Примарний Хлопець

Ми почали розходитись. Джорджеві й Фло дістались підвал і перший поверх, Ґодвін з Верноном—два горішні. Локвуд і Кіпс, разом з нами, піднялися головними мармуровими сходами до другого поверху й зникли у відділі жіночого одягу. Ми з Голлі рушили далі, на третій поверх.

Відділ чоловічого одягу займав три суміжні зали. Тут було досить-таки темно, бо сюди не сягало світло вуличних ліхтарів. У густій темряві поблискували сріблясті лиця манекенів, що стояли на світлих постаментах між вішаками з одягом. Нескінченні ряди костюмів, штанів, акуратно складених сорочок... Пахло кульками від молі, кондиціонером для матерії й вовною. Я відчула, що зараз тут стало помітно холодніше, ніж удень.

Голлі понесла робочі торбини в дальній кінець зали, звідки ми мали розпочинати огляд, а я тим часом принагідно спитала в черепа:

— Ну. що?

— Я все обміркував, — обізвався голос із мого рюкзака. — У мене є ідея.

— Чудово. — мені кортіло дізнатися: що ж це за химерний гомін, що виходить ніби з якоїсь величезної глибини? Це відчуття було для мене новим, тож будь-яка підказка черепа могла тут стати в пригоді. — Тоді я слухаю тебе.

— Ось тобі моя порада. Замани її до відділу господарчих товарів і вибий мозок сковородою.

— Що?!

— Я про Голлі.. Чудова нагода поквитатись із нею. Не до вподоби сковорода, візьми що-небудь інше. Можна, скажімо, добряче зацідити їй качалкою для тіста..

Я розлючено пирхнула:

— Я не збираюсь убивати Голлі! Що це ти собі вигадав? Мене хвилює химерне випромінювання в цьому місці! Ти що, вважаєш, ніби насильство — це єдиний можливий розв’язок усіх проблем?!

— Авжеж, — трохи помовчавши, відповів привид.

— Це просто огидно! А про наслідки ти подумав?

у тім-mo й річ! — перервав мене череп. — Ніяких наслідків! Просто тихенько вбий її її звали це на потойбічні сили, яких тут повнісінько. Й ніхто ні про що не дізнається...

Мені кортіло палко засперечатись із черепом щодо моральних аспектів убивства, та врешті я вирішила, що це марно. Та и часу було замало, бо моя товаришка вже поверталася, долаючи прохід між вішаками.

Гаразд, — якнайгучнішим голосом промовила я. Починаймо роботу, Голлі. Сподіваюсь, ти вмієш робити записи?

Вона нервувалась, дихала часто й глибоко. Я бачила, як піднімаються й опускаються груди під п курткою.

— Так. звичайно.

— За методом Фіттес — Ротвела?

— Так.

— Чудово. Тоді починаймо. Я вимірюватиму й диктуватиму, а ти записуватимеш, — не звертаючи уваги на шепіт черепа, що досі радив мені скористатись для вбивства різним кухонним начинням, я накреслила в записнику план зали. Потім ми з Голлі вирушили до першої контрольної точки — до кутка, де лежали светри, акуратно складені стосами. Над ними височів манекен у картатій сорочці, вовняному кардигані й камуфляжних штанях. — Отже, температура тут... десять градусів. На потойбічному рівні не видно нічого... і не чутно теж Ніяких первинних ознак прояву — ні болю, ні холоду... нічого. Це означає, що ти повинна поставити нулики на в ідп овідних місцях у таблиці... Поставила?

— Я ж казала тобі, що вмію робити записи, — відповіла Голлі. — І вимірювати, до речі, теж. У мене також є певний Талант. У дитинстві я вчилась на агента-оперативника.

Я вже поспішала до наступної контрольної точки:

— Та невже? Чому ж ти облишила навчання? Вирішила, що це надто небезпечно? Не до твого смаку?

— Небезпечно — так. Тільки дурні цього не розуміють.

— Еге ж, еге ж... Тут так само десять градусів.

Голлі записала температуру й провадила:

— Ну, Голлі. ходімо?

Ми почали розходитись. Джорджеві й Фло дістались під вал і перший поверх, Ґодвін з Верноном—два горішні. Локвуд і Кіпс, разом з нами, піднялися головними мармуровими сходами до другого поверху й зникли у відділі жіночого одягу. Ми з Голлі рушили далі, на третій поверх.

Відділ чоловічого одягу займав три суміжні зали. Тут було досить-таки темно, бо сюди не сягало світло вуличних ліхтарів. У густій темряві поблискували сріблясті лиця манекенів, що стояли на світлих постаментах між вішаками з одягом. Нескінченні ряди костюмів, штанів, акуратно складених сорочок... Пахло кульками від молі, кондиціонером для матерії й вовною. Я відчула, що зараз тут стало помітно холодніше, ніж удень.

Голлі понесла робочі торбини в дальній кінець зали, звідки ми мали розпочинати огляд, а я тим часом принагідно спитала в черепа:

— Ну, що?

— Я все обміркував, — обізвався голос із мого рюкзака. — У мене є ідея.

— Чудово, — мені кортіло дізнатися: що ж це за химерний гомін, що виходить ніби з якоїсь величезної глибини? Це відчуття було для мене новим, тож будь-яка підказка черепа могла тут стати в пригоді. — Тоді я слухаю тебе.

— Ось тобі моя порада. Замани її до відділу господарчих товарів і вибий мозок сковородою.

— Що?!

— Я про Голлі.. Чудова нагода поквитатись із нею. Не до вподоби сковорода, візьми що-небудь інше. Можна, скажімо, добряче зацідити їй качалкою для тіста...

Я розлючено пирхнула:

— Я не збираюсь убивати Голлі! Що це ти собі вигадав? Мене хвилює химерне випромінювання в цьому місці! Ти що, вважаєш, ніби насильство — це єдиний можливий розв’язок усіх проблем?!

— Авжеж, — трохи помовчавши, відповів привид.

— Це просто огидно! А про наслідки ти подумав?

— У тім-то й річ!— перервав мене череп. — Ніяких наслідків! Просто тихенько вбий її й звали це на потойбічні сили, яких тут повнісінько. Й ніхто ні про що не дізнається...

Мені кортіло палко засперечатись із черепом щодо мораль- них аспектів убивства, та врешті я вирішила, що це марно. Та и часу було замало, бо моя товаришка вже поверталася, долаючи прохід між вішаками.

Гкразд, — якнайгучнішим голосом промовила я. — Починаймо роботу, Голлі. Сподіваюсь, ти вмієш робити записи?

Вона нервувалась. дихала часто й глибоко. Я бачила, як піднімаються й опускаються груди під її курткою.

— Так, звичайно.

— За методом Фіттес — Ротвела?

— Так.

— Чудово. Тоді починаймо. Я вимірюватиму й диктуватиму, а ти записуватимеш, — не звертаючи уваги на шепіт черепа, що досі радив мені скористатись для вбивства різним кухонним начинням, я накреслила в записнику план зали. Потім ми з Голлі вирушили до першої контрольної точки — до кутка, де лежали светри, акуратно складені стосами. Над ними височів манекен у картатій сорочці, вовняному кардигані й камуфляжних штанях. — Отже, температура тут... десять градусів. На потойбічному рівні не видно нічого... і не чутно теж. Ніяких первинних ознак прояву — ні болю, ні холоду... нічого. Це означає, що ти повинна поставити нулики на в ідп ов ідн их місцях у таблиці... Поставила?

— Я ж казала тобі, що вмію робити записи, — в ідп ові ля Голлі. — І вимірювати, до речі, теж. У мене також є певний Талант. У дитинстві я вчилась на агента-оперативника.

Я вже поспішала до наступної контрольної точки:

— Та невже? Чому ж ти облишила навчання? Вир іши ла, що це надто небезпечно? Не до твого смаку?

— Небезпечно — так. Тільки дурні цього не розуміють.

— Еге ж, еге ж... Тут так само десять градусів.

Голлі записала температуру й провадила:

— Я не тому покинула навчання. Просто після отих убивств на Коттон-стріт мене перевели на канцелярську роботу. Може, ти чула про це навіть у тому маленькому містечку на півночі, де провела дитинство?

— Не таке вже воно й маленьке, — заперечила я. — Звичайне собі місто, яке... — я насторожилась і відвела очі. — Ти чула?

— Що? Не чула.

— Ніби голос...

— І що він казав? Звідки лунав? Ти хочеш, щоб я записала це?

— Я хочу, щоб ти припинила балачки, — я втупилась у темряву вздовж проходу між вішаками. І не почула нічого, крім напруженого дихання Голлі. Якщо тут і був голос, який покли- ісав мене на ім’я, то тепер він зник.

Не зводячи з мене очей, Голлі запитала:

— Люсі, ти ж не підеш на голос, який тебе кличе?

Я позирнула на неї:

— Ні, Голлі. Звичайно ж. ні.

— Чудово. Бо тоді, в панни Вінтерґарден, ти втратила самовладання і...

— Такого більше не станеться! Та й голос кудись пропав... Може, краще берімося далі до роботи?

— Гаразд, — просто відповіла вона. — Берімося.

Ми рушили далі.

— Я все чув. — прошепотів мені на вухо череп. — І скажу тобі ще одне слово: збивачка для яєць.

Я хитнула головою й пошепки відповіла:

—Дурниці. Збивачкою для яєць нікого не вб’єш. І це, до речі, не одне, а три слова.

— Ні! Якщо постаратись, можна вбити чим завгодно...

— Тобі краще знати. Тільки я не хочу завдавати їй жодної шкоди. Вона просто..

— Якби я міг вилізти з цієї склянки, — пров ади в череп, — я б задушив и, Заради тебе. Але ти й сама можеш зробити це. Просто зараз. Скажімо, шаликом чи навіть складаним вішаком...

Я не відповіла нічого. Тут уже з'явилося дещо цікавіше. Температура почала стрімко падати, а далі я помітила ще й тоненькі блідо-зелені ниточки примарного туману, що снувались довкола вішаків та постаментів з манекенами. Ми з Голлі тим часом далі записували свої вимірювання, просуваючись уздовж стійок з футболками й шкарпетками, полиць із домашніми капцями й старечими куфайками. Серед наших записів дедалі більшало нотаток про появу нових прикмет потойбічних сил. зокрема холоду й смороду. Одначе ми помітили й дещо нове.

Прояви.

Почались вони з блідих сірих постатей, які увесь час бовваніли в дальньому кінці проходу. У пітьмі вони напрочуд скидались на манекени, й лише тоді, коли одна з цих постатей побокувала, я зненацька зрозуміла, що то не манекен, а привид. Вони не видавали жодного звуку й намагались триматись якомога далі від нас. Ніяких загрозливих намірів з їхнього боку ми з Голлі теж не помітили: вони просто дратували нас своєю присутністю й чисельністю, їх невпинно більшало, поки ми йшли проходом. Коли ж ми дісталися до сходів і зазирнули через перила, то побачили цілий натовп таких постатей, які зирили на нас порожніми очними ямками, що чорніли на їхніх сірих обличчях. Озирнувшись назад, у бік в ідділ у чоловічого одягу, я побачила, як такі самі привиди юрмляться в затінку, мовчки й насторожено стежачи за нами.

Хоча, здається, не зовсім мовчки...

— Люсі!..

Той самий голос. Десь удалині до мене обернулась хмарина потойбічної темряви.

— Черепе! — наважилась прошепотіти я в бік свого рюкзака. Голлі була за кілька кроків попереду від мене, тож я сподівалась, що вона нічого не почує. — Ти чув? Скажи! Тільки без звичайних своїх дурниць, у мене на них немає часу!

— Голос? Так, чув.

— Що це за голос? Звідки він мене знає?

— Утворюється якась сутність. І вона намагається пробитись до тебе.

— До мене?! — я аж похолола зі страху. — Чому до мене, а не до Голлі? Чи. скажімо, до Кейт Ґодвін, у неї такий самий Талант?

— Бо твій. Талант унікальний. Ти сяєш, наче маяк серед ночі й вабиш до себе всі потойбічні сили, — череп реготнув. — Як ти гадаєш, чому я увесь час розмовляю з тобою?

— Зараз нема часу...

— Послухай-но! — вів далі череп. — Якщо ти хочеш усього цього здихатись, то переходь на іншу роботу. Скажімо, до пекарні Робота вдень, біленький фартух у борошні...

— Який ще. в біса, фартух у борошні?! — розлючено зіпнула я. — Ці тварюки стежать за нами! Скажи мені, хто це такі!

— Тут багато духів вештається. Дуже багато... Здебільшого млявих. Але є серед них і дужчі, які добре знають, чого вони хочуть. І один з них полює за тобою...

Я ковтнула слину, туплячись у темряву.

— До речі в мене є й приємніша новина, — додав череп. — Я нарешті зрозумів, що це в тебе за відчуття. Я згадав, де ти чула такий самий шум. «Кістка й скло». Пам'ятаєш? Ось воно, це відчуття...

«Кістка Й скло»... Так, цього разу він сказав правду. Це нудотне. дратівливе дзижчання я відчувала з першої ж миті, як увійшла до магазину Ейкмерів. І знала, що воно мені знайоме. А тепер згадала, звідки.

Пів року тому ми з Джорджем і Локвудом знайшли на кладовищі Кенсел-Ґрін химерну річ — дзеркало в рамі з кісток, яке мало надзвичайні властивості. Найдивовижнішою з цих властивостей було те, що крізь дзеркало можна було зазирнути до Іншого Світу. Щоправда, кожен, хто це робив, відразу помирав, тож наприкінці нашого розслідування ми врешті розбили це дзеркало на друзки, таким речам не повинно бути місця серед людей. Поряд із ним я завжди почувалась хворою, слабкою, роздратованою. Так само, як і зараз...

— Цього разу це, звичайно, не «кістка й скло», — провадив череп. — Це дещо інше, більше й віддаленіше. А відчуття таке саме. Розрив між світами! Послухай мене, Люсі Тут починається дещо моторошне...

Череп несподівано замовк. Біля мене стояла Голлі Манро. Я й не помітила, як вона підійшла.

— Чому ти розмовляєш сама з собою, Люсі?

— Я? Щ о ти! Я просто міркувала вголос...

