Подвійні міражі

16

Павло Вільгельмович Штос уже зібрався йти, устиг одягнути плаща й капелюха, проте, рухаючись до виходу довгим лікарняним коридором, побачив, що назустріч йому біжить захекана, розхристана Липочка. І відразу зрозумів, що візит додому, де на нього чекає тепла ванна, холодне шампанське і гарячий секс зі свіжою коханкою, відкладається, як кажуть в аеропортах, на невизначений термін. І ще встиг здивуватися покірності, з якою усвідомив цю непорушну істину, доки дівчина заговорила.

Липочка, для невтаємничених — Пилипа Орлик (саме так, веселий тато охрестив доню на честь творця першої української конституції), служила в «Леді» хірургічною медсестрою і була напрочуд обдарованою дівчиною. Талановитою, можна сказати. Навчалася вже на третьому курсі медінституту, спеціалізувалася в хірургії (ну й не дивно, так?) — а у клініці підробляла вечорами, і практика непогана, і до стипендії додаток. Ну, не те, щоб Липочка бідувала, ні, завдяки веселому таткові, мала все, що треба, але гроші тоді тішать, коли їх просити не доводиться. А біг Пилипи коридором міг означати лише одне — черговий складний випадок.

— Дівчина, — Липочка в таких випадках говорила мало і по суті. — Двадцять років, гострий біль у животі, лихоманка, блювота. Симптоми Френікус, Мендаля, Воскресенського та Щоткіна-Блюмберга позитивні. Попередній діагноз — гострий первинний перитоніт унаслідок розриву апендикса.

— Хто оглядав хвору?

Липочка опустила погляд.

— Я. Більше ніхто не захотів.

Штос, що вже біг до свого кабінету, пригальмував.

— Це ще чому?

— Ну… Її доправили сюди з третьої міської лікарні. Побоялися, що далі просто не довезуть. У них світло вирубили, її вже готували до операції. Діагнози співпадають.

— У них що, генератора немає?!

Липочка закотила очі.

— Павле Вільгельмовичу, вони бюджетники. Про який генератор йдеться? У них шпателів немає одноразових, ще трохи — і будуть пальцями язика хворому притискати, щоби горло перевірити.

— І?

— Ну… — Липочка, як і переважна більшість сучасної молоді, ледь не кожну фразу починала з цієї частки, викликаючи в Павлуші гостре бажання сказати, як за часів дитинства: «Не нукай, доки не запрягла», але він завжди стримувався, бо це була, по суті, єдина вада Пилипи, можна й потерпіти, — Інеса Борисівна… вона сказала, щоби дівчину перевірили на платоспроможність. Чи їй наші послуги доступні, і, якщо ні…

— То її перитоніт — її проблеми. Прикольно.

Липочка із жахом дивилася на свого наставника.

За розмовою вони якраз дісталися його кабінету.

— Жартую, не хвилюйся, — заспокоїв Липочку Штос, аж ніяк не певний, чи це так насправді. Принаймні, пані Тягнидуб точно не шуткувала. Щодо грошей із нею жарти небезпечні. Погані. Не розуміє вона гумору стосовно бабла.

— Не тільки це. Ще вона сказала, аби хвору везли до першої лікарні, чи до п’ятої… чи до чорта на роги — туди, де медицина безкоштовна. А їй, мовляв, байдуже. Пані Інесі.

У це легко повірити.

— Але, знаєте, живою цю пацієнтку вже нікуди не довезуть. Справи кепські.

— І ви перевірили її фінанси?

— Я перевірила. Коли мова зайшла про оплату, усіх як вітром змело з приймального покою. Але… Павле Вільгельмовичу, вона ж не при тямі. Тобто притомна, звісно, але їй кетонал уже вкололи і дроперідол. Її Єленка звуть, горянка. Телефон продиктувала, я набрала номер, а то її мама, перепудилася, заридала, я їй про гроші, а вона про доньку, що й зрозуміло. Ледве розтлумачила, де ми є і як нас шукати. Що робити будемо?

