Примарний Хлопець

— Якщо Кук скинув Тома вниз, як припускає Люсі, — мовив Джордж, — він мав померти, вдарившись об підлогу в підвалі.

— Якщо не помер ще раніше від своїх ран, — відповіла я. — Бідолашний малий!

— Таким чином Джерело повинно бути або під сходами, або на горищі. — підсумував Локвуд. — Це ми перевіримо завтра. І дуже прошу тебе, Люсі: облиш це хлипання за «бідолашним малим». Хай там хто він був за життя, зараз його привид— частина небезпечного прояву. Подумай про те, що сталось із підлітками з нічної варти.

— Я думаю про них, Локвуде, — відказала я. — А ще думаю про те моторошне чудовисько, яке женеться за дитиною. Про привид Кука. Він — саме втілення зла. За нього нам треба взятись передусім.

Локвуд хитнув головою:

— Правду кажучи, ми про них ще нічого не знаємо. Нам треба бути вкрай обережними з будь-яким Гостем. Мене не обходить, чи дружнім, чи нещасним здається цей привид, чи, може, просто хоче, щоб його погладили по голівці. До нього не можна підходити близько. Це залізне правило, якого дотримуються всі поважні агенції. Голлі може це підтвердити.

Я не хотіла давати волю гніву. Ба більше — в цілому я була згодна з Локвудом. Однак напруження останнього часу — й цієї довгої ночі, й кількох минулих днів на Портленд-Роу. — далося взнаки. Я не витримала.

— Це привид дитини! — зіпнула я. — Дитини, що рятувалась від смерті! Я бачила його, коли він пробігав повз мене. Тільки не треба на мене так дивитись! Він був у відчаї! Ми повинні співчувати йому!

Я зробила велику помилку і тут-таки зрозуміла це.

Блиск в очах Локвуда згас, і він холодно промовив:

— Люсі, я не можу співчувати нікому з привидів.

Правду кажучи, це скидалось на заяву професійного вбивці. На цьому наша суперечка урвалась. Урвалась, бо минуле нашого керівника залишалось для нас незбагненним і недоторканним, як замкнені двері тієї таємничої спальні в нашому будинку. Локвудова сестра померла від дотику привида. Локвудова сестра! Більше тут нічого не можна було сказати. Отож я змусила себе замовкнути й заходилася знову вивчати сліди на сходах. Десь о першій годині тридцять чотири хвилини (це Джордж теж визначив за своїм годинником) згустки ектоплазми зблідли, трохи засвітились, а потім зникли. А тоді й ми подалися собі додому.

Можливо, вона готувала чудові бутерброди, можливо, в неї були чудові маленькі ніжки, та я могла принаймні втішатись тим, що Голлі Манро була звичайнісінькою секретаркою. Вона не носила рапіри. Не вміла робити того, що робила ночами я, ризикуючи власним життям заради порятунку Лондона. Лише пам’ятаючи про це, я змогла стриматись, коли вдома виявила, що Голлі побувала в моїй кімнаті й прибрала в нападі своєї божевільної звички до чистоти все моє розкидане вбрання.

Я вирішила вранці попросити Голлі—чемно, спокійно,—щоб вона більше такого не робила, та потім це якось вивітрилось із моєї голови. Коли я прокинулась, у мене на думці вже було чимало важливіших речей.

Коли я прийшла на кухню. Локвуд із Джорджем уже сиділи за столом і читали «Тайме», а Голлі Манро — весела, в темно- вишневій спідниці й бездоганно випрасуваній білій блузці — робила щось біля каністри з сіллю, що стояла за дверима кухні. Вона сама поставила сюди цю каністру, раніше ми просто аби- як кидали своє знаряддя за двері. Увійшовши, я пильно поглянула на спідницю Голлі, а вона — на мою мішкувату стару піжаму’. Що ж до Локвуда з Джорджем. то вони, здавалось, узагалі не помітили мене.

— Усе гаразд? — запитала я.

— Знову нічна пригода в Челсі, — відповіла панна Манро. — Убито агента. До речі, вашого знайомого.

В мене тьохнуло серце:

— Як? Кого?

Локвуд поглянув на мене:

— Одного з Кіпсової команди. Неда Шоу.

— Ой!

— Ви добре знали його? — поцікавилася Голлі Манро.

Локвуд знов утупився в газету. Так, ми всі знали Неда Шоу, знали надто добре для того, щоб його не любити. То був задерикуватий мамула з близько посадженими очицями й скуйовдженим волоссям на голові. Наша взаємна неприязнь колись навіть переросла в бійку між ним та Локвудом, хоч пізніше вони разом брали участь у славетній «битві на кладовищі Кенсел-Ґрін».

— Ні. не дуже добре. — врешті відповів Локвуд. — Та все ж таки...

— Це просто жах, — провадила Голлі Манро. — Зі мною таке частенько траплялося, коли я працювала в «Ротвелі». Гй- нули ті, кого я бачила в конторі щодня...

— Умгу, — сказала я, тупцяючи біля чайника. З появою Голлі кухня стала трохи затісна. — А як він помер?

Локвуд відсунув газету вбік:

— Не знаю. Про нього лише коротко згадують наприкінці статті. Напевно, звістка про його загибель тільки-но надійшла. Решта новин, щоправда, анітрохи не кращі. Навала привидів у Челсі посилюється, там розпочалися заворушення — люди протестують проти примусового виселення з домівок. Поліція залагоджує сутички з живими замість того, щоб боротися з мерцями. Одне слово, шарварок та й годі.

— Наш розслід принаймні триває спокійно. — обізвалася Голлі Манро. — Я чула, що минулої ночі ти чудово попрацювала, Люсі. А отих моторошних привидів, звичайно ж, треба негайно знищити. Хочеш висівкову вафельну?

— Дякую, мені вистачить і грінки, — зауважила я.

«Нант розслід!» Я сердито потягла свій стілець, дряпаючи ніжками лінолеум.

— Це ти дарма. Скуштуй хоч одну, — наполягав Локвуд. — Смакота! Отже, переходимо до плану на сьогодні. Після сніданку повертаємось на Ганновер-Сквер і намагаємось завидна розшукати Джерело. Нашій клієнтці нетерпеливиться. Ти не повіриш, Люсі, але панна Вінтерґарден уже телефонувала зранку, «вимагаючи» в своїй вишуканій манері, щоб я сам відзвітував перед нею, що ми зробили й виявили минулої ночі. Тому я зараз вирушаю до готелю, де вона тимчасово мешкає. А ти, Джордже, знову вирушай до архіву й спробуй відшукати більше подробиць про це вбивство. Ти ж сам казав, що хотів би переглянути більше газет?

Джордж тим часом черкав фломастером по нашій «скатертині мислення», складаючи список газет: «Мейфер Баґ», «Квінс Меґезін», «Корнгіл Меґезін». «КонтемпореріРевю».,.

— Еге ж, — відповів він. — Наприкінці вікторіанської доби виходило друком безліч часописів, і деякі з них полюбляли описувати всілякі сенсації — вбивства й таке інше. Я певен, що там знайдеться й докладний звіт про вбивство Малого Тома. Тільки побоююсь, що мені може не вистачити часу. Якщо нам пощастить відшукати такі відомості, це дозволить краще зрозуміти, що ж там сталося, і допоможе знайти Джерело, — він кинув фломастер на стіл. — Я скоро вирушу.

— Уранці нам привезли багато солі й заліза. — повідомила

Голлі Манро. — Я сама візьмуся до цього. Ваше знаряддя буде готове відразу після обіду. Тільки треба замовити ще свічок.

Чудово. — відповів Локвуд. — А ти. Люсі. можеш допомогти Голлі. якщо захочеш.

Гадаю. що Люсі не захоче. — відказала Голлі. — У неї. напевно. є важливіші справи.

Я не певен, що в неї є такі справи, — заперечив Локвуд. кусаючи вафлю.

Закипів чайник.

До речі. — спокійно мовила я. — такі справи в мене дійсно є. Буде більше користі, якщо я поїду до архіву з Джорджем і допоможу йому.

Нечасто нам з Джорджем доводилось виходити з дому вдень. Правду кажучи. я й не пам'ятала коли востаннє бачила Джор- джа не в темряві, не при штучному світлі й не в товаристві привидів. А скільки разів я сама просилась піти з ним до Національного архіву періодичних видань, ви зможете полічити навіть тоді, коли у вас на обох руках немає жодного пальця. Якщо Джорджа й здивувало моє рішення, то він ніяким чином цього не виявив і зараз тихенько тупцював поряд зі мною лондонськими вулицями.

Ми прямували на південь, через Мерілебон у бік Ріджент- стріт. Хоча перекрита зона Челсі була за дві милі звідси, сліди навали привидів були помітні й тут: у повітрі пахло смаленим, люди на вулицях зустрічалися менше, ніж звичайно. Кав’ярні та ресторани на МерілебонТай-стріт зачинялись, як і по всьому Лондону, пів на п’яту надвечір, тож в обідню пору там завжди було повно люду, та зараз вони стояли похмурі й порожні, з самотніми офіціантами, що сиділи, нудьгуючи, біля столиків. На бруківці лежали неприбрані торби зі сміттям; вітер розносив вулицями папірці та інший дріб’язок. Раз по раз ми з Джорджем натрапляли на будинки, перегороджені чорно-жовтими стрічками ДЕПРІК: на вікнах цих будинків були намальовані крейдою хрести — знак того, що привида виявлено, але досі не знищено.

Біля ветхої церкви спіритуалістів на Вімпол-стріт тривала сутичка. Убрані в чорне Потойбічники — прихильники культу привидів — зіткнулись із місцевим угрупованням Спілки Захисту Домівки, яке намагалось посипати церковні сходи лавандою. Чоловіки й жінки середнього віку — поважні й часом сиві — репетували, хапали одне одного за коміри, викручували руки. Коли ми з Джорджем наблизились, вони розступились, даючи нам дорогу, й мовчали, поки ми проходили повз них. А тільки-но ми пройшли, як натовп знову зімкнувся, й сутичка поновилась.

Авжеж, це були всього лише дорослі, які анітрохи не розуміються ні на привидах, ні на захисті від них. Коли звечоріє, вони припинять чубитись і поховаються по домівках, поспіхом замикаючи за собою окуті залізом двері.

— Це місто мчить просто до пекла, — зауважив Джордж. — А ти як гадаєш?

Перші кілька кварталів ми йшли мовчки — мені анітрохи не хотілося розмовляти. Одначе прогулянка трохи розвіяла мій смуток, і тепер я весело цокала своїми кованими чобітьми по бруківці.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Те, що всі подуріли. Ніхто не ставить правильних запитань, без яких не може бути й правильних відповідей.

Ми вже підходили до Оксфорд-стріт, де розкинувся величезний товкучий ринок, на якому торгували залізними та срібними оберегами, стояли ятки хіромантів та і нши х ворожбитів. Обминувши ринок, ми перетнули Оксфорд-Серкус і попрямували далі вздовж Ріджент-стріт. Звідси було вже недалеко й до архіву.

— Я знаю, чому ти вирушила зі мною, — несподівано мовив Джордж. — Не думай, ніби я цього не розумію.

Оскільки саме тоді я понуро міркувала про «висівкові ва- фельки», від Джорджевих слів у мене забурчало в череві.

— То чому ж. як ти гадаєш?

— Гадаю. не тому, що тобі таке приємне моє товариство. Хіба ні? — він позирнув на мене.

— Цілком приємне. Джордже. Ти кажеш неправду.

— Годі вже. Читати твої думки дуже легко. — провадив він. — Тільки будь обережна, вони можуть не сподобатись Локвудові.

Ми разом переступили рівчак із водою — такі рівчаки захищали від привидів крамниці модного одягу на Ріджент- стріт. Це була одна з найбезпечніших частин міста, тож люду на вулицях траплялось помітно більше.

— Мені дуже шкода. — відповіла я. — проте я не вважаю, що в нього є причини для невдоволення. Він сам винен. Я його про це не просила.

— Він теж не просив.

—Але ж це він найняв її, а не я.

Джордж пильно поглянув на мене крізь окуляри:

— Я мав на увазі твоє захоплення привидом. Отим хлопчиною. Малим Томом. А ти про що тут казала?

— Ой. пробач... Про те саме, — спробувала викрутитись я. — Через цього привада я й пішла з тобою. Хочу дізнатись усю цю історію до кінця.

— Гаразд...

Кілька наступних ярдів ми йшли мовчки. Попереду височіла будівля агенції «Ротвел» — блискуча брила з пластику та скла. Біля входу на флагштоці майорів прапор агенції — червоне полотнище з левом у стрибку.

— То як тобі Голлі? — зненацька запитав Джордж.

— Я... звикаю до неї, — відповіла я. — Потроху. Це ти не тямиш себе з радощів, що вона з’явилась у нас.

— Ну, з нею нам працюється набагато ефективніше, й це дуже добре. Проте я аж ніяк не в захваті від усього, що вона робить. Днями я застав її, коли вона хотіла викинути нашу «скатертину мислення». Сказала, що з цією скатертиною ніби не на кухню заходиш, а «зазираєш до чужого мозку». Але ж для того ця скатертина нам і потрібна!

— Авжеж, — підтакнула я. — Мені теж не до вподоби оця її пристрасть до всіляких правил та порядку... А ще вона здається мені такою... Навіть не знаю, яке слово сюди пасує.

— Блискучою? — підказав мені Джордж. — Або. як нині кажуть, гламурною?

— Е-е... ні. Не зовсім так. Я хотіла сказати — прилизаною.

Джордж поправив окуляри на носі й позирнув на мене:

— Ну. гребінцем вона справді вміє користуватись.

— ІЦо ти хочеш сказати? І чому так дивишся на моє волосся?

— Так, дурниці. Нічого я сказати не хотів... Нічогісінько. Е-е... — Джордж несподівано згорбився, скривився, наче від зубного болю, й промовив: — Схили краще голову. Люсі. Не дивись уперед, гаразд?

Та було вже пізно. Біля входу до будинку агенції «Ротвел» стояв Квіл Кіпс, а з ним двоє його незмінних помічників — Кейт Ґодвін та Бобі Вернон.

Удень Кіпс видавався ще худорлявішим, ніж уночі. Убраний він був, як завжди, розкішно, проте обличчя його зблідло, а підборіддя заросло рудою щетиною. На рукаві в нього була чорна жалобна пов’язка, а ггід пахвою він тримав товсту теку з паперами. Оце так удар! Тепер нам було вже не сховатись ні за рогом, ні з того боку вулиці.

