Повернення Тарзана

17 БІЛИЙ ВОЖДЬ ПЛЕМЕНІ ВАЗИРІ

Коли погляд чорношкірого мануєма зітнувся з химерою, що наступала на нього з ножем в руці, то крижаний страх пройняв усе його єство. Він навіть забув про рушницю, яку тримав у руках, забув, що може заволати на допомогу, — єдиною його думкою стало втекти від цього дикого білого страхіття, від цього велета з величезними м’язами й широкими плечима, на яких вигравало світло багаття.

Але, перш ніж мануєм устиг ворухнутися, Тарзан кинувся на нього. Могутня рука стиснула йому горло і водночас кинула його на землю. Він шалено опирався, але марно: страшні пальці з люттю бульдога уп’ялися в його шию. Життя покидало його швидко і невблаганно. Очі вибалушились, висолопився язик, обличчя страшно почервоніло. Здерев’янілими м’язами пробіг останній корч — і вартовий мануєм затих навіки.

Тарзан скинув тіло на свої могутні плечі, підібрав рушницю вбитого, повільно пішов вулицею до дерева, яке завжди легко допомагало йому дістатися всередину селища. Він сховав мерця в густолисті крон.

Найперше він зняв з убитого патронташ та прикраси і сховав це в дупло. Після цього він узяв рушницю вбитого, став на гілці на повен зріст і пішов до самісінького її кінця, звідки можна було оглянути все селище. Він націлився в хатину, схожу на вулик, що в ній, як він знав, збиралися вожді, і натиснув на спусковий гачок.

У відповідь на його постріл пролунав відчайдушний крик. Тарзан усміхнувся. Він знову поцілив.

Кілька хвилин після пострілу в таборі панувала тиша. Потім араби й мануєми висипали зі своїх хатин. Вони скидалися на рій розлючених джмелів. Втім, вони були не так розлючені, як налякані. Денна напруга сильно позначилася на настрої як чорних, так і білих, а тут ще цей постріл посеред нічної тиші! Він викликав у їхній запаленій уяві найрізноманітніші і найжахливіші здогади.

Коли вони зауважили, що вартовий зник, їхня тривога посилилася ще дужче. Щоб підбадьорити себе, вони почали обстрілювати зачинені селищні ворота, хоча ворога ніде не було видно. Тарзан скористався із загального гуркоту стрілянини і вистрілив просто в скупчення натовпу, що вирував під ним.

Через безладну стрілянину його пострілу ніхто не розчув, але ті, що стояли ближче до середини, побачили, як один мануєм раптово впав. Коли вони схилилися над ним, він був мертвий, їх охопив панічний страх, і лише владні накази арабів зупинили мануємів, які ладні були стрімголов тікати в джунглі, аби лише вийти з цього триклятого селища.

Через деякий час вони почали заспокоюватись. Але перерва була дуже короткотривала. Саме тоді, коли вони вирішили, що їм більше нема чого боятися, Тарзан приглушено і протяжне закричав, і коли дикуни поглянули в той бік, звідки долинав звук, Тарзан, стоячи на гілці дерева з тілом убитого вартового в руках, раптом скинув труп їм на голови.

З панічним вереском натовп розбігся хто куди від цього нового страшного зайди, який, схоже, нападав на них.

В їхній уяві тіло вартового, що летіло згори із широко розчепіреними руками й ногами, мало вигляд якогось великого хижого звіра. З єдиним бажанням порятунку багато хто із чорношкірих видерся на огорожу, інші вибили з воріт дошки й побігли через галявину в джунглі.

Перші хвилини ніхто з них не озирався, щоб поглянути на те, що так налякало Їх. Але Тарзан знав, що вони таки озирнуться. Він достеменно знав, що вони робитимуть далі. Тому спокійнісінько рушив деревами, які осявало місячне світло, на південь, до табору Вазирі.

Один з арабів озирнувся і помітив, що істота, яка стрибнула на них з дерева, лежить на тому самому місці тихо й спокійно. Він обережно підкрався і побачив, що це людина.

Ще мить — і він упізнав мануєма, який вартував вхід до селища.

На його крик збіглася решта і тісно стала довкола. Хвильку вони схвильовано перемовлялися, потім зробили саме те, чого очікував Тарзан. Вони піднесли гвинтівки і почали обстрілювати дерево, з якого було кинуте тіло. Якби Тарзан залишився на ньому, його продірявили б сотні куль.

