Садівник з Очакова

20

Ігор поблукав містом і опинився біля робітничої їдальні. Зїв борщу, гречку з лангетом, запив компотом, виклавши за все сім рублів.

Морський вітерець лоскотав ніздрі. Ранкове сонце сховалося за хмари, які, підганяючи і підштовхуючи одна одну, заповнювали небо над Очаковим.

Надвечір стало прохолодно. Ігор купив у гастрономі пляшку шампанського і велику двохсотграмову плитку шоколаду «Ленінград». Зайшов у «Госптовари» і купив дві склянки і шматяну сумку з надписом «На згадку про курорт». Склав у неї покупки і пішов у парк біля базару. Сів на лавку. За спиною почувся шурхіт, і теплі сильні долоні закрили його очі. Ігор завмер, налякавшись. Він аж ніяк не чекав такого сюрпризу, і якби долоні лягли ніжно і легко, він би підіграв. Але ця сила, з якою вони притиснулися до його обличчя!?

— Валя? — запитав він обережно.

В потилицю вдарив теплий видих повітря. І тільки після цього — знайомий неголосний сміх.

— Але ж ти мене налякала! — заспокоївся Ігор.

Долоні звільнили очі, залишивши на повіках тепло чужих рук. Ігор озирнувся — перед ним стояла Валя в хусточці салатового кольору поверх рудого волосся, в зеленій сукні нижче колін, в білих лакованих лодочках і з білою сумочкою в руці. Вона обійшла лавку і сіла поруч.

— Ходімо до моря? — запропонував Ігор.

Валя подивилася на небо.

— Дощик може початися, — жваво промовила і одразу, махнувши рукою, додала: — То й що? Не з цукру ж ми, не розтанемо! Та й чужих очей там не буде!

Рішуче встала, озирнулася на Ігора. Ігор швидко піднявся, в сумці дзенькнули склянки. Чи одна об другу, чи об пляшку.

Валя повела Ігора до моря вузенькими нерівними стежинами, які ніби спеціально були протоптані для таємних коханців серед острівців кущів і балок, оточених городами приватних будинків або закинутими парканами якихось підприємств. Кілька разів стежина вибігала на загальну міську алею, але й там було в цей вечір безлюдно. Вибігала, і метрів через двадцять знову пірнала убік. Двічі провела їх стежина крізь дірки в парканах. «Це лікарня», — обернувшись на ходу, пояснила Валя.

Нарешті стежина вивела їх до крутого спуску, і вони опинилися під навислою над їх головами похмурою скелею. Перед ними хлюпалося темне тихе море. Було дивно не бачити на поверхні води жодного вогника, жодного тремтливого відбитку місяця й зірок. Та відбиватися у воді цього вечора не було чому.

Сіли на пісок. Ігор дістав склянки, шампанське. Розгорнув шоколадку і розломив її на квадратики.

— Чоловік тебе не шукатиме? — раптом запитав Ігор.

— Ні, — зітхнула Валя. — Він лежить, бідака. Спиною мучиться. Завтра повезу його в Кам’янку до бабки. Може, виправить!? Бо якщо він не зможе по рибу ходити, то й я без діла залишусь!

— Іншу роботу знайдеш, — промовив Ігор, узяв пляшку шампанського і почав розкручувати дротик, що тримав корок на скляній шийці.

— Яку роботу? — неголосно розсміялася Валя. — В мене освіта — вісім класів. Я коли закохалася у нього в восьмому, більше вчитися не змогла! Така пристрасть! Добре, що батько з війни безруким повернувся, бо ж, напевно, ременем би знівечив! Він матері ще до війни офіцерським ременем лікоть перебив!

— Батьки також в Очакові живуть? — запитав Ігор.

— Поховані тут, на цвинтарі.

Ігор зняв дротик і труснув пляшкою. Корок, бахнувши, злетів у небо. Ігор наповнив піною обидві склянки і вправно затиснув шийку пляшки великим пальцем правої руки, залишивши міліметровий отвір, щоб тихенько випускати газ. Лівою рукою подав склянку Валі, взяв свою.

— За тебе! — Ігор схилився над обличчям Валі, зазираючи їй в очі.

— І що ж ти в мені таке знайшов? — вона грайливо повела плечем, піднесла склянку до уст, відпила.

