Руйнівниця фортець

Вони почули тихий тріск мушкетних пострілів і крики переляканого натовпу. Відчинили вікно та викинули мотузку, яка сягала першого поверху. Переконалися, що мотузка надійно прикріплена до ставнів. Штейн перехрестився, поправив свою сумку з якимось інструментами та провіантом, потім перекинув ноги через виступ і почав зісковзувати по мотузці.

Як вони і боялися, коли Штейн був на півдорозі, з-за рогу будівлі з факелами раптом вийшла група мародерів – солдатів і селян. Вони відразу помітили розенкрейцера і, як тільки зрозуміли, що відбувається, підняли хором сердитий ґвалт.

– Штайн, повертайся! – гукав Клаус, висуваючись у вікно, але той не слухав. Натомість він зіскочив на останні кілька ліктів, тяжко впав на бруківку й шаленим бігом кинувся до будинків, де міг зникнути в темних провулках. Йому залишалося пробігти кроків тридцять. І він не встиг.

Його наздогнали перед провулком, куди той прямував і який був таким вузьким, що всі разом не могли пройти. Один із нападників кинувся на Штайна й повалив його на землю, а за кілька секунд решта налетіла на розенкрейцера, як сарана, наосліп б'ючи його наосліп ногами і деревцями алебард, дошками й навіть факелом. Шенк і Клаус могли лише безпорадно спостерігати за лінчуванням, намагаючись не чути хрипких і дедалі слабкіших стогонів чоловіка. Через добру хвилину банда заспокоїлася, піднесла те, що лишилося від Лисого, і понесла його невідомо куди.

Клаус неспішно зачинив вікно. Шенк імпульсивно торкнувся руки. Чоловік повернувся і подивився йому в очі. У його важкому погляді найманець побачив жаль, біль, страх – але не бунт. Лояльність цієї людини до професора була абсолютно незрозумілою для юнака, який звик міняти честь на гроші. Тому він не пішов за Клаусом, коли той відходив, згорбившись. Натомість, роздратований і похмурий, повернувся до воріт.

Ночував він у стайні біля входу, де час від часу засинав на сіні. Крім гнівних вигуків і, час від часу, гупання по воротах, нічого особливого не сталося. Вранці, коли він уважно глянув у розбите вікно на першому поверсі, стали зрозумілими дві речі. По-перше, натовп помітно порідшав. Одні протверезіли, інші втомилися стояти на вулиці на ще морозному повітрі, а треті просто заспокоїлися та повернулися додому. Проте їх все одно оточувало щонайменше три сотні людей.

Однак друге зауваження Шенка викликало у нього занепокоєння: хтось явно почав організовувати повстанців. Деякі з них більше не сиділи склавши руки біля стін, а ховалися за імпровізованими барикадами, встановленими, щоб перекрити вулицю з обох боків. Багато селян кидали ціпи й вила й озброювалися глефами[4], алебардами й мушкетами, привезеними з гарнізону в замку. Найманець тихо прицмокнув губами від занепокоєння, потім пішов шукати Клауса, щоб повідомити йому новини. На жаль, командир кудись зник. Андреае також не вдалося знайти. За браком кращого варіанту Шенк наказав братам зміцнити ворота, оскільки облога мала тривати довше, ніж вони очікували.

Поки він метушився біля укріплень, стало зрозуміло, що повстанці зробили з тілом Штайна. Несподівано з нізвідки з'явився повністю закривавлений труп, підвішений за ліву ногу на мотузці, що звисала з вікна кам'яниці прямо навпроти університету. Гротескно розставлені ноги м’яко натикалися на виступ стіни, коли вітер рухав труп. Його лисина була всіяна червоним, що нагадувало варварський бойовий розпис. До одягу розенкрейцера була прикріплена табличка з оком у трикутнику – символом братства. Коли Шенк це побачив, він скрипнув зубами від гніву, але нічого зробити не міг.

Настрій команди був безнадійним. Від найманця не уникло, що не було і сліду від близько дюжини розенкрейцерів; вони, ймовірно, втекли з будівлі та приєдналися до бунтівників або просто повернулися додому. Решта не поспішала ні воювати, ні будувати укріплення, а на накази реагували мляво й неохоче. Кілька з таких розбили свій звичайний табір із вогнищем у дворі, де поїдали пограбованих з кухні кроликів і весело пили пиво — коли Шенк намагався їх розігнати, вони стали погрожувати йому мечами, тож він плюнув. Братство було на межі бунту. Найманець потай був радий цьому, але йому не хотілося б, щоб його повісили на виступі з табличкою на грудях - тому він намагався поставити людей до служби, поки це служило для порятунку його власної шкіри.

Проте все це втратило сенс близько полудня, коли повстанці привезли гармати.

Величезну картауну, пограбовану із замку, тягнули шість осіб, у тому числі кілька розенкрейцерів із гарнізону фортеці, які, очевидно, приєдналися до повстання, що він зауважив з огидою, але без подиву. Її поставили на початку вулиці, що вела до брами університету, і націлили на двері. Напружуючи очі з вікна другого поверху, Шенк помітив кількох стрільців із замку, тож не було сенсу розраховувати на те, що натовп не знає, як управлятися з великою гарматою. Він негайно послав кількох своїх братів шукати Клауса. Однак ще до прибуття командира до воріт підійшов зі смаком одягнений шляхтич у червоному дублеті та високому капелюсі, озброєний багато прикрашеною рапірою. Найманець вже бачив його серед повстанців. Здавалося, це він організовував натовп.

– Гей, ви там!– вигукнув дворянчик. – Чи є хтось серед вас, єретиків, сміття та чаклунів, з ким можна вести перемовини?

Шенк секунду вагався, але потім висунув голову у вікно.

– А ти хто такий? – крикнув він.

– Я для тебе Герард Лейбіх, син Матіаса. Хочу з вами домовитися, хоча, як мила мені мати, курва, не варто!

– Почекай, командир вже йде!– Шенкові і в голові не було прийняття важливих рішень. Він волів дочекатися Клауса. Останній рік болісно навчив його, що з владою пов'язані певні наслідки, на які в нього зовсім немає бажання.

Клаус прибув через кілька хвилин, сумний і без запалу. Шенк не знав, де той був останні дванадцять годин, але чоловік виглядав так, ніби плакав.

– Там стоїть Лейбіх, син того барона, якого професор позавчора спалив. Він хоче домовитися. Привезли й гармату, картауну. Один постріл — і брами не буде, – Шенк пошепки ввів новоприбулого в ситуацію.

Клаус без жодних вагань став біля вікна і сильно висунувся.

– Я командир! Клаус Мєшке, до ваших послуг. Чого ви хочете?

– Як бачиш, – кричав Лейбіх знизу, щоб його голос донісся до другого поверху, – у нас є гармата, тож ваша облога закінчилася! У будь-який момент ми можемо підірвати браму і взяти вас штурмом. – Селяни й солдати, що зібралися за барикадами, закивали головами. – Я правду кажу?

– Правда, як світ стоїть. Чого хочете? – крикнув у відповідь Клаус.

– З радістю хотів би спалити ваш сарай дотла, але знаю, що там є багато добрих людей, які дозволили себе обдурити антихристові, брехуну-месії, сектантові, архічаклунові, викрадачу дітей, сіячеві несправедливості, руйнівникові порядку, жирному кнурові і немитому хуєві Йоганнесу Андреае! – Барон Лейбіх промовив цю композицію на одному подихові, що було чудом, враховуючи, що йому довелося кричати. Він замовк на секунду, перевів подих і продовжив: - Надаю тобі один шанс. Віддайте дітей, які ви утримуєте, і, як компенсацію за смерть мого батька, віддайте в наші руки Антихриста, а самі можете розійтися і жити, як хочете!

– Зачекай! – закричав у відповідь Клаус і в цю мить помітив тіло вбитого Штайна.

Він одразу зблід і стиснув кулаки. Ледь помітний рух його щелепи свідчив про те, що він стискає зуби якомога сильніше. Він повернувся до Шенка з вогнем в очах. Молодий солдат зрозумів, що це все і є тою єдиною миттю, яку він так довго чекав.

– Збираєшся це так і тягнути? – запитав він, знаючи, що Клаусу цього буде достатньо, щоб прийняти остаточне рішення.

У відповідь у командира ніздрі й підборіддя затремтіли, а руки стиснулися так, що аж побіліли. Він знову висунувся у вікно.

– Дайте нам годину! Ми віддамо вам Андреае або його труп.

– Ти сказав! У вас рівно година!

Бородатий розенкрейцер розвернувся на місці і рішучими кроками рушив у бік двору. Шенк пішов слідом, відчуваючи, як серце вискакує з грудей від хвилювання та радості. Після півроку принижень і горя йому нарешті випала нагода помститися своєму мучителю – причому руками його найнадійнішого поплічника. Він намагався заспокоїтися, щоб не захопитися хвилюванням, але це мало допомогло.

– Де Андреае? – запитав він тоном, який здався навіть йому недоречно веселим, але Клаус не звернув на це уваги.

– Не знаю. Шукаймо, – коротко відповів командир.

Вони розійшлися. Шенк перебіг подвір’я й увірвався крізь дубові двері до кабінету професора. Він нікого там не знайшов — навіть за таких обставин у кімнаті було похмуро й спокійно. Він біг через дитячу школу та гуртожитки, де учні стурбовано ворочалися на своїх койках, не знаючи, чим закінчиться бій. Як тільки він прийшов, вони закрутилися навколо нього, намагаючись щось з’ясувати, але йому не вистачило терпіння: він жорстоко відмахнувся від них і втік. Увірвався до наступних кімнат, навіть перевірив кухню, запитав розенкрейцерів, яких зустрів — деякі з них були п’яними, — але ніхто не знав, де Андреае. Згодом він зіткнувся з Клаусом.

– Його ніде немає. Де ми ще не дивилися?

– Лише в каплиці.

– Значить, він має бути там. Пішли, вже півгодини минуло.

Коли вони підійшли до дверей святилища, Шенк зрозумів, що ніколи раніше не був у цій частині університету – боковий вхід до святині завжди був зачинений, як і ворота з боку вулиці. Брати користувалися церквами в місті. Клаус витяг із кишені великий прикрашений ключ і відчинив ним вхід до бокового проходу.

Церква складалася з великої головного нефу, що підтримувався подвійною колонадою, двох малих бічних нефів і просторого вівтаря, що завершувався класичною апсидою. Вівтар, простий, але по-пуританськи оздоблений, блищав фарбами у світлі високих готичних вікон. Кути й боки проходів були темними, бо свічок в канделябрах і свічниках ніхто не запалював. Перед вівтарем стояв вузький дерев'яний постамент, а на ньому лежала величезна грудка віридію — найбільша, яку Шенк коли-небудь бачив. Вона повинна була мати близько чотирьох фунтів ваги. У великому кристалі світло мерехтіло всіма відтінками зеленого кольору, відкидаючи різнокольорових зайчиків на стіни та стелю нефу. Поруч із ним на простому стільці сидів глибоко замислений Андреае. Почувши, що хтось увійшов, товстун скочив на ноги.

– Клаус! Ти ж чудово знаєш, що сюди не можна заходити, — сердито крикнув він, і його голос луною понісся по голій штукатурці храму.

– Гадаю, що досить вже різних дивних заборон, – тихо відповів його підлеглий, повільно прямуючи в бік вівтаря.

Андреае примружив очі.

– Клаус, не дозволяй собі цього, – сказав він попереджувальним тоном, поклавши руку на кристал.

Командир зупинився за кілька кроків перед ним.

– Я думав, що ти порядна людина і наведеш хоч якийсь лад у цьому нещасному князівстві, – гірко сказав він. – Що захистиш їх від подальших єпископів-єретиків, які мститимуть мешканцям. Але виявилося, що ти просто фанатик, не кращий за інших. Мені вже досить.

– Досить? – щиро розсміявся Перший Посланник. – Досить чого?— продовжив він із фальшивою веселістю. — Служіння Богові? Єдиного способу врятувати людство? Порядку і божественного ладу, що посилає нам зрозуміння? Що саме у всьому цьому тобі набридло?

– Я втомився кривдити людей, викрадати дітей, перевертати закони з ніг на голову, мені надоїли ідіотські накази, яких ніхто не розуміє. Не кажучи вже всі ці розмови про Шосту Епоху. Можливо, вона і справді настане, але якщо так, то ми явно не готові до цього. Мені не вистачає слів, професоре. – Він показав на двері. – Не знаю, що з вами робитиме пан Лейбіх, але мені байдуже. Ми йдемо.

– Ну і йдіть, – нахабно відповів Андреае. - Припускаю, що цей Лейбіх, ким би він не був, запропонував вам свободу в обмін на мою шкіру. Так ось, ви не отримаєте її, але власні можете зберегти, тому що я не злий, просто розчарований. Ідіть, а коли цей гомін закінчиться, ти будеш вигнаний з князівства і знову отримаєш свою "свободу".

– Вже це бачу, – пробурмотів собі під ніс Клаус. - Якщо не хочеш по-доброму... - зітхнув він, потягнувшись до руків'я меча, але не встиг навіть доторкнутися до нього, тому що Андреае промовив заклинання і вдарив у нього гігантським стовпом згущеного повітря.

Шенк, який протягом усієї розмови кружив в тіні, шукаючи слушної нагоди для майбутньої атаки, ледве помітив звук і жест, перш ніж раптом побачив, як розенкрейцер перелетів через кімнату і так сильно вдарився об стіну, що з неї відвалилася штукатурка. Він швидко зіщулився у захисну позицію та вихопив свою рапіру. Потім, невидимий у темряві, почав обходити професора. Той озирався по сторонам, примружуючи свої короткозорі очі. Він постійно стояв біля п’єдесталу з віридієм, тримаючи руку на кристалі.

– Ну, а ти, Шенк… Я ще розумію Клауса, він завжди був трохи хитким і ніколи по-справжньому не увірував, а ти? Після всього навчання, яке я тобі дав, ти все ще віриш, нібито хтось чи щось може зупинити прихід Шостої Епохи? Після всіх переваг братства, ти все ще борешся з неминучим? Ти потрапив сюди не випадково, найманце.

Юнак не був настільки дурний, щоб відповісти. М’яко й обережно ступаючи, він спробував обійти Андреае ззаду, але йому завадив вівтар бічного нефу, де стояв табернакль[5]. Нарешті професор помітив його і випустив у нього заклинання запалювання. Але промахнувся. Язик вогню спалахнув на стіні та миттєво згас, не знайшовши нічого для свого живлення. Шенк скористався нагодою і стрибнув у поле світла, рубаючи рапірою, але недооцінив рефлекси товстого чаклуна. Андреае спритно, мов ласка, розвернувся і влучив у нього згущеним повітрям, на щастя, не зовсім влучно — воно лише зачепило найманця, відкинувши його вбік. Більшість зарядів влучила в колону позаду нього, знісши з неї штукатурку та розчин. Найманець так вдарився об підлогу, що йому перехопило подих в грудях, почувся тріск зламаного ребра – юнак на секунду затримався на землі, бо відчув запаморочення, але піднявся якомога швидше, долаючи нестерпний біль у боці, і стрибнув назад у тінь. Він ніколи не бачив таких абсурдно сильних чарів. Шенк почав боятися. На частку секунди йому мигнув морозний ліс, де бився з домініканцем Тіленхеймом, знаючи, що в цьому поєдинку у нього немає шансів.

