Подвійні міражі

15

Юля завзято порпалася у сміттєвому контейнері, час від часу сполохано озираючись. Тут, біля університетського гуртожитку, не смітник, а Клондайк в плані різноманітних порожніх пляшок, але й конкуренція не на жарт. Власне, по правді, це не її територія, так що уважати треба, як слід. Ет, бракує очей на потилиці. Зайвих.

Чорні порепані пальці в засмальцьованих нитяних рукавичках-мітенках вправно перебирали вміст чисельних пакунків зі сміттям. Овочеве лушпиння, туалетний папір, ще лушпиння, биті банки, консервні бляшанки, використані памперси, перегорілі лампочки, хліб цілими батонами, сосиски, ковбаси, часом навіть речі, досить непогані, придатні для носіння — чого там тільки не було. Юля діловито сортувала все, що могло їй знадобитися. У першу чергу, це стосувалося пляшок зі скла та пластику. Працювати мусила швидко. Був понеділок, «рибний» день — після вихідних студенти викидали цілі не розроблені пласти «золотого» непотребу. І питома вага пляшок складала не менше дев’яноста відсотків.

За спиною в Юлі пролунали чиїсь важкі кроки. Їй не довелося озиратися, аби впізнати, хто це. Випустивши з рук добрячу порцію відходів, Юля вхопила пошарпану авоську і зібралася тікати. Не встигла.

Отримала щедрого копняка під дупу й упала, прооравши носом борозну в запиленому асфальті. Підвелася мовчки, оглянула свою здобич. Дві пляшки побилися, кілька просто викотилися з торби, але загалом утрати були не критичні. Схлипнувши, Юля зробила останню спробу врятуватися, і знову невдало. Ще один копняк перекинув її на спину, наче дохлу жабу.

— Я казав тобі, це моя земля!

Це Ріпак. Місцевий бомж, вважає себе за головного на цьому районі. Так воно чи ні, ніхто точно не знає, та отак, як вона, із ним точно краще не перетинатися. Робота на чужій точці прирівнюється до крадіжки. І карається на місці скоєння злочину, дуже жорстоко. А в неї нирки і так ні к чорту не годні.

— Пробач. Пробач, будь ласка, — занила Юля, краєм ока все ж позираючи на вибрані пляшки. — Усе одно ще рано дуже, ви усі спите, я подумала, дай-но швиденько візьму кілька штук… у мене глухо на районі.

Власне. Саме на це вона й розраховувала — найсумлінніші студенти вже на парах, колеги зі сміттєзбирального цеху іще сплять з бодуна. Геть забула, що Ріпак не п’є на вихідних. Він дивак у цьому плані. Може як завгодно нажертися — і нажирається — в будень, а неділю присвячує Господу своєму. Кажуть, він колись пастором був. Якщо так, то заповіді «Не кради» і «Не убий» він тлумачить довільно.

— Вали звідси, стерво! — загорлав Ріпак і для більшої переконливості потрусив у повітрі кулаками. — Я попереджав, що приб’ю тебе, якщо ще раз тут побачу?! Ти мене затрахала вже, дурепо драна! І товар лиши, куди граблі тягнеш?! Ану пішла звідси!

Юля ледь-ледь встала й пошкандибала геть. Уже порожня авоська жалюгідно теліпалася на худому зап’ястку. Ніс кровив. Давно непрані лахи, що були колись дорогим шматтям, теліпалися на виснаженому тілі, як на вішаку. Вона й у кращі свої дні не відрізнялася повнотою, а тепер виглядала, як колодязний журавель, вбраний у ганчір’я.

Зате в неї був дім. На відміну від багатьох тут. Ну, не дім — квартира, і не зовсім її, це мати, ще та мегера, пустила доньку до себе з милості, і, щиро кажучи, жодних прав на ті метри квадратні Юля не має, вона там не прописана навіть. Хіба що стара ключка відкине копита, а заповіт написати забуде, але це навряд чи. Зі слів матері виходить, що тестамент уже оформлений, у нотаря лежить, свого часу дожидає. І за ним усе дістанеться… кому б ви думали? Генику! Тому, хто зруйнував її життя!