Павло Вільгельмович злукавив би, стверджуючи, що не вагався і хвилини, що відразу прийняв рішення, котре могло б вплинути на всю його кар’єру. Ні, він думав, і думав довгенько. Зважував усі «за» і «проти», й нарешті звелів:

— Готуйте третю операційну, збирайте бригаду, а я знайду Дімича і буду за п’ять хвилин.

Липочка спалахнула від радості і помчала виконувати наказ.

Дімич, анестезіолог, знайшовся в кімнаті відпочинку, разом із головним лікарем. Обоє сиділи насуплені, як сичі на погоду, й блимали на Штоса однаково круглими від здивування очима.

— Ти добре подумав, Павлушо? — вкрадливим, мохеровим голосом поцікавився головлік, коли Штос коротко виклав історію хвороби. — Арманд тебе по голівці не погладить, якщо дівка бідна. Триста євро — гроші чималі.

— Життя дорожче, — відповів Павло Вільгельмович. Вийшло пафосно, він і сам це розумів. Дімич хіхікнув.

— Своє життя дорожче. Інеса з тебе десять шкір злупить, коли дізнається. А може й звільнити. Ризикнеш?

Павло скис. Ризикувати йому ой як не хотілося. Він не любив ризикувати взагалі, а теплим, насидженим, хлібним місцем тим паче. Та здавати назад було пізно. Так, у вічі йому ніхто нічого не скаже. А поза очі скажуть — сцикун. Або й щось міцніше. Не те, щоби це його обходило, але…

— Починаймо. Дімичу, воруши дупою, бо пацієнтка й без наркозу засне, тебе дожидаючи.

І вони почали. І закінчили. Якоїсь миті, відірвавши погляд від розпанаханого пуза юної і дуже гарненької Єленки, Павлуша глянув крізь скляні двері третьої операційної в передпокій і побачив там Інесу Борисівну, похмуру, як небо перед грозою. Її вигляд не віщував нічого доброго, вона, як ніколи, скидалася на Кощія Безсмертного в шкіряній спідниці, і поманила Штоса маслакуватою рукою, що на її мові жестів значило: «Зайди для розмови». Після операції, звісно. Павлуша кивнув і викинув її з голови. Там і без кощавих тьоток було тісно.

Операція тривала три години. Закінчивши, Штос буквально виповз із операційної, вельми шкодуючи, що рухатися навкарачках йому гордість не дозволяє. До ніг наче хтось прив’язав оті ядра, із якими пересувалися каторжани, а пальці свербіли — вірна ознака того, що вони ось-ось утратять чутливість. Ненадовго, і не всю — та, як для хірурга, критичну її частку. Ванна, певно, охолола, шампанське видихалося, а коханка здиміла, втомившись чекати. Може, ну її, ту хату, і подрімати тут? Це ще ж їхати треба, а він уже ні на що не здатний. Сил немає, ще засне за кермом…

— Де вона?! Що із нею?!

— Угамуйтеся! — в голосі Пилипи, що забігла до передпокою за стрункою чорнявою жінкою у квітчастій хустці, бринів метал. Штос ще ніколи не бачив її такою. — Вам туди не можна, це операційна, там стерильно, а ви з вулиці. Так ви доньці лиш зашкодите!

— Ой, дівчинко моя срібна, повідай, ци з нею усе добре буде?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Стан тяжкий, зараз її відвезуть до реанімації. Я одне сказати можу — пощастило їй, Єленці вашій. Ще б трохи, і… — Липочка зітхнула. — Я боюся вас марно втішати, та, гадаю, усе буде гаразд. У мене чуйка на ці речі. А, крім того, її оперував сам Штос.

— Ой, а хто це? — чомусь злякалася Єленчина мама.

— Це Павло Вільгельмович, — солідно пояснила Липочка. — Наш найкращий хірург…

Є таке.

— І чудова людина.