Тоді його погляд зупинився на великому кристалі віридію. Це було джерелом сили його супротивника. Він зрозумів, що якщо хоче вибратися звідси живим, то повинен знищити його. Він сховався якнайглибше в темряві; його бік мучив жахливий біль від зламаного ребра, який зупиняв лише адреналін.

– Ну, якщо хочеш, – знову сказав Андреае з нудьгою й розчаруванням в голосі, – то йди сюди. Я просто заб'ю тебе до смерті, як пацюка, яким ти і є. Як і будь-хто інший, хто стане на моєму шляху. На мить я подумав, що ти відкриєш ворота Шостої Епохи, але, очевидно, я помилявся, і ти просто якийсь вестфальський мотлох зі стічної канави.

В запалі власної промови він не помітив, як Шенк, мовчазний, як кіт, обійшов його, прикриваючись колонадою. Він кинувся на професора, але в останню мить зашипів, відчувши сяючий укол у боці. Андреае почув це і встиг відскочити вбік. Найманець полетів на підлогу і впав, втративши рівновагу та випустивши з рук зброю. Професор захихотів і вдарив його ногою по зламаному ребру. У Шенка потемніло в очах. Він ледь не втратив свідомість.

– Я і справді не знаю, що змусило вас подумати, нібито можете це зробити або маєте право вирішувати мою долю. Про неї, приблуда, вирішує лише Бог, — продовжував професор, не поспішаючи завдати останній удар. Шенк зорієнтувався, що лежить лише за кілька футів від постаменту з віридіумом. Він зібрався з усіх сил і, витягнувши ногу, спробував вдарити ногою по п’єдесталу. Проте ледве торкнувся його. Постамент захитався, але не впав.

Андреае почав істерично сміятися.

– Ха, ха, ха! Ха-ха-ха!– заревів він. – Ти й справді думав, що моя сила в цій дрібниці? О Боже, чому ти робиш світ таким смішним! – Він витер сльозу з очей. – Гаразд, найманець, вистачить про ці хороші речі, перш ніж ти знищиш всю мою церкву. Настав час помирати.

Шенк хотів різко відповісти, але натомість з останніх сил покотився до професора й власним тілом підбив йому ноги. Товстун упав на підлогу. Перш ніж він встиг щось зробити, найманець скочив на нього верхи й схопив обома руками за шию, вириваючи волосся з його довгої бороди та розриваючи кризу. Андреае захрипів і забулькав, його обличчя відразу почервоніло і він почав с сукати ногами. Самої його маси вистачило б, щоб відкинути нападника, але, на відміну від юнака, він не мав досвіду рукопашного бою — лише без толку махав руками та смикав Шенка за рукави, намагаючись усунути вбивчу хватку з власної шиї. Найманець же з усієї сили впивався пальцями в тіло противника, розчавлюючи гортань і оточуючу її плоть. Від зусилля він так стиснув зуби, що щелепа почала боліти. Тремтіння професора почало слабшати, аж нарешті перетворилося на конвульсії.

Він був мертвий. Шенк повільно попустив хватку, боячись підступу. Сухожилля його рук були натягнуті, як струни, так сильно, що аж боліли. Коли він переконався, що Андреае точно мертвий, він важко зісковзнув з трупа й ліг на гранітну підлогу. Над ним виблискував смарагдовий кристал.

– Курва мать, – голосно сказав Шенк у простір, його очі прикуті до білої стелі купола. – Курва, я єбу.

Розділ VI

Наскільки жалюгідною була їхня "облога", Катаріна дізналася на третій день, коли вона запозичила перспективу у лорда Крейвена й у супроводі нудьгуючої Бланшфлер піднялася на найвищий пагорб у цьому районі, щоб оглянути місто. У Гейдельберзі, здається, нікого особливо не хвилювало те, що за річкою перебуває двадцятитисячне військо — на ринковій площі точилася торгівля, городяни безстрашно ходили вулицями, а вартові спали на стінах. Човни курсували річкою зовсім нормально, а купці та колони військ заходили та виходили через південні ворота. Єдиним свідченням їхньої присутності були, час від часу, постріли із замку, коли нудьгуючі артилеристи перевіряли, чи не потрапили шотландські війська випадково в зону попадання їхніх могутніх кулеврин.

"А власне, чого їм боятися? – гірко подумала дівчина, розглядаючи перегорнуте зображення. – Що ми побудуємо катапульти?" – бо ідіотських ідей серед учасників облоги не бракувало.

Однак, хоча Катаріна була далека від будівництва катапульт, риття тунелів під річкою та винаходу різних варіантів троянського коня, найгіршим вирішенням ситуації вона вважала сидіти й чекати французів. Вона чудово знала, що брати Віттельсбахи, навіть не згадуючи про себе, не в змозі вести переговори з кардиналом Ришельє та його прихильниками. Їхній корпус, хоч і великий, але не мав підтримки, ефективного постачання, артилерії та знаменитих командирів, він не був силою, з якою французам слід було б рахуватися. Підтримка прихильників Оранського була хоч і символічною, але кращою картою в перемовинах. У той же час вона не бачила причин, чому Карл Людвіг очікував, що Ришельє просто дасть йому владу над Пфальцем в іншій, ніж в якості політичної маріонетки, формі. Вона порадилася з Еркісією про свої сумніви, і той щиро погодився з нею.

– Навіть більше, – сказав він двома днями раніше, коли дівчина представила йому свій доморощений аналіз у формі монологу. – Я б не здивувався, якби Ришельє просто силою перехопив командування корпусом або домовився з Карлом Стюартом за спиною Віттельсбахів. Тоді вони залишаться зовсім ні з чим, а ми з ними. Однак якщо Карл Людвіг свідомо чекає на Ла Валетта, значить, він це враховує, і якщо ви вирішили залишитися з ним, у вас, очевидно, теж є якесь бачення, в яке я не вдаюся, - додав він, мабуть, трохи. образившись, що вона не прислухалася до його порад.

Звичайно ж, ніякого видіння у неї не було. Катаріна чекала, хоча не знала, чого й навіщо. Вона могла б так само легко згорнути табір і пройти через Вюртемберг до Ульма, як запропонував колишній домініканець. Вона могла б легко заволодіти крихітним, мабуть, незахищеним, зруйнованим замком свого батька й осісти там назавжди, розігнавши своїх найманців на чотири боки — і вся історія мала б чудовий, щасливий кінець. Однак, дівчина не могла зважитися на це чи навіть запалитися цією думкою – вона шукала чогось більшого, хоча й не зовсім зрозуміла, що б то мало бути.

– Не розумію, Катрін, – прокоментувала ситуацію Бланшфлер. – Ти хотіла повернути батьківську землю, так? У тебе є чудова можливість. Якщо ти повернешся туди з армією, ніхто не поставить під сумнів твої права. Тоді ти зможеш взяти собі хорошого чоловіка й залишитися в Оберхалфінгені на все життя. Я розмовляла з Рупертом, вони не образяться, якщо ти так зробиш. Він сказав мені, що це кілька днів маршу. Ми могли б вирушити вже завтра.

Фрейліні не спало на думку — та й навіщо? – що Катаріна може мати якісь приховані плани, які вона нікому не розкривала. Для цього вона була надто простою. А от фон Найбор не була прямолінійною, оскільки підозрювала, що графиня має приховані наміри, і робила все, що в її силах, щоб виявити це, спостерігаючи за Катаріною так уважно, що іноді їй здавалося, що за нею стежать. Це було смішно, тому що сама вона уяви не мала, що робить, тому всі трюки шпигунки повинні були спалитися даремно.

Катаріна крутилася між штабом і табором, спостерігаючи за військом за роботою, а точніше, в стані відпочинку. Вона уникала людей, знаючи, що ті запитуватимуть про її мотиви, яких дівчина і сама не знала. Вона багато спілкувалася лише з Еркісією. Вони продовжували нескінченно аналізувати ситуацію, хоча й не прийшли до нових висновків. Графиня не знала, що вирішити. Вона лише відчувала, що Гейдельберг зводить її з розуму, це прекрасне місто, від якого її відділяла течія Неккару і товста міська стіна, і яке стояло на її шляху непорушною брилою. Вона виявила, що про себе вигадує образи на місто, яке стало живою істотою. Сфінксом, який свідомо і злісно перегороджує їй шлях, попередньо розтягнувшись в її уяві. Вона була розлючена не тільки тому, що перешкода просто не могла усунути сама себе, а й тому, що не бачила, що лежить позаду.

Вранці шостого дня облоги ренегат-домініканець знайшов її. Дівчина стояла на колінах у траві біля сусіднього струмка, знову і знову зачерпуючи долонею крижану воду. Вона дивилася на неї, поки та не потекла крізь її пальці, а потім знову зробила те ж саме.

– Що ти робиш? – з підозрою спитав домініканець, наближаючись.

Катаріна підняла голову, несвідомо глянула на нього й витерла руки об сукню.

– Не знаю, – не дуже мудро відповіла вона. Вона похитала головою, ніби хотіла прокинутися. – Що ти хочеш? – сказала вона, все ще стоячи на колінах і схиливши голову.

– Фон Найбор принесла дуже цікаві новини.

– Про Нансі?

– Про Нансі теж. Облога триває, але, мабуть, протриває недовго, тому Водемонти відразу почали переговори, вони знають, що їм ніхто не допоможе. Ймовірно, це займе кілька днів. Але мене більше зацікавило інше. Так ось, уяви собі, Ковпак зник.

– Як це зник?

– Простіше кажучи, раптово випарувався. Вчора чи позавчора. Ось чому я тебе шукав: ти не проти, якби я відправився туди роздивитися?

– Я поїду з тобою.

Вона скочила на ноги.

– Для чого? – здивовано запитав іспанець. — Залишайся тут, де ти в безпеці. Я просто хочу подивитися, що там сталося. Навколо точно буде більше людей, які бажатимуть це перевірити, і в них не обов’язково добрі наміри.

– Тоді візьмемо ескорт. Мені набридло сидіти тут і чекати. До того ж, може, це нагода ближче познайомитися з цією книгою?

– Що… А, книга Елзевіра. Якщо чесно, я і забув про неї. Я не це мав на увазі, мені просто цікаво.

– Ну, задовольняй свою цікавість, а я пошукаю книгу. Кінець дискусії, - уперлася Катаріна.

Вони швидко відправилися в табір, де розпитали фон Найбор про подробиці зникнення магічного бар'єру і повідомили про свої наміри братам Віттельсбахам. Карл Людвіг не був у захваті, але в його ситуації він не міг диктувати їм жодних умов, тому неохоче погодився на план від’їзду. Згідно з даними голландців, принаймні два сильні загони, гессенський і габсбурзький, могли вирушити вглиб раптово відкритої території, тому Катаріна вирішила взяти з собою одну роту етеромантів і дві тисячі найкращих найманців під командуванням Ханова. Еркісія розлютився, бо, раптом, нікому непомітна поїздка однієї людини перетворилася на військову експедицію.

– Не скигли, – поблажливо дорікнула йому Катаріна, щаслива, що нарешті зрушить з місця. – Принаймні, по дорозі на нас ніхто не нападе.

Оскільки в гонці за таємницею Ковпака слід було очікувати конкуренції, вони поспішали, як могли. Ханов знову виявив свій організаційний талант, і протягом чотирьох годин два полки найманців і рота етеромантів були зібрані й готові до маршу. Вирушили близько полудня, сподіваючись дістатися до Вюрцбурга ввечері наступного дня – треба було пройти п’ятдесят миль і лише десять до колишнього кордону Ковпака. Щоб пришвидшити справу, вони не брали з собою обозу — кожен вояк ніс на собі запас на дві доби, а чого не вистачало, планували пограбувати або купити.

Попереду Ханов послав кавалерійські формування, щоб попередити про можливі загрози. На чолі колони їхали офіцери з Катаріною та Еркісією, а за ними - рота кінноти чисельністю в дві сотні людей. За аркебузирами йшли етероманти, а нарешті піхота. Найманці, щасливі, що їм не довелося залишатися в окопах, бадьоро й весело марширували, співаючи непристойних пісень. Після раптового й швидкого маршу вони чекали такого ж раптового й швидкого бою, тому їхній настрій був ще вище. Для більшості з них метушня битви була кращою за будь-який наркотик. Співи та швидкий темп покращили настрій навіть Еркісії, оскільки він вважав, що взяття такої великої сили насправді має свої переваги — від них трималися подалі будь-які невеликі групи бандитів і мародерів, які могли спробувати зупинити самотнього мандрівника чи невеликий ескорт. Дійшло до того, що він сам почав наспівувати солдатські пісні. Слів він не знав, але йому подобалися запальні мелодії.

Через кільканадцять миль Ханов наздогнав Катаріну. Дівчина зітхнула, бо очікувала залицянь — полковник користувався кожною нагодою, що траплялася. Високий блондин з Саксонії був дуже вродливим і чаруючим, але історія з Генріхом Оранським повністю вибила у графині з голови любов і чоловіків, тому вона ставилася до його флірту сухо і нетерпляче, що його анітрохи не бентежило. Однак цього разу він заговорив дуже офіційно та професійно.

– Ясновельможна пані, — почав він серйозним тоном, яким зазвичай користувався для рапортів. – Все добре, колона тримається, рухаємося швидко. Можна задати питання?

– Звичайно, Август, я слухаю.

– Навіщо ми туди взагалі їдемо і чи варто чекати проблем?

– Це два дуже хороші запитання, на які я можу дати лише дуже погані відповіді, – весело відповіла Катаріна, знайшовши радість у цьому каламбурі, бо знала, що це роздратує Ханова, який чекав конкретики. Вона не помилилася: він насупився, хоча нічого не прокоментував. – Простіше кажучи, ми перевіримо, що відбувалося в Ковпакові та в самому Вюрцбурзі за останній рік. Сподіваємося, що ми отримаємо цікаву інформацію про етеромантію, оскільки сам Ковпак мав алхімічний характер. А неприємності? Проблеми будуть завжди. Якщо ви питаєте, чи буде велика битва, я так не думаю, і все одно краще її уникати. Я пообіцяла Карлу, що найпізніше за тиждень повернуся з військом.

– Я питаю, бо, чесно кажучи, нам придало б дещо розігнати кров. Люди з літа не нюхали пороху, тож поспішають щось пограбувати.