Ми порівнялись із Кіпсовою командою. Бобі Вернон був напрочуд маленький і худий, ніби хтось вирізьбив з дерева звичайного агента, а з тріски, що відкололась, — Вернена. Ґодвін — Слухачка, як і я, — завжди була холодна, як іній, і тверда, як асфальт. Вони кивнули нам. Ми кивнули їм. Ми трохи постояли разом, ніби обмінялись, як завжди, колючими дотепами й жартами, тільки цього разу мовчки, щоб заощадити час.

— Ми чули про Неда Шоу. Нам справді шкода, — нарешті сказала я.

Кіпс вирячився на мене:

— Та невже? Ви ж його ненавиділи!

— Ні... тобто так. Але ж це не значить, що ми бажали йому смерті.

Він стенув своїми худими плечима, схованими під розкішною сріблястою курткою:

— Не бажали? Може, й так. Не знаю.

Кіпе. як і завжди, видався мені зануреним у власні переживання. Тільки сьогодні його ненависть до нас відчувалась не так щиро, як зазвичай, а в голосі було чути гіркоту. Я не відказала нічого. Джордж розтулив був рота для відповіді, але передумав і теж промовчав. Кейт Ґодвін позирнула на годинник. а тоді поглянула вздовж вулиці, ніби на когось чекаючи.

— Як це сталось? — врешті запитала я.

— Чергова помилка ДЕПРІК. — пояснив Бобі Вернон.

Кіпс потер собі блідою рукою потилицю, зітхнув і додав:

— То була будівля на Волпол-стріт. Відкрита конторська будівля. Ми працювали на своїй ділянці, прослуховували психологічний рівень, а поверхом вище вештались нездари з агенції «Тенді». Ці кляті бовдури потривожили Спектра, не впорались із ним і просто погнали його сходами вниз, до нас. Цей Спектр вискочив із стіни перед Шоу й схопив його за голову, перш ніж ми встигли второпати, що й до чого!

— Його вже ніщо не могло врятувати, — кивнула Кейт Годвін.

— Мені справді жаль, — відповіла я.

— Так. дякую. Але ж це трапиться знову! Не з нами, то з кимось іншим! — мовив Кіпс. Його очі завжди були почервонілі, та сьогодні вони здались мені ще червонішими. — Цієї ночі ми знову йдемо на завдання. Барнс муштрує нас, неначе ведмедів у цирку. Навала в Челсі — це вже страхіття! А найголовніше. що в ньому немає жодної системи, — чи, може, я просто не бачу й?

— Система повинна бути, — заперечив Джордж. — Щось збурює привидів саме в цих місцях. Якщо є наслідок, то мусить бути й причина. Треба тільки чітко розуміти, де її шукати.

Кіпс скривився:

—Ти так гадаєш, Кабінсе? Найкращі фахівці ДЕПРІК сушать над цим свої мізки. Я щойно був на їхній нараді — ніхто нічого не може зрозуміти. Єдине, до чого вони додумались, — це влаштувати парад агенцій, які беруть участь у розслідуванні, щоб показати, ніби в нас усе гаразд. Уявляєте? Тисячі людей евакуйовані, привиди наступають, у місті заворушення, а їм потрібен карнавал! Ні. цей свій справді збожеволів! — він так сердито поглянув на нас. ніби це ми придумали той парад, а потім труснув своєю текою з паперами. — А оце ви бачили? Тут копії всіх звітів, які за останні тижні надійшли від агенцій, що працювали в Челсі. Прояви, Спалахи, Холодні Плями — все жужмом! Сотні випадків без будь-якої системи! ДЕПРІК вимагає, щоб це прочитали керівники всіх агенцій і висловили свою думку. Ніби в мене є час читати всю цю бридню! І взагалі, я поспішаю на похорон! — Кіпс спересердя стукнув по теці кулаком. — Піду й викину все це на смітник...

Ми збентежено стояли на місці. Я не знала, що тут сказати.

— Віддайте це краще мені, — запропонував Джордж. —Тут, напевно, є чимало цікавого.

— Тобі? — холодно реготнув Кіпс. — Навіщо? Ти ж ненавидиш мене!

Джордж у відповідь буркнув:

—А чого ти від мене чекаєш? Повітряних цілунків? Що кому до того, кого я люблю чи ненавиджу?Тут помирають люди. Ая. можливо, зумію щось зробити для них. Якщо хочеш, то читай ці папери сам. А якщо ні, то давай їх сюди. Тільки на смітник не викидай, — Джордж розчервонівся й навіть тупнув ногою.

Кіпс із помічниками вирячились на Джорджа й навіть позадкували. Я теж, правду кажучи, трохи відсахнулась. Кіпс поглянув на мене, стенув плечима й жбурнув теку Джорджеві.

— Я вже сказав, що мені ця бридня не потрібна. Мені й без неї вистачає клопоту. Можливо, побачимось із вами на карнавалі, якщо «Локвуд і К°» дістануть туди запрошення. Мені у це. правду кажучи, не дуже віриться, — він недбало махнув нам рукою, й за мить усі троє агентів «Фіттес» зникли серед натовпу.

Якщо в будинку Національного архіву періодичних видань коли-небудь заведуться привиди, то знадобиться пекельна праця, щоб потім усе впорядкувати в ньому так, як було. Архів — це шість величезних поверхів, стіни яких аж на вісім футів завішані полицями та стелажами з книжками й газетами; він більший за будь-яку лондонську фабрику та заплутаніший за лабіринти найстаріших будівель тюдорівської доби. До того ж тут ви щомиті ризикуєте натрапити на якогось дослідника: їх тут безліч, вони сидять або стоять у незліченних темних нішах і студіюють давні документи, намагаючись осягнути історію Проблеми. Архів не просто присвячений історії, він і є самою історією, що пахне порохом, старим папером і друкарською фарбою. Погортавши з пів години часописи столітньої давнини, ти відчуваєш, як цим запахом просякли навіть твої власні пальці.

Джордж любив архів, він знав тут усі закапелки. Він привів мене на четвертий поверх, до відділу періодичної преси, й показав каталог — кілька здоровенних книг у шкіряних палітурках, де було коротко перелічено всі матеріали, що зберігаються на цьому поверсі. Для подій кількох останніх десятиліть існував свій покажчик із посиланнями на будь-які статті, надруковані в усіх часописах; для старіших видань такого покажчика не було, тут доводилося навмання відбирати пресу за відповідний період, а потім сидіти й шукати те, що тобі потрібно, порпаючись у нескінченних пожовклих сторінках.

Озброївшись Джорджевим реєстром, я взялася до роботи. Знайшла примірники «Корнгілл Меґезін» та «Мейфер Ньюс» за літо 1883 року, перенесла їх на один із вільних столів, розставлених у центральній частині зали, й заходилася гортати, шукаючи згадки про вбивство на Гонновер-Сквер.

Невдовзі мої ніздрі наповнилися запахом друкарської фарби. Очі сльозилися від дрібного газетного шрифту. Та найбільше потерпала моя голова, вона геть тріщала від подробиць, що аж ніяк не стосувалися нашої справи. Журнальні суперечки вікторіанської доби... Імена забутих світських красунь... Нариси про віру та імперію, написані самовпевненими бородатими добродіями... Все це навівало нудьгу, коли тільки вийшло в друк, а що вже казати про нинішні часи, коли минуло вже більше століття? Давня історія... Як Джорджеві це може подобатись?

Давня історія... Саме так Локвуд назвав випадок із його сестрою. що загинула якихось шість років тому. Та що більше я міркувала про це, то дужче переконувалась у тому, що історія ця аж ніяк не давня. Джесіка й досі залишалась поряд із Лок- вудом, керувала кожним його рішенням. Я пригадала минулу ніч, ту неприязнь, із якою він сприйняв мої слова про співчуття привидові дитини. А сьогодні Локвуда, зрозуміло, підтримала й Голлі Манро: вона рішуче заявила про те, що привида треба знищити. Сьогодні зранку я бачила Голлі тільки п’ять хвилин, проте і їх цілком вистачило, щоб я розсердилася на цілий день.

Я далі гортала газети, походжала серед полиць, поволі просуваючись за Джорджевим реєстром. Проходячи повз каталог і покажчик, я щоразу згадувала про події, які відбулись шість років тому на Портленд-Роу.

Повернувшись із черговим оберемком часописів, я побачила, що Джордж сидить за моїм столом, захарастивши його журналами й черкаючи щось у записнику.

— Знайшов що-небудь про нашого духа? — поцікавилась я.

— Ні. Анічогісінько, — позіхнувши, відповів Джордж. — Я влаштував собі перерву й шукаю зараз дещо інше. Пам’ятаєш, коли панна Вінтерґарден приходила до нас, на ній була маленька срібна брошка?

—Так, — пригадала я. — Я ще хотіла розпитати тебе про цю брошку. Це такий самий знак, як...

— Так. Давньогрецька арфа або ліра. Такий самий знак ми бачили на окулярах у Ферфекса, на коробці, яку тримала Пене- лопа Фіттес... пам’ятаєш, коли ми стежили за нею в її власній бібліотеці?

Я кивнула. Кумб-Кері-Голл... Чорна Бібліотека в будинку агенції «Фіттес»... По тих подіях минуло кілька місяців, та я

чудово їх пам'ятала, бо мало не загинула в ті дві ночі. Химерний значоку формі арфи відтоді зацікавив нас, ми вряди-годи згадували про нього. Виявилось, що це емблема клубу... як там називала його панна Вінтерґарден?

— Це «Клуб Орфея»? — перепитала я.

— «Товариство Орфея». Я саме читаю про нього, — Джордж поправив окуляри, намагаючись розшифрувати власні нотатки. — Його занесено до «Альманаху зареєстрованих британських спілок, клубів та інших організацій» як «теоретичне товариство відомих городян, що займається дослідженням Проблеми й природи потойбічного світу». Вони хочуть, щоб їхнє Товариство видавалося звичайним зібранням бундючних балакунів, та нам відомо, що це не так. Товариство має зареєстровану адресу в Сент-Джеймсі. Що там за тією адресою, я й гадки не маю, однак сподіваюся це невдовзі з’ясувати. — Він поглянув на стос часописів у моїх руках. — А що в тебе?

— Теж нічого. До речі, який період відображено в покажчику? Останні кілька років?

— Десь так. Вони його постійно поповнюють, тож напевно я не скажу... А навіщо це тобі?

— Просто так.

Трохи пізніше, коли Д жордж пересів до іншого стола, я підійшла до полиці з покажчиком.

Знайшла потрібний мені том. Із статтями шестирічної давнини. Тематичний реєстр журнальних і газетних статей за рік: пригоди, появи привидів, події, імена...

Я рішуче розкрила покажчик на літері «Л».

Я не сподівалась зустріти тут те, що шукала. А якби й зустріла, то не завдала б цим нікому шкоди.

Мій забруднений чорнилом палець ковзав униз по колонці, аж поки натрапив на рядок:

Мене огорнув такий холод, ніби я знову ступила до кімнати Локвудової сестри. Ім’я Джесіки згадувалось у «Мерілебон

Гаральд» — щомісячному часописі, який виходив друком у цій частині Лондона. У посиланні було зазначено дату й номер теки з цим числом часопису.

Для пошуку потрібної теки мені знадобилось пів хвилини. Я затягла її до дальньої ніші, сіла там, поклала теку собі на коліна і врешті прочитала:

Експерти відділу Сент-Панкрас засвідчили смерть Джесіки Локвуд (15 років), дочки покійних дослідників-психологів Селії та Дональда Локвудів. Нещодавня трагічна подія в цій родині сталась у ніч на минулий четвер у Мерілебоні, в домі, де мешкала небіжчиця: вона загинула внаслідок дотику привида. Її молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру, й вона сконала дорогою до лікарні. Про день похорону буде повідомлено пізніше. Приносити з собою квіти не потрібно».

Ось така коротенька згадка. Проте її було достатньо для того, щоб я довго й нерухомо сиділа, міркуючи головним чином про одне. Я добре пам’ятала: коли ми говорили про його сестру, Локвуд рішуче наголосив, що тоді, коли сталося нещастя, його самого не було вдома.

Стаття ж чітко свідчила, що він удома був.

День випав невдалий. Невдалий з усіх боків. Минув полудень. а ми з Джорджем так нічого й не знайшли (тобто правильніше буде сказати, що я не знайшла нічого з того, що ми офіційно тут шукали). Пора вже було повертатись до контори, та Джорджеві схотілось подивитися ще якісь зовсім маловідомі часописи. Зберігались вони не тут, а в іншому приміщенні. за кілька кварталів від головного архіву. Джордж сказав, що повернеться трохи пізніше, а я сама вирушила додому, на Портленд-Роу. І тільки-но я ступила до передпокою, як побачила Голлі Манро з рапірою та робочим поясом агента! На ній була модна шкіряна куртка, чорні рукавички без пальців і вовняний светр, якого я раніше в неї не бачила.

Помітивши, що я втупилась у неї, Голлі пояснила:

— Цей светр? Так, я знаю, що він не дуже мені личить. Це один з Локвудових старих светрів. Він став замалий йому після прання, хоч і досі пахне Локвудом.

Тим часом сам Локвуд з’явився з вітальні, несучи в обох руках робочі торбини.

— Цього вечора Голлі піде з нами, — оголосив він. — А де Джордж?

— Він досі в архіві. Але...

— Ми не можемо його чекати. До заходу сонця залишилось години зо дві. Зустрінемося з ним на місці. Я приніс сюди твою торбину. Люсі. Треба вирушати, тож коли хочеш до туалету й таке інше, то мерщій.

Сказавши це, він знову щез.

Ми з Голлі стояли одна проти одної в передпокої. З її обличчя не сходила одна з тих усмішечок, які можуть означати дуже багато, а можуть і нічого не означати. Я чула, як Локвуд порпається в сусідній кімнаті, фальшиво насвистуючи крізь зуби.

— Мені не треба до туалету, — нарешті промовила я.

— Умгу.

Ми стояли далі. Цікаво, де вона роздобула ці рукавички? Щось вони підозріло схожі на ті, які сховані в моїй збройовій скриньці. Впізнала я й рапіру — одна з тих, які ми використовуємо для тренувань. Я зітхнула:

— А чому...

