— Отже, мотор і справді не працює, — підсумував Юрко.
Пасажири знову скупчилися біля автівки, цокаючи зубами й ловлячи дрижаки — після зливи повітря так посвіжішало, що більше надавалося до зими. Калабані на центральній площі нагадували крихітні озера, рештки асфальту щезли під товщею каламутної води, зникли також кури з-під сільмагу, листя з абрикоси і надія вибратися звідси якнайшвидше.
А дещо так і не з’явилося. І дехто. Наприклад, селяни.
Це було дивно й підозріло. Це смерділо неприємностями. Білий день, субота, а біля крамниці — нікого. Жодної людини. Хоч би якийсь тобі завалящий ярижник або зграйка дітлахів, що прибігли за карамельками та жувальною гумкою. Чи бодай якась спрацьована жіночка з темно-сірою паляницею під пахвою та пляшкою горілки, купленою для свого «годувальника», у лискучій від бруду полотняній торбі.
Нікого. Узагалі. Зовсім.
Ну, гаразд, крамниця — то ще півлиха. Уявімо, що сільмаг закритий. Або що всі сидять удома, бо тримають шабат. Або що тутешній нарід викрали прибульці. А де тоді худоба? Так, корови не пасуться на асфальті, і навряд чи під сільрадою побачиш свиней, хоча, судячи з чисельних баюр, там був би їм просто курорт, справжня грязелікарня, але… тиша. Ось що бентежить. Тихо так, що стає лячно. Не ревуть корови, не чути свиней, навіть півні не співають і собаки не брешуть. Не гасають, як ошпарені, на деренчливих мопедах та мотоциклах перші хлопці на селі, і дівчата не йдуть до клубу, аби чекати на вечірні танці, як це водиться, від самого полудня. Не видно бабусь в ошатних квітчастих хустках «до неділі», і малечі. Це вже не просто тиша, зрозумів Бобир, тупо дивлячись під капот мікроавтобуса.
Це порожнеча. Безгучне відлуння майбутньої біди.
Геник упіймав погляд Бобиря і спохмурнів. Він був досить успішним бізнесменом для того, аби належним чином цінувати інтуїцію, а зараз і його передчуття, і передчуття цього юнака, та навіть тваринні інстинкти того, прости Господи, Штоса, волали хором та не своїм голосом: «Забирайтеся звідси!»
Геннадій озирнувся. Ще раз, ще… оцінити становище, у якому перебуваєш, до початку будь-яких дій, гори вчать вельми добре. Його навчили афганські гори… Отже, по-перше, видимих доріг тут немає. Тобто є якісь підозрілі стежки, такі тонкі, ледь помітні, наче п’яними ельфами витоптані, а шляхів катма. Як, хотілося б знати, вони сюди взагалі заїхали? Долетіли на крилах кохання? По-друге, це село, чи що воно в біса таке, оточене лісом, стрімчаками і бескидами, як красуня залицяльниками, а рушати в гори зараз, коли надвечір’я ось-ось зашурхотить своїми чорними атласними крилами, цілковите безглуздя. Невиправданий ризик. Хоча… був би він тут сам, без Юлі, може, й ризикнув би, хтозна. Прихопив би із собою Юрка, і пішли б на розвідку. А так… чотири жінки, одна з яких хвора, а друга вагітна, а якщо Павла рахувати, то виходить чотири жінки та плюс баба… ні. Та й що за розвідка поночі? Варто переждати.
У своєму дорогому кашеміровому пальті біля наскрізь проржавілої, розтрощеної маршрутки Геник виглядав недоречно, як швейцар гонорового ресторану з галунами на парадному мундирі у дверях заводської їдальні, однак мозок його працював, мов дзиґар. Насамперед слід подумати про нічліг. У цій консервній бляшанці на колесах околієш від холоду, ще й світанок не настане. А тут, хай там як, є хати. Дивно, чомусь мазанки біліють здалеку, для цього регіону геть нехарактерні. Далі, вранці треба знайти водія. З-під землі вирити, якщо доведеться. Він, як не крути, ключ до всього, що тут коїться. А якщо не вдасться — чи якщо й удасться, то теж — треба повертатися у світ. До свого життя. Геннадій скоса поглянув на Юлю, і зрадницька думка змією прослизнула в голову — а може, нехай?.. Хай робить, що хоче, чому він, справді мусить її силувати? І чи має на це право? Жити з нею він уже не зможе, що так, що інак, то чому б не дати їй волю? Адже саме цього Юля прагне, чи не так?
