Руйнівниця фортець

– Два брати?

– Молодший Даніель і тезка нашого господаря. – Вона піднесла келих в бік Карла Людвіга.

– Даніель фон Бессерер? Але ж він живий!

– Слухаю? – ахнула Катаріна від подиву.

– Звичайно. Він є лейтенантом Лівгардет, сил спеціального призначення Густава Адольфа. Я зустрівся з ним наприкінці минулого року в Бремені, куди мене направили послом. Не можу сказати, що це була приємна зустріч, — глузливо додав він. – Як би там не дивитися, ми вороги. У всякому разі, він живий.

Серце Катаріни забилося швидше. Вона оживилася і почала розпитувати про брата.

– Як він? Здоровий? Чи знає він, що сталося в Тальфінгені?

– Я не знаю відповідей на ці запитання, майне фрау. - Ройсс похитав головою. – Але коли я його бачив, він здався мені в дуже хорошому стані.

Дівчина зовсім перестала звертати увагу на розмову. Її серце билося як божевільне, а на щоках з'явився рум'янець. Її брат живий! Хтось із її родини все ще гуляє по Німеччині! Їй хотілося обійняти Ройсса, хоча вона ніколи не посміє порушити етикет аж настільки. Це повідомлення дуже змінило її ситуацію – тепер все буде інакше! Якщо первісток її батька був живий, то його обов’язком і правом було вимагати втрачену спадщину, а не її! Їй більше не потрібно було турбуватися про все це, вона могла...

Катаріна зорієнтувалася, що її рука тремтить, коли потягнулася до келиха з вином. Дівчина змусила себе заспокоїтися. Як зазвичай останнім часом, їй це вдавалося надто добре: зображення на краях її райдужних оболонок розпливлося, голоси стали долітати до неї, наче крізь туман — вона зрозуміла, що потрапляє в інший модус. Перш ніж це встигло статися, вона підскочила на місці й пробурмотіла: "Вибачте, панове". Катаріна вийшла з намету настільки спокійно, наскільки могла. Ці несподівані напади ставали все більш виснажливими – і спокусливими водночас.

Холодне вечірнє повітря трохи протверезило її. Катаріна кілька разів глибоко вдихнула. Коли вона подумала про це, їй спало на думку, що шокуюча інформація насправді лише змінює те, що її рід має шанс бути продовженим. У її власній ситуації – це ні до чого не приводило. Її брат був за кілька сотень кілометрів, чи, власне, Бог знає де, бо спецпідрозділи шведів ніколи не затримувались на одному місці. Навіть більше - як глава сім'ї і чоловік, він міг претендувати і на її військо, і на її майно, а ось це вже Катаріну непокоїло.

Даніель ніколи не мав голови до політики чи стратегії — насправді, він не мав голови ні до чого, окрім дівчат та воячки, і навіть це йому не дуже вдавалося. Запальний і жорстокий за своєю вдачею, він часто потрапляв у неприємності, завдаючи багато хвилювань батькові. Коли шість років тому він пішов з дому, щоб приєднатися до шведської армії, Даніель-старший сподівався, що армія загартує його сина, але Катаріна знала краще і не розраховувала на це. Раптом вона серйозно занепокоїлася, чи справді є добрим те, що її брат живий. Однак вона твердо вирішила надто не хвилюватися. Дівчина повернулася до намету. Чоловіки, що були там зібрані, не були ні здивовані, ні зацікавлені її відходом – якщо у них щось і було на думці, вони тактовно мовчали. Дівчина вправно підключилася до розмови і змінила тему:

– Що ви плануєте далі? – спитала вона.

– Якщо ти не проти і все ще хочеш нам допомогти, ми вирушаємо в Мангейм на світанку.

– Інша фортеця? Їх ще багато?

Руперт зітхнув.

– Навіть забагато.

– Ви ж розумієте, що я не буду їздити з вами вічно? Кінець кінцем, я маю зайнятися і власними справами.

– Знаємо, звичайно, знаємо, – буркнув Карл Людвіг. – Але я мушу тебе запитати… я маю на увазі…

– …це зовсім не означає, що я прямо зараз кудись піду, не хвилюйся. – Катаріна засміялася над його стурбованим виразом обличчя.

Після встановлення порядку шикування похідної колони вони розпрощалися, і Катаріна пішла до свого намету спати. Вона відчувала себе дуже втомленою, ніби у неї був напружений день, хоча вона нічого не робила - у розмовному сенсі цього слова. Заснула, як кам'яна.

Наступного дня її розбудила служниця Карла Людвіга. Хоча сонце лише нетерпляче тремтіло за краєм обрію, готове освітлювати шлях, військо вже було зібране й готове до походу, тож не було чого чекати. Знову залунали волинки, сопілки та англійські пісні. Проте від Катаріни не пройшло повз увагу, що колона стала помітно меншою.

– А чи не є у нас, часом, більше війська? – спитала вона Руперта, бо не була до кінця впевнена у своєму спостереженні.

– Звичайно, – поблажливо відповів той. – Ми залишили у Ладенбурзі великий гарнізон. Хтось має зараз стежити за містом і почати ремонт укріплень, які ти так блискуче зруйнувала.

– Ти не збираєшся нарікати на це, правда?

– Ні. – Він засміявся. – Але справа в тому, що вежу потрібно будувати заново. Ти, мабуть, здогадуєшся, що для цього потрібні люди та ресурси.

– До речі, як міська рада відреагувала на зміну влади?

– Досить добре. Стримано, але добре.

– Якби ви знали, – пирхнув їхній полонений, який слухав розмову, гідно опираючись на луку сідла свого чорного жеребця, – скільки крові зіпсували мені ці кляті городяни, ви б оцінили свою "стриманість"! Стриманість, теж мені щось! Навіть сіно для стайні довелося з них вибивати!

Довгий анекдот про міські стайні, що слідував після цих слів, не зацікавив дівчину. Їй не особливо хотілося говорити: по-перше, вони все ще її невимовно нудило, а по-друге, тієї ночі у неї були болісні місячні. Час від часу морщачись від болю в незручному жіночому сідлі, дівчина губилася у власних думках. В результаті всю дорогу вона провела на межі модусу, постійно вибиваючись з нього болями в низу живота. Катаріна помітила, що вони приїхали, лише тоді, коли хтось – один із сержантів – зупинив її коня. Сонце стояло в зеніті.

– Ну що ж, - радісно сказав Руперт. – Мабуть, на мангеймські укріплення талярів уже не вистачило.

Катаріна несвідомо озирнулася навколо і змусила себе подивитися на метрополію, що розкинулася перед ними. Сонце світило на розгалуженнях Неккара й Рейну, на яких було розташоване місто, тож їй довелося примружитися. Вони підійшли до Мангейма з єдиного боку, де не було рік: зі сходу. Це справило вражаюче враження. Місто оточували величезні редути, що ніби виростали прямо з рову; за ним виднілися контури великих і високих цегляних будинків, розташованих, мов кубики, акуратними рядами. На південному краю міста, на березі Рейну, виросла, як наріст, велика фортеця, побудована у формі зірки, яка охороняла розгалуження річок, мов жахливий велетень. Однак легко було побачити, що все це знаходилося в жахливому стані. На рівнинній місцевості вони добре бачили капоніри й редути з зубчастими стінами, вежі, що ледь трималися, і зубці фортеці без обстави. Рів, як дійшла висновку дівчина після короткого спостереження, був неглибокий, зарослий і частково засипаний.

– Ну, княже, – пробурмотів Карл Людвіг Ройссу. – Схоже, твої союзники тут не похизуються.

– Судячи з усього, – сказав Руперт, оглядаючи місто через перспективу, – вони мають щонайбільше третину гарнізону фортеці... Стіни майже зовсім порожні... На батареях немає гармат... Ні, я бачу одну, але мені здається, що вона впала з лафету... Бастеї повністю засипані... Вони не копали вали... Південна брама, схоже, ось-ось завалиться... чесно? Навіть без Катаріни я міг би штурмувати цю фортецю тут і зараз. – Він із задоволенням поклав підзорну трубу назад до сумки.

Наче на замовлення залунали міські дзвони, попереджаючи про напад, і баварський гарнізон почав зачиняти ворота, щоб не полегшувати завдання Віттельсбахам. Вираз на обличчі Ройсса войовничим назвати не було можна - мабуть йому було трохи соромно, що колись потужну фортецю вони застали в такому стані.

– Ну що ж, міста в такому стані, зазвичай, облогу не приймають. Може обійдемося без бою? Пошлемо гінця, — наказав Карл Людвіг і махнув рукою одному з сержантів.

Він передав йому коротке повідомлення захисникам — вимогу відкрити ворота законному правителю Пфальцу — і відправив його в дорогу. Посланець високо підняв прапор із левами Віттельсбахів і рушив до міста.

Вони навіть не встигли втратити терпіння, як він повернувся – з розгубленим виразом обличчя і не один. Його супроводжував маленький худий чоловік у баварській формі. З його обличчя не сходила не дуже приємна, іронічна гримаса, а через те, що обличчя було вузьким і худим, прикрашеним рідкими й недоглянутими вусами, чоловік справляв взагалі неприємне враження. Він подивився маленькими щурячими очима на групу вершників і натягнув поводи, змусивши свого коня танцювати перед ними.

– Хто з них Карл Людвіг?

– Це я, – гордовито заявив молодий герцог, уп’явшись шпорами в боки коня.

Вони порівнялися.

– Aга. На великого вождя, герцог, ви не схожі, але мені байдуже. Я Ґотфрід Гуйн, полковник з милості курфюрста Максиміліана, і так склалося, що мені довірили опіку над цим містом.

– Це дуже щедро з боку його високості, — холоднокровно відповів Віттельсбах. – Але проблема в тому, що це не його місто.

– Може його, а може і не його. Політика – це не моя справа. - Гуйн злобно посміхнувся. – Як ваші світлості самі бачать, ми не готові прийняти вас. Проте мені приємно повідомити, що по той бік Рейну, он там, де ось той гай, можна побачити іншу фортецю, Райнешанце. Можливо, ви знаєте, що її збудував ваш дід.

Карл Людвіг не вважав за потрібне коментувати це, тому чекав, поки прибулий перейде до суті.

– Так ось, в цій крихітній фортеці є кілька старих, але справних семисотфунтових мортир з великим запасом боєприпасів. Якщо ви спробуєте штурмувати місто, ми почнемо бомбардування. Поки ви знайдете спосіб перетнути річку й захопите батарею, з міста мало чого залишиться. Якщо хтось із вас спробує домовитися з міською радою, ми про це дізнаємось і теж почнемо обстріл. Загалом, що б ви не робили, ми почнемо бомбардувати. Єдине, що може зупинити нас, це якщо я завтра вранці вигляну у вікно і не побачу тут жодного сраного шотландця, – він плюнув на землю.

– Але ж, – раптом обурився князь Ройсс, – хіба такими методами зараз користується імперська армія? Шантажувати? Чорт із ним, з містом, але ж ви, як люди, повинні стати до бою!

Гуйн щиро розсміявся на ці слова.

– А пан хто такий?

– Генріх третій фон Ройсс, на службі Його Імператорської Величності.

– А. то це ваша високість дозволила відібрати Ладенбург за один день. Тоді дозволь мені, княже, що я не буду слухати стратегічних порад офіцера, який навіть не міг захистити власну фортецю, — нахабно відповів той.

Обличчя Ройсса почервоніло до кінчиків вух.

– Прошу вашого дозволу, – запитав він Карла Людвіга, – викликати цього чоловіка на двобій.

– Не дозволяю, – нахмурився Віттельсбах. – Це все? – спитав він Гуйна.

Той кивнув і, розуміючи, що йому нічого додати, розвернув коня, пришпорив його і, не прощаючись, поскакав до міста.

– Яка невихованість, – бушував Ройсс, ще червоніший від буряка. — Яке нахабство! Так війну не ведуть, і, тим більше, не в рядах його імператорської величності!

Катаріна подумала, що цей чоловік і справді мало що бачив, якщо вважав, що в рядах Його Імператорської Величності війну так не ведуть. Не раз і не два вона бачила розбиті села й містечка, якими, мов сарана, проносилися полчища найманців — папістів чи протестантів. Вона чула про облоги, які закінчувалися повним розгромом захисників, і про штурми, під час яких горіли цілі міські квартали. Вона бачила поля битв і понівечені тіла катованих шпигунів. А їй було трохи менше вісімнадцяти років. Вона зрозуміла, що Ройсс мав на увазі, коли сказав, що йому "не вистачає досвіду".

Однак ідея пожертвувати населенням багатотисячного міста заради амбіцій двох молодих герцогів їй теж не сподобалася. За останній рік вона стала більш розважливою і часто позбавленою милосердя, але ідея незаконного вбивства мирних жителів позитивно не настроювала. Це нагадало їй потворний, похмурий пейзаж Східної Фрізії. Вона побачила, як Віттельсбахи перезирнулися, очевидно, серйозно розглядаючи цю можливість. Катаріна вже збиралася холодно запитати, чи справді вони хочуть, щоб їхнє герцогство виглядало як домен Цирксенів, але раптом вирішила змінити свою тактику. Їй спало на думку, що якщо Ройсс і мав невеликий досвід війни, то, ймовірно, він мав небагато досвіду і з жінками.

– Це жахливо! – вимовила вона високим, трепетним тоном, який, як вона вже зрозуміла, справляв на чоловіків разюче враження. – Ми не можемо цього допустити!– звернулася вона до Ройсса, ніби той міг вирішити будь-що в цій домовленості. - Чи є у вашої княжої високості якась ідею, як можна запобігти цій потворності?!

– Я... – князь почервонів ще більше, наскільки це було можливим. – Ви повинні зрозуміти, моя пані… Я не можу вас підтримати… Ті, що в місті – союзники…

– Чи міг цей підлий чоловік бути союзником князя? Я ніколи в це не повірю!– тим же тоном лементувала Катаріна. – Він однозначно зрадник, займається самоволею! Це ж страх якийсь, яка жахлива людина! Вовк, а не людина! Так безчесно, так нижче пояса! Благаю вас, княже, якщо можете запобігти цій різанині, зробіть це!– Їй було соромно за цю комедію, але Ройсс, який жах, попався на неї. – Невже імператор міг наказати таке безглузде пролиття німецької крові?

– Що ж… – Генріх безпорадно подивився на Карла Людвіга та Руперта, які широко розплющеними очима дивилися на Катаріну з безмежним подивом. – Ви можете відступити...

– І залишити бідних людей на милість цих монстрів? – схлипнула дівчина. Їй навіть вдалося видавити кілька справжніх сліз.

