Примарний Хлопець

— Я не хочу сваритися з вами, — відповів Кіпс,—хоч і міг би. слово честі. Я хочу дати вам пораду... головним чином Люсі, бо ти все одно мене не слухатимеш.

— Мені твої поради теж не потрібні. — відрубала я.

Кіпс вишкірився:

— І все-таки послухайте. Ви ж нічого не знаєте. А тут. у Челсі. коїться щось страшне. Стільки Гостей відразу я ніколи ще не бачив. До того ж найрізноманітніших, зокрема й дуже небезпечних. Ніби хтось змішав їх докупи. Моя команда три ночі поспіль патрулювала один і той самий провулок позаду Кінґс-Роуд. Перші дві ночі не було нічого. А третьої на нас із темряви виліз Костогрім! З’явився поряд із Кейт Ґодвін і Недом Шоу. Тільки уявіть — Костогрім! Невідомо звідки! Барнс не розуміє, що діється. І ніхто не розуміє!

Локвуд стенув плечима:

— Я пропонував вам допомогу. Ви відмовились.

Кіпс почухав пальцями стрижену маківку:

— Авжеж, відмовились! Хто ви такі? Ніхто! Що там у вас, скажімо, цієї ночі? Яка-небудь дурниця?

— У нас привид, який лякає звичайних людей, — відповів Локвуд. — Хіба це дурниця? Я так не думаю.

Кіпс кивнув:

—Так, звичайно. Тільки якщо ти хочеш братися до серйозних справ, тобі треба працювати в справжній агенції. Кожен з вас міг би легко влаштуватись у «Фіттес». Я сам готовий узяти Люсі до своєї команди хоч завтра. Я вже запрошував її раніше.

Я поглянула йому просто в очі:

— Так. І ти вже чув мою відповідь.

— Як собі хочеш. — обурено відказав Кіпс. — Але я ще раз тобі раджу: вгамуй свою гордість і приходь до нашої команди. Інакше ти просто марнуватимеш час. — він ще раз кивнув мені й подався назад.

— От уже нахаба, — буркнув Локвуд. — Балакає, як завжди, всяку нісенітницю.

Чи нісенітниця то була, чи ні. однак після цього Локвуд замовк і далі їхав без жодного слова, тож мені самій довелося нагадувати шоферові потрібну нам адресу — Вайтчепел, Нельсон-стріт, будинок № 6, де на нас чекала Гостя під вуаллю.

Будинок із терасою стояв на вузенькій вуличці. Наша клієнтка. пані Пітере, уже виглядала нас: двері відчинились іще до того, як я встигла постукати. То була молода, помітно знервована жінка з рано посивілим від клопотів волоссям. Голову й плечі вона закутала теплою шаллю, а в руці, затягнутій у рукавичку, тримала великий дерев’яний хрест із розп’яттям.

— Вона там? — прошепотіла пані Пітере. — Там, нагорі?

— Звідки ми знаємо? — відповіла я. — Ми ще навіть не увійшли.

— Її видно з вулиці! — шепотіла далі господиня. — Діти кажуть, що її видно з вулиці!

Ні Локвудові, ні мені не спало на думку оглянути будинок зовні. Ми відійшли на порожню бруківку й запрокинули голови, щоб придивитися до двох вікон на другому поверсі. Одне з цих вікон. просто над дверима, було освітлене: керамічна плитка, помітна крізь шибку, свідчила про те, що це ванна кімната. Друге вікно, темне, навіть не віддзеркалювало — як інші

вікна — світла вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку. Це вікно скидалось на порожню чорну діру. А якщо пильно придивитись, у ньому можна було помітити жіночу постать. Знадвору здавалося, що жінка стоїть біля вікна, обернувшись до нього спиною. Можна було навіть розгледіти її чорну сукню та пасма довгого чорнявого волосся.

Ми з Локвудом повернулися до дверей. Я кахикнула й сказала:

— Так, вона там.

— Хвилюватись вам не слід, — запевнив Локвуд пані Пітере, коли ми проходили повз неї до передпокою, і зблиснув своєю впевненою, увімкненою на п’ятдесят відсотків потужності усмішкою. — Зараз ми підемо нагору й подивимось.

Наша клієнтка схлипнула:

— Тепер ви розумієте, чому я не можу спокійно заснути, пане Локвуде? Тепер ви це розумієте, авжеж?

Її перелякані очі скидались на два повні місяці. Вона подалася за нами, виставивши перед своїм обличчям хрест, як маску, й ледве не вдарила ним Локвуда по носі, коли той несподівано обернувся.

— Пані Пітере! — сказав він, обережно відводячи хрест униз. — Зробіть, будь ласка, для нас одну-єдину річ. Украй важливу.

— Яку?

— Підіть до кухні й поставте на вогонь чайник. Ви зможете це зробити?

— Звичайно. Так, так, поставлю.

— Чудово. І заваріть нам по чашці чаю. Ні, не приносьте їх нагору. Ми самі зайдемо на кухню, коли закінчимо. Сподіваюсь, чай тоді ще не прохолоне.

Ще одна усмішка, легенький потиск руки — і ось ми вдвох із Локвудом вирушили вгору вузькими сходами, човгаючи торбинами об стіну.

Коридора на другому поверсі не було, просто від розширеної горішньої сходинки вели троє дверей: одна — до ванної, друга — до спальні в задній частині будинку й третя — до спальні, що виходила на вулицю. В ці треті двері було забито не менш ніж півсотні важких залізних цвяхів, з яких звисали ланцюжки та жмутки лаванди. Самих дверей за всіма цими оберегами майже не було помітно.

— Цікаво, — пробурмотіла я.

— Еге ж, ризикувати наша господиня не любить. — погодився Локвуд. — Ти диви, вона ще й псалми співає! Цього, щоправда, слід було чекати.

Знизу ми почули, як відчинилися двері на кухню, задріботіли кроки, а потім до нас долинув кволий жіночий голос, що проспівав уривок псалма.

— Навряд чи це допоможе тут. — зауважила я. перевіряючи свій робочий пояс і дістаючи рапіру. — Або оцей хрест. Він нічим не зарадить, якщо його зроблено не з заліза або срібла.

Локвуд дістав з торбини тонкий залізний ланцюг і обкрутив його круг зап’ястка. Зараз він стояв так близько, що майже торкався мене.

— Такі речі принаймні заспокоюють. — сказав він. — Як і більша частина колекції моїх батьків. Пам’ятаєш бубон з кісток та павиних пер у нашій бібліотеці? Оберіг проти духів з острова Балі. В ньому немає жодної унції заліза чи срібла... Гаразд. Ми готові?

Я всміхнулась до нього. За дверима на нас чекає жах. і я зустрінуся з цим жахом через кілька секунд. Та моє серце аж співало з радощів — через те, що ми з Локвудом стоїмо в цьому будинку разом. 1 це, правду кажучи, все, чого мені треба в цьому світі...

— Готові. — підтвердила я. — І мені вже кортить випити свіжого гарячого чаю.

Я заплющила очі, готуючи їх до переходу від світла до темряви, й порахувала до шести. А потім відчинила двері й ступила до кімнати. За бар’єром із цвяхів було так холодно, ніби хтось на цілу ніч залишив відчиненими дверцята холодильника. Коли ж Локвуд зачинив за нами двері кімнати, нас поглинула темрява — така, що мені здалось, ніби я пірнула в чорнило. Не було навіть відблисків вуличного ліхтаря на стелі.

При цьому, одначе, на вікні не було жодної завіски. Перед нами чорніли голі шибки.

І щось між цими шибками не пропускало до кімнати ані промінчика світла.

Крім того, що в спальні було холодно й темно, тут іще хтось плакав. Плач був моторошний, тужний і водночас скрадливий. Він якось химерно відлунював—так, ніби ми стояли серед широченного порожнього простору.

— Локвуде. — прошепотіла я. — Ти тут?

Він легенько, по-дружньому штовхнув мене в бік:

— Тут, поряд із тобою. Хай йому біс, як холодно! Треба було надягти рукавички.

— Я чую плач.

— Вона у вікні. Між шибками. Ти бачиш її?

— Ні.

— Не бачиш її кощавих пальців?

— Ні! І, будь ласка, не треба мені їх описувати...

— Добре, що мені бракує уваги, інакше я не спав би цілу ніч. На ній сіра сукня з мереживом, а на обличчі — ніби подерта вуаль. В одній руці вона тримає лист, він забруднений чимось темним — не знаю, чи слізьми, чи кров’ю... Вона тулить цей лист до грудей своїми довгими кощавими пальцями... Зараз я порозкладаю ланцюги. Найкраще, що ми можемо зробити, — це розбити шибку. Розбити, зібрати всі друзки й відправити їх на спалення... — Локвуд говорив напрочуд спокійно, і я чула, як він брязкотить ланцюгами.

— Локвуде, зачекай.

Я стояла, відчуваючи, як повітря обпікає мені лице холодом. і спрямувала свій Слух на глибші, потаємні речі. Плач став тихішим, а потім до мене долинув ледь чутний шепіт:

— Сховала...

— Що? — запитала я. — Що ти сховала?

—Люсі, — мовив Локвуд. —Ти не бачиш того, що бачу я. Ти не повинна розмовляти з цією тварюкою. Це погано скінчиться.

Він узяв мене під лікоть і потяг за собою. Я ступила в коло з ланцюгів — голос ущух, повернувся на мить і знов ущух.

— Забери ланцюги. — буркнула я. — Мені нічого не чути.

— Сховала, схова-ала...

— Люсі!..

— Цить!

— Я сховала його...

— Де ти сховала його? — запитала я. — Де?

— Там...

Коли я обернулась, мій Зір став яснішим. Краєм ока я побачила обриси вікна, а між шибками — чорнішу за ніч постать із довгим волоссям, згорбленими плечима й химерно піднятими над головою руками — чи то в шаленому танці, чи в якомусь чаклунському обряді. Неприродно довгі пальці ніби тягли- ся до мене через усю кімнату. Я зойкнула. Відчула, як Локвуд. що стояв поруч, кинувся вперед і змахнув своїм клинком. Довгі пальці зламались, випустивши промені потойбічного світла, які порозлітались на всі боки, ніби переломлені в призмі. В моїх вухах вибухнув дикий вереск. Потім брязнуло скло. І запала тиша.

Вереск ущух. Спальню заповнило блідо-рожеве світло ліхтарів з Нельсон-Роуд. Я нарешті змогла розгледіти речі, що стояли в кімнаті. Якою ж маленькою вона тепер виявилась! Звичайнісінька собі кімнатка з дитячим двоярусним ліжком, кількома стільчиками й темною шафою, що стояла недалеко від мене. З-під дверей до спальні заструменіло тепле повітря, що так приємно торкалось моїх змерзлих гомілок. Локвуд стояв переді мною з рапірою в руці. Крізь розбите вікно надвір звисав залізний ланцюг. У будинку навпроти світились вікна. З віконної рами, наче зуби, стриміли скляні друзки.

Локвуд, відсапуючись, обернувся до мене. Пасмо розкуйовдженого волосся ховало від мене одне його око.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла я й поглянула на шафу. — А що зі мною мало статись?

— Вона ж напала на тебе, Люсі. Шкода, що ти не бачила її обличчя, коли з нього злетіла вуаль!

— Ні, ні, — запевнила я, — все гаразд. Вона просто показала мені схованку...

— Яку схованку?

— Не знаю. Мені треба зосередитись. Помовч, будь ласка.

Локвуд побокував. а я рушила до шафи. Шафа була велика й стара, зроблена з майже почорнілого дерева. Дверцята прикрашала старовинна різьба. Я потягла за них — вони з рипінням відчинились. Усередині висів дитячий одяг, геть побитий міллю. Я подивилась на нього, пирхнула, а потім рішуче відсунула вішаки вбік. Підлогу шафи було вирізано з суцільного шмату деревини. Якщо дивитися збоку, вона піднімалась над нижнім краєм шафи десь на фут. Я дістала свій кишеньковий ножик.

Локвуд нахилився над моїм плечем:

— Люсі...

— Вона показала мені свою схованку, — знову пробурмотіла я. — І мені здається... Ось!

Я застромила лезо ножика в щілину між підлогою й задньою стінкою шафи. Потім натиснула, й панель пішла вгору. Щоправда, з вішаків попадала половина одягу, та головне було зроблено. Я заховала ножик і дістала замість нього ліхтарик.

— Ось, — повторила я, — бачиш?

У порожнині, що відкрилася, лежав аркуш паперу — запорошений, згорнутий у кілька разів, запечатаний сургучем. На папері видніли темні плями — чи то сльози, чи то кров.

— Вона показала мені це місце. — ще раз пояснила я. — Тобі не варто було хвилюватися.

Локвуд кивнув, та його обличчя й далі супилось. Він уважно поглянув на мене й мовив:

— Можливо... — і несподівано широко всміхнувся. — Найкраще те, що чай. напевно, ще не прохолов. Якби вона ще здогадалась подати до чаю печиво!

Я повнилася щастям. Чуття не зрадило мене! Вистачило лише кількох секунд, щоб увійти в контакт із привидом і зрозуміти його наміри. Так, Локвуд здатен бачити прояви, однак я можу зазирнути ще глибше. Я можу знаходити сховані речі — інакше кажучи. Джерела. Поки я вилізала з шафи, Локвуд тримав дверцята. Я всміхнулась до нього й стиснула його руку. Коли ми вийшли на сходи, до нас долинув кволий голос пані Пітере — вона досі співала в кухні псалми.

З'ясувалося, що папір, який я знайшла, був зізнанням при- вида — тобто зізнанням такої собі Арабелли Кровлі, написаним 1837 року, за доби, на яку вказував крій жіночої сукні. У листі пані Арабелла писала, що задушила свого сонного чоловіка, проте зуміла уникнути покарання. Почуття провини змусило її дух воскреснути, однак тепер, коли документ нарешті знайдено й викрито злочин, вона вже навряд чи повернеться.

