Руйнівниця фортець

МАРЧІН ШВЬОНТКОВСЬКИЙ

РУЙНІВНИЦЯ ФОРТЕЦЬ

"Пси Господні", том ІІІ

Видавництво SQN, Краків, 2024

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Якщо здобудеш книгу чарів, мусиш скористатися нею, щоб вивчити закляття.

Присвячую Мірославові Маркові, який створив сторінку genealogy.euweb.cz, і який, напевне, ніколи про це не дізнається

РОЗДІЛ І

1634 рік

Вона стояла на зубцях стіни власного замку.

Ну, не до кінця власного.

Волосся Катаріни розвіяв порив теплого весняного вітру, що дув із Фризької рівнини в бік Північного моря, що знаходилося недалеко за обрієм. Вона зібрала розпущені пасма й повернулася, щоб теж відчути вітерець і на своєму обличчі – від нього пахло сонцем. На півночі Німеччини починалася весна, виходить, і війна мала початися знову.

Старе правило полягало в тому, що якщо протягом одного року кампанія була лінивою, наступний буде сповнений великих операцій через просту економію сил. Тим часом війна минулого року, розпочата битвою під Гербштайном і жорстоко перервана появою Ковпака, була виключно млявою. Тому найближчими місяцями слід було очікувати проявів чистого хаосу, і Катаріна мала намір потрапити прямо в його центр.

"Добре, що Додо все ж-таки не став проблемою", — іронічно подумала вона, посміхаючись про себе.

Цих п'ять місяців, проведених у Фрісландії, були важким часом, насиченим подіями з одного боку, і напрочуд нудними з іншого. Вони їхали невеликим конвоєм, що складався з Катаріни, Бланшфлер, братів Віттельсбахів, Еркісії та Кунеуса, а також кількох десятків оранських солдатів, яких фон Найбор позичила Карлові Людвігу, і прибули до князівства в листопаді. Потім виявилося, що насправді Фрісландія була, як мальовничо висловився ван Стаатс, "борделем на коліщатках". Єдиним місцем, що залишилося під контролем принца Ульріка з дому Цирксен, була сильно укріплена столиця, розташована на березі Північного моря: Емден. Це було сумне маленьке місто, побудоване навколо чималого палацу, а принц виявився маленьким сумним чоловічком із надмірною прихильністю до алкоголю та бенкетів.

Коли Катаріна та Віттельсбахи постали перед ним і представили йому свою справу, він уже був напідпитку, хоч на дворі стояв лише полудень. Він дивився на них з темними колами під очима і махав рукою.

– Робіть, що хочете. Я все одно не можу контролювати те, що відбувається за межами Емдена, – він знизав плечима. – Якщо вам вдасться домовитися з Додо, ви також зможете навчати тут хоч римський легіон. А від самого міста, будь ласка, тримайтеся подалі і залиште мене в спокої, а поза ним: гуляй душа.

– Чи не хотіли б ви хоча б спробувати повернути своє князівство? – не витримала Катаріна. Їй було боляче бачити, як низько падає чоловік, який, зрештою, був імперським князем.

Ульрік лише хрипко засміявся у відповідь.

– Бачив я їх всіх в дупі. Мій старший брат намагався. Галлас застрелив його, як собаку. Життя для мене все ще миле. Фрісландія є землею найманців і залишатиметься такою, доки не закінчиться ця срана війна. Погодьтеся з цим, як погодився я. Бажаєте ще чогось?

– Де ми можемо знайти його милість Іннхаузена?

– У своєму родовому замку. П'ятнадцять миль на північ звідси. На брамі вас направлять. Якщо це все, залиште мене та геть з Емдена, поки вас не прийдуть шукати такі армії, які справді можуть його здобути.

Вони чемно вклонилися один одному й покинули місто, зрозумівши, що їм тут не раді. Від екіпажів відмовилися для зручності - карети залежали від трактів і доріг, і так склалося, що їздити на конях могли всі, в тому числі і жінки. Катаріна в прикрашеному, зробленому на замовлення жіночому сідлі на своєму доброму Сивкові. За півроку відпочинку в Нідерландах він набрав ваги, за ним дбайливо доглядали конюхи Оранського, і зараз був сильним, симпатичним конем, хоча породистим назвати його було важко.

– Не вважала я, що якийсь правитель може опускатися так низько, – сказала вона, щойно вони покинули брами Емдена. Міська варта направила їх до замку Лютетсбург.

– Бо ти мало чого ще бачила, – пробурмотів Еркісія, який робився все більш цинічним та уїдливим. – Фрізії ніколи не було легко. Як зазначав ван Стаатс, вона, в основному, позбавлена ​​якихось багатств, а близькість Нідерландів, з одного боку, і міст Ганзейського союзу, з іншого, позбавляє її порти будь-якого значення. З іншого боку, Цирксени ніколи не були відомі як хороші правителі, і коли хтось знаходив когось, хто хотів правити заради слави, він зазвичай закінчував погано.

– А чому тоді ніхто просто не заволодів цими землями?

– Ти ж чула, заволоділи. Найманці. Якщо ж говорити про приєднання до іншого князівства, то ти краще за мене повинна знати, що імператор є гарантом кордонів у Рейху. Поки він не вирішить інакше, ніхто не зможе поглинути навіть п'яді землі у власні межі. І Фрісландія мусить радити собі сама.

– Мені б хотілося, – гірко вставив Карл, – щоб імператор так само поважав кордони мого герцогства.

– Вибачте мене, герцог, я не хотів вас образити.

– Та це я знаю. Але мені здається іронією долі, наскільки вибірковими є закони Рейху, коли той, хто їх створює, стоїть за їх же порушенням.

Катаріна замислилася. Вона майже не чула, як Руперт лаяв Габсбургів. Це було його улюблене заняття, якому він віддавався при кожній нагоді. Це був єдиний раз, коли старший брат не докоряв йому за казармену мову.

Вона швидко зрозуміла, чому землі, якими вони подорожували, не викликали особливої ​​спокуси для жодного з навколишніх властителів. Фрісландія виявилася плоскою і нудною, а розкидані по широких полях купи оголених з листя дерев лише посилювали враження порожнечі. Дорога була мокра й у вибоїнах, а паркани й села, повз які вони проходили, являли собою картину нещастя й відчаю: маленькі убогі хатки, збудовані з якихось колод, часто пошкоджених, виглядали так, ніби ось-ось мали розвалитися. Чим ближче вони наближалися до моря, яке годувало місцеве населення, тим більше місцевість ставала виглядати багатше, але бідність все одно аж пищала. Листопадова погода допомагала формувати похмурий краєвид – дули крижані вітри та випав мокрий сніг, через що все виглядало нудно, сіро або, в кращому випадку, буро. Більше того, у кожному більшому селі стояли табором найманці й підозріло дивилися на них із-під своїх капюшонів — вони трималися на відстані лише завдяки присутності оранських аркебузирів.

Легко було зрозуміти, що вони наближалися до місця призначення, бо навколо дороги товклося все більше й більше кнехтів. Коли вже було видно замок Лютетсбург, вони минали лише хатини, зайняті солдатами, і кавалерійські стайні, повні бойових коней.

– Що вони всі їдять? – спитала Бланшфлер, коли вони їхали повз черговий загін драгунів, яких муштрував сержант.

– Те, що вкрадуть або куплять, – кинувся з відповіддю Руперт, який не відходив від дівчини. – Але, мабуть, що куплять. Солдати не дурні, вони знають, якщо сьогодні забрати всю їжу, то завтра вони ж будуть голодувати. Однак вони, звичайно, не платять місцевим чесну ціну. Якщо хтось занадто багато торгується, йому наб'ють пику.

– Неприємна звичка.

– Солдати – люди неприємні.

– Не всі, – усміхнулася йому Флер, на що Катаріна закотила очі.

Сам Лютетсбург був середньовічним комплексом, перебудованим приблизно сто років тому. Вхід до нього здійснювався через невисокий замок, що складався з трьох приземкуватих крил, які оточували великий майдан з колодязем. За подвір’ям був широкий, хоч і брудний і занедбаний рів, посеред якого стояла мостова вежа і власне замок: квадратний, присадкуватий, триповерховий бург, з похилими дахами та брудним фасадом. За будинком виднілися ледь помітні контури Хаге та Нордена, двох сусідніх міст. Великі сади навколо території було розорано під сільськогосподарські угіддя або зайняті наметами та майданчиками для тренувань.

Незважаючи на невеликий розмір, замок жив окремим життям. Коли вони зупинилися на подвір’ї, то відразу ж виявилися у всіх на дорозі. Загони найманців марширували сюди й туди, гінці й купці юрмилися, робітники несли мішки й скрині, а зброярі ритмічно били молотами в галереях. Не встигла Катаріна усвідомити хаос, як до них підійшов високий чоловік середнього віку, одягнений як солдат, із довгим кучерявим волоссям кольору сажі та вражаючою іспанською борідкою. У нього було неприємне довгасте обличчя з дуже високими бровами, через що він виглядав так, ніби постійно дивувався. Чоловік схопив коня Бланшфлер за вуздечку та поплескав тварину по шиї.

– Ну-ну, – вигукнув він. Він схилив голову й по черзі подивився на всіх. – У нас ще не було гостей з голландським супроводом! Мені дуже цікаво, хто ви такі, панове та пані?

– І ти хто такий?

– А так випадково склалося, що я є власником цих маєтків.

Брати Віттельсбахи зійшли зі своїх коней. Солдати залишалися в сідлах, підозріло поглядаючи на оточуючих їх найманців.

– Граф Іннгаузен, як вважаю?– запитав Карл у чоловіка.

– Як живий. А пан хто? – досить нагло відповів Додо.

– Карл Віттельсбах, це мій брат Руперт. – Герцоги вклонилися. – Нашими попутниками є графиня Катаріна фон Бессерер цу Тальфінген та її фрейліна Бланшфлер фон Барбі.

Додо примружив очі й довго дивився на молодих герцогів.

– Ну, гість в дім, Бог в дім, як то кажуть, хоча, як мені мила моя матуся, давно в мене таких хуйових гостей не було, – нахабно сказав він. – Влаштовуйтесь зручніше, але не дуже, бо ви тут недовго. Я прийму вас через півгодини. У замку, бо підморожує, а потім - геть з двору.

Він повернувся на місці і пішов геть. Руперт негайно потягнувся до свого пояса, готовий битися, але менш поривчастий Карл вчасно схопив молодшого брата за руку й застерігаюче похитав головою. Він підійшов до Катаріни, яка усе ще сиділа на Сивку.

– Це було не дуже приємне привітання, чи не так? Може, пані краще залишитися надворі?

– Пиздуй, – чарівно всміхнулася йому Катаріна. – Сам залишайся.

– Відсутність манер, явно, є заразною, – здивовано пробурмотів той, не розуміючи, що зачепив вразливу струну.

Усередині замку їм дозволили зняти плащі і пелерини та погрітися біля каміна, ще їм подавали розбавлене кисле вино. Потім їх залишили в лицарському залі, прикрашеному гербами та портретами незліченних Іннгаузенів цу Кніфхаузенів з різних ліній. Вони нудьгували та грілися біля каміна, чекаючи на господаря. Він з'явився не через півгодини, а лише через півтори, якраз тоді, коли Карл умовляв:

– Давайте спробуємо вирішити це спокійно. Він явно не є дружелюбним, але з ним точно можна порозумітися.

– Гаразд, вибачте, що вам довелося чекати, але я слідкував за вивозом гною, – прямо з дверей закричав граф. – Чого ви хочете?

Всі мовчали. Кожен з них отримав глибоку освіту звичаїв і етикету, тому така хамська зухвалість вибивала їх з рівноваги, приводячи до того, що ніхто не знав, як реагувати. Карл виглядав шокованим, Руперт кипів, а Катаріна повністю втратила мову. Еркісія, Кунеус і фон Барбі, як ті, хто не приймає рішення, трималися позаду.

– Що, язика в роті забув? Чого ви хочете, питаю чемно, ви ж говорите німецькою?

– Гм, – нарешті відкашлявся Карл. – Перш за все ми хотіли привітати пана графа, бо чули про вас як про славетного воїна...

– Якого біса, ви приїхали до Лютетсбурга, доки я ще терпеливий?

– Ми шукаємо місце, – сухо вставила Катаріна, – де можна було б провести вербування. Ми сподівалися, що знайдемо його на підконтрольних графу землях, звісно, ​​не безкоштовно.

– Не безкоштовно, – пирхнув Додо. – І що, будьте ласкаві, ви запропонуєте мені натомість? – він театрально скривив обличчя в розчуленій усмішці.

– Золото, звичайно. Ми також можемо допомогти графу зберегти контроль над землями князівства...

– Щоб утримати контроль, та ви що, – хазяїн передражнював її, протягаючи звуки.

– …і ми будемо раді найняти частину людей графа.

– Ви б із задоволенням найняли, кажете? – Іннхаузен продовжував розігрувати комедію, явно розважаючись. Катаріна вже знала, що вони не порозуміються з цим чоловіком, але вона була настільки знервована, що не знала, як закінчити розмову. – То, може, відразу ще й борсУка додати?

– Не зрозуміла?– здивувалася дівчина. – Якого борсУка?

– Такого, хто хуєм у ворота стука, – смертельно серйозним тоном відповів граф.

– Графе, будьте ласкаві, просимо розумно… – прохрипів Карл, але хазяїн не дав йому закінчити.

– Розум? Мансфельд був розумним, коли наєбав твого батька під час Празької кампанії. Він казав, що Віттельсбахи випали з-під свинячого хвоста, і я глибоко вірю в цю спадщину. Мені тут не потрібні неповнолітні порушники та недорослі панночки, тож в якості зустрічної пропозиції прошу вас піти геть із мого дому.

Руперт ще більше почервонів, стягнув з-за пояса рукавичку, кинув її в груди ватажка кондотьєрів і відійшов від нього на крок. Він був на голову нижчим.

– Ставай, сволото! Пам'ять мого батька безкарно ганьбити не дозволю!

– З тобою?– зі сміхом сказав Іннхаузен. – Пиздуй, гівнюк, а то я викличу сержанта, щоб той тобі дупу начистив. Страаа…

Крик застряг у нього в горлі, коли Руперт, втративши контроль над собою, зробив крок назад, плавно висмикнув свою рапіру з піхов і одним поштовхом встромив її по рукоятку в груди чоловіка, насадивши його, як курку на рожен. Додо завмер, роззявивши рота, щоб скрикнути, і з широко розплющеними очима, застиглими від подиву. Він схопив лезо, яке пронизало його серце, але перш ніж м’язи його ніг ослабли, Руперт майстерно висмикнув зброю з тіла графа. Той упав на землю, як мішок з картоплею, і завмер у неприродній позі, підібгавши ноги й розкинувши руки. Одна із них впала у камін. Кров бризнула на підлогу. Руперт презирливо плюнув на труп.