– Якби я мав можливість… пані… Це не є достойним… - Ройсс усе більше плутався, не маючи куди втекти. Було очевидно, що безнадійна моральна дилема назрівала в ньому, як буря, шукаючи будь-якого виходу. Він безсило озирнувся. - Можна… закліпати гармати, — пробурмотів він. – Перш ніж вони почнуть обстріл. Але спочатку треба дістатися до фортеці.

– Невже немає такої можливості?

Катаріна закрила обличчя руками і схлипнула.

До Віттельсбахів нарешті дійшло, чого хотіла досягти дівчина, і підключилися до розпитування, витягуючи військові подробиці. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин вони витягли з бідолашного Ройсса абсолютно все: які слабкі сторони фортеці Рейншанце, які її сильні сторони, що можна, а що ні, що видно з її редутів, і, перш за все, як потрапити всередину. Замучений князь відповів на всі запитання, і щоразу, коли він вагався, Катаріна починала лементувати, застосовуючи стару істину, що добре вихований чоловік зробить усе, щоб жінка перестала плакати. Це було досить незручно для всіх залучених сторін, але надзвичайно ефективно.

Нарешті, коли вони дізналися все, що хотіли, князь Ройсс відійшов убік, щоб мовчки пережити свою зраду — маленьку і не дуже значну, але ж зраду. Останні ж почали задаватися питанням, що вони насправді хочуть робити.

– Ідея закліпати гармати є гарною, але цього недостатньо, – хвилювався Руперт. – Закліпаною гарматою, особливо мортирою, можна стріляти, заряджаючи її спереду і з запальним шнуром. Точність і скорострільність тоді жалюгідні, але вони й не потрібні. Оскільки мішенню є місто, вони стрілятимуть наосліп і не хвилюватимуться, куди падають кулі.

– У тебе є краща ідея?

– Найкраще було б просто захопити ці гармати, але для цього знадобиться штурм, який ми не можемо здійснити, не переправившись на інший бік. Ми можемо за один вечір човнами переправити двісті людей, але не дві тисячі! Другий варіант – закліпати гармати і одночасно зруйнувати лафети. Якщо в них у фортеці немає теслі, а його, скоріше за все, немає, нових гармат вони не підготують.

– На це нам вистачить кілька людей із сокирами, так? – зрадів Карл Людовік.

– Не зовсім, - його брат похитав головою. – Навіть дуже добре поламаний лафет можна зібрати, я бачив такі випадки. Їх потрібно порубати на дрібні шматочки, що навряд чи вийде в чужій фортеці, або спалити.

– Зі спаленням, – очі Катаріни спалахнули, – я можу допомогти.

– І ти попливеш в нічну подорож до чужої фортеці? Ні в якому разі! – Карл Людвіг скривився, і це була помилка.

До Катаріни вже нічого не мовило. Дівчині нічого не казало, що вона чогось не може зробити, що їй цього не можна, що чогось не вільно, або що вона щось мусить. Очі графиньки за мить спалахнули люттю. Як завжди в таких ситуаціях, вона пригадала відчуття принизливої ​​безпорадності, коли понад рік тому найманці Краузе несли її, зв’язану, як теля, через палаючий замок її батька.

– Якщо я захочу, я попливу туди навіть вплав і спалю ці довбані гармати, – рявкнула вона. – І спробуй лише щось зробити, щоб зупинити мене.

Старший Віттельсбах відступив, усвідомивши свою помилку, і спробував лише знайти вихід із ситуації:

– Я мав на увазі не це… Просто… я переживаю за тебе… Це небезпечно…

Цими словами він лише погіршив ситуацію. Катаріна крижаним тоном відповіла, що якщо це так небезпечно, то йому варто хвилюватися про кожного учасника потенційного рейду, а не про неї особливо, тим більше, що вона, на відміну від шотландських солдатів, має певні навички, необхідні для виконання завдання.

- Так що, з власної милості можеш відвалити, — гордовито закінчила вона й плюнула на землю в явно нежіночій манері. Катаріна вважала тему вичерпаною.

Віттельсбах уже відкрив рота, щоб продовжити з нею сперечатися, коли раптом на допомогу Катаріні прийшов Руперт:

– Слухай, брате, якщо Катаріна хоче піти, відпусти її, – тихо сказав він.

– Але...

- У мене все це теж в голову не вміщується, і сам я вважаю це ненормальним, але давай подивимося правді в очі, а чи було щось нормальним цього довбаного року?

Розділ XIV

Духовні особи балакали цілу ніч, згадуючи давні часи. Коппенштайн наказав відкоркувати пляшку рислінгу, і жоден із них не був особливо стурбований своїми обітницями стриманості. Давно невідновлюване знайомство знову розквітло серед розповідей, анекдотів, несерйозних історій і спогадів про давно померлих і ще живих людей. Лише вранці вони зрозуміли, що їм обом потрібно виспатися: Еркісії, тому що в нього був довгий день, і Коппенштайну, через його вік. Ренегат розмістився в кімнаті для гостей. Того ранку він спав як немовля – вперше після в’їзду в Німеччину він хоч десь почував себе вдома.

Вони знали один одного ще з часів послушництва Еркісії, якому Коппенштайн був представлений в Сорбоннському університеті як видатний спеціаліст з єретичних доктрин. Уже тоді старший чоловік допоміг іспанцю написати пристойну дисертацію, і при цьому у них виникла щира взаємна симпатія один до одного. Старшого в молодшому приваблювала життєва сила й енергійність, а молодшого в старшому — інтелектуальна мужність і стоїчний спокій. Пізніше вони зустрічалися кілька разів у різних випадках, коли Коппенштайн був духовним радником Серафима Секкі, і кожного разу вони чудово ладнали. Можливо, тут спрацював принцип, що протилежності притягуються: зарозумілий, у постійних сумнівах і авантюрний іспанець був живою протилежністю фанатично вірного церкви, похованого в книгах, богослова з Німеччини. Вони не бачилися кілька років - востаннє, коли Коппенштайн залишав Рим, щоб прийняти парафію в Гейдельберзі, де вони зараз перебували. Відчуття, що його друг буде десь тут, не розчарувало колишнього домініканця.

У другій половині дня, коли вони знову сіли в кабінеті за келихом вина, Еркісія вирішив, що час перейти від балачок до справ. Він почав з найменш важливого, але цікавого питання:

– Добре, Іоганне. Поясни мені, для чого ці таємниці? Я розумію, що тобі треба ховатися...

– Не треба, – зневажливо пирхнув старий. – Якби єретик підняв на мене руку, вся католицька громада Гейдельберга підняла б бунт. Мене тут люблять.

– Мабуть, не завдяки Катехизису без кальвіністських ідей?– єхидно посміхнувся іспанець.

– Так, ти здивуєшся, але і завдяки йому. Не повіриш, як у цих заблуканих овечок заплуталося в їхніх головах; і вісім років я всіляко проясняв їхній світогляд. Я давно перестав прислухатися до порад центру, їхні ідеї настільки дурні, що просто неможливо уявити. Як ти сам бачив, я вислав єзуїтів за місто, щоб вони не заважали, що було зовсім нелегко, враховуючи, що вони звітують безпосередньо Святому Отцю. Загалом я впорався досить добре. Багатьох вдалося навернути. На жаль, – зітхнув він, – multos non omnes[8], і тепер нам доведеться втікати. Коли під владою Віттельсбахів єретичні теологи повернуться до університету, уся моя праця буде марною.

– Ти не відповів на моє запитання.

– Насправді я не відповів, тому що ти повинен був здогадатися, – лаяв його, мов школяра, Коппенштайн. – У мене не було бажання зв’язуватися з єретиками-слідчими та ревізорами, які відразу звалилися б на мою голову, і довелося залишати крихти для ордену, якщо б вони вирішили зі мною зв’язатися. Ти ж знаєш, що я не зв'язаний вокантом.

Еркісія кивнув. Він не хотів торкатися делікатної теми, але знав, що Іоганн був одним із небагатьох домініканців, які відкинули реформу ордену й не почали навчатися роботі з прецизіями. Хоча він займався богословськими аспектами предмету, німець ніколи не практикував чар, навіть найменшим чином.

– Не пощастило чи пощастило, щось змусило тебе натрапити на підказки, – продовжив хазяїн. – Я б збрехав, якби сказав, що не розраховував на це, коли дізнався, що ти очолюєш армію єретиків. Тим більше, що я хотів би почути роз’яснення, зважаючи на те, що про тебе говорять серед проповідників.

– І про що кажуть? Давно вже я ні з ким з ордену не спілкувався.

– І не дивно, – пирхнув німець. – Тебе оголосили персоною нон ґрата, усі твої титули скасували та відлучили від церкви. Офіційно ти віровідступник і казнокрад. Будь-який домініканець, який тебе зустріне, зобов'язаний вбити тебе на місці.

– Ти якось не кидаєшся на мене з кинджалом.

– Тому що in dubio pro reo[9]. Дурна історія Тіленхайма про те, як ти продався дияволу і обдурив голландців за жменю срібняків, відмовившись від своєї справжньої віри, як тільки вона дійшла до мене, я відразу помістив серед казок. Ми знаємо один одного занадто давно. Знаю, що не тільки я сумнівався в цьому досить суперечливому судженні. Проте мені цікаво, що насправді сталося.

Еркісія коротко резюмував для нього події в Амстердамі. Чоловік уважно слухав, киваючи головою, показуючи, що він розуміє. Коли іспанець закінчив, він глибоко задумався.

– Ну, ти сам винен, – без жодного жалю підсумував він. – Ти завжди були запальним, a qui ventum seminat, turbinem metit[10].

– Складно сказати, що я сам посіяв цей вітер, – скривився ренегат, наливаючи собі вина.

– Я не про інтригу, жертвою якої ти став, а про те, як ти взагалі в неї вплуталися. Тут немає провини Тіленхайма чи ордену, лише твоя та твоїх гріхів: гордині, зарозумілості, гніву і сумнівів. Якби ти заспокоїлися після цієї історії в Гаазі, можливо, можна було б притиснути Святого Отця, щоб він хоча б зняв відлучення.

– Ти сердишся на мене?

– Не мені бути злим чи звинувачувати тебе у твоїх гріхах, – спокійно відповів німець. – Ти матимеш важку покуту в Царстві Небесному, і мені цього усвідомлення достатньо. Тим часом я ціную тебе досить високо, щоб не відмовляти в допомозі, якщо ти про це попросиш. Залежно, звичайно, від обсягу запиту. Impossibilium nulla est obligatio[11].

Еркісія замислився. На кінчику язика в нього було запитання, яке він насправді не хотів задавати. Але знав, що інакше шкодуватиме про це все життя.

– Думаєш, у мене немає можливості повернутися до ордену? – нарешті рішився він.

– Ні, Домінік. – похитав головою німецький теолог. – Ти вирішив свою долю, співпрацюючи з кальвіністами. Ти вибрав свій власний шлях, на мою думку, неправильний. Але досвід показує, що ultima veritas[12] ми відкриємо тільки в кінці.

– А може… – з надією почав Еркісія.

– Ні, – перебив його Коппенштайн. – Навіть якби ти не був заплямований зрадою і вважався просто невдалим інтриганом, шанси на те, що тебе відновлять в Ордені, були б дуже мізерними. Ти завжди йшов своїм шляхом, не маючи підтримки з боку ієрархів, не кажучи вже про Святий Престол. Моє слово може щось означати, але, насправді, дуже мало, особливо тому, що верх у керівництві зайняли крикуни та бойовики в стилі Тіленхайма. Твоя справа є res judicata[13], і ти повинен змиритися з нею.

Вираз обличчя іспанця спохмурнів, наче він образився, і він довго не говорив. Еркісія роздумував, граючись келихом. Усе, що розповів йому Коппенштайн, було йому відомо й без цієї розмови. Коли він поставив своє запитання, він просто хотів почути відповідь від когось іншого, щоб позбутися будь-яких ілюзій, що залишилися. Тепер, коли похмура думка його приятеля пролунала, мов дзвін у темряві, він пошкодував про це. Ймовірно, йому більше подобалася крихта надії, яка тліла десь глибоко в його душі. Його дуже кортіло запитати, що йому тоді робити, але він знав, якою буде відповідь: Коппенштайн розсміявся б йому в обличчя і сказав, що він мав би подумати про це заздалегідь. А потім відправив би на покуту. Тому він мовчав.

– Тобі відомо, – нарешті сказав він, щоб порушити мовчанку, – які плани у Тіленхайма та Фердинанда?

- Уяви не маю. Я, знаєш, не цікавлюся політикою. Дотримуючись девізу Марка Аврелія, я ставлюся до військ та імператорів як до бурі чи вітру. Ти, мабуть, питаєш про свою нову, гм, протеже?

– Катаріну, так. Саме через це, серед іншого, я доклав зусиль, щоб знайти тебе.

– Про це не важко здогадатися. Хоча я не знаю, як я можу тобі допомогти з нею. Дівчина, звичайно, могутня відьма, а я відкидав чаклунство як нечисте мистецтво. Поняття не маю про них.

– Думаю, що ти можеш мати про них краще уявлення, ніж багато хто з прецизіологів.

- Можливо. Але я не маю бажання вникати в тему. Ignoti nulla cupido[14]. І все ж, якщо хочеш, я маю кілька думок про фроляйн Катерину фон Бессерер із замку Обертальфінген.

– Якщо лише вони не стосуються стану її душі…

– Це теж. Але перш за все: її політичний статус. Ти потрапив у справді неприємну історію, Домінік. Ти хоч уявляєш, що означає її поява під мурами цього міста, перед десятком тисячами жителів?

– Напевно, це приверне увагу не дуже цікавих людей, - Еркісія скривився.

– Чи приверне увагу? Вже зараз звістка про те, що тут сталося, розноситься по всій Німеччині. Я приймав участь в облозі фон Тіллі. Його армія налічувала тридцять тисяч солдатів, двадцять гармат, тарани, вежі, катапульти, що завгодно. Місто захищали кілька тисяч найманців, які тільки чекали нагоди змитися. Битва тривала три місяці, один лише штурм тривав три дні. Твоїй дівчині знадобилося близько двадцяти хвилин, щоб перемогти набагато краще підготовлену оборону, і, наскільки мені відомо, вона вже повторила цей подвиг у Ладенбурзі. Ти і справді ще не розумієш, що це означає? Твоя підопічна є arma mirum[15]. А це означає, що кожна сторона цієї війни захоче її здобути.

– Повір мені, – пирхнув Еркісія, – що "здобути" Катаріну набагато складніше, ніж будь-яке місто.

– І власне тут ми підходимо до суті проблеми. Ти й справді вважаєш, що Густаву Адольфу Вазі чи Фердинанду Габсбургу було б не байдуже, що дівчині подобається, а що ні? Якщо її спіймають, то посадять у клітку, підпилять кігтики, і вашій юній відьмі пощастить, якщо вона взагалі виживе. І з цим нічого не поробиш. Більше того, візьми до уваги, що arma mirum можна використовувати для створення власної армії mire armata[16], але ти також можеш взяти до уваги, що вона потрапить до рук ворога. А потім...