– Я їм недостатньо плачу?– підняла брови Катаріна.

– Чесно кажучи, ваша ясновельможність платить їм, скоріше, забагато. Апетит підвищується під час їжі. Але суть не в цьому. Справа в тому, що утримання - це одне, а бойова здобич - інше. Це не шведи, які відбарабанять своє в армії, а потім повернуться до своїх овець і рибальських човнів. Чи буде з чого їм жити на старість, залежить від того, що ці люди накопичать за кілька років війни.

– Зрозуміла. Гаразд, тоді ми можемо шукати якусь зачіпку, звичайно, в межах розумного.

Еркісія, почувши це, голосно пирхнув.

– Що тебе так бавить?

– Контраст.

– Контраст із чим?

– Неважливо. Чи не повинні ми вже пересікати кордон Ковпака?

– По суті, повинні, або дуже близько від нього. Запитаємо в наступному селі, - відповів Ханов.

У наступному селі їм не потрібно було розповідати, що вони вже в межах швидко згасаючої чарівної бульбашки, адже люди не тільки бігли їм назустріч і падали перед ними навколішки, а й глушили радісними вигуками. . Якби не те, що квітів у березні ще немає, вони б, мабуть, пелюстками посипали дорогу. Катаріна спробувала поговорити з одним із селян, одягненим у дивну мішкувату свитку-сукман, але це було неможливо, бо коли вона зіскочила з коня, місцеві оточили її, балакаючи між собою. Нарешті з натовпу з десятка зібраних селян, виділили сільського старосту, який під дитячий плач і жіночий крик почав, без складу і ладу, розповідати:

– Так, так, панночко, ми були на самому кордоні, там, де яблуньки, бар'єр і проходив. Він з’явилася минулого року, прийшли чорні люди і сказали: а чи знаєте, що тепер ви піддані хреста? Ну, ми заплатили данину, бо вважав я, що війна принесла якихось нових, але вони приходять знову і кажуть, від сьогодні носити будете сукмани, тому що ми всі рівні в очах Бога, і я кажу, так, пане, рівні , але ж не одягом. Ну, тільки що тут робити, бо нам погрожували. І вони приходили знову і знову кажуть, відсьогодні тричі на тиждень ходіть на божі служби. Питаємо, хто ж буде в полі працювати? А вони: чарівники робити стануть. І почалися єресі та содомія, божечки ж мій, як ми раді, пані, що ви нас визволили...

З цієї хаотичної історії мало які можна було зробити висновки, окрім того, що селян переслідували якісь "чорні". Коли спробували з’ясувати, ким же були таємничі поневолювачі, то дізналися, що це "братство якогось хреста". Оскільки жоден з них не асоціював назви установи, що могла критися за цим псевдонімом, люди Катаріни залишили селян і пішли далі. У наступних селах ритуал радісних вигуків і роздирання одягу повторювався, але більше вони і не затримувалися; Катаріна поспішала. По дорозі вони також проходили повз міста, але зазвичай їх зустрічали зачинені ворота та похмурі обличчя на стінах.

Лише пізно ввечері, підійшовши до стін міста Бухен, вони зіткнулися з першими ознаками того, що в цьому районі ще є якісь силові структури. Назустріч їм виїхало кілька вершників, у тому числі один представився членом міської ради. Після короткого розпитування, хто вони і чого тут хочуть, під час якого місцеві жителі переконалися, що військова колона не має поганих намірів, вони запросили Катаріну та Ханова на вечерю до бургомістра, якогось Отто Гертнера. Дівчина з радістю прийняла запрошення, але взяла з собою не свого полковника, а Еркісію, тому що Ханов мав розбити табір і організувати провізію для війська та коней.

Вони увійшли в маленьке містечко в темряві, тому Катаріна не побачила багато в плані архітектури чи мешканців, але помітила, що тут панує порядок, і що вулицями ходять патрулі міліціонерів з алебардами та ліхтарями. Їх привели прямо до маленької, але побудованої зі смаком ратуші з червоної цегли. Своїх коней вони залишили у стайні, і їм дозволили помити обличчя й руки на кухні. Потім запросили до їдальні, завішаної портретами та мисливськими трофеями, де за довгим столом вже сиділо кілька чоловіків.

Це були міські радники, купці та місцевий парох, чиї імена та обличчя для Катаріни злилися в одне вже під час презентації. Однак це не доставляло особливих труднощів, оскільки ті майже не розмовляли, приголомшені присутністю бургомістра. Отто Гертнер виявився чоловіком того ж віку, як Еркісія, якому було трохи менше п’ятдесяти, але на цьому схожість і закінчувалася. Монах був худорлявий, смуглявий, і його манери були сповнені смирення, удаваного чи ні; між тим, бургомістр був міцної статури, з великим черепом, укритим рідкою щетиною, пухким грубим обличчям і голосом, схожим на дзвін. Гертнер привітав їх весело, але обережно, і гостей посадовили праворуч від нього.

– Пробачте, але перед обличчям багатьох останніх подій я не буду переборщувати з обережністю і прямо спитаю: що ви тут робите зі своїм загоном?— спитав він, коли вони обмінялися достатньою кількістю чемних слів.

– Ми просто приїхали перевірити, що відбувалося під Ковпаком за останні півроку, – знизала плечима Катаріна. – Ми прибули з-під обложеного Гейдельберга і направляємося до Вюрцбурга.

– Ха! І хто облягає Гейдельберг?

– Брати Віттельсбахи.

Гертнер тихо свиснув.

– Тож сини Зимового Короля повернулися до Німеччини? Ну, добре, ми дещо пропустили. Коли ви кажете "Ковпак", ви маєте на увазі бар’єр, чи не так?

– Якщо під "бар’єром" ви маєте на увазі велику чарівну бульбашку, яка на півроку відрізала три князівства від світу, то так, – відповів Еркісія.

– Так. І ви нічого не знаєте про те, що тут відбувалося? А хто зараз архієпископ Майнца?

Розмова ускладнилася тим, що бургомістр наполегливо звертався до іспанця як до чоловіка, ігноруючи Катаріну, що її дратувало.

– А нам звідки знати? Зрештою, ви були повністю відрізані, — вставила вона. – І архієпископ Майнца все той же, Ансельм Єзуїт. За винятком того, що він у Кельні, тому що сам Майнц в облозі гессенців.

– А чого це гессенці хочуть від архієпископа? Ну, годі, я про все дізнаюся від нього самого. Ви застали мене в останню хвилину, бо завтра вранці я мав намір їхати до столиці, щоб доповісти йому. Я міг би також поїхати до Кельна, невелика різниця. – Він замислився, потираючи м’ясисте підборіддя. – Ну, самі ж бачите, бордель, який тут діється якийсь час, справді важко описати комусь зі сторони.

– Про це ми вже вспіли зорієнтуватися. Селяни не дали нам багато корисної інформації.

– Корисну інформацію селяни надають рідко коли. Почнемо з того, що в квітні з'явився бар'єр. Можете собі уявити, що це було досить шокуючим та клопітливим, особливо для Бухена. Ми торгуємо сіллю, наші склади нею забиті, комерсанти зберігають товар навіть у себе вдома. Ми намагалися використовувати з їжею стільки, скільки могли, але це не так легко. Пузо мені так пересолило, що я навіть на оселедець ніколи не гляну. Ну, напевно, це вас не цікавить. У всякому разі, через деякий час після створення бар'єру, коли ми зрозуміли, що перетнути його ніяк не можна, тут з’явилися люди в чорному, які назвалися представниками Князівства Трояндового Хреста.

Катаріна подивилася на Еркісію, який непомітно похитав головою, показуючи, що не знає такої організації.

– Сидячи там, де ви зараз, вони говорили, що надійшла нова ера людства, що вони несуть на своїх плечах знання і спасіння, і всі ті розмови, які я міг так само легко почути з амвона. Тутешній парафіяльний священик був смертельно обурений тим, що вони від нас вимагали, тож я припускаю, що це було не дуже благочестивим, але я не теолог. Так чи інакше, вони категорично вимагали віддати місто під свої права, а владу залишити за нами, тобто за міською радою. Я відмовився. Мені відомо, що чимало інших міст і сіл теж сказали "ні", — продовжував він своїм гуркотливим голосом. – Але вони їх усіх по черзі заставили рахуватися з собою. Сюди вони також прийшли і... ну, я не знаю, чи ви мені повірите, але мені по суті все одно... вони робили чари.

– Будь ласка, повірте, що ми віримо. Що це були за чари?

– Різноманітні. Вони підпалювали людей і укріплення, лише махаючи руками, посилали невидимі кулі в моїх людей, плавили залізо думками, вони також можуть приспати когось словом або зробити віз легким, як пір'їнка. Кілька з них оточили себе чарівними бульбашками, як бар’єром. Я знаю, що це звучить як дурні видумки, але це справжнісінька правда.

Присутні чемно кивнули, підтверджуючи слова бургомістра.

– Спочатку вибухла паніка, але, щоб не хвалитися, я не та людина, яка лякається будь-якої магії, тому нам вдалося взяти ситуацію під контроль. Я лише переконався, що все Братство Трояндового Хреста — це підозріле об'єднання, яке веде перемовини з сатаною. Словом, місто вдалося утримати.

– Як, якщо... братство робило такі речі? – з цікавістю запитала Катаріна.

– Нормально, по-божому, – бургомістр знизав могутніми плечима. – У нас є гарні стіни і трохи легкої артилерії, а їх було мало. Однак, наскільки мені відомо, окрім Бухена та кількох міст, вони окупували весь регіон, включаючи Вюрцбург і Кітцінген. І на відміну від тих, ми жили, як і раніше, впускаючи і випускаючи тільки купців і декого з тих, хто шукав у нас притулку.

– А ті, я маю на увазі інші міста, жили не так, як раніше?

– Ну так, ні. Розумієте, вся ця братія, як тільки з'являлася, вводила свої закони. Вони позбавили прав дворян і міщанство, і самі все вирішували. Вони взяли на себе суди, церковні і світські. Забирали дітей до Вюрцбурга для якогось таємничого навчання. І робили чари, де тільки могли. Вони заганяли людей до церков на якісь нечестиві служби, — Еркісія тихенько пирхав, але бургомістра, здавалося, не хвилювало, що він створив такий кумедний парадокс, — і так далі. Одним словом, вони перевернули все з ніг на голову. І весь час говорили про спасіння, якусь шосту епоху, знання, що дозволяють переносити ріки, і так далі. Деякі люди повірили в це, вони були захоплені цим, але ми тут, у Бухені, знаємо, що сатана часто носить священницькі шати, чи не так, пан парох?

Запитаний енергійно закивав головою і перехрестився.

– Ви знаєте, чому бар'єр зник?

– Уяви не маю, і, чесно кажучи, мені байдуже. Я радий, що нарешті зможу продати сіль. Тільки трохи боюся, що про все це подумає архієпископ, бо він не має милосердя до тих, хто не платить податки, а ми вже рік не платимо, бо і як би могли це робити?

– А що сталося з братством?

– Цього я теж не знаю. З якогось часу вони тут не показувалися. Досі вони були у Вюрцбурзі, але не в замку, а в університеті.

Розмова на цьому фактично закінчилася. Гості розпитували про діяльність Братства Трояндового Хреста, але веселий господар нічого не міг додати, бо мав до нього мало відношення. Їм вдалося лише отримати ім’я людини, яка мала бути лідером таємничої групи: Йоганнес Андреае. Коли вечеря добігла кінця, гості чемно розпрощалися і повернулися до табору.

– І що ти думаєш про це?– запитала Катаріна свого радника, коли вони рушили в путь.

– Чесно? Не знаю Все це звучить абсолютно абсурдно, але я готовий у це повірити. Так сталося, що я зустрічав цього Андреае незадовго до зустрічі з тобою. Тоді він у дуже завуальований спосіб дав мені зрозуміти, що задумав щось велике, і дав мені шматочок якогось кристала, який у багато разів посилить ефект прецизії. Якби у нього та його побратимів було дещо таке, то все було б можливо, і я також кажу про зведення Ковпака. Якщо додати до цього те, що Ельзевір розповів нам про книгу…

– Що це був за кристал?

– Уяви не маю, я ніколи не бачив такого ні раніше, ні після. Зелений, каламутний, трохи схожий на скло. Я викинув його, коли мене зловили гессенці, щоб він не потрапив до них.

– Що ти думаєш про весь цей... культ знань і Шосту Епоху?

– Звучить як звичайна гностична єресь. – Еркісія знизав плечима, ніби говорив про погоду. – В Німеччині таких було багато, хоча єретикам ніколи не вдавалося втілювати свої ідеї в такій мірі. Чи відома тобі історія Мюнстерської комуни?

Катаріна похитала головою.

– Це було приблизно сто років тому, – продовжив іспанець і одразу прийняв тон лектора. – У Мюнстері, в Вестфалії, спалахнуло повстання анабаптистів. Один кравець оголосив, що саме тут Христос знову зійде на землю, але спочатку місто потрібно було, цитую, "очистити від беззаконня". Йому вдалося підбурити натовп відданих йому і радикальних пуритан, які силою захопили ратушу. Вони вирізали в пень всіх членів міської ради, а кравець, про якого йде мова, оголосив себе реінкарнацією царя Давида та засудив до смерті абсолютно все, що було можливо, включно з надто голосними розмовами, і я не перебільшую. Архієпископ негайно обложив місто, але Мюнстер є сильно укріпленим, і знадобився рік, щоб захопити його. У той час там панувало повне дикунство: анабаптисти спалили всі книги, крім Святого Письма, заповнили міські підземелля, мордували, як божевільні, брали собі по кілька "дружин", і все в ім'я Бога. Зрештою, звичайно, повстання зазнало краху, місто було захоплено, а повстанців вбито. Однак, я хочу сказати, що так, подібні речі трапляються, хоча й не в таких масштабах, як тут. Я думаю, що саме тому їм був потрібний бар’єр, і саме це зробило цю єресь такою ефективною.

– Ну, так, – пробурмотіла Катаріна .– Якби Вільгельм Гессенський, архієпископ Майнца чи навіть імператор дізналися про те, що відбувається, вони негайно прислали б сюди орду війська, щоб повернути ці землі їх законним власникам.

– Отож.

Наступного дня вирушили вдосвіта. Ханов був дуже задоволений темпом.

– Ми можемо досягти Вюрцбурга сьогодні вдень, – сказав він, явно пишаючись своїми солдатами. – Залишення таборів було не такою вже й поганою ідеєю. У Бухені торговці були дуже раді продати нам щось. А ми ж могли б спустошити їхні склади майже задарма.

– Люди, які не мають доступу до золота, сумують за ним, – сентенційно прокоментував Еркісія.

