Примарний Хлопець

Потужна навала потойбічних гостей збиває з пантелику поліцію й викликає протести по всьому Лондону. З'являються відомості про появу нових привидів — скажімо, криваві сліди на сходах чи химерні звуки й примарні постаті в універсальному магазині. Агенція «Локвуд і К°» продовжує виявляти свою майстерність у знешкодженні духів. Водночас Люсі Карлайл відчуває справжній стрес, коли Локвуд і Джордж знайомлять її з їхньою новою помічницею — надміру акуратною й старанною Голлі Манро... Чи зможе їхня команда переступити через особисті переживання? Чи, може, недобрі почуття лише завдадуть їм зайвого клопоту? Небезпека насувається, напруження посилюється, стосунки між героями переходять на новий рівень — усе це в моторошній і цікавій третій частині серії

«Агенція "Локвуд і К°"».

Джонатан Страуд

ПРИМАРНИЙ ХЛОПЕЦЬ

Третя книжка серії «Агенція "Локвуд і К°"»

Переклад з англійської Володимира Панченка

Обкладинка ® Іван Сулима, 2021

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

www.ababahalamaha.com.ua

Як на мене, лише наприкінці нашої роботи в «Лавандовій хижі», коли ми в цьому клятому пансіоні боролися за свої життя, я помітила, що агенція «Локвуд і К°» вперше за час свого існування працювала злагоджено. І хоча це враження було вкрай нетривале, моя пам’ять закарбувала кожну подробицю цієї пригоди, кожну дорогоцінну мить, коли ми діяли як справжня команда.

Так, кожну подробицю. Як Ентоні Локвуд у пальті, що куриться димом, шалено махає руками, намагаючись вилізти крізь відчинене вікно. Як Джордж Кабінс, ухопившись однією рукою за драбину, висить на ній і хилитається, наче велетенська груша під вітром. І як я, Люсі Карлайл, уся в синцях, крові й павутинні, відчайдушно стрибаю й скачу, ухиляючись від примарних щупалець...

Зрозуміло, що звучить це все не дуже почесно. Щиро кажучи, без Джорджевих скавулінь можна було б цілком обійтись. Та головне, що ми тоді виплутались з украй безнадійної ситуації, та ще й обернули її собі на користь.

Хочете дізнатись, як саме? Зараз я вам розповім.

Повернімось на шість годин раніше. Ми тоді стояли на ґанку й дзвонили в двері. Надворі було вологе, дощове листопадове надвечір'я. Морок густішав, а гострі дахи будівель старого Вайтчепела чорніли на тлі важких хмар. Дощ цяткував наші пальта й виблискував на клинках рапір. Церковні дзиґарі щойно вибили четверту годину.

— Усі готові? — запитав Локвуд. — Пам'ятайте: ми розпитуємо їх. а тим часом придивляємось до того, що відбувається на психологічному рівні. Якщо натрапимо на сліди вбивства чи схованих трупів, не показуймо цього. Просто чемно попрощаймось і ходімо викликати поліцію.

— Чудово. — погодилась я.

Джордж, що саме порався зі своїм робочим поясом, теж кивнув.

— Марний план! — долинув хрипкий шепіт просто з-за мого вуха. — Кажу вам: спочатку пришпиліть їх. а тоді вже розпитуйте! Це єдине розумне рішення...

Я штовхнула ліктем рюкзак:

— Замовкни!

— Я думав, тобі хочеться спитати в мене поради...

— Твоя робота — спостерігати, а не пантеличити нас своїми дурницями. Ану. цить!

Отже, ми далі чекали на ґанку. Пансіон «Лавандова хижа» — вузька триповерхова споруда з терасою — здавався похмурим і ветхим, як і більшість будинків цієї частини Східного Лондона. У нетиньковані стіни пов’їдався кіпоть, за шибками видніли скручені тонкі фіранки. На горішніх поверхах усі вікна були темні, проте в передпокої горіло світло, а посередині дверей, за потрісканим скляним віконцем, стирчала пожовкла табличка: «Є вільні місця».

Локвуд притулився до віконця, прикриваючи очі долонею в рукавичці.

— Хтось принаймні є вдома, — зауважив він. — Там, у дальньому кінці передпокою, ніби стоять двоє.

Він знову натиснув кнопку дзвінка — по вухах неначе різонуло бритвою. Потім стукнув по дверях молоточком. Ніхто не вийшов.

— Прокинуться вони коли-небудь чи ні? — буркнув Джордж. — Не хочу вас лякати, але по той бік вулиці повзе щось біле...

Він мав рацію. У сутінках чітко виднілась якась бліда примара. Вона повільно пливла над тротуаром, у затінку будівель, наближаючись до нас.

Локвуд стенув плечима, навіть не обернувшись:

— Дурниці. Мабуть, випрана сорочка на мотузі висить. Для всякої погані ще надто рання година.

Ми з Джорджем перезирнулись. Пізно восени день з ніччю так мало відрізняються між собою, що привиди з’являються мало не відразу після заходу сонця. Правду кажучи, ми й самі, йдучи сюди від метро, бачили на Вайтчепел-Гой-Роуд невеличку Тінь — чорну хмаринку, що самотньо крутилася на узбіччі в потоках вітру від останніх автомобілів, якими городяни поспішали додому. Тож «усяка погань» давно вже повилізала, й Локвуд про це чудово знав.

— Коли це ти бачив у випраних сорочок голови й ноги, хай навіть тоненькі? — запитав Джордж. Він зняв свої окуляри, витер їх насухо й знову начепив на носа. — Скажи йому хоч ти, Люсі! Мене він ніколи не слухає!

— Так, Локвуде, ходімо, — підхопила я. — Не можна ж отак стояти тут цілу ніч. Краще побережімось, а то цей привид нас іще зачепить.

Локвуд усміхнувся:

— Нікуди ми не підемо. Наші приятелі в передпокої повинні обізватись. Інакше таким чином вони визнають свою провину. Зараз, напевно, підійдуть до дверей і запросять нас. Повірте мені. Нема чого хвилюватися.

Дивний цей Локвуд: ти віриш йому навіть тоді, коли він плете отакі несосвітенні дурниці. Для цього досить просто поглянути на нього. Зараз він стояв на ґанку в своєму довгому пальті й вузькому чорному костюмі, легковажно тримаючи одну руку на ефесі рапіри. Світло з передпокою виблискувало на його худому, блідому обличчі й відбивалося в чорних усміхнених очах, які дивилися просто на мене. Локвуд був яскравим втіленням упевненості й безжурності. Саме таким мені й хотілося запам'ятати його назавжди: позаду й попереду — страхи, а він стоїть між ними, спокійний і сміливий.

Наш із Джорджем вигляд був не такий ефектний, однак цілком діловий: темний одяг, темне взуття. Джордж навіть заправив свою сорочку в штани. За спинами в усіх нас були рюкзаки й важкі шкіряні робочі торбини — старі, вицвілі. поцятковані від опіків ектоплазми.

Сторонній спостерігач, упізнавши в нас співробітників психологічної агенції, відразу припустив би. що в цих торбинах повно соляних бомб, лаванди, залізних стружок, срібних печаток, ланцюгів та іншого знаряддя нашої праці. І то була б чистісінька правда — в усьому, крім одного: в своєму рюкзаку я несла ще й склянку з черепом усередині.

Ми чекали. Вітер похмуро вив між будинками. Залізні амулети. підвішені на мотузках над нашими головами, крутилися, брязкотіли й клацали, наче відьомські зуби. Білий привид над вулицею плив просто на нас. Я щільніше застебнула куртку й притулилася до стіни будинку.

— Це Примара. — долинув з мого рюкзака ледь чутний шепіт. — Вона помітила вас, і до того ж вона голодна. Ця Примара. здається, вже накинула оком наДжорджа...

— Локвуде! — почала я. — Нам справді пора...

Проте Локвуд уже позадкував від дверей.

— Аж ніяк, — відповів він. — Що я тобі казав? Ось вони!

За віконцем з’явились тіні. Брязнув ланцюжок, і двері широко прочинились.

На порозі стояли чоловік і жінка.

Можливо, це були вбивці, та нам не хотілося сполохати їх. Тож ми якнайласкавіше всміхнулись їм.

Пансіон «Лавандова хижа» привернув нашу увагу ще два тижні тому. Вайтчепельська поліція розслідувала тоді випадки таємничого зникнення людей — здебільшого робітників із сусідніх лондонських доків, хоча траплялись між ними й комівояжери. — саме в цьому районі. З’ясувалося, що дехто зі зниклих зупинявся перед тим у скромному пансіоні під назвою «Лавандова хижа», на Кеннон-Лейн. Поліція приходила до пансіону, розмовляла з його власниками — подружжям Еванс — і навіть оглядала будинок. Проте не знайшла нічого.

Але то були дорослі, що не вміють заглядати в минуле. Не можуть виявляти психологічні сліди, що залишились по давніх злочинах. Для цього їм потрібна допомога підлітків-агентів. Вийшло так, що наша агенція «Локвуд і К°» саме тоді багато працювала в Іст-Енді, а наше успішне завершення справи Спайтелфілдського Привида-Крикуна зробило нас по-справжньому популярними в цьому районі. Тому ми, звичайно, погодились відвідати пансіон подружжя Еванс.

І ось ми були на місці.

Заздалегідь підозрюючи власників «Лавандової хижі», я сподівалась побачити якихось моторошних лиходіїв з кіно, проте насправді вони скидалися радше на пару підстаркуватих сов. які сидять поруч на гілці. Обоє — низенькі, гладкенькі, сиві, з круглими обличчями й сонними очима, що моргали на нас із-за великих окулярів. Убрання Евансів було важке і якесь старомодне. Вони стояли, щільно тулячись одне до одного, й загороджували собою прохід. За їхніми спинами я помітила запилюжену люстру на стелі й вицвілі шпалери. Більше нічого мені не було видно.

— Пан і пані Еванс? — злегка вклонився Локвуд. — Добридень. Я — Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°». Я телефонував вам. А це — мої помічники, Люсі Карлайл та Джордж Кабінс.

Господарі вирячились на нас. Якусь мить ніхто не озивавсь ані словом, ніби розуміючи, що в долі п’ятьох осіб, які стоять зараз у дверях, настає вирішальний момент.

— Прошу! Чого ви хочете? — промовив нарешті пан Еванс. Я не знаю, скільки йому було років — для мене кожна особа за тридцять уже стара, — але цей дідуган, здається, вже стояв однією ногою в могилі. Над його лисим черепом стриміли два прилизані пасма волосся, а навколо очей перепліталися зморшки. Він спантеличено моргав, далі туплячись у нас.

— Як я вже повідомляв вам телефоном, ми хочемо поговорити з вами про одного з ваших колишніх гостей, пана Бен- тона. — пояснив Локвуд. — За офіційним запитом щодо про- палих осіб. Ви дозволите нам увійти?

— Скоро зовсім смеркне. — мовила господиня.

—Це не забере багато часу, — Локвуд якнайлагідніше всміхнувся. Я теж підтримала його бадьорою усмішкою. Тільки Джордж не приєднався до нас, він був надто заклопотаний і схвильований блідою Примарою, що досі пливла над вулицею.

Пан Еванс кивнув і тихенько побокував.

— Звичайно, тільки швидше, будь ласка. — мовив він. — Уже пізно. Невдовзі повилізають вони.

Він був застарий для того, щоб помітити Примару, яка саме перетинала дорогу, наближаючись до нас. Про неї ми вирішили взагалі не згадувати. Ми знову всміхнулись, уклонились і так швидко, як це тільки можна зробити не штовхаючись, подались за пані Еванс усередину. Сам пан Еванс увійшов останнім і міцно зачинив за собою вхідні двері, відгородивши нас від вечора, привида й дощу.

Господарі провели нас довгим передпокоєм до вітальні, де в каміні, облицьованому керамічною плиткою, мерехтіло полум’я. Вітальня була звичайнісінька: кремові шпалери «під деревину», вичовганий брунатний килим, ряди декоративних тарілочок на полицях і поганенькі олеографії в огидних позолочених рямцях. Кілька недоладно розставлених крісел — незграбних і незручних навіть із першого погляду, — радіоприймач. бар із напоями й невеличкий телевізор. Біля дальньої стіни стояв здоровенний дерев’яний буфет із чашками, склянками, пляшечками з підливою та іншим начинням для сніданку. Поряд із буфетом я помітила два складані пластикові столики зі стільчиками. Виходило, що в цій вітальні гості і спілкувались, і відпочивали, і їли.

Зараз, одначе, тут не було нікого, крім нас і господарів.

Ми поставили свої торбини на підлогу. Джордж знову протер окуляри. Локвуд пригладив долонею змокле волосся. Пан і пані Еванс продовжували роздивлятися нас. стоячи серед кімнати. Тепер вони ще більше скидались на сов: шиї — короткі. плечі — округлі. На господареві був обвислий светр, на господині — темна вовняна сукня. Подружжя досі щільно тулилось одне до одного: я несподівано подумала, що хоч зовні вони й підстаркуваті, та їхні тіла під безформним одягом можуть виявитися нівроку дужими.

Сідати вони нас не запрошували — мабуть, і справді сподівалися здихатись нас якнайшвидше.

— Ви кажете, його звали Бенсон? — перепитав пан Еванс. — Бентон.

— Він нещодавно зупинявся у вас, — пояснила я. — Три тижні тому. Ви це підтвердили телефоном. Це один із тих зниклих, які...

—Так, так. Ми вже розмовляли про нього з поліцією. Зараз покажу вам, якщо хочете, гостьову книгу, — щось бурмочучи собі під ніс, старий попрямував до буфета. Його дружина нерухомо стояла на місці, далі оглядаючи нас. Нарешті господар повернувся з книгою, розкрив її й подав Локвудові. — Ось тут ви знайдете його ім’я.

— Дякую.

Поки Локвуд удавав, що старанно вивчає сторінки, я взялася до справжньої роботи. Прислухалася до будинку. Все було тихо — звичайно ж, у психологічному сенсі. Я не вловила нічого, крім приглушеного голосу, що линув з мого рюкзака на підлозі:

— Зручна нагода! Убий їх обох, і все!

Я легенько копнула ногою рюкзак — і голос ущух.

