Подвійні міражі

9

Ліда увійшла до лісу, і цей столикий, сторукий велетень відразу обійняв її пошерхлим гіллям кленів та беріз. Радісно гойдалися вікові смереки, мов вітаючи новоприбулу, шурхотіло під ногами опале листя, де-не-де пробивалася з-під нього жовто-зелена трава. Ліді завжди подобався ліс, а тепер — тим більше. Він дарував спокій і був спокоєм. Осередком тиші, не важкої, мертвої, що страшніша за будь-який крик, а живої. Тиші, сповненої шелестіння, зітхання, шарудіння та цвірінькання. Цілющої тиші, незбагненної, як саме життя.

Ліда знала, що в лісі їй полегшає. Відчувала, що вщухне біль, котрий напинав її голову зсередини, наче газ повітряну кулю, і пульсував, немов відкритий нерв у зубі. А ще ліс умів стирати пам’ять. Не цілком обнуляти її, хоча це було б доречно, однак — приглушувати. Притлумлювати. То ж була надія, що забудуться ті страшні речі, які вона почула від Орчика.

Жахливі, несправедливі речі.

Ліда не пригадувала, як опинилася під пам’ятником Невідомому Солдату, але це не мало значення. Опинилась, і по тому. Статуя була стандартною, блискучою, разом із постаментом метрів три заввишки — сотні й тисячі таких розкидані по всій країні, сяють на сонці, мов невгасимі спалахи кривавої війни. Ліда підійшла ближче, очікуючи побачити на п’єдесталі знайомий напис: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», викарбувані роки: «1941–1945», і, можливо, список прізвищ та військових звань тих, хто був родом із цього села і загинув на війні.

І вона побачила. Усе. І роки, і напис, і навіть прізвище. Одне.

У грудях захолонуло. Ліді здалося, що її серце вирвали з грудей і, ще пульсуюче, поклали на лід. Руки затрусилися так, що збоку це нагадувало, щонайменше, напад епілепсії.

Ліда пам’ятала ці дати — ще б пак. Не змогла б забути, проживи хай і тисячу років. Сьомий день народження Орчика — Степан тоді вперше побив сина. Не просто ляснув по дупі, чи дав підпотиличника — цього не бракувало відтоді, як Оресту виповнився рік, а саме побив. Ліда тоді десь побігла, де ж вона ходила, на синове свято? Цього жінка згадати не могла, та це й не важливо, бо коли повернулася, Орест був увесь синій. Увесь, буквально, крім лиця, — обережний тато по обличчю не бив. Ліда ридала, кричала, допитувалася в сина, що тут сталося, намагалася розбудити Степана, що, у смерть п’яний, валявся на подружньому ложі, як мішок з лайном, — усе було марно. Степан не будився, лише кілька разів дриґнув ногою, аби відігнати Ліду, і захропів далі. А син дивився на неї знавіснілими, повними ненависті очима і мовчав. Ліда, плачучи, навіщось укладала в дитячі рученята пакет із подарунком — Орест зрештою узяв його, розчахнув вікно, і дорогий заморський танк на дистанційному управлінні, на який Ліда економила заледве не рік, полетів надвір з дев’ятого поверху. Син завмер перед вікном, а Ліді примарилося, що і він ось-ось кинеться за танком; ухопивши Ореста за плечі, вона відштовхнула його геть.

А надвечір Орчик скупо мовив, що пісяє кров’ю.

Нажахана Ліда викликала «швидку» і набралася встиду. Спочатку Степан, що нарешті проспався, тупо не впускав лікарів до свого дому, гримаючи, що в них усе гаразд. Потім, коли лікар пригрозив викликати міліцію, двері все-таки відчинилися, й уся медична бригада іще півгодини ловила Ореста. Упійманий і оглянутий, він був доправлений до лікарні з діагнозом «забій нирок» та двома зламаними ребрами. Ліда провела сина до машини і квапливо повернулася, бо ж Степанчик там сам голодний, а тим часом лікар подзвонив від них до міліції, незважаючи на її зойки і запевнення Степана, що «малий вишкребок сам упав». Ось тільки результату не було. Тобто був, і досить прогнозований, та навряд чи той, на який розраховував жалісливий медик. Менти приїхали, покривилися, почувши про родинну сварку, і поїхали, з чималим полегшенням вислухавши від Ліди «Ні» у відповідь на запитання, чи бажає вона подати заяву.

Вони поїхали, а Степан побив дружину — аби хвилю не здіймала — добряче наївся, видудлив півлітру і знову дав хропака.