Ні, спочатку в них було все добре. Геник на руках її носив і ніколи ні в чому не відмовляв. Щоправда, зациклився на тих клятих дітях, про яких Юля й чути не хотіла, але їй досить довго вдавалося водити його за носа, потай приймаючи протизаплідні таблетки. Геник гарував, як скажений віл, а її працювати не змушував, розумів, що це не жіноча справа — працювати. І постійно робив їй подарунки. Коштовності. Ну, а що ще може дарувати власник ломбарду? І не заставлені та втрачені, ні. Коли Геник бачив щось, що йому подобалося, то замовляв для Юлі копію у знайомого ювеліра, постійно вигадуючи до тої копії родзинку, що робила її кращою за оригінал. Камінець іншого кольору, цікавіший візерунок, інакший метал — біле золото, а не жовте, і все в такому дусі. Юля ходила уся в золоті, як мусульманська наречена в перший день весілля, і щиро вважала, що вона на це заслуговує. А потім усе перевелося на руді миші. Чи то клятий організм звик до таблеток, а чи так подіяв звіробій, котрий вона пила від якоїсь хворі, але Юля завагітніла. І, ані миті не вагаючись, записалася на аборт. Її лікар сильно цьому здивувався, і запекло відмовляв. Тиснув на вік, на те, що іншої вагітності в неї може і не бути, що дитина жива, і що Геннадій (а вони з Юліним гінекологом були знайомі), який сам виріс у багатодітній родині, напевне зрадіє звістці про малюка. Юля була непохитна, а розмови про те, що скупчення клітин довжиною в п’ять міліметрів живе, її відверто дратували.

— Тарасе Євгеновичу, то не ваше діло.

Що ж… зрештою, лікар здався. Відступився, коли вона пообіцяла поміркувати, як слід. Так, збрехала, ну і що? Не можна примусити жінку народити, якщо вона цього не хоче. Право розпоряджатися своїм тілом — один зі стовпів демократії. Рано-вранці (від незвички вставати о сьомій було дуже тяжко, а Геник хотів, щоби вона з тим спиногризом узагалі не спала!), провівши мужа, розчуленого такою незвичною увагою, на роботу, Юля взяла заздалегідь приготовану торбинку й пішла. Не до свого гінеколога — він був із мухами в голові, віруючий, і абортів принципово не робив, а до приватної клініки. Дорогої, шикарної, де на неї чекали. Гроші дав Геник, звісно, не знаючи, на що.

Того дня усе й справді йшло непогано. А потім полетіло шкереберть.

Спочатку з’ясувалося, що їй невірно визначили строк вагітності, насправді він був більшим, тож замість вакуум-аспірації під місцевим наркозом довелося робити хірургічний аборт. А потім… що трапилося потім, Юля з глибин свого штучного сну бачити не могла. І так і не дізналася згодом, якщо не вважати обізнаністю низку скупих фактів: ускладнена перфорація матки, яку хірург (чи коновал?) просто не помітив, травми кишечнику, масована кровотеча, й, зрештою, ампутація матки. Проблему небажаної вагітності було вирішено раз і назавжди.

Але, на жаль, якась перелякана медсестра подзвонила Генику (його телефон Юля лишила медикам, як аварійний). Він, почувши про кровотечу, нічого більше з’ясовувати не став, примчав до клініки в рекордно стислі строки, а із ним — одиннадцять осіб із його команди, усі — підлеглі, та усі добровольці. Потенційні донори. Про всяк випадок.

Переляканий і якийсь ураз змарнілий, Геник увійшов до Юліної палати, як нехрещений до церкви — сторожко озираючись і ледве не навшпиньках. Сів поруч із дружиною, узяв її за руку і довго зважувався, перш ніж спитати:

— Юльцю, що з тобою?

Просте пояснення застрягло в неї в горлі. Вона приховала б правду, якби могла. Проте можливості не було. І сенсу брехати далі — теж. Тому мусила пояснити, що сталося.

Геник вислухав її, встав і вийшов геть. За свідченнями чергової медсестри, голосно й бадьоро сповістив своїй «футбольній команді», що переливання крові не потрібне, що усе гаразд, і вони можуть йти. Усі сьогодні мають вільний час і на роботу повертатися не конче. Зачекав кілька хвилин, доки збадьорені неочі-

куваним вихідним підлеглі розбрелися хто куди, і також пішов. Наступного разу вони побачилися уже в РАГСі, куди її викликали з приводу розлучення.