— Що ви можете пригадати про пана Бентона? — запитав Джордж. Полум'я каміна вигравало на його щокатому обличчі й русявому волоссі, а черевце під светром було міцно стягнуте робочим поясом. Джордж удав, ніби поправляє цей самісінький пояс, щоб тихенько позирнути на причеплений до нього термометр. —Або про інших ваших зниклих гостей? Чи багато ви з ними розмовляли?

— Правд) 7 кажучи, ні. — відповів старий. — А ти. Норо?

У пані Еванс було жовте, наче вуса в затятого курця, волосся, зачесане нагору на взірець шолома. Шкіра на її обличчі була зморшкувата, як і в чоловіка, тільки зморшки не скупчувались біля очей, а розходились від куточків вуст — здавалося, потягнеш за них і зашморгнеш їй рота.

— Ні, — відповіла господиня. — Та й не дивно. Мало хто з гостей зупиняється в нас надовго.

— Ми приймаємо здебільшого комівояжерів. Торговців, — підхопив пан Еванс. — А вони, самі знаєте, завжди кудись поспішають.

Запала мовчанка. Кімнату переповнювали пахощі лаванди, що мали проганяти непроханих Гостей. Букетики свіжої лаванди стояли також у срібних кухликах на камінній полиці та підвіконні. Були тут і інші обереги, скажімо, зроблені з гнутого заліза квіточки, пташки й звірятка.

Авжеж, вітальню було добре убезпечено від привидів.

— А зараз у вас хтось зупинився? — спитала я.

— Ні.

— А скільки у вас кімнат для гостей?

— Шість. Чотири — на другому поверсі, дві — на третьому.

—А де спите ви самі?

— Лишенько, скільки запитань! — зітхнув пан Еванс. — Ще й від такої гарненької панночки! Я, правду кажучи, належу до покоління, яке ще пам’ятає часи, коли діти були дітьми. Ніяких тобі психологічних агенцій, рапір, зухвалої поведінки... Гаразд, ми спимо на першому поверсі, в кімнаті за кухнею.

До речі, про все це ми вже розповідали поліції. І я взагалі не розумію, чого вам тут треба.

— Ми скоро підемо, — заспокоїв його Локвуд. — Тільки, з вашої ласки, оглянемо кімнату, де зупинявся пан Бентон.

Господарі в центрі кімнати вмить завмерли, наче два кам'яні надгробки. Тим часом Джордж, що стояв біля буфета, провів пальцем по пляшечці з кетчупом, залишивши доріжку на тонкому шарі пороху.

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Еванс. — Ми вже приготували цю кімнату для нових гостей і не хочемо влаштовувати там безлад. До того ж там давно вже не залишилось ані сліду ні від пана Бентона, ні від інших наших клієнтів... А тепер... тепер я змушений просити вас покинути Дім.

Він рушив до Локвуда. Незважаючи на домашні капці й старезний светр, господар мав рішучий вигляд і аж пашів силою.

У Локвудовому пальті чимало кишень. В одних лежить зброя, в других — відмички, ще в одній — це я знаю напевно — пакуночки з чаєм про всяк випадок. А ще з однієї кишені він зараз витяг пластикову картку.

— Це ордер, — повідомив він. — Ордер, виданий агенції «Локвуд і К°», офіційно залученій ДЕПРІК до психологічних розслідувань. Він надає нам право оглядати будь-яку приватну власність, якщо є підстави підозрювати скоєння серйозного злочину або присутність надприродних сил. Якщо хочете перевірити, зателефонуйте до Скотленд-Ярду. Інспектор Мон- теґю Барнс залюбки поговорить із вами.

— Злочину?.. — старий позадкував і прикусив губу. — Надприродних сил?..

Локвуд вишкіривсь у вовчій посмішці:

— Як я вже сказав, ми просто хотіли б оглянути кімнати нагорі.

— Там немає нічого надприродного, — буркнула пані Еванс. — Погляньте, який тут захист.

Чоловік поплескав її по долоні:

— Усе гаразд. Норо, це ж агенти. Наш обов’язок допомогти їм. Пан Бентон, як я пам'ятаю, зупинявся в другому номері, це на третьому поверсі. Прямо пройдете сходами два поверхи — і ви на місці. Не заблукаєте.

— Дякую. — Локвуд узявся за свою робочу торбину.

— Залиште краще речі тут, — запропонував пан Еванс. — Сходи вузькі, а нагору йти довго.

Ми з Джорджем лише мовчки поглянули на нього й закинули свої рюкзаки на плечі.

— Можете не поспішати, — додав пан Еванс.

Нагорі було темно. Піднімаючись сходами за Локвудом та Джорджем. я озирнулася і крізь відчинені двері побачила господарів. Подружжя Еванс досі стояло серед вітальні, притулившись одне до одного. їхні обличчя в світлі полум’я здавалися рубіново-червоними. Вони дивились нам услід, схиливши голови вбік під однаковим кутом, і їхні окуляри немовби перетворились на чотири вогненні кола.

— Що ти скажеш?—долинув згори Джорджів шепіт.

Локвуд саме зупинився, щоб оглянути важкі пожежні двері на болтах—на півдорозі між поверхами. Двері були відчинені.

— Не знаю, чому саме, але мені здається, що вони винні. Щось у них не без гріха.

Джордж кивнув:

—А ти бачив цю пляшечку з кетчупом? У цій вітальні давно вже ніхто не снідав!

— Вони повинні розуміти, що для них усе скінчено, — підхопила я, коли ми рушили далі. — Якщо тут, нагорі, з їхніми гостями щось відбувалося, ми це відчуємо. Вони ж знають, які в нас Таланти. Цікаво, що вони робитимуть, коли ми все з’ясуємо?

Локвуд не встиг відповісти, бо ззаду почулися тихі кроки. Озирнувшись, ми побачили обличчя пана Еванса. Блідий, з розпатланими пасмами волосся над лисиною, він зачиняв за нами пожежні двері...

У Локвудовій руці зблиснула рапіра, а сам він кинувся вниз. Його чорне пальто майнуло в повітрі...

Та двері вже ляснули, відгородивши нас від світла. Локву- дова рапіра брязнула об метал.

Стоячи в темряві, ми чули з-за дверей рипіння болтів, а далі — хихотіння господаря.

— Пане Евансе! — промовив Локвуд. — Відчиніть негайно!

У відповідь почувся приглушений, але виразний старечий голос:

— Треба було йти звідси, поки була змога! А тепер шукайте собі нагорі скільки завгодно. Почувайтесь як удома! Опівночі вас знайде привид. А я завітаю вранці, щоб прибрати ваші рештки.

Зі сходів долинуло м’яке «туп, туп, туп» домашніх капців.

— Чудово, — обізвався голос із рюкзака. — Дали себе обдурити якомусь дідуганові Дивовижно! Оце так команда!

Цього разу я навіть не наказала черепові замовкнути. Він мав цілковиту рацію.

А тепер зачекайте. Перш ніж розповідати про те. що сталося далі, я хотіла б зупинитись і пояснити вам. хто я така. Мене звуть Люсі Карлайл. Я заробляю на прожиток тим. що знешкоджую привиди мерців, які повернулись у наш світ. Я можу кинути соляну бомбу на п’ятнадцять ярдів — навіть без розбігу: можу стримувати відразу три Спектри однією-єдиною — до того ж зламаною — рапірою (як я зробила колись на Берклі- Сквер). Я добре пораюсь із ломиками, магнієм та свічками. Можу сама заходити до кімнат із привидами. Здатна не тільки бачити Гостей, а й чути їхні голоси. Заввишки я ледве сягаю п’яти футів шести дюймів, маю волосся кольору горіхової труни і взуваю важкі, непробивні для ектоплазми, робочі чоботи тридцять восьмого розміру.

Усе. Тепер ми, здається, познайомились як слід.

Отже, ми з Локвудом та Джорджем стояли на сходах, на другому поверсі пансіону. Довкола зненацька стало страшенно холодно. А ще я несподівано почала чути.

— Не думаю, що нам пощастить якимось чином зламати ці кляті двері, — зауважив Джордж.

— Жодним чином не пощастить... — відповів Локвуд тим байдужим, відстороненим голосом, який з’являється в нього лише тоді, коли він починає бачити. Зір, Слух і Дотик — основні різновиди психологічного Таланту. Локвуд — най- гострозоріший з нас. У мене — найкращі Слух та Дотик.

А Джордж. як то кажуть, майстер на всі руки, тільки всі три Таланти в нього кволенькі.

Я намацала пальцем вимикач на стіні, проте так і не клацнула ним. Темрява загострює психологічні відчуття, а страх посилює їх докраю.

Ми слухали. Ми дивились.

— Поки що я нічого не бачу, — сказав нарешті Локвуд. — А що в тебе. Люсі?

— Я чую голоси. Хтось шепоче...

ГОлоси скидались на гамір натовпу — ніби хтось наполегливо. перебиваючи інших, намагався щось мені сказати, проте так тихо, що я не могла розібрати ні слова.

— А що скаже твій приятель у склянці?

— Він мені не приятель, — я тицьнула кулаком у рюкзак. — Гей. черепе!

— Тут привиди. Багато привидів. Ну... тепер ти згодна, що треба було пришпилити рапірою того дідка, коли була така змога? Якби ви мене тоді послухались, то не потрапили б у таку халепу, еге ж?

— Немає ніякої халепи! — зіпнула я. — До речі, ми ж не можемо отак просто вбити підозрюваного! Я вже стільки разів це тобі повторювала! Тоді, внизу, ми навіть не знали, чи винні вони!

Локвуд промовисто кахикнув. Еге ж, часом я забуваю про те. що мої друзі не чують слів черепа, й до них доходить лише половина розмови.

— Пробачте, — сказала я. — Просто він дошкуляє мені, як завжди. І каже, що тут багато привидів.

Серед темряви на мить спалахнув екран Джорджевого термометра.

— Щодо температури, — зауважив Джордж. — Вона впала на п’ять градусів порівняно з тим, що було внизу.

— Атож. Ці пожежні двері слугують бар’єром. — тоненький, мов олівець, промінь світла з Локвудового ліхтарика майнув сірою рубчастою поверхнею дверей. — Бачите, їх обшито залізними смугами. Це дозволяє нашому любому подружжю почуватися безпечно на своєму першому поверсі. Зате кожен, хто винаймає в них кімнати нагорі, стає жертвою того, хто ховається тут у темряві...

Він увімкнув ліхтарик на більшу потужність і повільно освітив ним стіни довкола нас. Коридор був чистенький, з дешевими пурпуровими завісками й старим кремовим килимом на підлозі. З мороку визирали кілька нумерованих фанерних дверей. На незграбному столику біля наступного маршу сходів лежав стос потріпаних часописів із загнутими ріжками сторінок. Було надзвичайно холодно, всюди курився примарний туман; зеленкуватий його серпанок здіймався навіть над килимом й снувався коло наших ніг. Ліхтарик заморгав — його свіжа батарейка розряджалась напрочуд швидко. В серці кожного з нас наростав напружений страх. Я здригнулась. Ми відчували, що до нас наближається щось моторошне.

Локвуд поправив свої рукавички. Його лице блищало, темні очі сяяли. Небезпека, як і завжди, надихала його.

— Гаразд, — лагідно мовив він. — Тепер послухайте. Зберігаємо спокій, оглядаємо все, що можемо, й тоді вирішуємо, що і як нам робити з Евансом. Джордже. зроби тут залізне коло. А ти, Люсі, дізнайся, що ще нам може сказати череп. А я тим часом перевірю найближчу кімнату.

Сказавши це, він підняв рапіру, штовхнув двері й зник у кімнаті. За його спиною в повітрі майнуло темне пальто.

Ми взялися до роботи. Джордж витяг ліхтар, увімкнув на низьку потужність і при його світлі почав розкладати посередині килима широке коло із залізних ланцюгів. Я відкрила свій рюкзак і не без певних труднощів, правду кажучи, витягла з нього велику, трохи освітлену зсередини склянку. Склянка була закрита хитромудрою пластиковою кришкою, а всередині в зеленкуватій рідині плавало вишкірене обличчя. Я б не сказала, що то була лагідна усмішка: радше так міг би шкіритись із-за ґратів злочинець, засуджений на довічне ув язнен- ня. То було обличчя привида — чи Примари, чи Спектра, — чиїм Джерелом слугував замкнений у склянці череп. Привид був огидний, насмішкуватий, і до того ж іще й безіменний.

Я вирячилась на нього:

— Ти що-небудь відчуваєш?

Беззубий рот вишкірився ще страшніше:

— Я завжди щось відчуваю! Що саме тебе цікавить?

— На що ми тут натрапили?

— На цілу компанію духів. Вони стривожені, нещасні L.. Стривай, я вловив щось іще... — обличчя зненацька скривилось. — О. це вже погано! Справді погано! На твоєму місці. Люсі, я пошукав би вікно й вискочив надвір. Навіть якщо ти переламаєш обидві ноги, це буде безпечніше, ніж залишатися тут...

— Чому? Що ти знайшов?

— Іншу сутність. Я не можу сказати, яку саме. Вона потужна. голодна і... — привид вибалушив очі на мене. — Ні. пробач, рівень мого сприйняття обмежений, бо я ув’язнений у цій клятій склянці Якби ти випустила мене...

Я пирхнула:

— Ти чудово знаєш, що це неможливо!

— Але ж я найцінніший член вашої команди...

— Хто це тобі сказав? Ти тільки й можеш, що верзти дурниці, коли нам загрожує смерть!

Привид обурено стиснув свої мертві губи:

— Навіщо ворушити минуле? Тепер між нами все по-новому.

І ти знаєш, що це правда...

Авжеж, певним чином то була правда. Н аші стосунки з черепом і справді дещо змінились. Коли він уперше заговорив зі мною — кілька місяців тому, — ми поставились до цього з підозрою й навіть з огидою. Проте тижні минали, й ми. розпізнавши цього привида краще, вже трохи звикли до нього.

