Подвійні міражі

10

Юля загубилася. Геннадій місця собі не знаходив, кружляючи на одному місці, наче крук-панікер. Він не міг втямити, куди поділася дружина, і вже перестав навіть вгадувати, де вони узагалі і що тут коїться. Він змушений був погодитися з жінкою, бодай і подумки — це все його вина. Те, що вони опинилися тут. Те, що вона — вагітна! — блукає нині десь, сама-самісінька, змерзла, перелякана й голодна. Те, що вона…

…хотіла вбити твою дитину. Це теж твоя вина?

Геник відмахнувся від цих думок — не на часі! — і спробував зосередитися на тому, де він востаннє бачив Юлю. Та лишень щойно вона йшла, пиляючи його, повільно і невпинно, як іржава «Дружба», а він відповідав їй, як завжди, коли хотів заспокоїти «Звісно, так, ти маєш рацію, пробач, я цього не хотів», а потім… вітер, згадалося Геннадію. Був порив вітру, і Юлі не стало. Тобто, вона зникла.

Вітром знесло? Смішно!

Та сміятися не хотілося. Геник ще не відійшов від шоку того божевільного ранку — невже минув тільки місяць? — коли, повернувшись додому за забутою парасолькою, виявив дружину при повному параді, з поліетиленовим пакетом у руках. Це при тому, що напередодні вона і словом не обмовилася, що кудись збирається. Юля знітилася, розхвилювалася, побачивши чоловіка, залопотіла щось про діагностичну операцію, про жіночі проблеми і про те, що не хотіла його хвилювати, й тому промовчала, бо ну що тут говорити, операція простенька, за кілька годин вона вже буде вдома, і він, якби не повернувся, так нічого б і не знав, і ось на біса він повернувся? Останніх слів, Юля, звісно, не промовила, та вони легко читалися в її очах, і в тому, як тремтів і зривався на писк її голос. Геник вислухав це жалюгідне лопотіння мовчки, так само мовчки поліз до неї в сумочку, дістав звідти паспорт (Юля обурювалася, репетувала «Як ти смієш?!» і намагалася завадити), і побачив між сторінками про сімейний стан та прописку складений учетверо білий папірець. Розгорнув і прочитав, з великою цікавістю.

Направлення на аборт.

Строк: 5–6 тижнів.

Вакуум-аспірація.

І — результати аналізів на ВІЛ, гепатит В та сифіліс. Усі — негативні, що могло б потішити, за інших умов.

Геннадію було байдуже, як це називається, вакуум чи ще якось — суті справи це не міняло. Клапті порваного папірця встеляли килимову доріжку в коридорі, Юля ридала у ванній, а він пив щось міцне і намагався втямити, яким це чином опинився у шлюбі з убивцею. Він був досить лояльним з багатьох питань, визнавав право на свободу вибору — теж у багатьох аспектах життя, але що до цього…

що до аборту для нього не існувало напівтонів. Ну, хіба що аборт з медичних показань. З реальних медичних показань, а не з «О, Боже, я ковтала снодійне і народжу інваліда, нумо, притьмом зробіть мені чистку!»

Так, наче йдеться не про живу дитину, а про якийсь сраний килим.

Тим більше, що в Юльки не було хоча б таких показань. Жодних, окрім її бажання.

На роботу він тоді так і не пішов. І над тим, як далі діяти, міркував недовго. Ухвалив рішення повністю змінити своє життя, і за будь-яку ціну дочекатися сина. Або доньки. Юля, м’яко кажучи, цій ухвалі не зраділа.

Вона верещала. Вищала. Кричала. Погрожувала розлученням і розподілом майна — Геник не злякався. Так, він знав, що Юля мала рацію, і за тутешніми законами, писаними не інакше, як великим дотепником, і він, що ішачив з шістнадцяти років по шістнадцять же годин на добу, і Юля, котра й дня у своєму житті не працювала, вважалися «подружжям, що спільно набуло своє майно», і майно це мало б ділитися навпіл. Тільки Юля не знала, що він віддав би їй усе — майно, кров, життя — їй або заради неї, бо кохав. По-справжньому. Мабуть, він таки завинив. І в тому, що дружина, не знаючи ціну копійці, залишилася, по суті, балуваним, примхливим дівчиськом п’ятнадцяти років у тілі дорослої жінки, і в тому, що він мало говорив їй про своє кохання. Та що ж слова?.. Невже вони важать так багато, що затьмарюють, знищують наші дії?