У лікарні Юля пролежала довго. У звичайній лікарні, бо на ту понтову клініку, де її скалічили, грошей не лишилося. Геник не приходив до неї, скидав її дзвінки, й ніколи не дзвонив сам, але Юля не засмучувалася. Тобто, звісно, сумувала за ним, але була певна — він усе зрозуміє і пробачить. Усе, що їм треба, їм обом, це нарешті зустрітися та поговорити. Дорослі ж люди, не пацанва якась у період гормонального бунту. Усе налагодиться.

Коли вона приїхала додому, на сходовій клітці її чекали сім спакованих валіз і три вузли із простирадл, з верхнім одягом. Юля кинулася відчиняти двері, та жоден з ключів не підійшов. Геник поміняв усі замки.

Юля знала, що він вдома. Вона стукала у двері кулаками, гепала ногами, дзвонила, плакала, принижувалася, погрожувала… Усе дарма. Він не відчинив, він викреслив, вирвав її зі свого життя, як вона вишкребла їхню спільну дитину зі свого лона — безжально, брутально і криваво. На останні гроші Юля викликала таксі і поїхала до матері. Набрехала їй щось про зраду Геннадія, що було нерозумно — розлюченій тещі закортіло з’ясувати стосунки із зятем. А, коли з’ясувала, то сказала доньці, що терпить її виключно тому, що вважає: тільки імбецилка здатна зробити аборт від такого чоловіка. А імбецилів на вулицю виганяти гріх. Трохи менший, ніж аборт, але все-таки… Юля зробила ще кілька спроб, жалюгідних у своїй передбачуваній провальності, повернути Геника, і відступилася. Довелося жити далі, самій.

Спробувала влаштуватися на роботу — ні фаху, ні трудового стажу, та й вік, як виявилося, не найліпший не лише для породіллі, а й задля того, аби вчитися чомусь. Вакансії прибиральниць, двірників і продавців на овочевих лотках її не приваблювали, серйозніших роботодавців не цікавила вона сама. Від безвиході — а гроші за продані коштовності спливли, як за водою (продавала Юля їх задешево, бо рештки гордості не дозволили йти в ломбард до Геника, та й не відомо, чи прийняли б її там) — жінка почала пити. Спочатку хороше дороге вино. Потім — хороше, але дешевше. Далі — зовсім дешеве, що в народі звалося «чорнило». Потім — горілку, і, насамкінець, — усе, що горить. Юля й оком кліпнути не встигла, як стала алкоголічкою. Мати плакала, ховала від неї крихітну пенсію, і все повторювала, що це Божа кара — за убите дитинча і за Геннадія. Юля огризалася, і вини за собою не чула. В усьому був винен Геник. Це його ідіотська принциповість і маніакальні мрії про дітей розвалили їхній шлюб. А вона, Юля, тут ні до чого. Вона вільна жінка, а не утроба на ніжках, вибачайте.

За спогадами Юля і не вчулася, як дійшла до свого дому. Сіла на лавочці під парадним, озирнулася. Біля контейнера зі сміттям хтось поставив на вигляд досить «жирний» пакунок. В усякому разі, з нього стирчали носки жіночих черевичків і блищали, як новенькі. А у неї, пригадала Юля, боти каші просять. Варто глянути, що там є. Роздивитися, як слід. Хлюпаючи розбитим носом — юшка з нього вже не текла, але усередині щось булькало — Юля попрямувала до пакета. Вона саме рилася в ньому, коли почула голос. Його голос. Геннадія.

— Сину, від калюжі кроком руш!

Юля скулилася, шкодуючи, що не може провалитися крізь землю. Ненадовго, хвилин на п’ять. Вона й гадки не мала, що Геник з родиною мешкають десь поруч.

— Любий, та нехай вже! — заперечив, сміючись, інший голос. Жіночий, мелодійний, дуже-дуже приємний. Яке право в цієї курви орудувати такими солодкими обертонами, злобно подумала Юля, і хотіла озирнутися. Чесно, хотіла, проте гаспидська спина мов кригою взялася, не поворухнутися.

— Він же у чоботях, — правила далі жіночка. — У гумових.

— Ну і що? — не вгавав Геник. — А якщо протече? Якщо застудиться?! Юля ось нікуди не лізе і добре себе почуває!

— Юля — дівчинка, — голос наближався. — Дівчата спокійніші. Ромко весь у тебе, шалапут. А ти шалений тато. Я й не підозрювала, що чоловіки бувають такими. Генику, любий… від усього ти їх не вбережеш.