Відтоді Оресту діставалося ще не раз, і не двічі, й возила Ліда його весь час до різних лікарень, щоб не ганьбитися. Намагалася весь час бути поруч із сином, затуляти його собою, але ще ж мусила і працювати, й по хаті щось робити, і в черзі стояти, аби взяти щось поїсти. Орчик віддалився від неї, довший час він був маминим мазунчиком, довіряв їй, повідав усі свої секрети, часто обіймав, цілував, сміявся із нею. Після лікарні все змінилося, Орест ріс сам по собі, і до неї справ не мав жодних, і хтозна, чи довго б так тривало, але Ліда завагітніла. І, попри погрози та побої чоловіка, який з перекривленим від гніву ротом верещав, що йому не потрібен ще один дармоїд, вирішила залишити дитя.

Орест, дізнавшись про мамину вагітність, відтанув, пом’якшав, у дорослі сірі очі повернувся дитячий блиск. Задовго до того, як Ліда почула про перинатальну психологію, вона вже відчула на собі її цілющу дію — завдяки синові. Стать дитини лишалася таємницею, але Орчик був певен — це сестричка. Він розмовляв із маминим животом, гладив його, називав пузомешканця Софійкою і знати не хотів про інші імена. Коли дитина в утробі починала пустувати, не даючи мамі заснути, колискові Ореста, стародавні, ще прабабині — де він тільки їх узяв? — діяли, мов снодійне, і на Ліду, і на маля.

Усе йшло добре. Навіть Степан її більше не бив. Майже не бив. А потім…

Чотирнадцятого вересня дев’яносто другого року, на восьмому місяці, Ліда втратила свою другу дитину.

Орчик угадав — то була дівчинка. Донька.

Того дня Ліда була особливо втомлена, бо, хоч за законом давно мала би вже відпочивати в декреті, все ще мусила ходити на роботу. У буремні дев’яності розкіш передпологовї відпустки могли дозволити собі не всі жінки, і вона, Ліда, не могла. Доводилося працювати, незважаючи на вагітність, аби прогодувати себе, Ореста й Степана. Степан не працював та й надалі не збирався. Доки було що винести з хати і пропити, нестача грошей його не обходила. Частенько, прийнявши на груди «для зігріву», благовірний горлопанив одну пісеньку. Ліда її ненавиділа.

Якби Степанова мамка не була вже вісім років, як поза зоною досяжності — тобто у могилі, Ліда, мабуть, також спитала б це в неї. Нащо, мовляв, ну й далі, за текстом. Утім, пригадуючи забиту, зашпортану жінку, що не сміла й очі звести на свого чоловіка, Степанового батька, Ліда припускала, що свекруха сама не знала, навіщо. Бо так вийшло, та й усе. Зірки так розташувалися. Не пощастило. Зачала.

Ліда чомусь щиро вважала, що їй пощастило значно більше.

Вона крутилася на кухні, зі своїм пузом і в рясній домашній спідниці схожа на бегемота в балетній пачці. Щось наспівувала, попри втому радіючи рідкісній можливості побути самій — відпросилася з роботи раніше, і поглядала на годинника — чекала Орчика зі школи. Степан десь завіявся, запевняв, що пішов шукати підробітку, але їй у те не вірилося.

Якщо прийде додому тверезий, то вже щастя. Ліду турбувало, що доведеться лишити Ореста на тиждень сам-на-сам із татом, коли почнуться пологи, але вона заспокоювала себе тим, що Степан напевне обмиватиме народження дитини усі сім днів і не просихатиме. Отже, не зважатиме на сина. Та і часу ще багато, тижнів п’ять, а то й шість, якось буде, щось вигадається.

Ліда завжди себе заспокоювала, так чи інакше.

Відкрилися вхідні двері, в коридорі щось гупнуло, грюкнуло, брязнули ключі, і Ліда зітхнула. Це Степан, а в неї ще їжа не наготована. Зараз буде виступати, що через того байстрюка нагуляного — це про дитину в утробі — він голодний сидить, бо дружина стала неповоротка, нічого не встигає.

Услід за гупанням та брязканням до неї донісся хрипкий жіночий сміх.

Не вірячи власним вухам, Ліда вискочила в коридор. Біля Степана гойдалося, мов яблуня на вітру, пропите і затягане «воно», стать якого можна було розпізнати лише за довжелезними немитими патлами, збитими на голові в товстий, круглий клубок (донині Ліда ніколи не бачила колтун наживо), та короткій ситцевій спідниці, якою покійна Лідина мама постидалася б і підлогу мити. Поруч із цим «чимось» коливався Степан з придуркуватою либою на порепаних вустах і масним блиском у залитих аж по вінця оченятах. Жінку він помітив не відразу, а, помітивши, дуже здивувався.

— Лі… Лід… Лід… ко! — з третьої спроби вимовив він. — А ти вдома?

— Та як бачиш. А це хто?