А отут, Липочко, ти прибрехала трохи.

— Ой, та ось же він стоїть! — радісно скрикнула Пилипа, щойно помітивши Штоса. Жіночка рвучко озирнулася і кинулася до нього.

— То ви є лікар Павло? Що із нею, прошу?

У Павла Вільгельмовича язик прилип до піднебіння так, гейби в роті замість слини опинився клей «Момент». І річ була зовсім не у якійсь неземній красі Єлениної мами. Чи ж і була там краса? Бозна. Але щось у шляхетних, зовсім не селянських рисах обличчя, щось в очах кольору доброї кави, червоних, як стигла вишня, і то без жодної фарби вустах, і навіть у крихітній оксамитовій родимці над верхньою губою, змусило кожну клітину його втомленого тіла ожити і затріпотіти; мов зграйка різнобарвних метеликів оселилася в грудях, і бешкетувала там, лишаючи по собі лоскітливе відчуття чогось віднайденого. Павлуша розгублено заморгав, немов чекаючи, що жіночка зникне або мара перейде. Ні того, ні іншого не сталося. Чари тривали.

Жінка була досить дорослою — скільки їй, до речі? десь не більше сорока — аби втямити, з якого це дива на неї так витріщився незнайомий дядько. І повелася дуже по-жіночому. Вона почервоніла, тремтячими руками поправила платок на голові, а, коли заговорила вдруге, тон був значно спокійнішим, а нотки — м’якшими, нижчими.

— Вона виживе, пане добрий?

— Просто Павло. Без «по-батькові», — він бачив, що вона хоче це спитати. — Я гарантій не даю, та, гадаю, так. Вчасно привезли, що й казати. Молода, здорова…

Жінка заридала несподівано, як літня злива починається. Щойно стояла, слухала його, схвильована, звісно, але трималася, і ось тобі й маєш. Нервове перенапруження. Павлові до болю й у так зболених руках закортіло пригорнути її до себе, втішити, втерти сльози з білого личка, та, розуміючи, що цим остаточно «доб’є» шоковану Пилипу, котра і без цього дивилася на них в усі очі, явно починаючи щось розуміти, він стримався. Ледве стримався, і натомість сказав:

— Маю пропозицію, пані…

— Квітослава. Можна Квітка і без «пані», звісно…

Ото назвали тато з мамою, ніби знали щось!

— Що, як нам разом спуститися на перший поверх? — щосили намагаючись бути переконливим, промуркотів Павло. — Там є кафетерій, кави вип’ємо. Зараз Єленку повезуть звідси до реанімаційної палати, вам і тут бути не можна, й поки що в палаті також, вибачте. Та ви ж точно захочете дочекатися, коли буде можна?

— Точно захочу. Ходімо.

Штос вагався. Він не хотів цікавитися грошима, не в такий момент, але й виходу не мав. Та, щойно він роззявив рота, Квітка сама полізла до чорної сумочки, позбавивши його масної необхідність говорити на цю тему.

— Ой, а гроші ж куди? Триста євро, я вірно втямила? Позичила в сусіда, він давно за мною упадає, а як почув про Єленку — хтів і більше дати.

Доки Павло боровся з гострим нападом ненависті до невідомого сусіда, кмітлива Липочка, пробурмотівши на ходу: «Я до Інеси Борисівни», побігла тішити начальницю тим, що за все заплачено.

— Ви не думайте, Павле, я не якась жебрачка. Свої гроші маю, та дрібними, а решта лежить на картці. Я її шукати, а нема ніде. Руки трусяться, в голові туман. Ну, то хай, думаю, потім віднайду. Ці вам віддавати?

Три купюри по сто євро. Ціна юного життя. Чи не вперше від часів студентства Штос відчув, що ненавидить когось — і цим «кимсь» була Інеса.

— Гроші в касу. Це нам по дорозі. Ходімте, я вас проведу.

