Примарний Хлопець

— Дорослі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд. — А ти, Джордже, часом не відчуваєш себе старим?

— Не настільки, щоб не скуштувати морозива, — відповів Джордж.

Локвуд кивнув:

— Я теж не відмовився б від вершкового ріжка.

— Зараз принесу, — запропонувала я, побачивши через дорогу кіоск із морозивом. — А тобі що взяти, Голлі? Мабуть, фруктовий лід?

Волосся Голлі було заправлене під облямований хутром капелюшок, який дуже личив їй. На ній було довге пальто, яке чимось скидалось на Локвудове, а на боці — й це неабияк дратувало мене — висіла рапіра.

— Ні. мені теж вершковий ріжок. Заради такої нагоди.

— А я вже думала, що ти ніколи не порушуєш своєї дієти. — здивувалась я й вирушила до кіоску, щоб зайняти там чергу.

Звідси мені було видно, що за мавзолеєм уже вишикувалась карнавальна хода — ряд платформ, поставлених на вантажівки корпорації «Світанок» і оздоблених прапорами агенцій. На деяких платформах було встановлено велетенські логотипи. На верхівці білої щогли красувались переплетені кільця — емблема агенції «Тенді й сини»: на самих платформах я помітила лисицю — знак «Ґрімбл» — і балухату сову агенції «Дал- лоп і Твід». Усі ці фігури було зроблено з пап’є-маше, сталевого дроту й дерева, а потім яскраво розфарбовано. Заввишки вони сягали двадцяти футів, а довкола них уже стояли юні агенти, готові розкидати в натовпі цукерки й листівки. На двох платформах розташувались акторські трупи, що мали відтворювати найславетніші події з історії агенцій: зараз вони — і моторошні мерці в білому гримі, й витончені агенти в старомодному вбранні — мирно розмовляли й курили, чекаючи на початок параду.

На чолі процесії стояла вантажівка з найбільшою платформою, обтягнутою червоною та сріблястою матерією — барвами двох найбільших лондонських агенцій. Над платформою в темному небі на припоні погодувались дві надувні фігури — єдиноріг та лев, символи «Фіттес» і «Ротвел». Фігури були підвішені над кріслами, в яких мали сидіти нащадки засновників компаній — Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел.

— Панно Карлайл? Люсі Карлайл?

— Хто це? — я почула голос, та серед гамору не змогла розпізнати його. Так само спершу не впізнала я і його власника — маленького кремезного чоловічка в хутряному кожусі й крислатому капелюсі, що геть закривав нахилену вперед голову. Чоловічок несподівано підійшов ближче. В яскравому сяйві ліхтарів я розгледіла і його м’які оксамитові штани, й дорогі, пошиті на замовлення, лискучі шкіряні черевики.

Помітила я й ціпок із руків'ям, вирізьбленим із слонової кістки, в оздоблених коштовними перснями пальцях. Потім чоловічок спритно підняв руків'ям ціпка свій капелюх, і я нарешті побачила його обличчя. То був зовсім юний хлопчина з широченним жаб’ячим ротом і запалими щоками, що бганками, схожими на сире тісто, опускались до його товстої шиї. На скронях видніли пасма темного, змащеного оливою волосся. Очиці хлопця, блакитні й гострі, мов скляні друзки, втупились у мене.

Отут уже я відразу впізнала його. Іншого такого обличчя немає в цілому світі. Чи то пак є. тільки воно темніше й волохатіше. а його власник сидить у в'язниці. Цей власник — Джу- ліус Вінкмен, відомий ділок на чорному ринку артефактів. А перед} мною зараз стояв його синок Яеопольд — точнісінька копія свого татуся.

«Чим можу служити вам. пане Вінкмене?» — збиралась я сказати, до того ж холодно й твердо, та в мене нічого не вийшло. Я була така здивована, що лише невиразно хрокнула й заціпеніла з роззявленим ротом.

Натомість поряд зі мною опинився Джордж:

— Чим можу служити?

— Я хочу повідомити, — відповів хлопчина, — що мій батько переказує вам своє вітання й те. що він невдовзі сам зустрінеться з вами.

— Оце вже навряд, — нарешті оговталась я. — Адже вашому татусеві дали двадцять років?

Леопольд Вінкмен усміхнувся:

— Ну, щодо цього в нас є власні способи й шляхи. І в цьому ви скоро переконаєтесь. А поки що ось вам, панно Карлайл, невеличкий завдаток.

Його рука, немов змія, блискавично майнула в повітрі і вдарила мене руків’ям ціпка в живіт. Я зойкнула й зігнулась. Леопольд Вінкмен насунув капелюх собі на лоба, крутнувся на блискучих закаблуках і поволі подався геть. Цю величну про- іулянку зіпсував йому Джордж: він витяг свою рапіру й засунув її навскіс між Леопольдовими ногами. Той спіткнувся, втратив рівновагу, повалився просто в натовп і впав на трьох здоровенних робітників, вибивши з їхніх рук кухлі з пивом. Пиво бризнуло на їхніх жінок та подруг. Почалася бійка: Він- кмен борсався, тицяв туди-сюди своїм ціпком, а робітники місили його кулаками. Його крик тонув у гаморі натовпу. Джордж тим часом допоміг мені розігнутись і вивів через вулицю назад.

— Зі мною все гаразд, — мовила я, потираючи живіт. — Дякую, Джордже. Ти міг би й не турбуватись.

— Нічого, не зашкодить.

— Хай йому чортяка! Я й забула про морозиво.

Та це вже не мало значення. Коли ми повернулись, Локвуд саме позирав на годинник.

— Пора сідати, — сказав він. — Час збігає, а Вінтерґарден навряд чи зрадіє, якщо ми запізнимось.

Він повів нас повз кіоски, ближче до мавзолею, де вже вишикувались озброєні полісмени, що перевіряли списки гостей. Вони оглянули наші запрошення, й ми попрямували до платформ. Техніки тягли повз нас велетенські повітряні кулі; двигуни вантажівок були увімкнені і обдавали нас бензиновими хмарами.

Панна Вінтерґарден казала нам, що вона особа поважна, близька до вельми впливового товариства. На відміну від інших випадків, тут вона не збрехала. З’ясувалося, що нас запросили на головну, найбільшу платформу, призначену для почесних гостей. Ми піднялись на неї: платформу, надзвичайно широку, було укріплено на рамі вантажівки. На жердинах над нашими головами майоріли прапори, а по краях, немов вартові на фортечнім мурі, стриміли пластикові фігури левів та єдинорогів. Ряди стільців були вже заповнені гостями — чоловіками в темних дорогих пальтах і жінками в хутрі. Юні співробітники агенцій «Фіттес» і «Ротвел» пересувались між стільцями, пропонуючи гостям підігріте вино й солодощі. Панна Вінтерґарден, що сиділа досить далеко, помітила нас, ласкаво махнула рукою й більше не звертала на нас жодної уваги.

Поки ми з Локвудом і Джорджем тупцяли на місці, придивляючись, куди б нам сісти, Голлі Манро помітно підбадьорилась.

Вона розгладила своє пальто, поправила капелюшок і рушила вперед, уздовж сидінь, киваючи одним гостям, махаючи рукою іншим... Як легко вона пристосувалась до тутешнього товариства! Діставшись до переднього ряду, вона озирнулась і поманила нас. Коли ми дісталися туди, вона вже весело балакала з кількома найвпливовішими особами Лондона, серед яких були й очільники двох найбільших агенцій країни — Пене- лопа Фіттес і Стів Ротвел.

З панною Фіттес ми вже раніше познайомились, і це знайомство було навіть приємне, хоч і не дуже близьке. Це була дивовижна жінка невизначеного віку, оточена двома аурами — краси і влади, які цілком доповнювали одна одну й були нероздільні. Сьогодні панна Фіттес була вбрана в довге біле пальто, облямоване на комірі й манжетах сліпучо-білим хутром. Довге темне волосся було майстерно зачесано нагору й скріплено великою срібною шпилькою в формі півмісяця. Леді лагідно привіталася з нами, чого, на жаль, не можна було сказати про чоловіка, що сидів поруч із нею: Стіва Ротвела, голову однойменної агенції.

Зараз я вперше побачила його наживо. Він виявився великим гладким чолов’ягою в теплому пальті, по-своєму навіть гарним: міцна нижня щелепа, чисто виголене обличчя з дивовижними смарагдовими очима. Біляве волосся на скронях уже починало сивіти. Він байдуже кивнув нам, без упину роздивляючись на всі боки.

— Чудовий вечір, — обізвався Локвуд.

— О. так. Саме підходить для того, щоб розважити люд, — Пенелопа Фіттес щільніше закуталась у комір пальта. — До речі, цю ідею подав саме Стів.

— «Хліба й видовищ» — стародавній рецепт, — мугикнув пан Ротвел. — І всі радітимуть, — відвернувшись, він поглянув на годинник.

Панна Фіттес тихенько всміхнулась. їй, мабуть, аж ніяк не менше кортіло дочекатись початку карнавалу, та вона була надто добре вихована, щоб виставляти це напоказ.

Як ведеться агенції «Локвуд і компанія»? — запитала вона.

— Стараємось залишатись на висоті. — відповів Локвуд.

— Так. я чула про ваше розслідування в Фіони Вінтерґар- ден. Чудова робота.

— Зараз я заклопотаний архівними дослідженнями, — втрутився Джордж. — І сподіваюсь досягти визначних результатів. Мрію стати колись членом «Товариства Орфея*. Ви чули про таке товариство?

Пенелопа Фіттес трохи повагалась і широко всміхнулась:

— Безперечно.

— А от я не чув, — зізнався Локвуд. — Що це за товариство?

— Це вільна спілка, — пояснила панна Фіттес. — Туди входять численні підприємці, що намагаються зрозуміти суть Проблеми. Хтозна, скільки відкриттів ми зможемо зробити завдяки вашій кмітливості, пане Кабінсе. Колись ми охоче приймемо вас до своїх лав.

— Дякую. Тільки я не певен, чи вистачить мені для цього кебети.

Леді лагідно засміялась:

— А тепер, пане Локвуде, я хочу познайомити вас з одним із моїх компаньйонів. Це сер Руперт Ґейл.

Чоловік, якого вона мала на увазі, стояв за її спиною й спирався об перила, що оточували платформу. Він обернувся. То був молодик із білявим, коротко підстриженим на потилиці й скронях, але пишно зачесаним над чолом, волоссям. У нього були акуратні вусики, повні вуста і яскраві блакитні очі. Щоки його порожевіли від холоду. Як і всі гості на платформі, він був ошатно вбраний і ліниво підпирався полірованим ціпком. Перехопивши ціпок лівою рукою, він правою потиснув руку Локвудові.

— Радий знайомству, сер, — промовив Локвуд, намагаючись на виказати того, що з цим молодиком нам уже доводилося стикатись. Коли ми востаннє бачили сера Руперта, він видряпувався стічною рурою на дах покинутої фабрики, шалено вимахуючи клинком, схованим усередині ціпка. Він був колекціонер, збирав заборонені артефакти, один з яких ми поцупили просто в нього з-під носа під час таємного аукціону. влаштованого Вінкменом. Тоді, звичайно, ми були в масках, а коли сер Руперт видряпався на дах. майже відразу стрибнули в Темзу, щоб утекти від нього. Проте навіщо дурити самих себе? Наша роль у тій історії була чудово відома, тож не тільки ми знали сера Руперта, а й він знав нас незгірше.

— Дуже приємно, — рука в рукавичці міцно схопила Локву- дову руку. — Ми. здається, вже зустрічались із вами?

— Навряд. — відповів Локвуд. — Щось я такого не пригадую.

— Бачте. — заперечив сер Руперт Ґейл, — у мене чудова пам'ять на обличчя. Я ніколи не забуваю їх. І навіть їхніх частин. Наприклад, підборідь.

— Ну. таке бридке підборіддя, як у мене, є в десятків людей, — відказав Локвуд. Сер Руперт досі міцно тримав його за руку: вони пильно дивились один одному в очі.

— Сер Руперт — давній друг нашої агенції, — пояснила Пенелопа Фіттес. — Його батько багато років тому допомагав моїй бабусі. А сам він зараз допомагає мені. Навчає молодих агентів фехтування та інших бойових мистецтв.

— І я це охоче продемонструю вам, — сер Руперт нарешті випустив Локвудову руку. — Нам слід буде якось зустрітися й поговорити про ваші справи, про наші...

Локвуд холодно посміхнувся:

— Я завжди до ваших послуг.

Пролунав гудок. Пенелопа Фіттес вирушила до переднього краю платформи. Ми побокували. Хтось сунув нам до рук склянки з гарячою кавою. Над вулицями вибухнув феєрверк, заливши небо червоно-сріблястими блискітками. Вантажівка гаркнула й зрушила з місця.

—Джордже, чи не зарано ти завів розмову про «Товариство Орфея»? — прошепотіла я.

Джордж насупився:

— Ні... А ти помітила, з яким крижаним спокоєм вона відповіла мені? Правду кажучи, мене це здивувало. Я думав, що це товариство більш таємне.

Він умостився на стільці. Голлі Манро стояла збоку й невимушено розмовляла зі своїми знайомими з агенції «Ротвел».

Ми з Локвудом тим часом спостерігали за парадом через голови натовпу.

Попереду, розтинаючи хмаринки лавандового диму, прямував конвой, повільно прокладаючи дорогу посеред Стренду. З динаміків, що стояли по кутах нашої платформи, лунала гучна музика, здебільшого врочисті патріотичні пісні. Панна Фіттес і пан Ротвел махали людям руками. За ними їхала перша з кількох платформ з акторами: на ній агенти у старомодному вбранні, під барабанний дріб, ганялися за привидами серед пінопластових руїн. Агенти кидали в натовп цукерки й безкоштовні сувеніри, а люд штовхався й весело підскакував, ловлячи дарунки.

«Хліба й видовищ, — пригадала я слова Стіва Ротвела. — І всі радітимуть».

Невже? Мені здалося, що натовп заколивався. І то був не хаос, не стихія. То були легкі, але впевнені хвилі, що нагадали мені коливання пшениці в полях, у тих краях, де минуло моє дитинство. І разом з цими хвилями крізь веселий гамір пробивались інші звуки — невдоволене шипіння й бурмотіння. Крізь лавандовий дим на нас дивилися бліді, похмурі обличчя.

Локвуд теж відчув це.

— Щось назріває, — прошепотів він. — Щось вельми недобре. Ярмарок — це я ще розумію, але навіщо цей дурнуватий парад? Не знаю, кого і в чому він повинен переконати. Стоїмо тут, як бовдури, напоказ.