– Можливо, але тут було щось більше. Ці люди були щиро раді спілкуватися з кимось зі сторони. Вони пропонували нам такі ціни, які викликали у мене сміх. Шилінг за бушель вівса? Навіть при найбільшому врожаї так дешево не буває. Просто поговорити, затримати, навіть, запросити додому. Захоплюючі речі.

Від такого теплого прийому бійці зраділи ще більше, ніж учора. Найманців звикли зустрічати камінням і ненавистю, а не квітами і хлібом. Тому, цікавлячись тим, що станеться з ними далі на цій дивній землі, відвойованій для світу, вони йшли маршем із чудовою відданістю та енергією. Проте краєвид ставав дедалі похмурішим. Чим ближче вони наближалися до Вюрцбурга, тим ясніше ставало, що нещодавно тут сталося щось погане. Села пустували або в них жили лише жінки; міста мовчки закривали свої ворота. Де-не-де вони бачили сліди боїв і спалені будівлі, тіла в ровах. Чим ближче до столиці, тим більше. На обрії також виднілися зграї ворон і круків, вірна ознака того, що десь там були побоїща.

Як і передбачав полковник, дими над Вюрцбургом вони побачили через кілька годин після полудня. Підійшовши до міста на відстань пострілу, загін зупинився, очікуючи, що хтось виїде їм назустріч. Чекали даремно. Нарешті Катаріна, якій не терпілося, зажадала продовжити похід. З обережності Ханов наказав солдатам зарядити зброю.

Вони підійшли до міста з боку фортеці Марієнберг, над якою не майоріло жодного прапора. Ханов повів колону на невеликий пагорб поруч із містом, укритий пожовклою та стиглою травою. З пагорба їм було добре видно всю місцевість. На сусідньому пагорбі грізно височів замок, але ні на зубцях стіни, ні на валах, що оточували його, не було нікого. Над містом по той бік річки здіймався дим з труб, і на вулицях було видно людей, але, здавалося, нікого не цікавило прибуття, що не кажи, великого військового підрозділу. Все це видавалося дуже підозрілим.

Катаріна наказала розбивати табір.

– Тільки легкий, – сказала вона, – без окопування. Бог його знає, як швидко нам доведеться вибиратися звідси. І признач сто чоловік, щоб пішли зі мною до міста.

– Чому б нам просто не зайняти його?

– Тому що, як я вже казала, ми маємо повернутися до Гейдельберга через п’ять днів. Що б не сталося, завтра вранці виступаємо в поворотну путь.

Коли рота зібралася на схилі пагорба, дівчина кивнула Еркісії, і вони рушили до фортеці та прилеглого до неї мосту, що поєднував береги Майну. Про всяк випадок вона надягла свій нафарширований реагентами чвертьпанцир і причепила до пояса кинджал. Вони зупинилися біля підніжжя замку, і Катаріна послала команду найманців подивитися, що відбувається всередині. Ті повернулися через двадцять хвилин.

– Замок зовсім безлюдний, ясновельможна пані, – доповів сержант. – Ми знайшли лише кілька гвардійців і кілька типів у чорному. Вони сидять у підвалі зовсім п'яні. На бастіонах стоять гармати, але без обслуги. Кімнати розграбовані. Укріплення цілі, тому ззовні їх ніхто не завойовував. Здається, гарнізон збунтувався, але з цих п'яниць нічого витягти не вдалося.

Дівчина кивнула і запитально подивилася на Еркісію.

– Думаю, що нам варто їхати до університету. Там можуть знайтися відповіді на кілька питань.

Вони рушили через міст. Ніхто не турбував їх, коли вони переходили річку. Увійшовши між будівель, загін розійшовся, шукаючи, з ким би можна було поговорити. Їм вдалося спіймати кількох містян і селян, але ніхто з них не хотів говорити, а допитувати їх на вулиці було важко. Лише один сказав сентенційно:

– Так, пані, про те, що ми тут пережили за цей рік, і немає сенсу говорити. Дайте спокій, будь ласка, ми чесні люди.

Коли вони пройшли кілька кварталів і звістка про їхнє проникнення поширилася по всьому місту, вулиці були зовсім безлюдні, а віконниці та двері всіх будинків були наглухо зачинені. Найманці вже було почали їх виламувати, але Катаріна їх зупинила. Все це дуже непокоїло, тому вона хотіла якомога швидше потрапити до університету.

Чим ближче вони наближалися до великої будівлі, тим більше ознак свідчило про запеклі бої. У кам’яницях вибиті вікна та зірвані з петель двері. Одна кам'яниця ще диміла після пожежі, яка охопила половину будинку. Тут і там на тротуарі були сліди крові. У самій будівлі університету вікна на першому поверсі були забиті дошками, а більшість вікон на верхніх поверхах були розбиті. На вулиці перед брамою стояла покинута гармата, яка випала з лафету і стволом опиралася на землі, в ворота, очевидно, влучила та сама гармата, бо в самому центрі була величезна діра. Обабіч вулиці стояли барикади з дощок, меблів та зірваних з петель дверей. Катаріна наказала солдатам зайняти ці імпровізовані укріплення й уважно оглядатися, поки вона злізла з коня. Еркісія наслідував її прикладу.

– У мене починають виникати деякі підозри щодо того, що тут сталося. Схоже, було якесь повстання проти всього цього братства. Потім цією гарматою, яку, скоріше за все, забрали з замку, висадили браму.

– А що далі?

– Не маю уяви. Нам потрібно подивитися всередині.

Внутрішні ворота були цілими та зачиненими. Дівчина з іспанцем взяли п'ятьох озброєних дусаками людей і зайшли до вестибюлю. Стали грюкати в чорні двері, хоча відповіді не чекали.

Їхнє здивування стало ще більшим, коли їм відкрив Готфрід Шенк.

Розділ VII

– Ах ти, сучий сину, – прошипіла Катаріна, побачивши найманця, і, навіть не замислюючись, що робить, дала сигнал солдатам, які, мов скажені пси, накинулися на юнака і за п’ять секунд звалили його з ніг, зв’язали та пригостили по зубах. Еркісія торкнувся плеча Катаріни.

– Візьми себе в руки, – прошепотів він. – Він може розповісти нам, що тут сталося.

Дівчина гостро глянула на домініканця, її очі метали громи та блискавки, але послухалася. Коли солдати посадили зв’язаного Шенк на подвір’ї, викладеному плитами піщанику, вона сама пройшла через браму й роздивилася по боках.

Невеличка площа являла собою картину біди і відчаю. У черзі до криниці по воду стояло з десяток людей – усі були брудні та обдерті, і чоловіки, і жінки, і діти. Тут і там була розкидані меблі і обладнання: стільці, парти, навіть ціла зламана шафа. З частково вибитих вікон звисало брудне ганчір’я та залишки фіранок. Біля криниці були залишки п’яного табору: згасле багаття, розкидані глиняні горщики, діряві баклажки, подерта попона на землі. Дівчина повернулася до зв'язаного Шенка, оточеного її солдатами. Не встигла вона щось сказати, як до них підійшла змарніла жителька міста.

– Що ти хочеш робити з вестфальцем? Відпустіть його.

– Чому?

– Бо нічого. Але якби не він, моя дитина померла б.

Катаріна відвернулася, сердита, що її перервали. Щоб ще посилити її, обурення жінка схопила її за руку.

– Будь ласка, помилуйте його, – тихо попросила вона.

– Господи, – зітхнула дівчина, струсивши з неї чужу руку. – Гаразд, я йому нічого не зроблю, тільки дай мені спокій!

Жінка відійшла, але затрималася поруч, наче готова прийти на допомогу своєму знайомому. Катаріна звернулася до Шенка.

– Що ти тут робиш? – першим відізвався той, дивлячись на неї карими очима. Виглядав він погано. Його чорний одяг був брудний і рваний, на обличчі були сліди бійки, а волосся не милося багато днів. Він заріс, і борода зараз спускалася до коміра. Дівчина побачила, що під не застібнутою курткою, його груди були перебинтовані.

– Це я тут в позиції задавати питання, найманець. Отже, по черзі: що ти тут робиш, що це за місце, що тут сталося і де ці знамениті брати Трояндового Хреста?

Шенк, не вагаючись, почав говорити. Історія, яку він представив, приблизно відповідала їхнім здогадкам. Єдиним сюрпризом були ті елементи, де він розповідав про те, що Братство зробило для регіону, тому що раніше ніхто ніколи не хвалив самопроголошених правителів Вюрцбурга. Після битви, коли повстанці підірвали ворота відразу після смерті Андреае, як вони обіцяли зробити це через годину, Шенку вдалося сховатися. Потім, використовуючи ресурси медичного факультету та добре обладнану університетську кухню, він організував госпіталь і їдальню для поранених і тих, хто з якихось причин не зміг повернутися додому після цілої афери – тому городянка і стала на його захист.

– То ти вбив професора Андреае, так?– впевнився Еркісія.

– Так, ми спалили його труп разом з рештою.

– До якої ти збираєшся приєднатися, – гірко пробурмотіла Катаріна і підняла руку, щоб прикликати своїх людей.

– Почекай!– крикнув найманець. – Пощади мене. Я дам тобі стільки віридію, що ти не знатимеш, що з ним робити.

– Чого?

– Віридій. Кристал, який посилює чари, я маю на увазі малефіції, чи то... ефекти.

Вони пильно подивилися на нього.

– Де це в тебе?

– Розв’яжіть мене, тоді покажу.

Солдати зняли з Шенка мотузки, і він повів їх до університетської каплиці. Катаріна помітила, що найманець трохи накульгує і постійно хапається за бік, наче в нього щось зламано. Вона відчула мстиве задоволення від думки, що час і обставини не були до нього прихильними.

І справді, вони знайшли в місці для молитов дерев’яний постамент, на якому лежала величезна грудка зеленого кришталю.

– Це той камінь, – підтвердив іспанець, дивлячись на нього проти світла.

– Добре, сховайте його десь, – кивнула Катаріна солдатам. – Ти, – ​​вказала вона одного, – приведи ще кількох людей і обшукайте будівлю. – Вона звернулася до Шенка: – Де Андреае засідав?

– На першому поверсі, в західному крилі. Кабінет я залишив закритим, про всяк випадок. Ключ у мене в кишені.

Найманці жорстоко вивернули йому всі кишені, подарувавши ще одного стусана. Легко було зрозуміти, що цей чоловік не користується симпатією їх благодійниці, а він не уточнював, про яку кишеню йде мова. Звичайно, вони також знайшли два великих ключі окрім ножика та різного сміття. Обидва ключі забрали.

– Зрадника тримайте під вартою, – наказала Катаріна, кивнула Еркісії, і вони обоє рушили в тому напрямку, куди їм показав найманець.

Він не збрехав. Професорський кабінет, той самий, де колись гостив домініканець, вони застали закритим. Дубові двері з барельєфом фарисея та митаря видавалися цілими, хоч і трохи пошарпаними. Вони обережно відчинили їх й увійшли всередину. За вікнами було ще досить світло, щоб не запалювати свічки. Всередині нічого не змінилося: біля каміна стояли два крісла, у кутку під вікном стояв секретер і письмовий стіл, дві стіни були заставлені книжками. У каміні пахло неприбраним попелом. Вони почали переглядати зібрані в кабінеті дрібниці, шукаючи щось цікавого. Керуючись досвідом, Еркісія підійшов до столу в пошуках документів.

– Нічого цікавого, – сказав він, переглядаючи папери. – Богословські рукописи, якісь копії кодексів. О, подивись, вони планували заборонити шлюби без згоди "Першого Посланця", чи то, як я розумію, Андреае. Не дивно, що люди збунтувалися.

– Кінець кінцем, вони завжди бунтують, правда?– сказала дівчина, слухаючи лише одним вухом і переглядаючи книжки.

– Шукаєш той рукопис Ельзевіра?

– Розглядаюсь.

Еркісія пішов до полиць. З досвіду він знав, що інкунабули та книги, які власники вважали особливо цінними або цікавими, зазвичай розміщувалися на рівні очей або плечей, тому він почав із цих полиць. І дійсно, серед відомих заголовків з богослов’я та алхімії він швидко знайшов маленьку непомітну книжку, яка відрізнялася від інших тим, що не мала жодного тиснення на корінці. Він витягнув її та погортав. Вона була написана на пергаменті, від руки. Іспанець одразу впізнав астрологічні таблиці та ескізи, а також ботанічні та анатомічні малюнки, але текст був написаний незнайомим йому алфавітом і, ймовірно, іноземною мовою. Він ніколи в житті не бачив такого письма — воно було трохи схоже на стародавні камбоджійські гліфи, які він бачив у бібліотеці в Манілі, але ці знаки точно не були ними.

– Мені здається, це та, – сказав він, віддаючи книгу Катріні. – Але всередині якась повна тарабарщина, вона нам ні до чого. Я ж казав тобі, що це якесь шахрайство. – Він повернувся, щоб оглянути секретер, що стояв біля стіни. - Знаєш, не думаю, що ми тут щось знайдемо. Я спостерігав за багатьма алхіміками в своєму житті, і знаю, що вони зазвичай мають схованки або приміщення, які важко знайти. Ми можемо запитати його співробітників, у тому числі Шенка, чи знають вони щось про це, але в самому кабінеті... — Він зупинився, бо відчув, що щось не так. Еркісія обернувся.

Катаріна сиділа, схрестивши ноги, на підлозі, з відкритою книгою в руках і читала. Її очі бігали по сторінці, як божевільні, перебираючи кожен рядок два-три рази. Вираз її обличчя свідчив, що до неї не доходять жодні подразники. Коли іспанець подивився на неї, він чомусь одразу подумав про бурю і поле бою. Домініканець занепокоївся.

– Катаріно, з тобою все гаразд? Ти можеш це читати?

Та не відповіла. Еркісія підійшов до неї та торкнувся її руки. Жодної реакції. Він став навколішки біля неї і подивився їй в обличчя, відразу зрозумівши, що дівчина знаходиться в якомусь стані марення. Її незрячі, блукаючі очі були прикуті до сторінок книги, а на лобі виступили краплинки поту. Єдиним рухом, який вона робила, було перегортання сторінок неприродно бурхливим, блискавичним, майже непомітним жестом. Еркісія був не на жарт стурбований. Він спробував підняти Катаріну, але та різко висмикнулася з його рук і повернулася до читання в тій же позі. Аура природного хаосу, що оточувала її, ставала все сильнішою й сильнішою, поки іспанець не відчув ніяковості.

