Повернення Тарзана

4 ПОЯСНЕННЯ ГРАФИНІ

— Полю, ваш Париж небезпечніший, ніж мої дикі джунглі, - такими словами Тарзан завершив розповідь своєму другові про пригоду на вулиці Моль. — Чого вони мене туди заманили? Їсти хотіли, чи що?

— Друже, — сказав Д’Арно, — певне, вам важко піднятися над правилами джунглів і міркувати, виходячи з навичок цивілізованих людей, еге ж?

— Цивілізація! — іронічно мовив Тарзан. — Правила джунглів не мають нічого спільного з безпідставною підлістю. Там убивають задля їжі, або ж захищаючись, або завойовуючи самку, або боронячи дитинчат. Принаймні це завжди відповідав законам природи. А тут? Ваша цивілізована людина гірша тварини. Вона вбиває безпричинно, ба більше, вона використовує шляхетні почуття, братерські почуття однієї людини до іншої як приманку для підведення недосвідченої жертви до вготованої їй долі. Це у відповідь на крик про допомогу, що лунав від істоти людського роду, я кинувся до тієї кімнати, де вбивці вже зачаїлись, очікуючи мене. Я не можу збагнути й досі, мені б ніколи й на гадку не спало, що жінка може опуститись до такого низького морального рівня, коли кликатиме когось порятувати її, а насправді підводитиме рятівника під смерть. Але це вочевидь було саме так — сліди перебування там Рокова і пізніше звинувачення, яке жінка зробила щодо мене перед поліцією, унеможливлює будь-яку іншу версію, що могла б пояснити її дії. Роков повинен був знати, що я часто ходжу вулицею Моль. Він зачаївся там, очікуючи мене, і його план був пророблений до найдрібніших деталей, навіть до того, що мала говорити ця жінка в разі порушення плану, що й справді сталося. Усе це дуже болісне для мене.

— Гаразд. Нехай попри все інше це буде для вас уроком у тому, в чому я ніяк не можу вас переконати, — сказав Д’Арно. — Коли настає темрява, ходити вулицею Моль не варто.

— Невже? — усміхнувся Тарзан. — На мою думку, це єдина пристойна вулиця в Парижі. На вулиці Моль я вперше мав добру пригоду відтоді, як залишив Африку.

— Не думайте, що справа з поліцією на цьому скінчиться. Я добре знаю паризьку поліцію, — сказав Д’Арно. — Можу вас запевнити, що вони не забули, як ви з ними обійшлися. У слушний час вони вас спіймають, і тоді вже лісовий дикун опиниться за ґратами.

— Тарзана з племені Великих мавп їм ніколи не вдасться замкнути в клітку, — похмуро заперечив Тарзан.

Д’Арно подивився на нього, і те, що він прочитав у виразі обличчя та крижаному сірому погляді свого товариша, змусило його поважно перейнятися майбутньою долею цієї дорослої дитини.

— Тарзане, вам доведеться багато часу ще вчитися, — сказав він твердо. — Закони людей слід поважати незалежно від того, подобаються вони вам чи ні. І ви, і ваші друзі нічого не виграєте, якщо будете й далі дратувати владу. Я можу з’ясувати справу в поліції один раз, і я це зроблю негайно, але надалі ви повинні шанувати закон. Якщо вам скажуть його представники “ходімте” — ви повинні піти з ними; якщо скажуть “ідіть” — ви повинні піти геть. А тепер, щоб закінчити цю справу з вулицею Моль, ми підемо до мого доброго приятеля в префектурі. Ходімо.

Коли Д’Арно закінчив свою розповідь про події на вулиці Моль напередодні, на вустах його приятеля з префектури з’явилася похмура усмішка. Він натиснув кнопку і почав шукати на столі якийсь папір, чекаючи, коли прийде агент.

— Ось що, Жубоне, — сказав він тому, що ввійшов. — Викличте цих агентів негайно до мене. — І з цими словами передав Жубонові знайдений папір.

Потім він повернувся до Тарзана.

— Ви скоїли злочин, — сказав він, — і, якби не пояснення нашого спільного друга, я б тяжко пок, арав вас. Натомість я зроблю для вас виняток. Я викликав поліцейських, з якими ви так зле вчинили минулої ночі. Вони послухають, що скаже лейтенант Д’Арно, а потім я дам їм можливість вибирати: віддавати вас до суду чи ні. Допоможіть їм поставитись до того, що сталося, не так твердо, як належало б. Ви, певне, самі хоробрий чоловік, а хоробрі люди знані своєю великодушністю.