Коли араби й мануєми помітили, що єдиними ознаками насильства на тілі їхнього товариша були сліди велетенських пальців на спухлій шиї, їх охопив ще більший страх і відчай. Особливо їх вражало те, що вони не були в безпеці навіть усередині селища, обнесеного огорожею. Те, що ворог пройшов у самісіньку середину і голіруч убив їхнього вартового, — цього вони не могли збагнути. Забобонні мануєми відразу почали пояснювати собі поразки надприродними силами. Та й білі не могли дати кращого пояснення усьому, що відбувалося.

Близько п’ятдесяти душ утекло в джунглі. Решта, хто залишився в селищі, не мали ані найменшого уявлення, коли незримий ворог знову почне своє моторошне винищення. Паніка перетворила їх на зграю спантеличених бандитів.

Вони не спали до світанку. Лише коли араби пообіцяли мануємам рано-вранці лишити селище і рушити назад у свої краї, ті погодилися пробути в селищі ще кілька годин. Крижаний страх, який охопив їх, був дужчий за страх перед жорстокими командирами.

Коли наступного ранку Тарзан з вояками вернулися, щоб поновити обстріл ворога, то побачили, що противник готується до відходу з селища. На мануємів було навантажено пограбовану слонову кість. Коли Тарзан це побачив, на його обличчі з’явилася посмішка, бо він знав: далеко свою поклажу вони не занесуть. Але раптом він побачив те, що дуже занепокоїло його. Декотрі з мануємів запалювали від недотлілого багаття смолоскипи. Вони замірилися спалити селище.

Тарзан сидів за кількасот метрів від них на високому дереві. Він приклав руку до рота рупором і голосно крикнув по-арабському: “Знищимо! Не підпалюйте хатин, інакше ми вас усіх знищимо!” Він крикнув це кілька разів. Мануєми завагалися, потім один з них кинув смолоскип у вогнище. Решта вже ладні були зробити те саме, як раптом один з арабів кинувся до них і палицею почав гнати до хатин. Тарзан бачив, що він наказує підпалити маленькі хатки під соломою. Тоді Тарзан став на повен зріст на гілці, приклав до плеча відібрану в арабів гвинтівку і вистрілив. Араб, що змушував своїх підлеглих підпалювати, впав на землю, а мануєми покидали смолоскипи і чкурнули з селища. Вони бігли, не оглядаючись, а навздогін їм стріляли араби.

Хоч як сердилися араби на рабів за непослух, вони, однак, розуміли, що єдиний і найліпший вихід із того, що трапилося, — це полишити намір підпалити селище, яке двічі зустріло їх так непривітно. Подумки вони клялися повернутися сюди з такою силою, яка дозволить їм винищити навіть сліди духу людини в цих краях на багато кілометрів довкола.

Араби марно шукали того, хто своїм криком злякав паліїв. Навіть ті, що мали найгостріший зір, не змогли побачити винуватця. За пострілом, який звалив одного з них, над листям дерева знявся легенький димок. Це помітили і кілька разів вистрілили по дереву. Проте постріли не посягли мети.

Тарзан був надто передбачливий, щоб втрапити у таку халепу. Ще не змовкло відлуння пострілу, а він уже був на землі й щодуху біг до іншого дерева, за сотню метрів від першого. Тут вія знову зручно влаштувався, так, що бачив ворожий табір, мов на долоні. Йому спало на думку, що можна трохи побавитися, і, склавши долоні рупором, він закричав:

— Лишіть слонову кість! Лишіть слонову кість! Мертвим вона не потрібна.

Декотрі з мануємів почали кидати свій вантаж, але все це разом урвало арабам терпець. Голосно лаючись, вони націлили гвинтівки на своїх рабів, погрожуючи смертю тим, хто насмілився кинути вантаж. Вони могли зректися підпалу селища, але не могли навіть подумати, щоб відмовитися від такого багатства. Краще вже смерть!

І коли вони вийшли з селища Вазирі, на плечах невільників були в’язки слонячих ікол, вкрадені з запасів, що їх збирали цілі покоління. Вони йшли назад до свого селища на північ, дикі й незнані терени, аж за Конго, в саму гущавину Великих Джунглів. А обабіч колони, яка відступала, скрадалися незримі безжальні вороги.