Не бачачи іншого виходу, він залишив дівчину саму. Самостійно обшукав кімнату, але не знайшов нічого цікавого, окрім коробки з дюжиною чи близько того великих грудок віридію. Він поклав їх собі в кишеню. Домініканець уважно оглянув камін, пригадавши, що десь поруч був прохід для прислуги, але це був звичайний коридорчик для лакея. Іспанець неспокійно рухався кабінетом, охоплений інтуїтивною, підшкірною тривогою. Він постійно дивився на дівчину і в нього появилося враження, що її волосся починає іскрити. Вона вже прочитала книгу на чверть, коли надворі почало темніти. Еркісія з природного занепокоєння запалив для неї свічку, але дівчина не звернула на це уваги. Зрештою він просто сів у крісло й дивився, як вона читає, дедалі більше хвилюючись. Через деякий час він вирішив обмити її обличчя, яке стікало потом. Знайшов у кутку тазик із трохи затхлою водою, занурив у нього шматок тканини й спробував доторкнутися до її чола, але простягнути руку до неї було буквально неможливо — в якийсь момент його кінцівка відмовилася слухатися, ніби не належала йому. Вона мляво падала.

Те, що відбувалося з дівчиною, було неприродним. Вона сиділа абсолютно нерухомо, за винятком перегорання сторінок, вона робила це щоразу швидше й швидше, поки зрештою Еркісія взагалі не перестав його помічати. Волосся у Катаріни стояло дибки, піт стікав по скронях, очі бігали, як божевільні, а щоки розчервонілися, хоча решта її обличчя була бліда, як стіна. Катаріна ні на що не реагувала.

Неймовірна аура навколо німкені робилася все сильнішою. Іспанець відчував це як невидиму бурю, що бушує в повітрі, через яку його тіло відмовляло рухатися, а розум блукав манівцями. Нарешті ренегат не витримав: він залишив Катаріну під вартою солдатів і пішов на подвір'я, де їхній загін встиг розташуватися зручніше і розвести багаття з розбитих меблів. Бійці привітно зустріли його, посадили на подерту попону і накормили ще теплою кашею. З ним намагалися поговорити, запитати, що робити далі, але він був не в настрої балакати. Зробилося темно.

Він повернувся до кабінету. Катаріна була точно в такому стані, в якому він її залишив. Еркісія поставив їй нову свічку, перевірив на всякий випадок, щоб її не можна було збити, і втік, тому що від перебування в кімнаті з дівчиною волосся у нього ставало дибки, і мурашки бігли по шкірі. Ніч він провів неспокійно: намагався заснути, але не міг, тому що постійно бігав перевіряти, як там німкеня. Зранку кабінет аж тріщав невидимою силою, а він не міг навіть зайти. Не на жарти стурбований, Еркісія повернувся до солдатів.

Удосвіта на подвір'я на запіненому коні вскочив сержант.

– Ясновельможна пані? – запитав він, переводячи подих.

– Вона… зайнята. Кажи. – Іспанець підійшов до нього і схопив коня за вуздечку.

– Клопоти. Прийшло якесь військо.

Еркісія грубо вилаявся. Якусь мить він боровся сам із собою. У нього не було бажання залишати дівчину, але він не бачив іншого виходу — Ханов не був тією людиною, яка приймала рішення, а навіть якщо він і був, колишній домініканець не особливо довіряв його судженням.

– Поклич десятьох чоловіків. Нехай вони стануть на варті біля кабінету і нікого не пускають, якщо тільки я або ясновельможна пані не накажемо інакше.

Сержант віддав честь, вдаривши себе кулаком в груди, та втік, а Еркісія пішов за ним до стайні, де залишив свого коня. Він скочив у сідло й помчав галопом через місто, що прокидалося, ледь бачачи щось попереду в передсвітанковій сірості. Все більше і більше людей виходили на вулицю чи дивилися у вікна, щоб побачити, що відбувається цього разу. Він уникав їх, як міг, прямуючи до мосту. Уже біля річки почув барабанний дріб, горни та флейти, які сповіщали про наближення війська.

На пагорб він прибув саме вчасно. Зупинився біля Ханова, який разом з іншими офіцерами стояв на самій вершині. За кілька секунд оцінив ситуацію. На схилі невеликого пагорба саксонський полковник сформував стрій з двох їхніх полків. Приблизно за дві милі від них невелика армія, приблизно вдвічі більша за їхній розділ, розгорталася у стрій.

– Що тут відбувається?– різко запитав іспанець. - Хто це?

– Гессенці. Чотири з половиною тисячі, в тому числі п'ятсот кірасирів. П'ять фальконетів і дві чвертькартауни. Вони з'явилися раптово, я ледве встиг підняти людей. Вони вимагали, щоб я негайно звільнив їм дорогу до міста, я відмовив, бо що мав робити? Попросив час, щоб надіслати вам повідомлення, але вони почали розгортати шик, тому я зробив те саме.

– Розвідку не посилали?!

– Серед ночі?!– обурився Ханов, змушуючи коня танцювати під ним. – Звідки я міг знати, що якийсь придурок пришльондається тут у темряві? Радійте, що вони не напали на нас одразу, інакше б у вас взагалі не було загону!

– Пан правий і вірно вчинив, – заспокоїв його Еркісія, бо зрозумів, що іншого виходу насправді не було. – Вони сказали, чого бажають?

– Я розмовляв з таким товстим маршалом, він сказав, що вони захоплюють місто від імені герцога Вільяма Гессенського, бла-бла.

– Наразі ми не можемо їх впустити. – Іспанець подумав про дівчину, замкнену в університеті, повністю відірвану від реальності та беззахисну.

– Скажи це їм, а не мені. Я пропоную негайно відступити вздовж річки.

Еркісія розглядав можливості. Вони могли залишитися і захищатися від удвічі більшого ворога, втекти і залишити Катаріну напризволяще або втекти і спробувати забрати дівчину з собою. Про друге не могло бути й мови, і він не хотів ризикувати останнім, тому що не знав, що може статися, і не був цілком упевнений, чи це взагалі можливо - тому що сам пам'ятав, як його власна рука , живучи власним життям, зупинилася на півдороги, коли він намагався доторкнутися до дівчини. У них не було жодного шансу перетнути міст, тому що, перш ніж вони встигнуть сформувати колону, противник атакує їх у середині маневру.

– Ти бачив у них якихось етеромантів?

– Жодного, хіба що вони якось сховані.

– Тоді ми залишаємося тут.

Ханов довго дивився на Еркісію. Він озирнувся.

– Я не хочу псувати тобі забаву, іспанець, але це зовсім хуйове місце для такої битви. У нас є перевага у висоті, але їх удвічі більше, і, чесно кажучи, як військові, вони виглядають краще. Але якщо вони зв'яжуть нас битвою, то нам нікуди подітися, за нами річка. Це останній момент для відступу.

– Це правда, – сказав Еркісія і пришпорив коня. – Але ми не можемо!– заволав він через плече.

Ренегат швидко знайшов капітана етеромантів, суворого високого голландця на ім’я Маартенс, і втиснув йому в руку віридій, який знайшов у кабінеті Андреае.

– Роздайте його своїм найкращим людям. Нехай вони використовують це замість реагентів. Це посилить їх ефект, матеріал безпечний.

Офіцер кивнув, човгнув ногою та пірнув в ряди своїх людей. Еркісія знову пришпорив свого коня й повернувся до Ханова під пильним наглядом решти крихітного штабу, до якого входили два капітани, кілька лейтенантів, ад’ютант і пара сигнальників.

– А знаєш, – сказав полковник, – ми могли б відступити до замку. Тоді вони мало що б могли нам зробити.

Іспанець на мить задумався, але зрештою покрутив головою.

– Ні, не можемо. Тоді ми вляпаємося в облогу і застрягнемо тут Бог знає на скільки часу, без припасів у замку. Ми повинні стояти, чекати та сподіватися, що Катаріна закінчить свої справи в місті до того, як вони атакують.

– Що вона, до речі, робить?

– Це… складно. – Він запам’ятав стан, у якому залишив дівчину.

– Тож ми ніяк не можемо звідси вибратися?

Іспанець у відповідь лише похитав головою, уважно спостерігаючи за полем.

– Що ж, нас чекає важкий день, – зітхнув полковник і смиренно звів очі до неба.

Погода була чудова. Легенький вітерець зі сходу віяв їм в обличчя, повітря іскрилося спогадом про приморозок, і жодна хмаринка не закривала синього неба. Вони стояли на вершині пагорба, схил якого з одного боку — за ними зліва — вирівнювався перед самою річкою, а з іншого — справа — плавно переходив в інший, більший пагорб, на вершині якого височів масив порожньої фортеці Марієнберг. Прямо за ними був схил, а за ним річка та міст, що вели до центру міста.

Ханов розташував свій підрозділ посередині схилу, направленого на схід. Він прийняв такий шик, який Руперт рекомендував йому ще у Фрісландії. Класична лінія пікінерів, змішаних з мушкетерами, злегка заламувалася на флангах, щоб прикрити етеромантів, розташованих у центрі. Праве крило, з боку фортеці, забезпечувала кіннота. Проблема була ліворуч: між краєм їхнього строю та річкою була велика прогалина в чверть милі, частина з якої була абсолютно пласкою, через яку швидкий або рішучий ворожий підрозділ міг дістатися до них у тил. Еркісія побачив це відразу, але шансів залатати просвіт у них не було: довелося б або розтягнути лінію, або відслонити правий бік. Крім того, він знав, що маневр обходу у фланг через таке вузьке місце був нелегким — він на власні очі бачив катастрофу католицької армії, яка намагалася зробити те саме під час битви під Брайтенфельдом кілька років тому.

Дискусія була б абсолютно марною, тому у них не було часу робити будь-які перестановки військ. З боку ворога пролунали гучна барабанна дріб та гуркіт, який з цієї відстані більше нагадував бурчання, — і шик гессенців повільно рушив до них. Занадто повільно, щоб бути атакою. Іспанець запитально подивився на Ханова, який мав сталеві нерви.

– Вони хочуть увійти в зону враження артилерії, – пробурмотів той. – Це їхня найбільша перевага. З тих двох картаун вже можна було б стріляти, але фальконети є меншими. Ти впевнений, що ці ваші чари-мари спрацюють? Інакше вони на цьому схилі виріжуть нас, як качок.

– Впевнений, – прохрипів Еркісія, хоча напруга бою вже наповнила його шлунок величезною грудкою нервів, і він ні в чому не був упевнений.

Як тільки ворог наблизився на милю чи близько того, війська зупинилися. Самі вони майже нічого не бачили, бо сонце сходило за гесенцями, а ні у кого з них не було перспективи — але неважко було здогадатися, що солдати, що юрмилися на лівому фланзі ворога, готують гармати. І справді, через двадцять хвилин по них пролунали перші постріли. Спочатку вони були абсолютно неточними, але ворожі артилеристи, маючи ідеальні умови – стріляючи за сонцем, попутний вітер і ідеальну видимість – лише після двох залпів влучили в їхні лінії. Пролунали крики поранених. Ханов підняв руку та подав знак сигнальникові.

Наказ передали. Пролунали наступні постріли. До них знову долинули моторошні крики та лемент. Рота етеромантів розійшлася віялом і утворила дві лінії позаду свого строю, а потім підняла над ним блідо-помаранчевий щит. Наступні гарматні ядра влучили в нього, зупинилися на секунду, а потім м’яко впали на землю, ковзаючи по чарівній поверхні. Це справило моторошне враження. Деякі солдати, хоч і були готові до дивовижних явищ, несвідомо робили хресні знаки та бурмотіли молитви.

Ефект щита був дуже простим, і для його підтримки не потрібно було багато сил — час від часу міняючись, етероманти могли утримувати завісу цілий день. Минув якийсь час, поки ворожі артилеристи зрозуміли, що щось діється не так – сонце вже викотилося на небосхил. У ворожих рядах виникла плутанина, вогонь припинився. Колишній домініканець сподівався, що ця демонстрація сили змусить їх серйозно розглянути ситуацію і, в ідеалі, відійти. Надія зростала, тому що гессенці не рухалися зі свого місця. Ханов наказав етеромантам опустити щит, уважно стежачи за ворожими артилеристами, але ті, вочевидь, не отримали наказу відновити вогонь. Вони чекали, нервуючи все більше й більше.

– Думаєш, вони звалять?– нарешті спитав Ханов, ковтаючи слину.

– Думаю, що ні, – розчаровано відповів Еркісія, бо буквально в ту ж мить чотирикутники гессенського війська почали рухатися.

Розділ VIII

Гессенці розтягнули лінію на ширину їхнього шику й рушили. Роти вони розташували в традиційному строї: пікінери в центрі, мушкетери з боків. Кіннота не рухалася. Оскільки противників було вдвічі більше, багатьох з них — мабуть, цілий полк — залишили в резерві. Іспанцю здалося, що він бачить десь позаду ворожий штаб, але не був впевнений.

Минуло кілька хвилин, і солдати почали підніматися на схил. Незважаючи на те, що вони рухалися вгору, вони опустили пики й почали контрмарш, усе ще рухаючись вперед. Мушкетери відкрили вогонь. Еркісія знав, що армія Катаріни не була б на це здатною – гессенці були або прекрасно навчені, або дуже досвідчені. Або і те, і те. Хмара диму, змішана з ранковим туманом, вкрила поле сірою пеленою. З лав найманців пролунали перші крики поранених кулями солдатів. Ханов наказав знову встановити щит. Щойно етероманти зробили це, стрілянина припинилася – ворожі мушкетери чудово знали, що не можна витрачати боєприпаси. Ця реакція змусила іспанця здивуватися, оскільки вона була аж надто швидкою. До цих пір використання прецизій на полі бою викликало хаос і плутанину в лавах противника. "А може вони з чимось подібним стикалися раніше?"– задумався він.

– Вони вже в зоні дії?– запитав він.

– Хвилинку. Останні двісті метрів.

Цілком несподівано ворожа артилерія знову відкрила вогонь, ризиковано стріляючи прямо над головами атакуючих, що було ще одним свідченням майстерності армії Вільгельма. Ханов неспокійно поворухнувся в сідлі. Він не очікував цього. Маартенс послав більше людей, щоб тримати щит, а потім раптово формування гессенців прискорилося, хоча вони йшли під гору, і лише за дві хвилини вони подолали відстань між ними та найманцями, "зону смерті", де вони вже були в межах ефектів. Етероманти Катаріни, все ще тримаючи щит, ледве встигали накласти з десяток заклинань, роблячи невеликі проміжки у строю ворога, де вдавалося когось спалити, збити з ніг, роздавити конденсованим повітрям або позбавити свідомості. Однак цього виявилося замало — гессенська формація залишилася недоторканою. Лінії пікінерів зімкнулися зі страшним хрустом, налякані етероманти зняли щит, а гессенські мушкетери відкрили вогонь, стріляючи під кутом, але також дали три залпи, тоді як найманці ледь встигали перезарядити зброю.

– Курва!– вилаявся Ханов. — Кавалерія! Обійдіть їх справа!

– Ні, Августе! – налякано запротестував Еркісія. – Тоді ж вдарять резерви.