Склянку з цим привидом Джордж колись поцупив у наших конкурентів. Після того вона довго стояла в нас на полиці, й лише тоді, коли я випадково повернула один із важелів на кришці, виявилось, що ув’язнений там привид здатен зі мною спілкуватися. Спочатку череп поводився вкрай вороже, та згодом — можливо, з нудьги, аби мати поряд хоч яке-небудь товариство, — почав пропонувати нам допомогу в справах. що стосувалися надприродних явищ. Часом його поради справді бували корисні, однак на цілковиту нашу довіру він не заслуговував. Він завжди залишався лютим і байдужим. Диво та й годі, скільки злоби ховалось у цій голові без тіла, що плавала в склянці! Бридка вдача привида завдавала мені більшого клопоту, ніж моїм друзям, бо я була єдина, хто міг розібрати єхидний голос, що часом лунав зі склянки.

Я постукала пальцем по склу. Зелене обличчя здивовано скривилось.

— Зосередься на цьому потужному привиді. Спробуй відшукати його Джерело. Знайти, де воно сховане.

Сказавши це. я випросталась. Джордж уже закінчував викладати круг нас залізне коло. За хвилину в коридорі з'явився Локвуд і ступив усередину кола.

Спокійний і стриманий, як завжди, він сказав:

— Це справді жах.

— Що саме?

— Обстанова в спальні. Ліловий, зелений... і ще жовтий. Я сказав би — блювотно-жовтий. Кольори, які анітрохи не пасують один до одного.

— То привида там. виходить, немає?

— Є. Я зупинив його за допомогою солі й заліза, тож тепер він нікуди звідти не подінеться. Якщо хочете, можете піти й поглянути. А я тим часом поповню свої запаси.

Ми з Джорджем узяли ліхтарики, проте вмикати їх не стали. В цьому не було потреби. Спальня виявилась маленька, тісна, з одним-єдиним ліжком, вузькою шафою та невеличким віконцем — чорним, залитим зовні дощем. Усе це осявала сфера потойбічного світла, що ширяла над ліжком і зливалася краями з подушкою та простирадлами. Посередині сфери застиг привид чоловіка в смугастій піжамі. Чоловік лежав на спині, трохи піднявши руки вгору. Він мав підстрижені вусики й скуйовджене волосся. Очі його були заплющені, а щетиниста нижня щелепа відвисла, оголивши беззубий рот.

Сфера випромінювала холод. Ліжко оточували два кола — з солі й залізних стружок; Локвуд, напевно, спорожнив усі каністри на своєму поясі. Аура привида повільно здригалась, раз по раз торкаючись часточок солі й сиплючи довкола зеленими іскрами.

— Не знаю, скільки з них тут брали за кімнату. — зауважив Джордж, — але будь-що це забагато.

Ми повернулись у коридор.

Локвуд уже наповнив свої каністри й тепер саме чіпляв їх до пояса.

— Ну. бачили його? — запитав він.

— Так. — відповіла я. — Це один з отих пропалих гостей?

— Безперечно. Цікаво лише, що вбило його.

— Череп каже, що тут є якийсь потужний привид. Дуже небезпечний.

— Це ми перевіримо опівночі. Тільки не будемо сидіти й чекати. Краще погляньмо, що тут є іще.

Ми зазирнули до другої спальні, а потім до ванної. Всюди було чисто. Та вже в третій спальні я відразу помітила аж двох привидів. Один чоловік лежав на ліжку — так само як Гість із першої кімнати, тільки не на спині, а на боці, підклавши одну руку собі під голову. Він був старший і гладший, із коротко підстриженим світлим волоссям, у темно-синій піжамі. Очі його були розплющені й зирили в нікуди. Поряд — так близько, що їхні аури майже зливалися, — стояв інший чоловік, у піжамних штанях і білій футболці. Здавалось, ніби він щойно підхопився з ліжка — одяг зібганий, щоки неголені, довге чорне волосся скуйовджене. Крізь його примарні ноги можна було розгледіти килим. Запрокинувши голову, він із жахом зирив на стелю.

—Тут є два Смертні Вогні, — мовив Локвуд. — Один помітно яскравіший за другий. Різні дати й різні випадки. Хтось убив обох цих чоловіків, коли вони спали.

—Добре, хоч не голі,—підхопив Джордж.—Особливо отой, волохатий. Треба зупинити їх. Вони й так не дуже активні, та хто їх розбере... У тебе є залізо, Люсі?

Я не відповіла йому. Мене огорнуло примарним холодом, і я відчула відлуння самоти, страху та смутку — переживань двох чоловіків, що мешкали в цій кімнаті. Я почула звук їхнього дихання, що линув з минулого, — рівного дихання людей, які міцно сплять. Потім до нього додалося м’яке, вологе *ляп!* — ніби на підлогу впав величезний вугор.

Аж тут я краєм ока помітила щось на стелі. Бліде й розпливчасте. воно тяглося до мене...

Я хутко озирнулась, та довкола нічого не було.

— Люсі, з тобою все гаразд? — Локвуд із Джорджем підійшли до мене. Привид бороданя на ліжку теж утупився в стелю — туди, в те саме місце, куди щойно дивилась я.

— Я щось побачила. Нагорі. Ніби простягнуту руку. Тільки то була не рука.

— А що ж це. по-твоєму, було?

Я з огидою здригнулась:

— Не знаю.

Зупинивши обох привидів, ми перевірили останню спальню на другому поверсі. Мерців там не виявилось — це вже було непогано. Потім ми оглянули наступний марш сходів. Ним, як вода через дамбу, котився щільний серпанок примарного туману, й промені н аши х ліхтариків викривлялись у ньому, ніби огинаючи, обмацуючи темряву.

— Отут воно все й починається, — мовив Локвуд. — Ходімо.

Ми зібрали залишки нашого знаряддя. З глибини склянки за нами пильно стежило химерне обличчя:

— Агов! Ви ж не покинете мене тут? Я сподіваюсь зайняти місце в першому ряді коли вас почнуть убивати!

— Авжеж. — підтакнула я. — Ти знайшов Джерело цього всього жаху?

— Воно десь нагорі Хіба ти досі не здогадалась?

Я безцеремонно запхала склянку до рюкзака й подалась услід за друзями. Вони вже були на півдорозі до третього поверху.

— Щось мені це не до вподоби... Еванс сказав, що прийде вранці прибрати наші рештки, — прошепотів Джордж, коли ми наближалися до найвищого поверху. — Це ніби натяк — мовляв, від нас мало що залишиться. Сподіваюсь, він перебільшував.

Локвуд хитнув головою:

— Може, й ні. Деякі привиди висмоктують стільки енергії зі своєї жертви, що її тіло стає сухе й тонке, мов папір або порожня мушля. Це, до речі, пояснює, чому поліція не знайшла жодних решток. Еванс, напевно, просто спалював їх у своєму каміні. Або скручував і ховав у коробці під своїм ліжком. А може, розвішував у шафі — збирав таку собі колекцію химерного вбрання. Я не прикрашаю фактів. Саме так. радше за все, й було.

— Дякую. Локвуде. — помовчавши, відповів Джордж. — Оце так утішив.

— А що з того користі їм? — запитала я. — Тобто Евансам?

— Мабуть, вони забирають собі гроші та речі гостей... Хоча хтозна? Обидва вони якісь божевільні...

Локвуд підняв руку. Ми зупинились на останніх сходинках. Коридор був такий самий, як і на другому поверсі, тільки дверей було лише троє, і всі зачинені. Температура знову впала. Примарний туман клубочився над килимом, наче кип’ячене молоко. В моїх вухах не вщухав шепіт мерців. Ми стояли біля самісінького серця моторошних подій.

Посувались ми повільно, ніби тягнучи на плечах важкий вантаж, і пильно роздивлялись на всі боки, хоч ніяких привидів не помічали.

— Черепе! — покликала я. — Ти що-небудь бачиш?

Із рюкзака долинув утомлений голос:

— Бачу велику небезпеку. Вона дуже близько. Невже ти сама не відчуваєш її? Тоді ти, правду кажучи, нездара. З такими здібностями ти не помітиш і Безногого, аж поки він сам не брьохнеться своїми сідницями тобі на коліна

Я спересердя торсонула рюкзак:

— Замовкни, стара купо брудних кісток! Де вона, ця небезпека?

— І гадки не маю. Тут забагато психологічних перешкод. Пробач.

Я переказала все друзям. Локвуд зітхнув:

— Ми можемо хіба що зазирнути в двері. Тут три кімнати, якраз по одній на кожного.

— Ця буде моя! — Джордж упевнено попрямував до дверей зліва й театральним порухом відчинив їх. — Оце то шкода! Тут нічого немає!

— Звісно, це ж комора, — зауважила я. — Поглянь: ці двері найменші, багато речей сюди не запхаєш. Спробуй краще інші.

Джордж хитнув головою:

— Нізащо! Тепер твоя черга!

Я вибрала двері справа. На них було приклеєно папірець із цифрою 1. Наставивши перед собою рапіру, я штовхнула двері. То виявилась невеличка спальня з умивальником і дзеркалом. перед яким стояв і легенько світився худорлявий чоловік з оголеними грудьми. Підборіддя чоловіка було геть біле від піни до гоління; в правій руці він тримав гостру бритву. Коли двері відчинились, чоловік обернувся й поглянув на мене байдужими мертвими очима. Мене зненацька обдало страхом. Намацавши на поясі каністри з сіллю та залізними стружками. я висипала їхній вміст на підлогу. Сіль і залізо утворили бар’єр, який привид не міг перетнути. Чоловік відсахнувся, заметушився туди-сюди, наче звір у клітці, і увесь цей час тупився в мене.

Повернувшись у коридор, я обтерла з чола крижаний піт.

— Ну, все гаразд. Свою роботу я закінчила.

Локвуд легенько поправив комірець і сумно поглянув на останні двері:

— Отже, тепер... моя черга?

—Так, — підтвердила я. — Номер 2. До речі, той самий, про який згадував Еванс.

— Справді... Є там, напевно, один-два привиди... — правду кажучи, Локвуд зараз був не в найкращому гуморі. Він крутнув у руці рапіру, розправив плечі й глибоко зітхнув. А тоді несподівано всміхнувся, ніби повідомляючи нам, що все триває як слід: — Гкразд. Зараз подивимось, чи справді ця тварюка така страшна.

І штовхнув двері.

Доброю новиною виявилось те, що там не було одного-двох привидів. Поганою новиною — те. що привидів там було безліч. Кімната була вщент заповнена привидами — цілою ротою добродіїв у піжамах. Дехто з них світився дужче, дехто слабше. Проте всі були однаково похмурі, неголені, з запалими щоками й порожніми мертвими очима. Дехто, здавалося, тільки-но прокинувся від глибокого сну; дехто, вочевидь, зустрів свою смерть за одяганням. Привиди громадились один на одного, затиснуті між шафою та вішаком для рушників — з одного боку — й між ліжком та умивальником — з другого. Одні тупились у стелю, інші ширяли над підлогою, обернувшись до відчинених дверей.

Так. усе це були жертви, однак це не робило їх безпечними. Я відчувала смак їхнього нарікання на свою долю, силу їхньої сліпої злоби. Нас огортало холодне повітря. Довге Локвудове пальто затріпотіло; моє розкуйовджене волосся залоскотало мені обличчя.

— Обережно! — вигукнув Джордж. — Вони помітили нас! Треба поставити бар’єр, перш ніж...

Джордж хотів сказати: «перш ніж вони зрушать з місця». Та було вже запізно.

Деякі привиди тягнуться до живих істот — мабуть, відчувають їхнє тепло й хочуть зігрітися самі. Чоловіки, що ночували в цій кімнаті, померли самотніми, напевно, тому їх так тягло до тепла. Примарні постаті, наче приплив, полинули натовпом уперед — і за мить просочились крізь відчинені двері на сходи. Локвуд упустив каністру із залізними стружками, які саме збирався розсипати, і вхопився за рапіру. Я теж витягла свою зброю, і ми вдвох почали виписувати візерунки клинками в повітрі, намагаючись створити міцну захисну стіну. Деякі привиди позадкували, інші загойдались туди-сюди, бокуючи від рапір.

Я вхопила Локвуда за руку:

— Вони оточують нас! Тікаймо вниз! Мерщій!

Він хитнув головою:

— Вниз не можна. Вони наздоженуть нас, і ми опинимось у пастці. Треба знайти Джерело, а воно нагорі.

— Але ж ми й так на самісінькому верху!

— Та невже? А це що таке? — показав він рукою.

Я поглянула — й помітила на стелі обриси вузької ляди, що вела на горище.

— Джордже. — спокійно наказав Локвуд. — Принеси мені, будь ласка, драбину.

— Яку ще драбину? — заклопотаний Джордж тільки-но жбурнув соляну бомбу, яка влучила в стіну і обсипала привидів ясно-зеленими іскрами.

— Принеси мені драбину, Джордже.

Джордж з відчаю змахнув руками:

— Де я тобі візьму її? Із штанів витягну?

— В коморі! В тій, яку ти, йолопе, відчинив! Мерщій!

— Так-так, згадав! — Джордж підскочив до дверей комори.

Привиди тим часом наступали на нас. їхній шепіт уже перетворився на рев. Просто перед собою я побачила чоловіка в майці й спортивних штанях. Він рушив мені назустріч. Я вдарила рапірою навскіс і розтяла його навпіл. Обидві половини розділились і попливли поряд, ніби намагаючись з’єднатися в одно. За моєю спиною порався Локвуд: він дістав із свого рюкзака ланцюги й тепер викладав з них коло посередині коридора.

За мить повернувся Джордж: він тяг за собою драбину, складану, на розсувних ніжках. Він стрибнув у коло, де вже стояли ми з Локвудом, без жодного слова витяг драбину до стелі й підсунув її край до краю ляди, що вела на горище.

Примарне світло заливало весь поверх. Духи пливли просто на нас, простягаючи вперед свої білі руки. Краями кола, викладеного з ланцюгів, курилась ектоплазма.

Ми полізли драбиною вгору — спочатку Локвуд, потім Джордж, а тоді я. Ось Локвуд дістався до ляди. Штовхнув її. За лядою відкрилася чорна смуга: вона дедалі ширшала, немов паперове віяло. Згори на нас посипались хмари пороху.

Привиди під нами немовби принишкли. Ущух нескінченний шепіт. Вони дивились на нас порожніми сліпими очима.