Бо усе, що він робив — він робив для неї. Як у пісні, тільки наяву.

Коли Геник відчув, що достатньо п’яний, він витягнув Юлю з ванної, де вона вже не ридала, а парилася в пінному окропі, червона, як рак, сподіваючись, мабуть, викликати викидень немедичним способом. Геннадій нагодився якраз вчасно, бо їй уже робилося зле, іще трохи — і вона, зомлівши, пішла би під воду, мов дірявий човен. Отже, він вихопив її з джакузі, загорнув у рушник, доправив до кімнати і, посадивши в крісло, спромігся на одне-єдине питання.

— Чому? Господи, Юлю, чому?!

Вона плела щось таке, мов учаділа — і про фігуру, яку неодмінно зіпсує народження дитини (Геник сп’яну ніяк не міг втямити, про що це вона? Та акторки і манекенниці часто мають купу дітей, і нічого, а вона ж ніби не акторка і не модель, і фігура в неї, як у штангенциркуля), й про небажання годувати, тому що це зіпсує форму її грудей (тут Геник не втримався і спитав, яку форму та яких грудей, чим завдав їй, як кажуть в американських кінах, непоправної моральної шкоди), і про те, чому вона мусить бути прив’язана до якоїсь малявки, витирати за нею лайно, де таке написано, що мусить, і про те, що вона ще не нажилася, не нагулялася, не натішилася молодістю. Мотлох — ось що спадало на думку Геннадію, коли він потім згадував цю розмову. Полова. Казна-що.

Юля просто не хотіла дорослішати. Їй подобалося бути вічною дівчинкою. Ну, а він прищепив їй це бажання і культивував його, мов фанатичний садівник. Ось воно й принесло плоди.

Час збирати каміння.

Найгидкішим було те, що Геник усе одно продовжував любити свою Юльку. Коли він думав — а думав він постійно — про те, що вона збиралася робити, в нього краялося серце. Він більше не хотів її любити. Усе, що він хотів — це отримати дитину, знайти їй няньку і годувальницю в одній особі (він знав, що це дуже дорого, але, на щастя, міг собі це дозволити), й забути про дружину, на той час уже, безумовно, колишню, як про кошмарний сон.

І водночас найстрашнішим його сном був той, де він її забував.

Як ведеться в цьому найліпшому зі світів, такі жахіття збуваються позачергово.

Безпорадний, збентежений Геннадій ще потоптався на місці якусь мить, а потім пірнув у сіруватий туман, що повз на нього, немов отруйний газ із покинутих ворожих окопів. Ніч також раптом зробилася сірою, як макове зерня; з наручним годинником коїлося щось дивне. Оскаженілі стрілки намотували коло за колом, обертаючись з такою швидкістю, яку не здатна визначити й фізика. Геник зробив кілька кроків у нікуди, бо не бачив далі свого носа, а потім туман ураз розсіявся, і чоловік опинився перед воротами з сітки, над якими вилася металева стрічка із якимсь написом. Він уже не зчудувався б, побачивши там сакраментальне «Arbeit macht frei», проте чавунні літери були знайомі, українські. Вони складалися з трьох слів.

Геннадій увійшов і побрів наосліп поміж крихітних кам’яних надгробків, також з написами, але — дякую тобі, Господи! — без медальйонів із фотографіями, і, на диво, жодного каменю не зачепив ногою. Дуже скоро зрозумів, що ті написи — це причини, з яких діти не народилися. Надгробків було так багато, що аж серце зупинялося від болю. Геник йшов і читав, читав, читав.

Він стане на заваді моїй кар’єрі.

Просто не хочу народжувати!

Це твої проблеми.

Чоловік у довгому рейсі.

Ембріон.

Немає житла.

Сама вирішуй.

Дитина мусить бути бажаною.

У мене вже є троє.

Залетіла.

Заплуталася в циклах.

Нащо плодити злидні?

Я вже домовився про аборт.

Придумай що-небудь сама.

Вибач, я вже маю дружину й дітей.

Спочатку закінчу інститут.

З першого разу не вагітніють.

Це лише скупчення клітин.

Від випадкового коханця.

Таблетка не спрацювала.

Порвався презерватив.

Це зіпсує мою фігуру.