Він прицмокнув губами і похилив голову, зробивши театральний жест, що імітував перелам шиї петлею.

– Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш? Ні король Швеції, ні король Німеччини не є якимось варварами з Нового Світу, а Катаріна все ж-таки аристократка. Звичайно, я розумію, що вони обидва будуть зацікавлені в дівчині, але, вважаю, з ними можна буде порозумітися.

– Ех, Домінік, – несхвально зітхнув старий теолог, знімаючи окуляри. – Ти стільки літ ходиш по цьому світу та й досі дурний, наче в тебе замість голови пуста макова коробочка. Якщо ти не хочеш вірити мені на слово, це дуже погано, але принаймні згадай про це, коли буде треба: Катаріна фон Бессерер не може безпечно ходити по німецькій землі, доки триває ця війна, і всі зацікавлені сили захочуть запобігти цьому per fas et nefas[17]. Я просто молюся, щоб тебе тоді не було поруч.

– Але...

– Досить, мій друже, – перебив його німець, вплітаючи в голос тремтячу нотку, властиву нетерплячим вчителям. – Краще розкажи мені, як тобі вдалося навчити дівчину бути такою могутньою чарівницею. Знаю, що вона у багато разів могутніша, ніж ти чи будь-який інший домініканець.

– Ну, можливо, ти будеш здивований, – відповів Еркісія після миті роздумів. – Але це запитання є однією з головних причин, чому я намагався тебе знайти. Під час навчання в монастирі чи від Серафима Секкі ти коли-небудь чув про книги, написані енохіанською мовою?

Коппенштайн посерйознішав. Він знову надягнув окуляри й задумливо подивився у вікно. Деякий час дивився, як птахи вили гніздо на гілках розлогого клена.

– Отже, ми нарешті дійшли до того, – спокійно порушив він мовчанку, – коли ця розмова стає справді небезпечною. Я прошу тебе, — продовжив він, повертаючись до Еркісії, — чесно сказати мені, звідки це запитання. Від відповіді залежить продовження дискусії.

Іспанець, відчувши смертельну серйозність голосу свого колишнього вчителя, теж посерйознішав і дуже обережно розповів всю історію книги, яка так змінила Катаріну, не залишивши нічого недомовленого чи прихованого. Історія зайняла добрий десяток хвилин, протягом яких Коппенштайн слухав так уважно, ніби від цього залежало його життя.

– А де книга зараз? – запитав він.

– На полиці в кабінеті Андреае, у Вюрцбурзі, – розгублено відповів Еркісія. – Катаріна не взяла її з собою.

Раптом німецький теолог розсміявся.

– Ну, логіка підказує, що кожна книга лежить десь на полиці. Але в даному випадку це особливо іронічно. Ти мене заспокоїв, мій дорогий. На секунду я був готовий звинуватити тебе у тому, що ти сам забажав захопити рукопис, дізнавшись про нього. Однак я судив тебе занадто суворо, і мені за це соромно.

– Ти ж знаєш, що мене ніколи не тягнуло до влади.

– Але тебе тягне до таємниць, і ця книга, о, це одна з найбільших таємниць mundi veteris[18]. Розумієш, Серафін, тобто генерал Секкі, витратив чимало років на її пошуки. Мало хто знав про неї, і ще менше усвідомлював, що це за рукопис.

– Чи можу я розраховувати на те, що ти поділишся зі мною цією таємницею?

– Я б із задоволенням, але не можу, тому що я її не знаю. Все, що мені відомо, це те, що Серафін впав на її слід приблизно в 1624 чи 1625 році. Йому прийшов лист про містичну книгу, яку, нібито, хтось написав у Празі в стані ілюмінації. Знаходилася вона теж в Празі. Секкі не особливо цікавився такими речами, але з почуття обов'язку поїхав туди. Після прибуття виявилося, що манускрипт зник.

– Це… вигідно.

– Аж надто вигідно. Тому генерал зацікавився цією темою і почав винюхувати. Виявилося, що окрім оригіналу рукопису, який ви, ймовірно, знайшли, була копія, нібито написана Кроліусом, магом і лікарем при дворі Рудольфа II. Я знаю це лише тому, що був одним із людей, яких Серафін взяв, щоб знайти цю копію. Розслідування тривало майже два роки. Ми подорожували більшою частиною Європи та розмовляли, мабуть, з кожним алхіміком на континенті. Нарешті в Кракові ми дійшли до Сендівогіуса Полонуса[19], який володів документом. Він не горів бажанням пояснювати, але шляхом умовлянь і підкупу ми переконали його поділитися деякою інформацією. Кажуть, книгу представив їм, тобто всім своїм алхімікам, сам імператор Рудольф у тисяча шістсот десятому році, коли Матіас уже усунув його від влади. Це був aetas ultima[20] тієї строкатої мішанини, яку Габсбурги тоді називали двором, і вчені вже готувалися покинути затишні лабораторії Праги. Імператор стверджував, що книга була написана в стані натхнення. За його словами, той, хто отримає знання, що містяться в ній, відразу відкриє для себе всі божественні таємниці і, отже, нескінченну силу. Він наказав її переписати, а потім прочитати. Проблема полягала в тому, що ніхто не міг цього зробити, бо все це була тарабарщина, написана знаками, які не нагадували жодного алфавіту. Звучить знайомо?

Еркісія кивнув.

– Це нікого не хвилювало, тому що імператор був уже в дуже поганому стані і його одкровення вважалися маренням божевільного. Але Сендівогіус, повернувшись до двору в Кракові, таємно взяв із собою копію манускрипту; алхіміки, які втікали додому, крали з колекцій Рудольфа все цінне. Поляк зарікався, що написане точно можна прочитати, але ця конкретна копія не буде чогось вартою, оскільки вона не є sui generis[21]. Це мало бути важливим через стан одкровення, яке супроводжувало написання тексту. Ми купили у нього книгу за великі гроші, навіть не питай за скільки, платив Орден. Потім ми розділили завдання. Секкі довелося повернутися до управління Орденом, другий слідчий намагався розгадати таємницю походження книги, а я відповідав за спробу її розшифрувати. Я витратив на це багато часу, але безрезультатно. Згодом я дійшов єдино вірного висновку, що це або містифікація, або документ був створений самим сатаною, щоб ввести людей у ​​спокусу. Я вмовив Секкі знищити манускрипт. Ми зробили це, думаю, у двадцять шостому році. А може сьомому? Не пам'ятаю Принаймні, дуже давно. Ми спалили його разом у Римі, в церкві святої Сабіни. Єдине, що я міг знайти, це те, що деякі частини тексту можна порівняти з Книгою Єноха, яку ти повинен знати.

Еркісія кивнув у відповідь.

– Пам’ятаєш, як сильно пописані поля в цьому рукописі?

– Чесно кажучи, ні. Я не надав цьому читанню великого значення, це апокриф.

– Кожне читання має залучати увагу і нести повчання, – наставляв його Коппенштайн тоном вчителя. – У будь-якому випадку маргіналії в Книзі Єноха вважалися каракулями, але, мабуть, ні. Як я вже згадував, вони частково схожі, а подекуди навіть збігаються з алфавітом, яким був написаний наш таємничий текст. Це змусило Секкі запідозрити, що його вміст може бути справжнім, а не маренням божевільного імператора, тому він вирішив тримати все в суворій таємниці.

– Тіленхайм знає про це?

– Дуже мало шансів. - Коппенштайн похитав головою. – Як я вже казав, ми не хизувалися розслідуванням, а наш нинішній генерал книжками особливо ніколи не цікавився. Але, Домініку, хоч ти вислухав всі мої пропозиції з початку цієї розмови, я хотів би наголосити, що це справді небезпечна справа. Твоя душа вже під загрозою прокляття, і копання в книгах сатани лише погіршить вашу ситуацію. Хочеш знати, що б я зробив на вашому місці?

– Кинув би все, одягнув би волосяницю і вирушив у довічну покаянну прощу.

– Ну що ж, десь так. Звідки ти знав?

– Ми домініканці. Волосяниця і покута – це перше, що спадає на думку, коли виникають проблеми.

Коппенштайн розреготався.

– Але повернемося до теми… – продовжив Еркісія. – Зміст цієї книги цікавить мене так само, як минулорічні сніги[22]. Мене цікавить те, що її прочитання зробило з Катаріною.

– Те, що ти описав, не схоже на епіфанію[23], тому що дівчина пам’ятає, що з нею сталося. Це скоріше форма revelatio, але є деякі відмінності, тому що одкровення відбуваються миттєво, а не всю ніч. Я взагалі не розумію, чому тебе це цікавить.

– Я шукаю спосіб це виправити.

– Виправити? Твоя підопічна зараз є наймогутнішою чародійкою на континенті.

– Що лише підтверджує твою інтуїцію, що книга є небезпечною і, швидше за все, пов’язана з нечистою силою. Тим часом я дбаю про дівчину і хотів би, щоб вона не скінчила як усі, хто грається з дияволом.

– Чому саме ти так до неї прив’язався? Ти їй нічого не винен.

– Вона врятувала мені життя.

– З того, що ти розповідав, ти їй теж. Навіть за нехристиянськими кодексами ви, як то кажуть, квіті.

Тепер настала черга іспанця довго дивитися у вікно. Він думав, що сказати — адже відповіді на таке питання він насправді не знав. Що саме тримало його так міцно поруч з Катаріною? Співчуття? Гордість? Відчуття втраченості себе? А може, йому просто подобалося бути наставником для когось?

– Ти не закохався в неї, правда?— стурбовано запитав Коппенштайн, неправильно зрозумівши довгу мовчанку.

Еркісія розреготалася.

– Я? У Катаріну? – Він сміявся так, аж сльози потекли у нього з очей. – Навіть якби після тридцяти років монастиря в мене залишилися тілесні спокуси, – нарешті сказав він, заспокоївшись, – Катаріна була б останньою жінкою, в яку я міг би закохатися. Вона дитина, Іоганне. Без сумніву, небезпечна, але все ж дитина.

– Уфф. Ти навіть не знаєш, як я розхвилювався, - відповів його приятель. – Ти не повіриш, що люди можуть зробити заради жінок. Я завжди був щасливий, що любові Ісуса Христа мені вистачає на все.

– Мені теж, запевняю тебе. Тобі нема про що хвилюватися. І, повертаючись до твого запитання, чесно кажучи, я не знаю, чому їй допомагаю. Ймовірно, це суміш спокутування та співчуття, про що я не хочу говорити в цій розмові.

Він згадав довгі самотні вечори в саду замку у Фрісландії, коли слухав шум води і відчував, як сніжинки тануть у його волоссі, довго розмірковуючи над тим, що йому робити. Він нікуди не поспішав, бо попереду була ціла зима. Розглядав усілякі варіанти. Шукав собі місця у світі, а оскільки звик до абстрактних міркувань, намагався знайти його спочатку у власних думках. Однак він ніколи не придумав нічого кращого, ніж стояти поруч з Катаріною, дивним, скривдженим підлітком, який так відчайдушно потребував, щоб хтось протягнув їй руку допомоги і, на відміну від усіх інших, не вимагав нічого натомість. Бо якщо ця невинна істота не знаходить розради в цьому світі, чого тоді такий світ вартий?

– Якщо немає іншої причини, то нехай дівчина мене зараз займає, коли мені немає чим зайнятися, – сказав він нарешті.

– А що ви плануєте робити, коли ця історія закінчиться? Бо колись вона ж має закінчитися.

– Не знаю. Можливо, повернуся до тропіків, щоб поширювати Слово Боже? Мені не потрібне благословення Папи, щоб навчати дикунів Євангелію.

– Тобі на все потрібне благословення Папи, – докоряв йому Коппенштайн.

– Можливо, – ухильно відповів іспанець, не бажаючи сперечатися з приятелем. – У будь-якому випадку, я хотів би запитати у тебе ще про одну річ. Ти згадував, що у розслідуванні справи книги брали участь три людини. Одним був ти, іншим був Серафін Секкі. А третій?

– Карло Карафа. Він не був домініканцем, працював у папській канцелярії. Секкі взяв його з собою головним чином через тиск з боку Святого Отця, оскільки на той час автономія ордену була ще досить малою. Барберіні постійно займався цим, і...

Їхню розмову перервала покоївка, яка оголосила вечерю. З кабінету вони перейшли до сусідньої їдальні. На скромному столі в скромній кімнаті швидко з'явилися зовсім нескромні страви: жирна юшка з галушками, величезні копчені сиги та печені кури. Не забула господиня і про ковбаси та огірки. Скоромні порції Еркісія з'їдав без збентеження - оскільки він був засуджений на пекельні муки, то п'ятий смертний гріх його не дуже хвилював. Його господар також не відрізнявся поміркованістю, тому вони довго мовчали, зайняті їжею. Лише коли вгамували голод і з чистої жадібності прибавили, запиваючи дуже хорошим місцевим пивом, іспанець підхопив перервану нитку розмови:

– Чи вдалося цьому Карафі дізнатися про щось, пов’язане з книгою?

- Уяви не маю. Я не бачив його багато років, і Серафін ніколи не довіряв мені результати цього розслідування. Можливо, щось він встановив, можливо, ні, і навіть якби щось і було, не думаю, що це було б щось особливо революційне.

– А якщо я захочу з ним поговорити?

– Тоді доведеться або облизати губи, або збожеволіти, адже він уже багато років є апостольським нунцієм при дворі Фердинанда. Тряхає всім духовенством в Австрії і більшістю в Німеччині. Він також є фаворитом Максиміліана Баварського, оскільки, головним чином завдяки йому, князь отримав титул курфюрста.

– Тож він має бути у Відні?

– Так. Що у тебе на думці?

– Маленька подорож.

– Ти з глузду з’їхав? – Коппенштайн здивовано впустив виделку на тарілку. – До Відня?!

– Ну що? Я там давно не був, — зі злістю в голосі відповів йому Еркісія.

– Ха, ха, ха. Дуже смішно. Домініканський ренегат, розшукуваний зрадник і радник протестантських князів у Відні? Знаєш, що буде, якщо тебе спіймають? А навіть якщо і не спіймають, як ти зможеш потрапити до Карафи? Зайдеш до імператорського палацу і вимагатимеш побачення з ним? Ти, мабуть, зовсім збожеволів. З нами, старими, таке трапляється.

– Мене ніхто не спіймає. Віттельсбахи видадуть мені дипломатичні листи. Навіть у цій клятій країні посол залишається послом.

– Щоб бути послом, треба до кого з чимось прибути у посольство.

– Тоді мене вишлють під якимось дурним приводом. Ти ж знаєш, як це робиться.

