25 КРІЗЬ ПРАЛІС


Коротку страшну мить камінь ковзав. Тарзан чув, як він шурхотить нагорі, і відчував, як мотузок опускається дедалі нижче.

І раптом мотузок зупинився: камінь зачепився за самісінький краєчок. Тарзан обережно поліз нагору. Через хвилю його голова з’явилася над краєм отвору. На подвір’ї було порожньо. Мешканці Опара пішли дивитися на жертвоприношення. Тарзан чув голос Ля, який долинав з сусіднього подвір’я, де відбувалися релігійні церемонії. Танок уже скінчився. Зараз зведеться ніж. Тарзан не стояв на місці. Тоді, як у його голові роїлися ці думки, він чимдуж біг на голос верховної жриці.

Доля привела його до самого входу в широкий амфітеатр.

Між ним і вівтарем стояв довгий ряд жерців і жриць, які чекали на теплу кров жертви з золотими чашами в руках.

Рука Ля повільно опускалася на нерухоме тендітне тіло, яке лежало на твердому камені. Тарзанові перехопило подих. Коли він побачив обличчя тієї, кого любив, то видав звук, схожий на ридання. Шрам на чолі став яскраво-червоною смугою, очі заслала багряна пелена, і він. як могутній лев, кинувся на жерців з риканням оскаженілого самцямавпи.

Він вихопив палицю у найближчого жерця і почав молотити нею навсебіч, швидко прокладаючи собі дорогу до вівтаря.

Рука Ля зупинилася на перший звук його появи. Коли вона побачила, хто прийшов, то зблідла мов смерть. Вона так і не могла розгадати таємницю зникнення дивовижної білої людини в темниці, у якій вона його зачинила. В її наміри зовсім не входило відпускати його з Опара, тому що вона дивилася на його могутню статуру та вродливе обличчя очима жінки, а не жриці.

Вона вже склала хитоомудрий план, як розповість, що отримала одкровення з уст самого світлоносного бога і що він велить прийняти білого чужинця як гінця, якого він послав своєму народові на землю. Вона знала, що мешканців Опара це влаштує. А чужинець, вона була переконана, візьме за краще залишитися і стати її чоловіком, замість знову потрапити на жертовний вівтар.

Але коли вона пішла до нього, щоб розповісти це. то вже не знайшла його в темниці, хоч двері були міцно зачинені, як вона їх лишила. А зараз він повернувся — з-під землі — і нищив її жерців, як баранів. На мить вона так розгубилася, що забула про свою жертву. Але, перш ніж опам’яталася, високий білолиций чоловік стояв поруч, тримаючи на руках жінку, яку зняв з вівтаря.

— Ля, відійди! — гукнув він. — Ти врятувала мене тоді, і я не чіпатиму тебе. Але ні в що не втручайся і не намагайся іти за мною, інакше мені доведеться вбити й тебе.

З цими словами він пройшов повз неї до виходу в льох.

— Хто вона така? — спитала верховна жриця, вказуючи на ще не цілком опритомнілу жінку.

— Вона моя! — відповів Тарзан, годованець Великих мавп.

Мешканка Опара поглянула на нього широко розплющеними очима. В її погляді були безнадія і страждання. По обличчю покотилися сльози. Вона зойкнула і впала на холодну долівку, а натовп потвор промчав повз неї вслід за Тарзаном.

Але Тарзан вислизнув. Він пірнув у прохід, який вів до підземелля. Його вороги погналися назирці, але сходами спускалися обережно. Тому згаяли час, і коли опинилися в льосі, то побачили, що він порожній. Проте вони не журилися, а почали щось весело белькотіти одне одному, тому що знали: звідси був лише один вихід — там, де й вхід. Він рано чи пізно повинен був вийти, а вони підстережуть його тут.



Завдяки цьому за Тарзаном далі ніхто не гнався. Він біг підземними переходами, з іще неопритомнілою Джейн на руках. Лише значно пізніше, після довгих розмов між собою, жерці Опара згадали, що їхній ворог вже одного разу зник у льосі, хоча вони стерегли вихід. А потім з’явився звідкись знадвору. Потрібно було знову вислати навздогін за бузувіром п’ятдесят чоловіків, які б спіймали його і привели назад.