— О! — Степан задер догори брудний вказівний палець. — Точно! Це ж тре. треба. знай. будьте знайомі! Це Нелька. Нелько, це Лідка. Моя сестра.

І, втішений тим, як вправно дотримався етикету, аж ногою шаркнув.

Ліда отетеріла. Скам’яніла. Дар мови зник на добрих п’ять хвилин.

— Дуже приємно, — хрюкнуло «дещо» і вхопило Степана під руки. — Ворушися давай, ти, свинюко. Раніше вставиш — швидше скінчиш, раніше й бухнемо, ги-ги! А ти нам, дамочко, не заважай. У нього й так може не встати!

— Як не встане! Я тобі дам «не встане»! — Степан хижо вишкірився, замахнувся на Нельку, але не вдарив, а погладив її по щоці. Ліді здалося, що під його пальцями зараз розпливуться брудні патьоки. — Та в мене, як кілок! Як долото стоїть! Я… гігант… теє, як його… сексу! Чо маячиш тут, Лідко? Марш на кухню!

— Бога побійся, Стьопо! — скрикнула Ліда не своїм голосом, і вже адресуючись до Нелі, мовила. — Я дружина йому. Не сестра.

— Га-га-га, оце прикіл! — скаженою гускою зареготала Нелька. — То ти, Стьопко, той. стрингер. а чи свінгер? Сексу утрьох кортить?

— Нє, їй не можна, сама бачиш — пузо, — від Нельчиної реакції Степан збадьорився. — Я її бережу. Ну, шуруй до кімнати, годі розмови балакати. Пора вже до діла.

— Геть звідси, — твердо звеліла Ліда і посунула на Нельку усіма своїми вісімдесятьма кілограмами. Чаша її терпіння переповнилася. — Забирайся. Геть!

— Ти на мене батон не криши, — Нелі теж було рішучості не позичати, і з місця вона не рушила. — Він мені півлітру обіцяв. Первака, не якогось пійла. У мене труби, курво, горять! І мені насрати, хто ти йому є!!!

Ліда розмахнулася і незграбно вліпила Нельці ляпас. У пропитій душі Степана раптом спалахнув синювато-сизий, як вогонь підпаленого первака, лицарський дух. Захистити Даму Серця за будь-яку ціну! Кулак Стьопи стінобитною колодою врізався Ліді в носа. Там щось хруснуло, полилася кров. Нелька зааплодувала. Ліда заточилася і впала. Впала вдало, на задницю.

А далі Стьопа бив її уже ногами. У живіт.

Орест повернувся, коли все уже скінчилося — але не для нього. У його кімнаті, спливаючи кров’ю, валялася на підлозі понівечена мати. У батьківській спальні Степан довбав Нельку — процес дуже затягнувся через нетверезість учасників. Десятирічний хлопець лише раз глянув на солодку парочку в колінно-ліктьовій позиції і його знудило. Парочка навіть не озирнулася. Тоді Орест приніс із кухні мамину качалку і щосили влупив батька по нирках. Той так здивувався, що аж зупинився.

— Іще раз, падло, ти хоч пальцем матір діткнеш, — промовив хлопчик, — і я тебе вб’ю. І мені за це нічого не буде. Забирай свою проблядь і шуруй звідси, доки цілий.

— Ах ти ж щеня! — заревів Степан, набичившись. — Та я тебе, ви…

Другий удар качалкою по тімені перервав батьківське повчання в зародку. Стьопа похитнувся і всією вагою навалився на голу Нельчину спину. Спина зарипіла, Нелька закричала. Орест вийшов з кімнати, викликав «швидку» і сам зібрав усе, що потрібно для лікарні — капці, халат, зубну щітку, тарілку, чашку, ложку, нічну сорочку, мило і трохи грошей, які витягнув із батькової кишені.

У лікарні Ліді поставили діагноз «прогресуюче відшарування плаценти», зробили екстрений кесарів розтин, дістали уже мертве дитя, і, виявивши матку Кувелера, провели гістероектомію. Лікарі сказали Ліді, що вона ледве не померла.

Ліда шкодувала за отим «ледве». З лікарні її забирав Орест.

— Я все прорахував, мамо, — заявив блідий і враз змужнілий син, крокуючи з нею до трамвайної зупинки — грошей на таксі не було. — Ти з ним розлучишся, розміняєш квартиру, у нас з тобою тоді буде однокімнатна більшої площі, бо я ще неповнолітній, а йому й кімнати в комуналці вистачить. Ми квартиру можемо здавати, а самі поки що в селі поживемо. У прабабиній хаті.

— Ти хоч знаєш, що таке жити в селі? — обережно спитала Ліда, напружено розмірковуючи, як сказати сину про головне. — А, тим більше, у такому, як Зоряне? Там у кращі часи не було роботи, а зараз і поготів.