– Я знаю, як це робиться, коли хтось є ієрархом ордену. Домінік, тобі треба перестати мислити такими категоріями. У католицьких землях, а особливо в столиці архікатолицької імперії, відповідно до чинного законодавства, ти не маєш жодних прав, крім права на петлю. Незалежно від того, які у тебе папери. Орден чи австрійська розвідка знайдуть спосіб дістатися до твоєї шкіри. Єдине, що може врятувати тебе у разі такої божевільної подорожі, це повне інкогніто і життя на узбіччі суспільства. А ти не можеш цього робити.

– Якось упораюся, – розсердилася Еркісія. – Мені треба поговорити з цим Карафою і встановити, чи вдалося йому дізнатися щось про книжку, але ж листа я йому не відправлю. Інакше дівчина збожеволіє. Я бачу, як важко їй працювати після тієї історії.

– Я не дозволю тобі на такий азарт. - Коппенштайн похитав головою. – Якщо ти хочеш поїхати до Відня, тобі треба їхати з кимось, хто вміє орієнтуватися в підземному світі і має хорошу голову на плечах, і в той же час цілком надійний.

– Я не знаю нікого такого.

– А я випадково знаю, – усміхнувся німець. – Ти ж вже познайомився з Даном, так?

Розділ XV

– Де Шенк?

– Хтось бачив Шенка?

– Шеенк!

Найманець ховався в замковій коморі. Він не був голодним і не шукав їжі, хоча, щоб зберегти вигляд, без особливого ентузіазму жував шматок хліба. Почувши заклики, він знав, що його схованка буде спалена за лічені секунди. І справді, до маленького підвалу вбіг солдат у строкатих штанях і, зачепившись капелюхом за одвірок, крикнув:

– О, ось ти! Біжи, Ханов шукає тебе!

– Не сумніваюся, – пробурчав Шенк, поклав недоїдену скибку в кишеню і зістрибнув із бочки, на якій сидів.

Гвардієць повів його коридорами фортеці Марієнберг. Молодий найманець був уже настільки довіреним виконавцем волі полковника військ Катаріни, що міг самостійно пересуватися по замку. До міста його відправляли, все ж, з конвоєм, але на поданий знак солдати швидко втікали до корчми, залишаючи його самого. Це була лише формальність, яка мала нагадати найманцеві, що він все ще полонений, але який же він полонений, коли може робити все, що хоче?

Це була не єдиною причиною, чому було важко зберегти його статус ув'язненого. Іншим було те, що за два тижні він став практично незамінним для Ханова. Швидко виявилося, що саксонець може бути чудовим полководцем, але організатор з нього ніякий. Він намагався муштрувати мирних жителів і віддавати їм накази, а коли люди його не слухалися, безпідставно злився і приймав ідіотські рішення. Коли ж городяни і селяни приходили до нього з абсолютно незрозумілими для нього проблемами, він намагався відкладати справи а вічне "потім" або розв’язувати силою, що зазвичай давало прямо протилежний від очікуваного ефект. А під час служіння Трояндовому Хресту, Шенк не лише познайомився з більшістю важливих людей у ​​цьому районі, але й навчився балансувати на делікатній межі порядку та пропозиції, що є такою важливою, коли керуєш людьми. Водночас, будучи хлопцем з простого народу, він був чутливий до проблем цивільного життя, що дозволяло йому швидко приймати рішення, які б задовольнили всіх. Отже, якщо Ханов потребував його настільки терміново, щоб послати когось шукати його, слід було очікувати подальших адміністративних проблем.

Якби у Вюрцбурзькому князівстві-єпископстві все пішло згідно з освяченими традиціями Рейху, процес усунення збитків від гностичного бунту професора Андреае був би досить простим. Рано чи пізно в місті з’явилася б нова кафедральна рада, яка призначила б особу, призначену папою за підтримки імператора, князем-єпископом у стародавній церкві святого Кіліана. Новий єпископ привів би з собою цілий штат духовенства і розмістив би їх на всіх важливих посадах, а правоохоронні сили, послані Габсбургами, запровадили б порядок. Це зайняло б загалом кілька місяців, тому що в країні, де земля роками переходила з рук у руки, як карти в шулерській грі, церковна влада мала великий навик у відбудові владних структур. Але, враховуючи події останніх місяців, у Франконії нічого не йшло усталеним шляхом, а найманці Катаріни аж ніяк не були еквівалентом князя-єпископа.

Гогенлое, фактично, склали присягу на вірність Катаріні. Сталося це після довгих і виснажливих переговорів, під час яких незвичайна пара солдатів наобіцяла їм золоті гори - але воно було того варте, адже, природно, всі південні кордони території перестали бути їх проблемою. Це також призвело до того, що дедалі більше місцевих дворян і графів визнавали Катаріну природною наступницею князів-єпископів і приїжджали до Вюрцбурга, щоб зробити те ж саме.

З іншого боку, Ханов відчув у Шенку когось, кому можна було б делегувати більшість своїх обов’язків, і зробив це без жодного збентеження, залишаючи за собою право приймати остаточні рішення. Коли юнак побачив, з чим йому доведеться зіткнутися, він цілий день присвятив тому, щоб переконати Ханова скликати міські суди. Йому насилу вдалося нарешті пояснити полковнику, що він не може особисто вирішувати справи про кожну вкрадену вівцю та сварку коханців. Лише після довгих умовлянь той дійшов до розуму. Другим кроком було створення міліції – і це також був цирк, адже левова частка людей, які володіли зброєю в князівстві, колись належала до розенкрейцерів, а це означало необхідність численних амністій. Після вирішення цих двох критичних питань ситуація в колишньому Князівстві Трояндового Хреста поволі почала заспокоюватися.

На жаль, проблемою самопроголошених правителів Франконії швидко став порожній гаманець. Золото, яке Катерина залишила полковнику, швидко розтануло, використане на щедрі премії офіцерам, закупівлю провіанту та хабарі. Тим часом від самої графині Тальфінгенської не було жодних новин, і ніхто не знав, коли та чи повернеться вона взагалі. Збір будь-яких податків став неприємною необхідністю. На жаль, неможливо було використати системи до періоду правління Трояндового Хреста, тому що в єпископстві ці гроші збирало духовенство, а священиків і пасторів на всій території залишилася лише жменька — більшість із них були винищені прихвоснями Андреае, коли не хотіли погоджуватися з єретичними наказами. Самі ж сектанти, у свою чергу, збирали податки в натурі.

Найменшу проблему становили міста: більшість із них мали ради, які збирали данини з міщан і переказували їх Ханову у вигляді золотих монет. Набагато гірше було в провінціях, де доводилося призначати митарів. Ці люди викуповували у правлячих привілей збору податки на певній території, а потім могли грабувати селян скільки завгодно, доки вкладені гроші до них не повернуться. Не дивно, що всі ненавиділи їх, як морову заразу, і тому потрібен був збройний ескорт, який, у свою чергу, повинен був забезпечити Ханов, щоб гарантувати постійний потік грошей. Це була не ідеальна домовленість, але альтернативою був копіткий збір у селян зерна, корів, свиней, курей, мішків ріпи, а потім продаж їх на ринках – а для цього просто не було людей.

Шенк очікував, що полковник шукає його саме у зв’язку з цим болісним процесом перебудови фінансової системи провінції, і аж нітрохи не помилився. Щойно його провели до лицарської зали, Ханов, що задумливо стояв над столом, застеленим паперами, почав пирхати:

– Де ти був? Як довго я можу тебе шукати? Ти знаєш, що у нас під носом існує ціла община, з якої досі не перераховано ні гроша?

– Яка це?

Шенк підійшов до столу й взяв від полковника папірець, яким той махав. Це була таблиця з впливами від окремих регіонів князівства. Під дюжиною акуратних рядків цифр стояли довгі колонки з нулями, що позначали ті общини, які досі нічого не заплатили — переважно це були найвіддаленіші від столиці землі.

Найманець швидко зорієнтувався в документі – виявилося, що він набагато краще читає цифри, ніж літери. Можливо тому, що їх було менше. І правда, у самому верхньому центрі таблиці був один рядок, заповнений нулями.

– Не дивно, – сказав він. – Це мисливські угіддя. У Римпарі нічого немає. Лише замок, який технічно є власністю Катаріни, оскільки раніше він належав єпископу. І ліси. Хто б хотів сплавляти деревину? Зараз ніхто її не купує.

– Ніхто не хоче, але хтось мусить, – прогарчав Ханов. - Зроби щось із цим, — додав він і швидко пішов, ніби хотів уникнути проблеми.

Шенк важко зітхнув. З одного боку, він уже звик, що полковник звалює на його плечі кожну дрібницю, а з іншого — це дуже стомлювало. Він відразу почав думати, кому доручити збирати податки у ближньому містечку. Справа ускладнювалася і тим, що йому самому потрібна була готівка, тому треба було закрутити все так, щоб вийти з цього з повним гаманцем. Йому швидко прийшла в голову гарна ідея, тож, не вагаючись, він почав шукати лейтенанта, у якого не було ніякого заняття. Це було досить просто — в казармі швидко знайшлася компанія нероб, які грали в карти й були дуже зайняті, вдаючи, що їх там немає. Молодий чоловік відвів убік їхнього командира, свого однолітка з видатними чорними вусами.

– Слухай, – сказав він йому. – Бери свій загін і йдіть до Рімпара. Потрапивши туди, ви займете замок.

Лейтенант простогнав.

– Що тобі не подобається?

– В тому замку холодно, як біс.

– Скоро літо, не хвилюйся, – докоряв йому Шенк. – Займіть замок і подбайте про те, щоб міська рада відремонтувала пристань на ріці. Човни мають відплисти звідти за тиждень, гаразд? Одночасно приведете той бурґ до придатного для використання стану.

– Ханов на це погодився?

– Він погодиться, якщо я йому скажу. Не тягни часу, ти маєш бути в Рімпарі ввечері.

Шенк покинув насупленого офіцера і, для різноманітності, знайшов коменданта фортеці, голландця Антоніша, якому повідомив, що їде до міста. Йому призначили ескорт. Переходячи міст із двома нудьгуючими найманцями, він думав про те, яка дивна його доля. Нарешті він помітив, що має особливий талант, хоча то не було, як сам він вважав більшу частину свого життя, буття солдатом. Так, він був хорошим фехтувальником, але секрет, через який він завжди приземлявся на чотири лапи, був іншим. Коли Краузе прийняв його до своєї ганзи, не минуло й двох років, як Шенк зробився його правою рукою — завжди десь збоку, але водночас поруч. Коли він вступив на службу до Вільгельма Гессенського, то через півроку взяв на себе всі обов'язки Міліуса, який потопав у горі через втрату зору. Хоча йому і була невідома подальша доля того підрозділу, але він був упевнений, що без нього він швидко розвалиться. Подібне було і в Князівстві Трояндового Хреста – за кілька місяців він став неофіційним заступником коменданта і людиною, до якої городяни зверталися в разі потреби, знаючи, що він може влаштувати те чи інше. Тепер, у свою чергу, він виконував ту саму функцію, але в якості "бранця" Ханова. Тобто, куди б він не потрапив, швидко виявилося, що він потрібен, як повітря. Все це робилося неофіційно, що його рятувало, коли керівники зазвичай терпіли неприємні наслідки своїх дій.

Він не мав уявлення, звідки це явище. Йому навіть не спадало на думку, що він просто розумний і харизматичний вище середнього рівня чоловік, тому що не звик бачити в цьому власної переваги. Однак знав, що повинен використовувати цей незвичайний талант скільки вдасться, і розумів, що ключ до виживання полягає в тому, щоб не дати вкрутити себе в жодне офіційне звання, яке згодом може виявитися перешкодою. Тому статус "в'язня" його дуже влаштовував. Ханов все менше й менше міг наглядати за діями Шенка, і в результаті став залежним від нього і міг фактично врятувати життя гессенця, коли справа дійде до зіткнення з Катаріною. Тому молодий чоловік виконував свої неписані обов’язки з повною віддачею, сподіваючись, що це допоможе йому в майбутньому. Він виявив, що це зовсім не важко для нього, особливо тому, що він також, здавалося, мав хист до рахунків, чого не усвідомлював раніше.

Звісно, ​​водночас його хвилювало зовсім інше – а що далі? Наразі він так багато виграв від співпраці з Хановом, який занурився в управління князівством, правителька якого потенційно могла б обезголовити Шенка за минулу зраду. Технічно кажучи, ніщо не заважало йому одного дня просто організувати собі коня, від’їхати якомога далі та зайнятися чимось іншим. Це створювало лише одну проблему, а саме: йому було нікуди подітися – і де йому було знайти місце? З дванадцяти років у нього не було сім'ї і дому.

Він також з деяким подивом помітив, що почав піклуватися про жителів Вюрцбурга якимось викривленим чином. Шенк на власні очі бачив, як вони тремтіли під каблуком розенкрейцерів, безпорадно стискаючи кулаки, і, що більше, він сам був до цього причетний. Тому в нього було якесь дивне емоційне ставлення до злиденного міста, яке він не міг точно назвати, але яке було точно таким же, як і до Катаріни: потреба спокутувати гріхи.

Щойно вони перейшли міст, він кинув охоронцям різкий погляд, що натякало на те, що тепер їхня черга. Ті лише кивнули й попрямували прямо до сусідньої таверни, знаючи, що коли їхній "в’язень" повернеться, він забере їх із собою до фортеці, щоб зберегти вигляд і не створювати для них жодних проблем. Тим часом Шенк поринув у добре відомі йому тісні вулички Вюрцбурга.

Першим місцем, куди він зайшов, був будинок купця і агента Вітгенштейна, міського радника і на цей час неофіційного лідера ради – адже решта ще не визначилися з виборами бургомістра. По-перше, не знайшлося підходящої кандидатури, а по-друге, ніхто не хотів дратувати Ханова, який фактично обіймав цю посаду. Тому влада Вітгенштейна була досить нестабільною і базувалася в більшій мірі на неписаній угоді в поєднанні з переконанням і багатством, ніж на фактичній посаді, яку він займав. Але Шенка такі подробиці не цікавили — він просто хотів довести справу до кінця.

Йому навіть не спало на думку просити Вітгенштейна купити його привілей збору податків. Купець уже мав на голові кілька общин, з яких він збирав данину, а ще власну справу і діяльність в міській управі, тому він ніколи б на це не погодився. Однак найманцю потрібен був ґрунт для подальших інтриг. Тому він прямував до високої кам’яниці в центрі. Швидко виявилося, що візит додому буде непотрібним, бо на ринку готували теріяк.