– Вдарять і так, монах, не заважай!– гаркнув на нього німець. – Хіба ти не бачиш, що вони зробили нас як дітей? Ми втратили свою найбільшу перевагу, тому що тепер наші етероманти сховані за лінією. Ми повинні їх забрати, мені потрібен простір на фланзі.

– Але...

– Ніяких "але"!

Аркебузири витягли шаблі з піхов і вирушили зі страшним гуркотом. Їм знадобилося всього кілька хвилин, щоб обійти гессенців і атакувати їх з тилу, але ворожий командир також передбачив цей крок: гармати вже були повернуті. Перш ніж кіннота досягла фронту, вона потрапила під вогонь з фальконетів, що сповільнило атаку та залишило кілька великих прогалин у лінії. У той же час гессенська піхота на правому фланзі частково відірвалася від найманців - ще одна річ, яку війська Катаріни точно не змогли б зробити - і розташувалися обличчям до кавалерії, ускладнюючи атаку аркебузирів. Тим не менш, Ханов домігся задуманого: він зміг вивести дві роти з правого крила для прикриття перегрупування етеромантів.

Бій тривав лише півгодини, але Еркісії здавалося, що все відбувається нестерпно повільно. Він скреготів зубами від безсилої люті, дивлячись, як гессенські солдати вбивають їхню невелику армію, незважаючи на краще розташування. Насправді, він був упевнений, що якби не різниця у висоті, лінія найманців у центрі вже впала б, оскільки різнокольоровий зграя могла захиститися від них лише тому, що гессенські пікінери були змушені іти під гору. Це була гонка з часом: їм потрібно було звести етеромантів у замкнене каре, перш ніж до битви приєднається більше ворожих військ. Тим часом на протилежному фланзі вже нетерпляче стукали копитами коні кірасирів Вільгельма.

І справді, кірасири рушили. Важка кіннота вдарила прямо в лівий фланг найманців, де була прогалина, яка стурбувала Еркісію, майже знищила роту мушкетерів і врізалася в їхній стрій. Близько половини ворожої кінноти негайно відірвалися і рушили галопом уздовж Майну, маючи намір обійти загін найманців ззаду. А ті не мали можливості їх заблокувати. За думкою іспанця, бій був програний.

Ханов не втратив холоднокровності. Він ідеально використав момент, коли етероманти нарешті сформували чотирикутник. Оскільки це відбувалося за лінією фронту, на вершині пагорба, вони мали певну свободу маневру. Маартенсу вдалося повернути весь стрій в бік кірасир, і почалася різанина. Кинуті за командою ефекти підпалили, розчавили, змітали коней, засліпили й розплавили обладунки важкоброньованих кавалеристів. Більшість тварин, не розуміючи, що відбувається, запанікували і або понесли наїзників, або відмовилися атакувати. Залишки атаки розбилися на піках. Зухвала і смертоносна атака повністю зламалася, і тил армії найманців був у безпеці. Німецький полковник наказав розвернути каре магів до центру, де шеренга була так напружена, що аж тріщала – там уже впали два хоругви зі срібним келихом. Ось тепер етероманти Руперта показали свою справжню силу.

Передній фас каре ковзнув в лінію оборони як підігнаний блок, підтримуючи втомлені та знищені роти, які оборонялися з початку бою. Маги почали кидати ефекти наліво і направо, винищуючи гессенську піхоту. Розкидані в лінію, виставлені проти ворога, що рухався, вони не мали достатньої вогневої потужності, щоб щось зробити. Тепер же, коли ворог був зв'язаний боєм та відокремлений від них стіною списів, вони могли безкарно бомбардувати його магічними снарядами. Вперше з початку бою гессенські солдати почали кричати в агонії голосніше, ніж найманці. Безладний мушкетний вогонь мало що робив з етеромантами, які палили, сікли, трощили та валили більше солдатів Вільгельма, розбивши їхній стрій у центрі, хоча лінія ворога була глибшою та стабільнішою, ніж їхня власна.

Еркісія побачив, як полк гессенців, що залишався в резерві, зараз кинувся в бій і розділився на дві частини. Вони збиралися обійти пекельне каре, і він хотів сказати Ханову, що треба цьому запобігти, але одного погляду на поле, а потім на люте, спокійне обличчя німця було достатньо, щоб зрозуміти, що це вже той етап бою, в якім всі підрозділи були задіяні, і з точки зору командира зробити нічого і не можна – лише чекати результату. Однак він помилявся, вважаючи, що полковник найманців збирається чекати, склавши руки.

– Ну, - гаркнув він раптом. – Якщо ми не маємо як втекти, монах, час відробляти наше золото. Дайте йому хтось залізо і йдемо!

Перш ніж іспанець встиг запротестувати, один із сержантів сунув йому в руку величезну і важку швейцарську шаблю, якою можна було відрубати голову, а Ханов пришпорив коня й рушив схилом туди, де ситуація була найгіршою: на правий фланг, де залишилися рештки війська. аркебузири, в більшості своїй спішені, почали відступати під натиском гессенської піхоти. Еркісія вилаявся і не рушив з місця.

Раніше йому траплялося програвати битви, але його завжди оточували друзі з Ордену. Тепер, погойдуючись у сідлі на пагорбі в центральній Німеччині, з очима, залитими потом, сам-один, дивлячись, як Ханов і його хоругви їдуть назустріч ворогу, з надто важким мечем у руці, без реактивів — бо навіть віридіум він роздав серед людей Маартенса — іспанець раптом відчув жахливу самотність. Посеред нічого, за крок від різанини, без мети, духу, форми чи зброї; до нього раптом з усією силою дійшло, яким безглуздим стало його життя. Горе, страх і почуття самотності кипіли в ньому. У цій ситуації він міг зробити дві речі: розвернутися на місці, втекти й забути про все це або пришпорити коня й піти за полковником. Кілька секунд він вагався. І вже хотів був натягнути поводи й повернути кобилу хвостом до бою, коли в ньому прокинулося щось інше. Пиха.

Пиха, яку він ніколи не контролював і яку йому більше не потрібно було контролювати, бо все одно — як він раптом з усією силою усвідомив — він був втрачений і проклятий навіки. Та сама пиха, яка втягнула його в цю історію, а потім, щоб помститися, змусила його зрадити Орден і приєднатися до Катаріни, щоб постійно пояснювати їй світ. Дівчина тут була найменш важливою – але він, Домінік Ібанес Еркісія Перес де ла Лете, мандрівник, бувалець у світі, генерал великого домініканського ордену, кваліфікований теолог і прецизіолог, знавець людей і політики, мав втікати від якоїсь сраної армії третьорозрядного князька? Від цієї думки в нього закипіла кров.

Він пришпорив коня й рушив за штабом Ханова. Менш ніж через тридцять секунд він був закинутий у метушню бою, розмахуючи такою важкою шпагою, що ледве міг її підняти. Розлючений і рішучий, він кинувся в найстрашнішу сутичку, прямо між ворожими шаблями та тесаками аркебузирів, рубаючи й роблячи уколи куди попало. Незабаром іспанець був весь у крові, як і його кінь. Краєм ока він побачив Ханова та сержантів, які билися ліворуч від нього, ближче до центру бою. Він мало не оглух від крику, стукоту списів, брязкоту заліза й тупоту важко взутих ніг. Він на мить припинив рубанину й подивився на центр лінії, але навіть зі свого коня не міг розгледіти, що відбувається на решті пагорба: його погляд був повністю закритий димом і залишками туману.

Тих трьох секунд, на які він зупинився, було достатньо, щоб гессенський пікінер кольнув його коня прямо в груди. Гнідий жеребець заіржав і різко смикнувся, і Еркісія, не готовий до удару, впав на спину, збивши якогось солдата. Він був досвідченим вершником, тому впав добре. На мить він йому не вистачило повітря, але потім іспанець скочив на ноги. Він зачерпнув із землі жменю піску й прошепотів слова praeciosum leviosum — м'ясницьке лезо раптом стало легким, як гілка. І він напав на своїх супротивників, схопивши зброю обома руками, як дворучний меч, і почав бити розмашистими ударами, пам’ятаючи про силу інерції. Оманливо легке лезо з легкістю прорізало гессенські кіраси, відкидаючи ворогів на крок назад, перш ніж вони падали.

Він давно вже втратив Ханова з поля зору. Кавалеристів навколо ставало все менше. Еркісія не зрозумів, коли опинився перед щільною шеренгою ворожих пікінерів. Мушкетери Катаріни, які також з'явилися невідомо звідки, пірнули під ліс древців, щоб бити ворогів у ноги та пахи кинджалами та мізерікордіями. Спершу іспанець хотів робити те саме, але своєю шпагою довжиною у чотири лікті наробив би там більше шкоди, ніж користі, тож випростався, скориставшись моментом спокою, і знову подивився на поле.

І побачив видовище з кошмарного сну.

Десь за сто кроків від нього оточений золотистим сяйвом герцог Вільгельм Гессенський парив над полем бою.

Вільгельм Маг. Домінік раптом зрозумів, звідки взялося це прізвисько. Він одразу впізнав його, хоча аристократ зараз зовсім не був схожий на вишуканого цинічного дипломата. Волосся його розпатлалося на всі боки, борода була скуйовджена, а в очах світилося холодне безумство. Німб, що оточував його, змушував його багато прикрашений напівпанцир сяяти мов друге сонце. Побачивши це, найманці Катаріни закричали в паніці і кинули зброю, тікаючи вгору по схилу.

І у них були на це причини. Вільгельм із висоти п’ятнадцяти ліктів розсіював навколо себе море вогню, викликаючи блискавки – блискавки! – і повітряні снаряди, змітаючи по двох-трьох солдатів – і не особливо зважав на те, чи б’є по своїх, чи по ворогах. На очах у Еркісії одним жестом він спалив чотирьох найманців, які намагалися одночасно триматися спиною один до одного та відступати в паніці.

Вони були останніми солдатами на шляху Вільгельма до роти Маартенса. Етероманти попереду не змогли відреагувати, тому що їм довелося витягнути дусаки й відбиватися від мушкетерів, але ті, хто йшов ззаду, зрозуміли, хто йде на них, і швидко підняли щит. З нього було мало користі – Вільгельм пробив його кількома сяючими снарядами, які Еркісія навіть не зміг ідентифікувати. Потім герцог почав систематично, ряд за рядом, поражати їх усім, що мав у своєму арсеналі. Спроби захиститися були марними. Рота, їхній останній загін, який ще підтримував якийсь стрій, почала розвалюватися, незважаючи на відчайдушні крики Маартенса.

Еркісія кинувся в той бік, намагаючись потрапити між найманцями, що втікали, та наступаючими ворожими солдатами. Це була безнадійна спроба, і справді, буквально через кілька секунд його оточили мушкетери з оголеними шпагами. Якусь мить він захищався, роблячи відчайдушні піруети своїм наддовгим лезом, що давало йому більшу досяжність, але це було марно: в мить неуважності хтось вдарив його в ліве плече. Десь на задньому плані лунав нікому не потрібний сигнал до відступу, який у цей момент більше нагадував заклик до безладної втечі. Еркісія похитнувся, впав і знав, що все закінчилося. Він закрив очі.

Але до остаточного удару не дійшло. Він підвів голову й побачив, що навколо нього нікого, крім трупів і тріскучої невидимими іскрами і розповсюджучої неймовірну ауру могутності, розпатланої Катаріни у брудній, вимазаній травою сукні. "Вона, мабуть, прийшла сюди пішки" - промайнула в його голові абсолютно дурна і недоречна думка. Дівчина стояла над ним, важко дихаючим, пораненим, стікаючим власною та чужою кров'ю.

– Домінік, що тут коїться? Я залишила вас на одну ніч, холера! – люто накинулася на нього вона, кричачи над бойовим сум'яттям.

У Еркісії не вистачило ні сил, ні думки розсудливо відповісти на таке запитання. Він лише вказав пальцем на плануючого Вільгельма, який не помітив прибуття дівчини, зайнятий розправою над етеромантами.

– А, він, – нетерпляче пробурмотіла Катаріна і рушила в бік герцога Гессенського.

Повернутий до неї спиною, той навіть не помітив сріблястого снаряду, який вона метнула зі своєї розкритої долоні, щоб повалити його на землю. Герцог впав, як камінь з висоти другого поверху, видавши несвідомий крик здивування й болю. Еркісія насилу підвівся з землі. Як крізь туман він побачив, як Вільгельм підвівся і сказав щось Катаріні, щось, чого він не міг почути. Дівчина відповіла і без попередження метнула в нього ще одним снарядом. Цього разу герцог прикрився магічним щитом – і той був міцним. Він відповів сяючою блискавкою, яка спричинила сильний удар грому, що прокотився по землі, але та лише обійшла дівчину й згасла, не завдавши їй жодної шкоди. Німкеня все ближче наближалася до герцога, кидаючи в нього все більше точних пострілів. Ззаду до неї наближалися гессенські солдати. Еркісія відчайдушно кричав: "Cuidado!", рефлекторно сягаючи до рідної мови – а потім втратив свідомість.

□□□

До тями він повернувся від того, що хтось лив йому в рот холодну свіжу воду. Він закашлявся, правою рукою відштовхнув флягу — ліва рука боліла, як тисяча чортів — і обережно підвівся на лікті. Він лежав на розстеленій попоні, а голову йому підтримував фризький медик, якого він знав на погляд з однієї рот найманців. Німець допоміг йому сісти прямо.

Навколо розстилалася картина нещастя й розпачу. Вони були в таборі на вершині пагорба, звідки почали бій, але його оточували розбиті загони, поранені, стогнучі солдати та сморід крові, лайна та спаленого м’яса.

– Що сталося?– спромігся видихнути Еркісія, хоч горло його не слухалося.

– О, ти прийшов до себе. – Перед ним стояв високий чоловік, весь у крові та бруді з ніг до голови, на частково обгорілому одязі, на якому виднілися червоні плями від опіків. Іспанець насилу впізнав Августа фон Ханова. – Ходіть, ясновельможна пані хоче з вами поговорити.

Він допоміг Домінікові піднятися та провів його на протилежний схил пагорба, де Катаріна ходила серед найбільш важкопоранених солдатів, вишикуваних у ряди, і обережно торкалася їхніх лобів, ніби благословляючи. Під її ніжним дотиком ті переставали стогнати, кидатися та плакати, а натомість спокійно засинали.

Коли дівчина повернулася обличчям до Еркісії, він злякався того, що побачив.

Але вона виглядала абсолютно нормально. Тобто відносно нормально: її сукня була забруднена кров'ю, брудом і травою, частково порвана, волосся було в повному безладі, на обличчі була смуга кіптяви. Вишуканий коричневий чвертьпанцир надійно тримався на її плечі, хоча й був обліплений брудом. Крім цього, нічого не змінилося.

Майже нічого.