Геник вилаявся крізь зуби. Байдуже, чого прагне Юля, зараз він захищає не її. Думав, що її, і що завжди, аж до скону, захищатиме тільки її, але — ні. Нині в нього інший підзахисний. Крихітний такий, сантиметр зросту. І він потребує когось, аби жити, якщо вже мати відмовляє в цьому праві. Він потребує тата, бо не годен захистити себе сам. Що ж… нехай інші називають його зародком, ембріоном, як завгодно, а для нього там, іще невидимий і нечутний, але вже — малюк. Нехай інші роблять все, що хочуть — за всіма не догледиш. А він робитиме те, що Бог велить.
Бо хто, як не муж, за фамілію відповідає?
Щойно Геник коротко і популярно виклав усім свої міркування, зчинилася жвава дискусія. На порядку денному стояло одне питання: чи триматися їм укупі, а чи шукати ночівлі парами? За купу стояли Геннадій, Юрко і Влада. Штос та Юля були проти. Ксеня вагалася, дізнатися думку Ліди було неможливо — її нерозбірливе бурмотіння раз у раз переходило у схлипування. Ситуація ускладнювалася тим, що сім, якщо поділити на два, давало три з половиною. Простіше кажучи, Ліда була зайвою.
Саме на це й тиснув Геник.
— Невідомо, де ми і з якою метою тут опинилися. Серед нас неадекватна жінка. Розділятися за таких умов небезпечно.
— Так, звісно, давайте ходити скрізь гуртом, як стадо баранів, — сказав, наче виплюнув Штос. — Це нам зарадить, коли прийдуть кримінальники на чолі з шофером і перечавлять нас усіх!
— Якщо вони прийдуть, хай нас буде більше, — зауважила Влада. — А поки що… хто нам боронить попитати притулку в хатах по сусідству? І гуртом, і вроздріб. Це усім підходить?
— Я не хочу в хаті, — зверхньо сказала самиця Кощія Безсмертного (так Бобир охрестив подумки худорляву Юлю). — Сподіваюся, тут є готель?
І спроквола додала:
— Пристойний готель.
Геник тихо щось промовив — це почула лишень Юля і спалахнула, а Юрко коротко гигикнув.
— Авжеж, авжеж. «Рітц» і «Хілтон», мем, прямо за сільрадою. Люди, висуваємося, бо ніч тут упаде, як той сніг на голову, а Геннадій має рацію. У незнайомих місцях бажано пересуватися засвітла. І так, як кохаються їжачки — тобто дуже, дуже обережно. Ксеню, та облиште ви той лантух, як маленька, їй-Богу! Він же мокрий, а, крім того, мені ввижається, що на чужу картоплю в селі попиту не буде.
Ксеня голосно видихнула й потупцяла до маршрутки. Бобир, зрозумівши її намір, пішов слідом і навіть допоміг запхати дорогоцінну жіноччину бульбу до салону.
— Малечі своїй везу, — ніяково пояснила Ксеня. — Важко і далеко, зате бульба копійчана. В нас городу, вважай, немає, що ті шість соток на сім ротів? І купити городини ніде. Свекри, діти, муж — усі їсти хочуть… А це хоч якась підтримка, — і геть засоромившись, додала. — Вибачте, будь ласка. Розумію, що дурне — з міста до села…
Юрко довго дивився на неї, і таки побачив щось, що змусило спитати:
— Тобі скільки років, небого?
— Двадцять два, а що?
— Та нічого, — спохмурнів юнак. — Усі хочуть їсти, ніхто не хоче перти лантуха. Гаразд, народе, вирушаймо. Йти одне за одним, на чолі Геннадій, замикаю я. Комусь треба у кущі — всі стоять, чекають. Зрозуміло?
— Ні, — стримуватися Штос більше не міг. Він виступив уперед, стиснувши кулаки, схожий у своїй лискучій шкірянці на войовничого чекіста перед розстрілом мирних громадян. — Мені дещо незрозуміло! Що тут за месія висрався у твоїй особі? Ким ти себе вважаєш, га? Хто тобі дав право щось вирішувати за мене? За неї? — він тицьнув пальцем у Ліду, на яку йому, щиро кажучи, було начхати, але надто вже хороша нагода принизити цього вилупка малого, як такою знехтуєш?! — За тов… за Оксану? Хто?!