Ліки від всіх болячок, також відомі як еліксир, були популярним товаром протягом всієї історії. На жаль, як і багато інших корисних речей, вони були заборонені Андреае в епоху Трояндового Хреста - вчений стверджував, що панацея є фальшивою та неефективною. Тому в межах міста еліксир був на вагу золота і його виробництво організовувалося чи не щотижня. Однак, оскільки еліксир дуже часто підробляли, освячений часом звичай вимагав, щоб аптекар готував його публічно, під пильним оком міської ради та інших довірених людей. Тому ринкова площа була переповнена чанами, алембіками та ретортами, між якими бігав метушливий, спітнілий міський аптекар та його підмайстри, повністю зайняті складним процесом виготовлення безцінних ліків. Ретельно вимірювалися драхми й унції інгредієнтів, як досить звичайних, як-от гілочки рути, сушений інжир, качина кров і кріп, так і набагато більш екзотичних, як-от чортів шмат, кастореум, валеріана, опіум і зміїна шкіра.

Більшість радників ходила по ринковій площі. Незважаючи на те, що їм призначили місця за довгим столом прямо біля становища алхіміка, більшість із них бачили цей процес багато разів, тож вони ставилися до свого обов’язку радше як до приводу, щоб скористатися перевагою збору багатьох важливих людей в одному місці, щоб впоратися з власними різноманітними справами. Не інакше було і з Вітгенштейном, який стояв трохи осторонь і розмовляв зі своїм уповноваженим, майже не звертаючи уваги на аптекаря та його еліксир. Локони укладеного перукарем волосся, не забрудненого пилом чи брудом стікали на плечі. Шенк дочекався, поки чоловік закінчить говорити, перш ніж чемно привітатися з ним. Вітгенштейн, знаючи, що колишній найманець відповідає за більшість рішень у корпусі Ханова, також поводився дуже ввічливо.

– Доброго ранку, пане Шенк! Чудовий день, чи не так? Незабаром завершиться посівна.

– І справді, гер радник. На полях кипить робота.

– Будемо сподіватися, що цього року врожай буде добрим.

І така собі пуста балачка тривала кілька хвилин. Обидва хотіли перейти до суті справи — Шенк з причини поспіху, купець із цікавості, але певних звичаїв не можна було перескочити. Особливо чутливі до цього були жителі саме цього міста, де протягом останнього року всі звичаї були без жодної пошани потоптані. Але нарешті можна було говорити прямо.

– Пане раднику, у мене є справа. Чи були ви нещодавно біля східної міської брами?

– Зізнаюсь, що рідко там буваю.

– Тож ви можете бути здивовані, що цієї брами насправді і не існує. Повстанці знищили її під час бунту. В результаті у стінах міста утворилася величезна діра.

– І що мені з цим робити? Навіть якби були кошти, каменю не вистачає на все місто, товар закуповували для відновлення будинків.

– Я це чудово знаю. Тому я надумав, щоб збудувати імпровізовані укріплення з дерева. Це краще, ніж нічого, а на східному кордоні неспокійно.

– Все це прекрасно, пане Шенк, але деревини теж немає. А якби й була, то грошей у міста на це немає.

– Тоді введіть податок на оборону. Я гарантую, що графиня Катаріна прихильно сприйме такий внесок у спільну безпеку. На виручені таким чином гроші можна також поповнити запаси цейхгаузу і міської артилерії, можливо, навіть вишколити гвардійців? Ситуація неспокійна, і вам же не хочеться, щоб місто знову пограбували, чи не так?

– Не дай Боже. – Вітгенштейн здригнувся від цієї думки. Шенк знав, що під час бунту він втратив багато грошей з причини вкрадених зі складів товарів. – Але я розраховував на те, що ви подбаєте про захист.

– Ми, звичайно, займаємося цим, але захищаємо все князівство. А місто — це окрема історія. У будь-якому випадку, подивіться на це так: якщо ви спорядите війська для захисту Вюрцбурга, то не будете повністю залежати від нас. Всупереч видимості, нас це абсолютно не хвилює. До речі, ви, часом, не торгуєте сталлю і свинцем? Розумієте, що я маю на увазі...

– Гаразд, то що пан буде з цього мати?– запитав він підозріло.

– Нічого, - збрехав Шенк. – Я просто намагаюся якось штовхати цей візок. А зламана східна брама — це еквівалент зламаної спиці в колесі, тож я намагаюся щось із цим зробити.

– Ну добре, припустимо, міська рада це розгляне. Але де взяти деревину?

Шенк удав, що думає.

– Це справді серйозна проблема. Я повинен про це подумати, – знову збрехав він. – Я повідомлю панові раднику, якщо щось придумаю.

– Тоді чекаю новин. Бувайте, пане Шенк.

– Бувайте і ви, пане раднику.

Юнак пішов, задоволений. Розмова пішла саме так, як він очікував. Припущення про те, що якесь публічне розпорядження може призвести до особистої та політичної вигоди, зазвичай, мало великий вплив на радників. І все відбулося навіть без хабаря.

Залізо треба було кувати, поки воно гаряче, тому Шенк направився на західну окраїну міста, до повороту ріки, де була пристань. Уздовж берега стояли численні склади та халупи, побудовані з паршивих дощок, щоб захистити цінні товари від дощу. Серед них безперервно метушилися сплавники, купці, батраки та рибалки, намагаючись якомога швидше владнати власні справи. Час від часу човен, барка чи вітрильне судно причалювали до кількох дерев’яних причалів, готові до завантаження чи розвантаження. Шенк знав, що річкова торгівля є надзвичайно важливою в цій частині Німеччини. Оскільки бар’єр блокував потік товарів, увесь регіон мав серйозні економічні проблеми — і він припускав, що справи є не кращими вгору та вниз по Майну, хоча не міг знати напевно. Тому на пристані був великий рух - навіть справжній морський когг з Гамбурга стояв на якорі посеред річки, скориставшися весняною повінню. Влітку, вгору за течією, судно так далеко не зайшло б.

Щойно юнак поринув у сморід риби, смоли та струганого дерева, він почав оглядатися в пошуках конкретної людини – і досить швидко її помітив. Це був зовсім молодий купець, років не більше тридцяти, чималої статури, втиснутий у свій прикрашений дублет, як бочка в надто тугі обручі. Він наглядав за розвантаженням бочок з вином і похитував подвійним підборіддям, віддаючи гнівні накази вантажникам, які були не дуже віддані своїй роботі. За два кроки позаду нього стояв грізний на вигляд сухорлявий рубака із шрамом від шибеничної петлі на шиї, озброєний тесаком, в легкому шкіряному панцирі на тілі. Темні, неспокійні очі насторожено визирали з-під густих брів на всі боки.

– Привіт, Бергер, – привітався Шенк, підходячи до огрядного торговця. У того замість капелюха на голові була червона оксамитова шапка; очевидно, ніхто не сказав йому, що вона робить його схожим на дурнуватого. Охоронець переступив з ноги на ногу й нашорошив вуха.

– О, Шенк. Купа років! Я чув, що ти добре влаштувався?

– Мабуть, гірше за тебе, – пробурчав колишній найманець, кидаючи багатозначний погляд на багатий одяг співбесідника.

Торговець у відповідь лише розсміявся.

– Ти знаєш Вовкодава? Це той, хто намагається просвердлити тебе очима, - представив Бергер, показуючи великим пальцем на забіяку за своєю спиною.

– Не мав задоволення. – Шенк кивнув охоронцеві. Той навіть не поворухнувся.

– Добре, ми тут ля-ля, поки нас весна не застане. Чого хочеш, адже я так розумію, що ти відновлюєш стосунки не з любові? – запитав Бергер.

Шенк відчував щиру неприязнь до цієї людини. Вони зустрілися в лавах розенкрейцерів, до яких купець приєднався одним із перших, відчувши кон’юнктурним носом, де саме починає пахнути вигодою. У братстві він завжди вештався біля тих, хто займався постачанням, без жодного сорому привласнював собі все, що міг, і викручувався мов піскар, коли хтось хапав його за руку. З початку повстання, він був в авангарді тих, хто тікав туди, куди Макар телят не ганяв; через кілька днів він знову з’явився в своєму старому одязі торговця вином і вдав, ніби нічого не сталося. Шенк не вважав себе скромником, але, вихований у повазі до простих солдатських цінностей, він з глибоким презирством ставився до такого типу викрутів і хитрощів. Однак, як слушно зазначив купець, він прийшов тут не для того, щоб налагоджувати дружні відносини.

– У мене є ділова пропозиція. Причому, вигідна для тебе.

– Ого! Що ж, ти привернув мою увагу. Я слухаю

– Ти знаєш, що Вітгенштейн і його радники мають намір запровадити податок на оборону?

– Курва, – скривився чоловік, як і кожен торговець відреагував би на новину про черговий податок .– І це має бути твоя пропозиція? Якщо так, то засунь її собі до дупи.

– Справа у тому, що на цьому можна добре заробити. Вітгенштейн каже, що перше, що вони зроблять, це капітальна реконструкція всіх міських мурів, а також копання рову та спорудження частоколів і палісадів, – додав трохи колориту Шенк.

— Ну, що мені до того? Я продаю вино, ти ж знаєш.

– Так, для ремонту та будівництва укріплень потрібна деревина. І я можу сказати тобі, де її взяти.

– Деревина у лісі, а в мене немає жодного лісу.

– Але можеш мати.

– Що, його можна купити?

– Тільки ідіот купував би ліс зараз, – відсахнувся Шенк. – Я що, схожий на людину, яка намагається тебе обдурити?

Бергер підозріло зиркнув на нього своїми свинячими очками.

– Добре, кажи.

– Я можу отримати для тебе привілей збору податків в Рімпарі.

– Я не займаюся податками.

– А може пора починати? Ось цей, – Шенк показав на Вовкодава, – схоже, знає, як змусити людей працювати. Я подбаю про те, щоб пристань Рімпар запрацювала протягом тижня. Оборот твого вина спаде, тому що наближається літо, підуть наливки, а потім збір винограду. Ти зможеш зрубати скільки завгодно дерев і сплавити їх сюди.

– Це має сенс, – уголос здивувався Бергер. – А я б, по суті, був монополістом, тому що більше ніхто не гендлює деревиною.

– Шефе… – раптом сказав Вовкодав, але купець змусив його замовкнути помахом руки.

– Тихше, я думаю. Гаразд, — додав він після хвилини мовчання. – Що б ти хотів за це?

– П’ять відсотків.

– З прибутку?!

– Ти з коня впав чи з кабаном башкою помінявся? Від коштів, звичайно.

– І скільки б це було?

– П’ятнадцять флоринів.

– Триста за привілей? Це здирство!

– Окупиться. І мені потрібен привід, щоб визначити тебе на короткий термін. Зазвичай ми надаємо ці привілеї на рік або більше, а ти отримаєш на півроку.

Товстун намагався торгуватися, але Шенк був непохитний.

– Е, гаразд. Так і бути, - погодився нарешті купець. – Але якщо щось у цій домовленості не вийде, ти пошкодуєш, що мене знаєш, ясно?

– Зрозуміло.

Вони поплювали собі на долоні і прибили свіжі домовленості. Деякий час розмовляли про дрібниці, потім Шенк поспішно вибачився, забрав своє золото й втік, не бажаючи більше втрачати жодної хвилини на розмову з любителем гешефтів.

Незважаючи на те, що ділова угода була для нього досить неприємною, він був радий, що товстун її уклав. Йому потрібен був хтось недостатньо розумний, щоб усвідомити, яка це паскудна робота — рубати дерева й потім продавати їх, але й хтось достатньо розумний, щоб не розорити всієї громади. Бергер ідеально підходив для цього, і той факт, що його так легко було переконати, лише запевнив Шенка, що мистецтво домовлятися з людьми — це, головним чином, напір і трохи інтуїції. Проблема Ханова була вирішена всього через пару годин.

Найважливішим, однак, було те, що він отримав не зареєстровану в жодних книгах готівку, з якою міг робити все, що забажав. І в цьому, серед іншого, був весь сенс операції. Колишній найманець зайшов спочатку до корчми, де швидко поїв, не особливо звертаючи увагу на те, що йому подали, а потім пішов на вулицю Зброярів, де стояв могутній, величний собор Святого Кіліана. Однак він обійшов його і попрямував до кам’яниці кількома будинками далі.

До Князівства Трояндового Хреста в тісних кімнатках жили дрібні ремісники. Зараз кам'яниця була напівпорожньою. Охорони не було, ворота були відчинені навстіж. Шенк пройшов коридором занедбаної будівлі та уникаючи сходових клітин, вийшовши на подвір’я. Лише в прибудові він рушив до одних із дверей на першому поверсі. Застукав у них: тричі швидко і двічі повільно. Двері швидко відчинилися, і в них став Клаус Мішке.

– Ну, – сказав він насмішкувато, побачивши, хто прийшов. – Нарешті, найманцю.

– Я не можу приходити сюди щодня, – відпарував Шенк вітання, прослизаючи всередину. Він обережно зачинив за собою двері. — Можливо, хтось спостерігає за мною. Як справи? Доброго ранку, Агата.

Молода міщанка, що сиділа в глибині похмурої, тісної кімнати, заставленої безладними й непоєднуваними меблями, кивнула йому. Це була сестра Клауса — вдова майстра чинбаря, поставна брюнетка цілком звичайної вроди, на обличчі якої відбилися праця й стрес останніх місяців. Разом з братом вони ховалися в цьому флігелі більше трьох тижнів, чекаючи, поки загальна неприязнь у місті до колишнього командира зменшиться до прийнятного рівня. На жаль, нічого не вказувало на те, що це станеться найближчим часом. Міська рада винесла смертний вирок колишньому командиру гарнізону.

– Я спостерігаю через вікно, як інші розенкрейцери гуляють вулицями, а сам застряг тут, як щур у схованці. То як вважаєш, як у мене справи? – запитав Клаус. Він сів за стіл. – Цікаво, чому вони так зляться на мене?

"Може, це тому, — подумав Шенк, — що ти особисто забирав у людей дітей і останні мішки зерна, бив їх до непритомності і гнав до церков на примусові служби?". Але він не сказав цього вголос. Не йому було морально оцінювати приятеля. Натомість, сівши навпроти, він оголосив:

– Хтось має бути цапом відпущення. Мені шкода, що це сталося з тобою. Слухай, як у тебе ребра?

– Я казав тобі минулого разу: у мене все в порядку.

– У такому випадку, – вирішив відверто сказати Шенк, – я вважаю, що час покинути місто.

Клаус спохмурнів.

– Через місяць ви вже не можете розраховувати на скасування вироку міською радою, – продовжив Шенк. – І чим довше ти тут залишаєшся, тим більша ймовірність, що ви їм попадетесь. Треба йти кудись на північ, у Мекленбург чи Бранденбург. Або до якоїсь іншої мирної протестантської країни. У мене є для вас готівка, і я можу також дістати коней.

– Але ж ми тут живемо все життя!– раптом втрутилася Агата.

– І ще близько двох тижнів, якщо ви не поїдете звідси ! – роздратовано кинув Шенк.