— Жах та й годі, — кивнула я. — Поглянь хоча б на йолопів, що кривляються на платформі позаду. А найгірше те, що ми посуваємось так повільно. Увесь цей карнавал розтягнеться на кілька годин...

Проте я помилилась. Наша подорож виявилась надзвичайно короткою.

Ми були приблизно на середині Стренду, недалеко від вокзалу Черінґ-Крос і контори агенції «Фіттес», коли натовп прорвав кордони й ринув на дорогу. Наша вантажівка зупинилась і зачхала двигуном. Один з агентів схопив коробку з цукерками й пожбурив її з платформи. Я побачила, як цукерки летять у повітрі барвистим дощем. Далі в повітрі майнуло щось інше — велике, блискуче. Воно впало на середину нашої платформи, недалеко від мене, з брязкотом розбитого скла. Спершу мені здалося, що то впав захисний ліхтар, який зірвався з кабелю. А потім я відчула хвилю нестерпного холоду й несподіваного підсвідомого страху. Усе було зрозуміло, проте я не могла навіть зрушити з місця... й цієї миті переді мною з’явився Гість.

То була бліда, худорлява, згорблена примара, огорнута вет- хим пожовклим лахміттям. Її обриси залишались чіткими, та ектоплазма всередині бралася бульбашками й нуртувала, наче суп, що кипить у каструлі. Ребра, перекручений хребет, м’язи, жили—все це то розтягалось, то знову стягалось і всмоктувалось. Голова примари похилилась, обличчя затуляли білі долоні так, ніби привидові було страшно поглянути на нас. Довгі кощаві пальці стриміли вгору, наче розгалужені оленячі роги.

Ті з нас, хто був достатнього молодий, щоб бачити, витягли свої рапіри раніше, ніж на платформу впала друга бомба з привидом. Правду кажучи, таких тут було тільки троє — Локвуд, Джордж і я. У Голлі Манро теж була з собою рапіра, та нашій помічниці ніяк не вдавалось витягти її. Слідом за нами дехто з молодих агентів «Фіттес» — не з тих, що розкидали цукерки, а з тих, що розносили напої, — покидали таці й теж потяглися до своїх поясів. А дорослі, як завжди, були сліпі, не бачили привидів навіть зблизька й лише піднімали коміри пальт, відчувши несподіваний холод.

Знову брязнуло скло. З’явився ще один Гість — цього разу біля переднього краю платформи. Ще кілька бомб упало серед натовпу, й ми відразу почули крики.

Ми з Локвудом ринули вперед. Джордж вирушив за нами. Сер Руперт Ґейл теж зреагував — витяг із ціпка посріблений клинок. Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел, що стояли попереду, озирнулись. Дехто з почесних гостей підхопився з місця.

Перший привид заворушився. Він по-химерному вивернув свою голову й поплив до заднього краю платформи, крізь найближчий стілець і низеньку, гладеньку жінку в твідовому пальті, що сиділа на цьому місці. Плазма огорнула все її тіло, пронизала його наскрізь і потяглася далі. Жінка вирячила очі. здригнулась і без жодного слова впала зі стільця.

— Лікаря! — вигукнув Локвуд. Платформою прокотилася хвиля жаху. Люди зривалися з місць, відштовхували стільці вбік і безпорадно метушились — надто нерозумні, щоб почекати й дослухатись до власних відчуттів... Адже навіть доросла людина спроможна вловити слабкий відгомін потойбічної енергії, який попередить про напад привида й допоможе залишитись живою...

Гість тим часом никав то туди, то сюди, затуляючи долонями голову так. ніби вона йому боліла. Двоє чоловіків, яких торкнув привид, упали, зачепивши людей, що стояли поруч, і лише посилили паніку. Я була вже поряд із привидом і підняла свою рапіру.

Цієї миті поперед мене вдерся якийсь агент із «Ротвела» з каністрою магнію в руці.

— Ні! Тільки не тут! — вигукнула я. — Ти ж...

Було вже запізно. Він жбурнув каністру, вона пролетіла повз Гостя, відскочила від найближчого стільця й вибухнула біля самісінького краю платформи. В повітря злетіли тріски. Натовп, що оточував платформу, засипали іскри грецького вогню. Платформа хитнулась. Її край обвалився, наче льодовик. що сповзає в море, й скинув униз, на бруківку, трьох почесних гостей, серед яких була й панна Вінтерґарден. Сера Руперта Ґейла відкинуло аж на самісінький край платформи — там він зараз і висів, чіпляючись за потрощені дошки. Джордж вийшов з цієї пригоди неушкоджений, він уже наблизився до Гостя й зараз виводив вістрям своєї рапіри кривулі в повітрі, які мали захистити навколишній люд від дотику привида.

Гостя засипало гарячими залізними стружками. Так само не додавали йому доброго гумору й захисні ліхтарі, що висіли над вулицею. Плазма курилася з нього парою. Коли він опустив руки, відвертаючись від Джорджевого клинка, я помітила його обличчя — чи радше те. що було в нього замість обличчя: ні очей, ні носа, лише трикутний отвір на місці рота. Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел. що стояли біля переднього краю платформи, зберігали спокій. Ротвел дістав з-під пальта свій меч, помітно ширший і довший за наші рапіри. Панна Фіттес вийняла з волосся срібну шпильку в формі півмісяця й тепер тримала її як ніж.

Ротвел помчав до заднього краю платформи, розкидаючи на всі боки стільці. Він поспішав до другого привида, яким виявилась Примара, та його вже випередили, тіснячи Гостя назад, співробітники його власної агенції. Голлі Манро допомагала людям перебратись на безпечний край платформи. Порівнявшись із жінкою, що впала першою, вона стала біля неї на коліна.

— Забудь про привидів! — вигукнув Локвуд, хапаючи мене за руку. — Бомби! Звідки падають ці бомби?

Мене мало не збила з ніг якась леді в хутрі й срібних цяцьках. Вилаявшись, я побокувала, скочила на найближчий стілець і озирнулась. Серед натовпу я помітила ще кількох Гостей, та вони швидко щезали в згубному для них світлі захисних ліхтарів. Натовп то юрмився довкола привидів, то ніби розривався на шматки, коли люди водночас тікали на всі боки.

— Нічого не бачу, — сказала я. — Це якесь шаленство!

Локвуд уже стояв біля мене.

— Бомби кидають не з натовпу, — зауважив він. — Згори... Стеж за вікнами!

Я задерла голову. Вікна тяглись рядами — темні, сліпі, однакові. Я не могла розгледіти нічого, що коїлось за ними. А ще вище гойдались на припоні повітряні кулі з емблемами агенцій «Фіттес» і «Ротвел».

— Нічого не видно...

— Повір мені, Люсі. Бомби кидають згори. Коли щось помітиш...

Нарешті! Два вікна змінили свої обриси. Дві темні плями збільшились. Дві постаті вискочили з вікон другого поверху і впали на нашу платформу. Важкі підошви двічі вдарили об дерев’яну підлогу.

Бойовиків побачили тільки ми з Локвудом: усі інші були надто заклопотані привидами. За найкоротшу мить я встигла розгледіти одного з них. На ньому були чорні кросівки, вицвілі джинси й чорна куртка. Обличчя сховане під чорною маскою— я тільки помітила, як блиснули в щілині для рота білосніжні зуби. В одній руці бойовик тримав рапіру, в другій — короткий пістолет. Куртку було застебнуто не до кінця, і я побачила шкіряний пояс, натягнутий упоперек грудей, на якому висіли дивні предмети. Вони скидались на коротенькі палички з прозорими скляними колбочками з одного кінця. Колбочки світилися блідим примарним сяйвом, я чудово розуміла, що там у них усередині. Усе це я побачила за мить, а наступної миті бойовик уже біг разом зі своїм спільником до переднього краю нашої платформи, туди, де в білосніжному пальті і зі срібним півмісяцем у руці стояла Пенелопа Фіттес.

Ми з Локвудом теж помчали туди, одначе були надто далеко для того, щоб перейняти нападників.

Коли вони підбігли до Пенелопи. один з них підняв пістолет.

Локвуд кинув свою рапіру — вона, як спис, промайнула в повітрі і влучила бойовикові в руку. Той випустив пістолет... Аж тут надбігла і я й заходилась вимахувати рапірою на всі боки, проте нападник так спритно відбивав мої удари, що я зрозуміла: це агент, і до того ж добре натренований.

Другий бойовик, не звертаючи на нас жодної уваги, поспішав тим часом до Пенелопи Фіттес, шукаючи щось у кишені куртки. За мить у його руці теж з’явився пістолет — невеликий, короткий, чорний.

Панна Фіттес побачила зброю. Її очі вирячились. Вона позадкувала до перил.

Як я вже згадувала, краї платформи були оздоблені пласти- ковими фігурами — левами та єдинорогами. Локвуд схопив одного єдинорога за ріг і зняв його з жердини, на яку було насаджено фігурку.

Убивця підняв пістолет...

Локвуд кинувся вперед, крутячи перед собою фігуркою єдинорога.

Два постріли пролунали майже водночас, злившись в один гучний, оглушливий звук. Єдиноріг вилетів з Локвудових рук. на його шиї видніли два рівні круглі отвори.

А нападникові, з яким билась я, здається, додалося свіжої сили. Він спритніше замахав своїм клинком, і мені ставало дедалі важче відбивати його удари.

Зненацька він зупинився й здивовано вибалушив очі. Я теж не втямила себе з подиву, коли побачила, як із його грудей стримить кінчик леза, що прохромило його наскрізь.

Бойовик хитнувся, а потім упав убік. На його місці переді мною з'явився пан Ротвел, що струшував краплі крові зі свого меча.

Другий бойовик кинувся на Локвуда, та з іншого боку на нього вже насувався сер Руперт Ґейл з рапірою. Бойовик зупинився , вистрілив у сера Руперта й не влучив. Рвучко розвернувшись, він довгими стрибками помчав уздовж платформи.

— Ми ще зможемо спіймати його, Люсі! — вигукнув Локвуд, піднімаючи свою рапіру. — Вперед!

Ми побігли майже спорожнілою платформою. Проминули Джорджа. що заклопотано посипав Гостя сіллю й залізними стружками: проминули Голлі, що схилилась над постраждалою жінкою. Другий привид уже пропав, з ним упорались агенти з «Ротвела». Сам пан Ротвел з панною Фіттес теж залишились позаду.

Чоловік у чорному добіг до кінця платформи, напружився й перескочив на кабіну наступної за нами вантажівки. Локвуд стрибнув за ним, його пальто залопотіло в повітрі, а ще за мить стрибнула і я.

По кабіні загримотіли підошви. Стрибок на платформу, ривок під декораціями у вигляді готичних арок, крізь юрбу спантеличених акторів... Бойовик змахнув клинком, вистрілив з пістолета в повітря. Актори — чоловіки в білих простирадлах. що вдавали Гостей, і жінки в довгих сукнях, заляпаних

кетчупом. — перескочили через край платформи і в хмарах тальку зникли в натовпі. Бліді зі страху, вони й справді скидалися зараз на привидів. Зусібіч лунали панічні крики. Чоловік у чорному обернувся, націлив на нас пістолет і клацнув курком — пострілу не було. Бойовик вилаявся, жбурнув пістолет геть і щосили копнув ногою пінопластову арку. Локвуд майнув в один бік, я — в інший, і арка впала між нами, злегка придавивши якогось низенького актора.

Ще стрибок — і ми опинились на сусідній платформі, пофарбованій у гірчичний колір агенції «Даллоп і Твід». Над нашими головами височів їхній символ — здоровенна лупата сова з пап'є-маше. Бойовик пожбурив каністру: вона вибухнула, вдарившись об сову, пропікши в ній велику діру і обсипавши наші з Локвудом голови розпеченими залізними стружками.

Проте ми анітрохи не сповільнили своєї гонитви, пригнулися, змахнули з волосся іскри й помчали далі.

Наступною була офіційна платформа агенції «Ротвел», вона теж стояла достатньо близько до нашого втікача. Платформа була захаращена купами плюшевих левів, бляшанок із фірмовим шипучим напоєм та іншими штучками, які агенти мали кидати в натовп. Проте самі ці агенти давно покинули платформу. Чоловік у чорному посковзнувся на іграшках і бляшанках, мало не впав, ще раз вилаявся, обернувся і жбурнув нам під ноги бомбу з привидом. Брязнуло скло, над платформою з’явилась тонка примарна постать, та вже за мить ми посікли 11 своїми рапірами на клапті. Ми майже наздогнали втікача. Він був так близько, що я чула його уривчасте дихання. Ось він добіг до краю платформи. А попереду було провалля — наступна вантажівка зупинилась за кількадесят яр дів від нашої.

— Ловімо його! — вигукнув Локвуд.

Проте ззаду нашої платформи була прив’язана величезна повітряна куля в формі лева - символу агенції «Ротвел». Бойовик кинув на землю клинок і обома руками вхопився за мотузок кулі.

Ми з Локвудом зупинилися біля самісінького краю платформи. Локвуд тяжко видихнув:

— Хай йому дідько... Такого я не чекав.

— Вітер несе кулю до річки!

— Твоя правда. Вперед!

Ми помчали вулицею, повз атракціони й кіоски. Лише кілька хвилин тому тут вирував натовп, а зараз вулиця перетворилась на пустелю, захаращену загубленими капелюхами, жмутками лаванди, амулетами й черевиками. «Політ на Полтергейсті» вимкнули, не давши людям зійти з нього, й тепер вони кликали на допомогу з обіймів простягнутих металевих рук. Проте нам було ніколи, й ми з Локвудом побігли далі Стрендом, до пологого підйому на міст Ватерлоо.

Дорогою я скоса позирнула на Локвуда — очі його палали, обличчя було серйозне, міцні ноги відштовхувались від землі в такт із моїми власними ногами. Ми бігли разом, і цілий світ довкола нас немовби розпливався, зникав, як зникали всі тертя й суперечки між нами. Все було надзвичайно просто: ми бігли однією з головних лондонських вулиць, навздогін за велетенською повітряною кулею. Разом. Удвох. Усе було так, як і мало бути.

Та сама думка, напевно, сяйнула й Локвуду, він усміхнувся до мене, я всміхнулася до нього. Моє серце переповнювала радість, я забувала про біль у м’язах, про задишку... Мені здавалося, що останніх кількох тижнів наче ніколи й не було. Мені хотілося, щоб це тривало далі, далі...