Мені принаймні це уявлялося саме так. Дізнатися інші подробиці мені не дозволив Локвуд: того самого ранку він відіслав розбиту шибку до крематорію в Клеркенвелі й переконав пані Петерс, що шафу заради спокою теж варто було б спалити. На моє невдоволення, він знову заборонив мені спілкуватися з Гостями, якщо їх не заблоковано як слід. Я, звичайно, розуміла, чому він так тривожиться — його гнітив спогад про долю власної сестри, та, як на мене, він надто вже перебільшував. Я дедалі більше переконувалась, що мій Талант допоможе мені обминути халепу.

Упродовж кількох наступних днів агенція «Локвуд і К°» швидко й успішно завершила ще низку справ. На ці завдання ми з Локвудом і Джорджем виходили поодинці.

Це, одначе, призводило до певних проблем. Передусім нам бракувало часу на попередні розслідування, а це, правду кажучи, завжди небезпечно. Як наслідок, однієї ночі Локвуд ледве уникнув дотику привида в церкві біля Олд-стріт. Він загнав свою Примару за вівтар і мало не проґавив ще одну, яка вилізла просто в нього з-за спини. Якби Локвуд прочитав перед тим історію цієї церкви, то довідався б. що в ній орудують духи вбитих братів-близнюків.

Перевтома теж дошкуляла нам. Джордж дозволив Причає- ному. якого не помітив через утому біля Вайтчепельського шлюзу, загнати себе в кут — і врятувався, лише пірнувши з головою в канал. А я взагалі заснула, чергуючи в пекарні, й не помітила обгорілого Гостя, що саме виліз із печі. Я прокинулась від смороду лише тоді, коли цей Гість уже майже торкнувся мого обличчя своїми почорнілими пальцями. — на превелику втіху черепа, який щиро цьому радів, проте не обізвався зі своєї склянки ані словечком.

Усі ці випадки хвилювали Локвуда. Він казав, що це переконливий доказ того, що ми справді перевантажені роботою. Звичайно ж, він мав цілковиту рацію, проте зараз мене найбільше цікавила свобода, яку надає самостійна робота. Щ о- ночі, виходячи на завдання, я чекала нагоди поспілкуватись з привидом — і невдовзі така нагода мені трапилась.

Я вирушила за викликом до родини, що жила в квартирі № 21 південного крила будинку в Бермуда-Корт, у Вайтчепелі. Як ви пам’ятаєте, цей будинок дістався мені за нашим правилом «цур». Виклик двічі відкладали через хворобу замовника, і його цілком могли перенести і втретє — тепер уже з моєї вини, бо я вже купила собі квиток, щоб поїхати додому й навідати родину. З матір’ю й сестрами я не бачилася півтора року — відтоді, як перебралася до Лондона. Локвуд наполіг, щоб я взяла тижневу відпустку, й хоча я не знала, радіти чи ні своїй майбутній подорожі додому, мені не хотілось відкладати її заради завдання, де напевно доведеться — крім усього іншого — ще й довго лізти вгору сходами.

Проте клієнт зателефонував мені, і я погодилась. Зустріч ми призначили ввечері напередодні мого від їзду. Локвуд із Джорджем були тоді заклопотані власними завданнями, тож я вирушила сама. Щоправда, не зовсім сама з черепом, хоч

яке неприємне, а все ж таки товариство. А якщо він надто розбалакається, то завжди можна буде закрутити кришку міцніше.

Бермуда-Корт виявився одним із тих великих бетонних житлових комплексів, які будували в Лондоні відразу після Другої світової війни. Він мав чотири блоки, всередині яких містився невеличкий, порослий травою двір. У кожному блоці були зовнішні сходи з переходами впоперек стін: ці переходи захищали будинок від негоди й водночас постійно кидали тінь на вікна й двері квартир. Бетонні стіни були грубі, потворні, темні від дощу.

Як я й передбачала, ліфтів у будинку не було. Хоч квартира № 21 виявилась лишена п’ятому поверсі, я добряче захекалась, поки дісталася туди. — ще й під тягарем рюкзака, в якому, крім усього іншого, була склянка з черепом.

Надворі майже смеркло. Я тяжко відсапнула й подзвонила в двері.

— Ти. здається, не в формі, — прошепотів мені на вухо череп.

— Замовкни. Я в чудовій формі.

— Ти пихкотиш, як астматик. Тобі не завадило б трохи схуднути... Щось Локвуд надто вже часто згадує про твої гладенькі стегенця...

— Що?! Він не може...

Аж тут замовники нарешті відчинили двері. Замовників було п’ятеро — сухорлява літня мати, трохи сутулий мовчазний батько й троє дітей, не старших за шість років. Вони разом жили в цій п’ятикімнатній квартирі з невеличким передпокоєм. Мешкав тут і шостий жилець — дідусь дітлахів, проте він нещодавно помер.

На мій подив, мене запросили не до вітальні, де зазвичай тривають дражливі переговори замовників з агентами, а провели до маленької кухні в дальньому кінці передпокою. Там з'юрмились усі й так міцно притисли мене до плити, що впродовж нашої розмови я двічі натискала своїми сідницями на кнопку запалювання.

Мати попросила в мене пробачення за таке незручне приймання. Вітальня в них є, проте віднедавна вони не заходять туди увечері. Чому? Бо там з’являється привид дідуся. Після його смерті діти бачили старого щоночі — він сидів у своєму улюбленому кріслі. ІЦо він робив? Нічого, просто сидів. А до того, коли був ще живий? Теж увесь час сидів у цьому кріслі. У ньому й помирав — тяжко хворів, однак лікуватись відмовлявся. Врешті він так схуд і знеміг, що його, здавалось, могло здути вітром.

Чи знають вони, чому він повернувся? Ні. Чи можуть вони припустити, що йому треба? Ні. А який він був за життя? Отут мої клієнти замовкли й засовались, і мені ця мовчанка видалася дуже промовистою. Врешті-решт батько сказав, що небіжчик був «непростою людиною» — не дуже щедрою, коли йшлося про гроші. Мати ж відверто додала, що він був неабиякий скнара. Він міг би всю свою родину продати дияволу, якби той запропонував хорошу ціну. Хоч як сумно це говорити, та мені було зрозуміло: вони щиро радіють із того, що дід усь помер.

Щоправда, не зовсім помер. Чи краще так: помер, а тоді повернувся.

Вони заварили мені чаю, і я випила його, стоячи під єдиним яскравим світильником на кухні. А за мною тим часом стежили три пари дитячих очей — величезних і зелених, наче в котів. Нарешті я поставила порожню чашку до мийки, і всі п’ятеро жильців разом зітхнули. Мені показали, де вітальня, я увійшла туди, ступила на вичовганий килим і зачинила за собою двері.

То була невелика прямокутна кімната з електричним каміном посередині однієї із стін. Камін був обгороджений металевими братцями, щоб туди не лазили діти. Світло вмикати я не стала. Широке вікно вітальні виходило на внутрішній двір, порослий травою: звідти сягало світло з вікон сусідніх блоків і від старого неонового вуличного ліхтаря — такі ліхтарі подекуди збереглися з тих часів, коли звичайні люди ще не боялись виходити з дому увечері. Його проміння давало мені змогу оглянути вітальню.

Меблі, що стояли в кімнаті, були в моді років із двадцять тому — тверді крісла з високими бильцями, широкими пору- чатами й точеними круглими ніжками, оббита штучною шкірою низька канапа, приставні столики, простенький засклений сервант у кутку, килимок із високим ворсом перед каміном. Усі речі геть не пасували одна до одної. В іншому кутку я побачила стоси коробок із дитячими іграми й зрозуміла, що господарі намагались якось прибрати кімнату до мого візиту.

У вітальні було холодно, проте холод був не потойбічний. Принаймні поки що. Я перевірила термометр на поясі — дванадцять градусів. Я прислухалась, проте вловила лише легеньке тріскотіння, схоже на далекий електричний розряд. Я перенесла свій рюкзак на канапу біля вікна й тихенько присіла біля неї на підлозі.

Коли я витягла склянку, вона світилася блідо-зеленим сяйвом. Обличчя привида поволі оберталось, виблискуючи в плазмі очима.

Убога халупа. — прошепотів голос. — Сюди багато привидів не влізе...

Я торкнула пальцями кришку, ладна будь-якої миті обірвати нашу розмову.

Якщо тобі нема чого більше сказати...

Ні, я не нарікаю. Проте навіть у пеклі затишніиіе, ніж тут. Повір мені..

Вони кажуть, що тут померла людина.

Правду кажуть. Тут дійсно померла людина Навіть повітря просякло смертю...

— Гаразд. Якщо відчуєш щось іще, скажи мені.

Я поставила склянку на приставний столик і обернулась до високого крісла, що стояло навпроти мене.

Я вже здогадалась, чиє то було крісло. Воно займало найкраще місце в кімнаті — найближче до телевізора, що стояв у кутку, найближче до каміна. Інші крісла були не так зручно розміщені. До того ж у затінку біля цього крісла я помітила притулений до стіни ціпок, а найближчий столик був укритий кружальцями — сюди часто ставили чашку з чимось гарячим. Крісло було оббите матерією з бридким квітчастим візерунком. Подекуди вона геть протерлась і по краях була залатана шкірою. Десь посередині бильця матерія так само була вичовгана, а на сидінні видніла западина, й через те здавалось. ніби в кріслі досі хтось сидить.

Я знала, що повинна робити. Правила кажуть це чітко: я мала дістати ланцюги — або, якщо це неможливо, стружки — і зробити круг крісла залізне коло. Потім викласти додатковий бар’єр із жмутків лаванди, а далі сісти на безпечній відстані від місця можливого прояву. Саме так, безперечно, вчинив би Джордж. І навіть Локвуд. набагато більше схильний до ризику, вже давно порозкладав би ланцюги.

Проте я нічого цього не зробила. Я лише витягла рапіру й відкрила рюкзак, щоб у разі потреби мати напохваті знаряддя. А потім у помаранчево-рожевих сутінках сіла на канапу, підібгала ноги й заходилась чекати.

Мені хотілося перевірити свій Талант.

— От бешкетниця, — пролунав у моїй голові голос черепа. — Цікаво, а Локвуд знає про твої витівки?

Я не відповіла нічого, й череп, ще зо два рази спробувавши покепкувати, замовк. Із-за дверей долинали приглушені голоси, дитячий гомін, брязкіт посуду — родина готувалась вечеряти. Повітря наповнилося запахом грінок. Мої замовники були так близько... Теоретично я піддавала їх небезпеці, не встановивши бар’єри. У «Посібнику Фіттес» про це йшлося ці п ком ясно. Та й правила ДЕПРІК суворо забороняли контакт із привидом без належного захисту. З їхньої точки зору мої дії вважалися злочином.

За вікном тим часом було вже поночі. Мої дорослі клієнти сіли вечеряти, а дітей замкнули в одній із спалень. Ось зашуміла вода в туалеті. На кухні хтось почав мити посуд. А я й далі тихенько сиділа в темряві, чекаючи на примарне видовище.

1 ось воно почалося.

Поволі, майже невловимо, атмосфера в кімнаті ставала більш моторошною. Я відчувала, як частішає й коротшає моє дихання. як ворушаться волосинки на моїх руках. Мене огорнули сумніви, навалились туга й самотність. Я дістала жувальну гумку й поклала її собі до рота — то був мій звичайний засіб проти страху. Температура далі падала — мій термометр показав десять градусів, потім дев’ять. Світло неонового ліхтаря, що проникало до кімнати, стало розмитим, ніби пробивалось крізь якусь перешкоду.

— Щось наближається... — промовив череп.

Я жувала гумку й чекала, спостерігаючи за порожнім кріслом.

О двадцять першій годині сорок шість хвилин (я відзначила це за своїм годинником) у кріслі з’явився блідий силует. Поки що він був ледве помітний і скидався на малюнок олівцем, не до кінця стертий. — нерівний, розпливчастий посередині. Проте навіть зараз у ньому можна було розгледіти постать літнього згорбленого чоловіка. Обриси постаті цілком збігались із потертими місцями й заглибинами в кріслі. Привид і далі залишався прозорим, крізь нього можна було розібрати кожну рисочку квітчастого візерунка на матерії. Проте поволі видиво ставало чіткішим: тепер я вже бачила, що переді мною низенький висохлий дідок — геть лисий, окрім кількох довгих сивих волосин за вухами. Я подумала, що колись він був гладкий, повнощокий, та згодом його щоки запали, а шкіра обвисла. Так само схудли його руки й ноги, на яких теліпалися рукави сорочки й холоші штанів. Одна кощава рука лежала в нього на колінах, гублячись у бганках одягу. Друга рука вчепилась у поруччя, мов павуча лапа.

Привид був розлючений — я це знала напевно. Кожна його риса свідчила про шалену злобу. Очі блищали, мов два кружальця з чорного мармуру, й пильно дивились на мене. На стиснутих тоненьких вустах не було ані сліду усмішки. Чуття підказувало мені, що краще за все було б витягти рапіру або жбурнути в дідка соляною бомбою чи каністрою зі струж- нами, — одне слово, зробити хоч що-небудь. щоб захистити себе. Проте я не ворушилась, так само, до речі, як і привид. Ми сиділи кожен на своєму місці й дивились одне на одного, розділені килимком, яким проходила межа між світом живих і світом мертвих...

Я згорнула руки в себе на колінах, кахикнула й нарешті промовила:

— Ну, чого ж ти хочеш?

Ані слова у відповідь. Привид мовчки сидів, виблискуючи в темряві очима.

Замовк і череп у склянці на приставному столику. Тільки легенький зеленкуватий серпанок свідчив про те, що він досі спостерігає за нами.

Без залізного бар’єра примарний холод дедалі дужче огортав мене. Температура впала до семи градусів, а біля самісінького крісла мала бути ще нижчою. Проте градуси аж ніяк не головний показник, найголовніше — це тип привид а. Так, примарний холод страшний, він ніби висисає з твоїх кісток життя й енергію, однак я терпіла його. Я нерухомо сиділа й дивилась на старого.