Клаус похмуро дивився на стіну. Його колишній підлеглий чекав, здогадуючись, що другий зважує всі "за" і "проти". Нарешті він відкашлявся, ніби хотів нагадати про свою присутність.

– Ти маєш рацію, – понурим голосом сказав розенкрейцер, відштовхнувшись від своїх думок цим звуком. – Вибач, Агато, але те, що каже Шенк, правда. Ми не можемо тут більше залишатися. В тебе є план, найманець?

– Ось вам п’ятнадцять флоринів. – Юнак кинув на стіл гаманець, який дав йому Бергер.– Увечері я можу послати слугу з двома мулами до східних воріт. Щоправда, у інтенданта станеться серцевий напад, коли він дізнається, що йому бракує двох коней, але він виживе. Брама й досі розламана, а ремонт тільки почнеться, тож охорони там теж немає. Я сам не зможу вибратися вночі із замку, але, думаю, що ви зможете пройти через місто?

– Якось впораємося.

Вони узгодили деталі плану втечі – це не зайняло багато часу, бо тут нічого особливо складного і не було. Потім деякий час згадували про Трояндовий Хрест і Штейна, поки не запала ніякова тиша. До Шенка дійшло, що якщо все піде за планом, то вони бачать один одного востаннє в житті. Клаус, мабуть, подумав теж саме, тому що підвівся й урочисто простягнув йому праву руку.

– Дякую за все. І перепрошую за все.

– Не дозволь себе вбити, це буде найкращими перепрошенням, – відповів Шенк і потис йому правицю, потім кивнув Агаті й просто пішов. Таке солдатське прощання пасувало обом краще за сльози.

Зворушений, він швидко рушив до виходу з кам'яниці, але не встиг подумати про сцену, яка щойно сталася, бо в холі будинку, притулившись до стіни, стояв Вовкодав із дуже задоволеним обличчям.

– Ну-ну, – весело сказав він, побачивши юнака. – Клаус Мішке! Хто б міг подумати?

– Що ти тут робиш? – Шенк аж спітнів. — Підслуховував?

- Звичайно. Я слідкував за тобою, дурень. Невже ти й справді думав, що Бергер матиме справу з кимось, з ким він не зможе впоратися? А тут не гачок, а гачисько, цілий гак-велетень! Я б навіть сказав, король гаків. – Вовкодав насолоджувався своїм каламбуром.

– Чого ти хочеш?

– Нічого. – Знизав плечима той. – Бергер же неодмінно від тебе чогось захоче, бо він ненавидить Мєшке, як скаженої повії, тож я тобі добре раджу: прийди до нього ввечері, а то біля східної брами буде не тільки охорона, а й, може, теж посіпаки...? – Він прицмокнув губами.

Шенк безсило стиснув кулаки. Ще б пару тижнів тому він би просто кинувся на цього чоловіка і зарізав би його на місці, але перелік причин, чому він не міг цього зробити, був дуже довгим: по-перше, у нього не було зброї, по-друге, він нещодавно був двічі важко поранений і взагалі не мав впевненості, чи зможе впоратися з розбійником. По-третє, він сам сприяв створенню судів і міліції, яка б більше зацікавилася зарізаним в будинкові чоловіком, по-четверте...

Не встиг він закінчити цей список у думках, як Вовкодав розвернувся й, задоволений, просто пішов, мабуть вирішивши, що більше нема про що говорити. І він мав рацію. Шенк, стоячи в темному коридорі, якусь мить розмірковував, чи сказати Клаусу, щоб той негайно тікав, але подумав, що це нереально, бо в нього не було коней, до того ж був вечір, і вулиці були повні людей, а колишній комендант фортеці був цілком відомий. Але треба було діяти. Він пішов слідом за слугою купця, сподіваючись щось придумати, перш ніж той повідомить про своє відкриття Бергеру.

Різун, мабуть, був упевнений, що перебуває у виграшній позиції, тому його абсолютно не цікавило, чи йде хтось за ним - за іронією долі, як це робив раніше Шенк. Слідкувати за ним було легко. Юнак відчув полегшення - чоловік, за яким він стежив, прямував не до будинку Бергера, розташованого на півночі міста. Замість цього він попрямував на південь. Пройшовши кілька вулиць, він дійшов до публічного будинку фрау Ліпциг. Юнак здалеку спостерігав, як Вовкодав сперечався з викидайлом, який не хотів його пускати — мабуть, у різуна щось було на совісті. Це підсунуло відчайдушному слідопитові одну думку.

Він кинувся бічними вуличками на вулицю М'ясників, ледве уникаючи людей у ​​людному центрі міста. Міліціонери дивилися на нього підозріло, але більшість він завербував особисто, тому його залишили в спокої. Захекавшись, він дійшов до невеликої будівлі біля пристані — теж публічного будинку.

– Ось тобі пфеніг, – звернувся він до охоронця, простягаючи тому срібну монету. – Якщо будь-якої хвилини сюди зайде тип зі шрамом від петлі на шиї, не пускай його ні за що, гаразд?

– Зрозумів! – блиснули очі викидайла. Він запросто і задарма заробив денну зарплату.

Шенк побіг далі, до річки. Він легко знайшов там повію, яка чекала на клієнтів, сподіваючись спокусити своїми сумнівними чарами якогось сплавника. Щойно він підійшов до неї, вона відразу ж почала примилятися до нього, як кішка в тічці, показуючи йому свої ноги і випинаючи широке декольте.

– Гей, кавалере, – почала вона. – Ти схожий на людину, яка потребує розваг.

– Не сьогодні, – пробурчав молодий чоловік. – Але у тебе є можливість заробити. Піди до борделю на вулиці М'ясників, знаєш, де він? Скоро там з'явиться такий собі тип із шрамом від шибеничної петлі на шиї, але викидайло його не пустить. Так що він буде шукати оказії. Запропонуй йому себе і відведи його в провулок біля мосту, після чого отримаєш пфеніг. А ось тобі кілька монет за клопоти. – Він сунув гроші жінці в руку і почекав, поки вона повторить те, що він сказав, щоб переконатися, що все зрозуміла.

Пастку поставили. Тепер усе залежало від того, чи вистачить Вовкодаву апетиту, щоб він поводився так, як очікувалося. Шенк купив пляшку горілки в першому ж шинку, який побачив, і побіг назад до публічного будинку, щоб перевірити. Він стояв за рогом сусіднього складу і дивився. На його велике полегшення, він аж ніяк не помилився. Через кілька хвилин з’явився охоронець Бергера. Викидайло, як і домовлялися, не впустив його до будинку плотських втіх.

– Курва мати, – кричав розбійник на всю вулицю. – У цьому місті і не можна нормально потрахатися чи що? Вам, що, мої гроші смердять?!

Це не допомогло, охоронець публічного будинку не збентежився. Нарешті Вовкодав плюнув собі під ноги й попрямував до пристані. Дорогу йому перетнула повія, підговорена найманцем. Шенк не чув їхньої розмови, але, мабуть, короткі переговори пройшли добре, тому що дивна пара з найгірших верств суспільства пішла куди їм потрібно. Шенк обережно стежив за ними.

Тупикова вулиця, що примикала до прольоту мосту, була місцем, відомим у злодійському світі Вюрцбурга як ідеальне місце для тіньових угод. Його оточували лише склади рибалок. Міліція сюди не заходила, а неписаний кодекс шахраїв, злодіїв і повій наказував, якщо вуличка зайнята кимось іншим, то треба чекати своєї черги. Цього разу нікого не було, тож Вовкодав взявся до дій без зайвих формальностей. Повія підняла сукню і притулилася до стіни, виставивши дупу, а різун стягнув штани до колін і почав її ймати.

Шенк спостерігав за всім цим із безпечної відстані. Коли він переконався, що Вовкодав зайнятий тільки дупою повії, він підкрався до них якомога тихіше, але це було зайвим, бо зайнятий сексом головоріз сопів, як ковальський міх. Коли найманець став відразу за ним, він схопив Вовкодава за ремені панцира і щосили штовхнув, добре приклавши головою об стіну. Вовкодав, якого застали зненацька, лише хрюкнув, почувся глухий тріск, і повія запищала, спритно вирвавшись з-під тіла. Різун без свідомості впав на землю.

– Гаразд, – буркнув Шенк, відчуваючи, як у його жилах кипить адреналін. – Геть, дівчино. Ти добре попрацювала, тримай навіть два пфеніги. – Він простягнув їй монети.

Жінка поправила сукню і радісно втекла, не бажаючи більше вплутуватися в підозрілу справу.

Вовкодав застогнав. Удар був недостатньо сильним, щоб він надовго втратив свідомість. Шенк підтягнув йому штани, застібнув ґудзики, приховуючи його член, який усе ще був на зводі — маленький, як він помітив із зловмисним задоволенням, — і силою влив в горло бандитові півпляшки випивки. Повалений тілохранитель, подавився спиртним і почав сукати ногами. Юнак мав поспішити, якщо справді хотів, щоб все виглядало як нещасний випадок. Він навіть не встиг пошукати в чужих кишенях. Він потягнув йог різуна до річки і занурив його голову під воду, спочатку переконавшись, що його ніхто не бачить. Вбивство було швидким і насправді досить милосердним - всього через хвилину Вовкодав почав дриґатися, що було вірною ознакою того, що його вже неможливо врятувати. Шенк поклав наполовину випиту пляшку йому в кишеню і зіштовхнув помираючого у річку, а потім поспішив геть, молячись, щоб його ніхто не помітив. Однак жодних ознак цього не було. Більше не поспішаючи, він чекав на вулиці, поки його подих не заспокоївся. Він навіть зупинився в пивній, щоб випити кухоль пива. Потім він пішов перехопити власних "охоронців", і вони попрямували через міст до замку.

Коли вони були на півдорозі, один з кнехтів зупинився, почувши крики та свист з вулички, що вела вздовж річки. Він із цікавістю визирнув за стіни мосту.

– Здається, хтось потонув, – сказав він.

– Буває, – сказав другий. – Пішли, я голодний.

Шенк усміхнувся сам собі, коли подумав, що місто Вюрцбург з його брукованими вулицями, публічними будинками й забороненими тавернами, з усією його милістю темних провулків і угод, про які домовляються на стороні, допомогло йому вчинити це останнє вбивство на службі Трояндовому Хресту. Але про це ніхто не мав знати.

Він зрозумів, що йому не повинно бути соромно за це вбивство, одне з багатьох скоєних у його житті, тому що воно було схоже на вбивство Андреае, організацію лікарні та багато адміністративних деталей, завдяки яким він допоміг жителям міста відновити їхнє життя. Він відчував себе з цим добре, тому що його власне сумління, хоч і не було чистим, було принаймні трохи заспокоєне, і це дозволило йому знайти надію на якусь форму покути, хоча ще півроку тому він був переконаний, що був наперед призначений до пекла. Посіяне моторошним сектантом зерно не впало на безплідний ґрунт – іскра людської порядності все виразніше тліла в глибині його душі.

І хоча всі ці роздуми проходили в його голові без слів, тихо гули на струнах емоцій і спалахів інтуїції, Шенк розумів, що на даний момент немає кращого місця для нього, ніж ця земля в центральній Німеччині, пов'язана з ним невидимою ниткою мук життя.

Розділ XVI

Вирушили рівно опівночі, прагнучи досягти Рейншанце близько третьої години ранку, коли охорона найслабша, а охоронники найлінивіші з перспективи близького світанку. Катаріна, загорнувшись у попону, сиділа на носі одного з човнів, конфіскованих у місцевих селян, і слухала стукіт гребних весел і дзюрчання вічного Рейну, найбільш німецької з річок. Окрім того, не було чути жодного брязкоту — солдати навмисно залишили більшу частину свого спорядження в таборі, щоб не створювати зайвого шуму. Деякі навіть були в сорочках, незважаючи на холод. На тому березі Катаріна теж нічого не чула, крім галасу бекасів.

Як не парадоксально, але найбільшою проблемою всієї експедиції було не те, щоб переконати Карла Людвіга погодитися на неї і навіть не сама ескапада, а необхідність знайти два десятки шотландців, які погодилися б піти з бабою на справу. Віттельсбахи, звичайно, намагалися використати цю обставину як привід залишити Катаріну в таборі, але було вже пізно: вона наполягала на тому, щоб попливти самій. Після досить довгих умовлянь і спокус щедрими бонусами було зібрано два десятки хайлендерів, якими командував якийсь МакТавіш, офіцер у чині капітана.

Дівчина почувалася не дуже впевнено. У темряві, освітленій відблиском місяця на річкових хвилях, вона бачила підозрілі блискітки в очах шотландців, які раз у раз поглядали на неї, невдоволені її товариством. Руперт змусив її задуматися, коли його запитали, чому він просто не наказав солдатам відплисти, і відповів:

– У такі експедиції повинні направлятися добровільно, інакше армія почне обурюватися. Похід до фортеці - це не звичайний бій. І не жарт, кожна команда знає, що диверсанти недовговічні. Якщо вас спіймають, все залежить виключно від вас. У кращому випадку, вас вб’ють на місці, а в гіршому – замучать до смерті.

Думка про смерть після багатоденних тортур в якомусь всіма забутому форті в Рейнській області не особливо приваблювала Катаріну. Але вона намагалася не турбуватися про це. По-перше, вона мала залишатися зосередженою — і тиша, і нерухомість, і сильні подразники сприяли модусам, як вона сама вже зрозуміла — і контролювати болісні спазми внизу живота, які погіршували її самопочуття. Хотілося б їй, щоб у неї з собою були якісь знеболюючі трави – саме такі речі носили з собою жінки при дворах. З іншого боку, шотландських фельдшерів було соромно просити, тому вона страждала мовчки. Катаріна з сарказмом подумала, що ніхто з присутніх у човні нічого не знає про цей аспект війни, хоча їм, як солдатам, кровотеча не є чужою.

Вони дісталися протилежного берега приблизно за півмилі вгору за течією, приблизно за милю від фортеці. Решту шляху їм довелося пройти пішки. Розташування було не випадковим. По-перше, вони повинні були підійти до Рейншанце з півночі, де, на думку Ройсса, був найкращий вхід до фортеці, а по-друге, вони повинні були вийти на берег досить далеко, щоб пильні очі фортечної варти не помітили їхній човен на порожній поверхні Рейну.

Вони рухалися вздовж річки, укриваючись прибережними кущами та деревами. Йшли в темряві. Шотландці якимось чарівним чином уникали всіх перешкод і шуміли не більше, ніж переляканий олень, але Катаріна продовжувала спотикатися і на щось натикатися. Зрештою МакТавіш, худий, але дуже високий чоловік із великою густою рудою бородою, наказав одному зі своїх людей допомогти їй.

– Тихше, ваша високість, – прошепотів він їй ламаною німецькою, – інакше я кину вас у курва річку, – додав він із суворим обличчям.