— Сподіваюсь, я не завадив вам?

З нами, легко дихаючи й помахуючи ціпком, порівнявся сер Руперт Ґейл, як і завжди, бездоганно чемний. Якби він зараз мав на голові капелюха, то неодмінно скинув би його, вітаючись.

—Ласкаво просимо, — правду кажучи, мені аж ніяк не хотілося розмовляти з Ґейлом, та його чемність виявилась заразливою.

— Відчайдух, еге ж? — сер Руперт кивнув у бік постаті, що висіла перед нами на мотузку повітряної кулі. Річковий вітер уже підхопив її й почав щосили гойдати туди-сюди. Чоловік на мотузці вдарився боком об стіну будинку, проте не впав. — Присягаюсь, я навіть хотів би, щоб йому пощастило втекти.

— Від вас утекти нелегко, — зауважив Локвуд. — На це спроможні хіба що кращі з кращих.

— Ха-ха! Отож-бо! — усміхнувся сер Руперт Ґейл. — О. він збирається перелетіти через річку! Якби зі мною був мій «пар- ді» дванадцятого калібру, я вмить улучив би в цю кульку і взяв його живцем! Тут невисоко, на смерть він не розіб’ється.

Проте пістолета в сера Руперта не було, а бігти так швидко, щоб наздогнати кулю, ми не могли. Та навіть якби й могли, вона все одно летіла надто високо. Куля пропливла над мостом. і ліхтарі з набережної на мить освітили ротвелівського лева — він заблищав, наче іграшка на різдвяній ялинці. Ми бачили, як відчайдушно втікач хапається за мотузок. Він досі залишався в масці, та його куртка задерлася вгору, оголивши бліду спину й живіт. Кулю підхопило й закружляло вітром. Я навіть подумала, що зараз її понесе до нас. Та вже наступний порив вітру відкинув кулю до середини річки, чоловік упустив мотузок, зірвався, пролетів футів із тридцять-сорок і з плюскотом упав у чорну воду Темзи. Вода накрила його з головою. Ми втрьох побігли до перил моста, довго придивлялись, одначе більше нічого не помітили.

Минуло кілька хвилин. Повітряна куля майже зникла з очей, перетворившись на яскравий червоний вогник, який несло вітром на схід — до мосту Блекфрайрс, Тауера й нарешті до моря.

— Він. напевно, розбився й потонув, — мовив Локвуд.

Сер Руперт кивнув:

— Здається так. Хоча хтозна...

Він затарабанив пальцями по перилах.

— Що це були за люди? — спитала я, відходячи вбік.

— Мабуть, вороги Фіттес і Ротвела, — припустив Локвуд. — Хай би там як, а їх більше немає.

— Так, — сер Руперт Ґейл знову затарабанив по перилах. Тоді обернувся спиною до річки і зненацька витяг рапіру й зробив випад у бік Локвуда. Він орудував так швидко, що я ледве встигла все це помітити. Не зрозуміла я й того, яким чином Локвудові пощастило затримати кінчик його клинка ефесом своєї рапіри. Кілька хвилин клинок залишався в пастці металевих завитків ефеса. Я відчувала, як вони напружились — і сер Руперт. і Локвуд. Ця затримка дозволила мені простежити напрямок удару: якби сер Руперт влучив, його клинок прохромив би Локвудові легені й пронизав серце.

Білявий молодик позадкував, із скреготом вивільнивши свою зброю. Очі його палали, він легко балансував навшпиньки...

— Браво, — нарешті сказав він. — Чудово.

— Ваш випад теж чудовий, —Локвуд обернувся до нього. — Щоправда, я ніколи не нападаю ззаду.

— Не зовсім ззаду, пане Локвуде. Ви мали змогу захиститись і якнайкраще скористались нею, — сер Руперт скуйовдив собі волосся. — Що ж, наших спільних ворогів знищено, але ж ми з вами залишились. Сам на сам. Хіба це не блискуча нагода завершити нашу суперечку?

— Агов! — обізвалась я. — Що значить «сам на сам»? А про мене забули?

— Не турбуйся, Люсі, — відповів Локвуд, відгортаючи пальто й дістаючи рапіру. — Що ж, сер, починаймо.

— Нізащо! — вигукнула я. — Через п’ять хвилин тут будуть свідки...

— Панно Карлайл, — мовив сер Руперт Ґейл, — мені вистачить і кількох секунд.

Локвуд суворо посміхнувся:

— Те саме хотів сказати і я.

Аж тут долинув гомін, замерехтіли промені ліхтариків. На мості з’явився Джордж, а за ним біг натовп агентів з «Фіттес» і «Ротвела». Локвуд і сер Руперт Ґейл мовчки стояли й зирили на них. Потім сер Руперт зареготав і сховав рапіру до піхов.

— Тепер ми всі герої, — сказав він. — Отакої! Веселенький, нівроку, випав вечір!

Він усміхнувся нам, а ми — йому. Навіть крокодили в прибережнім мулі не могли б усміхнутись так виразно, так промовисто блиснути зубами, як ми. Отак ми й стояли всі троє, аж доки за кілька секунд опинилися у полоні обіймів, привітань і радісних вигуків.

Після нападу на карнавальну ходу деякі речі з’ясувалися досить швидко. Деякі ж — навпаки.

Прикметно, що під час карнавалу було вбито лише одну особу — бойовика, якого знищив власною рукою пан Ротвел. Тіла ж другого, попри всі зусилля поліції й продавців артефактів. що вже наступного ранку обнишпорили берег Темзи, знайдено так і не було. Хоч як неймовірно це звучить, йому р адш е за все пощастило втекти.

За кілька хвилин після початку нападу Стренд і навколишні вулиці було перекрито, а парад, зрозуміло, зупинено. Дванадцять осіб — восьмеро з натовпу й четверо з тих, хто перебував на платформах із Фіттес та Ротвелом, — постраждали від дотику привида. Всім їм негайно надали допомогу лікарі, що супроводжували карнавальну ходу. Завдяки цій допомозі всіх пощастило врятувати, навіть леді в твідовому пальті, що стала першою жертвою Гостя. Врятував її передусім укол адреналіну, який зробила їй просто на місці Голлі Манро.

З найпершим привидом сам на сам упорався Джордж. Замкнувши його в колі з залізних стружок, він обшукав платформу й виявив друзки скла там, куди поцілила бомба. Тут-таки Джордж відшукав уламок щелепи з двома пожовклими зубами. Коли він загорнув цей уламок у срібну сітку, Гість пропав. Згодом інші агенти знайшли ще п’ять Джерел, розкиданих серед уламків платформ.

Пенелопа Фіттес ушкоджень не зазнала. Стів Ротвел вивихнув руку в зап’ястку, допомагаючи своїм агентам знешкодити другого Гостя. Коли наступного дня обидва керівники агенцій з’явились на фотографії, що прикрашала першу сторінку «Таймса», рука пана Ротвела була підвішена на розкішному перев’язі з монограмою.

Дивна річ. проте цей карнавал, що скінчився так сумно, мав. на думку влади, шалений успіх. Струс, пережитий під час нападу, ніби привів Лондон до тями. Можливо, це була природна людська реакція на спробу насильства. Можливо, лондонців збурила смертельна небезпека, яка загрожувала панні Фіттес і панові Ротвелу. Хай там що, та попри всі нинішні труднощі вони очолювали дві найславетніші агенції, що стояли на варті громадської безпеки останні п’ятдесят років! Одне слово, хай там як, а заворушення в Челсі відтоді швидко вщухли. ДЕПРІК та агенції, залучені до розслідування, відтепер могли вільно продовжувати свою роботу.

Іншим негайним наслідком подій цієї ночі став справжній сплеск популярності агенції «Локвуд і К°». Фотографія Локвуда з’явилася на третій сторінці «Таймсу» і ще в кількох газетах. Його було знято саме в ту мить, коли він перестрибував з платформи на платформу—в довгому пальті, з розпатланим волоссям, ледве торкаючись своєї рапіри. Легкий і витончений, він скидався на птаха в повітрі.

— Цю фотографію я неодмінно додам до альбому, — зауважив Джордж.

Ми сиділи в нашій вітальні зі склянками лимонаду в руках. У каміні палало полум’я, штори ховали від нас сумне надвечір'я за вікнами. На підлозі громадився стос пожмаканих прочитаних газет: до нашого дому ніби повернулось коли шн є звичне безладдя. Голлі Манро сьогодні не мала часу на прибирання — вона цілісінький день відповідала на телефонні дзвінки. Зараз, щоправда, вона теж сиділа з нами з розгорнутим записником на колінах. А згори, з шафи, за цією іди лією мовчки спостерігав із своєї склянки череп.

— Мені це байдуже, Джордже, — відповів, ковтнувши лимонаду, Локвуд. — Якщо ти так хочеш зберегти на пам’ять фотографію, візьми краще ту, що надрукована в «Ґардіан». Там чіткіше зображення, й вони не обрізали краєчок мого пальта, як у «Таймсі». До того ж там видно ще й коліно Люсі.

Я насмішкувато пирхнула. Якщо не рахувати цього коліна, я не потрапила на жодну з фотографій. Добре вже й те. що в репортажах нарешті згадали моє ім'я. Правду кажучи, там згадували про нас усіх — про мою боротьбу з нападниками, про Джорджеву сутичку з привидом, про те, як Голлі вчасним уколом урятувала життя постраждалій леді. Про все це писали, нас хвалили, та найбільше слів захоплення було адресовано Локвудові. який «у найкритичніший момент захистив панну Фіттес». Дехто з багатих промисловців, які тоді перебували на тій платформі, навіть натякали на можливу винагороду.

— Після вчорашнього вечора нами неабияк цікавляться. — зауважила Голлі Манро. — Без упину телефонують, просять дати інтерв'ю, пропонують цікаві розслідування. І всі дякують тобі. Локвуде...

— Дякують нам усім, — виправив її Джордж.

— Так. — погодився Локвуд. — Я не повинен бути сам на першому плані. Слід відзначити всю нашу команду. Щоправда. тоді фотографія не вийшла б така виразна... Проте всі ми діяли чудово.

— Ве-е... — долинув до моїх вух голос черепа. — Мене аж нудить. Зараз я виблюю просто в склянку.

Я поглянула на нього через голови інших. Голлі Манро вважала череп звичайнісіньким привидом, ув’язненим у склянці. Тому Локвуд не дозволяв мені не тільки розмовляти, а й навіть спілкуватися з ним на мигах, коли Голлі поряд. Я могла лише дивитись на нього, а з нашим черепом це марна річ.

— Що це за щіпу-ціпоньки», Люсі?— шепотів він далі. — Перекинь столик і облий лимонадом блузку цій Манро! Тільки поглянь на цю Панну Досконалість! Ач, приндиться, ніби вона тут найголовніша... Скільки можна це терпіти, Люсі? Ану, вщипни ії за ніс! Заціди їй під столом по гомілці! Скинь з неї туфельки й жбурни їх у вогонь!

—Може, ти нарешті...— я хотіла сказати «замовкнеш», та всі поглянули на мене, і я швиденько кахикнула. — Може, ми нарешті піднімемо келихи за наш успіх? За «Локвуда й К°» ! За нашу команду!

Усі взялися до лимонаду. Локвуд усміхнувся мені:

— Дякую. Люсі! Чудовий тост!

Він дивився на мене не зовсім так. як тоді, коли ми бігли з ним вулицею пліч-о-пліч, одначе й теперішній його погляд наповнив моє серце теплом.

— То хто ж усе-таки стоїть за цим нападом? — спитала я. намагаючись не звертати уваги на бурмотіння в склянці. — Судячи з газет, ніхто нічого до ладу не знає!

— Можливо, Потойбічники, — припустив Локвуд. — Якісь йолопи, ображені на всіх агентів. Вони думають, що ми заважаємо їм отримувати послання з потойбічного світу. Щоправда. вони тільки й уміють, що розкидати листівки й виголошувати промови недільними днями в Гсійд-парку. Це надто серйозно для них — влаштувати замах на Фіттес і Ротвела.

— Радше тільки на Фіттес, — зауважив Джордж. — У Ротвела ніхто не стріляв.

— Це через те, що він уже зіскочив з платформи, щоб дати відсіч привидам, — заперечив Локвуд. — Віддамо йому належне: він зреагував набагато швидше за інших дорослих. Крім хіба що нашого приятеля сера Руперта... А як він убив того бойовика!.. Мені здається, що нікому не варто ставати йому впоперек дороги.

— Справді, — погодилась я. У вирі подій я, мабуть, не встигла оцінити це на місці, та згодом мене також вразило, як спокійно Ротвел убив нападника. — У мене є інша думка... Може, це Вінкмен? Коли ми з Джорджем зустріли його перед карнавалом, він погрожував нам...

— Тільки нам, — підкреслив Джордж, — а не всім. Ні, для такої мільки, як Леопольд, цей задум надто масштабний. Почнімо з того, що організатор, байдуже, хто він такий, спромігся створити бомби з привидами. Барнс казав мені, що в убитого бойовика знайшли одну таку бомбу нерозірвану. Це надзвичайно складна річ. Хтось мав спіймати привида, знайти його Джерело і все це помістити до склянки. Це не аматорська робота.

— Бомби він міг купити. — припустила я. — На чорному ринку.

— Може, й так. а сам напад? Подумай, як чудово його було сплановано!

— Одне слово, ми нічого не знаємо. — підсумував Локвуд. — Установити особу вбитого бойовика досі не пощастило. Тільки тоді, коли це станеться, ми зможемо висувати здогади. Добре, що життя Пенелопи Фіттес врятовано, й загалом постражда- лих виявилось мало. Щоправда, панна Вінтерґарден зламала собі ногу, падаючи з платформи, проте надто вже перейматись цим ми не будемо. До того ж з'ясувалася ще одна таємниця — тепер ми набагато більше знаємо про сера Руперта Ґейла.

Голлі Манро, яка саме нотувала щось дрібненьким почерком у записнику — напевно, зберігала для історії всі подробиці життя наших співробітників, — зауважила:

— Він походить із дуже впливової й багатої родини. Та якщо все, що ви кажете про нього, правда..,

— Так. правда, — запевнила я її.

— Його не варто сприймати всерйоз.

— Може, й так. — погодився Локвуд. — Проте є тут одна цікава річ. Якби сер Руперт хотів поквитатись із нами потихеньку. він давно зробив би це. А натомість він поводиться як спортсмен, шукає нагоди для відкритої сутички. Гаразд, коли-небудь ми розберемося з ним. А тепер... — він випростався й підняв свою склянку. — Дозвольте мені запропонувати останній тост. Ми всі попрацювали якнайкраще. Та є серед нас людина, якій я хочу окремо подякувати за її особливий внесок у нашу справу.