Таким поясненням можна було обдурити хіба що трирічного малюка, проте аж ніяк не Голлі. Насупившись, вона вже розтулила вуста... аж тут до мене долинув знайомий голос, що кликав нас обох на ім’я. А далі з’явився й сам Локвуд у своєму довгому пальті, з ліхтарем у тонкій блідій руці.

Тільки тепер я зрозуміла, в якому напруженні провела дві останні години. Зрозуміла, як відчайдушно мені хотілося, щоб він увесь час був поруч. Та ось Локвуд підійшов ближче, й мені стало помітно краще і водночас помітно гірше.

— Люсі, Голлі! З вами все гаразд? — він усміхався, та я помітила в його очах тривогу. — Колеги хвилюються. От я й вирішив перевірити, що тут у вас діється.

— Усе гаразд, — відповіла я. —Тільки сила-силенна привидів по всіх кутках.

—Унизу так само, —Локвуд усміхнувся ще ширше. —Тільки вони поки що не наближаються. Найгірше—це те, що Джордж усе-таки примудрився зірвати листок з того дурнуватого дерева у вестибюлі. Приклеїмо його пізніше. Ейкмер, сподіваюсь, нічого не помітить.

— Люсі знову чула голоси, — мовила Голлі Манро.

Я поглянула на неї. Може, я сама збиралась розповісти про це Локвудові? Чого вона лізе раніше, ніж треба, ця Голлі? І чому Локвуд так суворо дивиться на мене? Я ж не роблю з цих голосів ніякої таємниці!

—То правда, Люсі? — перепитав він.

— Так, — невдоволено пирхнула я. — Хтось двічі окликнув мене на ім’я. Не хвилюйся, я більше не робитиму дурниць. До того ж Голлі поряд, вона за цим простежить.

Локвуд довго мовчав, вочевидь, змагаючись із власними сумнівами. І нарешті тихо промовив:

— Зустрінемось через пів години. Всі разом. Гадаєш, за цей час із тобою все буде добре?

— Звичайно. — відповіла я трохи сердито, ніби образившись на Локвуда за це його запитання. Насправді, зрозуміло, я нітрохи не сердилась. Просто не була певна, що за цих пів години зі мною справді все буде добре. Останні слова черепа налякали мене. Я почувалась пригніченою. Мені постійно кортіло озирнутись, ніби ззаду хтось стежив за мною... проте в цьому я ніяк не могла зізнатися Локвудові, адже поруч стояла Голлі.

— Гаразд. Тоді до зустрічі, — сказав Локвуд.

І. як завжди, мовчки зник у темряві.

Ми з Голлі Манро ще трохи постояли, дивлячись йому вслід, а тоді повернулися до роботи. Ми й так неохоче розмовляли наодинці, а тепер і зовсім замовкли, тільки пошепки повідомляли одна одній про результати наших вимірювань. Нам було тривожно. Я раз по раз оберталась, щоб перевірити. що коїться за моєю спиною.

Врешті мовчанка стала нестерпною. Я кахикнула:

— Е-е... Голлі... — те, про що я збиралась у неї спитати, анітрохи не цікавило мене. Просто хотілось якось обірвати це напруження. — Ти згадала про вбивства на Коттон-стріт... Що там сталось? Тобі добре пощастило тоді?

Голлі коротко кивнула:

— Можна сказати й так. Я єдина, хто вижив з тієї четвірки агентів, які розслідували Полтергейст у квартирі на Коттон- стріт. Я зуміла вибратись із вікна на горищі, скотилась по даху, натрапила на димар і провисіла на ньому аж до світанку, І увесь цей час навіть не розуміла, жива я чи мертва. Моєму керівникові й двом колегам пощастило менше.

Сумна, але звична історія... Та поки Голлі розповідала, я відчула, як щось підкрадається до мене ззаду. Я рвучко озирнулась, але нічого не побачила... А обернувшись назад, виявила, що Голлі вже замовкла і дивиться на мене.

Я трохи помовчала, пригадуючи її розповідь, і нарешті промовила:

— Еге ж. Сумно.

— І це все, що ти можеш сказати?

А чого ж вона хоче? Щоб я взяла її за руку й почала заспокоювати? Така сама історія відбулася колись і зі мною...

— Пробач. — додала я. — Просто якщо ти працюєш агентом.. . то таке трапляється.

Запала тиша. Голлі так само дивилась на мене. І нарешті сказала:

— Після цього мене відсторонили від оперативних завдань. Спершу тимчасово, та мені сподобалася конторська робота, і я зрозуміла, що не хочу повертатись. Тільки не думай, що мені бракує здібностей, Люсі. Деякі навички я забула, проте їх легко пригадати.

Я стенула плечима. Я ледве слухала Голлі, зосередившись на тому, що відбувається в залі. Бліде непевне світло вуличних ліхтарів проникало крізь вікна й трохи розганяло темряву. Воно було не таке потужне, щоб заглушити н аші Таланти, та водночас дозволяло нам обходитися без кишенькових ліхтариків. Голлі відійшла від мене, завернула у вузький прохід між вішаками й тепер ішла, проводячи пальцями по розвішаних на них сорочках.

А я стояла на місці й озиралась.

Увесь цей час мене не покидало відчуття тривоги. Зараз воно посилилось, переростаючи майже в страх. Я зрозуміла, що стою нерухомо, дивлячись у пітьму в дальньому кінці зали. Там, за останніми вішаками й касою, було видно високий прямокутний прохід, який вів до ліфтів і схо дів . Розгледіти, що там усередині, було неможливо: там бракувало вікон, отже, туди не сягало світло з вулиці. Переді мною була порожнеча — темна й нескінченна.

— Люсі...

Моїм обличчям побігли крапельки поту. Я не могла відвести очей від цієї порожнечі.

Я чула, як шурхотять сорочки під пальцями Голлі. Чула, як десь надворі коротко гавкнув собака, мабуть, загубився. І це було останнє, що я почула, бо мене зусібіч огорнула несподівана крижана тиша — так, ніби вирвалась із того темного проходу в кінці зали. Вона вдарила мене, наче кулаком. Мені стиснуло скроні. Я скривилась, розтулила вуста, та не змогла видати жодного звуку. Мої руки й ноги закам’яніли. Я заціпеніла. наче один із сусідніх манекенів.

А мої очі так само пронизували темряву...

Аж тут я помітила, яку ній щось ворушиться.

З правого боку проходу з'явилася людська постать, яка лізла рачки. Вона була чорніша за морок, що її оточував, і повільними ривками підштовхувала себе вперед. Ці ривки нагадували порухи павука на полюванні, та загалом ця моторошна постать видавалася кволою й жалюгідною. Вона тягла за собою свої тонкі ноги й так низько нахилила голову, що обличчя неможливо було розгледіти.

Постать перетнула прохід і зникла з лівого боку, в напрямку ліфтів. За нею стрімко линула темна, схожа на товсту линву, смуга, що химерно виблискувала й тремтіла по краях. Спочатку я не зрозуміла, що це таке, та врешті придивилась і побачила. що то павуки. Тисячі павуків лізли мовчки, в одному напрямку — так. ніби були єдиною живою істотою. Тільки-но вони зникли вслід за постаттю, що лізла рачки, заціпеніння відпустило мене, і я зрозуміла, що знову можу поворухнутись.

Пропала й тиша, яка огортала мене. Я знову почула шурхіт сорочок під пальцями Голлі. Почула, як надворі гавкає бідолашний загублений собака.

Мої щелепи зводило з болю, вуста були мокрі. Я провела по них пальцями й намацала кров. Заціпенівши з жаху, я прикусила собі язика.

Я труснула головою, щоб остаточно довести до ладу свій змерзлий мозок, і прошепотіла:

— Голлі!

Слід віддати належне цій дівчині, вона вмить опинилася біля мене, нечутно пробігши в своїх кросівках натертою підлогою:

— Що?

— Ти його бачила?

— Про що це ти? Нічого я не бачила...

— І нічого не відчула? Воно було там, у проході, — щойно перетнуло його!

— Ні, я нічого не відчула... З тобою все гаразд, Люсі? Ти вся тремтиш!

— Я не тремчу. Все гаразд. І не чіпай мене, будь ласка, своїми руками.

— Ось стілець... Може, сядеш?

— Не хочу я сідати. Чого ти причепилась? Ти нянька мені, чи що?

— Гаразд, ходімо шукати інших. Уже пора.

Локвуд із Кіпсом уже чекали всіх на другому поверсі, біля сходів. Ми підійшли до них.

— Бідолашна Люсі щось бачила, — відразу мовила Голлі Манро. — Вона дуже налякана.

— Я анітрохи не налякана, — потойбічний холод умить змінився гнівом, що зараз пульсував у моїх венах. Я ледве спромоглася не зірватись на крик. Правду кажучи, я не могла сказати, чи хотіла з мене Голлі покепкувати, чи ні. Зараз це було мені байдуже. — Дякую, зі мною все гаразд. Просто там було дещо потужне.

— Розкажи нам. Люсі. — попросив Локвуд.

Я розповіла їм, як змогла.

— Воно дивилось на тебе? — запитав Локвуд. — Намагалось напасти?

— Ні. Не дивилось і навіть не зупинялось. Лише пролізло повз мене. Але я ще ніколи не відчувала такого заціпеніння... І такого холоду — теж. Я й досі не можу зігрітись... — я здригнулася й сіла на сходинку. — А ще павуки... Ти коли-небудь бачив таке. Локвуде?

— Ні, не бачив. Але чув про таке... Ти не пам’ятаєш, Кіпсе?

— «Червона хижа» — найвідоміший випадок, — відповів Кіпс. —А ще в Чізелгерсті, в печерах, у вісімдесят восьмому. Може, ще було зо два випадки... Не більше.

— А що ця тварюка робила? Чому вона рачкувала? Боже...

— Я думаю, Люсі краще звідси піти, — рішуче заявила Голлі Манро. — Зараз вона не може працювати далі.

— А хто працюватиме замість мене? Ти?! — вигукнула я. — Ти взагалі нічого не відчуваєш! Ти стояла поряд зі мною й не відчула ні холоду, ні страху! Навіть не заціпеніла!

— Тй говориш так, ніби я в цьому винна, — відповіла Голлі.

— Ой, дайте мені перепочити, будь ласка!

— А це що таке? — зненацька запитав Локвуд.

Ми всі обернулись. Одна стійка з одягом у дальньому кінці залу хитнулась, потім упала на підлогу, а з-за неї з’явилась Кейт Ґодвін — розкуйовджена, з рапірою в руці. Де й поділась її звичайна пиха.

Вона зупинилась поряд із нами — бліда, засапана:

— Ви не бачили Бобі?

Ми здивовано вирячились на неї.

— Як ти могла загубити його? — спитав Кіпс. — Я ж бачив вас удвох п’ять хвилин тому!

— П’ять хвилин? А мені здалося, що кілька годин. Я шукала його... І не змогла знайти.

— А котра година? — поцікавилась Голлі. — Скільки ми тут працюємо?

Я позирнула на годинник і знову похолола зі страху.

— Мій зупинився.

— А мій іде назад, — вилаявшись, буркнув Кіпс.

— Заспокойтеся, — наказав Локвуд. — Забудьте про час. Тутешні сутності просто жартують із нами. Кейт, розкажи, що у вас трапилось.

Кейт Ґодвін відгорнула гривку з чола. Оглянула нас своїми блакитними, повними гніву й переляку очима:

— Ми прийшли на четвертий поверх, до відділу меблів. Канапи, ліжка й таке інше... Почали оглядатись. Я знову почула голос — він відвернув мою увагу. Він був схожий на... байдуже, на що він був схожий. Я пройшла трохи вперед на цей голос. Потім Бобі вигукнув, що він щось бачить. Вигукнув якось... дивно... Я озирнулась і побачила, що він біжить у пітьму. Побігла за ним... але він пропав. Пропав, Квіле! — Кейт, здавалося, ладна була заплакати.

— Хай вам дідько! — відповів Кіпс. — Я ж казав, щоб ви були разом!

Кейт скривилась:

— Ми й були разом! Аж поки він...

— Гаразд, — обірвав її Локвуд. — Ми його знайдемо. То чий ти голос чула, Кейт?

Кейт Ґодвін завагалась:

— Яка різниця?

— Що це за таємниці? — не витримала я. — Зараз ми — єдина команда! Ти повинна розповісти нам усе!

Кейт Ґодвін вилаялась.

— А ти не командуй тут, Карлайл! Гаразд, коли вже тобі так кортить, я скажу. То був голос Неда Шоу.

Кіпс перелякано здригнувся:

— Нед помер недалеко звідси. Ми... зробили все, що треба, з залізом, з усім іншим... Він не міг... не міг повернутись, Кейт.

— Ти певна, що чула саме його? — запитав Локвуд.

Кейт Ґодвін з огидою труснула головою:

— Саме його? Ні, це було б божевілля. Той голос — якась дурниця, на взірець тих. що про них розповідає Карлайл. Але Бобі...

— Так. його треба знайти якнайшвидше! Проте спочатку нам треба... Джордже!

З темряви до нас поспішали ще дві постаті: одна низенька, опецькувата—Джорджева, й друга трохи вища — Костомахи - Фло в розстебнутій мішкуватій куртці. Удвох вони скидались на шматки підталого зефіру. Обоє розчервонілись і тяжко дихали.

—Стр ашн і тут кояться речі, Локвуде,—розпочав Д жордж. — Фло тільки-но бачила щрсьу підвалі... Не якусь там Тінь, а щось подібне до... До чого, Фло?

На відміну від Кейт Ґодвін, від Кіпса, навіть від мене (я все ще не могла заспокоїтись, та огидна тварюка досі бовваніла мені перед очима), Костомаха-Фло зберігала свій звичний, навіть дещо насмішкуватий спокій.

— Це ім’я нічого не скаже вам, — мовила вона з гіркотою. — Але вам я скажу найголовніше, — вона зсунула свій бриль на потилицю й почухала жмуток волосся над чолом. — То була одна дорога мені людина. Тепер вона вже мертва. Мені схотілося піти вслід за проявом, схожим на цю людину... Добре, що Кабінс пожбурив у нього соляною бомбою й відтяг мене назад.

— Чудова робота, Джордже, — повільно промовив Локвуд, оглядаючи по черзі кожного з нас. — Якщо врахувати пригоду з Кейт, можна припустити, що ми зіткнулися з...