Розмова припинилася із появою чотирьох поліцейських.

— Ось цей пан, хлопці, ваш учорашній знайомий по вулиці Моль, — сказав начальник. — Він прийшов здатись із власної волі. Прошу вас, уважно послухайте розповідь лейтенанта Д’Арно, який розкаже вам про деякі факти з біографії цього пана. Шановний лейтенанте, прошу.

Д’Арно говорив півгодини. Він розповів поліцейським дещо з життя Тарзана в джунглях. Стало очевидно, що Тарзан керувався радше інстинктом, аніж свідомо напав на них, бо не зрозумів їхніх намірів.

— Ваше самолюбство дуже постраждало, — закінчив Д’Арно. — Особливо та обставина, що цей чоловік справився зі всіма самотужки. Але тут нічого соромитись. Адже поразка не була б для вас чимось ганебним, якби ви опинилися сам на сам у маленькій кімнаті з африканським левом чи величезною горилою? Те, що звичайні люди не могли здолати Тарзана з племені Великих мавп, аж ніяк не принижує їх.

А наприкінці, коли вони стояли і дивилися то на свого начальника, то на Тарзана, останній зробив те, що остаточно розвіяло напруження. Він підійшов до них і простяг руку.

— Я глибоко шкодую, що все так сталося, — сказав він просто. — Будьмо друзями.

Коли вони повернулися додому, Д’Арно знайшов у себе на столі лист від свого друга, Вільяма Сесіля Клейтона, лорда Грейстока.

Вони листувались із самого початку їхньої дружби. Вона зародилася під час тієї злощасної експедиції, вирядженої на пошуки Джейн Портер, що її викрав Теркоз.

— У них у Лондоні весілля через два місяці, - сказав Д’Арно і відклав листа.

Тарзан зрозумів, що мав на увазі лейтенант під словом “вони”. Тарзан промовчав.

Решту дня він не озивався до Д’Арно і про щось думав.

Увечері вони поїхали до опери. Тарзан і далі був заглиблений у свої похмурі думки. На сцену він майже не звертав уваги. Його переслідував образ чарівної американки, і він не чув нічого, крім її гарного, смутного голосу: “Я також вас кохаю, Тарзане”. І ось вона виходить заміж за іншого.

Він стрепенувся, щоб прогнати геть невеселі думки, і тут відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову і побачив, що з ложі, усміхаючись, на нього дивиться Ольга, графиня де Куд. Коли Тарзан уклонився, він зауважив у її погляді заклик, майже прохання. Наступної перерви він уже був у її ложі.

— Я дуже хотіла вас бачити, — сказала графиня. — Мене непокоїло, що після всіх тих послуг, які ви зробили мені й моєму чоловікові,ви не одержали жодного пояснення ситуації, і з нашого боку це було. просто невдячно, бо ми досі не вжили заходів, які б убезпечили нас від нападів тих двох чоловіків.

— Ви помилялись щодо мене, — відповів Тарзан. — Мої думки про вас були завжди найприємніші. Я не чекаю від вас жодних пояснень. Чи вони завдавали вам знову неприємностей?

— Вони ніколи не перестануть мучити нас, — сказала вона сумно. — Я почуваю, що мушу комусь розповісти все, і не знаю жодної іншої людини, яка б заслуговувала на якесь пояснення більше, ніж ви. Ви повинні дозволити мені розповісти вам усе. Це може вам знадобиться, бо я знаю Ніколая Рокова досить добре, аби бути переконаною, що ви ще не раз стрінетеся з ним. Він шукатиме будь-якого способу, аби помститись вам. Те, що я хочу розповісти, зможе допомогти вам у вашій боротьбі проти будь-якого його плану. Я не можу сказати вам тут усього, але завтра я чекатиму вдома пана Тарзана о п’ятій.

— Час до п’ятої завтрашнього дня здаватиметься мені вічністю, — сказав Тарзан, бажаючи їй на добраніч.

Роков з Павловичем спостерігали з кутка театру, як Тарзан увійшов до ложі графині де Куд, й обоє посміхались.

