Садівник з Очакова

13

«Темна частина дороги» від Ірпеня до Очакова цього разу видавалася безкінечною. Може, тому, що Ігор йшов повільно, відчуваючи тягар випитого напередодні. Час змістився в голові Ігора, відчуття годин і хвилин щезло, залишився лише «темний час доби», не обмежений нічим, крім темряви.

Відчуття несподіваного, не цілком усвідомленого неспокою зупинило Ігора на хвилину. Він обмацав кишені гімнастерки, опустив долоні до галіфе, правою рукою відчув кобуру з пістолетом і тільки після цього пальці лягли на пачки радянських рублів, що відразу заспокоїло нічного мандрівника в часі, і він продовжив свій шлях.

Щойно попереду з’явилось знайоме легке світло за парканом винзаводу, і ліхтарна лампа, яка освітлювала майданчик перед ворітьми, в лівій кишені галіфе зацокав-заворушився золотий годинник, ніби в ньому була запрограмована функція вібрації, як у мобільних телефонах.

Ігор ледь прискорив крок, прикипівши поглядом до воріт.

«Зараз виїде машина, — подумав. — А потім вийде Іван з краденим вином…»

Ворота, до яких залишалося ще метрів триста, прочинилися, і на майданчик вийшов, скрадаючись, Іван Самохін. Зупинився, роззирнувся довкола, поправив міх з вином на правому плечі. Озирнувся, махнув рукою сторожу і пішов у напрямку міста, геть від Ігора.

Ігору здалося, що темрява ось-ось поглине Іванка, зробить його невидимим і захищеним, і тоді не знайде він, Ігор, нічний Очаків. Він перейшов на майже спортивну ходьбу, стримуючись, щоб не побігти, лише з однієї причини — Ігор не був певен у тому, що, біжучи, зможе тримати рівновагу, а не впаде на землю. Удари твердих підошов чобіт об дорогу, що пришвидшували свій ритм, підганяли Ігора. Він уже розмірковував легше і ясніше, ніж раніше. Пригадав собі і кімнату в домі Івана, в якій кілька разів засинав, і лише один раз прокидався. Очі ледь розрізняли спину Іванка, Ігор нервував і нарешті побіг.

— Іване! — крикнув на бігу.

Іван Самохін зупинився, зробив крок убік і аж тоді озирнувся. Помітивши людину, яка бігла до нього, він відкинув міх з вином під дерева, що росли поряд, і навіщось підняв руки.

— Ти що? — подивився на його перелякане обличчя Ігор, зупинившись.

— Ой, — хлопець витер долонею піт з чола. — Ви мене налякали, товаришу лейтенант!

Він поліз під дерево, дістав міх з вином, звично закинув його на праве плече.

— Що то вас так довго не було? — сказав він.

— Як довго?

— Дня два, напевно…

Ігор не відповів.

— Тобі не набридло вино красти? — запитав замість цього.

— Береженого Бог береже, а всіх інших — міліція, — видихнув Іванко. — Ходімо до мене?

— Куди ж іще? — гмукнув Ігор.

— Я вам там нафоткав, тільки проявляти і друкувати не вмію. Треба в салон-фотографію йти…

— Добре, підеш, — Ігор наздогнав Івана і йшов поряд з ним, заспокоївшись і рівно дихаючи.

— Я не піду, — сказав тихо хлопець. — Фотограф — єврей, він потім Фімі скаже, що я його з друзями таємно фотографував…

— Чому ж він скаже? Вони, що близькі знайомі?

— Ні, тому що єврей.

— А ти що, не довіряєш євреям? — здивувався Ігор.

— Хто ж їм довіряє? Он у нас головний технолог був Юхим Нафтулович, так заарештували ж його як шкідника і посадили!

— Дурниці говориш, — Ігор на ходу емоційно хитнув головою. — Може, ти ще й негрів не любиш, бо вони чорні?

— За що мені їх не любити? — відповів Іван. — У нас в Очакові негрів нема, виходить, не любити їх нема за що!

— Залізна логіка, — усміхнувся Ігор. — Ти багатьох сфотографував?

— Десь сімох… і окремо ще Вальку.

Розмова обірвалася. Хвилин десять вони йшли мовчки, поки Іван не відкрив хвіртку у свій двір, а потім і двері в будинок.

Присівши на диван з високою спинкою, Ігор стягнув чоботи. Тим часом Іван зайшов до кімнати зі склянкою вина.

Ігор у два ковтки випив його, кивнувши замість «дякую».

— Чи правда, що міліціонерам будуть міняти форму? — раптом прошепотів Іванко.