— Локвуд мав...

Ми заговорили водночас. І так само водночас замовкли, тільки я різкіше за неї. Після недовгої мовчанки Голлі заговорила:

— Локвуд мав сьогодні непросту розмову з панною Вінтер- ґарден. їй потрібні негайні результати. Надзвичайно вимоглива леді. Локвуд сказав, що нам знадобиться зайва пара очей, щоб розшукати Джерело до півночі. Я запропонувала свої послуги, й Локвуд підібрав мені теплий одяг, щоб я не змерзла в тому будинку. Сподіваюсь, ти зрозумієш мене, Люсі.

— Цілком, — відповіла я. Мене, власне кажучи, це не обходить: нехай собі Голлі вирушає з нами. — От тільки чи варто? — провадила я, показуючи на її спорядження. — Ти взагалі працювала колись агентом?

— Так, у «Ротвела» я багато разів виходила на завдання, — пояснила вона. — Одержала атестацію спочатку першого, потім другого ступеня, потім ще додатково займалась фехтуванням...

— Зрозуміло, — відказала я. — Тільки май на увазі, що нинішній Гість — це не якийсь там поганенький Перший Тип. Тут щось по-справжньому стр ашніш е

Голлі Манро закрутила за вухо пасмо волосся:

— Ну, мені теж довелося дещо бачити. Я брала участь у тій відомій справі в Голланд-Парку, у винарні, де нашу команду ггід землею оточили семеро примарних псів. То була неабияка халепа. А потім...

— Про Голланд-Парк я чула, Голлі. І можу тобі сказати, що тварюка, яка залишає криваві сліди, в десять разів гірша за отих цуценят. Ні. я не хочу лякати тебе. Я просто не хочу, щоб ти постраждала.

Голлі кволо всміхнулась:

— Я робитиму все. що можу.

— Сподіваюсь, що цього вистачить. — відповіла я.

З вітальні виринув Локвуд. Він став між нами й стяг з вішака своє пальто.

— Усі задоволені? — спитав він. — Чудово. Джорджеві я залишив цидулку. Джейк із своїм таксі буде тут за кілька хвилин, тож несімо наше знаряддя надвір. Це твої торбини, Голлі? Не турбуйся, я сам візьму їх.

Будинок номер 54 на Ганновер-Сквер був не привітніший і не похмуріший, ніж учора. Крізь вікно на горище проникали ті самі кволі денні промені, що ледве освітлювали химерні вигини сходів, різьблені дерев’яні фаски, вичовгані дошки підлоги, окремі частини стіни. Я прислухалась, — як і завжди, коли заходжу до такого будинку, — та мені важко було щось розчути крізь щебетання Локвуда й Голлі. Він лагідно пояснював їй, де кожен з нас вартував минулої ночі, а вона закидала його нескінченними запитаннями й сміялась після кожної відповіді. Я намагалась не звертати уваги на їхні балачки, а заодно і вгамувати гнів, що закипав у моїх грудях. Коли виходиш на роботу, треба відкинути геть усі злі почуття. Бо з агентами, які не можуть опанувати себе, трапляються прикрощі.

Я заспокоювала себе тим, що невдовзі нам буде не до безглуздої балаканини. До того ж от-от надійде Джордж, і співвідношення сил зміниться.

Проте Джорджа так і не було.

Ми розпочали працювати без нього і заходились шукати можливі Джерела спочатку на підвальному поверсі, а тоді на горищі. Підвал я просто-таки зненавиділа: я знала напевно, що тут загинули принаймні двоє людей, упавши зі сходів. Хоча саму кухню, відділену від сходів аркою, було обладнано якнай- сучаснішим чином, та від плитки, якою було облицьовано підлогу, мені чомусь лоскотало шкіру, а на наших термометрах падала температура. Ми пробували підняти цю плитку кишеньковими ножиками, перевірили всі сходинки, та не знайшли жодної порожнини, де могла ховатися річ, пов’язана з тією давньою трагедією. Далі я простукала стіни уздовж сходів, а Локвуд. ставши рачки, дослідив за допомогою ліхтарика маленькі тісні шафки, вбудовані просто під найнижчим маршем. Тут теж не було нічого. Голлі Манро знайшла комірчину. напхану старими чорними меблями, та ми. оглянувши її. з’ясували, що ці меблі походять із початку двадцятого століття, а не з вікторіанської доби.

— А може, Джерело — це самі плитки? — припустила я. — Адже саме тут розігралась фінальна дія трагедії. Покладімо на них ланцюги й погляньмо, чи відбудеться після цього прояв.

— Цікава думка, — погодився Локвуд, обтрушуючи штани від пороху. —Та спочатку обшукаймо горище.

Горище певним чином віддзеркалювало підвальний поверх: тут було мало місць, які могли б зацікавити нас. Уздовж коридору, обшитого панелями, тяглись комірчини для слуг — там роботи для нас було, як і на майданчику біля сходів, який, власне, ледве можна було й назвати майданчиком, просто кілька дощок, доданих до найвищої сходинки. їхня загальна площа, оточена акуратними дерев’яними перилами, була десь із дванадцять квадратних футів. Крізь скляне вікно на горищі було видно блідо-синє небо. Так само, як і напередодні, я перехилилась через перила, побачила пласку спіраль сходів, що вкручувалась, наче штопор, у тіло будинку й вела коло за колом, глибше й глибше — до самісінького дна, туди, де чотирма поверхами нижче, над вистеленою плиткою підлогою, вже зіущувались тіні.

Висота сходів лякала мене. Бідолашний Малий Том, що впав звідси в безодню!

Пошуки на горищі виявились іще менш плідними, ніж у підвалі. Спочатку ми відшукали холодну пляму й навіть неза- кріплену дошку, яка страшенно втішила Локвуда, та врешті не знайшли під нею нічого, крім пороху. З-під дошки вибігло кілька павуків, та це теж могло нічогісінько не значити. Тут не було ні засохлих кривавих плям, ні загублених ножів, ні моторошних клаптів одягу. Те саме стосувалось і решти майданчика.

— Цікаво. — мовила Голлі Манро, — а чи не може бути Джерелом сам майданчик? Якщо хлопчина стікав тут кров’ю, нею могли просякнути дошки й вона досі зберігається в них...

— ... і цей майданчик слугує переходом до потойбічного світу, — завершив за неї Локвуд, присвиснувши. — Цілком можливо. Тільки я не певен, що буде з нашою клієнткою, коли ми скажемо, що нам треба буде знищити частину її дорогоцінних сходів.

— Я ще ніколи не чула про таке велике Джерело, — зауважила я.

Локвуд поглянув на небо за вікном. Сіре, з рожевими прожилками, воно скидалось на шмат сирого сала.

— Такі вип адк и повинні бути. Джордж їх напевно знає... Якби він швидше над ійш ов! Сказав мені, що хоче продивитись лише кілька часописів... — він позирнув на годинник і вмить прийняв рішення. — Гаразд, тоді нам доведеться розділитися. Спочатку ми розкладемо ланцюги в підвалі на підлозі, як і збирались. Якщо вони зупинять прояв — чудово. Якщо ні, доведеться міркувати, як бути далі. Все інше — за вчорашньою схемою: спостерігаємо й не втручаємось. Я сьогодні вартуватиму в підвалі, можливо, помічу щось новеньке. Ти, Люсі, будеш тут. нагорі. Захист, свічки — усе так само.

—А що робити мені? — запитала Голлі Манро.

Я всміхнулась їй, перехилившись через перила:

— Що робити тобі? В мене щось пересохло в горлі... Постав, будь ласка, чайник на вогонь. А може, ще й печива принесеш? Дуже дякую тобі, Голлі.

Подумавши якусь мить, наша помічниця кивнула:

— Звичайно. Люсі. — і побігла з усмішкою сходами вниз.

— Вона хороша. — сказала я. — Добре, що ти взяв її з нами.

Локвуд пильно поглянув на мене:

— Будь із нею чемніша. Люсі. Вона не зобов'язана перебувати тут цієї ночі.

— Я просто переймаюсь її безпекою. — відповіла я. — Минулої ночі ти сам відчув, який потужний цей прояв. А вона — новачок. Тільки поглянь, не знає навіть, як рапіру до пояса почепити. Он бачиш, вона мало не спіткнулась об неї? — я легенько посміхнулась, та Локвуд лиш на мить ковзнув по мені очима.

—Тобі не треба так турбуватись про Голлі, — поволі промовив він. — Я зроблю це сам. Вона стоятиме біля мене, в моєму колі. Там їй буде безпечно. А ти влаштовуйся тут. Я певен, що ти впораєшся й сама. Розкладай ланцюги. Я чекаю тебе внизу через кілька хвилин.

І він помчав сходами вниз; за ним у повітрі лопотіло, наче плащ, його довге пальто. А я палкими очима дивилась йому вслід.

Усе, що відбувалось наступні кілька годин, аж ніяк не поліпшило мого настрою. У домі смеркло. Ми запалили свічки — їхні жовті вогні позначали дороіу, якою повинні були промчати наші привиди. Ми попоїли, перепочили, перевірили наше знаряддя. Джордж досі не повернувся. Це збентежило нас, ми боялися, що його могли не пропустити через зону поліцій- ного контролю в Челсі. Зараз мені дуже бракувало Джордже- вого товариства, бо Локвуд, коли ми чаювали, озивався до мене вкрай холодно. До того ж мене дратувала Голлі. Вона була скромна, слухняна, та водночас наполеглива. Як я розуміла, і те, й інше — хоч і по-різному — мало привертати Локвудову

увагу. Я ж від того почувалася самотньою й покинутою напризволяще.

У підвальному поверсі Локвуд розклав на підлозі срібну сітку і оточив її колом із залізних ланцюгів. Вийшло й справді безпечне місце для того, щоб його вистачило на двох. Коли споночіло. вони з Голлі пішли до цього кола, не перестаючи щебетати одне з одним, а я попленталась на горище, до місця своєї самотньої сторожі. У душі, звичайно ж. я розуміла, що помиляюсь. а Локвуд. навпаки, все робить як слід. Проте це порушувало наш звичний порядок дій — працювати пліч-о-пліч, і від цього мені було тяжко на серці. І в череві — теж, ніби я наковталась каміння.

Я сиділа на горищі, на майданчику біля сходів, усередині кола із залізних ланцюгів, між двома пригашеними ліхтарями, з рапірою, що спочивала на моїх колінах, наче виделка на тарілці. Посередині кола, біля мене, лежала срібна сітка. Знаючи, що чекати мені доведеться довго, я взяла з собою книжку, щоб якось згаяти час. То був потріпаний роман жахів у паперовій обкладинці, який я знайшла на одній з Локвудових полиць. Можливо, ця книжка належала колись Джесіці чи Локвудо- вим батькам — Селїї й Дональду, відомим дослідникам-пси- хологам, які трагічно загинули багато років тому...

Не в змозі втамувати гнів, я з ляскотом закрила книжку. За пів хвилини прочитаний в архіві абзац розповів мені про Локвуда більше, ніж він сам за ті місяці, що ми прожили в одному домі! Я дізналась імена його батьків. Дізналась обставини загибелі його сестри! Усе це було б смішно, якби не так сумно... Чого він так боїться? Чому не хоче відкритись? Чи просто не вірить мені?.. Авжеж, він такий милий, такий чарівний, коли сам цього хоче. Тільки це нічогісінько не значить. Варто подивитися на його теперішню поведінку, на те, як він крутиться довкола своєї нової помічниці, обернувшись до мене спиною...

Зараз вони, напевно, щебечуть собі в темряві пліч-о-пліч. А я сама, зі мною немає навіть Джорджа. Хай йому дідько, навіть черепа! Адже Голлі не знає, що ми з черепом можемо спілкуватись. тому я не взяла його сьогодні з собою. І ось. маєш — навіть словом нема з ким перемовитись. Яка ж я самотня...

Я труснула головою. Годі жаліти себе! Що я за дурепа! Лок- вудова поведінка ще нічогісінько не значить! Я увімкнула ліхтар на більшу потужність і розкрила книжку.

Начхати мені на все!

Та навіть зараз, коли я заходилась читати, похмурі думки не відпускали мене.

Ніч тривала звичним чином. Через кілька годин атмосфера в будинку почала змінюватися — так по багатьох поколіннях, непомітно для самої себе, шляхетна родина може сповзти до божевілля й занепаду. Повітря холоднішало й важчало, породжуючи лиховісні передчуття.

Усе було так само, як минулого разу.

Я сиділа, схиливши голову, жувала гумку й гортала сторінки книжки.

Настала північ. Відчинився прохід між світами. Зараз надійдуть Гості.

Я чекала. А коли внизу щось брязнуло, зрозуміла, що Локвуд загасив свій ліхтар. Я витягла рапіру й підхопилась.

Будинок занурився в мертву тишу, що огорнула сходи, заснувала все довкола. Я знала, що зараз підніметься до мене сходами.

І чекала...

На марші піді мною згасали свічки. Згасали, згасали, згасали миттєво, одна за одною. А потім, як і вчора, з’явились дв і постаті — спочатку приречений хлопчина, а за ним страшний здоровило, що простягав руку по волосся своєї жертви. Цього разу я не тільки бачила, але й чула їх — гучне дихання мамули й жалісні схлипування хлопчини. Вище, вище... і ось хлопець уже постав перед моїми очима: не старший за Локвуда, з гарним, білим, мов кістка, лицем і перекошеними зі страху вустами. На мить я відчула, як він зустрівся зі мною поглядом, ніби визирнув за рамки нескінченної гонитви й побачив мене. Потім хлопчина кинувся далі. Коли привиди наблизилися до перил, здоровило накинувся ззаду на хлопця — і тут- таки зблиснув сліпучий спалах потойбічного світу, ховаючи від мене завершення їхньої сутички. Удар, пронизливий крик— і сходи занурились у пітьму. Потім знову шум, тріск поламаних перил — і. нарешті, останній моторошний удар унизу.

Я дістала з кишені носовичок і обтерла ггіт з обличчя. Я змерзла й тремтіла, моє серце розривалося з жалю. Я увімкнула ліхтарі на повну потужність і завмерла, поглянувши на підлогу.

Круг свого залізного кола я побачила криваві сліди. Вони купчились круг ланцюгів — густі, темні, часті, ніби хтось тупцяв довкола, відчайдушно жадаючи потрапити за бар’єр. І відчайдушно жадаючи спілкування...