Наші з Локвудом погляди зустрілись. Я відчула, як щастя, немов сироп, розпливається всім моїм тілом. Мені аж залоскотало кінчики пальців на ногах. Я пригадала нашу гонитву за бойовиком-утікачем. Виходить, я тоді не помилилась...

— Голлі, — провадив Локвуд, — якби ти не звела нас із панною Вінтерґарден. нас не було б минулого вечора на карнавалі. Ти надала нам усім змогу опинитись у належному місці в належну годину. Ми всі дякуємо тобі за те. що ти робиш для агенції «Локвуд і К°». У конторі ти твориш справжні дива. Сподіваюся, згодом ти творитимеш такі самі дива й на оперативній роботі, — він підняв свою склянку: на ній заграли блискітки полум’я в каміні.

Голлі Манро мило засоромилась і вже хотіла була відсьорбнути зі своєї склянки, та цієї миті її по-дружньому ляснув по спині Джордж. Голлі закашляла, і це теж у неї вийшло напрочуд витончено. Я на її місці неодмінно розплескала б лимонад по всій кімнаті. Але ж це була не я, а Голлі..

Череп вишкірився, спостерігаючи з шафи, як я повільно кручу склянку в руці.

— Що ви, я ж нічого такого не зробила, — промовила Голлі, припинивши нарешті кашляти. — Ви — агенти, а я — звичайна секретарка... Проте, як я вже казала, сьогодні нам надіслали кілька цікавих пропозицій. Хочете поглянути?

Звичайно ж, Джорджеві й Локвудові цього хотілося. Вони тут-таки засовались на канапі. А десь у глибині моєї душі ляснули двері, опустилися ґрати — брама замкнулась... Я поволі підвелася й сказала:

— Я краще піду до себе. Мені треба перепочити.

Локвуд підняв руку:

— Гаразд, Люсі, не соромся. Ти ж наша зірка. Побачимось пізніше.

— Умгу. Побачимось.

Я вийшла з вітальні, тихо зачинивши за собою дв ері В передпокої було холодно й темно. Порожньо й самотньо, як у мене на душі. Піднімаючись сходами, я чула, як мені вслід линуть із вітальні приглушені голоси.

Найдивовижніше, що я досі відчувала той зв’язок, який виник між Локвудом і мною, коли ми вчора бігли з ним пліч-о- пліч, і цілий світ довкола нас немовби розпливався. Цей зв’язок існував насправді, я не мала тут жодного сумніву. Сумнівалась я зараз в іншому — в спроможності Локвуда будь-яким

чином збереги цей зв'язок... Коли все заспокоїлось, він знову замкнувся в своєму звичному холодному мовчанні, віддалився від мене. Проте мене це більше не вдовольняло. Ми з ним були ближчі, ніж йому здавалось, і я заслуговувала...

На що саме я заслуговувала?

Принаймні на інформацію.

І якщо він не хоче ділитись нею зі мною, я сама довідаюсь про все. що треба.

Опинившись на сходах, я більше не вагалась. Відразу підійшла до дверей, узялася за ручку, яку стільки разів бачила, але ще ні разу не відчувала в своїй долоні, натисла її і ввійшла до кімнати. Зачинила за собою двері (це найперше правило агента — ніколи не затримуватись на порозі) й притулилася спиною до залізних смуг, якими було оббито двері зсередини. Я заплющила очі й відчула, як до моєї шкіри доторкається смертний вогонь: від нього мені залоскотало корінці волосся.

Яке потужне випромінювання... Я просто-таки відчувала її близькість.

Локвуд казав, що вона ніколи не поверталась. Проте вона була поряд. Поряд... Відлуння давніх подій, що відбулися в цій кімнаті, й надалі шаленіло тут, наче холодний вогонь.

То що ж тут відбулося?

Я розплющила очі. Майже темно. А я спересердя, звичайно ж, забула взяти ліхтарик.

Світло в кімнаті я увімкнути не могла (навіть якби воно працювало) хоча б тому, що хтось неодмінно помітив би, як воно пробивається з-під дверей. Одначе надворі ще не зовсім засутеніло. та й над матрацом видніло бліде-бліде сяйво. Я підійшла до вікон, тихенько обігнувши ліжко, й відсунула штори.

Порох і суха лаванда. Мені відразу схотілось кашляти.

Повітряні кульки на шпалерах, листівки з тваринами на дерев’яній дошці — сумні спогади про померлу дівчину. До речі, дуже химерні спогади, як на її п’ятнадцять років, якщо, зрозуміло, вона не засиділась у дитинстві. Ці речі стали пам’ятками минувшини ще до її загибелі. Сіро-блакитні тіні огортали все, що тут було: меблі, коробки, ящики, букети лаванди.

Скільки ж тут цих коробок! Тільки зараз я зрозуміла, яка сила- силенна їх у цій кімнаті. То ось де Локвуд зберігав усе. що залишилось на пам’ять про його родину, — поряд, майже поруч, і водночас далі від очей і, можливо, від власної свідомості...

Я не хотіла знати всього. Мені вистачило б хоч чого-небудь. Чого-небудь про його сестру чи батьків, щоб краще зрозуміти його самого.

Коли він уперше привів нас із Джорджем сюди, то згадав, що десь у комоді лежать старі фотографії. Ступаючи якомога тихше, я пройшла повз коробки до комода. Я ні на мить не забувала, що Локвуд, Джордж і Голлі сидять зовсім недалеко, внизу, під сходами...

Першу з шухляд заклинило, і я не стала її смикати. Друга була геть напхана картонними коробочками найрізноманітнішого кольору й форми. Я навмання відкрила одну: там на вовняній підкладці лежав золотий ланцюжок із темно-зеленим каменем. Чия це прикраса? Його сестри? Навряд. Його матері? Я поклала коробочку до шухляди й засунула її на місце. В наступній шухляді був одяг, її я теж засунула назад, ще швидше, ніж попередню.

Коли я нахилилась до останньої шухляди, мені заболіло коліно, я забила його, коли стрибала з вантажівки на вантажівку. Шухляда виявилась напрочуд важка. Я поволі потягла її на себе...

Там було повно фотографій.

Вони лежали бозна-як, без усяких альбомів. Було помітно, що їх сюди ховали поспіхом, часом надриваючи й загинаючи краї. Деякі були пожмакані, деякі лежали картинкою вниз. Частина фотографій майже злиплася докупи, і в сутінках я майже не могла розгледіти, що на них зображено. Врешті-решт я розібрала, що більшість із них — краєвиди, на зразок тих. які я бачила в Локвудовій спальні: незнайомі села й міста, порослі лісом пагорби. Більшість, однак не всі...

Фотографія, що її я витягла, була не дуже давня, хоч барви на ній вицвіли до жовтаво-зеленого кольору. На фотографії були двоє: старша дівчина і малий хлопчик. Дівчина — з темним,

скрученим на потилиці волоссям, у спідниці до колін і білій блузці з мереживним коміром: у такі блузки, як я пам’ятала з дитинства, вбиралися колись мої старші сестри. Лице в дівчини було не таке худе, як у Локвуда. й ніс теж не такий, проте очі — його. Темні очі дивились уперед спокійно, відкрито, впевнено, цей погляд був чудово знайомий мені. Дівчина мала десь такий самий вік. як я. — років п’ятнадцять. Вираз обличчя — серйозний і запитальний, ніби вона щось хотіла сказати фотографові, проте чекала, поки він зробить знімок. Цікаво, про що вона думала тієї хвилини? Дивлячись на неї, я відчувала, що така дівчина добре вміла наполягти на своєму.

На її колінах сидів хлопчик, набагато менший за неї. Дівчина міцно обіймала його за стан, а він перекинув ноги набік, немовби збираючись от-от утекти. Правду кажучи, він уже ворушився. тож його обличчя на фотографії трохи розпливлося, та я все одно легко розгледіла знайомі темні очі й волосся. Ви самі розумієте, що то був за хлопчик.

Я повернула фотографію на місце і обережно провела пальцем по інших картках, ніби доторкаючись до минулого. Аж тут до мене знен ац ька долинув голос самого Локвуда — гучний, дзвінкий, прямісінько з-за дверей. Страх, що мене застануть тут. пронизав моє серце блискавкою. Я випросталась, позадкувала і, звичайно ж, перечепилась об низький картонний ящик. Навіть падаючи, я пам’ятала, що мушу зробити це тихо. Я крутнулась, витягла руку, щоб утриматись...

Мої пальці вперлись у дерев’яну дошку в ногах ліжка.

Я напружила м’язи й зависла майже горизонтально — ноги застрягли за ящиком, рука зігнулась у лікті, обличчя майже притулилось до дошки. Я витягла другу руку, притиснула її долонею до потертого килима і обережно перенесла на неї вагу свого тіла.

З-за дверей почувся голос Джорджа, що відповідав Локву- дові. Вони стояли біля дверей своїх спалень — теж, мабуть, вирішили перепочити, беручи з мене приклад.

— Так, тільки нам треба стежити за нею, — говорив Джордж. — Я хочу сказати — на оперативній роботі.

— Вона сильніша, ніж ти думаєш. Не варто її недооцінювати.

Голлі! Знову ця Голлі!.. Я почула, як зачинилися двері обох кімнат. Обережно опустила своє тіло вздовж ящика. А тоді, дочекавшись цілковитої тиші, стала на коліна, вхопилася за ліжко й підвелася.

Яке холодне виявилось це ліжко! Тепер я була надто близько до Смертного Вогню, щоб почуватися спокійно. Я подумала про темну пропечену пляму під покривалом. Пригадала обличчя темноокої дівчини. І тоді, мов електрична іскра, по моїх пальцях пробіг звук із минулого. Він проскочив крізь мої зуби, очі. йтоді...

Темрява. Чути лише дитячий голосок — високий і тонкий: — Джесіко, де ти? Пробач. Я вже йду.

Темрява мовчить. Відповіді немає. Проте дещо я все-таки відчуваю: поряд у кімнаті є щось лиховісне, холодне. Воно ховається в пітьмі... Позбавлене життя, воно прагне поглинати інших. Зовсім нещодавно, звільнившись із свого полону, воно скуштувало життя й випило його до дна...

— Я тут, Джесі. Зараз прийду й допоможу.

Воно напружилось у чеканні. Від нього розходяться хвилі холоду, огортаючи стіни.

— Не ображайся, — просить дитина. Ось на сходах лунають кроки. Відчиняються двері...

А далі? Дитячий крик. Холодна примара росте й нахиляється вперед, я відчуваю, як вона радіє. Несподіваний скрегіт металу. Ще гостріший і дужчий холод—холод заліза. А потім — зупинка. Шаленство. Біль, мішанина вигуків і прокльонів. Удари, що ріжуть, колють, розтинають нутрощі. Примара розривається на шматки, втрачає свою первісну силу. Її охоплюють горе й гнів.

І нарешті...

Майже нічого. Холодна, голодна, лиховісна примара зникає.

Залишається тільки дитячий голос у темряві. Дитина схлипує й кличе сестру на ім’я:

— Джесіко... Пробач... Прости...

Голос дедалі слабшав, віддалявся, повторював ті самі слова, аж поки я перестала його чути. Він відплив назад, у минуле. А я. піднявши голову, виявила, що знову бачу перед собою світлу хмаринку над порожнім матрацом, а рукою досі міцно тримаюся за ліжко. Я змусила себе розтиснути пальці. За вікном було темно. Я стояла біля ліжка на колінах, і вони мені страшенно боліли.

Навіть потім, коли вщухло відчуття самотності й туги, мені знадобилася ціла вічність, щоб оговтатись, підвестись, відчинити двері й вислизнути на сходи. А що, як він почує? Що, як він вийде із своєї кімнати просто зараз, коли звуки смерті його сестри досі лоскочуть мені кінчики пальців, коли його дитячий голос досі лунає в моїх вухах? Що мені тоді робити? Що я скажу йому?

Проте двері так і не рипнули. Я тихенько проминула Локву- дову спальню, глибоко зітхнула з полегшенням і вирушила до себе на горище.

Аж туту мене за спиною щось грюкнуло. Чийсь голос окликнув мене на ім’я.

Ні Костогроми, ні навіть Безногі так не лякали мене. Я обернулась і притулилась плечем до стіни, тремтячи всім тілом.

— Це ти, Джордже? А мене замучила спрага. Я ходила на кухню випити води...

— Що? — неуважно перепитав Джордж, у чиїх руках був цілий стос паперів, а з-за вуха стирчала ручка. — Послухай- но, Люсі. Я зрозумів, що тут коїться...

— Мені просто хотілося пити! Слово честі! Я, мабуть, переїла солоних чипсів і... Ой, ти, напевно, мав на увазі оту навалу в Челсі?

Я помітила, як Джорджеві очі зблиснули за скельцями окулярів.

— Так, — відповів він. — Саме навалу. Я розкусив цей горішок. Люсі. Я все вирахував. Тепер я знаю, звідки це почалося.

— Просто дивина, як корисно думати, лежачи в ліжку, — сказав наступного ранку Джордж. — Це найкраще місце для міркувань. Я працював з мапами й документами, які віддав мені Кіпс, — із тими самими, де зібрано звіти про сутички з Гостями в Челсі впродовж кількох останніх тижнів. А перед тим я довгенько нишпорив в архіві. Та лише тоді, коли ти лежиш у ліжку й розмірковуєш, у тебе в голові складається ціла картина.

— І вона в тебе склалась? — запитав Локвуд.

— Еге ж. Зараз вона в мене готова.

Ми втрьох сиділи в кухні за сніданком. Кухлики, слоїки з варенням та рештки грінок уже було прибрано зі стола, а ми сиділи в робочому вбранні, жодних халатів чи пожмаканих футболок. Голлі Манро, яка саме скінчила пилососити в конторі, вловила дух напруженого чекання, що саме запанував у кухні, поклала на таріль щойно спечені медові коржики й поставила їх посередині нашої «скатертини мислення». Ми знову взялися до кухликів з чаєм, а Джордж — іще й до теки з документами. Настала година його тріумфу.

Нам пощастило, що натхнення відвідало Джорджа саме зараз. Це дало мені змогу відсунути спогади про минулу ніч у найдальший закуток свідомості — чи принаймні спробувати це зробити. Проте щоразу, коли я дивилась на Локвуда, такого спокійного, впевненого, я мимоволі здригалася, бо в моїй пам’яті досі лунав невтішний дитячий голосок. Я ніяк не могла забути відлуння гніву та відчаю, що огорнули хлопчика, відлуння його пристрасного бажання помститися за сестру. Він і тепер, багато років потому, присвячував кожен свій вчинок цій помсті.