Ігор насторожився.

— Звідки ти знаєш?

— По радіо говорили.

— Говорили, отже, будуть, — трохи напружено відповів Ігор. — Якщо до дев’ятої не прокинусь — розбудиш! Фотосалон коли відчиняється?

— А у нас все, крім базару, відчиняється о восьмій, а базар — о шостій, — промовив Іван. — Тільки ви цю плівку краще в іншому місті проявіть, у Києві. Тому що майстер все одно скаже Фімі й усім іншим, що їх міліція фотографує. Ось, візьміть! — Іван простягнув Ігореві фотоплівку, поклав її на простягнуту долоню і вийшов.

Ігор покрутив у руці маленький чорний тубус, всередині якого ховалась від світла непроявлена плівка, покрутив та й запхав в кишеню галіфе.

Дивовижно дзвінкий ранок розбудив Ігора близько шостої. З вулиці було чути швидкі кроки перехожих, грюкали двері, рипіла дерев’яна підлога. Коли Ігор узув чоботи і трохи потупцював у них, щоб ногам стало зручніше, в кімнату заглянув вже одягнений Іванко.

— А ви чого так рано? — здивувався він. — Я думав, що піду на базар, потім повернусь, і тоді вже ми…

— Навіщо тобі на базар? — поцікавився Ігор, поправляючи гімнастерку під ременем.

— Вино віднесу мамі, їй важко самій!

— Тоді я з вами! — промовив Ігор і відразу по обличчі хлопця здогадався, що Івану ця ідея не сподобалася.

— Якщо хочете на базар, то можете позаду нас йти. Бо ж люди будуть чудуватись… Мама, я з вином і міліціонер… Вони ж знають…

— Знають, звідки вино? — криво усміхнувся Ігор.

— Звичайно, не всі… Але ж місто маленьке. Я знаю, звідки у Бартенюка коров’ячі язики, які він на базарі продає, а він знає, звідки в мене вино…

— Ну, добре, добре, — заспокоїв Іванка Ігор. — Я ззаду піду, погуляю по базару і назад.

— Погуляєте? — Іван посміхнувся. — Чи не до Вальки рудої?

— Так, і до неї, — погодився Ігор. — Може, рибу куплю… У неї ж риба не крадена, як твоє вино або ті коров’ячі язики, вона чесно в морі зловлена?

— Так, — Іван задумливо кивнув. — Добре, тільки з дому виходьте хвилини за три, коли я дверима грюкну… Ви двері також заклацніть, щоб замкнулися!

Іван вийшов. З-за дверей чулася метушня, жіночий голос, що підганяв Іванка, одноманітно-бадьоре бурмотіння радіоприймача.

Ігор почув, як гримнули двері, коли стояв біля вікна і дивився на вулицю за парканом. Так, крізь вікно, він уперше побачив матір Івана — високу дебелу жінку, яка несла дві об’ємні господарські сумки. Слідом за нею йшов худенький син, також з двома сумками. Жінка йшла впевнено, і ноша її, здавалось, не втомлювала, на відміну від її сина. В його кроках відчувалася напруга і навіть фізичне страждання, ніби він йшов по канату. Коли вони вийшли з хвіртки і повернули вліво по вулиці, Ігор рішуче відійшов від вікна.

Базар гомонів, як небачений пташиний острів, тільки «птахи» на цьому острові мали різкі тенори, альти і баритони. Зрідка піднімалося в повітря незвичне для слуху сопрано, що вихваляло свій товар.

На Ігора ніхто не звертав уваги, і це йому подобалось. Він, наче талановитий шпигун, насолоджувався своїм стопроцентним, як йому здавалося, розчиненням у «чужому» середовищі. Ловив носом дивні запахи, які були дивними тут лише для нього одного. Помічав кумедні деталі в одязі людей, химерної форми коміри пальт, навіть дивну тканину цих пальт і плащів. Але головне — в очах людей він бачив якийсь особливий, майже радісний блиск, азарт до життя, якого він досі ніколи не помічав ні в Ірпені, ні в Києві. «Може, вони всі чимось собі очі закрапують, щоб так блищали? — подумав. — Треба в місцеву аптеку зайти і запитати».

У повітрі запахло рибою, і «рибні» слова почали прориватися крізь масу інших слів, які змішалися у звукову кашу.

— Глосики, глосики, — кричав незнайомий жіночий голос.

Ігор прискорив крок, наближаючись до рибних рядів. Побачив грона бичків, що висіли під дашком над прилавком.

— Оселедець діжковий, дунайський! — заспівала баритоном товста невисока торговка в чистому білому халаті, побачивши перед собою симпатичного молодого міліціонера.