Понад дві години вони просиділи в кафетерії «Леди». Говорила здебільшого Квітка, Павло уважно слухав, вряди-годи питаючи щось, і ці запитання чомусь надзвичайно дивували жінку. Він замовив до кави трохи коньяку, Квітка випила й дещо розслабилася. Пилипа подбала, щоб чергова медсестра їм повідомила, коли Єленка прокинеться.

— Вам ніколи не кортіло жити в місті, Квітко?

Жінка замахала на Павла руками, мов на чортяку, що вистрибнув з-під землі посеред молитви.

— Та Бог з вами, Христос з вами! Що я забула у тамтому місті? Городяни усі злі та зашпортані, димом дихають, отруту п’ють, лайном заїдають, уже даруйте на цім слові! І ніби ж то й грошенят доволі, а працюють, як воли скажені! День у день, і в будень, і в неділю Божу! З ранку до ночі, світа білого не бачать!

— А ви там, у себе, байдики б’єте?

— Е, паничку добрий, робота від роботи чимось та різниться. Я з півнями встаю, ще й на світ не займається, а, бува, вийду надвір, повітря вдихну, і руки самі діла просять. А на небо глянеш, як вранішнє сонечко встає, то і серцем, і душею чуєш, жи тебе Бозя поцілував. Ото життє, мушу вам сказати! Певно, що гаруємо тєжко, і до землі, і до маржинки, і у хаті, й на подвір’ї, влітку і взимі, та наш труд — він для здоров’я, а ваш, аби на ліки заробити. Хіба нє? Он Єленка моя сюди вчитися подалася, у нас в горах і застуд не знала, а тут їсть бозна-що, гамбургери якісь, шаурму! Що воно таке, я й не знаю до пуття. А живіт — не смітник, от і довелося біди зазнати. Якби не ви, — Квітка обдарувала Штоса ніжним поглядом, — страшно подумати, що тоді було б! Але мусите знати…

— Давайте вже на «ти».

— Щоб ти знав, — легко згодилася Квітка. — Маєш моє життє у своїй волі. Що бажаєш, загадай, я усе зроблю. Ти мені дитину врятував, то нема такого, в чому б я тобі відмовила. Скажеш вкрасти — украду, звелиш убити — уб’ю… І я не шуткую.

— А скажу «виходь за мене» — вийдеш?

Квітка сторопіла на мить, а потім залилася дзвінким дівчачим сміхом — заплющ очі, і не скажеш, що то старша жінка регоче.

— Ой, насмішив ти мене, Павле! Ото була б парочка, Мартин та Одарочка! Я тобі ось що скажу, а ти поміркуй. Я не дівка, а вдова, десять літ уже, мені заміж йти не треба за тим, що в тебе на думці, я й так можу, без попа… та не червоній! Чи не думав про таке?

— Тільки про це й думаю.

Квітослава кивнула, простягнула руку і погладила його по щоці.

— Хороша ти людина. І чоловік гарний. Приїзди-но до нас у гості, та ось хоч на святе Різдво, і не вчуєшся, як настане. Я тобі такий бануш зварю з білими грибами — і ложку з’їси, і казан. А ще бринзою своєю пригощу, то почуєш, як співають гори! Приїзди, ми ждати будемо — і я, і Єленка, вона, мо, свого хлопця привезе, славно відсвяткуємо!

— Я приїду, згода. І гостинців привезу… ти шампанське любиш?

— Нє. Донька любит деколи, а я те не п’ю. А ти вино полюбляєш? Гаряче, домашнє, із гірськими травами?

Штос кивнув, дивуючись, що не залив слиною усю стільницю. Образ Квітки у гірському строї, що подає йому глиняне горнятко із паруючим червоним вином, окопався в його уяві міцно і на совість, як солдат у траншеї. От і добре. Давненько він відпустки не брав, подумав Павло, уявляючи, як піде з цим до Інеси, і що почує у відповідь. Арманд буде тиснути на те, що немає кому працювати, і на те, що він, хай там як, оперувати без грошей права не мав. А якби? А раптом? — верещатиме Інеса. А він тихо скаже…

Це ж святе Різдво.