Ігор потримав у роті іскристе шампанське, потім ковтнув. «І що я в ній таке знайшов?» — подумав її голосом, ніби ще раз прослухав магнітофонний запис.

— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала вже не грайливо, а ледь напружено Валя.

— Ми ж домовились на «ти» розмовляти, — сказав, усміхаючись, Ігор.

— Тоді п’ємо на брудершафт! — засміялася Валя.

Випили.

Ігор зняв палець з шийки пляшки — газ вже не виходив, і піни більше не було. «Вкрутив» пляшку дном у пісок. Стягнув чоботи, зняв шкарпетки, спробував закатати галіфе. Зайшов по кісточки у воду.

— Вода нехолодна! — промовив здивовано.

— Звичайно, не холодна, — сказала Валя. — Хлопчаки ще місяці два купатися будуть!

— А дівчатка? — зі смішком у голосі запитав Ігор.

— Ті, які сміливіші, також!

— А ти з тих, які сміливіші? Чи з других?

— Ті, які мало вчилися, завжди сміливіші від тих, які з університету вийшли!

— Це особистим досвідом перевірено?

— Налий краще ще шампанського! — попросила Валя.

Ігор налив. Собі і їй.

— Ну, за що вип’ємо? — запитав.

— За мого чоловіка, Петра, щоб не хворів, — запропонувала Валя.

Ігор здивувався, проте не показав виду. Та й якби показав, у темряві не було б видно.

— Ти кохаєш його?

— Раніше кохала, а тепер жалію.

— І це його влаштовує? Те, що ти його жалієш?

— А що? — Валя повела плечем, відпила шампанського. — Жалість сильніша від кохання. Розлюбити можна кого завгодно, а «розжаліти» — такого навіть слова в мові не існує. Людину жалієш, поки вона жива, тільки коли помре — жалість минає. От і виходить, що для мого чоловіка ліпше, якщо я його дуже жалію…

— Я б не хотів, щоб мене жаліли, — замислено промовив Ігор. Потягнувся рукою до шоколаду, взяв квадратик, поклав до рота. Шоколад був твердий, гіркий.

— Це тому, що тебе, напевно, по-справжньому ще жодна жінка не жаліла!

— Мене, напевно, ще жодна жінка по-справжньому й не кохала, — погодився Ігор, вчувши у словах Валі значно багатший життєвий досвід, ніж його власний.

— Ти ж іще молоденький зовсім, — рука Валі обійняла Ігора за плечі, вона присунулася до нього, і тепло її тіла сягнуло його шкіри, проникло крізь гімнастерку.

— Зніми хоч кобуру, бо колеться, — жартома пожалілася Валя.

Ігор слухняно зняв ремінь, поклав його з кобурою на пісок.

— Хочеш, скупаємося? — запропонувала вона.

— Я не взяв нічого, — розгубився Ігор.

— Чому ж «нічого»? — розсміялася Валя так голосно і дзвінко, що Ігор сполохано роззирнувся. — Шампанське взяв, шоколадку взяв, мене взяв! Давай, роздягайся, голими скупаємося та й висохнемо, якщо дощ не піде.

Ігор розстібав гудзики гімнастерки і скоса стежив, як Валя знімає плаття. Її лаковані туфельки біліли на піску. Коли вона, роздягнувшись, озирнулася на Ігора, він продовжував сидіти на піску з розстібнутою, але не знятою гімнастеркою.

— Що, соромишся? — усміхнулася вона.

Ігор хотів крізь землю провалитися. Але значно більше його хвилювала інша думка — думка про те, що знявши форму, він може щезнути з цього часу і з цього місця, залишивши гарну, повну життєвої наснаги жінку саму. І тоді вона, напевно, злякається!

— Я так купатимусь, — Ігор підвівся, виклав у шматяну сумку пачки з рублями, так, щоб вона не помітила, і рішуче увійшов у воду.

— Ти такий дивний, — розсміялася вона і зайшла разом із ним у воду в чому мати народила.

