Увечері перед сном Ігор ще раз підійшов до сараю, сподіваючись побачити Степана. Однак садівник так і не з’явився. Збентежений його зникненням, Ігор ліг спати, але довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, заплющував очі, але чи то збудження, пов’язане з поїздкою в Київ, чи то невиразна тривога тримали тіло в напрузі. Кілька разів йому вчувалися знадвору якісь звуки, схожі на кроки. Він вставав, виходив на поріг будинку, але там його чекала тиша. Тиша, наповнена звичайними нічними сторонніми звуками. Десь високо в темному небі летів літак. Десь кричав про свою самотність п’яний бомж. Десь на божевільній швидкості через Ірпінь мчала іномарка.
Щоби більше не відволікатись, Ігор щільно зачинив вікно, і нарешті сон здолав його.
А вранці до його далеко не бадьорого через короткий сон стану додався ще й головний біль. Не сильний, але надокучливий. Цей біль він пам’ятав з дитинства. Він до нього майже звик, іноді майже не звертав на нього уваги.
— Ти вже встав? — гукнула з кухні мати. — Іди снідати!
З’ївши яєчню, Ігор випив кружку молока, а потім заварив собі міцного чаю. Поки пив, помітив, що у високій шальці лежить притиснена гиркою платіжна квитанція за телефон. Усміхнувся, взяв з другої шальки ще одну гирку і поклав на квитанцію.
— Ти Степанові також чаю зроби і бутерброд з ковбасою! — попрохала його Олена Андріївна.
Ігор автоматично кивнув головою. І згадав вчорашній вечір.
«Може, повернувся вже? — подумав. — Якщо повернувся, то зрадіє чаю з бутербродом. Гляди, й балакучішим стане…»
«Дарницький» хліб, привезений напередодні, за ніч не зачерствів. Олена Андріївна завжди клала хліб у целофановий пакет. Ігор відрізав дві грубих скибки. По-селянськи щедро намастив маслом і по шматку докторської ковбаси зверху поклав. Бутерброди — на тарілку, в другу руку — кружку чаю.
Двері в сарай були зачинені. Ігор не пам’ятав, чи зачинив їх вчора увечері. Про всяк випадок постукав. Ніхто не відповів.
Залишивши кружку з чаєм на порозі, Ігор зайшов всередину. Все було, як учора. Степан не повертався.
Прихопивши з порогу чай, Ігор зачинив за собою двері й зупинив погляд на наплічнику садівника. Дивний, незвичний напівморок приміщення — світло сюди потрапляло лише крізь невелике віконечко справа від дверей — створював таємничу атмосферу. Звісно, можна було клацнути вимикачем і насолоджуватися бадьорим світлом стоваттової лампочки, яка звисала зі стелі. Можна було й настільну лампу принести — три розетки забезпечували вільний доступ до електроенергії. Все тут було пристосовано для комфортної роботи електричними інструментами. Та й самі інструменти лежали і на етажерці, й у двох дерев’яних ящичках.
Проте Ігору більше подобалась атмосфера таємничості. Може, тому, що Степан так таємничо зник, дізнавшись, що наколоте на його передпліччі? А може, тому, що незважаючи на зникнення садівника, частина таємниці ще була присутня десь поряд і можна було спробувати її відшукати. Тільки де? Може, в наплічнику?
Ні, Ігор не міг взяти і витрусити все з наплічника на бетонну долівку чи на старий хідник. Гарне виховання змушувало його поважати будь-яку приватну власність: і рухому, і нерухому, і навіть стрибаючу і гавкаючу, як-от сусідського пса Барсика. Але цікавість, стійка і нездоланна, притягувала погляд Ігора до цього напівпустого брезентового наплічника. До того ж, наплічник не був застібнутий, хоч і мав для цього два ремінці.
Врешті Ігор обережно зазирнув усередину, але не зміг нічого роздивитися. Вмикнув світло і знову зазирнув до наплічника. Там, на дні, лежала коробка із зображеною електробритвою, а збоку якесь шмаття, шкарпетки, кеди.
