Повернення Тарзана

22 СКАРБНИЦЯ ОПАРА

Вже смеркло, коли верховна жриця Ля принесла Тарзанові в оселю мертвих їсти й пити. Вона не взяла із собою світильника і йшла, обмацуючи руками стародавні стіни, доки дійшла до Тарзанової криївки, яку слабко освітлював крізь камінні грати тропічний місяць.

З першими звуками її наближення Тарзан сховався у тінь віддаленого кута, але, коли впізнав дівчину, швидко вийшов їй назустріч.

— Вони просто лютують, — сказала вона. — Ще ніколи не траплялось так, щоб людська жертва тут уникла своєї долі. П’ятдесят чоловіків уже кинулися шукати тебе. Вони обнишпорили весь храм, усі закапелки, крім цього місця.

— Вони що, бояться сюди заходити? — спитав він.

— Це оселя мертвих. Мертві повертаються сюди, щоб віддавати шану богам. Бачиш цей стародавній вівтар? На ньому мерці приносять у жертву живих, якщо знаходять їх тут. Ось чому всі уникають цього місця. Кожен, хто заходить сюди, знає, що мертві негайно схоплять його для жертвоприношення.

— А ти? — спитав він.

— Я верховна жриця — і я єдина захищена від мертвих. Саме я інколи з великими перервами приношу їм людські жертви зі світу, який угорі. Я єдина можу безпечно ввійти туди.

— А чому духи не зачепили мене? — запитав він, удаючи, що вірить у її забобони.

Вона поглянула на нього, іронічно всміхнулася й відповіла:

— Обов’язки верховної жриці — вчити народ і пояснювати волю богів згідно з основами віри, встановленими мудрішими за неї. Але ніде не сказано, що вона повинна в це вірити. Що ближче до таємниць релігії, то менше віруєш, а ніхто не знав таємниць моєї віри краще, ніж я!

— Отже, ти лише тому боїшся допомогти мені втекти, бо остерігаєшся, що живі можуть викрити тебе?

— Авжеж. Мертві вмерли, вони не можуть ані зашкодити, ані допомогти. Тому ми повинні покладатися лише на власні сили і що швидше почнемо діяти, то краще. Нелегко було зараз приспати пильність старих жерців, щоб принести тобі трохи поїсти. Але робити це щодня було б нерозумно. Ходімо подивимося, чи не вдасться трохи пройти вперед, до свободи, бо мені треба буде зараз повертатися нагору.

Вона повела його назад, у льох під вівтарем, і звідти ввійшла в один із коридорів, які тут починалися. Але в який саме, Тарзан не зауважив, бо було темно. Хвилин десять вони йшли звивистим тунелем, доки врешті дійшли до зачинених дверей. Тарзан почув, що його супутниця вставляє ключ у замок. Невдовзі почувся звук залізного прогонича, який вдарився об щось металеве. Двері повернулися на рипучих завісах, і вони ввійшли.

— До завтра ти будеш тут у безпеці, - сказала вона й пішла, замикаючи за собою двері.

Довкола Тарзана панував суцільний морок. Навіть його звиклі до темряви очі не могли нічого розгледіти. Він обережно став просуватися вперед, аж доки його простягнута рука торкнулася стіни, а потім повільно обійшов підземелля по колу.

Схоже, його площа була приблизно сім квадратних метрів. Камінна підлога, стіни складені так само, як і будівлі на поверхні землі з різних завбільшки брил граніту.

Під час свого першого обходу стін Тарзанові здалося, що він відчуває щось таке, чого в приміщенні без вікон бути не може. Тоді він обійшов свою темницю вдруге, обережно рухаючись уздовж самісіньких стін. Ні, він не помилився.

Він зупинився біля стіни, навпроти самого входу, трохи постояв непорушне, потім зробив кілька кроків убік, знову повернувся на попереднє місце і ступив кілька кроків у інший бік. Після цього знову обійшов і обмацав усі стіни, кожен сантиметр. Врешті зупинився перед тією частиною, яка його найбільше зацікавила. Безумовно! Струмінь свіжого повітря проходив у підземелля крізь щілини між брилами саме в цьому місці.

Тарзан обстежив гранітні брили стіни, і врешті-решт його дослідження дали наслідки. Він знайшов камінь, який доволі легко вийняв. Його ширина була біля тридцяти сантиметрів, а грань, обернена досередини, — біля п’ятнадцяти. Людина мавпа вийняла один по одному ще кілька таких самих каменів. Стіна в цьому місці складалася з подібних плит майже правильної форми. Він швидко вийняв понад десяток і простяг руку, щоб обмацати дальший ряд каменів, але. на його подив, далі рука його зустріла порожнечу.