— Якщо в тебе є мета. — провадила я, — то скажи мені про це.

У відповідь — знову мовчання й блиск очей, схожих на далекі зорі в пітьмі.

Дивуватись тут не було чому. Дідок не належав ні до Третього Типу, ні навіть до Другого, тож не міг ані говорити, ані спілкуватись якимось іншим чином.

Одначе...

— Ніхто, крім мене, тебе не слухатиме, — запевнила я. — Тож краще скористайся нагодою.

Я спробувала очистити свій мозок від будь-яких емоцій і подивитись, чи не вдасться мені виявити хоч що-небудь. Хоча б невеличке відлуння, як у того Перевертня з «Лавандової хижі» — там вистачило секунди, щоб я вийшла на правильний шлях...

Із крісла долинув шурхіт—« шкряб, шкряб. шкряб», ніби хтось дряпав матерію нігтями. У мене поза шкірою пробіг мороз.

Я не зводила очей із привида в кріслі — тепер він усміхався. Знову почулося шкряботіння—ледь уловиме, але дуже близьке.

— Що? — перепитала я. — Ти саме це хотів сказати мені?

В кутку затуркотіло. Я злякано підхопилась, виставивши вгору рапіру. Привид зник. Крісло стояло порожнє: западина на сидінні, потерте бильце. — все. як раніше. Все, крім ціпка: це він перекинувся і з гуркотом ударивсь об камін.

Я поглянула на годинник, спочатку краєм ока. потім з тривогою: двадцять друга година двадцять хвилин? Неймовірно: привид перебував тут більше ніж пів години й навіть не спробував завдати мені шкоди!

— Второпала? — привів мене до тями голос черепа. Обличчя в склянці зирило на мене, роздувши ніздрі. — Б'юсь об заклад, що ні А я второпав! Я все знаю, тільки не скажу...

— Що з тобою? — спитала я. — Бешкетуєш, як дитина! Заспокойся, звичайно ж. я все вто... е-е... зрозуміла.

Я підхопилась і увімкнула світло, не звертаючи уваги на бідкання черепа. Лиховісна атмосфера зникла з кімнати. Стали ще помітнішими вицвілі брунатні й помаранчеві кольори старомодних убогих меблів. Я поглянула на стос коробок із дитячими іграми: «Ерудит». «Монополія», «Мисливець за привидами з агенції «Ротвел» — та сама гра, де ви повинні прибирати з дошки пластмасові кісточки й грудки ектоплазми так, щоб не спрацювала сигналізація. Потерті коробки, дешеві ігри. Дім звичайнісінької родини з невеликим достатком...

•Непроста людина Не дуже щедра коли йшлося про гроші..» Я підійшла до крісла.

— Не знаєш, що робити, еге ж?— обізвався череп. — Тоді послухай. Випусти мене із склянки, і я залюбки поясню тобі, де тут секрет. Ну-бо, Люсі! Не сперечайся!

—А ти не пускай мені бісики! З порожніми очними ямками тобі це не личить!

Я нахилилась над кріслом, розглядаючи поруччя. На самісінькому його кінці я помітила латку — шматочок штучної шкіри, який було пришито поверх матерії. В одному місці стьожки розійшлись, і ріжок латки відгорнувся вгору, наче

край засохлого бутерброда. Я засунула пальці під цей ріжок — під ним виявилась прокладка з пінопласту, яку мені пощастило легко витягти. Всередині я побачила скручені руркою банкноти, міцно затиснуті до схованки.

Я всміхнулася до черепа й мовила:

— Пробач. Сьогодні твоя допомога мені не знадобиться.

Обличчя в склянці скривилось і зникло серед іскор збуреної плазми.

— Це тобі просто пощастило... — ліниво процідив тихий голос.

Наступного дня розпочалась моя відпустка, і я поїхала на північ — до свого рідного містечка. Побачилася з мамою, з сестрами, погостювала в них кілька днів. Правду кажучи, це гостювання виявилось нелегким. Ніхто з моїх родичів ніколи не виїздив далі ніж за тридцять миль від дому, не те щоб побувати «в самому Лондоні». Вони підозріливо позирали на мій одяг, на мою блискучу рапіру, кривились від найменших відмінностей у моїй вимові, їм не подобались мої розповіді про місця або людей, про які вони ніколи не чули. Тепер я була для них «столичною штучкою». А мене водночас дратувала їхня млявість, їхній страх передусім на світі. Навіть за сонячної погоди вони боялись виходити з дому — ще й вечір не настав, а вони вже купчаться біля каміна. Я дедалі частіше сердилась на них, і ми тільки й знали, що сваритись. Від їхнього безвілля мені просто-таки хотілося вити. Лишенько, що це за життя — отак сидіти під замком і тремтіти зі страху! Чи не краще набратись хоробрості й зазирнути цьому страхові в обличчя?

Одне слово, я поїхала звідти цілим днем раніше, ніж збиралася спершу. Мені кортіло повернутися назад до Лондона.

Я вирушила ранковим потягом. Сіла біля вікна й милувалась навколишнім краєвидом — полями, лісами, церковними шпилями далеких сіл, димарями й захисними ліхтарями в портових і гірничих містечках, повз які мчав наш потяг. Усюди, куди не поглянь, над Англією невидимо тяжіла Проблема. Новенькі кладовища на перехрестях вулиць і в покинутих. диких місцинах; крематорії в передмістях; дзвони, що відбивають комендантську годину, на ринках. І поверх цього всього — тінь мого обличчя у віконній шибці. Я пригадувала, яким наївним дівчиськом я була, коли вперше приїхала до Лондона, й ким стала тепер — досвідченим агентом, що вміє розмовляти з привидами. І навіть більше ніж розмовляти — ще й розуміти їхні бажання.

Остання зустріч із духом старого скнари багато що змінила для мене. Коли я поверталася з того будинку пішки через Вайтчепел із невикористаним знаряддям у рюкзаку, цілими бомбами й каністрами на поясі, мені зненацька сяйнула химерна думка. Я подумала, що більше мені нічого цього не треба. Я можу давати собі раду з Гостями без зброї й навіть без захисту. Ніякої солі, лаванди, жодної унції залізних стружок! Чи часто в кар’єрі будь-якого агента траплялись випадки, коли йому щастило так успішно й швидко завершити розслідування?

Так, старий у кріслі й за життя був непростою людиною, і привид чітко випромінював темноту його душі. Та водночас він з’явився з певною метою: показати своїм спадкоємцям, де він заховав гроші. Мої спокійні запитання надали йому змогу зробити це. Якби я спалила його, як ми це звичайно робимо, досягти такого результату було б неможливо. А мені вдалося це зробити завдяки своєму Талантові.

Зрозуміло, що такий новий підхід до справи небезпечний, але ж він має й чимало переваг. Про все це я міркувала, дивлячись у вікно потяга, й переді мною почали вимальовуватись нові перспективи.

Череп у склянці поки що був винятковим випадком — це рідкісний привид Третього Типу, з яким можна повноцінно спілкуватися. Проте я починала вірити, що існують інші способи. щоб навести мости між світом Гостей і світом живих людей.

Мої здогади базувались на двох аргументах. По-перше, найчастіше привид повертається до нас із певною метою. По-друге, якщо спокійно з'ясувати в нього цю мету, він тебе не займатиме, принаймні доти, доки ти допомагатимеш Гостеві досягти її. Перша частина мого припущення не потребувала доказів: причини появи духів у нашому світі відомі вже з пів століття — ще відтоді, як проводили свої досліди Маріса Фіттес і Том Ротвел, славетні засновники нашої професії. Що ж до другої частини, то вона просто-таки руйнувала звичну думку. Будь-яка сучасна агенція вважає своїм найголовнішим завданням знешкодити привида. Потім слід розшукати й знищити Джерело, після чого привид зникне назавжди. Вважається за очевидне, що дух тоді лютуватиме й намагатиметься запобігти цим пошукам. А оскільки розлючений привид може швидко вбити вас, агенти нізащо не будуть церемонитися з ним.

Часом зброя й справді необхідна. Хіба можна було приборкати якимось іншим чином оте страхіття, що оселилось на горищі «Лавандової хижі»? Навряд. Але ж трапляються й інші привиди, скажімо, засмучені Тіні у тому самому пансіоні, чи Спектр під вуаллю, що сидів у спальні між шибками, — пі духи просто-таки жадали спілкування.

І я зуміла — хоч і не завжди бездоганно — надати їм таку змогу.

Мені було потрібно, щоб Локвуд дозволив мені й далі проводити такі експерименти. Звичайно ж, він заперечуватиме — він надто добре пам’ятає те, що сталося з його сестрою, — та я відчувала, що зможу переконати його. Ця думка поліпшила мені настрій. Зникло почуття прикрості, що нуртувало в мені відтоді, як я відвідала материнський дім. Удома я неодмінно обговорю свої припущення з Локвудом і Джорджем. Я просто- таки мусила поділитися всім цим з друзями …

Повернувшись до Лондона, я взяла таксі й попросила шофера зупинитись на самісінькому початку Портленд-Роу. біля крамниці Арифа, щоб купити в нього булочок до чаю. Вже повернуло на дванадцяту: Локвуд із Джорджем. напевно, тільки збираються снідати. Я приїхала днем раніше — вони не чекають мене, тож нехай моя поява стане для них приємною несподіванкою.

Проте насправді несподіванка чекала на мене. Коли я увійшла до будинку, то остовпіла з подиву, стискаючи в руці ключі. Передпокій було вичищено пилососом, одяг на вішаку впорядковано, рапіри, парасольки й ціпки акуратно розставлено на стояку. Навіть кришталеву лампу у вигляді черепа, що стояла на столику, було витерто до блиску.

Я не могла повірити. Невже вони справді зробили це? Вони прибрали будинок! Прибрали його для мене!

Я тихенько поставила торбину на підлогу й навшпиньки вирушила до кухні.

Мої друзі сиділи в підвальній кімнаті і, судячи з їхніх голосів, були в найкращому гуморі. Я чула з кухні їхній сміх. А почувши його, всміхнулась і сама. Чудово! Булочки будуть саме до речі!

Я не поспішала. Заварила чай, поклала булочки на наш найкращий з гірших таріль (найкращого з кращих я чомусь не знайшла), порозкладала їх так, щоб угорі лежали улюблені булочки Локвуда з мигдалевою поливою, які він нечасто дозволяв собі, і обережно поставила все на тацю.

А потім легенько штовхнула ногою двері й нечутно зійшла вниз залізними сходами.

З мене аж променіла радість. Нарешті я вдома! Так, цей будинок на Портленд-Роу — мій дім. А мої друзі — моя справжня родина. Я майнула крізь арку до контори й зупинилась, досі ще всміхаючись. Вони були тут—Локвуд і Джордж, — сиділи один навпроти одного за моїм столом і щиро реготали.

А між ними, на моєму стільці, сиділа струнка темношкіра дівчина.

У неї було довге, до плечей, чорняве волосся й гарненьке кругле личко. Вбрана вона була в темно-синій сарафанчик, із-під якого визирала білосніжна футболка. Дівчина була схожа на новеньку блискучу ляльку, яку щойно дістали з коробки. Вона сиділа прямо, витончено і, здається, анітрохи не переймалась тим, що Джордж і Локвуд просто-таки приклеїлись до неї. Навпаки, вона теж усміхалася і навіть потрошку сміялась, хоч головним чином слухала, як веселяться хлопці.

На столі стояли три чашки з чаєм і наш найкращий таріль, на якому я побачила рештки булочок із мигдалевою поливою.

Я стояла, тримаючи в руках тацю, й дивилась на всіх трьох. Дівчина першою помітила мене.

— Привіт, — запитальним тоном промовила вона.

Джорджева голова пересмикнулась. Дурнувата гримаса сповзла з його лиця й змінилася байдужим, порожнім виразом. Локвудова ж усмішка застигла; він якось дивно, боком, зіскочив зі стільця й підбіг до мене.

—Люсі, привіт! Яка приємна несподіванка! Ти повернулася раніше? Як із поїздкою? Погода була, сподіваюсь, хороша?

Я мовчки дивилась на нього.

— Ну, то як... — провадив він. —Усе гаразд? О, ще булочки! Чудово!

—Тут якась дівчина, — відповіла я. — І вона сидить на моєму стільці.

— О, не хвилюйся! Це лише тимчасово, поки для неї привезуть новий робочий стіл, — він реготнув. — Це буде, напевно, завтра. Або найпізніше — в середу. Не турбуйся... Просто ми не чекали тебе так рано.

— Новий стіл?!

—Так, для Голлі, — він кахикнув і спробував пригладити своє волосся. — Ой, який я нечема! Ви ж досі незнайомі! Голлі, це Люсі Карлайл, наш найкращий агент. Ти про неї вже багато чула... Люсі! — Локвуд широко всміхнувся мені. — Дозволь познайомити тебе з Голлі Манро, нашою новою помічницею.

Локвуд і не думав просити вибачення навіть тоді, коли я загнала його в куток контори, після того, як панна Манро відбула додому вечірнім автобусом. А Джордж усупереч усім своїм звичкам вирішив трохи розім’яти ноги й пішов проводжати її до зупинки, що була лише за шість будинків від нас.

— Що тут. у біса, коїться?! — лютувала я. — Мене не було вдома якихось три дні!

Локвуд удавав, ніби порядкує папери на своєму столі. Я помітила, що тепер їх було зшито скріпками й позначено кольоровими наліпками. Не дивлячись на мене, Локвуд відповів:

—А я думав, що ти зрадієш. Ти ж сама порадила взяти до нас помічницю, а не повноцінного агента.

Я вражено вирячилась на нього:

—То це я порадила вам найняти цю діваху?! Це вже занадто!

— Я ж казав тобі, що нам потрібен помічник. Казав, що ми збираємось найняти когось іще.

—Авжеж, казав. І чекав, поки мене не буде в місті!