На мить прислухавшись до зовнішнього світу, Ігор витягнув з наплічника картонну коробку і обережно відкрив. Там справді лежала старомодна електробритва разом з інструкцією і набором круглих ротаційних лез. Ігор покрутив бритву в руках. Його здивувало, що Степан ще й досі користується таким антикваріатом. Але, з іншого боку, Степан і сам, у порівнянні з Ігорем, також був «антикваріатом», не надто яскравим, типовим представником минулого, двадцятого століття. Такі люди завжди консервативні й люблять зберігати те, до чого звикли з молодості.
Кладучи бритву назад в коробку, Ігор помітив на дні якийсь папірець, що визирав з-під книжки- інструкції. Підняв пальцем інструкцію і витягнув поштовий конверт — також з минулого століття. На жирному штампі біля поштової марки легко читалася дата: «19.12.99».
Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло і вийшов.
Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.
Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.
— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.
— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!
— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.
Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.
— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.
— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!
Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!
І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.
Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.
— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.
— А ти куди? — поцікавився син.
— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.
Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»
Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.
Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.
Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.
Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.
По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.
Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.
Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.
Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.
Ігор поволі допив «три в одному» і також пішов додому. Ідучи, пригадав, що залишив в сараї канапки з ковбасою і кружку з чаєм. Чай, звісно, давно вистиг. Він зараз свіжого заварить і Степану занесе. А бутерброди — що з ними за годину-другу станеться?! Головне, щоб миші не з’їли!
За двадцять хвилин Ігор з кружкою гарячого чаю постукав у двері цегляного сараю.
— Чого стукаєш? — здивувався, відчиняючи, Степан. — Ти ж тут господар, а не я!
Але чаю зрадів. І канапки з’їв, плямкаючи від задоволення.
— До товариша свого старого їздив, — розповів Степан. — Хотів у нього грошей на подорож попросити — він переді мною в боргу. Я йому колись життя врятував. Та не встиг він добром за моє добро віддячити — помер. З доброю жінкою в Боярці років десять тому зійшовся. Вона слідкувала, щоб він не пив, — мав колись такий гріх. А він все одно помер. Серце! А гроші потрібні — треба ж туди з’їздити…
— Куди? — спитав Ігор.
— Та туди, в Очаків! На будинок подивитися. Батько там точно бував. Може, й родичі якісь залишилися… Ти з грішми не допоможеш?
Ігор задумався. Гроші у нього були — відкладав потрохи на мотоцикл. Але мотоцикл варто лише навесні купувати. Що з ним взимку робити?!
— А мене з собою візьмете? — запитав він.
— Хочеш — поїхали! Удвох веселіше. А раптом там скарб знайдемо? — посміхнувся він загадково. — Тоді порівну й поділимо! Ні, порівну — нечесно! Ми ж не однолітки! Ти молодший на дві третини. Я тобі третину дам!
На неголеному вилицюватому обличчі Степана заграла хитрувата посмішка.
— Грошей небагато треба, — провадив далі. — На квитки до Очакова, ну й там на ночівлю та хліб.
— Добре, — кивнув Ігор. — А коли поїдемо?
— Та хоч завтра!
Ігор заперечливо похитав головою.
— Мама просила картоплю перебрати і до льоху занести. І взагалі треба лад усьому дати і на городі, і в саду, щоб вона не турбувалась.
— За день-два зроблю, — пообіцяв Степан. — Та й потім я знову сюди, до вас. Поки не виженете. Хоч би до весни.
— Добре, — Ігор уважно подивився в очі Степану. — Я квитки на поїзд телефоном замовлю. Тільки їм треба прізвище пасажирів повідомити.
— Садовніков — моє прізвище — сказав Степан.
Ігор не зміг стримати посмішки. У нього виникло якесь дитяче відчуття, ніби він когось перехитрив. Ну так, він вже знав прізвище Степана! То й що з того?
— Чого смієшся?! — незлобиво спитав Степан. — Кожна людина має в гармонії зі своїм прізвищем жити. Якщо твоє прізвище Чоботар — то будь шевцем, а якщо Садовніков, — краще тобі садівником бути. Ось так. А твоє яке прізвище?
— Возний.
— Возний, а ні таксівки, ні коней нема, — усміхнувся тепер Степан.
— Я собі навесні мотоцикл куплю, — абсолютно серйозно заявив Ігор. — Або й раніше, якщо в Очакові скарб знайдемо! — при останніх словах він ледве стримав посмішку.
— Мотоцикл — добре діло — кивнув Степан, ставши раптом також серйозним, тільки на відміну від Ігора — по-справжньому серйозним.