Тарзанові вистачило кількох хвилин, щоб зробити отвір, крізь який можна було пролізти. Просто перед собою він розрізняв, як йому здавалося, якийсь слабенький полиск.

Радше, темрява в цьому місці була не така непроникна. Він обережно порачкував туди. Коли проповз близько десяти метрів, тобто на середню товщу стін фундаменту, то відчув, що підлога раптово скінчилася. Далі намацати він нічого не міг, хоч скільки простягав руку. Дістати ногами дно темної прірви, яка розкрилася перед ним, він також не зміг, хоча і зависав на руках, тримаючись за край підлоги.

Врешті йому спало на думку позирнути вгору. Там над головою він побачив маленький круглий отвір, а у ньому кавалочок зоряного неба. Тарзан провів рукою по стінах, наскільки вистачило його зросту, і зрозумів, що шахта поступово звужується догори. Отже, можливість утечі таким шляхом виключається. Доки він розмірковував про походження та призначення цього дивного конуса з отвором нагорі, над ним раптом з’явився місяць — і темну яму осяяло м’яке, сріблясте світло. Тарзан умить збагнув, що це за споруда, тому що глибоко внизу побачив віддзеркалення місяця у воді. Отже, він дістався до старовинного колодязя. Але для чого він був сполучений з підземеллям, у якому його заховали? Рухаючись по небу над колодязним отвором, місяць нарешті осяяв своїм промінням всю його середину. І Тарзан помітив просто навпроти себе у протилежній стіні інший отвір. Чи немає за ним проходу, який вивів би на волю? Тарзан вирішив негайно його обстежити.

Він швидко повернувся до розібраної стіни, переніс вийняті камені назовні і з цього боку вставив їх назад, на свої місця. Густий шар пилу на камінних брилах переконав його ще раніше, що теперішні господарі стародавньої будівлі впродовж багатьох років цим ходом не користувалися, якщо навіть і знали про його існування.

Заклавши стіну, Тарзан повернувся до колодязя, який завширшки був приблизно метрів сім. Такий стрибок для людини-мавпи був справою легкою, і тому він через кілька секунд уже рухався вузьким тунелем, обережно намацуючи дорогу, щоб, бува, не впасти в такий самий колодязь, як перший.

Метрів через тридцять тунель закінчувався східцями, які вели кудись униз, у цілковиту темряву. Сходи тяглися метрів десять, а далі знову був рівний коридор. Тарзан пішов по ньому і невдовзі опинився перед важкими дерев’яними дверима, зачиненими на великі дерев’яні засувки. Ці двері навели Тарзана на думку, що прохід, яким він ішов, напевне, виводить назовні. Цю думку підтверджували засувки з внутрішнього боку дверей. Хоча, звичайно, була ймовірність того, що за дверима була ще яка-небудь в’язниця.

Засувки вкривав товстий шар пилу. Це свідчило про те. що ходом давно не користувалися. Коли Тарзан став відчиняти важкі двері, їхні велетенські завіси зарипіли, немовби протестуючи проти незвичного порушення їхнього спокою. Тарзан на мить знерухомів і прислухався: чи не пролунають у відповідь якісь інші звуки, які б свідчили, що незвичний шум стривожив мешканців храму. Але тиша нічим не порушувалася, і він переступив поріг.

Витягнувши вперед руки, він ступив у чималу залу. вздовж стіни і на підлозі якої було складено незліченні штабелі металевих зливків дивної форми. Зливки були важкі, і він без сумніву вважав би, що вони золоті, якби не їхня неймовірна кількість. Він подумав про те неймовірне багатство, яке б становили ці десятки тисяч кілограмів металу, якби вони справді були золотом, і вирішив, що це інший, менш коштовний метал.

У протилежному кінці кімнати були ще одні зачинені двері, і знову те, що на них були засувки, відродило в ньому надію, що він віднайшов стародавній забутий вихід назовні.

За цими дверима був коридор, прямий, мов стріла, який, очевидно, пролягав уже не під храмом, а за його межами.

Дізнатися б лише, в якому напрямку він веде. Якщо на захід, то вже не лише храм, а й зовнішні стіни міста повинні були залишитися далеко позаду.

З новою надією він просувався вперед так швидко, як дозволяла обережність. І нарешті через півгодини побачив перед собою сходи, які вели нагору. Нижчі були з цементу, але згодом його босі ноги відчули переміну — цемент поступився гранітові. Тарзан провів по них руками і переконався, що тепер сходи було видовбано просто в скелі. Ніде не було щілини, яка свідчила б, що їх складено з окремих плит.

