7

Сон не йшов. Тиша за вікнами будинку здавалася Ігорю тривожною. Він довго прислухався, сподіваючись почути кроки Степана. Але з двору не долинало ні кроків, ні якихось інших звуків.

Ігор навшпиньках зайшов у вітальню. В будинку було на диво тихо. Мати спала, миші шаруділи тільки взимку, коли через морози перебиралися під підлогу. Та до морозів ще місяців два.

У барі буфету вже давно зберігалася настоянка на грецьких горіхах. Саме про неї думав Ігор, відчиняючи верхні дверцята буфету. У пітьмі пляшка ніби підморгнула Ігору особливим матовим блиском. Він акуратно витягнув її, взяв маленьку чарку і пішов до столу. Сів на стілець, до дерев’яного сидіння якого була прив’язана двома стрічками сплетена з клаптиків подушечка. Наповнив чарку і задумався. Згадав нічні пошуки скарбу в Очакові, простукування стін, витягання валіз. Як не крути, а закон вони зі Степаном порушили! Хоч хто тепер законів не порушує?! Може, тільки його мама! До речі, він сам до поїздки в Очаків нічого протизаконного не робив! Навіть думки такої не виникало. І там, в Очакові, щось зупиняло його. А Степан, здається, навіть на хвильку не задумався, жодний сумнів його не брав. Радше навпаки — від самого початку він був готовий на все. Недарма він напередодні повів Ігора в «Госптовари» і там за його, Ігора, гроші купив цвяходер. А як спритно він ним користувався, відмикаючи двері, зламуючи замки і замочки! Він казав, що батько його сидів… Може, й він сидів? А коли звільнився, дочка його додому не прийняла! Ось він і пішов блукати світом.

Ігор ковтнув настоянки. Міцна, міцна і солодкувато-гірка. Приємно вдарила в голову, і думки відразу переключилися. Точніше, відключилися. Ігор завмер, потім раптом провів долонею по голих стегнах і відчув її холод.

«Може, одягнутися?» — подумав. Але ця думка довго не затрималася в голові. Неквапом допив чарку, поставив пляшку в буфет і знову навшпиньках повернувся у свою кімнату.

Вранці його розбудив тихий докір матері.

— Ти що, вже по ночах горілку п’єш? — запитала вона, заглянувши в його кімнату. — Бери приклад із Степана! Зовсім не п’є чоловік!

— Він своє вже випив! — спросоння відповів Ігор і, розплющивши очі, поглянув на годинник — половина восьмої. — Степан вже повернувся?

— Не бачила! Хочеш поснідати — вставай! Люди вже на роботу он ідуть! — показала поглядом на вікно.

Ігор зітхнув. «Зараз знову про роботу торочитиме», — подумав.

— А чого нам бракує? — запитав син, підводячись з ліжка.

— А якби моєї пенсії не було? — голосніше, ніж зазвичай, сказала мати.

— Та скільки там тієї пенсії? Півтори тисячі. А я в банку щомісяця триста доларів процентів отримую! Хіба мало?

— Це ж дармоїдство, — вже тихіше заговорила мати, боячись, що чергова суперечка про необхідність роботи закінчиться звичним скандалом і кількома днями взаємного ігнорування. — За це в радянські часи у в’язницю садовили!

— Ось тому Союз і розвалився, — огризнувся Ігор, проте відразу збавив оберти. — Ну хіба нам чогось бракує? Вистачає ж. А на роботу, щойно з’явиться цікава, обов’язково піду!

Вони справді жили на банківські проценти від депозиту, на який поклали чималу різницю між вартістю проданого київського і купленого ірпінського житла. Раз на місяць Ігор їздив у банк і знімав гроші. Привозив додому, клав на стіл перед матір’ю, і тільки після цього забирав половину собі. Він вже так звик до цього існування, що власне поїздки в київський банк і вважав своєю роботою.

Олена Андріївна швидко заспокоїлась і вже насипала синові в тарілку гарячу гречану кашу. Зверху поклала чималий шматок масла, яке відразу розтеклося, просочуючись вниз.

Ігор неквапом їв кашу великою ложкою і дивився у вікно.

— Я розпитаю, — раптом пообіцяв він, винувато глянувши на маму. — Може, й тут якась робота з’явилася. Мені, якщо чесно, нудно сидіти без діла.

Олена Андріївна кивнула.

— Дорожчає все! — сказала. — Сир, наприклад, вже по шістдесят гривень за кіло! А пенсію мені не піднімають, та й проценти наші не збільшились…

Ігор не захотів підтримувати цю сумну розмову. Доїв кашу, налив собі чаю. Замислився: як згаяти час? Але думки вже перекинулися на Степана, точніше, на його відсутність. Потім згадав про стару валізу з міліцейською формою і пачками радянських рублів. Про пістолет у кобурі. Гарний подаруночок від Степана! Хоча в Києві на Андріївському узвозі за таку форму можна у туристів кругленьку суму злупити! Може, завезти?!

Ігор зітхнув. Повернувся до кімнати, відкрив валізу і витягнув міліцейську форму. Перевірив кишені і з одної витягнув посвідчення лейтенанта міліції Зотова І. І.

— Що, теж Ігор? — усміхнувся, розглядаючи маленьке чорно-біле фото. Хлопцеві на ньому було років двадцять п’ять, не більше!

Погойдав на долоні дві пачки радянських сторублівок. Вага солідна. Що знав Ігор про той час, коли в країні, якої більше нема, були в обігу ці гроші, за які вже давно нічого не купиш? Практично нічого. Ні, звичайно, народився він ще там, під час останньої радянської «п’ятирічки», як любила говорити його мама.

— До чого тут «п’ятирічка» і взагалі, що це таке? — скривив губи Ігор. — Школа була десятирічкою, це точно! А от «п’ятирічка» що?!