— З Двійником, — закінчив замість нього Джордж. — Привидом, який встановлює зв’язок із спостерігачем і прибирає риси близької цьому спостерігачеві людини. Чи живої, чи мертвої. Будь-що людину це пантеличить. А далі все зрозуміло. Двійник живиться найяскравішими спогадами та найсиль- нішими почуттями. Тож якщо ви постійно про когось думаєте чи за кимось тужите, стережіться.

— Це не пояснює того, що я бачила, — заперечила я

— Можливо, — погодилася Голлі. —- Але ж Кейт чула голос

Неда Шоу. Напевно, й Бобі почув або побачив когось, за ким просто не міг не побігти. І пропав. І тепер ми не знаємо, де він.

— І нам треба знайти його! — вигукнула Кейт Ґодвін і несподівано заплакала. — Годі вже балачок. Яка різниця. Двійник це чи Тінь? Треба негайно йти і рятувати Бобі!

Кейт стрімголов побігла до сходів, та Голлі встигла схопити її за руку.

— Зачекай. Самій тобі йти не можна!

— Забери свої руки!

Суперечку урвав мелодійний подзвін: Локвуд стукав вістрям рапіри по скляній вітрині.

— Ви тільки послухайте самих себе! Сперечаєтесь ні про що! Ми забули найголовніше правило перебування в будинку з привидами: зберігати спокій! Хай там воно як, цю тварюку не можна підгодовувати своїми емоціями! — він почепив рапіру собі на пояс і провадив: — Жаль це говорити, та я дійшов висновку, що власними силами нам тут не впоратись. Джерело добре сховане й вельми потужне. Тож шукаймо Вернона і тікаймо звідси.

— Це означає, що нам знову доведеться розділитись, — зауважив Кіпс. — Для пошуків.

—Так, я знаю. Хоч мені це й не до вподоби, іншого способу я тут не бачу.

— Гаразд, я згоден. Тільки Кейт нехай теж піде з нами.

— Чудово. Джордже й Фло, Люсі й Голлі. ви залишаєтесь у парах. Той, хто знайде Бобі, нехай подасть сигнал спалахом, і всі інші мають відразу прибігти туди. Потім разом пробиватимемось до виходу. Поодинці не розходитись, на жодні звуки чи постаті не звертати уваги. Це наказ. У парах тримайтесь одне одного так, ніби ви зв’язані мотузком. Які є питання?

Ми з Голлі перезирнулись, проте не сказали нічого.

Пари почали розходитись. Локвуд зачекав на мене.

— Ти така бліда, Люсі, — сказав він. — Ця тварюка, яку ти побачила...

— Ні. все гаразд, — запевнила я, піднімаючи руку. —Ходімо краще шукати Вернона. Час нині працює проти нас.

—Так. я знав, що ти це скажеш. Знаю, яка ти сильна. Добре... Тільки будь обережна.

— Це неважко. — відповіла я. — Тільки... ти справді хочеш, щоб ми знову працювали в парі з Голлі?

Він усміхнувся:

— Авжеж. Ви чудово доповнюєте одна одну.

— Аж ніяк. Я не можу сказати про неї нічого доброго.

Локвуд вирячив очі:

—Доповнювати — не значить говорити. Люсі! Якби ти знала, що часом каже про тебе вона... то вкрай здивувалася б. А команда з вас якнайкраща — чи до вподоби це тобі, чи ні. А тепер замовкни й берися до роботи, — він відвернувся й зник у темряві.

Це було все. що він спромігся сказати мені на прощання. Перед нами пролягали різні дороги...

Шукати зниклого товариша-агента в будинку, повному привидів. — річ не дуже весела. Ба більше — надзвичайно складна. З одного боку, тобі доводиться проводити спостереження на психологічному рівні (без цього не можна — в кожній залі цього клятого магазину плавають Тіні: не наближаються, але й не зникають! А ще тут відчувається щось набагато сильніше й небезпеч ні т е!), а з іншого — просто дивитись і слухати, сподіваючись побачити або почути Бобі Вернона. Насправді ці два методи несумісні один з одним: зосередишся на одному — пропустиш другий, і навпаки. А зрештою тільки й залишиться, що дратуватись і хвилюватись.

Найбільше мені тут не подобались відкриті зали й порожні темні простори в кінцях проходів. Там я увесь час боялася знову побачити постать, що виповзає рачки мені назустріч.

Невдовзі подвійне навантаження почало даватися взнаки. Ми з Голлі замовкли й спілкувались тільки на мигах. Ми проминули відділ косметики, потім ві дділ оберегів на першому поверсі, а далі піднялися північними сходами на горішній поверх. У відд ілі канцелярських товарів не було ні Гостей, ні Бобі Вернона, в конференц-залах так само. За мовчазною згодою ми зійшли на четвертий поверх — той, де щез Бобі, — і опинилися серед канап, стільців і столів, розставлених у вигляді неоковирних пародій на справжні кімнати. Часом ми тихенько кликали Бобі, ніби побоюючись порушити мовчанку, та здебільшого лише дивились і слухали. Ми зазирали до шаф. скринь, комірчин. Чули, як кличуть його наші товариші, проте всі звуки та обриси речей тепер видавались нам підозрілими, тож ми намагались триматись від них якнайдалі. Бобі Вер- нона ніде не було.

Так ми дістались до майданчика з ліфтами й головними сходами.

— Погана річ, — зауважила Голлі Манро. — Спробуймо на третьому поверсі.

Череп у моєму рюкзаку деякий час мовчав — саме відтоді, як я побачила постать із хмарою павуків. Аж тут я відчула його присутність у себе за спиною.

— Якщо ви зараз покинете його, він помре, — промовив череп.

— Але ж його тут немає. — відповіла я вголос, анітрохи не зважаючи на спантеличений погляд Голлі Манро: їй здавалось, ніби я розмовляю з порожнечею. — Ми вже все обшукали.

— Все? Ти певна?

Я озирнулася. Сходи, стіни... кремовий мармур, панелі червоного дерева... У нас за спинами тьмяно поблискували двоє мідяних ліфтових дверей. Електрику було вимкнено. Де тут іще шукати? Вернон не міг ні поїхати звідси ліфтом, ні навіть відчинити його двері!

І все ж таки... Я впритул підійшла до ліфтів і прислухалась. Мені здалося, що я чую звідти приглушений стогін.

— Бобі! — вигукнула я. —Ти чуєш мене?!

— Він не може там бути, — обізвалася Голлі Манро. —Адже електрику...

— Тихше! Він, здається, відповів мені. Я чую його голос!

Я натискала кнопки на стіні. Марно. Щоправда, в моєму рюкзаку був чудовий засіб проти вимкненої електрики.

— Ломик? — Голлі аж позадкувала. —Ти думаєш, пан Ейк- мер...

— Чхати мені на Ейкмера! Він казав, що тут немає привидів! Замовкни й допоможи мені!

Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.

У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.

Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.

— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?

— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?

Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:

— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...

— Чудово... — я відчула, як гнів лоскоче мені шкіру. Озирнулась назад, до порожнього в ідділ у меблів, і мені здалося, ніби там щось заворушилось. — Як будемо витягати його?

—Хтось із нас полізе туди, — запропонувала Голлі. — Краще, мабуть, я.

— Чому? Ти хочеш сказати, що в мене стегна заширокі? Що я туди не пролізу?

— Звичайно ж, ні. Ти триматимеш двері, бо ти сильніша й міцніша за мене. — Голлі прослизнула в двері обернулася до мене, присіла навпочіпки, вхопилася руками за поріжок і напрочуд хутко стрибнула вниз, у темряву.

Я затисла ломик в отвір, щоб зафіксувати отвір у дверях, і направила свій ліхтарик униз. Голлі вже сиділа біля Вернена й мацала йому ногу.

— Що з тобою сталося. Бобі? — питала вона.

— Нед. Я бачив Неда...

— Неда Шоу? Це їхній загиблий приятель. — пояснила я Голлі.

— Я бачив його... він стояв у пітьмі, всміхався мені... — Вер- нон знову закашляв, голос у нього був зовсім кволий. — Я відчув. що мушу йти за ним... А що було далі — не знаю. Він не обертався, але якось почав віддалятись, відпливати від мене... вздовж усіх оцих столів і стільців. Я пішов за ним... Він зайшов до ліфта, присягаюсь, ліфт стояв тоді відчинений! Кабіна освітлена! Він стояв на дверях, усміхався й чекав на мене. Я зайшов... І тоді виявилось, що ліфта на місці немає, світло згасло — і я впав. Забив голову. І нога болить...

— Усе гаразд. — мовила Голлі, тиснучи йому руку. — Усе з тобою буде гаразд.

А я тим часом аж кипіла з гніву:

— Бобі, ти бовдур! Голлі, допоможи йому підвестись, зараз я спробую схопити його за руки й витягти нагору...

— Зараз, — Голлі поставила Бобі на ноги, не звертаючи уваги на його скигління.

— Швидше, Люсі... — долинув з рюкзака шепіт черепа. — Щось наближається...

—Так, я знаю. Відчуваю. Бобі, простягни руки вгору! Зараз я тебе витягну!

Бобі стояв тепер на одній нозі, спираючись на Голлі. Піднявши другу ногу й примруживши очі, він скидався зараз на пірата з дитячих книжок.

— Не можу... Я надто кволий...

— Не такий кволий, щоб навіть рук не міг підняти, — буркнула я, стаючи рачки на дверях, щоб схилитись униз. — Ну-бо... мерщій!

Він витяг свою тоненьку ручку. Навіть дев’яностолітня вдова, що простягає чашку служниці, щоб та долила туди чаю, робить це бадьоріше. Я спробувала впіймати руку Бобі й не змогла.

—Треба привести сюди Локвуда, — зауважила Голлі Манро.

— Нема часу! — відповіла я, озираючись у темряву. — Ну-бо, давай. Вернене!

Друга моя спроба виявилася вдалою. Я вхопила зап’ясток Бобі й поповзла назад, тягнучи Вернена за собою й не звертаючи уваги на його болісні зойки. Ще хвилина — і в дверях ліфта з'явилось його подряпане, приголомшене обличчя. Я потягла дужче — з шахти вилізли його сухорляві плечі, пташині груди...

— Хай йому біс! — несподівано скрикнула я. — Він застряг!

— Це неможливо! — озвалася Голлі з глибини шахти. — Він худорлявіший за мене!

— Не знаю... — мої очі бігали туди-сюди. Десь віддалік, серед нагромаджених крісел та канап, пролунав голос, що кликав мене на ім’я:

— Люсі..

— Допомагай мені! — вигукнула я. — Штовхай його знизу! Допоможи йому вибратись!

— Не виходить!

— Голлі, сюди наближається Гість!.. Чому не виходить?

— Не знаю... О, зрозуміла! Він зачепився своїм робочим поясом!

— Можеш відчепити його?

— Не знаю. Не знаю... Спробую...

Однією рукою я досі тримала Вернонів зап’ясток, а другою тим часом витягала рапіру. У глибині зали знову хтось зачовгав... так, ніби рачкуючи підлогою.

— Голлі!..

— Я досі ні з кого не знімала поясів! Ти навіть не розумієш, як це важко...

Я втупилась у прохід. Що це? Невже й справді шелест тисяч павучих ніжок?

— Голлі!..

— Є! Нарешті! Тягни мерщій! Тягни!

Я знову напружилась, і цього разу Бобі Вернон вискочив з ліфтової шахти, як корок із пляшки. Я навіть не втрималась на ногах і покотилась назад.

Ще мить — і я вже простягала руки Голлі, допомагаючи їй вибратись. їй це вдалося легше — тільки куртка подерлась і забруднилась.

Вернон лежав на підлозі, заплющивши очі й стогнучи.

Я підхопила його під руки:

— Голлі, до сходів! Треба тікати!

Човгання й шелесту проході стали помітно гучніші. Я знала, що будь-якої миті з пітьми може виповзти дещо моторошне.

Голлі вхопила Вернена за гомілки, й ми вдвох підняли його з підлоги. Він був зовсім неважкий, та нести його все-таки виявилось непросто. Добре хоч, що тягти довелось його, а не Джорджа.

З проходу вилетіло кілька павуків. Та ми вже встигли завернути за ріг і почали спускатися сходами.

Поверхом нижче, у відділі чоловічого одягу, ми зупинилися, щоб розім’яти плечі й відсапнути. Вернона ми поклали посередині проходу, між вішаками й касою. Повітря тут було холодне, колюче, довкола наших ніг снувався примарний туман. Вернон лежав у цьому тумані, наче в молоці. Я витягла з рюкзака невеличкий ліхтар: ми засвітили його і нарешті розгледіли бліде, спітніле обличчя Бобі. Зараз він лежав спокійно. В дальньому кінці проходу бовваніли Тіні — проте вони, як і раніше, воліли не наближатись до нас. Ми з Голлі були перелякані, пригнічені, ладні от-от запанікувати: де й поділося завзяття, яке ми пережили біля ліфта, його змінили втома й невдоволення.

— У нього кров, — зауважила Голлі. — У мене тут є аптечка. Можна?..

— Звичайно, можна. Ти ж у нас фахівець із медичної допомоги.

Голлі заходилась швидко, вміло бинтувати Вернонові голову.

Я стояла, стиснувши зуби, і охороняла їх обох, стежачи за тим, як наш ліхтар оточують згустки пітьми.

Голлі працювала спритно, чудово знаючись на справі. Я спостерігала за нею, й мені було сумно. Хоч Локвуд і сказав, що ми з Голлі — якнайкраща команда, та цього разу він, здається, помилився.

Вернон знову закашляв і щось пробурмотів.

Голлі піднялась і запитала, прибираючи бинт:

— Ти бачиш цю тварюку?

— Ні.

— А чуєш?

— Ні! Я скажу тобі, коли почую, — я хитнула головою. — Лишенько! Може, ти й сама спробувала б хоч що-небудь почути або побачити? Що ти взагалі тут робиш?

—Локвуд попросив, щоб я пішла з вами. Я ж не винна, що мій Талант не такий потужний, як у тебе.

— А хіба ти не могла сказати Локвудові «ні»?

— А ти могла б? — Голлі дзвінко зареготала.

— Що?! — я вирячилась на неї. — Що ти маєш на увазі?