Точно. Так і скаже. Треба ж подивитися, як в Інеси очі із орбіт випадуть. І нічого вона йому не зробить, на хвіст солі насипле… Бо насправді працювати є кому, авжеж, однак лікарі, як він, на дорозі не валяються. Це усі визнають.

— Вибачте, — Штос замріявся і не помітив, як до їхнього столику підійшла Липочка. — Подзвонили з реанімації. Єленка отямилася, хоче маму бачити. У вас є дві хвилини.

Квітослава аж підскочила. На очах виступили щасливі сльози.

— Ти зі мною? — спитала вона. Павло кивнув, узяв її за руку.

— Я з тобою.

І обоє зрозуміли, що йдеться не лише про візит до реанімаційної палати.

Вони знову були в тій комірчині. Усі. Сиділи уздовж стін на дерев’яних лавах, збентежені, збурені, спантеличені, радісні, просякнуті спогадами про інший вибір чи інший вимір. Кожен з них змінився, хтось невловимо, у серці, а хтось — і на виду. Пострункішала і посмутнішала Ксеня, хмарилося на чолі в Геннадія, тяжко він розмірковував про щось, а поруч із ним безнадійно і якось покірно плакала Юля. Павло Штос, навпаки, звеселився, підбадьорився, виглядав значуще, наче сизий качур посеред ставка. Ліда, теж замислена, попри це не мала уже в очах холоду смерті; а з-під хустки, усім на диво, вибивалися пасма каштанового волосся. Влада і Бобир, єдині з присутніх, жваво про щось перемовлялися, Юрко обіймав дівчину за плечі, а вона чіплялася за нього, як за скелю посеред бурхливого моря. Мойра засідала за столом, Інгольв у подобі водія стовбичив біля дверей, наче чатовий. Ліду лякати не хоче, зрозуміла Мойра. Ну та пусте, зараз вона налякає всіх гуртом. Ото буде втіха!

— Гаразд, — вагомо мовила вона, і всі очі, включно з мокрими Юліними, обернулися на неї. — Ви пройшли випробування. Ви усі, чим приємно мене здивували. Я цього не очікувала. Тішуся, що можу сповістити — ваші поневіряння майже закінчилися. До речі, мене звуть Мойра. Не тому, що доля. Це ірландське ім’я.

При слові «майже» вуха Юрка обернулися на локатори. Його це насторожило. Він не терпів поняття «майже». На його смак, воно було, як блощиця у подушці втомленого мандрівника. Безглузде визначення, абсолютно позбавлене сенсу. Майже відпочив. Майже наївся. Майже отримав зарплату. Майже закохався. Майже помер.

Чи ледь не помер?

Коротше кажучи, оте «майже» було, як протипіхотна міна на лісовій дорозі; обурливе, несподіване, і таке, що трощило всі досягнення, і ламало ваші плани до такої мами. Юрко хотів висловитися з цього приводу, та не встиг, бо Біла Пані правила далі:

— Перш ніж перейти до останнього іспиту, я хотіла б нагадати, що ви маєте повне право обрати той варіант розвитку подій, який вам більше до вподоби, а також вирішити, чи ви хочете пам’ятати своє минуле, інший вибір та нашу зустріч, чи — ні. Прошу озвучити свої думки з цього приводу.

— Я обираю Ігоря, звісно, — хрипкувато мовила Ліда, не підозрюючи, що її Ігор, в картузі та куртці стоїть біля одвірка, і шкіриться, як жеребець над вівсяним полем. — Ігоря, Ореста і нашу дитину. І я хочу все забути. Усе, як страшний сон.

— Геть усе? — Біла Жінка узяла до рук якийсь папірець на своєму столі і заходилася щось строчити на ньому. Владі від подиву аж мову відняло. Скрізь, куди не кинь, бюрократія.