— Знаю. Але, принаймні, намагатимуся.

Юля зібралася з духом і таки оглянулася. Треба ж було побачити свою тезку. Неймовірно гарненька та поважна панянка років десь трьох, з русявими локонами, що тугими спіральками спадали на спину і плечі з-під рожевого берета, у малиновій курточці, бежевих колготках та картатій спідничці йшла, усміхаючись, прямо до неї.

— Тьотя кака! — тоненько проспівала мала. — Блюдна тьотя.

— ЮЛЮ!!! — кількість знаків оклику в короткому імені недвозначно свідчила про грім у раю; брудній тьоті на мить здалося, що звертаються до неї, і вона здригнулася. І тут помітила маленьку копію Геннадія, у темно-синій шапці-«шоломі», голубій куртці та бірюзових вельветових штанцях. Хлопчик йшов слід у слід за дівчинкою, і, хоча Юля не надто добре на цьому розумілася, по всьому видно, був ровесником сестри.

Двійнята.

Серце закололо так, ніби туди увігнали гострий ніж, із шипами та зазублинами на лезі. Повітря обернулося на густий прозорий кисіль, і вдихнути його ну ніяк не вдавалося. Юля закашлялася, з грудей виривалися хрипи та свист, скроні наче хтось лещатами стиснув. Геник почув кашель, і з рішучістю бойового півня кинувся на захист своїх курчат.

— Відійдіть від неї, хутко! Що, як вона хвора?! Заразна?!

— ГЕНИКУ!!!

Ого. Хтось начебто нарвався.

— Що таке, Аліно? Я говорю, що думаю. Існує небезпека…

І тут Геник затнувся. Він її впізнав.

Отже, Аліна. Гарне ім’я, панське. Ні, дурна думка. Яка різниця, до чого тут ім’я? Вона сама — пані. Білолиця, чорноброва, як у пісні, на всю щоку рум’янець, не жінка — кров із молоком. А, вона, Юля — бродяжка. Шолудива собацюра.

І дано їй по ділам її…

— Гено, як ти можеш! — сердитий шепіт Аліни звучав, наче рупором підсилений, у Юліних вухах. — Я не знала, що ти такий безсердечний. Ніколи не думала! Глянь на неї, невже тобі її не жаль?

Геник сторопіло мовчав. Добре вбраний, доглянутий, удатний батько сімейства. А ти на що сподівалася? Хотіла, щоби він засох від туги? За ким, Юльцю? За тобою?!

Не смішно.

— Ти не знаєш про неї нічого, і вже засудив. Може, вона втратила сім’ю? Дитину? Дітей? Може, шахраї обдурили з квартирою, й вона тепер бездомна?.. Хтозна, що з нею сталося. І мені її шкода.

Юля опустила очі. Кроки віддалялися. Кроки щасливої родини, яку вона — так, втратила, без жодної надії на вороття. Стихли удалині дитячий сміх і тупотіння маленьких ніжок — заяложені образи сімейного щастя, але не тоді, коли ти розумієш, що знищила, розтрощила їх власними руками. Що твоя гординя, твоє глупство глибоко ранили єдиного чоловіка у твоєму житті, який любив тебе щиро і якого любила ти. І що чужа жалість роз’їдає твою душу, як сірчана кислота, — бо тебе жаліє розумна жінка, яка посіла твоє місце… чи пак, більше не твоє. «Шкода, шкода, шкода» — набатом билося у скронях. Юля впала на коліна, затиснувши вуха долонями, але дзвін, що лунав усередині, не вщухав. Як не вщухав і біль, що роздирав жінку на шматки, мов ненаситний дикий звір. Юлі хотілося померти, проте Бог відмовив їй у цій милості.

Хтось та має жити і каратися, аби спокутувати свій гріх.

Сяк-так звівшись на рівні ноги, жінка пошкутильгала геть. І не помітила, що Геннадій дивився їй услід, і що обернені на неї рідні очі були повні сліз…

Юлін силует розпливався і втрачав чіткість, та Геннадій, відчайдушно кліпаючи, щоб прогнати несподівані сльози, все дивився й дивився навздогін колишній дружині, аж доки та не зникла за рогом. У грудях щеміло так, ніби досвідчений масажист втирав у них товчене скло, те саме коїлося з очима. Аліна, дякувати Богу, відволіклася на малих, і щось пояснювати не довелося. Хоча… мудра жінка зрозуміє все сама. Він щиро шанував Аліну, захоплювався нею, навіть по-своєму любив, був шалено вдячний їй за дітей, але і близько не кохав її так, як свого часу Юлю.