Здвигнувши плечима, кинув «колишні» гроші назад у валізу.

— Ти у крамницю сходиш? — донісся з вітальні мамин голос.

— Так, якраз збирався вийти, — відповів Ігор.

Акуратно склав у валізу міліцейську форму, зверху поклав посвідчення І. І. Зотова. Закрив валізу і запхав під ліжко.

Накрапав дощик, тож Ігор йшов під парасолею. В голові чомусь крутилась стара пісенька із новорічного кінофільму про п’ять хвилин. «Що би це означало?» — задумався Ігор, прямуючи до першого по дорозі кіоску.

Купив пачку сигарет, запалив. І в ту ж хвилю біля нього з’явився хлопчина без парасолі, з мокрим волоссям, що прилипло до лоба, в брезентовій робі і кирзових чоботях.

— Дядьку, дайте закурити!

Ігор простягнув йому відкриту пачку, дивлячись на хлопця з іронією.

— Ти сигарету хоч долонею прикрий, бо дощ намочить, — сказав він.

— Та я під дашком покурю, — спокійно відповів хлопець, прикурив свою сигарету від Ігоревої і справді прилаштувався під дашком кіоску, зліва від віконечка.

— Чоботи де купив? — жартома запитав Ігор. — Зараз такі не випускають!

— У сараї батькові знайшов, армійські! — серйозно відповів хлопець, не зважаючи на іронію в голосі Ігоря.

— Ну, носи здоровий! Раніше чоботи вміли робити! Не те, що зараз! — і він подивився на свої, румунські, які вже двічі ремонтував у шевця.

— Та вони трохи завеликі, — пожалівся хлопець. — У батька був сорок третій розмір, а в мене сорок перший з половиною… Можна ще одну?

Ігор витягнув з пачки сигарету, простягнув хлопцеві й, не попрощавшись, пішов далі… Дійшов до автостанції, покрутив головою в різні боки — звідси відкривався чималий вибір вулиць і напрямків. Підійшов до дошки оголошень. Пробіг очима приклеєні друковані й рукописні папірці. Все було про «продам» або «куплю».

— А може, в міліцію піти? Міліцейський пістолет в мене вже є! — зіронізував над собою Ігор і всміхнувся. Згадав про форму.

Зітхнув. Після сигарети йому захотілося кави, але справжньої, як сигарета, а тут усюди — лише розчинна. Та нехай, махнув рукою, вже яка є. Зайшов до крамнички, взяв собі «три в одному» і випив біля прилавка, за вітриною якого лежали кілька видів ковбас і копчена курка. Згадав прохання матері купити продуктів. Перевірив вміст кишень — на бідність жалітися було гріх. Купив свіжий батон, півкілограма «докторської», масло, шпроти і, не втримавшись, в азарті шопінгу, глянув на молоденьку продавщицю і мовив твердим, упевненим голосом: «І пляшечку „Коктебеля“, будь ласка. Ні, не цю, п’ять зірочок!».

Вийшовши під дощ з об’ємним пакунком, Ігор подумки посміявся з себе, з пози «багатого й крутого», яким себе відчув, купуючи коньяк.

Настрій піднявся. Ігор йшов додому, обмірковуючи раптове відкриття: він п’є коньяк або хоче випити під час дощової погоди.

А час наближався до обіднього, і в шлунку заграла лоскотна мелодія голоду.

Мама також не відмовилась від чарки коньяку. Вони обідали вдвох, сидячи навпроти один одного біля заплаканого дощового вікна. Щоправда, Ігор налив собі вже третю чарку, а Олена Андріївна тільки з першої скуштувала.

— Дивно, що Степана нема, — знову згадав садівника Ігор.

— Дорослий чоловік, — знизала плечима мама. — Він же в нас не прописаний! Прийшов-пішов, сам собі господар!

— Він ніде не прописаний, — підтвердив Ігор. — Таких людей зазвичай міліція розшукує…

— Тіпун тобі на язик! Всяке в житті буває! Не приведи Господь тобі в його ситуації опинитись! І взагалі, видно, що він людина чесна і відповідальна, він, коли говорить, кожне слово зважує перед тим, як сказати. Не те, що ти!

Ігор промовчав. Кинув косий погляд на терези на підвіконні. Налив собі четверту чарку, думаючи про садівника.

Під вечір задзвонив мобільний.

— Привіт! — почув Ігор життєрадісний, як звичайно, голос Коляна. — Що робиш?

— Та так, дома сиджу.

— А що, до мене на день народження не збираєшся?

— А хіба сьогодні?

— Так, тому й телефоную! Приходь у клуб «Петрович» за кілька годин! Пам’ятаєш, там де ретро-паті. Маєш піонерський галстук чи щось таке? У них там вічний Радянський Союз. Господар, певно, з колишніх комсомолістів…

Ігор подивився у мокре вікно. Виходити на вулицю, а тим більше їхати в Київ йому зовсім не хотілось, але й сказати про це уродиннику не випадало — образиться!

Вигадувати причину на кшталт застуди або проносу було вже пізно. Про це говорять на початку розмови.

— Добре, що-небудь придумаю, я тут вже твій день народження почав коньяком відзначати, — сказав Ігор. — А подарунок який хочеш?

— Подарунок? Ти знаєш, я — людина незаможна, зрадію будь-якому. Крім квітів! Квіти терпіти не можу! Це зів’ялі гроші! Так що краще грішми!

— А рублями візьмеш?

— А мені однаково, що рублі, що долари!

Ігор посміхнувся, згадавши про дві пачки старих радянських рублів у валізі.

— Добро! Тоді пачку рублів отримаєш! До зустрічі!

Загрузка...