Вона все ще була мініатюрною блондинкою з ніжними хвилями волосся, що обрамляли трикутне обличчя, кирпатий ніс і тонкі губи. Але зараз її оточував дивний, дещо абстрактний німб влади, який Еркісія добре пам’ятав з кабінету Андреае, коли вона читала книгу. Це була зловісна, але приваблива аура знання та розуміння, поєднана з ефемерним ореолом влади та бажанням помститися. Вона змусила його почуватися трохи незручно. Здавалося, ніхто більше не звертає на це уваги.

– Ти живий, монах, вітаю. – Катаріна усміхнулася, побачивши його, і поклала руку іспанцеві на плече. – Ось так воно закінчується, коли вас на кілька годин залишити самих, правда? Збирайся, нам треба виступати.

– Виступати? – здивовано запитав фон Ханов.

– Так, назад до Гейдельберга, – нетерпляче сказала дівчина. – Я комусь щось обіцяла.

Полковник і домініканець в минулому обмінялися багатозначними поглядами й показово озирнулися. Їх оточували поранені, почорнілі, беззбройні солдати, десь третина з того, що вони привели до Вюрцбурга, чи то, щонайбільше, вісімсот осіб. По полю бою була розкидана абсолютно абсурдна кількість трупів — на око, щонайменше, тисяча, або одна п'ята від усіх сил, які брали участь у битві. Найманці та гессенці, жахливо понівечені прецизіями, голосно завивали, заглушаючи всі інші звуки поля бою. Недобитки роти Маартенса — у кращому випадку половина з них — збилися разом у тісну групу, намагаючись підтримати один одного після пекла, яке зготував їм Вільгельм.

Ані Ханов, ані Еркісія ніколи не бачили таких великих втрат у жодному боєзіткненні. Такого роду битви зазвичай тривали до тих пір, поки одна зі сторін не проривала лінію ворога - тоді той, хто програв, ламав ряди і тікав якнайшвидше, або, в гіршому випадку, здавався в полон. Це дозволяло уникнути безглуздої бійні, яка була б дуже дорогою і позбавила б обидві сторони їхньої сили. Тільки найкривавіші, найжорстокіші облоги велися до останнього. Однак етероманти змінили хід битв — ефективність заклинань у вбивстві противників означала, що бої виходили з-під контролю.

– Чи це, – фон Ханов звернувся до Катаріни, – схоже тобі на армію, яка, може, кудись виступити?

Дівчина насупилася, наче раніше про це не подумала.

– Гаразд! Скільки вам потрібно часу, щоб привести їх в порядок? Конкретно.

– Хіба ти не бачиш, що це була справжня різня? – мало не крикнув розлючений полковник. – Ми не зрушимо з місця щонайменше тиждень, а може й два!

Катаріна докірливо глянула на нього.

– Добре, добре, не кип'ятися так, саксонець. Можливо, я і справді поспішила, вибач. Що ти пропонуєш?

– Негайно перебратися до фортеці, – Ханов вказав на Марієнберг, що височів над ними, – що ми повинні були зробити в першу чергу. – Злість скреготіла у нього на зубах. - Потім сидіти там, добре забезпеченими, принаймні два тижні, поки не відновимо будь-які оперативні можливості. З тим, що залишилося від нашого загону, можливо, ми зможемо достатньо обставити мури, щоб нас не взяли штурмом, коли гессенці повернуться.

– А вони повернуться?

– А чому б і ні? Якщо Вюрцбург для них такий важливий, вони повернуться. На відміну від нас, вони відступили досить справно, у них ще є чисельна перевага і, мабуть, вони можуть розраховувати на підкріплення.

– Але ж я вбила Вільгельма.

– Він не єдиний лідер у їхній армії. Той товстун не виглядав на досить шустрого, але точно виглядав на амбітного.

– А якщо б я прислала сюди решту найманців?

– І хто тоді буде здобувати Гейдельберг, особисто його герцогська високість Карл Людвіг?

Ці слова Катаріна пропустила мимо вух.

– Добре, ми зробимо так, як ти пропонуєш. Захопимо цю фортецю.

Він віддав честь і пішов. Еркісія теж – йому потрібен був лікар. Коли знайшов фельдшера, дозволив зав'язати собі на лівій руці імпровізовану пов'язку. На щастя, рана була не глибокою чи серйозною – скоріше вона збила його з ніг через шок і втому. Йому навіть не довелося вставляти руку в пов'язку, хоч він ледве рухав нею. Закінчивши з собою, він почав організовувати перенесення поранених і непритомних до фортеці, розглядаючись по ній при цьому.

Роком раніше, коли він прибув сюди, проводячи Герцбрудера до Майнца, будівля була в жалюгідному стані — напівзруйнована та майже без гарнізону. Зараз же, завдяки розенкрейцерам, її оновили: відремонтували дах і стіни, замінили шибки у вікнах і зробили десятки дрібних ремонтів. У бастіонах розмістили гармати та боєприпаси. З внутрішніми приміщеннями було дещо гірше, вони були розграбовані під час недавнього повстання, наповнені знищених меблів та обладнання, а в підвалах не залишилося навіть зеренця збіжжя. Однак загалом Маріенберг надавався для оборони.

Щоб переправити залишки їхнього корпусу до замку, знадобилася більша частина дня. Місця всередині було більш ніж достатньо: порожні казарми на подвір'ї були розраховані на розміщення кількох тисяч захисників, а за вирахуванням поранених, загиблих і найбільшої групи тих, хто втік, куди тільки дивилися очі, виявилося, що залишилося менше семисот чоловік. Незважаючи на програну битву, надійні укріплення великої фортеці підняли дух солдатів, а на їхній моральний стан ще більше вплинула чутка, правдива чи ні, про те, що Катаріна пообіцяла щедру винагороду кожному, хто вижив в битві. Доброю новиною було також те, що гессенська армія залишила деякі зі своїх таборів за п’ять миль від міста. Оскільки вони були захоплені до того, як місцеві селяни наклали на них свої лапи, вони гарантували їжу принаймні на кілька днів.

Еркісія подбав про те, щоб усі поранені лежали на своїх койках, ще раз перевірив охорону біля обох воріт замку, умився водою з колодязя та одягнув чистий одяг, взятий із гессенського візка, який щойно привезли до фортеці. На подвір'ї бійці дали йому вареного збіжжя з солониною. Сидячи біля багаття, він відчув смертельну втому. Бій вичерпав усі його сили, не допомагало і те, що він майже не спав ночами. Іспанець дрімав біля вогнища, напівприслуховуючись до розмов найманців, коли його знайшов ад’ютант фон Ханова. Тримаючись за закривавлену ганчірку на голові, він повідомив іспанцю, що його чекають у лицарському залі. Домінік зітхнув і, ледь волочачи ноги, неохоче попрямував на третій поверх замку.

Це була велика кімната, одна з найбільших у всій будівлі – вона знаходилась у східному крилі, тому з вікон відкривався вид на місто. Колись тут був стіл для прийому гостей, на стінах висіли картини чи гобелени – а тепер усе, включно з канделябрами, було розкрадено. Єдиними предметами меблів були ящики, поставлені на підлогу, які зараз слугували стільницями, і врятовані стільці, привезені з інших кімнат, деякі з відсутніми ніжками. Тут на нього чекали Катаріна й Ханов, яким теж вдалося більш-менш привести себе до ладу, хоча полковник був у кількох місцях обмотаний бинтами й морщився від кожного раптового руху. Унтер-офіцер збирав посуд після їжі.

– ...іншими словами, ясновельможна пані, справу я просрав, визнаю це і прошу пробачення. – Ханов власне крутив головою. – Якби я зрозумів, що Вільгельм так близько, цієї битви взагалі б не було.

– І справді, – втрутився в розмову Еркісія, сідаючи за імпровізований столик. – Я думав про це, і Вільгельм, мабуть, знав, що ми знаходимося тут, набагато, набагато раніше. За ніч вони пройшли понад п’ять миль від табору до міста. Вони були краще навчені, краще оснащені, чисельніші та швидші, і я впевнений, що раніше вони мали певний досвід роботи з етеромантними військами, що і не дивно, враховуючи виступ герцога. Що з ним взагалі сталося? Як виглядав кінець бою?

– З одного боку, дуже нецікаво, – скривився Ханов, – а з іншого – аж надто цікаво. Вільгельм з’явився, щоб особисто керувати другою атакою, і повністю знищив те, що залишилося від нашої лінії. Це вже була бійня, а не бій. Захищався лише Маартенс, якого, до речі, обов'язково треба підвищити в чині. На це прибула ясновельможна пані. – Він вклонився Катаріні. – Вона розшарпала герцога на шматки, після чого власноруч розбила кілька ворожих загонів. Коли ті зрозуміли, що їхній вождь мертвий, вони відступили в красивому, організованому стилі. А ми зализуємо рани.

– Повертаючись до теми, – кивнув іспанець і звернувся до задумливої ​​Катаріни, – хочу зазначити, що тільки завдяки притомності полковника у нас взагалі залишилися солдати.

– Ну, звичайно, ми багато чому навчилися з цієї катастрофи. – Ханов зробив кисле обличчя. – Етеромантів точно не варто розташовувати в лінію, по-перше, а по-друге, вони краще діють, коли треба розбити стрій, ніж під час оборони. Це цінна інформація, хоча й невигідна для нас.

– Чому?

– Тому що припущення Руперта полягало в тому, що коли у нас є потужний загін магів, нам не потрібно багато традиційного війська. Аби було достатньо, щоб втримати стрій. Скоріше за все, це не так, або, принаймні, це те, що показав би casus цієї битви. А це означає, що звичайні сили також потребують зміцнення. Нічого, про все це варто подумати пізніше. Ясновельможна пані, що саме ми зараз робимо? Бо ми тут застрягли.

Катаріна не слухала, розсіяно глянула кудись через плече офіцера. Запанувала ніякова тиша.

– Хмм, слухаю? – дівчина прийшла до тями через деякий час, коли зрозуміла, що Ханов розмовляє з нею.

– Я запитав, що будемо робити.

– A. Ви залишаєтесь тут, а ми з Еркісією їдемо до Гейдельберга. Надішлемо вам підкріплення.

– Чому ти хочеш туди повернутися?

– Щоб здобути місто, звичайно ж, – відповіла вона так, наче це було найочевиднішим на світі.

Розділ IX

Катаріна не кидала слів на вітер. Вона використала вечір, щоб організувати кілька дрібниць, купила в місті нову сукню — та, в якій приїхала, була придатна лише на смітник, привела з університету незамінного Сивка, вибрала з десяток людей для супроводу й дала їм останніх коней, що залишилися в загоні, і, перш за все, перетворила два фунти свинцевих куль на два фунти золота. Вона передала його Ханову, наказавши виплатити людям надбавку, а решту витратити на купівлю провізії та догляд за пораненими. Полковник здивувався, побачивши таку кількість металу, але ні про що не питав. Він лише кинув на Катаріну сумний погляд. Вона також наказала своєму командиру ретельно і в таємниці сховати величезну грудку віридію з каплиці. Наступного ранку, на світанку, вона розбудила Еркісію і, не поснідавши, загнала його, похмурого й сварливого, на коня. На світанку вони рушили назад до Пфальцу, оточені солдатами ескорту.

Перші кілька миль їхали мовчки. Початок подорожі, як правило, не найкращий час для розмов, і цього разу всі, крім дівчини, були досить похмурі та неохоче балакали. Еркісія чекав, поки Катаріна почне розмову, тому що очікував деяких пояснень. Проте, судячи з усього, німкеня не мала наміру давати їм жодної інформації і мовчала. Нарешті він сам не витримав і після першої зупинки звернувся до неї:

– Що сталося в університеті?

Катаріна боялася цього питання. Не тому, що не хотіла на нього відповідати, а тому, що не знала як. Коли вона взяла книжку й побачила перші слова, вона просто відчула, що має обов'язково її прочитати, тому сіла. З її точки зору, минуло кілька хвилин, і коли вона підняла очі, вона з подивом побачила, що Еркісія зник. Тільки солдати на подвір'ї повідомили їй, що вже ранок, а не вечір, що минуло більше дванадцяти годин, і що за містом йде бій. Недовго думаючи, розлючена, бо не хотіла вплутуватися у велику битву, вона побігла, як була, на інший берег ріки. Саме стільки вона знала і могла розповісти.

Чого вона не могла висловити, так це того, що з нею відбувалося під час читання та після нього. Справа не в тому, що дівчина не могла знайти слів. Вона просто знала, що слів, щоб описати це, просто не існує. Це було одкровення, прозріння, але не у вигляді раптового спалаху інтуїції, а у вигляді плавного потоку знань і розуміння суті речей, які не мають еквівалентів не тільки в жодній мові, але навіть у людських думках. Катаріна пояснила йому це, як могла, але домініканець лише похитав головою.

– Добре, але що саме було в цій книзі?

Цього Катаріна йому теж не могла сказати. Вона намагалася, але марно – як можна описати речі, які виходять за межі простору та часу? Вона просто вдихала і з шипінням видихала повітря, коли зрозуміла, що її язик і губи повністю відмовили їй - ніби вона намагалася говорити під водою. Їй більше не потрібна була жодна мова, бо вона думала мовою, якою була написана книга – можливо, справді легендарною енохіанською, мовою ангелів? Вона була швидшою за блискавку. І зробила так, що арамейські заклинання звучали як вульгарна тарабарщина. Катаріні більше не потрібні були ні реактиви, ні слова, хоча це було досить стомлюючим – коли ні в чому не було потреби, простіше було скористатися "традиційним" методом. Вона помітила, що цей новий "спосіб мислення" не працює весь час – вона могла застосовувати його свідомо. Про їжу, що треба помочитися або про розпускання березових бруньок вона думала нормально, німецькою.

Катаріні знадобилася більша частина дня, щоб усе зрозуміти. Еркісія постійно розпитував її про подробиці, намагаючись прояснити її враження, але нічого не виходило – вони обоє завжди доходили до стіни, за якою вже не могли спілкуватися. Проте від уваги дівчини не пройшло те, що іспанець ставився до неї з підозрою й насторожено. Спочатку вона списувала це на втому та шок від битви, але суха поведінка ченця вперто не зникала. Нарешті, коли вона чхнула, а він підскочив у сідлі, Катаріна не втрималась і запитала:

– Домінік, ти мене боїшся?

Той подивився на неї довго і уважно, наче і сам про це думав.

– Ні, - нарешті відповів він через довгий час. – Але в тобі є щось всередині… Як ти кажеш: невимовне. Не знаю, як тобі це пояснити.

Вони перебували в католицьких землях, тому воліли бути обережними й не ночувати в жодному з міст, повз які проїжджали. На ночівлю зупинилися й розбили невеликий табір на лісовій галявині біля дороги на Гейдельберг, прямо над тихо шумлячим Неккаром. Як тільки вони поїли та зігрілися, Катаріна закуталася в плащ і втекла між дерева, бажаючи побути на самоті. Вона точно знала, що мав на увазі Еркісія. "В тобі є щось невимовне" - це речення досить добре відображало те, що вона відчувала про себе.