—Так, нічого... — вона махнула рукою, ніби хотіла розвіяти в повітрі щойно сказані слова. — Дурниця. Ходімо далі.

Помах рукою — і справді дурниця. Та саме він зробив надміру великим той гнів, який давно вже копичився в мене на язиці, й тепер мені кортіло вивергнути його. Простіше кажучи, мені увірвався терпець.

— Не смій так говорити зі мною про Локвуда! — сказала я. — Ти нічого про нього не знаєш. І про мене теж! Повчай саму себе, а до інших — зась!

Від цих слів, правду кажучи, мені навіть полегшало.

У Голлі почервоніли й заблищали очі, та мене це не переймало. Я навіть тішилася цим видовищем.

— Добре діло! — відказала вона. — Добре, нівроку, діло! Це не я, a mu повчаєш мене з першого дня, як я влаштувалась до вас!

Я заморгала й позадкувала:

— Вибач? Це я тебе повчаю?!

— Так! І просто зараз теж!

— Що?! Ні, я не повчала тебе. Я просто дала тобі словесного ляпаса за те, що ти така несосвітенна недотепа. А повчання й ляпас — це різні речі, панно Манро!

Тепер уже вона спалахнула гнівом:

— Он як?! Ти ж рота не можеш розтулити, щоб не повчати, не повчати, не повчати мене! Що я тобі зробила? Чому ти з першого дня ненавидиш мене?!

— Ненавиджу?! Я щодо тебе просто взірець терпіння!

— Авжеж! Без упину бурчиш, дорікаєш, вибалушуєш очі...

— Друзі, друзі... — окликнув нас із підлоги Бобі Вернон. — Я щойно отямився і, може, ще не до кінця, але все одно знаю, що лаятись на роботі не годиться...

— Аж ніяк не згоден! — озвався череп. — Ти довго чекала цієї нагоди, Люсі. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, як душать вішаком? Ану, спробуй!

Я не слухала ні того, ні другого. Я саме була заклопотана тим, що сміялась в обличчя Голлі.

— Ось, поглянь! — провадила я. — Класичний приклад твоєї поведінки! Завжди така чепурунка, гарнюня й завжди викручуєшся так, щоб винна була я! Повчаєш і пхаєш усюди свого носа! Я навіть висякатись не можу, щоб ти не сказала, що так робити не личить!

— Що ти! Як ти можеш! — боронилася Голлі. — Диви, а то ще голову мені за це відкусиш!

—Ти ганиш усе, що я роблю! Тільки не в очі, а потихеньку! — вела я далі. — Вдаєш із себе чи то примадонну, чи то вчительку, тільки й знаєш, що шукати в мені помилки!

Вона тупнула ногою:

— А ти? Ти... як те дурне гавкуче цуценятко! Від першого дня мені стало зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я працювала у вас. Тільки я що скажу, ти відразу кривишся, злишся, кепкуєш! Скільки разів я змушувала себе йти до вас на роботу! А ще разів зо два мало не подала заяву на звільнення!

Знову! Знову вона гарненька, добренька, а я в усьому винна. Тільки цього разу так не вийде! Досить уже з мене!

— Бридня! Я завжди намагалася поводитися з тобою подружньому. Навіть тоді, коли ти вдерлась, як злодюжка, до моєї кімнати і вирішила побавитись із моїм одягом!

— Це називається «складати»! — відповіла Голлі. — Спробуй якось сама це зробити! А то живеш, наче на смітнику! Просто огидно!

— А я була щаслива на цьому смітнику! Щаслива, поки ти не пхала до нього носа!

Хтось потяг мене за руку.

— Припиніть. — простогнав Бобі Вернон. — Невже не можна продовжити ці люб’язнощі тоді, коли ми виберемось звідси?

Я відтрутила його руку:

— Замовкни!

— Авжеж, замовкни! — зіпнула Голлі Манро. — Це через тебе ми тут застрягли!

— Ось бачите? Хоч тут ви згодні, — мовив Вернон. — Далі, будь ласка. Це дуже просто...

— Ти вважаєш мене лише за якусь дурну секретарку! — знову спалахнула Голлі. — Не можеш змиритись із тим, що я врятувала тобі життя!

— Отут ти помиляєшся, подружко. З цим я змиритись можу. Я не можу змиритись із тим, як ти увесь час зачіпаєш мене, докоряєш, виробляєш оці дурненькі штучки своїми бровами...

— Дурненькі?! — вирячилась на мене Голлі.

— Вона хотіла сказати «гарненькі», — підняв руку Бобі Вернон.

— Дякую, Бобі... А ще без упину повторюєш: «Ні, Люсі, так не можна! У «Ротвелі» це робиться отак. А це — отак. То йди собі назад до «Ротвела», якщо там тобі так сподобалось!

— У «Ротвелі» мені не подобалось! Ротвел — огидна людина. Зла, пихата, жорстока зі своїми працівниками! Тільки не вдавай, Люсі Карлайл, що ти так переймаєшся мною. Я розповіла тобі про свою пригоду на Коттон-стріт, а тебе це анітрохи не пройняло!

— Неправда! Як ти смієш так казати?!

— Чому ж ти сприйняла це так байдуже?

— Бо я... бо така сама пригода трапилася зі мною! Я теж утратила всіх своїх товаришів. Загинула ціла команда, крім мене! Тепер ти задоволена?!

— Пробач, я цього не знала...

—А мені й не хотілося, щоб ти знала. Це моя особиста справа!

— А Локвудове минуле? Це теж твоя особиста справа? — вона переможно поглянула на мене. — Я знаю, що ти заходила до тієї кімнати. Чула зі сходів!

— Що?! — я аж задихнулася з гніву. Аж тут від каси долинув тихенький скрегіт. Ми всі обернулись туди — і я, й Голлі, й навіть Бобі Вернон, що лежав на підлозі. Спочатку ми не розуміли, що це скрегоче. А потім побачили, що одна касета з клейкою стрічкою повільно лізе прилавком. Лізе сама, погойдуючись і дряпаючи скло металевими краями.

Діставшись до бічної скляної стінки каси, вона вдарилась у неї раз, два, три, ніби намагаючись пройти наскрізь, а тоді поповзла, як слимак, стінкою вгору. Видряпавшись на горішній край, касета трохи постояла, а тоді впала і розбила на друзки скло на прилавку.

Ми мовчки спостерігали за цим дивом. Зненацька мені заклало вуха. Ніби величезна хвиля нависла над нами, здригнулась і тут-таки застигла, накривши нас своєю тінню.

— Овва, — прошепотів череп.

— Домоглись-таки свого, — мовив Бобі Вернон.

Ми з Голлі Манро дивились одна на одну. Просто дивились — без жодного докору. Докоряти було вже запізно.

Так. докоряти було пізно, але й здаватися ми не збирались.

Перш ніж касета розбила скло, ми з Голлі встигли майнути до найближчого доступного укриття. Ним виявився низький прилавок, схожий на стіл без стільниці, напханий сотнями пар шкарпеток для гольфу. Ми з Голлі скулились під ним, тісно притулившись одна до одної. Між нами скорчився Бобі Вернон — майже непритомний, він ледве дихав.

Тепер у залі було зовсім тихо. Проте, якщо прислухатись, можна було вловити відлуння нашої нещодавньої сварки з Голлі, яке ширяло між стінами. Залою простягтись невидимі силові лінії, міцн о натягнуті, наче струни, що знемагали під тягарем накопиченого в них енергетичного заряду. А єдиним справжнім звуком тут був тихенький шелест, що линув від каси. Я обережно визирнула, поглянула і побачила спочатку касету, що потонула в друзках скла, мов корабель у хвилях, а потім...

На вцілілому склі лежав невеличкий стос якихось паперів, напевно, рекламних брошур. Один куток стосу ніби сколихнуло поривом вітру. Папери з шелестом перегорнулись, повернулись на місце і знову перегорнулись.

Я майнула назад, під прилавок.

— Бачила що-небудь? — запитала Голлі. Її очі переповнилися страхом, а голос тремтів: було видно, що нашій секре- » тарці ніяк не вдається відновити свій утрачений фірмовий спокій. Я кивнула,

Голлі втупилась у мене. їй на обличчя впало довге пасмо

1

волосся, й вона заходилася жувати його кінчик, перелякано озираючи пітьму торговельної зали.

— Е-е... «Посібник Фіттес» каже, що спочатку слід визначити тип привида, — прожебоніла вона.

Я й без неї чудово знала, що сказано в «Посібнику Фіттес». Проте мій гнів уже поступився місцем страху. Тож я просто ще раз кивнула:

— Так.

— Нам відомо, що це кінетичний, привид, — прошепотіла Голлі. — Тобто спроможний пересувати предмети... Видно якісь прояви?

Я знову визирнула з-під прилавка. І відчула запах ланоліну від вовняних шкарпеток, запах свіжих пластикових обгорток... Мені спало на думку, що скоро Різдво, а Локвудові й Джор- джеві потрібні нові шкарпетки. Одначе вже наступна моя думка була не така весела — про те, чи пощастить мені дожити до цього Різдва. Я ще раз оглянула залу. Тепер у ній не залишилося жодної Тіні з тих, що нещодавно юрмились тут. Чи вони повернулись туди, звідки раніше з’явились, чи їх поглинула потужна холодна енергія, що вібрувала довкола нас, — та сама, яку розбудила наша з Голлі сварка. Майнувши знову під прилавок, я відповіла:

— Ні.

— Немає проявів? Тоді це повинен... повинен бути...

— Так, Голлі. Це Полтергейст.

— Умгу.., — ковтнула вона слину.

Я відпустила Вернонову ногу й потяглася до руки Голлі.

— Зараз буде не так, як на Коттон-стріт, — прошепотіла я. — Цього разу все буде добре. Розумієш? Ми виберемось із цієї халепи, Голлі. Зможемо вибратись. Ходімо. Нам треба пише спуститись на два поверхи нижче й перетнути вестибюль. Це зовсім недалеко. Робімо це тихо, обережно і не привертаймо його уваги.

Стос паперів на прилавку тим часом знову й знову перегортався. Його шелест нагадував муркотіння величезного кота.

— Але ж Полтергейсти...

— Полтергейсти сліпі, Голлі. Вони відчувають тільки емоції. шум і страх. А тепер слухай. Пробираймося до бічних сходів. вони до нас найближчі. Потім зійдемо на перший поверх і знайдемо всіх. Усе робімо потихеньку, поволі, спокійно й тихо. І ніякоїпаніки. Якщо ми зробимо все як слід. Полтергейст може нас не помітити.

Я пильно подивилась на Голлі. хотілось вірити, що мій погляд був спокійний і бадьорий. Проте цілком можливо, що то був погляд переляканого сновиди з виряченими очима.

— Щасти вам... — прошепотів Бобі Вернон.

Він був напівпритомний, одначе навіть у такому стані все розумів. Полтергейсти... це, правду кажучи, огидні тварюки. З ними важко впоратись і ще важче знищити. Майже неможливо. На відміну від інших привидів Другого Типу, Полтергейсти не мають прояву, тобто ніяк не виявляють себе фізично. Ні ектоплазми, ні світла, ні тіні. І це для агентів найважче. Візьмімо хоча б Примару: хоч яка вона невиразна, а тільки-но побачиш її лискучі напівпрозорі обриси, жбурляй прямісінько в неї сіль, залізні стружки, навіть магній, І все, Примарі гаплик. Нащо вже бридкий Костогрім — такий, що аж нутрощі тобі вивертає, — ти бачиш його, знаєш, де він. А Полтергейст — інша річ. Він усюди й ніде, й довкола тебе, й набагато жадібніший до твоїх емоцій: якщо вже висотує їх, то до останньої краплі. А потім використовує їхню силу для того, щоб пересувати речі. Інакше кажучи, громити все поспіль. Щоб розбудити його, часом вистачає якнайменшого гніву чи смутку.

Якнайменшого...

Боже! Що ж ми накоїли?

Що насамперед накоїла я? Мені стало ніяково. Я заплющила очі.

—Люсі? — Голлі торкнулась мого коліна й жалібно всміхнулась мені. —Ти кажеш, усе буде гаразд? То... що ж нам робити?

Цієї миті я відчула, як я вдячна Голлі. Всміхнувшись їй у відповідь — напевно, так само кволо й жалібно, — я кивнула в бік проходу, що вів до бічних сходів в дальньому кінці поверху:

— Зараз ми встанемо—дуже-дуже тихо. Пройдемо помалу,

ярд за ярдом до отих дверей. Спокійно, не поспішаючи. І не панікуймо.

— У нас не вийде... Це неможливо...

— Голлі, ми повинні це зробити.

Найважче виявилося встати. Встати й вийти з укриття. Як я вже казала, Полтергейсти реагують на звуки й емоції — тож немає ніякої різниці, чи сидите ви під прилавком, чи стоїте на повен зріст у циліндрі або купальнику з блискітками, як на танцях у нічному клубі, аби ви тільки мовчали. Щоправда, зараз мені в це не дуже вірилось. Думка про те. що зараз ми постанемо перед невидимою тварюкою, що гортає собі брошури на прилавку, просто-таки зводила мені шлунок. Вибору, одначе, в нас не було.

Пошепки наказавши Бобі Вернонові мовчати, ми з Голлі вхопили його, а далі, подумки порахувавши: «раз, два, три!» — підвелись. І відразу поглянули в бік каси, де сам собою перегортався стос брошур. Сторінки шелестіли—вгору-вниз, вгору- вниз — серед холодного-холодного повітря... Все було так само, як і раніше. От і гаразд. Водночас темрява довкола нас аж тріскотіла від розрядів потойбічної енергії. Я подумала, що навіть найменший наш порух може викликати потужні ударні хвилі, що сколихнуть усю залу.

Я кивнула головою. Голлі, що стояла ближче до виходу, рушила першою, підхопивши Вернона під пахви. Я прямувала за нею, тримаючи Бобі за гомілки. Сам Вернон лежав, заплющивши очі, й навряд чи розумів, що тут коїться. Він непокоїв мене. Я боялася, що він зненацька застогне чи скрикне і приверне до нас аж ніяк не потрібну увагу.

Голлі задкувала до виходу. Я пленталась за нею, краєм ока стежачи за стосом паперів, які з шелестом перегортались...