Локвуд знову штовхнув ляду. Вона з гуркотом упала, повернувшись на своїх завісах. Чорне провалля за нею скидалося на роззявлену пащу. З горища полинуло крижане повітря.

Там. у пітьмі, ховався страх, що заполонив цей будинок. Саме там слід було шукати і його Джерело. Одне за одним, без вагань, ми видряпались на горище, й нас відразу поглинув морок.

Перше, що я відчула, був холод.

А ще там панувала непроглядна темрява. Крізь отвір ляди пробивався лише стовпчик непевного потойбічного світла від привидів, що скупчились унизу, і осявав наші бліді обличчя. Більше нам нічого не було видно.

Проте ми відчували, що тут — зовсім поруч — щось є. Воно тиснуло на нас із мороку, не давало дихати й ворушитися. Ми почувалися так. ніби зненацька опинились глибоко під водою, й вона дедалі дужче розчавлює, розтрощує нас...

Першим оговтався Локвуд. Я почула, як він порпається в своєму рюкзаку й дістає ліхтар. Ось він клацнув вимикачем і крутнув регулятор потужності. Лише тепер, у теплому ліхтарному світлі, ми змогли побачити, де опинились.

Опинились ми, звичайно ж, на горищі, яке скидалося на печеру — широке внизу, воно стрімко звужувалось угорі, під гостроверхим дахом. Торцеві стінки горища були цегляні; в одну з них був вмурований димар, а в другій — видніло високе, проте вузьке вікно. Над нашими головами губились у пітьмі великі перехрещені балки, що тримали на собі тягар даху.

В одному кутку лежало кілька розтрощених ящиків з-під чаю. Більше в кімнаті не було нічого. Всюди порожньо.

Тобто майже порожньо. На кроквах висіли величезні сітки павутиння — щільні, сірі, важкі, наче покрівлі яток на східному базарі. Там, де краї даху торкалися підлоги, громадилося сміття — було видно, що тут вже давно ніхто не бував. Павутиння, звисаючи з балок, погойдувалось у повітряних потоках, збурених нашими порухами.

Подекуди на павутинні виблискувала паморозь. Наше дихання перетворювалось на хмаринки білої пари.

Ми нерухомо стояли на місці. Усім відомо, що павуки мають дивну звичку скупчуватись у місцях потойбічної активності: їх ваблять старі Джерела, де збираються й поволі накопичують міць невидимі й невідомі нам сили. Неприродно великі скупчення павуків — певна ознака присутності давніх і потужних привидів, а павутиння огортає ті місця, звідки до нас приходять духи мерців. Правду кажучи, досі я не бачила павутиння в жодній із тутешніх спалень, однак це ні про що не свідчить — можливо, пані Еванс просто вправно орудувала в кімнатах своєю щіткою.

Тут, на горищі, все було цілком по-іншому.

Ми перевірили, що в нас залишилось із знаряддя. Поспішаючи вилізти на горище, Джордж забув свій рюкзак і торбину внизу, а ми з Локвудом уже витратили майже всі свої ланцюги, сіль та залізні стружки. На щастя, в Локвудовій торбині лежали такі необхідні нам срібні печатки, а на поясах у нас залишались каністри з магнієм. До того ж у нас була ще й склянка з черепом. Я поставила її біля відкритої ляди. Обличчя привида ледве проглядало крізь холодну темну плазму.

—Даремно ви прийшли сюди... — прошепотів він. — Навіть я хвилююся, хоч сам уже мертвий.

Я змахнула рапірою пасма павутиння, що гойдались перед моїм обличчям:

— Гадаєш, ми мали вибір?.. Коли щось побачиш, дай мені знати.

Локвуд підійшов до вікна — високого, заввишки майже з нього самого. Зробив дірочку в паморозі, що вкривала шибку, й зазирнув туди.

— Вікно виходить на вулицю, — сказав він. — Я бачу внизу захисні ліхтарі. Гаразд. Судячи з усього. Джерело повинно бути десь тут. Ми всі це відчуваємо. Треба якнайобережніше відшукати й знешкодити його.

Пошуки розпочалися. Ми пересувалися, як альпіністи на великій висоті — повільно, обачно. — болісно згинаючись під моторошним тягарем потойбічної сили.

Поблизу ляди на підлозі було видно свіжі відбитки рук — їх, напевно, залишила поліція, що мимохідь зазирнула сюди. Все інше свідчило, що на горище вже багато років ніхто не піднімався. Все було вкрито щільним шаром пороху, серед якого ми побачили ледь помітні завитки — їх міг залишити тільки той. хто обертався в повітрі. Саме в повітрі, бо жодного сліду ніг ми тут не знайшли.

Джордж тим часом штрикав рапірою по кутках — її клинок був геть обліплений павутинням.

Я стояла посередині горища й слухала.

Дослухалася до тріскотіння промерзлих балок, легенького шелесту павутиння, завивання вітру над дахом. Чула дощ — як він шурхотить по даху, тарабанить по шибці й стінах.

Проте всередині було тихо. Я не чула навіть шепоту привидів знизу.

Жодного звуку, жодного прояву, жодної хмаринки примарного туману.

Тільки страшенний холод.

Нарешті ми зібралися втрьох посередині горища. Я була похмура й схвильована. Локвуд—блідий і сердитий. Джордж намагався зчистити павутиння з клинка рапіри, водячи ним по підошві свого черевика.

— Ну. що ви скажете? — запитав Локвуд. — Я й гадки не маю. де воно може бути. Є якісь пропозиції?

Джордж підняв руку, наче школяр:

— Є. Я зголоднів. Нам треба попоїсти.

Я спантеличено заморгала:

— Як ти зараз можеш думати про їжу?!

— Дуже просто. Страх смерті додає мені апетиту.

Локвуд посміхнувся:

— У тебе ж нічого немає! Свої бутерброди ти залишив унизу, привидам!

— Знаю. Я думав, що Люсі зі мною поділиться.

Я вже вирячила була очі. та несподівано завмерла.

— Люсі? — Локвуд, як завжди, першим помітив, що зі мною коїться щось не те.

— Я тут. — відповіла я. трохи помовчавши. — Здається, на отій балці щось лежить.

Ця балка була майже над нашими головами. З неї звисало павутиння, зливаючись із тінями, що ховались під дахом. А трохи вище видніла темна пляма — частина чи то самої балки, чи того, що лежало на ній. Знизу розгледіти її було важко, однак те. що стриміло з-за краю балки, цілком могло виявитись чиїмось волоссям.

Ми мовчки дивилися на пляму.

— Драбину. Джордже, — наказав нарешті Локвуд.

Джордж вирушив униз по драбину й затяг її нагору крізь ляду.

— Ті хлопці досі там. — доповів він. — Купчаться круг ланцюгів. Ніби чогось чекають.

Ми приставили драбину до балки.

— Хочеш моєї поради? — обізвався привид із склянки. — Найгірше, що ви можете зробити, — це полізти нагору й подивитись. Краще киньте туди каністру з магнієм і тікайте геть.

Я переказала це Локвуду. Він хитнув головою:

— Якщо Джерело там. ми повинні запечатати його. Один із нас мусить залізти нагору. Може, ти, Джордже? Поквитаємось за ту комору, авжеж?

Зазвичай Джорджеве обличчя виражає не більше почуттів. ніж тарілка драглів. От і зараз на ньому не було помітно особливих радощів.

— Чи, може, ти залишиш це мені? — питав далі Локвуд.

— Ні, ні... все гаразд. Дайте-но мені сітку.

Серцем кожного прояву привида є Джерело — річ або місце, до якого прив’язаний той чи інший дух. Якщо запечатати таке Джерело — скажімо, накрити срібною сіткою, — приплив потойбічної сили зупиниться. Отож Джордж узяв сітку, старанно запаковану в пластиковий чохол, і подряпався вгору драбиною. Ми з Локвудом залишилися чекати на нього внизу.

Поки Джордж ліз, драбина тремтіла й погойдувалась під його вагою.

— Тільки не кажіть, що я вас не попередив. — знов озвався череп із склянки.

Джордж виліз на таку висоту, якої ледве сягало світло нашого ліхтаря, й наблизився до темної балки. Я витягла рапіру. Локвуд уже стискав свою зброю в руці. Ми перезирнулись.

— Коли щось і станеться, — бурмотів Локвуд, — то лише через те...

З-під балки вилетіли білі щупальця. Прозорі, розмиті, з товстими кінцями. Вони розгортались із шаленою швидкістю: частина їх цілила в Джорджа. інша частина — в нас із Локву- дом.

— Уже сталося. — закінчив Локвуд.

Щупальця наближались. Ми кинулись навтікача: Локвуд— до вікна, я — до ляди. Джордж на драбині хитнувся, впустив сітку і втратив рівновагу. Драбина завалилась назад, ударилась об дах, скинула з себе Джорджеві ноги — і той завис, чіпляючись обома руками за горішню сходинку.

Щупальце ляпнуло об підлогу поруч зі мною, легко пройшло крізь дошки й полинуло вниз. Воно було з ектоплазми — якщо ви не хочете померти, то зробіть усе, щоб ця речовина не зачепила вашої шкіри. Ось чому я вмить відскочила вбік, спіткнулась і впустила свою рапіру.

Ба навіть гірше—рапіра впала у відкриту ляду й загубилася серед натовпу привидів.

Джорджеві нагорі велось аж ніяк не краще. Тримаючись за драбину однією рукою, він зняв з пояса каністру з магнієм і жбурнув її в примарні щупальця. Заряд магнію не влучив у них. ударився об дах і вибухнув, обсипавши розпеченими частинками солі й заліза Локвуда, на якому вмить загорівся одяг.

Найчастіше саме так і буває: одне лихо тягне за собою інше.

— Гарненький початок! — радо вишкірився привид у склянці, коли я пробігла повз нього, рятуючись від наступного щупальця. — Зараз ви перепалите одне одного? Це щось нове! Цікаво, а що буде далі?

Наді мною з балки виростали нові примарні щупальця. їхні тупі кінчики скидались на шпарагові паростки — сліпі й білі, вони метушились по всьому простору горища. Локвуд теж упустив рапіру й позадкував до вікна. Спереду його пальто охопили язички сріблястого полум’я, тож він запрокинув голову, рятуючись від нестерпної спеки.

— Води! — вигукнув він. — Є в когось вода?

— У мене! — я ухилилася від чергового щупальця й полізла до своєї торбини. Намацавши в ній пластикову пляшку з водою. я гукнула у відповідь: — А мені потрібна рапіра!

Горищем промчав шалений порив вітру. Він ударив у вікно позаду Локвуда й відчинив його навстіж. Брязнуло скло. На горище увірвався дощ із бурею. Тепер Локвуд перебував лише за два — чи якнайбільше за три—кроки від страшного п адін ня на вулицю.

— Води, Люсі!

— Джордже! Кинь мені свою рапіру!

Джордж почув і зрозумів мене. Відчайдушно зігнувшись, він ледве встиг ухилитись від щупальця. Рапіра висіла в нього на поясі, виблискуючи клинком. Джордж витяг її...

Я відскочила, пропускаючи повз себе ще одне щупальце, розмахнулась і жбурнула Локвудові пляшку з водою.

А тепер погляньте, що з цього вийшло. Рапіра й пляшка мчать у повітрі, спритно пролітають крізь плутанину щупалець і наближаються до мене й до Локвуда. Локвуд простягає руку. Я теж простягаю руку...

Пам’ятаєте, я казала вам, що в цій нашій справі був момент, коли ми працювали злагоджено?

Цей момент настав. От тільки закінчився він сумно.

Рапіра просвистіла повз мене і впала на підлогу.

Пляшка вдарила Локвуда просто в чоло, він спіткнувся й полетів у відчинене вікно.

На мить запала тиша.

— Він помер?— обізвався череп. — О. ні/ Він висить на віконниць Який, сором! Та все одно це найкумедніший трюк у моєму житті. Ви всі — нездари, ні на що не придатні бовдури!

Шалено ухиляючись від щупалець, я намагалася розгледіти Локвуда. На мою радість, череп мав рацію. Локвуд висів над проваллям, чіпляючись кінчиками пальців за розбиті віконниці. Круг нього ревіла буря, куйовдила йому волосся й силкувалася скинути його вниз, у непроглядну листопадову ніч. Добре хоч те. що вітер і дощугамували полум'я на його пальті. Вогняні язички почали згасати один за одним.

Та це аж ніяк не означало, що наше становище покращилось. Тепер кожна секунда могла стати для нас останньою.

Джорджева рапіра лежала за кілька ярдів від мене — проте з таким самим успіхом вона могла лежати й десь в Единбурзі. Примарні щупальця обвили її. наче морські анемони на кораловому 7 рифі.

— Ти зможеш дістати її! — вигукнув Джордж. — Спробуй перескочити щупальця!

— Сам перескакуй! Це все твоя провина! Коли ти вже навчишся правильно кидати речі?

— Це ти мені кажеш? Сама спочатку навчися жбурляти пляшки!

— Я. врешті-решт, дівчина. І це я допомогла йому погасити вогонь! Хіба ні?

У певному сенсі це було так. Наш керівник саме намагався залізти назад на горище. Його обличчя позеленіло, пальто ще трохи курилося. На чолі в Локвуда з’явилось червоне коло — саме там. куди влучила пляшка. Було видно, що дякувати він мені за це не збирається.

До мене підбиралося довге сріблясте щупальце. Я, натрапляючи на цілі полотнища павутиння, задкувала до відкритої ляди.

— Швидше, Люсі! — весело озивався череп із склянки. — Воно в тебе за спиною!

— Краще б ти чимось допоміг, — буркнула я, коли щупальце зачепило рукав моєї куртки. Хоч який він товстий, та навіть крізь нього мою руку пронизав холод.

— Я?— очі привида здивовано вирячились. — Ти ж казала, що я — •'стара купа брудних кісток»! Що я можу для тебе зробити?

— Дай хоч якусь пораду! Підкажи!

— Це Перевертень. Проти нього треба щось потужне. Ні, не каністра з магнієм — нею ти тільки спалиш іще кого- небудь. А може, й себе. Віджени його сріблом, і тоді зможеш підібрати рапіру.

— У мене немає срібла!

Насправді срібних печаток у нас було чимало, та всі вони лежали в Локвудовій торбині, на іншому кінці горища.