– До біса, Руперт, – зітхнув Карл Людвіг, і в його голосі пролунав докір, але він був легким і з відтінком любові, а не гніву.

– А що?– розвів руками той. – Я мав стояти і слухати, як він ображає батька?

– Ні, але…

Галас привернув увагу. До кімнати вбігли троє солдатів. Як тільки вони побачили мертве тіло Іннхаузена, відразу ж витягли мечі з піхов. Карл і Еркісія зробили те саме. Кунеус і дівчата зброї не мали.

– Холера, – зітхнув той, хто очолював патруль, побачивши мертве тіло: високий блондин із блакитними очима, за дивною модою поголений дуже гладко. – Насправді, я б волів, щоб хтось інший помстився за цю свиню, але раз це сталося… – Він підняв зброю.

– Почекай!– Катаріна виступила вперед. – Скільки Іннхаузен тобі платив?

– Шістдесят дукатів на рік.

– Даю сто.

Молодик посміхнувся і миттєво опустив меч. Він показав назад головою на своїх двох супутників.

– Те ж саме, – миттєво вловила Катаріна. – На половину більша платня, поки ти будеш у мене на службі.

– Ось це я називаю гарним початком дружби, – задоволено прокоментував білявий, кладучи меч у піхви. – Витягніть його з цього каміна, він не почав горіти. – Він показав своїм підлеглим на труп. – Мене звати Август фон Ханов, полковник, до ваших послуг. А мою нову роботодавцю звуть…?

□□□

"І з того моменту все пішло як по маслу", — усміхнулася спогадам Катаріна. Тепер, майже через півроку, вона стояла між зубцями стіни замку Іннхаузена, який був захоплений силою, і дивилася на військо, що збиралося під його мурами. Раніше вона не планувала цього робити, але запропонувала всім найманцям у Фрісландії привабливі умови, і, що важливіше, швидко виявилася платоспроможною навіть взимку, що в реаліях війни було небаченим, і межувало з природним чудом. Таким чином вона зібрала під власним командуванням чотири з половиною тисячі солдатів, у тому числі вісімсот кіннотників. Ті, хто не хотів підпорядковуватися жінці або відчував підступ, трималися подалі від Лютетсбурга, пам’ятаючи про долю Іннгаузена.

Сформований таким чином загін мав надати цінну підтримку їхній кампанії і, перш за все, як особисте, абсолютно вірне військо Катаріни. Звісно, ​​це не була така сила, яка б могла змінити хід війни, і, звісно, ​​вони були б вірними лише доти, доки не отримали кращу пропозицію, але вона подбала про те, щоб ніхто не хотів такого робити. Її тридцять тисяч гульденів швидко розтанули, але тепер, коли вони були у Фрісландії, де нікого не цікавили векселі та акредитиви, вона наробила собі стільки золота, скільки їй було потрібно... і нікого не хвилювало, звідки взялися гроші, навіть якби хтось запитав.

Однак, перш за все, вона стала частково незалежною від прихильності та неприхильності Карла Людвіга, про що особливо дбала. Вони подружилися, але графиня вже дещо дізналася про те, як чоловіки ставляться до обіцянок і заяв, які вони роблять жінкам. План визрівав, розквітав і приносив плоди, і все йшло на її користь, і вона не збиралася упускати цю можливість.

Поки Катаріна роздумувала, вона почула кроки позаду. Дівчина обернулася й побачила Бланшфлер, гарну, як картинка. Катаріна широко посміхнулася їй, оскільки і сама була в гарному настрої. Фрейліна усміхнулася у відповідь і зняла з плечей шарф, бо відчула той самий теплий вітер, у якому грілася Катаріна. Вона стала біля неї на краю стіни.

– Твій кохась, – сказала вона через деякий час, – наказав мені передати тобі, що післязавтра армія буде готова до походу.

Катаріна скривилася. Коли Флер говорила про "кохася", вона мала на увазі той факт, що Август фон Ханов, який став командувачем її армії, довгий час залицявся до неї. Дівчина спочатку цього зовсім не помічала, а коли помітила, то намагалася, як могла, ігнорувати полковника, але, звісно, ​​чутки зажили своїм життям.

– З іншого боку, мій кохась, – продовжувала фрейліна, тепло посміхаючись, – попросив тебе спуститися на подвір’я, бо знову хоче помуштрувати Першу та Другу.

– Це вже офіційно? – дівчина скоса глянула на подругу.

– Якби це було офіційно, ти б дізналися про це першою. Руперт каже, що спершу вони повинні повернути свою землю, свою честь і таке інше. Типове чоловіче ниття.

Катаріна щиро засміялася. Роман фон Барбі з Рупертом Рейнським, очевидний усім від початку, увійшов у Фрісландії у фазу майже фанатичного кохання. Це спочатку не подобалося Катаріні, як наставниці дівчини, але вона зрозуміла, що молодий герцог не тільки безмежно поважає її фрейліну, але й робить це абсолютно щиро і від усього свого юного серця, тому махнула рукою, вирішивши, що Бланшфлер справді могло попасти і гірше. В категоріях крові, ця партія була кращою, ніж вона могла коли-небудь мріяти в Ізенбурзі чи Цвайбрюкені, і якби брати знову відбили Пфальц, такий шлюб був би для неї захмарним соціальним злетом. Крім того, молодший брат Карла, на відміну від самого спадкоємця Зимового короля, міг собі це дозволити з політичної точки зору. Проблема полягала в тому, що Руперт уперто відмовлявся робити пропозицію, явно переконаний в тому, що, як безземельний герцог, він не має морального права просити руки.

– Тоді ходімо. – Замість "кохася" руку подала Флер. – Ми востаннє поглянемо на нашого туза в рукаві.

Вони спустилися довгими гвинтовими сходами в нижню частину будівлі, перетнули міст і пройшли крізь вежу, що стояла на ньому, перш ніж дістатися до внутрішнього двору. Там, і справді, стояло двісті магів у десяти рядах майже по дві дюжини людей у ​​кожному. Руперт, їхній командир, ходив туди-сюди вздовж переднього ряду й лаяв усіх, хто стояв криво, сутулився чи виглядав недостатньо бойовим.

Навчання такої великої кількості етеромантів виявилося досить складним завданням. Через кільканадцять днів після захоплення замку до нього почала напливати орда алхіміків, надісланих ван Стаатсом, найманці та циркові блазні, селянські сини з талантом та шляхтичі без маєтку, англійські вигнанці та голландські трактирні викидайли, дезертири зі шведської армії та ренегати-домініканці, грабіжники. які могли кинути не більше двох ефектів, і звичайні мерзотники та вбивці, які чекали у в'язниці вироків за чаклунство, витягнуті з казематів завдяки фантастичним контактам амстердамського підприємця. Було кілька французів, один поляк і навіть мавр.

Їх було так багато, що Катаріна спочатку вирішила збільшити плановий загін з однієї роти до двох, а потім була змушена набір закрити. Враховуючи, які абсурдно великі гроші пропонувала Катаріна — сто дукатів на рік, це було зарплатою офіцера, та й то, високого рангу — нічого дивного в цьому не було. Нові солдати розквартирувалися в нижньому замку, після того як звідти вигнали протестуючих штабників і кавалеристів.

Коли Еркісія, який повинен був прийняти командування новою магічною ротою, став перед ними, він виявився абсолютно безпорадним - бо ж він був агентом розвідки і священнослужителем, а не військовим. На щастя, Руперт прийшов йому на допомогу, завдяки тому, що наслідував голландських і англійських генералів з дев'яти років, незважаючи на свій юний вік, він уже був видатним офіцером. Тож вони присвятили перший місяць навчання тому, щоб перетворити цю різношерсту команду на досить карний загін, з чим Віттельсбах чудово впорався за допомогою крику, кийка, нагайки, ганяння новобранців по багнюці та інших не дуже дружніх способів переконання.

Водночас Катаріна та Еркісія дійшли висновку, що навчати цих людей піднесеним, алхімічним нюансам етеромантії було безглуздо. Постійно консультуючись із військовими, вони розробили список із кількох бойових прийомів, якими мав оволодіти кожен солдат. І тут знову проявився геній молодого герцога. Щойно вони почали своє магічне навчання, Руперт зазначив, що солдатам абсолютно немає сенсу копатися в кишенях щоразу, коли їм потрібен реагент.

– Ми вже пояснювали тобі, – дратувався Еркісія, – що вони не можуть постійно мати реагенти на тілі, тому що тоді є ризик, що якийсь реагент завадить іншому ефекту.

– Хвилинку. Вони повинні знати лише десять ефектів, чи не так?

– Одинадцять, якщо бути конкретним, але так.

– Чи збігаються якісь із реагентів у цьому списку?

– Ні…

– Так у чому проблема? Навіть якщо хтось із ідіотів має на пальці залізний перстень і знає ефект, який перетворить його на жабу після його використання, він буде не настільки дурним, щоб використовувати його, носячи кільце. А якщо він такий телепень, то не заслуговує бути солдатом у моїй роті. Зрозумійте, нишпорення в кишенях і сумках є найгіршим фактором, який уповільнює всю цю абракадабру, до того ж вони не можуть робити це синхронно.

Колишньому домініканцю нічого не залишалося, як визнати, що молодий офіцер мав рацію. В результаті цієї розмови в замок найняли ювеліра, знайденого в майстерні в Емдені. Майстер наполегливо працював протягом місяця з двома помічниками, щоб спорядити всю роту, але це спрацювало: на початку лютого кожен із солдатів носив на пальці золоту, срібну, мідну, залізну та олов’яну каблучку, що дозволяло кидати п’ять з одинадцяти ефектів зі списку.

– І нехай хтось продасть ці каблучки або проп'є, – крикнув їм Руперт, коли інтендант роздавав бойові прикраси, – я вирву такому ноги з дупи й нагодую ними решту!

Однак це був не кінець революції, яку вони вчинили в озброєнні магів. Під час тренувань з Еркісією Катаріна надумала ще одну ідею — вона не сиділа без діла й брала приватні уроки етеромантії у домініканця-ренегата, коли той не був зайнятий навчанням підрозділу. Іспанець виявився неймовірно досвідченим практиком - він дав їй десятки цінних порад, які в поєднанні з її вродженою інтуїцією зробили дівчину грізним суперником. Однак вона помітила проблему, подібну до тієї, з якою зіткнулися солдати — у неї не завжди під рукою були необхідні реагенти, що обмежувало її можливості. Тож вона запропонувала молодому командиру сконструювати якусь дошку чи коробку, куди б солдати склали необхідні реагенти.

Руперт запалився до цієї ідеї, але вирішив, що дошки будуть непрактичними. Замість цього він наказав виготовити для етеромантів наручі з телячої шкіри, в які майстри вставляли шматочки найбільш часто використовуваних реагентів. Це дозволяло чарівникам чаклувати набагато швидше, торкаючись лівою рукою матеріалів, розміщених на правій. Це викликало бурхливі протести з боку солдатів, оскільки через постійне носіння шкіри вони не могли застосувати один із найпопулярніших ефектів шахрайства з картами, але герцог швидко змусив їх замовкнути, стверджуючи, що, по-перше, їм не потрібно постійно носити наручі, а по-друге, вони могли просто грати чесно. Катаріні це також не принесло користі, тому що створений таким чином чвертьпанцир був жахливо потворним, і вона не мала бажання його носити. Однак для неї зробили один, якщо той знадобиться. Вона ніколи його не одягала.

У такому оснащенні дві роти етеромантів виявилися – принаймні на полігоні – смертоносною зброєю. Сам Еркісія зізнався, що вони створюють ефекти більш плавно та ефективно, ніж будь-який загін, який він коли-небудь бачив. Тепер, коли Катаріна дивилася на них, вона відчувала гордість за те, чого вони всі досягли. Під прапором із родинним гербом Бессерерів, срібною чашею на чорному тлі, струнко стояли дві сотні етеромантів, готових до бою. У кожного з них на лівій руці були власні каблучки, а на правій — наручі з реагентами, і кожен мав за поясом злегка закривлений меч, який називався дусак, і — як дівчина сподівалася — вони більш-менш знали, якою його стороною можна рубати. Дві роти, що називалися просто "Перша" і "Друга", також мали своїх унтерів та офіцерів. Іншими словами – військо, як на малюнку. І незважаючи на те, що для дівчини, яка все ще здригалася при згадці про шведських с'юнгондерів, було надзвичайно важливо, вони зовсім не справляли похмурого враження. Руперт, відповідно до голландської школи командування, не вимагав від своїх підлеглих носити єдину форму і дозволяв їм навішувати на себе амулети і талісмани, роблячи їх схожими на зграю папуг, що переливаються всіма кольорами веселки.

Коли Руперт побачив, що Катаріна і Бланшфлер прибули на тренувальний майданчик, він чемно вклонився їм і почав віддавати накази. На початку банальні: праворуч, поворот ліворуч, марш, стій, приготувати зброю. Загін діяв як годинник. Катаріна, однак, знала, що справжній показ почнеться, коли будуть дані команди застосування ефектів.

– Зоряааа!– вигукнув Руперт.

Унтер-офіцери повторили за ним, і дві сотні рук піднялися, щоб встановити над площадкою помаранчевий прозорий бар’єр, подібний до того, який використовували шведи, але на основі іншого ефекту.

– Стінааа!

Роти вислали в простір струмені концентрованого повітря, зупиняючи стріли, а якщо воно було спрямовано вперед - і легкі мушкетні кулі. Це була оригінальна ідея Катаріни. Раптовий рух повітря підняв на площі такий пил, що дівчатам довелося закрити обличчя рукавами.

– Кааат!

Найманці вихопили мечі, іншими руками розсипаючи пісок, який витягли з кишень; клинки зробились легкими, як дерево. Солдати зробили по кілька випадів.

– Сліпееець!

Катаріна швидко закрила очі, щоб захистити їх від яскравого спалаху, який мав засліпити супротивника. Останні два ефекти були дещо вдосконаленою спадщиною від мудреців домініканського ордену.

Муштра тривала ще деякий час, під час якої піднесення дівчини зростало. Елітний підрозділ був дисциплінованим і ефективним. Згодом Руперт вирішив, що вже досить їх втомив.

– Ви повинні бути готові до маршу протягом півгодини! І якщо якийсь хуй не вспіне, він запам'ятає мене на все життя! Пиздуйте до казарм!

Етероманти рушили до будівель, а герцог обернувся й глибоко вклонився дівчатам. Бланшфлер радісно заплескала в долоні.

– Це неймовірно вражає, Руперт, – сказала Катаріна, коли молодий чоловік простягнув їй руку, і вони попрямували до замку. – Думаю, вони будуть непереможними.