Так ми потихеньку пробирались уздовж проходу, повз вішаки з пальтами й куртками, намагаючися ступати нечутно, я навіть сказала б — ніжно. Ми впевнено наближались до дверей, за якими були сходи.

— Послухай-но! — прошепотів мені на вухо голос. — Це просто дивовижно! Я майже певен, що тобі це вдасться...

Череп! Я вирячила очі й прикусила губу. Цікаво, чи не потривожить він Полтергейста? Чи не розлютить його? Я знову позирнула на стос паперів...

— Так, тобі це вдасться, якщо Голлі раптом не впустить цього малого Бобі, і його голова не грюкне об підлогу, — подружньому провадив привид. — І не розколеться, як кокосовий горіх об камінь! А я сподіваюсь, що саме так і станеться! Тільки поглянь, як тремтять її рученятка...

То була правда. Голлі зупинилась і знову вхопила Бобі під пахви. Я ніколи ще не бачила її такою блідою. Щоправда, двері були вже зовсім близько.

— От щаслива нагода розважитись! — торочив своє череп. — Ти зараз ніяк не зможеш відповідати мені! Або обернутись і міцніше закрутити кришку на склянці Тож тепер тобі доведеться вислуховувати все, що я скажу! І ти не змусиш мене замовкнути!

Ми рушили далі. Я гарячково озиралась.

Усе було гаразд. Біля каси нічого не змінилось.

— Щодо мене не хвилюйся, — знов обізвався череп. — Я його не цікавлю. Ми, духи, звертаємо увагу лише на рівних собі Тож до мене йому байдуже...

Я зітхнула з полегшенням. Аж тут Голлі зачепила ліктем вішак із пальтами. Вішак тихенько рипнув.

— Проте з іншого боку...

Я хутко поглянула в бік каси.

Стос паперів лежав нерухомо.

Ми з Голлі перезирнулись. Зачекали. Я подумки порахувала до тридцяти, намагаючись дихати якнайнепомітніїпе. В кімнаті було темно й тихо. Нічого не відбувалось. Папери не ворушились.

Я обережно видихнула й ми навшпиньки подалися далі.

— Здається, все гаразд! — мовив череп. — Він, мабуть, пропав...

Порожній вішак з іншого кінця зали крутнувся навколо стійки, загойдався туди-сюди й знову завмер.

— Ні не пропав. Він просто бавиться з вами.

Ми заціпеніли на місці. Довкола все було спокійно. Я кивнула Голлі. Ми міцніше підхопили Вернона й трохи швидше, ніж дотепер, рушили до виходу.

Десь у глибині зали брязнув метал. У темряві повільно крутнулась лампа, підвішена до стелі. Голлі сповільнила ходу, та я заперечливо хитнула головою — і ми ще хутчіше попрямували далі.

Тепер нам слід було поспішати. Тікати звідси світ за очі.

— Не роби помилки! Не думай, що він там, чи тут, чи між пальтами... — шепотів мені на вухо череп.

Я стиснула зуби. Я вже знала, що він скаже.

— Насправді він усюди. Просто над нами. Обвивається круг нас, як змія. Ми всередині його. Він уже проковтнув нас..■

Зненацька завили динаміки на стелі. Потім їхнє виття змінилося низьким гудінням і тріском. Ми аж підскочили на місці. Над головою Голлі на вішаку ворухнулася синя піжама так, ніби в неї хтось був убраний, і замахала рукавами й холошами штанів. Потім енергія так само швидко покинула її, й піжама знову нерухомо повисла на місці.

А наступної миті ми вже проскочили в двері й опинились на сходах, серед непроглядної пітьми.

Я випустила Вернонову ногу, витягла з кишеньки на поясі ліхтарик, увімкнула й затиснула його в зубах. І побачила Голлі, що притулилася спиною до стіни й поклала Бобі на підлогу.

— О, Боже... — стогнала вона. — Боже...

— Не можна тут зупинятись, Голлі! — прошепотіла я. — Треба йти далі. Піднімай його! Вперед!

— Але ж, Люсі...

— Просто роби, що я кажу!

Ми рушили вперед і почали, спотикаючись, сходити вниз у непевному світлі мого ліхтарика. Ми вже не намагалися ні додержуватись тиші, ні стримувати свій страх, що просто- таки душив нас. Голлі схлипувала, голова Бобі Вернона хилиталась туди-сюди.

Ми дістались до повороту. За нашими спинами загрюкотіли, відчиняючись, двері. Коли вони щосили вдарились об стіни, їхні скляні панелі розлетілись на друзки, що дощем посипались по сходинах. Раптовий порив вітру змусив нас нахилитись.

— Туди! — спочатку я думала, що ми зійдемо бічними сходами аж до першого поверху, проте зараз мені не хотілося залишатись так близько від Полтергейста. Тому я кивнула в бік дверей, що вели до магазину. Голлі перша штовхнула ці двері плечем, і ми втрьох поринули в тишу й темряву відділу господарчих товарів, у дальньому кінці другого поверху.

— Голлі. — прошепотіла я, — ти втомилась. Поміняймось місцями. Пусти мене вперед.

— Ні. зі мною все гаразд.

— То ходімо пліч-о-пліч.

Прохід тут був досить широкий, і йти залишалось недалеко через в ідділ и господарчих товарів і жіночого одягу, а далі головними сходами на перший поверх. Це все, що нам залишалося зробити.

Здалека я почула голоси, що кликали нас. Живі голоси — Локвудів, Джорджів...

— Не відповідай їм, — сказала я Голлі. — Мовчи.

Ми йшли якомога швидше. Я чекала, що позаду от-от грюкнуть двері, пропускаючи Гостя, що женеться за нами. Однак Полтергейсти звичайно діють по-іншому.

Коли ми проминали стійку з друшляками, щось ляпнуло мене по обличчю. Я зойкнула, випустила ліхтарик, а потім — Вер- нонові ноги. Бобі застогнав і повис на руках у Голлі.

Ще один удар — мені обпекло щоку. Вилаявшись, я витягла рапіру, рвучко обернулась... Нічого.

Аж тут у сусідньому проході щось ударилось об каструлі.

Голлі скрикнула. На її щоці розпливлась червона пляма.

Єдина гарна риса Полтергейста — це те, що в нього немає ектоплазми. Навіть якщо він зачепить вас, ви не заціпенієте, не потрапите в примарну пастку. Щоправда, він залюбки може розчерепити вам голову якоюсь канапою чи прохромити перилами від сходів. Ми підхопили Вернона й попрямували далі.

Десь за нашими спинами загуркотіло — то цілими купами падало на підлогу кухонне начиння. А потім долинув моторошний скрегіт і гарчання, ніби з середини цього гуркоту видирався на волю велетенський звір.

Проте той самий звір перебував не лише за нами, а й попереду нас. Трохи далі на нас чекав стояк із кухонними ножами всіх форм і розмірів. Вони тремтіли на своїх гачках, ладні зірватися з місць. Ось тобі й маєш...

Я перетягла Голлі й Вернона до сусіднього проходу, і дуже вчасно, бо ножі тут-таки злетіли в повітря. Ми впали за прилавком з порцеляновим посудом і закотились під нього. Над нами пролітали десятки ножів: вони трощили тарілки, відскакували від сковорідок, устромлялись у підлогу поруч із нами.

Бобі Вернон розплющив одне око.

— Ой! Обережно! Хіба не зрозуміло, що мені боляче?

— Буде ще гірше, якщо не замовкнеш! — гаркнула я. — Голлі, вперед! Підводься!

— Куди вже гірше? — простогнав Бобі.

Знову завили динаміки, від цього звуку нам аж ломило зуби. Удари й вереск лунали зусібіч. Десь попереду, біля входу до відділу жіночого одягу, щось гучно тріснуло—напевно, якась важка й міцна річ пробила знизу підлогу.

На мить я зупинилась, не знаючи, куди краще йти.

— Черепе! — покликала я. — Я не знаю...

— Ідіть уперед, інакше помрете.

— Гаразд, — використовуючи Вернона як мотузок, щоб тримати Голлі на ногах, я знову рушила вперед. У наступному проході два прилавки були відкинуті вбік і врізались у третій прилавок.

— Ото вже зрадіє пан Ейкмер, — обізвався череп.

— Авжеж. Невимовно, — погодилась я.

— З ким ти щойно розмовляла? — вирячилась на мене Голлі.

— Ні з ким! З тобою!

— Я не вірю тобі.

П’ять скляних мисок промчали повз мою голову і розбились об стіну. Вітер кружляв коло моїх черевиків, хапав за ноги, силкуючись повалити мене на підлогу...

— Голлі. яке тобі зараз до цього діло?!

— Люсі. якщо ми збираємось працювати разом...

— Хай тобі дідько! Гаразд! Я розкажу тобі! У мене в рюкзаку живе наш клятий череп. Я розмовляю з ним! Ти задоволена?

— Так. Це багато що пояснює. — кілька фартухів хлиснули Голлі по обличчю, вона недбало жбурнула їх убік. — Ось бачиш, ти сказала правду, й нічого лихого не сталось!

Ми майнули в прохід, що вів до відділу жіночого одягу. Відразу після цього ззаду вилетів цілий прилавок і з гуркотом розсипався, ударившись об стіну саме в тому місці, де ми щойно перебували.

— Отакої! — буркнув череп. — Тепер ти всім розповідатимеш про мене? А я думав, що в нас із тобою особливі стосунки...

— Ходімо! Замовкни! Поговоримо про це згодом!

— Знаєш. Люсі, — засапано промовила Голлі Манро. — а я думала, що ти трішки схиблена... Тепер я бачу, що помилялась.

У в ідділ і жіночого одягу було тихо, принаймні, якщо порівняти з відділом господарчих товарів. Вітерець холодив нам ноги. В дальньому кінці відділу вже видніли ліфти і майданчик, на який з першого поверху виходили ескалатори та головні мармурові сходи.

—Тут нічого небезпечного, — сказала я. — Дякувати Богові.

Аж тут ліворуч від нас — це могла бачити тільки я, бо Голлі обернулась туди спиною, — повільно ворухнув головою манекен, ніби стежачи за нами своїм сліпим усміхненим обличчям.

І тоді зала вибухнула. Ціла стійка з одягом знялась над підлогою, копнула її ніжками, наче норовиста коняка, й перекинулась у повітрі. Голлі заверещала. Ми позадкували, а стійка тим часом наштовхнулась на колону і впала, наче повалений стовбур, перегородивши собою прохід.

Інші стійки теж злетіли в повітря й полетіли залою, вибиваючи шибки у вікнах і вдаряючись у стіни. Куртки й пальта зірвалися з вішаків і закружляли над нами, погойдуючи порожніми каптурами й вимахуючи рукавами. Вони ширяли залою, наче ті відьми на мітлах, круг них шалено завивав вітер. Потім вони попадали вниз просто нам на голови, стьобаючи повітря пасками, дряпаючи нашу шкіру застібками й ґудзиками.

Прихилившись, ми потягли Бобі Вернона до ескалаторів, дорогою відвертаючись від речей, що падали згори, й перестрибуючи через керамічні плитки підлоги, які розтрощувались у нас під ногами, кружляли в повітрі й розколювались на друзки об стіни й колони. Довкола нас шаленів одяг: нейлонові штани ніжно-жовтавого кольору так щільно заліпили мені обличчя, що я не могла дихати. Я зірвала їх. кинула вбік і озирнулась, щоб побачити те, що вирує в мене за спиною.

Там. із-за одягу й меблів, з темного кутка назустріч мені рачкувала лиховісна тінь. Ось вона підняла свою тоненьку руку:

— Люсі...

Ми з Голлі кількома стрибками дісталися до мармурового майданчика перед сходами і скочили на широку мідяну смугу, що розділяла ескалатори, щоб по ній з’їхати вниз. Вернон незграбно приземлився на неї, скрикнувши з болю. Голлі послизнулась і поїхала на спині; Бобі ковзнув слідом за нею. Я стрибнула, встояла на ногах і спустилась униз стоячи, дорогою озираючи те, на що перетворився вестибюль універсального магазину братів Ейкмер.

Унизу горіли вогні—чотири наші робочі ліхтарі, що химерним чином обертались у повітрі.

Увесь цей час мене цікавило: куди поділись наші колеги? Де Локвуд із Джорджем? Кілька разів я чула здалека їхні голоси, та ніяк не могла зрозуміти, чому вони не поспішають нам на допомогу.

Тепер я все зрозуміла.

Полтергейст промчав не лише там, де пробирались ми з Голлі, несучи з собою Вернона. У вестибюлі він похазяйнував незгірше. На підлозі лежали розтрощені вітрини, з алебастрових колон стирчали стійки, що врізались у них. Фрески по стінах були посічені друзками скла й трісками від розбитих дверей. Величезне штучне дерево — скульптурна композиція «Осінь»,

якою так пишався пан Ейкмер, — тепер було видерте з постаменту й лежало біля підніжжя ескалаторів: коштовні золотисті листки ручної роботи були обдерті й розкидані по всьому вестибюлю. Підлогу в центрі було цілком зруйновано, дошки — вирвано разом з цвяхами. Оголена земля по краях випирала вгору, розгойдуючи встромлені в неї ліхтарі, а посередині западалась униз.

В усьому вестибюлі незайманим залишався тільки невеличкий півкруглий майданчик перед самісінькими вхідними дверима. Його краєм тяглися залізні ланцюги, задля більшої міцності тричі перекручені. Підлога всередині цього бар’єру була захаращена нашим захисним знаряддям — каністрами з сіллю та залізними стружками, гілочками лаванди, запасними ланцюгами. Примарний ураган, що лютував у вестибюлі, бився об краї бар'єру, змушуючи ланцюги тремтіти, проте всередині усе було тихо. Там стояли мої колеги, тримаючи напоготові рапіри, гукаючи, махаючи нам руками.

Позаду, затиснувши вхідні двері дошкою, щоб вони не зачинилися, стояли Кейт Ґодвін і Костомаха-Фло. У центрі майданчика Квіл Кіпс розпорював вістрям своєї рапіри подушки з лавандою і розсипав висушену траву по підлозі. А попереду, на самісінькому кінчику утвореного ланцюгами виступу, кричали й махали нам Локвуд і Джордж.