— Так, Владлено, — Мойра засміялася, зісканувавши думки рудої. — Саме так. Недарма ж то зветься Небесна Канцелярія. Та я все ж воліла б почути від Ліди, з якого моменту стирати їй пам’ять?

— З того, де я з Ігорем зустрілася, — рішуче визначила та. Схоже, вона зовсім цього не боялася, хоча особисто як на неї, на Владу, термін «стерти пам’ять» лякав. — Не бажаю ані знати про свою хворобу, ані щоби Орест згадував п’яного Степана. Це все.

— Зрозуміло. Хто наступний?

Юля сторожко глянула на Геника — той дивився убік, витерла очі і тихо сказала:

— Що оберу я, більш ніж зрозуміло. Але якщо ти захочеш ту родину, Аліну і тих діточок… я не буду тебе звинувачувати.

— Але, Юлю, тоді ваш вибір не спрацює, — нагадала Біла Пані. — Ви подружжя, і мусите зупинитися на чомусь одному.

— Тоді хай Геник обирає. Я не буду його силувати. Не буду примушувати тебе, — повторила Юля, коли чоловік повернувся і важким, як свинцеве свердло, поглядом втупився в дружину. — Ти заслуговуєш на щастя. А я не змогла дати його тобі. Вибач.

Геник помовчав.

— Я обираю тебе, — без жодного ентузіазму сказав він. — То уявні дітлахи, а в нас справжня малеча.

— Тобто ти обрав не мене, а маля?

— Саме так. Проблеми?

— Ні, — Юля похитала головою. — Жодних проблем. Краще так, аніж нічого.

— Геннадію, ті уявні діти можуть стати справжніми. Вашими дітьми.

Мойра говорила улесливо, її вуста стікали медом, як стільники. Юля зненавиділа її за це. Ну навіщо вона? Чого вона лізе? Зараз Геник замислиться про це всерйоз, і хтозна, чим це закінчиться. Утім, хтось та знає. А для неї, для Юлі, це закінчиться смітником.

— Ні. Своїх рішень я не міняю, Мойро…

— Так, гадаю, ваша половина мала незрівнянну нагоду переконатися в цьому особисто, — Біла Пані чарівно усміхнулася. — А як щодо забуття?

— Треба забувати. Усе. І нам обом, — очі Геника нарешті прояснішали. — Ти згодна, Юлю? Може, буде шанс усе почати з чистого листка?..

— Може, й так, — непевно мовила Юля, міркуючи про щось своє. — А чи нам конче дійти згоди в цьому рішенні? Я маю на увазі забуття?

— Ні, — Мойра знизала плечима. — Тут воля ваша.

— Тоді я хотіла б усе пам’ятати.

— Юльцю…

— Генику, а ти забудь, — повернувшись до чоловіка, Юля палко заговорила. — Ну послухайся мене хоча б раз у житті. Ти забудеш усе це…

— Якщо це можливо.

— Геннадію, ви нас ображаєте! — обурилася Біла Жінка. — Ми влаштували усе те, що ви пережили, а тепер ви сумніваєтеся в нашій здатності впоратися із такою дрібничкою, як людська пам’ять? Юлю, продовжуйте, я, здається, розумію, до чого ви хилите…

— Так, це ж очевидно. Я лишуся тою жінкою, яку ти любив, у нас народиться. — виявилося, що це вимовити складніше, аніж усі попередні слова, але Юля впоралася, з другої спроби, — дитина, ти носитимешся з нею, як з писаною торбою, ти це вмієш, я сама бачила — а я буду пам’ятати усе до дрібниць. І смітник, і Ріпака…

— А Ріпак — це що?

— Ріпак — це хто, Генику, і це мій кістяк у шафі. А ще те, як я стояла з валізами та вузлами, чекаючи на таксі, знала, що ти дивишся на мене з вікна, і відчувала, що моє життя розбилося на друзки, наче криве дзеркало, що впало з висоти. Я не хочу забувати це, нічого з цього — аби добре тямити, що значиш для мене ти і твоя любов.