— Аж ніяк! Це просто збіг обставин. Звичайно ж, я не збирався нікого наймати, поки тебе не буде в місті. Просто цими днями роботи було менше, випала нагода зайнятись цим питанням, і я влаштував кілька співбесід, — він на мить поглянув на мене і спробував усміхнутись. — До речі, з твоєю поїздкою, Люсі, це теж було пов язано. Без тебе ми з Джорджем не могли братися до нових справ. Без тебе ми як без рук.

Ой, не треба, будь ласка! І оця діваха просто так вискочила невідомо звідки?

— Ну. тут була ціла історія. Мені навіть не довелося давати оголошення. Я випадково натрапив на двох знайомих з агенції «Ротвел». і вони порадили мені Голлі. Вона лише минулого тижня пішла від них. Я розшукав її. й вона виявилась якнайкращою кандидатурою...

— То вона у вас уже «Голлі»? — перервала я Локвуда. — А я для тебе кілька місяців була просто «панна Карлайл»!

Дотепер Локвуд бубонів собі під ніс, але зараз нарешті подивився мені в очі.

— Ну. це теж завдяки тобі. За останній рік ти навчила мене поводитись менш офіційно. А зараз просто намагаюся допомогти Голлі звикнути до нового місця.

Я кивнула:

— Еге ж. я бачила. Бачила, як ви з Джорджем так допомагали їй. що мало не тицялись носами в її сережки. — зненацька мені сяйнула думка. — А на череп ви її перевіряли?

— Що?

— Показували їй череп? Як мені під час моєї співбесіди? І всілякі інші речі? Як тоді, коли перевіряли мій Талант? Добру халепу ви тоді мені влаштували!

Локвуд тихенько зітхнув і затарабанив своїми довгими нервовими пальцями по столу:

— Щиро кажучи, ні. Проте річ у тім, що ми ж не збираємось робити з неї агента. Вона просто наша помічниця, секретарка. Її завдання — працювати тут, у конторі. Звичайно, я трохи розпитав її, вона заповнила анкету, й цього було досить.

— Справді? Хороша, мабуть, у неї анкета!

— Цілком непогана.

— І що ж вона вміє робити?

— Ну, вона працювала в агенції кілька років, була навіть однією з помічниць у самого Стіва Ротвела. Гадаю, що вона кваліфікована секретарка. І певний Талант теж у неї є. Не такий, зрозуміло, як у нас, але вона, якщо знадобиться, зможе допомагати нам і в оперативній роботі. А ще вона знайома з багатьма впливовими людьми, що також може стати нам у пригоді, — він кахикнув і глибше поринув до свого потертого шкіряного крісла. Звичайна хмаринка пороху цього разу не знялася в повітря. — Одне слово. Люсі, я вважаю, гцо з Голлі нам неабияк пощастило.

— Вона вичистила твоє крісло, — зауважила я.

—Ти кажеш так. ніби це погано. Так, один з основних обов'язків Голлі — порядкувати в будинку й планувати нашу роботу. До речі, перше, що вона зробила, коли прийшла на роботу в понеділок: засукала рукави, надягла фартух і заходилась прибирати. Ми з Джорджем аж очі повитріщали, — він перехопив мій погляд і підняв руки вгору. —Хіба це зле? Ще одним клопотом менше! А ще вона купила для нас новий чудовий пилосос! Пам’ятаєш, як ми лаяли наш старий пилосос, аж поки заховали його на горище?

— Що?! То вона і в моїй спальні побувала?

— Це не так важливо. — Локвуд несподівано знову зацікавився своїм письмовим столом і поспіхом заходився шукати якийсь папір. — Люсі. мені треба терміново простудіювати оце. Нові інструкції ДЕПРІК. Украй важливі. Треба негайно відповісти на них. Голлі просила, щоб я надіслав відповідь не пізніше п'ятої години...—він серйозно подивився на мене. — Я розумію, Люсі. що все вийшло так несподівано, але й ти зрозумій, яка чудова нагода нам випала. Голлі тут для того, щоб допомагати нам. Ти — агент, вона — помічниця. Вона робитиме все. що ми їй скажемо, й жити нам стане легше. Все налагодиться.

Я глибоко зітхнула:

—Хочеться сподіватись, що так... Урешті-решт, нам справді була потрібна допомога, й наше життя могло стати легшим.

— Дякую. Люсі, — тепер уже Локвуд усміхнувся мені по- справжньому, і його усмішка розтопила мої дріб’язкові побоювання. — Повір мені, все буде гаразд. Я певен, що ви з Голлі скоро станете нерозлийвода.

♦ ♦ ♦

Для того, щоб усіх вразити, нашій новій секретарці не знадобилося багато часу. За свідченням Локвуда, який вивчив усі її документи, Голлі було вісімнадцять років, проте вона працювала так уміло і впевнено, ніби була набагато старша. Щоранку вона приїжджала на Портленд-Роу рівно пів на десяту й відмикала двері власним ключем. Коли годиною пізніше ми прокидались і були вже готові снідати, всі рештки вечері, яка частенько бувала в нас о третій годині ночі після роботи, були вже прибрані, наші робочі пояси вже висіли на гачках під залізними сходами, ланцюги були змащені, а торбини навантажені потрібного кількістю солі й стружок. Кухня аж сяяла чистотою, стіл був застелений, на тарелі парували гарячі грінки. Сама Голлі Манро ніколи не снідала з нами, на цей час вона щоразу дипломатично виходила до контори. Тим самим вона надавала нам змогу остаточно прокинутись і отямитись після сну. До того ж цим вона щасливо уникала небезпеки побачити Джорджа без штанів.

Уже перший день її роботи багато про що свідчив. Попередній вечір нам випав клопіткий, тож зранку ми почувались аж ніяк не найкраще. Кашляючи й чухаючись, ми понуро поплентались до контори, де панна Манро саме полірувала лицарський обладунок, що стояв біля Локвудового стола. Вона була така чепурунка, гарнюня, що їй міг би позаздрити будь-який плюшевий кролик.

— Доброго ранку, — промовила вона, побачивши нас. — Я вже приготувала для всіх чай.

І справді, на таці стояли три чашки, і чай у кожній був свій. Один — з молоком, такий, як люблю я. Другий — міцний, червонястий, як полюбляє Локвуд. Третій — для Джорджа — густий і сіро-брунатний, схожий на землю з розкопаної могили. Інакше кажучи, чай був чудовий. Ми взялися до своїх чашок.

Голлі Манро тим часом узяла аркуш паперу, списаний акуратними рядками:

— Ранок був досить напружений. П’ять нових викликів.

П'ять! Джордж застогнав, а я зітхнула. Локвуд скуйовдив своє неслухняне волосся.

— Розповідай. — мовив він. — Спочатку найгірше.

Наша помічниця всміхнулась і кокетливо засунула пасмо волосся за вушко, схоже на перлову скойку:

— Насправді тут нічого страшного. По-перше, цікавий Гість у Бетнел-Ґрін. Зовні видається закопаним по пояс у землю, але водночас із великою швидкістю посувається вздовж Роман - Роуд. тягнучи за собою тінь у формі плаща.

— Пересувається на рівні стародавнього шляху, що пішов ггід землю. — буркнув Джордж. — Іще один римський легіонер. Останнім часом їх стає дедалі більше.

Панна Манро кивнула:

— Далі — дивний стукіт у візниковому льосі. Чотири жовті вогняні кулі, що кружляють коло дому в Діґвелі. І, нарешті, дві покриті павутинням жінки, яких бачили в парку Вікторія; коли до них хто-небудь підходить, вони зникають.

— Кам'яний Молот, — пояснила я. — Дві Холодні Діви. А жовті кулі — це, напевно, Мандрівні Вогні.

Запало понуре мовчання.

— Пропали наші вихідні. — обізвався нарешті Джордж.

Локвуд покрутив у руках чашку з чаєм:

— Легіонер — ще сяк-так, а от решта — нудьга та й годі. Більше дратують, ніж загрожують. Це все Перші Типи, ще й най- слабіїгі, і на них навіть час марнувати шкода.

—Авжеж, — усміхнулась панна Манро. —Тому я й відхилила ці виклики. Усі, крім легіонера в Бетнел-Ґрін. Його я записала на наступний вівторок.

Ми сторопіло вирячились на неї.

— Відхилила?! — перепитав Локвуд.

— Звичайно. У вас і так забагато роботи, побережіть краще сили для серйозніших справ. Кам’яний Молот може приборкати й сам різник, нехай розвісить у себе в льосі жмутки розмарину, і все буде гаразд. Мандрівні Вогні й Холодні Діви вештаються не в домах, а надворі, тож на них можна просто не звертати уваги. Щодо клієнтів не турбуйтесь, я надіслала їм типові вказівки, як треба чинити в таких випадках. А тепер, поки ви п’єте чай. може, розкажете мені про свою нічну справу?

Ми розповіли їй, а вона, сівши за стіл, занотувала все до нашого журналу. Потім роздрукувала наші накладні й пішла надвір відсилати їх, а ми тим часом досі сиділи в солодкій дрімоті. Повернувшись, Голлі прийняла ще кілька викликів по телефону, поговорила з нашими майбутніми замовниками й домовилась про зустрічі, зокрема зо дві такі зустрічі призначила на вечірні години. І все це зробила вміло й чітко.

Так минуло кілька днів, і ми виявили, що жити нам справді стало легше. Як і обіцяла Голлі, вона звільнила нас від дріб’язкових справ, які можна легко владнати за допомогою солі, лаванди та оберегів. Нам з Локвудом та Джорджем дедалі частіше траплялись вільні від роботи ночі, а працювали ми тепер здебільшого разом, а не поодинці.

Це вражало, тож я щосили намагалася гідно оцінити заслуги Голлі Манро. Так, намагалася. Здебільшого їй не можна було ні в чому дорікнути.

її манери та зовнішність були надзвичайні. Сиділа вона завжди прямо, трохи відводячи назад свої тонкі плечі, й спокійно роздивлялась навколо своїми широкими карими очима. Її чорняве волосся завжди було чисте й пишне, а під нафарбованими нігтями її тоненьких пальчиків не було ані сліду від засохлої могильної глини. Одягалась вона зі смаком. Її чиста м’яка шкіра виблискувала, мов полірований мармур кавового кольору. Одне слово, Голлі в усьому була така бездоганна, що змушувала будь- кого усвідомлювати, який він далекий від цього ідеалу. Уся вона, з голови до ніг, здавалася гладенькою, чистенькою та блискучою, наче поверхня дзеркала, що відображає недосконалість інших людей.

Я поводилася з нею дуже чемно — хоча б тому, що відповідала цим на її чемність. Вона обходилася з усіма спокійно та доброзичливо — це було такою ж її звичкою, як прибирати контору чи пилососити маски на стінах передпокою. Такою ж, як чистити щовечора зуби чи мити з милом за вухами. Кожен з нас мав свій Талант. А це, вочевидь, було її Талантом.

Наші стосунки переважно зводилися до невеличких чемних суперечок, у яких акуратність Голлі стикалась із моїми вільнішими житейськими звичками. Ось вам яскравий приклад нашої розмови:

Г. Манро (солоденьким голосом, кліпаючи віями): Привіт. Люсі. Пробач, що турбую тебе. Я ж знаю, як багато ти працюєш.

Я (відриваючись від останнього випуску «Справжніх мисливців за привидами»; минулої ночі я лягла спати о четвертій годині): Привіт, Голлі.

Г. Манро: Я лише на хвилинку. Хотіла запитати: чи можна зняти твій одяг, який зараз висить на мотузці в коморі? Я там саме прибираю.

Я (з усмішкою): Ні. ні. все гаразд. Я сама коли-небудь зніму його.

Г. Манро (сяючи): Гкразд. Тільки я замовила нові полиці для комори. їх привезуть сьогодні, а я не хотіла б, щоб вантажники перекинули твій одяг. Якщо хочеш, я сама зніму його. Мені це аж ніяк не важко.

Я: Не турбуйся. (Я вже велика дівчинка й сама можу прибрати свої трусики) Я все зроблю сама. Трохи згодом.

Г. Манро: Чудово. Полиці привезуть через двадцять хвилин. Просто, щоб ти знала.

Я (нервово сміючись): Гаразд... Зараз іду.

Г. Манро: Дуже дякую.

Я: Нема за що. Це я тобі дякую.

Під час таких суперечок Локвуд із Джорджем зазвичай перебували десь поблизу, лагідно всміхаючись, наче ті два татусі, що курять собі люльки, спостерігаючи за грою своїх малят у садку. Мені навіть здавалося, що я бачу, як вони мовчки вітають один одного з тим, як спритно їхня нова помічниця викручується з будь-якої сварки.

І вона справді викручувалась. Це потребувало тільки часу.

Єдиним, хто не поділяв цього захоплення, був череп у склянці. Голлі знала про нього, бо часто витирала круг його склянки порох, проте їй ніхто не казав, що це привид Третього Типу, який може розмовляти зі мною. Череп її зненавидів. Коли Голлі вранці заходила до контори, він за своїм посрібленим склом щоразу вибалушував очі й надував щоки. Кілька разів я помічала, як привид за спиною Голлі корчить моторошні гримаси, а коли вона обертається, по-змовницьки підморгує мені.

— Що з тобою? — не витримала я одного ранку, коли переді мною на робочому столі стояла миска з вівсянкою. —Ти повинен сидіти й мовчати! Ти що, забув правила? Якнайменше проявів, ніяких лютих гримас і ніяких розмов!

Привид ображено поглянув на мене:

— А я й не розмовляв! Хіба це, по-твоєму. розмова? Чи оце? — він показав мені цілу галерею гримас — одна бридкіша за іншу.

Я прикрила очі рукою, в якій саме тримала ложку:

—Ти вгамуєшся нарешті чи ні? Від твоєї пики в мене молоко у вівсянці скисне! Годі вже вдавати дурника, бо інакше замкну тебе в коморі! — яз новою силою взялася за вівсянку. — Зрозумій, черепе: Голлі Манро тепер у нашій команді, й ти повинен шанувати її!

— Так само, як ти?— вишкірилась оката мармиза. Сьогодні в її роті красувались два ряди зубів, що чергувались із дірками, тож щелепи привида скидались на застібку-змійку.