Під проводом Тарзана чорношкірі вазирійці заздалегідь розташувалися обабіч стежки, якою мав пройти супротивник. Вони причаїлися в чагарях на великій відстані один від одного. Коли проходила колона, меткий спис або невблаганна стріла пронизувала араба або мануєма. Відтак вазирієць зникав у хащах, перебігав наперед, у нову засідку. Стріли й списи вилітали рідко, але так невблаганно й послідовно, що колона людей з вантажем слонової кості постійно панікувала від вигляду вбитих товаришів і від страшного очікування: хто наступний? Арабам коштувало великих зусиль запобігати намірам, які не раз виникали у мануємів — кинути все посеред дороги і тікати. День наближався до кінця. Кошмарний для арабів і важкий, але вдалий для вазирійців. На ніч араби поставили похідну “бому” на маленькій галявині біля річки і стали на ночівлю.

Уночі над їхніми головами час від часу свистіли жорстокі кулі і неминуче один з нічних вартових падав мертвий. Становище ставало безвихідним. Вони виразно бачили, що таким чином ворог винищить їх усіх до ноги без жодних збитків для себе. Одначе із впертості й захланності, притаманної білим, араби й далі трималися за здобич. Удосвіта вони навантажили на спини цілковито занепалих духом мануємів вантаж, який ставав смертельним, і рушили в дорогу.

Три дні колона чисельно зменшувалася, але йшла далі.

Щогодини прилітала нова смертельна стріла або вбивчий спис. Ночі були ще гірші, бо постріли незримих гвинтівок перетворювали пости варти на місця страти.

Уранці на четвертий день араби змушені були застрелити двох зі своїх чорношкірих, перш ніж зуміли змусити решту тягнути далі трикляту слонову кість. І в цю мить з джунглів долинув виразний і гучний голос: “Сьогодні ви, мануєми, помрете, якщо не скинете з плечей свій вантаж. Киньтеся на своїх жорстоких господарів і вбийте їх. У вас є рушниці. Скористайтеся ними! Вбийте арабів, і ми вас більше не зачепимо. Ми відведемо вас назад у наше селище, нагодуємо і виведемо з нашої землі, спокійно і без насильства. Складіть слонову кість і бийте своїх командирів. Ми вам допоможемо. Інакше смерть вам усім!” Коли голос замовк, люди закам’яніли на місці. Араби втупилися у своїх невільників. Мануєми перезиралися, чекаючи, хто б почав. Арабів лишалося десятків зо три, а чорношкірих з півтораста. Всі мануєми мали зброю, навіть у носіїв за спинами були гвинтівки.

Араби зібралися в гурт. Шейх наказав вирушати, підняв рушницю і звів курок. Але в цю мить один із чорношкірих випередив його, кинув вантаж на землю, зірвав я плеча свою гвинтівку і вистрілив просто в гурт білих. Умить усе перетворилося на вир демонів, що вили й билися між собою ножами, стріляли з револьверів та гвинтівок. Араби скупчилися в одну групу. Вони захищалися хоробро, але свинцевий град, який сипали на них їхні раби, та злива стріл і списів з джунглів прирекли їх на смерть. За десять хвилин по тому, як перший носій кинув свій вантаж, останній араб упав мертвий на землю.

Коли стрілянина вщухла, Тарзан знову звернувся до мануємів зі своєї криївки:

— Візьміть слонову кість на плечі й несіть її назад до нашого селища, туди, де ви її вкрали. Ми вас не зачепимо.

Хвилину мануєми вагалися. На важкий триденний перехід у них уже не було сил. Вони почали тихо перемовлятися між собою. Врешті один з них повернувся обличчям до джунглів і крикнув:

— Звідки ми знаємо, що ви не повбиваєте нас, коли ми прийдемо у ваше селище?

— Ви мусите повірити на слово, — відповів Тарзан, — що ми вас не зачепимо, якщо повернете слонову кість. Ви повинні затямити: якщо не погодитеся, ми вас усіх переб’ємо тут. Хіба не ясно, що ви загинете тоді, якщо дратуватимете нас, а не тоді, коли слухатиметеся?

— Хто там говорить мовою наших арабських вождів? — гукнув мануєми. — З’явися, ми відповімо тобі.

Тарзан вийшов з гущавини джунглів і зупинився за двадцять кроків від мануємів.

— Дивіться, — сказав він.

Коли вони побачили білого, їх огорнув побожний страх, бо досі вони не бачили ще білого дикуна. А його велетенські м’язи та величезний зріст здивували і захопили їх.

— Вірте мені, - сказав Тарзан. — Доки ви робитимете те, що я вам сказав, і не кривдитимете мій народ, ми вас не зачепимо. Чи згодні ви взяти на плечі ваш вантаж і мирно рушити в наше селище, чи ми йтимемо за вами на північ так, як останніх три дні? Нагадування про страхіття минулих днів вирішило справу. Після недовгих переговорів мануєми взяли вантаж і рушили назад у селище Вазирі.