Другого дня о пів на п’яту смаглявий бородань подзвонив у будинок графа де Куд з чорного ходу. Лакей, що відчинив двері, зробив знак очима, що впізнав прибульця. Вони заговорили пошепки.

Спершу лакей вагався, потім бородань щось утиснув йому до руки. Лакей впустив його і провів у маленьку затягнуту матерією нішу у вітальні, де графиня зазвичай удень приймала гостей.

Через півгодини інший лакей привів до цієї вітальні Тарзана, а зразу після цього до покою ввійшла усміхнена господиня і простягнула руку.

Кілька хвилин вони розмовляли про оперу та інші світські справи, якими тоді жив Париж. Від ствердження, що обоє раді поновити їхнє коротке знайомство, яке зав’язалося за таких химерних обставин, перейшли до найважливішого.

— Ви хочете, певне, знати причину, чому нас переслідує Роков но таємниці військового міністерства. У нього вдома часто бувають документи, за які інші країни дали б величезні гроші. Зараз у графа є такі документи, за які росіяни, щоб здобути їх для своєї країни, заплатили б величезну суму. Роков і Павлович — агенти російської таємної поліції. І вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути ці документи. Та історія з картами, яка сталася на пароплаві, була потрібна для того, щоб потім шантажувати графа і надалі тримати його під вічним страхом зганьблення. І це б їм вдалося, якби не ви, і вони зажадали б від графа плати за мовчання, — звичайно, тими документами. Потім у них виник план, за яким я мусила стати жертвою шантажу замість графа. Коли Павлович дістався в мою каюту, то він сказав мені про це. Павлович закрився зі мною в каюті, а Роков мусив здійняти галас, щоб цей “пікантний” випадок став відомим усім пасажирам і потрапив у скандальну хроніку газет. Але я дізналася про Павловича дещо таке, що могло б його загнати до Сибіру, якби про це довідався петербурзький департамент поліції. Я прошепотіла йому на вухо одне ім’я. Саме тоді він почав мене душити. Коли б не ви, то він задушив би мене.

— Звірі! — пробурмотів Тарзан.

— Друже, вони гірші за звірів, — сказала графиня. — Це дияволи. Ви стали об’єктом їхньої ненависті, і тому я боюся за вас. Пильнуйте, обіцяйте мені, що будете пильні. Задля мене. Я ніколи б не пробачила собі, якби не постраждала через те, що ви так по-лицарському оборонили мене.

— Я не боюся їх, — сказав Тарзан. — У мене були вороги значно лютіші, аніж ці Роков і Павлович. Але чому ви не викажете тутешній владі цих двох шпигунів російського царя?

— На це є дві причини, — сказала графиня після короткої мовчанки. — Одна з цих причин втримує графа від подібних заходів. А друга — мене! Я дивуюся… — І графиня замовкла, уважно й довго вдивляючись Тарзанові у вічі.

— Чому ви дивуєтесь?

— Я дивуюсь тому, що мені так хочеться розповісти вам те, що я не наважилася розповісти навіть своєму чоловікові. Я вам спочатку поясню, чому граф не хоче віддати їх до рук правосуддя, а потім, якщо наберусь сміливості, то скажу й про причину, яка втримує мене від цього кроку. Ніколай Роков — мій брат. Ми обоє — росіяни. Відколи я пам’ятаю Ніколая, він завжди мав недобру славу. Його вигнали з полку з великим скандалом, який ледве вгамували, і він прилаштувався в таємній поліції. На цій службі він невдовзі був викритий як злодій, і в нього мали бути великі неприємності. Але він вигадав історію зі змовою про замах на царя, і російську поліцію, яка здатна кинути таке звинувачення на всіх і вся, задовольнило таке пояснення, і вона звільнила Ніколая.

— І ви вважаєте, що милувати такого брата — ваш обов’язок? — вигукнув Тарзан. — Мені здається, що всі зв’язки між вами, включно й родинні, обірвано.

— Він тримає мене в руках, — зітхнула графиня. — Я боюсь його… Та нехай! — заговорила вона після довгої паузи. — Я вам усе розповім.

Я виховувалась в інституті для дівчат. Під час мого перебування там я познайомилася з людиною, яку вважала джентльменом. Я дуже мало тямила в людях і ще менше — в коханні, а правильніше сказати — нічого.