— У мене з Голлі немає проблем, — відповіла я з повним ротом.

— Та невже, ваша брехлива величносте! Колись я й сам полюбляв «бре-бре», але щоб отак!.. Ти ж ненавидиш її!

Я відчула, як червоніють мої щоки. Опанувавши себе, я відказала:

— Ну, може, часом вона трохи дратує мене. Вона надто вже любить командувати...

— «Командувати» тут ні до чого! Я ж бачив, як ти дивишся їй услід. Так, що тобі просто-таки кортить пришпилити її до стіни оцією рапірою!

— Аж ніяк! Годі вже верзти дурниці! — я суворо повернулася до свого сніданку, та вівсянка чомусь утратила для мене будь-який смак. — До речі, а сам ти чому її не любиш?

Привид розчаровано відповів:

— Вона не звертає на мене уваги. Хоче, щоб я зник.

— Так само, як і всі ми. А ще?

— їй узагалі не до вподоби привиди. Ти бачила, що вона зробила з вашою колекцією? З отими трофеями які ви назбирали? Частину викинула, ще частину заховала до склянок і замкнула на залізні замки.. Вона хоче все тримати у себе в жмень Хто- зна. а може, сюди слід зарахувати й пана Е. Локвуда? Може, саме з цієї причини ти почуваєшся такою нещасною?— череп знову люто вишкірився на мене.

— Цілковита бридня. — відповіла я. І це справді було так. Череп, як завжди, безсоромно брехав. Він завжди намагався каламутити воду в нашому домі. А я завжди була дуже чемна з Голлі. Слово честі. Так, вона дуже гарненька. В неї розкішне волосся. Вона така струнка, ніби за все життя не з’їла жодного зайвого пончика. А що до цього мені? Мені байдуже. До того ж ця Голлі не така вже й бездоганна. Якщо пильно придивитись, можна помітити, що в неї трохи заширокі стегна. Тільки я не придивлятимусь. Я — агент. У мене є справи, серйозніші за якісь там секретарчині стегна.

Проте апетит мій усе ж таки кудись пропав, і невдовзі я вийшла з-за стола.

Я вирушила до тренувальної кімнати, щоб повправлятися з Есмеральдою й випустити, як то кажуть, трохи пари. Тривало це. одначе, недовго, бо незабаром туди зазирнула наша нова помічниця.

— Привіт, Люсі.

— Привіт, Голлі, — я далі кружляла круг манекена, вимахуючи рапірою й здіймаючи ногами з підлоги хмаринки крейдяного пилу. Мій спортивний костюм уже геть змок від поту. Зараз я виконувала вправу на час — десять хвилин роботи рапірою без зупинки. Чудова, якнайкраща вправа.

— Лишенько, як ти спітніла, — мовила Голлі Манро. На ній була звичайна біла блузка та синій сарафанчик — без жодної бганки, ніби вона не просиділа щойно кілька годин у конторі. — Я цього ранку телефонувала своїм давнім знайомим з «Ротвела», й вони навели мене на чудову клієнтку. Не з Вайтчепела.

Я зупинилась, позадкувала від манекена, відгорнула волосся з лиця й запитала:

— Ну то й що?

— Тому я й вирішила перервати твої вправи. Вона завітає сюди наступного ранку. Дуже хоче зустрітися з нами.

— Вона розповідала, в чому річ?

— Ні, лише сказала, що це «питання життя й смерті». В її домі коїться щось моторошне. Вона приїде рівно о десятій годині.

— Гаразд, — я зупинила манекен, що гойдався на ланцюгу, й почала ходити круг нього навшпиньки, тренуючись зберігати рівновагу.

— Ти прийдеш?

Я зробила кілька випадів рапірою, націляючись у старий потріпаний Есмеральдин чіпок:

— А куди ж я подінусь? Я тут живу.

— Звичайно, звичайно. Просто я подумала, що це буде трохи зарано для тебе.

— Аж ніяк. Я на цю годину завжди прокидаюсь.

— Знаю. Тільки не завжди буваєш одягнена як слід. Боюся, що цій леді не дуже сподобається, якщо ти прийдеш поговорити з нею в своїй старій мішкуватій сірій піжамі, — вона реготнула.

— Не турбуйся, Голлі, — відповіла я. — Ніяких проблем. Ні з одягом, ні взагалі.

Я зробила випад і прохромила рапірою Есмеральдину шию. Від удару манекен різко гойднувся — я аж випустила з рук рапіру, що так і залишилася стриміти в опудалі. Я зупинилася, опустила руки й дивилася, як воно гойдається далі.

— Як чудово, що я не привид, — зауважила Голлі Манро. Знову забринів сміх, війнуло парфумами — і вона зникла.

Рівно о десятій годині наступного ранку наша клієнтка прибула. Її звали панна Фіона Вінтерґарден; то була висока, струнка, трохи сухорлява леді років, як здалось мені, п’ятдесяти. У неї було коротке, гарно зачесане сиве волосся, що нагадувало дощову хмару. Убрана вона була в кремовий піджак і довіу чорну спідницю, а на переніссі її гострого носа сиділи маленькі позолочені окуляри. Вона сіла на краєчок канапи, щільно стулила коліна й поклала на них свої тоненькі рученята. Сиділа вона прямо, відвівши назад свої худі плечі, й вони, мов обрубані драконячі крила, стриміли з-під п кардигана. Якби панна Вінтерґарден мала розкішні груди, вони зараз велично видавалися б уперед, та їх, на жаль, нашій клієнтці бракувало, тож видовище вийшло не дуже ефектне.

Ми — співробітники агенції «Локвуд і К°» — посідали круг неї. Локвуд поринув у своє улюблене крісло. Джордж сів до столика справа, я — навпроти нього. А наша нова секретарка, Голлі Манро, влаштувалась за нашими спинами, акуратно схрестивши ноги й поклавши на коліна записник. Півтора року тому, щойно вступивши до агенції, цю роботу виконувала я. Щоправда, я тоді не дозволяла собі сідати так близько до Лок- вуда, щоб мати змогу шепотіти йому просто на вухо й цим підкреслювати, що ти тут найголовніша після керівника особа.

На столі стояли чашки з чаєм і таріль з великими шматками морквяного торта. З цим тортом, як на мене, Джордж не вгадав. Правила нашого етикету не дозволяли нам починати їсти раніше за клієнта, а панна Вінтерґарден аж ніяк не скидалася на любительку морквяних тортів. Так. на наш із Джорджем жаль, і виявилось: навіть не поглянувши на торт, вона лише з чемності відсьорбнула ковточок чаю й поставила чашку на стіл.

У каміні витанцьовувало полум'я, кидаючи червоні блискітки на лице нашої гості.

— Дуже рада, що ви погодились прийняти мене так скоро, пане Локвуде, — почала вона. — Я вже просто божеволію. Не знаю, що робити.

Локвуд легенько всміхнувся у відповідь:

— Вважайте, мадам, що, обравши нас, ви вже наполовину вирішили свою проблему. Дякую вам за те, що ви звернулися саме до «Локвуда і К°». Нам добре відомо, який широкий був у вас вибір.

—Авжеж. Правду кажучи, я вже зверталася до кількох агенцій, та вони люб’язно пояснювали, що зараз ніяк не можуть приймати нові замовлення, — провадила панна Вінтерґарден. — Я зрозуміла, що нині, на жаль, усі великі агенції зайняті боротьбою з тією страшною навалою привидів у Челсі, й через те мусила пошукати меншу компанію. Так я знайшла вас, судячи з відгуків, ваша агенція надає якісні й до того ж недорогі послуги, — вона поглянула на Локвуда поверх окулярів.

Локвудова усмішка трохи напружилась:

— Е-е... ми намагаємось зробити все можливе, щоб задовольнити наших замовників... Пробачте, дозвольте спитати, в чому, власне, полягає ваша проблема?

— У моєму домі з’явився надприродний феномен.

— Це зрозуміло. Який саме?

— Сліди. Оті кляті криваві сліди, — тихим голосом відповіла леді, й під її підборіддям ворухнулася бганка старечої шкіри.

— Будь ласка, не хвилюйтесь, — обізвався Джордж.

Панна Вінтерґарден заморгала:

— Пробачте... Я мала на увазі, що вони справді криваві Сліди ніг, забруднених у крові.

— Дивовижна річ. — подався вперед у кріслі Локвуд. — Просто у вашому домі?

— Боюся, що так.

— А ви самі бачили їх?

— Звичайно ж. ні! — трохи образилась клієнтка. — Спочатку про них розповіли мені наймолодші з моїх служників — хлопчина, що чистить взуття, та кухарчук. Ніхто з дорослих цих слідів не бачив, та паніка вже встигла поширитись на весь будинок. У нас почалися скандали, пане Локвуде! Скандали з проханнями про звільнення! Мене це все дуже засмутило. Я маю на увазі своїх служників. Я ж плачу їм не за те. щоб вони влаштовували істерику!

Вона озирнулася довкола, ніби пересвідчуючись, чи всі ми з нею згодні. Коли її погляд зупинився на мені, я зрозуміла, що панна Вінтерґарден — особа без найменшого почуття гумору, для якої манірність — єдиний засіб подолати будь- який страху світі. Саме це я встигла побачити в її очах. Мене ж вона, зі свого боку, вважала за генія боротьби з привидами.

Локвуд лагідно всміхнувся—саме такою усмішкою він часто заспокоював хатніх господарок із Вайтчепела:

— Я цілком розумію вас. І вважаю, що вам найкраще було б розповісти про все спочатку.

Він витяг уперед руку, ніби збираючись по-дружньому поплескати клієнтку по коліну, та вчасно передумав.

— Гаразд, — відповіла панна Вінтерґарден. — Я живу на Гкнновер-Сквер, будинок номер 54, в центрі Лондона. Мій батько, сер Родес Вінтерґарден, купив цей будинок шістдесят років тому. Він був банкір, сподіваюсь, ви чули про нього. По смерті батька я — єдина його дитина—успадкувала будинок і мешкаю в ньому аж дотепер. Я прожила там двадцять сім років, і мене досі — жодного разу, пане Локвуде! — не тривожили привиди. До того ж я не маю часу на боротьбу з ними! У мене безліч клопотів—я займаюсь добродійництвом і виконую обов’язки господині на прийняттях, де буває чимало поважних осіб. Голова корпорації «Світанок» — один з моїх найближчих друзів! Я не можу дозволити, щоб поява привида зашкодила репутації мого дому. Ось чому, власне, я приїхала сьогодні до вас.

Ніхто з нас не сказав нічого у відповідь, та розповідь панни Вінтерґарден зацікавила нас усіх. Гсінновер-Сквер — одна з найпрестижніших площ у центрі Лондона. Виходить, наша клієнтка — особа заможна, ще й із широкими зв’язками, тож успішний розслід зробить агенції неабияку рекламу. А така реклама нам зараз украй потрібна. Тож насамперед ця розповідь схвилювала самого Локвуда.

— Опишіть, будь ласка, нам свій будинок, — попросив він.

— Це особняк доби Регентства, — пояснила наша замовниця. — Він стоїть на розі площі. Має п’ять поверхів. На підвальному поверсі кухня й комори, на першому — приймальні й вітальні, на другому — мої власні покої: бібліотека, музична кімната й таке інше. На третьому — спальні. І, нарешті, на горищі — кімнати для служників, принаймні тих, хто наважився залишитись у мене. Усі поверхи з’єднані крученими сходами з червоного дерева й бересту: їх побудували відомі архітектори Гобс і Кратвел на замовлення найпершого власника будинку.

Я засовалась на стільці. Локвудова усмішка поблякла, а Джордж із тугою дивився на морквяний торт. Нам добре були відомі такі клієнти, як панна Вінтерґарден. Тішаться звуком власного голосу, а ти сиди й слухай їх.

— Так, мої сходи — найкращі на всю площу, — провадила леді. — Найвитонченіші й найвищі. Коли я була маленька, мій батько взяв білу мишку, прив’язав її до хусточки й спустив з горішнього поверху внизу, як на парашуті. І вона...

— Пробачте, панно Вінтерґарден, — Голлі Манро відірвалася від свого записника.—Ми змушені попередити вас: пан Локвуд надзвичайно заклопотаний, і ми маємо не більше ніж годину для розмови з вами. Тому, з вашої ласки, розкажіть нам лише про ті історичні події, які безпосередньо стосуються справи. Прошу вас, переходьте ближче до суті.

Вона коротко всміхнулась клієнтці — я знала, що таку усмішку Голлі вміє вмикати й вимикати щомиті, — й знову схилилася над записником.

Запала тиша, під час якої Локвуд крутнувся в кріслі, щоб поглянути на свою помічницю. Правду кажучи, ми всі зараз вирячились на неї. Джордж із подиву аж рота роззявив, і я подумки зраділа, що в цьому роті зараз немає морквяного торта.

— Е-е... так, — підтвердив Локвуд, — І справді, пора перейти до головного. Отже, криваві сліди. Розкажіть нам про них, панно Вінтерґарден.

Леді замислено поглянула на Голлі Манро й відповіла, стиснувши губи:

— Саме це я й збиралася зробити. Моя розповідь про сходи й стосується справи безпосередньо, бо саме на сходах і з’являються ці криваві сліди.

— Он як! Опишіть нам їх.

— Це сліди босих ніг. що піднімаються сходами вгору. Забруднені кров'ю. З’являються десь по півночі, зберігаються кілька годин і зникають перед світанням.

— А на якій частині сходів вони з’являються?

— Починаються від підвального поверху, а далі тягнуться аж до третього. — леді насупилась. — А може, й вище.

— Що ви маєте на увазі?

— Що вище, то менш виразні вони стають. На рівні підвалу добре видно слід усієї ступні, вище — тільки пальців, а сама ступня поволі блідне.

— Цікаво. — зауважила я. — Ніби хтось ступав навшпиньки?

— Або біг, — припустив Джордж.