Хочу пожити для себе.

Геннадій уперто рухався вперед. Його морозило, зуби цокотіли так, ніби хтось щосили лупив виделкою об порцелянову тарілку. Він не знав, чи це реально — перейти цей жах, і боявся, що ні, бо кладовище видавалося нескінченним. Звідкілясь у пам’яті вискочили цифри. Двісті тисяч щороку. Чи двісті п’ятдесят? Ця земля просякнута кров’ю.

Хочу пожити для себе.

Так казала і Юля. Що ж… він надасть їй таку можливість. Неодмінно. Буде жити для себе і сама по собі, скільки влізе. До відрижки. Хай народить, а потім — вольному воля.

Геник зупинився й схлипнув. Він плакав і не соромився своїх сліз. Знав, що підлеглі поза очі називають його «тютею» і вважають зайве сентиментальним — забуваючи при цьому, що навряд чи тютя здатен розпочати й тримати такий великий та своєрідний бізнес, як мережа ломбардів. Однак те, що про нього думають і кажуть, Геннадія ніколи не обходило. Він народився не для того, щоби відповідати чужим уявленням про себе. Але дитина, діти… то було його вразливе місце. Ахілесова п’ята залізного бізнесмена. Юля, сама того не знаючи, поцілила прямо в неї, і тепер він гинув.

І не знав, що Юля йде поруч із ним, і вона його не бачить, так, як і він — її, зате видить дещо інше. Чорний вихор, що сповиває надгробки жалобним крепом, землю, котра совається і перевертається під ними так, ніби ціла армія зомбі прагне одночасно, гуртом вибратися на волю, і — стогне. Тяжко, болісно, як поранений звір; той звук виривається звідкілясь з її нутра, з тих потаємних, гарячих глибин, де розчиняються в магмі людські гріхи. А ще — під причинами смерті дітей Юля бачить їхні посмертні фото. Те, що від них лишилося. І що вона так само плаче, уже жаліючи не себе, і навіть не мужа, а своє, ще ненароджене дитя.

Влада і Юрко сиділи, обійнявшись, за влучним висловом хлопця, посередині ніде. То був луг чи поле, укрите жовтуватим посохлим бадиллям, схожим на перепалене перекисом волосся. Жодних ознак житла, навкруги самі гори, а вдалині, перед їхніми очима, ще бовваніла лісосмуга, здебільшого з листяних порід. Можна було розгледіти клени, платани, липи та тополі, майже всі — обшарпані безжальним осіннім вітром, лиш на кленах де-не-де ще трималося якимсь дивом різьблене темно-червоне листя. Влада перебралася в джинси та вовняну кофту, зняла із себе усі прикраси, плечі обмотала сукнею, як шаликом, задля більшого тепла, та все одно відчайдушно мерзла, і сама собі здавалася анекдотичною канаркою, котру хтось видушив до чаю, переплутавши з лимоном. Сил не було зовсім.

Юрко почувася не набагато бадьоріше, але мусив тримати марку. Чи не вперше в житті хтось бачив у ньому чоловіка. Не зіпсованого, саркастичного хлопчиська, а мужчину. Захисника. Чи він справді був ним? Це навряд чи, але дуже старався. Задля неї.

Задля неї він зробив би усе.

Що в ньому привабило Владу — це було те ще питання, але Юрко його не озвучував. Боявся сполохати своє щастя, і до того ж, пам’ятав улюблену примовку баби Малґожати (час від часу стара гримза видавала путні речі).

Ніколи не питай дівчину, що вона в тобі знайшла, бо вона може серйозно над цим замислитися, і хтозна, якого висновку дійде.

Можливо, Влада тулиться до нього від безнадії. Навіть напевно, що так. Вона налякана, дезорієнтована, збита з пантелику — а хто з них ні? — і, природно, прагне якоїсь константи. Ну й нехай. На подарованій зебрі смужки не рахують.

Та чи буде продовження, коли — і якщо — вони виберуться звідси? Чи захоче Влада мати з ним щось спільне? Ой, навряд чи, відверто визнав Бобир, однак, цей факт нічого не міняє. Зараз вона хоче його поруч — вона його матиме. Амінь.

— Юрцю, тобі холодно?