Навіть із заплющеними очима я бачила перед собою бліде лице бідолашного хлопчака.

— Гадаю. що Джерело в підвалі, — спокійно, наче про найбуденнішу річ, сказав Локвуд. — Я бачив постать, що впала на підлоіу. — тільки не там, де лежала моя сітка, а ближче до стіни з аркою, що веде до кухні. Там ми, здається, ще не шукали. Там мусить бути Джерело. Я обнишпорю все.

Ми зустрілись у кімнаті з картинами, де Локвуд заварив нам чаю, щоб підбадьорити нас. Чашка чаю зараз була б аж ніяк не зайвою для Голлі Манро: де й поділась її чемна усмішка, а обличчя напружилось.

— Це було справжнє страхіття, — сказала вона. — Від самого початку до кі нця .

Я сперлась ліктем об стіл, тримаючи в руці свою чашку:

— То ти щось бачила?

— Не бачила. Радше відчула. Поряд було щось моторошне, — Голлі здригнулась.

— Еге ж, спочатку такі речі вражають. Перші кілька разів, — зауважила я. — Локвуде. що я зараз повинна робити? — я поглянула просто йому в очі.

— Навіть якщо ми нічого не знайдемо, я заллю підвал соляним розчином і засиплю залізними стружками. Цього вистачить. А ти. Люсі, зроби те саме на горищі- Про всяк випадок. Якщо ми розшукаємо Джерело, буде чудово. Інакше доведеться обробити сіллю й залізом усі сходи. А ти. Голлі, залишишся тут. Ти надто втомлена.

— Ні, я теж допомагатиму, — кволим голосом заперечила Голлі. Вона промовила це з таким докором, ніби була однонога, а ми вимагали, щоб вона пішла на сходах у матроський танець.

Я мовчки вибалушила очі, допила свій чай і вирушила нагору виконувати свою роботу.

На горішньому майданчику я носаком черевика відсунула вбік залізне коло, дістала пляшку з водою, каністру з сіллю й заходилася готувати соляний розчин у пластмасовому відерці. Я, мабуть, вимішувала його дужче, ніж треба, бо кілька краплин упали на криваві сліди, які засичали й запінились, наче суп, що вибіг з каструлі на гарячу плиту. Потім я знайшла цупку ганчірку, перенесла відерце до краю сходів, стала на коліна і, ляпнувши сердито ганчіркою, почала протирати підлогу.

На жаль, саме так Локвуд підходить до будь-якого прояву. Знешкодити привид, навіть не з’ясувавши, що він за один. Знищити його. Так, Куків привид украй небезпечний. Його треба позбутись. Та водночас Локвуд спокійненько збирається знищити й Малого Тома. Він дозволяє мені спілкуватись із черепом, бо той сидить у посрібленій склянці, та водночас забороняє таке саме спілкування з духами на роботі. Вважає, щ о це пусте марнування часу.

Я розуміла, чому він чинить саме так. Чи, може, ні? »їїмолодший брат, не зміг запобігти нападові на сестру. Його й досі гнітить це горе? Чи, може, почуття провини?

Я випросталась і відгорнула з чола волосся. Саме цієї миті криваві сліди щезли. З майданчика, зі сходинок, з підлоги — звідусіль. Я позирнула на годинник, учора вони трималися десь із п'ятдесят хвилин. Сьогодні повторилося те саме. Я насторожилась. Відчула, як мені залоскотало пальці, як мені в обличчя війнуло холодним повітрям. І почула звук. Чиєсь дихання...

А може, то був звук, що вдавав чиєсь дихання. Ніби хтось пригадував, як це — бути живим.

Я нахилилась уперед і загасила ліхтарі. Тоді заплющила очі й повільно полічила до семи, прислухаючись до слабкого, важкого, переляканого дихання. Так міг би дихати захеканий собака.

Я підвелась, розплющила очі й трохи постояла на місці, щоб звикнути до темряви. Лише через кілька секунд я розгледіла постать, що стояла нижче від мене на сходах.

Потойбічне світло, що огортало її, майже згасло. Воно ледве жевріло, наче жар від учорашнього вогнища, й перетворилось на слабенький, ледь помітний серпанок. Розібрати обличчя я не могла, проте розпізнала худенькі плечі, згорблене тільце й сумно схилену голову.

— Томе, це ти? — промовила я.

Навіть не озираючись, я пам'ятала, що зруйнувала своє залізне коло, яке перетворилося на купку переплутаних ланцюгів. Це. одначе, не тривожило мене. Якщо буде треба, я зумію захистити себе й такими ланцюгами. От тільки мені не хотілося цього робити, бо залізо притупить мої відчуття, заважатиме слухати.

— Чого ти хочеш, Томе? — провадила я. — Чим ми можемо допомогти тобі?

Мені здалося, що примарна постать ворухнулась... Ні, я бачила це напевно!

—Де Джерело?—розпитувала я далі. — Що тримає тебе тут?

Звуки лоскотали мені вухо. Вони були вкрай слабкі, крихкі, та я знала, що розчую їх, коли підійду трохи ближче. Я ступила пів кроку до сходів.

Постать у відповідь піднялася до мене на цілу сходинку.

— Чим ми можемо допомогти тобі?

У відповідь — жодного слова, тільки тихий, сумний і жалісний плач. Анітрохи не схожий на людський, так радше могла б стогнати поранена тварина. Та будь-яку тварину можна приручити, варто лише показати, що вона може довіряти тобі. Я підійшла ще ближче й простягла руку:

— Скажи, що ми можемо зробити для тебе?

Аж тут я справді почула якісь слова, тільки вони лунали так швидко, що я не встигала розбирати їх. Я з відчаю прикусила губу... аж тут мені сяйнула думка: моя рапіра! Вона залізна, як і ланцюги, й зараз її аура працює проти мене, приглушуючи звуки й відганяючи від мене цей бідолашний привид. Відповідь прийшла несподівано. Я притулила рапіру до стіни, й тієї ж миті дістала винагороду: обличчя хлопчини- служника стало видно мені цілком чітко, ніби його осяяв промінь неясного світла. Воно було таке саме нещасне, як я запам'ятала його: великі сумні чорні очі, щоки в сльозах...

— Скажи мені! — просила я.

— Скажу...

Мене пройняло дрижаками. Він відповів! Я зробила це! Так само, як з отим старим у кріслі. Моя теорія підтвердилась! Із привидами можна спілкуватись, якщо піти їм назустріч, узяти цей ризик на себе!

Здалека хтось окликнув мене на ім’я. То була Голлі Манро, що стояла на два марші нижче. Привид колихнувся, його обличчя потьмяніло. Я вилаялась. Навіть зараз, мимоволі, н аш а помічниця плутає мені всю справу...

— Не тікай! — сказала я й ступила ще два кроки вперед.

Хлопчина відсахнувся. Потім його обличчя знову проясніло. Я усміхнулась.

— Скажу...

Ляснули вхідні двері. Відлуння цього звуку ніби струснуло цілий будинок. Привид знову зблід. Я спересердя аж скривилась. Із передпокою до мене долинув голос Джорджа — він про щось говорив із Локвудом, а той відповідав. До дідька! Привид усміхався мені. Якби тільки він знову заговорив...

— Мене звуть Люсі. — сказала я. — Скажи мені, чого ти хочеш?

Усміхнений привид підплив ближче: на голові в нього, наче вогняна корона, ворушились довгі пасма світлого волосся. Тіло здавалось розпливчастим — можна було розгледіти лише опущені вниз руки.

— Я хочу...

— Де Люсі?! —То був Джордж. Я почула, як Голлі забурмотіла у відповідь, а Джордж уже горлав на весь голос: — Люсі!!!

— Не звертай уваги. — тепер я теж усміхалася, силкуючись зберегти зв'язок із привидом. Холод став нестерпним, обпікав мені шкіру. Лише тепер я розуміла, яка квола, непевна була моя усмішка поряд з усмішкою примарного хлопчини — зловісною й хижою...

— Я хочу...

— Агов, Люсі! Ми помилились! Роберт Кук — це не великий привид! Це малий!

Я дивилась на світлу постать, що усміхалася мені, стоячи на чотири сходинки нижче.

— Хлопчина зарізав служника! Малий Том — так на глум прозвали здорованя-слугу! А хлопець був божевільний. Він поранив Тома, а той погнався сходами за ним! Добігши до горища, Том уже знеміг від утрати крові. Він схопив хлопця, а той скинув його зі сходів! Ми все тлумачили зовсім не так, як треба!

Привид підплив ще ближче:

— Я хочу...

Чудово. Я поволі позадкувала.

Привид роззявив рота:

— Я хочу ТЕБЕ!

Він усміхнувся. Підняв руки. Вони були закривавлені.

Я відсахнулася, зойкнула, вхопилася за пояс.

Намацавши якусь каністру, я жбурнула її собі під ноги. То виявилась лише сіль. Каністра розбилась. Привид розділився навпіл, наче розрізана кіноплівка, обігнув сіль і знову склеївся тепер уже позаду мене, перегородивши мені дорогу до рапіри сітки й ланцюгів. Я відскочила, взялася шукати каністру з маг-

нієм. перечепилась об відерце з соляним розчином — і мене відкинуло до перил. Знизу лунали гарячкові кроки, мерехтіли промені ліхтариків, чулись голоси. У мене змокли ноги. На мене зирили повні сліз очі привида; він наближався, залишаючи за собою криваві сліди. Нарешті я намацала каністру, та в мене зі страху й холоду заніміли пальці, тож я ніяк не могла відчепити її від пояса. Привид підпливав усе ближче, досі всміхаючись і хапаючи пальцями повітря. Я скрикнула, відсахнулась, перевалилась через перила й повисла на величезній висоті, борсаючись у повітрі й хапаючись за край дерев’яної сходинки. Привид почав витягатись, нависати наді мною, широко розкинувши свої довгі руки. Я бачила його порожні очі, його вуста, скривлені в лютій, навіженій посмішці. Хтось біг сходами вгору. Зі скорчених пальців привида текла кров, краплі падали мені на куртку, шипіли й парували. Привид нахилився ще нижче. Мене охопив відчай, хотілося відпустити сходинку й полетіти вниз, у порожнечу...

Не знаю вже, як Локвудові вдалося це зробити. Він був ще далеко, хоч і перестрибував по три сходинки за раз. Йому лишилося подолати останній поворот, та він стрибнув, зрізавши кут, і пролетів у повітрі над безоднею. Вимахуючи рапірою, він стрілою промчав повз мене. Пальто лопотіло за ним, наче крила. Клинок прохромив простір між мною й примарною постаттю. Привид позадкував і пропав з очей; Локвуд кинувся за ним. Я почула, як він скрикнув з болю, впавши на ггіддогу майданчика. Потім долинуло якесь бурмотіння, удари... і зненацька все вщухло.

Я досі висіла над прірвою.

— Локвуде... — покликала я.

То був кінець. Мої пальці заніміли, а край сходів виявився занадто слизький. Я ковзнула в провалля...

Аж тут хтось міцно схопив мої зап’ястки. То була Голлі Манро, що тримала мене й кликала на допомогу. Поруч із нею з’явився Джордж, і вони вдвох підняли, а далі потягли мене через перила на сходи без усяких церемоній, як спійману рибу з води.

А ще за мить я побачила Локвуда, що лежав долілиць на дерев’яному майданчику біля сходів.

Ми сиділи втрьох у нашій кухні на Портленд-Роу. За вікном займався листопадовий ранок, огортаючи кімнату блакитним серпанком.

— З ним усе буде гаразд, — сказала я. — Правда?

Джордж тупився у свою чашку з гущею від какао, ніби намагаючись провістити по ній майбутнє:

— Звичайно, все буде гаразд. Неодмінно.

— Він просто вдарився головою, авжеж? Знепритомнів, але ж... Зараз йому ніщо не загрожує?

— Ніщо.

— Принаймні. — усміхнулася Голлі Манро, — ми всі цього сподіваємось. Найближчими днями ми будемо знати, струс це чи ні. І чи немає в нього крововиливу в мозок.

Вона помішала ложечкою свій фруктовий салат із вишневим йогуртом.

Ще вчора мене дратували її вишукані манери і те, як вона розмовляє, і те. як вона дивиться на мене. Та зараз мені бракувало сил навіть на таке. До того ж Локвуд потрапив у халепу з моєї вини. А Голлі Манро витягла мене з безодні, коли я вже ладна була впасти туди.

— Він прокинувся й хоче снідати, — зауважив Джордж. — Це добрий знак.

Голлі кивнула:

—Я перев’язала його. Кровотеча, здається, вже майже зупинилась. Солодкий чай, їжа й тривалий відпочинок у ліжку — це все, чим ми можемо допомогти йому.

Вона встала й пішла по грінки.

— Утримати його в ліжку буде з біса нелегко. — провадив Джордж. — Я вже застав його, коли він шукав телефон, щоб поговорити з панною Вінтерґарден.

— Ти ж сам зателефонуєш їй. Джордже?—усміхнулась Голлі. ставлячи на вогонь чайник.

— Саме так. Дочекаюсь дев’ятої години й потішу клієнтку гарними новинами. Усе чудово. Правда. Люсі?

— Правда. — відказала я. посуваючи вбік недоїдену вівсянку.

І справді, все, що стосувалось «кривавих слідів», було залагоджено. незважаючи на мою помилку. А може, й завдяки їй. Локвуд. зробивши свій неймовірний стрибок, прохромив рапірою примарну постать. Привид скулився, розплився й позадкував. Тим часом Джордж. який надбіг туди вже через кілька секунд, побачив, як привид проплив крізь арку, за якою починався коридор, що вів до кімнат служників, і встромив свій кишеньковий ножик точнісінько в те місце, де зникла примара. Наступні пів години ми порались коло Локвуда, що знепритомнів від падіння. Після того, як він отямився й ми перев’язали йому голову, Джордж сам вирушив у коридор з ломиком та срібною сіткою. Почулись удари, скрипіння дощок, а потім Джордж повернувся, несучи якусь річ, загорнуту в срібну сітку. То виявилась стара бляшана скринька, в якій лежала жіноча шаль вікторіанської доби.

Зараз ця сітка красувалась у нас на кухонному столі, поряд із кухлями, пакунками з вівсянкою та дошкою для нарізання хліба. Сніданок у нас нині був ситний. Джордж запихався досхочу. Навіть Голлі дозволила собі трохи порушити дієту. Я ж не з’їла ні крихти.