ІЦо ж, мені хотілося більше дізнатись про Локвуда, і я це зробила. Мені вдалося підслухати його минуле. От тільки щасливішою — як, правду кажучи, й мала передбачити, — я від того не стала.

Через те я раділа першій-ліпшій нагоді облишити ці невеселі думки.

Джордж розкрив свою теку, дістав горішній аркуш і, розгорнувши його, поклав перед нами на стіл.

— Ну, що ви на це скажете? — запитав він.

То була мапа району Челсі — така сама, як над столом у Барнса, тільки почеркана нерозбірливими Джорджевими кривулями. На мапі, вздовж Темзи й вулиці Кінґс-Роуд, було позначено всі місця, де за останні кілька тижнів з’являлись привиди. На відміну від мали в конторі ДЕПРІК, ці місця Джордж позначив не різними кольорами, а чіткими червоними колами, й цих кіл там було кілька десятків, а може, й сотень. Подекуди ці кола просто зливалися, скидаючись на розпливчасті чорнильні плями.

Ми довго дивились на ці позначки.

— Ну... — нарешті промовила я. — Картина нівроку строката.

— Колись я вже бачив щось подібне, — зауважив Локвуд. — У дитинстві, на власній шкірі, коли слабував на кір. Пробач мені, Джордже, але я щось нічого тут не розумію.

Джордж поправив окуляри і всміхнувся:

— Авжеж, не розумієш. І старий недотепа Барнс так само, тому він і марнує час. Це мапа навали привидів у Челсі. Станом на позаминулу ніч. Так, я згоден, що тут не видно ніякої системи. Єдине, що тут можна зробити, — спробувати знайти географічний центр навали й шукати саме там. Ось він на розі Кінґс-Роуд і Сідней-стріт. Саме там Барнс і веде свої пошуки. Зате нам тепер відомо, що це несправжній центр.

Він помовчав, куштуючи спечений Голлі коржик. Тим часом сама наша напарфумлена помічниця жадібно, як і всі ми. ловила кожне Джорджеве слово. Джордж тим часом намагався поводитись якнайспокійніше, тихенько вмочуючи коржик у чай. та було помітно, що в його душі просто-таки вирує нетерплячка. Напруження, що накопичилось у ній за останні дні впертої праці на самоті, мимоволі перекинулось, як електрична іскра, й на всіх нас. Нарешті Джордж знову тицьнув своїм товстим пальцем у малу. Ми хутко схилилися над нею.

— Одну річ ви. напевно, вже помітили, — провадив Джордж. — Обриси всього цього суперскупчення привидів. Такий собі зім’ятий прямокутник — чи радше клин, що вужчає на заході й ширшає на сході. Ніби коробка з-ггід черевиків, на яку наступили ногою. Зрозумівши, чому це скупчення має таку форму, ми дістанемо першу підказку. Огляньмо межі цього прямокутника. Ось Темза — найбільша маса води на весь Лондон. Привиди, як відомо, перетнути її не можуть. Отже, річка — це південна межа скупчення...

— Гадаю. що це відомо навіть Барнсові, — зауважила я.

— Звичайно. А тепер погляньмо на північ... Що ми бачимо тут, уздовж Фулгем-Роуд?

— Знаю! — вигукнула, наче школярка, Голлі Манро. — Металургійні цехи компанії «Світанок»! Коли я працювала в «Ротвелі», наше керівництво часто проводило там наради. Іноді я навіть бувала на них. Там багато невеличких ливарних заводів.

— Саме так!— підтвердив Джордж. — І не лише «Світанок». Компанія «Ферфекс» теж має кілька заводів у Фулгемі. Отже, тамтешній дим містить часточки заліза, що блокує активність Гостей. Ось вам північна межа суперскупчення.

Локвуд присвиснув:

— Тепер я. здається, зрозумів... А що із західною межею — приплюснутим боком прямокутника? Тут теж повинен бути якийсь бар’єр, що зупиняє просування привидів...

Тепер уже мені сяйнула думка.

— Бромптонська лавандова фабрика! — вигукнула я.

Це місце — найбільша лондонська фабрика з перероблення лаванди — було добре нам відоме. З півночі Англії сюди привозили свіжу лаванду, робили з неї парфуми, ароматичні олії, а ще сушили, щоб одержати сировину для виготовлення подушечок та інших кімнатних оберегів.

— А тут, поряд, Сенс-Енд, — я показала на велику дугу в тім місці, де річка повертала на південь. — Прогалина між лавандовою фабрикою й металургійними заводами в Фулгемі. Чому привиди не прориваються тут?

— Бо вітер з Темзи постійно приносить сюди запах лаванди, — пояснив Джордж, усміхаючись. — І цей запах чудово перекриває прогалину. Отже, Темза — південна межа, металургійні заводи — північна, лавандова фабрика — західна. Три міцні географічні бар’єри, що зупиняють навалу привидів. Ці бар’єри утворюють ніби димар, що витягує обриси скупчення на схід. А якщо ці обриси викривлені, то шукати щось у його центрі марно, авжеж? І це підказало мені ось яку думку...

Він дістав іншу малу й заходився розгортати її на столі. Локвуд відсунув убік наші кухлики з чаєм, а Голлі переставила на підлогу таріль з коржиками.

Мапа була схожа на перпіу, тільки кола на ній мали помаранчевий колір, і до того ж їх було помітно менше, особливо на півночі й сході.

— Це ситуація в Челсі місяць тому, — пояснив Джордж. — Теж погана, проте краща за нинішню. Я склав цю малу за Кіп- совими рапортами. Бачите — тут уже багато проявів ГОстей на Кінґс-Роуд? І на заході — так само. А якщо взяти ще раніше. .. — він витяг третю малу з кількома зеленими колами. — Це ситуація півтора місяця тому, коли все тільки починалось. Погляньте, куди тут перемістився центр активності!

— Ніби трохи на захід, — сказала я. — До кінця Кінґс-Роуд. І проявів зовсім мало.

— Мало, бо це лише початок. А головна зачіпка тут.

Він дістав четверту малу. Кіл на ній було ще менше—тільки сім. Темно-сині, вони розміщувались уздовж невеличкої дуги, що охоплювала західний кінець Кінґс-Роуд.

— Це ситуація два місяці тому. — провадив Джордж. — Перед початком навали. Нічого цікавого. Тінь у пральні, зо два Томи-Тіньовики. один чи два Сірі Серпанки... Дурниці, про які згадувалось тільки в місцевих газетах. Я довго порпався, поки відшукав їх. а до статистики ДЕПРІК вони взагалі не потрапили. Барнс, напевно, вважає, що вони взагалі не пов’язані з цією навалою, — Джордж значуще поглянув на нас. — А от я—навпаки. Якщо розпочати саме звідси, стає зрозумілою ціла картина.

— Це хвиля. — зауважила я.

—Твоя правда. Хвиля потойбічної активності, що поширюється з однієї точки, до того ж у єдиному доступному напрямку на схід, через центр Челсі.

— І ця точка... — перервав його Локвуд.

— Вона тут. — Джордж тицьнув пальцем у порожнє місце, оточене дугою з семи синіх кіл. Кола скидались на супутники, що обертаються довкола невидимої планети. Джорджів палець упирався в будівлю на південному боці Кінґс-Роуд, трохи справа від її західного кінця. Будівля була велика й стояла окремо, недалеко від річки й лавандової фабрики.

Ми захоплено мовчали. Нарешті Локвуд урочисто промовив:

— Ти геній, Джордже. Я про це вже казав тобі.

Джордж підхопив з тареля найбільший коржик.

— Можеш повторити це ще раз, — відповів він.

— Чому ж про це не здогадались у ДЕПРІК? — здивувалась я. — Невже там усі такі дурні?

— Я й сам не здогадався б, — зізнався Джордж, — якби мені не допомогла Костомаха-Фло. На моє прохання вона кілька днів спостерігала за привидами з берега Темзи. Вона підтвердила, що потойбічні сили найактивніші саме в цьому місці. Бачила силу-силенну духів, що обертались у повітрі й виявляли нетерпіння. Саме звідси до берега лине найпотужніша хвиля потойбічної енергії, — він знову тицьнув пальцем у те саме місце на мапі. — Тут немає жодних сумнівів. Привиди поширюються звідси.

— А що ж це за місце в кінці Кінґс-Роуд? — запитала я.

Чому ми досі не чули про нього? І чому, — я показала на мапу, — тут немає позначок?

— Цікаві запитання... — Джордж ніби гаяв час. наче фокусник. що от-от витягне з капелюха кроля. Нарешті він знову розкрив свою теку й дістав звідти аркуш паперу — чорно-білу копію фотографії з газетної статті.

На фотографії я побачила велику будівлю — важку, похмуру, в класичному стилі, вдвічі вищу за сусідні крамнички. Біля входу до будівлі майоріли прапори. Із стін виступали чотирикутні напівколони. Будинок мав безліч вікон — високих, прямокутних, у шибках яких відображалось порожнє лондонське небо. Вікна першого поверху були накриті козирками; повз будинок проходили люди в старомодному вбранні. Біля широких скляних дверей стояв швейцар у темній уніформі.

— Це, друзі мої, — промовив Джордж. — універсальний магазин братів Ейкмер. Колись відомий на цілий світ, пізніше просто популярний, а зараз, на мою думку, центр навали привидів у Челсі.

— Я ніколи не чула про цей магазин, — зізналась я.

— А я його знаю, — сказав Локвуд, крутячи в руках фотографію. — Мене водили туди ще малим. Я пам’ятаю, що там був величезний в ідділ іграшок.

— Я теж бувала там, — кивнула Голлі Манро. — Мама водила мене до Ейкмерів подивитись на срібні прикраси. Магазин був розкішний, але ніби якийсь трохи обшарпаний...

— Ваша правда, — відповів Джордж. — Це один із найбільших універсальних магазинів за межами центру Лондона. Один із найстаріших і найбільш розкішних в усій Європі. Засновано його було 1872 року, а перебудовано й розширено — в 1910—1912 роках. Близько століття тому так відкрилась «Арабська зала», відома також як «Зала чудес»: там виступали факіри, східні танцівниці й навіть дресирований тигр у клітці. Славетні часи минули, та люди й досі охоче заглядають сюди— принаймні донедавна, до евакуації. Це зовсім недалеко від кордонів ДЕПРІК, за один-два квартали. В самому ж магазині, судячи з рапортів, привидів не спостерігали.

— Якщо це справді так. — зауважив Локвуд, — чи не здається тобі ця теорія надто химерною?

— Здається. — погодився Джордж. — І навіть іще химернішою. якщо згадати історію цього місця. Я вирішив перевірити, чи не траплялось у далекому минулому згадок про будь-які привиди в цій частині Челсі. Зацікавившись історією магазину Ейкмерів, я виявив, що його побудовано на вельми прикметному місці, — він ще раз куснув коржик. — І натрапив на вельми цікаві речі...

— Погані? — позирнула я на нього.

— Пам'ятаєте Кумб-Кері-Голл?

Ми з Локвудом перезирнулись.

— Найбільш заповнений привидами будинок в Англії? Звичайно!

— Тут принаймні спокійніше, ніж було там.

— Дякувати Богу!

— Тільки я поки що не розумію, чому, — Джордж поплескав долонею по теці. — Виявилось, що цей кінець Кінґс-Роуд — справжнісінька чорна пляма. Саме тут відбувались найстрашніші події, які лиш можна уявити.

— Чума? — наздогад спитала я.

— Еге ж. «Чорна смерть» лютувала тут у 1340-х роках. Бачите. як повертає дорога там, де стоїть магазин? Там кладовище, куди звозили померлих від чуми. Величезна яма, закороткий час наповнена трупами. Раніше кладовище було оточено каменями й засипано невеличким курганом, проте за доби королеви Вікторії, коли дорогу розширювали, було знищено й ці камені, й курган.

— Але ж таких чумних кладовищ у Лондоні чимало, — заперечив Локвуд. — Відомо, що вони можуть бути Джерелами скупчень привидів. Але ж не таких великих!

— Так, я знаю, — погодився Джордж. — 3 вашого дозволу, я поки що не стану пояснювати, чому Гостей тут так багато. Я лише викладатиму факти. Отже, чума... Які ще є думки?

— Війна, — припустила я. — Вуличний бій чи бомбардування.

— Ще одне очко на твою користь. Люсі! Ти добре розумієшся на кривавих подіях... Так. саме бомбардування. 1944 року магазин Ейкмерів було зачинено на пів року після того, як у сусідній з ним будинок влучив літак-торпеда. Зруйнував стіну й пробив частину даху. Загинуло десятеро, зокрема спостерігачі з протиповітряної оборони, що стояли на цьому даху. Через дванадцять років управитель магазину викликав агентів. Це сталося після того, як у будинку почали з'являтись привиди тих самих спостерігачів. Вони щоночі з передсмертним криком пролітали крізь кілька горішніх поверхів — прямісінько через відділи галантереї й товарів для дому — і зупинялися у відділі косметики.

— А Джерело тоді знайшли? — запитала Голлі Манро.

— Як я з’ясував, знайшли рештки кісток і посилили захист магазину від Гостей.

Локвуд замислено поправив комірець сорочки.

— Не знаю, Джордже... Чумне кладовище, бомбардування — це дурниці. До того ж із тими Гостями попрацювали агенти...

— Це ще не все, друзі! Є якісь інші припущення?

— Смертні кари! — вигукнула я. — Повішення, задушення, четвертування! І взагалі... е-е... тортури...

— Чудово, чудово! Тільки не поспішай! Це все справді там відбувалось. Тільки спробуй назвати це місце точніше.

— Секта окультистів?

— Ні, без цього тут обійшлося. Ану, подумай, де могли відбуватися всі ці огидні речі?

— В’язниця! — мовила Голлі Манро, змахнувши зі своєї сукні невидиму порошинку.

— Саме так! — оглянув нас усіх Джордж. — В’язн иця Точ ніш е кажучи, Королівська в’язниця. Відома пекельна діра, заснована ще 1213 року за наказом короля Джона. Кажуть, ніби він навмисне звелів побудувати її за міськими мурами, щоб моторошні крики в’язнів нікому не заважали.

Я показала на чорний прямокутник, що позначав на мапі магазин Ейкмерів:

— То в’язниця була саме тут?