– Хотілося б, повір мені, – насупився молодий офіцер, – але непереможних солдатів не буває. Те, що вони гарно виглядають на плацу, не означає, що вони однаково добре діятимуть у бою. Багато з них ніколи нікого не вбивав. Я намагався поставити в перші ряди вбивць і найманців, але це ще не гарантія. Крім того, вони будуть абсолютно беззахисні перед кавалерійською атакою. Як я вже згадував, мені знадобиться…

– …постійний супровід не менше трьох рот пікінерів, так, ти це сто разів казав, а я сто разів відповідала, що ти їх отримаєш.

– До того, мене турбує постачання реагентів. Це рідкісні речі, їх було важко дістати навіть тут, а в глибині країни було б ще гірше.

– Намагаюся заповнити склад. Не варто хвилюватися заздалегідь.

– Тривога про запаси є найважливішим елементом будь-якої хорошої стратегії.

Вони дійшли до кухні, де як раз сів обідати Еркісія.

– А як справи у наших бійців?– запитав іспанець.

– Чудово. Чи були якісь новини від Карла?

– Ніяких, мабуть, все йде за планом, шотландці вже повинні марширувати сюди. Вони будуть тут завтра, найпізніше післязавтра.

– Вирушаємо негайно? Чи їм не треба буде відпочити? – спитала Катаріна Руперта.

– Нехай береже їх десниця божа. Відпочиваючі хайлендери – це найгірше, що може статися з цією бідною країною. За кілька днів вони зможуть розорити всю околицю, їх не можна спускати з повідка ні на мить. – Він скривився. – Мабуть, тому вони такі хороші солдати.

– Ти вже отримала ще одного листа від Ельзевіра, – кинув Еркісія між двома ложками супу.

– О Боже, чи відчепиться він колись від мене?

– Може, це щось важливе?

– Ми точно знаємо, що він має на увазі. Крім того, він друкар, то що він може сказати?– дівчина знизала плечима і приступила до супу.

Розділ II

Північна німецька пустош добивала Еркісію, як жодна інша країна, яку він коли-небудь бачив. Якщо Амстердам, Гейдельберг чи Тюбінген пригнічували його, то Фрісландія походила просто на пекло. Бідність, сморід риби, сонно блукаючі люди і похмурий зимовий пейзаж, над яким лише зрідка літали самотні ворони, контрастуючи на тлі сірого неба, все це було настільки далеким від сонячних Піренеїв і тропічних Філіппін, що в деякі дні йому доводилося боротися з собою, щоб хоча б взагалі встати з ліжка.

Хоча рана на його спині зажила добре і швидко, він відчув пов’язану з нею втрату фізичних можливостей. У нього часто боліли нирки, він втратив рухливість і набрав вагу, хоча до ожиріння було ще далеко. Але більше, ніж жир, його обтяжували спогади про події останнього півріччя. Звичайно, він зрозумів, що йому пощастило — мало хто залишався неушкодженим після замахів ордена. Він знав це, бо сам так робив. Ще щасливішою обставиною було те, що, потрапивши в архіпротестантські Нідерланди, він не тільки вижив, але навіть не був підданий тортурам і, крім того, почував себе добре. Він був у боргу перед Катаріною – і ця вдячність була однією з багатьох причин, чому він допомагав їй. І все-таки, він відчував погано у власній шкірі.

Не дивно: орден, якому він присвятив своє життя, підло його зрадив. Якби це ще була зрада, виникаюча з справжньої потреби, можливо, він міг би це якось проковтнути. І не на такі жертви йшли його брати заради блага церкви. Але він чудово знав, що став жертвою звичайних політичних ігор в установі, якій присвятив своє життя, що доводило його до божевілля. Ніби цього було недостатньо, через деякий час він відчув сором за свій перший акт бездумної помсти, під час якого сам видав десятки домініканців розвідці Оранських, що, мабуть, коштувало багатьох життів. У той час це здавалося йому справедливим і розумним, але з часом він зрозумів, що це результат чергового спалаху безглуздого гніву в його житті. Коли він думав про це, йому було важко дивитися в дзеркало. Еркісія все менше і менше молився, все менше і менше говорив і взагалі більше не сміявся. Здебільшого він проводив час, дивлячись на камін і випиваючи занадто багато розбавленого північнонімецького вина, іноді обговорюючи всілякі дурниці з Кунеусом. Крім того, він страшенно втомився від змішання мов, якими він говорив: з Катаріною і братами Віттельсбахами він розмовляв німецькою, з солдатами роти — поганою голландською і ще гіршою англійською, а з Кунеусом — латиною. Коли він залишався один, він іноді говорив сам із собою іспанською, щоб почути свою рідну мову.

Єдине, що тримало його трохи у вертикальному положенні, це бажання допомогти Катаріні. Крім вдячності, його спонукало бажання помститися, цього разу більш спрямоване: він думав, що якщо хтось і попсує крові Тіленхаймові, то це буде власне вона. Однак з часом він почав жаліти дівчину і опікуватися нею. Він захоплювався нею за енергію та рішучість, з якими та намагалася повернути своє колишнє життя, хоча досвід підказував йому, що такі спроби були приречені на поразку. Її майстерність, талант і інтуїція в області прецизій справили на нього величезне враження; він ніколи не навчав нікого, хто так швидко розумів прецизії, а потім робив їх власні вдосконалення. Нарешті її гострий розум змусив його оцінити її як співрозмовницю. Іншими словами, він відчував гарячу симпатію до Катаріни, хоча через різницю у віці та освіті йому було важко не звертатися до неї поблажливо.

Якщо навчання дівчини було суцільним задоволенням, то працювати з солдатами – ненависним кошмаром. Часом йому хотілося сміятися, коли він думав, що він, освічений богослов, настоятель ордену проповідників, дипломат і світська людина, навчає якогось восьмого сина англійського графа правильно кидати praeciosum incendiarum. Солдати були не стільки дурними, скільки просто опиралися новим знанням - вони не хотіли вчитися і ставилися до навчання з ним як до кари божої, не підозрюючи, що те, чого він їх навчав, було суттю їхнього загону. Ймовірно, вони були навіть гірші, ніж китайці в Манілі.

Зважаючи на все це, не дивно, що Еркісії був потрібен час для самого себе. Він давно знайшов, скоріше за все, останній фрагмент родових садів Іннхаузена, який залишився недоторканим від солдатських лап: маленький храм роздумів, розташований між ровом і стіною замку. Це була невелика купа кущів і дерев, вкрита першими рідкими бруньками. У центрі – фонтан і римські лавки. Він приходив сюди, коли хотів побути наодинці, а таке бувало часто. Тепер він також вирішив скористатися нагодою, знаючи, що як тільки вони в’їдуть до Німеччини, нагод буде не так багато.

Однак ренегат недовго залишався сам, бо його знайшла Катаріна.

– Я підозрювала, що ти будеш тут, – сказала вона, міцніше кутаючись в шаль. Ранок був прохолодний. Незважаючи на те, що на в’язах і акаціях, що їх оточували, вже з’являлися перші проблиски зелені, у приморському краєвиді весна ще не настала. Дівчина сіла на лавку навпроти ренегата.

Той неохоче глянув на неї.

– Карла Людвіга вже видно з вежі. Він розбиває табір за кілька миль від замку. Ми виступаємо завтра. Його армія виглядає дуже вражаюче, не хочеш побачити?

– В своєму житті я бачив багато армій, – втомлено відповів Еркісія.

Хвилину вони мовчали. Десь цвірінькав горобець.

– Знаєш… – сказав іспанець. – Я трохи думав про цю кампанію. Про те, як ти зупинила війська під Гербштайном.

– Ми вже сто разів говорили про це. Я казала вам, що зробила це інтуїтивно.

Дійсно, казала. Вони намагалися відтворити це явище в більш контрольованих умовах, але марно, навіть незважаючи на те, що він розпитував дівчину в усіх напрямках, намагаючись визначити змінні, які можуть вплинути на прецизію. Катаріна повинна була розповісти йому, у що вона була одягнена, який у неї був день циклу, на чому вона лежала, що їла того дня, як почувалася.

– Я маю на увазі не це, – продовжив він. – Ти пам’ятаєш, що казала мені на початку зими? Що ти тоді всіма силами хотіла, щоб люди припинили вбивати один одного, і що саме це відчайдушне бажання змусило їхні ефекти припинити діяти.

Дівчина повільно кивнула, явно роздумуючи над тим, що він має на увазі.

– Це було майже рівно рік тому. А тепер ти збираєш двадцять тисяч вояків під мурами замку і йдеш на війну. Ти знаєш, що вони братимуть участь у битвах? Будуть вбивати і вмирати?

– Звичайно, – глухо відповіла вона.

– Тож мені цікаво, що трапилося за цей час? Що сталося з такою емпатичною дівчиною, що вона зупинила імператорську та королівську армію на місці?

Катаріна якусь мить мовчала, дивлячись на нього сумно й трохи розгублено.

– Не зрозумій мене неправильно, – додав він, побачивши її збентеження. – Я тебе не засуджую, це не докір. Я просто хочу це зрозуміти.

– Я… Еее… Я… – Дівчина вагалася, дивлячись убік і обмотуючи шарф навколо рук. – Я… я не знаю. Коли я потрапила під Гербштайн, не минуло й місяця, як я вперше вийшла з дому, на мене полювали, я була самотньою і беззахисною. Мабуть, це нормально, що я намагалася зупинити те, що мене лякало?

– Так, але у мене таке враження, що тут щось глибше.

Ще хвилина мовчання.

– Не знаю… Мені здається, що спочатку я хотіла пограти в гру, правил якої не знала, і, що найгірше, намагалася придумати свої. Відтоді я багато дізналася про політику і про те, якими є люди.

– Можливо, те, що ти ввела свої правила, зовсім не було дурницею?

– Хм?

– У цій війні важлива сила, що рахується в солдатах. Тобі все ще нема чого втрачати, але тобі не вистачає сирої сили і, чесно кажучи, в тебе немає можливості її отримати. Поки це так, князі і герцоги, не кажучи вже про королів, можуть не ставитися до тебе, як до серйозного співрозмовника.

– Карл і Руперт ставляться, – запротестувала вона.

– Тому що ніхто їх не сприймає серйозно. Ти вважаєш, англійці та французи допомагають їм від доброго серця? Ідея полягає в тому, щоб якомога більше зайняти католиків і зв'язати їхні сили в боях зі шведами та протестантськими князями. Я роблю ставку на те, що цього року французи увійдуть до Німеччини чи навіть до Іспанських Нідерландів. У війні, яку ведуть такі держави, ваша двадцятитисячна малесенька армія є в кращому випадку незручністю, і ви набагато ближче до пішаків, ніж до тур і слонів. Тому я кажу, що, можливо, немає сенсу грати за правилами, які нібито природно ставлять тебе у підлегле становище.

Катаріна пригнічено слухала.

– Що тоді ти пропонуєш?

– Нічого конкретного. – Еркісія знизав плечима. – Я просто даю тобі над чим подумати.

– Останнім часом ти багато думав, чи не так?

– Це моя звичка. Я теолог, пам'ятаєш?

– Ось що мене і хвилює.

– Теологія?

– Твої обдумування. Я шукала тебе, бо просто хотіла запитати, як ти себе почуваєш. Я ж бачу, що ти з кожним днем ​​стаєш все більш похмурим, і, оскільки ти мій радник, я б хотіла, щоб ти не повісився в стайні. Чи можу я тобі чимось допомогти?

Настала черга Еркісії на хвилину мовчання.

– Знаєш, – нарешті сказав він, дивлячись удалину на обриси міста Хаге, – ми схожі в тому сенсі, що обидва за одну мить втратили все, про що дбали. Однак, різниця в тому, що ти можеш принаймні частково відновити це, а я не дуже.

– Чому ти такий впевнений в цьому?

– Що, думаєш, домініканці приймуть мене до себе знову? - запитав він глузливо і похмуро. – Заспокойся, Катаріно. Для ордену я вже спалений, і потроху починаю дивуватися, чи не завжди був таким.

- Що це означає?

– Якщо думати про це чесно, а лише зараз можу змусити себе це зробити, я ніколи особливо не турбувався про харизму, а відтоді, як орден став войовничим, власне, й зовсім. Домініканці люблять вдавати, нібито все, що вони роблять, є святим служінням, але я починаю в цьому серйозно сумніватися. Я зробив багато гидких речей в ім’я Бога, і зовсім не впевнений, що Богу це сподобалося. І тому я не тільки залишився ні з чим, але й все моє життя встало під питанням. Ти, напевно, здогадуєшся, що це не впливає позитивно на моє самопочуття.

– Звичайно, – зніяковіло пробурмотіла дівчина.

– Все одно, – випростався він, – не переживай за мене, якось пораджу. Мені просто потрібно знайти для себе нове місце. Ну, і відійти від цього бардаку, який змушує мене відчувати меланхолію. А поки ми в ньому, давай привітаємося з Карлом. Він, мабуть, уже в замку, а якщо ні, то скоро буде.

Вона кивнула, як хороша учениця, і піднялася з місця. Вони пройшли крізь бічні двері в стіні та піднялися на перший поверх споруди. Минули лицарську залу й дійшли до вітальні, де, власне, Карл Людвіг сидів, відкинувшись у глибокому кріслі, і з похмурим виразом на обличчі пив вино. Наявність армії, очевидно, не сприяла його моральному духу, бо він виглядав ще більш сумним, ніж зазвичай. Руперт стояв біля нього, поклавши руку на руків'я меча, розмовляючи з одним із здоровенних чоловіків, яких Катаріна коли-небудь бачила.

– Катаріна, Домінік! Привіт! – на мить засяяв Карл, підскочивши зі стільця. – Я скучив за вами! Дозвольте представити вам, — він показав на велетня, який його супроводжував, — лорда Вільяма Крейвена, першого графа Крейвена, командира мого шотландського полку.

Ерл Крейвен, який мав, мабуть, за два метри на зріст і ширший у плечах, ніж обидва герцоги разом узяті, низько вклонився, так що його довге темне волосся майже замело землю. У нього було кругле обличчя й важкі повіки, що замикалися над видатним носом, і тонкі губи. Він був одягнений у оксидований, пластинчастий обладунок і кірасу з гербом свого роду, що особливо вразило Катаріну. Дивлячись на цього чоловіка, вона з абсолютною ясністю усвідомила, що вони йдуть на війну.

– Вітаємо, пане графе, – чемно привітала вона шотландця. – Для мене велика честь познайомитися з вами, тим більше, що ви прибули з такої далечини.

Генерал запитально глянув на Карла, який переклав привітання Катаріни англійською мовою. Дівчина була трохи збентежена, бо не думала, що чоловік може не говорити німецькою, але ніхто цього не помітив.