— Папа Римський. І Римська Мама, — Бобир і бровою не повів. — Та тебе, Павлушо, силоміць ніхто тут не тримає. Йди собі сам, якщо є бажання. Ліда, за яку ти так переймаєшся, із тобою не піде, даруй уже. А тим більше, Влада. Я ж вгадав, правда ж? Ну скажи, що так, будь мужчиною! Ти її хотів? Це ж заради неї ця вистава?!
— Юрцю, облиш його, — Влада підійшла до хлопця, поклала йому руку на плече. — Він того не вартий. А тобі бути генералом!
— Маршалом, — розвеселився Геник. Причин для веселощів наче й не було, та йому вкрай не подобався цей паршивець Штос, і — вельми несподівано — сподобався Бобир. — А тепер, салаги, кроком руш, і без розмов! Сонце вже сідає.
За автобусною зупинкою тихого села, ніким не помічена, притулилася до навісу з лавкою химерна споруда. Маленька, темного дерева, схожа чи то на дровітню, а чи на курник, з вузькими дверима та крихітним підсліпуватим віконцем під низькою стріхою, і, на перший погляд, геть порожня. Саме біля неї, у клубах біло-сірого диму, виник той, кого так спрагло бажали побачити небораки-пасажири. Водій штовхнув двері хатинки, до якої неабияк пасували б курячі ніжки, почухав потилицю прямо крізь картуза і, зіщулившись, переступив поріг. А до кімнати, досить світлої, чистої, із вибіленими стінами, замість приосадкуватого шофера у замасленій вітровці і забрьоханих штанях, увійшов двометровий велетень, плечистий, білявий, із очима, синьо-зеленими та холодними, як вода норвезького фіорду взимку. Тонка біла сорочка ледь не тріскала, напнута могутніми грудьми — такі кошулі раніше малювали на билинних богатирях у старих мультфільмах, та навряд чи хтось при здоровому глузді ризикнув би назвати велетня-блондина зіркою мультиплікації. Хіба б кінозіркою… Довгі ноги, обтягнуті полотняними ногавицями, взуті в постоли доброї шкіри, і тонкий стан, підперезаний старовинним чересом, змусили б прискорити серцебиття кожної жінки від п’ятнадцяти до ста років. Окрім тієї, що сиділа за мініатюрним столом під віконцем, і невідомо яким дивом там поміщалася. Вона була в уборі православної черниці — білому підряснику та білому апостольнику, як у тих сестер, що печуть проскури; її обличчя зливалося білістю із платом і нагадувало фотонегатив, а серце билося рівно за будь-яких обставин.
— Сідай, — сказала біла жінка, не вітаючись, і кивнула на лаву уздовж стіни. Велетень послухався, лава жалібно рипнула під його вагою. — Як вони?
— Чудово. Уже перезнайомилися.
— Із тобою?
— Між собою. Я вчасно пішов.
Жінка кивнула, глянула на стільницю, порожню і чисту, наче перший сніг.
— А він що тут робить?
Блондин, вочевидь, добре тямив, про кого йдеться, бо незворушно відказав:
— Він записаний у її долі. Вона тут — і він теж.
— Ти міг би його позбутися.
— Міг би, а навіщо? Так цікавіше, Мойро.
Білі губи жінки скривилися.
— Я не хочу, щоб ти мене так називав.
— Але це твоє ім’я.
— Більше — ні. Не тут, не тепер. Що роблять наші підопічні?
— Пообідали, та й хліб їдять. А ти як гадаєш, Мо? Шукають ночівлі.
— Добре. Усе йде за планом… Що таке?
Ледь помітна тінь ковзнула лицем Інгольва, очі кольору морської води потемніли, набувши забарвлення штормових хвиль.
— Я втомився.
— Невже?
— Не треба іронії. Я так більше не можу. Мені набридло топити кошенят у лайні.
— Що ти таке кажеш?
— Це метафора, Мо.
— О, — ідеально вигнуті брови жінки вигнулися ще ідеальніше, напівколом, а рот округлився, наче нуль, ретельно виписаний учителькою на класній дошці. — Я тебе вірно зрозуміла? Ти хочеш у відпустку?
— Я хочу у відставку.
— О! — жінка враз утратила всю незворушність. — Ні. Я відмовляюся обговорювати це. Навіть думати про це не хочу.
— Це не тобі вирішувати. Проінформуй, кого слід.
Біла жінка трохи нахилилася вперед.