— Достеменно цього ніхто вже не знає. Її зруйнували ще за Тюдорів. у шістнадцятому столітті. Відомо лише, що вона стояла десь на західному кінці Кінґс-Роуд. а поряд із в’язницею було чумне кладовище. Отже...

— Отже, тепер нам зрозуміло все! — в очах Локвуда зблиснули вогники. Він нетерпляче потер руки. — Це мене справді зацікавило. Якщо магазин Ейкмерів стоїть на місці давньої середньовічної в'язниці...

— Не простої середньовічної в'язниць — додав Джордж. — а найстрашнішої навіть для тих часів. Потрапити туди було все одно, що померти, й нікому невідома доля тих, кого кинули туди з королівської волі. Вони просто зникали. Та й доля самої в'язниці була нещаслива. Двічі вона горіла, а за часів Селянської війни її розграбували повстанці після того, як винищили всіх вояків, що засіли там. наче в фортеці. За тих часів тут було суцільне болото, тут без упину громадилися мул та бруд, принесені Темзою. Багато в'язнів хворіло й помирало. їхні тіла просто кидали в річку. До того ж тут було не тільки брудно, а й тісно. Наприкінці свого існування в'язниця зробилася чимось на зразок лікарні, тут утримували прокажених та інших заразних хворих. За Тюдорів лондонська влада просто викинула їх усіх помирати на болота і зрівняла Королівську в'язницю з землею. Навряд чи знайшлося багато людей, охочих помилуватись цим видовищем.

Ми мовчали, розмірковуючи над почутим,

— Еге ж, не найкраще місце для недільної прогулянки, — нарешті промовила я. — Дякую, що попередив...

— Зате чудове місце для появи нових Гостей, — зауважив Локвуд. — Мені цікаво лише одне: чому привиди не займають сам магазин. Блискуча робота, Джордже! Нам залишається тільки піти й поглянути самим, — він усміхнувся й додав: — Цього разу нам знадобиться допомога. Якщо бодай половина Джорджевої розповіді правда, то втрьох ми там не впораємось.

— Ти хочеш узяти з собою ще й Голлі? — поглянула я на нього.

Примарний хлопець. Частина V

— Я залюбки піду. — запевнила Голлі Манро.

Локвуд трохи повагався:

— Ну. якщо ти хочеш. Голлі. то чому б і ні? Дякую за хорошу думку. Люсі. Тільки я мав на увазі соліднішу команду, щоб ми могли розділитись на невеличкі групи, — це дозволить нам швидше оглянути магазин. Доведеться, мабуть, звернутись до ДЕПРІК, попросити прикріпити до нас ще десяток-півтора агентів... Щоправда, з цим можуть виникнути проблеми, — він рішуче підхопився, відсунувши вбік стілець. — Голлі. якщо ти залишишся тут і підготуєш нам знаряддя, ми втрьох підемо умовляти Барнса.

— Невже ти сподіваєшся, що він допоможе нам? — запитав Джордж.

— Барнс, звичайно, неповоротько, — погодився Локвуд. — Та коли я покажу йому наші знахідки, він діятиме досить швидко. Він знає, що ми чудова команда, — він підморгнув нам. — Не переймайтесь. Так, між нами трапляються розбіжності, але він шанує нас, а ми — його. Якщо Барнс вагатиметься. я побалакаю з ним як слід. Тож нікуди він не подінеться.

— Бовдур! Цілковитий, несосвітенний бовдур! — бурчав Локвуд. — Йолоп вусатий! Сліпий недоумок! Блазень! Дурило! Ненавиджу його!

— То чим закінчилася зустріч осіб, що так шанують одна одну? — поцікавився Джордж.

Ми сиділи на Слоун-Сквер, біля робітничого клубу Челсі. перетвореного нині на штаб-квартиру ДЕПРІК. Коли Локвуд пішов туди переговорити з Барнсом, ми з Джорджем залишились чекати його надворі. Влаштувались за столиком біля фургона з гарячою їжею й нині саме міркували, чи не взяти ще по порції чаю з сосискою. Отут Локвуд і повернувся — зуби стиснуті, щоки палають, — і впав на стілець поруч із нами.

— Його це не цікавить. — пояснив він. — Цей бовдур знати нічого не хоче!

Джордж здивовано вирячився:

— А що він думає про магазин братів Ейкмер? Про мої матеріали?

— Нічого. Він навіть не поглянув на них.

— На мої чудові мапи? — Джордж навіть забув куснути свою сосиску. — Він хоч якось пояснив це тобі?

— Ні. не пояснив. Навіть в очі мені не подивився. Виштовхав мене геть, тільки-но я назвав йому адресу. Сказав, що сьогодні в центрі Челсі буде важка ніч, і йому нема часу займатись «дурницями на околицях». Еге ж. саме так і сказав.

— Диво та й годі, — обізвалась я. — Ми знаємо, що він чолов'яга з дуринкою. але ж не такий йолоп!

Локвуд застромив руки в кишені штанів і неприязно втупився в агентів ДЕПРІК, які поспішали кудись повз нас,

— Я сподівався, що він хоча б вислухає мене. Я навіть не згадував про Джорджа, щоб не дратувати його. І не вгадав. Я думав, що його зацікавить будь-яка нова ідея, що допоможе впоратися з навалою. А він... Тепер ми в глухому куті. Я не знаю, як нам самим вирушати до Ейкмерів... — він зненацька замовк, потупив голову й скулився на стільці. — Не дивіться туди. Там Кіпс. Він увесь час крутився біля мене, поки я намагався поговорити з Барнсом. Напевно, він підслухав усю нашу розмову.

То й справді був Квіл Кіпс. Із своєю розцяцькованою рапірою на поясі він неквапом, пихато прямував до нас. Коли він підій шов ближче, ми з Джорджем поглянули на нього, а Локвуд навмисне відвернувся.

Кіпс зупинився, ворухнув бровами, а тоді сказав:

— Еге ж. Чудово. Навіть мерці в розкопаних могилах віталися зі мною чемніше. Що ж, Тоні... так вийшло, що я чув усю твою розмову з Барнсом.

Локвуд скривився:

— Чув, кажеш?

—Так. Чув, як він знову випхав тебе.

Локвуд мовчки посунув по столу паперовий стаканчик.

— Якщо тобі цікаво, чому він так зробив, я готовий пояснити. — провадив Кіпс. — Барнс тепер сам собі не господар. Він тепер на службі у великих цабе з «Фіттес» і «Ротвела». Саме вони сказали йому, що центр скупчення — посередині Челсі, й він змушений виконувати їхні накази. Тут немає нічого загадкового. Так тепер працює вся система ДЕПРІК.

Я насупилась:

— Але ж саме ДЕПРІК контролює всі агенції, а не навпаки!

Кіпсове худе обличчя аж зморщилося з подиву:

— Ти справді так гадаєш? Ну, Карлайл, ти гарнюня!

—То ти прийшов, щоб поділитись із нами цією новиною? — обізвався нарешті Локвуд.

— Так. І не тільки. Я ще хотів спитати, чи не потрібна вам допомога у вашому розслідуванні.

Запала тиша. Ми втрьох сиділи насуплені: кожен з нас шукав у Кіпсових словах якогось прихованого кепкування. Не знайшовши нічого такого, ми насупились іще дужче. Нарешті Локвуд узяв зі стола стаканчик і переставив його на колишнє місце:

— Ти пропонуєш нам допомогу?!

Кіпс знову зморщився, ніби йому замуляло в черевику:

— Ну... не зовсім. Я пропоную свою участь. Свою, Кейт Ґодвін і Бобі Вернена. Ти ж знаєш нашу команду.

Локвуд приголомшено вирячився:

— Я думав, ти працюєш на Барнса...

— Більше не працюю. Я попросив перевести мене на інше завдання.

— Чому?

— Дозвольте? — Кіпс підтяг до стола вільний стілець і вмостився на ньому. А тоді озирнувся на бар’єри, що перегороджували Кінґс-Роуд. — Хай там що каже Барнс, ніхто не має жодної гадки, що тут коїться. Кожен чинить, як собі знає, а ночами тут панує хаос, і це вже коштувало життя одному з моїх агентів. І я не хочу, щоб так само сталося з іншими. Але це не означає, що я тихенько сидітиму, згорнувши руки.

Якщо тобі потрібна хороша команда, ми з тобою працюватимемо разом. На рівних. Це все.

Ми з Локвудом і Джорджем сиділи мовчки. Нечасто трапляється так. щоб нам усім забракло слів, проте зараз саме це й сталось. Я позирала то на калюжку розхлюпаної кави на столі, то на Кіпса. Іншим разом калюжка зацікавила б мене більше, однак тепер я дедалі частіше поглядала на нашого суперника: на його прилизане темне волосся, завузькі штани, куртку без жодної бганки, оздоблений діамантами ефес його рапіри... Звичайно ж. його пропозиція була безглузда. Поза всяким сумнівом безглузда. І все-таки...

— Це дуже мило з твого боку. — відповів нарешті Локвуд. — проте я побоююсь, що ми не спрацюємось. Коли команди діють разом, вони повинні довіряти одна одній. А ми без упину сперечатимемось із будь-якої при... Що, Джордже?

Джордж підняв руку:

— Як на мене, невеликі суперечки справі не завадять.

— Оце вже навряд.

— Ми спробуємо не сперечатись.

—У нас це не вийде. Хіба що не дуже часто... і не в найбільш рішучі моменти... Годі вже. Замовкни, будь ласка. Через тебе я забув, що хотів сказати, — Локвуд скуйовдив рукою своє неслухняне волосся. — Річ у тім. що з командами, між якими бракує довіри, частенько трапляються прикрощі. Так ризикувати буде небезпечно.

— Прикрощі трапляються з будь-якими командами, — заперечив Кіпс, помовчавши. — А щодо небезпеки, то будь певен, що я добре знаю про неї.

Локвуд якусь хвилину дивився йому в очі, а потім сказав:

— Звичайно, знаєш... Пробач. Дуже дякую тобі за пропозицію. Проте здається мені, що в нас нічого не вийде.

— Правду кажучи, я й не сподівався на твою згоду, — відповів Кіпс, підводячись. — На все добре.

— Локвуде... — почав Джордж.

— Зачекай! — вигукнула я, підскочивши зі стільця й вирячившись на Локвуда.

Чому я це зробила? Іншим разом я сиділа б тихенько, не сперечаючись. Але не тепер. Не після минулої ночі. Напруження, що накопичувалось у моїй душі, вимагало виходу, прагнуло виплює - нутись. До того ж мені кортіло зробити хоч щось корисне — поринути з головою в роботу за межами наших звичайних буднів. Я знала, що Голлі вже приготувала для нас цілу купу справ, на які ми знову виходитимемо поодинці. А тут перед нами відкривалось дещо інше — більше, химерніше, небезпечніше, й мені не хотілося втратити це через уперті Локвудові гордощі.

До речі, про Локвудові гордощі... Вони завжди були частиною його вдачі, пов’язаною з його відчуженістю — від мене, від усіх, від здорового глузду. Так, я не мала права посилатись ні на його сестру, ні на його власне минуле, проте могла кинути виклик його гордощам.

— Я вважаю, що нам слід пристати на Кіпсову пропозицію. — заявила я. — Тут, Локвуде, помирають люди, й ми не можемо стояти осторонь. Ми повинні діяти. Повинні взятися до цієї справи, навіть якщо доведеться йти на компроміси. Цей універсальний магазин такий величезний, що навіть для звичайної розвідки нам знадобиться серйозна команда. А в Кіпса команда серйозна, ми це знаємо. Якщо ми віримо Джорджеві, — провадила я, — якщо цінуємо його роботу, то мусимо це зробити. Заради нього. І заради самих себе теж.

Локвуд уважно поглянув на мене. Я зненацька відчула, як червоніє моє обличчя.

— Я просто не знаю, чи є в нас інший вибір, — закінчила я й поспіхом сіла.

Тепер уже Джордж зацікавився калюжкою кави на столі, позирав то на неї, то на мене. Кіпс, виявивши чуття, якого я від нього й не сподівалась, зупинився поблизу, вдаючи, ніби спостерігає за тим, як два хирляки з агенції «Бане» тягнуть до найближчого намету здоровенний лантух із залізними стружками. Довкола заклопотано снували службовці ДЕПРІК та агенти з різних компаній. Над площею линув нескінченний гомін. А Локвуд досі дивився на мене. А я — на нього, чекаючи, що він скаже.

Універсальний магазин братів Ейкмер — до нього ми. об’їхавши закриту зону Челсі. врешті дістались на таксі — був чи не найгроміздкішою спорудою в західній частині Кінґс-Роуд. Велика, трохи похмура п’ятиповерхова будівля займала собою цілий квартал. З її стін, наче ребра, виступали прямокутні пілястри. оздоблені жолобками. Виблискували шибки вікон: високо над нами лопотіли під вітром різнобарвні прапорці. Швейцар у яскравій лівреї стояв перед скляними вхідними дверима. Якби ви подивились на цю споруду трохи здалеку — скажімо, з порослого травою пагорба, що здіймався там. де дорога завертала на південь, — вам було б видно, що зовні вона нічим не поступалась найкращим універсальним магазинам на Оксфорд-стріт. Щоправда, перейшовши вулицю, ви помітили б облуплений фасад із плямами від лондонського смогу, вицвілу фарбу на одвірках і навіть лупу на швейцарових плечах. Еге ж, не все на світі таке гламурне, як видається спочатку.

Те саме, до речі, стосувалось і згаданого мною пагорба, довкола якого купчились кав’ярні й салони модного одягу. Коли ми проходили через цей пагорб, Джордж легенько штовхнув мене ліктем і прошепотів:

— Чумне кладовище...

— А де в’язниця?

— Радше за все. під магазином Ейкмерів.

Ярдів за п’ятдесят виднів кордон ДЕПРІК, що перегороджував шлях до центру Челсі, — такий самий, як на Слоун-Сквер, Ейкмерам пощастило двічі: їхній магазин не потрапив до зони евакуації й жодного разу не зазнавав навали привидів.

— Комендантська година з п’ятої. Ми зачиняємось о четвертій, — промовив червонолиций швейцар з виряченими очима й пишними, яку моржа, вусами. Він неласкаво позирнув на нас, коли ми вчотирьох — Локвуд, Джордж, Голлі Манро і я — проходили повз нього в двері. Ми ледве протиснулись туди зі своїми рюкзаками й торбинами. Найважче довелось мені, бо в моєму рюкзаку, крім звичайного знаряддя, лежала ще одна річ — велика, обернена полотном склянка. Н аші рапіри чіплялись за вигнуті дерев’яні панелі дверей.