— Люсі, — мовив Джордж, — тобі треба поїсти.

Я кивнула:

— Дякую. Я ще поїм.

Голлі тим часом ставила на тацю тарілки й маслянку для Локвуда.

— Не переймайся так, Люсі, — сказала вона. — Якби не ти. Гість не показав би на місце, де сховане Джерело. Тож наш

успіх — це все твоя заслуга... — вона всміхнулась мені. — З певної точки зору, звичайно.

Я відчувала в своїх грудях тугий гарячий вузлик, він зав’язався там ще кілька годин тому, коли я тільки-но почата просити вибачення й дякувати.

— Спасибі, — відповіла я. — Ти така добра.

Джордж поглянув на мене:

—А що ти тоді відчувала, Люсі? Чому ти притулила до стіни раггіру?

А й справді, чому? Мені було тяжко визнати, як легко я піддалась цьому привидові з закривавленими руками. До того ж не хотілося говорити про це. коли поряд була Голлі. А з Джорджем мені взагалі не було охоти розмовляти...

— Ти була в трансі? — поцікавилася Голлі. — Я знала двох агентів-практикантів, що потрапили під гіпноз Самітника в Лембет-Воку. їх, на щастя, встигли врятувати, як і тебе. Потім вони розповідали, що перебували наче вві сні.

—Я не практикантка, — відповіла я. — Навпаки, я все робила свідомо.

— Тобі могло так здаватися, — сухо зауважив Джордж. — Є думка, що деякі привиди підживлюються нашими почуттями. Спочатку вловлюють, а потім грають на них. Ти часом не почувалась там покинутою, нещасною?

— Ні, що ти, — буркнула я, відводячи очі. — Анітрохи.

— Просто я думаю, що Роберт Кук збожеволів саме від туги й самоти, — провадив Джордж. — Усю цю історію я зрозумів до кінця, коли прочитав допис у дешевенькому старому часописі під назвою •Лондонські таємниці». Його я швидко розшукав там, у другому корпусі архіву, та дорогою додому мене затримав ДЕПРІК, що саме перекрив кілька тамтешніх кварталів. Там, у Челсі, коїться шарварок. Хтось бовкнув, ніби бачив Безногого, чи, може, той Безногий йому просто примарився. Хоч би там як, але довелося просидіти в архіві кілька годин, перш ніж мене випустили. А тепер розповім про оту статтю в часописі під назвою «Страхіття на Ганновер-Сквер». До цього Кука — він, до речі, мав шістнадцять років — батько цілком

збайдужів і до того ж увесь час пропадав за кордоном, у комерційних справах, тож хлопець постійно жив тільки з матір’ю. Мати геть зіпсувала його своєю опікою. Коли вона померла, Кука виховувала його стара няня, яка розпестила хлопчину ще дужче. Коли ж не стало й няні, доглядати хлопця взявся лакей на прізвисько Малий Том: здоровило, лінюх, та ще й глухий. Хлопчина його зненавидів і частенько налітав на служника з кулаками, коли Том щось забував чи робив надто повільно. Одне слово, якось увечері юний Кук розлютився вкрай: Том нібито кудись запроторив його улюблені черевики. Кук прибіг до кухні, спочатку вилаяв Тома. потім схопив ніж і вдарив його. Том був серйозно поранений, увесь у крові, проте зібрався на силі й, не тямлячи себе з люті, погнався за Робертом Куком сходами, аж до горища. Там вони знову зчепились, і врешті Том звалився через перила вниз. А Кука заарештували, — Джордж, сидячи на стільці, позіхнув і почухав собі, як завжди, під пахвами. — Ось так воно насправді й було... Ой лишенько, мені треба прийняти душ.

— А ця шаль, яку ти знайшов? — запитала Голлі Манро. — Вона належала його матері?

— Гадаю, що так. У будь-якому разі вона була дорога йому. Хтозна, чого можна чекати від такої дикої мішанини самоти й кривди, яка зробила його божевільним?

Я стенула плечима:

— Химерний усе-таки хлопчина цей Кук.

— Атож, — підтвердив Джордж, подивившись на мене, — нівроку химерний.

— Ну, гаразд, — лагідно промовила Голлі Манро. — Локвуд, напевно, вже сердиться. Піду занесу йому сніданок.

— Ні, краще я, — запропонував Джордж. —Ти й так натом- лена, Голлі.

— Ні, — рвучко підхопилась я. — Я сама занесу.

І, не чекаючи, хто що скаже, взяла в руки тацю

Кажуть, ніби спальня краще за будь-яку іншу кімнату свідчить про вдачу того, хто в ній мешкає. Ця теорія, скажімо, пасує до моєї кімнати (розкиданий одяг і записники) і вже напевно до кімнати Джорджа. де вам доведеться пробиратись крізь купи книжок, аркушів з нотатками, зібганих одежин та зброї. З Локвудовою спальнею все було не так просто. На комоді тут вишикувались старі випуски «Щорічника Фіттес», у кутку стояла шафа з акуратно прибраними костюмами й сорочками. На стіні висіло кілька картин з краєвидами далеких земель: річок, що петляють непрохідними джунглями, вулканів, що височіють над верхівками дерев. — це все. напевно, були країни. якими колись мандрували Локвудові батьки. Мені здавалося. що ця кімната раніше могла бути їхньою спальнею. Проте в ній не було ані їхніх фотографій, ні фотографій його сестри Джесіки. Смугасті шпалери й жовто-зелені штори також свідчили про вдачу Локвуда не більше, ніж свіжопобілена скриня. Він міг спати в цій кімнаті, проте я завжди відчувала, що він не живе тут у повному сенсі цього слова.

Штори зараз були опущені, на столику біля ліжка горіла лампа. Сам Локвуд лежав у ліжку на двох смугастих подушках. згорнувши тонкі руки поверх ковдри. Верхню частину його голови закривала біла пов’язка, схожа на тюрбан: з-під неї визирало неслухняне пасмо темного волосся. В одному місці крізь бинт просочилась кривава пляма. Локвуд був блідий, худий, як і завжди, тільки очі його яскраво палали. Він уважно спостерігав за тим, як я ставлю тацю на стіл.

Пробач, — сказала я.

Не переймайся. Ти вже попросила пробачення.

Я не була певна, що ти пам’ятаєш.

Пам’ятаю, тільки не все. Пам’ятаю, скажімо, як отямився на чиїхось колінах, — він усміхнувся. — Тільки не знаю, на чиїх — твоїх чи Голлі.

— На Джорджевих.

— Та невже? — він кахикнув і поспіхом заходився сідати. — Он як... Гаразд.

— Залишайся в ліжку. Ми всі тобі це радимо. Особливо Джордж.

— О. то він на сьогодні мій заступник? А взагалі зі мною все гаразд. Поглянь, як чудово Голлі перев'язала мені рану. До речі, вона закінчила курси першої медичної допомоги...

— Авжеж, закінчила, — я подала йому тацю.

Він змастив грінку джемом і жадібно відкусив її. Я подивилась на картину, найближчу до мене. На ній було зображено якусь різьблену кам’яну будівлю, порослу довкола джунглями і майже сховану в затінку дерев.

— «Брама духів», пам’ятка давніх майя, десь на острові Юка- тан... — пояснив Локвуд, не підводячи очей. — Виходить, мої батьки побували й там... Отже. — провадив він. пережовуючи грінку. — це нарешті сталось. Я попереджав тебе, але ти не послухалась. Забула все, чого тебе вчили, й ггішла за своєю жалюгідною теорією. І піддала небезпеці всі наші життя.

Я глибоко зітхнула. І виявила, що саме зараз, коли настав час усе пояснити, я не можу знайти потрібних слів.

— Я розумію, що вчинила недобре. Але ж я розмовляла з ним, Локвуде. І він відповідав!

— І тут-таки спробував убити тебе. Чудово!

— Просто це був неправильний привид...

— Неправильний привид?! — зареготав він. навіть не всміхнувшись. — Люсі, запам’ятай: правильних привидів не буває. Ніколи! І я забороняю тобі викидати такі коники. Зрозуміло?

Я розчаровано зітхнула:

— Але ж я — єдина, кому вдаються такі «коники», Локвуде. Невже це нічого не варте? Так, я знаю, що минулого разу все вийшло по-дурному, і винна тут я. Але ж послухай, Локвуде, коли ти відчуваєш зв’язок...

— Люсі! — перервав він. — Ти не слухаєш мене. Ще раз питаю: зрозуміло?

Я вирячила очі:

— Та-ак...

— Сподіваюсь, що так, — відповів Локвуд. — Інакше наступного разу залишу тебе вдома.

— То й що? Візьмеш замість мене Голлі Манро?

Він зблід і трохи помовчав.

— Це вже мені вирішувати, кого я візьму чи не візьму, — нарешті сказав він. — Тільки знай, що я ніколи не візьму з собою людину, яка може піддати небезпеці життя інших агентів. Якщо хочеш провести зиму сама, працюючи з Холодними Дівами й Кам’яними Молотами. — будь ласка, тільки попроси, — він утупився в свою тарілку. — А тепер — щодо Голлі. Вона чудова співробітниця, чудова помічниця, підтримує в домі лад. До того ж вона врятувала тобі життя. Що ти, врешті-решт, маєш проти неї?

Я стенула плечима:

— Вона дратує мене. Й завжди лізе, куди її не просять.

Локвуд кивнув:

— Зрозуміло. Так, Голлі справді полізла, куди її не просили, коли рятувала тебе минулої ночі. Я не рятував тебе. Джордж не встигав порятувати тебе. Це зробила Голлі. А що, якби вона не вхопила тебе за руки? Ти диви, дратує вона її, — Локвуд відкинув ковдру вбік. — От зараз піду й скажу Голлі, щоб наступного разу вона дозволила тобі впасти.

— Негайно лягай у ліжко! — вигукнула я. Гарячий вузлик у моїх грудях стягся ще дужче. Мої нерви напружились до краю, серце шалено тьохкало. — Я чудово знаю, чим я їй зобов’язана! Розумію, яка вона гарнюня!

— У чому ж тоді проблема? — ляснув долонею по столику Локвуд.

— Ніяких проблем!

— Тоді...

— Тоді чому її так легко звільнили з «Ротвела»?

— Що? — він аж сплеснув руками.

— Я про Голлі! Якщо вона така бездоганна, чому її так легко звільнили з «Ротвела»? Коли я приїхала з відпустки, ти сказав, що вона «тільки-но пішла від них». Мені просто цікаво, чому вона звільнилась.

— Це пов’язано з їхніми внутрішніми проблемами! — вигукнув Локвуд. — Її несподівано перевели до нового керівника, з яким вона посварилась і попросила перевести її до іншої команди. їй відмовили, й тоді вона звільнилась. Ніяких таємниць, еге ж?

— Здається, ніяких.

— Тоді все гаразд!

— Так! — відповіла я. — Все гаразд!

— От і добре! — Локвуд закинув на ліжко свої ноги в піжамних штанях і задоволено вмостився на подушках. —Добре. — повторив він, — бо мені страшенно болить голова.

— Локвуде. я...

— Іди краще відпочинь. Тобі треба відпочити. І всім нам теж.

Ви мене знаєте, я дівчина слухняна. Отож наступні кілька годин я провела в своїй спальні. Трохи подрімала, проте була надто напружена, щоб відпочити як слід, і надто втомлена, щоб чимось займатися. Я довго лежала, зирячи в стелю. Деякий час мені було чути, як під душем насвистує Джордж, а потім у домі запала тиша. Локвуд із Джорджем перебували в своїх кімнатах, а Голлі, напевно, вже поїхала додому.

Звичайно ж, я була вдячна їй. Я була вдячна їм усім. Як це приємно бути такою вдячною... Я сумно зітхнула.

— Ану. поділися, про що міркуєш?

Я озирнулась і поглянула на підвіконня. Відтоді, як ми вперше повернулись із будинку панни Вінтерґарден, я не чула зі склянки жодного звуку. Як я вже говорила, склянка з черепом стояла в мене на підвіконні, біля купи косметичок, дезодорантів та зібганого одягу. Зараз із-за скла струменіло бліде м’ятно- зелене сяйво, що ледве вирізнялось на тлі кволого листопадового сонця. Плазма в склянці була прозора, як ніколи раніше: крізь неї було чітко видно обриси старого бурого черепа. Окремі сонячні промінці вигравали на його краях і пронизували череп крізь його отвори. Моторошного обличчя сьогодні видно не було, замість нього лунав лише моторошний голос.

— Я розумію тебе, — шепотів він. — Мене теж усі ненавидять.

— Я хотіла дещо спитати в тебе. — відказала я. спираючись на лікті. — Зараз полудень, надворі сяє сонце, а ти — привид. Привиди не з'являються вдень. А ти тут і набридаєш мені, як завжди, своїми балачками.

Череп у відповідь захихотів:

— Може, я й не такий, як усі. Так само й ти не така, як усі довкола тебе. — голос привида став глибший і гучніший, наче дзвін. — Не така, як усі, й самотня, само-о-отня... Тьху! — зненацька додав він. — Мало сам себе не перелякав!

Я поглянула на нього:

— То в тебе немає відповіді?

— Правду кажучи, я вже забув, про що ти питала.

— Чому ти з'являєшся вдень? Як це тобі вдається?

— Насправді, — відповів голос, — найголовніша причина тут. напевно, у моїй скляній в'язниці. Посріблене скло не дозволяє мені вийти з неї. та водночас послаблює енергію світла, що проникає сюди. Отож я увесь час перебуваю в сутінках, що дозволяє мені з'являтись коли завгодно... — сяйво трохи потьмяніло, тож я вирішила, що привид уже зник. Проте він несподівано продовжив: — А тепер скажи мені... чому ти така сумна? Чим я можу допомогти тобі?

Я знову поклала голову на подушку:

— Нічого. Дурниці.

— Нічого і є нічого... Ти щойно годину поспіль зирила в стелю. Таке зазвичай ні до чого хорошого не призводить. Ще, диви, переріжеш собі горлянку отим гарненьким рожевим ножиком. який я в тебе бачив, або засунеш голову до унітаза й спробуєш утопитися Я вже бачив, як дівчата це роблять, — додав буденним тоном привид. — Не хочеш— не кажи, я знаю й сам. Це через оту вашу нову помічницю.

— Неправда. У нас із нею все чудово. Вона хороша.