— А оте дурне намисто, яке ти завжди носиш? Хіба воно не срібне?

Звичайно! Намисто, яке влітку подарував мені Локвуд. Воно справді було срібне. А срібло спалює ектоплазму. Срібла бояться всі привиди — навіть Перевертні, що прибирають вигляд щупалець. Не найсильніша зброя з-поміж усієї, якою я користувалась, та врешті спрацювати може...

Я присіла біля стіни навпочіпки, підняла руки і розстебнула намисто. Поки я робила це, до моїх пальців прилипли брудні жмутки павутиння. Міцно стиснувши кінчик намиста в кулаці. я почала розмахувати ним у повітрі. Коли вільний кінець намиста торкнувся найближчого до мене щупальця, ектоплазма зашипіла. Щупальце відсахнулось. Інші щупальця теж подалися назад, відчувши поряд срібло. Круг мене вперше утворився вільний простір. Я випросталася й притулилася спиною до крокви.

Коли мої пальці торкнулися дерева, на мене хлинула справжня хвиля почуттів. Не моїх, а чужих почуттів, що сочилися з деревини, з дощок, із цвяхів, якими було збито ці дошки. Вони долітали до мене з глибини переплутаних щупалець самого привида. Почуття ці були моторошні — болісна суміш самотності, кривди й холодної, невблаганної люті. Вони били мені в скроні, поки я озиралась навколо.

Колись тут відбувся страхітливий, жорстокий злочин. Він став джерелом енергії, яка переймає цього мстивого духа. Я уявила, як його мовчазні щупальця легко проникають крізь підлогу горища, до бідолашних гостей, що сплять у кімнатах унизу...

— Люсі!

Я отямилась. Кричав Локвуд. Він уже вліз назад на горище й навіть підхопив свою рапіру. Зараз він виписував нею візерунки в повітрі, рубаючи клинком найближчі до себе щупальця. Вони лопались, наче мильні бульки, вибухаючи райдужними бризками плазми. Локвудове пальто перетворилось на обгоріле лахміття, та сам він — навіть із червоною ґулею на лобі — давно опанував себе. Його бліде, осяяне потойбічним світом обличчя всміхалось мені з дальнього кінця горища.

— Люсі! — знову покликав він. — Треба з цим закінчувати!

— Він дуже розгніваний! — відповіла я, ухиляючись від чергового щупальця. — Я вступила в контакт із цим привидом! Щось украй розлютило його!

—Атож!—ущипливо обізвався згори Джордж, підгинаючи коліна, щоб не натрапити на оскаженілі щупальця. — Твій Талант просто чудовий. Люсі! Шкода, що мені його бракує!

— Ну, це не найдивовижніше відкриття, яким ти хотіла потішити нас, — мовив Локвуд. нахилившись над своєю торбиною. —Десь тут у мене була печатка... зараз пошукаю. А ти краще допомогла б вилізти Джорджеві.

— Не треба, — мовив Джордж. — Я не поспішаю.

Він не поспішає! Становище Джорджа здавалось украй скрутним. Він досі висів на одній руці й зібрався, вочевидь, на останніх силах.

Крутячи в повітрі своїм намистом, я проскочила між щупальцями. що сахались від мене на всі боки. Проходячи повз Джор- джеву рапіру, я підняла її, тоді майнула під драбину й штовхнула її вперед. Саме цієї миті Джорджеві пальці не витримали.

Він упав на сходинки драбини, наче лантух із вугіллям. Драбина прогнулась і затріщала. Та нехай уже краще зламається драбина, ніж Джорджева шия. Уявляю, який незграбний вийшов би з нього привид.

За хвилину Джордж скотився драбиною вниз, наче пожежник. Я кинула йому рапіру й запитала:

— Що там. нагорі?

— Мрець. Розлючений мрець. Це, мабуть, усе, що тобі слід

знати, — він поправив окуляри на носі й кинувся з рапірою на щупальця.

Тим часом Локвуд витяг щось із своєї торбини.

— Люсі! Зараз я кину це тобі! Лізь на драбину і спробуй упіймати! — він замахнувся, а тоді відскочив убік, ухиляючись від щупальця, що майнуло в нього просто перед обличчям. Блиснула рапіра, й щупальце зникло. — Готова? Тримай!

Локвуд. звичайно ж. умів кидати речі. Я вже дряпалась угору драбиною. Маленький чотирикутний предмет пролетів над головною балкою і потрапив просто в мою підставлену долоню. Джордж прикривав мене ззаду, рубаючи рапірою щупальця. Я дісталася до горішньої сходинки драбини — до того місця, де вона торкалася балки.

А на самій балці було Джерело — кістяк.

Важко сказати, скільки років він тихо й непомітно пролежав на своєму таємному сідалі. Павутиння заснувало його так щільно, що згладило обриси кісток, поховавши їх під м’яким сірим покривалом. Проте ще й досі було видно рештки старомодного вбрання — твідовий костюм, пара викручених під неприродним кутом бурих черевиків — та забиті порохом і павутинням очні впадини. Якісь темні смуги — чи то волосинки, чи потемнілі павутинки — звисали через край балки. Що колись тут сталося? Або сам цей бідолаха заліз сюди, або був — найвірогідніше — вбитий рукою злочинця? Зараз я не мала часу міркувати про це. В моїх думках вирував гнів мерця. Унизу, при мерехтливому ліхтарному світлі. Локвуд із Джорд- жем далі билися зі щупальцями.

Саме тоді компанія «Світанок» налагодила випуск срібних сіток у пластикових коробках, дуже зручних у використанні. Я відкрила коробку й витягла звідти сітку. Вона легко розгорталась між моїми пальцями — тоненька, м’яка, мов сире тісто чи шкіра, поцяткована зірочками.

Срібло запечатує всі Джерела. Я махнула сіткою й накинула її поверх балки та кісток, огорнутих павутинням, спокійним і звичним порухом, наче покоївка, що застеляє ліжко.

Сітка опустилася. Гїіів мерця в моїх думках ущух. Вир чужих почуттів змінився цілковитим мовчанням. Щупальця заціпеніли і вже за мить пропали з горища, немов гірський туман на світанні. Щойно були тут — і зникли.

Яким великим і порожнім видалось нам горище без Перевертня! Ми завмерли на своїх місцях: я — притулившись до драбини, Локвуд і Джордж — під кроквами, тримаючи рапіри, що курились легеньким димом.

Курились не тільки рапіри, а й один бік довгого пальта в Локвуда. До його носа прилипли лусочки сріблястого попелу. Моя куртка теж обгоріла — там, де її торкнулася плазма. Моє волосся перетворилось на ціле гніздо з павутиння. Джордж теж не уник збитків — роздер ззаду свої штани чи то об цвях, чи об щось інше.

Ми були вкрай утомлені. Ми не спали цілу ніч. Від нас смерділо ектоплазмою, сіллю й страхом. Ми перезирнулись і посміхнулися.

А потім зареготали.

З підлоги, зі своєї зеленої скляної в’язниці, невдоволено озвався привид:

— Чого ви радієте? Завалили справу й регочуть! А от мені соромно, що я взагалі пов’язаний з агенцією «Локвуд і К>*. Ви — троє безнадійних бовдурів!

Та він. звичайно ж, казав неправду. Ми не були безнадійні. Ми були чудові. Ми були найкращі!

І не розуміли цього аж доти, доки стало запізно.

— І це все. — невдоволено промовив Локвуд. поклав газету й поринув глибше в крісло. — Це все. чим «Тайме» віддячує за наші клопоти. Тут більше розповіді про сутичку на кухні, аніж про бій з Перевертнем. Про нього взагалі нічогісінько не сказано. А це ж найголовніше, чи не так?

— І щодо «пощастило залишитись цілими» я теж заперечив би, — підхопив Джордж. — Ота стара відьма дала мені добрячого стусана. Бачите, яка в мене ґуля?

Я поглянула на Джорджа:

— Я думала, що в тебе ніс завжди бульбою.

— Ні. отут, на лобі! Бачиш, яка червона?

— Жах та й годі. — буркнув Локвуд. — Найбільше мене дратує те. що статтю надруковано на сьомій сторінці. Тут на неї ніхто не зверне уваги. А на першій сторінці — знову репортаж про навалу привидів у Челсі. І на його тлі губиться вся наша справа!

Минуло вже два дні після пригоди в «Лавандовій хижі». Ми зранку сиділи в бібліотеці нашого будинку на Портленд- Роу, намагаючись відпочити. За вікном шаленіла осіння злива. й ціла вулиця, здавалось, обернулася на рідину — вітер хилив дерева, дощ тарабанив у шибку, розмиваючи обриси будинків. Та в нас удома було тепло — батареї працювали на всю потужність.

Джордж умостився на канапі, біля здоровенної купи непра- сованої білизни, й гортав комікс.

— Це просто сором, що вони нічого не пишуть про головне. — пробурчав він. — Про те, що Перевертень створив свою власну групу привидів. А це — дивовижна річ! Вона показує, яким чином поширюється Проблема! Виходить, що сильніші Гості коять убивства і перетворюють їхні жертви на покірні собі вторинні групи привидів! Мені хотілося б докладніше вивчити цей процес.

Отакий він завжди, Джордж: коли ризикована справа завершується, йому цікаво зрозуміти — що і як відбулося. У мене все по-іншому: кожна така пригода закарбовує в моїй пам’яті емоційний слід, якого потім я не можу позбутись.

— Мені просто шкода тих бідолашних гостей, яких убив привид. — сказала я. Я саме сиділа біля канапи на підлозі, підібгавши ноги. Зараз я мала розбирати вранішню пошту, проте насправді тихенько дрімала. Уночі мені випав неабиякий клопіт — я аж до третьої години вистежувала Причає- ного. —Я перейнялась їхнім смутком... І навіть цей Перевертень... так, він був страшний, але водночас і нещасний. Я відчувала його біль. І якби я мала більше часу, щоб увійти з ним у контакт...

— Він убив би тебе й квит. — обізвався Локвуд із глибини свого крісла. — Твій Талант справді дивовижний, Люсі, але єдиний привид, з яким тобі дозволено спілкуватись. — це череп, бо він міцно замкнений у склянці... Та й тут я не певен, чи справді це так безпечно.

— З черепом усе гаразд. — наполягала я. — Минулої ночі він допоміг мені впоратись із Причаєним. Підказав, де шукати Джерело, тож я його викопала й запечатала. До речі, це було поряд із Челсі. А ви чули, що там коїться? Чули сирени?

Локвуд кивнув:

— Авжеж. Іще троє загинули. ДЕПРІК, як завжди, безпорадний. Цієї ночі, гадаю, вони евакуювали ще зо дві вулиці.

— Ба більше, — підхопив Джордж. — Ця пошесть розповсюдилась на добрячу квадратну милю довкола Кінґс-Роуд. Щоночі привидів стає більше, їхня концентрація стрімко зростає. й ніхто не знає, чому, — він поправив окуляри. — Страх та й годі. Донедавна в Челсі було спокійнісінько, а потім хвиць — і почалося. Ніби якась інфекція. От я й хочу дізнатись: що саме розворушило привидів? І яким чином ця інфекція поширюється між мерцями?

Відповіді на це питання я не мала, та й шукати її мені не дуже хотілося. Локвуд лише застогнав, він сам повернувся додому на світанні, цілу ніч ганяючись за Спектром по болотах у Гокні, й зараз не мав ані крихти настрою міркувати над Джордже- вими роздумами.

— Мене. — сказав він, — тривожить тільки те, що ця навала в Челсі шкодить нашій репутації. Ви чули, що до цих розслі-

Примарний хлопець. Частина II

дувань залучили Кіпсову команду? І ось. будь ласка, наслідок: Кіпс нині на першій сторінці «Таймса» зі своїми недолугими балачками! На першій! Там. де повинні бути лш! Нам теж слід узяти участь у такій серйозній справі. Я переговорю з Барн- сом. поцікавлюсь, чи не потрібна йому наша допомога. От тільки ми з вами останнім часом надто перевтомились...

Так. він казав правду. Як я вже згадувала, був листопад — переддень так званої «чорної зими», що стала найстрашнішим періодом в усій історії Проблеми. Розпочалась небачена за цілих п'ятдесят років навала привидів — і події в Челсі. власне кажучи, були тільки верхівкою цього айсберга. Усі психологічні агенції працювали на межі своїх сил. і «Локвуд і К°» аж ніяк не були винятком. «Перевтомились» — це було, нівроку, ще добре сказано.

Ми втрьох мешкали в чотириповерховому будинку на Порт- ленд-Роу. де водночас містилась контора нашої агенції. Власником будинку був сам Локвуд. Колись це майно належало його батькам: їхня колекція східних артефактів і пасток на привидів ще й досі прикрашала стіни багатьох кімнат. Підвальний поверх Локвуд перетворив на контору з письмовими столами, комору з запасами залізних стружок і тренувальну залу для фехтування. Далі були скляні, захищені залізом двері, що вели надвір — у садок із невеличким газоном та кількома яблунями, де ми часом відпочивали влітку. На горішніх двох поверхах були спальні, на першому — кухня, бібліотека й вітальня, де Локвуд приймав наших клієнтів. Тут ми здебільшого й проводили свій вільний час.

Щоправда, вже кілька останніх місяців вільного часу в нас майже не було. Цим ми частково завдячували власним успіхам. У липні наше розслідування на кладовищі Кенсел-Ґрін завершилось так званою «цвинтарною битвою», коли агенти зіткнулись із бандою перекупників з чорного ринку. І (ю історію — так само як і справу «будинку зі щурами» в Гемпстеді. — було широко висвітлено в пресі, а суд над ватажком банди перекупників — таким собі Джуліусом Вінкменом — лише посилив увагу до нашої агенції. Ми з Локвудом і Джорджем виступали на суді свідками. У середині вересня Вінкмена нарешті ув'язнили у Вондсворті. що забезпечило нам безкоштовну рекламу впродовж двох місяців. Увесь цей час телефон у нашій конторі майже не замовкав.