– Чого ти такий похмурий? – з підозрою у голосі спитала вона герцога. Перш той встиг відповісти, вона почула позаду себе кашель. Вона обернулася й побачила фон Найбор, яка сиділа у кріслі біля дверей.

– Що ти тут робиш? – буркнула графиня.

– Якщо ти вважаєш, що я потрапила в цю глухомань з власної волі, то помиляєшся, – холодно відповіла красива блондинка. – Мене послали, мабуть, заради старих добрих часів, за наказом Генріха Оранського, який з невідомих мені причин більше зацікавлений у вашій кампанії, ніж у власній.

Катаріна, почувши це, злегка почервоніла.

– Я повинна надати вам, гмм, всю можливу розвідувальну допомогу, – продовжила фон Найбор. – А герцог такий похмурий, тому ви зіпсували всю справу.

– Не зрозуміла? Як це?

– Ви були надто гучні, і баварці винюхали проблеми. Вони зайняли порожні фортеці в Рейнській області та значно посилили решту.

Катаріна запитально подивилася на Карла та Руперта.

– Наші предки досить серйозно ставилися до того, що Пфальц знаходиться саме на шляху маршу військ із Франції до Австрії і навпаки. Вони побудували багато замків. Навіть дуже багато. Насправді, з нашої нинішньої точки зору, занадто багато, — пояснив Руперт, кривлячись від відрази. – Габсбургам знадобилося шість років, щоб узяти їх усі.

– Посилені гарнізони означають облогу, – продовжив пояснювати Карл. – Для облоги потрібно багато піхоти, машин, артилерії, інженерів і великих припасів, а ми не маємо нічого з цього. Ми, скоріше, розрахували на швидкий захват Гейдельбергу зненацька.

– І зараз бажаєте відступити? - занепокоїлася дівчина.

– Це ж чому? Якби ми зараз не зайшли вглиб Німеччини, ми б розлютили половину Європи з кардиналом Ришельє та шведами на чолі. А ці останні й так не дуже раді, бо за зиму я отримав чотири чи п’ять листів від Оксеншерни, в яких він погрожує мені пальцем. Навчаючи етеромантів, ми, здається, зачепили їхню чулу струнку; їм явно подобається мати монополію на цей спосіб воювати. Тим не менш, я оптиміст. Інформація, яку ми отримали від французів, не збігається з тим, що стверджує пані фон Найбор, яка тут знаходиться. За їх словами, Гейдельберг стоїть майже в руїнах, його захищає лише жменька баварських найманців. Якщо правда знаходиться десь посередині, ми зможемо взяти його штурмом.

– І справді, – кисло вставила фон Найбор, – ти віриш кардиналу Ришельє більше, ніж мені?

– Йому ближче.

– У нього теж є більше причин зраджувати тебе, – обурилась блондинка. – Ти повинен припинити все це нахабство і приєднатися до однієї з серйозних армій зі своїми шотландцями.

– Про це, як я вже говорив, не може бути й мови.

– Що ж тоді ви плануєте? – запитав Еркісія.

– Нам доведеться імпровізувати.

– Звучить не так вже й погано.

– Звучить хуйово, але що ми маємо робити? Ми влізли в оце все по вуха. І, до речі, пані фон Найбор не єдина людина, яка приїхала з нами з Гааги.

– Хмм?

– У таборі знаходиться такий собі Бонавентура Ельзевір, який обов'язково, дуже обов'язково хоче з тобою поговорити.

– Він справді приїхав з вами сюди?– закотила очі Катаріна.

– Ми взяли його з собою. – Герцог трохи збентежився. – Він знаходився в такій розпачі, що навіть намагався підкупити нас.

– Добре, – махнула вона рукою. – Поклич його в замок, я поговорю з ним. У вас є ще погані новини?

– Ні. Але мило знову тебе бачити, розумієш?

Компанія розійшлася. Інші приготування були справою військових, які були зайняті, як завжди. Катаріна, Бланшфлер і Еркісія не мали чим зайнятися, тож, як сказала дівчина, чисто з цікавості, вони послали по Ельзевіра, щоб побачити, що так схвилювало книжкового хробака, що він прагнув зустрітися з нею, ніби від цього залежала доля Європи. Катаріна вважала його настирливим прилипалою, і хотіла б взагалі викинути його зі свого життя, але той, очевидно, був одним із тих людей, від яких нелегко позбутися. Вона вирішила, що краще покінчити з цим і нарешті перестати перейматися ним, тому що чомусь не могла повірити, що він поїде за ними аж до Рейнської області.

Їм не довелося довго чекати – він з’явився лише через годину після відправки гінця. Очевидно, чекав на запрошення.

– Я прийшов сюди до jonge vrouw, щоб переконатися, що справа, яку ми добре знаємо, – він скоса й вороже глянув на Еркісію й Бланшфлер, – у надійних руках, і що ви про це пам’ятаєте.

– Вона у надійних руках, і про неї пам’ятають, – обурилась Катаріна, – але я все одно не розумію, чого пан від мене чекає і яке має право робити це? Я повинна в'їхати до Ковпака на білому коні й забрати книгу у цього... Андреаса чи як там його звуть?– Вона все сильніше злилася.

– Якщо буде потрібно, то саме так, – грубо відповів Ельзевір, мабуть, не збентежений роздратованим тоном дівчини. – Я приїхав сюди, тому що бачу, бо відбувається саме те, чого я боявся: ви не сприймаєте справу серйозно…

– Але що сприймати тут серйозно, meneer Ельзевір? Давайте будемо розумними. Чому мене повинна цікавити якась книга на іншому кінці Німеччини? Як бачите, ми готуємося до війни, у нас немає часу на антикварні пошуки.

– Якщо Андреае зміг встановити Ковпак за допомогою артефакту, це означає, що він має великий потенціал. Невже йонге фрау вони не цікавлять? Якби у вас була можливість накрити свою армію непроникним бар'єром, хіба це не було б вартим уваги? І це лише одне із застосувань цієї книги!

– "Якщо" і "якби", а якщо і якби це звичайна книга, якої не можна прочитати?

Деякий час вони обмінювалися одними й тими самими аргументами — Ельзевір, бо він був мономаном, упертим, як осел, Катаріна — бо у своєму юнацькому запалі вважала, що мусить переконати всіх, хто з нею не погоджується. Однак згодом вона помітила, що старий книготорговець почав втомлюватися від цієї суперечки, і її гарні манери взяли верх. Вона намагалася трохи заспокоїти розмову, змінюючи тему, поки їй це не вдавалося, і нарешті запропонувала поселити гостя у замку. Ельзевір із вдячністю погодився.

– Зачекайте, будь ласка… – в самому кінці втрутився в розмову Еркісія, керований підозрами, що були породжені досвідом. – Скажіть, а звідки виникла досить екстравагантна ідея звернутися до панни Катаріни з цією темою?

– Мене направили до йонге фрау.

– Хто направив?

– А ось це вже не ваша справа. – Він видув губи. – Судячи з армії, що збирається, – сказав він, виходячи, – я вас не знайду вранці, тому попрощаюся. І я бажаю удачі. З Богом!

Не дивлячись на його впертість і надокучливу манію, Ельзевіру нарешті вдалося посіяти зерно інтересу в Катаріні. Коли вони залишилися одні, дівчина запитала у Еркісії його думку.

– Ну, – обережно підхопив тему той. – Мені здається цікавим те, що я ніколи не чув про цю таємничу книгу, а одним із моїх головних завдань в ордені було придбання стародавніх рукописів. Однак, можливо, цим просто займався хтось інший, і справа була конфіденційною. З іншого боку, такі секрети в ордені є рідкими, зазвичай всі пріори знають про важливі речі. Це могло означати, що Ельзевір просто брехав, або що Серафін Секкі надавав книзі настільки великого значення, що тримав це в таємниці.

– Навіщо Ельзевірові брехати?

– Ото ж то. Я теж не бачу жодної причини. Зауваж, що він не просить грошей за свою інформацію. Якби він це зробив, я б вигнав його зі свого будинку в Амстердамі як звичайного шахрая.

– Звичайний шахрай не потрудився б розповісти мені про це, чи не так?

– ...і хотів би отримати з цього прибуток. Отже, якщо ти запитуєш, чи вірю я йому, то так, вірю, що є книга, і що він дійсно вважає її неймовірно важливою. Чи так це насправді є предметом суперечок. Однак мене турбує його таємничість, коли мова заходить про те, звідки він узявся. Чому він так до тебе причепився?

– Якщо ви вже натякаєте на шахрайство, – втрутилася раніше мовчазна і нудьгуюча Бланшфлер, – то візьміть до уваги й те, що Ельзевіри – дійсно відомі видавці, і вони справді дбають про свою репутацію ретельних, солідних людей. У Нідерландах від цієї думки багато залежить.

– Потрібно визнати, що все це виглядає дуже підозріло. Особливо те, що він сказав про Ковпак, — вголос роздумувала Катаріна.

– Мені теж. Я часто задавався питанням, як це насправді було створено. Якщо до рук Андреае потрапив неймовірно потужний магічний артефакт, це багато що пояснює. Я не думаю, що хтось міг би створити щось подібне без якогось доповнення.

– То що нам з усім цим робити?

– Нічого.

– Але ви щойно сказали…

– Ви самі чули. Книга знаходиться всередині Ковпака. Ми не можемо увійти в нього, а навіть якщо й увійдемо, то не зможемо вийти. Ми уяви не маємо, що в ній і для чого вона призначена, і навіть не знаємо, чи зможемо її прочитати. Все, що нам повідомив Ельзевір, є цікавою, цінною інформацією, але абсолютно марною в нашій поточній ситуації. Давайте відмітимо це собі та приступимо до кампанії, наразі все залежить від неї.

– Мабуть, ти маєш рацію, – похмуро сказала Катаріна. Її уяву розбудило видіння книги, яка несе для неї якесь знання. Іноді їй здавалося, що вона досягає стіни, за якою більше немає знань. Це було надзвичайно прикро, бо дівчина інтуїтивно відчувала, що навіть близько не підійшла до справжньої межі пізнання.

– Пора лягати спати, – запропонував Еркісія. – Завтра встаємо на світанку.

Дівчата кивнули та розійшлися по своїх кімнатах. Катаріна переодягнулася в нічну сорочку й залізла в міцне німецьке ліжко з балдахіном, яке їй сподобалося на самому початку їхнього перебування в Лютетсбурзі. На стіні її кімнати висів маленький убогий портрет хлопчика, що наводило на думку, що це могла бути його кімната. Вона знала, що це син Іннхаузена, який жив у Швеції з матір’ю та сестрою, де служив в армії Густава Адольфа і нещодавно одружився. Кожного разу, коли вона дивилася на портрет, вона нагадувала собі, що одного дня хлопець повернеться до свого родового замку й знайде його порожнім. Незважаючи на те, що це не вона вбила Іннхаузена, Катаріна часто відчувала провину за це – вони просто закололи чийогось батька і чоловіка і силою забрали його дім. Те, що він був першокласним сучим сином, який вчинив набагато гірші вчинки, мало що міняло.

Дівчина відчула пекучий сором. Вона перевернулася, намагаючись не думати про це. Було відчуття, що ліжко перетворюється на скляну вітрину, в якій вона опинилася в пастці. Крихкі стіни оточували її з усіх боків, і вона знала, що вони не розіб'ються, навіть якщо вона в них вдариться. Замок перестав видавати характерні нічні звуки: не звучав стукіт колатал нічних сторожів і шелест вітру за стінами. Настала мертва тиша.

Катаріна не витримала, тому скочила на ноги та кілька разів пройшлася кімнатою. Їй знадобився деякий час, щоб заспокоїтися настільки, щоб повернутися в ліжко, але вона все ще не могла заснути.

Цього разу її охопило хвилювання при думці про дорогу до Тальфінгену. Вона вже пройшла її один раз, але цього разу була небезпечним, вченим етеромантом на чолі досить великої армії, неймовірно багатим, оточеним друзями та союзниками. Вона посміхалася в подушку, думаючи, що нарешті приєднається до великої гри, якою була Священна Римська імперія німецької нації. І лише десь у глибині пам’яті було застереження Еркісії: "А може, краще створити власні правила?".

Вона нарешті заснула після довгого часу крутіння, думаючи, що перед від'їздом праву передню підкову Сивка потрібно замінити.

Розділ III

Шенк і ще двоє інших братів сиділи в кущах біля річки. Світало, було досить прохолодно, але з півдня вже наступала весна – на гілочках ліщини, в якій вони ховалися, з’являлися перші бруньки. Один із розенкрейцерів тупо дивився в простір, а інший колупався в носі. Шенк мовчав, оглядаючи маленьку піщану латку на березі річки, на яку вони мали чудовий вид. Розенкрейцери терпляче чекали.

Нарешті, приблизно через годину після світанку, за двадцять кроків від них з’явився селянин — звичайний рудий селянин, нічим не примітний, одягнений у статутний широкий сукман. Він висунув голову з-за дерева й уважно озирнувся. Шенк рефлекторно зіщулився, але між густими гілками їх ніяк не було видно. Хам нічого не помітив, тому вийшов з-за дерев і підійшов до пасток, поставлених над водою. Він посміхнувся, побачивши спійманого зайця, і почав відрізати пастку від дерева, до якого та була прив’язана.

Шенк подав знак, і вони вибігли з кущів. Переляканий браконьєр почав втікати, але один із розенкрейцерів стрибнув на нього й схопив його за одяг, від чого вони обидва впали. Селянин одержав пару разів по зубах і почав ридати.

– Знаєш, яке покарання за браконьєрство? – спитав Шенк, дивлячись на свої нігті.

Питання було риторичним. Браконьєрство в Князівстві Трояндового Хреста каралося особливо - через бар'єр нові тварини не могли дістатися до його території, тому полювання на занадто велику кількість призвело б до зникнення всієї популяції, чого не можна було дозволити. На жаль, місцеве населення часто не мирилося з цим, будучи надто впертим або дурним, щоб зрозуміти можливі наслідки.

– Помилуйте! Я більше не буду, клянусь!

Найманець і слухати не хотів. Він кивнув своїм людям. Один з них витяг стилет,другий зі всієї сили притис хлопа, що вергався, до землі. Хам настільки виривався, що Шенкові прийшлось наступити йому на ноги. Розенкрейцер з ножем почав вирізати на щоці спійманого вигнутий гачок, знак браконьєра. Чоловік, якого калічили, голосно кричав і рвав руками землю. Доки з ним закінчили, браконьєр почав плакати та пускати соплі. Ридаючи, він лежав на лісній підстилці.

– Наступного разу ми відріжемо тобі пальці, – попередив його Шенк. – Вкиньте його в річку, щоб він добре запам’ятав, – злобно додав найманець.