Коли Тарзан добіг до колодязя за межами пролому, він уже напевне знав, що все закінчиться добре, і тому зупинив ся, щоб закласти отвір у стіні. Він не хотів, щоби хтось із мешканців храму віднайшов забутий хід і дістався ним до скарбниці. Він сподівався колись знову повернутися до Опара і взяти ще більше золота, ніж закопав на галявині мавп.

Він швидко мчав коридорами, пробіг перші двері, скарбницю, довгий прямий тунель, який вів до таємного виходу з міста, а Джейн Портер ніяк не приходила до тями.

На вершечку великого каменя він зупинився й озирнувся.

Долиною ішов загін мешканців Опара. Тарзан завагався. Чи краще спуститися зі скелі і тікати рівниною, щоб дістатися гір, чи, може, сховатися тут, доки стемніє? Він подивився на бліде обличчя дівчини й зважився. Він не міг лишити її тут і дозволити ворогам застати його. Вони могли знайти підземний хід і вдарити йому в спину. А тоді, опинившись між двома вогнями, він навряд чи зміг би уникнути полону, бо дорогоцінний тягар завадив би йому пробитися крізь ворожий натовп.

Спускатися крутосхилом було нелегко, але Тарзан прив’язав нерухоме тіло дівчини до своєї спини і встиг дістатися вниз раніше, ніж вороги підійшли до підніжжя скелі. Тарзан спускався схилом, якого не було видно з боку міста, тому вороги нічого не помітили, їм навіть на думку не спало, що їхня здобич так близько.

Тримаючи весь час скелю у полі зору, як захист, Тарзан пробіг під її прикриттям майже півтора кілометра, доки загін з Опара обійшов підніжжя і побачив його. Дикуни заверещали від радості і чимдуж помчали навздогін, переконані, що ось-ось наздоженуть утікача, обтяженого чужим нерухомим тілом. Але вони не знали здібностей Тарзана. а з іншого боку, переоцінили швидкість власних кривих ніг.

Тарзан біг так само розмірене, слідкуючи, щоб віддаль між ним та його супротивниками не зменшувалася. Іноді він позирав на кохану голівку, що лежала в нього на плечі.

Джейн була така бліда, що, якби не слабке биття її серця, Тарзан подумав би, що вона померла.

Нарешті втікачі посягли плоскогір’я і перевалу. Тарзан наддав ходи і побіг щодуху, щоб встигнути спуститися на той бік раніше, ніж вороги зійдуть нагору. Він остерігався, що вони скочуватимуть на нього з гори каміння. Тому був від них майже за кілометр, коли розлючені і захекані недомірки зіп’ялися на перевал.

Коли дикуни це побачили, вони забігали туди-сюди, вимахуючи палицями і розлючено вигукуючи. Їхній гнів не знав меж. Але чомусь вони вирішили припинити переслідування біля кордонів своєї країни. Може, тому, що згадали, як першого разу повернулися ні з чим після довгих та важких пошуків, а може, побачили, як легко біжить переслідуваний, і зрозуміли, що марна справа наздоганяти його. В усякому разі вони повернули назад, до Опара. Саме тоді Тарзан досяг лісу біля підніжжя пагорбів, якими закінчувалася височина.

Тарзан увійшов у ліс і вибрав біля узлісся зручне місце для спостереження. Тут він поклав на траву свій скарб і обмив дівчині обличчя й руки водою зі струмка, який протікав поруч. Але Джейн не приходила до тями. Тарзан, дуже занепокоєний цим, знову взяв на руки дівчину і пішов на захід.

Тільки надвечір Джейн Портер опритомніла. Вона не зразу розплющила очі, намагаючись згадати всі останні події, які пережила. І ось вона згадала жертовник, страшну жрицю, ніж, зведений над нею… Вона здригнулася, гадаючи, що вмерла або що ніж щойно пробив їй серце і вона в передсмертній агонії. Коли вона врешті наважилася розплющити очі, то побачене ще більше зміцнило її побоювання. Вона лежала на руках у свого мертвого коханого, а він ніс її якимось райським садом…

— Якщо це смерть, — прошепотіла вона, — то дякую тобі, Господи, за те, що ти дозволив мені вмерти.