Ця кумедно сформульована погроза дівчина не особливо хвилювала, але вона слухняно пішла за призначеним опікуном, усвідомлюючи, що її некомпетентність може поставити під загрозу всіх інших.

Продиратися крізь вогкі від роси кущі холодної квітневої ночі було невесело й страшенно виснажливо, але вимагало стільки зосередженості, що вона навіть не помітила, як МакТавіш присів у маленькій канаві, спостерігаючи за чимось через перспективу. Вона підповзла до нього, бруднячи свою подорожню сукню грязюкою і травою, щоб побачити, що перед ними лежить Рейншанце.

Зловісна назва не повністю відображала всю серйозність самої фортеці. Вся споруда була невеликою, низенькою і присадкуватою, вона складалася з двох невеликих бастіонних фортець, з’єднаних укріпленим валом з проходом по його верху. Одна цитадель була розташована прямо на березі річки і навіть не мала верхніх укріплень, тому, як раніше дотепно сказав Руперт, її було легше перестрибнути, ніж обійти. Друга, віддалена приблизно на двісті кроків, була направлена фронтом в іншому напрямку, охороняючи першу фортецю від нападу з суші. Була ще одна дорога, що вела від форту на березі річки до сусіднього маленького села Людвіґсгафен, по ній доставляли припаси. Хоча форт здавався непомітним, Катаріна достатньо познайомилася з мистецтвом війни в облозі, щоб зрозуміти, чому невелике укріплення є таким важливим. Підійти до нього, не потрапивши під вогонь, було неможливо – з іншого боку, його захищав вигин річки. Фортеця також створювала спільну оборонну споруду з цитаделлю Мангейм, розташованою на іншому березі Рейну. У результаті неможливо було добре охопити все це з обох боків. Тому кілька років раніше захоплення міста завдало графу фон Тіллі чимало клопоту.

Їхній загін знаходився за чверть милі від яскраво освітлених стін, де вартові були поставлені в стан тривоги — мабуть, Гуйн усвідомлював, що Віттельсбахи можуть спробувати застосувати якусь хитрість. З руху перспективи Катаріна бачила, що МакТавіш намагався знайти у внутрішній стіні фортеці місце, вказане Ройссом, — підсипаний фрагмент валу, за яким мала бути невелика стежка вгору по бастіону і хвіртка. За її допомогою солдати виходили на сусідню пристань, щоб порибалити і переправитися в місто. Через жалюгідні розміри цей вхід не мав стратегічного значення, але туди міг проникнути невеликий підрозділ.

Очевидно, перевірка пройшла добре, тому що МакТавіш із зосередженим обличчям зібрав загін і довго передавав накази англійською. Катаріна нічого не розуміла, але припускала, що коли від неї чогось хочуть — а вони дуже намагалися цього не хотіти, — то якось їй про це повідомлять. Дівчина слухняно йшла за призначеним їй солдатом, намагаючись бути якомога тихішою. Її сукня промокла до колін, як і туфлі. Вони ще не дійшли до фортеці, а стрес і страх від подорожі вже позначалися на ній, вона відчувала жахливу втому. Катаріна почала розуміти, чому військова професія була складнішою, ніж вона могла очікувати.

Капітан провів всіх через передпілля фортеці, користуючись тим, що вартові, стоячи в світлі, могли бачити на меншу відстань. В результаті, шотландці зігнувшись риссю пробігли по крайньому валу абсолютно непоміченими. Підкрадаючись, Катаріна майже весь час тамувала подих – часом вони прослизали буквально на десяток-інший кроків від постів, щоб дівчина могла розпізнати риси обличчя нудьгуючих вартових. На щастя, ніхто з них не ставився до своїх сторожових обов'язків надто серйозно - баварські кнехти вже кілька років нудилися у фортеці. Це була дуже сприятлива обставина.

Сховавшись у заростях на березі річки, вони спостерігали за місцем, куди прямували — маленькими залізними дверцятами, вмонтованими в стіну бастіону, приблизно на висоті десяти футів над землею. За словами Ройсса, до них вів вузький пандус, який, ймовірно, побудували самі солдати для зручності. Від пандусу крізь траву та кущі була протоптана доріжка, що вела до бездоглядного пірсу. Це був досить екстремальний приклад нехтування будь-якими правилами безпеки, тим більше, що калитка теж не охоронялася і ховалася в повній тіні. Задоволений МакТавіш не збирався нарікати. Він кивнув Катаріні.

– Ти тихо відкрити двері?

Лише по інтонації вона зрозуміла, що це питання. Дівчина кивнула у відповідь.

Лейтенант жестами віддав кілька наказів, і один із солдатів безцеремонно витяг Катаріну з собою з кущів. Вони швидко й безшумно підійшли до насипу, а коли шотландець переконався, що поруч нікого немає, вони піднялися й стали перед калиткою. Це були крихітні залізні дверцята, щонайбільше півтора метри заввишки, закриті металевою сіткою. У дверей не було ні ручки, ні замка – вони, очевидно, замикалися на засув зсередини. Катаріна мало що бачила, але було легко помітити, що вони надто важкі, щоб робити з ними щось безшумно. Вона занурилася в думки.

Шотландець, стурбовано озираючись, дав їй знак, що треба поспішати. Дівчина подивилася на петлі. Між дверима та цегляною стіною, що захищала бастіон, була двохсантиметрова щілина, через яку вона могла бачити всередину, але все, що вона бачила, була темрява. Міцні великі петлі були вбудовані глибоко в стіну, але у неї з'явилася цікава ідея. Вона дістала реактив із заготовленого мішка і, щоб не витрачати сили на модус, за командою перетворила крило петлі на олово. Катаріна жестом попросила шотландця спробувати відкрити. Солдат слухняно рвонув хвіртку з усіх сил і мало не впав з пандусу, коли м’який метал легко піддався силі його м'язів. Зазубрені петлі тепер сумно стирчали з двері, яка висіла на неушкодженому засуві. Утворена щілина була невеликою, але достатньою, щоб вони могли протиснутися.

Їм не потрібно було подавати жодних сигналів МакТавішу, бо той спостерігав за ними з кущів, і щойно побачив, що шлях відкритий, загін помчав до калитки. На бастіонній стіні над ними Катаріна почула гучну розмову охоронців і молилася, щоб ті не подумали дивитися за зубці стіни. На щастя, кнехти були зайняті - як показала розмова - в основному майбутнім кінцем вартування.

Один за одним шотландці протиснулися в тісний тунель — Катаріна зі своїм опікуном попереду, інакше решта не зайшли б на вузький пандус. Величезні солдати зі зброєю ледве вміщувалися у вузькому коридорі. Від жару їхніх тіл і подиху миттєво зробилося гаряче. Вони обережно просувалися вперед, звільняючи місце для інших шотландців, які вибігали з-за кущів. Нарешті, після кількох хвилин напруги, більша частина підрозділу опинилася всередині фортеці, решта залишилася на сторожі. Всі зітхнули з полегшенням. МакТавіш зайняв позицію попереду, притискаючись до холодної стіни. Їм довелося йти один за другим, і Катаріну поставили посередині, так що вона відчувала сильну клаустрофобію, оточена з усіх боків або чиїмось тілом, або стіною.

На щастя, похід тривав недовго — лише через півсотні метрів підрозділ висипався в одне із внутрішніх приміщень форту, на щастя, порожнє. Біля кам’яних стін стояли ряди бочок і мішків, що вказувало на те, що це склад, хоча вони ледве могли їх розгледіти в темряві. Шотландці, не бажаючи випадково видати свою присутність, не стали розводити вогонь. МакТавіш оглянув двері до сусідньої кімнати та виявив, що вони не зачинені – ще один приклад надзвичайної легковажності захисників фортеці. Він обережно визирнув, потім визначив одного зі своїх людей і послав його на розвідку.

Чекаючи повернення розвідника, вони лише стояли і нічого не робили. Серце Катаріни застрягло у неї в горлі, але билося рівномірно — пульс заспокоївся. Вона розглядала обличчя шотландців у напівтемряві. Страх і нервозність відбивалися на їхніх блідих обличчях — вони нервово кліпали очима й облизували губи, коли хтось мовчки молився. Раптом дівчина усвідомила, що ці люди знаходяться в страшній небезпеці, і на мить пошкодувала, що так необачно пішла на цю авантюру. Тіло негайно відреагувало на ці думки, і пульс знову прискорився. Тупий біль пульсував унизу живота, поєднуючись із нервовими вібраціями прискореного серцебиття.

Розвідник повернувся і довго радився з МакТавішем англійською. Капітан нахмурився і уважно слухав, час від часу вставляючи запитання. Він нарешті поплескав солдата по плечу, подякувавши його за гарну роботою. Він кивнув Катаріні, яка слухняно підійшла до нього.

– Канайн бути середина, підлога - вбита земля, зброя в середина, вісім фолкс.

– Що?

Вони збентежено подивилися один на другого, а потім офіцер махнув рукою, ніби вирішив, що йому не потрібно пояснювати дівчині ситуацію. Через мовний бар’єр вона, здавалося, не заперечувала, бо, незважаючи на свої найкращі наміри, не могла зрозуміти, про що говорить хайлендер. Чоловік зробив кілька складних жестів, і солдати вишикувалися в ряд, знову захищаючи Катаріну, поставивши її в центр строю. Вони вийшли з кімнати через ті самі двері, через які перед тим посилали розвідника.

Дівчина швидко загубилася в складній системі коридорів. Де-не-де ті освітлювалися смолоскипами та каганцями, але шотландці швидко гасили всі джерела світла, тож вона не мала можливості оглянути інтер’єри. Оскільки весь гарнізон був на стінах, більшість приміщень була абсолютно порожньою. Лише одного разу вони натрапили на кімнату, звідки долинало голосне хропіння — МакТавіш просто забарикадував двері стійкою для мечів, яку взяв із коридору. Нарешті лідер колони жестом попросив їх зупинитися й обережно визирнув у інші двері. Коли він дав сигнал, вони вийшли через них та розійшлися в сторони. Катаріна чемно пішла за рештою і дозволила підштовхнути себе в потрібному напрямку, розуміючи, що зараз дуже поганий час про щось сперечатися.

Вони опинилися у приміщенні, де зберігалися розташовані пірамідками вздовж стін гарматні ядра завбільшки з кавун. Кімната безпосередньо прилягала до внутрішнього двору, що було легко помітити, оскільки вікна в одній зі стін виходили на центральну площу. Звідси вони могли непомітно спостерігати за невеликим простором, обрамленим головним бастіоном фортеці. Саме там, у самому центрі подвір'я, розташувалися облогові мортири - потужні, з короткими широкими стволами, в горлянках яких Катерина, напевно, цілком могла б сховатися. Гармати безпечно лежали на своїх ложах: масивних дерев’яних стелажах.

І справді, як казав Гуйн, вони були націлені на Мангейм. Навколо них зі смолоскипами ходили гвардійці, озброєні пістолетами й алебардами. Легко було помітити, що стіни навколо подвір'я також були яскраво освітлені, виключаючи будь-яку дію з укриття.

МакТавіш жестами показав Катаріні, що гармати охороняють вісім чоловіків – лише тепер вона зрозуміла його попередні невдалі спроби донести до неї цю інформацію німецькою. Вона нарахувала на стінах не менше двох десятків чоловік. Капітан дивився на неї з очікуванням, наче вона збиралася вбити тридцять солдат. Вона зробила розгублений жест, показуючи, що не має уявлення, що вони повинні робити в цій ситуації. Шотландець зрозумів і засмутився. Мить дивився у вікно, радився з розвідником, словом, крутився, як той, хто не знає, що робити далі. Нарешті він відтягнув Катаріну від вікна й пошепки запитав:

– Ти саботаж?

Останнє слово було досить універсальним у всіх європейських мовах, щоб вона зрозуміла, що він мав на увазі[24]. Дівчина кивнула. Вона підійшла до вікна й подивилася на все навколо.

На протилежній стіні фортеці був прохід до подальшої її частини. Обидві половини бастіону також були з’єднані вгорі шанцями. Якби їм вдалося підняти якийсь переполох у цій другій частині форту, більшість солдатів, ймовірно, втекли б туди, залишивши свої пости принаймні на деякий час. Вона вказала на ворота і прошепотіла МакТавішу:

– Саботаж там.

Капітан кивнув. Він швидко забрав двох інших чоловіків, віддав кілька наказів загону, витягнув зброю з піхов і дав знак дівчині, щоб та мовчала й трималася тихо.

Вони не могли пройти вздовж стіни валу, тому що всі кути двору були в межах кола світла, тож їм довелося знайти шлях усередині споруди. Вони рухалися бічними коридорами та кімнатами в потрібному їм напрямку, молячись, щоб ніхто не знайшов їхню групу, заховану на складі боєприпасів. На щастя, та частина фортеці, в якій вони були, складалася здебільшого з підсобних приміщень, які зараз були пустими. Вони пройшли через нині пусті майстерні калетників, відливників і зброярів, бо майстри солодко спали в казармі, розташованій — як і гауптвахта — по той бік будівлі. Тож у них був шанс нікого не зустріти.

Звичайно ж, цього не сталося.

У той момент, коли вони прокрадалися одним із останніх коридорів, якими мали пройти, праворуч від Катаріни раптом відчинилися двері. В них стояв сонний кнехт і чесав живіт — він, очевидно, втік до якоїсь схованки подрімати. Коли він побачив дівчину, то був приголомшений, оскільки молоді блондинки були рідкісним явищем у фортецях, що готувалися до захисту. Ймовірно, це завадило йому підняти тривогу. Катаріна теж на секунду завмерла, але швидко прийшла до тями. Вона не хотіла використовувати заклинання, бо знала, що люди, шоковані прецизією, зазвичай голосно кричать. Перш ніж чоловік встиг щось зробити, вона вирвала кинджал з піхов і вдарила його прямо в груди. На жаль, слабкий удар ковзнув по шкіряному панциру, і солдат ніби прокинувся. Він вдарив дівчину кулаком по обличчю, відштовхнувши її спиною до стіни, у неї з носа потекла кров. Кнехт відкрив рота:

– Триии...

Він не встиг закінчити крик, як МакТавіш підскочив до нього і спритним жестом убивці встромив меч в горло. Німець востаннє хрипнув і почав падати — шотландець схопив тіло й обережно поклав на землю. Він стурбовано озирнувся і сказав щось нервово шотландською.

На очах Катаріни виступили сльози. Вона не була впевнена, зламаний її ніс чи просто дуже болить, але кров лилася на її сукню справжнім потоком. Дівчина витягла з рукава носовичок і спробувала зупинити кровотечу. Шотландці окружили її, щоб переконатися, що з нею все гаразд, що її більше роздратувало, ніж допомогло. Засмучена, вона помахала їм і жестом попросила їх продовжувати путь. Їй неважко було зрозуміти суть коментаря МакТавіша шотландською мовою – хтось міг почув охоронця.