Розенкрейцери підхопили селянина і штовхнули в крижаний Майн, від чого чоловік знову завив. Він поповз назад до берега, тремтячи й стікаючи кров’ю та водою. На березі отримав ще один удар під ребра. Розенкрейцери витерли з рук пил і залишили чоловіка на березі, взявши з собою зайця, якого той вполював.

Таким було життя Шенка протягом останніх п'яти місяців.

Він вистежував браконьєрів, допомагав селянам лагодити рибальські сіті та засівати перелоги, патрулював межі Ковпака, дисциплінував вередливих корчмарів і ремісників, а іноді знаходив собі більш веселе заняття — полювання на мародерів чи ренегатів. Він майже відновив справність у лівій руці, тож скучив за боєм, а з ким тренуватися не було. Життя в князівстві складалося дуже специфічним чином, і він став його частиною набагато швидше, ніж міг очікувати.

Андреае, завдяки досвіду найманця, зазвичай давав йому завдання на рівні офіцера, тож він, принаймні, мав достатньо, щоб керувати собою, навіть незважаючи на те, що загони, які йому призначали, рідко перевищували кількістю двох чоловіків. Братів усе ще не вистачало, особливо на кордоні, тому десятьох ніколи не посилали туди, куди вистачило б вісім. Після виконання завдання, яке іноді тривалого кілька днів, він повертався до загальної зали: відразу після прийняття присяги його вигнали з камери і розмістили, як і всіх інших, в одну з великих спальних кімнат, переобладнаних з лекційних зал. Там він отримав сінник, скриню для речей і все – гірше, ніж у казармі. Але він не скаржився.

Він зовсім ні на що не скаржився. Насправді Шенк майже зовсім перестав говорити, якщо йому не доводилося щось комусь повідомити чи щось запитати. Крім того, він ні з ким не спілкувався, і через півроку ніхто більше не намагався з ним мати справу, знаючи, що це марна трата часу. Деякі називали його "Мовчуном ззовні" або "Мурмилом з Вестфалії". Останнє прізвисько особливо прилипло до нього, і воно походило не тільки від його мовчазності, але й від шаленої рішучості, з якою він виконував усі завдання, чи то з лікування свиней, чи то з вбивства людей.

Бо ж і фактично, як тільки він став Братом Трояндового Хреста, він взявся за свою нову – назвемо це – роботу з вартою подиву ретельністю. Багато хто замислювався, звідки це взялося — інші брати крутили пальцем біля виска, заявляючи, що на його місці вони б ніколи не приєдналися до братства, а Шенка часто вважали опортуністичним неофітом. Лише Андреае задоволено посміхався, переконаний, що зламав дух найманця і тим самим змусив його повірити в Шосту Епоху та гностичне порятунок. Тим часом те, що відбувалося з Шенком, було не таким простим, як думали інші.

Насправді, спочатку, як сказав Перший Посланник, обставини повністю пригнічували його. Йому було страшно розділити долю Сойки, а смерть останнього позбавила його будь-якої надії вибратися з-під Ковпака та повернутися до своїх, які, до речі, певно, давно вважали його втраченим. Спочатку він намагався замаскувати цю суміш страху та депресії важкою працею, хоча ні на секунду не вірив у сектантські розмови розенкрейцерів. В цій фазі він залишався протягом добрих двох довгих місяців, коли не міг заснути, підскакував, побачивши власну тінь, і проводив більшу частину свого вільного часу, тупо дивлячись у простір.

Потім в ньому піднявся гнів. Він почав ненавидіти місце, де опинився, ще більше ненавидів розенкрейцерів, а найбільше — професора Андреае, якого звинувачував у всьому, що з ним сталося. Ця ненависть розквітала в найманцеві протягом наступних тижнів, аж поки не досягла свого апогею, коли він серйозно задумався про те, щоб за першої ж нагоди зарізати Посланця, навіть якщо це коштувало б йому власного життя. Андреае, ніби відчувши цей настрій, не давав йому можливості, відступивши трохи осторонь. Це тривало досить довго, постійна лють згасла, поступившись місцем рецидивам заціпеніння, хоча злість все ще світилася десь глибоко в душі Шенка, змушуючи його в хвилини слабкості фантазувати про вбивство чи втечу.

Тим часом його твердість і рішучість справляли все більше враження на розенкрейцерів, які, незважаючи на початкову недовіру, почали визнавати якості молодого найманця. По університету подейкували, що немає такого завдання, з яким Мурмило із Вестфалії не впорався б. Навіть Клаус, обурений зламаною гомілкою — як він казав, "на його місці він би вчинив так само", — хоча спочатку був пильним і обережним, з часом почав на нього покладатися. Настільки, що наприкінці лютого Шенкові доручили найвідповідальнішу з усіх завдань: супровід транспорту вирідіума.

Подорож до кар’єру, де видобувався дорогоцінний матеріал, який – як дізнався найманець – надавався виключно для користування Андреае та його найближчого оточення, зайняв більше дня, тож він був майже біля кордону бар’єру. Це була велика діра в землі поблизу міста Ебрах, де, на превеликий подив Шенка, робітниками були не раби чи селяни, а досить добре оплачувані та добровільні гірняки. Кристали мінералу, часто розміром з ніготь або дрібну монету, ретельно відбирали з уламків черепашок і зберігали в невеликих ящиках. Юнак уперше побачив у своїх очах вирідіум — зелені каламутні пластівці та камінчики, схожі на бите скло. Він навіть не намагався нічого вкрасти - по-перше, знав, що за ним будуть стежити, а по-друге, саме тоді перебував у фазі абсолютної меланхолії і не міг мати навіть найменшої надії, що зможе втекти. Транспорт благополучно прибув до Вюрцбурга.

Лише з третього разу Шенк знайшов у собі достатньо сміливості, щоб непомітно сховати за пояс крихітну грудочку зеленого кристалу, вагою, мабуть, із драхму. Пізніше він сховав його в одному тільки йому відомому місці в університетській стіні, затиснувши його під незакріпленим шматком розчину і добре запам’ятавши місце. Він не знав, чи вистачить такої кількості мінералу, щоб подолати бар’єр, і не знав, яким чином його подрібнить, але сама наявність цієї дрібнички часом рятувала його психічний стан. Коли йому стало дуже погано, він втішав себе тим, що все ще має спосіб втекти, хоча це була оманна надія.

Тепер він знову зробився сумним і раптом похмурим, коли після пригоди з браконьєром вони запекли на рожні відібраного у хлопа зайця. Побиття хама аж ніяк не покращило настрій найманця. Лише думка про грудку вирідіуму трохи піднімала йому настрій. До того ж усе вказувало на те, що це буде ще один день у Князівстві Трояндового Хреста: на службі у людини, яка ув’язнила його, морила голодом, катувала та ще й вбила його друга.

Повернувшись до університету, Шенк хотів доповісти Клаусу про виконання завдання, але відразу зрозумів, що в будівлі панує незвичайна метушня. Люди бігали туди-сюди, а в стайнях сідлали коней. Переконався, що з Бурею все гаразд – до лісу вони йшли пішки – і почав шукати свого безпосереднього начальника. Він легко знайшов його у дворі, де той викрикував вказівки та штовхав людей, які рухалися надто повільно.

– Що відбувається?– запитав найманець, коли офіцер звернув на нього увагу.

– Біля північних воріт зібралося кілька мародерів. Пішли, можливо й ти знадобишся.

Шенк не дав собі повторювати. Він натягнув капелюх і розташувався попереду колони розенкрейцерів, що формувалася, в ній було близько чотирьох десятків чоловік. Бородатий командир оглянув їх швидким поглядом і, мабуть, вирішив, що все гаразд, бо віддав наказ про вихід.

Йшли вони нерівно та повільно. Вже не вперше молодий найманець помітив, що хоча один-єдиний розенкрейцер, який достатньо вправно володів магією, був досить грізним супротивником, армії з них не було. Не було кому навчати їх і не було часу їх муштрувати, більшість із них, у кращому випадку, могли погано битися, а їхній моральний дух був напрочуд низьким. Про це не говорили вголос, бо це могло закінчитися погано, але Шенк знав, що на кожного розенкрейцера, який щиро молився на Шосту Епоху, було принаймні четверо, яким на це було наплювати. А служба була зовсім непростою, за неї взагалі не платили, і ніхто особливо не поспішав помирати за місце на сінникові та їжу двічі на день. Людей у ​​братстві тримало, по-перше, вільна доступність до знань, а по-друге, повна безкарність, яка дозволяла робити з місцевим населенням все, що завгодно. Більшість новобранців просто вважали, що краще бути переслідувачем, аніж переслідуваним.

Тож колона дуже повільно просувалася містом, по черзі то розтягуючись, то стискаючись, а ті, що відстали, намагалися наздогнати й відтіснити тих, хто попереду. У результаті, хоча треба було пройти лише півмилі, до північних воріт дісталися були вже не колоною, а безчинним натовпом — лише десяток чи близько того братів спереду, включаючи Шенка, зберегли щось, що створювало вигляд компактного формування. Але Клауса це не хвилювало – його скоріше хвилювала ситуація за воротами. За замкненою брамою зібрався натовп із близько сотні розлючених селян, міщан і шляхти, озброєний чим завгодно, з гнівними криками вони вигукували і категорично вимагали пропустити їх до міста. Четверо розенкрейцерів, які охороняли ворота, сховалися за стіною від дощу каміння та гнилої ріпи.

– Пів колони на зубці!– крикнув Клаус своїм підлеглим, а сам почав підніматися сходами на вершину міських воріт.

Шенк слухняно пішов за ним, як і кілька братів. Решта, щоправда, не особливо рвалася на першу лінію – вони човгали ногами і сподівалися, що в тій половині, яка піднялася, буде хтось інший.

– Ти що, курва, глухий?!– гукнув через плече Шенка їхній командир, коли зрозумів, що за ним майже ніхто не йде. – Половина на зубці, а то пошкодуєте!

Розенкрейцери позаду відтіснили тих, хто стояв попереду, і ті неохоче почали дертися на гору. Розлючений Клаус, якому було не до сміху, розставив їх на відстані двох метрів, щоб добре було видно натовп, який зібрався внизу, а сам стояв у вікні, розташованому по центру над входом у місто. Шенк йшов за ним, як тінь.

– Що ви хочете тут?!– крикнув розенкрейцер до натовпу, відкриваючи оковану залізом віконницю. – Хто у вас поводир, голото?!

Відповіли йому лише шум і гнівні крики.

– З ким тут можна говорити, питаю?!

Різнобарвна і строката збиранина невпевнено дивилася один на одного, ніби намагаючись вирішити, кому випала честь вести переговори з розенкрейцерами. Проте, як це зазвичай буває в такому натовпі, ніхто не потурбувався виступити вперед. Була лише якась лайка і піднявся галас.

– Коли надумаєте, чого хочете, і хто має про це говорити, – люто крикнув Клаус з вікна, – тричі постукайте у ворота! – Потім грюкнув віконницею і, роздратований, спустився вниз.

Натовпу знадобилося близько двадцяти хвилин, щоб відновити порядок, і протягом цього часу розенкрейцери бездіяльно стояли на зубцях і на вулиці, шморгаючи та колупаючись у власних штанях. Командир, прихилившись спиною до воріт, знаходився у якихось думках. Шенк все одно не відходив від нього.

Нарешті вони почули стукіт у ворота. Клаус визирнув у вічко, а потім наказав трохи відчинити маленькі залізні дверцята, закриті на засув. Всередину прослизнули двоє могутніх селян, обидва в розквіті сил, і літній шляхтич, який, судячи з одягу, постави й обличчя, був, схоже, з поважного старовинного роду.

– Ну, і хто ви такі?

– Моє прізвище, – прокашлявся шляхтич, – Лейбіх, барон Матіас Лейбіх. Ці хами, — він показав на двох інших, — це Йоган та Матьяс[1], сільські старости на тракті до Фульди. Ми хотіли б поговорити з Його Ексцеленцією професором.

– Професор не ексцеленція, і я говорю від його імені, – холодно відповів Клаус. – Кажіть. Що це за зграя?

– Так, пане, це селяни і дворяни з околиці. І у тих, і у других є проблема, яку вони хотіли б представити ексцеленції.

– Як я вже сказав, будь-яку проблему, яку ви хочете представити Андреае, ви також можете представити мені, хоча ніхто з нас, я повторюю, не є ніякою ексцеленцією.

Лейбіх незручно ворухнувся. Він намагався кокетувати з ними і дати зрозуміти, що він краще поговорив би з кимось більш важливим. Клаус проігнорував це і терпляче чекав. За воротами все ще чувся гомін.

– Ну, – промимрив нарешті барон, мабуть, вирішивши, що вмовляннями нічого не доб’єшся, – в одне з моїх сіл зайшли мародери і вбили кількох селян, хати опустіли. Я перевіз туди кілька сімей із сусіднього села, щоб вони доглядали залишені тими поля. А через тиждень я виявив, що селяни повернулися туди, де вони були раніше, бо так наказали посланці вашого братства. Більше того, ті ж самі емісари визволили з-під ганебного стовпа селянина, якого я туди прив'язав за крадіжку курки.

– Ну і? В чому проблема

Барон дивився на нього тупо, ніби був дуже здивований, що йому доводиться це пояснювати. Він перевів подих і, почервонівши від нервозності й холоду, почав тираду:

– Так, шляхетний пане, я змирився з дивними податками, змирився з тим, що нічого не можна ні купити, ні продати, я охоче віддав вам свого небожа на навчання, згідно наказу відвідую служби тричі на тиждень, навіть на чаклунство по селах почав більш прихильно дивитися, але щоб шляхтич не мав влади над своїм власним селянином і не міг керувати своїми селами, як йому хотілося? Це більше вже не можна прийняти!– Він підняв голос. – Це проти божественних законів. Ми, як світ стоїть, завжди судили селян на свій розсуд, і нікому це не шкодило, був порядок. Якщо я навіть селянина не зможу переселити, то яку владу матиму над своєю землею? Ми на це не згодні, ні я, ні люди мого стану за брамою.

Клаус не коментував це. Він подивився на селян, які розгубилися і якусь мить не могли вирішити, кому говорити. Нарешті заговорив старший, все ще чорноволосий, але з явними слідами сивини у вусах.

– Йоган, пане. Так, у нас простіша справа, менше юристики, біди більше. Бо в нас вже біда. Нема торгівлі, не пливуть човни по Майну, а рік був неврожайний і їсти нема чого. Люди по селах уже березову кору та гілля жують, а діти пухнуть з голоду. Твої побратими час від часу приходять і вимагають: давай їжу, а якщо ні - то в диби. А як ми можемо віддавати, якщо самі цього не маємо? Ми знаємо, як воно є, і не нарікаємо, але буде весна, озимі зійдуть, тож покірно просимо, дайте місяць спокою та любові, а ми хоч дітей нагодуємо.