— Ви озвалися, Джейн! — вигукнув Тарзан. — Ви опритомніли!

— Так, Тарзане, годованцю Великих мавп, — відповіла вона, і вперше за останні місяці її обличчя осяяла радісна усмішка.

— Слава Богові! — вигукнув Тарзан, сідаючи на траву край струмка на галявині. — Отже, я встиг вчасно.

— Вчасно? Як? — спитала вона.

— Я встиг вчасно, щоб урятувати вас від смерті на вівтарі, - відповів він. — Хіба ви забули?

— Врятували мене? — здивовано спитала вона. — Хіба ми обоє не мертві, Тарзане?

Доки тривала ця розмова, Тарзан встиг зручно всадовити Джейн на траву. Коли він почув її запитання, то відступив на крок, щоб краще роздивитися її обличчя.

— Мертві? — повторив він і засміявся. — Ви живі, Джейн, а якщо повернетеся до міста Опар і розпитаєте його мешканців, то вони підтвердять вам, що я теж був живий кілька годин тому. Ні, люба моя, ми не вмерли.

— Але Гейзел і Тюран казали мені, що ви упали в море дуже далеко від берега, — наполягала вона так, наче прагнула довести йому, що він мертвий. — Вони сказали, що ви впали в море і не могли виплисти.

— Як же мені переконати вас, що я не привид? — засміявся він. — Так, добродій Тюран справді скинув мене з корабля, але я не втонув — пізніше я розповім про це. А тепер я ось тут, перед вами, Джейн, і знову майже той самий дикун, якого ви знали раніше.

Джейн повільно підвелася і підійшла до нього.

— Я досі не можу цьому повірити, — прошепотіла вона. — Не може бути, щоб мені судилося таке щастя після всіх страждань, яких я зазнала упродовж останніх страшних місяців відтоді, як “Леді Еліс” затонула.

Вона підійшла до нього і доторкнулася тремтячою від ніжності рукою.

— Ні, напевне, це мені сниться. Ось зараз я прокинуся й побачу, як страшний ніж пробиває мені груди. Поцілуйте мене, любий, лише один раз поцілуйте, перш ніж цей сон розвіється…

Тарзан не змусив себе просити двічі. Його сильні руки обхопили стан дівчини, і він поцілував її не раз і не двічі, а сто, тисячу разів, доки у неї не перехопило подих. А коли він перестав цілувати її, вона сама обняла його за шию і притягнула його вуста до своїх.

— Ну, то що? Це сон чи дійсність? — спитав він.

— Якщо ти вмер, мій чоловіче, — відповіла вона, — я благаю Бога, щоб він і мені дав умерти, не прокидаючись і не усвідомлюючи жаху останніх земних хвилин.

Вони замовкли і подивилися одне одному у вічі, ще не вірячи у своє щастя. Минуле з його жахіттями та розчаруваннями було забуте. Майбутнє було їм непідвладне. Проте сьогодні належало їм, і ніхто не в змозі був відняти його від них. Дівчина перша порушила ніжну мовчанку.

— Куди ми йдемо? — спитала вона. — Що робитимемо?

— А куди б ти хотіла піти? — в свою чергу спитав він. — Що ти хотіла б робити?

— Йти туди, куди й ти йдеш, мій чоловіче, і робити те, що ти захочеш, — відповіла вона.

— А Клейтон? — спитав він. Він на мить забув, що на світі, крім них обох, існують ще й інші люди. — Адже в тебе є чоловік.

— Я не одружена, Тарзане! — вигукнула вона. — Я навіть більше не Клейтонова наречена. Саме напередодні того, коли мене викрали ці бридкі дикуни, я сказала йому, що кохаю тебе, і він зрозумів, що я не можу дотримати неправедної обіцянки, яку дала йому. Ця розмова відбулася саме після того, як ми дивовижним чином урятувалися від лева. — Вона раптом зупинилася і питально поглянула на нього. — Тарзане, годованцю Великих мавп, це ти вбив лева?’. -вигукнула вона. — Це міг бути лише ти!