— Не кажи в минулому про мої почуття, — Геннадій потягнувся, щоби обійняти Юлю, а та знову заплакала, сховавши обличчя в нього на грудях. — Дуже тебе прошу. Ти була і лишишся жінкою, котру я кохаю. Я кохав тебе навіть там, і тоді. З іншою дружиною, з тими малюками — я кохав тебе. І кохатиму до останнього поштовху серця.

— От і добре, — незворушна Мойра знов черкнула щось у своїх нотатках. — Хто далі?

— Можна, я? — отримавши згідний кивок, Ксеня заквапилася. — Нехай все буде, як є. Тут Василько живий, троє діток маємо… А там я самотня. Я дітей обираю і його. І теж хочу пам’ятати…

— А чому? Навіщо?

— Та для того, люба пані, аби-м знала, жи можу співати. Троє дітей, семеро — а я маю кебу! І таки співатиму! Ось побачите!

— Сподіваюся, що побачу, — лагідно кивнула Мойра. — І почую, звісно. Ви, Павлушо, щось сказати маєте? Бо соваєтеся на тій лавці, гей би на мурашнику всілися…

— Давайте без фамільярності. Звіть мене Павло, а ще ліпше — й по-батькові, — Штос зверхньо оглядів усіх присутніх. Відчуття власної значущості в Павлуші незнищенне, подумки резюмував Інгольв, уважно дослухаючись до загальної розмови. Поки що без сюрпризів. Кожний вибір цілком прогнозований. Та цікаво, як усе піде, коли вибухне бомба? А, чи, може, диво? І хтось зголоситься сам?

— Я, волію, певна річ, обрати те, що пережив тут, — продовжував Штос. — Де Єленку врятовано, а її мама і я… ну, не має значення. Ви мене зрозуміли. А про те, як ми втратили дівчину…

— Як ти її вбив, — чемно нагадав Юрко.

— Та заткайся ж, шмаркачу!.. Я не хочу згадувати. Цього не було, гаразд? Просто страшний сон…

— Гаразд, — згодилася Мойра. — Я не заперечую. Владо, ваша черга.

— Це також очевидно. Я вчинила вірно, коли втекла від Антона. Волію завершити це розлученням, і не забувати. Те, що я пережила, дуже витвережує. Коли в дурну бабську голову свіжа думка затешеться про те, ніби можна дозволяти чоловіку обертати тебе на ганчірку, я це пригадаю, і мізки провітряться.

— Це розважливо, — піддакнула Біла Пані. — А ви, Юрку?

— Рита мертва. І тут, і там.

— Шкода, але в цьому сенсі вибору не було. Чи, точніше, був, та не від вас залежав.

— Я так і зрозумів. Що ж, тоді в мене все однозначно. Без варіантів. Я надаю перевагу тому, що отримав нині. І, певно, що хочу забути все, побачене і відчуте там.

— Геть усе? — невинним голоском поцікавилася Влада.

— А до тебе, руда, я і там, і тут відчуваю те саме. І цього я ніколи не забуду.

— Отже, всі ви визначилися, я ваші побажання записала — це зайве, звичайно ж, та, як влучно відзначила Владлена, канцелярщина усюди, — Мойра демонстративно зашаруділа паперами, як досвідчений бюрократ, що таким чином уникає небажаних відвідувачів. — Прийшов час останньої перевірки. І, що б ви там не думали, мені прикро казати це. Дуже прикро, проте я, на відміну від вас, вибору не маю. Інгольве, прошу, продовжуй…

Почувши це ім’я, Ліда стрепенулася і вирячилася на водія. Той відповів їй кривою посмішкою, і рипучим, як солдатський чобіт, голосом сповістив:

— Нам потрібне пальне.

Чітке усвідомлення того, що йдеться не про бензин, ошпарило Юрка, мов окропом.