Просторий вестибюль і досі нагадував про колишню бучну славу магазину. Кручені гіпсові колони з позолотою підтримували високу стелю, пофарбовану в блакитний колір і щільно замальовану зірками, планетами й товстенькими купідончи- ками. Стіни були вкриті фресками із зображенням фавнів, німф та чудернацьких тварин і дерев. Перед нами, обабіч головних сходів, працювали два ескалатори, що піднімали відвідувачів на другий поверх. Тут, у вестибюлі, легко було уявити собі звуки музики, жонглерів, факірів... Тепер, одначе, вицвіті фрески були обклеєні попередженнями від ДЕПРІК і оголошеннями про майбутні розпродажі, а позолота з кручених колон майже облетіла. Між прилавками, де красувалися дешеві лавандові обереги, й кількома потріпаними манекенами походжали нечисленні покупці. З динаміків хрипко лунала гучна, одноманітна музика.

Єдиною хоч трохи цікавою річчю у вестибюлі було поставлене біля одного з ескалаторів штучне дерево, зроблене з дротин і шматків кори, з якого звисали листки — клапті червоної, помаранчевої й золотистої матерії. Дерево мало тендітний і загадковий вигляд. Ми поставили коло нього свої торбини, й Локвуд вирушив шукати адміністратора.

— Яку них усе занепало відтоді, як я була тут востаннє! — зауважила Голлі Манро. — Чи, може, я була тоді ще замала, щоб це помітити?..

Вона розстебнула пальто й стягла рукавички з рук. Як і зазвичай. Голлі одяглась так. ніби зібралась на світську вечірку в садку, а не на гонитву за привидами в найзловіснішій частині Лондона. Може, це й не дуже добре, та я. правду кажучи, щиро сподівалась на те, що вона ще вночі впаде в якусь розкриту домовину чи розтягнеться на землі в катакомбах. Ні. я зовсім не бажала, щоб вона вдарилась. Тільки щоб вимурза- лась. Вимурзаласьу бруді. І не лише в бруді.

Джордж тим часом оглядав вестибюль.

— Обстанова тут не дуже, — бурмотів він. — Особливо цей манекен — такий бридкий... О. це ти, Квіле? Пробач, я переплутав.

З-за штучного дерева саме вийшли Квіл Кіпс. Кейт Ґодвін та Бобі Вернон. У них теж були повнісінькі торбини, а в малого Вернона ще й здоровенна соляна рушниця через плече.

— Ось чому я й не хотіла йти сюди. — мовила Кейт Ґодвін. — Тепер нам цілу ніч доведеться слухати такі недолугі дотепи. А це ще гірше за привидів.

Джордж підняв руку:

— Пробачте, я більше не буду... Знайомтесь, це Голлі.

Знайомство розпочалося. Кіпс витончено й люб’язно вклонився. Бобі Вернон хихикнув, тиснучи Голлі руку. Кейт Ґодвін привіталась із Голлі так само холодно, як і під час минулої, першої зустрічі. Наша помічниця відповіла їй аж ніяк не лагідніше.

Повернувся Локвуд. Пальто майоріло за його спиною.

— Привіт, командо. — всміхнувся він.

— Щось ти запізнюєшся, — пирхнув Кіпс.

— Я тут керівник, — заперечив Локвуд, — а без керівника нічого не розпочинають. Отже, це не я запізнився, а ви прийшли зарано. Гаразд, облишмо жарти. Я щойно розмовляв з адміністратором. Як тільки дістанемо від нього дозвіл, розпочнемо оглядати магазин. Поговоримо з працівниками, поки вони ще тут. Це можна робити парами чи навіть поодинці — тільки завидна, до того, як смеркне. Коли звечоріє — ніякої самодіяльності. Працюватимемо лише парами.

Бобі Вернон був такий малий, що нам здавалось, ніби він стоїть не поряд, а в сусідній кімнаті. Він підняв свою тоненьку ручку:

— Яким чином?

— Не розумію тебе. Бобі, — насупився Локвуд.

— Як ми розіб’ємось на пари? Нас семеро. Один зайвий.

— Ось ти про що... Хіба я не казав вам? З нами буде ще одна людина. Думаю, вона скоро надійде.

— Хто? — спитала я. Про восьмого члена команди Локвуд нікому з нас не казав. Щось він мудрує...

Кіпс це теж відчув:

— Сподіваюсь, це буде справжній агент, а не хтось із твоїх дивакуватих приятелів. Тоні.

— Е-е...

— Ось і я, Локі.

Ми разом обернулися до дверей. Там у своїй подертій темно- синій куртці й армійських черевиках, під якими по мармуровій підлозі вже розпливалася брудна зеленкувата калюжка, стояла Костомаха-Фло. За віконною шибкою з вулиці було видно обличчя швейцара, він злякано й спантеличено дививсь услід Фло, ще дужче вирячивши очі й роззявивши рота.

Правду кажучи, так само зреагувала на її появу й Кіпсова команда. Навіть Голлі Манро на хвилину розгубила свій лагідний спокій. На плечі Фло несла свою просяклу полотняну торбину. Підійшовши ближче, вона скинула її просто на подушки з лавандою, виставлені на продаж, і ліниво позіхнула. Під курткою на Фло були бруднюща сорочка, дірявий светр і потерті джинси, підперезані бувалим у бувальцях паском. Сморід, яким зазвичай тхнуло від Фло, теж нікуди не подівся.

— Отак буде краще, — сказала вона. — Ці мозолі мене сьогодні просто змучили... Локі, може, познайомиш мене зі своїми новачками? Проте не турбуйся, я сама здогадаюсь, хто з них хто: ти ж мені стільки розповідав про них... Ти, мабуть, Кіпс? Чула я про фальшиві діаманти на твоїй рапірі. Хочеш, подарую тобі ще кілька таких цяцьок? Вони частенько трапляються в мулі біля Вуліча, трохи нижче від крематорію.

Кіпс так скривився, ніби йому зацідили по обличчю протухлою рибиною. А коли врахувати ще й пахощі, які линули від Фло...

— Е-е... дякую, не треба. — пробурмотів він. — А ви...

— Флоренс Боннер. Наголос на другому складі, до твого відома! А ти. напевно. Кейт Ґодвін. Ще худорлявіша, ніж я думала. й справді без підборіддя... А ти... — Фло загадково всміхнулася до Бобі Вернона. —Дуже рада тебе бачити, Бобі. А тепер спитай, навіщо мені ця торбина.

Бобі трохи позадкував:

— Е-е... Навіщо ж вона тобі?

— Тут мої артефакти, — відповіла Фло. нахиляючись до Бобі. — Те. що я знаходжу ночами в м’якому, вогкому річковому мулі... Хочеш поглянути? Зараз я посаджу тебе туди — ти ж такий маленький!

Вернон зойкнув і сховався за спиною Кейт Ґодвін. Тим часом Фло вже обернулася до Голлі Манро. Мушу зізнатися, що я з нетерпінням чекала цієї хвилини, однак наша помічниця перша зробила свій хід і простягла їй руку:

— Голлі Манро, нова секретарка Ентоні Локвуда. Дуже рада з вами познайомитись.

Я чекала, що відповість на це Фло: може, просто перекине нашу любу секретарочку обличчям у лавандові подушки? Проте Фло не виправдала моїх надій. Вона поморгала і, їй-право, в неї навіть почервоніли щоки під шаром бруду:

— Мені теж дуже приємно.

І вони потиснули одна одній руки, а мене це чомусь роздратувало.

— Гаразд. — мовив Локвуд. — Усі на місці, всі перезнайомились. Пора починати. Адміністратор уже чекає нас.

— Я не певна, чи варто взагалі його турбувати... — зауважила Кейт Ґодвін. не зводячи з Фло очей. — Якщо тут і були привиди, то зараз вони всі до одного порозбігались.

Нинішній адміністратор — Семюел Ейкмер — виявився представником четвертого покоління власників магазину. То був метушливий непримітний чолов'яга середнього віку з невиразним лицем і залисинами. Щоб хоч якось привернути до себе увагу, він убрався в темний італійський костюм у яскраво-малинову смужку. З нагрудної кишені піджака визирала хусточка, так само малинова, що скидалася на пуп'янок квітки. Закоти на рукавах сорочки були завеликі й мало не до самісіньких пальців затуляли долоні. Краватка на адміністра- торовій шиї була також яскравого рожевого кольору: я помітила. як Локвуд скривився, тиснучи руку панові Ейкмеру. Адміністратор непривітно позирнув на наші торбини й рапіри і щільно стиснув губи, коли ми пояснили, навіщо прийшли сюди.

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Ейкмер, вислухавши Локвуда. — У нас поважний торговельний заклад. Тут не годиться порпатись чужим.

Я тим часом оглядала його кабінет. То була не дуже велика кімната, проте в ній вистачало місця для покритого мармуром письмового стола, крісла, кошика на сміття, шафи з документами й вазона з темно-зеленою юкою. Влізли б сюди й один-два співробітники, якби стали перед столом з кашкетами в руках. Але що казати про вісьмох похмурих агентів у повному спорядженні, з рапірами й каністрами на поясах? Еге ж, таке видовище точно роздратувало б пана Ейкмера навіть до того, як він оглянув би нас поодинці. Річ у тім, що Джордж саме доїдав бутерброда з тунцем, збираючи крихти в підставлену знизу долоню; Бобі Вернон прилаштовував на плечі свою здоровенну рушницю, а Кіпсові й Фло навіть не треба було нічого робити, вони й так справляли неабияке враження. Тож я цілком розуміла цього дженджуристого чолов'ягу.

— Пане Ейкмере, — мовив Локвуд, — за кілька кроків від вашого магазину відбувається потужна навала привидів. Ви розумієте, що ми маємо право вести розслідування в будь- якому місці, що має стосунок до цього явища?

— Смішно й чути! В нас не було помічено жодного небезпечного Гостя!

— Жодного Гостя? В Челсі? Та невже? Дивна заява!

— Ну, звичайно, невеличкі прикрощі в нас траплялись. Років з десять-дванадцять тому. Але з ними ще тоді було покінчено.

— Ви маєте на увазі привиди тих спостерігачів, що загинули під час війни? — перепитав Джордж.

— Я вже не пам’ятаю подробиць... — адміністратор махнув своїм закоченим рукавом. — Але після тієї пригоди магазин було перебудовано з додатковим захистом від потойбічних сил. Ми вмонтували в фундамент і стіни залізні смути. Роздали всім співробітникам срібні брошки та інші обереги. У кожній кімнаті є лавандові букети і розпилювачі солі від Ротвела. Навіщо ми все це робимо? Бо найголовніше для нас — це безпека покупців. І ми її гарантуємо. До того ж у нас є відділ, де продаються срібні прикраси. Хіба цього замало, скажіть мені, заради Бога? Ні. вам тут нема чого робити.

— Ми поводитимемось якнайобережніше, — запевнив Локвуд.

Адміністратор усміхнувся, не розтуляючи вуст, через те його усмішка скидалася радше на тріщину в камені.

— О, я знаю, як працює ДЕПРІК. Зачиняє найпопулярніші магазини. Скажімо, універмаги Болдера в Патні чи Фернсворта в Кройдоні. Тут я цього не дозволю.

— Ніхто не збирається вас зачиняти, — заперечив Локвуд, — А якщо ми що-небудь і знайдемо у вас, то хіба не в ваших інтересах буде його позбутися?

—Агенти завжди поводяться як розбишаки! Тільки працювати заважають... і піддають небезпеці життя безневинних людей!

— Джордже, скільки клієнтів загинуло за всі роки нашої роботи?

— Здається, жодного.

— Ось бачите? Гадаю, це переконає вас, пане Ейкмере. Ми проводимо розслідування тихо й так само чинитимемо нині.

— Ні. Це моє останнє слово.

Локвуд зітхнув і пошукав у кишені:

— Гаразд. Тоді ось вам ордер від ДЕПРІК, підписаний інспектором Монтеґю Барнсом...

— Дозволь мені. — виступив уперед Кіпс. — Пане Ейкмере. моє прізвище Кіпс. Я — керівник команди з агенції «Фіттес* і відповідаю, зокрема, за громадську безпеку. Ми серйозно ставимось до будь-яких спроб відмови забезпечити все необхідне для нашої оперативної роботи. Я маю право в надзвичайних ситуаціях негайно затримувати таких порушників, щоб потім вони були покарані згідно з відповідною статтею закону, — він згорнув руки, хруснувши своїми тонкими пальцями. — Сподіваюсь, що ці заходи не доведеться застосовувати до вас?

Ейкмер спантеличено заморгав:

— Не знаю... Щось я не розумію, що це все означає...

— Це означає одне, — відповів Кіпс. — Або ви дозволяєте нам працювати, або ми посадимо вас під арешт. От і все.

Адміністратор поринув у крісло, витяг із кишені свою малинову хусточку і витер нею спітніле чоло.

— Уночі — привиди, вдень — озвірілі діти... Що за часи настали! Гаразд, працюйте собі. Все одно нічого не знайдете.

Локвуд тим часом не зводив очей з Кіпса.

— Дякую, сер, — сказав він. — Ми вдячні вам за допомогу.

— Зараз не до люб’язнощів... Гаразд, у мене до вас тільки одна умова! Я наполягаю, щоб ви не пошкодили жодного з наших виставкових експонатів. Особливо з серії «Пори року».

— «Пори року»? Ви маєте на увазі оте ганчір’яне дерево у вестибюлі?

— Це не просто «дерево», а «Осінь» — робота уславленого митця-інсталятора Ґустава Крампа. Ви знаєте, що кожен листочок, кожну лусочку кори він приклеював власноручно? На цю роботу він витратив цілий період своєї творчості, й вона дуже-дуже дорога! Я просто не дозволю вам зруйнувати цей твір!

— Звичайно, ми будемо вкрай обережні, — трохи помовчавши, відповів Локвуд.

— У нашому магазині все налагоджено, — провадив пан

Ейкмер. — Усе по своїх місцях. — Ніби на підтвердження цих слів він поправив дві ручки, що лежали на столі поряд із прес- пап'є. — І прошу вас не заважати моїм працівникам виконувати їхні обов'язки.

— Що ви! Будьте певні, ми з належною повагою поставимось до вашого закладу. Правда?

Ми кивнули. Джордж нахилився до мене й прошепотів:

—Люсі. коли ми підемо вниз, нагадай мені, щоб я висякався в цю «Осінь».