На її тіло можна було сміливо наклеїти радянський «знак якості» — п’ятикутник з абревіатурою «СРСР», який ставили тільки на найкращій продукції. Все в ній було ідеальне: і обличчя, і груди, і талія, і стегна. І при цьому вона не мала нічого спільного з оголеними красунями в «Плейбої» або інших чоловічих журналах. Там сексапільність заміняла красу. Заміняла, та й замінила в головах мільйонів чоловіків. А тут, поруч, у темній воді Чорного моря Ігор міг простягнути руку і доторкнутися до справжньої краси. І він торкнувся її плеча. Вона озирнулася, її посмішка ніби промовляла: «Не бійся мене, не бійся». Ігор пригорнув її, ніби ненароком торкнувшись долонею грудей.

Валя жартівливо відштовхнула його.

— Ти мене гімнастеркою подряпаєш!

Ігор відступив на крок. Зупинився, не в силах відвести від неї погляду. Вона занурилась по шию, притримуючи руками волосся над водою. Далеко в темряві пульсувало світло вогників.

— Це місто? — запитав Ігор, вказуючи рукою на вогники.

— Це порт, — відповіла Валя.

Вони вийшли на берег. Ігор, одяг якого прилип до мокрого тіла, відчував, як по шкірі стікає морська вода. Відчуття було не з приємних. Озирнувся на Валю. Вона чимось витирала шию.

— Що це в тебе? — здивовано запитав Ігор.

— Носовичок, — показала вона.

Валя викрутила в руках хустинку і знову почала витиратися. Ігор стягнув з себе гімнастерку, обережно викрутив її — вода задзюркотіла на пісок. Зняв і мокру майку, також викрутив. Валя стояла боком, її гарні груди видались на мить монументальними, вирізьбленими з каменю. Він підійшов, обійняв Валю, пригорнув її до себе так, що жар її грудей, наче блискавка, влучив йому просто в серце.

— Я ще не почала приймати ліків, — тихо промовила вона, і її руки лягли на плечі Ігора.

Вони стояли, притиснувшись один до одного і обмінюючись теплом своїх тіл. Стояли, здавалося, недовго, та Ігор раптом відчув, що гладенька і тепла спина Валі зовсім суха. Він приклав долоню до свого боку — також сухий.

— Коли я одужаю, — теплий Валин шепіт залоскотав його ліве вухо, — я тебе пожалію. Обіцяю!

Ігор розлив рештки шампанського по склянках. Підняв з піску шоколад.

— Показати фокус? — запитав, передаючи Валі склянку.

— Покажи!

Ігор кинув їй і собі в шампанське квадратики шоколаду.

— Слідкуй за шоколадом, — сказав.

— Ой, — втішилась вона, — дивись, він виплив!

— Він буде тонути і випливати, доки ти його не зїси! Краще випий одним ковтком шампанське, тільки так, щоб шоколад залишився в роті!

Валя зосередилася і проковтнула вміст склянки. І відразу пирхнула, закашлялася і засміялася — все одночасно.

— Сподобалось? — Ігор наблизив губи до її носика.

Вона кивнула на знак згоди, ніжно відстороняючи долонею його обличчя. Потім розтулила губи, показуючи шматочок шоколаду в білих зубках. Її очі сміялися.

— Молодець! — вихопилося в Ігора, і він знову схилився над її обличчям, немов хотів відкусити шматочок від шоколаду, затиснутого в її зубах. Їх уста зустрілися, і смак гірко-солодкого шоколаду оповив його язик.

Згори почувся шурхіт, з навислої над ними скелі посипалися шматки сухої глини.

Ігор схопив Валю за руку, відскочив убік, вдивляючись вгору, де було темно, і все, що було між ними і небом, зливалося в свинцеву темряву.

— Там хтось є, — перелякано прошепотіла Валя.

Ігор заперечливо хитнув головою. Знову стало тихо, проте відчуття небезпеки залишилось. Ігор одягнув мокру майку, зверху гімнастерку. Застібнув гудзики. Підперезався, поправив кобуру. Хотів перекласти пачки грошей з сумки в кишені галіфе, але передумав — у кишенях досі було мокро. Натягнув сухі шкарпетки, а потім, сівши на пісок, — чоботи. І підвівся, вже готовий рушати в зворотню путь. Поруч стояла Валька, знову в сукні, знову хустинка на голові. Біла сумочка в руках і білі туфлі-лодочки на ніжках.