— Я був там на канікулах, — Орчик сумно усміхнувся. — Не те саме, що жити, розумію, але… мамо, я все-все робитиму. Дрова рубатиму, воду носитиму, жити будемо з городу, зараз усі так живуть. Нам багато не треба, правда ж? Або — хочеш — ми тут лишимося, у столиці? Я можу трохи підробляти, продавати газети в переході, чи ще щось. Ти, головне, скажи, що ти його покинеш… Піди від нього, мамо, я дуже тебе прошу.

— Сину, — Ліда зупинилася, вдихнула на повні груди, як перед стрибком у крижану воду, — ні, як не крути, а казати це треба одним махом, — з чого ти узяв, що я буду подавати на розлучення?

Личко Ореста витягнулося і стало зовсім дитячим — перед Лідою постав ображений, збентежений десятирічний хлопчисько.

— Тобто як?.. Я… а ти… — залопотів він, ще не дуже тямлячи, про що питає мама.

— Не буде жодного розлучення, чуєш?! Ні, ні і ще раз ні. Хай там що, а він мій… ти куди? Орку? Оресте! Куди зібрався?!

Орест розтиснув пальці правиці, Лідина сумка, яку він ніс, упала на асфальт. А син пішов від мами, не озираючись, згорбився, утягнув у плечі худющий карк, і Ліда з переляку закричала на всю вулицю, не переймаючись за здивовані погляди перехожих, не помічаючи їх — нічого не помічаючи, окрім сина:

— Я просто хочу, щоб у тебе був батько!

Орест зупинився, підійшов до неї, і Ліда з подивом помітила, що син сміється. Вона ще не втямила, що у хлопця почалася звичайнісінька істерика.

— О! Так, батько! Звісно! Ну, дякую! Спасибі тобі!

Орчик смачно плюнув на асфальт біля маминих ніг і пішов, цього разу назавжди. Де він пропадав, у кого спав, що їв, Ліда так і не дізналася. Шукала сина скрізь, де лиш могла придумати — у друзів, учителів, у підвалах та притулках — марно. А за два тижні до Ліди завітала якась тітка з опікунської ради і поставила умову: або Ліда оформлює сина в інтернат, як він того хоче, або її та Степана позбавлять батьківських прав.

Ліда довго відмовлялася. Плакала, намагалася щось пояснити строгій тітоньці.

— Боже мій, чому? Адже у нього є сім’я.

Тітка зиркнула на неї, як на гидкого хробака в супі.

— Чоловік побив вас, ви втратили дитину, самі були на межі смерті, і ще маєте нахабство стверджувати, що у вас сім’я? Любонько, то вам хтось набрехав — у сім’ях чоловіки не б’ють ногами вагітних жінок. Такого, либонь, немає і в мавпячих зграях.

Осудливий тон тітоньки Ліді не сподобався.

— То наші справи, — заявила вона, намагаючись говорити зверхньо.

— А справа Ореста — моя. Відтепер моя. Обирайте. Або робіть те, що він просить, або я зроблю те, що можу. Ще й посаджу того сучого потроха, який вам дорожчий від рідного сина. Залюбки посаджу.

І Ліда здалася.

Наступного разу вона побачила сина за п’ятнадцять років, уже на його весіллі — наречена наполягла на її присутності. Мабуть, Орест дуже любив свою пару, якщо погодився, але мамою він називав іншу. Оту жінку з опікунської ради, що сиділа біля нього поруч, а не в кінці столу, як Ліда.

Усе це, дуже довге в переказі — якби, звісно, Ліда наважилася хоч комусь таке розповісти, — промчало перед її внутрішнім поглядом за лічені секунди і зірвало сяк-так приладнану пов’язку смиренності з її зболеної душі. Ліда застогнала, глухо, безнадійно, дивлячись на кошмарний напис — літери, просякнуті кров’ю, ніби вистрибували з глибин її сумління, і навіть не здригнулася, коли мідний бовван з обличчям Ореста заговорив до неї з постаменту.

Він говорив недовго, дзвінко, холодно і по суті. А, коли закінчив, Ліда підійшла до постаменту й щосили вдарилася об нього головою. І ще раз, і ще… Вона зробила б що завгодно, аби набат, що, змішуючись з болем, вибивав по ній реквієм, перестав кінець кінцем звучати в її мозку.

Тоді їй завадили, але ліс. ліс мав їй допомогти. Достатньо просто зупинитися і почекати. І все прийде. Усе потрібне — прийде. Ліда усміхнулася. Нарешті. Вона ось-ось стане вільною. І тут їй точно ніхто не стане на заваді.