Вона притулилася до холодного стовбура сосни, розмазуючи смолу по плащу. Але не звернула на це уваги. Дівчина замислилася, дивлячись у далечінь між деревами. Якщо вона була в чомусь впевнена, так це в тому, що взагалі не повинна була читати книгу. Та була призначена для когось іншого – але для кого? Катаріна не могла сказати хоча б тому, що не знала, хто її написав. Однак вона відчувала, що деякі єнохіанські фрази були їй чужими; справа не в тому, що вона їх не розуміла, а в тому, що глибоко не погоджувалася з їхньою сутністю, хоча й не могла свідомо її сформулювати. Дівчина також знала, що можливості, які їй надали, були неймовірними: і вона збиралася ними скористатися в будь-який момент. Відчуття, що з нею щось не так, яке супроводжувало її від початку цієї пригоди, зникло. Тепер вона зрозуміла, що з нею все в повному порядку.

Проблема полягала в тому, що Катаріна відчувала, що зараз це з іншими людьми "щось не так". Вона почувалася між ними чужою та чужою. Навіть Еркісія, з яким вона подружилася, здавався до смішного маленьким і нікчемним, наче його людяність втратила будь-який сенс. Кожна людина, повз яку вона проходила, включно з нею, був просто тростинкою на вітрі, незалежно від того, чи був він кріпаком, чи рейхсгерцогом. Коли вона розірвала Вільгельма кулею, зітканою з чистого світла, їй вважалося, що хвилюватиметься про це пізніше, так само як її шокувало вбивство домініканця на дорозі до Роттердаму. А тут! Герцог Гессенський був просто блохою, яку вона збила зі свого одягу, калюжею, яку потрібно було уникнути або висушити.

Насправді вона зовсім не це мала на увазі: коли Катаріна намагалася подумати про це раціонально й розумно, вона знала, що щойно вбила потужного етероманта, одного з найважливіших політиків центральної Німеччини та видатного генерала, який також був у тісному союзі з Густавом Адольфом, милостиво правлячим королем Швеції. Але коли спробувала поглянути на це по-іншому, Вільгельм зменшився до розміру голівки шпильки, як і вся ця двадцятирічна війна та її незліченні жертви. Катаріна закрила очі й притулила голову до стовбура. У скронях пульсував біль.

Вона не могла більше слухати. Вона могла чути – зрештою, сама вела розмови – але її не хвилювало те, що їй говорили. Крім того, вона ніколи не звертала особливої ​​уваги на інших людей, завжди йшла своїми шляхами – але тепер зрозуміла, що інших шляхів не було. Але оскільки Катаріна все ще була людиною, неважливе змішувалося з суттєвим – її власні цілі з абстрактними цілями. Тому вона з нетерпінням вирушила до Гейдельберга — бо все ще підсвідомо відчувала, що падіння міста — це ключ до її майбутнього, що чомусь вона мусить подолати цю перешкоду, хоча водночас їй здавалося, ніби саме це майбутнє втратило будь-яке значення.

А перед дівчина знову почувалася страшенно самотньою, як і в перші дні подорожі до Лейдена. За цей час вона знайшла невеличку жменьку друзів і союзників, які змусили її відчути, що цінують і відносно розуміють її, але раптом, в один момент, їй більше не було що їм сказати. З цією не надто заспокійливою думкою Катаріна повернулася до табору. Коли вона лежала на холодній землі, загорнувшись у попону і ковдру, вона думала, що тепер їй буде важко продовжувати жити далі.

Наступного ранку вони знову вирушили вдосвіта. І Катаріна, і Еркісія мовчали, як і їхній ескорт, пригнічені після битви, у якій була знищена більшість їхніх кавалерійських сил. Тож вони їхали мовчки, прислухаючись до фуркання коней і щебетання птахів, які будували нові гнізда на гілках тополь, повз які вони проїжджали. Вони зустрічали в основному купців, які прямували в протилежному напрямку, до колишньої внутрішньої частини Ковпака, шукаючи можливості для ведення справ. Звістка про зникнення бар'єра вже облетіла околицю.

– Знаєш, – сказав Еркісія, проїхавши десяток миль. – Я вчора багато мислив і роздумував, чи можу я бути тобі ще корисним.

– Ти хочеш піти? - запитала дівчина, повертаючи голову до іспанця. З одного боку, їй було байдуже, з іншого – десь глибоко всередині вона відчула укол паніки.

– Ні, ні. – Він задумливо похитав головою. – Я не це маю на увазі. Скоріше, те, що, прочитавши цю книгу, ти стала набагато сильнішою за мене; я нічому тебе не зможу навчити тебе в плані прецизій. До речі, - йому раптом щось спало на думку – що саме ти зробила з книжкою?

– Я залишила її на полиці.

Ось це його повністю шокувало. Домініканець дивився на неї, як зачарований, високо піднявши брови.

– Ти залишила її… на полиці?

– Ну, а що я мала з нею зробити, під спідницю засунути?

Еркісія широко розплющив очі. Він не міг повірити в те, що чує. Як людина, яка витратила більшу частину свого життя на збирання безцінних текстів і була вихована в культі постійного прагнення до більшої могутності, він аж ніяк не міг цього зрозуміти. Це ж найпотужніший артефакт, про який коли-небудь чув світ: а вона залишила його на полиці!

– А якщо її хтось забере?

– Чому це хтось мав би? Адже про цю книгу майже ніхто не знає. Лежала там собі вже рік, то нехай ще рік полежить. Крім того, я не знаю, чи хтось, крім мене, міг би її прочитати.

Іспанець похитав головою, ніби намагаючись подолати шок.

– Ну... нехай. Повертаючись до моїх роздумів, — він змінив тему, не знаючи, що сказати, — я подумав, що хоча і не можу тебе нічому навчити, все одно можу дати тобі пораду й допомогу, якщо ти цього хочеш. І я хотів би почати з історії.

– То розповідай, – відповіла Катаріна, намагаючись приховати нудьгу й втому.

– Ця легенда походить із часів хрестових походів. Я вперше почув це в загальній спальні домініканців в Саламанці, де її поширювали як єретичну історію, згадуючи, що вона суворо заборонена і її розповсюдження карається батогами, тому, звичайно, підлітки-послушники розповідали її з розчервонілими обличчями, коли могли. З часом я зрозумів, що насправді все це дуже цікаво. У ній розповідалося про Лангедок, країну, повну чарівних чудес, зловісних створінь і, перш за все, цілого пантеону єресей. А звучить вона так:

"Жив-був альбігоєць на ім’я Симон з Фуа. Він виріс у маленькому селі в Піренеях, де про війни та грабежі лише чули, а люди жили в злагоді, підтримуючи один одного в дусі Христа. Коли до них прийшли досконалі, тобто катарські священики, аскети, які відмовилися від мирського життя, – трохи вже вченим тоном вставив монах, – Симон, вражений їхньою чистотою і мудрістю, теж вирішив стати одним із них. Він прийняв consolamentum і пройшов послушництво, де його навчили жити на хлібі і воді, звільнятися від тілесних спокус і нести розраду скорботним і страждаючим. Він вийшов у світ босий, у волосяниці та з дерев’яним посохом, несучи свою віру, куди міг.

Симон був такий чистий від гріха, такий терпеливий до нетерплячих, такий смиренний серед гордих і такий презирливий до земного світу, що слава про нього швидко поширилася по всьому Провансу та Лангедоку, і інші досконалі приходили до нього заради навчання чи богословських бесід. Він із задоволенням віддавався їм, і це була його єдина слабкість, яку він плекав у своєму серці, вважаючи її абсолютно нешкідливою. Поки одного разу він не зустрів єретика з іншої гілки катарів, якому терпляче пояснив духовну природу Христа. Тоді той запитав його: "Але в чому суть цього духу?". Симон не мав відповіді на це запитання, тож він розлютився, а потім постився і умертвляв себе протягом тижня, щоб спокутувати свій гріх гніву.

Однак питання про те, в чому полягає сутність духу Христа, не давало йому спокою. Йому не потрібна була суть відповіді: йому треба було лише знати відповідь. Симон спілкувався з людьми, які вважали, що він дослідив суть віри, але сам знав, що без цієї остаточної істини він був просто шахраєм. Хоча він продовжував виконувати свою місію, хліб насущний став йому огидним, а навернення та consolamenta перестали наповнювати його благодаттю. Нарешті, не в змозі більше терпіти, він пішов у паломництво у високі гори, до священної альбігойської святині, про яку знали лише деякі.

Коли він пробирався крізь сніг і хуртовини, йому з’явився ангел. "Господь змилувався над тобою, Симоне Фуа", — сказав він, коли єретик упав на коліна й підвів очі до неба. "Він знає, що ти не знайдеш спокою, поки не проникнеш в суть духу Христа. Щоб жити в мирі, ти повинен знайти людину на ім'я Альберт Каркасонський". Ангел зник, залишивши Симона самого на снігу. Альбігоєць промовив молитву, розвернувся на місці і якомога швидше рушив до Каркасона, столиці герцога Раймунда.

Альберт виявився священнослужителем, скромним парафіяльним священиком одного з районів міста. Він сказав Симонові: "Я не знаю, чим я заслужив таку довіру Господа, що він послав тебе до мене, тому що я не знаю відповіді на твоє запитання. Але я знаю, хто б міг їх знати: чоловік на ім’я Педро з Саламанки, найосвіченіша людина в усій Кастилії. Але я думаю, що тобі варто повернутися в гори, де і є твоє місце".

Симон не послухав поради священика і вирушив до Кастилії. Він пройшов весь Прованс, Піренеї, Каталонію, поки на його ногах не з'явилися рани, і обличчя не почорніло від сонця, але дійшов до Саламанкського університету, де його відвели до Педро, ченця-францисканця. Католицький священик не хотів прийняти єретика, але, зорієнтувавшись, що той є мудрим і благородним, і не жадає земних благ, він довірився йому і сказав: "Підозрюю, що тебе послали до мене, тому що я дійсно дослідив деякі таємниці віри, але я не знаю відповіді на твоє запитання. Однак, це може бути відоме людині на ім’я Зигмунт з Евори, наймудрішій людині Іберії. Але будь обережним, адже дорога довга, і вона може привести тебе не туди, куди ти бажаєш".

На ногах у Симона були криваві сліди від іспанського каміння, але він замотав ноги бинтами і вже не був босий. Він досяг Евори, де зустрів Зигмунта, домініканця. Той сказав йому з гнівом: "Іди геть, єретик! Тебе, мабуть, послали до мене, тому що я багато знаю про віру, але я також знаю, що я бачу втрачену людину. Але оскільки я бажаю тобі зла, я повідомлю тобі ім’я: Ібрагім з Марракеша, найбільший мудрець серед невірних".

Симон зітхнув, але не думав здаватися, вважаючи, що це лише випробування терпіння, яке наслав йому Господь. Його веретище порвалося дорогою, тож він одягнувся краще і перестав носити волосяницю. Попрямував на південь, де сів на португальський корабель і доплив до міста невірних. Знайшов Ібрагіма, який неохоче прийняв його. "Не дивно, що ти був посланий до мене, бо в Аллаха немає від мене таємниць, — сказав він. – Проте я тобі нічого не скажу, бо ти невірний і не знаєш, чим є світло пророка. Якщо ти бажаєш отримати відповідь, тоді повинен запитати у когось, кому це не байдуже: у Сонгу з Тімбукту, наймудрішої людини серед диких негрів".

Посох Симона стерся на лікоть, і він не мав на що спиратися під час ходьби, тому викинув його й замість цього найняв верблюда. І ось на верблюді, в чистому одязі та взутті, він перетнув велику пустелю, бажаючи лише знайти відповіді на своє запитання. Нарешті він дістався Тімбукту, міста, всіяного золотом, і там знайшов Сонгу, язичника з обличчям, чорним, мов диявольська смола. І той сказав йому: "Ти пройшов довгий шлях, Симоне, щоб знайти відповідь на своє запитання. Так сталося, що я знаю: суть духу Христового – це боса нога на шляху до раю, волосяниця на земній спині і дубовий кий, що підтримує у вірі". І він відіслав Симона з Фуа, який помер, забутий, у серці Африки, так і не діставшись до спасіння".

Чим довше Еркісія говорив, тим більше він впадав у тон і манеру, типові для оповідачів казок, аж поки Катаріна мимоволі не зазначила, що він і справді чудовий оратор. Коли іспанець закінчив, то трохи захрип, тому випив води з баклажки й замовк. Він не дивився на дівчину. Вона також не відчувала, що будь-який із коментарів має відношення до того, що вона щойно почула. Легенда – красиво і чітко подала те, про що попереджав її Еркісія. Проблема полягала в тому, що в її випадку все було трохи запізно. Проте вона близько до серця прийняла історію Симона з Фуа. Ось тільки вже не було часу на роздуми, бо вже після обіду вони побачили на горизонті вежі Гейдельберзького замку.

Коли вони увійшли до табору шотландців, Віттельсбахи, фон Найбор і Бланшфлер вийшли їм назустріч.

– Що сталося?– з жахом вигукнув Карл Людвіг, побачивши їх. – Де решта загону?

Катаріна зіскочила з коня, збила пил із сукні й розсіяно поцілувала Бланшфлер у щоку.

– Домінік, поясни йому? Котра година?

– Що, не зрозумів? – здивовано запитав Віттельсбах. – Пара хвилин після полудня, але…

– Досконало, ми встигнемо. – Дівчина потерла руки і швидким кроком пішла до табору найманців. — Розкажи йому все!– крикнула вона Еркісії через плече.

До того часу, як іспанець закінчив розповідати герцогам про останні події, які залишили їх у поєднанні шоку, гніву та збентеження, Катаріна перетворила обидва табори на жваві мурашники. Вона наказала найманцям зібрати речі та мчати до Вюрцбурга, де на них чекав фон Ханов, слугам у таборах підготуватися до ранкового походу, зброярам нагострити мечі, а етеромантам підготувати реактиви. Вона зупинилася лише тоді, коли через перекладача спробувала сказати шотландцям, щоб вони готувалися атакувати місто — а ті не мали наміру її слухати. Тоді вона повернулася до намету штабу, сердита, і, увійшовши, сказала:

– Карл, ти можеш сказати цим упертим шотландським віслюкам робити те, що я їм наказую?

Вона зупинилася на місці, коли її зустріли три люті та сердиті обличчя, і лише одне, Еркісії, було зніяковілим.

Руперт підійшов до неї, схопив за руки та посадив на стілець за столом. Дівчина не протестувала, тому що раптом усвідомила, як абсурдно все мало виглядати з їхньої точки зору. Проте її дратувало, що вона буде витрачати час на пояснення.