Бідна дівчина. Навіть голос у неї ламкий, крижаний і замерзлий. Чомусь викликає в уяві січень і прозорі бурульки під стріхами. Розуміючи, що питання більш риторичне, Юрко все ж відгукнувся:

— Так. Оце сиджу й уявляю, що ми з тобою печемо шашлик і п’ємо глінтвейн. Дурень думкою багатіє. І мріями — теж.

Влада слабко посміхнулася — аби лиш не плакати.

— Жаль, що тут немає жодної хати. Ми могли б…

— Не могли б, руда. Пригадай, що сталося з тими хатами, які ми бачили. З цілою вулицею. З цим клятим селом. Усе наче лизень злизав. Не хотів би я бути в хаті, коли…

— А ти все ще віриш, що тут щось залежить він нашого бажання?

Юрко замовк. Слушно, чорт забирай.

— Що ж, мабуть, маєш рацію. І, якби нагодилася путяща хата, ми би хоч під дахом заснули. Разом.

— Ага, — урочисто сказала Влада. — Ось він, твій потаємний план.

— Точно. Я навмисне зібрав і Хому, і Ярину, і Яринину родину — усіх в одній маршрутці — щоби звабити тебе. Та, по правді, можеш мене не боятися. Я безпечний. Не по цих справах.

— Гей? — Влада глянула на хлопця прискіпливо. — Ніби не схожий…

Юрко знизав плечима.

— Мушу вірити тобі, я з жодним не знався. Незайманий.

— Незайманий гей?

— Стовідсотковий натурал.

— А як ти певен?

Юнак хмикнув.

— Серцем чую, мем.

— Отакої, — Влада присвиснула. — Комусь у цьому житті сильно пощастить.

— Авжеж. Шмат щастя відвалиться, упаде прямо голову і приб’є до смерті.

— А ти, я бачу, оптиміст?

— Реаліст, паніматко. Чого і вам бажаю.

— Ну, це питання часу, — не вгавала Влада. — Ти ще молодий, навіть юний… так що все попереду. Як гадаєш, скоро ранок?

— Якби ж знати. я не певен, що таке узагалі «ранок»? Як він виглядає тут? І що зараз — ніч, а чи вечір?

— Слухай, може, ми померли? Ну, в аварію потрапили, чи ще щось?.. Може, так і виглядає інший світ? Чистилище?

— Ти що, католичка? — Бобир із цікавістю повернувся до Влади. Та напружилася.

— Хрещена католичкою, хоча насправді я — блудна вівця Христового стада. А що?

— Та нічого. Я також католик. Принаймні, за фактом хрещення. Блудний баран, якщо бажаєш. Але — ні. Я не певен, який це світ, однак ми живі. Я тебе відчуваю. І…

Хочу.

Визнати це вголос Юрко не наважився. По-перше, неможливо. А, по-друге… що б про таке сказав Папа Римський?

Якщо не «Вперед, дій!», то хай залишить свою думку при собі.

— І що?

— Нічого. Тобі варто відпочити.

— Спробую. А знаєш що? Ти міг би бути дуже симпатичним, якби змив цю жахливу синю фарбу з вуст.

— Я зробив це, ще коли ми шукали Ліду. Хотів справити на тебе якнайкраще враження, але холод той ще візажист.

— Вибач. Я мала б здогадатися.

— Вибачаю. Це пусте.

— Ні. Тобто… я маю на увазі, що тобі вдалося. Ти справив на мене враження. Не відразу хороше, але згодом. ти просто… ти особливий.

— Угу. Я нестерпний, як гірка редька.

— Завжди любила редьку гіркою. Бо інакше який у ній сенс? Юрцю, я спати хочу, — кволо мовила Влада. — Як не дивно, очі злипаються.

— Лягай мені на коліна.

— У тебе ноги затерпнуть.

— Та вже. І руки, і ноги, і все тіло. Так що гірше ти мені не зробиш. Маєш що під себе кинути?

— Ні, але пусте, — умощуючись на Юркових колінах, відказала Влада. — Земля не холодна. Неймовірно, але вона парує, наче оранка навесні, хоча суха-сухісінька, і зараз осінь. що з нами коїться?

— Якби ж я знав. Владо, тобі скільки років?

— А що, сватів зашлеш?

— Після оди редьці? Неодмінно. Якщо піч колупатимеш.

— Згода. Розколупаю на цеглини. Двадцять п’ять.

— Я гадав, ти старша.

Влада старанно закліпала віями.