Поки він говорив, другий селянин енергійно кивав головою на підтвердження цих слів.

Клаус нахмурився і замислився. Однак він не встиг дати адекватну відповідь, тому що позаду них, з боку міста, зчинився легкий галас і над головами зібраних розенкрейцерів вони побачили професора Андреае, який їхав до них на низенькому коні.

– Що тут відбувається? – Перший Посланець насупився, невдоволено ворухнувши підборіддям. – Клаус, що це за натовп?

– Професоре, – вклонився командир Шенка. – Біля воріт зібрався натовп. Ось його представники. Присутній тут барон Лейбіх хотів поскаржитися на деякі розпорядження братства, а його селяни голодують.

– Ну, і що робити, якщо вони голодують?– роздратовано сказав Андреае, довго дивлячись на сільських старост. Він зіскочив з коня і підійшов до прохачів. – Це ж, очевидно, що місто не може виробляти їжу, тому ми повинні її у вас забирати, як ви цього не розумієте?

– Ми все розуміємо! – кричали селяни, кланяючись у пояс. – Тільки, брати б трохи менше... Діти голодують...

– А ну геть звідсіля! Того ще не хватало, щоб селяни вирішували, кому в Царстві Божому голодувати, а кому бути ситим! Якщо ваші діти голодують, то треба було перестати розмножуватися, або відправити їх до нас на навчання, а не скиглити і пердіти під ніс.

Йоган та Матьяс стояли, смиренно схиливши голови, але Шенк бачив, що їхні руки стискаються в кулаки в безсенсовному акті непокори. Від цієї кричущої несправедливості у Матьяса аж почервоніли вуха, але професор, здавалося, не помічав цього. Найманець же з непідробним інтересом спостерігав за сценою. Він знав, що в князівстві не все так добре, як хотілося б Першому Посланцю. Революційні зміни в звичаях, законодавстві та політичному устрої, які нібито були необхідні для запровадження Шостої Епохи, викликали опір. Окрім таких дрібниць, як браконьєрство, багато мешканців Вюрцбурга та інших земель, що входили до Ковпака, не хотіли, щоб звичаї, які довго панували, були перегорнуті з ніг на голову. Це було джерелом активного опору, на щастя, обмеженого кількома групами партизанів, очолюваних дворянами, у яких відібрали їхні маєтки, і які складалися переважно з дезертирів братства та ремісників, які втратили свої майстерні.

Набагато більшою проблемою, однак, був пасивний опір, який чинили переважно селяни та більш покірна шляхта. Вдень вони намагалися триматися подалі від братства, але в так званий "міжчас" від нього ховали дітей, забороняли використовувати магію на фермах, накази Андреае ігнорували і чинили різноманітні перешкоди, тишком-нишком підкладаючи колоди під ноги його підлеглим. Чим довше тривала голодна зима, тим більше зростали обидва види опору. Однак поки що відкритих дій проти братства не було.

Тим часом професор звернувся до Лейбіха, який виклав свою справу майже такими ж словами, як і раніше. Цього разу почервонів від злості Андреае.

– Що пан собі уявляє? Ми представники волі Божої! Якщо я кажу, що селяни мають бути в цьому селі, а не в іншому, то вони там мають бути, і в мене є на це свої причини.

– Ну, – барон гордо підвів голову, – я, з діда-прадіда барон у Віпфельді, теж є ним з божеського надання і не бачу жодної причини, чому ваші божественні укази мають бути більш божественними за мої.

– Лайно там, а не божеське надання!– люто вигукнув професор. – Мені байдуже, скільки баронів раніше трахали своїх баронес, щоб народився ти, нероба! Як Бога люблю, одного разу я розгоню вас на чотири сторони!

Усі присутні, до яких дійшли ці слова, зареготали. Андреае невпевнено озирнувся, ніби усвідомлюючи, що сказав на пару слів забагато. Дивні релігійні звичаї та навчання дітей — це одне, а кинути виклик суспільному порядку, який існував з незапам’ятних часів, — зовсім інше. Навіть Шенк, який не особливо любив аристократію, скрипнув зубами, коли почув ці слова. Лейбіх же відступив на крок, здивовано ахнув і спохмурнів.

– Я думав, що цей професор – провидець і свята людина, а тепер бачу, що він просто баламут, мерзотник і любитель селян, – видихнув він. – І я подбаю про те, щоб кожен дворянин у цій околиці почув про це! А тим часом про…

Він не встиг попрощатися, як Андреае зовсім не витримав і вдарив його прямо в ніс. З ніздрів дворянина хлинула кров, і він схопився за обличчя. Барон приголомшено подивився на свої закривавлені руки й потягнувся до поясу, за мечем – але й цього не встиг. Професор витяг з кишені сувій паперу й щось рявкнув. Лейбіх спалахнув і голосно закричав, але крик завмер у його позбавлених кисню легенях протягом частки секунди, залишивши лише незрозуміле булькання з горла. Палаюча шкіра шипіла, і довкола розносився моторошний сморід палаючої плоті. Вже мертвий барон впав, іскри від його спаленого одягу розлетілися навколо. Обгоріле обличчя дивилося на зібраних звареними, огидно жовтими білками очей.

Вся сцена тривала максимум кілька секунд, під час яких усі завмерли. Першими прийшли до тями двоє селян, які з жахом дивилися то на професора, то на обгорілий труп, то один на одного. Проте їхня реакція була діаметрально різною: Йоган впав на коліна, перехрестився і почав бурмотіти "Отче наш", а Матіас кинувся до воріт з голосним криком:

– Люди, допоможіть! Вбивають, палять, чаклунство, допоможіть!!!

Шенк не дав йому крикнути вдруге — він підскочив до селянина і встромив йому під ребра раніше витягнутий кинджал. Хлоп захрипів і замовк. За брамою, однак, почулися крики та галас — мабуть, крик Матіаса дійшов до простого люду, що зібрався там. Лунали крики: "Б’ють! Б'ють посланців! Зрада!". Андреае скочив на сходи, що вели до міської стіни, і за лічені секунди піднявся наверх, перескакуючи по три сходинки за раз, що було досить дивно для людини його туші. Він схопив за руку першого з розенкрейцерів, що стояв там у шерензі.

– Негайно розігнати цю голоту!– наказав він. – Закляття підпалу!

Розенкрейцери вагалися. Селяни, міщани і дворяни, що зібралися внизу, почали грюкати у ворота, було незрозуміло, чи це вони намагалися змусити братів, чи просто хотіли дізнатися, що відбувається. Братчики переминалися з ноги на ногу. Ніхто не хотів першим виконувати наказ.

– Я щось сказав!— прогримів Андреае. – Запалювальні заклинання, негайно! – Він знову штовхнув найближчого солдата до зубців на міській стіні.

Шенк піднявся сходами за Першим Посланником саме тоді, коли перші з братчиків зламалися й почали кидати заклинання підпалу в натовп. Почулися крики палаючих людей, до сміливців приєдналися решта магів, що зібралися на стінах, і внизу почався пандемоніум. Нападники запанікували і почали тікати з криками страху, переганяючи один одного і спотикаючись. Їхні лементи змішувався з жахливим виттям тих, в кого влучила невидима запалювальна куля. Захисники стіни знову й знову кричали, стискаючи в руках просочені потом клаптики паперу, а Андреае безпристрасно спостерігав за бійнею. На всіх опустився жахливий сморід паленого волосся та шкіри.

Ефект був приголомшливий. Не встигли розенкрейцери дістати навіть дюжини зібраних, як натовп розсіявся, і більшість тих, хто втікав, уже були поза досяжністю. Коли всі розійшлися, Андреае сказав Клаусу порахувати тіла. Під міськими стінами лежало чотирнадцять трупів, не рахуючи барона Лейбіха, якого безцеремонно кинули в рів, щоб він не валявся у воротах. На подив Клауса і Шенка, Андреае наказав звільнити сільського голову, бурмочучи щось про благочестя простих людей. Потім професор сів на коня та поїхав до університету, залишивши їх розбиратися з усім балаганом.

Найманець і колишній начальник гарнізону похмуро перезирнулися. Кількахвилинна бійня була повною катастрофою. З команди розенкрейцерських заклиначів принаймні десяток були шоковані – вони ніколи раніше не вбивали людей, не кажучи вже про те, що таким ось чином! Їх відправили їх назад, до казарми, щоб вони прийшли до тями. Половину загону змусили копати братську могилу, що через холодну та мерзлу землю було паскудною і важкою роботою, тож одразу почався невдоволений гомін. Клаусу довелося відправити тих, хто залишився, охороняти тил, звідки приходили приваблені шумом і смородом городяни, намагаючись з'ясувати, що сталося. Проти таких довелося застосувати м’яке, але все ж переконання, і оскільки брати знали перехожих — своїх колишніх і теперішніх сусідів — вони робили це з великим небажанням та гнівом на своїх командирів. У результаті колона, приведена до воріт, була повністю деморалізована за кілька годин - ні Шенк, ні Клаус не наважилися б віддати їм більш суперечливий наказ, ніж повернутися в казарми в цей момент.

– Що тепер буде?– тихо спитав найманець, коли вони стояли пліч-о-пліч на узбіччі.

– А як ти вважаєш?– скривився другий.

– Люди зляться.

– Звичайно. До вечора біля цих воріт буде вдвічі більший натовп.

Він нітрохи не помилився. Ще до того, як розенкрейцери встигли викопати могилу для загиблих, на обрії з'явилися групи людей зі смолоскипами, сяйво яких які дедалі слабшало в гаснучому сонячному світлі. Цього разу люди були озброєні.

Розділ IV

– Катаріна? Катаріна, ти нас чуєш?

Катаріна не почула. Вона сиділа прямо на своєму Сивкові, дивлячись на не надто цікавий краєвид південної Вестфалії, і здавалася абсолютно відсутньою. Герцог Карл під’їхав до неї та делікатно торкнувся плеча. Дівчина прийшла до тями.

– Хмм, слухаю? Вибач, я замислилася.

– Ми питали, як ти вважаєш, нам варто обійти Франкфурт зі сходу чи із заходу.

Дівчина здивовано подивилася на нього. Вона ще не звикла, щоб у неї питали її думку з таких питань. Якщо бути точним, то вона ще не звикла до того, щоб її питали про що-небудь.

– Мабуть із заходу, – невпевнено відповіла вона. – Я б воліла уникнути Гессен, якщо це можливо.

- Чому? Вільгельм Гессенський — союзник Густава Адольфа, він, мабуть, не створював би нам проблем з проходженням крізь його володіння.

– Скажімо так, у мене була можливість пізнати його з іншого боку.

– Нам також доведеться об’їхати Майнц. Це займе, принаймні, день.

– Чи змінить це щось у нашому плані?

– Не дуже, – трохи поміркувавши, зізнався Карл і поїхав, щоб передати нові вказівки лорду Крейвену, який без жодного слова віддав відповідні накази.

Шотландський аристократ фактично залишив питання маршруту цілком у руках німців, які його супроводжували, справедливо припускаючи, що вони краще знають, куди прямують. Через кілька днів він навіть погодився з тим, що Катаріна є причетною до процесу прийняття рішень, хоча він, здавалося, вважав це дуже підозрілим. Проте він без особливих нарікань погодився з тим, що вона та Еркісія приєдналися до них на чолі колони, залишивши фрейліну та голландську розвідницю в кареті далеко позаду. Кунеус благав їх дозволити йому повернутися до Амстердама - вони погодилися, тому що він уже не міг нікому сказати нічого важливого і ні в чому не був потрібний.

– Насправді, дискусії з Еркісією допомогли мені придумати одну ідею, – сказав він, виходячи, підморгуючи дівчині. – Значить, ви ще почуєте про мене!

Незабаром виявилося, що найманці Катаріни не можуть йти так рівно і швидко, як шотландці, але враховуючи, що вони прямували в конкретне місце і дорогу їм було нікому перекрити, це не було такою вже великою проблемою. Колона найманців просто переслідувала горян протягом дня маршу. Самі шотландці, в свою чергу, виглядали чудово: в різнокольорових кілтах, воронених панцирах і широких пишних капелюхах вони нагадували строкату річку, що тягнеться до самого горизонту вздовж усієї дороги. Їхні бойові пісні під звуки волинки і барабана лякали птахів на деревах і змушували селян тікати під солом’яні стріхи, де вони ловили дрижаки за своє життя та хати. Загін графа Крейвена, однак, підкорювався наказам, і солдати обмежили свій грабіж до абсолютного мінімуму, необхідного для здобуття провіанту, і, якщо прямого наказу не було, залишали села, повз які вони проходили, відносно недоторканими.

Маршрут пройшов за планом і без проблем. Найризикованішу, початкову частину путі, що вела через католицьке архієпископство Мюнстер, вони пройшли менше ніж за два дні. Ще швидше вони пройшли через безлюдну Вестфалію, теоретично нейтральні герцогство Сайн і стародавнє герцогство Від. Герцог цу Від-Дірдорф, щоправда, вирушив їм назустріч з невеликим загоном вершників, але, побачивши розміри колони, що рухалася його землями, і дізнавшись, що це лише перехід, повернувся до своїх справ. Обхід Майнца також не викликав жодних проблем - як виявилося, монахи були обложені гессенськими військами і мали інші проблеми. За Кобленцем вони увійшли на землі, які формально належали Пфальцу.

У самій Рейнської області ставлення поселень, які вони пройшли, до молодих герцогів віщувало як дуже добре. У більшості сіл і містечок їх зустрічали як визволителів, що повернулися на свої законні землі. Катаріна знала, що навіть під час свого вигнання в Лондоні Карл Людвіг витратив багато грошей, щоб тримати жителів регіону в стані очікування через розгалужену мережу підбурювачів проти існуючого порядку та агентів. Кілька гарнізонів з невеликих містечок не відкрили їм воріт, але більшість перейшла під їхню руку. Першою великою проблемою було місто Ладенбург. Воно виявилося дуже міцно окопаним, а ще сильніше обставлене військовою силою — начальник гарнізону, князь із баварської частини Швабії, навіть не хотів з ними вести переговори, лише погрожував, що якщо військо наблизиться до укріплень, що оточували фортецю, він накаже відкрити вогонь.

Проте молодих герцогів не хвилювало те, що командувач відмовився капітулювати, бо саме на це вони і сподівалися. І справді, як попереджала фон Найбор, укріплення міста мали багато слідів недавньої розбудови. Шанці були поглиблені та розширені, а їхні зовнішні кільця, мабуть, були щойно викопані — не всі встигли облаштувати частоколами. Гармати на стінах блищали на сонці новою полірованою бронзою, а всі прогалини в міських стінах були залатані й укомплектовані. Навіть баварські вимпели, що майоріли над будівлями, замінили на нові. Такий стан укріплення не настроював братів позитивно.