— Отак — ні сіло ні впало — стала хороша?

— Так. Стала.

— Брешеш! — із несподіваним запалом вигукнув голос. — Вона — зозуля в твоєму гніздечку! Вдерлася до гарненького маленького королівства, яке ти створила сама для себе. І вона знає це! їй це до вподоби! Таким, як вона, це завжди подобається!

— Ну. гаразд, — простогнала я, перекотилася й сіла на краєчок ліжка. —До речі, вчора вона врятувала мені життя.

Привид захихотів:

— Велике діло опеньки! Ми всі рятували тобі життя. І Локвуд. і Кабінс, і я, звичайно ж! Скільки разів я рятував тебе — не злічити!

— Я розмовляла з привидом. І так захопилася, що геть забула про захист. Голлі врятувала мене! Ось чому відтепер вона для мене хороша! Зрозумів? І більше сіні слова про неї! Це вже принаймні не твоя справа!

— Правду кажучи, хто тільки не рятував твою дупу? Гадаю, що навіть старий Ариф із крамнички на розі робив це разів так зо два! Ти ж розтелепа!

Я спересердя жбурнула в склянку шкарпеткою:

— Ану. замовкни!

— Не гарячкуй, — відповів голос. — Я ж на твоєму боці. А ти просто не цінуєш мене. Тут словечко, там думка чи порада — і все це, до речі, безкоштовно! Я давно заслужив на те, щоб мені за це хоча б подякували!

Я підхопилася з ліжка. Ноги в мене тремтіли. Я сьогодні не спала й не снідала. А натомість розмовляю з привидом. Чого тут дивуватись, що в мене таке коїться на душі?

— Я тобі подякую. — мовила я, — коли ти розкажеш мені щось корисне. Про смерть. Про потойбічний світ. Лише подумай, скільки ти міг би розповісти! А ти не сказав мені навіть свого імені...

Привид тихенько зітхнув:

— О. це все не так просто... Важко звести разом життя і смерть, хай навіть на словах. Коли я то тут, то там, межа цих світів розпливається, тож я сам до ладу не розбираю, де я.

Ти повинна розуміти мене. Тільки ти, Люсі, єдина з-поміж людей. Розуміти, що це значить — перебувати між двома світами. Це вельми нелегко...

Я підійшла до вікна, подивилась на череп, на його вицвілу поверхню з виступами, западинами, швами, що проходили, мов річки, долинами кісток. Я ніколи ще не бачила його так виразно, тепер мені не заважало каламутне обличчя з ектоплазми. Два світи... Річ у тім, що я знаю, як це перебувати між цими двома світами: я відчувала це в ті секунди, коли виходила на психологічний зв’язок із духами. Відчувала я це і вчора, на горищі: два світи, що мішаються один з одним... Поставити вбік рапіру — це. звичайно, було божевілля, самогубство... та водночас у спілкуванні з привидом це було найрозумніше рішення. Воно стало б таким, якби мені трапився правильний привид... Я з огидою пригадала закривавленого хлопчину.

— Чому ти кинула свою рапіру? — ніби підслухавши мої думки, промовив череп. — Що, по-твоєму, так збентежило тебе? Нікому з твоїх друзів цього не зрозуміти. Це надто складно, це пантеличить. коли ти вмієш робити щось таке, чого не може ніхто... Повір мені я це добре знаю!

— А чому ти не такий, як усі? — запитала я. — Довкола стільки Гостей...

— Розумієш, — гордовито перервав мене голос, — на відміну від них. я сам хочу сюди повертатись. Ось де різниця.

Унизу хтось подзвонив у двері.

— Краще я піду, — сказала я, — бо Локвуд іще спробує відчинити сам... — виходячи з кімнати, я озирнулась на склянку. — Дякую. — додала я й побігла вниз.

На сходах я зіткнулась із Джорджем. Цієї ж миті подзвонили ще раз. Локвудова перев’язана голова вже визирала з кімнати:

— Хто там? Клієнт?

— Тебе це не стосується! — обірвав його Джордж. — Ану, негайно в ліжко!

— Це може бути цікавий клієнт...

— Повторюю: тебе це не стосується! Я сам розберуся з ним, зрозумів? Я сьогодні твій заступник! А ти не вилазь із ліжка!

— Гкразд...

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Локвуд зник. Ми з Джорджем, скрушно хитаючи головами, вирушили до дверей. На порозі стояв інспектор Монтеґю Барнс, іще більше втомлений і потріпаний, ніж завжди. У непевному світлі листопадового дня важко було розібрати, де закінчуються зморшки на його обличчі й починаються бганки його плаща.

— Кабінсе, — мовив він. — Панно Карлайл... Можна до вас?

Навіть якби ми з Джорджем заперечували, він усе одно увійшов би. Ми провели його до вітальні, де Барнс зупинився, тримаючи в руці капелюха.

— Ви тут, здається, трохи прибрали, — зауважив він. — Я й не знав, що у вас є навіть килим на підлозі...

— Ми постелили його просто поверх сміття, інспекторе, — незворушно відповів Джордж. поправляючи на носі окуляри. — Чи ми можемо стати вам у пригоді?

Так само легко й невимушено, як Барнс, зараз могла б почуватись хіба що людина в трусах із скляного волокна. Інспектор тяжко зітхнув:

— Мені щойно телефонувала панна Фіона Вінтерґарден. Дуже... е-е... впливова леді. Мені трохи важко було повірити, та вона, здається, цілком задоволена тим, як ви попрацювали минулої ночі в її будинку, — він поглянув на нас так, ніби сподівався на заперечення. — І вона наполягає, щоб я найняв вас для розслідування навали в Челсі. Тож я прийшов офіційно запросити пана Локвуда до участі в цьому розслідуванні. — Стуливши нарешті вуста й таким чином виконавши неприємний обов’язок, інспектор трохи повеселішав. —До речі, а де сам Локвуд?

— Він нездужає, — пояснила я.

— Він дістав поранення в будинку панни Вінтерґарден, — додав Джордж. — Ударився головою.

— Можливо, в нього струс мозку, — підхопила я, кивнувши. — Чи щось іще серйозніше. Побоююсь, що зараз вам не вдасться поговорити з ним.

— Ви не хвилюйтесь, у нас усе гаразд. — запевнив Джордж. — Я — його заступник. Можете все обговорити зі мною. — він помахом руки запросив інспектора сідати, й сам умостився в Локвудовому кріслі.

— Добридень. Барнсе. — до кімнати хутко увійшов Локвуд. На ньому були довгий халат, піжама й пантофлі, а пов'язка на голові здавалася ще кривавішою й ще більше з’їхала набік, ніж дотепер. Барнс приголомшено вирячився на нього. — Щось не так?

— Ні. що ви... — інспектор ледве опанував себе. — Мені до вподоби ця ваша пов’язка. Дуже личить вам.

— Дякую. Чудово. Ану-бо. Джордже. киш із мого крісла... Як я зрозумів, ви нарешті прийшли просити в нас допомоги?

Барнс вибалушив очі, пожував губами й старанно зняв порошинку зі свого капелюха.

— Так. — відповів він. — Певним чином... Навала дужчає. Будь-чия допомога нам стане в пригоді. До того ж минулої ночі знову сталися заворушення. А заражена привидами частина Лондона... Одне слово, краще ходіть і подивіться самі.

— Невже все так погано?

Барнс протер очі своїми товстими пальцями, і я помітила, що нігті на них геть обгризені.

— Пане Локвуде, — поволі промовив він. — Здається, настав кінець світу.

Наступного вечора ми справді побачили це самі.

ДЕПРІК улаштував свою тимчасову штаб-квартиру на площі Слоун-Сквер. біля східної межі забороненої зони. Звичайних городян на площу не пускали: з рекламних щитів величезні плакати попереджували про небезпеку, а на контрольних пунктах стояли похмурі полісмени. Ми з Локвудом та Джорджем показали одному з них свої перепустки, й він махнув рукою, пропускаючи нас.

Навколишні вулиці були мовчазні, темні й порожні, проте на бруківці було повно перекинутих автомобілів, скла від розбитих шибок та інших слідів нещодавніх заворушень. Площа ж. навпаки, яскраво сяяла й кишіла людом. До центру площі з військових вантажівок було обернено прожектори: їхнє проміння заливало все довкола сліпучо-білим світлом, серед якого трава здавалась вицвілою, а обличчя агентів та полісменів, що снували довкола, — ніби вирізьбленими з кістки. Чорні гумові кабелі звивались асфальтом, наче велетенські вени, живлячи електрикою тимчасові захисні ліхтарі по дахах і зовнішні обігрівачі, встановлені біля фургонів з гарячою їжею та напоями.

Люд юрмився зусібіч. Команди агентів прямували за своїми керівниками, ляскаючи себе по робочих поясах і випробовуючи в повітрі рапіри. Патлаті телепати вишикувалися в чергу біля фургона з чаєм — це видовище нагадало мені вербову алею. Коло обігрівачів купчились підлітки з нічної варти в своїх шаликах і шапочках: туди-сюди заклопотано метушились дорослі співробітники ДЕПРІК: важко було повірити, що єдине, до чого вони здатні. — це відряджати малих дітей до найбільш зараженої привидами частини Лондона. Перукарню на розі було реквізовано й перетворено на майстерню збройової фірми «Маллет і сини»: тут можна було замінити або відремонтувати свою рапіру або просто, повертаючись із нічної експедиції до заражених глибин Челсі, почистити клинок від ектоплазми.

На західному боці площі було встановлено масивні, десять футів заввишки, залізні бар'єри на бетонній основі: вони перегороджували вхід на сусідню вулицю — Кінґс-Роуд. що тягнеться майже милю від Слоун-Сквер на південний захід, аж до лавандової фабрики на Фулгемському шосе. Раніше Кінґс- Роуд слугувала ніби хребтом популярного торговельного району — від неї, мов борідки на пташиній пір’їні, розходились численні бічні вулички. Проте за шість останніх тижнів усе це змінилось. Тепер єдиним проходом через бар’єр була вар- това вежа, яка стояла перед глухою дерев’яною огорожею.

До цієї вежі ми й попрямували, як і домовилися раніше з Барнсом.

Біля її підніжжя нас зустрів помічник інспектора, поліцій- ний офіцер Ернест Добс. То був ще молодий сумовитий чолов’яга — типовий службовець ДЕПРІК, від кінчиків своїх вух, що скидались на цвітну капусту, й до носаків начищених черевиків. Він недовірливо оглянув нас, затримав погляд на марлевому тампоні, що прикрашав Локвудове чоло точнісінько над лівим оком. Потім Добс повів нас усередину, й нарешті ми опинились на верхівці вежі, де він побокував і сказав, недбало махнувши рукою:

— Ось ви й прийшли. Ласкаво просимо до Челсі.

Усі захисні ліхтарі на Кінґс-Роуд було увімкнено. Два ряди їхніх осяйних куль губилися в морозяній імлі, дорогою кидаючи проміння на темні фасади будинків обабіч вул иці Фасади, одначе, не всюди були темні: подекуди у вікнах можна було розгледіти непевне примарне блакитно-зелене світло, що зненацька з’являлось то там, то тут, коливалось, а потім так само несподівано зникало. Віддалік, на перетині Кінґс-Роуд з іншою вулицею, крізь нічну пітьму линула бліда постать. Прислухавшись, я почула стогін, що лунав за вітром: він повторювався знову й знову, мов на магнітній стрічці, склеєній петлею.

Біля бар’єра під захисним ліхтарем купчилася невеличка група агентів. їхня керівничка — доросла жінка — віддала їм наказ, і агенти подалися до найближчого будинку.

У крамниці, що стояла поряд із цим будинком, було розбито вітрину: друзки скла, перемішані з залізними стружками та сіллю, геть засипали бруківку. З іншого боку вулиці на стіні будинку чорніла велика пляма, а тротуар аж виблискував, обпечений спалахом магнію. Листя й галуззя, зірване останніми зливами з дерев, лежало на дорозі неприбране, а вздовж тротуару вишикувались покинуті власниками автомобілі. Біля прочинених дверей вітер здіймав у повітря клапті старих газет. Багато вікон було перекреслено крейдяними хрестами — знаками того, що тут можуть бути Гості. Прохід на бічну вуличку був щільно засипаний залізними стружками.

Тут ніхто не жив і не працював. Попри потужні залізні бар’єри тут витав тяжкий, похмурий дух. Повітря аж тріскотіло від надлишку злої сили. То була мертва зона.

— Бачите ліворуч крамницю делікатесів?—запитав Добс. — Там у нас Причаєний сидить прямісінько за прилавком з ковбасами. Добродій вікторіанської доби в циліндрі. Далі в нас є Вогники — отам, у пивничці навпроти, а ще тут никає Спектр у подобі однорукого листоноші. Чому саме однорукого— не питайте мене, не знаю. Минулої ночі за агентами з компанії «Ґрімбл» ганялись Потвори—отам, біля букмекерської контори. Коли Потвори вискочили на бруківку, їх знищили за допомогою магнію, та все одно поведінка агентів скидалася радше на втечу, ніж на сутичку. І це лише в одному кварталі. А вся заражена зона в Челсі тягнеться на багато миль! Одне слово, нам показують, хто тут насправді Гості, а хто — Господарі.

З туману почулося тихе, але вперте й розмірене цокання — ледь чутне «цок-цок-цок»...

— Подекуди ми викопували мертві тіла. — провадив Добс. — Часом знаходили Джерела, та жодне з них не було пов’язане з цим скупченням. — Він з огидою відвернувся.

Я подивилась через його плече на залиту яскравим світлом Слоун-Сквер:

— То. виходить, усі ці зусилля марні?

— Абсолютно марні.

Інспектора Барнса ми знайшли на його командному пункті, в солідній будівлі на розі площі, де за кращих часів містився Робітничий клуб Челсі. Ми показали свої перепустки, пройшли залюдненим коридором, де вздовж стін стояли мішки з сіллю, й піднялися сходами до головної зали центру. Ні письмові столи, ні картотеки, ні формені сорочки на службовцях ДЕПРІК — ніщо не могло вигнати з цієї кімнати давніх пахощів свинячих шкварок та пива. Біля дальньої стіни, за столом, заставленим склянками з недопитою кавою, сидів Барнс, що саме підписував папери якомусь непримітному чолов’язі. За його спиною висіла велика мала Челсі, обтикана десятками різнобарвних кнопок.