— О, ну ти вмієш робити компліменти жінкам.

— Не блазнюй. Ти розумієш, про що я. У тебе очі сторічної баби-шептухи. І оця зморшка, — хлопець нахилився й окреслив пальцями дугу біля Владиних вуст. — Знаєш, що це? Рівчак для гірких сліз.

Влада смикнулася — як буває, коли неуважний стоматолог зачіпає відкритий нерв у зубі. Зморшка поглибшала.

— Ну, мій чоловік — знаний меліоратор.

— О, ти ще й заміжня?!

— А обручка на моєму… вибач. Я ж зняла її і продала, зовсім з голови геть. То була дорога цяцька і впадала у вічі.

— І наскільки дорога?

— Кілька тисяч баксів.

Тепер присвиснув Юрко — у нього це вийшло краще. Дзвінкіше.

— А ти думав! Дуже тупим лялькам — дуже коштовні цяцьки. Закон нашого ринку.

— Якого ринку?

— Клубного. Я танцівниця, і… грець із ним. Кого я хочу надурити, себе? Безглуздя. Я стриптизерка. А мій чоловік — власник нічного клубу «Кобальт», де я танцюю.

— Ясно, — куди більше, ніж рід занять, Бобиря збентежила звістка про заміжжя Влади. — Сімейний підряд. Я це схвалюю. Що ж до… стривай! «Кобальт», ти сказала?

— І що?

— Гниле місце, руда. Там торгують наркотою і дівками.

— Це лише чутки.

— Ні, не лише. І, перш ніж ти заявиш, що у всіх нічних клубах так роблять, я тобі повім, що так нахабно — тільки у вас.

Влада не могла зрозуміти, чому її так зачепила Юркова реакція.

— А ти в нас що купував? Чи кого?

— Я хотів працювати в карному розшуку, мала. Не смійся, але це мрія мого контуженого дитинства. А живу я… жив, — виправився юнак, — у ста метрах від «Кобальту».

— На Приорці?

— Точно так. А ще — маю очі, мозок і в ньому — розум. І, до слова, якщо там усе так добре, чого ж ти втікаєш?

— Я не…

— Я ж сказав, що не дурний. То все маскування. І не обтяжуй себе заявами, що це не моє діло. Стало моїм, хоча, — Юрко щиро зітхнув, — я цьому радий не більше від тебе.

Влада стулила повіки. Сперечатися не хотілося. Насправді, хотілося кричати.

— Це Антон. Мій чоловік… він хотів, щоби я…

— Танцювала стриптиз в акваланзі?

Влада гигикнула.

— Ти такий вигадник… Ні. Усе простіше. Усе так просто, що я дивуюся власній дурості. Усі казали мені те, що й ти. І Надійка. Я мусила дослухатися до неї. Це моя сестра. Вона теж торочила, що у клубі коїться бозна-що. А я не хотіла вірити. Так банально. Ні, я не сліпа, і не така вже наївна, та я думала… була певна — ті дівчата, що танцюють горизонтальне танго, роблять це добровільно. Їх ніхто не примушує.

— Може, й так. Наркоту теж купують добровільно. Однак це злочин.

— Згода. Отже, Антон… Наш шлюб утратив сенс — так сказав мені муж. Я не відробляю те, що в мене вкладається. Я могла б мати в сто разів більше грошей, якби розсувала ноги не лише на сцені. Спочатку це були загальні розмови, я називаю їх «бесіда зі стелею», знаєш? Коли піднімаєш погляд до неба і починаєш говорити із таким розрахунком, щоби всі тебе почули, але нібито ні до кого. Сам із собою нібито. А потім Антон став примушувати мене до сексу утрьох, і не у форматі «він-я-і-його-велетенське-альтер-его». Уже прямо, пряміше не буває, жодних натяків чи опосередкованих міркувань. Спочатку планувався якийсь лівий мужик, Антон і я, потім я, Антон і чужа баба, а потім… я не схотіла знати. Розумієш? Просто побоялася слухати далі його фантазії. І буцімто погодилася. Щоби виграти час.

— Кмітливо з твого боку. І, Владо… це не фантазії, це — діагноз. А твій Антон — козел, і він тебе не вартий.

— Я знала, що почую це від тебе.

Юрко не стримався і, нахилившись, поцілував Владу в кінчик носа.