Моє серце мало не розірвалося з радощів, коли я їх побачила. Я стрімко з’їхала вниз, перестрибнула через Голлі й Вернона, які вже опинились на підлозі біля ескалатора, й допомогла їм підвестись. Це було все, що я могла зробити, бо вітер просто- таки валив мене з ніг. Згори на ескалатор упав перекручений, мов канцелярська скріпка, стояк із одягом. Зо два рази він перевернувся й завмер, наче здохла тварина.

— Люсі! — вигукнув Джордж. — Будь ласка, мерщій! Тут земля от-от розступиться!

Джордж — завжди майстер повідомляти про те, що ти й без нього чудово знаєш. Ми ринули вперед. У Вернона обличчя було позеленіле, в Голлі — закривавлене — чи від падіння, чи від якоїсь подряпини.

Тим часом яма перед нами ширшала. Підлога тріснула. Нас засипало грудками землі та іншим сміттям, шмат дерева боляче вдарив мене по руці.

Локвуд кинув свою рапіру вбік і вийшов за бар’єр. Я бачила, як він зігнувся під поривом вітру: за його спиною залопотіло пальто. Ледве тримаючись на ногах, він перескочив через край ями й опинився поруч із нами, зі своєю звичною усмішкою на обличчі.

Він підхопив під руки Бобі Вернона:

— Чудово! Я тримаю його! А ви — мерщій до дверей!

Проте це легше було сказати, ніж зробити. Підлога розступалась. і під нею жадібною пащею відкривалось провалля: його краї вже сягали ланцюгів. І навіть заглибились під них: відлетіли дошки, частина ланцюгів провисла вниз.

Локвуд ухопив Вернона за руку й штовхнув його вперед. За бар’єром Кіпс із Джорджем підхопили його й перетягли на безпечне місце. Наступною була Голлі, що вже ледве трималась на ногах: Локвуд так само штовхнув її, й вона теж опинилась по той бік бар’єра, дорогою мало не звалившись у яму. Джордж підхопив її. а Кіпс тим часом уже тягнув Вернона до вхідних дверей.

Тепер Локвуд обернувся до мене. Вітер завив ще лютіше. Дерево, земля, обідране штучне листя, клапті матерії — все закружляло вихором.

— Давай, Люсі! — вигукнув він. Його очі зблиснули, він простяг мені руку...

Підлога вибухнула. Дошки злетіли вгору, ніби їх хтось висадив невидимим кулаком. Я втратила рівновагу й відсахнулась: підлога під моїми ногами роз’їхалась. Вітер підхопив мене, потяг угору, вбік... на щастя, недалеко. Я хутко позадкувала далі, зачепилася рюкзаком за вирвану дошку і повисла на ній, наче прапор на корабельній щоглі.

Локвуд скрикнув, потягся до мене. Я бачила його бліде обличчя. Його рука вхопилася за мою руку.

А вже наступної миті його відірвало від мене. Я побачила, як вихор кудись несе його. Хотіла закричати, та крик застряг

у моєму горлі. За моєю спиною щось тріснуло — розірвалися ремені рюкзака. Вітер закружляв мене, мов ганчір'яну ляльку. Я вдарилась об щось тверде, з очей мені посипались іскри. Чиїсь голоси кликали мене на ім’я, відтягали від життя, від усього, що було дороге мені. Нарешті мене оточила пітьма, я знепритомніла і вже не відчувала ні власної душі, ні власного тіла.

Ви знаєте, як це погано, коли ти не можеш сказати напевно, розплющені в тебе очі чи ні. Коли довкола тебе така пітьма, ти можеш бути і мертвий, і живий. А коли ти не можеш поворухнути жодною частиною свого тіла й ніби ширяєш у повітрі, як привид. — це теж препогано.

Та й цілковита тиша аж ніяк не зараджує справі.

Ось так я й лежала невідомо де. Спочатку довкола не відбувалось нічого. Я постійно програвала в своїй голові те, що трапилось зі мною перед тим: брязкіт скла, виття вітру, пальта й куртки, що крутяться в повітрі... Аж зненацька ніби хтось клацнл’в вимикачем, і до мене повернувся нюх. Я відчула запах мулу та плісняви, і ще гіркий присмак крові — так, ніби хтось вивалив усе це разом на мій бідолашний ніс. Я чхнула, й це чхання віддалось гострим болем в усьому моєму тілі. Я відразу зрозуміла, що лежу, незручно зігнувшись, на твердій землі. Лежу на боці, підібгавши під себе одну руку, а другу витягши вперед, як отой дискобол на давньогрецькій вазі. Мені здалося, що голова в мене лежить нижче від тулуба, а під щокою — м’який холодний бруд. Коли я дихала, в мене ворушилось волосся, що впало на моє обличчя.

Я спробувала поворушити руками й ногами, і вони, на мій подив, послухались мене. Було боляче, але не так, як я гадала. Так, я перетворилась на величезний синець, однак мені пощастило нічого собі не зламати. Я почала перекочуватись і від- повзати вбік, натрапляючи на якісь невидимі в темряві речі.

Нарешті мені вдалось лягти на спину, підібгати ноги, ривком підняти тулуб і сісти.

Я притулила пальці до чола: пасмо волосся, що прилипло до нього, було липке, напевно, від крові. Здається, я добряче вдарилась головою, коли падала. Скільки я пролежала тут непритомна, сказати було важко.

Я заходилась мацати землю поруч із собою. Рапіри немає. Рюкзак пропав. Череп з усіма його непотрібними порадами й дотепами теж пропав. Хоч як це безглуздо, та я зненацька відчула, як мені бракує його. В моїй голові — там, де завжди звучав його голос, — тепер було порожньо.

Мені хотілося знову завалитись набік і заснути. Мені було байдуже до всього, мене нудило, наморочилось у голові, проте навички агента врешті взяли над усім цим гору. Я потихеньку, обережно обмацала всій робочий пояс.

Усі кишеньки на поясі були, як і раніше, повні. Отже, я не беззахисна. Напружившись, я підібгала ноги. Пошукала між каністрами й ремінцями, аж поки знайшла торбинку з водостійкої матерії, пристебнуту біля петлі для рапіри. Там я зберігала сірники. «Завжди носити з собою сірники» — одне з найголовніших правил агента. Здається, сьоме в моєму списку. Не таке важливе, як наше «правило печива», однак безперечно входить до першого десятка.

Отже, правило сьоме, пункт другий: твоя коробочка з сірниками завжди повинна бути повна. Правду кажучи, ра ніш е я частенько легковажила цим пунктом, однак Голлі з її увагою до дрібниць щоразу стежила, щоб наші сірникові коробки були повні. Я уявила, як тепер довелося б мені без сірників, і відчула щиру вдячність до Голлі. Вдячність, яка тут-таки змінилась відчуттям провини.

Голлі...

Я пригадала, як ми сварились і що я наговорила їй то ді , у відділі меблів. Пригадала, як мої гнів і дурість розбудили Полтергейста. Від цих спогадів мені стало ще гірше. Потім я пригадала, як Голлі перескочила через провалля, як Локвуд після того потягся до мене... і мені стало невимовно боляче.

Адже Полтергейст підхопив його й потяг невідомо куди!

Що з Локвудом зараз? Чи живий він?

Я схлипнула, жаліючи саму себе, та відразу вгамувала це почуття. Мені вкрай не сподобалось ледве чутне відлуння. І те. як це відлуння залоскотало мені шкіру. Годі! Більше ніяких емоцій! Хай там як це скінчиться, мені вже відомо, що я тут не сама-одна.

За мною спостерігали привиди. Ті самі, присутність яких я відчувала ще в магазині, проте зараз вони були ближчі. Ближчі й дужчі. А ще звідкілясь — вочевидь, теж зблизька — лунало знайоме тихе, огидне дзижчання, яке нагадало нам із черепом про оте моторошне дзеркало в рамі з кісток, що його ми викопали на кладовищі Кенсел-Ґрін...

Я протерла очі. Ні. зараз мені важко було судити про щось напевно. Голова в мене йшла обертом.

Я тернула першим сірником. Малесенький вогник спалахнув у пітьмі й освітив обриси моєї брудної долоні. Я витягла з торбинки дві невеликі свічки—два товсті короткі недогарки. Один я обережно поставила на землю, другий запалила і тримала його під кутом, аж поки вогонь розгорівся й осяяв те, що мене оточувало. Тепер я могла бачити.

Я сиділа на темній утрамбованій землі, засипаній камінцями. Збоку й ззаду—там, де я щойно лежала, — височів невеличкий пагорбок, теж обсипаний камінцями й трісками. Поряд лежали листки від штучного дерева—червоні, схожі на краплини крові. І лаванда з розірваних подушок, і подертий на клапті одяг — сорочки, штани, навіть перекручена спідня білизна. Все це, мабуть, засмокталося до діри в підлозі разом зі мною.

Над моєю головою чорніло провалля. Чи воно пронизувало увесь шар землі й виходило до вестибюля магазину, чи його краї обвалились, поховавши мене живцем, — я не могла сказати. Вогник свічки був надто слабенький, щоб сягнути так далеко.

Зате він чудово освітлював сірі муровані стіни довкола мене. Я радше відчувала, ніж бачила, що ці стіни утворюють наді мною арку, верх якої прорізає темна щілина. Я перебувала в камері, спорудженій людськими руками, невідомо якій завширшки. І раптом я зрозуміла, що це за камера.

В’язниця. Сумнозвісна Королівська в’язниця. Джордж. як завжди, мав рацію: частина цієї в’язниці дотепер збереглась під землею, і розлючений Полтергейст пробив до неї дорогу.

Певним чином він прислужився мені, привівши до центру навали привидів у Челсі. Так, це було Джерело і Полтергей- ста, й моторошної постаті, що рачкує, і всього цього жаху.

Ніби на підтвердження свого здогаду, я розгледіла за якихось три ярди від себе кістяк. Він висовував із землі свій череп, простягав уперед кощаві руки. На мить я навіть подумала, чи не вбила когось, коли падала сюди, та відразу зрозуміла, які це дурниці. Адже кістяк — стародавній!

— Привіт! — сказала я, поглянувши на кістяк. — Пробач...

Кістяк нічого не відповів.

Гаразд. довелося пробачити йому погані манери. Я поволі підвелася й, хитаючись, ступила кілька кроків уперед, кривлячись від смердючого диму, що клубочився коло свічки.

Зусібіч мене оточували муровані стіни — вологі, вкриті білою пліснявою. Стіни тяглись удалину, тож я почувалась так, ніби мене засмоктує в тунель, помалу наближаючи до чогось лиховісного й неминучого. Відчуття було не дуже приємне, надто коли врахувати, що мені досі наморочилось у голові. Я глибоко вдихнула й притулилась до стіни.

Тільки-но моя голова торкнулась каменя, на мене полинуло відлуння минувшини. Голоси, що кричали, плакали, волали про порятунок. Прохід був повен людей, вони бігли повз мене й крізь мене, штовхались, лаялись. Повсюди панували відчай і страх. Мене закружляло, відірвало від стіни, викинуло на середину проходу...

Я знову стояла сама серед цілковитої тиші, і в моїй руці догоряла свічка. Я дедалі ясніше чула відлуння минулого й не мала змоги навіть перепочити.

Я оглянула стіну. До самісінької стелі вона була вкрита ледь помітними подряпинами — окремими словами, ініціалами, римськими цифрами. Слідами в'язнів, які жили й помирали тут...

— Люсі..

З пітьми, що розлягалась переді мною, знову долинув цей голос!

Я пошепки вилаялась. Ця тварюка знайшла мене! Гаразд, пора вже покінчити з цим назавжди.

— Добре. — сказала я. — Не хвилюйся. Я йду.

Шкутильгаючи, як інвалід, то піднімаючи свічку вгору, то опускаючи її. я рушила вперед. Тепер я намагалася більше не торкатися стін. Подекуди між каменями проростало біле коріння дерев, а стіни блищали від вологи. Невдовзі під ногами почали траплятись калюжі. Кілька кроків мені довелося ступити по воді, та згодом підлога знову стала підніматись, і я ступила на твердий камінь.

Я опинилася на перехресті. Ліворуч і праворуч від місця, де я стояла, тяглись іще два проходи. Лівий прохід майже відразу 7 був перегороджений іржавими залізними ґратами. У правому 7 проході я помітила сходи, які йшли під смердючу, вугільно- чорну 7 воду 7 . Звичайно ж, я не звернула до жодного з цих проходів, рушила прямо і, перелізши через купу дерев’яних уламків, опинилась у якомусь просторому приміщенні.

Спереду 7 линув чийсь шепіт. Коли я підняла свічку вище, він ущух.

— Не соромтесь, — мовила я. — Говоріть собі.

І засміялась: вони й справді соромились мене! Вони мовчали. Підлога знову хитнулась під моїми ногами. Голова страшенно боліла, й на мить усе попливло в мене перед очима. Коли ж зір нарешті прояснився, я чітко побачила тих, хто іепотів. Вони були тут, переді мною, громадились купами краях підземної зали. Можливо, я трохи збожеволіла після укання проходом, та мені здалося, що ці купи не схожі на лття, принесене річковим припливом. Я придивилась: ніби олі дерева з обідраною корою й переламаним гіллям лежать там покотом. Тільки, зрозуміло, то були не дерева, а кістяки.

Подекуди на них ще збереглись клапті від одягу, та здебільшого то були просто голі кістки — безладна мішанина білих крапок, ком, знаків оклику, начеркана на сторінках величезного записника. Я бачила окремі черепи й щелепи, в яких збереглися зуби, поламані рештки рук і ніг, та найбільше тут було маленьких, відламаних від чогось кісточок. Ребра тяглися вгору, скидаючись на жмутки прибережної трави чи розбиті стояки для велосипедів біля покинутої залізничної станції. Часом купа кісток сягала мені аж до пояса. Зала, в якій я опинилась, була широка, прямокутна, одначе кістки громадились лише вздовж стін, не захаращуючи водночас темно-сірого отвору виходу, що виднів у дальньому кінці зали.

Я поволі вийшла на середину кімнати, затуляючи долонею вогник свічки — не лише задля того, щоб він не згас, а й заради поваги до мертвих. Скільки ж тут цих решток...

А ті, кому ці рештки раніше належали, теж були тут.