Але Ігор пройшов повз неї.

— Кнути, кнути! — весело задзвенів попереду знайомий голос.

У душі Ігора виникла майже фізіологічна радість, і він навіть засоромився, боячись, щоб цю радість не помітили сторонні очі. Він уповільнив крок, зупинився, коли побачив власницю дзвінкого голосу. Вирішив поспостерігати за нею. Та гострий погляд рудої Вальки відразу спостеріг міліціонера, що стежив за нею.

— Гей, лейтенантик! Підходь, бери свіженьке! Тих глосиків вже, певно, з’їв! — Її губи розтягнулися в усмішці.

Ігор слухняно підійшов, подивився уважно на прилавок, над яким з ритмічністю палички диригента рухалась гілочка берези, відганяючи від риби набридливих мух.

— Ось, — показала торговка поглядом на рибок зі страшними мордами. — Бери кнутиків! Мама підсмажить — оближешся!

— А глосиків нема? — Ігор підняв погляд на Вальку.

— Що ж ти так пізно? Глосиків вже забрали! Їх багато не буває! Ти тільки скажи — я тобі завтра залишу скільки треба! — посміхнулася торговка.

— Залиште кілограмчик, — попросив Ігор, а погляд мимохіть сповз на Вальчині груди, що красиво окреслились під білим халатом.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ви в халаті були, — вихопилось у Ігора.

— Сьогодні — санітарна перевірка і конкурс на кращий прилавок, — пояснила Валька, поправляючи руде волосся.

— Що ви після базару робите? — запитав Ігор, згадавши свою минулу розмову з цією молодою симпатичною жінкою.

— А що, знову до ресторану покличете?! — посміхнулась Валька. — Я би, може, і пішла, тільки побачать нас, а потім…

Ігор зрадів.

— То, може, не в ресторан?

Валька розмірковувала, забувши про свою рибу.

— Там, направо від воріт, у парку лавка є, — поглядом показала на вхід на базар. — Підходьте туди о шостій, посидимо! Тільки краще без форми…

— Без форми не зможу, — жалібно промовив Ігор. — Але о шостій буду, точно!

Валька кивнула і відразу перевела погляд на бабусю, яка роздивлялася її кнутиків.

— Беріть, беріть! Для себе або для кішки! Смачніші, ніж піщаник! Самі знаєте!

Ігор відійшов. На обличчі розпливлася самовдоволена посмішка. Раптом десь поряд пролунав різкий свисток. Ігор озирнувся і побачив у паралельному торговому ряді сум’яття: якогось пацана, що втікав щосили від міліціонера. Побачив надуті щоки міліціонера, що свистів на ходу у свій свисток і якось незграбно наставляв руки, чи то тримаючи їх напоготові, щоби в разі потреби відштовхнути кожного зі свого шляху, чи навпаки: намагаючись жестами привернути увагу обивателів, щоб допомогли затримати злодюжку.

Ігор пригнувся, відійшов до другого торгового ряду. Потім боком-боком в інший бік. Пройшов повз молочний павільйон і побачив ще одні ворота — бічний вхід у базар. Вийшов на коротку вуличку і зупинився якраз навпроти «Чарочної» на першому поверсі двоповерхового цегляного будинку. Зайшов. Підійшов до прилавку і завмер, зустрівшись поглядом з жінкою, обличчя якої виражало неспокій і обурення. Бажання замовити п’ятдесят грамів відразу пропало. Він ковзнув поглядом по пляшках, що стояли на полицях за спиною у жінки. Озирнувся, помітив за єдиним столиком двох непримітно одягнених пенсіонерів.

— У вас мінералка є? — запитав обережно.

— Газировка, — відповіла жінка, і обличчя її пом’якшало. — Двадцять копійок склянка.

Ігор витягнув з кишені сотку, простягнув продавщиці.

— А копійок не маєте? Ми ж тільки відчинилися!

Ігор замислився. Згадав, як минулого разу руда Валька йому решту мідяками давала. Сягнув рукою до кишені, витягнув жменю монет і, не дивлячись, простягнув їх жінці.

Вона сама взяла монетку з долоні. Зашипіла газировка, наливаючись у склянку.

Ігор вийшов на поріг «Чарочної», рукавом гімнастерки витер губи, не звернувши уваги на дідуся, який здивовано дивився на нього. Пройшов до кінця вулиці, вийшов до парку з лавками, пофарбованими в яскраво-зелений колір, роззирнувся. Постояв кілька хвилин і повернув назад до будиночка Івана Самохіна.