Він опустив погляд, йому стало соромно.

— Як ти міг піти геть і лишити мене?! — докірливо вигукнула вона.

— Не треба, Джейн, — попрохав він. — Не говори про це, благаю. Ти не знаєш, як я згодом картав себе за той жорстокий вчинок і як я спочатку страждав від лютих ревнощів, а потім від гіркої образи на долю, яка вирішила несправедливо покарати мене. Після цього я повернувся до мавп, Джейн, і вирішив більше ніколи не зустрічатися з людьми.

Потім він розповів їй, як жив, відколи повернувся в джунглі, про те, як він з цивілізованого жителя Парижа перетворився на дикуна вазирі і нарешті знову на дикого звіра, яким його і виховали.

Джейн засипала його запитаннями і нарешті боязко торкнулася того, про що їй казав Тюран: про ту жінку в Парижі.

Тоді Тарзан розповів їй усі подробиці свого цивілізованого життя. Він міг сміливо дивитися їй у вічі, бо завжди був серцем з нею. Коли він закінчив, то подивився на неї довгим поглядом, наче очікуючи на її суд і вирок.

— Я знала, що він бреше, — сказала вона. — От негідник!

— Отже, ти не гніваєшся на мене? — спитав він.

Її відповідь, яка справи цілковито не стосувалася, була чисто жіночою.

— Ольга де Куд дуже гарна? — спитала вона.

Тарзан засміявся і знову поцілував її.

— Ти в тисячу разів краща, люба моя, — сказав він.

Вона зітхнула полегшено і поклала голову йому на плече.

Він знав, що вона йому пробачила.

На ніч Тарзан змайстрував зручний прихисток серед пружних гілок велетенського дерева, і втомлена дівчина там заснула. А Тарзан ліг нижче, в розгалуженні гілок і задрімав, ладен навіть уві сні стати на її захист.

Подорож до берега тривала багато днів. Там, де дорога була рівна, вони йшли, тримаючись за руки, під переплетінням гілок пралісу, як колись давно ходили їхні пращури.

Там, де рослинність була надто густа, він брав її на свої сильні руки і ніс, мов пір’їнку, у затінку гілок. Вони були такі щасливі, що дні здавалися їм надто короткими. Якби не турбота про Клейтона і не бажання швидше прийти йому на допомогу, вони нескінченно могли б насолоджуватися цією чарівною прогулянкою. Напередодні того, як вони дісталися на берег моря, Тарзан раптом відчув попереду людський запах — запах чорношкірих. Він сказав про це дівчині і наказав їй поводитися тихо.

— В джунглях рідко трапляються друзі, - просто пояснив він.

Через півгодини вони обережно підкралися до невеликого загону чорношкірих вояків, які рухалися один за одним на захід. Коли Тарзан їх побачив, то радісно скрикнув — це були його власні вазирі. Тут був і Бузулі, і інші, що ходили з ним до Опара. Коли вони побачили свого вождя, то почали пританцьовувати й кричати, зовсім ошалівши від радощів. Вони сказали, що шукають його вже багато тижнів.

Чорношкірі були дуже здивовані, коли побачили білу жінку, але коли дізналися, що це жінка вождя, то почали всіляко вшановувати її, намагаючись при цьому перевершити один одного. В супроводі радісних вазирі, які без угаву сміялися і пританцьовували довкола, Тарзан і Джейн підійшли до вутлого куреня на березі моря.

Довкола не було ніяких ознак життя, і на їхні заклики ніхто не вийшов. Тарзан швидко виліз на дерево, у хатину, але зразу виглянув з неї, тримаючи в руках порожню бляшанку, яку він кинув Бузулі, наказуючи йому принести води. Потім жестом запросив Джейн Портер увійти.

Обоє вони схилилися над знесиленою істотою, яка колись була англійським аристократом. Очі дівчини налилися сльозами, коли вона побачила схудлі, запалі щоки, провалені очі і тавро страждання на колись молодому і гарному обличчі.