Панна Вінтерґарден знову стенула своїми драконячими плечима під кардиганом:

— Я лише переказую вам те, що бачили слуги. А їхні свідчення досить-таки непевні. Може, вам краще поїхати й поглянути самим?

— Неодмінно поїдемо, — запевнив Локвуд. — А в інших місцях ці сліди не з’являються?

— Ні.

— Чим покриті сходинки?

— Дошками.

— Килимів або доріжок немає?

— Немає.

Локвуд затарабанив пальцями:

— А чи знаєте ви щось про можливу причину цього прояву? Скажімо, про якусь трагедію чи вбивство з ревнощів у вашому будинку?

Леді просто-таки наїжачилась. Навряд чи її вразило б більше. якби Локвуд зараз скочив на стіл, порозкидав ногами чашки і вхопив її за носа.

— Звичайно ж, ні! Як мені відомо, в моєму будинку ніколи не траплялось жодного насильства чи злочину... — відповіла вона, рішуче випинаючи вперед свої худі груди.

— Щиро вірю вам... — Локвуд трохи помовчав, дивлячись на вогонь у каміні. — Панно Вінтерґарден, учора в телефонній розмові ви сказали, що це для вас «питання життя й смерті». Сліди, які ви описали, справді тривожна річ, однак я вважаю, що йдеться не тільки про них. Ви більше нічого не хочете розповісти нам?

Вираз обличчя нашої клієнтки відразу змінився. Куди й поділась її манірність—тепер ця леді здавалась нам просто втомленою й змореною жінкою.

— Так. У моєму домі стався один... е-е... випадок. Тільки прошу вас: зрозумійте, що я тут не винна. Самі собою ці сліди ніколи не були проблемою, хай там що просторікують мої слуги, — вона хитнула головою. — Я чинила так. як треба. Це не моя провина!

— Далі, будь ласка. То ці сліди почали з’являтись не щойно, а вже віддавна? — перепитала я.

— Так, кілька років тому, — вона подивилася на мене, і в її голосі залунали нотки оборони. —Тільки не думайте, що я забула про свої обов’язки, панночко! Сліди та явища, що їх супроводжували, завжди були бліді й невиразні. Та й з’являлись вони вкрай рідко. І нікому не завдавали шкоди. їх, власне, ніхто й не помічав, крім отих нових шмаркачів-служників. Але останніми тижнями розповіді про них почастішали.

І. нарешті. — вона відвела очі вбік, — сталась ота нічна нещасна пригода. Я найняла трьох дітей з нічної варти, щоб вони простежили за сходами.

Ми перезирнулись. Діти з нічної варти мали Талант, хоч і не такий потужний, як в агентів. До того ж їм не видавали ніякої серйозної зброї.

— А чому ви не звернулись до ДЕПРІК? — запитала Голлі Манро.

— Бо цей феномен здавався чистісінькою дурницею! — вигукнула панна Вінтерґарден. — Я тоді не бачила жодної потреби запрошувати до себе агентів. — Вона сердито смикнула себе за пуловер, ніби оскубуючись. — У Лондоні стільки серйозніших проявів, навіщо мені турбувати поліцію через якийсь Вогник чи Тінь! До того ж мені дорога моя репутація. І я справді не хотіла, щоб у моєму домі тупотіли брудні черевики отих мамул з ДЕПРІК!

— То що ж сталось? — пильно поглянув на неї Локвуд.

Леді сердито постукала своїм маленьким кулачком по коліну. Вона й досі хвилювалась, одначе ще раз зуміла опанувати себе:

— Навіщо, по-вашому, я найняла дітей з нічної варти? Для того, щоб вони виконали свою звичайну роботу й засвідчили, що в домі все спокійно. Я дала їм якнайпростіше завдання — стежити за сходами, щоб зрозуміти природу цього прояву. Я спала в домі. Багато слуг порозходилось, але ті, що ночують у будинку, теж спали на горищі. Найголовніше, що всі ми були захищені...

— Авжеж, — сухо зауважив Локвуд. — Ваша особиста безпека — це справді найголовніше. Далі, будь ласка.

— Після першої ночі — це було три дні тому, пане Локвуде, — діти прийшли до мене, коли я снідала. Вони розповіли, що спостерігали за сходами з підвального поверху. Невдовзі по півночі з’явилися сліди — так само, як я розповідала вам: один за одним, піднімаючись нагору. Поволі їхні «кроки» прискорювались. Діти йшли вслід за ними, однак недовго: на мій превеликий жаль, вони дістались до першого поверху, а далі зупинились — і ні з місця. Ви уявляєте?

— А вони пояснили вам. чому зупинились? — поцікавився Локвуд.

— Нібито через те, що Гість надто швидко біг. До того ж і самі вони неабияк налякалися, — леді сердито оглянула нас. — Налякалися, бачте! Але ж це їхня робота!

— А якого віку були ці діти? — запитала я.

Панна Вінтерґарден скривила вуста:

— Років по дев'ять-десять. Я погано знаюсь на дітях. Я не приховувала від них, чого мені треба, й наказала, щоб наступної ночі вони ще уважніше спостерігали за сходами. І вони, скажу вам правду, зробили це. Наступного ранку вони прийшли до мене, геть бліді з переляку, й сказали, що дісталися до середини між другим і третім поверхами, але далі пройти не змогли. Сказали, що їх зненацька обійняв страх, який дужчав з кожною новою сходинкою. Сказали, що їм здавалось, ніби хтось стежить за ними з-за повороту сходів. Не забувайте, що дітей було троє, і в усіх були... оті їхні залізні палиці. Тож мене їхні пояснення не переконали. Я наказала їм, щоб вони вийшли на роботу й третьої ночі. Одна дівчинка рішуче відмовилась, я заплатила їй за дві ночі й відпустила. Решта двоє сказали, що спробують упоратись. Зрозумійте: ці сліди нікому не завдавали шкоди. Я навіть уявити не могла, що...

Зненацька вона замовкла, нахилившись над столом. Її суха рука на мить зависла над тарелем з морквяним тортом, а потім схопила чашку з чаєм.

— Це не моя провина, — вкотре повторила вона.

Локвуд пильно поглянув на неї:

— Яка саме провина, панно Вінтерґарден?

Вона заплющила очі:

— Я спала в кімнаті на третьому поверсі. Минулого ранку я прокинулася дуже рано, ще до того, як слуги взялися до роботи. Вийшла з кімнати й побачила залізну палицю, що лежала на сходах. Палиця застрягла між сходинками, її кінець стримів униз. Я покликала, але ніхто не обізвався. Тоді я зазирнула вгору через перила сходів і побачила... — вона нервово відсьорбнула чаю. — Побачила...

Джордж. звертаючись сам до себе, розчулено промовив:

— Треба скуштувати тортика. Бо інакше я цього не витримаю.

— Я побачила просто в себе над головою дівчинку з нічної варти. Вона притулилася спиною до стіни, підтягла коліна аж до живота й погойдувалась туди-сюди. Я покликала її — вона не відповіла. Хлопця ж — не пам'ятаю, як його звали, — я не бачила, проте помітила, що залізна палиця дівчинки лежить на сходах поряд із нею. Тоді я подивилася вниз... — вона коротко, уривчасто зітхнула, ніби знову переживаючи тогочасний стрес. — Я вже розповідала вам. що сходи тягнуться від горища аж до підвалу. Той хлопчина лежав унизу, скорчившись на підлозі в затінку підвального поверху. Він упав, і він був мертвий.

У кімнаті запала тривала тиша. Маска зверхності, яку панна Вінтергарден намагалася зберігати впродовж усієї нашої розмови, зсунулась із її обличчя, наче половинка воріт, відчинена вітром. Проте вона відчайдушно силкувалась почепити цю маску назад.

— Це була їхня робота. — повторила вона. — Я платила їм за цей ризик.

Локвуд сидів нерухомо. Очі його палали.

— Сподіваюся, ви достатньо заплатили їм... А той хлопчина? Він зазнав дотику привида?

— Ні.

— Чому ж він упав зі сходів?

— Я не знаю.

— З якого місця він упав?

— Так само не знаю. — стенула своїми кощавими плечима леді.

— А дівчинка? Вона щось розповіла вам, панно Вінтерґарден?

—Вона не може розповісти нічого, панеЛоквуде. Нічогісінько.

— Чому?

— Бо вона збожеволіла! — просто-таки заверещала наша клієнтка, ще й так гучно, що всі ми аж відсахнулись. Потім жінка нахилилась уперед і згорнула свої сухі білі руки на колінах. — Вона збожеволіла. І нічого не може сказати. Майже не спить. Тільки дивиться в порожнечу перед собою, ніби боїться, що звідти хтось вискочить на неї. Зараз вона лежить в окремій палаті психіатричної клініки в Північному Лондоні, й за нею спостерігають лікарі з ДЕПРІК. Кажуть, що в дівчинки після- травматична кататонія. Прогноз не дуже втішний.

— Панно Вінтерґарден, — суворо сказала Голлі Манро. — Вам не слід було наймати цих дітей. Це ваша велика помилка. Ви мали звернутися до агенції.

На щоках леді спалахнули дві червоні плями. Я чекала, що зараз вона вибухне гнівом, проте жінка лише сказала:

— Оце я зараз і роблю.

— Після того, що сталося?

— Люба панночко, я не збираюсь...

Джордж рішуче підхопився:

— Як бачите, я мав рацію. Після всієї цієї історії нам треба підживитись. Нам потрібні калорії, енергія. Настала мить скуштувати морквяного торта... Ні, ні, панно Вінтерґарден, я наполягаю, — він підхопив лопаткою шматочок торта і, немов круп’є, що здає карти, перекинув його на її тарілку. — Ось так. Це допоможе нам трохи оговтатись.

Чотири наступні шматки вмить розлетілись по тарілках. Ми з Локвудом узяли по тарілці, ще одну я простягла Голлі.

Вона відмовилась, витончено махнувши своєю наманікю- реною рукою:

— Ні, Люсі, дякую. Візьми собі. Я не хочу.

Звичайно ж, вона берегла статуру. Я важко сіла на місце з двома тарілками в руках.

Історія з дітьми з нічної варти не давала нам спокою. Ми всі їли торт, проте кожен їв по-своєму. Наша зблідла клієнтка обмежилась тим, що гидливо відскубнула малесенький шматочок, якого не вистачило б і польовій миші. Я проковтнула свою порцію швидко, мов голодний альбатрос. Локвуд мовчки сидів і дивився на полум’я в каміні. Розповіді про смерть від дотику привида завжди гнітили його.

Тим часом Джордж чомусь ніяк не міг узятись до свого шматка. Йогоувагу привернула якась дрібниця в убранні нашої гості. Він утупився у срібну прикрасу на її пуловері, цю штучку було ледве помітно за бганкою кардигана.

—Яка цікава у вас брошка, панно Вінтерґарден, — сказав він.

Леді, потупивши очі. тихо відповіла:

— Дякую.

— Це. здається, арфа?

— Ліра. Щось на зразок давньогрецької арфи.

— Це. мабуть, щось означає? Раніше я вже бачив такий самий знак...

— Це символ «Товариства Орфея» — є такий клуб у Лондоні. Я займаюсь у ньому добродійництвом... — вона обтрусила з пальців крихти торта. —Атепер скажіть мені, пане Локвуде, як ви чинитимете далі?

—Якнайобережніше, — відповів Локвуд, підводячись із крісла без жодного сліду усмішки на обличчі. — Звичайно, ми візьмемось за цю справу, панно Вінтерґарден, проте ставки над то високі, тож я не хочу зайве ризикувати. Сподіваюсь, цього вечора у вашому домі не буде нікого? Чи можете ви зі слугами переночувати десь інде?

— Більша частина слуг уже звільнилась. А решта... Так. сьогодні мій дім буде до ваших послуг.

— Чудово. І ще одне, останнє, запитання... На початку нашої розмови ви згадали про сліди та «явища, що їх супроводжували». Що це за явища?

Панна Вінтерґарден насупилась, над її переніссям набігли зморшки. їй явно не хотілось розповідати про такі подробиці.

— Мені важко це пригадати. Мою увагу привертали тільки сліди.

— Ідеться не про видимі речі, — пояснила я. — Оті діти з нічної варти... може, вони щось чулії? Чи відчували щ ось химерне?

Відчували страх, як я вже розповідала вам. А ще, напевно, холод. Одна з дівчаток нібито казала, наче їй здалося, що хтось пройшов повз неї.

Еге ж. тут не було нічого такого, про що ми й самі не здогадалися б. Це мало чим могло стати нам у пригоді.

— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.

— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.

Ми вирячились на неї.

— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?

— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.

— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?

Леді стиснула губи:

— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...

— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.

— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.

— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.

Я щасливо всміхнулась йому:

— Мені ця справа теж до вподоби.

Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.

Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.

Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.

— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.

Еге ж. сама я блискуче вибралася з неї: то була одна з найулюбленіших моїх справ. Хтозна, може, нинішня справа виявиться ще вдалішою. Настрій у мене був чудовий, майже веселий. Джорджа з нами не було — він працював у бібліотеці й ще не приїхав. Голлі Манро сиділа в нашій конторі на Порт- ленд-Роу й клопоталася з нашими теками та скріпками. Тож зараз ми з Локвудом були сам на сам.

Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.

— На Берклі-Сквер ми працювали влітку, — заперечив він. — Коротку літню ніч легше пережити. А нинішня, здається, буде довга... Стривай-но, зараз тільки третя година, а я вже зголоднів, — він копнув носаком черевика свою торбину. — А добре вийшли в Голлі оці бутерброди, еге ж?

— Умгу, — насупилась я. — Добре.

— Молодчина вона, що приготувала їх.

— Умгу, — знову відповіла я, щосили намагаючись усміхнутись. — Молодчина.

Справді, наша гарненька помічниця приготувала нам бутерброди. А ще — спакувала наші робочі торбини. Хоч я потім уважно перевірила свою торбину (такі справи не варто доручати нікому іншому, якщо сам хочеш залишитися живим), та мушу визнати, що з цією роботою вона впоралась якнайкраще. Однак ще кращим її вчинком було те. що сьогодні Голлі залишилась удома. Цієї ночі ми працюватимемо втрьох, як і було завжди.