Ми з Локвудом знайшли собі вільні стільці, посідали й заходилися чекати, коли Барнс нарешті звільниться. Джордж витяг з кишені пожмаканий аркуш паперу й почав переглядати його, часом позираючи на малу. Я подала друзям плитку шоколаду, краєм ока поглядаючи на Локвуда. Блідий, із скуйовдженим волоссям та розстебнутим коміром сорочки, він зараз скидався не на агента, а радше на поета, що помирає від сухот. Над його бровою білів марлевий тампон — робота Голлі Манро. Вона не тільки приклеїла йому цю піратську наліпку, а й мало не ублагала нас узяти її з собою — «про всяк випадок». Локвуд відхилив її прохання, та я недовго з того раділа. Усю дорогу він мовчав і про щось міркував. Правду кажучи.

після нашої розмови за сніданком він узагалі не обізвався до мене ані словом.

Зараз він сидів, обережно мацаючи собі пальцями чоло, а Барнс тим часом закінчив підписувати папери, відповів комусь на якесь запитання, ще когось вилаяв, відсьорбнув холодної кави і вперше обернувся до нас.

— Що ж. ви отримали те. чого хотіли. — сказав він. — Ви в командному центрі протидії навалі привидів у Челсі. Що вам іще розповісти?

— Ми вже дивилися з вежі, — мовив Локвуд. — Видовище справді сумне.

— Якщо хочете взяти участь в операції, ласкаво прошу. — Барнс утомлено погладив собі вуса. —Тільки ви бачили самі, з чим ми тут зіткнулись. — він тицьнув пальцем собі за спину, в бік мали. — Ось мала сутичок із привидами в Челсі за останні кілька тижнів. Це не просто скупчення, а суперскупчення. Жодної системи, цілковитий хаос. Такого я не бачив за всі тридцять років служби. Які ще є питання?

Джордж показав на кнопки:

— Що означають ці кольори?

Барнс шморгнув носом:

— Зелені — Перші Типи, жовті — Другі Типи. Червоні — місця нападів привидів на людей. Чорні... — він почухав вуса, поглянув на свої кулаки, обережно поклав їх на стіл і вже тоді закінчив: — Чорні — смертельні випадки. Дотепер їх двадцять три, якщо рахувати й загиблих агентів. І все це, як бачите, на невеличкій території, меншій за квадратну милю. А лише місяць тому в Челсі все було цілком спокійно.

—А чи є статистика розподілу Гостей за типами? — спитав Локвуд. — Які їхні види трапляються тут найчастіше?

— Усякі. Здебільшого Причаєні й Тіні, проте багато також Примар і Спектрів. Трапляються й рідкісніші в иди . Тут і кількох Безногих бачили, й Верескуна. Ми частенько знаходили Джерела, та загалом це ніяк не впливало на ситу ацію .

— Скільки кварталів ви вже евакуювали?

— Майже всю Кінґс-Роуд та сусідні з нею вулиці. Крім західного краю — там напади привидів різко уриваються. Перекрито більшу частину торговельного району, сотні людей переселено до церков та спортивних залів. І всі вони, як ви. звичайно, чули, на всі заставки кленуть ДЕПРІК. Пожвавились Потойбічники та інші культи поклоніння мерцям. Усюди насильство, протести. Одне слово, неспокій.

— Я чула, що Фіттес і Ротвел збираються влаштувати парад, щоб заспокоїти городян. — зауважила я.

Барнс затарабанив пальцями по столу:

— Еге ж. карнавал. Це ідея Стіва Ротвела — влаштувати велике свято під гаслом «Повернімо людям ніч». Урочистий марш від могили Маріси Фіттес до могили Тома Ротвела. Платформи на колесах, повітряні кульки, безкоштовне частування. І всього якнайбільше. А коли свято закінчиться, ми далі візьмемося розплутувати увесь цей невеличкий шарварок.

Запала мовчанка. Її порушив Джордж:

— Треба знайти осередок цього суперскупчення.

— Гадаєш. ми цього самі не знаємо? — набряклі від безсонних ночей Барнсові очиці зі злістю позирнули на Джорджа. — Ми не дурні! І сталося так. що нам уже відомо, де цей осередок. Можеш поглянути сам! — інспектор узяв зі стола свій ціпок, поринув глибше в крісло й тицьнув кінцем ціпка в малу. — Ми — отут, на східному боці. А ось Кінґс-Роуд, а це — ділянка, де привидів найбільше. А тепер, якщо ти. Кабінсе, простежиш положення кольорових кнопок на мапі, то побачиш і сам. що географічний центр навали — тут, на перетині Кінґс-Роуд із Сідней-стріт.

— А що там. на тому перетині? — запитала я.

— Перекусочна «Тіп-Топ», — пояснив Барнс. — «Найкраща риба з картоплею від Баррі Мак-Ґіла». Я там ніколи не обідав. Але місце чисте. Я маю на увазі, чисте від ектоплазми, бо бруду там вистачає. Ми якнайстаранніше перевірили цей заклад, але нічого не знайшли. І в сусідніх домах та крамницях так само. Ми пошукали в архівах, історія цього місця теж не викликає жодної підозри. Тут не траплялось ні пошестей, ні погромів, ні різанини — нічого такого, що найчастіше виявляється осередком скупчення. Ось тобі й твій осередок. Кабінсе. — інспектор з гуркотом кинув на стіл ціпок. — Що ти на це скажеш?

— Те. що ніякий це не осередок. — відповів Джордж.

Барнс тихенько вилаявся й запитав:

— А справжній осередок, звичайно, вже відомий тобі?

— Ні. Поки що ні.

— Тоді відшукай його, будь ласка, для мене! Гаразд. Локвуде. Я випишу вам перепустки до забороненої зони, як просила панна Вінтерґарден. Тільки пильнуйте, щоб привиди вас там не вбили, а найголовніше... — Барнс знову заглибився в чиїсь папери. — Найголовніше — забирайтесь геть із моїх очей!

— Я піду до забороненої зони, — сказав Локвуд. коли через кілька хвилин ми знову вийшли на площу, тримаючи перепустки, на яких ще не висохло чорнило. — Погуляю там. щоб відчути дух того місця. Не бійтесь, я там ні в що не втручатимусь. .. А ти. Джордже?

Джордж подивився на нас такими очима, які бувають, напевно, тільки в сови, що слабує на закрепи:

— Зараз для мене йти туди — це лише марнувати час. Краще я швиденько збігаю до іншого місця. Люсі, ходімо зі мною. Ти можеш стати мені в пригоді.

Я завагалась, поглянувши на Локвуда:

— Звичайно, якщо я не буду потрібна Локвудові...

— Ні, дякую. Зі мною все буде гаразд, — він машинально, байдуже всміхнувся мені. — Іди з Джорджем. Побачимось удома.

Він на прощання махнув рукою, різко обернувся — в повітрі майнуло його довге чорне пальто — і за мить уже зник у натовпі агентів, телепатів і техніків.

Мені аж стиснуло серце — і від болю, й від гніву водночас.

Я крутнулась на п'ятах, потерла руки, вдаючи завзяття, якого анітрохи не відчувала, й запитала:

— Куди ж ми підемо. Джордже? До якоїсь цілодобової бібліотеки?

— Не зовсім. Ходімо, я покажу тобі.

Він повів мене на південь від площі, повз кордони ДЕПРІК, далі ще якоюсь вулицею, захаращеною слідами заворушень: розкиданими плакатами, порожніми пляшками та іншим сміттям.

— Це просто жах. — сказала я. пробираючись цим смітником. — Люди божеволіють.

Джордж саме переступав через плакат із написом: «АГЕНТИ—ГЕТЬ!»:

— Божеволіють? Оце вже не знаю. Вони просто перелякані, їх треба якимось чином заспокоїти. Не можна увесь час жити в тривозі... правда. Люсі?

— Мабуть, так.

Ми перейшли порожню вулицю. Праворуч від себе я побачила ще один залізний бар’єр — це означало, що ми з Джорджем ідемо краєм зараженої зони в напрямку Темзи.

—То ти вважаєш, що Барнс помиляється? — запитала я. — І осередок суперскупчення не в географічному центрі навали? Хіба таке можливо?

— Бач, — відповів Джордж, — Барнс виходить із того, що це звичайна навала привидів. Але ж насправді це не так. Хіба така навала може бути звичайною?

Я не відповіла, знаючи, що Джордж за мить пояснить усе сам. Так і сталося.

— Поміркуймо, — сказав він. — Що таке Джерело в своїй основі? Достеменно цього ніхто не знає, проте вважаймо, що це така собі слабка точка, в якій зникає бар’єр між нашим та потойбічним світом. Ми бачили це, скажімо, на кладовищі Кенсел- Грін, де вікном між світами слугувало дзеркало — «кістка і скло». Кожен привид тісно прив’язаний до свого Джерела. Травма, насильство, несправедливість — ось причини, які змушують духів повертатися до нашого світу. Привид кружлятиме круг Джерела, як собака довкола буди, аж доти, доки урветься його зв'язок із цією річчю або місцем. Гаразд, це все зрозуміло... А гцо таке скупчення? Воно має два різновиди. Перший виникає внаслідок якоїсь моторошної події, жертвами якої водночас стає велика кількість людей, наприклад, бомбардування або чуми... Пам’ятаєш отой згорілий готель у Гемптон-Віку, де ми знайшли в покинутому крилі відразу двадцять свіжопідсма- жених Гостей? Другий різновид скупчення з’являється іншим чином. Якийсь надпотужний Гість поволі підкорює собі інших, слабших. Убиває з їхньою допомогою людей, щоб поширити свою владу ще й на їхніх духів. Так протягом довгого часу, часом навіть багатьох років, утворюється група привидів, що належать до різних місць і часів. Чудовий приклад такого скупчення — Кумб-Кері-Голл. Або нещодавній випадок із «Лавандовою хижею». ДЕПРІК вважає що тут, у Челсі, ми зіткнулись із скупченням саме другого різновиду.

— Мабуть, і справді так, — погодилась я. — Адже Добс розповідав нам, що тут орудують Гості з різних місць і часів, без усякого зв’язку між собою.

Джордж хитнув головою:

—А що ж змусило їх отак заворушитись? Барнс шукає серед них головного, ватажка, який керує всією цією навалою. Та, як на мене, наш інспектор, як завжди, влучив пальцем у небо. Ці привиди не скупчувались поволі, потужна навала в Челсі розпочалася зненацька, за одну-єдину ніч. Лише два місяці тому в Челсі з Проблемою все було спокійно, не гірше, ніж будь-де в Лондоні, а що тепер? Людей евакуюють цілими вулицями! — він ступав поряд зі мною порожньою бруківкою й завзято вимахував руками, ніби ліплячи з повітря модель своїх міркувань. — А може, всіх цих привидів зібрала докупи не давня подія? А щось моторошне, що відбувається просто зараз?

— Що саме? — подивилась я на Джорджа.

— Не маю жодної гадки.

— Ти маєш на увазі масову загибель людей?

— Не знаю. Можливо.

— Але ж нині ніхто не пропадає без сліду. Та й пошестей зараз не спостерігають. Можеш вважати мене за причепу, Джордже. — додала я, — однак я не бачу в твоїй теорії жодного сенсу.

Він зупинився і всміхнувсь:

— Так само, як і в Барнсовій. Ось що смішно! Тому, — додав він уже тихіше. — нам треба порадитись із справжнім фахівцем.

— З кимось із твоїх порохнявих приятелів з архіву?

— Аж ніяк. Ми йдемо в гості до Костомахи-Фло.

Я здивовано вирячилась на Джорджа. Такого я не чекала. Флоренс Боннер, відома як Костомаха-Фло, була наша знайома — продавчиня артефактів. Вона викопувала з прибережного мулу на Темзі принесені водою речі, які мали стосунок до потойбічного світу, й продавала їх на чорному ринку. Фло мала певний, хоч і невеличкий, психологічний Талант і вряди-годи неабияк допомагала нам. Та водночас — і це так само правда — одягалась вона на смітнику, спала в картонній коробці під Лондонським мостом, а про її наближення можна було здогадатись на відстані двох кварталів за нестерпним смородом. Навіть волоцюги, зачувши Фло, переходили на інший бік вулиці. З цим усім, щоправда, можна було б змиритись, якби Фло була милою й вихованою дівчиною. Проте розмовляти з нею, на жаль, було все одно, що голою дертись крізь терня: терпіти, звичайно, можна, та ризику забагато.

— Навіщо? — здивувалась я. — Навіщо ми йдемо до неї в гості?!— я навмисне підкреслила в цій фразі всі слова.

Джордж витяг з кишені малу Лондона:

— Бо Фло — це королева-невмивака цілої Темзи, а Темзою проходить південно-західна межа зони навали. Послухай: коли почалась навала, щось мусило змінитись і на самій річці, й Фло неодмінно мала це помітити. Ось чому насамперед я хочу переговорити з нею. Хіба Добс чи Барнс надумають побалакати з якоюсь там Костомахою? Навряд.

—Авжеж. Для них це все одно, що розмовляти з круком, який дзьобає труп, чи з лисицею, що нишпорить по смітниках. Тільки час марнувати.

Отож ми з Джорджем вирушили шукати Фло.

Для людей, які перебувають поза законом, продавці артефактів налагодили широку надійну мережу для побачень та ділових зустрічей: до неї входили мало кому, крім самих продавців. відомі пивнички та кав’ярні на березі Темзи, де можна було передати звістку потрібній людині чи проміняти свою нічну знахідку на якусь потрібнішу річ. Ми з Джорджем заходились обшукувати ці пивнички і вже години через дві натрапили на Фло.

Вона сиділа біля дешевої кав’ярні в Баттерсі й жадібно поглинала свій вечірній сніданок — яєчню з шинкою на брудній пластмасовій таці. На ній, як і завжди, була огидна синя куртка, що ховала як обриси її тіла, так і робоче знаряддя, серед якого, я знала, були ножі, ломики та лопатка. Свій незмінний солом’яний бриль вона відкинула назад, відкривши своє біляве волосся й бліде обличчя з тоненькими зморшками біля очей. Зустрічаючись із Фло, я щоразу намагалась уявити, якою вона була б, якби її помити, запахтити парфумами й полю дськи одягти. Приглядаючись пильніше, я розуміла, що насправді Фло не набагато старша за мене.