На щастя, коли вони підійшли до краю фортеці, кровотеча зупинилася — і це було добре, бо Катаріна нічого не могла вдіяти з кров’ю, що текла з носа. Вона засунула жорстку хустку назад у рукав і витерла ним обличчя, намагаючись зосередитися. Вони були в стандартній схованці на сміття, яка повинна бути в кожній будівлі, включно з зоряною фортецею. Оскільки схованка майже примикала до воріт, що з’єднували дві частини форту, туди легко можна було кинути непотрібні речі, тобто розбиті залишки зброї, запилені колеса возів, тріснуті бочки чи звичайне сміття, від якого всередині смерділо, а по підлозі бігали й пищали великі щури. МакТавіш подивився на Катаріну із занепокоєнням, явно не впевнений, чи зможе вона зіграти свою роль. Вона не збиралася його підводити.

У приміщенні не було вікна, але дубові двері були не до кінця замкнені й мали великі щілини між дошками. Крізь них Катаріні було видно браму, що сполучала подвір’я, і другий майдан, подібний до першого, але без гармат. На ньому стояло кілька возів і стоси припасів. Вона також нарахувала ще з десяток людей. Якщо припустити, що по всій фортеці була однакова щільність гарнізону, ворогів було щонайменше сотня. Думка про таку кричущу диспропорцію в чисельності змусила її задуматися, чи справді вся ця затія була гарною ідеєю, але капітан подивився на неї з очікуванням.

Вона дала йому знак, що все гаразд і зосередилася. Найточнішим їй здалося запалююча прецизія, мабуть, найпопулярніше в Європі заклинання. Катаріна націлилася у вози. Вона не хотіла, щоб вони раптово спалахнули, що свідчило б про диверсію і могло б насторожити охоронців, тому вона глибоко вдихнула, тихо видихнула й спробувала контролювати вивільнену силу. Це спрацювало. З-під возу, що стояв посеред площі, почали виходити клуби диму. Катаріна трохи поправила заклинання, і з’явилися маленькі вогники.

Залишалося тільки чекати. Через хвилину полум'я почало пролізати збоку возу і зробилося добре видним, хоча досі ніхто з гарнізону не звернув на нього уваги. Вони були зайняті пошуком ворогів поза фортецею. Катаріна нарешті роздратувалась, не стерпіла й вдарила по візку добрим закляттям, від чого полетіли іскри. Вогонь уже облизував весь низ, але короб якось не хотів загорятися. Катаріна уважно подивилася на нього. Віз був накритий мокрими волячими шкурами. Одночасно почулися крики кнехтів і роздався тривожний дзвін. Проте ніхто не крикнув "пожежа!" і всі в паніці розбіглися.

Графиня поєднала факти в долю секунди.

Капітан не звернув уваги ні на вираз обличчя дівчини, ні на підозріло гучні й відчайдушні крики вояків з гарнізону й дав знак власній команді вийти зі схованки. Катаріна обернулася до нього, бліда, як стіна, вона хотіла сказати йому, щоб тікав, але не встигла. Пороховий заряд вибухнув. Вогняна куля, що утворилася за секунду, спалахнула, а потім спала, поступившись жахливому ревові і гігантській хмарі білого диму. Двері кімнати, в якій вони були, незахищені від вибуху, розчахнулися, видавлені ударною хвилею, і врізалися в одного з шотландців. Буря дерев’яних і сталевих уламків розповсюдилася по сусідньому двору, розбиваючи все на своєму шляху – стіни, двері, вікна та людей. Стали чути перші крики поранених і команди унтер-офіцерів. Вони, безсумнівно, розбудили всю фортецю і, мабуть, усіх у своєму таборі за кілька кілометрів.

МакТавіш вилаявся, смикнув Катаріну за руку та потягнув її за собою через двір. Вони бігли, задихаючись, крізь хмару їдкого диму. Група диверсантів уже була в дії: половина шотландців вишикувалася в обороні з боку бастіону-близнюка, а друга половина закліпувала гармати — кількома вправними рухами солдати забивали цвях у пороховий підпальний хід. З кожним ударом молота висота звуку зростала, поки його майже не було чутно для вуха — страшні крики з місця вибуху все одно заглушували його. Робота йшла швидко, але не так швидко, щоб не привернути увагу. До какофонії звуків після вибуху приєдналися голоси, що попереджували решту команди фортеці, і пролунали перші мушкетні постріли.

– Диверсія! Ворог у фортеці! Шикуйсь! В атаку!

Пожежа мала на меті спричинити менш ефективну, але тривалу диверсію, щоб солдати були зайняті гасінням вогню. Вибух, однак, означав, що гасити було нічого, тож із сусіднього двору на головну площу ринули кнехти у різнокольорових костюмах, намагаючись вишикуватися. Шотландці розбіглися і кинулися на них, знаючи, що це дуже сприятливий момент для атаки, але вони залишили своїх родаків без захисту. Цим негайно скористалися стрільці на укріпленнях, які мали чудовий огляд площі, але всю її закривали пороховий дим і темрява. На очах у Катаріни одного з шотландців вдарило в плече – мушкетна куля мало не відірвала йому руку, і він напрочуд беззвучно впав на землю. У другого куля пробила дірку розміром з кулак у грудях. Дівчина приголомшено дивилася на неї — раніше вона не бачила кульових поранень — МакТавіш смикнув її за плече.

– Вогонь! – крикнув він, показуючи на мортири.

Дівчина озирнулася. Диверсанти закінчили роботу і рушили на допомогу власному ескортові, але ситуація ставала безнадійною — навколо кишіли ворожі солдати, над головою свистіли кулі, дим, що вкривав усе, гриз горло. Катаріна закашлялася й спробувала зосередитися, але хтось наштовхнувся на неї в натовпі; вона впала на коліна. Вона побачила свої руки, в крові з раніш розбитого носа, і сльози текли з очей — і від страху, і від порохового гару. Вона не звернула уваги на шотландця, який її смикав. Чоловік, побачивши, що від неї нічого не дочекаєшся, підняв її з землі і свистом подав сигнал до відступу, прямуючи до складу гарматних куль, де раніше ховалася група. Близько десяти горців пережили зіткнення та добігли до дубових воріт. Забарикадувати їх не було часу, вони одразу рушили в будівлю через інші двері.

Коли Катаріна побачила чорний прямокутник дверної коробки, за якими крилися втеча та безпечна свобода, в ній щось зламалося. Дівчина раптом усвідомила, що тікає з поля бою — але не виконавши своєї місії, а тому вся ця хрінь була даремною. Незважаючи на жах і збентеження, гнів скреготів на зубах.

За секунду, швидше ніж будь-коли раніше, вона увійшла в модус – цього разу навмисно. Світ раптово сповільнився.

Вона відірвалась від МакТавіша й підбігла до вікна, що виходило на подвір’я, абсолютно не турбуючись про ворогів, які ввірвалися до кімнати. Вона подивилася на гармати, які потрібно було знищити, і випустила на них хвилю такої руйнівної енергії, що, якби не стан, у якому вона була, сама б злякалася. Хвиля спалила станини гармат за частки секунди, обливаючи сусідніх солдатів хвилею жару. Обгоріла деревина піддалася вазі величезних стволів, які впали на землю й покотилися на всі боки. Катаріна не встигла вдарити ще раз, як хтось схопив її за комір і потягнув назад. Вона борсалася, але не могла дотягнутися до суперника, тому обмежилася тим, що рознесла все в кімнаті на шматки — гарматні ядра літали по кімнаті і пробивали діри в стінах, наче ті були паперові. Це, очевидно, допомогло, тому що захват припинився.

Вона пройшла через розгромлений склад, не звертаючи уваги на тіло мертвого шотландця, який, очевидно, намагався її врятувати. Решта вже бігла до виходу. Дівчина пішла за ними, не дбаючи про погоню. Вона й гадки не мала, що відбувається навколо неї — енергія, яка кружляла навколо неї без будь-якого контролю, давала їй зайняття, тож їй залишалося лише йти до річки, звідки вона прийшла. У кожній кімнаті вона вчинила акт суцільного знищення — розбила, перемолола, перетопила все в столярних і амуніційних майстернях, складах і коморах, повз які проходила.

Проминувши поворот коридору, вона наштовхнулася на переляканого кнехта, який із оголеним мечем захлинався димом і намагався підвестися, щоб вискочити на вільне повітря. Катаріна була зайнята чимось іншим і ледве помітила його, а той, не маючи іншого вибору, різонув її своїм мечем. Дівчина рефлекторно відступила назад, і це її врятувало. Лезо влучило їй у ногу, прорізавши шари тканини її сукні та нижньої спідниці, розпанахавши м’яз аж до кістки.

Катаріна крикнула і прийшла до тями. Це був абсолютний шок – не тому, що вона була поранена, а тому, що ніхто ніколи раніше не виривав її з модусу так неочікувано. Жорстокість цього відриву від самої себе була такою ж, якщо не більше, шокуючою, як і рана. Кнехт відштовхнув дівчину плечем і побіг далі, не звертаючи на неї уваги, а Катаріна прихилилася до стіни й опустилася на землю, намагаючись зібратися зі своїми тремтячими й вируючими думками. В голові у неї був повний хаос, німкеня відчувала себе так, наче хтось облив її відром крижаної води. Вона схопилася за голову. Проте їй вистачило присутності духу, щоб усвідомити, що вона поранена – про це нагадували нестерпний біль у правій нозі та струмінь гарячої крові, що стікав по ній. Катаріна спробувала закричати, але з її горла вирвався лише незрозумілий хрип. Дівчина озирнулася. Вона й гадки не мала, в якій частині фортеці перебуває.

Катаріна зібралася, проковтнула слину і знову закричала, призиваючи на допомогу. На її велике здивування, це мало ефект – вона почула закличні крики англійською та шотландською мовами. Кілька вцілілих шотландців знайшли її саме тоді, коли на протилежному кінці задимленого коридору з'явилися каптани ворожих солдатів. Прямо під носом вона побачила бородате обличчя МакТавіша, який скочив їй на допомогу, щось вигукуючи шотландською. Катаріна теж кричала – від болю. Коли вона стала на праву ногу, то відчула, ніби хтось пхає їй у рану гаряче вугілля.

Німкеня уяви не мала, що сказав капітан, але було легко зрозуміти, що він підганяв. Рудобородий офіцер по суті тягнув дівчину, а потім ніс коридорами, які мінялися в її очах, як в калейдоскопі. Виснажена, шокована і ослаблена втратою крові, вона вже не розуміла, що з нею відбувається. Дівчина закрила очі. Нарешті вона відчула свіже повітря на своєму обличчі, але все ще чула гнівні крики захисників фортеці, гуркіт вогню та постріли мушкетів. Останнє, що вона пам’ятала, було неймовірний холод та мокрість, коли хтось кинув її в ріку.

Розділ XVII

Катаріна не була впевнена, що її розбудило: тепло, біль чи світло. Якусь мить вона взагалі нічого не бачила, доки не закрила обличчя занімілою рукою. Її розбитий ніс одразу розболівся. Незважаючи на те, що вона була накрита якоюсь ковдрою, вона відчувала, що лежить на твердій холодній землі – дрібні камінчики впиналися їй у спину. Все одно вона вся спотіла. Її праве стегно пронизував сильний, пульсуючий біль – власне, ніколи в її житті нічого в неї так не боліло, і вона голосно простогнала. Потім розгледілася.

Дівчина знаходилася в невеликому таборі в якихось кущах. Сонце весело світило, стоячи в зеніті і під акомпанемент співу птахів освітлюючи зелені кущі. З одного боку Катаріну захищала стіна з гілок. З іншого боку горіло багаття. Навколо нього сиділо шестеро шотландців, включаючи МакТавіша. Усі були закутані в ковдри. Їхній одяг, у тому числі її пошарпана, порвана та обгоріла сукня, висів на вітках ліщини, що оточували їх.

Щойно дівчина видала звук, МакТавіш підійшов до неї, перепоясавшись ковдрою. У нього були вузька, густо волохата грудна клітка, яку він нахилив над графинею, розглядаючи її ногу. Катаріна почервоніла від збентеження і підтягнула ковдру до шиї, ніби це мало щось дати, оскільки він оглядав її стегно. Однак біль швидко вибив скромність з голови. Під час огляду дівчина шипіла від болю. Жахливі хвилі жару поширювалися по всій її нозі, вимушуючи її стогнати. Катаріну нудило. Незважаючи на те, що шотландець дуже вправно змінив пов’язку, дівчина була вся вкрита потом, перш ніж командир знову накрив її ковдрою та дав їй води. Катаріна важко впала на спину. Вона запитально подивилася на МакТавіша.

– Ти – кров, ми – погоня, потрібно ріка, – лаконічно пояснив він, розуміючи, що дівчина не знає, що властиве сталося.

Катаріна насилу підвелася на ліктях. Залишки загону дивилися на неї похмуро, але з повагою. Вона помітила на обрії стовп синювато-бурого диму, що чітко виділявся на блакитному весняному небі. Вона смикнула підборіддям, озираючись на МакТавіша. Той обернувся, ніби намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

– Ох. Рейнешанце – сказав він, вимовляючи німецьке слово з дуже дивним акцентом. – Ти зробити.

Події минулої ночі дівчина пам'ятала смутно. Останнє, що чітко до неї дійшло, це відчуття шоку після поранення – пов’язане як з болем, так і з раптовим пробудженням. Решта втечі з фортеці була калейдоскопом випадкових зображень, які відмовлялися об’єднуватися. Понад усе, вона відчувала неймовірну втому – настільки, що навіть не мала сил думати. Катаріна швидко знову заснула.

Коли вона знову прокинулася, був уже ранок наступного дня. Стовп диму зник, і команда чекала, одягнена та готова до маршу. Шотландці погодували її залишками зайця, якого вполювали в кущах, напоїли теплою водою, а МакТавіш вигнав решту людей із табору й допоміг їй одягнути зіпсоване плаття, дуже намагаючись не вводити дівчину в сором, що, звичайно, збентежило її ще більше. Однак зрештою їм вдалося прикрити її понівечене тіло. На жаль, стояти на пораненій нозі можна було лише в мріях. Одне те, що Катаріна стала прямо, викликало таку хвилю болю, що вона ледь не знепритомніла, а торкання ногою землі лише погіршувало ситуацію. Проте треба було рушати в дорогу й повертатися до своїх, бо в них не було припасів для тривалого перебування тут. Коли МакТавіш усвідомив ситуацію, він послав кудись двох солдатів. Ті повернулися через півгодини, і після короткої розмови з ними капітан підійшов до дівчини, ведучи одного з них за плече.