Площею проходили нечисленні люди — тутешні жителі, судячи з їхнього дорогого вбрання. Минаючи нас. вони позирали на наші рапіри, темний одяг, оцінювали наші вичікувальні пози й поспішали собі далі, потупивши голови. Професія агента — кумедна річ, як зауважив колись Локвуд: тебе однаково й шанують, і зневажають. Увечері ти втілюєш лад і найкращі сподівання: тебе раді бачити всюди. А вдень твоя поява — неприємне втручання в повсякденне життя, символ хаосу, який ти намагаєшся подолати.

— Вона чудова помічниця, авжеж? — провадив Локвуд.

— Голлі? Умгу. Чудова.

— Я хотів ще сказати — вольова. Не побоялась поставити на місце цю стару відьму Вінтерґарден. Взяла й сказала їй просто в очі все. що думає. — відгорнувши пальто, він перевірив пластикові каністри, що висіли в нього на поясі. Заблищали магнієві іскри. — Я знаю. Люсі. що спочатку ти сумнівалася щодо неї... Тижнів десь зо два. А як ти зараз ставишся до Голлі?

Я видихнула, надувши щоки, й поглянула на Локвудову нахилену голову. Що я могла йому сказати?

— Ну... добре... — врешті відповіла я. — Часом не без суперечок. але... сподіваюсь, коли-небудь я зрозумію, що вона...

Локвуд рвучко випростався.

— Чудово! — промовив він. — Поглянь, ось і Джордж!

То справді був наш товстунчик Джордж, він саме переходив вулицю: сорочка розстебнута, окуляри запітніли, мішкуваті штани подекуди промокли. На плечі він ніс свій потріпа- ний рюкзак, а рапіра волочилася за ним ззаду, мов хвіст. Він. засипаний, підійшов до нас.

Я поглянула на нього:

— У тебе павутиння у волоссі.

— Така моя робота. Зате я дещо відшукав.

Джорджеві завжди вдається щось відшукати. Це одна з найкращих його рис.

— Убивство?

У Джорджевих очах майнув вогник — яскравий і гострий. Це щоразу свідчило про те, що його пошуки завершились успіхом.

— Атож. Стара відьма збрехала, кажучи нам, що в будинку її батька ніколи не було вбивства. Убивство там відбулося — справжнісіньке й нівроку криваве.

Локвуд усміхнувся:

— Чудово. Я взяв ключ, а Люсі твою торбину зі знаряддям. Ходімо далі від цього вітру і вислухаймо всі похмурі подробиці твоєї історії.

Якщо панна Фіона Вінтерґарден і могла десь збрехати, то про свій будинок вона розповіла чистісіньку правду. Він і справді виявився розкішним: кожна кімната, кожна річ у ньому свідчили про багатство й високе становище господині. То була вузька, проте довга споруда, що відходила від площі на далеку відстань. Стелі в кімнатах були високі, оздоблені алебастровою ліпниною, стіни обклеєні дорогими шпалерами з візерунком у вигляді тропічних квітів і птахів. Важкі штори затуляли вікна; біля стін усюди стояли скляні шафки з усілякими дивностями. В одній із кімнат на першому поверсі стіни були завішані десятками невеличких картин — вишикува- них, мов вояки на параді, стрункими рядами. Знайшли ми також і чудову бібліотеку. Вітальні, спальні, ванні кімнати, коридори — все це просто вражало нас. Тільки на горищі стіни були просто тиньковані, а під самісіньким дахом притулилось із пів дюжини комірчин для слуг. Здавалось, ніби тут із будинку здерли його розкішну шкіру, оголивши кістки, суглоби та м’язи.

Найбільше, звичайно ж, нас зацікавили сходи: розповідаючи про них, наша клієнтка так само не збрехала. То була надзвичайно витончена конструкція — темне серце всієї будівлі. Увійшовши всередину, ви одразу натрапляли на величезний овальний колодязь, що прорізав усю споруду знизу догори. Сходинки міцно прилягали до правого боку овалу і, згинаючись проти годинникової стрілки, вели на горішні поверхи. З лівого боку здіймалася арка балюстр ади , що в ідці л я па сходи від передпокою. Далі розпочинався марш, який вів у підвал. Стоячи в передпокої, чи на будь-якому поверсі, можна було розгледіти вигин сходинок, що піднімались уздовж країв колодязя до великого овального заскленого вікна на стелі, крізь яке було видно небо, а внизу — побачити шахівницю з чорно-білої плитки, якою було викладено підлогу в підвалі.

Нікому з нас не сподобалась ця чистенька підлога, з якої нещодавно змили кров бідолашного хлопчини з нічної варти.

Сонячне проміння проникало на сходи лише крізь овальне вікно на горищі. Це створювало враження замкненого простору — важкого, мовчазного, зануреного в минуле, майже без усякого зв'язку із зовнішнім світом. Хоч іще не звечоріло, на стінах у плафонах, прикрашених квітковим візерунком і підвішених на однаковій відстані, вже горіли електричні лампи, випромінюючи холодне й тьмяне світло.

Перше, що ми зробили поки ще не смеркло. — оглянули будинок. Мовчки обійшли всі його закапелки, чуючи відлуння власних кроків по дерев’яній лакованій підлозі. Вимірювали температуру, намагалися щось відчути за допомогою наших Талантів. Звичайно ж. для таких спостережень було ще зарано, однак годилося перевірити все заздалегідь.

Отож ми зосередили всю свою увагу на сходах.

Розпочали ми з підвалу — із входу до кухні, й звідти поволі рушили нагору. Ми відразу зрозуміли, що на сходах холодніше, ніж будь-де в домі: температура тут виявилась нижча, хоч і зовсім трохи, лише на один-два градуси. Це було все, що нам пощастило знайти. Локвуд не помітив нічого. Я дослухалась, однак не чула нічого лиховісного, крім хіба що бурчання в Джорджевому череві.

Біля останнього повороту сходів, де вони переходили з третього поверху на горище з його блідим оком овального вікна, Локвуд нахилився до плінтуса, провів по ньому пальцем, а потім притулив палець до вуст.

— Сіль, — повідомив він. — Тут прибирали, але в щілині зосталися сліди розсипаної солі.

— Оте дівча з нічної варти? — перепитав Джордж, нотуючи щось у записнику недогризком олівця. Щ е один такий самий недогризок про запас стирчав у нього за вухом. — Остання спроба захисту?

— Виходить, саме тут знайшли цю дівчинку, — сказала я. Так, її знайшли тут — скорчену, занімілу, збожеволілу... Я поглянула на рівний тиньк, який ще більше підкреслював порожнечу тутешнього простору — простору, де сталося щось моторошне. Інших слідів, крім солі, ми тут не виявили. І це, напевно, було найгірше.

Минула година. Небо в скляному вікні смеркло. Останні бліді промінці денного світла пропадали в мороці. Вигин сходів став тьмяно-сірим. Ми повернулись униз.

Настав час попоїсти й послухати Джорджеву історію. Йти до кухні, в підвал, де загинув хлопчик, не хотілось нікому, тож ми влаштували свій табір на першому поверсі, в кімнаті з картинами. Витягли на середину кімнати столик, стільці, дістали пляшки з водою, печиво, бутерброди й пакунки з чип- сами. Потім запалили газові ліхтарі й посідали по різні боки стола. Я знайшла розетку, налила води до електричного чайника й увімкнула його. Джордж витяг з кишені папірці із своїми бібліотечними нотатками. Заваривши чаю, ми приготувалися слухати Джорджеву розповідь.

— Треба буде нам отак посидіти десь у кращому місці, — зауважив Джордж. — Влаштувати пікнік там, де ніхто не збирається тебе вбити. Це було б весело.

— А про що б ми там розмовляли? — запитав Локвуд, відсьорбуючи чай. — І взагалі, цікаво, чим займались підлітки до Проблеми? Більшість із них навіть роботи не мали. А що в них було? Школа та ще якісь дурниці? Нудно, ой, як нудно вони тоді жили!

— Зате безпечно, — заперечила я. — Не забувай про це.

— Не так уже й безпечно, якщо жити в такому будинку, як цей, — понуро зауважив Джордж. — Якщо бути в ньому хлопчиною-служником на прізвисько Малий Том, — він нахилився над своїми нотатками, наче якийсь низенький товстенький генерал, що оголошує план бою, й куснув черговий коржик. — Убивство в цьому будинку відбулося влітку 1883 року. Як писалося в «Пел-Мел Газет», цей будинок тоді належав такому собі Генрі Кукові — старому воякові й торговцеві, який служив в Індії. Цей Кук мав сина Роберта, якого заарештували однієї спекотної липневої ночі за вбивство служника, Томаса Вебера, відомого також як Малий Том. Роберта Кука віддали під суд і визнали винним.

— Як він убив служника? — запитала я. — І чому?

— Чому — я не знаю. Подробиць газета не наводила. А от як— знаю. Прохромив його батьковим мисливським ножем. У статті було сказано, що сутичка розпочалася на кухні, пізно ввечері. Саме там Кук напав на Малого Тома й серйозно поранив його. Потім при багатьох ошелешених свідках — гостях, слугах, родичах — розпочалася гонитва, що завершилася смертельним ударом. Усе навколо було залито кров’ю. У газеті цей будинок назвали «будинком жаху». Ще один «будинок жаху»! Скільки ж їху Лондоні! Коли-небудь доведеться скласти їхній реєстр...

Я дивилась на стелю, прикрашену алебастровими завитками й спіралями, які переплітались так щільно, що скидались на мозкові звивини.

— Це якнайкраще пояснює, звідки з’явились криваві сліди. — зауважила я.

Локвуд кивнув:

— І цілком збігається з тим, що отой бідолаха з нічної варти розповів пані Вінтерґарден. Гонитва розпочалась унизу, на кухні, й тривала аж до горішнього поверху. Можливо, нещасного Малого Тома наздогнали і вбили на горищі.

—А що сталося з убивцею? — запитала я. — Його повісили?

— Ні. Запроторили до божевільні в Бетлемі. Судді вирішили, що він несповна розуму. Незабаром він все одно помер. Під час прогулянки в лікарняному садку втік від санітарів, вибіг на дорогу й сам кинувся під колеса катафалка, що проїздив мимо.

— Веселенька казочка, — скривився Локвуд.

— Як і всі наші історії.

Надворі, за площею, швидко заходило сонце. В небі купчились чорні хмари, заступаючи собою останні промені світла. Н ад берестами кружляла велика зграя птахів, скидаючись на живий стовп темного диму. Ми закінчили своє чаювання.

— Чудова робота, Джордже, — Локвуд витяг з піхов свою рапіру й притулив її до стільця. Комір його пальта був піднятий, тому майже все Локвудове обличчя ховалось у темряві. Він тарабанив довгими пальцями по столу в такт своїм думкам. — А тепер, — нарешті сказав він після довгої паузи, — нам пора братися до роботи. Тільки ми не повинні сприймати цю роботу як буденне завдання. Я хочу, щоб ви обоє слухали якнайуважніше. Цей прояв, як вам зрозуміло, дуже складний. Що ми маємо? Криваві сліди ніг. що піднімаються сходами з підвалу до горища. Дві загадкові постаті, які женуться одна за одною. Відчуття нестерпного страху, що огортало дітей з нічної варти. І ще щось— можливо, частину цього прояву. — що коїло з цими дітьми моторошні речі. Хлопчина загинув, одна дівчинка збожеволіла... — він зібгав пакунок з-під чип- сів і заховав його собі до кишені. — Все це дуже дивно, й ми не повинні припуститися жодної помилки.

— Це справді дивно — два духи водночас в одному прояві. — підтвердив Джордж. — Із цього випливає чимало питань. Чи вони обидва активні привиди, чи один з них — лише зорове відлуння давньої події, викликане другим привидом? Пам’ятаєте той моторошний випадок у Дептфорді, де з’являвся моряк із бірманським пітоном? Там...

Локвуд підняв руку:

— Ми всі пам’ятаємо цю історію, Джордже. Ближче до суті, будь ласка.

Я нетерпляче засовалась на стільці:

— Можливо, не все так складно. Цим проявом може керувати лише розлючений дух Кука. Треба просто знайти Джерело й знешкодити його.

— Звичайно, — підтвердив Локвуд, — тільки не зараз. Цієї ночі ми лише спостерігатимемо. І ні до чого не втручатимемось. У цих привидів — специфічний маршрут. Вони з’являються в підвалі, піднімаються до горища й там зникають. І все це триває вкрай швидко. Спробуймо зробити так: викласти три окремі кола з ланцюгів і стати всередині них. Джордж — у підвалі, Люсі — на другому поверсі, а я — на горищі. Ми будемо чекати й спостерігати за тим, що відбувається. А тоді порівняємо свої спостереження. Ні, не сперечайтесь! — зазначив він, побачивши, що я вже готова втрутитись. — Ця робота триватиме дві ночі. Голлі казала мені, що в агенції «Ротвел» це звичайна практика.

Ну, тоді все буде гаразд, — не втрималась я від кепкування.

Запала недовга тиша. Потім Джордж запитав:

А гцо ж із цими слідами?

— Сліди зачекають. До них ми візьмемось трохи пізніше. Зараз нам треба простежити за цими прудкими привидами. Здається мені, що вони просто промайнуть повз нас, та якщо хтось із них наблизиться до вас, застосовуйте зброю без вагання. Зрозуміло?

Джордж кивнув.

— А тобі. Люсі?

— Так, так. звичайно. Зрозуміло.

— Ще одне. В жодному разі не виходьте за межі залізного кола. А ти. Люсі, навіть і не намагайся спілкуватися з ними. Я багато думав про те. як ти минулого тижня розмовляла з привидом жінки під вуаллю. Так. то була успішна спроба, проте мені таке спілкування не до вподоби. А що на нас чекає тут, ми навіть не знаємо. Знаємо тільки, що воно вбило дитину.

— Авжеж, я розумію. — погодилась я. — Не хвилюйся.