І справді, коли наступного дня вони стояли в Гейдельберзі, всупереч військовому мистецтву, залишивши позаду неприступний Ладенбург, Карл Людвіг зміг лише красномовно, уперто мовчати, ерл Крейвен нахмурився від занепокоєння, а Руперт почав лаятися, мов швець. Столиця Пфальцу, ще восени захищена невеликим гарнізоном і подірявленими, знищеними міськими мурами, була готова до багатомісячної облоги. Місто, розташоване на річці Неккар, було оточене потрійним кільцем укріплень і окопів, на стіни були витягнуті важкі гармати, міські вежі були укріплені та відремонтовані, а по всій місцевості бігали солдати в баварських кольорах, що свідчило що гарнізон замінили людьми з католицької лінії Віттельсбахів, звільнивши протестантських найманців і кнехтів для менш важливих завдань. Крім того, шотландський корпус підходив до міста з півночі, тому його відокремлювали від нього пагорби, річка та сильно укріплений міст із великою, щойно відремонтованою вежею на дві третини її довжини. Кілька будівель на їхньому боці потоку, утворюючи село Нойенхайм, стояли покинуті та частково спалені.

Треба було визнати: укріплений і сяючий на сонці Гейдельберг з його вежами церков і замком, що височів на пагорбах, виглядав надзвичайно вражаюче. Однак, зі зрозумілих причин Катаріна утрималася від вітань братів такої пишної столиці, розуміючи, що в нинішніх умовах це виглядало б як поганий жарт.

Стоячи на пагорбі неподалік міста, чекаючи, поки знову повернуться екіпажі, розмовляли небагато.

– Чи зможемо ми взагалі замкнути облогу цього міста?– нарешті запитав Еркісія, незрозуміло, чи йому набридло незручне мовчання, чи він дійсно хотів отримати інформацію. Але, незважаючи на його наміри, нічого він не добився, бо у відповідь герцоги тільки сильніше стиснули зуби.

– Де тут найближчий міст чи брід?– не злякавшись, продовжив іспанець.

– У Ладенбурзі, – коротко відповів Карл Людвіг.

– А на схід?

– Ебербахські ліси.

– А міст у Мангеймі?

– Знесений графом фон Тіллі десять років тому.

– Отже… – Еркісія замовк.

Ніхто не відповів. Колишній домініканець стиснув губи і стриманим жестом дав Катаріні зрозуміти, що хотів би поговорити з нею наодинці. Дівчина вловила сигнал і трохи заголосно сказала:

– Я проїдуся вздовж ріки. Домінік, хочеш мені товаришувати?

Компанія, зайнята огляданням краєвидів міста через підзорні труби та скреготінням зубів, не звернула на це уваги. Коли вони від’їхали на кілька десятків кроків, Еркісія сказав прямо:

– Твої герцоги, Катаріна, обісрали всю справу. Нам тут нічого робити.

– Думаєш, у них немає шансів взяти місто?

– Ніяких. Ти ж бачила, як це виглядає, і я впевнений, що розвідувальні загони та шпигуни принесуть ще більше поганих новин. Хлопці припустили, що Фердинанд і Максиміліан не сприймуть їх поважно, і поставили все на цю карту. Вони не тільки не прислухалися до слушних порад, але й недооцінили суперника. Не вийшло, їхній родич і його імператор виявилися хитрішими лисами, що й не дивно. Крім того, французи зробили їх як дітей.

– Але чому?

– Б’юся об заклад на будь-які гроші, що найближчими днями ми дізнаємося, що вони увійшли до Німеччини. Цю облогу вони сприймуть як casus belli: їх сприймуть не як агресорів, а як визволителів, які прийдуть на допомогу герцогам, у яких поганий імператор пограбував їхні землі. Чесно кажучи, це досить дитячий сюжет, і я дуже здивований, що Карл Людвіг на нього купився. А може, не купився, а вирішив ризикнути? Це не дуже важливо. У будь-якому випадку нам потрібно переглянути власні цілі.

– Що ти пропонуєш?– занепокоїлася Катаріна. – Я їх не покину, бо обіцяла їм допомогу. Може якось і вийде?

– Ти обіцяла їм етеромантів, у них є власні етероманти. Якщо вони зараз розгорнуть, не дай Боже, облогу, то ледь прикриють правий берег Неккара, тому сенсу не буде. Штурм — це дурна мрія. Річку ніде переходити. Через три місяці від їхньої армії залишиться третина, бо решта повернеться додому або помре від дизентерії та тифу, але це не твоя турбота. Тут не місце для сентиментів, дівчино, це політика, змішана з війною. Візьмемо найманців і підемо на Тальфінген. Принаймні у нього є шанс бути фактично неозброєним.

– Ні,– похитала головою Катаріна. Вона не дивилася на іспанця, її очі, нічого не бачачи, переміщалися до обрію.

– Розумію, що ти їм багато чого завдячуєш, – терпляче пояснював колишній домініканець, досвідчений у тирадах і суперечках, – але ти їм нічого не винна. Свою частину угоди ти виконала, і вони також. Ви можете розлучитися без будь-якого жалю і зайнятися своїми справами, з тією різницею, що ти їх не зрадиш, а вони не зрадять тебе. Повір, те, що станеться в Рейнській області протягом наступних шести місяців, не буде приємним видовищем.

– Повинен бути якийсь спосіб. – Катаріна закусила губу, не дивлячись на супутника. – Просто мені треба вимислити, як.

– Що, сама будеш відливати гармати та ядра для родини Віттельсбахів? Ми обоє ізгої, Катаріна, тож я знаю, як ти себе почуваєш, і мені відомо, як ти хочеш щось змінити. Але немає сенсу йти на дно лише тому, що той, хто тобі подобається, наполягає на тому, щоб потонути. Треба шукати іншого шансу.

Дівчина не відповіла. Вона лише глянула на домініканця поглядом, наповненим злістю й жалем, Сивко напружився, щоб побігти вперед. Еркісія важко зітхнув і, бажаєш - не бажаєш, пішов за нею. Він зрозумів, що не може її умовити. Він був ще досить молодим, щоб пам’ятати, яким упертим можна бути в підлітковому віці. Так, він був роздратований тим, що не міг захистити Катаріну від помилок, які вона робила, хоча він їх чітко бачив; але водночас з розумінням ставився до дівчини. Хоча він і не збирався помирати на протестантській службі - доктрина віри була в ньому настільки глибоко, що іспанець все ще ні на мить не забував, що його нові товариші були єретиками - але він також не планував залишати молоду графиню без жодного слова. Тож йому залишилося слідувати за нею та безглуздо злитися.

Катаріна, у свою чергу, знайшла в собі наступні невичерпні запаси лютості. Вона чудово знала, що з раціональної точки зору іспанець правий, але не могла його слухати. Їй заважали юнацький запал, гордість, упертість, а також рішучість, завдяки якій вона подолала всі попередні перешкоди, що стояли на її шляху до мети. У неї було невиразне відчуття, що все, чого вона хоче, їй під силу, не знаючи, що це природне відчуття для будь-якої молодої людини, яка ще не досягла межі своїх можливостей. Тож вона наполегливо ігнорувала вказівки Еркісії, гарячково обмірковуючи всі можливі варіанти, які стояли перед нею. Вони проїхали майже милю, коли вона не витримала й голосно сказала з гордовитим виразом обличчя:

– Слухай, Домінік, якщо мені доведеться взяти Гейдельберг, я візьму цей довбаний Гейдельберг!

Той не прокоментував, і дівчина відчула, що це прозвучало безглуздо. Більше вона не відзивалася.

Вони широкою дугою об'їхали пагорб, на якому залишили решту командирів експедиції, віддаляючись від міста твердими, хорошими дорогами, по обочинах вкритими рядами платанів, на яких з'явилися перші бруньки. Весняне сонце пригрівало пару, дозволяючи трохи розсунути важкі суконні плащі. Коли вони повернули й знову почали наближатися до Гейдельберга, вони зустріли один із більших шотландських полків. Горяни тільки починали рити укріплення.

– Що ви робите? – накричав них Еркісія своєю ламаною англійською, яку він підхопив у колоністів в Ост-Індії. - Хто наказати копати?

– Командир, — пробурмотів один із шотландців, поклавши лопату на плече. – А якщо командир, то ще й ерл-генерал.

Еркісія спробував попросити покликати сюди "командира", ким би він не був, але той нічого не зміг сказати й відмахнувся. Іспанець кивнув Катаріні, і вони швидко рушили до височин. Вони знайшли Віттельсбахів і Крейвена на тому самому місці, де їх залишили, на пагорбі, звідки відкривався вид на місто.

– Хто наказав війську копати укріплення? – буркнув Еркісія, щойно він загальмував коня.

– Я, – агресивно відповів Карл Людвіг. - А що?

– Ти з глузду з’їхав? Знаєш, яка дальність у їхньої артилерії? А якщо укріплення знаходяться в межах їхньої досяжності? Крім того, що нам дасть, якщо ми будемо брати річку в облогу?

– Я не думаю, що вони мають більше, ніж півкарта…

Як на знак, із замку пролунав сильний гук. Снаряд, випущений із гейдельберзької гармати, завив у повітрі й упав за півкілометра від них — але, безумовно, позаду лінією шотландців. Карл Людвіг вилаявся.

– Всього лише півкартауни[2], га?– розлючено сказав Руперт і пришпорив коня. Він галопом помчав з пагорба.

Еркісія та Катаріна пішли за ним, стримуючи своїх верхових тварин, які були налякані наступним гуркотом пострілів.

На жаль, скасувати наказ було набагато складніше, ніж його видати. Частина шотландських карних загонів уже трохи вкопалася в землю, тому для відступу довелося кинути роботу, зібрати речі та вишикуватися, що зайняло багато часу. У свою чергу, наказ про копання укріплень дійшов до найвіддаленіших полків, але наказ про скасування попереднього - ні - в результаті, коли Руперт, Еркісія або Катаріна дійшли до них, вони повністю закріпилися і не хотіли рухатися з окопів, коли час від часу правда, але над їхніми головами летіли гарматні ядра. Ніби цього було недостатньо, більшість солдатів навіть не потрудилися слухати Катаріну, зневажаючи накази жінки, що ще більше поглибило хаос. Коли їм нарешті вдалося відсунути останні війська на півмилі назад, і вони самі, і їхні коні були виснажені. Що ще гірше, коли почало сутеніти, з’явилися найманці, які пересікли лінію досяжності, накреслену шотландцями. Коли вони почали відступати, передня частина колони зіткнулася з її тилом і обозами, і лише завдяки організаторському таланту та швидкій реакції Ханова було якось приборкано замішання, яке знову поглибилося, коли обидва підрозділи почали розбивати табори.

Катаріна чудово знала, якими є основні принципи армійської організації - вона дуже цікавилася цим під час навчання в Лейдені, - але ніколи не уявляла, наскільки великою є сила інерції маси озброєних людей, і скільки всього може піти не так під час найпростішого маневру. Смикання з тим, що її вважали негідною або нездатною віддавати накази, також надзвичайно дратувало. Їй навіть в голову не спало, що вона може просто залишити це чоловікам: графиня була занадто емоційно вкладена в цю кампанію. Однак це не змінило того факту, що кубики на карті було набагато легше пересувати, ніж справжні війська. Тому, коли вона стояла перед розкладним кріслом у ледь поставленому наметі Карла Людвіга, призначеному на штаб, дівчина була виснажена. Її ноги, що боліли від жіночого сідла, відмовили, і вона безсило впала на сидіння.

У штабному наметі зібралися всі зацікавлені: вона, Карл Людвіг і Руперт, фон Найбор і Ханов, а також ерл Крейвен і Еркісія, який постійно крутився поруч. Вирази на всіх обличчях були надзвичайно похмурими, на всіх були сліди довгого дня – за винятком великого шотландця, який, здавалося, трохи занудьгував. Проте Катаріна почала підозрювати, що англійський командувач просто мав таку манеру, особливо тому, що він досі не розумів ні слова німецькою. Коли всі зібралися, запала незручна тиша. Зібрані дивилися на Карла Людвіга. Лише Ханов кидав на свою начальницю тоскні погляди.

– У когось є хороші новини?– нарешті порушив тишу голос палатина Рейнського.

– У мене багато поганих, – злісно сказала фон Найбор, як завжди іронічно посміхаючись.

– З цим почекаємо. Якісь втрати?– звернувся герцог до молодшого родича.

– Троє вбитих, двадцять шість поранених, більшість із них – це нещасні випадки під час відступу. Лазарет уже стоїть.

– У нас трохи краще, – вставив Ханов. – Лише кілька затоптаних кіньми. Але солдати незадоволені, бачать, що їх мало для облоги фортеці, і вважають це абсолютно марним.

– Не їм вирішувати, що має сенс, а що ні, – буркнув Карл.

– Так, але вони будуть думати по-своєму. Незадоволений солдат - це солдат, який є невдоволеним і готовий дезертирувати. Це краще знати, не вважаєш?

Карл не став робити жодних коментарів, але звернувся до Крейвена англійською. Деякий час вони розмовляли.

– Повертаючись до теми фортеці: розвідка визначила, що є у їхньому розпорядженні. На стінах міста розміщено дванадцять або тринадцять картаун і півкартаун. В замку у них чотири кулеврини, принаймні по п'ятдесят цетнарів[3].

Ханов тихенько свиснув, коли почув це число.

– Чули ще й гаубиці, але вони сховані в мурах, тому ми не знаємо, якого вони калібру та скільки їх, – продовжив Карл. – Як ви самі здогадуєтеся, це дуже несприятлива обставина. Нам потрібно триматися щонайменше за півтори милі від міста, інакше ми потрапимо в їх зону дії.

– Чи зможемо ми взагалі замкнути таке велике кільце?

– Ні, але це не має значення, тому що ми не можемо відрізати місто ні з півдня, ні від річки, тому що не маємо можливості її перетнути. Наша облога полягатиме просто в стоянні біля стін і за навколишніми пагорбами.

– Штурм?

– Нездійсненна мрія. Нам довелося б атакувати через міст, а міст вузький і захищений вежею, яка, у свою чергу, має сильний гарнізон. Це була б безглузда бійня.

– Іншими словами, ми потрапили в повне лайно.

– У будь-якому випадку, можна сказати і так.

– Тоді що ми тут ще робимо? – розсердився Ханов. – Це не має сенсу, тут немає ні перемоги, ні здобичі. Давайте візьмемо інші фортеці, у Рейнській області їх не бракує.

У відповідь Карл Людвіг лише похитав головою і сумно подивився на людей, що зібралися.

– Пані фон Найбор?– запитав він голландську розвідницю. – Ви, напевно, хочете поділитися якоюсь інформацією, яка мені відома і без цього?

На обличчі білявки з’явилося раптове розуміння.