Наприкінці третього дня вони ввійшли у ворота селища.

Тут їх зустріли вазирійці, що вціліли після жахливої різанини. Того дня, коли араби залишили селище, Тарзан послав гінця на місце тимчасового постою зі звісткою, що вазирі можуть повернутися додому.

Тарзан повинен був ужити все своє красномовство та вміння переконувати, щоб оборонити мануємів від вазирі, які були такі люті на грабіжників, що ладні були роздерти їх на шматки. Але коли він пояснив їм, що пообіцяв мануємам недоторканість, якщо вони принесуть слонову кість ту ди, звідки її забрали, і, крім того, переконав вазирі, що перемогли вони виключно завдяки йому, то вони врешті-решт піддалися на його прохання і дозволили людожерам перепочити в селищі.

Тієї ночі вояки влаштували великий бенкет, щоб відсвяткувати свою перемогу і вибрати нового вождя. Після смерті старого Вазирі Тарзан керував вояками за мовчазною згодою вазирі. У них не було часу вибрати вождя з-поміж себе, але вони й не шкодували про це. Вони досягли таких успіхів під керівництвом Тарзана, що не мали жодного бажання віддати найвищу владу комусь іншому, остерігаючись втратити те, що здобули. Вони ще пам’ятали наслідки непослуху білій людині, коли за наказом Вазирі наосліп кинулися на арабів. Вазирі став першою жертвою власної нерозважливості.

Після всього, що сталося, передача Тарзанові вищої влади була справою цілком очевидною. Найвидатніші вояки сіли довкола багаття, щоб обговорити якості того, хто може бути наступником старого Вазирі. Першим узяв слово Бузулі.

— Відтоді як помер Вазирі і не залишив по собі сина, серед нас є лише один, хто довів, що може бути нам добрим царем. Є лише один, хто довів, що може вдало вести нас проти вогнепальної зброї білих і здобути перемогу без жодних втрат з нашого боку. Є лише один такий. Це — білий, що керував нами галька минулих днів.

З цими словами Бузулі схопився, підніс списа догори, пригнувся майже до землі і заходився повільно пританцьовувати довкола Тарзана, приспівуючи в такт крокам: “Вазирі, цар Вазирі! Вазирі, винищувач арабів: Вазирі, цар Вазирі!” Вояки один за одним приєднувалися до танцю, висловлюючи в такий спосіб згоду на обрання Тарзана царем. Прийшли жінки й розсілися довкола навпочіпки. Вони били в тамтами, плескали в долоні й підспівували воякам. А посеред кола сидів Тарзан з племені Великих мавп — Вазирі, цар вазирійців. Як і його попередник, він повинен був прийняти ім’я свого племені.

Ритм танцю ставав дедалі швидший, крики танцюристів — голосніші. Жінки підвелися і також приєдналися до танцю, безперестанку скрикуючи. Вояки люто вимахували списами, а коли танцюристи низько схилилися й почали вдаряти щитами в утрамбовану землю, то загальна картина становила собою щось таке первісне й дике, що могло відбуватися лише на світанку людства, багато століть тому.

Коли загальне збудження зросло, Тарзан схопився й також приєднався до гурту. Посеред кола чорних лискучих тіл він стрибав і ревів, вимахуючи важким списом, віддаючись тому самому шаленству, що й його дикі друзі. Він втратив рештки цивілізованості — тепер Тарзан знову був цілком первісною людиною, яка насолоджувалася свободою дикого життя, яке він так любив. Він тішився своїм царським саном, отриманим з рук чорних дикунів.

Якби Ольга де Куд побачила його тепер, то навряд чи впізнала б у ньому елегантну і врівноважену молоду людину, яка захопила її своїм бездоганним вихованням та чемною поведінкою лише кілька місяців тому. А Джейн Портер! Чи любила б вона цього дикого вождя, який голяка витанцьовував серед своїх так само голих підлеглих? А Д’Арно? Чи повірив би Д’Арно, що це та сама людина, яку він ввів до найвишуканіших паризьких товариств? А що подумали б його друзі-пери з палати лордів, якби один з них показав на цього велетня, що танцював у варварському головному уборі та блискучих металевих прикрасах і сказав би: “Мілорди, ось перед вами Джон Клейтон, лорд Грейсток!” Отже, Тарзан, годованець Великих мавп, сів на справжній царський престол. Повільно, але неухильно проходив він шлях своїх пращурів — він-бо теж почав від найнижчої висхідної точки.