Проваландавшись кілька годин без діла в домі Іванка, Ігор легко повернувся в домовлений з Валькою час у парк біля базару. Походив по заасфальтованих алеях, вдихнув запашної приморської осені, скосив очі на очаківців, що проходили повз нього, занурені в своє життя і свої проблеми. Потім присів на третю лавку від початку алеї з боку базару. Критично оглянув свою гімнастерку, кинув погляд на чистенькі, ніби нещодавно випрасувані галіфе, на чоботи, які здавались тепер на диво зручними, ніби пошитими «по нозі» досвідченим шевцем. «Вони ж були на кілька розмірів більшими?» — згадав Ігор. Згадав і знизав плечима. Те, що розмір чобіт зменшився, було не найдивнішим з усього, що відбувалося з Ігорем останнім часом. Найдивовижнішим було те, що він прийшов на побачення у 1957 рік з одруженою жінкою, базарною торговкою, від якої, мабуть, і вночі пахне рибою. З жінкою вродливою, молодою, рудоволосою, що мала диявольський вогник і в характері, і в погляді.

Ігор кинув погляд у напрямку базару. Поки дивився, ліва рука витягла з кишені золотий годинник.

Ігор відкрив гравійовану кришку. Годинник показував шосту годину. Права долоня намацала пачку сторублівок, що випирала з правої кишені галіфе.

«Куди б це з нею піти?» — замислився Ігор. Гроші не давали йому спокою. Адже реально він міг витратити ці гроші тільки тут, тільки тепер. Там, чи то зверху, чи то знизу — Бог його знає, де зараз фізично перебуває його час, його 2010 рік, всі ці папірці, може, і вартували якихось грошей, але купити на них можна було хіба що посмішку продавця, і то за умови, якщо він мав почуття гумору.

Повз нього поважно «пропливала» жінка в досить елегантному ратиновому пальті мишачого кольору з піднятим коміром. Вона зупинилася, подивилася на міліціонера привітно, з усмішкою.

— Як там Петро Миронович? — спитала вона.

Ігор на мить розгубився. Але тільки на мить.

— У нього все добре, — сказав, також привітно посміхаючись, приховуючи раптову напругу, страх, що зараз пролунає ще якесь запитання.

— Передайте йому вітання від Ірини Володимирівни, він нам обіцяв прислати когось, перед дітьми виступити…

— Я передам, — пообіцяв Ігор.

Дама в ратиновому пальті продовжила свій шлях, а Ігор, дивлячись їй у спину, вдихнув повні груди повітря.

«Начальник міліції чи хто, цей Петро Миронович?» — подумав він і встав з лавки.

Знов пройшовся алеєю. Озирнувся. Рудої Вальки, як її називав Іван Самохін, досі не було. Гарний настрій, стан очікування свята, зустрічі почав потихеньку гаснути. З’явилася нервовість.

— Ще рази два пройдуся алеєю і назад, — вирішив він.

І, розвернувшись, повільно закрокував до базару. Алея раптом видалася йому надто багатолюдною.

Назустріч йшли два армійські офіцери, за ними — ще якісь люди. Офіцери, на ходу розмовляючи, віддали йому честь, він козирнув у відповідь. Козирнув так чітко, наче робив це кожен день багато разів. Сам собі здивувався.

— Ви ніби й не раді? — зупинилася перед ним жінка в хустці. Її очі були на диво знайомими.

Ігор зазирнув в ці очі і широко посміхнувся.

— Ви так замаскувалися! Не впізнав! Вибачте!

— А мені маскуватися легко, — розсміялася рибна торговка. — Волосся сховала під хустку і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.

— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.

— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.

Ігор заперечливо похитав головою.

— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!

— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?

Ігор знизав плечима.

— Не у в’язницю, звичайно!

— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?

— Ні, я наїздами… у відрядженні…

— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…

— Невже вас очаківські міліціонери бояться?

— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!

— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.

— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.

— Добре, — погодився Ігор.

Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів їхніми листочками. Ігор подивився вгору. Кілька зірок вже прокололи небо і крізь отвори, які вони зробили у пітьмі, світили вниз. Ігор знайшов долоню Валі, ніжно взяв її у свою, ніби боявся, що жінка забере руку. Але Валя не забрала. Тепер вони йшли, тримаючись за руки і не дивлячись одне на одного. Ніби насолоджувались нічною прогулянкою, і цього їм було досить.

За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.

— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.

Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.

Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.

Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.

— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!

— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.

— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.

— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.

— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!

— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.

Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.

— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.

— Зазвичай я рішучий, — промовив Ігор і зніяковів, почувши у власному голосі вагання.