Щоправда, заможніші клієнти все одно воліли звертатися до більших агенцій, які мали дорожче знаряддя й голоснішу репутацію. Тож більшість наших замовлень надходила з бідних районів—скажімо, того ж таки Вайтчепела. де замовники звичайно платять небагато. Однак робота є робота, тож Локвуд намагався не відмовляти нікому. А це означало, що нам нечасто випадали вільні вечори.

— Що в нас нині, Джордже?—несподівано запитав Локвуд. Він сидів, підперши голову рукою, й, здавалося, дрімав. — Скажи, будь ласка, що немає нічого.

Джордж мовчки показав три пальці.

— Три замовлення? — скрушно простогнав Локвуд. — Які саме?

—Жінка під вуаллю на Нельсон-стріт у Вайтчепелі. Привид у багатоквартирному будинку. І ще тінь, яку бачили за громадським туалетом. Звичайний набір.

—Доведеться знову працювати поодинці. — мовив Локвуд. — Цур, жінка під вуаллю моя.

— Цур. Тінь моя. — пирхнув Джордж.

— Що?! — запрокинула я голову. «Цур» — це наше друге за значенням правило після «правила печива», й цих правил завжди всі дотримуються. — То мені, виходить, дістався багатоквартирний будинок? Чудово. Б’юсь об заклад, що там не працюватимуть ліфти.

— Ну, ти легко подужаєш кілька маршів сходів, Люсі, — пробурмотів Локвуд.

— А якщо це виявиться двадцять перший поверх? І там нагорі на мене чекатиме, скажімо, Костогрім, а я буду така захекана, що не зможу з ним упоратись? Чи інакше — ліфт усе-таки працює, але саме в ньому й засів привид? Пам’ятаєте. що сталось із дівчиною з агенції «Сібрайт». коли вона застрягла в ліфті з привидами на корабельні Кенері? Самі черевики від неї й залишились!

— Годі вже сердитись, — обірвав мене Локвуд. — Ти просто втомилась. Ми всі втомлені. Ти ж знаєш, що все буде гаразд.

Ми знову замовкли. Я притулилась потилицею до подушок на канапі. Струмені води, що текли по шибці, скидались на вени, набряклі кров’ю.

Стривайте, чому відразу «набряклі кров'ю»?.. Я, мабуть, і справді просто втомилась, як каже Локвуд...

Локвуд... Примруживши очі, я спостерігала за ним крізь вії. Бачила його довгі ноги, легко перекинуті через поруччя крісла; обриси тіла, наполовину сховані під пожмаканою сорочкою. Обличчя він майже цілком прикрив долонею, та вона не ховала його міцного підборіддя й виразних вуст — зараз вони були трохи розтулені. Довгі пасма його темного волосся м'яко спадали на білий рукав сорочки...

Цікаво, як йому вдається залишатись таким елегантним, п’ять годин поспіль проспавши в кріслі? Я не дуже люблю на- піводягнених людей — особливо Джорджа: таке видовище, кажуть, шкодить здоров’ю. Та Локвуд і тепер мав чудовий вигляд. У кімнаті було тепло й затишно. Мої вії змикались дедалі щільніше. Я поклала руку на своє срібне намисто, поволі покрутила його між пальцями...

— Нам потрібен новий агент, — несподівано сказав Локвуд.

Мої очі вмить розплющились. Я почула, як за моєю спиною Джордж упустив свій комікс.

— Що?

— Нам потрібен ще один агент. Щоб прикривати нас. Зрозуміло? Ми ж не можемо увесь час працювати поодинці.

—У «Лавандовій хижі» ми працювали разом, — заперечила я.

— Це був рідкісний випадок, — Локвуд відгорнув волосся з обличчя. —Тепер він навряд чи повториться. Погляньте-но: ми самі й так уже ледве даємо собі раду, еге ж?

Джордж позіхнув.

— Чому ти про це заговорив? — запитав він. потягнувся й штовхнув купу непрасованої білизни, що лежала в мене над головою. Звідти випали Джорджеві шорти й повільно, наче велетенська медуза, опустились на мій ніс.

— Ось вам наочний приклад. — пояснив Локвуд. поки я трусила головою, намагаючись скинути шорти з себе. — Хтось із вас повинен випрасувати всю цю купу. А часу всім бракує.

— «Хтось із нас»? — пирхнув Джордж. — Сам бери і прасуй!

— Я? В мене ще більше клопоту, ніж у вас!

Він мав рацію, саме так нам останнім часом і велося. За ніч ми натомлювались так, що на денну роботу просто не вистачало сил. Тому ми геть покинули всі хатні справи — і прибирання. і прасування. В будинку № 35 на Портленд-Роу панував безлад. У кухні, скажімо, немовби вибухнула соляна бомба. Навіть черепу склянці, який багато до чого звик, кепкував з того, в якому свинюшнику ми живемо.

— Якщо ми візьмемо нового агента, — провадив Локвуд. — то зможемо виходити на роботу по черзі. А це означає, що кожного четвертого дня один з нас спокійно спатиме вночі, а вдень господарюватиме вдома. Я про це вже добре поміркував. І дійшов висновку, що іншого виходу в нас немає.

Ми з Джорджем мовчали. Мені, наприклад, аж ніяк не хотілося нового колеги. Ба більше, від самої цієї думки мене просто-таки нудило. Незважаючи на всю нашу заклопотаність, мені подобалась наша робота. Досить було пригадати, як ми захищали одне одного в «Лавандовій хижі».

— Ти певен? — нарешті запитала я. — А де ж спатиме твій новий агент?

— Принаймні не на підлозі, — мовив Джордж. — Щоб не підхопити якої-небудь зарази.

— Я теж не збираюся ділити з ним своє горище.

—Він тут узагалі не спатиме, бовдури!—буркнув Локвуд. — Хіба це обов’язково — спати там, де працюєш? Нехай приходить на роботу вранці, а ввечері йде додому, як дев’яносто дев'ять відсотків людей!

— А може, нам агент і не потрібен. — міркувала я далі. — Вистачить і простої помічниці, яка прибиратиме будинок. А з основною роботою ми впораємось і самі.

— Я згоден з Люсі. — підхопив Джордж. знову беручи свій комікс. — Ми справді чудово працюємо разом. Не варто руйнувати нашу команду.

— Гаразд, я ще подумаю, — погодився Локвуд.

Проте Локвуд, зрозуміло, був надто заклопотаний, щоб морочити з цим собі голову, тож можна було сподіватися, що ця справа з місця так і не зрушить. І мене це, правду кажучи, тішило. Я працювала в агенції вже вісімнадцять місяців. Так, роботи в нас була сила-силенна, ми жили серед безладу, ми майже щоночі ризикували своїм життям. І все ж таки я була дуже щаслива.

Чому? З трьох причин: по-перше, я раділа своїм колегам, по-друге — своїй новій самооцінці, а по-третє — відчиненим дверям.

Агенція «Локвуд і К°» була унікальна. Не тільки через те, що найменша — лише три агенти, а й через те, що її власник і керівник сам був юним. Інші агенції наймали собі сотні підлітків (так, саме підлітків, бо лише діти спроможні відчувати привидів), однак керівниками завжди були дорослі, які не під ходили до будинків з привидами ближче, ніж на відстань крику. А Локвуд сам був головою агенції, яка бореться з духами. Він чудово орудував рапірою — кращого за нього фехтувальника я не бачила, — й мені було приємно працювати поруч із ним. Приємно в багатьох розуміннях. Мені подобалась його незалежна вдача. Він умів надихати колег, дивовижним чином поєднував у собі холодну незворушність і запальну відвагу. А таємничість лише надавала йому додаткових чарів.

Локвуд нечасто ділився з нами своїми почуттями, бажаннями чи мотивами, тому за перший рік, прожитий у будинку на Портленд-Роу. я майже нічого не довідалась про його минуле. Загадкою для мене залишались його зниклі батьки, хоч на кожній стіні висіли речі з їхньої колекції. Яким чином Локвуд успадкував цей будинок і звідки взяв гроші на відкриття власної агенції, я теж не знала. Щоправда, це не мало для мене великого значення. Локвуда огортали таємниці — так само як його улюблене довге пальто, — й мені просто подобалося бути з ним поряд: я тоді відчувала, що відгомін цих таємниць огортає й мене саму.

Отож сусідство з Локвудом робило мене щасливою. Що ж до Джорджа. то звикнути до нього мені було важче. Нечупарний. нечесаний, ущипливий, він славився на цілий Лондон своєю нехіттю до частого користування милом. Та попри це він був напрочуд розумний, безмежно допитливий і талановитий дослідник, чиї архівні пошуки не раз рятували нам життя. До того ж — і це найголовніше — він був без краю відданий своїм друзям, стати якими пощастило нам із Локвудом.

Так. ми справді були найкращими друзями, які щиро вірять одне одному, та водночас кожен із нас міг вільно займатись тим. що найбільше було йому до душі. Скажімо. Джордж міг захоплено досліджувати причини Проблеми. Локвуд постійно турбувався про репутацію нашої агенції. А я? До переселення на Портленд-Роу я нічого не знала про свій Талант — чути голоси мертвих і часом навіть спілкуватися з ними. Однак робота в агенції «Локвуд і К°» надала мені змогу помалу вивчити цей Талант і показати, на що я врешті спроможна. Це розуміння своїх нових можливостей і стало другою причиною. з якої я почувалась такою щасливою цього похмурого листопадового ранку, коли за вікнами періщив дощ.

А третя причина? Вже кілька місяців мене сердило те, що Локвуд так замикається в собі. Ми втрьох по-давньому ділили між собою всі випробування, по-давньому безмежно довіряли одне одному, та врешті таємниця, що оточувала Локвуда, дедалі дужче гнітила мене. Так, він нічого не розповідав нам про загадкову кімнату на другому поверсі, куди суворо забороняв заходити і мені, і Джорджеві. У мене було безліч припущень щодо того, що може ховатись за цими зачиненими дверима. та я розуміла тільки те. що ця химерна кімната якимось чином пов'язана з Локвудовим минулим, можливо, з долею його зниклих батьків. Секрет цієї кімнати поставав між нами невидимим бар'єром, відчужував нас, і я вже не сподівалась коли-небудь зрозуміти його — і взагалі зрозуміти Локвуда.

Так тривало до одного літнього дня, коли Локвуд несподівано змилувався. Без жодної передмови він провів нас із Джор- джем на другий поверх, відчинив заборонені двері й відкрив нам невеличку частину своєї таємниці.

Що ж то була за таємниця? Виявилось, що насправді я помилялась.

То взагалі не була кімната його батьків.

То була кімната його сестри.

Його сестри. Джесіки Локвуд. яка померла тут шість років тому.

Щоб не травмувати психіку відвідувачів, а також зберегти свій власний спокій, я перенесла склянку з черепом у найдальший куток підвалу й накрила її грілкою до чайника. Вряди- годи я вносила склянку до вітальні й відкручувала важіль на кришці, щоб череп міг поділитися зі мною похмурими таємницями мерців або просто по-дитячому дошкуляти мені балачками — це, здається, найбільше його тішило. Сталося так, що склянка стояла у вітальні й цього дня, коли я прийшла туди збиратись на вечірню роботу.

Як і було домовлено, сьогодні ми мали розділитися. Джордж уже вирушив до Вайтчепела — шукати Тінь, яку бачили за громадським туалетом. Локвуд готувався до пошуків жінки під вуаллю. Мій похід був скасований — я вже готова була поїхати до багатоквартирного будинку, коли зателефонував мій клієнт і попросив перенести візит, бо він захворів. Це означало, що в мене був вибір, хоч і невеликий: залишитись удома прасувати білизну або вирушити разом із Локвудом. Сподіваюсь, ви здогадалися, що я обрала.

Я витягла рапіру з того місця, де залишила її минулої ночі, й почепила до робочого пояса кілька соляних бомб, розкиданих просто біля канапи. Коли я вже прямувала до дверей, із затінку долинув хрипкий голос:

— Люсі! Люсі...

— Чого тобі?

У променях надвечірнього сонця всередині склянки кружляли бліді іскорки, ховаючи від очей темну масу старого черепа. Ось іскорки злились і утворили моторошне обличчя, що мерехтіло в сутінках лагідним зеленим світлом.

— Ти вже йдеш?— невдоволено запитав привид. — Візьми мене з собою...

— Ні, не візьму. Ти залишишся тут.

— Ну, будь ласка... Мені так нудно...

— Нудно? А ти спробуй зникнути. Чи покрутитись. Поплавай у банці, подивися крізь скло, помилуйся краєвидом. Поводься, як личить привидові. Я певна, ти вмієш розважатися. — Я знов обернулася до дверей.

— Помилуватись краєвидом? В оцій вашій пекельній кухні? — обличчя привида здригнулось і притулилось кінчиком носа до скла. — Навіть у моргу чистіше, ніж тут. Я навіть дивитись не хочу на оцей ваш свинюшник.

Уже взявшись за клямку, я відповіла:

— Нічим не можу тобі зарадити. Хіба що закопати тебе в землю — це вирішить відразу всі твої проблеми.

Звичайно ж, я не стала б цього робити. З усіх Гостей, які траплялись нам — чи радше з усіх Гостей, яких узагалі хто-небу дь зустрічав останнім часом, — череп був єдиним привидом, з яким можна було по-справжньому спілкуватись. Інші привиди стогнали, стукали, видавали незрозумілі звуки — саме таким чином агенти, що володіють Слухом, як я, виявляють їхню присутність. Та цим звукам дуже й дуже далеко до здатності черепа вести нормальну розмову. Це був рідкісний зразок привида Третього Типу — через те ми й не піддавалися спокусі викинути його на смітник.

Привид пирхнув:

— Щоб закопати мене, тобі доведеться викопати яму. А для цього треба буде попрацювати як слід. А до такої роботи ніхто з вас трьох не здатен... Стривай-но, я спробую вгадати. .. Ти сьогодні знову йдеш до Вайтчепела? О, ці чудові темні вулиці, похмурі криві алеї... Візьми мене з собою! Тобі ж потрібен товариш?

— Hi. — відрубала я. — Ми підемо вдвох із Локвудом.

До речі, я вже чула, як Локвуд надягає пальто в передпокої, й тому поспішала.

— Та невже? Зрозуміло... Виходить, я покидаю тебе напризволяще?

— Саме так. — я трохи помовчала й запитала: — До речі, що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — череп хитро підморгнув мені. — Не хочу бути третім зайвим.