— Я що, по-твоєму, самогубця?
— А що, ні?
У повітрі тонким лезом забриніла напруга.
— Ти не можеш змусити мене, — нарешті сказала жінка. — Силувати заборонено будь-кого, і нас це також стосується. Найперше — стосується нас.
— Я про те й говорю. Я себе силую, Мойро. Щоразу, як вирушаю за новою партією неборак — я себе ґвалтую. Буквально. Набридло.
— А ти досить рідко рушаєш, — схоже, ненависне ім’я вона пропустила повз вуха.
— Досить рідко — це ніколи. Усе інше занадто часто. І ось що, Мо… або ти відправиш, куди слід, моє прохання, або я піду сам. Прямо зараз. І тоді…
— Ми помремо. Ти і я. Знову. І вони. Усі вони — вперше. Ти це пам’ятаєш?
Інгольв знизав раменами, виглядаючи при цьому солідно і монументально, як ожилий шифоньєр.
— Ти цього не допустиш, правда ж? — украдливо мовив він.
Жінка закрила лице долонями та, за хвильку опанувавши себе, опустила їх на стіл.
— Гаразд. Я доповім. Але одна умова. Цих ти доведеш до кінця. Я сама не впораюся.
— Упораєшся, і то добре, але нехай так. Домовилися. Тільки не жди від мене трудових подвигів.
— Ну то йди. Ще маєш роботу.
Велетень підвівся і посунув до дверей, але на порозі зупинився.
— Мо, я мушу. Розумієш? Просто мушу, і все. Ці всі люди… вони невинні.
— Безумовно, — голос Мойри сочився сарказмом. — Особливо той лікар. Ну стояв собі, дивився, як помирає студентка, бо грошей йому не дали — теж мені, велике діло. Або ця, як її… цибата. Записалася на аборт, а чоловіку про вагітність сказати забула! Ну буває, що тут скажеш. Дівоча пам’ять! Правда, він про дітлахів мріяв років десять, ну то й що? Його проблеми. О, ще та, з пухлиною — вбила доньку…
— Утратила.
— Убила. Бо дозволила тому вишкребку, з яким була вінчана, лупити себе ледве не щодня. І сина свого, вважай, що вбила.
— Це не її вина!
— А чия? Моя?
— Ні. Суспільства, мабуть. Ця… суспільна мораль, правила поведінки, статус… усе це робить жінку неповноцінною, якщо поруч із нею немає хоч когось у штанях. Тобто, насправді не робить, але стереотипи… Їх впливу важко позбутися, знаєш.
Особливо тій, яку в буквальному сенсі забив власний чоловік. Він забив її до повної втрати тями, Мо. Змусив вірити, що таке ставлення — це єдине, на що вона заслуговує.
Мойра засміялася — сміх у неї був дзвінкий і прохолодний, наче лід у кришталевому бокалі.
— Ти відколи став психологом?
— Ну, відтоді, як Ліда — наша онкохвора — ледь не розтрощила собі голову насмерть об постамент під пам’ятником Мідному Вершнику.
— Невідомому Солдату.
— Байдуже. Я бачив її там, у процесі. Те ще видовище.
Біла жінка зацікавилася.
— Ти її врятував?
— Ти ж знаєш, що ні. Мені заборонено. Хлопці. той Юрко і Юлін муж…
— Геннадій.
— Ага. Їхня робота.
— Колективна свідомість. Це мені подобається. І дарма ти так переймаєшся, Інгольве. У твоєї Ліди буде вибір. Справжній вибір. Другий шанс. Їй пощастило.
— Неабияк, — Інгольв похитав головою. — У тому шансі вона втратить ураз усю родину. Як вважаєш, що вона обере?
Мойра дуже повільно встала з-за столу.
— Є ще третій варіант.
— Вони не дадуть на це дозволу.
— А якщо дадуть? Колись же давали… одного разу чи двічі… то — якщо дозвіл надійде — ти залишишся?
— Ні. Але цю справу закінчу, як належить.
— Згода. Ти нестерпний, Інгольве.
Класично гарне обличчя блондина стало просто прекрасним від усмішки.
— Я знаю, Мо. За це мене і люблять.
— Іди вже! Твоїм ще тут ночувати. Кожному окремо.
— Он як?
— Саме так. І тому до ранку доживуть не всі.
— Геть усі, Мо, — велетень усе ще посміхався. — Абсолютно всі. Це міцні горішки!