— Рішучі, коли бандитів ловите? — серйозно поцікавилась руда Валя.

Ігор кивнув.

— А що, їх так багато?

— Кого?

— Бандитів, — Валя дивилась просто йому в очі.

Ігор знизав плечима.

— Років через п’ятдесят їх стане ще більше, — задумливо промовив він.

— Через п’ятдесят років? — очі Валі стали круглими. — А в газетах пишуть, що через двадцять років їх взагалі не буде! Перевиховають усіх на вчителів, інженерів, щоб країні користь була.

— Газетам не варто вірити, — почав було Ігор і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. — Варто. Варто, звичайно, вірити газетам. Та треба й самій розуміти…

— Я більше книжки люблю. В газетах одні лише факти. А в книжках і факти, і романтика. Я Вадима Собка читала…

— Це хто? — здивувався Ігор.

— Невже ви не знаєте? Письменник, всесвітньо відомий. Дві Сталінські премії отримав ще до смерті Сталіна!

— Не читав, — признався хлопець.

— Шкода, що я книжку вже в бібліотеку повернула… Ви зайдіть туди, запишіться! А то будете, як міліціонер з анекдоту!

— З якого ще анекдоту? — Ігор вдав, що сердиться.

— Вибачте, ну, з того, де два міліціонери радяться, що третьому на день народження подарувати. Один каже: «Давай купимо йому книжку!» Другий відповідає: «Не треба, у нього вже одна є!»

— В мене вдома більше, ніж одна книга, — усміхнувся Ігор.

Усміхнувся, і йому здалося, що Валине обличчя, її очі, уста, такі соковиті й спокусливо-гордовиті, зовсім поряд. Ігор обійняв жінку і пригорнув до себе. Спробував поцілувати, але зразу відчув, як його зупинила і відсторонила сильна рука.

— Не треба, — голос Валі пролунав м’яко, вибачливо. — Я нездорова… Може статись, й ви заразитесь.

Ігор завмер, не розуміючи, його охопив страх.

— Заражуся? Чим?

— Я не знаю, як ця хвороба називається. Вона передається людині від риби. То кашель з поганим присмаком у роті, то очі сльозяться… І дітей не можна мати… — Останні слова Валя промовила важко, з натугою. Ніби ось-ось заплаче. Але стрималась. Помовчала кілька хвилин. Потім глянула на небо. На ньому сяяли зорі. Далеко над морем плив серпик місяця. В його світлі сріблом мигтіли маленькі хвильки.

— І що? — обережно порушив тишу Ігор. — Хіба не можна вилікуватися?

— Напевно, можна. Лікар сказав, що вилікує мене, якщо я від чоловіка до нього піду… Хіба ж так можна?!

— Треба на цього лікаря поскаржися! — обурився Ігор.

— Кому? — очі і уста Валі знову були зовсім поруч. Та погляд її був такий сумний, що в нього й думки вже не виникало про поцілунок.

— Як прізвище лікаря? — запитав Ігор, відчуваючи себе справжнім міліціонером.

— Не треба, — Валя махнула рукою. — Може, він мене кохає і те, що цю хворобу можна вилікувати, просто вигадав?

У будинок Івана Ігор повернувся після опівночі. На кухні світилося. За столиком сидів молодий господар і читав «Огоньок». Почувши кроки на порозі, відклав журнал і встав.

Двері в дім були незамкнені. Ігор зайшов на кухню, кивнув. Сіли обидва біля столу.

— Може, вина? — запитав Іван. — Тільки я не буду. Я вже дві склянки випив.

— Слухай, — Ігор витягнув з кишені галіфе сотенну купюру. — Тут у вас поліклініка чи лікарня?

— Лікарня.

— Знайди лікаря, до якого Валя зверталась. Дай йому гроші і візьми історію її хвороби або просто діагноз. Зрозумів?

Іван заперечливо похитав головою.

— Знайдеш лікаря, який лікував руду Валю, і дізнаєшся у нього, на що вона хворіє! Зрозумів? Нехай він напише на папері.

Тепер Іван зрозумів, що від нього вимагають. Він згідливо кивнув, ховаючи сотку до кишені піджака.

— Я пішов спати, — сказав Ігор, підводячись з-за столу. — Піду вранці. Повернусь за кілька днів. Добраніч.

Ігор зайшов до кімнати, не вмикаючи світла. Він вже напам’ять знав, де стоїть старовинний диван з високою спинкою, де крісло, де тумбочка. Роздягнувся, навпомацки склав на табурет міліцейську форму, ліг під теплу ватяну ковдру і заснув.