– Ах! Отже, так... Ну що ж, пані та панове, французька армія з сімдесяти тисяч чоловік обложила Нансі через кілька днів після того, як ми залишили Фрісляндію. Протягом кількох тижнів вони, ймовірно, займуть всю Лотарингію та увійдуть до Рейнської області, як ми всі і очікували.

– Тоді, я думаю, нам варто поспішити?– запитав Ханов, який, як солдат із плоті, повільніше за інших осягав політичні складності.

– Навпаки. – Карл Людвіг скривився, не дивлячись на брата, а той вбивав його поглядом, який міг перетворити на камінь. — Ми їх почекаємо. Ми знали, що вони використали нас як живця. Ми припускали, я маю на увазі, я припускав, що, якщо ми не зможемо взяти місто з маршу, ми будемо чекати Ла Валетта, він допоможе нам взяти Гейдельберг, і тоді ми будемо вести переговори.

– А яка буде твоя позиція в цих переговорах?– прогарчав Руперт таким тоном, який чітко натякав на те, що брати ведуть цю дискусію не вперше. Карл проігнорував його.

– Генріх Оранський нам напевно не допоможе?– сумно запитала Катаріна, передчуваючи, якою буде відповідь. На її подив, це була фон Найбор, а не принц, яка поділилася з нею.

– Ну, моя люба, – сказала голландка дружнім, пронизаним іронією, тоном, – у Оранських є свої проблеми. А саме, уявіть собі, що восени, в результаті якоїсь гігантської операції з цибулинами тюльпанів, столичні торговці зовсім збожеволіли і навмання почали скуповувати все більше тюльпанів за все більші гроші. Згодом одну цибулину продавали за еквівалент кам'яниці чи корабля. Між тим, кілька тижнів тому виявилося, що нові саджанці ніхто собі дозволити не може, а крім того, частина покупців виявилася неплатоспроможними. При цьому вся партія квітів загинула через мороз. Біржа повністю обвалилася. У результаті ринок Республіки перетворився на бордель на коліщатах, люди втрачають цілі статки за лічені години, а стадхаудер і його родина намагаються взяти все під контроль будь-якою ціною. Хто б міг подумати, чи не так? – злобно посміхнулася вона.

Катаріна нічого не коментувала, намагаючись не червоніти.

– Повернемося до теми… – втрутився Еркісія, який не любив сарказм у надто великих дозах. – Ви думали про переговори з гарнізоном? Може, вони схаменуться, як почують про французів?

– Та де там? Вони навіть не хочуть посилати посла. - Руперт скривився. – Вони вже зрозуміли, що ми абсолютно безсилі. Крім того, що б ми їм сказали? Жоден баварський полковник не буде наляканий французькою армією, поки ця армія не буде тут.

– Але з іншого боку…

Ялова дискусія тривала ще годину. Катаріна майже не брала в ній участі, тому що цілком чітко бачила, ніякого виходу з ситуації просто немає, що викликало у неї глибоку депресію з домішкою роздратування. Крім того, вона була шокована тим, що фон Найбор розповіла про ринок у Нідерландах. Хоча дівчина і знала, що неможливо було передбачити такий поворот справ, вона відчувала, що її дії мали чи не глобальні наслідки, що було трохи шоком для людини, яка вже звикла, що всі її ігнорують і відставляють в куток. Катаріна також почувала себе винною, тому що розуміла, що їй слід сумувати чи шкодувати про це; тим часом вона була здебільшого задоволена тим, що зуміла аж так намішати. Нарешті, втомившись від урагану власних суперечливих емоцій і задухи в наметі, вона непомітно вийшла подихати свіжим повітрям.

Було вже темно. Дівчина зробила кілька кроків, щоб розім’ятися — її стегна й сідниці страшенно боліли від напруженої й довгої їзди. Вона досягла невеликого пагорба, звідки відкривався краєвид на вогні Гейдельберга, що рівномірно заливали контури міських стін помаранчевими і жовтими язичками тремтячого полум’я. Стіна блиску знову розлютила її. Вона хотіла б зруйнувати цю стіну, зламати її, перетворити на пил, бо та стояла на її шляху, і якщо Катаріна чогось навчилася за останній рік, то це ненавидіти все, що стоїть на її шляху. Але вона також знала, що в темряві ховається ще одна стіна, тверда кам’яна міська стіна, яку неможливо знищити без гармат, таранів, залізних куль і мурашника військ. Відчуття безпорадного гніву, яке виникло в результаті, було настільки сильним, що у неї перехопило подих, не даючи морозному пізньому весняному повітрю проникнути в легені.

Вона згадала, як у дитинстві була впертою і вмовила батьківського стрільця навчити її стріляти з величезної, гарно прикрашеної рушниці її брата Кристіана. Зброя був буквально більшою за неї та жахливо важкою. Одне заряджання вже було випробуванням, тому що Катаріна ледве могла дотягнутися своїми маленькими руками до дула вертикально поставленої рушниці. Однак найбільшою проблемою було те, що вона просто не могла дотягнутися до спускового гачка — коли вона намагалася відпустити курок, їй доводилося відпускати приклад, що відразу ж нахиляло самопал на підставці і унеможливлювало постріл. Нарешті у стрільця урвався терпець, і він сказав їй: "Пані Катаріна, ви просто занадто маленька. Ми нічого не можемо з цим вдіяти". Відчуття невдачі через фактори, які знаходилися поза її контролем, було дуже схожим. Однак, тут ставки були набагато вищі.

Раптом вона почула, що хтось іде за нею. Дівчина обернулася й побачила Карла Людвіга з ліхтарем у руці. Мабуть, на її обличчі було написано щось зловісне, тому що він, глянувши на Катаріну, відсахнувся.

– Я тобі не заважаю? – спитав він.

– Ні, ні… Я якраз збиралася повертатися. Прохолодно зробилося.

– Радійте, що вам не доводиться спати в окопі. Ось там холодно.

– Хочеш щось конкретного? – Катаріна різко обірвала ритуальну розмову ні про що.

– Я хвилювався, бо ти раптово зникла.

– Як же.

Настала тиша. Карл поставив ліхтар, і вони разом дивилися на вогні Гейдельберга.

– Я знаю, про що ти зараз думаєш. Що треба забрати своїх найманців і піти.

– Так?

– Так, це єдине розумне рішення для вас. Французи не знають про тебе і не зацікавлені тобі допомагати. Тобі слід шукати інший шлях до Тальфінгена.

– Але?

– Але я особисто хочу попросити тебе залишитися. Двадцятитисячне військо, що складається з двох полків, є більшим, ніж п’ятнадцятитисячне військо, яке складається з одного полку. Мені потрібна кожна карта, яка у мене є.

– Що я отримаю натомість?– іронізувала вона, бо нічого не очікувала, але думала, що це його розсмішить. Але герцог не засміявся. У мутному світлі ліхтаря вона не бачила його обличчя. — Я залишуся, — сказала вона тихо, збентежена. – Принаймні на деякий час.

Розділ V

В принципі, важко було говорити про щось таке, як "захист Вюрцбурга". Звістка про вичини розенкрейцерів поширювалася по околицях, як лісова пожежа, і під мурами збиралися все нові й нові розлючені натовпи, а разом з ними, що гірше, місцеві дворяни зі своїми озброєними посіпаками, набагато небезпечнішими за селян з ціпами. Шенк чудово знав, що це відбувається не без причини – окрім того факту, що розенкрейцери щойно живцем спалили десяток людей. Правління Трояндового Хреста було не тільки нещадним - місцеве населення ще могло вижити, - але, перш за все, революційним. Потреби захищати стародавній порядок у поєднанні з бажанням помсти й голоду було достатньо, щоб підштовхнути розгніваних людей до дій. Вони миттєво забули про допомогу та переваги, які вони отримали від братів, і тепер хотіли звинуватити їх за кожну зроблену помилку. В результаті вранці всі міські ворота були в черговій облозі.

Nihil novi sub sole — згадав найманець вислів, почутий десь в університеті, коли задумливо дивився на кидаючий каміння верескливий натовп біля східних воріт.

Більшість братів просто відмовилися брати участь в обороні. Одні були обурені та злі через попередні події, інші тому, що не повірили жодному слову Андреае і користувалися лише наявними в університеті харчуванням та проживанням, а треті просто боялися. В результаті лише половина з трохи більше сотні здатних ло оборони розенкрейцерів опинилася на міських стінах і воротах. Клаус і Шенк швидко дійшли висновку, що в такій ситуації немає сенсу намагатися організувати оборону всього міста, а, оскільки повстанці захопили міст, що вів до замку, вони відступили до університету. І досить вчасно, тому що жителі самого міста приєдналися до натовпу та відчинили ворота бунтівникам — вони не були такими розлюченими, як ті, але їм вже набридло правління, яке веде до Sextae Aetatis, щоб виступити проти нього. Маленька імперія професора протягом лічених годин розвалилася, як картковий будинок.

Будівля університету, з технічної точки зору, не була готова до облоги, але ж, все одно, була кам’яною спорудою, яка оточувала подвір’я з колодязем – і, отже, потенційно вважалася оборонною. Поки натовп жителів околиць і корінних вюрцбуржців руйнував і грабував місто, Клаус і Шенк, не гаючи часу, зігнали всіх розенкрейцерів, щоб ті забарикадували входи і вікна на першому поверсі, а коли роботу було закінчено, піднялись на дах будівлі, щоб розібратися в ситуації.

Біля воріт і бічних входів до університету вже збиралися напівп’яні, охоплені жагою крові бунтівники. Серед них були як гвардійці з шляхти, озброєні мечами та луками, так і самі дворяни, деякі на конях; крім того, було кілька міщан з простими аркебузами і дуже багато селян з вилами та ціпами. Шенк навіть десь побачив мотику, і не здивувався б, якби побачив кіл чи дровеняку. У натовпі також було кілька людей, які могли кидати найпростіші чари, але від них було мало користі, бо ці "етероманти" були надто п’яні або недостатньо талановиті, щоб їхні дії мали якийсь ефект. Повстанці стукали у ворота чим могли, але масивні дубові двері не зрушувалися, що лише посилювало розчарування натовпу. Тарана, на щастя, у них не було, а вони й не думали його робити. Університет оточило, загалом, понад тисячу людей. Усередині було трохи більше сотні розенкрейцерів, половина з них просто чекала нагоди, щоб змитися.

Проте ні Шенк, ні Клаус не були особливо стурбовані самою облогою. Енергія натовпу полягає в тому, що якщо вона не знаходить виходу, то розряджається сама – через кілька днів біля воріт не повинно бути жодної живої душі. Якщо повстанці не знайдуть спосіб зламати двері, Князівство Трояндового Хреста професора Андреае буде в безпеці, а навіть якщо вони і знайдуть спосіб, їхня чисельна перевага мало що змінить у вузьких воротах.

Вони досить довго стояли на даху, рахуючи та вираховуючи, поки хтось їх не помітив. У них кинули каміння та випустили кілька стріл, і Клаус з Шенком швидко відступили через люк і повернулися всередину. Коли вони обходили свої позиції, в кутку двору зустріли професора.

– Ну що, браття? Як справи? – пробурчав той.

– Не можна сказати, щоб погано, – відповів Клаус. – Ми повинні протриматися кілька днів. Ні їжі, ні води нам не бракує.

– А вони, як зголодніють, то підуть собі, – підсумував Андреае зі зловісною міною. Шенк не міг позбутися відчуття, що Перший Посланник був не стільки наляканим чи обізленим, а, радше, ображеним тим, що хтось міг діяти проти його місії таким нахабним чином. – Але відправте когось до віридієвої шахти з повідомленням. Їм потрібно знати, що відбувається, і готуватися до оборони.

– Наразі, на жаль, ніхто не проскочить. Навколо бігають мародери, а натовп жадає крові.

– Напевно, проскочить.

– Я так не думаю…

– Але я так думаю, Клаус, – різко сказав професор.

– У такому разі, – гордо випростався бородатий командир, – нехай професор сам призначить того, хто має йти на вірну смерть.

Чоловіки дивилися один одному в очі. Повітря затріщало від такої напруги, що на мить Шенк подумав, що вони збираються битися, але він помилився.

– Ти завжди хвалив того, як там його? Штейна, – злісно посміхнувся професор. – Хай піде він.

Клаус напружився ще більше, але не сказав ні слова. Лише вколов месію, що відходив, поглядом, сповненим шаленої ненависті. Шенк зрозумів, що в командира мало залишилось терпіння у відношенні до Андреае. І це був його шанс.

– Пішли, – кивнув командир колишньому найманцю. – Ми повинні знайти Штейна.

Часу їм це зайняло небагато. Лисий чоловік сидів у казармі, поглиблений в молитві чи в роздумах. Коли розенкрейцер розповів йому в чому справа, він зблід і скривився.

– Ти справді просиш мене це зробити?

– Не прошу. Ти ж знаєш, хто це наказав.

– Знаю, – гірко пробурчав той. – Але бачу, Клаус, що це самогубство.

– Ми випустимо тебе через вікно. Може спрацювати.

– А може і не спрацювати. Але добре, якщо так потрібно, я піду, раз ти мені кажеш. Колись треба і померти. Дивно вже те, що так пізно, - зітхнув він.

Підготовка до складної операції зайняла кілька годин. Клаус не хотів атакувати натовп, бо знав, що це ще більше посилить у нього жагу помсти, але вони вирішили, що цілком розумно буде відкрити вікна над воротами та зробити кілька пострілів у натовп наосліп, щоб чернь зосередилася на цій ділянці стіни. У той же час Штейн повинен був спуститися на мотузці з вікна на протилежній стіні будівлі і швидко зникнути між будинками. Якби йому вдалося покинути місто в темряві, все могло закінчитися добре. Найбільшу загрозу становила вулиця завширшки в тридцять кроків, що оточувала весь корпус університету.

Вони дочекалися сутінків, видали кілька заряджених лише порохом мушкетів довіреним розенкрейцерам і поставили їх у коридорі першого поверху над брамою. Самі ж разом зі Штейном пішли іншим шляхом, до східного крила, куди не було входу, а отже, й натовпу. Тим не менш, час від часу хтось проходив вулицею – експедиція була чисто азартною грою.

Коли зовсім стемніло, вони послали повідомлення мушкетерам. Поки вони стояли в темряві коридору, похмуро мовчачи, чекаючи, поки почнуть гриміти постріли, Шенку було страшенно шкода Штайна. У його голові промайнула думка, що це вже все, тепер він нарешті міг повернутися до Клауса, який стояв із безпристрасним обличчям і дивився на вулицю за вікном, — але зрозумів, що до того, щоб перелити чашу гіркоти, треба ще кілька крапель. Йому спало на думку, що в його власних інтересах він повинен сам стягнути сюди повстанців, але аж таким сукиним сином він не був.