Яка ж вона стала худа, з болем думав Геник, усе ще позираючи туди, де пройшла Юля. Шкіра і кістки, дорогий костюм, його подарунок, теліпається на ній, як ганчірка на опудалі городньому, а це ж сорок четвертий розмір! Юля ніколи не була фігуристою красунею, і, приміром, з Аліною її не порівняти, та тоді для нього це не мало значення. І зараз не має. А ще Юля, попри свій зріст, ніколи не горбилася, ходила прямо, як модель. Не те що нині, скрутилася, як баба сторічна, дугою зігнулася…

П’є і риється у смітниках. Ось чим це закінчилося. Він викреслив її зі свого життя, а її життя, певно, вирішило наслідувати його, та викреслило Юлю із себе. Бо те, що з нею тепер — це животіння.

Чому, коли любиш, так важко простити? І чи є речі, які прощати не можна? Він не знав. Не був певен і досі. Деколи йому здавалося, що він вчинив правильно, а часом — що був надто жорстоким, надто безжальним, що горе та лють засліпили його, затьмарили розум… Та що вже думати про це? Нічого вже не поправиш і не повернеш назад. Робиш вибір і живеш із ним, і з його наслідками, якими б вони не були.

— Хто це? — Аліна, тримаючи за руку маленьку Юлю, підійшла до чоловіка. З іншого боку підбіг Ромко, галасуючи: «Хочеш до тата!» Геник вимучено усміхнувся і вхопив сина в обійми. — Ти так дивишся на цю нещасну… Знаєш її?

Геннадій насупився. Він терпіти не міг брехати дружині.

— Уперше бачу, Ліно. Пішли додому.

— Ксеню, твій вихід!

Ксеня, що сиділа за лаштунками на розкладному стільці, піднялася. Дзенькнули срібні браслети на тонких зап’ястках, світло софітів заграло на штучних діамантах у високій зачісці. Довга срібляста сукня звабливо шелестіла, коли дівчина виходила на сцену, а зал шаленів. Оплески лунали такі, що зривало дах. І нехай сам дах належав звичайнісінькій райцентрівській філармонії, зате на цьому концерті був повний аншлаг. Як і на всіх інших її концертах. У всіх інших залах.

Оксана Дмитрук. Висхідна зірка естради. Співачка з консерваторською освітою. Золотий голос країни. Чарівна, проста у спілкуванні дівчина, без жодних ознак зірковості, незважаючи на безсумнівний талант і сліпучу вроду.

Так писали про неї газети.

Такою вона й була. Чарівною і простою у спілкуванні. Талановитою. Із незагоєною раною в серці.

— Усе ще не можеш забути свого рагуля? — відкопилював губу її продюсер, вкотре зауваживши сумні очі підопічної.

— Сам ти рагуль, — огризалася вона. Заперечувати не було сенсу. П’ять років минуло, як вони розлучилися з Василем. П’ять років, як один день. Один довжелезний, безкінечний, наче гумовий день, ущерть наповнений болем і безнадією, плачем і стогонами, і божевільними, шаленими снами…

Вони були такими молодими. І такими дурними — теж. Не вміли ані поступатися, ані домовлятися, навіть слова такого не знали — компроміс. Побралися ще дітьми, їй шістнадцять, йому двадцять, щойно після армії, та за тямою недалеко від Ксені втік. І за рік із гаком розбіглися. Батьки Ксені лютували, проклинали доньку, всю вину за розрив на неї покладаючи. Баба Галя виявилася мудрішою. Сумно сказала:

— Я була проти вашого шлюбу. А тепер — проти розлучення. Він хороший хлопець, твій Василь. Молодий, щоправда, але час то поправить. Потерпіла б ти трохи.