Я, пустоголова інститутка, запевнила себе, що кохаю цю людину, і втекла з ним. Ми повинні були обвінчатись.

Я була з ним рівно три години. Коли ми прибули на станцію, де мала йти під вінець, то біля виходу з вагона нас арештували. Мене зразу відпустили і відіслали назад до інституту. А його повезли до в’язниці. Виявляється, це був відомий злодій міжнародного масштабу.

Керівництво інституту не надало цій справі розголосу.

Навіть мої батьки нічого не дізналися. Але Ніколай згодом зустрівся з цією людиною, і вона йому все розповіла Ніколай тепер погрожує розповісти про все графові… Розумієте, чим це мені загрожує?

Тарзан засміявся.

— Ви й по сьогоднішній день залишились маленьким дівчатком, — сказав він. — Ця історія жодним чином не плямить вашу репутацію. Увечері підійдіть до свого чоловіка і розкажіть йому все, як оце мені. Може, я й помиляюсь але мені здається, що він засміється, поцілує вас і негайно вживе заходів, щоб запроторити вашого любого братика в належне місце.

— Ох, якби мені вистачило сміливості, - сказала графиня. — Я змолоду навчилася боятися чоловіків. Спочатку я боялася свого батька, потім Ніколая, потім святого отця в пансіоні. Усі мої товаришки також бояться своїх чоловіків. І я не можу не боятися свого…

— Жінки не повинні боятися чоловіків, — піереконано сказав Тарзан. — Щоправда, я ліпше знаю мораль джунгів. Там за звичай буває навпаки. Лише у чорношкірих жінки бояться чоловіків, але дикуни багато в чому менш розвинуті, аніж звірі. Ні, я не можу зрозуміти, чому цивілізована жінка повинна боятися чоловіків. Адже чоловік створений для того, щоб захищати жінку. Я почував би себе дуже зле від одної лише думки, що навіюю страх якійсь жінці.

— Друже, я не думаю, що знайшлася б хоч одна жінка, яка боялася б вас, — м’яко сказала Ольга де Куд. — Може, я кажу це нерозважливо, але ви — єдиний чоловік, якого, на мою думку, я б ніколи не боялася, хоч, може, це дивно, бо ви такий дужий. Я захоплювалася тим, з якою легкістю ви розправились з Ніколаєм і Павловичем того вечора в моїй каюті. Це було чудово.

Коли Тарзан відходив, його дещо здивувало, як міцно графиня потисла йому руку на прощання і як уперто вона наполягала, щоб він пообіцяв відвідати її завтра.

Решту дня його не покидав спогад про її затьмарені очі, гарні вуста й усмішку, яку вона подарувала йому на прощання. Ольга де Куд була дуже гарна жінка, а Тарзан, годованець Великих мавп, був цілком самотній молодий чоловік, і його поранене серце потребувало ліків, які могла йому дати лише жінка.

Коли графиня провела Тарзана до передпокою і вернула ся, то зіткнулася з Ніколаєм Роковим.

— Ви давно тут? — спитала вона, задкуючи.

— Прийшов ще перед вашим коханцем, — відповів Роков, єхидно підморгуючи.

— Замовчіть! — наказала вона. — Як ви смієте говорити це мені — вашій сестрі?

— Ну, люба Ольго, якщо він не ваш коханець, то не з вашої вини. Якби він знався на жінках і вдесятеро менше, ніж я, то вже сьогодні тримав би вас в обіймах. Він просто дурень, Ольго! Здавалося б, сьогодні кожним вашим словом і порухом ви йому зробили досить натяків, а він не бачить нічого, та й край.

Ольга затулила вуха руками.

— Я не хочу нічого чути. Я сьогодні про все розповім Раулеві, і ви більше не зможете тиснути на мене. Він зрозуміє — і тоді начувайтесь! Ви просто негідник, коли говорите таке. Як би ви не лякали мене, ви знаєте, що я порядна жінка.

— Нічого ви йому не розповісте! — заперечив Роков. — Я тримаю цю справу в руках, і з допомогою одного з ваших служників, якому довіряю, мені не бракуватиме нічого, аби, коли прийде відповідна хвилина, викласти цю справу перед вашим чоловіком.

Графиня не сказала своєму чоловікові нічого, і вузол затягувався дедалі міцніше.

Непевний страх, який раніше пригнічував її, набув тепер дуже виразних рис.