— Гаразд. Ти взяла з собою склянку з черепом? Чудово. Слухай. чи не підкаже він тобі чого-небудь. Вистав його за коло — ризикуй краще ним, а не собою. А тепер ходімо. Якщо ви нічого не відчуєте, то відчую я.

Він хутко підхопивсь і взяв рапіру. Наш пікнік скінчився.

Через годину, коли сонце вже сховалось, ми розійшлись по місцях. Я стала на майданчику другого поверху, всередині кола із залізних ланцюгів, і обернулася до сходів. Моя торбина лежала біля мене в колі; напоготові були й кілька соляних бомб. Я перебувала десь футів за п’ять від перил, уздовж яких, якщо вірити нашим відомостям, мали пройти привиди.

Коло я зробила подвійним — із двох ланцюгів, переплетених один з одним, наче змії. Подолати таку перепону не зможе жоден дух. Одначе, пам’ятаючи про те. як збожеволіло дівчатко з нічної варти, я есе-таки сумнівалася, що ланцюгів мені вистачить. Бо те дівча, радше за все, лишилося розуму не від дотику привида, а від того, що воно побачило. Коли ми розходились, я прочитала той самий сумнів на обличчях друзів. 11 Щоправда, ніхто з них не поділився зі мною своїми побоюваннями. Не слід забувати, що агентові не личить міркувати над такими речами. От, наприклад. Джордж частенько сушить над ними голову, тому він чудовий дослідник, зате оперативний. правду кажучи, поганенький.

Склянку з черепом я безцеремонно поставила з зовнішнього боку кола. Вона сяяла якимось кислотно-зеленим світлом, проте обличчя всередині видно не було. Сам привид, одначе, нікуди не подівся, я почула, як він промовисто свиснув.

— Гарненький початок... — прошепотів він. — Та я вже. правду кажучи, звик до такого. Отже... Локвуд. Я чув, як він щойно докоряв тобі.

— Зовсім він мені не докоряв, — заперечила я й зазирнула через перила вниз. Ми вимкнули всі світильники на стінах, розставивши натомість по сходах сигнальні вогні. Тепер на кожній третій сходинці горіла маленька свічка. Свічки були різні — то коротші, то довші, — та всі незахищені, піддатливі до впливу того, хто проходитиме повз них. їхні теплі вогники майже торкались один одного й скидались на жовті пузирі серед темряви — нерухомі, ніби застиглі в часі. Видовище було гарне, проте лиховісне.

— І ти готова його послухатись? — провадив череп. — Я нізащо не послухався б. Якщо тобі захочеться вступити в психічний контакт із привидом убивці... чому б і ні? Кажу тобі одне — давай, дівчатко!

— Заспокойся. Я таких дурниць не робитиму, — відповіла я, дивлячись на червонясте світло Джорджевого ліхтаря, що мерехтіло далеко внизу. Як і я, він увімкнув свій ліхтар на найнижчу потужність, проте його можна за одну-єдину мить перемкнути на повну силу, для цього досить лише клац-

нути вимикачем. Локвуд був десь на два поверхи вище, і там. напевно, все відбувалося так само. Я уявила, як він зараз стоїть із рапірою в руці й насторожено дивиться в темряву. Моє черево несподівано звело—болісно й водночас солодко: може, це в мене печія від отих дурних секретарчиних бутербродів?

— Послухай, — сказала я, знову переводячи погляд на склянку. — я не для цього сюди тебе поставила. Краще скажи мені, що ти відчуваєш? Нічого?

— Навряд чи він слухає тебе. — не вгавав голос. — Ця Голлі відвернула на себе всю його увагу... Тільки не заперечуй! Не думай, що коли я привид, то не бачу того, що коїться під самісіньким моїм носом!

— У тебе немає носа! — я переступила через ланцюги. — Краще скажи мені, що ти думаєш про ці сходи.

— Ну... тут відбувались мерзенні речі.

— Дякую. Те саме можу сказати тобі і я.

— Та невже? Ти бачиш кров на цих сходах? Чуєш крик?

— Ні.

— То не дури сама себе! Твій Талант не такий потужний як тобі здається. Скажімо, ти стільки думаєш про Локвуда. що не помічаєш, як хтось крадеться в тебе за спиною... просто зараз!

Рипнула підлога. Я з криком обернулась. Та перш ніж я встигла зреагувати, спалахнув ліхтарик — із пітьми визирнуло знайоме обличчя в окулярах.

— Джордже!

— Усе гаразд, Люсі.

—Що ти тут робиш? Чому ти вийшов з кола? Негайно повертайся назад!

Він стенув плечима:

—Але ж поки нічого не відбувається! У нас є ще кілька годин. До речі, в тебе є жувальна гумка?

— Ні! Повертайся на своє місце! Якщо Локвуд побачить...

— Заспокойся. Зараз ми ще в безпеці. Що ти там сказала про гумку?

— Немає в мене гумки. Чи то пак... стривай, десь ніби була.

Ось. бери. — я намацала в кишені пакуночок із гумкою й простягла його Джорджеві. — Що в тебе там. унизу? Усе гаразд?

— Гаразд, — він зашурхотів обгорткою, і я помітила, як тремтять його пальці. — Там на підлозі є холодна пляма. Ти розумієш. де. — там. де розбився той хлопчина. Щось у мене в роті якийсь неприємний смак... Починається сморід, — він повернув мені пакуночок із гумкою й здригнувся. — Піду краще до себе. Тримайся.

— Люсі! Джордже! — долинув згори Локвудів голос. — У вас там усе гаразд?

— Усе!

— Чудово! Приготуйтесь! Я відчуваю, як змінюється атмосфера!

Джордж скривився і махнув мені рукою. За мить він уже перетворився на кругленьку тінь, що линула сходами вниз. Коли він проходив повз свічки, їхнє полум’я тріпотіло. Потім вогники знову застигали, шикуючись у рівну спіраль. Я сіла, підібгавши ноги, посередині залізного кола, втупилась у темряву й стала чекати, що буде далі.

Моя голова смикнулась. Я відчула холод, що неприємно лоскотав шкіру — так, ніби нею повзали незліченні крихітні комахи. Мені боліла шия. Я зрозуміла, що спала — й до того ж досить довго. Думки в голові ледве совались, я ніяк не могла зрозуміти, куди потрапила. Свідомість поволі верталась до мене. Цікаво, котра зараз година? Я поглянула на годинник: майже чверть на першу. Північ уже минула!

Я кахикнула, потяглась і озирнулась. Довкола було тихо. Свічки на сходах горіли, як і дотепер, тільки їхні вогники ніби поменшали, стиснулись так, ніби їх пригнічувало щось невидиме. Я поглянула на склянку з привидом — вона більше не світилась, а стояла темна, немовби налита вином. Так, а що це блищить на її поверхні?

Паморозь! Я витягла руку вперед і тут-таки відсахнулась. Мені здалось, ніби мої пальці занурились у крижану воду.

Я незграбно піднялась на ноги. У роті відчувався сморід, ніби від якоїсь плісняви. Я знайшла в кишені гумку, здерла з неї обгортку й почала шалено жувати. Взагалі, зараз усе виходило в мене шалено. Мої нерви були напружені до краю.

Поки що нічого помітного не відбувалось, та я знала, що на мене от-от звалиться щось лиховісне. Я знала, що скоро переді мною знову розіграється моторошна подія, яка назавжди спотворила долю цього будинку. Час ніби біг назад, і минуле було потужнішим за майбутнє. Джордж називає це явище «викривленням часу». Він певен, що саме тому людина, яка опиниться в цьому «викривленому» часі, почувається так неприродно й погано.

— Стеж за свічками! — зашепотів у моє вухо череп. — За їхнім світлом!

І справді, вогники свічок затріпотіли, реагуючи на рух повітря. Я відчула, як стають дибки волоски на моїх руках, як перехоплює подих. Мені позакладало вуха так, ніби я надто довго й шв идк о їхала вниз у ліфті. Я заплющила очі й прислухалась. Звідкілясь до мене долинув болісний, немовби передсмертний, крик.

Я розплющила очі:

— Джордже?

Щось загуркотіло. Я аж підскочила, іуркіт прокотився над сходами й пропав у темряві. Я зрозуміла, що він линув з підвалу. Вогники свічок застигли й скидались тепер на сліпі, з більмами, очі.

— Джордже!

Ніхто не відповідав. Вилаявшись, я витягла рапіру і вийшла за межі кола, в крижану пітьму. Діставшись до перил, я поглянула вниз.

Двома маршами нижче щось піднімалося вгору, залишаючи на сходах темні сліди. Що саме залишало ці сліди, я не бачила, та воно поволі наближалось, гасячи всі свічки, повз які проходило. В підвалі панувала темрява: світла Джорджевого ліхтаря видно не було. Я витягла шию. щоб подивитись, чи не зможу я...

Згасла остання свічка на останньому підвальному марші сходів. Що це? Невже я справді бачу примарну руку, яка чіпляється за перила?..

Ні — це дві руки, одна попереду, друга трохи позаду. Руки хапалися за перила, піднімалися дедалі швидше і ось уже досягни повороту сходів, який мав привести їх до мене.

— Люсі... — зашепотів голос із склянки. — На твоєму місці я негайно тікав би!

Та я й далі чіплялася за перила. їхній холод відчувався навіть крізь рукавички. Навіть думати стало важко, не те що пересуватись. Мої руки й ноги налились чавуном, я не відчувала власного тіла.

Угору сходами бігли двоє — дві примарні постаті, огорнуті темрявою, наче плащем. Свічки, які вони проминали, гасли одна за одною.

— Б’юсь об заклад, що навіть Голлі вистачило б кебети, щоб повернутись до захисного кола, — зауважив череп.

Ці слова ніби розбудили мене. Образа, викликана ім'ям нашої помічниці, прорвалась крізь моє заціпеніле тіло. Я відпустила перила, відсахнулась і втиснулась до залізного кола. Там я впала на свої торбини й лежала так, поки повз мене промчали дві постаті.

Бігли вони мовчки, залишаючи за собою серпанок потойбічного світла. Перший привид був маленький і кволий — безперечно, дитина. Яке худеньке було в нього тіло, які вузенькі плечики! Щоправда, жодних подробиць я так і не розібрала. Привид був прозорий, наче полум’я свічки: його розпливчаста нижня частина зливалась із темрявою. Голову він нахилив уперед і відчайдушно мчав угору, хапаючись тоненькою ручкою за перила.

За його спиною з пітьми з’явилась друга постать, так само осяяна потойбічним світлом, так само прозора, та це був привид дорослого здорованя, і його світло було темніше, ніж у дитини. Розгледіти якісь подробиці тут теж було неможливо: я бачила до ладу тільки простягнуту вперед руку та ще голову, яка хилиталась туди-сюди.

Привид дитини стрілою промайнув повз мене і рушив далі сходами вгору. Здоровий привид гнався за ним; обидва зникли в напрямку третього поверху, а всі свічки, що стояли біля мене, згасли в одну мить. Духи залишили за собою хвилю крижаного, збуреного їхнім рухом мертвого повітря. Ось вони зникли. Я чекала, стоячи на колінах і вишкірюючи стиснуті зуби. Холод подужчав, і. нарешті, згори долинув моторошний крик. Зі сходів щось упало. Я встигла побачити темну масу, відчути нове коливання повітря, шалене потойбічне напруження... проте так і не дочекалася звуку удару тіла об підлогу.

Лише тепер я побачила за межами свого залізного кола темні вологі сліди. Сліди кривавих ніг.

Я сиділа навпочіпки й роздивлялась на ці сліди, коли через дві-три хвилини повітря почало зігріватись, до мого кола проник запах розтопленого воску й диму, і я почула згори спокійний Локвудів голос, який оголошував, що прояв уже закінчився.

Сліди зберігались на сходах одну годину сімнадцять хвилин — Джордж визначив це за своїм годинником. То були тонкі згустки чорної ектоплазми, що випромінювали неймовірний холод. Коли Локвуд торкнув один слід вістрям своєї рапіри, ектоплазма засичала і огорнула срібний клинок змійками чорної пари. Явище було справді цікаве. Джордж замалював доріжку слідів на сходах, а я — окремі зразки, які були менш бліді або менш «криваві».

— Це сліди маленької ніжки, — зауважив Локвуд. — Не такої, як у малої дитини, але тоненької й вузької. Напевно, це нога Малого Тома, а не Роберта Кука.

— Годилося б виміряти їхню довжину, — сказала я. — От тільки підходити до них надто близько не хочеться...

— Ти маєш рацію, Люсі, — на Локвуді були рукавички й темно-синій шалик—увесь його захист від холоду, коли він стояв на варті біля сходів. — Гадаю, їх справді треба виміряти й порівняти... У кого з нас найменша нога?

— У Голлі, — відповів Джордж, не підводячи очей від записника. — Поза всяким сумнівом.

— Але ж її тут немає, — процідила я крізь зуби.

Локвуд кивнув:

— Твоя правда, Джордже. Ніжка в неї дійсно маленька, десь така сама завдовжки. Завтра порівняємо.

— Гаразд.

— Як на мене. — суворо втрутилась я. — важливіше було б

пошукати Джерело цього жаху. Як ви гадаєте, де помер Малий Том?

Звичайно вважають, що шукати Джерело найкраще там. де сталася смерть, однак прояв, з яким ми зіткнулись цього разу, поставив перед нами цілу низку проблем. Навіть наші спостереження мало чим могли стати в пригоді. Першу рану служникові завдали в підвалі — саме там розпочався прояв; до того ж розпочався він шаленим вибухом енергії, яка збила з ніг Джорджа. що стояв усередині залізного кола, і розтрощила об стіну його ліхтар. Можливо, саме тому Джордж узагалі не помітив двох постатей, які бачила я. А Локвуд, що чергував угорі, побачив їх лише на коротку мить. Там, на горищі, йому здалося, що обидві постаті ніби злились в одну. Потім долинув приглушений крик, і все зникло. Але ж я чула, як щось упало зі сходів!