Метрів тридцять сходи закручувалися спіраллю, і врешті після того, як вони раптово повернули, Тарзан опинився у вузькій ущелині між двома скелями. Над ними сяяли зірки, а сходи перетворювалися на круту гірську стежку. Тарзан швидко видерся на величезний камінь.

За півтора кілометра від нього стояли руїни міста Опар, його бані й башти освітлювало м’яке сяйво тропічного місяця. Під його світлом Тарзан роздивився зливок, який приніс із собою. Потім підняв голову і втулив погляд у стародавні рештки зруйнованої величі.

— Опар! — мовив він. — Опар, чарівне місто вимерлого і забутого минулого. Місто красунь і потвор. Місто жахів і смерті. Але й місто нечуваного багатства!

Зливок був зі щирого золота.

Скеля, на верхівці якої стояв Тарзан, височіла далеко посеред рівнини, між містом і далекими горами, які він напередодні перейшов зі своїми вояками. Спускатися її крутосхилом було досить важко і небезпечно, навіть для Тарзана. Та одначе він врешті опинився внизу і ступив на м’яку землю долини. Тоді, не озираючись на Опар. повернувся обличчям до гір і підтюпцем побіг уздовж долини.

Вже світало, коли він досягнув плоскогір’я на його західному кінці. Далеко внизу він помітив струмінь диму, який підіймався з лісу біля підніжжя гір.

— Люди! — прошепотів він. — Шукати мене вирушило п’ятдесят чоловіків. Невже це вони?

Він швидко спустився з гори і побіг вузьким яром до лісу.

Він дійшов до галявини, яка була метрів за триста від того місця, звідки здіймалася тонка блакитна цівка диму, видерся на дерево і далі рухався по гілках дуже обережно, аж врешті побачив під собою нашвидку зроблену “бому”. У ній півсотні його чорношкірих вазирі сиділи навпочіпки довкола малесеньких вогнищ.

Він звернувся до них їхньою мовою:

— Встаньте, діти мої, і вітайте свого вождя!

Не знаючи, чи тікати, чи лишатись на місці, вояки підхопилися з криками подиву й страху. Тоді Тарзан зістрибнув з гілки, на якій сидів, просто в середину натовпу. Коли чорношкірі врешті переконалися, що перед ними їхній цар, справжній, а не його дух, то їхня радість не мала меж.

— Ми виявилися боягузами, о Вазирі! — вигукнув Бузулі. — Ми втекли і кинули тебе напризволяще. Але коли наш переляк минув, ми поклялися повернутися, щоб урятувати тебе або принаймні помститися твоїм убивцям. Ми щойно знову зібралися перейти гору й долину, щоб дістатися у страшне місто.

— Діти мої, чи ви не бачили, як п’ятдесят бридких людей пройшло з гори у ліс? — запитав Тарзан.

— Бачили, Вазирі, - відповів Бузулі. — Вони пройшли повз нас вчора надвечір, саме тоді, коли ми збиралися вертатися по тебе. Але вони зовсім не вміють ходити в лісі. Ми за два кілометри чули, як вони йдуть, а що ми були зайняті важливішими справами, то відійшли в глиб лісу і дали їм пройти. Вони йшли швидко, дибаючи на коротких ногах, а деякі з них подеколи бігли навкарачках, як горили. Так, Вазирі, вони справді страшні люди.

Тарзан розповів вазирі про свої пригоди та про жовтий метал, який знайшов, і запропонував уночі повернутися в Опар і взяти зі скарбниці, скільки можна підняти. Вояки не вагаючись погодилися йти з ним. Отже, щойно над пустельною долиною Опара запанував присмерк, весь загін, легко торкаючись сухої і твердої землі, побіг до велетенського каменя, який височів на скелі перед містом.

Хоч як важко було спускатися крутосхилом, проте невдовзі Тарзан зрозумів, що ще важче, ба майже неможливо буде змусити чорношкірих піднятися на цю гору. Одначе, доклавши неймовірних зусиль, Тарзан зробив і це. Він сполучив десять списів один до одного, прив’язав кінець цього незвичайного ланцюга до свого пояса і виліз на вершину.

Потім він по одному втягнув своїх чорношкірих, і так весь загін виліз на гору. Тарзан негайно повів вояків у скарбницю і наказав кожному взяти два зливки, вага яких складала близько тридцяти кілограмів.

Опівночі загін, був уже біля підніжжя велетенського каменя, але дістатися до гір їм вдалося не раніше полудня, оскільки важкий вантаж утруднював їхній рух. Зворотний шлях додому також був повільний, тому що горді вояки не звикли носити вантажі. Одначе вони слухняно несли вантаж, — через тридцять днів загін досяг рідної землі.