Вона подивилась на нас, кивнула й заходилася далі працювати виделкою. Ми підійшли так близько, як дозволяв сморід, і зупинилися, спостерігаючи за тим, як спритно вона кидає собі до рота кожен шматочок яєчні.

— О, Кабінсе! — промовила вона з повним ротом. — Карлайл!

— Привіт, Фло.

— А де ж Локі? — виделка зупинилась. — Упадає за новою дівахою, еге ж?

— Ні... — здивовано моргнула я. — Вона не ходить із нами на роботу. Вона взагалі не агент. Просто н аш а секретарка й прибиральниця... — я примружила очі: — А зв ідк и ти про неї знаєш?

— Нізвідки, — відповіла вона, зішкрібаючи з т ат ті останню крихту.

— Щось я не розумію...

— Відтоді, як Локі найняв тебе, минуло півтора року.

Це в нього звичай. Я просто вирахувала, що пора вже йому накинути оком на нову спідничку.

— Насправді. — Джордж став між нами й схопив мене за руку, що вже тяглася до рапіри, — Локвуд зараз дуже заклопотаний тією навалою в Челсі. Він прислав нас дещо попросити в тебе.

— Чого ж йому треба? Поради чи послуги? І що я з цього матиму? — Фло зблиснула своїми білосніжними зубами.

— О. так! — Джордж узявся порпатись по кишенях. — Тут у мене десь були льодяники з лакрицею... Чи вони вже закінчились? Такі смачні — я, мабуть, не помітив, як поїв їх... Гаразд, — стенув він плечима. — Вважай, що я твій боржник.

Фло аж вирячила очі:

— Браво! Щоправда, в Локвуда ця штучка виходить краще, ніж у тебе... То чого ж ви хочете? Новин з нашого підпілля? — вона замислено пожувала шматок яєчні. — Усе як завжди: когось прикандичили, хтось пропав безвісти... А Вінкмени знову взялися до своїх справ. Старий Джуліус за ґратами, а чорний ринок перейшов до його жіночки. Аделаїди. Та справжній заправило в них юний Леопольд. От кого всі бояться! Кажуть, він гірший навіть за свого татуся!

Я досі сердилась на Фло. А юного Вінкмена — зменшену татусеву копію—чудово пам’ятала. Особливо те, як він дивився на нас, коли ми свідчили в суді.

—Та годі вже, — відказала я. — Йому ж ледве дванадцять років.

— Тому ти й гуляєш Лондоном, як власною домівкою? Я б на твоєму місці була обережніша, Карлайл. Вінкмени втратили дуже багато. А старого Джуліуса запроторила до в’язниці ти... Тепер вони мріють помститись тобі. Люто й нещадно... Гаразд, — вона кинула тацю геть і ляснула в долоні. — Один пакунок льодяників я вже заробила, Кабінсе.

— Чудово, — відповів Джордж. — Я занотую це. Тільки зараз, Фло, ми прийшли до тебе з іншого приводу. Нас цікавить навала в Челсі. Ти працюєш на березі, а лише за кілька кварталів від річки починається справжнісіньке пекло. А що коїться тут, на самій річці? Ти останнім часом нічого не помічала?

Фло зіскочила з дерев'яної тумби, на якій сиділа, безжурно потяглась, тоді засунула руку під заляпаний мулом край своєї куртки й щось там почухала.

— Е-е... так. Був тут нещодавно приплив. На південному заході. Зачепив там кілька вулиць. Я стояла тоді на набережній у Челсі й помітила краєм ока три Тіні та Сірий Серпанок. Раніше такого не бувало, щоб Гості підходили до старої матінки Темзи ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Там для них надто багато протічної води, еге ж?

Джордж кивнув спочатку машинально, а тоді з помітним інтересом. Він дістав з кишені мапу і втупився в неї.

— Так... так, твоя правда. Дякую, Фло. ти вже допомогла нам! Надзвичайно допомогла! Послухай-но: чи не могла б ти приглядати за берегом річки для мене? Особливо за південно- західною частиною. Мені треба знати, чи з’являтимуться там нові Гості. Повідомляй мене про все, що побачиш. Дістанеш за це хоч цілу тонну льодяників.

— Гаразд, — Фло припинила чесатись, обтрусилась, підняла з землі свою полотняну торбину і одним хутким порухом закинула її за плече. — Ну, я полетіла. Приплив сьогодні низький, можна буде понишпорити в гнилому череві старої «Вондл Кіз». Побачимось, — кілька швидких кроків — і вона зникла в річковому тумані. —Агов, Карлайл! —долинув до мене її голос. — Не хвилюйся за Локі. Він, мабуть, і справді любить тебе. Бо минуло вже півтора року, а ти досі жива.

Я вирячилась їй услід:

— Що це значить?

Та Фло вже не було. Ми з Джорджем залишились сам на сам.

— Не звертай уваги, — сказав він. — Фло просто полюбляє дражнити тебе.

— Так, я здогадалась.

— Любить побавитись із тобою, як кицька з безпорадною мишкою.

— Дякую. Ти справді заспокоїв мене, — я уважно поглянула на Джорджа. — А чому вона тебе ніколи не дражнить?

Джордж почухав кінчик свого носа:

— Чому? Я про це ніколи й не думав...

Локвуд повернувся з Челсі лише рано-вранці, провівши цілу ніч у мовчанні й самоті, за прогулянкою темними вулицями. Він здавався водночас і енергійним, і спантеличеним після того, як сам зіткнувся з тим. що бачив з вартової вежі й про що почув від інспектора Барнса.

— По всьому району повно проявів, — пояснив він. — І не лише Гостей, хоч і іх там вистачає. Я маю на увазі загальну атмосферу, ті місця ніби хтось розворушив. Звичайні супутні відчуття купчаться там, наче невидимі хмари. Холод, сморід, біль, повзучий страх—усе це лине над бруківкою, клубочиться в алеях, визирає з будинків, повз які ти проходиш. Воно поглинає тебе, тобі тільки й зостається, що витягти рапіру. Стоїш серед дороги, серце тобі тьохкає, озираєшся на всі боки, чекаєш нападу... й тоді трохи попускає. Я не дивуюся, що стільки нещасних пригод трапилося з агентами, які намагались у цьому розібратися. Тут хто завгодно збожеволіє.

Локвуд бачив уночі багато духів, звичайно ж, на відстані: по вікнах, по садках, по задніх дворах крамниць. Вулиці здебільшого були чисті, замість привидів ними тинялись поодинокі групи агентів. Десь на середині Кінґс-Роуд Локвуд допоміг команді з агенції «Аткінс і Армстронґ», яку вже полонив Туман - Лопотун, а коротка розмова з керівником та чотирма переляканими підлітками з групи «Тенді» привела його через невеличкий парк до Сідней-стріт — географічного центру навали. Тут усе виявилось не краще й не гірше, ніж у будь-якому іншому місці.

— Вони перекопують усі кладовища. — повідомив Локвуд. — і посипають землю сіллю. Агенти Ротвела отримали нове озброєння — пістолети, що стріляють сумішшю солі й лаванди. Користі з них ніякої. Правду кажучи, й від нас її буде не більше, якщо ми не знайдемо якогось нового рішення.

— Це залиш мені. — відповів Джордж. — У мене є одна ідея. Тільки для того, щоб перевірити її. мені потрібно трохи часу.

Цей час він дістав. Відтоді Джордж не виходив з нами на оперативну роботу, зайнявшись упритул своїми дослідженнями. Кілька наступних днів ми його майже не бачили. Тільки зранку я помічала, як він тихенько виходить із дому з рюкзаком, повним паперів, а під пахвою в нього стирчить тека з Кіп- совими документами. Цілі дні Джордж проводив в архіві та бібліотеках Південно-Західного Лондона, а повертався вже надвечір. Кілька разів він бачився з Костомахою-Фло, а вечорами сидів на кухні сам-один, черкаючи нерозбірливі нотатки на краєчках нашої «скатертини мислення». Про свої справи він майже не розповідав, та в очах його з’явились колишні вогники, що мерехтіли за окулярами, мов світлячки в скляній банці. Це свідчило, що Джордж наближається до розв’язку.

Поки він так працював, ми всі — решта членів команди — практично облишили розслідування навали в Челсі. Локвуд побував там ще зо два рази, нічогісінько не довідався й перейшов до наших буденних малозначутцих справ. Так само, як і я. Щоправда, разом з Локвудом ми більше не працювали. Голлі Манро зі своєю звичною майстерністю ділила виклики порівну між нами, щоб заощадити і наш час, і час наших замовників.

Власне, ми найняли Голлі для того, щоб мати змогу перепочити й легше працювати командою. Та — от диво! — тепер ми були заклопотані ще більше і віддалились одне від одного так, як ніколи. Якимось чином виходило так, що нам з Локвудом ніколи не було по дорозі. Ми не виходили водночас на роботу. Не прокидались водночас. А коли зустрічались удома, поряд уже неодмінно була наша усміхнена помічниця. Тож після історії з «кривавими слідами» ми з ним майже не залишались наодинці. І Локвудові, здається, було цілком до душі, щоб так тривало й далі.

Навряд чи він аж дотепер сердився на мене. Та, правду кажучи, краще б він уже сердився. Він просто віддалився від мене, заліз до своєї давньої шкаралупи, з якої, до речі, так ніколи по-справжньому й не вилазив. Він завжди був винятково чемний зі мною, відповідав на мої запитання, ввічливо цікавився моїми справами... та в усьому іншому просто не звертав на мене уваги. Рана його загоїлась, зостався тільки невеличкий шрам на чолі, трохи нижче від волосся. Він навіть личив Локвудові — як йому личило просто-таки все. Проте я знала, що цей шрам — наслідок моєї помилки, й думка про це боляче пронизувала мені серце.

А ще я ніяк не могла подолати свого роздратування. Так, я наразила його і всіх інших на небезпеку, цього я аж ніяк не відкидаю. Та хіба можна цим виправдати Локвудове бажання відгородитись залізним бар’єром від усіх і насамперед від мене?

Щоправда, таким відлюдьком Локвуд був завжди. Найчастіше його відповіддю на все було мовчання. Він, напевно, став такий після смерті Джесіки...

«Л молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру...»

До речі, ось чудовий приклад — його сестра. Він дещо розповів нам з Джорджем про неї, та цього замало. Я досі не могла зрозуміти, що ж тоді сталося в її кімнаті. І не дізнаюсь, якщо Локвуд не розкаже мені сам.

Проте ні—чого вже тут лукавити: дізнатись про це я можу. У мене є Талант, спроможний прояснити ту давню трагедію. Тому, проходячи в гніві й відчаї коридором другого поверху, я частенько позирала на ці двері.

Минув тиждень. Джордж продовжував свої пошуки, Голлі і приймала замовлення, а череп дошкуляв мені своїми недолугими жартами. Ми з Локвудом і далі працювали поодинці.

Біля станцій метро з'явились плакати, які запрошували лондонців на карнавал: елегантні від «Фіттес» із чітким текстом на сріблястому тлі, що повідомляли про майбутнє свято «Повернімо людям ніч», і яскраві від «Ротвела», з золотим карикатурним вишкіреним левом, що топче привида й тримає в лапі здоровенну сосиску. А тим часом на вулицях Челсі щодня відбувалися демонстрації й сутички між їхніми учасниками та поліцією: було чимало поранених, а поліція розганяла натовп водометами. Святкова ніч наближалась, проте атмосфера в місті залишалася нервовою й напруженою.

Локвуд спочатку взагалі не збирався йти на карнавал — його обурювало те, що нас не запросили взяти участь у параді агенцій. Та невдовзі, на превеликий наш подив, ми одержали таке запрошення, ще й особливе. Панна Вінтерґарден, що нині розкошувала в своєму звільненому від привидів будинку, була серед почесних осіб, які мали очолювати карнавальну процесію. Вона й запросила нас приєднатись до цієї процесії — як своїх персональних гостей.

Від такого впливового товариства Локвуд, звичайно ж. не зміг відмовитись. Тому в день свята ми вчотирьох вирушили пішки до мавзолею Маріси Фіттес, звідки мала розпочатись карнавальна хода.

Так, саме вчотирьох. Голлі Манро теж була з нами. Мавзолей стояв на східному кінці Стренду — там, де він переходить у Фліт-стріт, на острівці посередині дороги. Раніше там була церква, та ще за часів війни її розбомбили, а потім замінили суворою сірою будівлею, в якій спочивав прах Маріси Фіттес. Це була овальна споруда з бетонною банею: з її західного боку, між двома величними колонами, було влаштовано вхід до мавзолею просто від контори агенції «Фіттес». Над колонами височів трикутний фронтон з вирізьбленим на ньому однорогом — емблемою агенції. Вхід перегороджували масивні бронзові двері, що відчинялись лише в святкові дні, даючи людям змогу побачити простий гранітний надгробок великої дослідниці.

Н ад Лондоном уже смеркло, та карнавал був демонстративним викликом темним силам, тож його організатори запевняли

учасників у цілковитій безпеці. З кабелів над вулицями звисали захисні ліхтарі. На кожному розі курився лавандовий дим. клубочачись над натовпом, що хвилювався, наче морський прибій, біля мавзолею.

Над мавзолеєм у чорному вечірньому небі погойдувалась величезна. завдовжки з лондонський автобус, посріблена надувна рапіра. Дороги до мосту Ватерлоо та Олдвіча було захаращено кіосками й атракціонами. Тир «Влучи в привида» сусідував з «Польотом на Полтергейсті», де механічні руки піднімали чоловіків та жінок у повітря: ті аж верещали від захвату. Крутились каруселі з веселими привидами замість коників: у кіосках продавали цукрову вату «Павутиння» та карамельки у формі черепів, кісток і хмаринок ектоплазми. Як і на купальських ярмарках, де зазвичай можна побачити ті самі розваги, най- жвавішими відвідувачами тут були дорослі. Цієї ночі вони почувалися в безпеці, бо цієї ночі головні вулиці Лондона було обсипано сіллю та лавандою й перетворено на барвисту чарівну країну, яку їм так кортіло дослідити. И вони її досліджували — мчали повз нас, чоловіки й жінки, літні й молоді, з розчервонілими від збудження обличчями. Та водночас їхні веселощі здавались мені силуваними: ці люди з відчаю лише намагались удавати, що їхній страх перед ніччю — просто давній дитячий забобон.

Ми мовчки стояли на розі, тримаючи руки на ефесах рапір і спостерігаючи за всім цим видовищем.