— Він ще живий, — сказав Тарзан. — Ми зробимо для нього все можливе, але боюся, що ми спізнилися.

Коли Бузулі приніс воду, Тарзан розтулив спухлі, розтріскані губи і влив кілька краплин хворому в рот. Потім він зволожив його гаряче чоло і освіжив водою зпеможене тіло.

Невдовзі Клейтон розплющив очі. Слабка тінь усмішки з’явилася на його обличчі, коли він побачив дівчину, що схилилася над ним. Коли він побачив Тарзана, то усмішка змінилася здивуванням.

— Все в порядку, — сказав Тарзан. — Ми вчасно прийшли. Тепер усе буде добре, і ви самі незчуєтеся, як одужаєте.

Англієць кволо похитав головою.

— Пізно, — прошепотів він. — Але так буде краще. Я хочу вмерти.

— А де Тюран? — спитала дівчина.

— Він пішов від мене, коли я занедужав. Це диявол у людській подобі. Коли я попросив принести мені води, бо був надто слабкий, щоб самому піти по неї, він на моїх очах випив половину, а решту вихлюпнув і сміявся мені в очі. — На цей спогад у хворого раптово спалахнула іскра життя і він підвівся на лікті. — Так, — майже вигукнув він, — я не вмру. Я проживу ще достатньо часу, щоб знайти цього негідника і вбити. Але коротке збудження ще більше знесилило його, і він знову зсунувся на підгниле сіно, яке колись разом зі старим непромокальним плащем правило за постіль для Джейн Портер.

— Не турбуйтеся щодо Тюрана, — сказав Тарзан і поклав Клейтонові на чоло руку, щоб заспокоїти його. — Він мій, і я його врешті-решт знайду, не журіться.

Після цього Клейтон довго лежав нерухомо. Кілька разів Тарзан прикладав вухо до його вутлих грудей, щоб вловити ледь помітне биття його слабкого серця. Надвечір він иена довго опритомнів.

— Джейн, — прошепотів він. Молода дівчина схилила голову, щоб почути його слова. — Я винен перед вами і перед ним, — він слабко кивнув у бік Тарзана. — Я так вас любив… Це, звичайно, не зменшує моєї провини, але я був неспроможний зректися вас. Я не прошу пробачення, я лише хочу зараз зробити те, що мав би зробити понад рік тому.

Він почав порпатися в кишені плаща, на якому лежав.

Нарешті він дістав те, що шукав, — зіжмаканий жовтий аркушик паперу — і передав його дівчині. Щойно та взяла аркушик, як рука хворого впала на груди, голова відкинулася назад, тіло випросталося і Клейтон, слабко зітхнувши, завмер. Тарзан накрив йому обличчя краєм плаща.

Кілька хвилин вони стояли на колінах, і дівчина читала про себе молитву. Коли вони підвелися і стали обабіч упокоєного тіла, на очі Тарзана навернулися сльози, бо страждання, яких він зазнав сам, навчили його співчутливо ставитися до інших.

Дівчина, теж крізь сльози, прочитала звістку, написану на збляклому жовтому аркушику, і її очі широко розплющилися з подиву. Вона двічі перечитала зміст, перш ніж усвідомила, про що йдеться:


Відбитки пальців доводять, що ви Грейсток. Вітаю.

Д’Арно”.


Вона передала телеграму Тарзанові.

— І він давно знав про це? — спитала вона. — І нічого тобі не сказав?

— Я дізнався про це ще раніше, ніж він, — відповів Тарзан. — Але я не думав, що він знає про зміст телеграми. Я, певне, викинув її того вечора на станції. Мені її там вручили.

— І після цього ти переконував нас, що твоя матір була мавпа і що ти ніколи не знав батька? — недовірливо перепитала вона.

— Титул і маєтки без тебе нічого не були б варті, кохана, — відповів він. — А якщо я позбавив би цього Клейтона, то пограбував би ту, кого любив. Хіба ти не розумієш, Джейн?

Здавалося, він намагався у чомусь виправдатися.

Вона простягнула до нього руки над мертвим тілом і стиснула його пальці.

— І я ледве не зреклася такого кохання! — вигукнула вона.



Загрузка...