Ксеня терпіти не хотіла. Запізнілий бунт, що зазвичай у підлітків трапляється — проти батьків, проти приписів суспільства і самої себе, спалахнув у ній диким полум’ям, і загасити його не вийшло. Рвати — так по живому, різати — то без наркозу, відходити — то спалюючи за собою всі мости. Ах, він, такий-перетакий, не розуміє моєї тонкої творчої душі, йому борщів треба і шкарпеток чистих. Про те, чи так уже заважає борщ пісенній кар’єрі, як і про те, що можна попросити про допомогу ту ж саму маму або свекруху, яка тільки рада буде і борщ зварити, і пиріжків напекти, доки невістонька співає, Ксеня навіть не замислювалася. Не всім, звісно, зі свекрухами щастить, а ось їй — поталанило. Оцінила вона це? Та де там! Адже мала чим займатися, окрім того, аби другій мамі в писок зазирати. Тут якраз і продюсер нагодився, знайшов її на якомусь пісенному конкурсі, де вона співала а капела, і журі мало мокрі очі, мокрі щоки і носовички — такі, хоч викручуй. Продюсера, Артура Ліпицького, знаного в естрадних колах як «ліпило звьозд» — похідне від прізвища і від спеціальності, Ксенин спів пробрав до печінок. Можна було би сказати, зачепив за душу, якби душа в нього була… Радше за звичкою, аніж від потреби, пещений тридцятирічний брюнет підкотився до «малявки» з інтимом, але та, не довго думаючи, тицьнула йому під носа золоту обручку і сердито мовила:

— Як то всьо, що вам потрібно, паничку хороший, то курвів ніде не бракує. А як хочте, щоби-м я співала, то сі вгамуйте та дайте спокій. Мені нема коли пустим требувати.

Ошелешений Артур мусив-таки визнати — її правда. Ноги розсувати кожна може. Кого нині здивуєш голими цицьками, кругленькими дупцями та підсмиканими спідничками? А ось добрий голос в шоу-бізі — рідкість, хоч би днем із вогнем шукав. І, попри шалений спротив Ксениних батьків, вони хутенько підписали контракт. Мама сказали: «Квапилися, як на срачку». Мама вміли словом обпекти…

За півроку Ксеня вступила до столичної консерваторії на академічний спів, а ще за рік вони з Василем подали на розлучення. Він сказав, що жона на відстані йому ні до чого. Ксеня фиркнула, крутонула хвостом — ах, так? Ну, тоді і їй не треба чоловік-дальнобійник, не сильно і хотілося. І зробила вигляд, що їй байдуже. Хоча серце кров’ю обливалося, бо кохала Василя кріпко…

Ох, не такі вже й дурні ті гамериканці, що, за чутками, мають моду брати подружжя, як обом за тридцять. Отакий шлюбний вік і треба в конституції прописати, чи де там воно пишеться — тридцять років. Коли трохи є вже в голові, а не лишень вітер між вухами свище. Коли щось уже маєш за плечима, і мудрості стає сприймати пару такою, яка вона є, з усіма вадами і чеснотами, а не ліпити зі свого земного мужа казкового принца. Ет, та що тут говорити, ну дівчиськом же вона була, зеленим, як молоде жито, хіба що знала про заміжжя, окрім «жили вони довго і щасливо, та померли в один день»?! І батьки — вона любила їх, дуже, — але теж мусили бачити: не готова їхня доня до заміжжя. До дітей не готова, бо сама ще дитя. Та їх одне турбувало — а що люди скажуть, що доросла дівка вже — і досі не віддана. А спитай, доки це «досі»? — відповіді не почуєш. Плечами пересмикнуть, та й усе. Так потрібно. Так має бути. Так усі в горах живуть, з діда-прадіда. Та й чим жінці займатися накажете, як не господаркою? Ну не горло їй ж дерти по філармоніях!

