи в думках, чи в голос. — Я вмираю… Невже все даремно? Як це прикро! Я б хотів жити у новому світі, у світі справедливості. Я вірю, що діло революції переможе, і я хочу бачити її наслідки. Я хочу жити в майбутньому… Я хочу… Вірю, знаю, що Ти можеш так зробити. Я благаю. Отче… Після цього я побачив лише туман, бо біла пелена торкнулася моїх очей.

Підбігли два бійці. Один схопив Пилипа за голову і намагався відчути слабке дихання.

— Пилипе, ти чуєш? — спитав другий і почав давити на груди хлопця, аби привести його до тями.

Раптом Пилип відкрив очі і сказав:

— Дядьку Федоре, а Петро…

— О, Гриню, поглянь, він мене пізнав, — зрадів Федір. — Пилипе! Де ж Петро?

Замість того, щоб відповісти Пилип оглянув людей, його очі божевільне загорілися, і він промовив:

— За даними Мінфіну за попередній місяць ціни виросли на дві тисячі відсотків. Гіперінфляція досягла великого розміру…

— Про що це він? — запитав Гринь. — Що таке гіперінфляція?

— Тихо! — наказав дядько Федір. — Бачиш, людина марить, вмирає…

Він сів і поклав голову Пилипа на коліна. Сльози з’явилися на його обличчі і він промовив:

— Вибач, Пилипчику, не встигли ми. Але я обіцяю: твоя смерть не буде марною. Ми переможемо. Наші сини і онуки будуть жити у оновленому світі…

На горищі почувся шурхіт…