Над купами кістяків ширяли сотні світлих постатей, що самі нагадували язички полум’я, тільки холодні. Майже нерухомі й прозорі, мов застиглі сльозинки, вони випромінювали непевне потойбічне світло. На їхніх обличчях не було ні ротів, ні носів, тільки темні ямки замість очей. Вони зирили просто на мене. А я, стоячи посередині зали, відчувала всю силу їхньої уваги, їхнього кількасотлітнього болю й ненависті.

— Усе гаразд, — сказала я їм. — Я розумію вас.

Що там Джордж розповідав про історію цієї в’язниці? Наприкінці свого існування вона стала радше лікарнею, ніж в’язницею. Останніми її мешканцями були прокажені та і нш і небезпечно хворі бідолахи. Ніхто сюди не приходив, усі уникали й зневажали їх. А потім королі з династії Тюдорів вигнали їх звідти й зрівняли це місце з землею.

Вигнали...

Я оглянула потрощені кістяки біля стін.

Ніхто їх звідси не виганяв! їх просто замкнули під землею, завалили уламками стін і залишили в пітьмі помирати.

Так простіше. Чистіше. Вирішуються кілька проблем одразу. Ці люди були або злочинцями, або прокаженими. Хто б переймався ними?

Тож чи варто дивуватися, що ця невеличка зала — таке потужне джерело сили й люті?

— Я розумію вас... — повторила я.

Постаті замерехтіли, стежачи за мною своїми нерухомими темними очними ямками. Я щосили намагалась виявити своє співчуття до них. Та чи сприймуть вони мій жаль? Чи можуть вони будь-що сприймати після того, як стільки століть пролежали похованими живцем й забутими? Стільки століть не знаходилось нікого, хто згадав би про їхнє існування...

Що ж. не стану нікого звинувачувати. Я поглянула поверх свічки, що вже згасала, й помітила дивовижну річ на підлозі. Нахилилась уперед, трішки хитнувшись (якби ця підлога припинила крутитись у мене перед очима!), іуважно придивилась. Авжеж, кістяки — це не найголовніша тутешня загадка.

Плити підлоги, над якими я схилилась, були чисто виметені: на них не було жодної порошинки, хоч порох густо вкривав і прохід, яким я сюди дісталась, і кістяки по краях зали. На одній з плит, недалеко від мого лівого черевика, лежав якийсь циліндрик — наполовину білий, наполовину бурий. Спочатку я подумала, що то уламок кістки, та коли опустила свічку нижче, то зрозуміла: це недопалок.

Недопалок сучасної сигарети...

Я поглянула на нього, насупилась, труснула головою, намагаючись зрозуміти, що ж це значить.

Довкола мене хтось заворушився. Озирнувшись, я побачила, що бліді постаті рушили до мене. Я нетерпляче підняла руку:

—Усе гаразд, усе гаразд... Я тільки на хвилинку. Я тут дещо знайшла.

Я підвелася. Тепер, звернувши нарешті увагу на підлогу, я помітила й деякі інші химерні речі. Посередині зали підлога була напрочуд чиста — ані кісток, ні пороху, ні будь-якого ішого сміття. Хтось старанно прибрав цю залу, незгірше >а Голлі Манро.

Від цієї думки я захихотіла, і це остаточно розбудило мене. Я стурбовано подивилась на коло привидів, пто от-от мало зімкнутись круг мене, й сказала:

— Дайте мені більше місця. Ви мені заважаєте. Відійдіть, будь ласка, трохи назад.

Я вийшла на середину зали, зосередилась (усе довкола й досі оберталось перед моїми очима), нахилилась і похмуро втупилась у кам’яні плити підлоги. Придивившись, я розібрала на них численні цяточки, схожі на краплини застиглого воску. Я спробувала помацати пальцем одну таку краплину й мало не перекинулась уперед.

— Ви неабияк мене дратуєте, — сказала я привидам, які ще ближче підібрались до мене і вже не висіли над купою кісток. Тепер вони утворили коло круг прибраної частини підлоги. Я відчувала, як пильно вони спостерігають за мною, як гніваються на мене.

— Я не збиралася з вами розмовляти, — провадила я. — І вже напевно цього не робитиму, якщо ви не відійдете назад. Ану, геть! — привиди позадкували. — Отак буде краще! А тепер скажіть: що ви тут робите? Звідки тут воскові краплі й недопалок? Що це за круглі подряпини на підлозі? І що це за чорна пляма посередині? Ви що, розважались тут? Багаття палили?

Привиди, зрозуміло, нічого не відповідали мені, та за їхніми спинами я виразно відчувала відлуння давнього насильства й жорстокості. Воно клубочилось над нами чорною хмарою, як піщана буря, що насувається на містечко, загублене серед пустелі.

— Я влаштую вам усім гідний похорон, — говорила я. — У справжніх трунах, за всіма звичаями. Нікого з вас не палитимуть у печі. Не хвилюйтесь, я домовлюся про це з Локву- дом. Він, щоправда, трохи поведений на привидах, але я його умовлю. Не хвилюйтесь. Локвуд розбереться з вами всіма...

Еге ж, розбереться. Якщо він ще живий і здоровий.

Зненацька мені спало на думку: а якщо ні? Це була навіть не думка, а впевненість. І що ж тоді, власне, роблю тут я? Навіщо марную час на розмови з привидами, коли Локвуд пропав, звіяний ураганом? Біль пронизав усе моє тіло. В голові загуло. Я майже впала на коліна.

Може, він теж тут, серед цієї купи кісток? Якби він вижив, то давно вже був би поряд зі мною... Мій страх вирвався з мого серця, величезною хвилею покотився до країв зали, і всі привиди знову зашепотіли на різні голоси.

— Розмовляйте зі мною виразніше. — сказала я. — Як отой дідуган у кріслі. Вам трапилася рідкісна нагода! Такі люди, як я. нечасто сюди заходять. Говоріть, тільки зрозуміло...

Аж тут я помітила, що моя свічка згасає.

Нічого, все гаразд. У моїй торбинці є ще одна... Свічки там не було. Невже я загубила її дорогою? Ні, я згадала, як акуратно поставила її на землю там. де отямилась. Я вирячила очі. дивуючись із власної дурості.

Гаразд. Доведеться повернутись і знайти її.

Я озирнулась і побачила, що привиди перегородили мені шлях.

— А тепер. — сказала я. — ви повинні випустити мене, щоб... Ой!

Гарячий віск обпік мені пальці. Свічка майже догоріла. Я поставила недогарок під ногами й полізла по сірники. Тернула сірником і заходилась шукати, чи не можна тут запалити чого-небудь замість свічки. Може, свічі є в привидів? Вони ж тут нещодавно палили їх, судячи з воскових краплин на підлозі...

— Посуньтесь, хлопці, трохи назад! Я не бачу, де ви тримаєте свої... Агов!

Один привид рушив уперед, до того ж більш рішуче, ніж досі. Всередині його примарного тіла я розгледіла бліді ребра, побачила простягнуті руки. Його очні ямки мерехтіли, мов язички чорного полум’я. Взявши з пояса каністру, я зірвала з неї кришку й сипнула сіллю. Вона спалахнула смарагдовою дугою, вчистивши круг мене простір. Усе це я зробила миттєво й машинально — далися взнаки давні навички агента.

— Пробачте! Я на вашому боці, — вигукнула я. — Треба тільки, щоб ви не займали мене!

Привиди заколихались, їхнє сяйво померкло, обриси стали більш нерівними й незграбними. Я вилаялась, кинула геть сірник, а тоді тернула іншим. Недогарок біля моїх ніг згасав далі. В залі ставало дедалі темніше. Опустивши сірник нижче, я поверх його вогника поглянула на привидів, що оточували мене.

— Що з вами? — зіпнула я. — Я хочу допомогти вам, а ви намагаєтесь убити мене...

Ще одна каністра з сіллю, ще одна яскраво-зелена дуга — і примарні постаті знову відступили, сумно шепочучись між собою. Я відчула, що починаю панікувати, й це було аж ніяк не добре. В такому стані я не зможу тримати їх під контролем. Окремо кожен з цих привидів був досить-таки немічний, і я легко могла підкорити його своїй волі. Та їхній спільний гнів був для мене занадто потужною силою.

Що в мене залишилось? Трохи солі. Ще менше залізних стружок, решту я порозсипала в магазині Ейкмерів. І одна- єдина каністра з магнієм. Нишпорячи в кишеньках пояса, я впустила коробочку з сірниками. Я тут-таки підняла її. та в мене так тремтіли пальці, що сірники розсипались по підлозі. Я зойкнула, нахилилась, щоб зібрати їх. і побачила, що привиди рушили назустріч мені.

І саме цієї миті згас недогарок свічки.

Я збиралася жбурнути каністру з магнієм і рознести хоча б частину привидів на атоми. Зрозуміло, що решта Гостей відразу накинулися б на мене, та я принаймні не здалася б без бою. Проте каністру я так і не жбурнула, бо, хоч моя свічка й згасла, в залі з’явилось нове джерело світла — бліде сяйво, що лізло з боку того проходу, де я ще не була. Сяйво було не живе, а мертвотне — примарне, холодне, від якого довкола ніби стає ще темніше. Та будь-що це сяйво надало мені короткий перепочинок і водночас серйозно подіяло на привидів, що зімкнули круг мене коло. Вони зненацька зупинились і обернулись у бік, звідки линуло сяйво. їхні обриси затремтіли й почали розпливатись.

Сяйво поволі заповнювало залу, ллючись, як молоко, вздовж стін, через купи кісток. У моїх вухах пульсувала кров. Я відчула, як почало змінюватись повітря. Привиди скулювались і задкували до стін.

Навіть самі стіни вигнулись і затремтіли. Мені в обличчя війнуло холодним вітром, і разом з ним долинув той самий тихий, байдужий голос, який я чула в магазині Ейкмерів.

Він кликав мене на ім’я.

Привиди пірнули в купи власних кісток і зникли. Я чекала, тримаючи напоготові каністру з магнієм.

З темного проходу назустріч мені виповзла рачки ще темніша постать, яка не відбивала жодного променя світла.

Тоді, в магазині, я втекла від неї. Тепер тікати було нікуди.

У мене спітніла долоня, що стискала каністру. Я не покладала на магній жодних сподівань. Я розуміла, що ця постать, яка з’явилась із самісінького центру навали в Челсі, була набагато дужча і за Полтергейста. і за всіх цих в’язничних привидів укупі. Магнієвий спалах — потужна зброя, та поряд із цим згустком потойбічної енергії вона ніщо.

Крижаний вітер ущух. Я стояла серед цілковитої тиші. Постать влізла до зали, й тепер нас із нею ніщо не розділяло.

Як і тоді, коли я бачила її біля ліфтів, вона рачкувала незграбними поштовхами: здавалось, ніби її лікті й коліна вивернуті назад, чи їх бракує взагалі. Голова схилена, обличчя не видно під довгим волоссям—принаймні я хотіла, щоб то було волосся, бо воно якось химерно звивалось і погойдувалось. Одначе й те. що мені було видно, наганяло страх. Почорніла зморщена шкіра обтягувала кістки, наче в мумій, які можна було побачити в музеях до того, як ДЕПРІК примусово вилучив та знищив їх. Уся ця тварюка була ніби висушена, я чула, як вона клацає нігтями по кам’яних плитах, бачила, як морщиться її шкіра за кожним порухом, утворюючи такі глибокі бганки, ніби ця шкіра не зсувається, а розривається.

А попереду, мов почесний ескорт, лізли павуки — чорні, блискучі, метушливі.

Постать підповзла ближче і раптом одним плавним порухом випросталась. Тепер вона прямувала далі на двох ногах, одначе її руки пересмикувались так, ніби й досі відштовхувались від землі. Обличчя я не бачила, проте крізь волосся, чи що там було в неї на голові, блиснули зуби. Обриси постаті були нерівні, майже волокнисті, немов краї килимка, чи не доплетеного до кінця, чи розтріпаного з часом. Я бачила, як ці волокна втягувались усередину і постать ставала дедалі виразнішою. Доки вона більшала й повнішала, я відчувала протилежне, мені здавалося, що в моїх нутрощах утворилося провалля, що засмоктує мене всередину. Я відчувала, як сили залишають мене, як наморочиться в моїй голові. Я заплющила очі.

— Люсі...

Я знову розплющила очі.

Я досі стояла на ногах у тому самому, забутому всіма місці. Проте потойбічне світло послабшало, й переді мною в пітьмі стояла вже зовсім інша постать. Я насторожено втупилась У неї.

— Люсі!

Мені аж ноги підігнулися з радощів. Я впізнала цю постать! Упізнала голос! Саме його мені зараз хотілось почути. Я просто-таки танула з радощів. Моє серце затьохкало. В піднятій руці я досі тримала каністру з магнієм. Я опустила руку й ступила вперед.

— Локвуде! Дякувати Богові!

Як я могла не впізнати його відразу? Його постать спочатку здалась мені надто темною й безтілесною. Але ж тепер я виразно бачила знайомі високі плечі, вигин шиї, неслухняне пасмо волосся на чолі...

— Як ти знайшов мене? — вигукнула я. — Я знала! Знала, що ти прийдеш!..

— Що ти. Люсі.. Хіба щось могло зупинити мене?

З обрисів обличчя я зрозуміла, що він усміхається, та голос у нього був такий сумний, що я мимоволі зупинилась.

Я придивилась до його лиця, ледве помітного в темряві, й запитала:

— Локвуде, що це? Що сталося?

— Ніщо не розлучить мене з тобою. Ні в житті ні в смерті..

В моїй душі ніби розкрилась холодна, непроглядна безодня. Що? — перепитала я. — Про що це ти говориш? Що це значить?

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. '

—Ти справді лякаєш мене! Замовкни! — я ще нічого не розу- мла. та мої кістки немовби перетворились на холодець. Я ледве могла поворухнути язиком. — Мовчи!

Постать і далі стояла в глибокому затінку. Вона не відповіла нічого.

— Підійди ближче! — сказала я. — Виходь сюди, до світла!

— Краще мені цього не робити. Люсі.

Лише тепер я розгледіла, яка крихка, примарна ця постать. І яка вона химерна — голова й груди здаються чіткими, міцними. а далі обриси розпливаються. Вона не стоїть на підлозі, а ширяє над нею...

Мої ноги підкосились. Я впала на коліна. Клацнула об підлогу каністра, яку я досі тримала в руці.

— О. ні, — прошепотіла я. —Локвуде... Ні...