Заради співу Ксеня готова була пожертвувати чим завгодно. І пожертвувала. Вільним часом, особистим життям, юністю… Юність, принесена на вівтар вокальних вправ, за насиченістю не сильно відрізнялася від сімейного життя, а виснажувала навіть більше. Але Ксеня виявилася не готовою до туги за Василем. Туги, гострої, як бритва, і безмежної, мов степ. Два роки по розлученні вона терпіла. Два роки плакала в подушку й порожніми ночами перебирала весільні знімки, ті вже аж блищали від її тремтливих пальців. Два роки, йдучи до вершини, вона озиралася — а чи немає поруч коханого, чи не підтримає, як раптом вона оступиться, впаде. Так, Ксеня любила його. Першою любов’ю, котра міцністю могла б з крицею посперечатися — і, нарешті, не витримала. Вирішила і постановила відшукати мужа — попри штамп «розлучена», називала його тільки так, та й прізвище на дівоче не міняла. Відшукати Василя змогла дуже просто. Двадцять перша ділянка, восьмий ряд, четверте місце. Другий міський цвинтар, у народі зветься Східним. Василько загинув у автокатастрофі, саме того дня, коли вона твердо визначилася із наміром знайти його. І чи не тієї ж години… А їй ніхто нічого не сказав. Ані тато з мамою, ані свекри. Спільні друзі теж промовчали. Не хотіли засмучувати. Така турбота… неймовірна. А вона, Ксеня, не почула біди. Не дзвонила, не писала Василю, не провідувала… Горда була, як той дідько. Авжеж, нею знехтували, ну то й вона теж. Знехтувала своїм серцем.

Рік по смерті Василя минув, як у тумані. Як у чорному мареві, океані скорботи, без країв, без берегів, самі лиш антрацитові хвилі, що гойдають тебе від ночі до ночі, від забуття до забуття. Ксеня закинула спів та навчання, майже не їла, і нікого не хотіла

бачити. До неї раптом почали навідуватися батьки, геть забувши про встидне заняття доньки; приїздила баба Галя і Ліпицький власною персоною, якому, чи не вперше в житті стало жаль когось стороннього більше, ніж себе. Усі вони, кожен по-своєму, прагнули розрадити Ксеню. Тато говорили: «Ти ще молода, хтось та єнший знайдеться», а мама піддакували. Баба Галя, дай їй, Боже, ласки, нічого не говорила, а лише мовчки плакала, обіймаючи онуку. Артур утішав дурним — усе кпинив із Василя, що той був шофером, і такій кралі, як Ксеня, пари не складав. Ксеня гнівалася, сердилася, рюмсала, аж доки не втямила, що цього Ліпицький і добивається, і з тих пір на його смішки зважати перестала. А на рік по загибелі чоловіка дістала поштою бандероль. Саме перед тим, як на поминки йти. У пакунку був альбом у синій сап’яновій обгортці, а в альбомі — вирізки з газет і їхнє шлюбне фото на першій сторінці. Фотомайстер, аби здоров був, до занавіски їх тулити не став, а привів до студії, здоровенної світлиці, посеред якої стояв чорний рояль, «Стенвей і сини», змусив Василя сісти за клавіатуру, ще й пальці так виставив, ніби той грає; Ксеня в довгій білій сукні з мереживним шлейфом, тримаючи в руці келих шампані, сперлася на кришку рояля. Знімок вийшов неабияк гарно; вони, юні і закохані, в обіймах музики та іскристого вина. Сльози набігли Ксені на очі, уже звично, своє місце знаючи. А газетні вирізки були всі про неї, і кожна, нехай і з друкованим заголовком, все ж підписана на додачу кучерявим почерком Василька. «Ксеня в Ялті», «Ксеня на благодійному балі», «Ксеня в Будинку Уряду», «Ксеня Дмитрук видає новий альбом», Ксеня, Ксеня, Ксеня… Усі її досягнення, гастролі, кар’єра. Усе, чим вона жила без Василя. А чи разом із ним?

Ксеня так і не дізналася, хто надіслав їй того альбома, але дякувала йому за це, а Небу — за нього. Стало ясно як Божий день — Василько знав кожен її крок, пам’ятав про неї, і був поруч, на випадок, якщо вона оступиться або впаде. І напевно, не хотів, аби вона склала руки, й далі падаючи в безодню свого горя. Ні, зцілилася Ксеня не за один день, таке хіба в кінах буває, але того ж таки вечора, повернувшись з роковин, подзвонила Ліпицькому. Той від щастя ледь крізь трубку не просочився зі своїми поцілунками, зачувши, що сказала Ксеня.

Вона повертається. Вона хоче та буде співати. І вчитися теж.

…Ксеня звично вклонилася, щиро привіталася з аудиторією й назвала свою першу композицію. Утім, могла б і не називати. То була її візитівка. Хто чув прізвище Дмитрук, той цю пісню згадували. Ксеня написала її сама, і музику, і слова, тієї ночі, коли вирішила повернутися, і починала з неї кожен свій концерт.

Із композиції під назвою «Любов».