— Не розумію, про що це ти. Ми йдемо на роботу.

— Авжеж, на роботу. Чудово придумано. Тільки ти біжи й перевдягнись.

— Люсі, нам пора! — гукнув з передпокою Локвуд.

— Я вже йду! — відповіла я, а потім тихо спитала в приви- да: — Навіщо мені перевдягатись? Це мій робочий одяг.

— Так не годиться. — череп прискіпливо оглянув мене. — Ти тільки поглянь на себе! Леґінси, футболка, потерта спідниця. побитий міллю светр. ..Чито недоумкуватий матрос, чи жебрачка. Хіба можна в цьому мати пристойний вигляд? Кому ти можеш сподобатись у такому лахмітті?

— А хто каже, ніби я хочу комусь подобатись?! — гаркнула я. — Я агент! І йду на роботу! А ти, якщо не вмієш поводитись як слід... — я взялася за грілку до чайника.

— 0. невже мої слова зачепили тебе? — вишкірився привид. — Це просто чу...

На жаль, я не дала йому закінчити. Крутнула важіль, нап’яла на склянку грілку і вийшла з кімнати.

Бездоганно вбраний Локвуд чекав на мене в передпокої.

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав він. — Знову тобі дошкуляє цей череп?

— Нічого, я дала йому раду, — я пригладила волосся, рішуче видихнула й безжурно всміхнулася. — Ходімо?

Звичайні лондонські таксі не працюють після комендантської години, проте тут є невеликий парк нічних таксомоторів, що базуються на кількох добре захищених стоянках. Вони перевозять здебільшого агентів і службовців ДЕПРІК. які працюють уночі. Зовні ці автомобілі такі самі, як і денні таксі, тільки пофарбовані в білий колір, і водіями там служать кремезні, коротко підстрижені чолов’яги середнього віку — мовчазні, серйозні й досвідчені. Локвуд каже, що більшість із них — колишні в’язні, достроково звільнені за умови, що вони виконуватимуть цю небезпечну роботу. Усі вони обвішані залізними оберегами і їздять із скаженою швидкістю.

Найближча від нас стоянка нічних таксі є на Бейкер-стріт поряд із станцією метро. Нашого шофера. Джейка, я відразу впізнала — колись він уже возив нас. Він носив у вухах здоровенні срібні сережки, й вони шалено гойдались, коли Джейк вивіз нас із підземного гаража й помчав по Мерілебон-Роуд на схід.

Локвуд випростався на сидінні і всміхнувся мені. Зараз, коли ми їхали на роботу, він видався мені жвавішим: де й поділася його вранішня втома. Я ж, навпаки, після останньої розмови з черепом почувалась ні в сих ні в тих,

— Ну? — по-діловому запитала я. — Що ж там за Гість чекає нас? Хатній привид?

— Нібито, — кивнув Локвуд. — Прояв в одній із горішніх кімнат. Нашу клієнтку звуть пані Пітере. Дв а її малі сини бачили моторошну леді під вуаллю, в чорному вбранні. Вона, здається, сидить між шибками у вікні спальні.

— Он як. ..Аз дітьми все гаразд?

— Як би тобі сказати... З ними була істерика. Одному хлопцеві довелося дати добрячу дозу снодійного... Гаразд. Сподіваюсь, що незабаром ми побачимо цю леді на власні очі. — Локвуд обернувся до вікна, роздивляючись на безлюдні тротуари й смугу порожньої бруківки.

Шофер озирнувся через плече й зауважив:

— Зараз ніби спокійно, пане Локвуде. Та насправді це не так. Добре, що вам пощастило найняти мене. Мій автомобіль був останній вільний у гаражі.

— А що сталося, Джейку?

— Ота навала привидів у Челсі. Там збирають величезну команду, щоб упоратися з ними. ДЕПРІК набирає агентів звідусіль — і з заходу, й зі сходу, і з центру. Вони реквізували майже всі таксі.

Локвуд насупився:

— Аз яких агенцій вони беруть людей?

— Зрозуміло, що з найбільших. «Фіттес», «Ротвел»...

— Авжеж.

— А ще — «Тенді», «Аткінс і Армстронґ», «Темворт», «Ґрімбл», «Стейнс», «Мелінґкемп», «Банчерч»... І ще з якихось — не пам'ятаю вже, як вони звуться.

Локвуд зневажливо пирхнув:

— «Банчерч»? Це ж дрібна агенція. У них лише десятеро людей, і восьмеро з них ні до чого не здатні...

— Це вже не мені судити, пане Локвуде. Хочете, я додам лаванди в кондиціонер? Це безкоштовна послуга в таких нових автомобілях, як мій.

— Ні, дякую, — відповів Локвуд, шморгнувши носом. — У нас із Люсі є свої обереги, хоч ми й не з «найбільшої агенції». Нам вистачає захисту.

Після цього він замовк, однак я відчувала, який він сердитий. Він сидів, утупившись у вікно й тарабанячи пальцями по коліну. Я, зі свого затінку на задньому сидінні, спостерігала за тим, як світло вуличних ліхтарів виграє на Локвудових щоках і стиснутих вустах, як воно відбивається в його темних, тривожних очах. Я знала, чому він сердиться: Локвуд завжди хотів, щоб про його агенцію говорили як про одну з найкращих у столиці. Він палав амбітним бажанням зробити свій внесок у вирішення Проблеми.

І я розуміла причину цього бажання.

Звичайно ж, розуміла. З тієї самої літньої днини, коли він відчинив заборонені двері на другому поверсі й пустив нас із Джорджем усередину.

— Моя сестра... — сказав тоді Локвуд. — Це її кімната. Як ви. напевно, здогадались, тут вона померла. А тепер я, з вашої ласки, міцніше зачиню двері.

Так він і зробив. Тоненький сонячний промінчик, що сягав сюди зі сходів, згас. Ми ніби опинились у пастці. Тихо клацнули залізні смути, якими було оббито краї дверей. Тепер ми були цілком відгороджені від звичайного світу.

Ні я, ні Джордж не казали нічого, лише тулились одне до одного. Усе, що ми могли зараз зробити, це вдержатись на ногах — хвилі психічної енергії огорнули, осліпили, притиснули нас, як штормовий прибій. У моїх вухах лунав рев.

Я хитнула головою, щоб оговтатись, і змусила себе розплющити очі.

Вікно навпроти мене було щільно завішено. Лише по краях пробивались ясні промінці літнього сонця. Крім них, у кімнаті більше не було жодного джерела світла.

Природного світла.

Кімнату сповнювало рідке, немов вода, й сріблясте, наче місячне проміння, потойбічне сяйво.

Його відчувала навіть я. Зазвичай я не помічаю Смертних Вогнів — і тому вірю Локвудові на слово. Та цього разу мені все було видно. Посередині кімнати стояло ліжко — односпальне, вузьке, воно впиралось у стіну праворуч від мене. Ніжки й дерев’яні бильця були пофарбовані в білий чи кремовий колір, голий матрац застелений білим покривалом, що видавався світлою хмариною на чорному небі. А над ліжком висів нерівний овал, завбільшки з людську постать, що випромінював бліде холодне сяйво. Спочатку мені здалося, що це світло не має джерела, що овал порожній, і тільки поглянувши скоса, я помітила в його середині пляму — такі плями з’являються в очах після того, як подивишся на сонце.

Саме цей овал і випромінював хвилі потойбічної енергії, міцні й безупинні. Тож не було нічого дивного в залізних смутах на дверях, у розвішаних по стінах блискучих срібних оберегах.

Подібні обереги звисали й зі стелі, погойдуючись у потоках повітря, — ці потоки збурювались, коли зачинялися двері, — й тихо та мелодійно передзвонюючись; цей звук нагадував мені далекий дитячий сміх.

— Її звали Джесіка, — пояснив Локвуд. Він пройшов повз нас, і я побачила, що він дістає з кишені темні окуляри — їх він зазвичай надягав, коли треба було захистити очі від яскравих плям примарного світла. Він надяг окуляри й провадив: — Вона була старша за мене на шість років. їй було п'ятнадцять, коли це сталось. І сталось це саме тут.

Він говорив так спокійно, ніби це було для нього буденною справою — стояти з нами в темряві, розповідати про свою давно померлу сестру перед її Смертним Вогнем, на тлі психічного відлуння тієї події. Потім Локвуд підійшов до ліжка і обережно, щоб не торкнутися сяйва, відгорнув покривало з матраца. На матраці була широка темна пляма — поверхню матерії немовби обпекло кислотою.

Я придивилась. Ні, то була не кислота. Мені краще знати, які бувають опіки від ектоплазми.

Тільки зараз я відчула, що вчепилась у Джорджеву руку міцніше, ніж дотепер.

—Тобі не боляче, Джордже? — запитала я.

— Ні. Так само, як було.

— Гаразд, — проте відпустити його я так і не змогла.

— Це сталося давно, — пояснював далі Локвуд. — За прадавніх. можна сказати, часів. Мені було лише дев’ять років. Проте я вирішив, що повинен розповісти про це вам обом. Зрештою, ви тут живете.

Я ледве змусила себе заговорити:

— То це... Джесіка?

—Так.

—Твоя сестра?

—Так.

— А що з нею сталося?

Локвуд знову розгорнув покривало на ліжку:

— Дотик лривида.

— Привида? Звідки він узявся?

— З горщика, — нарочито спокійно відповів Локвуд. Темні окуляри ховали його очі, й прочитати щось на його обличчі було неможливо. — Ти ж знаєш оцей мотлох, що залишився від моїх батьків? Усі ці пастки на привидів по стінах? Мої батьки були дослідники. Вивчали легенди про надприродні явища в культурах різних народів. Більша частина їхньої колекції — просто сміття: церемоніальні головні убори й таке інше. Проте виявилось, що серед них є справді небезпечні речі. Ті. які роблять те. що їм приписують. Наприклад, той горщик. Він, здається, був звідкілясь з Індонезії. Моя сестра перебирала артефакти в одному з ящиків. Дістала звідти горщик і... і впустила його. Горщик розбився, й з нього вискочив привид. І вбив її.

— Локвуде... Мені так жаль...

— Дякую. Я ж казав, що це давня історія.

Мені важко було зосередитись на будь-чому, крім Локвудо- вих слів. Хіба що на отому шаленому потойбічному сяйві. Проте все ж таки я помітила, що в кімнаті, крім ліжка, є шафа й два комоди, а ще — коробки та ящики, зіставлені біля стін, часто-густо по три-чотири один на одному. А ще всюди стояли вази й слоїки з букетами сухої лаванди: її солодкавий, трохи терпкий аромат наповнював усю кімнату. Було так незвично відчувати цей запах у нашому домі — особливо коли згадати, що поряд була Джорджева спальня; він лише додавав відчуття фантастичності того, що тут відбувається.

Я знову хитнула головою. Сестра. У Локвуда була сестра. Вона померла в цій самісінькій кімнаті.

— А що сталося з привидом? — також нарочито спокійно запитав Джордж.

— Його знищили, — Локвуд підійшов до вікна і розсунув важкі штори. Денне світло приголомшило мене, і я на мить заплющила очі. Коли я знову розплющила їх, усю кімнату заливало сонячне проміння. Тепер я вже не могла бачити сяйво над ліжком; майже вщух і потойбічний гомін. Щоправда, його я ще трохи відчувала — в моїх вухах тихенько тріскотіло.

Колись цю кімнату було витримано в приємних блакитних кольорах і обклеєно дитячими шпалерами з малюнком повітряних кульок. До коркової дошки на стіні було пришпилено плакати з левами, жирафами й кіньми: в головах ліжка теж було багато старих наліпок із зображеннями тварин. Згори на мене дивились приклеєні до стелі пожовклі зірочки. Однак мою увагу привернули не ці дрібниці, а дві великі вертикальні лінії в стіні праворуч від мене, що прорізали подерті в цьому місці шпалери. То були сліди від ударів рапірою. В одному місці проріз був такий глибокий, що прохромив тиньк аж до цегли.

Локвуд стояв біля вікна, дивлячись на глуху стіну сусіднього будинку. На підвіконні лежало сухе лавандове насіння, що повипадало з букетів, які стояли тут у вазах. Локвуд змахнув їх пальцем у долоню, складену човником.

А в мене тим часом починалась істерика. Мені хотілось і плакати, й нестримно сміятись, і кричати на Локвуда...

Та натомість я тихо запитала:

— Яка вона була?

— Ну... важко сказати. Вона була моєю сестрою. Звичайно ж. я любив її. Коли-небудь я покажу вам її фотографію. Десь там у шухляді комода, здається, є одна... Я туди заховав усі речі Джесіки. Хотів колись розібрати їх, та щоразу бракує часу...—він притулився до віконної рами, і його силует чітко вирізнився на тлі сонячного світла, — й додав, тихенько граючись насінням на долоні:—Вона була висока, чорнява, норовиста. Кілька разів, коли я дивився на тебе краєм ока, Люсі, мені майже здавалося, що... Ні, насправді ти на неї не схожа. Вона була дуже лагідна. І дуже добра.

— А тепер ти, здається, надто вже стиснула мені руку, — обізвався Джордж.

— Пробач, — я знехотя вивільнила свою руку.

—І ти пробач, Люсі,—мовив Локвуд. — Я бовкнув, не подумавши. Насправді я хотів сказати, що ти...

— Усе гаразд, — відповіла я. — Я сама винна, не треба було тебе розпитувати... Тобі, напевно, важко про це говорити. Ми все розуміємо. І більше не питатимемо.

— До речі, про горщик. — знов утрутився Джордж. — Розкажи мені краще про нього. Як у ньому міг бути увязнений привид? Кераміка такого не витримує. Мабуть, той горщик було всередині викладено залізом. Або, може, сріблом... Чи там застосували щось таке, чого ми... Ой! — скрикнув він, коли я копнула його ногою. — За що?

— Щоб ти нарешті замовк.

Він заморгав на мене з-під окулярів:

— Навіщо? Це ж так цікаво!

— Ми розмовляємо про його сестру, а не про якийсь дурний горщик!

Джордж тицьнув пальцем у бік Локвуда:

— Він сам сказав, що це давня історія.