— Не сумуй, — лагідно, спокійно відповів голос.

Я затулила обличчя долонями, щоб не бачити цього.

— Ти не винна... — провадив голос.

Але ж це було не так. І я це знала. Я стиснула кулаки, впившись нігтями собі в долоні. Далі почула химерне, моторошне виття, схоже на відчайдушний крик пораненої тварини, й тільки тоді зрозуміла, що це кричу я сама.

Думок у моїй голові не було. Тільки образи. Я бачила, як він кидає мені срібну сітку, і як вона летить через горище між щупальцями ектоплазми. Як він стрибає, щоб відгородити мене від жінки в чорній сукні, що стоїть біля вікна. Як ми біжимо вдвох уздовж карнавальних платформ, ухиляючись від ворожих пострілів. І ще один його стрибок — на сходах у будинку панни Вінтерґарден, який врятував мені життя.

Знову врятував мені життя...

А ще я пригадала фотографію, яку знайшла в кімнаті його сестри, — жвавого, трохи розмитого на знімку малого хлопчини.

Я погойдувалась туди-сюди, й сльози текли крізь мої долоні. Я почувалась розчавленою, зім’ятою. Це неправильно! Цього не може бути! Не повинно бути!

— Люсі... — я опустила руки. Я не бачила його постаті через сльози в очах. Проте слухати я цілком могла, а знайомий голос лунав чітко й спокійно, як завжди. — Я прийшов не для того, щоб завдати тобі болю. Я прийшов попрощатися з тобою.

Я відчайдушно хитнула головою:

— Ні! Скажи мені, гцо з тобою сталося!

— Я впав. Я помер. Хіба цього замало?

— О, Боже... Ти намагався врятувати мене...

— Так і мало врешті статись. — провадила постать. — У душі ти завжди це знала. Мені не могло щастити вічно. Ллє я радий. Люсі. що зробив це. Не дорікай собі Я радиш що ти залишилась жива. Жива... — сухо додав голос. — Відбулась лише подряпинами...

— Благаю! — заволала я. —Я ладна на все, аби цього не сталось...

— Я знаю. — я здогадалася, що він знову сумно всміхнувся мені з пітьми. — Знаю. Але... — постать ніби позадкувала. — Щось я тут загаявся...

— Ні! Я мушу побачити тебе! — наполягала я. — Будь ласка! Вийди з темряви!

— Не можу. Це надто вразить тебе...

— Будь ласка! Покажись мені!

— Що ж. гаразд...

Яскраво-блакитне полум’я огорнуло постать. Прозоре, мов рідке скло, воно піднялось аж до стелі. І тоді я побачила його.

Побачила глибоку криваву рану на його грудях. Сорочка була розірвана на клапті якоюсь моторошною силою. З боків звисало чорне лахміття — все, що залишилось від пальта. Внизу постать тоншала, блідшала і врешті щезала.

Я бачила його худе, спотворене болем обличчя, темні очі. в яких застиг відчай. Та навіть тепер він усміхався мені — сумно й ніжно, й від цієї усмішки ставало страшно.

У мене потемніло в очах. Я відчула, що непритомнію. Проте я швидко опанувала себе й пішла йому назустріч, широко розкинувши руки. Цієї миті закривавлена голова несподівано озирнулась, ніби помітила щось за своєю спиною, в проході, і я побачила, що це не голова, а порожня маска, всередині якої клубочаться темні згустки.

Він знов обернувся до мене:

Я мушу йти, Люсі Не забувай мене.

Спереду його обличчя здавалося бездоганним. Я бачила на ньому всі ямки, всі зморшки, навіть знайому родимку на шиї. Волосся, щелепи, іудзики на роздертій сорочці — все було на місці. А збоку і ззаду... Ні. це була не голова, а радше вичищена всередині шкаралупа — порожня, як маска з пап’є- маше.

— Зачекай, Локвуде... Я не розумію. Твоя голова...

— Мені пора.

Постать знов озирнулась, ніби її насторожило щось позаду неї. Так. я не помилилась. То була порожня шкаралупа. По краях маски хилитались тоненькі чорні волокна, як у розтріпаного килимка. А за ними, всередині шкаралупи, я помітила ніби сітку, безладно сплетену з малесеньких джгутиків. Ця сітка нагадувала величезне сіре павутиння, укладене на дні рельєфної мембрани. Я бачила Локвудове обличчя навиворіт — випуклі вилиці, носову западину...

А на місці очей і рота видніли порожні чорні отвори.

Постать знов обернулась до мене. Вуста сумно всміхнулись, очі глянули з мудрим співчуттям:

— Люсі...

Ці волокна... Я відразу пригадала огидну тварюку, що рачкує.

Тепер мені все було зрозуміло. Я відсахнулась, переповнившись водночас невимовним полегшенням і огидою:

— Я знаю, хто ти такий! Ти — не він!

— Я той, ким я став.

— Ти Двійник! Самозванець? Ти живишся моїми думками!

Каністра! Де ж моя каністра? Нічогісінько не розбереш у цій темряві!

— Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти.

— Ні! Ні, я не вірю тобі!

— Не все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...

На блідому обличчі з’явилася усмішка. Воно дивилося на мене з ласкою й любов’ю...

А потім його розітнуло вістря рапіри.

Від голови, від волосся, посередині носа, через рот. через підборіддя і далі крізь груди. Усе відбулось миттєво. Тіло, мов надута повітрям торбина, нітрохи не пручалось.

Локвудові голова й тіло розвалились навпіл, по різні боки від блискучого срібного клинка. З порожньої маски в повітрі заклубочились чорні згустки, схожі на краплі темного соку, що впали в чисту воду. Постать розпалась на окремі волокна плазми, які закрутились і швидко випарувались.

На тім самім місці, де щойно зникла примарна постать, стояв Локвуд із закривавленим обличчям, розкуйовдженим волоссям, у розірваному пальті, з відкинутою назад, щоб зберегти рівновагу, рукою й затиснутою в другій руці рапірою.

На його грудях не було ніякої рани. І його сорочка — біла, хоч і забруднена, — була цілісінька й навіть застебнута до другого згори ґудзика.

— Агов. Люсі! —усміхнувся він мені.

Я не відповіла, бо саме репетувала на весь голос.

Трохи пізніше ми з ним сиділи вдвох на камені в кутку зали. Щоб відшукати цей камінь, Локвудові довелося відкинути кілька черепів убік. Щоб не трапилось ніяких несподіванок. він посипав купу кісток сіллю й залізними стружками. На підлозі яскраво палали дві свічки з його пояса. У нього знайшовся навіть пакуночок жуйки... Усе було спокійно й затишно.

— З тобою справді все гаразд? — уже, напевно, вдесяте спитав він.

— Мабуть, так... Не знаю, — відповіла я, оглядаючи свої коліна. Локвуд міцно, по-дружньому стиснув мені руку. У нього самого була подряпина на щоці й припухла губа, та загалом усе було добре. Принаймні краще, ніжу блідої тварюки, з якою я тут нещодавно розмовляла.

Знаєш, нарешті сказав він. — Нам пора вибиратися щси нагору^Джордок напевно, вже місця собі не знаходить.

Джордж. Із ним усе гаразд? А з усіма іншими?

— Усе гаразд. Із Джорджем.

— А... з Голлі?

— Теж усе гаразд. Хіба що трохи вдарилась... Як і всі ми. Вони пішли шукати лікарів для Бобі Вернона. А Кіпс намагається вийти на зв’язок із Барнсом. Я залишив Джорджа за старшого. а сам поліз до цієї діри шукати тебе.

— Ти не повинен був цього робити, — заперечила я. — Ти не можеш так ризикувати своїм життям!

— Облиш, — відповів Локвуд. —Ти ж знаєш, я ладен померти за тебе, — він захихотів і додав: — Бог мені свідок, я не раз був до цього близький. Тож полізти рятувати тебе до якогось провалля —дурниця... Еге, ти ж уся тремтиш! Надягни моє пальто. Ну-бо, я наказую!

Я не сперечалась. Я справді змерзла. А пальто було нівроку тепле.

— Знаєш, я не пам’ятаю, як потрапила сюди, — байдужим тоном промовила я. — Мабуть, добряче вдарилась головою, коли впала. Досі ще ледве мозком ворушу.

Я подумала про кістяки та мою спробу заговорити з ними. А потім — про примарного хлопця-Двійника.

Локвуд кивнув:

— Я не дивуюсь. Усе відбулося надзвичайно швидко. Після того, як тебе затягло до тієї діри, Полтергейст хутко вгамувався. Так, ніби ти була центром його тяжіння, Люсі. Ти зникла, й вітер негайно вщух, неначе його заморозило. Було лише чути, як по всьому будинку падають на підлогу речі. Мені пощастило, коли Полтергейст несподівано зник, я саме летів у повітрі, однак тієї миті опинився не над підлогою вестибюля, а над ескалаторами, тож падати виявилось не так уже й високо. Я приземлився десь на середину ескалатора і звідти просто з’їхав униз. Полежав трохи на спині, спостерігаючи, як над усім вестибюлем ширяють штучні листки з того скульптурного дерева... Наче сніжинки, тільки не білі, а червоні. Дуже гарне видовище. От якби його побачив пан Ейкмер... Боюся, що зараз його універсальний магазин став не такий привабливий, як раніше.

Я потерла очі:

— Бідолашний магазин...

— Нічого. Зате подумай, яку рекламу ми йому зробили! — провадив Локвуд, почухавши перенісся. — Якщо він цього не зрозуміє, то нехай забирається геть із бізнесу. Проте що нам до того? Одне я знаю напевно: їм будь-що доведеться щось робити з тією дірою посеред вестибюлю. Діра глибока, земля на її стінках сиплеться. Я добре помучився, поки спустився туди цілим. А коли нарешті дістався до дна, то провалився крізь шар битого каменю і впав до старої в’язничної камери. Знайшов там на підлозі твою свічку і зрозумів, що ти жива. Вирушив шукати тебе, заблукав, та врешті опинився біля проходу, до половини затопленого водою. І вирішив, що туди ти в будь-якому разі не підеш.

— Звичайно, не піду.

—Але цей прохід надав мені цінну інформацію, бо перш ніж відшукати тебе, мені довелось пройти довгим прямим тунелем. частина якого була підтоплена й пахла річковим мулом. Я можу заприсягтись. що чув. як у його дальньому кінці хлюпоче Темза. Щоправда, мене не дивує, що тут є інший вихід... Може, спробуймо вийти саме ним, нам принаймні не доведеться дряпатись угору з ями?

Я дивилась униз, на старанно виметену підлогу.

— Гадаю, тут повинен бути вихід. — тихо сказала я. — Локвуде. цей привид, якого ти бачив біля мене...

— Еге ж... То що це була за тварюка? Я чув. що ти розмовляєш з нею, але бачив тільки моторошне скупчення чорних згустків. Ледве розгледів його постать навіть тоді, коли підкрався до нього з рапірою...

—То ти не бачив його обличчя?

—А я мав його побачити?

— Ні... е-е... це не має значення.

Запала тиша. Правду кажучи, мені важко було розповісти Локвудові про Двійника. Щоб уникнути негайних розпитувань, я змінила тему й заговорила про сліди нещодавньої діяльності в цій залі: акуратно виметену піддоіу, недопалок сигарети, чорну пляму посередині кімнати й численні краплини застиглого воску. Локвуд помітно стривожився й заходився оглядати залу, раз по раз суплячи брови.

—Твоя правда. — нарешті сказав він. — Це загадка. Тут напевно хтось побував, до того ж нещодавно. Поглянь сюди: це китайський віск. — він зішкріб з підлоги застиглу краплину і розтер її пальцями. — Пахне олією жожоба. Такі свічки можна купити в Маллета. Дорогий, нівроку, товар... А щодо цієї сигарети... Цікаво, якої вона марки, це теж може дещо підказати нам... — він підняв недопалок, покрутив його в пальцях. підніс до свічки й заходився розглядати, примруживши очі. —Так. так... умгу...

— То яка ж це марка?

— Не можу визначити. Поки що це просто клаптик паперу з дрібкою тютюну. Та я певен, що ми змусимо його розповісти більше... — він поглянув на купи кісток. — А вони що тут роблять? Знаєш, Люсі, Джордж казав, що повинно було статись щось надзвичайне, щоб так швидко розбудити стільки привидів, як це відбувалось останніми тижнями. І він мав р ацію . Я хочу, щоб він сам оглянув цю залу. Джордж уміє звертати увагу на якнайменші подробиці і робити з цього потрібні висновки... І це треба робити мерщій, поки сюди не припхався Барнс. Я певен, що тільки-но тут з’явиться ДЕПРІК, як нас негайно звідси випруть.

Я кивнула. Саме так зазвичай і траплялось.

—А навала в Челсі... Як ти гадаєш, ми зупинили її?

Локвуд знову підбадьорився. Він простяг руку, допомагаючи мені підвестись.

— Це ми скоро з’ясуємо, — він ще раз поглянув на кістяки, обсипані сіллю й залізними стружками. — Тільки якщо ця зала з усією цією всячиною не Джерело, то я — несосвітенний дурень, і мені пора переходити, скажімо, до Банчерча. Поглянь на ці кістки! Якщо всіх цих хлопців поховали тут заживо, їхньої потойбічної енергії цілком вистачить, щоб спалити цілий міський район, — він поплескав мене по руці-—І це відшу кала ти, Люсі. Ти молодець!

Саме молодцем я аж ніяк не почувалась.

—Локвуде, — нерішуче промовила я, —до речі, про Полтер- гейста... ти сказав правду. Саме я була центром його тяжіння. Коли ти був нагорі, ми... ми з Голлі посварились. Полаялись. І розбудили Полтергейста. Мені справді шкода, Локвуде. Це все моя провина. Я не змогла стримати себе. Я стала для вас тягарем. Через мене ви могли загинути.

— Не забувай, що ви з Голлі врятували Бобі Вернона, — нагадав Локвуд, водночас не заперечуючи моїх слів.

— Голлі, мабуть, уже про все розповіла тобі, — провадила я. — Чи, може, їй забракло часу?

— Ні, вона нічого не казала мені. Тільки дуже переймалась тобою, Люсі. Як і всі ми.

Він засвітив ліхтарик і повів мене до виходу з зали. Деякий час ми йшли мовчки.