Зауваживши, що Ігор одягнувся, вона повела його до стежки. Вони ледве видерлися по слизькій розщелині на скелю. Далі стежка йшла вздовж скелі, у кущі. Раптом Валя вклякла.

— Там хтось стоїть, — прошепотіла.

Ігор визирнув з-за її спини і побачив у вузькому проході між кущами обриси двох постатей.

— Що, суко, з ментами шампанське п’єш? — пролунав нахабний, неприємний голос. — Давай, Санько, перевір їх долю! Випусти перо!

Ігор бачив, як один з них різко змахнув рукою, і в кількох сантиметрах від обличчя просвистів, сяйнувши зловісно-матовим блиском, ніж.

— Я буду стріляти! — крикнув Ігор, і йому стало соромно за страх у своєму голосі.

— І влучиш? Так? — єхидно поцікавилися з темряви.

Ігор витяг з кобури пістолет, глянув на нього. Йому раптом стало не просто страшно, а жахливо страшно. Він уявив собі, як ці двоє почують зараз, що пістолет дає осічку! Що вони тоді з ними зроблять? Ні, треба лякати, не натискаючи на курок! Для цього треба, щоб вони побачили пістолет!

Ігор витягнув руку з пістолетом вперед, обійшов Валю, став перед нею і зробив вигляд, що цілиться.

— Слухай, він пушку витягнув, — долетів до вух Ігора шепіт.

Ледь помітні обриси людей зникли. Двоє, що чатували на них, зробили крок назад.

— Чуєш, Валько! — заговорив знову перший голос. — Я до тебе вночі навідаюсь! Перевірю: ти з ментом спиш чи з рибалкою. Тоді й побалакаємо!

Ігор відчув, що Валю аж затрусило. Озирнувся.

— Ну ти, падло, ще одне слово, і я тебе закопаю! — вихопилось в Ігора із злістю. Він відчув, як страх залишає його.

— Менти так не говорять, — другий голос не підіймався вище шепоту. — Чуєш, Фімо?

— Чую, чую, — грубо сказав перший. — Дай-но я зара своє фартове перо витягну…

Валя обхопила Ігора ззаду руками. Вона тремтіла, і її тремтіння передавалося йому. Він знову відчув страх. Та й ті двоє, як здалося Ігореві, почали наближатися. Здавалось, що він вже бачить їх там, попереду. Тихо, безшумно, з нахиленими головами і плечима, вони ніби готувалися до стрибка.

— Стояти, суки! — загорлав Ігор і побачив, що його крик їх не зупинив.

Знову витягнув руку з пістолетом вперед, нахилив голову. Палець сам натиснув на курок, і вдарив постріл.

Один з двох захрипів і впав на стежку, другий зупинився над ним і завмер. Та за мить стрибнув у кущі, і з тріску, що віддалявся, було зрозуміло, що він дав драла.

Валя сіла навпочіпки і голосно заплакала. Ігор стояв над нею, не знаючи, що тепер робити. Його погляд зупинився на нерухомому тілі, що лежало на стежці.

— Вставай, ходімо, — він торкнувся Валиного плеча. — Ходімо, я проведу тебе додому.

— Вони мене знайдуть, — прошепотіла вона крізь сльози. — Нащо я з тобою пішла? Я ж просила: приходь без форми!

— Заспокойся, не бійся, — Ігор присів поряд з нею навпочіпки, почав гладити по ще мокрому волоссю, по плечах. — Не бійся! Щось придумаємо! Ти знаєш, хто це був?

— Фіма, — видихнула вона. — Фіма Чагін… Він кохання від мене хотів, а я відмовила… Сказала, що чоловіка кохаю… Що ж тепер? Що тепер буде?

— Не бійся! — голос Ігора став упевненішим. — Я обов’язково щось придумаю…

Він привів її додому. Далі хвіртки вона його не пустила. Біля свого будинку вона вже не плакала, тільки очі дивилися перелякано.

Ігор на прощання пригорнув її.

— Я забула тобі щось важливе сказати, — прошепотіла вона на вухо Ігореві.

— Що? — прошепотів він у відповідь.

— Ти вранці за бичків заплатив і забув їх на прилавку. Я тобі потім других дам, якщо чоловік наловить.

Він встиг поцілувати її в щоку швидше, ніж вона м’яко відсторонила його і квапливо увійшла у двір.