— Вона ще й ясновидиця. Це не дівчина, а скарб. І їй ціни немає.

— Є, — заспокоїла Влада. — Усьому є ціна. Вхід до клубу — двадцять баксів, склянка віскі — стільки ж, а приватний танець.

Її мова урвалася, а дихання вирівнялося. Ще ніколи вона не засинала так, миттєво, мовби вимкнувшись, та все колись буває вперше. Бобир так і не дізнався, скільки ж склянок віскі йому буде коштувати танок у приваті.

І як багато він заплатить за те, що вперше в житті закохався. Він знав любов — завдяки Риті, та уяви не мав, що таке кохання. І не певен був, що хоче мати, хоча, як влучно зауважила Влада, тут залежить від його бажання?

Усі Юркові ровесники тремтіли за свою свободу. Під «свободою» вони розуміли можливість пити й трахатися з ким завгодно і скільки влізе. Для таких усе, що виходить за межі маминої спідниці і жінчиного обцаса, — дика, шалена, ледь не кривава воля. А для нього — дитячі забавки.

Серце не питає — він знав це з п’яти років.

Влада спала, а він сидів, боячись поворухнутися, слухав її дихання і напружено роздумував, чи те, що з ними діється, не має в собі ознак масового психозу?

— Ти ж казала, що всі ночуватимуть окремо, Мо!

— Пам’ятаю. Та я не можу їх розділити!

Інгольв різко повернувся до неї — зважаючи на ширину його рамен, це забрало деякий час.

— Себто як «не можеш»?

— А ти забув значення цього слова, Інгольве Всемогутній? — роздратовано поцікавилася Мойра. — У мене не виходить. Мені не вдається. Так доступніше?

— Ого. Схоже, тут ми маємо проблему.

Інгольв та Мойра стояли біля лісосмуги і дивилися туди, де Прекрасний Принц оберігав свою Сплячу Красуню.

— Я зворушена, — після паузи прошепотіла Мойра. — Це звучить безглуздо, й у них немає майбутнього, але я зворушена. Варто пройти крізь усе — крізь що завгодно — аби хтось дивився на тебе так, як він — на неї.

— То ти ще й романтик. Сьогодні ніч великих відкриттів. Усе не так погано, Мо. Усе ще може піти на краще.

Плечі Мойри опали.

— Якщо я романтик, то ти нині — дитина, котра вірить у казки. А ми не казкарі, Інгольве. Не чарівники. Ми просто виконавці.

— Дещо залежить і від виконавців теж. Я мушу бігти, Мо.

— Це ще куди? Усі там, де мають бути, ну… — Мойра ще раз глянула на молодят, — майже всі.

— От власне. А я хочу побачити Ліду.

— Навіщо? Вона… ні. Ти що, сказився?! Ні! Я тобі забороняю!

— Я все одно скоро звільняюся, Мойро. Так чи інакше, ти ж не забула це, правда? А їй погано. І я хочу за нею наглянути.

— Вона… вона смертна! І смертельно хвора! І… і… стара!

Інгольв усміхнувся.

— Їй усього сорок вісім. Мо, ти говориш, як ревнива дружина. Це тобі не личить. І чи мушу я нагадувати, що бачу всіх — усіх без винятку — такими, якими вони є насправді.

— І ти бачиш жінку, котра зламала життя сину, бо була надто полохливою, щоби змінити своє?

— Ні, я бачу жінку, чиє життя, разом із синовим, зламали моральні правила та безглузді настанови про те, як має бути. Я бачу матір, чиє життя, хай навіть зламане, добігає кінця у страшних муках, і хочу, щоб цього не було. Щоби з нею не трапилось нічого злого. Щоби вона, принаймні, померла на руках у того, хто любить її. Вона юна, добра і прекрасна. Їй вісімнадцять, Мо. І завжди було стільки. Той шмат лайна, за яким вона була заміжня, забив у ній і юність, і доброту аж до втрати тями. Але — не вбив. І що б ти не казала, я буду поруч з нею.

— Ти надто ризикуєш!

— Подейкують, що в цьому й полягає сенс земної любові.

— Не говори мені про любов. Не хочу цього чути, — білий апостольник Мойри тріпотів на вітру. — Дарма нас знову поставили в пару. Ти мене використовуєш.

— А ти мене балуєш. Дякую, — сказав Інгольв, і зник.

Десь удалині заспівали треті півні.