—Так. Але ж ясно, що це неправда! Поглянь на цю кімнату! І на все, що тут є! Усе залишено так, як було тоді!

— Так, але ж він сам привів нас сюди. Він хоче про це поговорити... І про горщик, я мав на увазі, теж.

— Припини! Це тобі не твої безглузді експерименти, Джор- дже! Це його родина! Ти хоч краплину совісті маєш?

— Більше, ніж ти! Я відразу зрозумів, що Локвуд хоче обговорити все це з нами! Після стількох років мовчання він готовий поділитися з нами...

— А може, він такий вразливий, що...

— Стривайте! Я досі тут, — озвався Локвуд. — Нікуди не подівся й не зник.

Запала тиша. Ми з Джорджем облишили суперечку й поглянули на нього.

— Правда в тому, — провадив Локвуд, — що ви обоє маєте рацію. Я справді хочу поговорити про це, як каже Джордж. Однак мені це не дуже легко, як зауважує Люсі, — він зітхнув. — Так, Джордже, я гадаю, що той горщик було викладено зсередини залізом. Але ж він розбився? Розбився. І на цьому — крапка.

— Локвуде, — сказала я, дивлячись у бік ліжка. — Ще одне питання. Вона не?..

— Ні.

— Ніколи?..

— Ні.

— Але ж Вогонь...

— Вона ніколи не поверталась. — Локвуд пересипав сухе насіння до вази, що стояла на підвіконні, і обтрусив свої довгі, тонкі долоні.—Знаєш, спочатку я майже вірив, що вона повернеться. Я часто заходив сюди — сподівався побачити, як вона стоїть біля вікна. Довго дивився на Вогонь і чекав, сподівався побачити її постать, почути її голос... — він сумно всміхнувся мені. — Проте нічого так і не сталось.

Він поглянув крізь темні окуляри на ліжко.

— Хоч би там як. це було давно. А потім я зрозумів, що це шкодить здоров'ю—отак без упину тут вештатись. А ще пізніше. довідавшись про Смертні Вогні набагато більше, я почав боятись її повернення не менше, ніж хотіти його. Тому я припинив ходити сюди й поставив лаванду, щоб... не було сюрпризів.

— Залізо було б надійніше, — зауважив Джордж. Він завжди такий — у своїх окулярах він завжди першим помічає суть проблеми. — А я тут ніде не бачу заліза, хіба що на дверях.

Я поглянула на Локвуда. Його плечі напружились, і на мить мені здалося, що він розгніваний. Проте він спокійно відповів:

—Твоя правда. Джордже. Але ж це не звичайний собі Гість, а моя сестра. Навіть якби вона повернулась, я не зміг би застосувати проти неї залізо.

На це ніхто з нас нічого не відказав.

— Найкумедніше, що вона любила пахощі лаванди, — провадив Локвуд уже тихіше. — Ви бачили цей кволий кущик за нашим будинком, біля смітника? Коли я був ще малий, ми вдвох любили сидіти під ним і плести вінки з лаванди...

Я подивилась на вази з висохлими ліловими квітами в них. Виходить, це не тільки захист, а ще й знак уваги...

— Лаванда — теж непоганий засіб. — додав Джордж. — Костомаха-Фло завжди на цьому присягається.

— Фло присягається на чому завгодно, — відповіла я.

Ми всі зареготали, хоч у цій кімнаті сміятись і не личило. Так само, щоправда, тут не личило ні плакати, ні гніватись —

тільки зберігати врочисту тишу. В цій кімнаті здавалося, що хтось тільки-но звідси вийшов, залишивши по собі невидимий слід. Таке трапляється десь у долині, коли хто-небудь гучно й весело крикне, а потім відлуння цього крику ще довго ширяє між довколишніми пагорбами. А далі воно вщухає, а ти стоїш на тім самім місці — тільки це місце стає чомусь зовсім іншим.

Більше до тієї кімнати ми не повертались. То було особливе місце, і ми з Джорджем облишили його назавжди. Сам Локвуд теж більше не згадував про свою сестру і навіть не розшукав її фотографії, як тоді обіцяв нам. Про своїх батьків він теж ніколи не говорив — лиш одного разу зауважив, що успадкував будинок № 35 на Портленд-Роу за їхнім заповітом. Таким чином виходило, що Локвудові батьки теж померли, тільки невідомо, як і де саме. Загалом і вони, й Джесіка залишались для нас таємницею, й пов’язаних із таємничою кімнатою запитань поставало дедалі більше.

Я змушувала себе не перейматись цими запитаннями й задовольнятись тим, про що вже дізналася. Будь-що теля тієї розмови я відчула себе ближчою до Локвуда, ніж раніше. Навіть те, що я довідалась про його минуле, було свого роду привілеєм, виявом довіри з його боку. А те, що Локвуд мені довіряє, зігрівало мене в найскрутніші моменти — як-от тепер, коли ми мчали вдвох у нічному таксі крізь лондонську темряву. Хто- зна, можливо, згодом, коли ми знову працюватимемо разом, він знову відкриється мені і розкаже щось іще...

Автомобіль зненацька загальмував. Ми з Локвудом хитнулись уперед на сидіннях. Уся вулиця перед нами була геть залюднена.

Шофер вилаявся.

— Пробачте, пане Локвуде. Дорогу перекрито. Тут повно агентів.

— Жодних проблем, — відповів Локвуд, відчиняючи дверцята. — Це саме те. що мені потрібно.

Перш ніж я встигла зреагувати, перш ніж таксі остаточно зупинилось, він уже вискочив з автомобіля й тепер прямував вулицею.

Наша дорога до Вайтчепела пролягала через центр міста. Зараз ми були наТрафальґарській площі. Вибравшись із таксі, я побачила під колоною Нельсона натовп, освітлений сліпучо- білими променями численних захисних ліхтарів. То були звичайні громадяни — рідкісне видовище для вечірньої пори. Дехто тримав у руках плакати; інші стояли в черзі до саморобної трибуни, щоб виголосити промову. Про що вони там говорили, мені не було чути. На певній відстані натовп оточували полісмени й службовці ДЕПРІК. Перед ними, частково зливаючись із натовпом, стояло багато агентів — вочевидь, для того, щоб захистити зібрання від привидів. Усі вони були вбрані в різнобарвні формені куртки: срібні — в агентів «Фіт- тес», вишневі — «Ротвел», канарково-жовті — «Темворт», горохово-зелені — «Ґрімбл» і так далі. Збоку був припаркований фургон ДЕПРІК, де видавали гарячий бульйон, чай і каву, а біля нього — ще багато фургонів і таксі.

Локвуд стрімко попрямував через площу. Я вирушила вслід за ним.

Я не знаю, як краще назвати велику групу співробітників психологічних агенцій — чи «натовпом», чи «зграєю». Різнобарвні купки агентів стояли, неприязно позираючи на своїх конкурентів, навмисне гучно розмовляли й вибухали реготом. Найменші з них — діти семи-восьми років — сьорбали гарячий чай і корчили один одному гримаси. Старші тупцяли на місці або походжали туди-сюди, крутячи суперникам дулі

прямісінько під носом у своїх дорослих керівників: дорослі ж удавали, ніби нічого не помічають. Агенти пихато випинали груди: їхні рапіри виблискували в промінні захисних ліхтарів. Повітря аж тріскотіло від зневаги й ненависті.

Ми з Локвудом пробились крізь натовп до місця, де стояла знайома постать, що похмуро спостерігала за всім цим видовищем. Як і завжди, інспектор Монтеґю Барнс був у пожмаканому плащі, костюмі невизначеного кольору й темно-брунатному капелюсі на голові. Незвичним був лише пластиковий стаканчику нього в руці, в якому парував суп червоногарячого кольору. Інспектор був утомлений, сиві вуса на його змореному лиці обвисли, наче шкурки двох здохлих хом'яків. Барнс служив у ДЕПРІК — Департаменті психологічних розслідувань і контролю — урядовій установі, що стежила за діяльністю агенцій і в таких випадках, як нині, збирала їх для спільної роботи. Барнс не відзначався ні доброзичливістю, ні блискучим розумом, проте був людиною старанною, впертою й до того ж непідкупною. Це все, одначе, не означало, що він радів нашому товариству.

Біля Барнса стояв невисокий чоловічок у розстебнутій оксамитовій куртці агенції «Фіттес». Його черевики аж сяяли глянцем. а штани були бездоганно випрасувані. На поясі, оздобленому коштовним камінням, висіла дорога рапіра, з-під куртки визирав сріблястий і м’який, мов тигрова шкура, формений жакет, а руки були затягнуті в лайкові рукавички. Одне слово, справжній дженджик. На превеликий мій жаль, під усім цим розкішним убранням ховалось тіло Квіла Кіпса, тож я дивилась на нього, як на щура, що жере з срібного відерця ікру.

Кіпс був рудий, худорлявий і безмежно самозакоханий. З багатьох причин—головною серед яких було те, що ми частенько говорили Кіпсові все, що про нього думаємо, — він давно вже ненавидів агенцію «Локвуд і К°» в цілому й кожного з нас зокрема. Ставши керівником команди в лондонському відділі «Фіттес» — одним із наймолодших на всю агенцію, — він регулярно працював на ДЕПРІК разом із Барнсом. Зараз він саме зачитував інспекторові щось із своєї теки з файлами.

— ...Сорок вісім випадків появи привидів Першого Типу лише за останню ніч у зараженій зоні Челсі, — читав він. — І, якщо вірити рапортам, сімнадцять привидів Другого Типу. Концентрація зростає.

— А скільки смертельних випадків? — поцікавився Барнс.

— Вісім, якщо врахувати трьох волоцюг. Як і раніше, телепати відзначають небезпечний рівень психологічного випромінювання, однак його походження досі не з’ясоване.

— Гкразд. Коли ця демонстрація скінчиться, ми вирушимо до Челсі. Я хочу, щоб агенти розділились по чотирьох секторах разом з телепатами, прикріпленими до них... Хай вам дідько! — Барнс помітив нас із Локвудом. — Зачекайте хвилинку, Кіпсе.

—Добрий вечір, інспекторе, — розплився в широкій усмішці Локвуд. — Привіт, Кіпсе.

— їх немає в списку, авжеж? — мовив Кіпс. —Хочете, я викину їх звідси?

Барнс хитнув головою й відсьорбнув супу.

— Локвуде, панно Карлайл... — сказав він. — Радий бачити вас. Чим можу стати в пригоді?

Радощів у Барнсовому голосі було не більше, ніж у людини на похороні власної матері. Слова «стати в пригоді» вийшли в нього найвиразніше. Ні, не можна сказати, щоб він ненавидів нас — ми надто часто допомагали йому, — проте часом і роздратування вистачає надовго.

— Ми просто проїздили поряд, — відповів Локвуд, — от і вирішили привітатись. У вас тут, бачу, велике зібрання. Майже всі лондонські агенції, — його усмішка стала ще ширшою. — А ще ми хотіли поцікавитись, чи не забули ви надіслати запрошення й нам.

Барнс уважно поглянув на нас. Пара від стаканчика з супом клубочилась коло його вусів, наче туман у китайському бамбуковому гаю. Він ще раз відсьорбнув і коротко відказав:

— Ні.

— Смачний суп, еге ж? — трохи помовчавши, запитав Локвуд. — Який, до речі?

—Томатний. — Барнс зазирнув у стаканчик. — А що, власне, таке? Чим вам не до вподоби мій суп?

— Ні. цілком до вподоби... Особливо отой шматочок на кінчику ваших вусів... Дозвольте спитати, чому ДЕПРІК не залучив агенцію «Локвуд і К°» до операції в Челсі? Якщо вторгнення таке серйозне, чому ви відмовляєтесь від нашої допомоги?

— Не бачу в ній потреби. — насупився Барнс, розглядаючи натовп, що зібрався біля колони Нельсона. — Навіть якщо ця криза виросте до національного масштабу, становище нашого департаменту не таке безпорадне, щоб залучати ще й вас. Озирніться — бачите, скільки тут агентів? До того ж кваліфікованих!

Я справді озирнулася. Декого з підлітків, що стояли довкола, я знала як агентів з хорошою репутацією. Інших — із гіршою. Біля постаменту колони шикувалася група блідих дівчат у куртках гірчичного кольору. В їхньому керівникові — товстелезному чолов’язі з двома підборіддями, круглим, мов кавун, черевом і неосяжними сідницями — я впізнала пана Адама Банчерча. власника однойменної другорядної агенції.

Локвуд спохмурнів:

— Кількість і справді неабияка. А от якість... — він нахилився до Барнсового вуха й тихо додав: — Скажімо, Банчерч? Ну. згляньтеся!

Барнс відповів, помішуючи свій суп пластиковою ложечкою:

— Я не заперечую ваших талантів, пане Локвуде. Уже ваша сліпуча усмішка може правити нам за ліхтар у найтемніших алеях. Але скажіть мені, скільки агентів працює у вас? Ще й досі троє, авжеж? І один з них— Джордж Кабінет? Ви з панною Карлайл, звичайно, молодці, але троє зайвих агентів навряд чи стануть нам у великій пригоді, — він постукав ложечкою об край стаканчика й передав її Кіпсові. — Операція в Челсі дуже масштабна. Вторгнення охоплює велику територію. Тіні, Спектри, Примари, Причаєні — їх з’являється дедалі більше, й ніхто не може зрозуміти, де головне джерело цієї навали. Ведеться спостереження за сотнями будинків, цілі вулиці доводиться евакуювати... Жителі вкрай невдоволені цим — звідти й нинішня демонстрація. Тому нам потрібно багато агентів і до того ж таких, які роблять те. що їм кажуть. Ось дві найголовніші причини, з яких я не можу запросити вас, — він рішуче сьорбнув із стаканчика й вилаявся: — Хай йому дідько! Гаряче!

— Подмухай-но йому на суп, Кіпсе, — Локвуд насуплено відвернувся. — Вдалого вам вечора, інспекторе. Зателефонуйте нам, коли справа зайде в глухий кут.

Ми попрямували назад до таксі.

— Локвуде! Зачекай!

Кіпс із текою під пахвою наздоганяв нас.

— Чим можу стати в пригоді? — холодно поцікавився Локвуд, глибоко засунувши руки в кишені.