Від кордонів Тарзан, замість того щоб вирушити на північний захід у напрямку селища, повів свій загін майже просто на захід. Потім на ранок тридцять третього дня він наказав їм залишити табір і йти додому, лишаючи золото там, де вони його склали напередодні ввечері.

— А ти, Вазирі? — спитали вони.

— Я пробуду тут ще кілька днів, діти мої, - сказав він, — а ви покваптеся до ваших жінок та дітей.

Після того як вазирі пішли, Тарзан узяв два злитки, вистрибнув на дерево і швидко побіг гілками. Внизу під деревами були непролазні чагарникові хащі і густа трава, але метрів через сімдесят це закінчилося і перед Тарзаном з’явила ся кругла галявина, краї якої наче охороняли велетенські дерева. Посеред цього природного амфітеатру височів невеликий плаский пагорб із втоптаної землі.

Вже сотні разів Тарзан відвідував це усамітнене місце, так обплутане чагарником та ліанами, що навіть леопард Шіта не міг протиснутися тут своїм гнучким тілом. Сам Тантор, незважаючи на свою велетенську силу, не в змозі був розтоптати перепону, яка охороняла місце ради Великих мавп від усіх інших мешканців джунглів, окрім найбезпевинніших.

П’ятдесят разів Тарзан пробирався туди й назад, доки переніс усі зливки на галявину. Потім дістав із дупла старого, розбитого блискавкою дерева ту саму лопату, якою він колись викопав скриню професора Архімеда К. Портера.

Цією лопатою він викопав довгий рівчак, у якому сховав скарб, що його принесли вояки із забутої скарбниці міста Опар.

Цю ніч він перебув на галявині, а наступного ранку вдосвіта вирушив подивитися на хатину, перш ніж повернутися до вазирі. Він побачив, що там усе так, як і раніше, й вирушив у джунглі на полювання, сподіваючись принести здобич на галявину, щоб спокійно поїсти і добре виспатись.

Він довго ходив і нарешті пройшов кілометрів десять на південь від своєї хатини.

Він дійшов до берега чималої річки, що впадала в море, і пішов проти її течії. Не встиг він пройти й півкілометра, як його нюх відчув той особливий запах, який непокоїть усіх мешканців джунглів, — залах людини.

Вітер віяв з океану, і через це Тарзан знав, що власники запаху були на захід від нього. Крім людської присутності, Тарзан відчув також присутність Нуми. Людина і лев! “Треба поспішити, — подумав Тарзан, який упізнав запах білих. — Нума, певно, вийшов на полювання”.

Він пройшов по гілках дерев до галявини і побачив вкляклу жінку, яка молилася, а перед нею якогось чоловіка, дикого і первісного на вигляд, який затулив обличчя руками. Позаду чоловіка був старий шолудивий лев, що повільно йшов до легкої здобичі. Обличчя чоловік закривав, а жінка схилила голову, тому він не міг роздивитися рис їхніх облич.

Нума вже приготувався до стрибка. Не можна було гаяти ані хвилини. Ніколи було навіть зняти з плеча лук і покласти на тятиву смертоносну, отруєну стрілу, яка б уп’ялася в жовту шкіру. Заколоти звіра ножем також було неможливо, бо Тарзан стояв надто далеко від нього. Надія була лише одна, єдина можливість — і дії Тарзана були блискавичні.

Засмагла рука відвелася — великий спис на мить завмер над плечем велетня, — потім могутня рука випросталася, смертоносна зброя пролетіла крізь листя і пробила серце лева, який уже стрибнув. Без звуку той упав мертвий біля самих ніг своїх сподіваних жертв.

Близько хвилини чоловік і жінка стояли нерухомо. Потім жінка розплющила очі і з подивом побачила позаду свого товариша тіло вбитого звіра. Вона підвела голову. Побачивши це прекрасне обличчя, Тарзан закляк. Невже він збожеволів? Невже це жінка, яку він так палко кохав? Так, у цьому не могло бути жодного сумніву.

Потім жінка підвелася, а чоловік підійшов і поцілував її.

Раптом червона пелена заслала Тарзанові погляд, йому захотілося вбивати. На засмаглій шкірі чола багряною плямою виступив старий шрам.

Його обличчя набуло страшного виразу, і він поклав отруєну стрілу на тятиву лука. В його сірих очах палав злий вогник. Він цілився в спину англійцеві, який нічого не підозрював.

На мить його погляд пробіг гладенькою стрілою, і він сильно напнув тятиву, щоб смертоносна зброя дістала до серця того, в кого він цілився.

Але він не зробив цього останнього руху. Вістря стріли повільно опустилося, тятива ослабнула, шрам на чолі зблід.

Тарзан, годованець Великих мавп, повернув, сумно схиливши голову, крізь джунглі до селища вазирі.