— Ще одне запитання. — сказав Локвуд. коли ми вже обернулися до виходу. — Ви кажете, що небезпечних Гостей у вас немає. Навіщо ж тоді вашим працівникам носити срібні брошки?

— Бо тут теж можуть з'явитися привиди. А де вони тепер не з'являються? — кінчик хусточки в Ейкмеровій кишені вистромився вперед, ніби вказуючи нам на двері. — Проте мої співробітники захищені як слід. Мій принцип простий: не лови ґав. працюй тільки вдень, носи срібло — і ніхто тебе не потривожить.

Насправді, одначе, тут не все було так чудово, як хвалився адміністратор.

— Зранку ніби все гаразд, — розповів нам продавець із відділу чоловічого одягу. — І надвечір теж. поки у вікнах сонячно. А от полудень я не люблю. Ніби й на вулиці тоді ясно, а в нас тут затінок. І повітря стає таке важке, густе... Пахне ніби картоном і пластиковим упакуванням, що лежать у нас у підвалі. Ми знімаємо їх із нового одягу.

— Неприємний запах? — поцікавився Локвуд.

— Як вам сказати... Трохи важкий, але терпіти можна...

— Я взагалі нічого не помічаю, коли заклопотана, — сказала молоденька продавчиня з відділу косметики. — Коли трапляється перерва, тоді я звичайно вибігаю надвір. Побалакати зі швейцаром чи просто ковтнути свіжого повітря.

— Навіщо? — запитала я. — Чому вас так тягне надвір?

— Тут повітря якесь гнітюче. Важке. У нас. мабуть, погано працюють кондиціонери...

Чотири інші продавці, що працювали на різних поверхах, теж поскаржились на важке повітря в будівлі й так само вважали, що в магазині зіпсовані кондиціонери. Несподівану річ повідомила нам панна Дейдре Перкінс — п'ятдесятип'яти- річна продавчиня з відділу шкіряних виробів, висока, тонкогуба. вбрана в сувору чорну сукню.

— Якщо тут є Гість, — сказала вона. — ви знайдете його на четвертому поверсі.

Я облишила черкати нотатки в записнику й підвела голову. Голлі Манро, що розмовляла поряд з іншими продавчинями, теж підійшла до мене:

— Справді? Чому?

— Його бачила там Карен Добсон. Прибігла тоді з відділу жіночої білизни бліда, як крейда. Це було десь у вересні, надвечір. перед самісіньким закриттям. Вона казала, що бачила Гостя в дальньому кінці коридору, — панна Перкінс несхвально шморгнула носом. — Може, й прибрехала. Вона любила все перебільшувати. Я сама нічого такого не бачила.

— Зрозуміло. То це був справжній прояв? Ще завидна?

— Еге ж, то був Гість, — панна Перкінс належала до тих людей, що вперто оминають у розмові слово «привид». —Тоді ще не звечоріло, але день випав хмарний і дощовий. Надворі було досить-таки темно. А тут, усередині, горіли лампи.

— Може, нам краще переговорити з самою Карен? У якому ві дділ і вона працює?

— Вже не працює. Вона померла.

— Померла?

— Нагло померла. Вдома, — панна Перкінс говорила ніби з якимось похмурим задоволенням. — Вона, бачте, курила, а це шкодить серцю. Казали, що й померла вона від серцевого нападу, — продавчиня поправила паски на вішаку. — Я гадаю, що вона сама тепер стала Гостею.

— Ні, це відбувається не так, — заперечила я.

— А вам звідки знати? — в голосі панни Перкінс мені почулося роздратування. — Звідки вам знати, як і навіщо хтось із наших родичів чи друзів вирішує повернутись? Може, ви питали про це в них самих?

— Ні. мадам. — відповіла Голлі Манро. — Розмовляти з привидами — це нерозумно.

Цієї миті вона позирнула на мене. Я так і думала, що Голлі це зробить. Адже в будинку панни Вінтерґарден саме я заговорила з привидом. Стиснувши губи й трохи помовчавши, я запитала в продав чині:

— А Карен Добсон не казала, який був той Гість із себе?

Панна Перкінс відповіла, не підводячи голови від лотка з гаманцями:

— Худа тварюка, що лізла рачки. Коридором, назустріч їй.

— І більше нічого?

Перебираючи далі гаманці своїми кощавими пальцями, панна Перкінс мовила:

—Любонько, я не певна, що Карен дуже пильно розглядала ту тварюку 7 .

Ми ще години зо дві блукали магазином. Я робила все, що треба: не лише розмовляла з працівниками, а й прислухову- валась до самого будинку, намагаючись відчути його риси, його характер. І зрозуміла, що це буде надзвичайно важко.

Схема будівлі виявилась дуже проста: типовий старомодний універсальний магазин з численними відділами на кожному поверсі. На підвальному поверсі — відділ товарів за зниженими цінами, на першому — ві дділ косметики та оберегів від Гостей. Цей відділ оберегів з його вбогим вибором дешевих залізних цяцьок займав приміщення колишньої «Арабської зали» й видавався ще жалюгіднішим на тлі позолочених колон і крилатих грифонів. На другому поверсі були відділи жіночого одягу, товарів для дітей та господарчих товарів; на третьому — чоловічого одягу, товарів для дому та галантереї. Четвертий поверх майже цілком займав меблевий відділ, а п’ятий — відділ канцелярських товарів і кілька конференц-залів. Як на мене, більшість товарів у магазині були аж ніяк не найвищого ґатунку, хоч Голлі Манро переконувала, що деякі сукні досить- таки гарненькі. Ліфтів було чотири — два центральні, для покупців (на першому поверсі вхід до ліфтів був позаду ескалаторів), і два службові, по одному в північному й південному кінцях будівлі. Було тут і троє сходів: люди здебільшого користувались центральними мармуровими сходами між ескалаторами. Інші сходи — бічні, вузькі, — проходили по всій висоті магазину й містились, як і службові ліфти, в північному й південному кінцях.

У задній частині магазину на кожному поверсі були великі приміщення для складів. Тут, як і належить, громадились картонні ящики, з яких за потреби діставали товари, щоб перенести їх у торговельні зали. Джордж якнайуважніше перевірив ці склади, особливо в підвалі, проте не знайшов там жодних прикмет потойбічних сил. Я так само не відчувала там нічого виразного. І це було доволі дивно, якщо ми не помилились у розрахунках і магазин Ейкмерів справді був центром навали привидів у Челсі.

Щоправда, я не сказала б, що не відчувала геть нічого. Ні, дещо я все-таки відчувала. Проходячи відділом оберегів або повз вазочки з лавандовими букетами, я вловлювала легенький, ледь помітний неспокій. Цей стан — лоскіт шк іри, холодок у шлунку — був мені добре знайомий, проте до нього не додавалось ні холоду, ні болю, ні повзучого страху... Ні, відчуття було інше, й воно посилювалось із наближенням сутінків. Полудень давно минув, мовчазні продавці довкола замикали свої касові шухляди й прибирали прилавки. Я в ідійшл а в закуток, відкрила свій рюкзак і крутнула важіль на кришці склянки.

— Агов!— обізвався череп. — Відійди-но вбік! Дай мені змогу скористатись моїм незрівнянним талантом, щоб зарадити твоїм невеличким труднощам... О, так! Я теж відчуваю цю тривогу... Авжеж, дуже химерно. І цікаво...

— Як по-твоєму, що це може бути?

— Звідки мені знати? Хіба я чарівник? Не поспішай, мені треба подумати...

За вікнами майже смеркло. Дзвоник сповістив про закінчення робочого дня. й працівники подались униз, до вестибюля. Загортаючись у пальта й шалики, вони мовчки виходили через скляні двері й зникали в пітьмі. Ми спостерігали за ними, причаївшись у вестибюлі: Локвуд і Джордж — під штучним деревом. Голлі й Фло — біля входу до відділу косметики. Кіпс зі своєю командою — на балконі навпроти мене.

Пан Ейкмер виходив останнім. Кинувши Локвудові кілька слів, він натиснув кілька кнопок на стіні. Ескалатори завмерли. динаміки з передсмертним хрипінням замовкли. Запала тиша. Потім у відділах почало гаснути світло, й невдовзі залишились тільки тьмяно-жовті плями нічних світильників у вестибюлі. Ейкмер пройшов через скляні двері. Ми почули, як клацнув ключ у замку, і як хутко залунали після цього його кроки вздовж Кінґс-Роуд.

— Тепер ми самі, — сказав Локвуд. — Гаразд. Можна починати розслідування!

Ми мовчки зібрались під деревом. Ніхто не став сперечатись із Локвудом, хоч ми всі розуміли, що це неправда. Ми знали, чого нам чекати.

Так. усі живі люди покинули магазин. Проте це не означало, що ми тут самі Аж ніяк.

Уночі ми ніколи не залишаємось на самоті.

І По непроглядніша ніч, то гостріше агент сприймає все, що довкола нього. Тому для більшості з нас що темніше, то краще. І насамперед — для нашого вигляду. Темрява маскує всі наші зовнішні хиби, зате щелепи здаються міцнішими, стан — гнучкішим. Невмиті обличчя стають блідіші, нечесане волосся звабливо виблискує. Так само м’якшають і вади нашої вдачі: на перше місце виходить думка про власну безпеку, а отже, й про те, як краще впоратись із роботою. Саме це й відбувалося з усією нашою «строкатою бандою», яку Локвуд зібрав цього вечора для розслідування. Зараз, коли ми стояли під штучним деревом у вестибюлі магазину Ейкмерів, спільного між нами стало нарешті більше, ніж відмінного. Кіпс і Локвуд, Кейт Ґодвін і я — всі ми, нехай і тимчасово, перетворились на єдину команду. Ми були озброєні однаковими рапірами, однаково серйозні й зосереджені. Навіть Фло сповнилася ділового настрою. Обличчя її покривала тінь від солом’яного бриля, з-під розстебнутої куртки визирав пояс із засунутим за нього кривим кухонним ножем і ще якимось лиховісним знар яддя м за допомогою якого вона зазвичай діставала з річкового мулу свої артефакти.

Джордж передав нам плитку шоколаду, й ми заходились підсумовувати все, про що встигли довідатись.

—Тутешніх продавців, здається, найбільше турбує повітря, — розпочав Локвуд. — Вони відчувають у ньому неприємне, але не можуть достеменно сказати, що саме, — він стояв, недбало спираючись об прилавок; його лице освітлював вогник газового ліхтаря. — А ще оця історія про дівчину, яка бачила постать. що лізла рачки. Химерна, нівроку, історійка.

— Цікаво, що то міг бути за привид? — запитала Голлі.

Цього ніхто не знав.

— Дві продавчині сказали мені, що чули голос, який кличе їх на ім'я. — мовив Бобі Вернон. — Це завжди траплялось у сутінках, перед закриттям магазину. Голос ніби знав, що вони збираються йти, й кликав їх назад.

— І вони повертались? — запитала я.

— Ні. Карлайл. не повертались. — відповіла Кейт Ґодвін. — Вони не такі дурні. Хто при здоровому глузді послухається привида?

— Хтозна... Дехто, може, й послухався б, — обізвалася своїм найсолодшим голоском Голлі Манро. Саме таким, коли зазвичай збиралась покепкувати з мене.

Костомаха-Фло нетерпляче затупцяла на місці:

—Локі! Я. звичайно, нічого в цьому не петраю... Та ми щось забалакались. Ти певен, що центр навали саме в цій крамничці?

— Поки що ми тут не виявили нічого суттєвого, — погодився Локвуд. — Саме про це я й говорив адміністраторові цієї, як ти кажеш, «крамнички», коли ми нещодавно прощалися з ним. Адміністратор відповів, що цього й сподівався. Переконував, що ми тут тільки змарнуємо час. Він цілком певен, що тут нічого немає.

— Він помиляється, — поволі промовила я. — Дещо тут є. Я відчуваю це.

Мені й досі чулось тихеньке дзижчання — знайоме й водночас незбагненне. Череп воно, здається, теж спантеличило, бо із склянки не лунало жодного слова.

— Щось я нічого не чую, — відповіла Кейт Ґодвін. Її Талантом теж був Слух, як і в мене, тож мої слова викликали в неї підозру. — І що ж це може, по-твоєму, бути?

— Достеменно не знаю, — відказала я. — Ніби якесь тихе дзижчання. Схоже на випромінювання. Потужне й водночас приглушене, наче пробивається крізь пере шк о ди .

— Піди промий вуха, — зіпнула Кейт Ґодвін.

Локвуд хитнув головою:

— Ні. Якщо Люсі каже, що чує шум. ми повинні сприйняти це якнайсерйозніше. Скажи нам. де цей звук чути найдужче? У підвалі?

— Ні. Всюди однаково.

— Навіть якщо це так. — зауважив Джордж. — я все одно звернув би особливу увагу на підвал. Він майже напевно розміщений там, де колись була в’язниця. Тож будь-який феномен може походити саме звідти... До речі, Локвуде, що іще Ейкмер сказав тобі на прощання? Може, щось підказав чи побажав?

— Нічого. Тільки ще раз попросив нас працювати акуратно і найголовніше — не чіпати цього дерева.

— Він ніби за дикунів нас має, — буркнув Кіпс. — Може, думає, що ми збираємось влаштувати вечірку з перевдяганням у в ідділ і чоловічого одягу? Ми ж на роботу сюди прийшли!

Локвуд усміхнувся:

— Та й справді, пора вже братися до роботи. Зараз я розіб’ю вас усіх на пари. На першу зміну.

Так він і зробив. Собі взяв до пари Кіпса. Другу пару цілком природно утворили Кейт Ґодвін і Бобі Вернон. Джордж — і він, правду кажучи, сприйняв це з надзвичайним спокоєм, — потрапив до пари з Костомахою-Фло.

А тепер угадайте, хто залишився до пари мені?

Я почувалася дитиною на майданчику, яку завжди вибирають до гри останньою. І з навмисним спокоєм заходилась перевіряти своє знаряддя.

Голлі, одначе, це теж не вельми потішило.

— ІЦо ж, Люсі... — сказала вона. — Виходить, нам з тобою дістався третій поверх?

— Умгу... — відповіла я, звіряючи свій годинник із Локву- довим.

Перша зміна мала тривати дві години, а після того ми повинні були зібратись на другому поверсі, біля сходів, і переконатись, що в усіх усе гаразд. Я почепила до пояса свій записник, пробігла пальцями по кишеньках — усі запаси на місці, — й силувано всміхнулась до своєї товаришки:

— Ну, Голлі. ходімо?